м йшла рясна перестрiлка. Iван Панасович, що до нього поспiшала Варя, опинившись у скрутному становищi не тiльки не перекинувся до якогось нового Петлюри, але й енергiйно почав органiзовувати мiсцевий партизанський полк. По-перше, йому подобався робiтничо-селянський лад i подобалось те, що за цього ладу навiть вiн, непомiтний сiльський вчитель, що вийшов iз задрипаних богодухiвських Соболiв, може керувати цiлим повiтом, по-друге, вiн, як вiн сам говорив, почав "пропiкатися" матерiалiстичним розумiнням iсторiї: мовляв, без пролетарської революцiї нiяк не обiйдешся i, значить, треба довести її до кiнця. Соболiвськi кустарi хоч i почали вироджуватись в десятих роках нашого сторiччя в п'яничок та непотрiбних людей, але, з другого боку, вони почали й постачати для богодухiвського суспiльства немало iнтелiгентних i надзвичайно цiкавих горожан. Iван Панасович саме до останнiх, цебто до iнтелiгентних та цiкавих належав, (Мав вiн, до речi, й голову таку левину й таку велику, як мав колись i Карло Маркс). Так що Варя даремно поспiшала до ревкомiвського будинку. Iван Панасович у цей час там не мiг бути: вiн, енергiйний та молодий (справа йде про його партiйний стаж) бiльшовик, мiг бути тiльки на передових позицiях. Саме там Iван Панасович i був. Ревкомiвський будинок - для голови ревкому, а Iван Панасович ревком уже лiквiдував i виступав тепер у ролi командира нового партизанського полку. Варя вскочила в колишнiй дiм Савича, цебто в ревкомiвський будинок, побачила там тiльки розкиданi папери. Тодi вона почала перебiгати з кiмнати в кiмнату i доти перебiгала, аж поки гнiтюче безгомiння не перелякало її до смертi. Варя знову вибiгла на вулицю й кинулась по дорогах. Серце так билося, що от-от вискочить. I, безперечно, вона доти б метушилася по мiстечку, доки б у мiстечко зайшли й бiлi. Але все Варине життя складалося, по сутi, з випадкiв i завжди було пiд контролем чужої волi, а тому й на цей раз на допомогу прийшов новий випадок i нова чужа воля. - Куди це ти, Варю, так розiгналася? - зупинила її нарештi людина, що раптом вийшла з-за рогу. Варя вiд несподiванки мало не впала. Але, побачивши, що перед нею стоїть товариш Матвiй, з сльозами кинулась до нього й почала виясняти, в чому справа. Виясняла вона довго й плутано, навiть можна було чекати, що її спiвбесiдник не витримає бесiди i втече, але товариш Матвiй, на щастя, не втiк. Звичайно, колишньому бомбардиру-наводчиковi, а нинiшньому помiчниковi командира полку, цебто помiчниковi Iвана Панасовича, не до Варi було (вiн, вiддавши деякi розпорядження своєму обозовi, бiг до бойової частини), проте й не вислухати Вариного горя, цебто не вислухати горя дружини свого великого приятеля Сергiя Петренка, вiн теж не мiг. Товариш Матвiй нарештi зупинив свою спiвбесiдницю й незадоволено сказав: - До ревкому тобi,- незадоволено сказав вiн,- нiчого було й бiгти, бо Iвана Панасовича не тiльки там давно нема, но, можна сказати, i в городi. - Нема? - скрикнула Варя.- Що ж менi робити, товаришу Матвiю? - А я ж почом знаю? - суворо кинув старий артилерист.- Ну, говори: почом?.. Чи, може, ти думаєш, що ми до тебе спецiальну няньку приставимо? Старий артилерист був дуже незадоволений з Вариної поведiнки. Вiн навiть щось пробурмотiв собi пiд нiс з приводу того, що ще довго, мовляв, Бого духовi прийдеться "давати порядок". Але, будучи по сутi добродушною людиною й мало чим вiдрiзняючись вiд оспiваного в тисячах оповiдань та романiв типу вояки-добряка, вiн, по-перше, пояснив Варi, що Iван Панасович зараз за мiстечком, в шанцях, командує тiєю частиною, що стримує офiцерськi банди, i по-друге, наказав їй негайно бiгти до полкового обозу, давши їй точну адресу i записку з наказом пристроїти Варю десь бiля полкової кухнi. Таким чином Варя й попала в партизанський полк. У своєму мiстечку полк недовго простояв. Вiдбивався вiн досить героїчно, але видержати офiцерськi частини не було жодної фiзичної можливости. Полк знову зупинився тiльки в мiстечку (в колишньому заштатному городку) Красному Кутi, або, як його ще iнакше називають, в Краснокутську, що стоїть на тому ж таки Мерлi, i мав тодi, здається, до 10000 мешканцiв. Мiстечко кiлька разiв переходило iз рук у руки i нарештi залишилося за партизанським полком. Отже, партизани розтаборилися в городi, по одному боцi Мерла, а офiцери в лiсi - по другому. Штаб партизанського полку зупинився в мiстечкового крамаря. За кiлька днiв безперервних боїв противники так виснажилися, що тепер здiбнi були тiльки досить в'яленько перестрiлюватись та посилати один одному по два чи то по чотири снаряди в день. Полковий обоз теж стояв у вищеназваного крамаря, отже, Варя опинилася там же. Полкова кухня поки що не функцiонувала (партизани дiставали їжу вiд мiсцевих городян), i Варя, по сутi, нiчого не робила. Так що залишилося їй тiльки зрiдка плакати по закутках i багато думати про свiй рiдний Богодухiв. I Варя плакала, i Варя думала. Думала, "канєшно", i про свою судьбу, що розбила її молоде життя. Думала, що вона в Богодухiв, на Монастирську вулицю, вже нiколи не повернеться, думала про сквер - "шквирю", про Стьопу юродивого, головатого, що так багато їсть на тротуарi i що його все-таки дуже шкода, бо i з ним зв'язано запах богодухiвських закуткiв i запах пахучих ночей бiля провiнцiального кiна. Думала навiть про Карпа Сидоровича i думала, що Карпо Сидорович, мабуть, не пiшов би на неї жалiтись бiлим i, значить, не треба було тiкати. Думала, нарештi, що вона днями, очевидно, народить дитину, i тодi що ж їй робити? Мабуть, все-таки даремно вона виїхала з Богодухова, даремно "кинулась у прiрву". I Варя почала придивлятись до краснокутських мешканцiв, їй вже бракувало чужої волi, i вона мусiла шукати доброї людини, що вивела б її iз цiєї дороги в безвiсть на дуже приємний i ясний шлях до Монастирської вулицi. Але, на жаль, краснокутськi мешканцi були наляканi стрiляниною й боями так, що їх не видно було на вулицях, а шукати їх по хатах Варя боялася. Одного разу (саме в тi днi, коли партизани добре закрiпилися в Красному Кутi, саме в тi днi, що на них кiнчаються уривки Вариної бiографiї), одного разу над мiстечком сходив лiтнiй прозорий свiтанок. Мало не весь штаб полку сидiв у садку крамаря. Дехто так досi й не лягав спати, дехто вже вiдпочив трохи. Крамар раз у раз виносив з хати гарячi самовари й, затаївши злобу, люб'язно посмiхався та поїв "дорогих гостей" пахучим чаєм, що залишився в нього ще зi старого режиму, а також пiдносив рiзнi варення. Партизани пили чай i їли з таким смаком варення, наче вони нiколи не пили чаю й нiколи не бачили варення. (Правда, бiльшiсть з них варення таки й не бачили). До столу раз у раз пiдбiгали вiстовi, що, прив'язавши бiля палiсадничка своїх коней, йшли iнформувати штаб про стан того чи iншого фланга. За столом сидiли також Iван Панасович та товариш Матвiй. Вони вже встигли по черзi вiдпочити й тепер зустрiчали новий день новими турботами. Розмова йшла про батарею й про снаряди. Рiч у тому, що через селян-перебiжчикiв ворог дуже вихваляв партизанську батарею (нею керував товариш Матвiй) i через цих же селян партизани узнали, що їхня батарея "прямо-таки наводить панiку" на супротивника i що, можливо, тiльки завдяки батареї товариша Матвiя партизани так довго й затримуються пiд Красним Кутом, але партизанам також було вiдомо, що їхня батарея не сьогоднi-завтра мусить змовкнути, бо снарядiв залишилося щось дуже мало, i тодi вже, мабуть, i триматися далi пiд Красним Кутом буде неможливо. Товариш Матвiй нарештi замислився: вiн, очевидно, думав про те, де б дiстати снарядiв, а Iван Панасович тiльки трусив незадоволено своєю марксовою головою i, очевидно, нiчого не думав. З Iвана Панасовича вийшов дуже непоганий вояка, його можна було бачити на найнебезпечнiших дiлянках фронту, i тiльки завдяки капризам химерної фортуни його не вибило з рядiв у першiй же сутичцi iз супротивником. Iван Панасович так смiливо їздив по лiнiї фронту в час бою на своїй бiлiй кобилi, що її вiн реквiзував ув однiй з богодухiвських економiй, як мiг би їздити лише якийсь полководець за часiв Аттiли,- за тих часiв, коли ще наука не знала вогнестрiльної зброї, але органiзувати постачання, скажiмо, снарядiв для полку чи то щось iнше органiзувати в тiй же частинi - на це Iван Панасович не мав, на жаль, здiбностей. Отже, товариш Матвiй замислився, а Iван Панасович трусив головою. В цей момент раптом до столу пiдскочив один з безвусих партизанiв - схвильований, червоний та, можна сказати, радiсний i, звернувшись до Iвана Панасовича, скрикнув: - Уже! - Що таке "уже?" - спитав Iван Панасович, здивовано подивившись на юнака.- Чи не склад снарядiв ти десь намацав? - Якi там снаряди!.. - безнадiйно махнув той рукою.- Треба бiгти за кушеркою. Iван Панасович, як i товариш Матвiй, ще з бiльшим здивуванням поширили очi на чудакуватого вояку робiтничо-селянського Уряду. - За якою там "кушеркою"?..- мало не одночасно спитали вони. - А за такою кушеркою,- сказав партизан,- що Варка дитину народила. Цiлу нiч мучилась у клунi i тепер ось народила... Пищить! Iван Панасович усмiхнувся. Посмiхнувся й товариш Матвiй. Тодi сказав, значить, товариш Матвiй, трохи схвильованим голосом i начебто в задумi: - Пищить!.. Кажеш, пищить новорождьонной малютка?.. Но, по-между прочим, ти, товаришок, не в курсi дiла, i можна сказати, кушерка вже не потрiбна, раз запищало. Молодий партизан збентежено подивився на товариша Матвiя й почервонiв. I справдi: як це йому досi не прийшло в голову, що "кушерка" потрiбна саме тодi, коли дитина ще не появилась на свiт Божий i зовсiм не тодi, коли ця дитина вже примружує очi пiд ударами досi невiдомого їй свiта й пищить. - Ну, так де ж там воно пищить? - сказав Iван Панасович i пiдвiвся.