ро i трохи згодом додав: - Послухати хочу, яка сьогоднi буде година, чи безпечно йти у пороги. З усiх козакiв, що зараз їхали, тiльки четверо, а саме: Петро, Люлька, Пугач та старий Гарабурда, знали пороги, останнi ж хоч часом i проїздили порогами, а проте кермувати дубом крiзь пороги не вмiли, бо не знали добре нi каменiв та скель, нi звичаїв всякої течiї й всякої лави порогiв. - Як то так: послухати, яка буде година? - здивовано питали молодi козаки. - Буду я говорити блазням... - пробубонiв Петро.Хiба з вас будуть козаки? - Ба нi, сину! - обiзвався до Петра Гарабурда.- Так не годиться! Що з того буде, про те Господь святий вiдає, а ми повиннi молодь навчати, бо перед Богом за неї одвiт будемо давати, мовби за дiтей своїх. I, звернувшись до молодих козакiв, старий запорожець сказав: - Тут, дiти, щоб ви знали, вода так об скелю б'є, що аж грає музикою, а як коли, то гуде або голосить. Через те ся скеля й зветься Музичною. От як грає вона, наче музика, то добра година буде, а як гуде або голосить, так хто б поплив у пороги, то годував би своїм тiлом ракiв, от що. Саме тут дуб, трохи не черкнувшись об скелю, метеликом пролетiв улiворуч i загойдавсь на хвилях вже нижче скелi. - Справдi, неначе гуде! - скрикнув Iван. - Джмелi у тебе гудуть у головi пiсля вчорашнього бенкету! - сердито сказав Петро. - А менi здалося, наче голосить! - обiзвався Гнат, - Та вже ж! - буркнув суворий козак.- То, мабуть, та дiвка голосить за тобою, що ти на неї у Романковi й слину розпустив! - Ось бачите, дядьку,- звернувся вiн далi з докором до Гарабурди,- якi тепер запорожцi: скеля, як є, грає, а їм, бачте, вона гуде та голосить! Суворий сiчовик плюнув i почав мовчки запалювати люльку. Зараз за Музичною скелею були на Днiпрi сумнi, скелястi острови, а з правої руки з високого, скелястого берега вже дивився на запорожцiв Старий Кодак з його бiленькими хатками, невеличкою церквою i височенними окопами. Тiльки глянули козаки на Кодак, аж назустрiч їм уже заревiв порiг Кодацький. Щоближче дуб наближався до порогу, то все дужчало те ревiння i врештi вже козаки не чули один Одного. Жiнки зблiдли на виду, тулили до себе дiтей та хрестились... Принишкли й молодi козаки, поглядаючи то на Петра, що мов кам'яний велетень стояв на стернi, то вперед, де Днiпро, вдарившись об цiлий рядок скель, що простяглися впоперек нього, розбивався бiлою пiною i неначе в безоднi зникав з очей. Ще мить, i бiла пiна залила б й козакiв, i жiнок, i дiтей... та не вспiли жiнки й дiти заверещати, як дуб, мов легкопера чайка, вже проскочив ту пiну, впав усiм днищем на першу лаву порогу i розкидавши на обидва боки великi хвилi, полетiв до другої лави. Те саме було вдруге, втрете й учетверте... I не минуло й трьох хвилин, як Кодак з його окопами уже заховався за рогом берега, а дуб повагом бiг по тихiй водi. - А тягнiть лишень, хлопцi, сюди барильце з горiлкою,- сказав Петро, сiдаючи на чердаку, пiдобгавши по-турецькому пiд себе ноги,- та давайте, що там є поснiдати, бо вже, мабуть, i пан Шостак, кодацький городничий, прокинувся i сподiвається нас на снiданок. Всi весело засмiялися, згадуючи, як Петро обморочив городничого. - Митець ти, Петре! - обiзвався Гарабурда.- Коли б не ти, то, їй-богу, не було б мiж сiчовою молоддю жодного певного запорожця. Поки поснiдали, дуб проминув уже величнi Мосульманськi скелi, перебiг Яцеву забору, перестрибнув двi лави бурського порогу i перед очима козакiв запiнився вже порiг Лоханський з скелястим островом Куликом посерединi порогу. Якiв Люлька, що тепер стояв на стернi замiсть Петра, направив дуба пiд лiвий берег, де саме йшла найпрудкiша течiя Днiпра, що звалася козачим ходом, i пiд'їхав пiд високi, чорнi, непривiтнi скелi. - Жiнки, бережiться змiя! - гукнув вiн, коли пiд однiєю скелею несподiвано роззявилася темна й страшна, як паща звiра, печера. - Ох лихо,- скрикнули жiнки, жахливо дивлячись на ту печеру. - Який там змiй! - обiзвався Петро.