Боже! Невже нiхто не чекатиме її нiколи, не жадатиме нiколи так її погляду, її мови, її подиху, як Саша? Нiколи? Нiхто? 2 А на неї чекали, її жадали двоє людей... Їй i на думку не спадало, i уявити собi не могла, як чекає на неї, думає, як, може, нiколи не думав, - Опанас Васильович. Вiн хворiв у Чернiговi, куди вже слабим переїхав, i жив "на квартирi" в домi Меланiї Овдiївни Загорської. Власне, її чоловiка. її чоловiк - злий невдаха, п'яниця, горбань - жив теж тут. I їхнi дiти - його, Опанаса Марковича i Меланiї Овдiївни. А вiн, Опанас Маркович, чекав на свою дружину Марiю Марковичку, колишнього свого любого Вовчка, i найдужче, до нестерпного болю, чекав свого сина Богдася. Iлля Петрович Дорошенко знав усе. Вiн знав, що Марiя Олександрiвна повертається до Петербурга, можливо, вже повернулася з сином, що невдовзi до того вона приїздила, привезла труну з тiлом того невiдомого йому Пассека, з яким прожила шiсть рокiв за кордоном. - Вона повернеться до мене? - спитав, дiзнавшись про це, Опанас Васильович Дорошенка. - Вона ж тепер повернеться до мене? - повторював вiн з якоюсь незрозумiлою Дорошенковi надiєю. - Куди ж вона повернеться? Сюди? - пересмикнув плечима Дорошенко. Меланiї Овдiївни не було в кiмнатi. Немов її зовсiм не було на свiтi зараз для Опанаса. - Хоча б хлопчика побачити, - прошепотiв Опанас, - Богдася мого, мого сина єдиного. Немов там, за стiною, були не його дiти... - Iлько, напиши їй, хай їде швидше. А як одразу неможливо, я почекаю, почекаю... Нехай тiльки хлопчика одразу надiшле. Може, його вже на свiтi немає? - Що ти верзеш? Адже ти листи вiд нього одержуєш. - I вона ж пише. Писала, - поправився, зiтхнувши, Опанас. - Довго писала. Просила - то про Кармелюка надiшли, то пiдписку на пiснi збери. Вона ж нiколи зла на мене не мала Маруся. Пам'ятаєш Немирiв, Iлько? От i ти не дочекався... То б вона приїхала i у тебе зупинилася б, поки б я знову квартиру пiдшукав. А ти не дочекався! - з докором казав Опанас. Дорошенковi здалося - вiн марить. ...Але ж справдi. Вiн не дочекався. Одружився. З горя. Нiхто не знав, що з горя. Адже цiлком природно - годi йому бурлакувати. А вiн-то знав: з якоїсь такої безвиходi, коли дiзнався, що полюбила якогось хлопця i на все рукою махнула. Нi, у нього нiколи не було нiяких навiть найпотаємнiших надiй на якусь взаємнiсть, але ж поки вона була з Опанасом, - вiн був рiдний усiй сiм'ї, її друг, брат. I йому нiчого бiльше наче не було потрiбно. А тепер - яке порожнє життя! Поряд завжди чужа, зовсiм чужа людина, i нiхто не знає, навiть Опанас, як вiн картає себе весь час... А зовнi - все нiби гаразд, як у людей. То не горе, що горює, бо ще важче - як смiється. Чи хотiв би вiн тепер побачити Марiю Олександрiвну? Вiн не знав. Боявся цього питання. I не листувалися бiльше. Вiн перестав писати. - Iлько, ти напиши їй, швидше напиши, щоб хлопчика негайно надiслала. Я не можу вмерти, не побачивши його. - Ну, таке вигадав, чого це ти вмиратимеш? Ти що, старий уже такий? - Не старий, а дурний, - спробував пожартувати Опанас. - Напиши, може, й вона приїде. Попрощатися. Навiки попрощатися. Тодi прощалися - хiба знали? I вона не знала, моя бiдолага, адже й вона бiдолага, Iлько. Хiба їй з такими, як ми? Не вмiли ми її цiнити... I той, що вмер. Що вiн перед нею? Я на нього зла не маю. Побачив - i збожеволiв... А зi мною їй непереливки було... I мовчала, нiколи не дорiкала. Вiн усе шепотiв, шепотiв, перед очима виринали далекi картини, i бiльше прикрi, якi нiколи й не згадував. - Ти слухай, слухай, Iлько, та ти сам знаєш, та це ще коли в Києвi... Бiдували дуже, на Куренiвку перебралися, у хату пiд соломою... Нiчого, анi слiвця не казала, немов так i належить. А в чому ходила! Черевики латанi, платтячко ще орловське, перешивала, зашивала, перелицьовувала, i - нiчого, анi слiвця, ще й бадьориться i мене пiдбадьорює, смiється: "Все гаразд буде, ти собi ще фрак справиш i цилiндр купиш". Їй-богу! Так i казала - цилiндра купиш. Це вона жартувала, а ми й за ту хату пiд солом'яним дахом хазяйцi завинили. От тiльки раз i сказала сумно: "Так уже Богдасевi чобiтки потрiбнi". Ти не знаєш... У Немировi так не було, як тодi в Києвi... Нiякої роботи... I раптом розшу.кує нас Чалий, ти ж знаєш Чалого? Еге ж. Чалий. I бачить, у мене непроданi мої книжки, каже: "Давайте, я їх швиденько пристрою, от приходьте позавтра - i вже грошi матимете". Ти подумай, справдi, навiдався я за два днi, i вiн менi щось чи тридцять, чи iНавiть п'ятдесят карбованцiв виручив i дав. Ти думаєш, я їх додоiму вiднiс? Марiєчцi вiддав? Аякже! Отак з доброго дуру думаю - iгреба на радощах i Манечцi, i Богдасику якихось ласощiв. Казала вона якось, що так уже, ну над усе, київське сухе варення лю.