Веди нас до нього. Пiдвiвся й товариш Матвiй. За якусь хвилину вони мусiли бути в клунi. Але, коли вони пiдiйшли до Варi, бiля неї вже був цiлий натовп партизан. Варя лежала в яслах блiда й схудла, а бiля неї на ряднi - живий шматок м'яса. Варя всмiхалась, можна сказати, зажурено-щасливою посмiшкою й раз у раз позирала на своє немовля. На її чоло лягли тонкi риски втоми вiд недавно перенесеної фiзичної муки, але її зовсiм не тривожила присутнiсть бiля неї людей, їй навiть приємно було, що цi люди прийшли до неї, i тому анi Iван Панасович, анi товариш Матвiй - нiхто з них не найшов потрiбним звiльнити клуню вiд натовпу, i тому командира та помiчника його одразу ж замкнуло тiсне партизанське коло. - Народила, Варю, дитину? - спитав Iван Панасович i, скинувши догори свою марксову голову, теж чомусь почервонiв: вiн, мабуть, таким же хлопчиком вiдчував себе, як i той пацан-партизан, що допiру доносив йому про народження Вариного пацаночка. - Народила, Iване Панасовичу? - ледве чутно промовила Варя i обвела весь натовп своїми химерними й тепер уже перелякано-здивованими очима, наче вона боялася, що в неї вiднiмуть її дитину.- Синочка народила. Вiд камунiчеського бiльшовика. Немовля запищало. Партизани ще тiснiшим колом оточили ясла. Всi цi суворi вояки робiтничо-селянського уряду дивились на Варю такими зацiкавленими очима, нiби й справдi Варина дитина раптом розв'язала їм якусь надзвичайну загадку. - Так, значить, вiд камунiчеського бiльшовика? - промовив вражений в саме серце товариш Матвiй i, зробивши надзвичайно серйозне обличчя, замислився.- От гражданський случай. Сключитєльний! Старого артилериста, дуже, до речi, сентиментальну людину, так зворушив цей "гражданський случай", що вiн навiть нi з того нi з сього сльозу змахнув з правого ока. Старий артилерист далi вже нiчого не мiг промовити. Мовчали i всi iншi партизани. В клунi зупинилась така урочиста тиша, нiби в яслах лежав не Варин карапет, а син легендарної богоматерi - легендарне немовля Iсус. Якраз над яслами, де лежала Варя зi своєю дитиною, ворожий снаряд кiлька днiв тому прорвав .стелю (товариш Матвiй запевняв, що це зовсiм випадково, бо й справдi бiльше таких вдалих пострiлiв супротивник уже не робив), i тому якраз над яслами стояли голубi далi вранiшнього лiтнього неба. Десь пiд стрiхою цвiрiнькали горобцi i так весело й бадьоро iржали за повiтками конi, що навiть близька одноманiтна перестрiлка бiля Мерла не викликала суму й важких думок. Варя тиснула до своїх грудей своє маленьке дитинча, i загадкова посмiшка (чи то щастя, чи то зажури) так i не злiтала з її надхненного обличчя. Зрiдка вона позирала на партизанiв, i те, що вони мамулувате топталися на одному мiсцi, що вони невiдомо для чого оточили її, що вони, не знаючи, що їй говорити, тiльки чомусь нiяково посмiхалися дитячими, наївними, такими ж, як Варя, посмiшками - це Варю зовсiм не бентежило. В цих молодих i старих, бородатих i безусих обличчях вона вiдчувала щось велике, незрозумiле, щось рiдне й одночасно чуже, щось близьке й одночасно далеке, але все-таки щось таке, що з його власти їй вже нiколи не вирватись. Перервав безгомiння той же товариш Матвiй i таким же занадто серйозним та врочистим голосом: - Так що життя чоловiчеське возродилось! Вiд камунiчеського бiльшовика! - фiлософськи вiдзначив товариш Матвiй.- Ну, що жi пущай живе паходной малютка на здоров'я! А тебе, Варю, всi ми, можна сказати, од лиця всiєї нашої робочо-крестьянської маси поздоровляємо з новорождьонним сином i так що просимо не турбуватись. Але не встиг товариш Матвiй договорити останнiх слiв, як на Мерлi в цей момент енергiйно затарахкали ворожi кулемети. Ворог, мабуть, вирiшив перейти в наступ. Вiдсутнiсть снарядiв у партизанськiй батареї пiдбадьорила його. Червоне як кров сонце вже лягло на обрiй i обiцяло гарячий день гарячого, завзятого бою. Партизани посунули з клунi. Першим вискочив заклопотаний Iван Панасович. Зацвiрiнькав горобець i стих. Знову енергiйно зататакали ворожi кулемети й десь, уже тривожно, заiржав партизанський кiнь. Над Красним Кутом розiрвався шрапнель. - Iч, як кроє, падлець! - сказав товариш Матвiй, прокидаючись вiд своєї врочистої промови.- Ну, нiчого, не турбуйся, Варю - ми його зараз трохи припинимо. Вiдпочивай зi своїм малюткою спокiйно... А якщо буде невдержка, то для такого случаю ми тобi й пiдводу забронiруємо. Товариш Матвiй насторожився, ще трохи постояв i рiшучо рушив за ворота. Клуня зовсiм спорожнiла. Горобцi, що стихли було, знову завзято зацвiрiнькали. Десь закричав пiвень i хтось когось далеко покликав. Словом, Варя залишилася сама. - Баю-бай! - глибоко зiдхнувши, в перший раз несмiливо промовила вона i пригорнула дитину до своїх грудей.- Баю-бай! Дитина стала засинати. Але й перевтомлена за нiч Варя теж вiдчула, як злипаються їй очi... Та й чому їм не злипатися, коли їй так спокiйно на душi, нiби й справдi нема нiякої перестрiлки, нiби й справдi тривога нiколи й не безумствувала над Красним Кутом. Варя починає згадувати товариша Матвiя, i кожного разу, коли вона згадає його, на її серце лягає якийсь досi незнаний їй нiжний бiль... ...I так пройшло кiлька хвилин i нарештi кiлька годин. Уже давно красний Кут вiдкурив порохом гарячого, завзятого бою, вже давно зникла "забронiрована пiдвода" десь далеко за ворiтьми клунi, а героїня "сключитєльного гражданського случаю" i досi була в станi якогось химерного забуття. Лежить Варя, "канєшно", в клунi того ж таки краснокутського крамаря, а їй здається, що вона лежить десь за тисячу верстов, десь бог знає де, мало не на небесах. I, значить, дивиться Варя в ворота. I бачить Варя: на сходi сходить зоря. Така велика й така червона, як кров... I нiч. Надворi тепло, i в клунi тепло. Струмки нiчного вiтру нiжать її обличчя. Немовля раз у раз дригає своєю пухкенькою нiжкою, i з ясел летить золота солома. Десь на пiвднi, на полтавськiй дорозi (Полтава, як вiдомо, вiд Красного Кута на пiвдень), спiвають Баринi богодухiвськi подружки. Пiсня якась химерна... така iнодi буває осика восени! I Варi чомусь боляче... Можна сказати, i радiсно i боляче!.. Чи, може, тому, що згадала свiй Манастирський закуток? Хто його знає - може, й не тому!.. Варя пригорнула своє тепленьке немовля до своїх набухлих грудей i дала йому в його вогкенький ротик свою грушоподiбну сiсю. Дитина схопила її сiсю й раптом вiдхилилася. Тонкий струмок Вариного молока вирвався й полетiв пiд самiсiньку стелю. Варя схопила очима цей бiлий, аж слiпить, струмок молока в червоному свiтлi вiд зорi, що вже давно розповзається по клунi, i кудись здивовано дивиться наївними очима. I чує Варя, як десь гавкають собаки: "гав! гав!" "Пiзно чи нi?" "Мабуть, пiзно"... Закукурiкав пiвень - голосно й завзято, i Варя подумала: "Мабуть, червоний як кров". Тодi тепле молоко, що дзюрчить у вогкому ротику її маленької дитини, вже здається їй червоним, мало не святим вином. - Ку-ку-рiку! Ку-ку-рiку! - кричить голосно й завзято пiвень. ...У городськiй школi, де вчилася Варя, "канєшно", вчили й "закону божому". От i згадала вона. I стало їй трошки страшно i трошки радiсно: вона то - що й говорити - звичайна собi Варя з Манастирської, але от i богоматiр теж народила в яслах своє дитинча. Виходить, що її синок, як немовля Iсус. Тодi пригадала Варя нiч з Вiфлiємською зорею i подивилась у ворота. На сходi, там, де Богодухiв, але, мабуть, багато далi за її повiтовим мiстечком стояла в небi червона як кров зоря. "Очевидно, завтра буде добрий день" - думає Варя й дивиться в прозоре повiтря, в дiру покрiвлi, що вiд ворожого снаряда. Голубе небо аж слiпить їй очi своєю блакиттю. I хочеться їй сильнiше, якмога сильнiше притиснути до себе тепленьке тiльце своєї дитини. Але вона боїться, вона дуже боїться: чи не роздавить своє дитинча? I Варя прислухається. Чує Варя, як десь пурхають i, чи то тоскно, чи то радiсно, перекликаються голуби. Вони так перекликаються нiжно, що Варина душа не стерпiла й раптом заспiвала. I не тiльки душа: вона вiдчуває, що спiває й її тiло, i нарештi все спiває - i клуня, i ясла, i небо, i весь безмежний всесвiт, що вiн їй зараз такий загадковий i такий цiкавий, як фантастичний "бойовик" з кiна. Тодi з її грудей з надзвичайною силою рветься молоко. Воно рветься з такою надзвичайною силою, що може захлинутись дитина. Варя вириває грудну ягоду, свою набухлу сiсю, з синового вогкого ротика i кладе цей вогкий ротик на свої гарячi вуста. Немовля пищить. - Баю-бай! - говорить Варя й нiжить руками тепленьке тiльце своєї дитини... I дитина засинає... Але потроху, непомiтно засинає й сама Варя. Важким ударом розсiкло їй голову. Варя скрикнула й прокинулась. Та дитини вже бiля неї не було. Де вона? Де її дитина? Де люди, нарештi?.. Не було дитини, не було й людей. Стояло таке страшне безгомiння, як сам страшний суд. I перше, що постало перед Вариними очима - це обличчя товариша Матвiя. I вона догадалась: була нiч, партизани вiдступили, а товариш Матвiй забрав її дитинча... Варя рвонулася з ясел i вискочила. Вискочила й озирнулась. Краснокутськ змертвiв: нiде нiкого, i тiльки з-за лiсу, з-за Мерла стукотiли пiдводи. - Белi! - метнулось у Варинiй головi.- Ой, Боже мiй! Ой, що менi робити! Ой, рятуйте, хто в бога вiрує! Варя ще раз рвонулася i вже була на шляху. Вона так бiгла, так мчалася, що аж дух забивало їй. Вона мчалася туди, куди вiдступили червонi полки. Вона падала, спотикалась i знову бiгла й бiгла. Варя вже нiчого не чула i вже нiчого не бачила. Вона тiльки чула, як вiтер тоненько й рiзко свистiв їй над вухом, вона тiльки бачила, як якась червона, як кров, пляма весь час миготiла перед її очима. Страшне безгомiння мчалось за нею! ...