титут? - I працює тут у Межовiй палатi землемiром, - пiдхопив Дорошенко. - Вiн живе в "куренi" у батька "отамана курiнного" - Носа. Ви його бачили сьогоднi в ролi Миколи. - А, так? Значить Андрущенко близький з Носом? Нiс у вас тут проводир, чи що? - Я б не сказав. Це Кулiш охрестив Носа "курiнним отаманом", та ви ж знаєте самi, який далекий сам Кулiш вiд революцiйних настанов. Менi здається, що й з Носом у Андрущенка глибокого взаєморозумiння у поглядах i справжнього контакту нема, особливо останнiм часом, коли чекають дiї, а не балачок у приємному товариствi. Нiс - добра людина, нiчого не скажеш, порядна, український просвiтитель, але далi цього не пiде. Андрущенко, його товаришi - це люди, котрi зв'язанi з дiлом. - Зрозумiло. Власне, в київськiй "громадi" таке ж розшарування, не лише в українськiй, у польськiй гмiнi немало людей, якi дбають лише про нацiональне вiдродження. Це природно, ви ж самi, Iлля Петровичу, бачите, що полякам терпець урвався. - А українцям? - Звичайно, також. Але коли б усi зрозумiли, що справа не лише в польських та українських школах. Я знаю, знаю, - гадаючи, що Дорошенко хоче йому заперечити, зупинив його рухом руки Тедзик, - рiдна мова, навчання на рiднiй мовi, це, може, й перший крок визволення нацiї, але ж ви самi давали менi читати Герцена - i школа, й освiта нiщо, коли народ безправний i голодний, коли все в руках панiвної верстви, якої б нацiї вона не була! Тепер, ви самi знаєте, ми напередоднi великої рухавки - польського повстання. Але ж треба, щоб зрозумiли, за що повстання! Чи пiдтримає нас народ? У деяких селах по дорозi я мусив критися, щоб селяни не вiдвели мене до вiйськової сторожi, тiльки тому, що я лях, селян нацьковують, i я б сказав, дуже влучно використовують настанови й настрої тих груп польських панiв, якi мрiють про вiдродження Польщi в якихось ефемерних кордонах сивої давнини... - Нехтуючи тим, скiльки тодi українцi терпiли вiд шляхти. - Звичайно, це одна з найбiльших погроз для рухавки. - А ви, Тедзику, гадаєте - нашi села, наш народ не напередоднi повстання? Адже здебiльшого не хочуть пiдписувати уставнi грамоти, вiдробляти за землю. От коли б усе це обурення, народний гнiв та в одне рiчище... Адже я певен, не скрiзь i не всi селяни ладнi кожного ляха вiдвести до полiцiї! - О нi, я сам потрапляв зовсiм у протилежнi умови... - I Тедзик хотiв розповiсти про останню свою зупинку в сiм'ї Василя та Марини, але Дорошенко вiв роздумливо далi: - Менi здається, саме на нас велика провина, по-перше, що ми далеко вiд народу, по-друге, i серед нашої iнтелiгенцiї, серед нашої молодi нема також цiлковитого розумiння нагальних потреб i навiть просто взаєморозумiння помiж себе. Iнколи менi здається, що i Герцен, i листiвки "Молодої Росiї", i все - це глас вопiющого в пустинi. А тих, що розумiють i ладнi життя вiддати, - таких жменька. Але що ж, хай поки що жменька, з кожним днем вона ростиме, наша жменька! - Я й приїхав, власне, прийшов, щоб зв'язатися з вашою жменькою i розповiсти, що робиться у нас i що ми гадаємо робити. - Це я зрозумiв одразу. Я зведу вас з Андрущенком. - За це ви матимете вiд мене подарунок. Може, ви пам'ятаєте маленького гiмназиста Немирiвської гiмназiї Стефана Бобровського. Та нi, певне, нi, вчився вiн тiльки в молодших класах, а потiм переїхав до Санкт-Петербурга. - Але це вiдоме прiзвище, я не раз його чув. - Один брат, юрист, зараз на Бердичiвщинi, другий - офiцер, штабс-капiтан, а сестра Евелiна - дружина нашого польського поета. Його вiршi спiвають тепер у костьолах,, як гiмни й молитви! Вони, брати i сестра, рано лишились сиротами, i Стефан мусив просто змалку заробляти репетиторством, щоб самому вчитися. Але здiбностi в його блискучi, в шiстнадцять рокiв вiн був уже студентом Петербурзького унiверситету, та, здається, з другого чи третього курсу перевiвся до Києва й швидко перейшов на нелегальне становище. - Значить, не для навчання перевiвся? - Нi, звичайно. Вiн налагодив у нас, у Києвi, друкарню. Тепер я можу вам розповiсти про це. Вiн передрукував росiйську листiвку "Великоросе", видав польську газетку "Вiдродження", в якiй писав саме за настановами Герцена: кожен народ має право на самостiйне життя, на спiлкування з iншим лише за власним бажанням... - До нас вони не дiйшли, - здивувався Дорошенко. - Може, в Андрущенка є, так вiн менi показав би. - Певне, нема, оце й є мiй подарунок вам! Але тiльки прочитати, я мушу подарувати братикам-полякам, щоб у них у головах трохи прояснiло. Ви не уявляєте, з якими труднощами я зберiг цi аркушики! Але я обiцяв Стефану... До речi, Стефан був у великiй дружбi з пiдполковником Красовським. - Чому "був"? - Бо зараз Стефан далеко. Невiдомо де. - Його заарештовано? - На щастя, нi. Вiн встиг утекти, коли викрили його таємну друкарню. Уявiть собi його винахiдливiсть i смiливiсть! Вiн налагодив друк прокламацiй i своєї газетки - знаєте де? У друкарнi