овом, вiн тiльки тепер вiдчув, як вiн кохає мене. Я згадала недавнiй свiй жарт про весiлля з Куком i спитала, чи не трапилось iз ним того, що з Онєгiном. Коли Татьяна була вiльна, вiн її вiдштовхував. Як вийшла замiж... Ну, ясно: iсторiя повторюється. Тодi Чаргар став божитись, що нiчого подiбного не трапилось, що це мої вигадки. Я занервувалась. Невже це говорить славетний художник? I тодi ж менi блиснула жахна мисль. Чи не думає вiн i справдi, що я вийшла замiж за Кука? "Так от чому покохав вiн мене!.. Теж алiменти!" Я обережно стала його випитувати. - Ну, добре,-'сказала я.- Припустiм, що ти мене кохаєш, i припустiм, що я обдурила тебе. - Себто як? - не зрозумiв мене Чаргар. - А так,- спокiйно сказала я.- Я й не думала виходити замiж. Це просто був жарт. Вiн ураз одхилився вiд мене й захвилювався: мовляв, навiщо цi жарти? I потiм, хто менi дав право так жартувати з ним? (Вiн так i сказав "хто менi дав право"). Тодi я вмить пiдвелася й засвiтила електрику. Я стала напроти Чаргара й рiзко сказала: - Що значить - "хто дав менi право?" Вiдкiля цей тон? Вiн сидiв блiдий i мовчав. Менi знову пришила мисль, що я перебiльшую, що я зовсiм не зрозумiла його (вiн, мовляв, просто не любить жартiв у серйознi хвилини), що я зовсiм даремно турбуюсь: Чаргар i не думав мене ображати. Я пiдiйшла до нього й закинула свою руку на його шию. - Милий мiй,- сказала я,- не гнiвайся! Я, їй-бо проти волi образила тебе. Вiн довгим i уважним поглядом подивився менi в очi. В цi хвилини менi буквально забивало дух i бракувало повiтря - так хвилювалась я. За один момент менi в головi пронеслось мiльйон думок. Вони летiли, як блискавицi, наздоганяючи одна одну. - Добре, я на тебе не гнiваюсь! - сказав художник.- Але все-таки ти менi мусиш сказати: ти вийшла замiж чи нi? Тодi менi блиснула мисль, i я сказала: - Вийшла, мiй милий! Вийшла! Вiн рiшуче взяв мене за руку й посадовив на лiжко. "Алiменти", - якось мляво подумала я й вiдчула в усьому тiлi немiч. Чаргар мене ласкав. Свiжий вiтрець летiв у кiмнату, i знову запахло якимись польовими травами. Дрiбний весняний дощик ущух, i в вiкно зазирала темна нiч. Чаргар пiдiйшов до електрики й погасив її. Вiн обережними рухами примусив мене розтягнутись на лiжку. Чаргар хотiв уже брати мене, як у цей момент менi вернулись сили. Я так одштовхнула його, що вiн ледве вдержався на кроватi. Потiм я скочила з лiжка й знову запалила електрику. Я пiдiйшла до Чаргара. Вiн здивовано поставив на мене свої очi. Тодi я красномовно подивилась на нього, плюнула в обличчя й мовчки пiшла до дверей. IX Так скiнчилася моя iсторiя з художником. Так ганебно скiнчилось це святе (вiн так i говорив колись: "свята простота") i тепле кохання. Хiба можна написати ту муку, що творилась тодi в моїй романтичнiй душi? Сьогоднi я на життя дивлюсь цiлком реально. Сьогоднi я й сама iнодi посмiхуюсь iз себе. Але тодi в моїх очах маячiла сентиментальна даль, i тому, коли я побачила, що Чаргар, моя остання надiя, не мiг утекти вiд свiтового бардачка, я кинулась у розпач. Пройшло кiлька днiв iз того часу, як я бачила Чаргара, але менi здалось, що це було так давно й так далеко, як далеко маячить глухий закуток моєї неповторної молодости й тих духмяних золотих пiвникiв, що не то лiденцями на ярмарку снились менi, не то серед "анютиних глазок", кануперу й м'яти закукурiкали моє дитинство. Вечiр Першого травня рiшуче й навiки вiдкинув усi мої надiї й сподiвання, i я раптом зупинилась перед порожнечею канцелярських буднiв. Як я тепер ненавидiла художника! Боже мiй, як я його ненавидiла! Тiльки тодi я зрозумiла, що по сутi i бiленький домик, i золотого пiвника на флюгелi, i темнi провiнцiальнi садки - все це я покинула в iм'я його. Спершу, як i треба було чекати, я хотiла якось помститись за розбитi надiї. Менi так хотiлось принизити й наочно показати Чаргаровi, чого вiн вартий. Але потiм це бажання погасло в менi, i я вже просто не згадувала його - таким маленьким i нiкчемним зробився вiн у моїх очах. Але тоска за даллю не покидала мене. Бiльше того: вона тепер так розгорiлась, як нiколи. Це було її останнє полум'я. Нiхто з радслужбовцiв не брав такої великої громадської нагрузки, як я в цi днi. Я, як п'яничка горiлкою, захлиналась нею. Менi здавалось, що я затоплю в цiй роботi своє лихо. Але скепсис уже з'їдав мене. Менi ввижалось, що я по сутi виконую дрiбну й зовсiм непотрiбну роботу дрiбних i нiкчемних людей, що живуть, як воли, як корови, що коло їхнiх iнтересiв обмежується "геранню" на столi. Я брала активну участь в органiзацiї жiнок, в делегатських зiбраннях, в редагуваннi мiсцевої стiнгазети, але я завжди думала, що нашу стiнгазету зовсiм не випадково називають "Стiнгазом" ("стiнгаз"). Саме все це - газ, димок. Горить вогка солома, а люди сидять бiля цього iлюзорного вогнища й гадають, що "без огню не буває диму". Коли я виходила з установи й на порозi зустрiла сiрооку журналiстку. Вона якось нахабно подивилась на мене, взяла мене пiд руку й пiшла зi мною. Коли ми пiдiйшли до театрального садка, вона сказала: - Ну, так ти й досi Париж згадуєш? - Який Париж? - спитала я. - Ах, боже мiй,- сказала вона.- Навiщо ховатись вiд мене? Я говорю про той Париж, що... Велика французька революцiя? - Одмовляюсь тебе зрозумiти! - холодно сказала я. Тодi журналiстка запевнила мене, що Париж уже нiколи не повернеться й не може повернутися. Вона говорила, що бачить мене наскрiзь. Але вона менi радить не турбуватись, бо я зовсiм не те, чим здаюсь собi. - Ти знаєш,- раптом сказала вона,- єсть багато непомiтних людей. Ну... комiсарiв, припустiм, але вони живуть так, як усi живуть. I саме тому вони й герої. А що таке ти? Ну, скажи - що таке ти? Я здвигнула плечима й мовчала, бо я й справдi не розумiла, чого вона хоче вiд мене. Тодi журналiстка потрiпала мене по плечу й несподiвано зареготала. - От що,- сказала вона,- поспiшай на мою дорiжку, а то буде пiзно. Потiм вона покинула мене, i я пiшла додому. Того дня я не обiдала. Менi в'їдливо лiзла в голову якась мисль, i я вперто затримувала її в пiвсвiдомостi. Так пройшло кiлька годин. В коридорi товаришка Уляна роздмухувала чоботом самовар i гулко кахала. Вже пройшло кiлька днiв iз того часу, як вона заходила до мене, i менi прийшла мисль, що я проти волi холоднiш тепер поводжуся з нею. Тодi я пригадала її перебитий нiс, i вiн зупинився передi мною якоюсь настирливою плямою. Ще я пригадала товариша Бе i його дику розкуйовджену голову й нiяк не могла уявити його в ролi закоханого юнака. Раптом бiля мого вiкна сiла якась птичка й заспiвала. Це було так химерно на фонi темно-голубого неба, що я згадала дитячу казку про щастя: "Жив-був дiд з бабою, i от прилетiла до них..." i т. д. У дворi кричали дiти єврея, i я подумала, що старий єврей i досi мудрує над талмудом, як тисячi рокiв тому мудрували такi ж старi євреї. В моїй кiмнатцi стемнiло, i менi прийшов у голову таємний "голем", чорт-хапун, i судний день єврейської провiнцiї. Вечорiло. Товаришка Уляна й досi роздмухувала самовар. Десь настирливо кричала сирена. I тодi я раптом вiдчула, що я вже не гiдна далi тiкати вiд себе. - Отже, журналiстка пропонує поспiшати? - сказала я.- Але куди поспiшати? Що значить поспiшати?.. Боже мiй, що це зi мною робиться! - Ага! тепер i "Боже мiй"! - подумала я. I саме тодi менi раптом усе ясно стало. I справдi: хiба я ввесь час не боролась iз Богом? Я хотiла своїми власними силами пiзнати напiвабстрактну даль. Але без "Нього" (я пишу "Нього", бо вiн i справдi був менi тодi безвихiдною судьбою) це неможливо було зробити. Я хотiла пiзнати даль без "Нього", але вiн не мiг менi пробачити цього. - Так,- подумала я.- Це менi за нахабство. Я пiдвелась iз лiжка. Я ще нiколи не вiрила в Бога й тому обрушилась на нього з такою силою свого нового почуття, з якою звертались до неба тiльки фанатики. Тодi я вiдчула потребу стати на колiна перед образом Спасителя. Я хутко пiшла до дверей i вийшла в коридор. В кладовiй товаришки Уляни я колись бачила стару iкону: її туди викинув, очевидно, тов. Бе. Я рiшила взяти її вiдтiля й поставити в своїй кiмнатi. Але як я зроблю це? Товаришка Уляна кладову завжди замикала, i менi треба було дiстати ключ. Але тут же я згадала, що в кладовiй стоїть прас. Тодi я пiшла до товаришки Уляни за прасом. Я постукала. Вийшла товаришка Уляна з замотаною головою. - Що з вами? - спитала я. Вона почервонiла й подивилась на мене зажуреними очима. Вона говорила, що необережно опеклася водою з самовара, i говорила, що це скоро пройде. Але я їй, звичайно, не повiрила, бо синцi пiд очима говорили зовсiм iнше. Це була справа тов. Бе: вiн, безперечно, бив її цiєї ночi. Товаришка Уляна зiдхнула важко i раптом прошепотiла: - Бiдний, бiдний товариш Бе! Потiм ми ще з пiвхвилини постояли в напiвтемному коридорi мовчки. Потiм у кладовiй зашарудiли пацюки, i я сказала: - Чи не дозволите менi забрати ваш прас? Товаришка Уляна засуєтилась i побiгла в кiмнату. Я гадала, що вона винесе ключ, а вона винесла прас: вiн був на кухнi. Так що на цей раз я так i не дiстала ключа. Але зате я його дiстала пiзнiш, коли зайшло вже сонце. Iкона, що я за нею схопилась якось похапки i з тривогою, була старою дошкою, i на нiй ледве-ледве вирисовувався образ Спасителя. Спаситель мав надзвичайно привабливе обличчя й одразу настроїв мене на вiдповiдний лад. Я внесла його в кiмнату, прив'язала до нього (до неї, до iкони) невеличку мотузку й повiсила в куток. Потiм я побiгла в мiсто й купила там у якоїсь торговки бiля базару лампадку й пляшку лампадкового масла. Потiм прибiгла додому й засвiтила лампадку перед Спасителем. Я не свiтила електрики, i тому в кiмнатi стояв напiвмiстичний присмерк. Збоку в кладовiй шарудiли пацюки. Тодi я впала на колiна, схрестила на грудях руки й мовчки фанатично дивилась на образ Спасителя. Я молилась. Я так молилась, як молилась тiльки в дитинствi. Раз у раз я зiдхала тяжко