к, але була спокiйнiша, розважливiша, i, звичайно, за зовнiшнiстю одразу можна було вгадати слов'янський тип - кругловида, великi сiро-блакитнi очi, русявi коси, просто закладенi на гладко зачесанiй головi, висока постать, досить струнка. Лiкаревi сподобалось, як вони просто тримаються - Добролюбов i ця синьйора. "Певне, давнi друзi, - подумав вiн. - А друзi наших друзiв - нашi друзi". Вiн пiшов з ними i був дуже здивований, дiзнавшись випадково по дорозi, що вони познайомились тiльки цими днями в Неаполi, а до того нiколи не бачились. - Ми хоча й не бачились, але поза очi були давно знайомi, навiть добре знайомi, - мовила Марiя, - правда, Миколо Олександровичу? - Ще б пак! Я такi дифiрамби написав на вашу честь! - засмiявся Добролюбов. "Як вiн повеселiшав, мiй бiдний синьйор Нiколо", - вiдзначив про себе лiкар - Хiба тiльки тому, що дифiрамби? - заперечила Марiя. - Не думайте, що менi приємнi лише тi, що хвалять. От Тургенев, Iван Сергiйович, ще й як критикує мої твори, а однаково ми з ним друзi. Важливо ж зовсiм не це в дружбi, щоб друзi хвалили. А щодо дифiрамбiв - не тим менi ваша стаття була приємна, а хоча й цим, звичайно. Навiщо таїти? Це ж природно для кожного письменника. Але найдужче тому, що я вiдчула, як ви мене зрозумiли, i може, навiть бiльше, нiж я сама. Втiм, ця розмова зовсiм не цiкава синьйору лiкаревi, просимо пробачення. Ми нiяк не можемо наговоритися. Адже давно знаємо одне одного, а побачились тiльки тут, - перепросила вона. - Нi-нi, що ви, навпаки! - заперечив жваво лiкар. - Я захоплений, коли бачу таку самостiйну, рiвноправну жiнку! - О, далеко не рiвноправну, - похитала головою з усмiшкою Марiя. - Хiба де на свiтi є рiвнi права у жiнок i чоловiкiв? - Хоча я переконаний, що багато в чому жiнки далеко мiцнiшi за нас, - мовив Добролюбов. - Сприйнятливiсть i уява у жiнок дужчi й багатшi, нiж у чоловiкiв! - I ви, певне, подiляєте думку Стендаля, - пiдхопив Чезаре, - що цiлковита рiвноправнiсть жiнок i чоловiкiв була б най вiрнiшою ознакою цивiлiзацiї i подвоїла б iнтелектуальнi сили людства, наблизила б можливiсть досягти щастя! Раптом Чезаре мовив зовсiм iншим, хоч i зворушливим, але водночас розпачливим тоном: - Та iнколи жiнки вiдвойовують собi рiвнi права - нарiвнi з чоловiками гинути в боротьбi.. Ви, звичайно, чули про прекрасну Анiту дружину Гарiбальдi, яка подiляла всi труднощi його боїв та походiв i загинула в одному з найважчих. Але, можливо, ви не знаєте, а це ближче до вашої професiї, редактором першої газети в Неаполi "Monitoro" була видатна жiнка - Елеонора Фонсера. Я був тодi надто малим i не пам'ятаю її, та лишились просто легенди щодо її розуму, краси, енергiї. Неаполiтанцi запевняли, що це була найчарiвнiша жiнка на свiтi. Кiнець її жахливий. Я не буду переказувати iсторiї тих революцiйних подiй двадцятих рокiв у Неаполi, врештi, вiдомо всiм - першi паростки волi були зломленi, австрiйцi зайняли Неаполь, загнали сотнi людей у в'язницi, страти йшли за стратами. Нашу прекрасну Елеонору Фонсеру повiсили. Та й перед смертю вона не здригнулась, не зрадила своїх переконань, була смiлива й горда з ворогами. - Я б хотiла знати про все її життя, - тихо сказала Марiя. - Я б хотiла пiти з вами на могилу вашого поета Леопардi i перечитати його твори в оригiналi"Ultimo canto di Saffo", "II Risorgimento", "La sera Festa" ("Остання пiсня Саффо", "Вiдродження", "Вечiр святкового дня")_ i особливо "До Iталiї" - "All Italia" - Ви знаєте це? Звiдки? - здивувався лiкар Чеааре. - За це треба дякувати нашому друговi Миколi Олександровичу, - кивнула Марiя на Добролюбова, - в його журналi торiк була вмiщена велика чудова стаття про iталiйських поетiв. У Росiї дуже цiкавляться вами. З неї я довiдалась про ув'язнення Пеллiко, який, крiм власних поезiй, перекладав iталiйською мовою Байрона. - А Байрон перекладав його, - вставив Добролюбов. - Я дiзналась про вашого гордого безстрашного Уго Фосколо, про Поерiо, який помер вiд ран у Венецiї, i навiть про тi твори, що ходять у вас у списках- Беркета i Джустi - про його славетну сатиру "Чобiток-Iталiю", який носять i Францiя, i Австрiя i який, нарештi, належатиме своєму народу! Менi б бажалось тiльки прочитати все це в оригiналi - адже я вивчаю iталiйську мову. Вона близька моїй рiднiй українськiй своєю чарiвною мелодiйнiстю - О, bellissima signora! - прошепотiв Чезаре, з подивом i замилуванням дивлячись то на неї, то на Добролюбова Дивнi цi росiяни! Вони нашi справи сприймають, як свої рiднi Хоча б цей гарiбальдiєць Мечнiков - вiн лише трохи очуняв i несподiвано зник, лишивши, правда, зворушливого, сповненого подяки листа лiкаревi, який тiльки-но, нарештi, вирiшив привести до нього Добролюбова, не боячися, що це погiршить його здоров'я. I не встиг!.. А сам синьйор Добролюбов, цей росiйський журналiст! "Його журнал", - сказала синьйора. Значить, вiн неабияка людина у себе на батькiвщинi! О, свята