Києво-Печерської лаври! - Києво-Печерської лаври!? - не вiрячи власним вухам, перепитав Iлля Петрович. - Так, так, там, де друкували житiя святих та портрети архiєреїв та митрополитiв i дещо, - Тедзик лукаво примружився, - на замови полiцiї, ну, там усякi бланки тощо, i поряд iз цим - першi у Києвi революцiйнi листiвки! - Нова iсторiя для Києво-Печерського патерика! - усмiхнувся Дорошенко. - Коли б у нас був свiй Дюма, вiн би використав це для роману. - На жаль, це не в романi, а в дiйсностi. Якийсь негiдник, мерзотник-провокатор виказав майже весь пiдпiльний гурток у Києвi. Нагрянули з обшуком i в друкарню, знайшли лiтографськi каменi, примiрники надрукованого, що не встигли винести. А втiм, дещо встигли винести ранiше й розповсюдити, навiть пiд час київських славнозвiсних контрактiв. - А сам Бобровський? - Стефан утiк, попереджений про обшук, а з ним i мiй добрий товариш, студент Сашко Крилов, українець, закоханий у Шевченка i Марка Вовчка. Де вони зараз - не знаю. Може, навiть за кордон подалися. Вiн не раз казав, Стефан: "Коли б менi за кордоном опинитися i вiч-на-вiч побачитися з тими князями та панами, що з Парижа намагаються керувати польським рухом". Я певен, що вiн уник арешту, а арештiв було досить за цей час! Сам собi не вiрю, що я тут iз вами сиджу. Пiсля кожної панахиди по розстрiляних поляках, по Лелевелю у Житомирi, Києвi та скрiзь - сотнi арештiв. Наче якийсь морок насунувся на свiт. Знаєте, у мене весь час перед очима величезний чорний хрест з бiлими смугами i червоними квiтами... - Тедзику, я знав, що ви всi трохи мiстики, але до такої мiри... Який хрест? Чому це вам ввижається хрест? - Це зовсiм не мiстика, а цiлком реальний хрест. Хiба ви не чули? У Житомирi вночi проти собору на площi водрузили хреста, мабуть, близько шести аршинiв заввишки, пофарбованого у чорне з бiлим i з написом: "Na pamiatkй zamordowanych polakov 1861 року". На хрестi цьому висiли вiнки з живих квiтiв. Я бачив цей хрест, мене саме тодi з Сашком Крилевим послали до Житомира. Цей хрест - для мене наче початок усiєї трагедiї. Полiцiя ще вдосвiта зняла його й кинула & дровник пожежної команди, де валявся пожежний реманент. - Яке безглуздя! Це ж, певне, лише викликало обурення! - Несамовите. Але спочатку люди намагалися стримати свої ображенi почуття. Зiбрався великий натовп, всi житомирськi поляки. Серед натовпу, що рушив до начальства - генерала, - найбiльше було жiнок. Так, так, пань i панянок, усi в жалобi. Серед них Ганна Пустовойтова - дiвчина, яка i в костьолi заспiвувала забороненi польськi гiмни пiд виглядом молитов, її потiм хотiли запроторити в монастир, так мати зумiла довести, що вона католичка, i якщо її зашлють в православний монастир - вона дiйде до самого папи у Ватiканi. Так от, на переговори з генералом пiшли три панi - жiнки, а не чоловiки, пiдкреслюю це! Вони просили вiддати хрест i дозволити справити панахиду. Нiчого з того не вийшло. Телепень-генерал перелякався, розгубився, тримав себе брутально. I що ж? Врештi йому довелося вiйськом, зброєю, пострiлами розiгнати тисячний натовп, який цiлiсiнький день уперто й смiливо стояв на майданi. Пострiли, звичайно, зробили своє. Вночi арешти, облави. Житомир оголосили на вiйськовому становищi. Я з Сашком ледве втекли. А коли б ви побачили, що робилося в Києвi на панахидi по Лелевелю! Тисячi зiбрались, не лише поляки. Костьол не мiг всiх умiстити. Навколо церкви стояли навколiшках i спiвали! Наче зараз бачу, як з церкви виходять разом Стефан Бобровський, пiдполковник Красовський i професор Коперницький. Разом. А потiм, потiм, не можу i зараз не засмiятися, коли згадаю чудову картину - студенти примусили жандармського полковника, вiдому архiбестiю, який привiв вiйсько, стати навколiшки й спiвати "Боже, котрий Польщу...". Нi, ви тiльки уявiть його перелякану огидну пику! Вiн ледве врятувався вiд лютi й самочинної розправи натовпу. Сашка таки захопили, одразу вiддали в солдати, та вiн з казарми втiк i на Подолi переховувався. Я скористався його досвiдом i також втiк, коли й мене забрали в казарми. - Ой, милий мiй Тедзику, i попри всi страшнi пригоди ви зберегли почуття гумору i життєрадiснiсть. - Дорогий мiй Iлля Петровичу, пригоди ще не скiнчилися. Вони лише починаються. А зараз на мене просто повiяло таким спокоєм тут у вас, у Чернiговi, пiсля Житомира, Києва. Я розумiю, i тут, певне, свої справи й пригоди, але зараз, пiсля всього, що я зазнав, - раптом "Наталка Полтавка"... Чудове сопрано... А по дорозi, в однiй хатi, де мене трохи вiдiгрiли, - одного сина забито, другий у в'язницi посидiв, а жiнку його, прегарну молодичку, пороли з iншими селянами, коли каральнi загони розтлумачували людям про волю! Чого я тiльки не набачився i не начувся по дорозi! Хвилинами здавалось: тiльки пiдклади скiпочку - i займеться пожежа... - Але, як трапляється на пожежi, - вiйне вiтер, та саме на солом'янi стрiхи. Та