не, Господи, а лiпше було б вам тут битись за матiр Сiч до загину. Не так вчинили ми, коли впало лихо на Стару Сiч. Спитай он свого тестя. Ми билися до останнього i не осоромили козацької слави, а через те, хоч померла Стара Сiч, так народилася Нова. Правда, що на все воля Господня. Я буду молитись за тих, що помандрували, шукаючи нової долi, бо доля їхня в руках Господнiх. Проте думки старого ченця не до Бога слалися: вiн почав згадувати молодi лiта та морськi походи на бусурманiв i переказувати все, що знав про славнi часи кошевства Iвана Сiрка. Очi колишнього кошового заграли вогнем молодого завзяття, а постать його вип'ялася й виросла так, що й чорний клобук на його головi й ряса здавалися зовсiм не на своєму мiсцi. Несподiвано в ту хвилину вдарив дзвiн до вечернi. Слова занiмiли на устах ченця, очi погасли, вся постать його стулилась i зiгнулась, i колишнiй кошовий, ставши в куток до образiв, почав бити поклони. Побачивши те, Балан та Рогоза, щоб не перешкоджати Божому чоловiковi i не спокушати його, вийшли потихеньку з келiї i зачинили за собою дверi. Одстоявши ранком другого дня в церквi службу, Демко Рогоза й Галя Баланiвна стали на рушнику i взяли шлюб. Вiнчав Рогозу, як i завжди вiнчав запорожцiв, сам iгумен i поблагословив їх на нове життя власною рукою. Пiсля вiнця Балан повiв молодих вклонитися Пилиповi i разом попрощатися з ним. Пiд час прощання старий Балан, турбуючись про майбутнє життя пiсля зруйнування Сiчi Запорозької, заплакав. - Не сумуй, товаришу! - неначе спокiйно сказав колишнiй кошовий.- На все бо є воля Божа i без його святої волi не було б зруйновано Сiчi Запорозької, Блаженнi кротцi, iже синами Божими нарiкуться! Треба скорятися волi Господнiй i вiд нього сподiватися милосердя. За ту нiч, що минула пiсля першої розмови з козаками, запорожець-чернець багато передумав i перестраждав i, врештi, в його душi смиренний чернець, мабуть, перемiг сина вiльної волi, запорозького кошового, бо здавалося, що його навчання виходило з щирого серця. IV Через кiлька днiв щасливi та веселi молодi поверталися разом з батьком до Базавлуку. Ще вiз з уквiтчаними волами був далеко од оселi, а вже назустрiч подорожнiм вибiгли Iван з Ївгою, а далi повиходили й старi сусiди. Всi, радiючи, привiтали молодих i предрiкали їм щасливу долю. Недовго посидiли всi в хатi, а далi старий Балан пiшов до пасiки оглядати свої бджоли, а Галя, вхопивши Демка за руку, потягла його в садочок. Той садочок був їй любiший за все на свiтi, бо бiля нього вона народилася на свiт, по його стежках бiгала своїми маленькими дитячими ноженятами, працювала в ньому бiля квiток та рослин i у вiльний час спочивала в холодку його кучерявих вишень та яблунь. Всякий кущик, всяке дерево i навiть квiтка в садочку були їй знайомi як рiднi дiти й брати. Вона хутко бiгла тепер стежкою саду вiд куща до куща, вiд дерева до дерева, оглядаючи їх i манячи за собою того, хто був їй тепер найдорожчий на свiтi,- свого чорновусого красуня Демка. Крiзь вiття кучерявих вишень та яблунь її привiтало своїм промiнням ясне сонце, а з-помiж зеленого листу до неї озивалося спiвуче птаство та поглядали на неї своїми рум'яними боками ряснi яблука. Так, перебiгаючи з одної стежки саду на другу, молодi вибiгли пiд верби на берег лиману i на них глянула безкрая, блакитна просторiнь осяяного сонцем величного лиману. - Любий мiй! - скрикнула Галя.- Чи є на свiтi що чарiвнiше за нашу оселю? - Тiльки ти, моє серденятко, чарiвнiша! Чарiвнiша! Чарiвнiша i за ваш садок i за сей лиман безкраїй i навiть за свiт сонця! - одповiв козак, пригортаючи до серця свою красуню-дружину. З того дня почалося щасливе шлюбне життя молодих. Галя ще з дiвоцтва була дуже упадлива до свого господарства, тепер же пiсля одруження ще дужче взялася до нього. Демко охоче допомагав їй в працi коло городу й баштану i хоч був не призвичаєний до того, а проте скоро почав привчатись до господарювання. Коли зайшла осiнь i господарськi роботи скiнчилися, Демко разом з Iваном мало не щоранку виносили на човен сiтi, кошелi, рагелi й iншi рибальськi знаряддя й виїздили човном у лиман, а лиманом доїздили до плавень i верталися тiльки увечерi, привозячи добру здобич. За невеликий час вони наловили стiльки риби, що її не було куди дiвати. Галя роздавала її сусiдам, годувала наймитiв i насолила вже двi великi дiжки на зиму, а козаки все везли та й везли рибу... Та яка все була риба! Блискучi, як золото, коропи, срiбнi, ситi секрети (судаки), зубастi щуки та чорнi довгоносi осетри, а що вже було ракiв, так їх Галя здебiльшого викидала назад у лиман, лишаючи тiльки таких, що були бiльшi за долоню доброго козака та ситiшi за годоване порося. За довгу зиму козаки все-таки занудьгувалися. Рибачити обридло, та пiд кригою рибальство було й нецiкаве. Демко взявся, було, до тих книжок, що купив у Самарському монастирi, та тiльки всi вони були про житiя святих i не цiкавили молодих козакiв. Думки обох запорожцiв полинули до Сiчi, на Дунай; та й на свою рiдну Сiч, що покинули вони на Пiдпiльнiй, їм дуже захотiлося глянути, бо й Демко i Гнат нiяк не могли собi уявити нi того, що було тепер на Пiдпiльнiй, де пiвроку до того шумiло й гуляло товариство, нi того, що було на невiдомому, таємному Дунаї. Як на лихо нi з Пiдпiльної, нi з Дунаю не доходили до Базавлуку нiякi звiстки через те, що зимовник Балана стояв осторонь од шляхiв i нiхто до нього не завiтав. Наприкiнцi зими Рогоза не втерпiв i сказав Галi, що хоче поїхати верхи, подивитись, що робиться на Пiдпiльнiй, у Сiчi, але Галя прямо уп'ялася в нього: - Не їзди, голубчику! Ти ж говорив, що як випускали вас з Сiчi, так наказували, щоб i не повертатись до неї. Як же ж ти поїдеш туди?.. Тебе заарештують i заберуть у москалi. Жалiючи Галю, бо вона вже мала по веснi стати матiр'ю, Демко не хотiв турбувати її i рiшив почекати ще деякий час. Нарештi зима минула. Степи вкрилися зеленим килимом. Садки й плавнi почали вбиратися у лист. Понад степом защебетали жайворонки, а в садках почали удудукати чубатi одуди, забуркотiли горлицi... нарештi закувала й зозуля, а тут у Галi знайшлася й дитинка - маленький син Миколка. Нема чого й говорити, що всi тому Миколцi дуже зрадiли. Демковi вже годi нудьгувати - почав допомагати Галi сповивати сина, та й дiд Дмитро кiлька разiв на день пiдходив тихенько до колиски глянути на немовлятко. Скоро почали мiркувати про те, де малого охрестити i зважали за краще зробити се у найближчiй церквi: у Старому Кодаку. Як тiльки Галя одужала, Рогоза запряг воза i удвох з Галею повезли дитину до попа. Наблизившись до Кодаку, Рогоза побачив, що навкруг старої фортецi будувалося чимало хат, а в лiву руку од Кодака, ближче до Половицi, будувалася нова, велика слобода. Роздивляючись на всi новини та розпитуючи вулицею у людей, де живе пан-отець, Рогоза наглядiв свого товариша з Платнирiвського курiня - Гната. Вiн ледве пiзнав Гната, бо той був вбраний не по-запорозькому i навiть штани на ньому були синi, а не червонi. - Гнате! - гукнув Рогоза. Той наблизився i, пiзнавши товариша, почоломкався з ним. - Ти що тут робиш у Кодацi? - спитав Демко.- Чи не оселився тут? - Авжеж оселився. У лоцмани, бач, приписався. Нас всiх, запорожцiв, хто приписався у лоцмани, лишили вiльними i грунту нам дали. Ми будемо повз пороги проводити берлини, байдаки й плоти. - А хто не приписався? - Хто не приписався у лоцмани, тих всiх повернуть у крiпакiв. У Галi з тих речей похололо на серцi. Рогозi ж вони здавалися неймовiрними. Може, справдi воно й станеться так з бурлаками, але вiн. Рогоза, сидить бiля грунту i має з тестем власний зимовник i все господарство. - А що ж то в долинi за нова слобода будується? - То все нашi запорожцi осiдають. Все лоцмани... Через те й село Лоцманською Кам'янкою прозвали. - Ну, а товариство, що пiшло на Дунай, якi е чутки? Гнат зразу злякано оглянувся. - Не згадуй про Дунай уголос, бо як москалi почують, а їх тут до бiса вештається, то буде й тобi й менi лихо. Вiн нахилився ближче до Рогози i почав говорити, поспiшаючись: - Живуть нашi вiльно у Туркiв по всьому Буджаку. I лимани султан всi їм подарував. Приходили звiдтiля мiсяцiв зо два до сього братчики Голка та Книш, щоб товариство пiдмовляти переходити за Буг до туркiв. Дехто було вже й пiднявся йти, аж тут москалi Галку й Книша схопили та й забили у кайдани... Он що. Тепер ми, братику, так тут живемо, як тi мишi: вийдеш з хати, та й озираєшся на всi боки; а в хатi й слова про запорозьку волю не промов, бо по всiх хатах москалi стоять. Прощай, товаришу, та бережися тут, щоб у якусь халепу не вскочив. Тiльки що Рогоза, попрощавшись з товаришем, рушив вулицею далi, як до воза наблизивсь якийсь московський унтер з двома москалями. - Що за людина? - гукнув вiн до Рогози, спинивши воза. Рогоза розказав, по якiй справi приїхав. - А що ж се за вбрання на тобi? - показав унтер на кармазиновий жупан козака. - Запорозьке... - Щоб зараз менi не було! - почав гримати на Демка унтер, вип'явши на нього свої великi баньки.- Немає запорожцiв, не повинно бути й їхнього вбрання! Зараз скинь та сховай у возi, бо вже як я сам стягну його з тебе, то вже бiльше не одягнеш! Рогоза мусiв скоритись i, сховавши жупана пiд себе, мерщiй погнав волiв до хати пан-отця. - Цур їм i пек, сим москалям,- говорив вiн до Галi стиха.- Коли б скорiше вихопитися звiдсiля з душею. Охрестивши дитину, наляканi москалями Демко й Галя, не погодувавши навiть волiв, зараз же рушили з Кодака i тiльки тодi трохи заспокоїлися, коли знову в'їхали в степ. Звiстки, що їх привезли Демко й Галя з Кодака, дуже засмутили старого Балана. - Недобрi звiстки, дiти... - сказав вiн.- Починається тут нове господарювання. Недурно менi серце недобре вiщувало. - Треба, тату, поїхати нам до Сiчi,- сказав Демко.