Марiя! Коли б вiн не був такий хворий! Тепер ця молода письменниця. Марiя. Чудове iм'я - Марiя - близьке всiм народам. А Марiя питала нетерпляче Добролюбова: - А хто ж саме написав цю статтю? Я не знаю, я допитувала Iвана Сергiйовича, i вiн не знав, хто такий Михаловський. Може, це псевдонiм? Ви ж, напевне, знаєте? - Знаю, - пiдтвердив Добролюбов. - Це один з вигнанцiвполякiв, студент Вiденського унiверситету, вiн засланий до Саратова, там познайомився з нашим Миколою Гавриловичем Чернишевським, а Микола Гаврилович - це ж просто "ловець душ людських", завжди вiн умiє знайти потрiбну людину i вгадати, чого прагне людська душа. - Менi здається, це ви "ловець душ людських", - сказала Марiя. - У даному разi я хочу зловити вас, але це бажання i Миколи Гавриловича, щоб ви вiддали свої твори в "Современник" - адже саме у нас їм мiсце! - З якою охотою! - аж зашарiлася Марiя. - Для цього i "ловити" не треба! Зараз друкуватися у "Современнике" - найбiльша шана. Це наш найпередовiший, найсмiливiший журнал, - пояснила вона Чезаре, - i таким вiн став завдяки Миколi Олександровичу. - Ну, що ви, - щиро обурився Добролюбов, - а Чернишев ський? А Некрасов? - Ваша правда, я не заперечую, i Чернишевський, i Некрасов, але ж особисто я їх ще не знаю, а вас... - Ну, ми ж, як з'ясувалось, давнi друзi! - засмiявся Добролюбов. До чого ж мила ця жiнка, i як з нею просто i легко! * * * - Я "старий горобець", - казав про себе лiкар Чезаре. Коли вiн уперше прийшов з цiєю русявою синьйорою до її хворого, вiн одразу зрозумiв усе. Поглянувши на молодого чоловiка, вiн уже знав, що той заслабнув на двi хвороби. Перша "хвороба" - це була його безтямна закоханiсть. Стендаль, який так довго жив у Iталiї i так багато створив про неї прекрасних правдивих творiв, в однiй з книг написав про рiзнi фазиси душевної хвороби, що зветься любов'ю. "Але вся справа в тому, - писав вiн, - що нема людей, якi можуть врятуватися вiд цiєї хвороби, нема й посiбника до врятування вiд цiєї хвороби, нема й iнших лiкiв, як захворiти до кiнця". Лiкар Чезаре побачив, як руки Марiї спритно й нiжно поправили подушку хворого i як обличчя юнака все освiтилося щастям. Можливо, лiки вiд цiєї хвороби вже знайдено! Юнак був гарний, милий, i навiть кучерява м'яка борiдка не робила його солiднiшим. Вiн виглядав зовсiм хлопцем, особливо в лiжку, в бiлiй сорочцi з м'яким вiдкритим комiром. Ця борiдка видавалася якоюсь декоративною. Марiя вийшла, лiкар постукав i вислухав хворого. Чезаре побачив, що вiн, звичайно, не такий хворий, як Добролюбов, але з його легенями треба було берегтися. Синьйорi, коли їй дозволено було знову зайти, вiн сказав тiльки, що хворий просто застудився, i хай кiлька днiв полежить, обов'язково полежить. - Лежатиме! - безапеляцiйно заявила синьйора, i лiкар зрозумiв, що юнак її слухатиметься беззаперечно, i не йому, а їй пояснив, що робити, що дати, i пообiцяв невдовзi зайти. - Звичайно, такий жаль - в Неаполi, в такi розкiшнi теплi днi хворiти! - Не треба сумувати, тут, крiм лiкiв, i повiтря вилiкує! - заспокоїла синьйора хворого, капаючи в чарочку лiки, якi вже стояли на столику i якi схвалив Чезаре. I лiкар Чезаре раптом подумав: "Коли б такi нiжнi енергiйнi руки були коло синьйора Добролюбова, то не опинився у такому безнадiйному, занедбаному станi". * * * А з Добролюбовим було погано. Дуже погано. Невже вiн сам цього не вiдчував? Лiкар Чезаре дивувався - його пацiєнт працював, так гаряче усiм цiкавився, знайомився, розпитував - наче i не звертав уваги на свiй кашель, температуру, частi шлунковi слабування. Вiн просто не хотiв думати про хворобу. Про хворобу, яка так непокоїла лiкаря Чезаре. Але й досвiдчений лiкар Чезаре не помiчав, що цей глибокий, винятково розумний чоловiк, який, зi слiв синьйори Марiї, має такий величезний вплив на батькiвщинi, захворiв ще й iншою хворобою, i до цього спричинилася юна приятелька лiкаря, дочка старого друга з Мессiни, чарiвна красуня Iндегольда. ...Iндегольда. Яке дивне, нечуване досi iм'я. Що їх зблизило? Той швидкий погляд у натовпi, коли слухали падре Гаваццi i сльозинки затремтiли на її довгих вiях? Микола Олександрович згадував подорож до Помпеї i як вони вдвох зупинилися на порозi руїн житла тисячолiтньої давнини i вдвох прочитали викладенi мозаїкою лiтери "Salve". Наче саме їх привiтали, i як вона цьому зрадiла! А потiм цiкавi розмови утрьох - її, батька, його - Добролюбова, а потiм уже в темрявi повернення в екiпажi до Неаполя, вогнi над затокою i спiв на березi "Санта Лючiя", коли й їхнiй веттурiно почав пiдтягати, i зовсiм тихесенько вона: О, dolci Napoli, О, sol beato... Хоч не видно було, Добролюбов угадав, що Iндегольда усмiхається, щаслива з подорожi, ночi, пiснi... Santa Lucia, Santa Lucia! Потiм зустрiчi тiльки з нею. В Неаполi. П'янкими весняними вечорами. Вiн думав, - що в ньому, чужому зовсiм, далекому, зовнi незграбному й нецiкавому, - що її