буває - люди бiжать рятувати - хто з вiдром та цебром, хто з багром, а баба Христя з iконою. Поки що багато наших балакунiв у ролi баби Христi - там горить, а вони з молитвами! - Але ж треба, щоб горiло! -• Коли iнакше не можна - звичайно, треба. Але, бiдний хлопче, ми так забалакалися, ви зовсiм з лиця спали. Лягайте швидше i можете в мене цiлком спокiйно спати. Мої хазяї до того статечнi й поважнi у мiстi добродiї, що нiякої пiдозри не викличуть. Мене, правда, одного разу потурбувало начальство з наказу попечителя, та потiм майже перепросили, що на такого смирного та тихого учителя недобре подумали, - засмiявся Дорошенко. - А може, це все-таки негаразд, що я у вас? - Облиште це. Завтра я зведу вас з Андрущенком. Вiн часто буває у нашого байкаря Глiбова. А втiм, може, краще Глiбова не вплутувати. Я сам до Андрущенка зайду i домовлюсь, як i де вам побачитись. Отже, вмощуйтеся тут, на лiжку. - Нiзащо в свiтi. А ви ж де? - Я на канапi. - Нi, я на канапi. - Ну, ви вже не командуйте над хазяїном! Господаря треба слухати, та ще й учителя, хоч i колишнього. Тедзик знав, незважаючи на тиху вдачу, як Iлля Петрович скаже, так тому й бути. Загасили лампу. - Вам не холодно? Зручно? - спитав турботливо Iлля Петрович. - Чудово. Як боже дєцко в колисцi. За цi днi втечi вiн справдi вперше спокiйно заснув, бо, нарештi, мiг перепочити. Трохи перепочити, а там знову хай буде, що буде. А зараз - вiрний друг поряд. 7 Що ж, весь час на її шляху були такi несподiванi крутi повороти, якi цiлком змiнювали її життя, хоч зовнi це нiкому не було видно. До її раптових подорожей, змiни мiст, адрес якось всi знайомi вже звикли. Навiть дивно було, що вже понад рiк не виїздила Марiя Олександрiвна з Парижа. Правда, весь час казала дальшим знайомим, що незабаром повернеться до Росiї, а ближчi, знаючи її вдачу, i не розпитували дуже... ...I от поїхала. I зовсiм не так, як гадала навiть у листах до Опанаса. ...Її спитав Сахновський, повернувшись з Лондона, чи зможе вона швидко, не гаючись, зiбратися i поїхати до Петербурга? "Це було б для нас надзвичайно зручно. Адже ви поїдете в своїх видавничих справах, бачитиметеся з багатьма людьми, з тими, що вам потрiбнi, побачитеся i з тими, що й нам зараз потрiбнi, принаймнi передасте їм на словах навiть через спiльних знайомих. Для вас небезпеки нiякої не буде". Марiя аж спалахнула. Вона поїде, звичайно, поїде, про що тут може бути мова? Їй справдi давно треба самiй навiдатися до Петербурга. - I ви ж скоро повернетесь. Чи не так? - Я зроблю все так, як вам потрiбно. Вам треба, щоб я там не забарилась? - Авжеж. * * * I от вокзал. Поїзд. - Не сумуй. Я незабаром повернуся. Полагоджу всi справи в редакцiях i швиденько до вас, - шепоче вона Сашi. Карл Беннi, їхнiй "придворний лiкар", i Олександр Сахновський делiкатно вiдiйшли вбiк. - Ав Чернiгiв ти не поїдеш? - пошепки вже вкотре питає Саша. - Звичайно, нi. Ти сам же розумiєш, там таке зараз робиться! Ще застряну, а Богдась тут. Ти менi пиши щодня, обов'язково щодня. - I раптом додає несподiвано для нього, бо його вже трошки вкололо, що тiльки про Богдася: - Ми ж це вперше з тобою розлучаємось. Як я там без тебе буду, серце моє?! їй здається, вони все життя були разом - вона i Саша. За цi слова, за цей погляд любимих ясних очей вiн вмить i прощає, i забуває свої ревнощi до Богдася, до Опанасових листiв, до "придворного" медика Карла Беннi, до таємничого Сахновського, ласкавої уваги Тургенева, небезпечних побачень з Бакунiним i Фрiчем. Саша сам звертається до Беннi i Сахновського: - Панове, правда, Марiї Олександрiвнi нема чого турбуватися про Богдася? Адже ми всi вiдповiдаємо. - Така шкода, що вiн зараз на заняттях i не змiг прийти, - зiтхає Марiя. - Я вас усiх дуже прошу! - Про це i просити не треба, - запевняє меткий, швидкий Карл Беннi. - Щодня Олександр Вадимович надсилатиме вам бюлетенi. - I, схаменувшись, що сказав не дуже тактовно, виправляється: - Я так звик писати iсторiї хвороб, що боюся обмежитись лише повiдомленням про температуру, шлунок або просто писати habitus normalis. Ну, а Сахновський, ви ж знаєте, i п'яти хвилин не може на мiсцi всидiти. - Не перебiльшуйте, Карле, i не вселяйте тривоги в материнську душу. Я обiцяв перевiряти всi уроки з математики, i це я виконаю найсумлiннiше, навiть коли б для цього треба було приїхати з Лондона хоч на кiлька годин. - З вас станеться! - засмiявся Беннi. - Дле, Марiє Олександрiвно, я тепер нiкуди не збираюсь, отже, математика i здоров'я забезпеченi, за решту вiдповiдає Олександр Вадимович - iсторiю, лiтературу й право. - Я розумiю, право Богдася на розваги? Чи не так? - пожартував Саша. - Побалуйте його без мене, але не дуже, - з м'якою усмiшкою обвела всiх поглядом Марiя. - Та я вас прошу теж нам писати, - попросив Сахновський, - як там у Петербурзi, i швидше повертатися. Ви ж знаєте, без вас нам усiм буде не те життя, не лише Богдасевi. - Просто