, i тому не дивно, що в останнi  пiвтора
року вона стала вiдчувати цю любов, як мало  не  нещастя,  як,  у  всякому
разi, добровiльне рабство. Прокинулась Нелiчка i заплакала. Леся  пiдiйшла
до лiжка.
   - Не плач, моя дитинко,- тихо казала вона i пригорнула Нелiчку до своїх
грудей.
   За кiлька хвилин дiвчинка вже знову спала. Промiнь срiбного мiсяця впав
на каштанове волосся Нелiчки, i Лесi здавалося, що це волосся, цi кучерi -
як хвилi бистролетних днiв. Леся скинула з себе верхнiй одяг i  залишилася
в однiй сорочцi. Щоки їй горiли i вона раз у раз прикладувала до них  свої
долонi, її мало не дiвочi груди тривожно пiдiймалися, i здавалося, що вона
збирається на першi неповторнi зальоти.
   Раптом прокинувся вiтер i понiсся по вулицях.  Прокинувся  i  Валентин.
Побачивши свою дружину, вiн сказав:
   - Ти ще, Лесiчко, не спиш?
   - Як бачиш, Валю! - сказала Леся i додала: - Голова розболiлась.
   - А може, ти...- солодко позiхнувши  й  простягаючи  до  дружини  руки,
почав був Валентин.- Може, ти...
   - Нi, Валю! Будь ласка, звiльни мене на сьогоднi,-  поспiшно  пiдхопила
Леся.
   Але репортер був уже бiля дружини i м'яв її в своїх обiймах.

   II

   Вiтер лютував цiлу нiч. На ранок вiн. зовсiм стих -  залишились  тiльки
маленькi вiтерцi. Коли Леся прокинулась, цi вiтерцi жартували в полотнищах
бiлизни, розвiшаної на мотузку через увесь двiр. Кричали  вранiшнi  пiвнi.
По покрiвлi сарая бiгали сусiдовi голуби i приємно буркотали.
   Напившись чаю,  Бродський  побiг  до  редактора,  що  в  нього  ночував
ревiзор. Вiдтiля вiн повернувся, коли вже праля прийшла i коли Леся давала
вiдповiднi накази. Залишалося забрати закуски i йти до пароплава, що мусiв
одiйти за якiсь пiвгодини. Так i зробили.
   На  дамбi  зустрiли  Сiрка  i  ревiзора.  Валентин  познайомив  Лесю  з
харкiвцем.
   - Топченко! - сказав ревiзор, дотискаючи Лесину руку.
   Це був високий мужчина  з  досить-таки  сiрим  обличчям  i  некрасивими
очима. I чи тому, що Бродський i Сiрко були низенького росту, чи тому,  що
в них не було тих самовпевнених рухiв, якими мало не  рисувався  Топченко,
чоловiк i редактор все-таки  зразу  здалися  Лесi  до  болю  нiкчемними  i
безпорадними.
   Пiдходячи до пристанi, ревiзор неохайно  положив  свою  руку  на  плече
Валентина i, обережно вiдсторонивши його вiд Лесi,  взяв  Лесю  пiд  руку.
Ревнивому Бродському це, звичайно,  не  сподобалося,  але  вiн  нiчого  не
сказав i тiльки, як ранiш, посмiхнувся до ревiзора  i  тiльки,  як  ранiш,
щеголяв нiкому не зрозумiлими дотепами.
   А втiм, Валентиновi взагалi сьогоднi  не  щастило,  це  Леся  одразу  ж
помiтила. Вiн весь час намагався бути розв'язним,  дотепним  i  зовсiм  не
провiнцiялом, але i його в'юнка чорненька i остаточно не  мужня  фiгура  i
його банальнi дотепи i, нарештi, його  мало  приховане  бажання  "показати
себе"  перед  ревiзором  -  все  це  красномовно  пiдкреслювало,  що   вiн
провiнцiял, що вiн все-таки нiяк не може зрiвнятися  з  Топченком.  Багато
краще виглядав Сiрко. Завжди мовчазний i задумливий, вiн  i  тепер  бiльше
мовчав i тепер бiльше дивився собi  пiд  ноги  сiрими  задумливими  очима.
Тiльки зрiдка, коли ревiзор подавав йому якесь запитання, вiн раптом, нi з
того нi з сього, здригавсь i тим показував,  що  i  вiн  вiдчував  себе  з
ревiзором не зовсiм добре.
   - Невже  вам  досi  не  осточортiв  ваш  городок?  -  сказав  Топченко,
звертаючись до Лесi.
   -  Ще  б  пак!  -  пiдхопив  Бродський,  розмахуючи  руками,  i  додав,
фамiльярно беручи пiд руку ревiзора.- Ке веле ву? нiчого  не  зробиш!  Ви,
щасливцi, захопили столицю, а ми можемо попасти туди тiльки як висуванцi.
   Топченко насмiшкувато подивився на Валентина i раптом кинув:
   - Пробачте, але я не вас питаю. Я звертаюсь до товаришки Лесi.
   - До Лесi? - заметушився Бродський.- Будь ласка!  Лесiчко,  чого  ж  ти
мовчиш? Ну, скажи ж товаришу!
   - Товаришка Леся, мабуть, i не думає мовчати! - кинув ревiзор  i  знову
iронiчно подивився на Бродського.- Це ж ви їй не даєте говорити.
   - Я? Що  ви!  Будь  ласка!..  Лесiчко,  чого  ж  ти  мовчиш?  Валентин,
вiдчуваючи себе  не  зовсiм  добре,  почервонiв.  Вiн  уже  справдi  встиг
приревнувати Лесю до ревiзора i думав, що ревiзор зрозумiв його.
   - Так! - нарештi промовила  Леся.-  Менi  дуже  обридла  провiнцiя.  Ви
вгадали.
   - Чому ж  ви  до  Харкова  не  повернетесь?  -  спитав  Топченко.  Леся
здивовано подивилась на ревiзора: мовляв, вiдкiля вiн знає,  що  вона  вже
жила в Харковi?
   - Ви, мабуть, дивуєтесь мойому запитанню? - сказав  ревiзор  i  тут  же
з'ясував, у чому суть.
   Про Лесiне життя уже розповiв йому в б'єргальцi Валентин, i вiд нього ж
вiн знає, що вона вже жила  в  Харковi.  Бiльше  того  -  за  чашкою  пива
Бродський встиг уже познайомити  його  з  найiнтимнiшими  закутками  свого
життя.