притягало? Як досi не щастило Миколi Олександровичу в особистому життi! Та зараз, несподiвано для себе, Добролюбов наче сп'янiв, i незрозумiла прихильнiсть дiвчини розбуркувала неймовiрнi бажання i думки. Але невже вона зможе його полюбити? Певне, це все весна в Неаполi, i вони обоє захопленi подiями, життям мiста, країни, i це так зближує їх. Вiн знову писав вiршi. Не тiльки памфлети "Якова Хама" для "Свистка" на злободеннi полiтичнi теми. Лiричнi вiршi для себе, якi нiкому не показував. Але й у лiричних вiршах пробивалась та ж звичка дивитися на все критично, навiть на себе. А втiм, вiн вiдчував себе молодим, яким був насправдi, i в прощальний вечiр, - як це трапилось непередбачене, а тому, може, так чудесно, - що, прощаючись i стискаючи її тонкi довгi пальцi, вiн дивився так близько на її лице, i нiяк їм обом не хотiлось розлучатись i думати, що вони нiколи не побачаться. Раптом вона обняла його. З жалю? З любовi? I те, й друге майнуло в головi, але цi думки не затримались, не могли затриматись. Вони сидiли над морем довго-довго, i вона казала, що, звичайно, так, вона буде його дружиною i вони чудово житимуть, де вiн захоче - у Флоренцiї, Неаполi, чи в Римi, чи в Мессiнi, де захоче. - Лiкар Чезаре казав, що вам треба обов'язково жити в Iталiї, i ви будете зовсiм, зовсiм здоровi! - А ви поїдете зi мною в Росiю? - спитав вiн. - Звичайно, поїду, адже я буду вашою дружиною, - не замислюючись, вiдповiла вона. - Але з умовою, - додала з грайливою лукавою усмiшкою, - ви знаєте, коло Неаполя щороку на честь Мадонни влаштовують свято, збираються дiвчата з околишнiх селищ, приходять i мiськi, танцюють пiд музику тамбуринiв i кастаньєт, з квiтами, вiнками на головi. Це дуже веселе i поетичне свято, я була вже на ньому, i знаєте, ранiше часто дiвчата в шлюбному контрактi ставили умову, щоб чоловiки водили їх щороку на це свято. От i я ставлю умову - привозити мене на це свято до Неаполя! Згоднi? - Згоден, згоден! - вiдповiв Микола Олександрович, цiлуючи їй руки й милуючись нею. - А чи буде згоден ваш батько на наш шлюб? - раптом спитав вiн. - Я певна, що так. Ви йому подобаєтесь. I чому б вiн був проти мого щастя? Я напишу вам про все з Флоренцiї, ми ж завтра вранцi їдемо, але це нiчого! Може, й ви приїдете до нас у Флоренцiю? Вона говорила, i все здавалось таким ясним, можливим. Не хотiлося думати про якiсь труднощi, незвичайнi обставини. Хоч раз у життi можна ж не думати про обставини, ускладнення, а просто бути щасливим? * * * Як добре, що саме зараз у Неаполi з'явилась Марiя Олександрiвна i вони так щиро потоваришували! Вона смiялась, що вiн "ловець душ людських". Вiн її душу майже впiймав. Та вона й не пручалася дуже, ця жива душа. Стiльки треба було переговорити. Вони нiяк не могли наговоритися, як давнi друзi, що довго були в розлуцi, й тепер усе треба розказати. Минуло кiлька мiсяцiв, як вiн приїхав iз батькiвщини, але ж вона вже два роки не була там. Два роки! Микола Олександрович наче завжди був у самому центрi, у самому вирi життя Вiн розповiдав, що робиться в столицi не лише в колi журна лiстiв, лiтераторiв, а скрiзь: про настрої в унiверситетi, серед вiйськових їй було тепло й сумно вiд спiльних спогадiв про Та раса Григоровича, якого Добролюбов i добре знав, i любив, i поважав. Вона мимоволi порiвнювала ставлення Тургенева i Добролюбова до Тараса Григоровича i до всiх рiдних їй українських справ. У Тургенева було багато людяної доброти, спiвчуття до Шевченка. Як вiн гаряче взяв участь у справi викупу братiв i сестер Тараса Григоровича! Була цiкавiсть до поета, до української мови, цiкавiсть художника, майстра, а для Добролюбова Тарас Григорович був боєць-однодумець, якого нiщо не скорило, не зломило, вiн був навiть у деякiй мiрi зразком непри миренностi. Тургенев не любив Кулiша. Як людина, вiн був чужим для нього, як письменник - зовсiм нецiкавий, а Добролюбов розумiв, яку шкоду робить Кулiш своїм обмеженим нацiоналiзмом, своїми хуторянськими настановами в молодiй українськiй лiтературi, i вiн був для нього у ворожому таборi, як i росiйськi лiберали. А Тарас Григорович втiлював у собi тi демократичнi революцiйнi iдеї, якi були вiрою для Добролюбова, i його безмежна любов до України не була для цього перешкодою, навпаки, усiм своїм єством Кобзар дiйшов до вищого розумiння потреб не тiльки свого рiдного, а кожного народу: потреб єднання проти спiльного лиха, а не вiдгородження нацiональними перегородками. I до всього українського у Добролюбова не було ледь зверхньої спокiйної цiкавостi. Вiн розповiв Марiї, що познайомився з другом Шевченка - пiдполковником Красовським. Скiльки у нього, Добролюбова, було скрiзь зв'язкiв! Красовський надзвичайно цiкава, розумна i в той же час скромна людина. Вiн повернувся перед тим з Iталiї, де їздив i на Капреру, до Гарiбальдi - цiкаво ж було познайомитись з Гарiбальдi, побачити iталiйського героя на власнi очi! Але