е, що перший твiр, який вона лишила видавцю, вiн не мiг використати. Вона розумiла - надто все було далеке вiд Францiї. Вона зупинилася саме на ньому, бо всi дуже хвалили його, але ж, справдi, хто б зрозумiв її Кармелюка тут? Вона не образилась, адже Етцель не для пустого комплiмента написав, що талант автора для нього безсумнiвний i що вона й у Францiї може стати достойним письменником. Вона про це й не думала, коли йшла до Етцеля. Хоча б мати якийсь заробiток i тут, за кордоном. Що ж, нехай не одразу пощастить їй i шлях її не буде гладким та легким. Хiба вона злякається роботи? Марiя сiла за переклад французькою мовою двох своїх казок для дiтей - "Дев'ятеро братiв-розбiйникiв та десята сестричка Галя" i "Невiльнички", казки, присвяченої Богдасевi, яку вiн дуже любив. Вона зробила переклад швидко й легко, адже сама була господаркою своїх вигадок, образiв, сюжету. Було цiкаво перекладати, але ж коли вона наче оглядалася на все, що оточувало тут, на друзiв-ровесникiв Богдася, на всi умови життя - вона починала боятися, що й цi казки надто далекi для французького юного читача. Вона й сама не знала ранiше, як усiм корiнням зв'язана вона з тою далекою землею, що звалася "Україною"! I в той же час їй не хотiлося дуже перероблювати, пристосовувати. їй хотiлося, щоб тут пiзнали про незнану Україну, знали, що є такий одчайдушний народ, є такий могутнiй Днiпро й надднiпрянськi гори, i чудовi лiси й степи. Цi казки виходили вже росiйською мовою у її власному перекладi, i навiть строгий Салтиков-Щедрiн похвалив їх. Вiн писав: "...вважаємо, що читання їх дасть користь. Не зле вводити дiтей у свiт справжнього героя i нефантастичних нестаткiв; не зле малювати перед ними постатi трохи суворi, але чеснi й сильнi на зразок Остапа у "Невiльничцi". Значить, головне її бажання досягнуто. Вiн, суворий Михайло Євграфович, схвалює, що в творах для дiтей вона не пiшла звичайною дорiжкою багатьох письменникiв. З якою втiхою читала вона з самого початку його статтi: "Ми взагалi без особливого захоплення дивимося на велике поширення у нас так званої дитячої белетристики, але вже якщо участь її в справi виховання внаслiдок рiзних умов визнається необхiдною, то думаємо, що казки Марка Вовчка задовольнять цю потребу значно краще, нiж так званi моралiстичнi оповiданнячка, якi становлять теперiшнiй фонд нашої дитячої лiтератури i в яких розказується, що Ваня був грубiян i за це його не пустили гуляти пiсля обiду, а Маша була розумненька i за це їй дали яблуко". Звичайно, були й серйознi зауваження, над якими треба було серйозно замислитись. Може, вiн був правий, коли писав, що "спочатку драма, а потiм водевiль", i туркiв у казцi вiн назвав "балетними". Але ж основнi її задуми зрозумiв такий вимогливий критик! Марiя уже не хотiла вiдбирати час у Етцеля i просто надiслала йому цi казки, схваленi Щедрiним, на rue Jacomb, де була його квартира, така вiдома усiм письменникам. Етцель i цього разу не затримав вiдповiдi. О! Це був зовсiм не Василь Бiлозерський, який мiсяцями не мiг їй вiдповiсти. "Chиre madame! - вiн уже їй як знайомий писав: "дорога мадам", - я прочитав "Галю" i "Невiльничку" i вважаю за можливе надрукувати в журналi першу з цих двох речей". Марiя полегшено зiтхнула. Хай хоч одну. Аби почати, адже добрий початок - половина дiла! "...З другою казкою важко..." - а другу вона любила дужче! Ну, нiчого. "Там є прекраснi мiсця напочатку, але не наприкiнцi. Для нас вона надто "чужоземна", навiть трохи дикувата. Все це менi здається дуже гарним i цiкавим, але така нацiональна своєрiднiсть може пiти на шкоду якостi твору й зробити його доступним лише невеличкiй кiлькостi французьких читачiв". У глибинi душi її радувало, що у творах, написаних тут, не загубилась "нацiональна своєрiднiсть", але, звичайно, треба подумати ще над добором для перекладiв. Етцель радив, як професiонал-письменник i видавець: "Хотiв би я, щоб у "Галi" рiшення братiв стати розбiйниками було наслiдком фiзичного покарання, тобто актом, який може обурити й виправдати навiть найзлочиннiшi рiшення, викликанi почуттям помсти. Якщо цього не буде. Вашi дев'ятеро братiв перестануть цiкавити в ту хвилину, як тiльки вони стануть розбiйниками". Може, справдi, те, що цiлком зрозумiло у нас, тут потребує iншого висвiтлення i виправдання? Вiн пише: "У мене одна мета - зробити Вас популярною у Францiї. Ви передасте менi все, що перекладете. Я краще, нiж Ви, вiдберу, що може пiдiйти... В усьому цьому, що я написав, не шукайте вiдтiнкiв, якi можуть Вас розхолодити. Я видам книгу Ваших творiв, це безперечно, але туди мусять увiйти речi, що найбiльше пiдходять для французьких читачiв". Вiн повiдомляв, добрий Етцель, що написав листа видавцевi Вольфу у Санкт-Петербург з приводу її перекладiв з французької мови - книжок, що друкує тут вiн. Вiн певний, що днiв за вiсiм-десять одержить вiдповiдь. "Я буду щасливий, якщо Ви вiзьметеся за переклади, якi