   Леся прекрасно знала чоловiка i знала,  який  вiн  має  язик,  особливо
напiдпитку,  вона  знала,  що  ревнивий  Валентин  все-таки  любив   трохи
"позадаватись" серед товаришiв своєю дружиною i  навiть  поiнформувати  їх
про свої "спальнi справи", але вона не чекала, що вiн  i  з  ревiзором,  з
зовсiм випадковою людиною, буде таким одвертим, i  це  її  дуже  образило.
Правда, вона про це нiчого не сказала нi Валентиновi, нi  Топченковi,  але
почуття незадоволення з Валентиновоi поведiнки не менш години залишилося в
нiй.
   Коли пiдiйшли до пристанi, Топченко, не кидаючи Лесiної  руки,  сказав,
звертаючись до Сiрка i до Валентина:
   - Ну, ви йдiть, мабуть, до пароплава, а ми станемо  в  чергу  i  купимо
квитки.
   - Що ви! - скрикнув, рушаючи до  каси,  Бродський.-  Ви  -  наш  гiсть!
Квитки я сам куплю.
   - Будь ласка! -  одразу  ж  погодився  ревiзор  i,  пропустивши  вперед
редактора, пiшов з Лесею до портового залу.
   Уже в  другий  раз  проревiв  пароплав,  i  публiка  валом  повалила  з
площадки. На пiвдень їхали найрiзноманiтнiшi люди. Їхали мовчазнi  селяни,
їхали галасливi перекупки, що, спродавши овочi чи то фрукти, поверталися в
свої села. їхали рiзноманiтнi дачники вiд робiтника  до  непмана  включно,
метушились на пароплавi i учнi тощо. Коли пароплав проревiв в третiй  раз,
Леся, ревiзор. Сiрко та Бродський були  вже  на  верхнiй  палубi.  Нарештi
пароплав заклекотав i рушив вiд пристанi.
   Починався  прекрасний  лiтнiй  день.  На  небi  жодної  хмари.   Днiпро
виблискував срiблом своїх широких вод i ловив поверхнею промiння  веселого
сонця. Зеленi береги посувалися вiд пароплава назад  i  пропадали  десь  в
синiх димках обрiю, їхати треба було до четвертої зупинки, так що пароплав
мусiв кiлька разiв пiдходити до берега.
   Валентин купив квитки першого класу. Коли його спитали, чому першого, а
не другого (їхати ж недалеко i користуватися з кают  не  прийдеться),  вiн
неохайно махнув рукою i сказав, що це "все одно". Мовляв,  навiщо  зважати
на дрiбницi? Леся подивилася на чоловiка й подумала: "Якi ж тут  дрiбницi,
Валю, коли б цi дрiбницi дали менi можливiсть прожити з дiтворою  ще  один
день?"
   Сiрко, як тiльки зiйшов на пароплав, одразу ж  одiйшов  убiк  i  мовчки
дивився на поверхню рiки. Вiн, очевидно, не хотiв  заважати  ревiзоровi  в
його розмовах з Лесею. Але Валентин, що далi, то бiльше  ревнуючи  дружину
до Топченка, не вiдходив вiд  ревiзора  нi  на  хвилину  i,  як  i  ранiш,
метушився зi своїми дотепами.
   - Подивiться, якi пiкантнi дiвчатка! - сказав вiн, коли  пароплав  став
наближатися до берега i коли на пристань висипав натовп мiсцевих дiвчат.Ви
як? - пiдморгнув вiн оком ревiзоровi.- Охотник до бабочок?
   Топченко прекрасно розумiв репортера,  вiн  розумiв,  що  Валентин  уже
ревнує його i намагається вiдтягнути його увагу вiд Лесi,  але  ревiзор  з
невимушеною очевиднiстю вiдчував свою перевагу над  в'юнким  репортером  i
тому, одверто i нахабно притиснувшись плечем до Лесi, так вiдповiв:
   - Ви не помиляєтесь. Я охотник до бабочок.
   Леся вiдчула, як їй неприємно стиснуло серце. I вона знала, що Валентин
ревнує її до ревiзора, i вона вiдчула, що перед останнiм чоловiк її  давно
вже  спасував,  але  зараз  їй,  як  нiколи,  хотiлось,  щоб  Валентин   в
ревiзорових  очах  стояв  багато  вище,  хотiлось  навiть,  щоб  вiн   був
переможцем у тiй внутрiшнiй нерiвнiй боротьбi, яка вже безперечно почалась
мiж ним i Топченком.  Правда,  як  про  це  вже  сказано,  Лесю  давно  не
задовольняє  чоловiк,  але  невже  вiн  в  такiй  мiрi  нiкчемний,  як  це
намагається пiдкреслити гiсть? Тодi як же дивиться на неї,  на  Лесю,  яка
кiлька рокiв не тiльки любила, але й до певної  мiри  поважала  Валентина?
Значить, i вона не бiльше, як смазлива провiнцiяльна дурепонька?
   Леся повернулась до Валентина i, можна  сказати,  рiзко  (так  вона  ще
нiколи з ним не говорила) промовила:
   - Валю! Треба все ж таки поважати свою  дружину  i  не  губити  почуття
людської гiдностi.
   - Ти про що, Лесiчко? - не зрозумiв давно вже розгублений Бродський.
   - Я говорю про "бабочок".
   Валентин недоречно захiхiкав i пiдморгнув оком ревiзоровi, але Топченко
зробив серйозне обличчя й сказав:
   - Пробачте,  товаришко  Лесю!  Ми  i  справдi  далеко  зайшли  в  своїх
розмовах.
   Здавалося б, на цьому iнцидент i треба було б лiквiдувати, але репортер
раптом нi з того нi з сього образився. Власне, не нi з того нi з сього,  а
саме тому, що вже з годину вiдчував потребу на комусь зiрвати свою злобу i
своє незадоволення з "нахабних" вчинкiв гостя,  але  все-таки  вийшло,  що
наче б то нi з того нi з сього.
   - Що це за фокуси? - сказав вiн грубо.- Скажiть,  яка  невиннiсть:  про
звичайнi природнi потреби при нiй не можна говорити? А ти хiба, Лесю, цими
справами не займаєшся? Як же ти дiстала своїх двох дiтей? Лелека  принесла
на крилах? Хi-хi!
   Леся спалахнула. Валентинова пошлятина обурила її надзвичайно, але вона
нiчого на неї не сказала. Мовчав i ревiзор. Не находив  потрiбним  i  далi
сперечатися i Бродський. Сказавши  свою  недоречнiсть,  вiн  знову  вiдчув
нiяковiсть i, почервонiвши, пiшов до Сiрка, що стояв за кiлька крокiв  вiд
спiвбесiдникiв. Там вiн мовчки сiв на крiсло.
   Таким чином, iнцидент все-таки було лiквiдовано.
   Пароплав, висадивши на берег кiлькох пасажирiв, прийняв на палубу  двох
дачникiв i, прийнявши, рушив далi, на пiвдень. I що далi вiн посувався  на
пiвдень, то бiльше затягувало горизонти масивами сивих  хмар.  Треба  було
припускати, що, можливо, за якийсь час  цi  хмари  насунуться  на  блакить
ясного неба i зроблять грозу. Саме цiєї грози не хотiли  нi  Топченко,  нi
Леся, нi навiть  Валентин.  (Останнiй  вже  заспокоївся  i  тiльки  зрiдка
ревниво дивився на Топченка,  що  вiв  розмову  з  його  дружиною).  Гроза
безперечно не дала б можливости провести час так, як хотiлося б. Звичайно,
хазяїн виноградникiв, Бергман, що до нього їхали, улаштував  би  непоганий
пiкнiк i в своїх кiмнатах, але все-таки цей пiкнiк був би багато гiрший за
той, що його хотiли улаштувати на свiжому повiтрi, i, значить,  залишалося
все-таки благати фортуну, щоб вона не зiпсувала грозою добрий день.
   - Ви як гадаєте? - сказав ревiзор, звертаючись до Лесi.- Буде  сьогоднi
дощ чи нi?
   - Я гадаю, що нi,- промовила Леся i усмiхнулася.
   - Чому ж нi? Хiба ж не бачите, якi хмари купчаться на горизонтi?
   - А тому, що я не хочу, щоб вiн був.- Леся повернулася  до  чоловiка  i
сказала: - Валю, чи не думаєш ти, що хмари купчаться на дощ?
   - Нi,- кинув Валентин, пiдходячи до  дружини.-  Метеорологiчна  станцiя
запевняє, що тижнiв два буде стояти суха година.
   Пiдiйшов i Сiрко. Зав'язалась розмова на тему: наша метеорологiя  i  її
недосконалiсть. З цiєї теми перейшли на iншi.  Говорили  про  врожай,  про
настрої серед селян, про колективiзацiю сiльського  господарства.  У  всiх
цих питаннях Топченко показував себе остiльки компетентним, що i тут  Леся
не могла не бачити його  перевагу  над  чоловiком  i  редактором.  Нарештi
розмова перейшла на тему: виноградники Бергмана  i  "наше"  вiдношення  до
виноградникiв. Виникла суперечка. Сiрко запевняв, що виноградарi нiчим  не
вiдрiзняються вiд  звичайних  куркулiв  i  що,  значить,  їх  треба  краще
притиснути i не давати  їм  "потачки",  як  це  робить,  на  жаль,  центр.
Топченко, що i в цiй справi  добре  обiзнаний  був,  теж  квалiфiкуючи  їх
куркулями, все-таки не погоджувався  з  Сiрком.  Нарештi,  коли  суперечка
зайшла дуже далеко, ревiзор роздратовано кинув:
   - Знаєте... пробачте мене, але крiзь  вашi  аргументи  я  бачу  обличчя
глибокої провiнцiї. Ви дивитесь на наше будiвництво не, скажiмо, з птичого
польоту, а зi своєї мiсцевої дзвiницi.
   Здавалося,  що  пiсля  такої  фрази  хтось  iз   "провiнцiялiв"   мусiв
використати момент i присоромити  Топченка,  але  i  тепер  нi  Сiрко,  нi
Бродський - нiхто iз них  не  найшовся,  що  сказати  ревiзоровi:  першому
тiльки  незадоволено  пересмикнулося  обличчя,  другий  навiть  льокайськи
посмiхнувся.
   - Звичайно! Звичайно! - пiдхопив Валентин.- Ми дiйсно дивимось на  наше
будiвництво з своєї мiсцевої дзвiницi,  але...  хiба  нас  в  цьому  можна
обвинувачувати? Хiба ви так не дивилися б, коли б жили на провiнцiї?
   - Я й не збираюся вас обвинувачувати,- сказав ревiзор  i  додав  цiлком
резонно: - Але я бачу, що ви вже погодились зi мною?
   -  Як  так  погодився?  -   мило   посмiхаючись,   мало   не   скрикнув
Бродський.Який ви, їй-богу, пробачте на словi, демагог.
   Суперечка знову обiцяла розгорiтися, але на цей раз її припинила  Леся.
Бачачи, що Валентин загубив  здiбнiсть  логiчно  мислити  i  що  далi  вiн
здiбний тiльки  остаточно  себе  скомпромiтувати  в  очах  ревiзора,  Леся
повернулася обличчям до  правого  берега  i,  не  дивлячись  нi  на  кого,
сказала:
   - Ви мене, товаришi, ображаєте. Ви забули про мене. Якi ж ви  кавалери,
коли досi нiхто з  вас  не  запропонував  менi  навiть  склянки  квасу?  Я
страшенно хочу пити.
   Топченко галантно розшаркався i, беручи Лесю пiд руку, промовив:
   - Прошу до буфету... Може, ви вже й їстоньки хочете?
   -_ Їстоньки я не хочу,- сказала Леся.- А квас я хочу  пити  на  чистому
повiтрi.
   Жiнка сподiвалася, що ревiзор залишить її  на  кiлька  хвилин,  i  вона
дiстане можливiсть перекинутись двома-трьома  словами  з  чоловiком  (вона
хотiла сказати Валентиновi, щоб вiн  не  показував  себе  таким  нiкчемним
перед ревiзором), але вийшло так, що по квас пiшов  Сiрко,  i  вона  знову
примушена була спостерiгати продовження тiєї ж самої неприємної їй сцени.
   До   Берестечка   залишилось   версти   чотири.   Зупинок   бiльше   не
передбачалося. Пароплав йшов так бистро, що за кiлька  хвилин  треба  було
висаджуватись, i тому  пасажири,  якi  мусiли  вилiзати  на  цю  пристань,
засуєтились. Почали збиратися i Сiрко та Валентин. Забравши  кошики,  вони
пiшли до виходу. Бродський, звичайно, хотiв, щоб з ним пiшла i  Леся,  але
цього не трапилося.
   - Ми ще встигнемо,- сказав Топченко, затримуючи Лесю на верхнiй палубi.
   Не турбуватись, на жаль, ревнивий Валентин не мiг, але вiн на  цей  раз
найшов у собi досить такту, щоб не затриматись.
   - Ви горiлку п'єте? -  раптом  спитав  Топченко,  пригадавши  сценку  з
якогось прочитаного роману, спитав, коли бiля Лесi вже нiкого не було:  нi
редактора, нi репортера.
   - А вам для чого це? - сказала Леся.
   - Та ви ж, здається, в своїх кошиках везете й горiлку?
   - Нi. Не п'ю. А горiлку веземо спецiяльно для виноградарiв. У них, крiм
вина, нiчого нема: нi пива, нi горiлки... Ви, мабуть, теж не п'єте?
   - Нi, п'ю.- Топченко  запалив  папiросу  i  далi  поцiкавився.-  А  ваш
чоловiк теж п'є?
   - А це вам для чого?
   - Та... так! Мiж iншим. Хочу знати, для кого ви  везете  горiлку.  Леся
усмiхнулася.
   - Я ж вам сказала, для кого: для виноградарiв.- I раптом додала: - А ви
хочете, щоб мiй чоловiк напився  до  неможливости?  Це  останнє  запитання
вирвалось несподiвано навiть для самої Лесi. Правда, вона  допiру  думала,
що безвiльний Валентин i справдi може напитися до неможливости i тим самим
остаточно скомпромiтувати себе в очах "товариша iз центру",  але  подавати
таке запитання все-таки не слiд було: по-перше, в кращому  разi  вона  цим
видає себе з головою i дає зрозумiти ревiзоровi, що боїться за чоловiка, а
по-друге... нi, "так вiн не може подумати"!
   Але Топченко саме "так" i збагнув її запитання.
   - Боже борони! - сказав вiн.- Я на вас зовсiм не претендую  i  особливо
тодi, коли ваш чоловiк п'яний "до неможливости".
   Леся почервонiла. Бесiда принiмала дуже неприємнiй характер. Ясно було,
що Топченко не залицявся до неї, але залицявся  так  мамуловато,  що  вона
нiяк не могла на нього трохи не образитись.
   - Знаєте... ходiмте до виходу,- сказала вона,  рушаючи  з  палуби.  Але
ревiзор, нiби нiчого не трапилось, взяв її пiд руку i спокiйно промовив:
   - Ходiмте! Зараз, мабуть, повернемо до берега. Пароплав i справдi  брав
курс на голу скелю, що бiля неї  метушилися  люди.  Скоро  вiн  заревiв  i
плавко пiдiйшов до пристанi.
   - Хто зупиняється в Берестечку? - закричав кондуктор.
   - Берестечко!
   Канати полетiли на берег i пароплав, заклекотавши, зупинився.

   III

   Виноградники Бергмана, що  до  них,  висадившись  на  берег,  прямувала
компанiя, лежали приблизно на пiвтори версти вiд пристанi. Дiйшли  до  них
за дуже короткий час.
   Зустрiв сам Бергман, iнтелiгентний, гладкий нiмець.  З  Бродським  вiн,
очевидно, давно вже був знайомий, бо  звертався  до  нього  "як  до  свого
друга"  ("шкода",  подумала  Леся,  "що  вiн  не  знає,  як  Валя   допiру
рекомендував  його  ревiзоровi"),  з  редактором   Бергман   теж   мабуть,
зустрiчався, але з останнiм вiн гримав себе багато холоднiш. Що ж до  Лесi
i Топченка, то вiн тут же став рекомендувати їм своє Берестечко.  Iз  цiєї
рекомендацiї Леся узнала, що  предки  Бергмана  прибули  iз  Швейцарiї  як
фахiвцi  по  виноградарству,  їх  викликав  руський  уряд  через  вiдомого
французького енциклопедиста Лягарна ще  в  1822  роцi.  Дiставши  землю  в
околицях Акерману, вони заснували в п'яти верстах вiд нього колонiю  Шабо.
Узнавши про iснування надднiпрянських  пiскiв,  цi  предки  в  90-х  роках
переселилися сюди i заснували Берестечко.
   - Ви не можете уявити, як моїм предкам  важко  було,-  сказав  Бергман,
коли    компанiя    нарештi    розташувалась    в    абрикосовому     саду
виноградаря.Мiсцеве населення вiдносилось до них надзвичайно насторожено i
критично, а з другого  боку  -  переселенцям  прийшлося  витримати  чималу
боротьбу  з  природою.  Досить  вiдмiтити,  що  посадочний  матерiал  вони
привозили на  парусних  катерах  iз  Шабо,  а  воду  для  поливки  посадок
виноградної  лози  возили  за  кiлька  верст  вiд  Днiпра  при  цiлковитiй
вiдсутностi дорiг.
   Далi Бергман говорив про мармуровий хрущ, що систематично знищував цiлi
площi виноградних насаджень, про пiсок, що,  пересовуючись  силою  схiдних
вiтрiв, завжди був  страшним  бичем  виноградаря,  про  веснянi  й  осiннi
заморозки, про грибнi хвороби, про град та тумани тощо.
   - Не дивно,- сказав нарештi Бергман,- що в  цих  виняткових  обставинах
багато з моїх предкiв не витримували  iспиту  i  остаточно  збанкротували.
Тiльки надзвичайно стiйкi, я б сказав, фанатики, перебороли всi перешкоди.
   Сiрко раптом пiдвiвся й промовив:
   - Все це правда, та тiльки при чому ж тут ви? Виходить, що  "нашi  гуси
Рим спасли". Так?
   - Зовсiм не так! - сказав Бергман.- 3  тим  же  героїзмом,  що  й  нашi
предки, i ми ведемо виноградарство. А втiм,- тут же чемно додав вiн,-  про
це  ми,  мабуть,  не  встигнемо  поговорити.  Дозвольте  поцiкавитись:  ви
приїхали улаштувати на природi пiкнiк?
   - Ви не  помиляєтесь,-  сказав  ревiзор,  що  вже  почав  позiхати  вiд
оповiдання виноградаря.- Саме пiкнiк.
   За годину на зеленiй оксамитовiй травi  появилась  скатертина  i  рiзнi
напої. Прийшла дружина Бергмана, поважна  теж  досить  гладенька  нiмкеня.
Вона сiла бiля чоловiка i мовчки частувала гостей. Гостi пили й їли, i, не
знаючи, про що говорити, розповiдали один одному про хмари, якi  збиралися
зробити грозу i якi так грози й не зробили.  Нарештi,  всi,  крiм  Лесi  й
Сiрка, були на маленькому пiдпитку. Репортер випив бiльш за всiх,  так  що
Леся примушена була зупинити його й сказати:
   - Валю, чи не досить тобi?
   Але Бродський не вгомонявся й пив далi. Вiн  пiдсiв  до  ревiзора  i  з
захопленням розповiдав йому про свої таланти.
   - Ви  знаєте  репортера  Скалуського?  -  спитав  вiн,  звертаючись  до
Топченка.- Вiн колись, це ще було при старому режимi, вдарив об заклад, що
вiзьме iнтерв'ю в славетного Мечнiкова... Мечнiков, як вiдомо,  нiкого  не
приймав iз нашої газетної братiї. I, знаєте, взяв!.. Ха... Ха...  Вскочив,
а той на... горщику, ну i взяв... Ха-ха!
   - Для чого ви все це говорите? - спитав Топченко.
   -  Як  для  чого?  -   несподiване   запитання   сп'янiлого   репортера
приголомшило.- Ну, знаєте, взагалi...
   - От бачите! - тоном наставника сказав, глузуючи,  ревiзор,"взагалi"...
Невже ви не  знаєте  бiльш  цiкавої  теми?..  Ви  пробачте  за  рiзкiсть,-
звернувся вiн до Лесi,- я не виношу органiчно порожнiх розмов.
   Лесi  знову  заскемiло  в  грудях.  Цей  "нахабний"  ревiзор  остаточно
знахабнiв, а цей Валентин остаточно став дурнем. Леся  раптом  простягнула
руку за вином i вмить випорожнила чарку.
   - Браво! Браво! -  закричав  Бродський.-  Браво!  Леся  повернулась  до
чоловiка i сказала чiтко:
   - Коли б ти, Валю, знав, чому я так захотiла вина, то напевне не кричав
би "браво"... Ти дозволиш менi,- додала вона,- пiти з товаришем  Топченком
на виноградники?
   - Будь ласка!.. З охотою! Я теж думаю пiти туди.
   Ревiзор усмiхнувся, подивився спiдлоба на Валентина i промовив:
   - Чи не ревнуєте ви мене до своєї дружини?
   - А вiдкiля це ви взяли? - спитав репортер. Знову ж таки смiючись очима
i позираючи на флегматичного Бергмана, Топченко сказав:
   - Вiдтiля, що ви якось без охоти вiдпускаєте зi мною свою дружину.
   Репортер зареготав хоч i не природним, але зате голосним реготом:
   - Ха-ха! Ну й дивак ви! Будь ласка, йдiть самi. Я тепер нi в якому разi
не пiду з вами.
   Бродський  сподiвався,  очевидно,  що  ревiзор  виявить  шляхетнiсть  i
поспiшить попрохати в нього пробачення, та цього, на Валентинiв  жаль,  не
трапилось.
   - I прекрасно! - сказав спокiйно Топченко  i,  взявши  пiд  руку  Лесю,
вийшов з нею за ворота.
   Берестечко дрiмало i нiжилось в промiннях  гарячого  пiвденного  сонця,
коли ревiзор заступав по пiсках поселка. На вулицi - жодної людини, тiльки
в крайньому дворi якiсь невгамовнi швайцарцi грали в  крокет.  Виноградарi
вiдпочивали.
   - Який все-таки культурний поселок,- сказав ревiзор, зупиняючись в тiнi
спаленого сонцем дерева.- Не можна його рiвняти з нашими селами. Коли  там
хати, то тут будинки, коли там пияцтво, то тут здоровий  вiдпочинок,  коли
там бруд, то тут зразкова чистота й  зразковий  порядок...  Як  ви  на  це
дивитесь?
   Лесi дуже  приємно  було,  що  Топченко  звертається  до  неї  з  таким
питанням: на такi громадського значення теми Валентин давно вже з  нею  не
говорив. '
   - Вашi порiвняння,- сказала Леся,- безперечно вдалi,  але  радiсного  в
них дуже мало. Я нiколи не припускала, що Берестечко живе таким культурним
життям.
   - Невже ви перший раз тут?
   - В перший.
   -  Ну,  це  вже  не  по-товариському!  -  зi  щирим  обуренням   сказав
ревiзор.Невже ваш чоловiк не мiг жодного разу повести вас сюди?  З  розмов
iз ним я бачу, що вiн не раз тут був...  Нi,  це  не  по-товариському.  Ви
пробачте, вiд такого поводження з дружиною пахне старовинним домостроєм.
   Леся усмiхнулася дитячою усмiшкою.
   - Ви, мабуть, не помиляєтесь,- промовила вона.- Але що зробиш?
   - Як що зробиш? Вiн же, здається, комунiст?
   - Так. Комунiст.
   Топченко ще з бiльшим обуренням поставився до вчинкiв  Бродського.  Вiн
говорив, що "це неможливо", що за це - хай Леся ще раз пробачить йому - за
це навiть з партiї виключають, що i т. д. Iншого  разу  Леся,  мабуть,  не
дiйшла б до такої одвертости з малознайомою людиною i не дозволила  б  хоч
би тому ж Топченковi говорити з нею на таку тему, але тепер  вона,  чи  то
пiд впливом скандальних, негiдних справжньої людини Валентинових  вчинкiв,
чи то пiд впливом випитого  нею  вина,-  тепер  вона  слухала  ревiзора  з
великим задоволенням.
   - Ви ще раз пробачте,- сказав Топченко й притиснувся лiктем до  Лесiної
руки.- Я, знаєте, не мiг би так жити.
   Леся здригнула: подивившись на Топченка i побачивши в його очах ласку i
щире спiвчуття до неї, вона вiдчула в ревiзорi саме ту людину, що про  неї
мрiяла минулої ночi. Топченко помiтив це. Вiн ще щiльнiш  притиснувся  був
до жiнки, але в цей момент дорогу їм пересiк Бергман.
   - А я найближчою дорiжкою,- сказав Бергман.- От i обiгнав  вас.  Ви  не
туди йдете. Кращi виноградники на цей бiк.
   I Леся i  ревiзор  незадоволенi  були  появою  Виноградаря,  але  вони,
звичайно, не показали цього Бергмановi i,  подякувавши  йому  за  турботу,
пiшли з ним в тому напрямку, в якому вказував виноградар.
   - Я вам не договорив,- сказав Бергман, повертаючись до розмови,  що  її
розпочав був до обiду i що iз-за неї  й  вибiг  сюди.-  Товариш  Сiрко  не
вiрить нi менi, нi моїм колегам, а по сутi, я турбуюся не за себе,  не  за
своїх колег, а за державу.
   I Бергман знову почав довге оповiдання про те, як виноградарi  коректно
тримали  себе  в  час  громадянської  вiйни,  з   якими   вони   зусиллями
органiзовували виноградну кооперацiю i т. д. i т. п., i тому вiн  нiяк  не
розумiє, чому його i його колег позбавили права голосу.
   - Цим позбавленням,- сказав Бергман,- ми зовсiм  розвалили  кооперацiю,
бо позбавлених осiб було виключено iз рядiв кооперацiї.
   - Ви поiнформували б про це центр,- кинув, позiхаючи, Топченко.
   - Як  же!  Iнформували,-  сказав  Бергман,  витираючи  пiт  з  чола.  -
Вiдношення до нас радянського уряду...
   Виноградар став тут перелiчувати всiх вiдповiдальних осiб, що  побували
в Берестечку i що "так симпатично"  ставилися  до  нього.  А  перелiчивши,
пiдiйшов до одного iз головних питань.
   - Ви тiльки подумайте,- сказав вiн.-  За  офiцiйними  даними,  скажiмо.
Дагестанської республiки робiтник в Кизлярi дiстає 50 копiйок  в  день,  в
Дагестанi середня цiна 1 карбованець. А у нас по сiмнадцятирозряднiй сiтцi
з  спiввiдношенням  1:8  рiчнi  робiтники  по  1   розряду   дiстають   18
карбованцiв. Це нормально? Як ви гадаєте?
   - Нiчого я не гадаю,- сказав ревiзор,  ще  раз  нарочито  позiхнувши  i
зиркнувши на Лесю,  що  йшла,  кудись  мрiйливо  поглядаючи  своїми  трохи
гарячими вiд вина очима.Ви яснiш кажiть.
   - Будь ласка! Я вас вже поiнформував про  дагестанськi  норми  Слухайте
нашi. Пiдрiзник у нас дiстає 2 карбованцi 48 коп. плюс 27% себто  67  коп.
(начислення на всю  зарплату  складають:  соцстрах  -  16%,  на  утримання
робочкома i ведення культроботи-5 1/2% утримання будинку  вiдпочинку-  1%,
стипендiяльний фонд- 1/2% будiвля нардому- ½%,_ помешкання  робочкому
i утримання столу роботодателiв - 3 1/2% - всього 27%) - отже, 2 карб.  48
коп. плюс 67 коп.- 3.15. Купоросники, сапальники, терпiйники...
   Виноградар не вгомонявся. А коли вiн пiдiйшов  до  довiйськових  цiн  i
сказав, що пiдрiзник дiстав вiд нього "тiльки 1 карб.", Леся по  вернулась
до нього i кинула:
   - До вiйни вiн дiставав 1  карб.,  тепер  2.48  (27%  до  рук  його  не
попадає). Невже ви гадаєте, що це вже таке велике збiльшення,  коли  взяти
на увагу, що курс довiйськового карбованця був вищий i ще  революцiю  саме
для робiтникiв та селян i роблено?
   -  Справедливо!  Цiлком  справедливо,-  заметушився  виноградар.-   Але
увiйдiть i у наше становище.
   Але лагiдна Леся  на  цей  раз  не  захотiла  "увiйти  в  становище"  i
подякувавши Бергмановi за iнформацiю, чемно вклонилася i пiшла з Топченком
на дальнiй виноградник.
   Пiвденне гаряче сонце почало вже падати, але ще стояла шалена спека. На
небi жодної хмари, в повiтрi жодного  хижака,  наче  вимерле  все.  Сипучi
пiски дюнами посувалися праворуч, i в цьому безмежному степу не було їм нi
кiнця, нi краю. I коли б не винограднi лози, що  участками  витикались  то
тут, то там, здавалося б, що це не надднiпрянський степ, а сама  пустельна
Сахара. Словом, далi йти не можна було, i тому ревiзор i Леся повернули до
Днiпра. I, як  тiльки  вони  ступили  на  високий  берег,  одразу  повiяло
холодком. I одразу ж розмову повернено було  на  вiдношення  Валентина  до
своєї дружини.
   - Це все-таки, їй-богу,  домостроєм  вiдгонить,-  продовжував  ревiзор,
сiдаючи бiля Лесi, що вже, найшовши тiнь, вмостилась на береговiй травi.Як
хочете, а я вас все-таки вважаю за iдеальну жiнку. Такi  жiнки  залишились
тiльки на провiнцiї.
   Леся розумiла, що Топченко просто говорить їй комплiменти, що Топченко,
повернувшись до Харкова, забуде про неї i саме на другий день, i  все-таки
Леся з задоволенням слухала ревiзора, i все таки вона слухала б  його  без
кiнця.
   - Я, знаєте,-  говорив  далi  Топченко,  наче  невзначай  притискуючись
плечем до Лесиного плеча,- я... власне, менi... нiколи не везе з  жiнками!
Ви, очевидно, хочете спитати, для чого це я говорю? Вiдповiдаю одверто:  я
заздрю вашому чоловiковi.
   Леся знала, що ревiзор хоч, може,  й  не  бреше,  але  у  всякому  разi
"трохи" перебiльшує, i все-таки їй приємно було слухати його: хоч як  там,
а його,  самоупевненого  i  нахабного,  не  можна  рiвняти  з  Валентином,
нiкчемним i справдi безпорадним провiнцiалом. Боже мiй, як Лесi  боляче  i
неприємно дивитись сьогоднi на чоловiка! Так боляче, що вона з  охотою  ще
випила б вина:  вино  ще  бiльше  затуманить  голову  i  серце  ще  скорiш
заб'ється.
   Леся так i зробила: повертаючись до Бергмана, вона завiтала з ревiзором
до одного iз виноградарiв i там випила ще одну  пляшку  вина.  I  Леся  не
помилилась: свiт тепер постав  перед  нею  уже  в  надзвичайно  прекрасних
фарбах.
   Але Леся помилилась, думаючи (а вона про це таки думала),  що  Валентин
зустрiне її розгнiваними очима: ревнивий репортер, розгубившись  остаточно
i не знаючи, як вiн має припинити залицяння ревiзора до дружини, "з  горя"
напився i лежав в Бергмановому саду, як то кажуть, без нiг. Друга  новина,
якою зустрiв Лесю i Топченка виноградар,  була  та,  що  мовчазний  Сiрко,
залишившись сам, пiшов на пристань i вiдтiля моторкою поїхав додому.
   - От тобi й маєш! - сказав Топченко.- Так багато чекали вiд пiкнiка,  а
вийшло, а вийшло, пробачте на словi, пшик. У вас на провiнцiї  завжди  так
улаштовують пiкнiки?
   Ревiзор говорив це ображеним голосом, але трохи сп'янiла Леся розумiла,
що вiн дуже задоволений з такого фiналу i що кращого вiн i  не  бажав.  Цi
новини прийняла з задоволенням i Леся; i  їй  приємно  було  залишитись  з
ревiзором сам на сам на декiлька годин, але i  вона  це  глибоко  заховала
бiля свого схвильованого серця.
   - Ну,  що  ж,-  сказав  ревiзор,-  нам  залишається  тiльки  подякувати
хазяїновi за гостиннiсть i йти на пристань... Коли тут пароплав буває?
   - Може бути за годину, а  може  i  за  три!  -  вiдповiв  Бергман.-  Це
залежить вiд Херсона.
   - Коли так, то давайте помаленьку рушати. Я сьогоднi  обов'язково  мушу
виїхати до Харкова.

   IV

   З Валентином була велика морока: вiн нiяк не  мiг  пiдвестися.  Лаявся,
щось бурмотiв i нiкого не пiзнавав. I тiльки за  допомогою  Бергмана  його
вдалося довести до пристанi. Там вiн лiг на траву i  захропiв.  За  якийсь
час вiн раптом прокинувся, заложив в рот два пальцi i, зробивши бiля  себе
калюжу, знову заснув.
   - Як це противно! - сказала Леся,  зиркнувши  на  чоловiка,  i  зробила
гримасу незадоволення.
   - Прекрасного малувато,- кинув Топченко i запропонував  женщинi  одiйти
пiд тiнь дальшого дуба.
   Вони вже сидiли бiля пристанi години  пiвтори,  а  пароплава  не  видно
було. Вони просидiли ще з  годину,  але  й  тодi  пароплав  не  появлявся.
Нарештi почало темнiти. Зайшло сонце, спалахнув десь далеко  на  днiпрових
водах маяк, i заблищали  зорi.  З  села  висипали  дiвчата  та  хлопцi  й,
згрупувавшись  бiля  пристанi,  стали  розважатись  пiснями   й   танками.
Пароплав, очевидно, спiзнявся на кiлька годин. Валентин не прокидався.
   - Як химерно зараз бiля цiєї глухої пристанi,- сказала Леся.- Химернi i
зорi, i небо, i це голубе повiтря, i води Днiпровi - i все. Ви вiдчуваєте?
   - Як же! Безперечно! - кинув ревiзор,  наче  невзначай  положивши  свою
руку на руку Лесiну.- Я теж вiдчуваю.
   - I знаєте,- мрiйливо поглядаючи кудись, говорила далi Леся,- я  думаю,
що все нещастя людське тiльки в тому, що серед  них  багато  провiнцiялiв.
Коли б, скажiм, всi вони жили в таких городах, як Харкiв, вони б не  знали
моїх мук. Провiнцiя звужує кругозiр.
   - Особливо такi... в  такiй  родинi,-  обережно  додав  Топченко.  Леся
раптом повернулась до ревiзора i сказала:
   - Нє,  ви  говорiть  прямо:  i  особливо  звужують  такi  чоловiки,  як
Валентин. Ви мене цим зовсiм не образите.- Леся зiдхнула й додала: -  Так,
товаришу. Я хочу зараз говорити одверто: менi дуже боляче, що Валя не вмiє
себе так тримати в компанiї, як... ну, от ви, скажiм.
   Топченко замахав руками. Мовляв, вiн  теж  людина  з  чималими  хибами,
брати його за зразок нiяк не можна. Але говорив вiн це  так,  що  в  цьому
самознищеннi можна було бачити тiльки бажання  показати  свою  надзвичайну
скромнiсть. Скромнiсть Леся  бачила,  але  бажання  показати  її  вона  не
помiчала - i тому, що на неї так сильно вплинуло вино, i тому,  що  в  цей
вечiр все їй здавалось прекрасним, крiм, звичайно, п'яного Валентина.
   Рушили вони вiд Берестечка тiльки о 10 годинi  вечора:  так  запiзнився
пароплав. З Валентином була нова морока: його ледве-ледве втягли в  каюту,
i то зарання поговоривши з капiтаном i взявши в нього вiдповiдний  дозвiл.
Як тiльки вiн добрiв до свого лiжка (в каютi), знову одразу ж заснув. Леся
i Топченко залишились на палубi.
   На землю зiйшла мiсячна нiч. Днiпровi води взялися блиском  дiаманта  i
клекотали пiд колесами пароплава.
   Було тихо: тiльки легенький вiтерець ласкав обличчя. На верхнiй  палубi
нiкого не було, так що ревiзор i Леся залишилися тет-а-тет.
   - Я вас розумiю! - сказав ревiзор, знову притискаючись до Лесi плечем.-
Розумiю ваше нещастя. З вашим характером i з вашею вдачею - вам жити не  в
цьому болотi, що ви в ньому живете. Вам жити...
   Ревiзор взяв Лесiну руку i нiжно стиснув її. Вона не бачила  бiля  себе
нiкого, вiдчувала, як їй спалахнуло обличчя, i  вiдповiла  ревiзоровi  тим
же.
   - Ви така прекрасна женщина,- говорив далi ревiзор.-  Ви...  Починалась
звичайна iсторiя: п'яний чоловiк не мiг  пiдвестися,  а  трохи  пiдпила  i
зневiрена  в  чоловiковi  жiнка  з  охотою  приймала   залицяння   хоч   i
стороннього, але вже до певної мiри симпатичного їй мужчини. За деякий час
ревiзор уже обiймав Лесю, а ще за деякий час вiн ризикнув  її  й  обережно
поцiлувати. Тепер вони вже нiчого не говорили i красномовно мовчали.  Вони
тiльки кидали швидкi погляди то в ту, то в  другу  сторону,  боячись,  щоб
хтось не наскочив на них.
   Але боятись не приходилось. В залi першого класу нiкого не було,  нiхто
не виходив i на палубу. В першому i другому класi їхало народу малувато, а
тi, що їхали, вiдпочивали по своїх каютах. Тiльки на палубi третього класу
чути було  голоси  та  зрiдка  доносилась  вiдтiля  зажурна  пiсня  якоїсь
селянської дiвчини, що їхала на пiвнiч.
   Як так трапилось, що Леся  хутко  пiддалась  на  залицяння  стороннього
мужчини, сама Леся, мабуть, не зумiла б вiдповiсти, але Топченко знав, що,
не випий Леся стiльки, скiльки вона випила, i не поводься з  нею  Валентин
так, як вiн поводився сьогоднi, iз  залицяння,  безперечно,  нiчого  б  не
вийшло, саме тому ревiзор i поспiшав використати момент. Вiн уже не тiльки
цiлував Лесю, але вiн, набравшись нахабства, вже й пропонував їй  на  вухо
зайти до його каюти i "там трохи полежати".
   - Що ви говорите! - з жахом промовила жiнка i сама вiдчувала,  що  вона
зовсiм не жахається, що вона  таки  зайде  до  каюти  Топченка  i  що  там
трапиться те, чого так боявся  ревнивий  Валентин,  коли  вiдпускав  її  з
ревiзором до виноградникiв.- Що ви говорите?
   - Лесiчко! - шепотiв Топченко.- Ну, скажи  менi  (вiн  уже  говорив  їй
"ти"): чому ти не хочеш пiти зi мною? невже ти любиш свого чоловiка?
   - Так. Я люблю його. Не говорiть менi цього. Я не пiду.  Леся  величала
ревiзора на "ви" i пручалася. Але ревiзор  i  сама  вона  -  обидвоє  вони
знали, що з цього пручання  нiчого  не  вийде,  що  вони  таки  пiдуть  до
ревiзорової каюти. Нарештi,  коли  Лесiне  обличчя  мало  не  згорiло  вiд
ревiзорових поцiлункiв, вона раптом тремтячим голосом промовила:
   - Я згодна. Тiльки спершу пiдiть i взнайте, чи не прокинувся Валя.
   Топченко поспiшно рвонувся i пiшов до репортера. Леся залишилася  сама.
Вона пiдiйшла до бильця i сперлась на нього. Нервовий дрiж охопив  всю  її
iстоту. Якось  так  просто  виходило,  нiби  в  цьому  нiчого  поганого  й
надзвичайного не було, i все-таки вона знала, що робить щось  непоправиме,
жахливе i злочинне.
   Пароплав поспiшно повертався на пiвнiч. Розсiкаючи тихi води  днiпровi,
вiн ритмiчно клекотав своїми колесами. Мiсяць уже давно зiйшов i остаточно
задiамантив поверхню рiки. Даль була напiвтемна, зрiдка  вискакував  огник
якогось маяка i булькав своїм привабливим свiтлом. Берегiв не видно було -
вони посунулись в сторони, i тiльки коли пароплав пiдходив до  якогось  iз
них, на око падали неяснi силуети темних дерев.
   Топченко скоро повернувся i, обiймаючи Лесю, сказав, що Валентин  мiцно
спить.
   - Ви певнi, що вiн мiцно спить? - спитала тремтячим голосом Леся.
   - Так. Ми можемо бути цiлком спокiйними. Залишалося йти до  ревiзорової
каюти, але жiнка ще вагалася i тому, пiдвiвши Топченка до бильця, сказала:
   - Ви розумiєте, що ми хочемо робити?
   - Розумiю.
   - I вам не страшно? - Леся в цей момент тремтiла в нервовiй зимницi.Вам
не страшно? А я - скажу вам одверто - я дуже боюсь!
   - Ну що ти, Лесiчко! - сказав ревiзор, обiймаючи i пригортаючи до  себе
жiнку.- Це ж, Лесiчко, мiщанство.
   - Ви цiлком переконанi, що це i справдi мiщанство?
   - Цiлком.
   - Ну, а як я себе буду почувати пiсля того, як це трапиться? Ви над цим
подумали?
   Топченковi Лесiна поведiнка не зовсiм  подобалась.  Будучи  нетерплячою
людиною, вiн далi не мiг чекати i тому схитрував:
   - Коли ви боїтесь чи то не хочете вiддатись менi, то... не треба.
   - Нi,- тихо сказала жiнка,- я хочу i я вже не боюся. Ревiзор обняв Лесю
i, взявши її пiд руку, обережно потяг її до своєї каюти...
   Та не пройшли вони i трьох крокiв, як їм назустрiч  хтось  пiшов.  Вони
зупинились. I Леся, i ревiзор подумали, що iде Валентин,  i,  зупинившись,
ревiзор приготовився щось говорити, а  Леся,  спалахнувши  огнем  чистоти,
вирiшила сказати чоловiковi всю правду i сказати  йому,  що  вона  вже  не
любить його, розповiсти йому, який вiн нiкчемний, i що вона  уже  далi  не
може з ним жити. Вона вирiшила навiть запропонувати йому  не  перешкоджати
їй вiддатись Топченковi. Цi мислi, метнувшись в жiночiй головi з  хуткiстю
блискавицi, навiть заспокоїли Лесю. Але, коли з ними  порiвнялась  людина,
вони побачили, що це - не Валентин: хоч обличчя пасажира й не видно  було,
але вiн був досить високого зросту i в цьому сенсi нiчого спiльного не мав
з  репортером.  Проте  зустрiч  все  таки  мала  свої  наслiдки.  Пасажир,
порiвнявшись з Лесею i ревiзором, несподiвано кинув:
   - Це ви, Топченку?
   - Я! - вiдповiв  ревiзор  i  раптом,  кинувши  Лесiну  руку,  побiг  до
пасажира.- Семене Петровичу? От не сподiвався вас бачити!
   - А ви ж це як попали сюди? - суворо сказав той, що його ревiзор назвав
Семеном Петровичем.- Менi здається, ви вже давно мусiли бути в Харковi?
   Ревiзор заюлив. Видно було, що перед ним  стоїть  його  начальник.  Вiн
став вибрiхуватись. Вибрiхувався вiн якось мамуловато, а юлив саме так, як
в день перед ним юлив репортер i почасти Сiрко. Навiть гiрше за  них.  Вiн
навiть не попрохав у Лесi пробачення i пiшов зi своїм Семеном  Петровичем,
нiби з ним, з ревiзором, нiколи й не було жiнки.
   - Семене Петровичу! - говорив десь ревiзор,- даю вам чесне слово, що  я
їздив по справах. Я...
   Але Леся уже нiчого не чула. Спершу її цей випадок так приголомшив,  що
вона навiть одразу протверезилась, але потiм, не бачачи з собою  Топченка,
вона вiдчула, як їй знову боляче, надзвичайно боляче, заскемiло в  грудях.
Не тому заскемiло, що не трапилося те, що  могло  трапитись,  а  тому,  що
ревiзор, якого вона взяла за  людину  виняткової  вдачi,  за  людину,  яка
принаймi  нiчого  спiльного  не  має  з  Валентином,  був,  як  виявилось,
звичайним чиновником i навiть бiльше: мабуть, гiршим за її чоловiка.
   "I це я йому допiру хотiла вiддатися?"  -  зло  усмiхнувшись,  подумала
Леся.
   I побачила вона раптом життя в його звичайних, непiдроблених  фарбах  i
побачила, що люди цього життя всюди, завжди  до  смiшного  однаковi.  Леся
схилилась на бильце i подивилась в даль. Даль була напiвтемна. Тiльки десь
дуже далеко, мало не бiля Кiчкасу, блимав рiчний маяк.  Леся  замислилась.
За п'ять хвилин прибiг ревiзор i, положивши  свою  руку  на  плече  жiнки,
сказав:
   - Пробач мене, Лесiчко.  Я...  зустрiв  свойого  бурбона  i  примушений
був... Ну, словом, я вже вiльний. Ходiм.
   Леся обережно зняла