Треба подивитись, що там робиться. Може, москалi вже давно пiшли звiдтiля геть... Не довiку ж їм там стояти. Може, там знову товариство збирається. Адже чимало тодi таких було, що поховалися по плавнях, щоб перечекати, поки москалi пiдуть у свою землю. До речi Демка пристав i Iван, кажучи, що сором сидiти недалеко Сiчi i не знати, що там дiється. Старого козака й самого давно манило до Сiчi - глянути на неї хоч одним оком хотiлося, i вiн охоче згодився на вимоги сина й зятя. Порадившись, козаки рiшили їхати до Сiчi не кiньми, а човном, через лиман та Пiдпiльною, бо з плавнi можливо було наблизитись до Сiчi зовсiм непомiтно i так Само непомiтно можливо було б i переховатись в очеретах плавнi, коли б трапилася яка-небудь пригода од москалiв. Галя тепер не сперечалася, бо Демко їхав разом з батьком i се заспокоювало її. Вона охоче почала збирати подорожнiм всяких харчiв, а через кiлька день ранком троє козакiв сiли у невеликий човен i виїхали у лиман. Лиман Великi Води недурно так звався у запорожцiв; упоперек його ледве сягало око, а упродовж лиману берегiв зовсiм не видно було. Дрiбненькою комашкою здавався на тому просторi запорозький човен i здавалося прямо неймовiрним, щоб вiн колись пересунувся на другий бiк лиману. Проте Демко жваво налягав на .весло i легенький човен хутко посувався по прозорiй водi лиману, немов по сковзанцi, лишаючи позад себе водокрутнi од сплескiв весел. Смужка зеленої плавнi на тiм боцi лиману щохвилини ближчала, дерева пiдiймалися з води все вище, i до снiдання козаки прибули вже до другого берега i, трохи вiдпочивши, виїхали у рiчку Пiдпiльню. Тут на гребки сiв Iван, Демко ж почав снiдати. З-за гiллястих верб та яворiв, що росли берегами, вже вийшло червоне сонце, розмальовуючи Пiдпiльню дивовижними кольорами. Плавня вже давно прокинулася i легкокриле птаство завело свої веселi пiснi... Проте козаки не дуже до тих пiсень прислухалися, не дуже й до краси плавнi придивлялися, бо все те було їм давно вiдоме. Очi їхнi з напруженням придивлялися у той бiк, де була Запорозька Сiч. По Пiдпiльнiй доводилося гребтись проти води i через те човен посувався повагом, так що Демко та Iван, гребучи по черзi, у човнi й пообiдали. Пiсля обiду, коли сонце почало вже схилятись на захiд, Iван радiсно скрикнув: - Хрест! Всi глянули на схiд сонця. Там, над зеленою пущею плавнi, сяяв пiд промiнням сонця щирим золотом хрест сiчової церкви святої Покрови. Козаки поскидали шапки й почали хреститись. - Слава Господовi! - сказав старий Балан. - Церква стоїть нерухомо! - А коли церква стоїть,- скрикнув Демко,- так живе у Сiчi й товариство! В запалi вiн почав чимдуж налягати на весла, i човен, пiдстрибуючи з напруги, щодалi все хутчiше бiг у той бiк, де хрест сiчової церкви то виникав козакам на очi разом з банею дзвiницi, то знову ховався за деревами. Через пiвгодини човен повернув з рiчки у Сiчовий Кiш, де колись увесь берег був застановлений козацькими чайками та грецькими й турецькими кораблями, що привозили до Сiчi всякий крам. Сумом подихнуло тепер на козакiв з Коша - вiн був порожнiй, i тiльки подекуди з води виглядали чердаки потоплених запорозьких чайок та журливо стояли бiля берега два рибальських човни. - Мабуть, не так воно є, козаче, як ти гадаєш! - журливо похитавши головою, сказав Дмитро.- Коли б товариство жило в Сiчi, то Кiш не був би порожнiй! Приставши до берега, козаки вискочили з човна i пiшли на гору стежкою, що виходила прямо до Сiчового майдану й паланки. За часiв Нової Сiчi по сiй стежцi було не розминешся з козаками, тепер же вона була порожня. Старий Балан помiтив навiть, що давня стежка почала заростати шпоришем i нудьга стиснула йому серце. Сперши дух, козаки поспiшилися нагору, вибiгли на майдан i спинилися в нестямi... Чи тут же була Сiч? Чи не помилилися вони? Де ж рiднi куренi? Де славнi паланка, пушкарня, скарбниця? Сiч була порожня, а замiсть будинкiв чорнiли ями, немов розритi домовини! Всi обернулися до церкви, що подала їм таку радiсну надiю, i тiльки тепер помiтили, що вона стояла пусткою з позабиваними дошками вiкнами й дверима, дзвiниця ж стояла без дзвонiв. Навiть цвинтар понавколо церкви був зруйнований i на ньому не було нi капличок, нi хрестiв. Наблизившись до того краю Сiчi, де колись стояли куренi, козаки одшукали рiвчачки од пiдвалин, купки битої цегли од кабиць та кiстки од риби, що запорожцi їли в останнiй день життя Сiчi. Перевiвши очi на сiчовi стiни, козаки побачили, що вони почали все обсипатися i поростати травою, на баштi ж, що стояла бiля сiчової брами, видно було кiлькох робiтникiв, що руйнували її ломами. Козаки пiшли до башти, i що бiльше наближалися до неї, то гупання ломiв дужчим болем било їм у серце. - Що то ви робите? Нащо то ви руйнуєте башту? - ледве вдержуючи обурення, звернувся Балан до робiтникiв. - На князiвський палац каменю треба! - весело одповiв один iз мурщикiв по-росiйському. Сльози пiдступили старому запорожцевi пiд горло, I не маючи нiчого бiльше сказати, вiн одiйшов од башти набiк i схилився до сiчової стiни. - Чи се ж не Дмитро Балан? - почулося йому питання. Бiля нього стояв старий сiчовик i дивився на нього очима, що нагадали Дмитровi щось дуже давне, молоде й радiсне. - Невже се ти, Дударю? - спитав вiн, сам не певний в тому, що на очах у нього стоїть близький товариш його молодих козацьких лiт. - Та я ж, братiку, я! - одповiв сивий дiд i почав чоломкатись з товаришем. - Чого ж се ти тут вештаєшся? - спитав вiн далi Балана. - Приїхав подивитись на матiр Сiч... - з сльозами на очах одповiв Балан. - Бодай би лiпше не бачити! - Немає, братiку, Запорозької Сiчi! - одповiв Дудар, одвертаючись набiк, щоб молодi козаки не побачили, як з старих його очей побiгли сльози. - Iдiть сюди! - сказав вiн згодом до козакiв, трохи перемiгши себе, i повiв козакiв на високу сiчову стiну. З верху окопiв запорожцi побачили, що на пiвнiч од Сiчi будувалися якiсь будинки. - Бачите? - спитав Дудар, показуючи на тi будинки своїм цiпком.- То будується економiя того князя, що йому цариця Катерина подарувала всi сi землi, разом з нашою Сiччю. Тут уже й управитель його живе. От на тi то будiвлi й беруть камiнь з Сiчових башт... Туди ж на пiдмурки побрали з цвинтаря й кладовища всi хрести й надгробки... Байдуже їм до того, що то могили славних лицарiв i що по надгробках святе письмо повибиване... Вони б'ють надгробки й хрести на камiння i мурують з них будинки. Туди ж i всi каплички з великого сiчового кладовища пiшли!.. Слухаючи оповiдання товариша, старий Балан переводив очi то на будинки князя, то на цвинтар, де ще валялося кiлька викопаних з землi хрестiв, то на захожих, московських людей, немовби дивуючись, як ще сi люди живi i як їх досi не скарав Той, що на небi. - Забув про нас. Боже! Забув! Одцурався од дiтей своїх... - тихо промовив сивий запорожець, схиливши своє засмучене чоло. - А куренi ж де? - спитав Рогоза. - Куренi поламанi. Деякi начальство поперевозило в Микитино, там складають з них гамазеї, а деякi тут попродали. От i я з побратимом Гирлигою купив Васюринський курiнь, та й будуємо з нього двi хати. Он зараз на шамбашi... Дудар показав у той бiк, де за часiв Сiчi були крамницi й базар, а тепер будувалося кiлька хат. - Тут i будуємося... Важко покинути рiдне мiсце... Тут, бiля Сiчi, й померти хочеться... - Ну, а пушкарня ж i скарбниця де? Од куренiв хоч слiд лишився, а од них i слiду не стало... - Позакидали землею... Генерал тут один був московський, Норою звався, так вiн тут неначе крiт усю Сiч порив... Все, бач, скарбiв шукав, а пiсля того знову все землею позакидав. Поховали, брати мої, сiчову пушкарню в домовину так само, як поховали й запорозьку славу i козацьку волю! Всi деякий час мовчали. Слова не складалися в устах козакiв, бо всi вони змагалися з тяжкими думками, що налягли їм на серця. - Що ж, пани-брати... - пiсля довгої мовчанки, обiзвався Дудар,- сонечко на спочинок лагодиться. Ходiмте до моєї землянки. У землянцi я поки що живу... Повечеряємо, та й переночуєте в мене. - Пробач, товаришу,- одповiв Дмитро Балан,- не сила менi! Скорiше, дiти, звiдсiля! - звернувся вiн до Демка й Iвана.- Тут смерть i неволя зазирає менi в очi. Ми ночуватимем у вiльнiй плавнi пiд вiльним небом! Старший запорожець попрощався з товаришем i хутко пiшов з Сiчi до човна. V - Ary!.. Агу, Миколко!.. Агу, синашу мiй... Сонечко моє ясненьке! - щебетала Галя, сповиваючи свого малого сина.- А ходiмо, ще раз подивимось, чи не їде батько? Де се вiн забарився? Га?.. Що?.. Приїде, говориш? Приїде, приїде... А ми його поцiлуємо та пожуримо за те, що довго гаявся! Миколцi було тiльки три мiсяцi, а проте Галi здавалося, наче вiн не тiльки що все розумiє, а навiть одповiдає на її запитання. Немовлятко випручало рученятка й не давалося сповиватись. Пухкi щiчки хлопчика почервонiли з напруги, а оченята дивилися весело, немовби посмiхаючись з матерi, що їй не пощастило сповити йому рученята. Ставши матiр'ю, Галя трохи погладшала, мовби налилася як спiла ягода, i стала ще гарнiша. Завжди весела, рухлива й чепурна, вона звеселяла навкруг себе все, як сонце звеселяє все живе, на що падає його промiнь. Вже вдруге виходила сьогоднi Галя пiд верби, до лиману, виглядаючи батька й чоловiка i на сей раз таки наглядiла в далечинi, на блакитному просторi лиману, чорненьку комашку. - Ага!.. Дивись, синашу! - радiючи зверталася Галя до Миколки.- Он-он чорнiє човник... То нашi їдуть. Там I батько наш любий! Смутний, з пригнiченим серцем вийшов Демко з човна на берег, а проте, як тiльки глянув на свою дружину та зазирнув у її веселi, повнi кохання очi, то одразу той сум мов вiтром з нього змело i розвiяло понад лиманом. - Ох, ти ж, горличко моя люба! - скрикнув вiн, обнявши свою дружину.- Та яка ж ти красуня стала! Вiн взяв вiд неї сина i, бавлячись, пiдкидав його догори. - От де моє щастя,- мiркував вiн,- люба дружина й син... I нiхто не владей одiбрати од мене се щастя, опрiч Бога. - Ач, якого ти менi бравого сина годуєш! - говорив вiн тим часом Галi, любуючи на пухкi щiчки й веселi оченята дитини. - Мов той бузiвок! - Годi тобi вигадувати! - злякано одповiла Галя.- Не кажи так, бо щоб з того слова ще чого лихого дитинi не сталося. Який там бузiвок, коли зовсiм худенький! Щаслива пара покинула батька й брата бiля човна i пiшла до хати. Демко нiс сина, бавлячи його барвiнком, Галя ж йшла поруч, обнявши чоловiка за стан. Через який час, пополуднувавши, вся сiм'я сидiла пiд хатою на призьбi. Галя держала на колiнах Миколку, Демко сидiв поруч, обнявши її, старий батько, сидячи трохи осторонь, стежив очима за бджолами, що повз хату пролiтали з степу до пасiки, Iван же розглядав хрущiв, що з гудiнням часто билися об стiни хати й падали на призьбу. Лiто саме набуло своєї краси й виповняло вечiрнє повiтря пахощами степу i квiток. - А дивiться, дiтки... - обiзвався Дмитро, показуючи чубуком люльки на обрiй, де з-за гори виникали якiсь темнi обриси, схожi на вози.- Неначе вози їдуть. Всi пильно почали придивлятися туди, куди показував Балан. - Справдi, неначе чумаки їдуть! - згодом сказав Рогоза. - Чого ж тут чумакам iти,- одповiв старий запорожець уже стурбовано,- коли ми не на шляху. Адже бачите: вони прямують сюди! Тим часом чорнi обриси простяглися по горi довгою стьожкою, пiдсунулися ближче й побiльшали, а через який час стало вже видно, що то були вози запряженi кiньми i навантаженi всяким збiжжям. Визначилися вже обабiч возiв i люди, й дiти. - Щось чужостороннє... - сказав старий Балан,- бо кiньми, а не волами їдуть. Серце старого запорожця передчувало недобре i сповилося нудьгою, бо скiльки жив вiн на свiтi, то не бачив тут чужостороннiх людей. Валка возiв i людей прямувала до запорозьких зимовникiв, а попереду всiх їхав верхи у панськiй одежi якийсь чужинець. Коли вози вже зовсiм зблизилися з хатами, вершник спинив їх, подiлив на три валки i, направивши двi до зимовникiв Лантуха й Луб'яного, сам з третьою в'їхав прямо в двiр до Балана i почав тут порядкувати неначе у своїй господi, гукаючи до своїх людей по-росiйському: - Становiть вози в два ряди! Повертайте голоблями до тину! Коней женiть на пашу! - Гей ти, старий! - гукнув вiн далi до Балана.- Чого баньки вип'яв? Ходи сюди! Почувши росiйську мову i побачивши одежу, що про таку тiльки чули вiд людей, а саме: бiлi повстянi шапки на головах та онучi й личаки замiсть чобiт на ногах, нашi козаки пiшли до возiв здивованi i обуренi на те, що якийсь пiдпанок хозяйнує в їх дворi, не спитавшись господарiв. Всi тi московськi люди, що заїхали у двiр до Балана, були крiпаками того князя, що для нього, як вчора бачили козаки, будувався бiля Сiчi палац з надгробкiв, хрестiв та капличок запорозького кладовища; пiдпанок же, що їхав верхи попереду валки, був князiвський прикажчик. Коли князь розглядав у Петербурзi карту подарованих йому земель, вiн уподобав те мiсце над лиманом, де стояли запорозькi зимовники, хоч їх на тiй картi й не було зазначено, i рiшив переселити до лиману п'ятдесят родин крiпакiв зi своїх маєткiв, що держав у Калузькiй губернiї. Ся його вигадка i впала тепер на голову запорозьких сиднiв. - Скiльки .у тебе єсть печеного хлiба? - звернувся прикажчик до Балана. - А що, у вас не вистачило хлiба? - спитав той, маючи думку подiлитись по щиростi.- Здається, хлiбiв три єсть! - Так от що, старий, нехай ота молодиця, що стоїть бiля хати,- показав вiн на Галю,- за сю нiч напече хлiба пудiв з десять! - Що ви, Бог з вами! - здивувався Балан.- Де ж їй управитись на стiльки хлiба!.. А ви завтра рано вiд нас поїдете? - додав вiн з неспокоєм у голосi. Галя, що здалеку прислухалася до розмови батька з прикажчиком, теж, сперши дух, чекала одповiдi на останнє питання. - Куди ще їхать? Ми саме туди й потрапили, куди було треба! - одповiв прикажчик i почав знову гукати до своїх людей: - Випрягай! Випрягай, не гайся! - Та чого ж ви сюди приїхали? - перебив його зовсiм уже збентежений Дмитро. - Хати будемо будувати, дiду! - весело одповiв прикажчик, радiючи, мабуть, що добувся до мiсця.- Село тут буде, та ще й чимале! У всiх з тiєї одповiдi похололо на серцi. Галя й Демко почали розумiти, що на них впало лихо, старому ж козаковi трохи не забило дух i вiн ледве прохрипiв: - Як то б ви будували тут хати, коли се наша земля?! - Та ви ж самi чиї? - здивовано спитав прикажчик.Хiба не князiвськi? - Ми вiльнi люди! - з обуренням скрикнули козаки.- Ми запорожцi! Прикажчик глянув на козакiв неймовiрно i з посмiхом. Вiн зрiс у крiпацтвi, знав що й батько й дiд його були крiпаками i не мiг собi уявити, щоб на свiтi були якiсь вiльнi люди, опрiч панiв. - Дурницi говорите! - сказав прикажчик i, злiзши з коня, обернувся до Рогози: - Вiзьми коня... Поводи його та постанови до стайнi! Кров вдарила Демковi з обурення в голову. - Вам, добродiю, годилося б вклонитися нам, господарям,- сказав вiн,- та спитатись, чи можна поставити коня до стайнi... Тодi, може б, я й сам вам допомiг, а коли ви нахабно менi, немов наймитовi наказуєте, так я нiчого вам не зроблю. З тим Демко одвернувся i, взявши Галю за руку, пiшов з нею до хати. - Он який ти! - з погрозою гукнув йому вслiд прикажчик.