не потребуватимуть у Вас великої затрати творчих сил, i хотiв би поспраижньому допомогти Вам". Нi, вона не шукала нiяких вiдтiнкiв у його одвертому листi. Вона й не хотiла б їх шукати, щоб справдi не охолонути. Марiя хапалася за цю можливiсть працювати в Парижi й не ображалася на його зауваження i поради до казок, як нiколи не ображалася на зауваження Iвана Сергiйовича. Вона була вдячна за його готовнiсть допомогти. I ще не розумiла, що вiн писав не з формули чемностi i не для годиться "я буду щасливий", "я хотiв би по-справжньому допомогти Вам"... Чим частiше вiн бачився з Марiєю, тим дужче йому хотiлося бачити її, разом з нею говорити про журнал, який от-от мав виходити. Вiн подарував їй останнiй - на той час останнiй - роман Вiктора Гюго, який щойно вийшов i яким усi зачитувались - "Les Misйrables" - "Знедоленi", й розповiдав їй про живого сучасного бога лiтератури, як його примусили покинути Джерсi, i з маленького скелястого острiвця Гернсей в океанi вiн кидає свої грiзнi слова, й наче всi вiтри, розносять їх по свiтах. - Ви знаєте, його лист був надрукований у першому номерi "Полярной звезды", яку видавав наш Герцен у Лондонi, а нещодавно в "Колоколе" було звернення Вiктора Гюго до полякiв, - каже Марiя. - О, ваш Герцен! - з шанобою вимовляє Етцель. - У вигнаннi, коли ми читали його славетний "Колокол", - ми вiдчували тiсний зв'язок незламного братства: Гюго - Герцен - Гарiбальдi - Мадзiнi... Це не давало нам схилитися i загубити вiру. Вiн розповiдає Марiї про побут Гюго, його сiм'ї на цьому самотньому острiвцi, про його вiрну кохану Жюльєтту Друе, яка не раз рятувала йому життя i просто вiдмовилася вiд себе, вiд усього свого заради свого бога - Вiктора Гюго, а "бог" сприймав це як належне... - Буває таке кохання, - каже вiн i з цiкавiстю дивиться на Марiю. Вiн уже бував у неї в маленькому будиночку у Нельї, вiн стрiчався там з блiдим молодим чоловiком. "Мсьє Пассек", - представила його Марiя. Етцелю не треба багато пояснень. Для нього зрозумiло, що життя "Belle Marie" далеко не легке i не просте... їй хочеться допомогти. Вiн уже часто каже їй "mon enfant". Але ж йому зовсiм не хотiлося почути вiд неї "mon pиre" - усмiхається вiн у думках. Вiн нiколи не сподiвався, що на старостi може виникнути таке глибоке почуття, що вiн радiтиме її радiстю, болiтиме її болями, i вiн не гадав, що почуття це не залишить його до смертi, надто воно було щирим, безкорисливим i не схожим на всi попереднi. Вiн не знав вiршiв росiйського поета Тютчева: О, как на склоне наших лет Нежней мы любим и суеверней. О ты, последняя любовь! Ты и блаженство и безнадежность. 17 П'єр-Жюль Етцель знову нагадував Iвану Сергiйовичу про переклад та передмову до казок Перро Тургенев давно дав згоду, але власна праця все вiдволiкала. Етцель, звичайно, розумiв це i розумiв, що Тургенев хоче швидше звести розмову на iнше. - До речi, я давно не бачив мадам Маркович, з якою, здається, ви дуже зiйшлися. - О! - приязно усмiхнувся Етцель, - тисячi подяк за це чудесне знайомство. Ми тепер постiйно мiцно зв'язанi з вашою чарiвною слов'янкою, її так i звуть у нас: "La belle slave". Адже вона тепер член редколегiї нашого журналу "Magazine d'йducation et de Rйcrйation", i її iм'я стоїть завжди на обкладинцi серед iмен наших постiйних авторiв. - Так, я бачив це, i менi було приємно, що серед французьких iмен, досить вiдомих, стоїть iм'я нашої української письменницi - Марко Вовчок. Хоча, як ви знаєте, вона й росiйська. - А тепер i французька. Вона ж французькою володiє, як рiдною, i вже пише нею свої оповiдання. Я дуже радий, що мадам Маркович має багато роботи з перекладами. Мене особливо радує її приязнь з нашим Жюлем Верном. Вiн заявив, що тепер тiльки їй довiряє переклади своїх творiв росiйською мовою, i дав їй на це виключне право, i я гадаю, це не лише для їхньої взаємної користi, а для користi лiтератури й читачiв. Адже як важливо, коли перекладач перекладає твiр з захопленням i любов'ю, а мадам Маркович признавалася, що не тiльки вона, а вся її сiм'я нетерпляче чекає нових творiв Жюля Верна. Його ж романи не лише привертають надзвичайною фабулою, динамiкою сюжету, а саме своїм захватом наукою, просякнутi такими гуманними iдеями - це ж все близьке її серцю! - Дяка боговi, хоч у цьому я не пiдвiв вас, - добродушно засмiявся Тургенев. - Ви проспiвали такi дифiрамби мадам Маркович, що я вiдчув - ви простили мене! - Ви знаєте, що й незалежно вiд знайомства з "La belle slave" я все мушу вам простити за вашу неперевершену майстернiсть. А хiба ви не бачитесь з мадам Маркович? Ви ж, здається, були великi друзi! - Так склалися обставини. Але якось на вокзалi, поспiхом, я зустрiв її з мсьє Пассеком. Я жахнувся. Не вiд неї, звичайно, вона навiть розквiтла за цей час, правда, поповнiшала й трохи втратила юної чарiвностi, але ж такий сповнений здоров'я вигляд, i поряд - майже кiстяк! Я навiть не насмiлився спитати