Боже мiй, боже мiй! Як далеко, як неможливо далеко, як важко бiгти туди, куди з боями вiдступали загони червоних полкiв! А втiм нiчого подiбного нiколи не було. Це просто приверзлося. Нiхто й не думав брати Варину дитину. Того пам'ятного дня партизани успiшно одбили атаку супротивника i навiть з не меншим успiхом вiдбили ще двi атаки. Вiдступили вони з-пiд Красного Кута тiльки на четвертий день, а з ними, "канєшно", вiдступила на "забронiрованiй пiдводi" й дочка богодухiвської бублешницi, бистроока Варя зi своїм не менш бистрооким карапетом, "тоїсь" "паходним малюткою" i, можна сказати, сином тривожних рокiв великої громадянської вiйни. IВАН IВАНОВИЧ - Сiм'я, друзi, винаходи, взагалi деталi його зворушливого життя, нарештi, опис трагiчної загибелi. Зачем же изображать бедность, да бедность, да несовершенство нашей жизни, выкапывая людей из глуши, из отдаленных закоулков государства? Что же делать, если уже таковы свойства сочинителя, и, заболев собственным несовершенством, уже и не может изображать он ничего другого, как только бедность, да бедность, да несовершенство нашей жизни, выкапывая людей из глуши, из отдаленных закоулков государства? Й вот опять попали мы в глушь, опять наткнулись на закоулок. Зато какая глушь и какой закоулок! Н.ГОГОЛЬ Теккерей, наприклад, каже, що Свiфт (ви пам'ятаєте "Гуллiверову подорож") справляє на нього враження величезного гiганта i що загибель його, Свiфтова, нагадує йому, Теккерею, загибiль грандiозного царства. Так думав про названого автора i Iван Iванович i думав саме в тi днi, коли його було вигнано з третього курсу юридичного факультету за "вольтер'янство". Вiн тодi навiть обiцяв комусь, на випадок перемоги "революцiйного народу" зробити "Гуллiверову подорож" настiльною книгою i положити її з правого боку вiд Рабле ("Гаргантюа i Пантагрюеля" вiн уже давно дiстав за невеличку цiну у букiнiста). Але, по-перше, це було страшенно давно, а по-друге,- Iван Iванович просто забув про Свiфтове iснування. Правда, сьогоднi пiдростає його симпатичий синок, що колись (все можливо!) зупинить свiй вольтер'янський погляд на чiткому силуетi злого англiйського сатирика, та, на жаль, оповiдання це не про сина, а про батька, i тому дозвольте попрохати пробачення за деяку непослiдовнiсть i вiтiюватiсть в думках i перейти нарештi до необхiдних зарисовок. I Декiлька слiв про мажорне сонце, а також i про те, що мусить цiкавити читача. Вулицю, що на нiй живе мiй симпатичний герой, названо iм'ям Томаса Мора ("вулиця Томаса Мора"). Це не зовсiм поганий закуток в нагiрнiй частинi нашого, як говорить Iван Iванович, заздалегiдь i з обуренням вiдкидаючи ганебне мiщанство,- нашого "вiд голови до п'ят революцiйного города". Тут вам асфальт i на тротуарах, тут вам асфальт i там, де пролiтають бадьорi автомобiлi (таксi!) i де вже не плентаються зовсiм сумнi допотопнi вiзники. Тут вам, нарештi, мало не бiля кожного будинку розведено запашнi клумби, що так пахнуть улiтку приїсним запахом резеди. Багато рокiв тому ця вулиця звалась Губернаторською i по нiй метушились чиновники iмператорського режиму. Тепер, як запевняє Методiй Кирилович (про Методiя Кириловича читайте далi), на цiй вулицi ви не зустрiнете жодного чиновника того ж таки iмператорського режиму. Словом, на вулицi Томаса Мора панує зразковий порядок i, як говорить мiй герой, порядок в, так би мовити, "новiй революцiйнiй iнтерпретацiї". Отже, нема нiчого дивного, що Iван Iванович мешкає саме в цьому зразковому закутку, а не десь на старорежимне подiбнiй околицi. Будинок, де жив Iван Iванович, теж не без видатних заслуг: його збудовано тiльки два роки тому, i тому його пролетарське походження не пiдлягає нiякому сумнiву. Правда, виникнення цього хмародряпу зв'язано з якоюсь випадковою панамою, але, по-перше,- яке це має вiдношення до цього оповiдання? i, по-друге,- хто ж має сумнiв, що наш цими днями розкасирований робiтничо-селянською iнспекцiєю комхоз нiколи нiчого не мав спiльного хоч би з тiєю ж мiською думою, де, як вiдомо, теж засiдали не завжди не грабiжники й не завжди не спекулянти. Словом, i згаданий будинок цiлком вiдповiдає прогресивним прагненням мого симпатичного героя. ... - Добрий вечiр, Iване Iвановичуi Як ся маєте? - Доброго здоров'я, Iполiте Онуфрiєвичу! Як бачите, iду з ячейки! Мiй герой iде по вулицi таким повiльним кроком, що ним ходять тiльки дуже поважнi й шановнi громадяни. Мажорне сонце грає зайчиками у вiкнах симпатичних будинкiв i своїми ласкавими бiло-рожевими промiннями благословляє його важку путь. А втiм, додому Iван Iванович дiйде тiльки за якiсь пiвгодини, i тому дозвольте забiгти вперед i одрекомендувати його сiм'ю,- саме ту сiм'ю, що творить "новий комунiстичний побут". Дозвольте помандрувати до вищезгаданого будинку i пошукати вiдповiдної квартири. Першi дверi-не тi! Другi-не тi! Нарештi число 38, i на вас вiйнуло приємним одеколоном. Та, на жаль, в кiмнатах ви застали тiльки дружину мойого героя - Марфу Галактiонiвну (партiйна кличка - "товаришка Галакта"). Марфа Галактiонiвна теж надзвичайно симпатична женщина i теж цiлком вiдповiдає прогресивним прагненням Iвана Iвановича (до речi, партiйна кличка "Жан"). Вона, наприклад, нiколи не манiкюрить нiгтiв i тiльки в останнiй час (i