бить, ти знаєш, фрукти рiзнi у цукрi, такi, справдi, тiльки у нас у Києвi в Балабухи роблять, i попрямував я одразу до Балабухи... Ну, крiм сухого того варення, пляшечку шампанського, закусок якихось. А там Хрещатиком чорти мене понесли. Проходжу повз Крамницю з капелюхами, а на вiтринi - цилiндри, i бiс мене з глузду звiв - згадав її жарт: купиш собi цилiндра. Зайшов i таки купив, та ще найдорожчий. На мене дивляться з подивом прикажчики, а я, щоб не дуже дивувалися, ще й рукавички моднi, правда, не тiльки собi, а й Марусi теж купив. Ще якусь дурницю, дрiбницю непотрiбну. Вийшов з повними руками, одразу фаетон узяв, та ще й парокiнний. Iду й уявляю - ото зрадiє, ото здивується! По дорозi ще Чалого побачив, вiн аж очi вирячив, а я помахав йому рукою в новiй рукавичцi - знай, мовляв, наших; гукнув, щоб у гостi приходив, та, мабуть, не почув... Та от слухай. Вибiгає моя Манечка й справдi здивувалась, немов i не мене побачила. Я їй i коробку з ласощами, i шампанське, i рукавички моднi, а вона зблiдла, а губенята смикаються, наче от-от заплаче, i очi з докором дивляться, як я карбованця тому вiзниковi недбало, як великий пан, дав. I знову - анi слiвця, а я ще й образився, що не зрадiла подарункам, хотiв вже її розрадити. "Нiчим тобi не вгодиш", - буркнув, йолоп такий, адже нi на хату, нi на чобiтки Богдасиковi вже не вистачило... А їй на черевики й поготiв... Вiн схлипнув. Так уже згадалася чiтко та безжальна сцена, хоч би вилаяла добре - легше було б! - Iлько, а може, вона усе забула, усе простила? Може, приїде? Вiн усе шепотiв, шепотiв... Щось знову згадував те, що нiколи наче не пам'ятав, а тепер спливало у пам'ятi - дошкульне, непоправне. То весь час усi цi роки намагався нанизувати всi її огрiхи проти нього, щоб себе виправдати, хоча нiхто вiд нього цього не вимагав, усi бiльше її засуджували, хто знав про її життя тепер, а йому нiби так i належало - зiйтися з iншою жiнкою. А зараз, зараз усе в глибинi приховане, людям не знане, спливало, i дорiкало, i обвинувачувало. Вiн згадував ту ясну, щиру, вiддану дiвчину, яка так вразила його, а потiм як узявся вiн її "виховувати", в якi шори забрав, якi умови створив! I нiколи докору, ремствування... А потiм... потiм усе порвалося... i край... Вiн i зараз не хотiв думати, не припускав, що нiколи вона його не любила, нiколи не припускав, що когось вона любить, усе намагався пояснити якимись обставинами, тимчасовими непорозумiннями, матерiальним становищем, не тому, бороиь боже, що їй там чогось не вистачало, а тим, що цi борги, нестатки, мiзернi розрахунки примусили надовго розлучитися... Але ж дивилися на нього з докором в уявi її очi, так як нiколи не дивились у дiйсностi - може, лише тодi, одненький разочок, коли в цилiндрi, з шампанським i ласощами вiд Балабухи приїхав на ту куренiвську "дачу"... I вiн шепотiв... шепотiв... та вже нiчого не мiг розiбрати Дорошенко, то вiн пiдвищував голос, i Дорошенко почув, як за стiною щось зашарудiло, щось рипнуло: - Тихше... - мимоволi вирвалося у Iллi Петровича, - Меланiя Овдiївна. - Боїться. I досi боїться, що приїде Марiечка, i я її покину. Покину, та не для Марiечки. Шкода менi її, Меласi, - не зазнала щастя. Була зi мною - весь час боялася, ревнувала: а що, як повернеться Марусинка наша? А я ж їй листи показував: "Меланiї Овдiївнi низенько кланяюсь", "Усiх вiтаю, а Меланiю Овдiївну найдужче". Нi, не любила вона мене... Може, й радiла, що коло мене Мелася - їй спокiйнiше там було. Та що я? Любила. Вiрила. Писала: "Пришли все про Кармелюка... Обiймаємо тебе, наш друже..." Зоренька наша... Марко Вовчок... Мiй Вовчок... Вiн марив, явно марив. Закашлявся, аж зайшовся. - На води, випий води, Опанасе, тобi краще буде. До кiмнати вбiгла Меланiя Овдiївна. - Опанасе Васильовичу, вам погано? От клята та Марiєчка, Марусинка, Марко Вовчок, не дає йому спокою все життя! Та тiльки вбiгла - чоловiчий грубий голос залунав з iнших покоїв: - Меланiє! А ну швидше сюди! - Знаєте що, Меланiє Овдiївно? Треба Опанаса Васильовича мерщiй до лiкарнi. Йому дуже кепсько, - сказав Дорошенко. Меланiя Овдiївна заридала. 3 А другий, хто чекав на неї, -нi, не Дорошенко. Це був її троюрiдний брат, Митя Писарєв. Вона зустрiлася з ним пiсля семи рокiв життя за кордоном, пiсля похорону Сашi в Москвi, коли їхала знову до Парижа за Богдасем та речами, їхала через Петербург. Вона нiкого не хотiла, не могла бачити в Петербурзi. Вона не могла нi з ким розмовляти. Про що вона б розмовляла? Вона не могла дати собi ради. Вона всоте переживала останнiй день у Нiццi, все до краплинки, кожне слово, погляд, рух. Наче в туманi поставала ця жахлива подорож - Париж, Вiльна, кiлька годин у Петербурзi, Москва, Тетяна Петрiвна Пассек, i ця яма коло стiни Симонового монастиря, куди опустили Сашу. I вона знову тодi поїхала мерщiй до Петербурга, щоб знову їхати до Парижа. Їй страшно було самiй, i їй страшно було бути з людьми. Раптом там, у Петербурзi, їй спало на думку, що годилося б вiдвiдати Варвару Дмитрiвну й Митю Писарєвих. Адже Митя нещодавно вийшов з фортецi, вiн пережив такi страшнi роки! А улюблена її тiтка - що вона перенесла