про його здоров'я. Вiн, певне, дуже, серйозно хворий. - На жаль, це так, - пiдтвердив сумно Етцель. - Вона в розпачi. Днями ми пiдраховували з нею всi її гонорари у нас, щоб вона могла повезти його до Нiцци лiкувати. Менi шкода її безмiрно. - Так вразливо бачити їх разом, вона - сповнена життя, бадьоростi, - повторив Iван Сергiйович - Працьовитостi, - вставив Етцель з шанобою i якоюсь особливою м'якiстю. - I поряд - напiвжива людина. Його мати, кажуть, дорiкає, звичайно, Марiї Олександрiвни, що вона своїм неймовiрним темпераментом довела його до цього. Яка дурниця! - Абсолютна дурниця, - обурився i Етцель, - така врiвноважена розумна особа. Менi здається, весь її темперамент у роботi. - I я в цьому певний, - пiдтвердив Тургенев i додав тоном лiкаря, - але ж ви знаєте, хворi на туберкульоз самi дуже темпераментнi й шкодять собi. Що б там не було, менi стало шкода, шкода її. - Вони й досi закоханi одне в одного, -зiтхнув Етцель. - Але мадам Марi коло нього як найкраща, найдбайливiша сестражалiбниця. - Так. Вона завжди була дуже доброю, - роздумливо мовив Тургенев. - Колись ми доручали їй доглядати хворого Боткiна... Як давно це було для нього, Тургенева. Для нього вона вже "була", "колись", i вiн так спокiйно, розсудливо може констатувати про змiни в нiй i в Пассеку... Вони стрiчаються випадково, вряди-годи, от i на вокзалi, в метушнi, перекинулися кiлькома словами, обоє поспiшали... Сумно було дивитись на неї. Сумнiше, нiж на Пассека. Чому вона,така здорова, бадьора, з напiвмерцем?.. "Вони й досi закоханi одне в одного..." * * * О, этот юг, о эта Ницца! Ф. Тютчев - От бачиш, тобi сьогоднi краще. А температура? Хiба в тебе не траплялось, що так довго трималася температура? Пам'ятаєш, у Неаполi? Тобi там було далеко гiрше, а потiм - немов нiчого й не було. - Було. - Що було? - Венецiя, Флоренцiя, Мiлан. - I тепер буде. Неодмiнно буде. Тобi трохи краще стане, i ми знову поїдемо до Венецiї, до Флоренцiї. Усюди, куди нам тiльки заманеться. Може, тобi почитати щось? - Так, так, почитай Мюссе. Як добре, що Олександра Миколаївна подарувала тобi Мюссе, саме вона. Коли вони поїхали з Парижа, здалося, наче рiднi нас покинули. Спочатку мама твоя, а потiм вони... - Ми й до них поїдемо, до нашої Шурочки й Валерiя Iвановича у Рим. Ти про Рим не згадав! - Ну, Рим. Усi шляхи ведуть до Рима - пам'ятаєш, з Єшевським? Та про Єшевського краще тепер не говорити. Це ще незагоєна рана в них обох. Професор Єшевський, їхнiй милий щирий друг помер. Саша бачився з ним, коли їздив у шiстдесят четвертому роцi до Петербурга зi своїм проектом до Валуєва i з її "Дячком". I проект там валяється у мiнiстерствi, i на "Дячка" ще й досi духовна цензура не дала дозволу... Єшевський встиг прочитати, дивувався, як вона опанувала стилем семiнарсько-попiвської мови, але iншi її твори вiн любив бiльше. Взагалi рiзнi були вiдгуки про "Дячка". От Лесков, який дуже критично ставився до її оповiдань, про "Дячка" вiдгукнувся дуже схвально. Шурочка сказала, що багато вiрно й тонко пiдмiчених картин i характерiв, але коли Марiя читала - сама бачила - Шурочка нудиться. Валерiя Iвановича деякi сцени, навпаки, зацiкавили, вiн навiть сказав, що надихають на сюжет оригiнальної картини, над якою вiн обов'язково подумає. По-рiзному сприймають люди... Це цiлком зрозумiло. Все-таки добре, що Єшевський встиг прочитати, i як зле, що не встигли вони побачитись... Вiн тодi в Аахенi був, лiкувався. Так близько, а все не виходило - то грошей не було, то часу. А як хотiлося знову в Аахенi опинитися, заїхати до милого Гейдельберга, який тепер згадується таким чарiвним. Адже там почалася їхня любов iз Сашею! Дружба з Єшевським... Бiдна сердечна Юленька лишилася сама з дiтьми. Не треба, не треба тепер анi про Єшевських, анi про Гейдельберг... Вони знову поїдуть до Iталiї! - Я вiзьму Мюссе! - Марiя схопилася з низенького балконного ослiнчика, на якому завжди сидiла коло Сашi, коли вiн напiвлежав тут, на балконi, в лонгшезi. Вона побiгла в кiмнату, раптом вiдчула, як їй хотiлося б порухатися, походити швидкими, енергiйними кроками. Вона так любила сама ходити, але ж вона вiдразу одiгнала цю злочинну думку. Думки не про Сашу були всi "злочиннi". За кожну з них вона дорiкала собi, картала себе. Усе, усе, кожна хвилька її життя, кожна думка, усе мусить належати йому. Адже й так вона вiддавала надто багато "собi" всi цi роки в Парижi. Собi? Звичайно, собi - коли сидiла за столом i писала, коли була з Богдасем, коли стрiчалася з Етцелем, Жюлем Верном, усiма письменниками й художниками - спiвробiтниками Етцелевого журналу, коли позувала для портрета Карпу Гуну, коли гуляла й читала з Шурочкою або базiкала в салонi графинi Салiас, коли розмовляла з Карлом Беннi, Сахновським, Тедзиком, писала листiвки з Бакунiним i Фрiчем, спiвала два тижнi пiдряд українськi пiснi композитору Мертке... Це ж усе було її життям, її особистим життям! Вона