Марiя, звичайно, зрозумiла, що не тiльки для того, щоб "побачити", їздив Красовський. Вона не спитала, вона взагалi мало допитувалась. Що можна, Микола Олександрович скаже. - А зараз Красовський поїхав до вас, на Україну, - сказав Добролюбов. "Звичайно, у "них" скрiзь зв'язки", - подумала Марiя. Вона згадала, як сперечалась пiсля Лондона з Станкевичем: чи є, чи дiє таємна органiзацiя? Як довiдуються, як зв'язуються мiж собою однодумцi, люди одної "соцiалiстичної" вiри? Де у них центр - Петербург? Лондон? А чому сам Микола Олександрович не був у Лондонi? Добролюбов про Герцена говорив без особливого пiєтету, навiть трохи глузливо зазначив, що той надто багато надiй покладає на реформу, вiрить у милiсть i благородство царя Олександра, весь час звертається до нього в "Колоколе". Марiя, спалахнувши, почала доводити, яке значення має "Колокол". - Хiба я не знаю? - знизав плечима Добролюбов. - Саме тому Герцен не має права бути прекраснодушним лiбералом, як Кавелiн! - Та вiн же зовсiм не такий, - гаряче заперечила Марiя. I раптом їй спало на думку: "А може, це все конспiрацiя? I може, незважаючи на рiзницю характерiв, особистих уподобань, вони - Герцен i Чернишевський - домовлялись про щось головне, спiльне? А це все для необхiдної конспiрацiї, щоб навiть нiхто й думки не припускав про їхнiй зв'язок? Напевне, напевне ж, цей зв'язок є, адже мета одна?" Ота вiра, до якої її гаряче навертав Добролюбов, доводячи, що нiчого доброго реформа, скасування крiпаччини в тiй формi, яка вiдбувається, нiчого не дасть народу, селянству. - Я розумiю, ступа тiльки iнша, а товктимуть так само, - погодилась Марiя. - Порятунок один - докорiнний переворот, соцiалiстичний устрiй. Хiба ви не згоднi? Марiя не могла не погодитися з Добролюбовим. 9 Яке це було б свято - "Свято визволення", в "Orsett House", коли б його не залили варшавською кров'ю. "Все було вбито. Все було схоже на похорон. Завтра ти одержиш "Колокол" i побачиш, якщо Беннi ще не розповiв", - написав через кiлька днiв пiсля радiсного листа Герцен Тургеневу Рiзними шляхами дiставали "Колокол" i в Iталiї, та, ще не маючи нагоди прочитати про те, що писав Герцен у "Колоколе", Добролюбов i Маруся дiзнались про подiї у Варшавi з iталiйської газети "II Diritto". Газетку принiс схвильований синьйор Чезаре. - Читайте, друзi, лист нашого Гарiбальдi до славного редактора "Колокола" - Герцена! - Допоможiть нам i перекласти, тут ми мусимо зрозумiти кожне слово. Що трапилось? - сполошилася Марiя. Утрьох схилились над газетою. "Люб'язний Герцен! Нещодавно слова "визволення селян" були сприйнятi з захопленням i подивом всiєю Європою. Государ, який почав i здiйснив цю справу, одним цим уже поставив себе серед найвеличнiших благодiйникiв людства. А тепер, - я це кажу з гiркотою, - добра справа заплямована невинною кров'ю. Тепер обов'язок тих, хто рукоплескав великому вчинку, пiднести голос прокляття на тих, хто заподiяв огидне злочинство. Хай ваш журнал, справедливо оцiнений у Росiї, передасть слово спiвчуття вiд народу iталiйського нещаснiй i героїчнiй Польщi i слово подяки воїнам руським, котрi, як Попов, зламали шаблю, щоб не закривавити її кров'ю народу; передайте разом з тим крик обурення народiв європейських проти винуватця ганебної рiзанини. Вiдданий вам Д. Гарiбальдi". По-рiзному коментували європейськi газети подiї в Польщi - розстрiл демонстрацiї у Варшавi росiйським вiйськом 8 квiтня. Причиною демонстрацiї було закриття польських установ. Це була демонстрацiя неозброєних людей, але їх зiбралось надто багато, сотнi жителiв Варшави, робiтничих передмiсть приєднувались до неї, i це вiщувало, що народ не скорився, усвiдомлює свої права, збирається на силi. Росiйський уряд, як завжди, не мiг знайти нiяких iнших засобiв, як вiддати наказ стрiляти. Понад 100 чоловiк було вбито, багато поранено. Але ж знайшлись у вiйську офiцери, якi вiдмовились стрiляти в полякiв!.. За це розстрiляно їх... Страшного напруженого вечора варшав'яни почули сигнал тривоги - шiсть вибухiв з гармат. Влада вводила у мiстi вiйськове становище. - Починаються серйознi справи, - мовив Добролюбов. - Що ж вiдповiсть Герцен Гарiбальдi i яка буде його позицiя? - Невже Марiя Каспарiвна Рейхель не надiшле менi сюди "Колокол"? - затурбувалась Марiя. - От побачите, Миколо Олександровичу, Герцен пiдтримає полякiв, у нього такi справедливi думки щодо Польщi, України, адже вiн про це не раз писав у "Колоколе"! За кiлька днiв той же уважний лiкар Чезаре з'явився знову зi жмутом газет. - Я принiс вам англiйську газету "The Daily News". Бачите, пiд заголовком "Garibaldy and the Warssaw massacre" ("Гарiбальдi i варшавське вбивство"_ (англ.)