i тодi я думала, що стою в катакомбах перших християн i несу на собi великий хрест. Передi мною проходили фанатики середньовiччя, велика iнквiзицiя й глухi манастирi моєї вiтчизни. Страждання людей, їхня хресна путь до свiтової Голгофи - все це так ясно постало передi мною. Я дивилась на образ Спасителя, але я думала про темну нiч нашої дiйсности, що загубилась в таємному космосi, про придавлених фортуною людей моєї вiтчизни, i я так хотiла, щоб легенда про фантастичного доброго ангела перетворилася в дiйснiсть, i я так безумствувала всiм тим чистим, що залишилося в менi. - Боженько! Мiй милий, хороший Боженько! - шепотiла я й уважно дивилась на образ Снасителя. Тихi дитячi сльози падали менi по щоках, i я вже вiрила, що прийде якесь чудо раптово й несподiвано. Я стояла на колiнах кiлька годин, але я не почувала втоми. Вже давно над городом стояла темрява. На баштi годинник пробив два рази. Свiже повiтря рвалось у мою кiмнату й колихало вогненний язичок моєї лампадки. Знову шарудiли в кладовiй пацюки. - Боженько! Мiй милий, хороший Боженько! Я молилась так тепло, як тодi в дитинствi, коли ми з мамою виходили з бiлого домика i йшли по темних провiнцiальних садках зустрiчати свiтле Воскресiння Христа. Я простояла на колiнах цiлу нiч i тiльки тодi пiдвелась, коли в кiмнатi зовсiм розвиднилось. З того часу я кожного дня свiтила лампадку й кожного дня ставала на колiна перед образом Спасителя. Iнодi я молилась за товаришку Уляну, за сiрооку журналiстку i навiть за Кука. Чаргара я не згадувала, i не тому, що менi була злоба до нього, а просто тому, що вiн якось вилетiв менi з голови. Вiн уже не iснував для мене, його мiсце на моєму серцi запосiв образ Спасителя. Пройшла весна, прийшло знову гаряче лiто. Я працювала в установi так акуратно, як ранiш. Бiльше того: комунiсти вважали мене за зразкового робiтника. Тiльки тепер я не вмiла реготати й не вмiла так смачно їсти шоколад. Колись я прийшла з роботи страшенно стомлена й рано лягла спати. Уночi до мене хтось постукав. Я запалила електрику й тiльки-но хотiла пiти до дверей i одчинити, як дверi знову загримiли ще з бiльшою силою. Я нiколи, здається, нiчого не боялась. Але на цей раз я просто обурилась.- Мене здивувало нахабство. Така пiзня нiч - i так стукати до одинокої дiвчини. Я знову погасила електрику й лягла спати. В мої дверi стукали ще з пiвгодини, але я не звертала уваги й засинала. Мiсячна пляма впала на спинку мого лiжка, i я згадувала молодi роки й пригадала сусiда-вiзника. Вiн теж так уперто стукав на свою жiнку, як той невiдомий, що стоїть за моїми дверима. Нарештi я заснула. I сниться менi химерний сон. Нiби я напередоднi якоїсь подорожi й чогось чекаю. Завтра нiби буде якийсь карнавал i буде мандолiна. Завтра бiля степового вогнища пiд вечiрнiм небом - Декамерон. I тодi мiй край, як iдилiя узамiтної Нiцци. Раптом Дон-Квiзадо виносить на прилюдний диспут (i думає захищати) магiстерську дисертацiю на тему "душа матерiї". Маестро Дантон усмiхнувся. - О, маестро! - скрикнув Дон-Квiзадо.- I на моїй мовi каламар звучить надто прозаїчно, бо вiн асоцiюється з паламарем. Але от я беру це слово i, як iндiйський факiр, зачаровую ним ваше притуплене ухо. Тодi твiй мужнiй голос у мемуарах твоєї доби - як тигр серед чвирi. Бери перо, наливай у свiй каламар атраменту й пиши. Тодi маестро Дантон пише. I його древнiй каламар, що з нього падають ножi двi сотнi лiт, зачаровує таким незначним деталем, як спогад, коли .вiн уперше взяв у руки перо й з тривогою вивiв першу лiтеру. Це була "М". Мисль? Милiсть? М'ятеж? - не знає, але вiн думає, чи не була то Марiя. - Я тебе заклинаю, як iндiйський факiр! - кричить Дон-Квiзадо.- Я хочу пiзнати твою душу, о матерiє! Невже ти, як панцерник, i сила моєї художньої iнтуїцiї не найде дороги до твоєї темної душi? Маестро Дантон усмiхнувся й кинув царственно-похабний жест. Дон-Квiзадо змовк. Балаганчик заревiв, загримiв, зарокотав. Вискочив циган, метнувся перед публiкою i пропав за тиром". - ...Фу, чорт! яка нерозбериха! -_ скрикнула я й прокинулась. За вiкном стояла мертва нiч. Але я, очевидно, недовго спала, бо в дверi менi знову настирливо стукали. "Стукаєш?" Ну i стукай! - подумала я, i знову почала засинати. Тодi сниться менi другий сон. На краю оселi, де праворуч порожнiй майдан i старовинна козацька церква, стоїть хатка на курячих нiжках. I хатка, мов казка, мов пушкiнська няня, як Гофман, як бризки Вайлда, як ночi, що тисяча їх i одна. Летять у нiч безшумно кажани. Кричить тривожно сич: - Угу! В хатцi я, аферистка, провокаторка, убивця, i моя сестра - проститутка. Сестра допiру прийшла з тайного публiчного дому й сидить на печi бiля сибiрського кота. Кiт таємно муркотить своє одвiчне муркотiння. - ...Але як менi обмити руки,- з тоскою думаю я,- коли вони в людськiй кровi? Кому розповiсти свою муку - я, аферистка, провокаторка, убивця? Вчора я зарiзала на великiй дорозi, що ховається за мигдальними кучугурами, що пересiкає тракт Карла XII,- вчора я зарiзала жiнку з дитиною. Три днi позад я спровокувала цiлу країну. - Б'янко,- раптом звертається до мене сестра, i в її очах стоїть невимовна скорбота.- Яка тоска! Тодi я повертаюсь i бачу в первiснiм степу над вiтром тирси гострi списи. Iде ватага, i стоїть степ, як мариво в пожарах. Тисяча й одна нiч, забута країна, медовi ландшафти, екзотика круторогих волiв... - Чи не це понесе Чаргар на олтар свiтового мистецтва,- думаю я. Тодi мене знову зажурено перебиває сестра: - Б'янко, ти чуєш? - Що чуєш? - скрикнула я.- Сволоч! Замовчи, потаскухо! Сестра уткнула обличчя у вовну сибiрського кота й тихенько заплакала. - Сестро! - говорю я далi.- Ти не знаєш, хто буде цезарем майбутньої iмперiї - свiтовий мiльярдер чи свiтовий чиновник? I каже сестра крiзь сльози: - Яка ти чудна, Б'янко, хiба ця мисль i тебе тривожить? Тодi починає колихатись хатка на курячих нiжках. Мене хилить. Я безумовно хочу заснути. Сестра пестить мою голову. В кiмнатi - домовина - така змертвiла тиша, i... раптом очi мої зупинились: вони найшли крапку. - Морiтурi те салютант! - скрикнула я, як римськi гладiатори, що йдуть повз iмператора на бiй. Але це було тiльки передчуття. Навколо мовчазно, i лише цвiркун, як дячок над мертвим, одбиває речитативом. Тодi я пiдходжу до вiкна й бачу: на темно-синьому фонi бездонного неба, над порожнiм майданом, над козацькою церквою, що одиноко стоїть на краю оселi, в повiтряних просторах маячить велетенський чорний силует. Це була така божевiльна фантастика, що я мимоволi вiдкинулась вiд вiкна. Але - даремно: дика кiшка тривоги вже торкнула мене своєю ласкавою лапкою. Ще раз торкнула i так м'яко, i так енергiйно. I впало моє серце, i розсипалось ледве чутним тривожним дзвоном. Я напружую мислi, де я бачила цей велетенський силует в кепi? - О, далекий! - раптом скрикнула я й побачила: з жахною силою, розсiкаючи темно-синi простори, летiв на землю витвiр генiального скульптора. Потiм удар - i тиша. - О, далекий! - знову скрикнула я i, божевiльна, вискочила з хатки, що на курячих нiжках. I знову передi мною змертвiлий порожнiй майдан i нiчне темно-синє небо. "Де ж вiн упав? - думаю я.- Де ж цей генiальний витвiр у кепi?" Тодi я побачила: там, де впав вiн, замаячiли три могили. I лежать у цих могилах у середньовiчних капелюхах три витязi. I сказав перший: - Морiтурi те салютант! ...Я знову прокинулась. На чолi менi лежали краплi холодного поту. У вiкно вже зазирав мiський свiтанок. Я пiдвелась i надiла виступцi. Якесь передчуття охопило всю мою iстоту. Невiдома сила потягла мене до дверей. Я в розпуцi вiдчинила їх i побачила перед дверима закривавлений труп товаришки Уляни з розрубаною головою. Але дивно: я навiть не скрикнула. Я тiльки подумала тодi, що товаришку Уляну вбив, очевидно, товариш Бе. "Бiдний, бiдний товариш Бе!" - згадала я її теплу фразу. Тодi я заперла дверi й, пiдiйшла до iкони (перед нею жеврiла лампадка). Я спершу здивовано подивилась на образ Спасителя, а потiм суворо сказала: - Ну, Боженько! Чому ж ти не вiдчинив дверей, коли до мене стукала твоя раба Уляна? Ну? В кiмнатi стояла пiвтемрява, i на неї поволi i обережно насувався мiський свiтанок. Лампадка ввесь час миготiла й робила на образi Спасителя химернi тiнi. Було тихо й урочисто. Але я вже безумствувала. Якась дика злоба свердлила менi мозок, i страшна образа лягла на моє серце. Менi прийшла мисль, що образ "Спасителя" - це не що iнше, як мертвий Чаргар. Я вiдкинулась вiд iкони й пiдiйшла до вiкна. Я буквально ковтала свiже повiтря, бо менi здавалось, що от-от задихнуся. Потiм я пiдiйшла до Спасителя й з не меншою насолодою, як i Чаргаровi, плюнула в його прекрасне обличчя. Потiм узяла iз стола кухонний нiж i порубала дошку з образом Боженьки на маленькi трiсочки. Я погасила лампадку й викинула її у вiкно. Iшов свiтанок. Я вийшла в коридор, переступила через закривавлений труп товаришки Уляни й пiшла на вулицю. В коридорi бiля розрубаної голови, очевидно, було багато крови, бо я трохи забруднила свою спiдницю. Я йшла поволi. Я вийшла на ту дорогу, що веде до глухої провiнцiї. Тодi я круто повернула й пiшла до квартири Кука. Повз мене проїхав асенiзацiйний обоз, i вулиця раптом запахла важким калом. Але я не тiльки не кинулась убiк, навпаки - з якоюсь пожадливiстю я вбирала носом важкий запах мiських нечистот. Надi мною, очевидно, стояло м'яко-голубе ранкове небо, але я його не бачила. Я виходила на нову дорогу, де так усе просто й ясно, де люди живуть i вмирають, як справжнi епiкурейцi. Ця дорога нiколи не була для мене загадковою, i я знала, скiльки м'ятежних людей пройшло нею. Це мене пiдбадьорювало. Я вийшла на майдан Трьох комунарiв i звернула в кривий завулок. Х_ На цьому я й мусiла б скiнчити свою блiденьку iсторiю, коли б не маленька деталь, що остаточно схарактеризує мого останнього бога. Я прийшла на квартиру Кука, коли вiн iще спав. Я постукала. Вiн