вiдривала час вiд нього, єдиного, коханого Сашi, i вона, вона пропустила щось важливе в його здоров'ї, в доглядi за ним... Та нi ж бо, Володя, його брат, був же в захопленнi, як раює Бритя в гнiздечку Машi та її матерi, а втiм, певне, щось пропустили, i щось не так дiяли, i, може, треба було щороку виїздити сюди, або на пiвдень Iталiї. Але ж вони жили в Нельї, передмiстi Парижа - Сена, лiс, чудове повiтря... Скiльки разiв перераховувала вона це! У чому ж, у чому вона винна? - картала вона себе. I хотiлося вночi головою об стiнку битися - тепер вона зрозумiла, що це не просто "художнiй образ", саме битися' головою об стiнку, бити себе в груди, кричати, голосити... Але вона пiдходила до нього й смiялася, розповiдала рiзнi веселi iсторiї, бадьоро дiлилася своїми планами майбутнiх творiв, мрiяла про спiльнi подорожi, майбутню спiльну роботу, i вiн, здавалося, вiрив, що це тимчасова звичайна простуда... От i зараз у тiй iншiй кiмнатi, де лежала книга, вона раптом зупинилася i схопила голову руками. Боже мiй, що менi робити? Що менi зробити, щоб вiн одужав? I враз провела руками по обличчю, немов мусила зняти слiд жахливого розпачу, i, вийшовши з книгою, сiла в тiй же позi коло нiг, i сказала так, немов вела далi незакiнчену розмову, треба було говорити, щось говорити, не зупиняючись, щоб вiн нiчого не помiтив, тiльки б вистачило сили в неї, щоб вiн нiчого нiколи не помiтив... - Знаєш, коли ми повернемось додому, не в Париж, а додому, до Росiї, я таки справдi вiдкрию школу для дiвчаток, яких звуть малолiтнiми злочинницями. Я горджуся, що саме ти порушив це питання, надрукував у "Современнике" цiкаву статтю про такi установи тут, у Францiї. Вона обминала те, що статтю вона добре вiдредагувала, пiдказувала, на що треба звернути увагу, бо й вона вiдвiдувала цi установи. - Звичайно, зараз писанням не проживеш, - казала вона дiловито: вона знала, такий дiловитий тон його найдужче завжди пiдбадьорював, - от-от i "Современник", i "Русское слово", можливо, закриють зовсiм. Про український журнал пiсля Валуєвського циркуляра i гадати нема чого! - I ти кинеш писати? - Що ти, дурненький, звичайно, нi. Та поки що, тимчасово це не буде основним. Основне - буде наша школа. I не просто для сiльських дiтей, як влаштував граф Толстой у Яснiй Полянi. Я, звичайно, захоплена його дiяльнiстю, ти ж знаєш, я написала йому про це й пропонувала свої послуги для його журналу, але сама я хотiла б улаштувати школу-дiм для дiвчаток-сирiт, що тиняються по базарах, по нiчлiжках, якi вже скуштували грiха i зазнали багато кривди, забули, а може, нiколи й не знали материнської ласки... - Чому тiльки для дiвчаток? - спитав, милуючись нею, Саша. - Менi їх дужче шкода. Хлопцi якось легше виб'ються на стежечку, навiть коли й схибнуть, швидше навчаться працювати, якимось ремеслом оволодiють. А дiвчаткам - що? Змалку - затурканi няньки, а старшi - трохи оступилася i шлях один: на вулицю, на панель. Ти ж сам це знаєш. I ти будеш боротися за здiйснення своїх проектiв - полiпшення умов дорослих ув'язнених... Знаєш, найдужче мене жахає кара мовчанням у тюрмах цiєї цивiлiзованої Францiї, а от у сiльськогосподарчих колонiях для дiтей ми, звичайно, можемо дещо запозичити. Але головне - любов до них, людське ставлення. Їй-богу, менi цi дiти й пiдлiтки серце крають, i найдужче дiвчатка. Ти видужаєш, спочинемо в Iталiї, у Парижi вiзьмемо Богдася, повернемося додому й почнемо це дiло! Зупинимось по дорозi у Варшавi, i через Вiльно - я, мiж iншим, там не бувала, i ти також. Люблю оглядати новi мiсця, а про костьол святої Анни менi ще Тарас Григорович розповiдав. Подивимося по дорозi й просто на Петербург. А там уже вирiшимо, де, та що, та як... Вона завжди говорила так упевнено, що й вiн починав вiрити й забував про нестерпний кашель вночi, зловiсну кров у мокротi i таку слабкiсть, що опановувала його, що здавалося: коли б поряд не було Машеньки, i дихати несила... - А що, як Опанас Васильович... - почав вiн. Той згадувався, згадувався раптово, не мiг про нього Саша забути зовсiм. - Навiщо ти його згадуєш? - нетерпляче перебила Марiя. - Хiба ти не знаєш, наче я не казала тобi, що в нього вже двiйко чи трiйко дiтей з Меланiєю Овдiївною - хай собi живуть на здоров'я! Вiн, певне, тiльки тому не заводить про розлуку, що у тої ж чоловiк є; кажуть, страшна, люта людина... - Але ж вiн пише тобi, й кличе, i хоче бачити й тебе, й Богдася. - А що ж тут дивного, - спокiйно мовила Марiя, але ж їй i самiй часто здавалось це дивним. - Ми з ним не ворогами розлучились, а Богдась його син, його первiсток. Я й так дивуюсь, що Опанас Васильович йому мало уваги придiляє. Знати, що росте десь однокровна його дитина, вже не маленька, потребує освiти, i нiколи не подумати, що й грошi на це потрiбно, i, головне, щоб син знав, що батько турбується про нього... - Машенько, ти не дуже справедлива до нього, - м'яко зауважив Саша, - адже спочатку вiн