них, вони почали складати зброю. Тiльки те було їхньою помилкою: з наказу Галагана його вiйсько напосiло на них, безоружних, i почало всiх колоти й рiзати, та й сам Галаган до того прикладав рук. У розпуцi запорожцi кинулися до рiчки Скарбної (Днiпрова протока) й, перепливши її, врятувалися в плавнях; тi ж, хто не змiг цього зробити, здебiльшого пораненi, кiлькiстю 278 душ були захопленi в полон. На одному з окопiв було знайдено тяжко пораненого наказного отамана Богуша, який невдовзi помер; останнiм же бранцям розлютованi упертою обороною переможцi завдали таких тяжких мук, яких не вмiли вигадувати навiть татари; деяким здирали з голови шкiру, iнших настромляли на палi або четвертували; врештi ж збили на водi плiт, повiсили на ньому кiлькох запорожцiв на шибеницi й пустили Днiпром униз, щоб нижче Сiчi бачили, яка кара чекає на всiх запорожцiв. Усi сiчовi будiвлi були спаленi, не виключаючи навiть церкви святої Покрови - з неї тiльки з наказу Яковлева було винесено iконостас. Лють переможцiв не вгамувалася навiть на тому, й вони порозкопували на сiчовому кладовищi домовини й найперше роз'рили могилу кошового отамана Iвана Дмитровича Сiрка, кiстки ж його розкидали в степу. Довiдавшись про зруйнування Запорозької Сiчi, цар подарував Гнатовi Галагану "за вiрну службу" село Боровицю; про запорожцiв же видав наказ, щоб їх, де б хто запопав, катувати на смерть. Тих козакiв, якi були з Гордiєнком, звiстка про зруйнування Сiчi тяжко вразила, але нiякого заколоту вони не вчинили й лишилися прихильними до свого отамана; не менш тяжко це приголомшило усiх сiчовикiв, що були по лугах та рiчках i почули лихi вiстi не вiдразу. Петро Сорочинський, прибувши з Криму на Запорожжя, вже пiсля зруйнування Сiчi, почав скликати решту запорожцiв iз лугiв та лиманiв на устя рiчки Кiм'янки i став там кошем. ПОЛТАВСЬКЕ БОЙОВИЩЕ Гордiєнко передбачав можливiсть нападу росiйського вiйська на Сiч i ще в березнi намовляв шведського короля взяти Полтаву, що стояла на шляху вiд шведського вiйська до Запорожжя й заступала запорожцям пiдходи до Сiчi. Король згодився нате i 4 квiтня разом iз Гордiєнком та запорожцями штурмував мiсто, та тiльки там стояла добра росiйська залога, що вiдбила той напад, i через те полтавська облога затяглася аж на три мiсяцi, а тим часом сюди наблизилося велике росiйське вiйсько пiд керуванням самого царя. Хвалилися запорожцi Полтави дiстати: Ще Полтави не дiстали, а вже швед iздався. На бiдную головоньку кошовий зостався; Ой, умерла в кошового старенiкая мати, Ой, нiкому кошовому порадоньки дати. Тим часом на Українi справа складалася не на користь шведам та Мазепi. Унiверсали гетьмана не мали нiякого впливу на український люд, бо Мазепу всi знали не за оборонця народних прав, а за гнобителя й щирого прихильника московських порядкiв. Йому нiхто не йняв вiри, бо всi знали, що коли б вiн дiстав повду владу й незалежнiсть од Москви, то козаки й поспiльство були б так само поневоленi, як i пiд владою московських воєвод. Навiть козацька старшина, що намовляла Мазепу перейти до шведiв, сама перекинулася разом iз ним на бiк короля; згодом побачивши, що Україна заповнена росiйським вiйськом, шведiв же дуже мало, почала полишати Мазепу й вiддаватись на милосердя царя. Тiльки по Ворсклi та Орелi, в тих мiсцях, куди заходили запорожцi, народ повставав i прилучався до них, бо знав козакiв за оборонцiв простого люду i всiх поневолених. Карлу XII доводилося починати щось рiшуче, й вiн зважився знову всiєю силою штурмувати Полтаву. Але доля давно вiдсахнулася вiд нього; оглядаючи 17 червня табiр царського вiйська, вiн був тяжко поранений в ногу. Проте, не зважаючи на ту рану, вiн 21 червня, лежачи на ношах, все-таки розпочав штурм Полтави. Бiй тривав два днi, i все нiхто нiкого не перемагав, а тим часом росiйське вiйсько зовсiм близько пiдсунулося до шведiв. 27 червня сталася рiшуча баталiя, що прозвана Полтавською, й у тiй битвi царське вiйсько перемогло шведiв. Розбитi шведськi полки мусили хутко вiдступати до Днiпра, щоб врятуватись у турецьких землях. Тодi ж запорожцi стали Карловi у великiй пригодi, бо знали всi шляхи, перевози й броди. Гордiєнко повiв короля понад Ворсклою на Переволочну й сам iз частиною запорожцiв вискочив уперед, щоб наготувати на Днiпрi човни. Першим iз утiкачiв досяг Днiпра Мазепа з генеральним писарем Орликом, i надвечiр 29 червня запорожцi вже перевезли їх на захiдний бiк. Король Карл не мiг встигнути за гетьманом: тяжка рана змушувала короля рухатися обережно, а тим часом росiйське вiйсько хутко наступало на шведiв. Становище короля було дуже скрутне, й коли б запорожцi не налаштували для нього заздалегiдь перевозу, то, мабуть, вiн дiстався б царевi Петру I в бранцi. Гордiєнко, перевiзши Мазепу, зараз же зв'язав докупи два байдаки i, як тiльки в нiч на 30 червня король Карл прибув до Днiпра, Гордiєнко вкотив його карету на байдаки й перехопився з ними на захiдний берег. Шведське вiйсько перевозили на правий берег весь день 29 червня, але човнiв для того зiбрали дуже мало, бо їх перед тим захопив полковник Яковлев, пливучи до Сiчi. Через те до ранку 30 червня на лiвому березi Днiпра лишилося ще бiльш 16 000 шведiв, а тим часом наспiло й росiйське вiйсько. Далеко з бiльшим поспiхом перевозились через велику рiчку запорожцi. Передбачаючи собi в помсту мордування на смерть, комоннi козаки перепливали рiчку кiньми, тримаючись за їхню гриву; пiшi ж кидалися в воду, захопивши до рук дошки iз возiв, ярма, колеса або кулi очерету, й, держачись за тi речi, долали рiчку самоплавом. Через те, коли до Днiпра наблизилося росiйське вiйсько, запорожцiв лишилося на лiвому березi тiльки 220 душ. Шведський генерал у той час запитав Меншикова, на яких умовах можна здатися, i той одповiв, що шведи мають скласти зброю i тодi будуть живi всi, окрiм запорожцiв й iнших пiдданцiв царя - зрадникiв. Шведи скорилися своїй долi; запорожцi ж, знаючи, якi нечуванi муки чекають на них у руках московських катiв, кинулися з берега в Днiпро i здебiльшого загинули у хвилях рiдної рiчки. ПIСЛЯ ПОЛТАВИ Тим часом Гордiєнко вже вiв Мазепу та Карла за Днiпром понад рiчкою Омельником, а далi порадив iти через верхiв'я Iнгульця, понад Iнгулом. За кiлька днiв усi щасливо прибули до Бугу й стали табором на 25 верст нижче устя Iнгулу. 7 липня шведи вже перевозились за Буг у турецьку землю; слiдом почали переправлятись i запорожцi, та тiльки, може, половина їх устигла перевезтись, як надiйшла звiстка, що до Бугу пiдступають росiйськi драгуни. Почувши про те, всi запорожцi повернули коней од Бугу й подались у добре їм знайомi байраки Дикого поля, пiзнiше ж повернули до устя Днiпра й приєднались до товариства, що було з кошовим отаманом Сорочинським. Прибувши до Очакова, Карл дозволив запорожцям iти, куди хочуть, i значна частина подалася на низ Днiпра; решта ж iз кошовим Гордiєнком, Мазепою та королем Карлом перейшла до Бендер, де 22 серпня року 1709-го гетьман Мазепа, пригнiчений тяжкими подiями, й помер. Таким чином, року 1709-го землi Вiйська Запорозького, опрiч пiвденних степiв, захопило росiйське вiйсько, а самi запорожцi були проголошенi указом царя зрадниками. Всiм українцям заборонялося знатися iз запорожцями: навiть чумакам не дозволяли ходити у Крим по сiль, щоб на низу Днiпра вони не бачилися iз запорожцями; увесь же люд полкiв Миргородського та Полтавського за те, що. став на бiк запорожцiв, зазнав тяжкої покари - заслання в Сибiр i навiть смертного вироку. Вiд Скоропадського, затвердженого на гетьманському урядi пiсля втечi Мазепи, була вiдiбрана влада й до нього приставили царського радника, боярина, який i керував Україною. Проте ватажок запорожцiв Кость Гордiєнко й пiсля усiх цих подiй не втратив свого завзяття. Вiн, разом iз генеральним вiйськовим писарем Пилипом Орликом, мав надiю, що перемога Росiйської держави була випадковою, а занепад України тимчасовий. Вони обоє вiрили, що шведський король знову стане могутнiм; та й турецький султан, на їхню думку, не повинен був згодитись на те, щоб Росiя зрештою прилучила до себе Україну й Запорожжя. Обидва втiкачi плекали надiю, що за допомогою Швецiї й Туреччини Україна знову матиме незалежнiсть. Пiд впливом таких сподiвань у травнi 1710 року в Бендерах запорожцi, що лишилися з Гордiєнком, проголосили Орлика гетьманом України, а пiсля того запорожцi, з одного боку, й Орлик, iз другого, склали умову про те, як вiн має правити Україною i забезпечувати права й вольностi Запорожжя. Хоч та умова й лишилася назавжди на паперi, проте вона цiкава, бо виявляє бажання й мiркування iдейних українцiв того часу й тодiшнiх запорожцiв. От скороченi основнi пакти тiєї умови: 1). На Українi мусить панувати вiра православна з митрополiєю в Києвi, залежною тiльки од Цареградсь-кого патрiарха. 2). Межа України з Польщею має проходити по рiчцi Случ, а з Московiєю - як зазначено в Переяславськiй умовi з Богданом Хмельницьким. 3). З Кримським ханством має бути приязнь. 4). Столицi України Києву i всiм мiстам українським забезпечити давнi права. 5). Гетьман повинен пильнувати, щоб нi полковники, нi iнша вiйськова старшина не забирала собi в пiдданцi й не примушувала нi до якої панщини анi козакiв, анi посполитих. 6). Гетьман не має права призначати на посади, бо всi посади мають бути виборнi. 7). Гетьман не має права нiкого судити, а всi справи, навiть за образу самого гетьмана, передавати на генеральний суд. 8). Тричi на рiк: на Рiздво, на Великдень та на Покрову в гетьманськiй резиденцiї мають вiдбуватися генеральнi ради задля вирiшення всяких найважливiших справ. На тi ради мають з'їздитися: генеральна старшина, полковники з усiєю полковою старшиною й сотники; виборнi вiд полкiв генеральнi радники й представники Запорозького Вiйська. Без ухвали генеральної ради гетьман може вiдправляти тiльки пильнi справи за радою генеральної старшини. 