Михайло Коцюбинський. Дорогою цiною ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев http://www.ukrlib.km.ru/ Ў http://www.ukrlib.km.ru/ Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Дiялось се в тридцятих роках минулого столiття. Українське поспiльство, поборене у класовiй боротьбi, з ярмом панщизняної неволi на шиї, тягло свою долю з глухим ремством. То не вiл був у ярмi, звичайний господарський вiл, якого паша й спочинок могли зробити щасливим: ярмо було накладене на шию дикому туровi, загнаному, знесиленому, але овiяному ще степовим вiтром, iз не втраченим iще смаком волi, широких просторiв. Вiн йшов у ярмi, скорившись силi, хоч часом iз гнiву очi йому наливались кров'ю, i тодi вiн хвицав ногами i наставляв роги... Вiльний дух народу ще тлiв пiд попелом неволi. Свiжi традицiї волi, такi свiжi, що часом трудно було вiдрiзнити сьогоднi од вчора, пiдтримували жеврiючу пiд попелом iскру. Старше поколiння, свiдок iншого життя, показувало ще на долонях мозолi вiд шаблi, пiднятої в оборону народних i людських прав. Пiсня волi, споетизованої, може, в днi лихолiття, чаруючим акордом лунала в серцях молодi, поривала її туди, де ще не чуть кайданiв, скованих на людей людьми. На широкi бессарабськi степи, вiльнi, без пана й панщини, рвалась гаряча уява й тягла за собою сотки й тисячi... От хоч би там, за Дунаєм, гей, там, за Дунаєм!.. Недобитки сiчової руїни, хоробрiшi, завзятiшi, звили собi гнiздо в Туреччинi i возили звiдти на Вкраїну, мов контрабанду, палкi заклики у кiш на волю, до сiчового братерства. Ярами, коритами висхлих рiчок, лiсовими нетрями, прикриваючись нiчною темрявою, ховаючись, мов од дикого звiра, тiкало од пана i панщини все, що не заплiснiло в неволi, не втратило ще живої душi, тiкало, щоб здобути собi те, за що предки виймали шаблi з пiхов або ставали до бою з кiллями та вилами... А тим часом ворог не дрiмав. Власники душ, повернених у робуче бидло, записаних у господарський iнвентар дiдича разом iз волами й кiньми, найбiльш боялись того неспокiйного, вiльнолюбного духу народного,, бо його нiяк не можна було при-пасувати до панських iнтересiв, погодити з незмiрними скарбами; якi давала пановi оброблена хлопом українська земля, вiковiчна боротьба двох станiв - панського й мужичого, боротьба хронiчна, що часом приймала гострi форми i бурею проносилась над нещасним краєм,- нiколи не кiнчалась, ба й не могла скiнчитися, хоч пан перемiг. Ще недавно, вмившись в Уманi власною кров'ю i накидавши в Коднi стiжок гайдамацьких голiв, пан смакував перемогу, пильно обороняючи свої права на живий робочий iнвентар - хлопа. Хлоп протестував, хлоп тiкав на вiльнi землi, рятуючись, як мiг, од панщини, лишаючи на рiднiй землi все дороге, все миле його серцю." Але й там, далеко вiд рiдних осель, настигала його панська рука. На вiльних землях зорганiзованi були на втiкачiв лови, справжнi облави, як на вовка або ведмедя. По всiй Бессарабiї ганяли дозорцi, вистежуючи скрiзь по ровах, стогах сiна, комишах болотяних рiчок збiджених, змордованих людей. На пiвднi Бессарабiї, од бистрого Пруту, по лiвiм боцi Дунаю, аж ген до моря стояло на чатах вiйсько i заслоняло волю, що там, за широким Дунаєм, за зеленими прибережними вербами, синiла десь у чужiй країнi... Голову втiкача оцiнено. За кожного спiйманого прибережнi козаки дiставали плату. Сотки, тисячi нещасних попадалися до рук козакам - i мусили випити гiрку до краю. Лиха доля чекала втiкача: його оддавано в некрути, засилано на Сибiр, катовано канчуками, тавровано, мов худобу, або з оголеною напiвголовою, збитого, збасаманеного, одсилано в кайданах назад до пана, знов у неволю, на панщину..ЛI Чого вiн мiг сподiватися вдома дiд пана? А проте, мов талiї води пiд теплим подихом весни, рiчкою текло вкраїнське селянство туди, де хоч дорогою цiною можна здобути бажану волю, а нi - то полягти кiстками на вiчний спочинок... - То ти, Остапе? - Я, Соломiє... - Що ж воно буде? - А що ж буде?.. Хай воно загориться без вогню й диму... Втечу... Пiду за Дунай, може, ще там люди не пособачились... От бачиш - сакви... Бувай здорова, Соломiє... - