нiвна. - Чи не пiдсунув хтось нарочито... з метою скомпрометувати мене? Як ти гадаєш? Марфа Галактiонiвна уважно подивилась на стелю: вона думала. Вона довго думала i нарештi сказала: - Все можливо... - сказала вона.- Я знаю: у тебе багато ворогiв. - Що ти кажеш, Галакточко! - скрикнув Iван Iванович.- У мене багато ворогiв? Чого ж ти менi ранiш про це не говорила? - Я не хотiла тебе турбувати! - зiдхнула Марфа Галактiонiвна.- Навiщо про це говорити, коли в тебе й так погане серце! - Хто ж тi вороги? - знову скрикнув Iван Iванович. - Я не знаю! - зiдхнула Марфа Галактiонiвна.- Як я їх можу знати, коли вони таємнi. Iван Iванович в розпуцi схопився руками за своє волосся й похилився на стiл. Проте вiн мав рацiю: документ, що його хтось пiдсунув у його портфель, i справдi був страшний документ. Це була хоч, може, й легальна, але, на жаль, ще не оголошена стенограма якогось пленуму ЦК. Це була, можливо, зовсiм не таємна, а можливо, й цiлком таємна книжечка, бо мiй герой її, на жаль, зовсiм не читав, а прочитати зараз (та ще й всю!) вiн нiяк не мiг. Як нарочито, в цей момент за вiкном знову побiг дрiбний осiннiй дощик, i здавалося уже Iвану Iвановичу, що й справдi в нашому життi є мiсце для мiнору i що не завжди однаково свiтить електрика: iнодi бадьорим радiсним свiтлом iдеологiчно витриманого куточка, а iнодi трохи iнакше. - Ну, так що ж робити? - спитав Iван Iванович пiдстреленим голосом. - Очевидно, треба цю книжечку негайно спалити - i квит! - сказала Марфа Галактiонiвна. - Спалити? А ти певна, що її не нарочито пiдложено менi? А що як спитають, де я її дiв?.. Може, однести її Семену Яковичу? - I це не дiло! - сказала Марфа Галактiонiвна.- Знову ж таки спитають, де ти її взяв? - Боже мiй! - простогнав мiй герой.- Що менi робити! Марфа Галактiонiвна теж не знала, що робити. Чого тiльки вона не передумала в цей момент. Але проклятий документ загадково маячiв на столi i розгадки не видно було. Але от раптом почало вияснятись, i Марфа Галактiонiвна скрикнула. - Я вже знаю! - скрикнула вона.- Це непорозумiння! - Що ти хочеш сказати? - з полегшенням зiдхнув Iван Iванович. - Я хочу спитати тебе: де лежав твiй портфель? Здається, на портфелi Семена Яковича? Iван Iванович приложив пальця до своїх уст i задумався. - Здається,- сказав вiн,- здається, на портфелi Семена Яковича. - Ну й от! Так знай же: цей документ положив у твiй портфель не хто iнший, як Семен Якович, i положив зовсiм випадково. - Як так випадково? - не зрозумiв Iван Iванович. - А так! Я пам'ятаю, вiн щось виймав зi свого портфеля, i, очевидно, саме цю книжечку. Вiн, мабуть, хотiв нею iлюструвати свою промову, але потiм передумав i положив її... та уже не в свiй портфель, а випадково - в твiй! - Генiальна iдея! - скрикнув Iван Iванович.- Ти, голубко, їй-богу, як Шерлок Холмс... Тiльки як його спитати? - Ну, це просто,- сказала Марфа Галактiонiвна.- Iди зараз до телефону i поцiкався, чи не загубив вiн чогось iз свого портфеля. Мiй герой схопивсь зi свого стiльця й побiг до кабiнету. Чути було, як вiн нервово взяв рурку i чiтко сказав: - Сорок ноль два... Не вiльно?.. Фу!.. Чорт!.. Чути було, як вiн знову сказав: "4002", але знову було не вiльно. I так до трьох разiв. На четвертий раз Iвана Iвановича сполучили з Семеном Яковичем, а за двi хвилини мiй герой вже вскочив до їдальнi. - Ти не помилилась! - скрикнув вiн i схопив в свої обiйми свою симпатичну й догадливу дружину.- Ти не помилилась! Семен Якович випадково положив цей документ у мiй портфель! Марфа Галактiонiвна надзвичайно радiла такому щасливому кiнцю i запропонувала навiть Iвану Iвановичу повечеряти з вiрменською. I от Iван Iванович вже лежить на своїй сюрпризнiй лiжницi i читає останнiй номер "Правды". З радiорупора чути оркестр якоїсь оперетки, а з кухнi чути, як Явдоха порається бiля помийного корита. Марфа Галактiонiвна зняла спiдницю й залишилась в панталонах. Вона пiдiйшла до дверей в дитячу спальню i сказала: - Ессоutez! Передайте менi, будь ласка, ночний горщик. - Avec plaisir, madame,сказала мадмуазель Люсi i передала сосуд. Потiм мадмуазель Люсi пiшла до дитячих колисок, де вже спали безм'ятежним сном Май i Фiалка, а Марфа Галактiонiвна полiзла на сюрпризну лiжницю й посунула Iвана Iвановича до стiни своїм шикарним торсом. ...Ну, а все ж таки,- сказала вона.- Чим же соцiалiзм вiдрiзняється вiд комунiзму... Конкретно? - Боже мiй! Я ж тобi вже говорив,- сказав Iван Iванович,- комунiзм - це вища, так би мовити, iдеальна суспiльна форма. Марфа Галактiонiвна . широко позiхнула й погасила електрику. Скоро в кiмнатi чути було легенький храп. За вiкном мжичив осiннiй дощик мажорного сезону. Пiсля трагiчної подiї з вищеназваним документом Iвану Iвановичу снились поля i м'яко-бiрюзове небо, де прекраснi горизонти тривожать душу тiєю легенькою тривогою, що не запалює тебе бунтом дрiбнобуржуазного iмпресiонiзму, а зовсiм навпаки: ласкає радiсним спокоєм мажорно-монументального реалiзму. VI Чим же треба кiнчити, а також i про те, що ж не дає авторовi скiнчити негайно. Чим же треба кiнчати? Кiнчати, очевидно, прийдеться не сном Iвана Iвановича (хай вiн собi спить на здоров'я), а описом такого трагiчного фiналу, що все-таки звалився на зовсiм i нiяк невинну голову мойого iдеологiчно витриманого героя. Правда, славетний винахiд (про нього далi, це саме той винахiд, що зробив iм'я Iвана Iвановича безсмертним!) примушує автора написати ще невеликий роздiл, але, по-перше, цей передостаннiй роздiл є, так би мовити, роздiл не обов'язковий (нетерплячий читач може його й не читати), а, по-друге, великим злочином було б обминути те, чого обминути нiяк не можна. Отже, пiсля осени прийшла, як i треба було чекати, зима. Морози були лютi, але мiй герой самовiддано томився в духотi: його будинок, що на вулицi Томаса Мора, викликав на "соцiалiстичне змагання" (так саме i написано в домкомiвських книжках) будинок, що на вулицi Щукина, i тому не можна було "пiдкачати" навiть в сенсi опалення: кожний iз будинкiв доводив, що вiн теплiший за свого супротивника i що вiн не тiльки умiє боротись з буржуазiєю, але й з природою з поспiхом сперечається. I от колись, сидячи в такiй от духотi, Iван Iванович сказав: - Галакточко! - сказав колись Iван Iванович.- Я почуваю, що я можу прислужитись своїй партiї, по-перше - партiйною та радянською роботою, а по-друге - й своїми винаходами. - Що ти надумав, Жане? - сказала Марфа Галактiонiвна, кусаючи державнi горiхи (вона нiколи принципово не купувала горiхiв у приватника i їла тiльки державнi горiхи з державних лiсiв, саме тi, що, як подарунок, присилав їй брат - лiсничий). Ну, говори - я послухаю. - Бачиш,- промовив Iван Iванович,- сидiв я оце й думав про лiто. Прийде, значить, лiто, а з ним прилетять i мухи. Ти уявляєш, як вони перешкоджають нашiй роботi? Жах! Так от я й вирiшив: треба вигадати якусь мухобойку. I я вигадаю, даю тобi чесне комунiстичне слово. Ти думаєш, що менi бракує таланту? Ну, не скажи, голубонько! - Чому ж бракує? - промовила товаришка Галакта, пiдкочуючи очi до лоба.- Я зовсiм не сумнiваюсь! Буває так, що талант проявляється навiть у простого народу, а ти ж iнтелiгент, з вищою освiтою. Такий вiдгук з боку дружини на його бажання винайти мухобойку так пiдбадьорив мойого героя, що вiн тут же приступив до роботи. По-перше, вiн написав заяву до свого комосередку, щоб його звiльнили вiд партнавантаження (бюро комосередку вже на другий день звiльнило його вiд партнавантаження "як наукового робiтника, що працює над власним винаходом"), а подавши заяву, взявся за мухобойку. Всю зиму Iван Iванович самовiддано ламав собi голову i тiльки напровеснi прийшов до того висновку, що вiдповiдно найновiшим досягненням технiки, мухобойку треба зробити за допомогою електрики. Тодi Iван Iванович почав студiювати деякi дисциплiни i почав робити спроби. На його столi появились електроскопи з листочками, вiн утворював, скажiм, протилежнi електрики на сполучених електроскопах, вiн ловив "електричний вiтер" i гасив ним свiчку. Вiн звертався до лейденської банки та франклiнового колеса i, нарештi, пiсля довгої працi, вражений був раптом у саме серце загадкою про т. зв. спробу Гальванi. Як вiдомо, Гальванi довiв, що м'язи й нерви у тварини можуть бути за джерела електрики, але Iвана Iвановича страшенно зворушило те, що при сполученнi нерва i м'язiв жаби, скажiм, жаб'яча нiжка дригає. Зворушувало саме те, що вона дригає. Мiй герой iнакше i не уявляв собi смерти мухи на електричнiй мухобойцi, як смерть, що їй, так би мовити, прелiмiнарне вiдповiдало дригання нiжками. В скорому часi Iван Iванович зробився героєм дня нашого, як вiн говорить, заздалегiдь i з обуренням вiдкидаючи ганебне мiщанство, "з голови до п'ят революцiйного мiста": вiн таки винайшов електричну мухобойку. Про нього заговорили всюди, а Марфа Галактiонiвна стала ще бiльше поважати його. Секрет винаходу не було оголошено, але вiдомо було, що мухобойка надзвичайно оригiнальне била мух: коли муха сiдала на апарат мойого героя i саме на тому мiсцi, де за проектом бажано було, щоб вона сiла, електрика обов'язково вбивала її. - От тiльки бiда,- говорив Iван Iванович,- що муха не завжди сiдає там, де треба... Ну, нiчого,-додавав вiн.- Нiчого!.. I вiн мав рацiю - так додавати. Головне - початок, а потiм якось удосконалиться: коли не вiн удосконалить свiй апарат-мухобойку, то синок його Май, пiдрiсши, завершить справу свого талановитого батька-винахiдника. Одним словом, Iван Iванович на деякий час заспокоївся. Саме на той час, поки його голову знову не пронизала нова генiальна iдея. Як уже було сказано, будинок мойого героя був у станi "соцiалiстичного змагання". Цей надзвичайно похвальний факт теж мiг би навести Iвана Iвановича на ту думку, що "соцiалiстичне" можуть змагатися не тiльки колективи, але й окремi iндивiдууми, та цього не трапилося, а навiв його на цю думку (хоч на перший погляд i дивно!) - навiв його власний радiорупор. Вiдпочивав, значить, мiй герой на канапi i чекав чергового концерту з мiсцевої радiостанцiї. Май i Фiалка гралися в спальнi з мадмуазель Люсi, товаришка Галакта сидiла з його другом Методiєм Кириловичем у кабiнетi. Раптом зашипiло. - Гало! Гало! Говорить радiостанцiя на хвилi...- i т. д. Прекрасно! Але чує тут Iван Iванович вiд конферанса, що радiостанцiя бере сьогоднi на себе роль плацдарму для "соцiалiстичного змагання". Конкретно кажучи, сьогоднi (конферанс говорить) змагаються: балабаєшник, скрипник, бандурист, пiанiстка, домрист, гармонiст та гобойщик. - Iнтересно послухати! - подумав мiй герой.- Подивимось, хто кого! Першим виступив балабаєшник. Беручи до уваги, що саме так, по вищезазначеному, змагатися можуть тiльки здоровi мажорнi елементи нашого суспiльства, балабаєшник на цей раз найшов можливим заграти якусь песимiстичну пiсеньку, що їй досi не давали мiсця на радiостанцiї. В такому ж дусi грали й iншi змагальники. Мiй герой спершу незадоволено хитав головою, але потiм прийшов до тiєї ж думки, що й балабаєшник ("саме так, по вищезазначеному, змагатися можуть тiльки здоровi, мажорнi елементи нашого суспiльства"), i, прийшовши до цiєї думки, раптом прийшов i до другої. - Методiю Кириловичу,- покликав вiн схвильованим голосом свого симпатичного колегу.- Я вас викликаю на соцiалiстичне змагання! Сказавши це, Iван Iванович протер окуляри своєю бiлоснiжною хусткою, з вдячнiстю подивився на радiорупор i нарештi помандрував до їдальнi, де його симпатичний друг сидiв з його ж таки милою дружиною. Момент був не зовсiм вдалий для зустрiчi двох приятелiв (Методiй Кирилович ще не встиг зовсiм очутитись пiсля iнтимної розмови з товаришкою Галактою), i все-таки до згоди прийшли негайно. - Я ваш виклик приймаю! - обсмикнувшись нарештi, рiшуче заявив Методiй Кирилович.Будь ласка! I тут же вирiшено було, що Iван Iванович зробить три мухобойки, а Методiй Кирилович буде три днi агiтувати серед службовцiв тресту за утворення фабрики виробництва цих же таки мухобойок. В таких цiкавих розмовах i в таких же не менш цiкавих думках проходили днi мойого героя. Пiсля Рiздва приїхав до Iвана Iвановича брат Марфи Галактiонiвни - товариш Мрачний (псевдонiм). Саме той брат, що лiсничий. Брат приїхав, як вияснилось, надовго, бо його, як вияснилося, партiя зняла з партiї та з лiсництва чи то за шахрайство ("за шахрайство" - говорили злi язики), чи то за опозицiйнi ухили ("за опозицiйнi ухили" - говорила товаришка Галакта). Проти ухилiв Iван Iванович, як вiдомо, рiшуче боровся, але в даному разi вiн не мiг боротись,- не тому, що справа йшла про боротьбу проти родича, а тому, що мiй герой був тактовною, шляхетною людиною i нешляхетне поводитись iз гостем, можна сказати, органiчно не мiг, тим паче, що по городу почали ходити "тривожнi" чутки вiдносно якогось "переобрання" полiтбюро. Товариш Мрачний цiлими днями громив "апаратчикiв" i запевняв Iвана Iвановича, що "це їм так не пройде". Iван Iванович слухав, а Марфа Галактiонiвна говорила. - Я думаю,- говорила Марфа Галактiонiвна,- що Зюзя має рацiю бути незадоволеним з апаратчикiв. Ти як гадаєш, Жане?.. Ти знаєш, я вже давно точу зуби на Сталiна. - Я, Галакточко, нiчого не маю проти,- нарештi зiдхав мiй стiйкий герой,- але щодо Сталiна, я з тобою (тут Iван Iванович озирався) згодний. Згодний, Галакточко. Цiлком! На мiй погляд, вiн теж... як би його сказати,- дискусiйщик... Себто треба припускати, що вiн буде дискусiйщик. - Треба припускати? - кричав товариш Мрачний.- I це говорите ви, високоiнтелiгентна людина? Тут мiй герой не те щоб дрейфив, а просто говорив, що його не так зрозумiли, що вiн, звичайно, i в цьому питаннi "органiчно" не може бути не революцiонером "з голови до п'ят" i що вiн хоче тiльки, щоб все було добре i щоб перемога була на боцi пролетарiату, себто щоб можна було спокiйно ходити до ячейки в четвер i жити по-людськи. Досить вже вiн настраждався на фронтах, себто у Наросвiтi, коли була громадянська вiйна. - А все-таки,- насiдав товариш Мрачний,- все-таки скажiть менi: невже й по-вашому потрiбна ця iдiотська самокритика? Iван Iванович виймав свою бiлоснiжну хустку i нервово протирав нею окуляри. Вiн, звичайно, знав, як вiн має вiдповiсти, але вiн не мiг, на жаль, вiдповiсти, бо тут якраз втручалася товаришка Галакта. Марфа Галактiонiвна причиняла дверi i говорила конспiративним голосом. - Звичайно, Жане, це абсурдГ- говорила вона.- Невже ти й досi погоджуєшся? Ну, скажи менi! Скажи! Iван Iванович нiбито ранiш погоджувався, себто гадав, що товаришка Галакта теж погоджується, але тепер вiн уже не мiг погоджуватись, тим паче, що, зi слiв товариша Мрачного, "апаратчики" мусiли "на днях полетiти" i "взагалi загубити свою силу". - Нi!.. не погоджуюсь! - раптом рiшуче ще раз зiдхав Iван Iванович i, тут же пiдбадьорений вдячним поглядом дружини, додавав: - Я навiть скажу вам по секрету, що я з самого початку мало довiряв цiй iдеї. Їй-богу. Словом, Iван Iванович говорив тiльки те, що пiдказувала йому його революцiйна совiсть. Правда, коли товариш Мрачний, дiставши посаду, раптом змiнив свої погляди, Iван Iванович не змiнив своїх поглядiв, вiн просто знову зупинився на своїх, що були до приїзду товариша Мрачного, позицiях, себто вiн знову почав гаряче захищати "самокритику", але це показує тiльки те, що мiй герой, будучи ортодоксальним марксистом, не мiг не володiти добре ланцетом матерiалiстичної дiалектики. От i все, плюс, звичайно, революцiйна совiсть. I тому не зрозумiло (рiшуче не зрозумiло!), як могло трапитись це велике горе, це грандiозне нещастя. Ви питаєте, яке нещастя, яке горе? Читайте останнiй роздiл - i ви побачите. VII Трагiчний фiнал, а також i не про те, якi треба зробити висновки. Колись Iван Iванович лежав пiсля смачного обiду на канапi i переглядав "Вiстi". Вiн завжди уважно переглядав цю газету: по-перше, тому, що тут було багато урядових розпоряджень, а вiн не хотiв бути не в курсi державного будiвництва, а по-друге - тому, що редакцiя цiєї газети його остаточно зворушувала пiдбором матерiалу. Тут було всього вмiру: i смiшного (Iван Iванович, наприклад, дуже обурювався з поведiнки драматурга Кулiша, що в своїй п'єсi "Мина Мазайло" нахабно висмiяв майстра мажорного смiху Iону Вочревiсущого. Iону Вочревiсущого Iван Iванович вважав мало не за генiальну людину) - тут було трохи i про кооперацiю, трохи про сiльське господарство, а також трохи i про культурне життя країни. Особливо Iвана Iвановича зворушували передовi статтi i саме тi, що йшли без пiдпису. - Не говори, Галакточко! - часто схвильованим голосом кидав вiн у бiк своєї дружини.- От би в кого повчитись нашим газетам! Яка краса вислову! Скiльки в цих передових споживи для серця й розуму. Як вони хвилюють своєю тематикою! Нi, не говори, Галакточко, все-таки постановка справи - велике дiло! - Ще б пак! - зiдхала Марфа Галактiонiвна.- Це ж наша найстарiша газета. Скоро матиме мало не десятилiтнiй досвiд! Iван Iванович дивився у вiкно на молодий снiжок i на його душi була радiсть i -гордiсть невимовнi... ...Так от, значить, одного разу Iван Iванович лежав пiсля смачного обiду на канапi i переглядав "Вiстi". Раптом його очi поширились i вiн, як i тодi, коли натрапив на випадково положений до його портфеля "страшний документ", як i тодi, дуже зблiд. Нiжнi пальцi мойого героя затремтiли. Як на грiх, в цей час в квартирi нiкого не було (вся сiм'я поїхала до парку шпацiрувати), була тiльки в кухнi Явдоха. Iван Iванович протер очi i ще раз уважно перечитав тi рядки, якi його так схвилювали. Потiм мiй герой пiдвiвся з канапи i, можна сказати, навiть забiгав по кiмнатi. Вiн нiколи так енергiйно не метушився, як тепер, i тому треба було припускати, що вiн вичитав, по меншiй мiрi, про оголошення вiйни, навiть уже про вступ ворожих сил на радянську республiку чи то оголошення про смерть якогось свого любимого вождя. - Загибель революцiї,- шепотiв вiн.- Явна загибель! Коли газета не бреше - а я їй завжди вiрив! - коли вона не бреше, то... Нi! Нi! Цього не може бути. Нi! Нi! Iвановi Iвановичу навiть пiт виступив на лобi. Хвилинами здавалося, що вiн знепритомнiє i, як пiдстрелений заєць (правда, вiн цього моменту скорiше подiбний був до, коли так можна висловитися, схвильованої породистої корови) - i, як пiдстрелений заєць, впаде на свiй сюрпризний килим. Та цього - слава тобi господи - не трапилося. Мiй герой потроху почав вiдходити i нарештi зовсiм одiйшов. Тодi вiн пiдiйшов до вiкна i одчинив вiкно. Запахло весняними пахощами (тодi вже йшла весна). Прямо - заходило сонце. Воно заходило так звичайно, нiби в газетi нiчого страшного й не було. Навiть образливо було дивитися на цю байдужу огняну кулю. Але Iван Iванович навiть не звертав на це уваги: мовляв, плювать йому на сонце, вiн давно вже взяв себе в руки. Правда, тi руки, що вiн в них взяв себе, ще трохи, i навiть бiльше нiж трохи, тремтiли, але при чому ж тут вiн? Мiй герой витер з лоба вищезгаданий пiт i, не маючи з ким подiлитися своїми думками, раптом вiдчув у собi приплив нiжности й велике бажання поговорити зi своєю куховаркою. - Посуд миєте, Явдошко? - нiжним, ласкавим, мало не соцвиховським голосом сказав Iван Iванович i зупинився на порозi кухнi.- Ну, як воно - не важко вам жити у нас? - Чого там важко! - вiдповiла, як i завжди, трохи холоднувато ("чорна невдячнiсть"!) куховарка.- Чого там важко, ми вже звикли, барин! Iншого разу мiй, зрiдка трохи глуховатий, герой, можливо, i не звернув би уваги на це обурливе "барин". Товаришка Галакта навiть думала, що це в порядку речей: мовляв, нiчого тут особливого нема, коли куховарка називає Жана "барином" - по-перше, нiхто того не чує i, значить, нема тут нiякої компромiтацiї, а по-друге - товаришка Галакта нiколи не посмiє позбавити Явдоху волi слова (куховарцi так подобається - хай так i говорить!). Але на цей раз Iван Iванович мало не пiдскочив. - Який я вам барин, Явдошко! - скрикнув вiн у жахливiй розпуцi! - Хiба я вам барин? - Iван Iванович мило усмiхнувся i, розвiвши руками, пояснив: - Товариш! Так! Товариш! Явдоха здивовано подивилась на хазяїна. - Хай буде й по-вашому! - знизала вона плечима i, знизавши плечима, взялася за цеберку з помиями. Але тут з Iваном Iвановичем трапилось щось небуденне. Пiдскочивши з незвичайною для нього легкiстю до куховарки, вiн делiкатно вiдштовхнув її вiд цеберки з помиями. - Так, так Явдошко! - промовив Iван Iванович тремтячим голосом.- Я вам не барин, я... я вам справжнiй друг i товариш. Я вам - ви ж пам'ятаєте? - Я вам завжди говорив, щоб ви називали мене товаришем! (Iван Iванович i сам уже вiрив, що вiн завжди пропонував Явдосi називати себе товаришем, хоч цього, можна сказати, й не було - не тому не було, що вiн не хотiв, а тому, що вiн просто забув). Завжди говорив, Явдошко. I тепер говорю! Да!.. Iван Iванович знову витер пiт зi свого чола й несподiвано скрикнув: - Дозвольте,- скрикнув вiн,- я винесу цеберку з помиями! Ця остання пропозицiя вискочила з уст хазяїна якось зовсiм без всякої потреби. Але вискочивши, вона вже не могла повернутися в тi ж таки уста i саме так, наче її й не було (воiстину, слово не муха - вилетить не спiймаєш навiть за допомогою мухобойки). Iван Iванович захвилювався тим хвилюванням, коли почуваєш себе героєм, а здивована Явдоха рiшуче не хотiла йому вiддати цеберки. Почалась боротьба. I невiдомо чим би вона скiнчилась, коли б в цей момент не вiдчинилися дверi i в дверях не зупинилась Марфа Галактiонiвна. - Жане! В чому справа? - грiзно сказала Марфа Галактiонiвна, побачивши боротьбу.Що це значить? Товаришка Галакта зрозумiла, звичайно, цю сценку, як залицяння мойого героя до куховарки, i тому, не довго думаючи, вона тут же скрикнула. - Геть! - скрикнула вона, звертаючись до Явдохи.- Щоб твоя нога бiльш тут не була. Геть! Геть! - Що ти робиш, Галакточко,- в свою чергу скрикнув Iван Iванович.- Не роби цього, голубонько. Не роби! Просю тебе, не роби! Але Марфа Галактiонiвна вже нiчого не чула i тiльки кричала "геть". Коли ж куховарка вийшла з кухнi i коли червоний i спiтнiлий Iван Iванович пiдвiв свою дружину до канапи, то вона, Марфа Галактiонiвна, й тодi не дала промовити слова. Потiм товаришка Галакта зробила iстерику. Нарештi iстерика скiнчилась, i тодi вияснилося, в чому справа. Вияснилося тодi, коли мiй герой остаточно переконав свою стурбовану дружину, що вiн не залицятися хотiв до Явдохи, а тiльки хотiв показати їй, що вiн нiчим (буквально нiчим!) не вiдрiзняється вiд неї, вiд куховарки, i навiть може винести цеберку з помиями. Переконав вiн її не словами, а, так би мовити, дiлом. Це трапилося саме тодi, коли й товаришка Галакта прочитала в "Вiстях" тi рядки, якi так схвилювали Iвана Iвановича. - Так! Ти мав рацiю! - уже подвiйним голосом (спокiйним, що Iван Iваноич не зрадив i неспокiйним, що газета) сказала вона, бризкаючи на себе одеколоном.- Так. Ти мав рацiю. Але ти, Жане, не маєш рацiї хвилюватись. Боже мiй, чого ти, Жане, так хвилюєшся? Не роби панiки! Пожалiй своє серце! Чистка ж тiльки для низiв! Члени колегiї, на мiй погляд, нi в якому разi не будуть чиститись. - Ах, Галакточко! - пiдстреленим голосом сказав мiй герой.- Ти не дочитала.- Iван Iванович подав дружинi номер "Вiстей".- Ну, ось дивись, голубонько. Тут написано навiть, що будуть чистити навiть членiв ЦК. Ти розумiєш? Членiв ЦК! - Цього не може бути! Я не вiрю! - рiшуче одрiзала Марфа Галактiонiвна.- Членiв ЦК не можуть чистити... Це просто для народу... для маси! В противному разi ми загубили б революцiю... Да... - Безперечно! Безперечно загибель революцiї! - сказав Iван Iванович i в розпуцi схопився за голову.- Ах, Боже мiй, що вони роблять! Нє, Галакточко, я таки недарма не погоджувався з самокритикою. Що хочеш роби зi мною, а я апаратчикам тепер не можу довiряти. Даю тобi чесне комунiстичне слово. Ти розумiєш - не можу! Схвильований Iван Iванович кинувся до кабiнету й подзвонив до Методiя Кириловича. - Чули?..- спитав вiн у рурку.- Нуда! Нуда!.. Ну, як ви?.. Я? Я ж, знаєте, менi що? Будь ласка, хоч сьогоднi! Тiльки я думаю, знаєте... Ну, словом, заходьте - поговоримо. Треба улаштувати сiмейну нараду. Тут мiй герой закашлявся й положив рурку на її руркове мiсце. Цiлу нiч Iвана Iвановича i Марфу Галактiонiвну кусали чи то блощицi, чи то блохи, i вони нiяк не могли заснути. А коли прийшов новий ранок, мiй герой поспiшив до установи. Вiн навiть забув поцiлувати Мая i Фiалку батькiвським поцiлунком. Але в установi його чекала ще бiльша неприємнiсть. Там вiн, по-перше, остаточно пересвiдчився, що йому обов'язково прийдеться чиститись (виходить його любима газета й на цей раз не збрехала), по-друге, вiн узнав, що роботу його комосередку з сьогоднiшнього дня починає обслiдувати спецiальна комiсiя з райкому. Про це сповiстив Методiй Кирилович. - Для чого комiсiя? Для чого обслiдування? - спитав зблiдлий за нiч Iван Iванович, безсило сiдаючи в крiсло.- Ну, скажiть менi, для чого? - А хiба вам не ясно? Мабуть, хочуть когось вичистити. I, мабуть, не тiльки з комосередку,- сказав догадлививй Методiй Кирилович,- а навiть декого i з бюро. - Iз бюро? - в розпуцi промовив мiй герой (вiн був членом, хоч i не активним, свого бюро).- Що ви говорите? Нi, ви просто робите панiку. Ви помиляєтесь, Методiю Кириловичу! Да, помиляєтесь... Я тiльки не розумiю, вiдкiля це все взялося? - Це ви вже спитайте в свого товариша Лайтера,- вiдповiв Методiй Кирилович, пiдкресливши "свого".- Це, будьте певнi, це його роботка. - Мого товариша Лайтера? - до того розгубився Iван Iванович, що навiть випустив iз рук окуляри, якi протирав своєю бiлоснiжною хусткою.- Ви серйозно кажете "мого"? - Так! - як i завжди, спокiйно вiдповiв Методiй Кирилович.- Iменно вашого. Я не член бюро, а ви, як член бюро, мусiли вже давно знати, що це за штучка. Хiба я вам не говорив? Свiй свого, так би мовити!.. Чому ж ви його досi... - Ах, боже мiй! Нiчого не розумiю! - скрикнув Iван Iванович тим же таки пiдстреленим голосом.- Буквально нiчого! Мiй герой раптом покинув Методiя Кириловича й побiг до Семена Яковича, головного начальника i члена бюро. Про що вони там говорили - менi не вiдомо. Проте, я гадаю, що це й не цiкавить читача. Давати в деталях трагiчну загибель мойого героя я й не брався. Скажу тiльки, що райком прислав комiсiю, так би мовити, необ'єктивну, по-перше, вона сконстатувала, що товариш Лайтер не опозицiонер i не бузотер, а просто собi активний партiєць, по-друге, комiсiя наказала негайно перебрати бюро комосередку, а по-третє (це вже просто якесь трагiчне непорозумiння), Iвану Iвановичу, Марфi Галактiонiвнi, Методiю Кириловичу i ще багатьом ще до чистки судилося "вийти iз партiї", як потiм говорила товаришка Галакта. Iван Iванович, прийшовши додому пiсля "вийти iз партiї", похилився на свою мухобойку i раптом заплакав дрiбненькими в перший раз мiнорними сльозами. - Пропав! - скрикнув вiн.- Боже мiй, яке трагiчне непорозумiння! Чому саме менi судилося так страждати за революцiю? Чим я провинився? Але йому на його останнє запитання нiхто не вiдповiв. Марфа Галактiонiвна ще не прийшла пiсля "вийти iз партiї", а Май i Фiалка десь шпацiрували з мадмуазель Люсi. Що ж до куховарки Явдохи, то вона поки що нiчого не знала, i тому й тепер виспiвувала якусь свою зовсiм незрозумiлу пiсню, саме ту, що, з одного боку, нiбито веселу, а з другого - начебто дражнить. Так що мажорну новелу, можна сказати, кiнчено. Звичайно, я й зараз бачу незадоволенi обличчя (мовляв все добре, та от багато публiцистики), але й тепер, на жаль, нiчим не можу допомогти. Що ж робити, дорогi читачi, коли я хочу, щоб мої твори читали рiшуче всi громадяни нашої республiки, навiть такi дiловi, як от Iван Iванович та Марфа Галактiонiвна, а дiловi люди, як вiдомо, читають тiльки мажорнi новели з ухилом в публiцистику. Треба, очевидно, йти на компромiс. ...А втiм, Теккерей, наприклад, каже, що Свiфт (ви пам'ятаєте "Гуллiверову подорож"?) справляє на нього враження величезного гiганта i що загибель його, Свiфта, нагадує йому, Теккерею, загибель грандiозного царства. Так думав колись не тiльки Iван Iванович, але думаю сьогоднi й я, коли зупиняю свiй зрiдка вольтерiянський погляд на чiткому силуетi злого англiйського сатирика. ...I потiм чому Салтиков-Щедрiн мiг бути вiце-губернатором, а я не можу? Правда? Отже, до побачення, золотий мiй читачу! Сподiваюся ще раз зустрiтися з вами. В моїй шухлядi (доводжу до вашого вiдома) єсть цiла галерея iдеологiчно витриманих, монументально-реалiстичних типiв нашої нiжно-прекрасної епохи, а ви (доводжу до свого вiдома), очевидно, маєте охоту познайомитися з ними. Ну, i от! РЕВIЗОР I На кватирi Валентина Бродського, репортера провiнцiальної газети, з раннього рання готувалися до прийому надзвичайного гостя. Власне, "товариш iз центру" мусiв обiдати в редактора, але редактор, Iван Сiрко, нiяк не мiг його прийняти: по-перше, жив Сiрко в надто маленькiй кiмнатi (в нiй навiть двом тiснувато було), а по-друге, його спартанському помешканню замкнутого одиночки нiяк не личило виконувати роль закутка для бенкету хоч би й з "товаришем iз центру". Репортерова дружина - Леся - як тiльки прокинулась, одразу ж метнулася по сусiдах. Хотiлось прийняти гостя як слiд, хотiлось навiть купити вина, горiлки та консервiв тощо, але, на жаль, не було бiльш-менш пристойного посуду i, головне, не було грошей на вищепоiменованi закупки. Правда, Сiрко з охотою допомiг би Лесi карбованцями зi свого утримання, але Валентин був рiшуче проти того. щоб вона улаштовувала обiд на кошти редактора, i навiть проти того, щоб вона робила позичку в того ж таки Сiрка. Бродський був не тiльки великим хлiбосолом, але й по-своєму шанобливою людиною. Грошi Леся з великими труднощами дiстала. Та коли прибiгла додому, щоб забрати кошика й коопiвську книжку, Валентин зустрiв її незадоволеним обличчям i категорично заявив: - Я зараз iду. Не можна ж, Лесiчко, так довго бiгати! Невже ти не розумiєш, що ревiзор давно, мабуть, в редакцiї? - Почекай, Валю! - сказала Леся.- На кого ж я дiтей покину? Дай же менi хоч до коопу збiгати. Чотирилiтня Нелiчка заплакала. Зайорзався й двохлiтнiй Мурзик. Дiти одразу ж зрозумiли, що їхня мама знову збирається iти з дому. - Ну, от бачиш, Валю? Як же я покину дiтей? Бродський занервувався. I занервувався вiн саме тому, що "це - просто нетактовно ставити його в таке нiякове становище". Вiн добре розумiє, що дружина не хоче покинути дiтей, але хай же i вона збагне, що приїзд ревiзора - дуже небуденна подiя в його газетi i що вiн нiяк не може бути дома в той час, коли "товариш iз центру" сидить у редакцiї. Можна, скажiм, попрохати сусiдку, щоб доглянула за дiтьми... Нарештi, що це за фокуси? Що за буржуазнi замашки? Хiба можна так виховати справжню робiтничо-селянську дiтвору? Отже, Валентин радить взяти на ключа Нелiчку й Мурзика i таким чином припинити дискусiю. Хай кричать: покричать, покричать i замовкнуть. Хоч репортер i не переконав свою дружину, але вона вже не сперечалася. Вона поспiшила вiдпустити чоловiка i, залишивши дiтвору пiд доглядом сусiдки, побiгла до коопу. О десятiй годинi ранку на квартирi Бродських шипiв примус, а о дванадцятiй був готовий уже й обiд. Нарештi, за якийсь час не треба було думати й про стiл: i пляшка горiлки, i пляшка шатоiкему, i коробка сардин, i картопля - все було на мiсцi i чекало споживача. Гiсть мiг вiльно заходити до кiмнати. Але гостi, на жаль, публiка дуже капризна. Погодившись зайти до когось о першiй годинi, скажiм, вони о першiй нiколи не приходять, i їх мають чекати до четвертої. Але й о четвертiй вони, на жаль, не являються, i їх чекають до сьомої. Нарештi годинник показує пiв на восьму, i тодi виявляється, що гiсть не може прийти. Так було i з "товаришем iз центру". Увечорi прибiг Валентин i сказав Лесi, що ревiзор просить в неї "пробачення за турботи", але сьогоднi вiн у Бродських нiяк не зможе бути... певнiше, не змiг, бо ревiзор i вiн, Валентин, уже "пошамали" в б'єргальцi. - Ти хочеш сказати, що вiн завтра буде в нас обiдати? - сказала Леся. - Завтра?..- Валентин зам'явся.- I буде i не буде. Завтра ж, Лесiчко, недiля i, значить... Що значить? Репортер з захопленням потер руку об руку i з не меншим захопленням почав iнформувати свою дружину про план i перспективи на завтрашнiй день. За репортеровим планом виходило так, що вранцi вони (себто Леся, вiн, редактор i ревiзор), забравши з собою всю закуску i всi напої, що їх наготувала Леся, сiдають на пароплав i їдуть до Берестечка. Зiйшовши на берег, вони йдуть до виноградаря Бергмана i там улаштовують маленький пiкнiк. Додому вони повернуться вечiрнiм херсонським пароплавом. Поїздка (Валентин клянеться чесним комунiстичним словом!) обiцяє багато непоганих хвилин, i треба тiльки якось улаштувати з дiтьми. Репортер все-таки почував себе трохи нiяково перед дружиною. (Хiба, мовляв, не можна було ранiш сповiстити про таке вирiшення? Навiщо ж вiн мучив її цiлий день бiля примуса?) Репортер, нарештi, побоювався, що ображена дружина не захоче пiдтримати компанiї "на пiкнiк", саме тому вiн так гаряче й насiдав на Лесю. Але вияснилося, що вiн зовсiм даремно робив це, бо, як тiльки вiн змовк, Леся одразу ж схопила його в обiйми i сказала, що вона дає змогу їхати до Берестечка i що вона дуже задоволена з плану. Бiльше того, вона, не довго думаючи, навiть легко розв'язала справу з дiтьми: - З понедiлка,- сказала вона,- до нас мусить прийти праля. Але я її попрохаю, щоб вона прийшла в недiлю. Пiд її догляд ми i залишимо дiтей. - От i добре! - сказав трохи здивований Валентин (вiн все-таки не чекав такої швидкої згоди) i, трохи погравшись iз дiтьми, лiг на своє лiжко. Б'єргальський обiд, треба гадати, не обiйшовся без пива, i тому в скорому часi репортер солодко i безм'ятежно хропiв. Тодi Леся приспала дiтвору, сходила до пралi (праля, слава Богу, погодилась!) i, повернувшись, сiла бiля вiкна розчiсуватись. Iншого разу (та ще й так набiгавшись) вона поспiшила б лягти на кровать i скорiш заснути, але зараз вона й не думала про сон. Леся зовсiм неспроста так хутко погодилася їхати до Берестечка, нi скiльки не образившись на Валентина i на гостя за їхню нетактовнiсть. Рiч у тiм, що, по-перше, ревiзорiв приїзд i без перспективи зустрiтись з ним на загородньому "пiкнiку" дуже схвилював її. Схвилював якось приємно, нiжно й молодо. Навiть бiльше того - вiн схвилював її, так би мовити, заборонено: недарма ж вона про це не сказала чоловiковi i навiть не думала про це щось говорити йому. По-друге, довiдавшись про завтрiшню поїздку, вона вiдчула тiльки почуття подяки до нетактовного Валентина. Власне, нiчого особливого не трапилось, i все-таки, розпустивши своє довге волосся i спершись лiктем на пiдвiконня, Леся стала так карколомне мрiяти, як мрiяли якiсь екзальтованi героїнi давно прочитаних нею романiв. Леся навiть згадала мадам Боварi, i думка про цю женщину вiддзеркалилась в її серцi нiжним, давно незнаним тремтiнням. Зi схiдного обрiю раптом виглянув лiтнiй задумливий мiсяць i повис над сусiднiм сараєм. Надднiпрянський провiнцiяльний городок стихав. Не чути було нi грохоту пiдвод комгоспiвських биндюжникiв, нi гулу вантажних авт. Вгомонились уже й голоси провiнцiяльних мешканцiв, що весь день метушились по базарних вулицях. Давно проревiв вечiрнiй пароплав, вирушаючи на пiвдень. Уже кiлька рокiв живе Леся в цьому провiнцiяльному городку. Приїхала вона сюди з Валентином iз Харкова, де вона прожила всього один рiк i вiдтiля так не хотiлося i все-таки треба було їхати, бо Бродського посилали на провiнцiю, а вона свого чоловiка дуже любила i тому не могла його самого вiдпустити, їхала вона сюди з цiлковитою упертiстю, що скоро знову повернеться до Харкова. (Хiба Валентин не обiцяв улаштувати це повернення?). А приїхавши, стала чекати. Потiм, коли виявилося, що з Харковом треба розпрощатися коли не навiки, то принаймнi на довгий час, Леся покинула чекати, тим паче що Валентин пообiцяв, що вони i на глухому березi Днiпра найдуть "повне людське життя". Потiм вияснилося, що iсторiя, так би мовити, повторюється: як i вищезгаданi героїнi, Леся замiсть Харкова i "повного людського життя" дiстала одноманiтнi безперспективнi днi. Тодi Леся зрiдка стала замислюватись. Леся була звичайна собi жiнка-мрiйниця, яких так багато у нас, на Українi, i про яких, мабуть, нiчого нового i не скажеш. Але й зав'язка цього оповiдання, на жаль, теж дуже нескладна. Схвилював Лесю ревiзорiв приїзд не тому, що ревiзор був, скажiм, її давнiй знайомий, в котрого вона, припустiм, була закохана, а тiльки тому, що вiн приїхав iз Харкова - з того города, про який вона так часто мрiяла i який що довше вона його не бачила, то бiльше приваблював до себе. Як i на всяку провiнцiялку, Харкiв на Лесю справив сильне вражiння. Автобуси, трамваї, опера, драма, шестиповерховi будинки, великий рух на вулицях i т. д. i т. п. - все це й досi стояло перед її очима. I тепер, одiйшовши в даль минулого, це ж таки все набрало надзвичайної привабливости. Як i вся наша романтична республiканська молодь, Леся сприймала харкiвське життя, як життя, по меншiй мiрi, казкове, i тому не дивно, що i зустрiч з харкiвським ревiзором так схвилювала її. Хiба харкiвських мешканцiв вона, принаймi пiдсвiдоме, не вважала за людей якихсь особливих, небуденних, хiба вона не сподiвалася вiд ревiзора багато цiкавого почути? Нарештi (тут уже безперечно пiдсвiдоме), хiба вiд зустрiчi з ревiзором вона, трохи екзальтована i змучена розчаруванням жiнка, могла не чекати чогось надзвичайного, чогось такого, що може раптом перевернути все її життя? Леся подивилась на Валентина. Вiн лежав, розкинувши руки, i його ноги вилiзли з-пiд ковдри. Леся подивилася на, Валентиновi ноги i, побачивши, що Валентиновi ноги бруднi i що на них траурнi, давно не рiзанi нiгтi, одвернулась. "Ах ти Валю, Валю! - подумала вона.- Як я буду чогось прекрасного сподiватися вiд тебе, коли ти сам собi навiть нiг не помиєш?" I пригадала Леся солодкi чоловiковi слова, що вiн їх говорив, коли вони їхали кiлька рокiв тому до цього провiнцiяльного мiстечка, i, пригадавши, ще раз порiвняла їх з дiйснiстю. Хiба Валентин, скажiм, не обiцяв допомогти їй вступити до компартiї? Хiба вiн не запевняв, що вона нiколи не вiдiрветься вiд громадської роботи? Хiба вiн не малював їй їхнє родинне життя як життя "нового побуту"? А вийшло так, що вона замiсть широкої громадської роботи дiстала пелюшки, горщики тощо. А вийшло так, що замiсть родинного життя, "нового побуту" вона дiстала безконечнi дрiбненькi сварки i, можна сказати, цiлковиту родинну кабалу, бо, не маючи служки - а служки вона не мала не тiльки тому, що їй бракувало коштiв, а i тому, що Валентин "був рiшуче проти служки" в "його домi" - бо, не маючи служки i маючи двох маленьких дiтей, Леся не може збiгати навiть до кiнематографа. "Ах ти Валю, Валю!" - знову з болем подумала Леся. Кохаючи Валентина, Леся все ж бачила, що Валентин вдвiчi безпораднiший i навiть нещаснiший за неї, вона вже бачила, нарештi, що вiн може тiльки стояти їй на перешкодi. Коли в нiй ще живе дух неспокою, то в нiм вiн давно вже вмер. Коли вона здатна хоч якось виховувати дiтвору, то вiн тепер здiбний тiльки плодити. Належачи до тих молодих людей пiсляреволюцiйного часу, яких покликано було творити новий побут, Леся органiчно не могла стати нi покiрною мiщанкою, нi людиною, що в нiй любов до чоловiка нiяк i нiчим не корегується. Свою любов до Валентина Леся корегувала