за цей час! До них можна зайти. До них треба зайти. Дверi вiдчинив Митя, i обоє зупинилися. Вони не бачилися з вiд'їзду Марiї у 1859 роцi. Сiм рокiв! I яких рокiв! Вiк за них прожито i в неї, i в нього! Не ховаючи свого захоплення, Митя дивився на неї, молоду 'ще жiнку, таку несхожу на всiх знайомих i родичок, на всiх петербурзьких i провiнцiйних дам. Марiя завжди одягалася зi смаком, але тепер можна було додати - з паризьким смаком, тiльки зараз, коли б вiн розумiвся на цьому, - якось недбало. Наче надягла це темне плаття, шите паризькою кравчихою, i в дзеркало не поглянула - байдуже було, як лежить. Мереживна тонка чорна косинка, накинута на плечi, вiдтiняла русяве хвилясте волосся, недбало заколоте на потилицi. Вiн пам'ятав її довгi коси, спущенi долу або вiнком, як короною, на головi. Зараз - звичайнiсiнька зачiска, немов також - розчесала, заколола будь-як i анi волосинки не поправила. Та однаково - нi на кого не була вона схожа, не була звичайна! Очi глянули йому в живi очi й нагадали давню милу i добру кузину М.чнiу, Марi. Та зараз очi її були зовсiм iншими, наче вони вже набачились невблаганної дiйсностi, i не було вже в них тої сповненої життєлюбства цiкавостi до всього, стремлiння одразу багато побачити й зрозумiти, а коло повних, ще рум'яних ч таким вабливим рисунком вуст позначилися гiркi ### вiдсутнi сторiнки 452-453 ### розсталися друзями, з величезною взаємною повагою - старий наш Пирогов i старий Гарiбальдi. - Марi, - перебив Митя, - я писав у статтi про роман Чер нишевського "Что делать?", що для таких людей, як Оуен, як Гарiбальдi, старостi, давнини не iснує - такi люди будуть новими для всiх вiкiв i народiв! Варвара Дмитрiвна, спочатку схвильована спогадами про Герцена, а для неї, значить, i про причину арешту Митi, тепер радiла - як вiн захопився розмовою з Марi! Бiдна Марi. Не вона, maman, їй суддя! Мати їй вдячна, що та розрадила Митеньку. Митя з захопленням дивився на свою троюрiдну сестру. Саме така жiнка - самостiйна, розумна - була його iдеалом, про таку вiн мрiяв, коли писав про свого Базарова, такої жадали Базаров i вiн. Вони обидва помилилися - той iз своєю великопанською холодною Одинцовою, а вiн - iз своєю любов'ю до кузини Раїси Кореневої, тепер Гарднер. Яке порiвняння! Ця талановита самостiйна людина, друг Шевченка, Герцена, Тургенева, i та пiгалiца, звичайнiсiнька панночка - Раїса! Як це вiн мiг колись казати, що її, Раїси, сентиментальнi, солоденькi, як дешевеньке куповане печиво, що зараз мати подала до столу, романи можуть затьмарити живi соковитi твори другої "сiмейної знаменитостi"? Це була справжня "емансипована людина". Не лише жiнка, а людина! А жiнка... Усе в цiй жiнцi чарувало його, i мимоволi почуття заздростi й ревнощiв ворушилися в грудях. Ця жiнка пристрасно кохала якогось юнака, задля нього покинула чоловiка, не звертала уваги на поговiр, на непевне становище, весь час сама працювала. Який вiн був щасливий - той юнак! Стiльки рокiв iз нею!.. А от тепер поховала його... Бiдна! Поруч iз почуттям заздростi росло ще й спiвчуття, бажання чимось допомогти, їй, певне, так тяжко зараз! Адже вона i сестра його, рiдна Маша, мила Марi, яку вiн завжди так нетерпляче чекав у дитинствi! Вона так щиро, невимушене, по-сестринському поцiлувала його, i вiдчуття її губ не зникало. Хотiлося дивитися у цi сумнi очi, якi лише при згадцi про Лондон та Iталiю трохи пожвавiшали, хотiлося тримати цi маленькi руки в своїх, i щоб цi губи ще поцiлували його, - може, й не по-сестринському! Марiя дивилась на нього уважно й ласкаво. - Я все говорю, а я б тебе хотiла, Митюшо, послухати, щоб ти, коли ти можеш, звичайно, розповiв про себе. - Звичайно, я тобi все можу розповiсти, абсолютно все, - з такою готовнiстю вирвалося у Митi, що у матерi мимоволi заворушилося почуття ревнощiв. - Але хай потiм, - сказав Митя, наче сам зупинив себе. - Знаєш, правду кажучи, я ще не отямився як слiд пiсля чотирирiчного самотнього перебування в равелiнi, пiсля тiєї тишi, мовчання. Життя зовсiм перевернулося, i я ще нiяк не призвичаюсь до всього того, чого ви й не помiчаєте. Я ще нiяк не знайду себе. Марiя здивовано глянула на нього. - Ти не знайдеш себе? А хiба ти коли губив себе? Знаєш, Герцен казав, та й писав, що Петропавловська фортеця - великий вселенський собор. Чернишевський написав там "Что делать?", а ти... Боже мiй, господи! Та я схиляюсь перед тобою! Усе, що я прочитала, саме те, що ти останнi роки там писав, виявляло людину, яка знайшла себе, знає, про що хоче i мусить сказати собi та iншим. - Так, я знаю, що сказати. Але зрозумiй, може, це смiшно, я просто нiяк не можу призвичаїтись, пристосуватися пiсля свого становища казенної тюремної речi до звичайних умов. Менi ще часто буває нiяково, важко з людьми, я тiльки цього їм не показую. А тобi я справдi можу все сказати. Наче вперше пiсля в'язницi свiжого повiтря ковтнув. Дивно було матерi чути це. Та й