- Нащо б ото я полохав жiнок та дiтей! - Осе ж та сама печера, що в нiй, кажуть люди, живе змiй! - провадив Люлька. - Чули, чули ми! - обiзвалися жiнки.- I лiтає вiн, i людей хватає та сюди тягає. Ото ж, мабуть, кiсток тут людських! Жiнки мiцно тулилися до своїх чоловiкiв i, хрестячись, поглядали на печеру. - Бабськi брехнi! - пробубонiв Петро i, поколупавши протичкою у люльцi, потяг у себе цiлу копицю диму. Поки велася ця розмова, печера лишилася вже позаду, а дуб, проскочивши чотири лави Лоханського порогу, набiг скоро й до Стрельчої забори i зрiвнявсь з чарiвною, оточеною з усiх бокiв Днiпром, великою скелею. Небагато ще минуло часу, а козакiв облив вже своєю пiною Звонецький порiг, а слiдом по ньому й Тягинський. Тiльки обсохли та обтрусилися пiсля Тягинського, а тут уже загудiв i Дiд, або Ненаситець. Петро Рогоза знову пiшов до стерна i став на чердаку поруч з Люлькою. Вони почали стернувати вдвох, бо знали, що великим дубом на Ненаситцi одному не вправити. Як i предрiкала Музична скеля, година була дуже сприятлива: вiтру не було, i вода линула до порогу тихо, вiдбиваючи в собi золоте промiння сонця i блакитне небо з невеликими, бiленькими, немов руна чистої вовни, хмарками. Перед очима все вище виникав з води камiнь Рвач, а що було за Рвачем, того не видно було, бо Днiпро зникав там з очей, ховаючись за камiнням, разом з цiлими горами своєї пiни... i тiльки могутнє дудiння й ревiння подавало звiстку, що там нижче, за Рвачем, Днiпро падав на гострi скелi i то стогнав, то ревiв диким звiрем, лютуючи з того, що несила йому вивернути з землi i покотити геть тi скелi й камiння, що рвали на шматки його тiло... Гребцi вже не чули голосу стернарiв i Петро тiльки рукою показував, з якого боку загрiбати, а з якого табанити. Не допустивши дуба до Рвача, стернарi круто звернули його в лiву руку, i не вспiли жiнки скрикнути, як дуб пiдхопила непереможна сила течiї i, мов трiску, почала перекидати його з одної лави порогу на другу. Не один раз набрав тут дуб води своїм носом, не раз заливала його й бокова хвиля, немов навмисне збиваючи його з ходу на скелi, щоб розбити на трiски, та Петро з Яковом мiцно держали стерно, i вода бринiла позад дуба, як бренить натягнена струна. За хвилину дуб проскочив усi дванадцять лав порогу i вийшов на тиху воду, лишивши далеко з правого боку скелю Монастирку, що влiзла з правого берега в саме пекло порогу. - От тепер i пообiдати б непогано,- сказав Петро, сходячи з чердака дуба, i, обернувшись до свого товариша, додав: - Сходь i ти, Якове, тут уже й дитина справить. - Гей ти, паливодо! - гукнув далi Петро до брата Гната.- У гречку стрибати вже вмiєш, а стерна ще й до рук не вмiєш узяти! Ходи до стерна! - Нащо ж я маю ставати до стерна, коли ти говориш, що тут i дитина вправить? - одповiв Гнат.- У дубi є дитина, нехай вона й стернує! - Ну, ну, не базiкай,- сказав Петро суворо,- а йди, коли тобi говорять. Гнат бiльше не сперечався, i ставши на чердак, почав стернувати. Козаки пообiдали без варива те, що подарував їм Глоба: сало, тараню, огiрки та кавуни. Нема чого говорити - уконтентовались поки добре, так, що хоч би й вiдпочити, так на горе не було часу: через годину пiдбiгла Крива забора, а далi Воронова. Та те ще б нiчого, а то незабаром зашумiв назустрiч i Онука, або порiг Вовничi, а сей уже не жартує, довелося всiм бути й на стернi, й на гребках. За Онуком Днiпро вужчав, а скелi берегами вищали i тиснули рiчку з обох бокiв, немов хотiли задавити. Дуб бiг помiж високими скелями, i тi скелi, вiдбиваючись своєю дикою, похмурою красою у прозiрних хвилях Днiпра, досягали своїми тiнями до самого дуба. Надвечiр вiн уже проскочив Будиловський порiг i козаки здалеку вглядiли великi, дивовижнi острови, що стояли поруч, розбиваючи Днiпро на три протоки. Один з тих островiв був весь укритий лiсом та червоною таволгою (лозою), звався вiн Таволжанським. Другий, з пiвсотнi сажнiв заввишки та напiвверстви завдовшки, був майже з однiєї величезної скелi i звався Перуном. Висока голова сього острова, його довгий, горбатий верх та вiдкинутi уперед двi довгi, плескуватi скелi скидалися на голову й тiло якоїсь почвари, що, лiгши упродовж Днiпра, ще й простягла поперед себе двi довгi дебелi лапи. Петро направив дуба прямо мiж лапи тiєї почвари i козаки опинилися у захисному, вкритому пiском та таволгою куточку острова. - Тут будемо ночувати,- сказав отаман.- Розкладайте багаття, а баби зварять нам кулешу. Над головами козакiв, заступивши їм свiт вечiрнього сонця, пiднiмалися височеннi скелi шиї i голови острова-почвари. - Ой сумно ж тут як! - говорили жiнки.- Ще, боронь Боже, зваляться сi скелi на нас. Ми ж тут пiд скелями мов комашки маленькi. - Та чудно якось сей острiв зветься... - звернувся Iван Балан до Гарабурди.- Що воно означає, дядьку, "Перун"? - Я й сам, сину,- одповiв старий запорожець,- ще з молодих лiт цiкавився дiзнатись, через що сей дивовижний острiв так чудно зветься, так менi один старий рибалка розказав те, що я зараз тобi розкажу. До Гарабурди пiдсунулися й козаки, й жiнки. - У Києвi, ще тодi як царювали там князi, а люди ще не хрещенi були, стояв над Днiпром, вироблений з деревини, великий iдол, тобто їхнiй божок, i звався той божок Перуном. Тiльки як прийшов час, щоб нашим людям охреститись, так того iдола вони звалили у кручу, та й кинули у Днiпро. От i понесло його водою все вниз та вниз i, мабуть, винесло б аж у Чорне море, коли б вiн отут не зачепився за скелi... А як зачепився, так сам скелею став та й почав рости. До наших часiв з невеликого iдола вiн вирiс у цiлу скелясту гору, все ще росте, та Днiпро в обидва боки розпирає. Так от значить, як звали iдола Перуном, то так i острiв сей почали звати. - Ох лихої - обiзвалася Гайдабурина дружина.- Так отеє ми пiд головою нечистого сидимо? Та се я всю нiч i очей не заплющу! - Дурницi то,- заспокоював дiд.- Який там нечистий?.. Скелi як скелi. Коли б се був справдi нечистий, так од хреста розсипався б, а сього Перуна скiльки не хрести, а вiн все стоїть. Старий запорожець розбалакався i звернувся знову до Iвана. - От тут, сину, за татарських часiв, найбiльше їхня орда переправлялася через Днiпро, як набiгала на Україну. Тут дiди нашi й пiдстерегали їх та одбивали хрещений народ. Дiд довго ще розказував молодим козакам про минулi подiї та стародавнє життя i всi так захопилися його оповiданнями, що й не помiтили, як насунулася нiч i сповила острiв-почвару i їх самих густою темрявою. Багаття пiд казанком освiтлювало тiльки скелi двох лап почвари та запорожцiв, що сiли вже навкруг казанка вечеряти; до високої ж голови почвари те багаття своїм свiтом не досягало, i та голова сумною плямою закривала собою бiльшу половину небозводу. Ранком другого дня запорожцi рушили вiд Перуна далi. Вони щасливо минули пороги Лишнiй та Вiльний, птицею пролетiли помiж скелями Вовчого Горла, обминули скелi Розбiйникiв, а в обiдню пору вже вибiгли iз-пiд височенних скель Кичкасу i побачили поперед себе острiв Хортицю. Втомлений боротьбою зi скелями Днiпро розправляв та гладив тут свої збитi у водокрутнi води i розстилав їх широкою, рiвною, блакитною