дуже сумував за Богдасем. - Але нiколи не дбав. Я присягаюсь тобi, я написала йому про грошi на Богдасевi витрати, тiльки для того, щоб у Богдася викликати почуття подяки до батька; я дуже делiкатно про це написала, коли ми стiльки рокiв жили без його допомоги, то й надалi проживемо, але я гадала: от повернемося додому, адже Богдась, природно, вiдвiдає батька, а чом нi? Хай же вiдчуває, що й батько турбується за нього, їм обом було б краще й легше, я бiльше дбала про моральне значення, хай зовсiм невеличкої, допомоги синовi. Не та я людина, щоб, розлучившися, якесь шмаття видирати. Та тепер знаю, то була моя помилка. Вiн вiдповiв на це не менi, а Богдасевi - виклав усi свої розрахунки, куди та чому йдуть його грошi. Богдасевi було i дивно, i образливо, а я себе лаяла. Ти про це не знаєш, нiколи я йому ранiше не нагадувала, крiм своїх зароблених, звичайно, i не нагадаю. Хiба ж ми з тобою не доведемо Богдасика до пуття самi? - "Ми", - подумав Саша. Вже скiльки вiн хворiє, знову все лягло на плечi Марусi, усе його лiкування, подорож до Нiцци... Невже не вистачить його життя вiддячити їй за все, за все? Вiн злегка потиснув їй руку, пiднiс до блiдих губ, прошепотiв: - Почитай Мюссе. "Tristesse". - Ну, навiщо таке сумне? - Прочитай "Tristesse", - повторив вiн. - Ну, коли не хочеш, не треба. Я й сам добре пам'ятаю, - i вiн тихо проказав: J'ai perdu ma force et ma vie, Et mes amis et ma gaietй. (Я втратив все, що мав допiру, _ I друзiв, i веселий спiв... )_ A кiнець? Це ж про мене: Dieu parle, il faut qu'on lui rйponde. Le seul bien qui me reste au monde Est d'avoir quelquefois pleurй. (За все вiдповiдати треба. _ Єдиний дар я мав вiд неба:_ Це те. що плакати я мiг. _ (З_ франц._ переклала Н. Забiла)._ Тiльки я плакав колись вiд любовi до тебе, вiд щастя, що побачив тебе... * * * Вiн заснув. Марiя дивилася з балкона на мiсто, на Нiццу. Боже мiй, наче для неї писав Тютчев: О, этот юг, о эта Ницца! О, как их блеск меня тревожит! Жизнь, как подстреленная птица, Подняться хочет и не может. Кажуть, сюди вiн привозив свою останню любов, з якою прожив 14 рокiв, не беручи розлуки з "законною" дружиною. I з цiєю, молодою, у них було троє дiтей. Вона молодою вмирала тут вiд туберкульозу, його остання любов, якiй присвятив вiн найнiжнiшi, найтоншi й найкращi вiршi, якi тiльки могли з'явитися в ураженому людському серцi. ...Нi, нi, я не вiддам тебе смертi, мiй коханий... Там, удалинi, праворуч - гора, i на горi кладовище. Там похована дружина Олександра Iвановича Герцена - Наталi, перша Наталi. Вiн розповiдав, як уночi за iталiйським звичаєм ховали її. Iталiйськi жiнки, а серед них i родичi Гарiбальдi, вкрили її всю трояндами i помагали нести труну. Вiн розповiдав, як потiм, уже iншим часом, вiн i бойовi однодумцi й соратники з рiзних країн, котрi випадково опинилися в Нiццi, усi на своїх руках несли на це ж кладовище труну матерi Гарiбальдi, а самого Гарiбальдi не було, вони виконували його обов'язок... I ще раз бiдному Олександру Iвановичу довелося породичатися з роковою горою. Вiн був тодi недовгий час у Парижi. Марiя вже збиралася побачитись iз ним, як у нього захворiли наймолодшi дiти, двоє близняток, хлопчик i дiвчинка, їх не бачила Марiя, про них розповiдали, якi це були чарiвнi дiтки, та якi б не були! - вони захворiли на дифтерит i за кiлька днiв обоє померли. Вiн привiз їх, дiтей Наталi другої, поховати коло своєї першої Наталi. Досить про смерть! Я не хочу дивитися у той бiк! Страшна ця Нiцца. Навiщо на сонячному годиннику такi страшнi слова поiталiйськи? Iо vado е vengo Ogni matina, Ma tu ondrai Senza ritorno '. (Я iду й повертаюсь щоранку, а ти пiдеш у якийсь день i не повернешся(з iтал.)._ Увечерi вона попросила зайти лiкаря. Температура була вище сорока. Але Саша спав. Звичайно, вiн просто задрiмав, а не був непритомним. Марiя сказала: - Вiн задрiмав тiльки-но, може, не треба будити? Лiкар узяв безсилу руку, помацав шию: - У нього не може бути така висока температура, як ви казали, торкнiться самi. Справдi, i шия, i руки були зовсiм не такi гарячi... - Але ж я тiльки-но мiряла, - якось винувато мовила Марiя, наче виправдуючись, їй здалося, що лiкар незадоволений тим, що його потурбували. Вiн сам поставив термометр. Саша не чув. Вiн спав. Тiльки в грудях i в горлi в нього щось клекотiло. - Справдi, температура дуже висока, - сказав лiкар, глянувши на термометр i якось дивно на неї. - Вранцi обов'язково викличте сестру i менi сповiстiть. Давайте пити й частiше повертайте з боку на бiк, щоб не було набряку легенiв. Нi, вiн не сердився на неї, що вона його потурбувала, i вона сказала кiлька разiв: - Дякую, дуже, дуже вам дякую. А вiн дивився з жалем i спiвчуттям i знову наказав: - Вранцi покличте сестру. Вона вже не лягала, весь час сидiла коло Сашi. Вiн не прокидався. Тiльки чула, як весь час клекоче в грудях. Повертала його, приговорюючи нiжнi, ласкавi слова. Оцей клекiт