Марiї також. - А менi самiй, коли читала твої статтi, здавалося - свiжий вiтер вривається в моє життя i всi думки переполошує, хоч iнколи хотiлося закричати: "Митю! Що ти! Я не згодна!" - Митi запропонували видати повне зiбрання творiв, - з гордiстю сказала мати й трохи з остраху, щоб Марiя не почала теоретичних сперечань, з чим вона не згодна. - Хiба хто мав таку честь у двадцять шiсть рокiв! - Менi вже двадцять сiм, i прошу ставитись до мене з повагою, - засмiявся Митя. - Та зараз щось застопорилося з виданням, - стурбовано вела далi Варвара Дмитрiвна. - Знову цензура присiкується. Нам треба повертатися додому, ми ж тут ще й з Вiрочкою, дочкою. Нам не по зубах зараз життя у Петербурзi, але просто думок не прикладу, як я лишу Митю самого. - Таку бiдну безпорадну дитину, яку чотири роки пильно доглядали, - комiчно закивав головою Митя. Марiї хотiлося сказати: не бiдну, не безпорадну (то я зараз бiдна i безпорадна!), а людину вирвану раптово, брутально з життя i зараз ще не пристосовану до звичайних умов, взаємин, до побутового клопоту. Марiя це все одразу зрозумiла. - Maman, - сказала вона, звернувшись так, як у дитячi роки всi, i рiднi дiти, i приймачки-племiнницi, i далекi родичi називали Варвару Дмитрiвну, завжди розважливу i справедливу до всiх "maman". - Я ж тiльки їду за Богдасем, а потiм на деякий час, не знаю ще на скiльки, але ж лишуся в Петербурзi. Я вже догляне маленького мого братика Митеньку з радiстю. - Вона поляскала його по плечу. - I ми ж не тiльки родичi по кровi, ми ж i по роботi родич-i, журнали нас обох поять i годують. - Що ж, я, як добрий ремiсник, горджуся своїм ремеслом, так само, як за кордоном, кажуть, - та ти це, певне, бачила на власнi очi, - кожен швець, кожен пекар чи кравець пишається своєю майстернiстю. -Ще й як! Ти б подивився на когось iз них! Добрий майстер тримає себе як король! I таки вмiє визискувати своїх пiдмайстрiв та учнiв. - Як наш Благосвєтлов у журналi, - пiдморгнув матерi Митя. - А пiд твоїм доглядом я радий бути, навiть коли вiн буде суворiшим, нiж у равелiнi! - звернувся вiн до Машi. - Ну, що ти! Я дам тобi повну волю, крiм часу снiданкiв, обiдiв та вечерi, - усмiхнулась Марiя. Для Варвари Дмитрiвни це був вихiд. Прощаючись з Марiєю, цiлуючи її, вона сказала: - Тепер я буду спокiйнiшою. Повертайся швидше. Митя тобi також у всьому допоможе, все ж таки чоловiчi руки. А ти бережи його. Митя пiшов її проводжати. Вони розмовляли, як близькi родичi, товаришi. - Справдi, Машенько, ти менi давай рiзнi доручення, я з такою охотою виконаю все, поки ти приїдеш. Я вiдчув - ми будемо друзями, справжнiми великими друзями. Я чекатиму на тебе нетерпляче. I вiн раптом додав таким тоном, що Марiя зрозумiла - вiн усе знає, перед ним нема чого критися: - Я все зроблю, щоб тобi було легше... Напиши менi обов'язково, - i притиснув її руку до себе мiцнiше, наче хотiв, щоб вiдчула - вона може на нього спертися. ...А мимоволi вiн думав усю дорогу - поцiлує вона його на прощання? Вона поцiлувала. По-сестринському. - Дякую тобi, Митенько. Коли б ти знав, як менi важко. Тiльки йому так сказала. Навiть з Етцелем мовчала. - Я знаю! - тихо сказав Митя. Але хiба вiн мiг знати всю безодню її болю? * * * Який несприятливий час для повернення на батькiвщину! Та хiба вона його обирала? А втiм, хiба легше було на Русi великiй i рiк тому, i два, i три? I коли б мала вона- силу тепер замислитись та окинути поглядом, що дiялося тут за тi роки, що вона жила за кордоном, - хiба можна було б сказати: от краще вона б повернулася тодi, Отодi було не так важко. Правда, перший час пiсля реформи немов забуяли свiжi вiтри, прокинулись новi сили, нова молодь росла по всiх усюдах, тяглася до знання, до працi, до боротьби за права i людське життя знедолених. Палкi шiстдесятi роки! Вони увiйшли в iсторiю росiйського народу бадьорим весняним свiтанком, славними iменами... Але ж, але ж... Як швидко зрозумiли всi, крiм тих, хто не хотiв розумiти, що разом з невеличкими подачками, якi давала лiва рука уряду, права затискувала ще жорстокiше i невблаганно виривала з когорти одчайдушних бiйцiв то одного по одному, а то й цiлими купами. Кожен рiк позначався вразливою бiлою. 1861 рiк. Смерть Тараса Григоровича Шевченка. Що ж, що формально - вiд хвороби? Та чи не все злощасне життя, заслання, знущання, поневiряння довели його до могили у сорок сiм рокiв? Усiм це було зрозумiло. А восени того ж року - смерть Добролюбова. Увесь цей рiк по всiй iмперiї - селянськi заколоти. Студентськi хвилювання по всiх унiверситетських мiстах. Арешти. Заслання. Кари. 1862 рiк. Арешт Чернишевського. Красовського. Михайлова. Писарєва. Тимчасова заборона прогресивних рупорiв - "Современника" та "Русского слова". Арешти. Заслання. Кари. 1863 рiк. Вже й "Основа", перший український журнал, припинив своє iснування. А мiнiстр внутрiшнiх справ горезвiсний Валуев видав циркуляр про заборону видання книжок українською мовою, якщо це не художня лiтература, та й для художньої лiтератури були створенi посиленi цензурнi рогатки. У таємному ж листi до мiнiстерства народної освiти цей "лiберальний", як вiн себе вважав, мiнiстр Валуев писав: "...