таке нудне, що це може зле вiдбитися на моїх пацiєнтах!. - додав Карл. А Саша не мiг нiчого сказати! Та вона й без цього знала, як йому буде погано без неї. - Треба вже сiдати у вагон. До побачення! - вона тисне руки усiм трьом. Кожному з цих трьох хочеться зайти за нею в купе, i кожному здається, що саме йому треба це зробити. Але вона дивиться у вiкно на цього щасливчика - Олександра Вадимовича, i, певне, той зараз опиниться коло неї. Але Саша не стрибає у вагон, хоча йому здається - вiн мусить бути там у останню хвилину, вiн просто вагається... Та тут сюрчок - i поїзд рушає, i вони троє махають руками, скидають навiть капелюхи, бiжать кiлька секунд по перону поруч з вагоном, кожен намагається вловити востаннє погляд, прощальну усмiшку, i кожен з них, не кажучи про це рештi, думає: "Чому такий неспокiй у очах, такий сум, незважаючи на усмiшку? Та нi, то просто Reisefieber i неспокiй за сина..." Вона стоїть бiля вiкна, поки зникає з очей перон, її вiрнi Друзi, увесь вокзал, але ще довго в темрявi мигтять вогнi Парижа, поволi рiдшають, рiдшають i нарештi зовсiм зникають, поїзд мчить у пiтьмi. I їй здається, що вона, одна-однiсiнька, вирвалася iз звичайних берегiв i мчить кудись у безвiсть. Вона їхала до Петербурга, де не була бiльше як три роки. I не поверталася, а їхала наче нишком, поспiхом, треба було, i сама вона хотiла, щоб якнайменше людей знали про цю подорож, i не тiльки з тих причин, про якi дбали Сахновський i його товаришi, а й через саму себе. Хiба вона знала, як обернеться ця поїздка... За цей час усе так змiнилося. Змiнилися люди. Взаємини з ними. Хоча вона ще часто питає, що думає про те або iнше Iван Сергiйович, але вирiшальною буває своя власна оцiнка. Марiя вже лежить на нижнiй полицi спального вагона. Сусiдка спить. Вона й не розглянула її як слiд. Якась немолода, провiнцiйна жiнка. Для годиться привiталися i, на щастя, швидко вмостилися спати. Їй треба бути самiй iз своїми думками. Хоч вона й дуже втомилася за останнi днi квапливих зборiв до несподiваної подорожi, але сон, як то часто буває у перевтомленої людини, не опановує її. ...Так от. Думки Iвана Сергiйовича про нових у її життi людей. Вона, звичайно, спитала про Бакунiна, товариша його юностi, i їй прикро було прочитати в листi: "Що за людина Бакунiн, питаєте Ви? Я в Рудiнi змалював досить вiрний його портрет, i тепер це Рудiн, не вбитий на барикадi. Мiж нами - це руїни Рудiна. Буде ще копошитися i пiдiймати слов'ян, але з цього нiчого не вийде. Шкода його. Важкий тягар - життя агiтатора, який уже видохся. Ось моя вiдверта думка про нього, а Ви не базiкайте". Але ж Михайло Олександрович Бакунiн розвинув таку дiяльнiсть серед полякiв! А Герцен хоч i каже, що Бакунiна треба сприймати, як його маленьку Лiзу, а от же друкує його статтi в "Колоколе". Бакунiн бере гарячу участь у переговорах з поляками... Може, Iван Сергiйович помиляється i в Бакунiнi, як помилявся в Добролюбовi й Чернишевському, а тепер говорить про них не тiльки з повагою, а навiть з теплотою. Розповiдали, що й Герцен так само... Правда, Бакунiн i тi двоє - зовсiм рiзнi. Аж серце защемiло, коли згадала Добролюбова. Коротка була їхня дружба, але така щира, мiцна, значима. I якi днi провели вони в Неаполi! Вiн прожив три мiсяцi пiсля того. Тiльки три мiсяцi... I вже хворий писав їй i правив коректуру її "Трёх сестёр". Радiв, що вона надiслала йому свою фотографiю. От з ким їй треба було б поговорити! Це неправда, що Тургенев хотiв змалювати в Базаровi пасквiль на Добролюбова. Вона слухала "Отцы и дети", ще в читаннi на паризькiй квартирi Iвана Сергiйовича, читала в рукопису все, написала тодi Добролюбову: "Тургенев сюди приїхав. Я його часто бачу (тодi ще часто бачила) i читала нову його повiсть "Отцы и дети". Найкраща з усiх постатей там Базаров, хоча й нiгiлiст..." О боже мiй милий! Скiльки за цього Базарова пережив Iван Сергiйович! Як його - сам вiн їй писав - "били руки, якi б я хотiв потиснути, i пестили руки iншi, вiд яких я б утiк за тридев'ять земель". А потiм вiн iз задоволенням казав їй, що найвiрнiше його зрозумiв Писарєв, так, так, її брат у других Митя Писарєв. Вiн встиг написати статтю про новий роман, який наробив неймовiрного розголосу, особливо постать Базарова. Так Митiна стаття i зветься: "Базаров", i з'явилася вона цього року в березнi мiсяцi в "Русском слове". Тургенев здивовано i обрадувано сказав: "Чудова стаття". Вiн не чекав такого розумiння саме вiд запального, задерикуватого Писарєва. "Як дивно, - додав вiн, - ще Достоєвський до того повно i тонко схопив те, що я хотiв показати в Базаровi, що я тiльки руками розвiв". Справдi, Достоєвський i Писарєв - такi далекi мiж собою люди. Марiя читала цю статтю з захопленням, i було таке вiдчуття, що Митя, її молодший братик, поруч з нею, як колись у їхньому Грунцi, де вони часто вдвох читали й палко розмовляли. Тiльки вiн якось раптово