пеленою. Голова Хортицi та скелi Сагайдачного були останнiми спогадами про пороги, далi ж Днiпро розливався широко, розбивався на протоки i рився у пiски понад Великим Запорозьким Лугом. Не спиняючись для обiду, запорожцi попливли повз Сагайдачне далi, бо хоч i хутко плив їхнiй дуб, а все-таки до Базавлуку треба було плисти ще два днi. Нарештi минули й тi довгi та тяжкi Демковi два днi. Козаки доїхали до Чортомлику, пiдвернули до руїн Старої Сiчi i поклонилися там могилi славного кошового Iвана Сiрка; далi ж звернули у Пiдпiльню до Нової Сiчi - потужили там на руїнах запорозької слави i пiзно увечерi прибули до Базавлуцьких Великих Вод. XVI На Базавлуцьких хуторах з того часу, як управитель князя запровадив Демка у пiкiнери, вже не було кому згадувати про права запорожцiв та баламутити князiвських крiпакiв. Iвжин батько та Луб'яний були для того вже занадто старi i, ледве видужавши пiсля катування, залишили вже всякi змагання, вiдцуралися свого, нажитого довголiтньою працею, добра i в усьому корилися прикажчиковi. Галя й Ївга одбували панщину, як i всi останнi жiнки й дiвчата. Не всякий день вони бачилися; коли ж траплялося, що Ївга знаходила хвилину та прибiгала до Галi, так вони, було, обнiмуться, пригорнуться одна до одної та так гiрко плачуть, що навiть чужостороннiм людям сумно було їх слухати. - На кого ж вони нас покинули? - плакала одного разу Ївга.- Хто ж нас бiдних оборонить од лихих людей? Хто захистить од кривди? Сердешна дiвчина не стiльки сумувала з того, що минулося її вiльне життя, як з того, що Галин брат Iван поїхав за Дунай i покинув її, не сказавши навiть "прощай". А вона ж то його з дитячих лiт любила, мов рiдного брата, та мала надiю, що й довiку житиме з ним укупi! - Не нарiкай, голубонько! - одповiла крiзь сльози Галя.- Не своєю волею вони пiшли од нас: Демка повезли у кайданах, Iван же, ти знаєш, помстився за батька та й мусив раптом тiкати. Помолимося Богу за них, щоб хоч їм Господь послав щастя й долю, а ми вже якось перетерпимо. Наша доля жiноча: ми звикли з дитячих лiт коритися всiм, козаки ж не звикли коритися неправдi... Минув тиждень i другий. Прикажчик знову почав залицятись до Галi й умовляти її до любощiв, але вона не хотiла про те й слухати, перетерплюючи й лайку, й знущання, i важку роботу. На третiм тижнi до управителя прийшла звiстка про те, що Рогоза втiк зi служби i куди подiвся - невiдомо. Покликавши до себе прикажчика, управитель загадав йому звiнчати Галю з якимсь парубком або удовцем. - Князь буде гнiватись,- говорив управитель,- як довiдається, що молода жiнка та не дає йому приплоду... Треба з кимось її спарувати. У прикажчика аж очi заграли з радощiв, що вiн може досягти того, чого бажає. - Дозвольте менi взяти оту козачку за себеї - сказав вiн i навiть уклонився управителю. Управитель глянув на нього здивовано. . - Хiба ти не нагледiв собi дiвчини, що хочеш взяти молодицю та ще й з дитиною? - Дуже ся козачка менi в око впалаї - одповiв прикажчик.- Дозвольте взяти! - Ну, коли охота, то й бери! - Шкода, що заходить Спасiвка... - сказав прикажчик.Доведеться два тижнi дожидати. - Пiдождеш... Неабиякий великий час! - сказав управитель, посмiхаючись, i залишив розмову. Повернувшись од управителя, прикажчик зразу ж пiшов до Галi. - Бачиш, хахлушка,- сказав вiн,- який я до тебе приязний: замiсть того, щоб тебе засiкли на смерть за непокiрливiсть, я зроблю тебе прикажчицею, моєю жiнкою. Будеш найстарша на селi. Галя зрозумiла речi прикажчика так, що вона стала удовою, i зблiдла як крейда. - Хiба Демко помер? - ледве вимовила вона. - А дiдько його знає, чи вiн живий, чи помер! - одповiв прикажчик.