_ надрукована i вiдповiдь вашого Герцена, її вiн надiслав i в iталiйську газету "Il Diritto" з проханням надрукувати. Спочатку йшов лист Герцена до редактора газети: "Сер, у телеграмi, що з'явилася сьогоднi у Вашiй шановнiй газетi, наведено уривок з листа мого вельмишановного друга Гарiбальдi, що, очевидно, адресовано менi й надруковано в "Il Diritto". Я з задоволенням вiдзначаю, що ще до ознайомлення з цим листом ми розумiли нашу позицiю в тому ж дусi, як i великий iталiєць, i на доказ цього дозвольте менi просити Вас надрукувати в газетi в перекладi кiлька рядкiв iз статтi в останньому номерi "Колокола" (№ 9б, 15 квiтня)". - Ми його, звичайно, не бачили! - з досадою мовила Марiя. "...Конче потрiбно пояснити, що 10 квiтня ми разом з нашими спiвробiтниками з "Росiйської друкарнi" мали намiр влаштувати свято з приводу визволення селян у Росiї..." - "Свято"! - iронiчно мовив Добролюбов. - Може, ще й з тостом за царя! - А я розумiю, все-таки свято! - встала на захист Герцена Маруся. - Я читаю далi: "...але вранцi того ж дня по телефону надiйшло повiдомлення про рiзанину у Варшавi..." Так. Тост таки збиралися виголосити, "але рука упала", - як писав далi Герцен. Добролюбов дратувався, слухаючи слова звернення Герцена до iмператора, хай i сповненi обурення i докору. Маруся, навпаки, читала з спiвчуттям, їй здавалось, що Герцен знайшов влучнi слова. Чезаре подiляв її настрiй, та чекав нетерпляче, коли прочитають вiдповiдь Герцена "їхньому" Гарiбальдi. "Мiй люб'язний Гарiбальдi. Я передав Вашi симпатичнi слова полякам i росiйським офiцерам. На щастя, ми дiяли згiдно з Вашою порадою ще ранiше, нiж одержали її. Достоїнства в цьому великого нема - нам вибору не було. Правда, ми мрiяли про майбутнiй союз всiх народiв слов'янського походження, але ми залишаємо цi рiа desideria ' iншому, далекому, майбутньому. Сучаснi подiї вимагають цiлковитої незалежностi Польщi, - без фраз, її безумовної незалежностi вiд Росiї i нiмцiв. Можна було гадати, що iмператор Олександр, який так славно вчинив у селянськiй справi, зрозумiє iсторичну необхiднiсть вiдродження Польщi. На жаль, у ньому надто багато прусського, австрiйського, i ще зверх того - монгольського. Холодно розрахований капкан, поставлений Польщi з бездумним схiдним лукавством, в якому характер кiшки бере гору над тигром, ставить його поза питанням. Ще не одержавши Вашого листа, я прочитав уривок з нього в телеграфiчних новинах i одразу ж надiслав вiдповiдь у три лондонськi газети, двi з яких люб'язно погодились надрукувати. Надсилаю Вам "The Daily News", якщо ви не маєте нiчого проти. Крiм того, додаю наше невеличке звернення до росiйських вiйськ, що стоять у Польщi, написане ще у 1854 роцi, в якому закликаємо росiйських солдатiв краще не коритися наказам i нести вiдповiдальнiсть за це, нiж стрiляти у полякiв. Користуюсь цiєю нагодою, люб'язний Гарiбальдi, щоб Вам повторити те, що говорить Вам увесь свiт, - ми дивуємося на Вас. З усiєю повнотою приязнi i любовi тисну вашу руку. Герцен". - Ставлення до Польщi буде тепер мiркою для всiх i всього прогресивного! - зауважив Добролюбов. - А хiба Олександр Iванович неправильно, несправедливо поставився? - запитала хвилюючись Маруся. - Побачимо, - уникливо вiдповiв Добролюбов. Раптом Марiя, стиснувши руки i звiвши брови на перенiссi, мовила зовсiм iншим тоном: iКоли б ви знали, скiльки в мене друзiв-полякiв! I в Парижi з багатьма, як з рiдними, стрiчаюсь. * * * Микола Олександрович нещадно розбивав усiлякi iлюзiї, якi так допомагають завжди людям. Вiн спускав з п'єдесталiв, не скидав, а саме спускав, тих, що були для Марiї досi непохитними авторитетами. Та Марiя бачила, що вiн зовсiм не такий, яким описували його Анненков, Кавелiн - "грубий семiнарист", нахабний i зухвалий, котрий руйнує все високе i святе в мистецтвi й лiтературi. Вiн насмiлився пiднести руку на Тургенева! Через нього Тургенев розiйшовся iз своїми давнiми друзями, припинив друкуватися в "Современнике". Марiя сказала Миколi Олександровичу: - Їй же богу, я не можу добрати, що ж такого образливого було в вашiй статтi для Iвана Сергiйовича. Ну от, прочитала, перечитала, там стiльки хороших i справедливих слiв про нього написано! Це якесь непорозумiння, i через незрозумiлi непорозумiння, перекази iнших людей, недомовленостi, нез'ясованостi, - розходяться хорошi розумнi люди. - Це далеко глибше, Марiє Олександрiвно, - заперечив Добролюбов. - Стаття була лише приводом для Тургенева. Хоча, безперечно, я його поставив, як i належало, дуже високо. Вiн, як нiхто, вмiє вловити настрої, проблеми, що тiльки назрiвають i витають сьогоднi в повiтрi. - Так невже вам не сподобався цей його останнiй роман "Накануне"? - Чудесний! - несподiвано для Марiї, навiть з якимось не властивим йому захопленням вiдповiв Добролюбов. - Особливо дiвчина! Яка вона там хороша! I як вiн розумно зробив, що не повернув її додому пiсля смертi Iнсарова. Ну подумайте, що б вона у нас робила? Оце головна постать у романi. - У цьому романi стiльки нового, свiжого, - мовила зрадiвши Марiя. - Єленi хочеться наслiдувати, хочеться вiрити, що такi жiнки насправдi є, та вона таки ж є! А знаєте, менi