то зрiдка) трошки манiкюрить... для здоров'я ("для гiгiєни", як говорить товаришка Галактика). Одягається вона дуже просто, хоч i з смаком, i у всякому разi багато дешевше т. зв. непманок. Вона не худа i не гладка, а, просто кажучи, середнього зросту та з деяким нахилом до повноти, її чорне волосся i тепер пiдстрижене, але з таким похвальним розрахунком, щоб на партзiбраннi її можна було назвати товаришкою Галактою, а дома - Марфою Галактiонiвною. Словом, дружина Iвана Iвановича - зразковий тип дружини нового побуту. Правда, вона трохи хитрiша за свого чоловiка, але це питання треба, очевидно, розглядати як момент чисто бiологiчного порядку, що виникає незалежно вiд соцiальних пертурбацiй. . Марфа Галактiонiвна дуже любить читати Ленiна й Маркса. Але iнодi вона сiдає читати Ленiна й Маркса, а рука тягнеться за Мопассаном. Це буває тодi, коли в кiмнату влетить такий симпатичний, але зовсiм не пiдпорядкований монументально-реалiстичнiй теорiї весняний вiтерець i почне валяти дурня в її декольте. Але й тодi товаришка Галакта умiє себе тримати в руках: вона в цей час читає тiльки такi романи, як от "Хулiо Хуренiто" з передмовою Н. Бухарiна i "Любов Жанни Ней" - без передмови названого Бухарiна, але зате того ж самого автора, що до його твору писав передмову член ЦК ВКП. Товаришка Галакта (Марфа Галактiонiвна) народила з Iваном Iвановичем (товариш Жан) сина й доньку. Сина назвали революцiйним iм'ям- Май, а доньку не менш революцiйним - Фiалка. Май уже записався в жовтенята, а Фiалка поки що кандидатка. I Крiм цих законних членiв сiм'ї є ще, так би мовити, незаконнi, себто не зв'язанi iнтимними родинними зв'язками. Це - мадмуазель Люсi, гувернантка, i Явдоха - радянська куховарка, член мiсцевого харчсмаку. Словом, челядь Iвана Iвановича так вiдноситься до хазяїв, як приблизно 2 до 4. Iншими словами, пропорцiя цiлком законна i у всякому разi нiчого не має спiльного з буржуазними замашками. Але хто ж цей Iван Iванович? (Мiй герой уже прийшов додому i поставив свою парасольку в соняшну пляму того сонця, що благословляло його важку путь - саме важку, бо щось iз серцем не ладно - своїми мажорними рожево-бiлими промiннями). Хто ж цей Iван Iванович? Ах, Боже мiй! Хiба ж не ясно? Це на погляд Семена Яковича (про Семена Яковича теж читайте далi), це - зразковий член такої-то колегiї, такого-то тресту. Правда, утримання його складається всього з 250 карбованцiв, але про цю цифру можна говорити в. тому разi, коли не рахувати рiзних дрiбничок, як-от: поверхурочних, добових i того регулярного гонорару, що його вiн добуває вiд мiсцевої преси за не зовсiм некомпiлятивнi статтi. Словом, матерiальний стан мого героя нижче нормального, коли взяти до уваги бюджет нашого сучасного буржуа чи то курс червiнця i особливо той факт, що Iван Iванович людина мало не з вищою освiтою. Товариш Жан (Iван Iванович) свiй високий лоб i свої роговi окуляри протирає завжди бiлоснiжною хусткою i говорить, так би мовити, баритональним басом. I Костюм Iван Iванович носить не iз дешевих, бо добре засвоїв вiдповiдну англiйську мудрiсть. - Я,- каже мiй герой,- не такий багатий, щоб купувати дешевi костюми. - Розумiється,- каже Марфа Галактiонiвна.- Це тiльки нашi дикуни не додумуються до цього. - Невже ще не додумались? - дивиться на дружину поверх окулярiв товариш Жан i поправляє жилет на своєму досить-таки надутому, наче незадоволеному, черевi. Марфа Галактiонiвна не любить вiдповiдати на такi запитання i тому, заплющивши очi, лягає на канапу. Тодi на вiкно сiдає якась птичка (зовсiм як канарейка) i каже: "чирик-чирик". Тодi ж куховарка Явдоха щось наспiвує в кухнi, але наспiвує вона якусь зовсiм незрозумiлу пiсню: з одного боку нiбито мажорну, а з другого - нечебто дражнить ("У народi ходить звiстка, що на все ще буде чистка... Ось , тодi моя рука РСI й партейная КаКа"). I товаришка Галакта думає: "Як дивно! Як незрозумiле, що простий народ i досi чимсь незадоволений i досi нiяк не перейде на справжнiй мажор... Ех, проклятая спадщина царизму!" Але Iван Iванович знову подивився на дружину поверх окулярiв i, зиркнувши на кухоннi дверi, де порається Явдоха, запитує ледве чутним голосом: - Ну, Галакточко... А... що там взагалi говорять про мене? - Себто де говорять? - Ну... взагалi. Так би мовити, i в партiйних колах, i... взагалi де прийдеться. Товаришка Галакта дивиться на товариша Жана матернiм поглядом i каже: - Що ж про тебе можуть говорити?.. Говорять, що ти дуже гарний робiтник i зразковий партiєць. Iван Iванович протирає руки, йде до радiорупора i нiжно гладить його своєю долонею: вiн цiлком задоволений з цiєї iнформацiї. Головне, щоб не вийшло тих чи iнших непорозумiнь. Хiба вiн не готовий пiти на смерть за свою партiю i за будування соцiалiзму, скажiм? Таким чином, товаришка Галакта зовсiм не даремно прислухається до рiзних розмов, що в них так чи iнакше може фiгурувати його незаплямоване iм'я. - Галакточко,- каже Iван Iванович, виймаючи з бокової кишенi картку.