- Втiк вiн зi служби i невiдомо, де єсть! - Так вiн же живий! - Однаково, що вмер, коли пропав без вiстi. Отже, лагодься до вiнця. Пiсля спасiвки зараз i поїдемо до Микитиного Рогу. Там саме тiльки посвятили церкву i пiп нас перших обкрутить. Прикажчик пiшов геть, Галя ж навiть не збагнула, чи вiн жартував, чи правду говорив. Проте через кiлька днiв вона почула, що прикажчик справдi лагодиться до шлюбу i упорядковує свою господу. Нещаснiй жiнцi свiт потьмарився в очах з тiєї звiстки i вона ледве дiйшла до своєї хати. Душу її сповили тяжкi думки: "Що чинити? - думала вона з мукою у серцi.- Може, справдi москалi не такi християни, як ми, i у них таки й можна вiнчати од живого чоловiка? Як же врятуватись? Невже ж назавжди залишити надiю жити з любим Демком? Невже мати за чоловiка свого ворога, чужинця?" Тут саме в колисцi прокинувся Миколка i простяг до неї свої рученята. Галя вхопила його i почала тулити до лона. - Дитинко ж моя рiднесенька... Сирiтка од живого батька! Та коли б же не ти, так знала б я що чинити: лиман глибокий... У ньому знайшла б я край своїм стражданням. Куди ж я тебе подiну, дороге моє немовлятко? Далi молода жiнка, держачи дитину бiля лона, стала навколiшки до образiв i почала молитись: - Не попусти, Боже, такої неправди! Ти звiнчав мене з Демком, то й поверни менi його! Не дай мойому вороговi, чужинцю-нехристу, знущатись над моїм тiлом i душею. Не попусти, щоб син мiй звав батьком когось iншого од рiдного свого батька, Демка! Довго стояла Галя перед образами i те молiння заспокоїло її. Вона встала повна надiї, що те не може статись, щоб її звiнчали з прикажчиком. Та не вспiла вгамуватись її збентежена душа, як прикажчик, неначе його кликали, вже й тут, у Галинiй хатi. - Що ж, моя молода,- говорив вiн жартливо,- чи все упорядкувала до шлюбу? - Не буде того нiколи! - одповiла Галя спокiйно й рiшуче. - Як то не буде нiколи, коли управитель звелiв! - А так, що й пiп од живого чоловiка не звiнчає. - На те єсть наказ начальства, що як хто з служби втече, так можна його жiнку звiнчати з iншим. - Не може бути таких наказiв, бо то було б проти Бога. До того ж пiп повинен спитати мене, чи згодна я пiти за вас, я ж скажу, що незгодна. Прикажчик почав глузливо смiятись: - Ой яка ж ти дурна... сказано хахлушка! То тiльки у панiв так, що своєю волею дiвки замiж iдуть: крiпачки ж iдуть за того, за кого пан звелить. - Як-то? - злякано спитала Галя.- I пiп не питає про згоду? - Може, й питає, якщо то так ведеться, та тiльки не звертає уваги на те, що молода говорить, а робить те, що наказує пан. Не потурати ж дiвкам. Може, яка i зовсiм не хотiла б замiж iти, так пановi ж треба, щоб був приплiд, щоб крiпакiв у нього бiльшало. Отже я ласкою кажу тобi: покинь ти дрочитись, бо все одно я й зв'язану звiнчаю тебе з собою. Не першу тебе силою будемо вiнчати, знаємо, як те зробити! Знову смертельна нудьга опанувала душу Галi i вона ридала, поки знесилена не впала на лаву. Минали один по одному тяжкi днi. Наближалася друга Пречиста, а там уже можна було й вiнчати. Не знаходячи собi нiякого порятунку, Галя знесилилася серцем i нею опанувала розпука. Проте ся розпука не знищила її завзяття - вона рiшуче стала на тому, щоб не дати себе звiнчати, а як уже не буде їй нiякого порятунку, так вкинутися у лиман разом з сином; поки ж що вона рiшила втекти з хати. - Як маєш рости, синочку мiй, нещасним крiпаком,плакала вона над Миколкою, пригортаючи його до лона,- так лiпше я сама понесу тебе з собою на той свiт! А немовлятко неначе хотiло розважити матiр: випручає рученята, гукає до неї та смiється... Смiялася й матiр, радiючи на дитину, але очi її росили ту усмiшку пекучими сльозами. Не приведи, Боже, нiкому смiятися таким смiхом, як