сам Iван Сергiйович казав - деякi його знайомi дами, його приятельки, незадоволенi були саме Єленою: i матiр вона покинула, i Iнсарову сама нав'язалася. Нiчого, нiчогiсiнько не зрозумiли. I, звичайно, критикують весь роман, - вона помовчала й додала роздумливо: - але вiн i далi з ними веде дружбу, листування. А от ваша стаття його обурила, хоч ви й самi зараз кажете, що роман "чудесний". - Я не применшую його значення, його великий талант, майстернiсть, i, признатися вам по секрету, iнколи менi здається - я його душевно люблю. Хоча мене багато в ньому дратує, багато неприйнятного менi. Вiн вiрить у лiберальнi реформи! Та не могла Марiя так легко вiдiйти вiд Iвана Сергiйовича, свого друга, i, як це трапляється, в листах до Iвана Сергiйовича вихваляла Добролюбова, а в розмовах з Добролюбовим з захопленням говорила про твори Тургенева, про його спiвчутливий, добрий характер. I Добролюбов ущипливо казав: "Ваш чарiвливий Тургенев, може, задля нього ви й до Росiї не так швидко повернетесь? Адже вiн знову, мабуть, зиму проведе в Парижi!" Вони обидва, i Тургенев, i Добролюбов, пiдсвiдоме ревнували Марiю до дружби, до впливу... - Знаєте, ми рiдко сперечаємося з Миколою Гавриловичем Чернишевським, - сказав Добролюбов. - Ви з ним абсолютно однiєї вiри? - усмiхнулась Марiя. - Не смiйтесь, так. Абсолютно однiєї. Соцiалiстичної. А втiм, ми iнколи сперечаємось. Вiн вважає, що письменники, якi здатнi спiвчувати чомусь чесному, справедливому, повиннi прагнути не мати особистих чвар, незгод мiж собою, повиннi бути разом, у злагодi. А менi здається, що кепськi, слабкi союзники - не союзники. - А може, i я не згодна з вами в цьому, а навпаки, з Чернишевським? - Однаково ви з нами, наша союзниця, - спокiйно i впевнено сказав Добролюбов. - I той роман, що зараз тут пишете, вiддасте нам, у "Современник". * * * Вона була не тiльки з "ними", вона була з ним. Це не нагадувало нiяких взаємин ранiше анi у нього, анi у неї. Наче створилися взаємини з "чистих елементiв" дружби, як сказали б хiмiки, з якими приятелювала Марiя в Гейдельберзi i Парижi, коли б спромоглися пiдводити пiд людську поведiнку науковi формули. Дослiджують же Менделєєв i Бородiн, який, мiж iншим, приїхав з ними й захворiв так само, як Саша, "чистi елементи"? Певне, i в людських взаєминах, поведiнцi iснують також чистi елементи без домiшки iнших: заздростi, користi, честолюбства, навiть закоханостi! Їхня дружба була без усяких iнших небезпечних або корисних елементiв - саме дружба. Хiба в неї мало було до цього чоловiкiв-друзiв? (У всякому разi, бiльше, нiж жiнок!) Але то була все-таки "amitiйe amoureuse", бо всi друзi-чоловiки, - той бiльше, той менше, - були закоханi в неї або принаймнi милувалися нею, а тут було без amoureuse. Може, тому, що вона приїхала з Сашею, а Микола Олександрович думав про свою мессiнську панночку? I з Марiєю вiн мiг говорити про неї... I була поряд з Марiєю не тiльки кришталево чесна i вiддана працi вольова розумна людина, що все в життi пiдпорядковувала своїм iдеям, своїм настановам i принципам, але й просто - молода людина (вiн був ровесник Сашi - але наскiльки старший од нього!), до того ж хвора, самотня, у якої ще нiколи (нiколи!) не було особистого щастя i тепла в життi. А хiба Марiя не знала, що нiяка праця, нiякi успiхи, нiяка вiдданiсть iдеям не можуть замiнити цю потребу тепла i щастя любовi... I вона бачила, як цей юнак жадає щирої ласки, любовi, щирої жiнки поряд, любимої i люблячої. Мiж ними одразу запанувала максимальна вiдвертiсть. Йому навiть дивно було, що вони можуть вести такi щирi розмови - не лише про "Современник", Тургенева, Чернишевського й Герцена та про iталiйськi справи, а про своє iнтимне, особисте. Вони тримались як ровесники, хоча вiн i був молодший за Марiю, i в життєвих питаннях вона, звичайно, була досвiдченiшою. Як кожна жiнка, особливо коли вона сама зараз щаслива, Марiя щиро хотiла щастя своєму друговi. Як було весело з нею, коли iнколи на прогулянцi або в театрi вона раптом змовницьки шепотiла: - Миколо Олександровичу, ну погляньте, ну я вас прошу, погляньте швидше праворуч, он у ложi. Яка гарненька! Вона дивиться на вас! До неї пiдiйшов ваш знайомий, вiн, певне, вас зможе познайомити! Щоб зробити їй приємнiсть, Микола Олександрович дивився, але завжди признавався, що нi, нiхто не може зрiвнятися з мес сiнською панночкою. Вiд мессiнської панночки з дивним для нього iм'ям - Iндегольда - вiн одержав лист з Флоренцiї, привiтний лист, але не розiбрати - привiтнiсть була вiд нiжностi чи вiд чемностi Чогось у листi не вистачало, щоб одразу вiдчути - "це вiд люблячої дiвчини". I закинути нiчого не можна було. Вона писала, що хоче його бачити, що у Флоренцiї прекрасно, але їй бракує їхнiх цiкавих розмов, його присутностi. Вона анi слiвця не написала, чи говорила з батьком, як збиралась, проте запрошувала його, якось чемно, офiцiйно запрошувала приїхати