Здається, завтра вносити на "друга дiтей"? - Чого ти так поспiшаєш! - каже Марфа Галактiонiвна.- Це вже буде зверхакуратнiсть. Люди iнодi не вносять по п'ять мiсяцiв, а ти не даєш i мiсяцю пройти. Iван Iванович задоволене посмiхається. - I прекрасно! - говорить вiн.- Треба бути зразком для iнших i особливо для несвiдомої позапартiйної маси. - Воно, звичайно, так! - говорить Марфа Галактiонiвна.- Але все-таки образливо, що цього маленького геройства нiколи й нiхто не помiтить i не поставить тобi на плюс. Мiй герой рiшуче махає своєю бiлоснiжною рукою. - I не треба! - махає вiн своєю бiлоснiжною рукою.- Боже борони! Я зовсiм не хочу, щоб мої безкорисливi вчинки помiчали плюсами... Саме так i треба нести знам'я комунiзму! Iван Iванович iде до вiкна, розчиняє його i задумливими очима дивиться в даль. Вiн дивиться туди, де кiнчається город, де починаються тихi поля i м'яко-бiрюзове небо, де прекраснi горизонти тривожать душу тiєю легенькою тривогою, що не запалює тебе бунтом дрiбнобуржуазного iмпресiонiзу, а зовсiм навпаки: ласкає радiсним спокоєм мажорно-монументального реалiзму! - Не треба! - уже майже несвiдомо махає руками Iван Iванович в прекрасний горизонт i, поширюючи нiздрi, вбирає запах резеди з першої "робiтничо-селянської" (так квалiфiкує вiн першу клумбу) клумби. Зворушлива самовiдданiсть мого героя досягає в цi хвилини апогею. I хочеться перед такою самовiдданiстю посхиляти всi республiканськi прапори i з почуттям задоволення промовити: - Iване Iвановичу! Воiстину ви - зразкова людина нашої безпримiрної епохи, i ваше iм'я, очевидно, буде фiгурувати в пантеонi "Червоних дощок". Бо й справдi: хто ще так акуратно вносить членськi внески, як мiй герой? Правда, вони не перевищують щось 2-х процентiв його заробiтку, але справа ж не в якостi, а в кiлькостi. А кiлькiсть тут воiстину солiдна: вiн i член "Друга дiтей", i член "Повiтрофлоту" та "Доброхiма", вiн член якогось клубу мало не полiткаторжан (ще б пак: хiба це не мого героя хотiли колись вислати - при старому режимi - iз одної губернiї в другу?), вiн i член профспiлки, вiн... i т. д. i т. п. Словом, в цьому сенсi Iван Iванович, очевидно, не має собi рiвних. Але мало того: вiн навiть Марфу Галактiонiвну загiтував на таке широке членство i, головне, на таку безкорисливiсть, коли нiкому не вiдомо маленького геройства серед бурхливих подiй нашого, як думає товариш Жан, заздалегiдь i з обуренням вiдкидаючи ганебне мiщанство, "з голови до п'ят революцiйного города". - Тек-с!- говорить нарештi, зiдхаючи, Iван Iванович i сiдає на канапу.- Коли хочеш, я буквально не розумiю! - Чого ти, Жане, не розумiєш? - питає Марфа Галактiонiвна. - Та взагалi... З приводу, знаєш, будування соцiалiзму, Товаришка Галакта насторожується. Вона пiдходить до чоловiка i нiжно обiймає його. - Невже i ти вже почав сумнiватися? - говорить вона таємничим голосом i попередливо заглядає в другу кiмнату: чи не зайшов хто? - Що ти кажеш, голубонько! - нервово махає рукою мiй герой.- За кого ти приймаєш мене? Я просто... не розумiю цих... як би їх назвати... бузотерiв! Ну, словом, наших супротивникiв. Чого їм треба? Чого вони хочуть вiд нас? Ну, скажiмо, так: диктатура пролетарiату єсть? Єсть! Власть у наших руках? У наших! Фабрики i заводи нацiоналiзовано? Нацiоналiзовано! Червону Армiю органiзовано? Органiзовано! Комiнтерн єсть? Єсть! Профiнтерн єсть? Єсть!.. Iван Iванович на момент зупиняється, виймає з кишенi бiлоснiжну хустку i протирає нею свої роговi окуляри. - Але вiзьми далi! - каже вiн.- Загальне навчання провадиться? Провадиться! До соцiалiзму посуваємось? Посуваємось! Комсомол єсть? Єсть! Пiонери єсть? Єсть!.. Чого ж їм iще треба?.. Буквально нiчого не розумiю! Марфа Галактiонiвна хитренько примружує свої розумнi очi. - Чого їм треба?.. - каже вона.- Нiчого їм не треба, а просто особистi рахунки!.. Позакулiсна боротьба! - Припустiм... припустiм! - раптом ще бiльше починає нервувутись Iван Iванович, i його баритональний бас дiстає дискантових ноток.- Але коли виродження я можу простити рядовим членам партiї, то... вождям (мiй герой робить тут знак величезного наголосу!), вождям я цього простити не можу!.. Такий уже менi характер: стань передi мною на колiна, проси мене, що хочеш роби зi мною, а я все-таки... не можу! Iван Iванович бiгає по кiмнатi, розмахує руками i уперто дивиться на одну крапку на пiдлозi. I здається, що ця крапка не хто iнший, як вищеназваний "вождь". I цей "вождь" стоїть на колiнах i просить милости в Iвана Iвановича. - Ну, добре,- говорить Марфа Галактiонiвна.