у грудях лякав бiльше, нiж температура. Така температура траплялась уже не раз, а потiм раптово наставало полегшення. Вона заспокоювала сама себе й нетерпляче чекала ранку. Тiльки почало розвиднюватися, вона тут же коло нього стала готувати йому цитриновий сiк. Поставила знову термометр. Температура трохи впала, вже було не сорок, а тридцять дев'ять, їй здалося, вiн трохи розплющив очi, зовсiм-зовсiм трохи. Звичним рухом вона трохи пiдняла йому голову й дала сiк. Останнiм часом йому навiть ковтати було важко. Але зараз ковтнув майже без зусилля. - Сашенько, серце моє, температура падає, i сiк ти добре ковтнув. Ти чуєш мене, Сашенько? Ти чуєш? Вiн з зусиллям пiдняв повiки й глянув у очi, прямо в живi очi Марiї, сумно, але цiлком свiдомо, та повiки враз безсило опустилися. - От бачиш, уже тобi легше. Ти чуєш? Повiки знову заворушилися, але цього разу лише ледь-ледь напiввiдкрили очi i впали. - Ти чуєш мене? Ти чуєш мене? - повторювала Марiя все голоснiше i вже кричала, не розумiючи, що кричить несамовито: - Ти чуєш мене? Ти чуєш мене? I вже в кiмнату бiгли покоївки й сусiди по пансiону, а вона все кричала, тримаючи його голову: - Ти чуєш мене? I коли її хотiли вiдтягти вiд нього, вона кричала: - Нi, нi, вiн тiльки-но чув мене! Вiн подивився на мене! Цього не може бути! - Отак i буває, - сказала просто i навiть якось грубо сестражалiбниця, i Марiя враз зiщулилася, принишкла, раптом їй стало страшно, що зараз його заберуть, кудись вiднесуть, не можна їй кричати, вона сама все зробить, що треба. Вона стала навколiшки й притулилася до його руки - може, вiн всетаки чує?.. * * * Вони поверталися разом "додому". Тiльки вiн був у трунi, а вона везла його... Так хотiла його мати, якiй повiдомили негайно. "Поховати в Москвi, коло батька". Хiба вона могла заперечувати? I як вона могла доручити комусь везти його - їй здавалось, вона ще з ним, коло нього. Вона сама повинна привезти й вiддати матерi, не вiддати, вони удвох будуть з ним до останньої хвилини. Наче увi снi проїхали Париж. Богдась. Етцель. Сахновський. Волков. Мадам Дезiре - їхня куховарка останнi роки - уважна жiнка, яка перейшла до них вiд Якобi. Ще, здається, хтось був... Марiя нiчого не розумiла. Не плакала, все робила, як автомат, - що накажуть. Усi наказували щось. У дорозi, в поїздi нi з ким не розмовляла. Найдовша зупинка була у Вiльнi. Вона пiшла навмання блукати по вулицях, але нiчого не бачила, анi башти Гедiмiна, анi собора Петра i Павла, хоча хтось люб'язно наполягав: - Зайдiть, панi, там бiльше тисячi статуй! Коли вiдправа скiнчиться, можна все оглянути. Навiщо це було їй? Вона просто не знала, куди себе подiти, тому й блукала. Вона згадала, тому що не так давно про це розповiдала Сашi, а їй розповiдав "батько" - Тарас Григорович. Вiн жив тут, у Вiльнi, коли був козачком у свого пана Енгельгардта, тут вiддали його вперше вчитися малюванню до художника Рустема, i тут вiн був закоханий у молоденьку вiденську модисточку Дзюню Гусиковську. Вiн побачив її в соборi Спятої Анни, i Марiї раптом захотiлося в цей собор. Там вiн бував, її "батько", наче могла вона там розповiсти йому про своє безмежне горе. Але вона й не звернула уваги на надзвичайну красу цього собору, надзвичайну, як мереживо тонке, кладку з цеглин. Вона сидiла без думок, без молитов, без слiз, до самого вiд'їзду. Вже стояла осiння пора. Тарас Григорович розповiдав їй, що з Вiльна до Петербурга йшов пiшки з iншими крiпаками взимку, в завiрюху, напiвбосий, бо в заметах пiдошва вiд одного чобота вiдпала, i по дорозi вiн весь час перевзувався. Боже мiй! Я йшла б боса весь час у цю осiнню холодну сльоту, i в нестерпний мороз, i в найгарячiшу спеку, аби знала, що везу не труну, що вiн чекає мене живий! Пiсля Вiльна - Дiнабург, потiм Москва. Майже два тижнi тяглася ця подорож. Як вона її витримала? Треба було матерi привезти сина. Вона немов скам'янiла. У цi днi Тургенев писав Етцелю, що вiн не розумiє, навiщо Марiя Олександрiвна везе труну, адже вона зовсiм не релiгiйна... Але це було щось бiльше за релiгiю. Обов'язок душi й серця перед тим, кого везла... Щоб мати з ним попрощалася. Обов'язок перед його матiр'ю, яка її так ненавидiла й кляла. * * * Мати стоїть на цвинтарi Симонового монастиря коло викопаної могили, змарнiла, постарiла, прибита горем мати, така несхожа на ту московську гостинну клопотуху у Гейдельберзi, її пiдтримують син i племiнник, стоїть купка родичiв i друзiв. Несуть труну i за труною йде жiнка, якої вона - мати - не хотiла знати, приймати. Ця жiнка привезла їй сина... у трунi. Марiя пiдвела голову, глянула на матiр, i обидвi кинулися в обiйми одна однiй i заридали. ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА 1 З Парижем було докiнчено. Власне, не з Парижем, а з паризьким життям, їй здавалося, взагалi з її справжнiм життям. Наче увi снi, в мареннi провезла вона через Париж тодi труну. З Сашею. Пiсля похорону пiд стiною Симонового монастиря їй треба було ще повернутися до Парижа, там лишалися Богдась, рукописи, книги, шафа, яку купували, щасливi, удвох iз Сашею... Власне, оце й усi речi. їхнiй щасливий будиночок уНельї був не їхнiй, найманий... Усе було тимчасове, наймане, тiльки книги й рукописи її. Та її справжнє гiрке i надзвичайне щастя, що також виявилось тимчасовим, таким скороминучим. Яке вже там життя може бути у неї?! Часом трохи гiрше, часом трохи краще щодо зовнiшнього побуту, про людськi очi тiльки, а торгуватися з ним, з життям, вже не треба, не варто. Та тiльки не могла вона примусити себе й на день навiдатися в той будиночок, в той "розкiшний" садок з єдиним крислатим гiллястим деревом. Вона зупинилась пiсля Петербурга в мебльованих кiмнатах, якi найняли для неї друзi. Вiрнi друзi - учитель Богдася Волков, Карл Беннi, клопотуха служниця Дезiре, яка перейшла до них вiд Якобi, - самi все склали, спакували. I Богдась допомагав, незвично для всiх серйозний. Вiн намагався допомагати чоловiкам i уникав лишатися з Марiєю вiч-на-вiч. Цього нiхто не помiчав. Але короткi хвилинки, коли залишалися вдвох з матiр'ю, Богдась тримався особливо послужливо. Проте, не усвiдомлюючи цього як слiд, вiн волiв допомагати чоловiкам... Один Етцель помiчав це. П'єр-Жюль Етцель турбувався про грошi, про квитки, вiн виряджав pauvre belle Marie, як рiдну. Уже на вокзалi вiн тримав її руки, говорив, говорив: "Mon enfant, mon cher enfant", запевняв, що все буде гаразд, це треба, так краще, що вона повертається на батькiвщину, цього вимагає її талант, це потрiбно для виховання сина... Марiя мовчки кивала головою. Ти важко було вимовити хоч слово. Вiн переходив на дiловий тон, починав говорити, якi переклади треба зробити найшвидше, як треба мерщiй видати в Росiї Жюля Верна, нагадував, що всi клiше iлюстрацiй вiн негайно надсилатиме, що вiн вважає її представником своєї фiрми, та, головне, - вiн весь час повертався до цього, - щоб вона не забувала, що вона, українська письменниця Марко Вовчок - член редколегiї журналу для дiтей та юнацтва "Magazine d'йducation et de rйcrйation" - журналу виховання та розваг, i там друкуються i завжди друкуватимуться її твори, i поки iснує журнал, її iм'я стоятиме на титулцi серед iмен французьких письменникiв i вчених, якi беруть участь у цьому журналi. Їй хотiлося усмiхнутися в подяку за його турботи, але вона могла лише мовчки кивати головою... Вiн говорив, що все, що тiльки-но з'являтиметься на книжковому ринку в Європi цiкавого - у Францiї, Англiї" Нiмеччинi, - вона матиме перша для перекладiв, хай притягає для цього своїх друзiв, хай подумає з приводу цього. Вона мовчки кивала головою. Так, так. Вона думатиме над цим. Про що їй ще думати? Адже треба ростити й виховувати Богдася... Треба жити... Якось жити. Це жахливо, що не маєш права на смерть. Даремно вони так усi хвилюються, бояться лишити її саму. Вона не знала, не уявляла, як вона житиме. Але ж треба робити вигляд, що живеш. Добрий Етцель не мiг спокiйно дивитись на неї. Вона була якась потойбiчна, з порожнiми очима. Сльози виступали не у неї, а в нього на очах, вiн починав пестити її руки, маленькi бiднi руки, що стiльки винесли, i говорив знову ласкаво, заспокоююче: - Mon enfant, je vous aime de tout mon c ur. Je suis votre ami toute ma vie. (Дитя моє, я люблю вас усiм серцем. Я вам друг на все життя _(франц.). _I запевняв, що Париж вiд Петербурга не за горами, вона часто приїздитиме до Парижа, i вiн завжди чекатиме її, як рiдну дитину. Вона мовчки поцiлувала його, коли сiдала в вагон. Етцель уважно, багатозначно поглянув на Богдася, немов наказав: "Бережи!" Ну от. Прощавай, Париж. Це вже остаточно вона повертається до Петербурга. Поки що до Петербурга. Там далi видно буде. Але тепер їй треба для своєї роботи зупинитись у Петербурзi, увiйти в якусь життєву колiю. Це можливо, лише працюючи, iнакше - як робити вигляд, що ти жива? Поїхали. Короткi розмови з Богдасем про речi, про швидкий снiданок на довгiй зупинцi: "Бога ради, не вiдстань!" Яка неприємна, непередбачена затримка у Варшавi! У неї витягли грошi! А може, загубила у такому своєму розгубленому станi? Вона кусала губи вiд досади. - Добре, що тут тепер живе Василь Михайлович Бiлозерський, - сказала Марiя Богдасевi. - Вiн так завжди приязно й дружньо ставився до мене, а Надя, його дружина, щиро мене любить. Я ж везу новi твори у Петербург. У мене незабаром мусять бути грошi, я позичу в них i надiшлю. - Звичайно, мамо, - заспокоював її Богдась. - Чого ти так турбуєшся i хвилюєшся цим? Надiшлемо з Петербурга i все. Принаймнi Варшаву подивимось! Не було тепер чого дивитися Варшаву пiсля придушення повстання. Спорожнiлi, наче вимерлi вулицi, незвичайна тиша, яка зовсiм не дивує десь у селi i так пригнiчує у великому мiстi. Тут панував тепер лютий Муравйов, якого недаремно прозвали "вiшателем". "Де ж тепер Тедзик? Сахновський?" - майнуло в головi у