нiякої малоросiйської мови немає i бути не може". Усе "тайне" стає "явним". Не тiльки явний циркуляр, але й про лист знали всi, i увiйшли вони в iсторiю української лiтератури ганебними вiхами. А тодi, в тi роки, вiдчули на собi цi розпорядження усi українськi письменники, усi видавцi, усi вчителi, увесь народ. I, звичайно, особливо гостро вiдчула це українська письменниця - Марко Вовчок. (Бiдна Марiя! Вона це вiдчула не лише як соцiальне лихо, а як i своє особисте: адже перед тим запропонували їй українськi дiячi, про цс з нею говорив Василь Бiлозсрський, коли була вона в Петербурзi наприкiнцi шiстдесят другого року, - щоб заходилася вона працювати над iсторiєю України для дiтей; i скiльки планiв уже виникло тодi у неї з приводу популярних книжок українською мовою для шкiл, для простого народу). Той же шiстдесят третiй рiк. "Рухавка" - невдале, приречене на страшний кiнець польське повстання. Загибель сотень молодих життiв. Розправа Муравйова, посланого на придушення повстання, який сказав: "Я не з тих, кого вiшають, я з тих, хто вiшає!" Скiлькох же вiн перевiшав! А серед повiшених, серед закатованих, засланих, загиблих у сутичках - скiльки знайомих i друзiв Марiї! Арешти. Заслання. Кари. 1864, 1865 роки. Ще дужчi утиски цензури. Арешти. Заслання. Кари. 1866 рiк. Пострiл Каракозова в iмператора Олександра II. Яка страшна розправа з усiма причетними i непричетними! Недарма на розслiдування i ведення справи був викликаний до Петербурга Муравйов-вiшатель. Ну, вже вiн i розправився! Усiх, притягнутих до справи, насамперед обвинуватили в тому, що вони "особи, вiдданi злочинному вченню соцiалiзму та комунiзму". Багато iз забраних не крилися, що вони стали на шлях боротьби за народ пiд впливом соцiалiстичних iдей Чернишевського, пiд впливом його роману "Что делать?". "Современник" заборонили зовсiм. Арешти. Заслання. Кари. Страшний Марiїн рiк. Вона навiть не могла стежити, дослухатися, що робиться на батькiвщинi. Навiть пострiл Каракозова i всi подiї, зв'язанi з ним, одразу не викликали значимої реакцiї, - вона боролася за життя Сашi, i все-все вiдiйшло на другий план, усе iнше було як у туманнiй далинi. I тiльки тепер дiзнавалася, що дiялося, тiльки тепер доходило, i треба було думати, що робити. "Современника" нема, "Основи" давно нема, Бiлозерський i Кулiш, "основ'янськi" редактори, влаштувалися у Варшавi i вiдiйшли вiд українських справ. Та, правда, в неї зв'язки з "Русским словом", iншими росiйськими журналами та газетами, куди вона надсилала свої нариси - "Листи з Парижа", зв'язки з видавцями. Треба працювати. Перш за все працювати. Журба сорочки не дасть. I не думати, що нiхто її не чекає. 4 "Друже мiй Машо! Сьогоднi я мiг уже чекати вiд тебе листа, але й досi його ще нема. Я ще не почав непокоїтися з приводу тебе i, певне, почну не скоро, але вважаю своєчасним написати тобi i потiм спокiйно i терпляче чекати твоєї вiдповiдi. Менi тепер не те щоб сумно, а якось мляво живеться, я такого становища i настрою не терплю, хотiлося б сiсти за працю, зробити якнайбiльше, почасти для того, щоб очистити собi кiлька вiльних днiв до часу твого повернення, але досi рiзний дрiбний i стороннiй клопiт постiйно вiдтягали мене вiд дiла, примушували мене їздити по мiсту, i час витрачався найдурнiшим чином без працi й без задоволення". А клопiт у Дмитра Iвановича Писарєва трапився неприємний. Класна дама в гiмназiї, де вчилася його молодша сестричка Катя, дала ляпаса по щоцi дiвчинцi в присутностi її подруг. Дмитро Iванович вважав, що не можна залишити так цю iсторiю - дiвчинка не повинна була примиритися з незаслуженою образою, це могло зломити її волелюбний чесний характер. Вiн любив своїх сестер, особливо турбувався про цю, молодшу, "Какас", як звали її дома, пiдлiтка трохи свавiльного й нервового. А вона його обожнювала, i їй уже тепер хотiлося прикладати в життi, запроваджувати всi тi iдеї справедливого життя, про якi вичитала в його статтях. Та хiба тiльки для рiдних сестер його статтi вiдкривали новi обрiї, руйнували усталенi поняття людських взаємин у родинi, в суспiльствi i разом з своєрiдним гiмном працi, труду, знанню, науцi, - о, як пiсля читання їх хотiлося вчитися, читати, працювати, щоб не бути трутнем у життi, - як разом з цим виховували його думки прагнення до "емансипацiї особи"! Як часто тепер лунали серед молодi вирази з його статей: "емансипацiя особи", "вiрно зрозумiлi вигоди", "розумний егоїзм". Цей "розумний" писарєвський "егоїзм", про який вiн писав: "Люди, якi мислять, освiченi, вiльнi вiд забобонiв, керуючись лише велiнням свого егоїзму, неодмiнно дiйдуть до загального добра". Звичайно, вiн не мiг поминути байдуже такий випадок