смiялася Галя, лагодячись нести свою дитину в холоднi хвилi лиману! Як тiльки через кiлька день, Галя почула од прикажчика, що завтра рано їхати до церкви, вона, дiждавши вечора, взяла в торбу хлiба, а на руки Миколку i, ховаючись у темрявi, вийшла в сад. Проминувши там батькову пасiку, перелiзла вона через перелаз до левади, спустилася до лиману i пiшла попiд кручею, берегом, до того мiсця, де росли очерети. Там, у тих очеретах, вона й сховалася, хоч i добре розумiла, що се переховування ненадовго вiдтягне час її згуби, бо не на великий час їй вистачить хлiба. Всю нiч i весь другий день вона просидiла в очеретi. Земля пiд нею була дуже вогка, а повiтря мiж очеретом вiдбивало болотом, проте Галi здавалося тут дуже гарно: вона почувала себе тут вiльною i навiть щасливою на самотi з своїм сином. - Ой, синашу! - зверталася вона до Миколки, ненадовго нам щасливе життя. Завтра я доїм свою паляницю i тодi, синашу мiй любий, пiдемо ми з тобою у лиман до русалочок! Не бiйся, серце, що вода холодна, я пригорну тебе до лона i зогрiю тебе й у хвилях. А там, пiд водою, кажуть, єсть чарiвне царство: кушир там весь перлами потканий, дерева самоцвiтами блищать, а по деревах золотi яблучка ростуть - буде тобi чим бавитись. Увесь день так щебетала Галя з своїм Миколкою. Тiльки надвечiр спокiй її нарушено. Вона почула голоси людей, що її розшукували. Люди йшли очеретами, ламаючи їх i розгортаючи на всi боки. Навкруг неї розлягався гулкий шелест. Щоб Миколка не подав голосу, Галя поклала його до грудей i занiмiла, сперши дух. Люди проходили повз неї близько, проте на неї нiхто не натрапив. Смерклося. Навколо стояла таємна тиша: тiльки й чути було, як очеретини терлися од вiтру одна об одну i шелестiли. За кiлька мiсяцiв до сього, Галя нiзащо в свiтi не лишилася б сама на нiч в очеретi,- вона боялася б i русалок, i вовкулакiв, i польового, й лiсовика, тепер же вона боялася тiльки людей, бо упевнилася, що люди лютiшi i за лiсовикiв, i за всяких примар. Вже зовсiм було пiзно, коли Миколка чогось прокинувся i почав плакати. Пiд ту добу край очерету, на лиманi, почулися плески води. Галя налякалася гадками, що то її шукають, їдучи човном понад берегом, i затулила Миколцi рота, але той випручався i заплакав ще дужче. - А цитьте! - почувся голос з лиману.- Неначе дитина плаче. Серце Галi заколотилося, мов пташка у сiльцi, а кров вдарила їй у голову i заграла по всiй її iстотi, їй здалося... та нi, сього не може бути... їй почулося, неначе з лиману доходив голос Демка. Миколка знову заплакав i замовк. Галя занiмiла, сперши дух. - Боже мiй! - почула Галя з лиману голос чоловiка.Се моя дитина плаче. Се Миколчин голосочок. Повертай, Петре, в очерет! - Демко! - несамовито скрикнула Галя, скочивши на ноги. Тепер вона була вже певна: се їхав вiн, Демко, її любий чоловiк. Вiн не зрадив! Вiн похвалився прибути по неї i прибув. Її поклик голосно пролунав понад лиманом i вiдбився в очеретах. - А, ось де ти! - почувся в ту ж хвилину неподалеку голос прикажчика i навкруг Галi зашелестiв очерет. Знати було, що до неї бiгло очеретом багато людей. - Демку, рятуй! - скрикнула Галя i кинулась бiгти убiк лиману, але в ту ж мить двi дужих руки прикажчика вхопили її за стан. - Задавлю гадюку! - прохарчав вiн, стерявши з серця голос. - Демку! - гукнула Галя ще раз i той поклик її був останнiм, бо прикажчик затулив їй рота, а челядь, набiгши з усiх бокiв вхопила її на руки i понесла очеретом до левади. Галю обхопив жах вiд думки, що вона може загубити в очеретi Миколку i бiдна матiр так притиснула його до себе, що хлопець кричав не вгаваючи. Тим часом дуб протиснувся крiзь очерет до берега i Демко, Iван та Гнат, вискочивши на землю, першими побiгли на голоси, слiдом за тими, що понесли Галю; плач же Миколки добре подав їм звiстку, куди треба бiгти. Не знаючи, що до берега пристало аж десять узброєних запорожцiв, прикажчик i не тiкав, а тiльки поспiшався вибитись з очеретiв; дiйшовши ж до левади, вiн спинився. З ним було двадцять крiпакiв i вiн, маючи надiю захопити Галиного чоловiка, якщо той справдi наважиться йти на її поклик, розстановив крiпакiв зараз там, де кiнчався очерет. Справдi, як тiльки Демко, Iван та Гнат вибiгли з очерету, князiвськi крiпаки оточили їх цiлим натовпом, та тiльки побачивши у запорожцiв шаблi, кинулися тiкати до прикажчика. - Пусти мою жiнкуi - скрикнув Демко, добiгши до прикажчика i схопивши його за груди. - Не пущу, вона завтра буде моєю жiнкою, ти ж, харциз, втiкач, пiдеш на шибеницю! Хватайте його, хлопцi, ззаду! - гукнув прикажчик до крiпакiв.- Валiть його на землю! - Не хочу тебе рубати не узброєного...- говорив прикажчиковi Демко, одмахуючись шаблею од тих, що намагалися схопити його ззаду.- А не пустиш по добрiй волi, так буду рубати! - Хiба так розмовляють запорожцi? - почувся з-за Демка голос Петра i важкий, мов довбня, та твердий, мов залiзо, кулак старшого Рогози впав на голову прикажчика. Захрустiли в Галиного ворога кiстки; кров порснула з нього носом, ротом i вухами i, мов важкий снiп, впав вiн на землю, потягши за собою й Галю, бо руки його прикипiли до її стану. Демко пiдхопив свою, залиту кров'ю напасника, дружину, але вона була непритомна, руками ж все тулила Миколку до свого серця. - Галю! Галочко! Серце моє!.. Кохана моя зiронько!.. Обiзвися... Розплющи очi!..- гукав Демко, бiдкаючись коло дружини, та вона все не озивалася i була блiда, як крейда. Петро дав волю братовi клопотатись бiля своєї жiнки, сам же зараз почав порядкувати справою: - Хто ще хоче покуштувати запорозького кулака? - звернувся вiн до розтеряного натовпу крiпакiв. Охочих дивитись на кулак Петра пiсля пригоди з прикажчиком не знайшлося, i всi крiпаки з ляком поточилися од запорожця-велетня. - Ведiть мене до хати прикажчика та глядiть: хто наважиться тiкати, того зараз же застрелю з пiстоля! - сказав Петро до крiпакiв i, вийнявши з-за пояса свого великого пiстоля, примiривсь, як буде стрiляти. Лишивши бiля дуба старого Гарабурду, а бiля Галi - брата Демка, Петро з рештою товаришiв, не поспiшаючись, погнав весь натовп крiпакiв поперед себе до хати прикажчика. Там вiн спитав, хто в прикажчика був пiдручним, звелiв йому одiмкнути комори й стайню, назбирав налигачiв i шнурiв i разом з товаришами поперев'язували всiх крiпакiв, не тiльки тих, що були з прикажчиком, а навiть i тих, що спали по хатах. Управившись з тим i довiдавшись, що в прикажчика грошей було обмаль, а всi грошi були в управителя в економiї, Петро лишив наглядати за пов'язаними Iвана Балана, як тутешнього, сам же, взявши з стайнi восьмеро коней, поїхав ними з сiмома товаришами та пiдручними прикажчика до економiї. Iван, лишившись у слободi, зразу ж пiшов до зимовника Луб'яного. Старий козак i його дочка Ївга спали, нiчого не вiдаючи про наскок запорожцiв. Коли Iван постукав до них у вiкно, у хатi прокинулися, засвiтили свiтло i впустили його у дверi. Чи розкаже ж хто, скiльки там було дивовання й радощiв! Старий запорожець плакав сльозами, Ївга ж кидалася на шию то Йвановi, то батьковi i вже згодом, опам'ятавшись, почала розпитувати, чи прибув Галин Демко. - Прибув, прибув! - одповiв Iван.- Вiн бере її з собою на Буджак, а я заберу тебе, Ївго, якщо твоя на те згода! Дiвчина з радощiв i забула, що Iван їй стороння людина, i почала цiлувати його i в уста, i в чоло, i у невеликi чорненькi вусики. Нiякого вагання не було. Луб'яний зразу почав складати своє невелике збiжжя, а Iвга почала бiгати по хатi, дбаючи про харчi, i через кiлька хвилин, всi троє, з клунками на плечах пiшли шукати Галю i Демка. Тi були вже в своїй хатi. Галя давно прочуняла, виплакалася радiсними сльозами на грудях у чоловiка i тепер заспокоєна збирала решту свого пограбованого добра. Галя та Ївга кинулися одна до одної. Разом вони страждали, разом тужили, разом тепер i дiждали великої радостi. - Iване!.. - звернулася Галя до брата,- чому б тобi не взяти Ївгу за себе, як вона ще трохи пiдросте? - Та вона сьогоднi цiлувала мене,- одповiв весело Iван,- так тепер уже повинна моєю нареченою зватись! - Куди ж менi ще рости, Галочко? - весело говорила тим часом Ївга.- Глянь: я вже така заввишки, Як i ти! Всi радiснi й щасливi пiшли з клунками до дуба, та вже на дорозi згадали про Галиного дiда Лантуха i пiшли спитати його, чи не хоче й вiн з своєю старою покинути зруйноване рiдне гнiздо та поїхати на вiльнi землi. Хоч старих через їхню немiч i не ганяли на панщину, а проте й вони не схотiли лишитись помiж чужими людьми i теж прилучилися до своїх родичiв. Гарабурда давно перетяг дуба до верб левади, де колись Демко вперше побачив Галю i почув її пiснi, i там старий козак сидiв у дубi до свiту. Iван з Демком позносили вже на дуб цiлi лантухи хлiба й iнших харчiв, щоб вистачило на далеку дорогу, а Галя помолилась вже над могилою свого батька i знову повернулася до дуба. Жiнки Гайдабури й Гробаря упадливо розпитували Галю, чого так плакав Миколка, коли вони пливли лиманом, i Галя зваживши на те, що Миколка тепер мiцно спав, не знайшла iншої причини, як волю Божу. - Се Господь,- говорила вона,- устами дитини подавав звiстку його батьковi, де шукати свого сина. Почало вже свiтати, коли Петро з товаришами повернувся з князiвської економiї. Вiн спитав Демка, чи не набрали харчiв, i довiдавшись, що набрали, пустив коней у степ, пiдручному прикажчика дозволив розв'язати крiпакiв, товариству ж загадав сiдати в дуба, i коли всi сiли, власною рукою одпихнув його од берега, скочивши на дуба останнiм. Проходячи до чердака повз Галю, Петро кинув їй на запаску двi жменi золотих грошей, кажучи: - Се вам на нове життя на вiльних землях! - Куди менi стiльки? - скрикнула здивовано Галя.Подiлiть, брате, на всiх! - Не турбуйся про те, всi, хто зо мною ходив, себе не забули! - Ну, так я подiлюся з Ївгою! - сказала Галя.- Їй теж на молоде господарство потрiбнi грошi. А вам же, брате? - А менi нащо ота полова? - суворо одповiв Петро i, обернувшись до Демка, кинув йому до рук пасму волосся з невеликим, кругленьким шматочком скривавленої шкурки. - А се тобi,- сказав вiн,- прислав князiвський управитель за твiй оселедець! Демко здригнувся i, зрозумiвши, що шкурка з волоссям вирiзана з людини, вкинув страшний подарунок у лиман. - Ти вбив його? - спитав вiн брата, бажаючи в душi, щоб того не було. Вiн був тепер щасливий i все лихо, що йому управитель заподiяв, зразу забулося. - Нащо? - одповiв Петро.- Шматочок шкурки невеликий, видужає!.. А наука добра: пам'ятатиме довiку, як рiзати запорожцям оселедцi, та й дiтям закаже до запорозьких оселедцiв доторкатись. Дуб плив лиманом на пiвдень, i оселя, що у нiй народилася й зростала Галя, разом з садком i вербами меншала й зникала з очей, сповиваючись туманом. Галя не шкодувала тепер за тим, що рiдної оселi скоро не видно буде, бо та оселя була мiсцем її нелюдських страждань. Всi думки молодої жiнки тепер линули за море, до Дунаю, в ту привiтну сторону, де, як розказували Демко та Iван, люди ще працювали тiльки для себе i жили так само вiльно, як жили колись запорожцi понад Днiпром. [1] Москалi - солдати царської армiї.