Марiї. Давно, як давно передали вони їй привiт з Iталiї, куди подалися з Парижа. А тут вона потрапила зовсiм в iнше оточення. Вона знала, що Василь Бiлозерський пiсля неприємностей у Петербурзi, - у нього навiть обшук був у 1863 роцi, - пiсля припинення "Основи", зовсiм порвав з журналiстикою i перебрався до В'аршави. Але вона не знала, що, й так досить помiркований, вiн ще дужче "поправiв" i у Варшавi займає статечну посаду урядового чиновника. Проте вiн зустрiв її дуже радо, гостинно, так само, як колись у Петербурзi, коли вона приїздила з Парижа. I так само, як тодi, ще дужче, нiж чоловiк, зрадiла їй Надя. - Нi, нi, ми вас так одразу не вiдпустимо. Та й, дивiться, ви, мабуть, застудилися в дорозi, ви зовсiм слабi, ви перепочинете у нас кiлька днiв, - обнiмаючи її, казала Надя. - I не сперечайтесь, i не заперечуйте, Марiє Олександрiвно, дорога наша! Зробiть нам таку ласку й честь! - щиро пiдтакував дружинi Василь Михайлович. У Марiї потеплiшало на серцi, її пам'ятають, її люблять земляки-українцi! I, може, саме через це тепло так вразила її друга зустрiч... Вона таки зупинилась на кiлька днiв у Бiлозерських. Обоє вони панькалися з Богдасем, як з малою дитиною. Марiя знала, що їхнiй хлопчик помер, i це ставлення до Богдася її особливо зворушило. Боже мiй, кожний в свiтi своє лихо має. Треба було написати листи паризьким друзям. Вона знала _ вони всi хвилюються за неї. Треба було написати матерi, Параскевi Дмитрiвнi, що вона затрималась у Варшавi. Здавши листи на поштi, Марiя поверталась на квартиру Бiлозерських. На сходах побачила якусь жiнку. Жiнка зупинилася також коло тiєї ж квартири. Щось знайоме майнуло в обличчi. Боже мiй! Та це ж Олександра Михайлiвна, дружина Кулiша! Сестра Василя Михайловича Бiлозерського. I в першу мить Марiя зрадiла. Свої ж, свої люди - хiба вона пам'ятала зараз, що було колись! То справжнє горе пам'ятливе, а все, що було з Кулiшем, -такий дрiб'язок перед ним! - Олександро Михайлiвно, доброго здоров'я! От несподiванка! - простягла Марiя руку, навiть бажаючи обняти, але ще не роблячи для цього руху. Та дивилася здивовано. - Хiба не пiзнаєте? Марiя Маркович! Кулiш дивилася якось спантеличено, нерiшуче простягла свою руку, мляво вiдповiла на мiцний потиск. Так, вона вже впiзнала її, свою суперницю, й неспроможна була приховати ворожого почуття, спалаху всiх прикрих спогадiв, навiть коли вже сидiли у вiтальнi. Надiя намагалась завести якусь спiльну розмову, не могла зрозумiти, чому Кулiшиха ледве цiдить слова, ледве дивиться на їхню дорогу гостю. А гостя немов не бачить цього, вона зовсiм просто каже: - Така прикрiсть у дорозi трапилася - витягли гаманець з грошима. А втiм, я рада, що через це зупинилась тут i бачу своїх друзiв. - Яким не первина вас виручати, - раптом презирливо мовила панi Кулiш. Як її дратувала ця жiнка, ця елегантна красива дама! Одразу вона справдi не пiзнала Марiї Маркович, але не тому, що та мала за цi роки постарiти чи змарнiти, а саме тому, що не чекала побачити таку привабливу, гарну жiнку. Нi, нi, її Панько правий, Марковичка не дуже сумувала та бiдувала там, за кордонами! Це нетактовне зауваження наче штрикнуло обох - i Надiю, i Марiю. Марiя враз змiнилася. Вона глянула гордо i навiть трохи примруживши очi на Кулiшиху, а Надя почервонiла й заговорила швидко, стиснувши руки: - Ми радi, ми дуже радi такiй дрiбнiй, по сутi, неприємностi, бо цс дало нам змогу побачити нашу любу, дорогу Марiю Олександрiвну. Марiє Олександрiвно, ви ж знаєте, Кулiшi також живуть тепер у Варшавi. - Так? - байдуже, холодно спитала Марiя. - Пробачте, менi треба до Богдася. Я повернуся зараз, Надiє Олександрiвно, - вона кивнула недбало головою i вийшла з вiтальнi. Повертатися вона не збиралася. - Чого це вона корчить iз себе королеву? - обурилася Олександра Михайлiвна. - Що, до чоловiка повертається? Кажуть, її полюбовник помер, довела його до смертi, тепер i до чоловiка можна! - Як вам не соромно! -трохи не вигукнула Надiя. -Облиште цю розмову! Я не хочу говорити так про мого друга, про нашу найкращу шановну письменницю! Але цю розмову Марiя чула. Треба триматися. Невже вона сподiвалася, що самi друзi чекають на неї на батькiвщинi? Треба триматися. З Бiлозерськими i слiвцем не прохопилася про Кулiша й Кулiшиху. Надiя була ще уважнiшою, ще ласкавiшою, i Марiя, пам'ятаючи про важку втрату Надiї, хай хоч i не недавню, намагалася не завдавати їй зайвого болю невигойних спогадiв, бiльше говорили не на особистi теми, i обидвi розумiли, що це не з неуваги до горя кожної, а навпаки - з чулостi й тактовностi. Обоє Бiлозерськi умовили Марiю, щоб Богдась пожив ще в них у Варшавi, поки вона влаштується в Петербурзi. За Богдасем погодилася приїхати бабуся, Параскева Дмитрiвна. Все ж таки зустрiч з Олександрою Михайлiвною Кулiш якось вплинула на Марiю. Вона повернулася до Петербурга з гордим, незалежним виглядом впевненої в собi людини. А насправдi...