- Ти дуже не хвилюйся, Жане, а то я боюся за твоє серце. Але Iван Iванович не вгомоняється. Вiн iде до вiкна, вбирає носом приїсний запах резеди з першої клумби, ловить слухом блакитний резонанс i, мало не переходячи в стан трансу, говорить: - Серце!.. Що менi серце, коли справа йде про iнтереси пролетарiату? Я не люблю похвалятись своєю самовiдданiстю, я не вискакую на партзiбраннях та в газетках з красивими словами... Але дозволь менi хоч дома одвести душу i вилити те, що накипiло... Ти думаєш, менi мало накипiло?.. Ого! Тут Iван Iванович почуває, що йому серце все-таки зрадило: вiн сiдає на канапу i просить води. - Ах, Боже мiй! - кидає схвильованим голосом Марфа Галактiонiвна i бiжить до графина.- Ти знову розтривожив себе!.. Чи не послати за лiкарем?.. Знову проклятi дискусiйщики! - Не треба, голубонько! Не треба!.. - i Iван Iванович заплющує очi.- Я вже сам не радий, що маю такий палкий характер i таку бiльшовицьковитриману натуру. Але що робити: не можу я спокiйно реагувати на партiйне виродження. Потiм мiй симпатичний герой iде до свого кабiнету. Товаришка Галакта пiдходить до вiкна i дивиться на свою змiну: на синка й на доньку, що в цей мент проходять повз клумби. - Vous aimez les fleur, мадмуазель Люсi? - питає Марфа Галактiонiвна. - Соmmtnt donc, madame! - каже мадмуазель Люсi. Тодi хтось стукає в дверi, i в кiмнату йде Методiй Кирилович - колега Iвана Iвановича. Методiй Кирилович, як мишка: очi бiгають, руки бiгають i вся iстота бiгає. Товаришка Галакта каже, що їй Методiй Кирилович подобається особливо своїми хитренько пiдкинутими бровами та розумною головою. - Тихше,- говорить Марфа Галактiонiвна.- Жан зараз страшенно розтривожив себе i треба дати йому вiдпочинок. Хай ще полежить в кабiнетi. Методiй Кирилович цiлує руку хазяйцi i iнформує, що вiн забiг на кiлька хвилин. Потiм вони сiдають на канапу i ведуть розмови на тему полового питання. - Нiчого не зробиш! - заплющивши очi, кидає Марфа Галактiонiвна i зiдхає.- Для народу ми вже, по сутi, так би мовити, в принципi, розв'язали цю прокляту проблему, i в цьому сенсi буржуазна наука мусить капiтулювати перед марксизмом. Але, знаєте, єсть ще такi виключнi iндивiдуальностi, що для них полове питання й досi являється загадкою. - Ви, звичайно, маєте себе на увазi? - мило посмiхається своєю хитренькою бровою Методiй Кирилович i зовсiм не нарочито, а випадково, майже позасвiдоме, кладе свою руку на безумовно привабливий таз своєї спiвбесiдницi. - Я не люблю брехати! - знову зiдхає Марфа Галактiонiвна.- I скажу я одверто, без всяких мiщанських забобонiв: iнодi менi так хочеться ласкати чужого мужчину, що ви й не в'являєте! Методiй Кирилович дивиться на дверi кабiнету i, ближче пiдсунувшись то товаришки Галакти, уже гладить її безумовно привабливе колiно. - Їй-богу, не в'являєте! - шепоче товаришка Галакта.- Це таке, знаєте... як би його сказати... бажання, що... Методiй Кирилович починає нервово здригатись, Методiй Кирилович... Але автор в цей момент рiшуче йде вiд дверей. Звичайно, сатирик, як i сатира, цiлком заслужено не користуються поспiхом серед деяких поважних людей нашої республiки, звичайно, деякi поважнi люди нашої республiки не без пiдстав вважають, що сатира вiджила свiй вiк i в нашому суспiльствi їй нема мiсця, але дозвольте все-таки запевнити: ми нiколи не пiдслуховуємо тодi, коли не можна пiдслуховувати. Ми також i не пiдглядаємо тодi, коли не можна пiдглядати. Отже, дозвольте зробити ще декiлька цiлком цензурних зарисовок. II Розмова на лiжку. Фiалка робить "па", а також i те, як дивиться Iван Iванович на соцiалiзм та на комунiзм. Квартира, де живе Iван Iванович зi своєю симпатичною сiм'єю, складається тiльки (тiльки!) з чотирьох кiмнат (не рахуючи, звичайно, кухнi, клозету i ванної), себто: кабiнету, їдальнi, дитячої спальнi (там же спить i мадмуазель Люсi) i спальнi мойого героя та його дружини. Словом, квартирна криза дала себе знати, i мiй герой самовiддано пiшов їй назустрiч. Iван Iванович, наприклад, нiколи не вимагав окремої спальнi для своєї куховарки, i Явдоха спить на лiжку, на пiдлозi, в коридорi. Бо й справдi: яке вiн має право вимагати ще одну кiмнату? Йому, звичайно, приємно було б почувати, що його власна куховарка має свiй закуток, але... вiн же цiлком свiдомий партiєць i добре знає, як живуть iншi. Iншим ще гiрше становище: буває й так, що мають не чотири, а тiльки три кiмнати... от, наприклад, Микола Григорович. - Ти, Галакточко, як гадаєш,- звертається мiй герой до своєї дружини.Невже всi мають по чотири кiмнати? - Звичайно, не всi! - рiшуче iнформує Марфа Галактiонiвна.- Коли б усi мали по чотири, то тодi, може, не було б i квартирної кризи. А то буває по три i навiть по двi буває! Iван Iванович задоволене посмiхається. - Нi,- каже вiн,- я нiколи не помиляюсь. Почуття пролетарської норми мене ще нiколи не залишало. Мiй герой iде до бюста якогось вiдомого марксиста (в нього кiлька таких бюстiв) i задумливими очима дивиться на свого, як каже вiн, "ватажка" i на iншу кабiнетну, їдальну та спальну меблю. Вiн згадує бурхливi днi, коли мчалась огняна бiльшовицька кавалерiя i на Заходi стояла тривожна заграва свiтового пожару, коли ще якось зовсiм йому не вiрилось, що вiн таки прийде на деякий час до по