-Ну, як я надiшлю тебе до економiї, то ти забудеш свою пиху! Тут прикажчика оточили жiнки з дiтьми i, покладаючись на те, що дiтей заїдає мошкара, просили його, щоб дозволив внести дiтей в хату. - Несiть,- владно сказав прикажчик, передаючи свого коня одному з крiпакiв. Жiнки заметушилися i через хвилину бiльше двадцяти дiтей з матерями увiйшли в Баланову хату i почали розташовуватись: хто на полу, хто на лавках, а кому недостало мiсця, то й долi. Балан почував своє право стати на дверях своєї хати i не пустити до неї нiкого, та тiльки його добре серце не дозволило йому так вчинити. Старий козак тiльки руками об поли бився, дивлячись на те, що робилося в його господi. Галя теж бiдкалася й плакала, бо їй нiде вже було навiть Миколку покласти, а не то що самiй лягти, а проте, побачивши, якi у матерей змученi, обiдранi та закалянi дiти, не тiльки не сварилася з жiнками, а навiть вiддавала їм з своєї скринi сповивачi, рушники, хустки i всяке шмаття. Нiч, що вже заходила, спiткала всю сiм'ю Балана на дворi, випханою з своєї власної хати. Спати в хатi було неможливо через важкий дух, що його принесли з собою росiйськi люди. Рогоза з Галею й Миколкою пiшли на пасiку; старий же Балан знову доступився до прикажчика: - Слухайте, чоловiче добрий! Розкажiть же менi товком та по правдi, як же воно буде, коли ви тут побудуєтесь? - Не як iнакше,- одповiв прикажчик,- як стане тодi на сьому мiсцi село. Мужики оратимуть землю та сiятимуть хлiб. - Так се ж наша земля! Се займище трьох козакiв: моє, Луб'яного та Лантуха. Що ж ми будемо робити, як ви одберете нашу землю? - А те будете робити, що й iншi крiпаки: будете сiяти панський хлiб, косити його, молотити та звозити зерно до панської економiї. У старого цiле пекло заклекотiло в серцi: - Ну, сього вже не дiждете! - скрикнув вiн. - А ти ж гадав як? Князю подарованi всi сi землi од царицi, а як ви сидите на сiй землi, то зрозумiло, що й ви князiвськi разом з землею. Стуманiв свiт в очах старого козака i, хитаючись з обурення, мов прибитий, ледве доволiкся вiн до своєї пасiки i впав пiд куренем на солому. Болючi думки, мов убитi у мозок цвяхи, пекли голову старого. - Так ось до чого воно йшло скасування Запорожжя... Щоб нашi землi та степи, кривавицею дiдiв та прадiдiв политi, пороздавати вельможам... Невже ж воно справдi так i буде? Невже Господь святий попустить, щоб нас, вiльних людей, повернули в неволю? Нащо ж, Господи, ти привiв менi старому дiждати такої недолi? Чому не прибрав мене ранiше? Всю нiч гнiтили такi думки козака i всю нiч не заплющував вiн очей, благаючи Бога, щоб вiн або одвернув геть сю чорну хмару тяжкої недолi, що нагнiтила їх, або прийняв його до себе. Не спали сю нiч i дiти старого. Вони до свiту просидiли бiля батька пiд куренем, щоб не тiльки не бачити того, що робилося в хатi, а навiть не чути нелюбої їм мови тих нещасних та замордованих чужих людей, що мимо своєї волi принесли їм недолю i стали їм ворогами. VI Другого дня зранку прикажчик поїхав у економiю до найстаршого управителя, а у обiдню пору повернувся до Базавлуку i загадав всiм крiпакам, щоб другого дня ранком їхати у плавню рубати лiс. Далi вiн прикликав до себе обох Баланiв i Рогозу. - Ти, старий,- сказав вiн Дмитровi,- своїми волами тягатимеш з берега сюди колоди, а твої сини нехай переженуть всiх ваших коней у плавню. Там мої люди рубатимуть лiс, так треба кiньми тягати колоди до рiчки. Старий козак з жахом у очах дивився на прикажчика: - Ви хочете моєю худобою робити? У мене своє хазяйство й своя робота худобi єсть. - А я вам прямо кажу,- скрикнув Рогоза,- що у плавню я не пiду i батькових коней до роботи вам не дам! От що! Прикажчик, як хитра людина, не хотiв вiдразу доводити козакiв до розпуки i сказав неначе спокiйно: - Ну гаразд... Якщо ви робити не хочете, то на сей раз обiйдемося й без вас; а вже щодо худоби вашої, так вона менi дуже потрiбна, i я заберу її до роботи, хоч би ви й не давали. Я не подивлюся на ваше змагання. Я ще й вчора вам говорив, що все те, що було вашим: i земля, i худоба, й хати, i навiть ви самi, тепер князiвськi! - Не буде того! - рiшуче скрикнули козаки. - Запорожцi од вiку не будуть крiпаками! - Побачимо! - глузливо проказав прикажчик i пiшов до свого дiла. Сю нiч всi знову ночували у куренi. Молодi козаки, знемiгшись за попередню нiч, спали тепер добре i прокинулися тiльки ранком, почувши голос батька, що з обуренням гукав: - Жене!.. Жене, проклятий! Жене моїх коней i волiв! Круторогi ж мої... укоханi мої дiти! Чи на те ж я ростив вас, щоб на князiв ви працювали! Демко та Iван схопились на ноги i, вгледiвши, що прикажчик верхи на конi жене з степу весь косяк, а позаду крiпаки женуть i волiв, кинулися до хати, вхопили недоуздки i побiгли навперейми коням. Перелякана Галя гукала на чоловiка, благаючи, щоб вiн вернувся, але Демко її не слухав i побiг у степ. Зблизившись там з кiньми, вiн накинув на одного з них обротьку, скочив на нього i почав навертати косяк знову у степ. Iван слiдом за Демком теж був уже на конi i допомагав шуряку. Батько та Галя од ворiт побачили, що прикажчик наскочив на Демка i вдарив його батогом, але тiльки вспiли вони скрикнути од обурення, аж дивляться: розiгнав Демко свого коня та, наскочивши на прикажчика, так вдарив його кулаком у груди, що той, мов снiп, впав на землю, сам же Демко, завернувши коней, погнав їх знову у степ. Галю обхопив страх, що вчинок Демка не минеться йому дурно, i вона жахливо скрикнула: - Господи милосердний, що ж тепер буде? У старого Балана пiд час сутички, навпаки, не жах був у очах, а радiсть. Йому любо було бачити, що зять вчинив, як годилося запорожцевi: що не подарував прикажчиковi образи, а з козацьким хистом збив його з коня. Очi старого заграли юнацьким вогнем i вiн голосно гукнув: - Молодець, Демко! Нехай знає вражий зайда запорозького кулака! Вилежавшись деякий час на землi, прикажчик пiдвiвся i, шкандибаючи, пiшов до двору, кленучи Демка уголос i погрожуючи йому кулаком. - Почекай, гайдамако, я тобi сього так не подарую! Через кiлька хвилин галас збився бiля всiх зимовникiв: крiпаки намагалися побрати у Балана, Луб'яного й Лантуха сокири, канати й iншi господарськi речi, тi ж не давали, бо у степах у тi часи такi знаряддя були дорожчi за золото. - В'яжiть їх! - гукнув до своїх людей розлютований прикажчик.- Всiх в'яжiть отсих гайдамакiв, коли вони не хочуть нам коритись. Я сам одвезу їх до управителя на науку! Треба тiльки ще отих двох душогубiв пiймати! - додав прикажчик, показуючи у степ на Демка та Iвана. Проте тих не довелося ловити. Зачувши, що коло хати збилася колотнеча, вони самi бiгли до двору i, побачивши, що їхнього батька вже зв'язано, кинулися його визволяти. - Пустiть тестя, бо вб'ю! - грiзно гукнув Демко. Побачивши по очах козака, що вiн у запалi, люди пустили старого Балана i розтупилися в усi боки, але, як тiлько Демко та Iван почали його розв'язувати, прикажчик моргнув кiльком своїм крiпакам, накинувся з ними на козакiв ззаду i, зваливши, почав в'язати їм руки й ноги. Козаки одбивалися, як роздратованi звiрi, але їх надавили цiлою купою i врештi пов'язали. Прикажчик же пiсля того, як зв'язаного Демка пiдвели з долу, вдарив його з помсти по виду. Галя метушилася помiж людьми, мов у нестямi. Вона кидалася вiд чоловiка до батька, голосила й благала, щоб їх пустили, але нiхто на неї не звертав уваги i тiльки прикажчик добре штовхнув її, коли вона хотiла розв'язати Демка. Через пiвгодини трьох старих запорозьких дiдiв та двох молодих з покрученими за спину руками везли до тiєї самої економiї, що будувалася бiля руїн Запорозької Сiчi. Почувши, що запорожцi не хотять коритись волi прикажчика i навiть на очах крiпакiв побили його, управитель визнав за потрiбне пiднести в очах крiпакiв особу прикажчика i люто покарати запорожцiв. Коли вiн побачив бiля ганку зв'язаних козакiв, очi його заграли хижим вогнем, мов у звiра, що вже почув кров своєї добичi, i вiн зразу почав гримати. - Так отеє ви бунтуетесь? Не хочете робити... Не даєте худоби i навiть б'єте княжого прикажчика? Ну, так я вас навчу шануватись. Я з вас виб'ю ваше гайдамацтво! Я зроблю з вас покiрливих! - Пане управителю! - обiзвався старий Балан.- Защо нас катують? Ми людей ваших не займали. Вони прийшли на нашу землю. На ту землю, що вiддана нам пiд господарство вiд Коша славного Вiйська Запорозького. Побачивши ваших людей у тяжкому становищi, ми навiть хати свої покинули та вашим людям вiддали. За що ж хочете ви ще й добро наше забрати?.. Добро, придбане тяжкою працею? - Вашого немає тепер нiчого! - сказав управитель.- По указу царицi всi сi землi i все, що на їх єсть, себто й ваше добро i, навiть, вашi душi, тепер є власнiсть князя... Ви його крiпаки! З боку козакiв почулися скрики обурення, проте Балан намагався ще говорити спокiйно: - Бог один владен над душами людей, i йому вони й належать. Того ж не може бути, щоб велика цариця звелiла грабувати й катувати своїх чесних, трудящих пiдданцiв! Нiколи того не буде, щоб ми, вiльнi запорожцi, стали крiпаками! Скорiше ми душi свої занапастимо, анiж скоримося такiй неправдi. Не звикши чути вiд крiпакiв такi речi, управитель здивовано дивився на величну постать сивоусого запорожця. Довгий, скуйовджений у боротьбi, оселедець надавав старому запорожцевi надзвичайний вигляд, а очi того в'язня дивилися на нього не з благанням, як вiн звик бачити у крiпакiв, а смiло i спогорда. Управителевi, що служив довго у вiйську, була навiть до вподоби могутня постать старого запорожця, але тим дужче вiн узнав за потрiбне негайно перемогти й знищити сю гордовитiсть i вiльний дух, щоб всi крiпаки, що стояли навкруги великим натовпом, упевнились у тому, що нiяке волелюбство не може встояти проти його влади... I от, упиваючись тiєю владою, вiн глузливо сказав: - Бачу, що ти занадто розумний! А скiльки тобi рокiв? - Вiсiм десяткiв лiт Господь держить мене на свiтi, i нiколи ще на вiку я не бачив i не чув про таку кривду, яку ви нам чините. - А ну, всипте йому вiсiм десяткiв рiзок,- сказав управитель до челядi,- може, старий дурень хоч пiсля того порозумнiшає! - Мене рiзками? - вжахнувся Балан.- Та лiше ви вбийте мене або живого вкиньте у вогонь, анiж дамся я над собою так знущатися. I не тямлячи себе з обурення, старий козак так смикнув свою єдину, прив'язану за спину руку, що мотузки увiрвалися. Та тiльки даремнi були всi змагання: на старого насiла челядь, звалила його на землю i, зв'язавши йому ноги, понесли знесиленого до стайнi, а слiдом по ньому потягли Рогозу, Iвана Луб'яного й Лантуха. I от на стайнi, серед бруду й калу, крiпаки, що вже стеряли в собi iскру Божого духу, почали вибивати дух живого Бога з своїх братiв. Не стогнали запорожцi пiд руками катiв, бо бiль у тiлi був нiчим, порiвнюючи з мукою душi i серця покривджених. Вони мовчки, мов залiзнi, терпiли мордування, аж поки ставали непритомними. Старий Балан пiсля катування не пiдвiвся... його непритомного винесли з стайнi i, одливши водою, кинули на вiз. Повкидали на воза й останнiх. Демко, впавши на воза, сховав своє обличчя в сiнi, бо йому соромно було глянути на Божий свiт... Соромно було почувати себе живим пiсля такої образи... Дiди Луб'яний та Лантух голосно просили собi у Бога смертi; серце ж молодого Iвана палахнуло почуттям помсти i вiн дав собi клятву, що прикажчик заплатить своїм життям за їхню ганьбу. Коли старого Дмитра привезли додому, знявши з воза, понесли до хати, вiн, зiбравши останнi сили, проказав: - У курiнь... на пасiку... Ридаючи, мов дитина, Галя вже оббанювала в куренi скривавлене тiло свого чоловiка i, коли туди ж унесли батька, хотiла доступитись до нього, але вiн спинив її: - Не руш... Не руш, моя дитино... моя надiя i втiхо... Прийшов мiй час... Тодi, доню, оббаниш моє тiло, як вiдiйде душа моя... - Тату... таточку!.. - припала до батька Галя.- Не кажiть так... Не покидайте нас сиротами на поталу катам! Ви ще одужаєте i ми кудись пiдемо звiдсiля! - Нi, доню,.. я просив Господа, щоб Вiн не дав менi жити пiсля смертi неньки нашої Сiчi Запорозької i вiн, милосердний, кличе вже мене до себе. Не вбивайся за мною, в домовинi я не знатиму того знущання, що тут... Про вас тiльки, дiти, болить моя душа. Як ви нещаснi свiй вiк проживете... Через годину старий запорожець горiв уже, мов на вогнi, i став непритомним, а свiтом Галя, ридаючи, вже споряджала тiло свого замордованого батька на той свiт. VII Поховавши батька пiд вербами над лиманом, Демко, Iван i Галя, прибитi горем, сидiли бiля його могили всяк з своїми думками, не наважуючись навiть слова сказати одно одному, бо нi про що, опрiч як про недолю, нiхто не знаходив мови. Несподiвано Iван, що вiд часу знущання над ним. став зовсiм iншою людиною, ходив замислений, з лютим непривiтним поглядом в очах i нi до кого не звертався, раптом встав, наблизивсь до Галi i низько їй вклонився, кажучи: - Прости мене, моя сестро. Не нарiкай на мене за те, що я тебе покину, бо не сила менi коритися неправдi. - Що ти... що ти Iвасику? Чого прощаєшся?.. - скрикнула Галя i, схопившись на ноги, припала братовi до плеча. Демко й собi пiдiйшов до нього. - Заспокойся, Iване! Ти намислив щось непевне! - Не подарую я прикажчиковi,- говорив Iван, хвилюючись,- того знущання над нами, а найбiльше над старим батько нашим. Я довiку не мав би спокою, коли б не помстився за батька! - Схаменися! - скрикнула Галя.- Що ти намислив? Ти ж себе занапастиш! .- Тихше гомонiть,- сказав Iван пошепки.- Сьогоднi я вб'ю прикажчика i малим каюком втечу у плавню, а ти, Галю, збери менi харчiв i поклади у той порожнiй вулик, що батько наготовили для нового рою. Коли я тiкатиму, так тi харчi заберу! - Та ти ж загинеш у плавнi! - з плачем говорила Галя.- Як же ти там житимеш? - Не бiйся, я не дитина. Запевне у плавнi чимало ще нашого товариства блукає... Знайду побратимiв, помандрую на Дунай. Ти, Галочко, щотижня винось менi харчiв у вулик, а я приїздитиму у темнi ночi й забиратиму їх, аж поки не помандрую звiдсiля. - Братiку мiй рiднесенький! - заголосила Галя.Зросли ми з тобою вкупi, як голуб'ята, тепер же доводиться з тобою навiки розлучатися. - Помандрував би й я з тобою, Iване... - сказав Рогоза, з заздрiстю поглядаючи на шуряка, та ба, крила приборканi! Галi сi слова чоловiка запекли у серцi. - Ти шкодуєш, Демку, що побрався зо мною? Се я з Миколкою приборкала тобi крила? Демко схаменувся: - Боронь Боже, щоб я нарiкав на тебе, Галю! Нагадав менi Iван, що на Дунаї товариство вiльно гуляє,