вийшов у кальсонах i став прохати в мене пробачення. Тодi я сказала, що нiчого не маю проти. Вiн мене, звичайно, не зрозумiв. Я сказала йому, в чому справа. Мовляв, я хочу вiддатись йому, але... з умовою: вiн мусить негайно дiстати менi посильного. Кук спершу не повiрив менi - вiн, очевидно, боявся, щоб я його знову не обдурила. Але раннiй час i моє блiде обличчя його переконали, що я не жартую. Вiн заметушився. Тодi я зайшла в кiмнату й сiла до столу. На конвертi я написала: "Художниковi Чаргаровi", а в листi прохала Чаргара спiшно прийти до Кука (я дала й адресу),iнакше я негайно вiддамся дiловодовi. Я написала, що я й справдi ще не виходила замiж i взагалi не думаю виходити. Але сьогоднi вранцi я хочу подарувати свою невиннiсть. Коли вiн встигне - я дарю йому, не встигне - її забере дiловод iз мавпячою фiзiономiєю. Я писала дуже незв'язно, але все-таки, що Чаргар мусiв мене зрозумiти. Потiм я передала листа посильному. Коли посильний побiг, я сiла бiля Кука й обняла його. Вiд нього пахло неприємним потом, i я подумала: "асенiзацiйний обоз". Потiм я йому вiддалася. Але я ще не встигла й пiдвестися з лiжка, як у дверi постукали. Я вже знала, хто там стояв. Тодi я взяла простиню й понесла її за дверi. Чаргар стояв блiдий. Я йому мовчки показала на кров (менi на мить блиснула розрубана голова товаришки Уляни) i сказала, усмiхаючись: - Це рештки моєї невинности... Забери, коли хочеш. Чаргар мовчав. Тодi я круто повернулась i пiшла в свою установу. НАРЕЧЕНИЙ Вона була тихесенька собi телефонiстка з волосної телефонної станцiї. Вона жила й виросла в такiй глушинi, де, крiм фанта, нiяких розваг не знають. Iм'я їй було Катруся. Її не можна було назвати красунею, але навiть мiсцевi кумушки добачали в нiй багато симпатичних рисок. Якось так трапилось, що вона закохалась у волосного писаря i якось так трапилось, що волосний писар пiшов у партизани - у тi партизани, що проти бiлих загонiв. До цього часу вона буквально нiчого не розумiла в полiтицi. Але тепер вона зрозумiла, що треба воювати проти генералiв i що не треба царя. Вона, нарештi, навiть зробилась справжньою революцiонеркою, бо Михайлик (так звали її коханого) писав, що справжнi революцiонери не тiльки проти царя, але й проти соцiал-угодовцiв. Коли приходили нуднi й довгi степовi ночi, вона сiдала до столу й писала: "Дорогий мiй, золотий мiй Михайлику! Пишу тобi на твою колишню адресу, але не знаю, чи дiйде i чи дiстанеш ти цього листа. Я тебе кохаю, як i колись кохала - дуже, так, що аж зiдхати важко. Я вже тепер не тiльки проти царя, а й проти соцiал-угодовцiв. Коли до нас приходять червонi, я страшенно радiю i навiть плачу вiд радости. Всi вони такi гарнi й хорошi, нiби всi вони були твоїми близькими товаришами. Так що, дорогий мiй, золотий мiй Михайлику, тiльки вони мене трохи втiшають у моєму самотньому життi". I далi вона писала в такому ж дусi i довго потiм плакала i радiсними й сумними слiзьми. Михайлик написав їй колись, що листiв вiд неї зовсiм не одержує, бо їхнiй загiн весь час пересувається з одного мiсця на друге, їй боляче було прочитати це, але вона мусiла примиритись з таким становищем. Так пройшов рiк, другий i, нарештi, надiйшли останнi днi громадянської вiйни. Одного ясного дня, коли над забутим селом стояло ласкаве осiннє сонце, Катруся одержала вiд Михайлика звiстку, що вiн днями, мабуть, пройде з загоном своє рiдне село. Вiн нiчого бiльше не писав, ( але вона певна була, що вiн тепер обов'язково залишиться бiля неї, бо не вiк же йому воювати за революцiю i страждати по фронтах: мовляв, тiльки його та ще двох, здаєтеся, нема на селi, а решта давно вже сидить по своїх хатах. Вона думала, що вони тепер обов'язково поберуться i заживуть щасливим життям, бо Михайлик тепер не звичайний собi писар, а червоний i, можливо, навiть писар-комунiст. Сидячи бiля телефонного апарата, вона раз у раз зазирала у вiкно й дивилась на дорогу, що йшла вiд далекої сиротливої станцiї, де мусiв зiскочити з потяга її наречений: вона не припускала й мислi, що Михайлик може прийти зовсiм не зi станцiї, а з широкого степу, з якоїсь iншої слобiдки, походом. На селi було зовсiм тихо, нiби тут нiколи й не було громадянської вiйни. Зрiдка iз степу тягнулися вози iз снопами i пахло молодим хлiбом. На банi самотньої церкви лежало спокiйне сонце i спокiйно випроваджало з вигону першу череду iдилiчних корiв. Бiгли пастушки i чiтко замикали коло селянського сентиментального ландшафту. До Катрусi увечерi приходили подружки: Таня-попiвна й Соня - молода вчителька. Вони довго й багато говорили про Михайлика i страшенно заздрили Катрусi. Приходила ще до Катрусi й її мати i теж говорила про Михайлика. Але й мати, й Таня-попiвна, i молода вчителька йшли додому, i тодi Катруся брала з полички якусь книжку життя (у телефоннiй кiмнатi була ще й мiсцева бiблiотека томiв на 20) i читала її, сторожко прислухаючись до кожного шелесту за вiкном, бо вже було зовсiм