до Флоренцiї. Лист був такий, що можна було показати друзям i знайомим, i в той же час нiчого не можна було закинути. Адже було там, що й сумує без нього, i до Флоренцiї кличе, i що багато розповiдала про нього своїй сестричцi. Але не було якогось живого слiвця, якоїсь дрiбнички, щоб можна було повiрити, що весь той прощальний вечiр - правда. I, гiрко всмiхаючись, Микола Олександрович запевнив себе, що то все був лише скороминучий настрiй, навiяний морем, а може, й просто милiсть, подана жебраковi, i вiн знову писав сумнi лiричнi вiршi. Цi вiршi вiн не показував навiть Марiї, але про Iндегольду розповiв, i Маруся гаряче запевняла, що треба поїхати до Флоренцiї. Та ним оволодiвали сумнiви, неспокiй про домашнi справи - суто домашнi - про братикiв, сестер. Все тому, що не вистачало одного живого, не з чемностi, а її слiвця. Чому ж вона сказала тодi, не замислюючись, в той прощальний вечiр, на його запитання, чи поїде з ним у Росiю: "Звичайно, поїду"! Вiн же не знав, що було вдома у Iндегольди, як сприйняв рiшення дочки падре - люб'язний, моторний, ще нестарий мессiнський адвокат. Цей росiйський журналiст освiдчився в коханнi? Що, навiть мова була про шлюб? Iноземцi люблять заводити романи, не надаючи їм особливого значення, повертаються додому i про все забувають, - та коли це так серйозно, що синьйор Добролюбов навiть проситиме офiцiйно її руки, вiн, батько, стоїть вище всiляких нацiональних перепон. Лiкар Чезаре казав, що це незвичайна людина вищого гатунку. Вiн навiть не проти, коли Iндегольдi доведеться їхати з ним на його таємничу батькiвщину. Його непокоїло iнше. Iндегольдi вiн лише сказав: - Не поспiшай, люба. Я не забороняю i не кажу "нi". Почекай. Ви надто мало знаєте одне одного. Хай поживе в Iталiї, хай погостює у нас, коли ми повернемось до Мессiни. Вiн може приїхати i до Флоренцiї, але поки що не кажи нiкому нiчого i не рекомендуй його як свого нареченого. Почекай. Може, вiн був правий, батько. Але враз якесь важке передчуття стисло серце. Не було чого сперечатись. Не було чого радiти. Батько не вiдмовляв. Батько не давав згоди. Розмова була якась униклива. Другого дня їх проводжав лiкар Чезаре, її старий друг, що з таким захватом розповiдав їй ранiше про свого росiйського пацiєнта i розбуркав цiкавiсть, увагу Iндегольди, а ближче знайомство пiдтвердило, що це - надзвичайна людина. Хiба довго дiвчинi з палкою уявою, з мрiями про чесних, хоробрих людей, революцiонерiв, полюбити людину розумну, таку спiвчуваючу їхнiй Iталiї, iталiйському народу, Гарiбальдi? Те, що вiн був з далекої незнаної країни, ще надавало поетичного ореолу. А який вiн був скромний, благородний! Нi, Добролюбов помилявся в нiй - не настрої пiвденних вечорiв i зовсiм не жаль до нього розбуркали почуття дiвчини. Вiн вiдповiдав її iдеалам, з ним було завжди цiкаво, йому можна було вiрити в усьому, їй здавалась щастям їхня любов, а тепер вона вiдчула - хтось, щось становить якусь стiну мiж ними. Це було тiльки передчуття чогось несподiвано важкого. Вони досить довго чекали веттурiно. Батько голосно, навмисне, щоб вона чула, спитав лiкаря Чезаре: - А як ваш улюблений пацiєнт синьйор Добролюбов? Я не бачив його останнi днi. Чезаре зiтхнув i похитав сумно головою: - Дуже прикро про це казати. Вiн знехтував зовсiм своїм здоров'ям. Надто пiзно вiн приїхав сюди. Становище непоправне. Навiть коли вiн лишиться в Iталiї - йому вiдмiряно кiлька мiсяцiв життя, не бiльше. Пiвнiч доконає його ще швидше. А вiн горить своєю дiяльнiстю. Може, вiдчуває, що йому небагато лишилось. Вiн нiчого не знав i не помiчав, незважаючи на свiй досвiд, доброзичливий i уважний лiкар Чезаре. Вiн не знав, що зараз виголосив присуд. Батько зiтхнув i багатозначно глянув на Iндегольду. Вона стояла сполотнiвши. Вона вже знала, що це кiнець. Непоправний i невблаганний. 10 Марiя присiла на лiжко Сашi i покрутила перед його очима якоюсь штучкою, що висiла на ланцюжку вiд годинника. - Що це? - спитав Саша. - Це менi подарував лiкар. Бачиш, малесенький бичачий рiг виточений з коралу. Вiн сказав, що це береже вiд етатури. - Це що? Хвороба якась iталiйська? - усмiхнувся Саша. - Гiрше. Це порча, яку може навести зле людське око. Отак подивиться... - Марiя удавано злiсно глянула, примруживши одне око. - У тебе не виходить. Такi прекраснi очi не можуть навiть навмисно бути злими! - Ти слухай. Кажуть, що все-таки зловредних людей багато. Я ще не зовсiм пересвiдчилася в цьому. Так от, коли така людина гляне, вона може накликати хворобу, напастi, лихо. От коли виникне пiдозра, що на тебе дивиться лихим оком лиха людина, треба отак поворушити цей рiг, щоб розбити повiтря мiж нею i тим, на кого вона дивиться. - Лiкар вiрить у це? - здивовано спитав Саша. - Дурненький мiй хлопчику! - засмiялась Марiя. - Але вiн казав, що в це вiрили i Цезар, i Цiцерон, i Вергiлiй - в етатуру, i я була зворушена, коли вiн подарував менi свiй