став дорослий, i в ньому самому та ж чеснiсть, тверда непримиреннiсть, бажання ламати старi пiдвалини, що i в Базаровi, i недарма вiн пише "ми", розумiючи, що вiн разом з Базаровим належить до тiєї молодої сили, яка зараз веде перед, почуває на собi вiдповiдальнiсть за громадянськi справи Вони розумiють, що треба народу i в чому не лише хиби, а злочин лiберальствуючих панкiв. Як їй захотiлося тодi побачити Митю, але невдовзi їй переказали - Митю заарештовано. Вiн сидить у Петропавловськiй фортецi. За що саме - нiхто достеменно не знав. Казали, нiбито вiн написав щось на захист Герцена, якусь листiвку, але то все були лише чутки. Тургенев мав пiдстави, коли не радив їй їхати до Петербурга. Скiлькох заарештовано! По всiй Росiї розлiтаються листiвки, пiдписанi "Великоросе" та "Молодая Россия". Це ж "Великоросса" передрукував у Києво-Печерськiй лаврi Стефан Бобровський... Невже i Митя причетний до них? Влiтку спалахнули в Петербурзi пожежi. Звичайно, уряд, полiцiя ширили чутки, що це дiло рук революцiйної молодi, полякiв. Роздмухували ворожнечу. "А коли ж на Русi не горiло?" - питав у "Колоколе" Герцен, доводячи, що це брутальна провокацiя. Але ж пiсля того пiшли арешти. Закрили на кiлька мiсяцiв "Современник", "Русское слово" - два бойових журнали. - Ну, куди ви їдете? - питав докiрливо Тургенев. - Я швидко повернуся, - запевняла, всмiхаючись, Марiя. Вона мусила нарештi сама, сама хоч трохи побачити, вiдчути, що робиться вдома! Прохання Сахновського стало рiшучим поштовхом. I тут, у вагонi, на самотi виринула думка: а може, треба буде зовсiм лишитися там, у Петербурзi, поки що?.. Хiба можна зараз Думати про особисте щастя, коли люди, такi люди життям накладають? I всмiхнулась якось i розгублено, й гiрко, i з докором собi водночас. Оце. ж вона сама писала в своєму "Пройдисвiтi", що так сподобався Єшевському: "Боже, боже з високого неба! Чи нам усiм так того коханнячка треба, що не мина, не вимiча воно нi старого, нi лiтнього, нi молодого, нi мужнього у свiтi? А що вже лиха вiд нього, боже свiте? Не перелiчить нiхто, скiльки потопилось, задушилось, пострiлялось, порiзалось вiд нього - а посохло, пов'яло то бiльш нiж билля у полi. Спершу ощастить тебе, наче окрилить, та там як притисне, як пригорчить, то аж не оддишешся"... Вона знала, що заплуталася з цим коханням. Може, вiдрубати все i лишитися на батькiвщинi? 8 Вiн зайшов тихий, благолiпний, погляди, рухи, кожна риска обличчя промовляли: "Я не належу собi, я - слуга господа бога. Я прийшов вам принести слово втiхи, просити вас думати про нього, Всевишнього i всеблагого". Вiн так звик вiрити в себе, свою непогрiшнiсть, своє призначення передавати нещасним, нерозумним людям, заблудлим вiвцям отари господньої, слово боже, що звичайна зовнiшня пристойнiсть добре влаштованого в життi протоiєрея, а до того ж ще-унiверситетського професора богословiя аж набула єлейностi. Ця єлейнiсть до обожнювання зворушувала дам вищого свiту й доводила до нестями, наче простих баб, кликуш-салопниць. I голос був у святого батюшки єлейний, спокiйний, що мусив насамперед заспокоїти своїм тембром, своїм тоном, таким несподiваним у цих проклятих вiд заснування мурах. Батюшка розмовляв - не умовляв, а розмовляв, спокiйно, тихо, тоном простого домашнього мудрагеля. Що ж, це була якась рiзноманiтнiсть, вiд цього можна було хоч трохи вiдчути себе людиною... Але всi вони, ув'язненi, всi без винятку знали про таємну мету цих вiзитiв, i сподiвання батюшки були даремнi. Адже не просто для їхньої розваги пропускають у найжорстокiше мiсце Петропавловської фортецi - Олексiївський равелiн, протоiєрея Полiсадова! Деякi ув'язненi розмовляли з ним, аби скоротити тюремний чорний час, говорили на абстрактнi богословськi теми, i цi розмови нiби зовсiм не стосувалися їхньої дiяльностi, їхнього життя на волi. В той же час самi ув'язненi стежили, чи не прохопиться панотець якимось натяком, з чого вони хоч трохи довiдаються про своє становище. Точилася гра: обидвi сторони удавали, що вiрять щиростi й простотi, i обидвi чекали, хто перший спiткнеться. От i сьогоднi протоiєрей Полiсадов пройшов вузьким темним коридором пiд низьким склепiнням, вийняв з широкої кишенi темно-фiалкової ряси гребiнку, розчесав сивуватi кучерi, що з належною лiпотою падали на плечi, скорбно-благочестиво поблагословив по дорозi вартових i попрямував до камери, зробивши в мiру батькiвський, у мiру докiрливий вигляд. Вартовий вiдкрив камеру, батюшка зайшов туди i - не минуло й хвилини, як раптом цей благоподобний пастир зовсiм не благоподобно вистрибнув звiдти, та ще й пiдхопивши полу ряси, щоб не заплутатися в нiй i не впасти. А за ним навздогiн летiла товста книга й лунав дзвiнкий юнацький голос: - Не заважайте менi! Забирайтеся геть! Замiсть єлейної усмiшки губи пастиря злiсно й безсило тремтiли, з лиця немов скинули маску, постiйну, застиглу, i на якусь мить з'явилося справжнє