темно й не видно було дороги до станцiї. Так пройшло кiлька днiв. Кожного дня над волосним селом сходило ласкаве осiннє сонце i кожного дня заходило за золотою банею самотньої церкви. Кожного дня пахло молодим хлiбом i з вигону повертались сентиментальнi пастушки. Катруся навiть змарнiла трохи: коли ж, нарештi, повернеться її Михайлик? Вона вже не боялась, що його десь уб'ють злi вороги-царисти й соцiал-угодовцi, але вона вже боялась, що її нареченого одiб'є якась iнша жiнка з тих невiдомих країв, що про них вона буквально нiчого не знає. Жiнок на свiтi багато i кожна з них може покохати її Михайлика й навiть може його причарувати. I тепер їй так тривожно билось серце, як нiколи. "Боже мiй! хоч би скорiш вiн їхав!" - колись прошепотiла вона i тяжко зiдхнула. Саме в цей момент телефон задзвонив. Катруся здригнула. Дзвоник був якийсь незвичайний i тривожний. Вона взяла до вуха рурку й сказала: - Я слухаю. - Дуже приємно, що ти слухаєш,- фамiльярно сказав незнайомий голос. Катрусi хутко забилось серце, її раптом прийшла мисль, що говорить з нею нiхто iнший, як її довгожданий Михайлик. I справдi: вiн же йде з отрядом, i, очевидно, вони їдуть на конях, а не по залiзницi. Як це вона досi про це не думала? - Це ти, Михайлику? - ледве вимовила вона вiд хвилювання. В рурцi зареготало. Регiт був якийсь неприємний i такий образливий, що їй одразу ж тоскно заскимiло в грудях. - Я слухаю! - уже тремтячим голосом промовила вона. - Дуже приємно, що ти слухаєш,- знову фамiльярно сказав той же голос. Iншим разом Катруся, очевидно, з обуренням положила б рурку на мiсце i вже не вiдповiдала б нахабi, але тепер вона цього не могла зробити й стояла бiля апарата з розгубленими i стривоженими очима. - Так ти чекаєш Михайлика? - нарештi спитав її той же голос. Вiдкiля ж вiн мусить дзвонити тобi? - Коли ви щось знаєте про нього, то, будь ласка, не жартуйте зi мною! - у розпуцi промовила Катруся. Тодi голос сказав їй, що вiн, звичайно, знає Михайлика, але все-таки цiкавиться, вiдкiля вона чекає його. Тодi Катруся сказала, що вона чекає його з Червоної Армiї i що вiн мусить днями приїхати додому. Голос спитав, чи не наречена вона його? Вона сказала - "так"! Тодi вияснилось, що той, хто говорить з нею, начальник її Михайлика, i вони за якiсь двi години будуть у неї. I ще вiн спитав, як вона ставиться до червоних. Катруся почервонiла i сказала, що вона давно вже на боцi червоних i проти царя та соцiал-угодовцiв. I ще вiн спитав, чи нема в її селi зараз загону якогось. Вона сказала, що загону нiякого нема i що взагалi тут давно вже бачили вiйсько. Тодi той, хто говорив з нею, покинув рурку, i вона одiйшла вiд апарата. Вона дуже хвилювалась i навiть розчервонiлась вiд хвилювання, бо за якiсь двi години мусiла, нарештi, побачити свого довгожданого Михайлика. Уже зовсiм звечорiло. На лiве вiкно впав промiнь вiд срiбного мiсяця, i сам вiн, срiбний мiсяць, почав зазирати в кiмнату. На селi спiвали дiвчата. На дзвiницi старий дзвонар почав довго бити у розбитий дзвiн, нiби доба має не 24 години, а нiяк не менше, як 240. Катруся метушилася бiля своєї скринi, а потiм метушилася бiля дзеркала, що стояло на столi бiля запаленої лампи. Вона готувалася до зустрiчi зi своїм нареченим. На нiй уже було найкраще її блакитне плаття, пошите за останньою провiнцiйною модою, i також її найкращi черевики, що вона їх торiк купила в найближчому городi, на толкучцi. Їй дуже хотiлось зараз подiлитись з кимось своєю радiстю, але їй нi з ким було подiлитись, бо мати, як i Таня-попiвна та молода вчителька, сьогоднi не прийшли до неї, а до них бiгти вона боялась, бо їй здавалось, що от-от застукають у дверi й на порозi появиться її золотий Михайлик. Вона раз у раз виглядала у вiкно i прислухалась до степу. Але поки що в степу було тихо. Тiльки вози зрiдка рипiли та перегукувалися селяни. Десь угорi кричали гуси i так далеко, нiби вони були вже за невiдомими морями. Колись Катрусi було сумно слухати їхнiй сумний гелгiт. Але тепер вона ставилась до нього зовсiм байдуже. Катруся подивилася на годинник: треба було чекати з хвилини на хвилину. Але вона вже не могла чекати. I тодi ж вона почула, як у степу раптом зашумiло, загоготало й пiшов кiнський тупiт. То до села наближався дорогий загiн з її Михайликом. Вона одiйшла вiд вiкна й сiла до апарата. Вона зараз уже покине виглядати, бо - хто його знає! - може, Михайликовi й нiяково буде перед товаришами, коли вони побачать, як тоскує за ним його наречена. Шум, гоготiння й кiнський тупiт наближались. Нарештi вона почула голоси якоїсь команди i нарештi бiля телефонної станцiї зупинилось кiлька коней. Хтось зiйшов на ганок i постукав у дверi. Катруся вiдчула, як їй затремтiли колiна, i вона ледве-ледве дiйшла до сiней. Вона так довго шукала защiпки, що за дверима навiть почали гнiватись. Та от рука їй зупинилась i защiпка з дзвоном одлетiла вбiк. Вона пропустила гостей i пiшла за ними в кiмнату. При