знущання хай i не з дорослої людини. У гiмназiї хотiли затерти цей iнцидент. Батьки дiвчаток-подруг, якi були свiдками, суворо заборонили своїм дочкам розповiдати, що вони бачили. Для Дмитра Iвановича пiсля фортецi ця iсторiя була особливо нестерпною i принциповою. Вiн вирiшив довести все до вiдома попечителя жiночих гiмназiй принца Ольденбурзького, який був i головним управителем IV вiддiлу власної її величностi канцелярiї, що вiдала всiма установами iмператрицi Марiї. Ох, цей вiзит! Адже треба бути стриманим, бо йому хотiлося врятувати Катю i вiд дальших переслiдувань i помсти. Вiн, як i до фортецi (i в фортецi!), працював для Благосвєтлова. Благосвєтлов тепер видавав "Дело". Так усi спiвробiтники н казали: "Працюємо у Благосвєтлова" - наче у хазяїна, бо вiн i тримався як "хазяїн" i з Писарєвим, i з iншими молодими та й немолодими працiвниками. Навiть незрозумiле було, як в однiй людинi поєднуються революцiйнi iдеї, приналежнiсть до радикального табору журналiстiв, i - одверта експлуатацiя своїх спiвробiтникiв, самовпевнений беззаперечний тон, i просто смiхотворний потяг у власному побутi жити пишно, багато. Не можна сказати, що вiн з розкритими обiймами зустрiв Писарєва пiсля звiльнення з фортецi, Писарєва, який пiднiс його журнал, запалив його вогнем своїх думок, наче надихнув у нього душу. Благосвєтлов тепер не раз прохоплювався перед спiвробiтниками i взагалi в журнальних колах, що Писарєв "видохся", що вiн змiнився, що це зовсiм уже не та людина, яка була до фортецi. Послужливi"друзi" залюбки переказували це Писарєву, це його боляче вражало, його часом охоплювало зневiр'я у свої сили - а що, як Благосвєтлов має рацiю?.. Як зневажливо дозволив Благосвєтлов взяти редакцiйний фрак для вiзиту до принца! Фрак був власнiстю редакцiї i завжди висiв у редакцiї на випадок побачень з поважними особами - найчастiше, коли вирушали на битви з цензорами. Примiрка фрака трохи розвеселила. - Вам дуже личить, Дмитре Iвановичу! - смiялися товаришi. - Я б на вашому мiсцi надягав би частiше фрак, особливо, коли жадаєте перемоги над якимось жiночим серцем! - Але поскiльки вам треба вплинути не на жiноче серце, головне, не виявляйте нiякої iнiцiативи, бiльше слухайте i пiдтакуйте. - Те, що погодився прийняти вас з сестрою, - i то вже не абищо! - А то ще скажуть: "мовчать" - i край! - Я й сам вирiшив триматися такої методи у принца, - признався Писарєв, завжди одвертий iз товаришами, - а то й справдi, коли виявлюся надто заповзятливим та енергiйним, скажуть раптом: "Мовчать!", - i вже нiчим тодi справi не зарадиш. Постараюся не вiдступати вiд програми цього вiзиту, як я накреслив собi. З добрими напутнiми словами товаришiв, - дяка боговi, Благосвєтлова не було, - вiн поїхав за Катею. Потiм вiн сам картав себе, чи не надто "пасивно" вiн тримався, - проте з другого року ця класна дама в цiй гiмназiї вже не працювала, а Катю спокiйно перевели до iншої. В очах подруг вона лишилася "героїнею". Та це вже сталося потiм, а тепер Митя Писарєв на самотi, пишучи листа сестрi Машi Маркович, був незадоволений собою, i йому хотiлося усiм-усiм подiлитися з нею. "Всю сцену розгляду я розповiм тобi докладно, дотримуючись усього колориту в словах, коли ми побачимося..." Коли ж вiн її побачить? Вiн раптом швидко-швидко написав: "Менi дуже хочеться Вас бачити, так хочеться, що навiть погано вiриться в це". Вiн зупинився, перечитав, але не закреслив, нi, вiн сам пояснить це несподiване звернення: "Тобi дивним здається, що я раптом написав тобi "Ви". Це у мене така звичка. Коли я починаю бути нiжним з людьми, яким я звичайно кажу "ти", тодi у мене обов'язково з'являється "Ви". Це "Ви" замiняє у мене безлiч голубливих епiтетiв, на якi я взагалi не майстер". Цей лист розминувся з Марiєю. Вiн був написаний напередоднi її приїзду до Петербурга. Вона, звичайно, згадувала Митю, але так, не дуже. Зупинилася знову у Пфьолiв, маючи намiр мерщiй пiдшукати собi квартирку. "Треба буде зайти до Митi, - подумала вона. - Я ж обiцяла maman. Так, я ж обiцяла знайти примiщення в одному домi зi мною i йому! Може, пощастить? Це було б добре!" - навiть зрадiла вона такiй можливостi. Вона боялася самотностi. * * * Вони обоє ще не знали, до чого були потрiбнi одне одному! Саме тепер. Саме зараз. Обоє пiсля таких життєвих шквалiв, але обоє ще молодi. Варвара Дмитрiвна, maman, писала Марiї: "Признаюся, боюся я за Митю, щоб не дуже втомився вiд своїх праць, надто вiн уже заробився. Скажи, мила, правду - як ти вважаєш його працi: чи жваво вони йдуть, чи краще, нiж при менi, - пам'ятаєш, коли вiн усе рвав i такий був собою незадоволений. Голубонько, Машо, ти кажеш, що пiдеш i подивишся, як у нього в кiмнатi, так влаштуй ти у нього, щоб йому було зручно. Занадто багато меблiв у нього, а от коли ви переїдете на iншу квартиру, вам потрiбнi будуть рiзнi меблi, а тепер, я гадаю, в нього дуже тiсно". Вона не боялася її, Митина мати, вона