обличчя з дрiбними лисячими рисами, презирливими зморшками, наче потрiпане й втомлене вiд постiйної гри, i до того ж зараз просто перелякане. Та тiльки на мить. Коли до нього квапливо пiдiйшов вартовий, що крокував далi пiсля того, як вiдiмкнув камеру, благоснi руки батюшки вже звично пригладили волосся, потiм зробили жест - мовляв, все спокiйно, не турбуйся, не надавай значення. Ногою iєрей вiдсунув книгу назад у камеру. - Я зайду поряд, - сказав вiн. Вартовий, намагаючись не виявити жодної емоцiї, - тут усе небезпечно! - слухняно вiдчинив камеру поряд. - Добрий день чи вечiр, - лагiдно, як завжди, мовив панотець. - Добрий день чи вечiр, батюшко! - вiдповiв спокiйно арештант без здивування, без роздратування i без нiякiсiнької поштивостi. Спокiйно й байдуже. Вiн, цей арештант, був ще не старий, з розумними, трохи монгольськими очима, з борiдкою клинцем. До приходу гостя вiн сидiв на вузькому твердому лiжку, вкритому жорсткою брудною арештантською ковдрою. Вiд багаторiчного бруду вона давно загубила свiй колiр. Арештований трохи пiдвiвся i знову сiв, спокiйно, звичайно, немов у звичайних умовах мусить прийняти звичайного нецiкавого знайомого. Протоiєрей сiв на ослiнчик. - Дуже менi шкода вашого сусiди, - мовив вiн. - Прекрасний, розумний молодий чоловiк, але завжди такий збуджений, нервовий. Дмитро Iванович Писарєв. Ви його знали, Миколо Васильовичу? - Так, бачив, - вiдповiв Микола Васильович, не виявивши нiяких почуттiв. О, як важко це йому було: не виявити! - Знав мало. У редакцiї бачив. Справдi, шкода, прекрасний юнак! Невiдомо, до чого стосувалося це "шкода" - чи до того, що сидить, чи до того, що завжди збуджений, нервовий. - Уявiть, хотiв поговорити, розрадити, розважити трохи, адже зовсiм юний хлопець, а вiн у крик: "Не заважайте!" Книгу навiть у мене кинув. Ну, я не звертаю уваги. Я розумiю. Такi незвичнi умови, обстановка, адже з порядної дворянської родини.. "Не вiдають-бо, що творять..." Я не звернув уваги, цiлком природнi вияви неврiвноваженої натури. Я навiть затурбувався, що хтось почує з наглядачiв, з караулу, i йому ж, бiдному юнаковi, неприємнiсть вийде Я не хочу бути причиною Мої бажання iншi. Полегшити. Заспокоїти - Так, так, - мовив арештант, а в цей час його пронизала думка: значить, поряд з ним, Миколою Васильовичем Шелгуновим, сидить цей чудесний юнак, якого вiн бачив у редакцiї "Русское слово", - Дмитро Iванович Писарєв... Одразу вiн виник в уявi таким, яким уперше побачив його Високий, стрункий, але не худий. Вiд нього пашiло здоров'ям, чаруванням юної сили й упевненостi в цiй силi. Юнак тримався прямо, дуже прямо, здавалось, його щось пiдносить угору Великi свiтлi сiрi очi дивились з неприхованою цiкавiстю i увагою. на всiх i на все. Здавалось, вiн чує не тiльки те, що кажуть, а одразу намагається розкрити саму суть, i причини, й можливi наслiдки думки iншого й одразу кинутися в бiй, словесну пересварку на захист своїх поглядiв, своїх iдей. Так само, як i з його статей, так i з перших слiв його вiдчувалась незалежна самостiйнiсть думки, своїх власних настанов, i не з бажання оригiнальничання, а з власних переконань, власних роздумiв. Але тодi юнак не кинувся в словесний бiй з Миколою Васильовичем Шелгуновим. їх познайомив редактор "Русского слова" Благосвєтлов, юнак приязно усмiхнувся, блиснули бiлi зуби, i наче чоло, з якого вiн вiдкинув хвилясте русяве волосся, i свiтлi очi прояснiли ще дужче, ще приваблившiе. Саме таким вiн i уявлявся Шелгунову, коли той читав його статтi: весь - щирiсть, порив, абсолютна чеснiсть iз собою. Можна було не погоджуватися з ним, сперечатися проти його надто радикальних висновкiв, своєрiдних тлумачень загальноприйнятих iстин, але не вiрити, що це власнi його переконання без найменшого пристосовництва до когось чи чогось, було неможливо. Як же це важко зараз почути i нiчим не виказати, як це жахливо, що вiн тут, цей бойовий чесний юнак, поряд, в цих кам'яних мурах, пiд цим гнiтючим склепiнням, i що вiн збуджений, роздратований, нервовий! Вiн, для якого над усе - "емансипацiя особистостi", воля iнтелекту. Шелгунов знав, що рокiв два тому Писарєв нервово захворiв, вiн навiть короткий час був у лiкарнi, та коли вони познайомилися в редакцiї, нiщо не нагадувало хворобу Певне, то було нервове збудження вiд крайньої перевтоми, i казали, вiд якогось нещасливого кохання. Мiж iншим, як це могло бути у такого чудесного юнака нещасливе кохання? Але ж все те давно минулося, вiд хвороби не лишилося i слiду Вiн закiнчив блискуче унiверситет. Його дисертацiя всiх здивувала ерудицiєю, глибиною аналiзу. А вiн пiсля одужання так поспiшав з нею, що навiть не встиг переписати набiло! Вiн сам весело розповiдав, що поставив "Єже писах писах" i зовсiм не встиг обробити! Коли професор попросив у нього другий примiрник, вiн признався, що й чернетки нема! А потiм пiшли його статтi в "Русском слове", i журнал одразу