свiтлi своєї маленької лампочки вона побачила, що поки що нема її Михайлика. I тодi ж їй чомусь одразу ж тоскно стиснуло серце. Люди, що зайшли в кiмнату, були дуже озброєнi, але якось химерно виглядали вони. На них зовсiм не було червоноармiйських зiрок i не було навiть нiяких прикмет, що вони червонi. Коли б це було рiк тому або навiть пiвроку, вона б подумала, що це тi, що за царя i соцiал-угодовцiв. Але тепер вона цього не могла подумати, бо їй, як i всiй волостi, було вiдомо, що фронтiв уже нема i навiть Крим давно вже забрано. Катруся зовсiм розгубилась i мовчки стояла перед химерними людьми. Тодi пiдвiвся зi стiльця чорнявий (очевидно, старший серед них) i сказав, звертаючись до Катрусi: - Так що ви, баришня, чекаєте свого нареченого? Вона одразу ж пiзнала цей голос - це той, що говорив з нею по телефону i так неприємно реготав. - Чого ж ви мовчите? Вашого нареченого, здається, звуть Михайликом? - Його звуть Михайликом,- сказала Катруся i зблiдла.- Але чому його нема з вами?.. Чи, може, вiн позаду залишився? Чорнявий зареготав: мовляв, її Михайлик дiйсно позаду залишився. Але чи не розповiсть вона йому ще раз, як вона ставиться до червоних? Чи, може, вона вже не має охоти розповiдати про це? Катрусi раптом прийшло в голову, що цi незнайомi люди запiдозрюють її чомусь у прихильностi до тих, що за царя й за соцiал-угодовцiв. Вона сiла на стiлець i почала розповiдати, як вона любить червоних, як їй подобається обличчя Ленiна i як вона, нарештi, рада бачити їх у своїй кiмнатi. Словом, їм зовсiм нiчого турбуватись за неї, бо вона вже давно мрiє вступити до бiльшовицької партiї. - Так ви, баришня, так би мовити, уже бiльшовичка? - зареготав неприємним реготом чорнявий. Зареготали й iншi гостi. I iншi гостi реготали також неприємно. Катруся здивовано подивилась на чорнявого i знову зблiдла. - Ну, а як ви, баришня, нащот п'ятикутньої зiрки? Не проти неї? Боже мiй, як вона може бути проти? Чи, може, вони все-таки гадають, що вона з тих, що за царя й соцiал-угодовцiв? Так хай тодi вони спитають Михайлика - вiн їм розкаже. Це просто непорозумiння - не довiряти їй. Словом, вона нiколи не була проти п'ятикутньої зiрки. - Коли ви, баришня, не проти п'ятикутньої зiрки,- неприємно усмiхнувся чорнявий,то ви її мусите носити при собi... Ану-бо, хлопцi, заголiть їй,звернувся вiн до бiлявого,- подивимось! Тiльки тут Катруся зрозумiла, що вона в лабетах невiдомих ворогiв. Вона кинулась до дверей, але вже було пiзно: на плечах її лежали двi важкi руки. Вона хотiла закричати, але й кричати було пiзно: обличчя їй затулено було величезною долонею. Вона вiдчула тiльки, як щось слизьке черкнуло по її колiну i як кiнцi її блакитного плаття залетiли їй на голову. - Нi!.. Поки що нема! - зареготав чорнявий, i важкi руки покинули її. Катруся знову стояла серед страшних химерних людей. - Чого вам треба вiд мене? - спитала вона i раптом заплакала. - Я маю бажання бути твоїм нареченим! - сказав чорнявий i, схопивши її в мiцнi обiйми, посадив на свої колiна. Вона ще раз хотiла закричати, але й тепер їй не дали цього зробити. Тодi вона якось враз вiдчула в собi велику порожнечу й мовчки дивилася сухими очима на пiдлогу. Все це трапилось так несподiвано й так дико, нiби це був важкий кошмар, їй навiть прийшло в голову, що це їй сниться i що цього нiколи не було i не буде в її тихому життi. Але коли гостi почали пити горiлку й коли один iз них повалив її на пiдлогу, вона раптом згадала про свого Михайлика i закричала диким криком. Вона кусала чиїсь важкi руки, билась об пiдлогу, i тiльки тодi стихла, коли загубила свiдомiсть. - Ну, а тепер чия черга? - спитав чорнявий i сплюнув на блакитне плаття нареченої. До Катрусi пiдiйшов бiлявий з важкими руками i смачно облизався. ...А за якiсь пiвгодини в кiмнату зайшов стрункий хлопець i одрапортував: - Батьку отамане! Варту всюди розставлено i можна бути спокiйним! Вiн ще щось почав був говорити, але, зиркнувши на пiдлогу, де лежала в блакитному розiрваному платтi Катруся, раптом змовк i подивився на отамана очима божевiльного. Це був Михайлик, Катрусин наречений,- той, що не тiльки проти царя, але й проти соцiал-угодовцiв. Ранком, коли ще в небi стояв блiдий осiннiй мiсяць i темно-голубе небо тiльки-но займалось добрим, здоровим свiтанком, махнiвський загiн поспiшав на захiд, до Румунiї. БАНДИТИ I До самого вечора слiпа Килина сидiла на призьбi й наставляла вухо в той бiк, де по зеленому оксамиту лукiв срiблястою гадюкою плазувала рiка: там погрозливо шумiло. Вона раз у раз зiдхала й хрестилась: мовляв, спаси мене, Царице небесна! Потiм, налапуючи кiлочки на тину, iшла до ворiт i кликала: - Марько! Де ти є? - Осьдечки, тьотю,- озивалась дiвчинка. - Пасеш? - Пасу, тьотю! - Ну й паси з богом! I знову прямувала до призьби, i знову прислухалась. Все їй здавалося, що хтось скрадається до хати, i шепотiла: - Одведи, мати божа! Змилуйся, заступнице! Яка ж то заздрiсть людська! Безпремiнно одберуть, чує моє серце!.. Та воно й так: де ж таки водиться, щоб чужу корову у дворi содержати?.. Незаможниця, кажуть... Яка ж то я незаможниця - слiпенька я. I ще раз зiдхала. В цей час дячок Нечипiр, обгорнувшись добре свiжими снопами, дививсь у невеличку дiрку на село. З Гордiєвої клунi, де лежав вiн iз Кажаном. Грушiвка була майже на долонi. Видно було, як сновигали люди по .