талiсман. Вiн просто знає, що я цiкавлюсь всiлякими повiр'ями, прикметами, але тiльки цiкавлюсь. Iнколи, знаєш, менi хочеться, навпаки, робити все всупереч всiляким прикметам, надто вже вони тяжать надлюдиною. Хочеться бути вiльною i незалежною i вiд прикмет, i вiд поговорiв, i вiд вигаданих людьми умовностей, що тiльки псують життя... А цей коральчик - хай про всякий випадок буде завжди зi мною, принаймнi як згадка про Неаполь. Адже треба вже їхати, ми затримались тут далеко довше, нiж гадали. - Невже треба їхати? - зiтхнув Саша. - Треба! - зiтхнула й Маруся. - Писали ж менi, що грошi вже послано. От тiльки одержимо i поїдемо. Але ж ми знову побуваємо в Римi, i потiм - Флоренцiя, Венецiя, Мiлан. Хоча Єшевський застерiгав мене проти поїздки до Венецiї, вiн нагадав, що двi письменницi там загубили своє щастя. Жорж Занд там розiйшлась з Мюссе, а де-Сталь з Бенжамен.ом Констаном, - засмiялась вона. - Нi, це менi треба боятися, - заперечив Саша, - адже Жорж Занд змiнила його на якогось iталiйця Правда, з того часу, кажуть, вона взагалi дуже багатьох любила Ще ж був i Шопен... - Але хто б не був коло неї, з нею, вона писала, писала й писала, - роздумливо мовила Марiя. - Я пам'ятаю, як мене вразили її слова. Де я прочитала їх? А може, переказав Iван Сергiйович? Може, Мерiме, з яким вiн мене познайомив?! Не в цiм справа. Мене пройняли вони. - Що ж саме? - Про те, що письменницьке ремесло - пристрасть несамовита, непохитна, якщо вона заволодiває якимось нещасним, йому її не позбутися! Як довго Жорж Занд була мрiєю й iдеалом орловської панночки Машi Вiлiнської! Вона, Жорж Занд, i зараз багато пише, живе в Ноанi, неподалечку вiд Парижа. Iван Сергiйович розповiдав, що Жорж Занд дуже любила й любить madame Вiардо, i прообраз Консуели - це трохи Полiна Вiардо. Поки що Марiя не мала нагоди побачити знамениту на весь свiт жiнку, а романи її вже зовсiм не справляли такого враження, як у днi юностi... Але ж щодо "письменницького ремесла" - вона має рацiю! - Зараз я йду дописувати повiсть. Менi треба якнайшвидше надiслати її. - Побудь ще трошки зi мною! - Нi, нi, що ти, я мушу сьогоднi закiнчити першу частину. Я зайду до тебе увечерi! Вона нiжно поцiлувала його, але не лишилась. Звичайно, не лишилась. Вiн знав - коли вона вже намiтила, що мусить саме сьогоднi написати те i те, - вона сяде й писатиме. Йому було прикро й сумно. Не тому, що вона не лишилась зараз. А тому, що вона так багато працює, бо все лежить на нiй. Адже мрiяв вiн бути їй в усьому помiчником, зняти весь тягар дрiбних побутових справ, вiн за щастя вважав бути у неї на побiгеньках, переписувати її твори - це було б уже як нагорода! I от'замiсть того вiн знову захворiв, i все лягає на її плечi, i зараз ще турбота, що грошi закiнчуються, а за "Тюлеву бабу" ще не надiслали, а його грошi давно вже витраченi до копiйки перед вiд'їздом з Парижа. Незважаючи на гiрку образу, мати передала 200 франкiв через поета Щербину. Як Сашi не хотiлося брати цi грошi! Але вiн знав, що мати ще дужче образиться, та й у нього нiчого не було, i вiн не хотiв у цьому признаватися Марусi. Потiм Маруся взяла з нього слово, що у них не буде таємниць одне вiд одного, що вони все можуть i повиннi казати одверто... Хiба це можливо?.. Марiя заспокоює, що все буде гаразд, за її справи видавничi взявся, на прохання Добролюбова, Чернишевський, i, здається, справа з новим виданням у Кожанчикова налагоджується А головне не це! Головне, щоб вона була з ним. Коли вона тут, коло нього, з ним, вiн навiть нi про що не думає. Тiльки знає: вiн щасливий. I чому йому випало таке щастя, про яке вiн навiть мрiяти не насмiлювався? Найкраща, найрозумнiша жiнка з ним, саме з ним! Не гордiсть говорила в нiм, а здивування, бо йому самому iнколи було дивно й не вiрилось. Як мама не розумiє його щастя! Чому вона повторює всi тi нiсенiтницi, що плетуть про Марусю заздрiснi люди? Йому було просто смiшно, коли б не обурювало до нестями, - скiльки романiв i полюбовникiв їй приписували й приписують! До цiєї когорти потрапили, звичайно, i Тургенев, i професор Єшевський, i професор Кавелiн, i Станкевич. Певне, зараз плескатимуть i про Добролюбова, який насправдi закоханий в якусь мессiнську панночку. Мама розсердилась, коли Саша почав казати їй, як високо, гордо тримає себе Марiя Олександрiвна з усiма i любить тiльки його. Мати глузливо засмiялась, i Саша замовк, i тепер вiн не хоче бути одвертим з матiр'ю. Вона сердиться, що вiн "поламав свою кар'єру", вона нiколи не чекала такого вiд нього, улюбленого старшого сина. Вiн i сам не чекав. Вiн i сам у душi боявся, що все життя вiн, покiрний син, несмiливий в усьому, м'який, пройде життя звичайно, второваною стежечкою посереднього, правда, освiченого, службовця, в кращому разi захистить проект полiпшення в'язниць, матиме кафедру професора прав, спокiйно одружиться, матиме затишну родину, бабуся раюватиме з онуками, вiн писатиме