вирiс в очах читачiв, вiн набув своє обличчя, свiй бойовий тон i став популярним, майже як "Современник". О! передбачливий i дiловий редактор Благосвєтлов одразу зрозумiв, який скарб потрапив йому в руки! Як, через що Писарєв тут? В Олексiївському равелiнi Петропавловської фортецi? Невже вiн також був зв'язаний з тим таємним, пильно законспiрованим гуртком, що складало ядро "Землi i волi"? Шелгунов знав, що Писарєв не такий близький з Чернишевським, не встиг добре познайомитися з Михайловим Останнiм часом Шелгунов з дружиною не були в Петербурзi, вони поїхали за своїм другом Михайловим, якого заслали в Сибiр, щоб полегшити там долю засланого i з таємним бажанням органiзувати його втечу. Та звiдти самого Шелгунова повернули заарештованим. Чи знає Писарєв, що поряд, зовсiм близько сидять Чернишевський, Микола Сєрно-Соловйович, вiн сам, Шелгунов, i десь у цьому ж коридорi - Михайло Бейдеман, який зник раптово, як у воду канув. Знали, що вiн, вихованець столичного вiйськового училища, блискучий офiцер, був у загонi Гарiбальдi в Iталiї, потiм перебував у Лондонi, працював у друкарнi, де друкують "Колокол", i Герцен вiдзначив його своєю увагою i прихильнiстю. Вiн, Бейдеман, мусив повернутися на батькiвщину i раптом-зник, нiяких слiдiв його не могли розшукати. I тут ось у цьому страшному коридорi несподiвано пролунав його голос i майнуло його лице, яке ледь можна було пiзнати... Що ж з Писарєвим? Коли б можна було переказати йому якимось чином, хто його сусiди, трохи заспокоїти. Невже вiн в такому нестямному станi роздратування? Це ж тiльки шкодитиме... Може, вiн даремно вигнав цього Рейнеке-Лиса в рясi - Полiсадова? * * * Нi, недаремно. I зовсiм Писарєв не був у такому збудженому нервовому станi, як повiдомив Полiсадов Шелгунову Навпаки, вiн, Писарєв, не хотiв дратуватися... А Полiсадов дратував його самим своїм виглядом. Вiн заважав арештованому Писарєву Обурював i дратував. Писарєв з першого ж вiзиту, з першого слова не вiрив жодному єлейному звуку його мови, оздобленої богословськими псевдофiлософськими прикрасами, жодному благосному погляду, благолiпним рухам рук у широких рукавах ряси на шовковiй пiдкладцi. Цей iєрей просто заважав арештованому, звичайно, не такому витриманому, як його старшi сусiди по камерах. Розради i заспокоєння, як не дивно, цей арештований зовсiм не потребував. Як не дивно, Митя Писарєв був тепер цiлком спокiйним Турбувало його лише одне - те, що "душечка maman" i старша сестра Вiра безмежно хвилюються i переживають за нього. Вiд книг, що передавали йому для читання, вiн вiдривав тоненькi смужечки на берегах, i бiсерним, найдрiбнiшим - лiтери просто з макове зернятко - почерком писав листи, скочував їх у кульки i передавав матерi, коли їй дозволяли прийти на побачення. Мати вдома довгi години розбирала їх i переписувала, їх важко було розiбрати. Одразу здавалось - зовсiм неможливим. Вона надiвала окуляри, якi дотепер i не носила, її нiхто не чiпав у той час, нi про що не питав. Тiльки б очей вистачило розiбрати кожне слово. А терпiння - хiба його позичати матерi, коли це пише її Митя, її син, її скарб?.. Очi червонiли й сльозилися, але це все було дрiбницею, порiвнюючи з кожним розiбраним словом, яке вона переписувала, i це було єдиною нагородою за безсоннi ночi, за ходiння до Петропавловки, за всi приниження прохань у кам'яних душ... "Друже мiй, maman, не журись зараз..." "Душечко maman, я бачу, що ти так само сумуєш i турбуєшся... Не знаю, як менi запевнити тебе, що я дiйсно нiчого не потребую i не вiдчуваю анiтрохи страждання, нi фiзичного, нi морального..." Як вона могла вiрити?.. Але ж вiн їй нiколи в життi не брехав... Ох, коли б вона вiрила, коли б мiг вiн її переконати, що не страждає! Вiн вирiшив, постановив для себе - треба зберегти сили Життя попереду Всеньке життя. Ну що ж, вiн переживе призначенi йому вироком роки ув'язнення в Олексiївському равелiнi Петропавловської фортецi. Коли вирок було оголошено i вiн уже знав напевне, що йому присуджено, - вiн заспокоївся. Вiн уже знав, вирiшив для себе, що робитиме, чого домагатиметься, а головне - вiн знав, скiльки це триватиме. Колись, вiн ще був тодi пiдлiтком, гiмназистиком, вчився у Петербурзькiй гiмназiї i, звичайно, завжди нетерпляче чекав канiкул, щоб їхати швидше додому в любий Грунець. З однiєю з петербурзьких кузин - вiн жив у родичiв - вони вираховували, скiльки лишається мiсяцiв, днiв, годин, i навiть хвилин i секунд до жаданих днiв дозвiлля. Вiн взагалi любив тодi пiдраховувати все, що мiг Його сестра Вiра смiялася, коли читала: "Cher ami Vera! Я тобi не пишу, тому що ти менi 2 752 години не писала!" Йому хотiлося i тепер пiдрахувати й написати, але числа виходили такi астрономiчне великi! Навiщо їх лякати? 32 мiсяцi. 975 днiв. 22 760 годин. Двадцять двi тисячi сiмсот шiстдесят годин у цьому казематi, де постiйно за ним стежили. У дверях до коридора було зроблено вiконце, прикрите з боку коридора зеленою шерстяною завiскою, - караульний мiг коли завгодно пiдглядати, що робить арештант Повз камеру весь час ходили двоє караульних iз шаблями наголо, їхнiх крокiв не було чути. Коридори були застеленi товстою м'якою пiлкою. Це пiдглядання найдужче дратувало кожного ув'язненого, до нього важко було звикнути, не звертати уваги на око, що зненацька з'являлось у вiконцi. От вже на це Митя Писарєв не звертав нiякiсiнької уваги. Хай "вони" дратуються, а не вiн! Що ж, вiн зачинений у казематi, за гратами, пiд пильним наглядом. Але ж дух його, розум його - вiльний! Його людський розум, волi якого нiхто не може поставити меж! I воля його розуму переможе. Якi не були передбачливi тонкi спецiалiсти жандармерiї, а не змогли вони анi передбачити, анi подолати ту силу, що протидiяла їм. Навпаки, вони немов навмисне зiбрали в один час, в одну фортецю, в одну найстрашнiшу катiвню - Олексiївський равелiн, куди споконвiку, вiд його заснування царi кидали своїх найнебезпечнiших ворогiв, - саме сюди тепер посадили гурт людей, розум яких подолав не лише цi грати, вiн подолав простiр i час. У цьому равелiнi сидiли в рiзних камерах-одиночках, але воднораз Микола Чернишевський, Микола Сєрно-Соловйович, Микола Шелгунов, Дмитро Писарєв, Михайло Бейдеман. Вони всi були зайнятi, i не лише Писарєву заважав протоiєрей Полiсадов. Просто "старшi" були розважливiшi. Хоч "старшi" теж були далеко не старi! Чернишевському минав тридцять третiй рiк, Сєрно-Соловйовичу - двадцять дев'ятий. Та, звичайно, Писарєв, який потрапив у каземат двадцяти двох рокiв, був серед них зовсiм молодий. Цi "старшi" знали, що нема в руках царського правосуддя нiяких доказiв провини, i тому були переконанi, що їхнє ув'язнення скороминуче. Вони ж бо i не уявляли, що "правосуддя" гарячкове фабрикує фальшивi докази, наймає людей, якi пишуть пiдробленi листи й пiдписують пiдробленими пiдписами, свiдчать, - а проти цього ув'язненi безсилi, безправнi й безпомiчнi. Вони не знали всiєї цiєї смердючої кухнi, iнакше хiба писав би i двiчi, i тричi, настiйно, з благородною вiрою, що вiн може переконати iмператора, свої листи Сєрио-Сояовйович, щирi листи, викладаючи в них думки i плани щодо устрою державного управлiння на благо всього народу? Яка наївнiсть! Цi листи судова комiсiя, суддi не вважали за потрiбне давати перед всемилостивiшi очi iмператора. А що б iмператор сказав, коли б i прочитав, примiром, хоча б цi сторiнки: "Я настiйно говорю з глибини своєї тюрми: старий державний устрiй скiнчив своє iснування в iсторiї. Тепер ще уряд сам може провести переворот мирним шляхом i зробити Росiю найщасливiшою країною. Але часу згаяно немало, i його небагато попереду. Кожен пропущений рiк несе в сучасному i готує на майбутнє лихi бiди й наближає нас до страшних потрясiнь. Я благаю вашу iмператорську величнiсть iм'ям усього для вас священного i дорогого звернути увагу на мої слова, бо я кажу свiдомо i беруся пiдтвердити вражаючими iсторичними зiставленнями. Переворот у державi неминучий, тому що вiдбувається переворот в поняттях..." Звичайно, комiсiя боялася, що iмператор - "ангел-визволитель" - мiг би прочитати: "Низка безперервних хитань i напiвмiр з боку уряду посилює роздратування в суспiльствi. Докази перед очима: скасування крiпаччини, яке мусило викликати в усьому свiтi безмежне захоплення, призвело до екзекуцiй, розвиток письменностi - до закриття недiльних шкiл, тимчасовi цензурнi полегшення - до небувалих каральних заходiв проти лiтератури, безлiч фiнансових заходiв - до чимдужчого розладнання фiнансiв i кредиту... Хто знає iсторiю - знає, що провина усього цього не в людях, а в установах, якi не вiдповiдають вимогам часу, i це приведе до страшних наслiдкiв..." Вiн, двадцятидев'ятирiчний чоловiк, вiдкинув абсолютно страх, вiн наче сам готував собi петлю на шию або принаймнi шлях до Сибiру вiдвертим викладом своїх iдей i мiркувань. Адже по справедливостi нi в яких кримiнальних дiях його не могли обвинуватити, нiяких "улик" для суду не було. Йому здалося - звiдси, "з глибини тюрми", його голос долине до найвищого земного суддi - iмператора, i вiн зможе з ним чесно й одверто, по-людському говорити, i ув'язнений писав абсолютно одверто про себе, про "найстрашнiших" ворогiв самодержавства, за зв'язок з якими, власне, його було забрано - про Герцена й Огарьова. Адже справа судова так i iменувалася: "За зв'язок з лондонськими пропагандистами". Микола Сєрно-Соловйович писав про них: "Пiзнавши їх особисто, важко не вiддати справедливостi їхньому серйозному розуму й найбезкорисливiшiй любовi до Росiї, навiть коли б я не подiляв їхнiх думок... В Огарьовi я знайшов невтомного трудiвника й одного з найглибших знавцiв нашого економiчного стану..." I вiн наполягав: "Зло не в окремих особах, а в часi i в обставинах. Ми хворi радикально, i тому лiкування повинно бути радикальним i серйоз