казала: "Бережи його", вона радiла, що Марiя знайшла i перебралася на "свою" квартиру i в тому ж будинку поверхом нижче оселився Митя. Вона мусила його берегти. Спочатку Митя вiдчув пожвавлення, нiби сил йому прибуло. i справдi починалося життя. Пiд одним дахом з Машею. За одним столом з Машею. Так, працювати вiн приходив до неї. В них був спiльний переклад. Кожен, правда, мав свої роздiли, але вони одразу радилися, допомагали одне одному. Та коли це був i не "спiльний" переклад, а Маша писала свiй новий роман, а Митя статтю, - їм було якось легше працювати, коли вони сидiли за тим же великим столом - одне навпроти одного. Це не тiльки не заважало, а навпаки - немов додавало сили. Глянуть, зведуть очi, усмiхнуться - i працюють далi. Ранiше, мабуть, i не повiрила б, що таке можливе. "Та це ж Митя, брат, тому так просто", - спочатку думала вона. Ну й добре, що просто. Вона його опiкає. А йому так приємно, коли Марi турбується, щоб вiн випив кави з вершками, щоб з'їв булку з маслом. О, споконвiчна несправедливiсть дiтей! Це зовсiм не дратує, як дратувала завжди материнська опiка, i навiть коли Марiя перевiряє своїми вправними пальцями, чи добре вiн замотав шарф навколо шиї, - вiн не кривиться, вiн ловить губами й цiлує цi пальцi. Що вона думає про це? Коли вiн iде з дому, Марiя наказує своєчасно прийти обiдати, i вiн поспiшає додому, щоб швидше, швидше бути поряд iз нею. А коли йде вона й каже, щоб вiн не перевтомлювався, спочивав, i жартома додає - i не нудьгував без неї, - вiн виконує все, крiм останнього. Найкраще, коли вони обоє "вдома" - себто у Марiї. У своїй маленькiй кiмнатцi на один поверх нижче Митя, власне, тiльки ночує. Коли вона вдома, тодi його не бентежать нiякi думки про її невiдоме йому жiноче життя - де вона буває, з ким стрiчається, кому надсилає листи до Парижа, кому до Москви (коли вона їх пише? Не тодi, коли вони сидять за робочим спiльним столом, одне навпроти одного!), вiд кого одержує. Вона не розказує. Вiн не розпитує. Навiть, коли вона дуже сумна пiсля листiв, - вiн не розпитує, тiльки намагається розважити. Найбiльше йому щастить вiдволiкти вiд невiдомого суму, коли вiн дiлиться своїми задумами, про що вiн хоче ще написати, може, не зараз. Вона нiколи не каже: "Так пиши швидше! Так роби ж те, що замислив". Мила, розумна Марi! Вона так уважно, зацiкавлено слухає його, iнколи перепитує, просить пояснити, але вона сама нiколи не починає розпитувати: "Що ти робиш? Що ти робитимеш? Коли ти це зробиш? Коли закiнчиш?" - усi тi питання, що дратують того, хто пише. Вона розумiє - йому ще важко зiбратися з думками... Вiн одверто писав про свiй стан Тургеневу. Так, Iвану Сергiйовичу Тургеневу. Але спочатку вони зустрiлися. Про свою зустрiч з Тургенєвим вiн докладно розповiв Марiї, i їй якось дивно було, - вона слухала Митину розповiдь про колишнього свого близького друга Тургенева, як про чужу для себе людину. їй кортiло спитати - а про неї вiн не згадав? А вiн знає, що вони мешкають разом? Та, певне, вiн i не згадував, Iван Сергiйович, певне, вiн просто не знав i не здогадувався, не зв'язував їх - Марiю Олександрiвну Маркович i "нiгiлiста" Писарєва, хоча вiн знав, що вони родичi. Невже вiн зовсiм уже не цiкавиться нею? Вона Митю нiчого про це не спитала. А Митя був i задоволений, i здивований, i трохи збентежений цiєю зустрiччю. * * * Здивований був i сам Тургенев. До того вiн нiколи не бачив Писарєва. Iван Сергiйович читав його статтi, i коли пiсля виходу його роману Тургенева лаяли i "батьки", i "дiти", вiн був вражений, що саме цей найрадикальнiший у своїх твердженнях молодий критик, що нехтував чистим мистецтвом, докоряв Пушкiну, сперечався з Добролюбовим з приводу Катерини, взагалi нестримно кидався у бiй з усiма i з усiм, в азартi помилявся, в азартi не схилявся нi перед якими авторитетами, саме цей критик найвiрнiше зрозумiв i вiдчув його Базарова i з азартом i енергiєю кинувся захищати його Базарова. Тепер Тургенев вiз свiй новий роман "Дым" до Москви в журнал Каткова. Та в Петербурзi знову "стара знайома" - подагра - зупинила Iвана Сергiйовича на кiлька днiв. Вiн жив у давнього приятеля - лiтератора Василя Боткiна - "Великого Могола", як звали його товаришi. До кiмнати, де спочивав у крiслi Iван Сергiйович, вбiг Великий Могол, сердитий i збентежений. - Там Писарєв прийшов. Навiщо цей ще заявився? Невже ти його приймеш? - Звичайно, прийму! - спокiйно мовив Тургенев. - Адже я хотiв його бачити, а коли вже сам завiтав у справах, тим краще. Якщо тобi неприємно, ти б пiшов до себе. - Нi, я лишуся! - уперто мовив Великий Могол. Iвану Сергiйовичу, навпаки, хотiлося, щоб Боткiн пiшов. Приємнiше було б познайомитися, поговорити з критиком, який полюбив Базарова дужче, нiж сам ного творець, наодинцi. Але Боткiн сидiв у крiслi з упертим, просто-таки бридливим виглядом. Iван Сергiйович мiг сподiватися на будь-який вибрик з боку Великого Могола. Та що поробиш? Адже