9). Побудованi росiйським вiйськом на Запорожжi мiстечка мають бути зруйнованi, й нiхто на запорозьких землях не має права ставити нiяких мiст. 10). Мiста: Трахтемирiв, Келеберда й Переволочна з перевозами мають належати Вiйську Запорозькому, а також i весь Днiпро з усiма рiчками, починаючи од Переволочної до самого Очакова. Окрiм цих головних пунктiв, було написано ще багато другорядних, що дуже докладно обгрунтовували конституцiю України. 10 травня року 1710-го король схвалив обрання Орлика гетьманом та його конституцiю. Все було добре обмiрковано, та тiльки не судилося укладачам конституцiї вернутися на Україну, щоб здiйснити її. * ЗАНЕПАД ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО (1710-1734 роки) * СМУТОК НА ЗАПОРОЖЖI Пiд час атакування росiйським вiйськом Чортомлицькоi Сiчi значна частина запорожцiв, як i щолiта, була на рибальствi й полюваннi у Великому Лузi. Звiстка про зруйнування Сiчi не один день, не один i мiсяць переходила з рiчки на рiчку, з байрака в бiйрак, доки облетiла все Запорожжя, й товариство кiлька тижнiв збиралося й вирушало з мiсця на мiсце, поки нарештi скупчилося там, де рiчка Кам'янка впадає в Днiпро, й прилучилося до кошового отамана Петра Сорочинського. Вiн же повернувся з Криму нi в тих нi в сих, бо через мир iз царем хан не наважився без дозволу султана надати запорожцям допомогу. Впорядкувавши на Кам'янцi свiй кiш, Сорочинський через Кизикермен знову поїхав у Крим, щоб просити протекцiї хана, а тим часом до Нової Сiчi почали прибувати ватага за ватагою й тi запорожцi, що були з Гордiєнком. Частина їх вiдбилася вiд шведського вiйська пiд час перевозу через Днiпро в Переволочнiй, частина ж прибiгла вiд устя Бугу, й нарештi бiльшiсть вирядив на Запорожжя з-пiд Очакова сам шведський король Карл XII, не маючи чим запорожцiв годувати. Бракувало ще тiльки невеликого гурту найзавзятiших сiчовикiв та самого Гордiєнка. Смуток оповив душi козакiв, що пiдступили аж до татарських кордонiв. Туга за зруйнованою ненькою-Сiччю, що була свiдком великих подiй, та за "батьком" Великим Лугом, що споконвiку годував запорожцiв, розпукою пригнiтила їм серце, й мимоволi у всiх виникало питання, чи не лiпше було б скоритися царевi, аби тiльки жити на своїх рiдних степах та у Великому Лузi. В першi ж мiсяцi пiсля "шведчини" на кошi вже лунали голоси за те, щоб поклонитися царевi й просити його ласки. Може б, воно так i сталося, коли б з України не надходили такi тяжкi вiстi. А до Нової Сiчi линула чутка за чуткою: що тих козакiв, якi були бiля Мазепи, хоч би навiть мимоволi, тяжко катовано, а кого не замордовано на смерть, то заслано в Сибiр. Навiть тих запорожцiв, що й не були з Мазепою, позаслано на Ладогу й у Петербург копати канави понад озерами та рiчками. З тих козакiв, що були на канальських роботах, од незвичного болотяного повiтря, вогкостi та недобрих харчiв, гинула майже половина, решта ж верталася на Україну калiками. Не зважаючи на те, замiсть померлих та покалiчених, росiйський уряд посилав на пiвнiчнi канали все новi та новi козацькi полки. "Якщо ви прийдете на Україну, - переказували запорожцями з Гетьманщини, то усi загинете. Єднайтесь iз татарами та визволяйте нас, бо й ми всi од Москви пропали". Окрiм "канальських робiт", українських козакiв кидали на пiвнiчний Кавказ, на "лiнiю" - обороняти росiйськi кордони од Кубанської орди, i там вони тисячами гинули од татар, черкесiв та вiд пропасницi. Про походи на "лiнiю" та про недолю пробування там збереглася навiть народна пiсня: У Глуховi, у городi, в усi дзвони дзвонять, Та вже ж наших козаченькiв на "лiнiю" гонять. У Глуховi, у городi, стрельнули з гармати - Не по однiм козаченьку заплакала мати. У Глуховi огнi горять, у Полтавi димно, На могилi гетьман стоїть - геть там його видно. "Допевняйся, пан-гетьмане, допевняйся плати, Як не будеш допевнятись - будем утiкати". "Ой, iдiть же, панове, до Петра, до свата, Ой, там буде вам, панове, велика заплата - По заступу у рученьки та ще i лопата!" Сидить козак на могилi, сорочку латає; Ой, кинувся до черешка - копiйки не має. Їхав козак на лiнiю та й вельми обдувся, Iде козак iз лiнiї - як лихо зiгнувся! Пiд впливом таких звiсток з України, коли гетьман Скоропадський серед лiта року 1710-го прислав до Коша листа, вмовляючи запорожцiв одцуратись бусурманiв та просити ласки царя, то кошовий отаман Осип Кириленко з товариством написав йому дуже докiрливу й глузливу одповiдь. Ось що там запорожцi, мiж iншим, писали: "Дивуємося, що ваша милость не соромиться звати себе Вiйська Запорозького i обох бокiв Днiпра гетьманом, коли ми вашої милостi на той уряд не обирали, а пiднесенi, ваша милость, пiд мушкетами московськими". "Прикладаєш, ваша милость, до себе титул Вiйська Запорозького, коли воно тепер до регiменту вашої милостi не належить i не хоче належати; та й Сiча Запорозька, гнiздо вiйськове, джерело й захист вольностей вiйськових, через запеклу московську до нас ворожнечу та через зраду проклятого Галагана, невдячного за хлiб наш вiйськовий, перевертня i зрадника, знищена й зруйнована, нашiй батькiвщинi на вiчну неволю". "Як маєш бути, ваша милость, гетьманом обох бокiв Днiпра, коли на тогобiчнiй сторонi, чи теж Українi, князь Голiцин, воєвода Київський, владою своєю московською опанував i немилосерднi здирства людям чинить". "А як же, ваша милость, вольностями нас обнадежуєш, будучи сам невольник i пiд пильним доглядом мiнiстра царського лишаєшся, без волi котрого нiчого не владей чинити, а без печатi його нiкуди писати!" Це було писано 2 червня, а 3 серпня запорожцi обрали нового кошового Лаврентiя Степаненка, за пiдписом якого надiслано гетьману Скоропадському скаргу на полковника Гната Галагана. З неї видно, що Галаган не задовольнився зруйнуванням Сiчi, а й пiсля того з ватагами нападав на запорозькi зимiвники та бекети, хапав безвинних людей та видавав росiйським урядовцям на муки й заслання i чинив запорожцям всякi шкоди. За такi вчинки свого покруча козаки в своєму листi не пошкодували на його голову рiзних прокльонiв, та тiльки все те пiшло намарне, бо Галаган був у царськiй ласцi, збудував собi бiля Боровицi добрий будинок i жив, як кажуть, "паном на всю губу", глузуючи з безсилого лютування своїх колишнiх товаришiв. До осенi 1710 року справа з переходом запорожцiв пiд протекцiю кримського хана була вирiшена i, зважаючи на те, що росiйський уряд погрожував послати вiйсько, щоб зiгнати запорожцiв iз Кам'янки, за згодою турецького султана для Сiчi Запорозької було призначене iнше мiсце, нижче Таванi, неподалiк Олешок, бiля протоки Конської та лимана Кардашина. Тiльки запорожцi того року не встигли перейти в Олешки, бо турецький султан, пiд впливом шведського короля, розiрвав мир iз царем i розпочав нову вiйну. ПОХIД ГОРДIЄНКА НА УКРАЇНУ На початку листопада з Бендер прибув до Коша на Кам'янку Гордiєнко й тут пiсля бурхливої ради був знову обраний кошовим отаманом. Користуючись вiйною Туреччини з Росiєю, Гордiєнко напровеснi 1711 року вийшов iз кiлькома тисячами запорожцiв iз Сiчi на захiд i, сполучившись iз невеликою силою татар та Пилипом Орликом, разом iз ними вступив в Україну. Треба гадати, що уривок iз цiєї пiснi згадує саме про цю зустрiч Орлика iз запорожцями. Ой, прибила хвиля човник, Човник-лебедочку. Ой, вискочив з нього Орлик Та й почав бесiдочку: "Пугу, братця, пугу! Пугу, запорожцi!" Похiд Орлика та Гордiєнка спершу мав успiх. Україна радо вiтала запорожцiв, своїх давнiх оборонцiв, й приставала до козакiв. Умань, Богуслав та Корсунь охоче пiддалися Орликовi. Разом iз запорожцями козацькi ватаги, зiбранi Орликом, навiть розгромили генерального осавула Бутовича, посланого Скоропадським iз гетьманськими козаками проти Орлика; самого ж Бутовича захопили в бранцi, та тiльки невдовзi й Гордiєнка та Орлика спiткало розчарування. Нi козаки, нi татари не мали добрих гармат i через те не спромоглися добути Бiлої Церкви, де засiла в замку росiйська залога з гарматами, а доки вони облягали те мiсце, татари кинулись грабувати навколишнi села та заганяти людей у неволю. Нiякi благання Орлика до Калги-Салтана, щоб спинив орду, не пособили; татари погнали до Криму тисячi українського люду i тим зрештою загубили справу Орлика, бо вiдвернули вiд нього землякiв. ПОХIД НА САМАРСЬКI МIСТЕЧКА Доки Гордiєнко з Орликом та Калгою-Салтаном ходили на Україну, кримський хан Девлет-Гiрей рушив на росiйськi землi Муравськими шляхами, а позаяк вони виводили на Слобожанщину, то^татари й напали на слободи й мiста Харкiвського полку. Сюди ж, за собою, хан закликав i тих запорожцiв, що не пiшли з Гордiєнком, та тi не захотiли воювати проти своїх землякiв й умовили хана добути ранiш Кам'яний Затон та Самарськi мiстечка. Хан повернув iз Слобожанщини на Самару й разом iз запорожцями взяв Новосергiївське мiстечко, а росiйську залогу забрав у неволю; Новобогородська ж спiльники не спромоглися добути, бо нi в татар, нi в запорожцiв не було гармат, i хан, покинувши Самару, подався з ордою у Крим. Тим часом проти татар зiбрався генерал Бутурлiн iз росiйським вiйськом та гетьманом Скоропадським з українськими козаками. Не маючи вже з ким воювати, вони атакували Новосергiївське мiстечко, захопивши його. по-вистинали запорозьку й татарську залогу, що там: засiла, а всiх селян iз села Вiльного за те, що нiбито вони допомагали запорожцям, вивели за мiсто i по жеребку кожному десятому вiдрубали голову; кому ж випало лишитися живим, тих разом iз жiнками та дiтьми було заслано в Сибiр. ПЕРЕХIД ЗАПОРОЖЦIВ В ОЛЕШКИ Вiд Новосергiївська Бутурлiн та Скоропадський вiльно подалися на пiвдень. Запорожцi поступалися перед великим вiйськом i, покинувши устя Кам'янки, перевезлися на татарський бiк Днiпра та й отаборилися в призначеному їм мiсцi бiля Олешок. Сюди ж вийшов з ордою хан i не пустив далi росiйського вiйська. Вiйна царя Петра I з Туреччиною 1711 року скiнчилася для нього нещасливо. Пiсля перемоги над шведами вiн легковажно ставився до ворогiв i занадто необачно вирушив на туркiв, аж на рiчку Прут. Там його зустрiв турецький вiзир iз великим вiйськом, а запорожцi з Гордiєнком перетинали за ним усi шляхи, захоплювали обози й вiдрiзали росiйське вiйсько од Днiпра. Становище царя Петра Олексiйовича стало дуже скрутне - турки почали оточувати його вiйсько, i, щоб врятуватися, вiн мусив одкупитись грiшми та ще зректись на користь туркiв багатьох своїх придбань, а саме: повернути туркам Азов iз землями по низах рiчок Дону та Мiуса, зруйнувати й розкопати Кам'яний Затон та Самарськi мiстечка, а гармати з Кам'яного Затону вiддати туркам i "вiдняти свою руку" од запорожцiв разом з усiма землями, що до них iз давнiх часiв належали. Коли султан перемовлявся з росiйським послом про замирення, то в Стамбул їздили вiд України й од Запорожжя Пилип Орлик та Кость Гордiєнко. Вони домагалися того, щоб султан примусив царя зректися всiєї України, та росiйський посол роздав вiзиревi та iншим султанським радникам 100 000 червiнцiв, i султана умовили згодитись на вiдлучення од Росiї самого тiльки Запорожжя, що ж до України, то з неї Правобережжя мусило повернутися знову до полякiв, Лiвобережна ж частина лишалася за царем. По скiнченнi вiйни Гордiєнко прибув зi своїм вiддiлом сiчовикiв до Олешкiвської Сiчi й почав впорядковувати сiчовi будiвлi. Якраз у цей час запорожцi володiли й значною частиною Правобережної України, доки не встигли ще забрати її до своїх рук. Це виходить iз того, що наприкiнцi року 1712-го Гордiєнко призначив полковником в Умань сiчового товариша Поповича та ще посадив своїх людей в iншi мiста України. Вiдплачуючи за ворожi вчинки запорожцiв та Гордiєнка, росiйський уряд видав у той час указ, щоб на Запорожжя не пускати з Гетьманщини нiкого, а коли б хто пiшов, так того не впускати назад. Та люди, як i колись, тiкали з Лiвобережжя, не давали Вiйську Запорозькому дуже зменшуватись, та й узагалi пiсля вiйни 1711 року становище Вiйська Запорозького полiпшилося, бо пiсля зруйнування Самарських мiстечок та Кам'яного Затону запорожцi знову стали хазяїнами всiх земель, якi одвiку належали їм. Завдяки ж згодi з татарами люди на всiх запорозьких вольностях зажили безпечно вiд татарських наскокiв, i через те береги запорозьких рiчок, а також захиснi байраки, яри та вибалки хутко почали вкриватися зимiвниками й бурдюгами втiкачiв з обох бокiв України. Проте добрi часи запорозького життя тривали недовго. Пiд час миру з Росiєю запорожцi не дуже-то потрiбнi були хановi, й татари почали чинити їм утиски. Олешкiвська Сiч була зовсiм одiрвана вiд земель Запорожжя й до того стояла в дуже сумнiй та непридатнiй мiсцевостi. Замiсть широкого Днiпра тут, повз Сiч, бiгла вузенька рiчка Конка з дуже пiскуватими берегами, й тi пiски вiтрами заносило навiть у саму Сiч. Сумний вигляд мала й Сiч, бо замiсть гарної церкви, спаленої в Чор-томлицькiй, тут стояла маленька невисока церковця, схожа на курiнь, iз очеретяними стiнами, з нап'ятим парусом замiсть даху. Серце козацьке щемiло, дивлячись на свою нову Сiч та згадуючи веселi простори Базавлуцького лугу; татари ж нiяк не хотiли дозволити запорожцям перейти iз кошем знову на Базавлук, а змушували їх лишатися в Олешках, щоб мати перед своїми очима. Потiм хан одiбрав од запорожцiв право вiльно брати в Прогноях сiль, а примусив платити за неї мито. Третє горе запорожцiв полягало в тому, що пiд час руїни Чортомлицької Сiчi вони втратили всi свої гармати; Сiч Запорозька не мала чим оборонятись, i татарам легко було повсякчас захопити її несподiвано, а запорожцiв за непокору забрати в неволю. Хан не хотiв давати козакам гармати; коли ж Гордiєнко знайшов i вiдкопав на низу Днiпра свої, захованi у пiсках кошовим отаманом Морозом пiд час його невдалого походу на море, й хотiв тими гарматами риштувати Сiч, то хан погрожував одiбрати всю артилерiю собi, так що запорожцям довелося знову заховати її у потаємному мiсцi. Дуже тяжко терпiли запорожцi те, що бусурмани, яких вони звали поганцями, вороги святого хреста, що їх козацькi дiди й прадiди споконвiку били, тепер намагались бути у них панами й змушували козакiв воювати проти татарських та турецьких недругiв i за бусурманiв проливати свою кров. Бiльшiсть запорожцiв мала це навiть за грiх, i через те не дивно, що, вже, починаючи з року 1714-го, мiж товариством запорозьким точилися розмови про те, як би вирватися з непевного свого становища й повернутися знову пiд протекцiю християнського царя. IВАН МАЛАШЕВИЧ Найповажнiшим представником партiї, прихильної до росiйської зверхностi, був на Запорожжi Iван Олексович Малашевич, обраний року 1714-го кошовим отаманом. Прибiчники завзятого Гордiєнка з часом почали втрачати свiй вплив на громаду й того ж року з пропозицiї Малашевича на вiйськовiй радi в Сiчi вирiшено було послати до царя через гетьмана Скоропадського прохання прийняти знову Вiйсько Запорозьке пiд свою руку. Росiйський уряд не згодився на бажання запорожцiв та й не мав змоги, бо всi землi запорозькi на пiдставi Прутської умови вiдiйшли до Турецької держави, й без нової вiйни султан їх не вiддав би Росiї. Невдалий кiнець заходiв Малашевича зробив його становище в Сiчi непевним, i восени того ж року, замiсть Малашевича, запорожцi обрали кошовим Василя Осипова. Чутки про зносини запорожцiв iз росiйським урядом, мабуть, дiйшли до хана, бо тiєї ж осенi вiн послав кошовому отамановi наказ, щоб з усiм вiйськом вийшов на Каланчак i дав там присягу хановi з тим, щоб дотримуватися його протекцiї. Такi домагання дуже обурили всiх запорожцiв, а тут ще татари вiдiбрали в них усi Днiпровi гирла й почали збирати мито з рибалок. Пiд впливом тих утискiв запорожцi знову послали прохання до Петербурга про те, щоб їх взяли пiд царську руку; вiд присяги ж хановi ухилилися, сказавши, що бiльшiсть товариства розiйшлась на той час по плавнях. При тiй нагодi Костя Гордiєнко поїхав до хана клопотатися на користь Вiйська Запорозького, доводячи йому, що утиски примусять запорожцiв знову пiддатись царевi. Добре вiдомий хановi й навiть султановi колишнiй кошовий мав вплив у Бахчисараї, й року 1715-го хан Каплан-Гiрей, щоб прихилити Вiйсько Запорозьке до себе, подарував йому Кизикерменський перевiз через Днiпро з усiма вiд нього прибутками. Незважаючи на те, попереднi татарськi утиски змiцнили на Сiчi прихильну до Росiї партiю, й року 1716-го вона, взявши гору, знову обрала кошовим отаманом Iвана Малашевича. А 3 травня отаман послав листа до Миргородського полковника Данила Апостола з проханням, щоб заступився за Вiйсько Запорозьке перед гетьманом та царем, а пiзнiше написав про те ж саме гетьмановi Скоропадському. Наслiдком усiх цих прохань був тiльки вiд росiйського уряду дозвiл переходити на Україну поодиноким запорожцям, "до зради непричетним", i то з умовою, щоб вони вже не верталися на Запорожжя, а служили на Гетьманщинi сердюками. Зрозумiло, що Вiйсько Запорозьке та й сам Малашевич не того бажали, i з Сiчi на Гетьманщину нiхто не рушив. ЛИХI ВIСТI 3 УКРАЇНИ Таке становище тривало до року 1722-го. Росiйський уряд не хотiв i чути про запорожцiв, а тим часом ще дужче та дужче обмежував автономiю України. Люднiсть українську обтяжували постоями росiйського вiйська, козакiв же щороку мучили роботами й не тiльки вже в Петербурзi та побiля нього, а ще й на каналах од Волги до Дону по рiчцi Камишiвцi, в Астраханi, на гирлах та на спорудженнi фортець на кавказькiй "лiнiї". З кожним роком українське козацтво тануло, мов страсна свiчка на повiтрi. Вважають, що тiльки на п'ять рокiв (1720 - 1725) на державних роботах померло бiля 20 000 козакiв; ганяли ж козакiв працювати не тiльки в цей час, а з самого початку шведської вiйни, з року 1700-го. Згадки про тяжку недолю козакiв на канальських роботах збереглись навiть у народних пiснях: Ой, дали хлопцям широкi лопати Та послали хлопця молодого та канави копати. Ой, летiв ворон да iз чужих сторiн Та летючи кряче: "Ой, сидить хлопець та над канавою Та жалiсно плаче". Ой, летiв ворон та iз чужих сторiн Та, летючи вгору, крикнув: "Ще ж бо я хлопець, хлопець молоденький, Ой, тутечки не привикнув! Ой, продай же, тату, та воронiї конi Та викупи мене, хлопця молодого, Iз темної неволi!" Зрештою козаки за часiв Петра I збiднiли вже до того, що навiть не мали за що купити коня й перетворювалися на хлiборобiв-посполитих. Полковничi уряди почали роздавати їх великоросiянам; року ж 1722-го до гетьмана була приставлена так звана Малоросiйська Колегiя, до якої з рук гетьмана перейшли всi судовi справи. Гетьман Скоропадський до того був приголомшений одiбранням од нього залишкiв влади, що року 1723-го вмер, i Україна на якийсь час лишилася зовсiм без гетьмана. Кари й утиски щодо козакiв не припинялися й пiсля того: ще року 1723-го було вислано 10 000 козакiв на Кавказ, на Каспiйське море, будувати там фортецю святого Хреста, а коли половина з тих козакiв померла там од пропасницi, а друга половина знесилилася, то року 1724-го на їхнє мiсце було послано 10 000 з iнших козацьких полкiв. Пiсля смертi царя Петра Олексiйовича цариця Катерина I, продовжуючи полiтику свого чоловiка, наказом од 22 квiтня року 1725-го потвердила, щоб з України нiхто не смiв ходити на Запорожжя й навiть купцi, вирушаючи до Криму, мали обминати Сiч. ПОЧАТОК ГАЙДАМАЧЧИНИ Пiд час знегоди, що панувала на Українi, Гордiєнковi не дуже важко було своєю шанобою серед сiчового товариства знищувати вплив Малашевича, й запорожцi лишилися в Олешках, скоряючись своїй долi. Нудьгуючи без вiйни, найзавзятiшi iз сiчовикiв гуртували бiля себе ватаги голоти й водили їх за Синюху на Правобережжя. Там саме вiдбувався передостаннiй акт трагедiї українського життя: поляки, користуючись своїм правом, що набули його за Прутською умовою, захопили Україну своїм вiйськом, забороняли всякi згадки про козацтво й повертали людей на крiпакiв. Мов та галич, налетiли на Україну нащадки тих польських панiв та магнатiв, що пiд час повстання Богдана Хмельницького та боротьби з Дорошенком або загинули од козацьких щабель, або повтiкали. Слiдом за панами прокрадалися й жиди. З'явилися знову оренди шинкiв, рiчок, озер та перевозiв, а щоб тримати селян у покорi, пани, як i сто лiт до того, позаводили надвiрнi роти козакiв. Згадуючи одвiчну мету iснування козацтва - оборону поневоленого люду, ватаги запорожцiв виходили з Олешок та з Гарду на Бузi й чинили напади на маєтки польських панiв, а iнодi навiть вигонили їх iз цiлої округи, визволяючи, хоч на невеликий час, поневолений люд. Ti загони запорожцiв, що ходили на полякiв, хоч i з вiдома Коша Запорозького, але на свою вiдповiдальнiсть, разом iз людьми, що приставали до них у самiй Українi, почали зватися гайдамаками. Iнодi такi гайдамацькi загони шарпали i своїх спiльникiв - татар, та тiльки за те Кошу доводилося дорого розплачуватися: пiсля кожного такого нападу, на Сiч прибували татарськi мурзи й примушували кошового платити утричi бiльшу суму, анiж коштувало пограбоване в татар добро. Час вiд часу кримський хан викликав iз Сiчi полк або два запорожцiв i посилав їх воювати то з черкесами, то з калмиками, то зi своїми непокiрливими мурзами, i Вiйсько Запорозьке, хоч i дуже неохоче, а мусило те робити. Життя в Сiчi було сумне, бо через непридатну, пiскувату мiсцевiсть в Олешкiвськiй Сiчi рiдко коли пробувало бiльше як тисяча-пiвтори товариства; решта ж бiльш охоче жила по старих сiчах та ще на рiчках Самарi та Бугу й не тiльки в лiтню добу, а навiть зимували там по бурдюгах та зимiвниках. Таким чином Олешкiвська Сiч тiльки через те вважалася осередком Запорожжя, що в нiй був кошовий отаман iз старшиною та переховувалися вiйськовi клейноди. Тепер мiсце, де була Олешкiвська Сiч, засипане пiсками та обсаджене лозою, i замiсть сiчових руїн там можна бачити лише самi кучугури й шелюги. По веснi року 1727-го цариця Катерина I зiйшла зi свiту, й росiйська полiтика враз змiнилася. За недолiтнього царя Петра II владу в державi спершу забрав до своїх рук Меншиков, а пiзнiше - Довгорукi. Обидва вони були ворогами Малоросiйської Колегiї. I її враз було скасовано, а всемогутнього на Українi Вельяминова притягнено навiть до суду; влiтку ж року 1727-го на Українi було оповiщено про вибори нового гетьмана, причому росiйський уряд застерiг українську старшину, що нiхто iнший не буде затверджений на гетьманському урядi, як тiльки полковник Миргородського полку Данило Апостол. Українська старшина i взагалi громадянство, не розумiючи того, що повернення на Українi до старих порядкiв зроблене не з переконання в потребi такого повороту, а тiльки з ворожнечi до вельмож, що стояли бiля влади за часiв Петра I, радiли, мов дiти, i чутка про полегкостi на Українi незабаром дiйшла й до Сiчi Запорозької й пiдняла там вплив Малашевича та прихильникiв росiйської зверхностi, так що того ж року, 19 жовтня кошовий отаман Павло Федорiв за згодою товариства послав до нового гетьмана листа з проханням поклопотатися про те, щоб цар узяв запорожцiв пiд свою руку. З тих заходiв знову нiчого не вийшло. Росiя не хотiла воювати з Туреччиною, а через те й не бажала брати у свою владу Запорожжя; проте, маючи на увазi, що вiдносини Росiї з Туреччиною погiршали ще з часiв походу царя Петра I на персiв, росiйський уряд визнавав корисним пiд час вiйни з турками мати запорожцiв на своєму боцi й перестав надалi дратувати їх, як це було досi. КРИВДА ЗАПОРОЖЦЯМ ОД ТАТАР Тут на Запорожжi сталася подiя, яка зрештою повернула запорозьке життя в росiйську течiю й назавжди знищила в серцi Гордiєнка надiю зберегти автономiю Запорожжя пiд протекцiєю кримського хана та турецького султана. В груднi 1727 року Калга-Салтан (друга особа пiсля хана) прибув до Бугу i звелiв усiм ватагам запорожцiв, що були там на рибальствi та полюваннi, кiлькiстю до 2000 душ, покинути все й рушити з наказу хана з ним на Буджак утихомирювати тих мурзiв, що неначебто повстали. Запорожцi послухали Калгу й разом iз тими татарами, що були пiд його рукою, воювали проти Бiлгородської орди. Але за якийсь час виявилося, що Калга-Салтан робив все те не з наказу хана, а самовiльно, повставши проти його влади. Слiдом за тiєю чуткою на Буджак прибув особисто хан iз великим вiйськом, i захопивши Калгу-Салтана, вiдрядив його до Стамбула на страту; запорожцiв же, одiбравши од них зброю, звелiв продати в неволю на галери. ВИХIД ЗАПОРОЖЦIВ 3 ОЛЕШОК Коли про цю подiю дiзналися по всiх рiчках та лугах Запорожжя, то зрозумiло, що все товариство надзвичайно обурилося проти татар та всiх прихильникiв татарської зверхностi. Тим часом на Сiчi, де пробувало здебiльшого старе козацтво, яке ненавидiло московськi порядки, за короткий час до того прихильники татарської зверхностi взяли гору й 23 травня 1728 року знову обрали кошовим отаманом Костя Гордiєнка. Тодi вороги бусурманства, згуртувавшись на Самарi, вирiшили силою забрати в Гордiєнка клейноди. Пiд проводом завзятого ворога бусурманiв - старого Iвана Гусака, вони, сiвши на 40 байдакiв, прибули в Олешкiвську Сiч, скликали там раду й почали дорiкати Гордiєнковi за те, що призвiв Вiйсько Запорозьке до такої недолi й ганьби, що татари не тiльки знущаються над запорожцями, а навiть продають їх у неволю. Коли ж Гордiєнко i колишнiй кошовий отаман Карпо Сидоренко почали казати про те, що росiйськi канальськi роботи гiршi за турецьку каторгу, то прихильники Гусака й Малашевича побили Сидоренка, вiд Гордiєнка ж забрали клейноди, а самого закували в кайдани. Забравши владу до своїх рук, прихильники московської зверхностi розгромили на Сiчi всi крамницi й шинки, забрали з церкви всi святощi й, пiдпаливши сiчовi будинки, перевезлися пiд Кизикерменом через Днiпро на правий берег i пiшли на мiсце Старої Сiчi на устя Чортомлика. Там запорожцi настановили кошовим отаманом Iвана Гусака й розiслали по всiх кутках Запорожжя звiстку про перехiд Коша на старе мiсце. Пiсля того ж Iван Гусак вiдрядив до Петербурга посланцiв iз проханням, щоб Вiйсько Запорозьке було взяте пiд росiйську зверхнiсть, та тiльки й на цей раз, замiсть вiдповiдi, був виданий наказ гетьмановi i всiм прикордонним начальникам, що пускати на Україну можна тiльки поодиноких запорожцiв; коли б же вони наважились перейти Орель цiлим вiйськом, то їх треба зброєю вiдбивати назад за кордон, а на словах запорозьким посланцям сказали, що як трапиться нагода, то їх приймуть-таки в пiдданство. Коли дiзналися на Сiчi, що цар не приймає запорожцiв, то через боязнь помсти з боку татар та туркiв за зраду, запорозьке товариство почало хвилюватися й погрожувати кошовому Гусаку вбити за те, що призвiв Вiйсько до такого непевного становища. Через те отаман iз купою своїх найближчих приятелiв потай утiк iз Сiчi й хотiв через Гетьманщину прибути у Київ до воєводи графа Вейсбаха, та його було припроваджено до гетьмана. Пiсля цiєї втечi очi всього Запорожжя знову звернулися на Костя Гордiєнка. Тiльки вiн один своїм впливом на хана мiг врятувати Вiйсько Запорозьке од султанського гнiву. Ланцюги з Гордiєнка зняли зараз же пiсля того, як Кiш перейшов на Базавлуг, i вiн ще й пiд час кошевства Iвана Гусака жив на Сiчi вiльно i в шанi; тепер же, лишившись без отамана, запорожцi знову, було, обрали кошовим Гордiєнка, але вiн, може, через свою старiсть, а, може, через пережиту тяжку образу рiшуче вiдмовився од кошевства. Коли ж сiчове товариство стало просити його послужити громадi й погодити знову Вiйсько з ханом, Гордiєнко зараз же забув свої кривди, не хотiв мститися й, поїхавши в Бахчисарай, заспокоїв хана, сказавши, що запорожцi покинули Олешки тiльки через те, що їм не до вподоби та мiсцевiсть, а що все-таки вони лишилися на своїх одвiчних землях i не мають намiру ухилятись од ханської протекцiї. Хоч Гордiєнковi й пощастило залагодити вiдносини запорожцiв iз ханом та султаном, проте турки через якийсь час прислали бендерського пашу подивитися, яке будiвництво розгорнули козаки на устi Чортомлика, i врештi наказав, щоб запорожцi перейшли iз Сiччю далi вiд росiйського кордону. Змушенi знову покинути Стару Сiч, козаки все ж таки не захотiли вертатися в пiскуватi Олешки, а року 1730-го осiли Сiччю на устi рiчки Кам'янки, з якої їм було зручнiше, нiж з Олешок, приєднатися при нагодi до росiйського вiйська. А подiї справдi схиляли до такого єднання: 25 червня 1731 року цариця Анна Iванiвна видала графовi Вейсбаху указ на збудування цiлої низки фортець од устя Самари по Орелi й до Дiнця. I от граф, обмiрковуючи, як обороняти ту "Українську лiнiю", дiйшов думки, що найкращою тут силою були б запорожцi, що заступали Україну од татар бiльше двох столiть. 31 серпня вiн за згодою з царицею послав кошовому отамановi Iвану Малашевичу таємного листа, застерiгаючи, що вже наближається час, коли цариця згодиться знову взяти запорожцiв у свою службу. Такий час справдi хутко настав. Року 1733-го помер польський король Август II. Пiсля його смертi за польську корону почали змагатися син Августа Фрiдрiх, якого пiдтримували Австрiя й Росiя, та Станiслав Лещинський, що його хотiла сама Польща та пiдтримувала Францiя. Лещинський, шукаючи собi пiдпори, звернувся за помiччю до турецького султана, кримського хана та кошового отамана Вiйська Запорозького Малашевича. Не знаючи, як викручуватись, отаман вдався за порадою до росiйського фельдмаршала Мiнiха, а той - до царицi, схиляючи її якнайшвидше взяти запорожцiв пiд свою протекцiю, не довести їх до служби ворожiй сторонi, й от 31 серпня 1733 року на Сiч була надiслана царська грамота, якою прощалися провини запорожцям, i вони переходили у росiйське пiдданст