дворах, iнодi чути було навiть, про що говорять. Згадав дячок, як за ним гнались; от-от доженуть, от-от!.. I дрiж пробiгав по спинi! Згадав червоне Кажанове обличчя, i було гидко; мабуть, тому, що той такий вличезний парубок, а мав вигляд переможеного пiвня. Навiть волосся йому стовбурчилось, як у того. Кажан зарився в снопи й сопiв. I подумав дячок про свого товариша: "Їй-бо, можна зарiзати, як кабанця. Тiльки зареве, мабуть". Було навiть трохи весело. Так завжди почував, коли мав бiля себе боягуза. Липневе сонце стояло вже над Котелевським лiсом. Але надворi було душно, i майже в кожнiй хатi селяни порозчиняли вiкна. Чути було, як хтось пiд вiкном люшню лагодив, а недалеко гавкав собака. Надвечiр почало стихати i нарештi зовсiм стихло. - Чи не час нам вилазити? -,сказав дячок. Але Кажан i слухати не хотiв. Вiн прохав тремтячим голосом помовчати, поки стемнiє. Тодi хотiлось говорити голосно, навiть налякати цього кабанця. "Плаче чи ще?" - i нарочито давив ногою у той снiп, де лежала Кажанова голова. На рiг до обiдраної хати сходились уже цiкавi молодицi, i доносились вiдтiля розмови про Бурися: мовляв, це з ним баталiя. Вже потяглися й фури iз степу. Вже й селяни пiшли до розправи. Видно, як посiдали на ганочку, дехто до пожежного iнструменту побрiв. Подивився Нечипiр на луки й не мiг не продерти ще бiльшу дiрку. Парувала рiка, а над нею скиглили чайки. На покрiвлi клунi цвiрiнькали горобцi, i вiн згадав, як у дитинствi драв їх. Теж у клунi. Дядько у нього був, любив цю справу. Вiзьмуть лантухи, свiчку й сiрники - i пiд стрiху. Горобцi вiд свiтла зовсiм дурiють. Ну й складали їх, як грудки. А як накладуть досить, дядько несе лантух на середину двору й б'є по ньому великим кийком. Пищать горобцi. А на завтра хоч лантух i в кровi, зате на обiд гарних засухарених горобцiв подають. Тодi вiн, пам'ятає, частенько в кутку плакав - шкода було пташину... Нечипiр повернувся й сказав: - Мабуть, незручно лежати, друже? Заворушився Кажан i якось жалiбно прошепотiв: - Та що там говорити... Ех! Дячок витер рукавом пiт на чолi i скинув iз себе снопи. Вiн подивився на селянина, що спокiйною ходою пройшов повз клуню, i промовив: - Може, хоч тепер пiдемо? Але Кажан i зараз боявся вилазити. Тодi Нечипiр сплюнув i полiз у кишеню по цигарку. II Бiля розправи стояв гомiн. Пiдбiг до голови Ванько Петренячий i закричав тоненьким голоском: - Дядю, а якщо вони вискочуть iз тiєї вулицi, що на Олексiєву леваду веде?.. Що тодi буде? - А тобi яке дiло? - сказав голова. Хлопчик не зрозумiв "дядю" й весело застрекотав: мовляв, вiн напевно знає, що "вони" саме вiдтiля вийдуть. Вiн не бачить, що селянський патрiярх уже брови зводить докупи. I тiльки тодi почав угомонятись, коли хтось iз селян порадив головi: - Та ви його паличкою! - порадив хтось i додав: - Ану-бо, вишкварок, додому гиля! - Та ж я кажу, дядю, що вони вискочуть, а вам i не видно буде,образився хлопчик. - А воно й справдi,- сказав один. - Та й на самiм дiлi,- додав другий i звернувся до Ванька: - Чий ти є? Чи не вдовиної дочки? - Та це ж Петренячий. Ось i батько сидить. - Так би ти й казав одразу. Отож, мабуть, iди до Омельчиного тину та дивись на шлях. А як зобачиш кого, то й подавай знак рукою. Хлопчик побiг, а чоловiки запалили люльки. Прителiпався й дiд Кудря. Довго не хотiв з льоху вилазити: ховався вiд куль. - Про мене що? - сказав дiд Кудря.- Моя хата з краю. А все ж таки жалько хлопцiв. Це я завсiди скажу. - Жалько? - на дiда Микита Гордiйович (глитай мiсцевий).- Чом же ти їх тодi не жалiв, як вони закликали до них у "партiю"? Ну? - Куди менi в партiю, як я вже на кладовище дивлюсь. - Отож-бо й є: як цукор роздавали, то й ти брав. А як пiдсобити їм, то й нема. Пiдiйшов до гурту й Онисько Кривий, i одразу ж до Микити Гордiйовича звернувся: - А по-твоєму, Микито, як? За кого нам руку держати? За цих чи за тих? - Це вже ти, голубчику, спитай у Панаса: вiн бiльше звiсний у цiм... Ось iди сюди, Панасе! - покликав глитай худе обличчя iз зляканими очима. Онисько рiшуче махнув рукою. - Ти менi не наливай! - сказав вiн.- Панас Кажанiв, а Кажан у Бурисевiй сотнi. Ти менi сам кажи. - Що казати? - Те, що я спитав. - А що ти спитав? - Не хитруй, Микито, не хитруй! А Микита Гордiйович до людей спрожога: - Людоньки добрi! Чого вiн присiкався до мене? Чим я винний перед ним? Увiльнiть, спасибi вам! - Та й справдi, Онисько! - загомонiли селяни.- Чого ти прилип до чоловiка? I вiчно ти, кривий, з Микитою Гордiйовичем вовтузишся! Одiйшов Онисько вбiк i похилив голову: мовляв, з