не мiг вiн вигнати господаря з його господи! Увiйшов юнак. Чемно, стримано привiтався, як належить добре вихованiй людинi. "Il a l'air d'un enfant de bonne maison, як кажуть, - одразу подумав Тургенев, потиснувши тонку й мiцну руку Писарєва. - А ручки - ач якi, кожен нiготь обточений, - от тобi й нiгiлiст!" Боткiн ледь кивнув головою. "Бути бiдi" - майнула з острахом думка у Тургенева. I дiйсно: тiльки сказав щось Писарєв про журнал "Дело", про статтю, яку вони збираються надрукувати, навiть не дуже розiбравшись у чому питання, Боткiн, наче вжалений, схопився i майже закричав: - Та як ви смiєте, хлопчиська, молокососи, невiгласи... Писарєв навiть не почервонiв, навiть не здригнувся. Вiн стримано мовив: - Певне, добродiй Боткiн не дуже знає сучасну молодь, якщо огулом називає її невiгласами, а щодо докору в "молодостi" нашiй - так це ж ще не провина, прийде час - i молодь виросте, визрiє. Хiба не так? Боткiн червонiв, пихтiв. Як було неприємно Iвану Сергiйовичу! Але здавалося - Писарєв не дуже збентежився таким вибухом Боткiна. Вiн спокiйно передавав Iвану Сергiйовичу прохання редактора - мати їхнiй журнал на увазi i щось написати для нього. У Тургенева вiдлягло на серцi. Вiн сказав, що зараз привiз новий роман, який друкуватиметься в "Русском вестнике", i йому буде дуже цiкаво дiзнатися потiм про думку щодо цього роману його, Дмитра Iвановича Писарєва. - Я нетерпляче чекатиму його виходу, - щиро сказав Писарєв. Вiн вiдкланявся, такий же чемний, спокiйний, з привiтною усмiшкою Тургеневу, з абсолютною байдужiстю до Боткiна, наче це вже була якась така застарiла рiч, на яку й уваги звертати не варто, i пiшов, лишивши в Тургенева враження чогось ясного, чесного з собою i з життям. Нi, Iван Сергiйович не чекав, що цей "близнюк" Базарова така вихована приємна людина, а що розумна - про те Тургенев уже знав iз його праць. - Тобi не соромно? - смiючись, мовив Тургенев Боткiну, коли Писарєв пiшов. - Ти - найпалкiший прихильник всього прекрасного, вишуканого, витонченого, ти поводився як брутальний забiяка, а цей "нiгiлiст" i "цинiк", як ти його обзиваєш, - як справжнiй джентльмен! - Я не можу їх переносити, - пихтiв Боткiн. - На мистецтво руку здiймає! Тому i твого Базарова так розписав! - Цiкаво, що вiн скаже з приводу "Дыма", - замислено мовив Тургенев. Навiть самому дивно було. Значить, думка цього юнака для нього багато важила. Iвану Сергiйовичу хотiлося ближче познайомитися з ним. 5 Як завжди, кожен новий роман Тургенева - наче бомба, що несподiвано розривається, i гуркiт вiд неї довго не затихає. Отже, i "Дым" - тiльки-но вийшов у "Русском вестнике", обурилися "генерали", - аякже, вони пiзнали себе! Обурилася молодь, вважаючи, що роман - пасквiль на неї. - Тобi подобається? - спитала Марiя Митю. - Яке в тебе враження вiд цього роману? - Менi хочеться спитати пiсля читання його: "Каїн, де брат твiй Авель? Шановний Iване Сергiйовичу, куди ви подiли Базарова? Невже ви справдi думаєте, що єдиний Базаров помер вiд зараження кровi й бiльше нема нiкого на його мiсцi?" - А сцени у Губарьова? Ти не обурюєшся проти них? Навiщо вiн так вивiв революцiйне настроєних людей? - Ну, знаєш, дурнiв i в олтарi б'ють! Не сприймай так прямолiнiйно. Менi здається, вiн вивiв таких дурних, щоб його не запiдозрили в тому, що вiн надто почервонiв, полiвiв себто, змалювавши так блискуче Ратмiрових. Адже основний удар праворуч, проти них! Того ж дня Марiя подала йому листа з Баден-Бадена. Там перебував тепер Тургенев. Митя жадiбно прочитав його. Спочатку задоволення засвiтилося в його очах, якi нiчого, нiчогiсiнько не вмiли нiколи приховати. Та за якусь хвильку вiн явно зажурився. Вiн простягнув листа Марiї, вiд неї у нього не було таємниць. Марiя так само, як i вiн, нетерпляче почала читати: "Шановний пане Дмитре Iвановичу! Я пробув у Петербурзi так мало часу на зворотному шляху з Москви, що не встиг побачитися з Вами. Я шкодую з цього - по розтопленнi того, що французи звуть першою кригою, ми б, я певний, коли б i не зiйшлися б, то поговорили б одверто. Я цiную Ваш талант, поважаю Ваш характер..." Рука Марiї мимоволi пiдвелася i розкуйовдила Митине хвилясте волосся. - Бач. як пише! Я теж - "цiную Ваш талант i поважаю Ваш характер", - усмiхнулась вона йому й читала про себе далi: "...i, не подiляючи деяких Ваших переконань, постарався б викласти Вам причину моєї незгоди - не вiд надiї повернути Вас, а маючи на метi скерувати Вашу увагу на деякi наслiдки Вашої дiяльностi. Я не знаю, коли я потраплю до Петербурга, але якщо Вам трапиться виїхати за кордон i дiстатися Бадена, я з iстинним задоволенням побачився б з Вами". Звичайно. Митi треба за кордон. Вiдпочити. Побачити свiт. I однаково серце Марiї защемiло. Не може, не може вона їхати навiть iз ним туди, де була з Сашею. Не може. Не треба про це думати зараз. Що вiн пише далi, Iван Сергiйович? "Я поставив собi цими днями питання: яке враження с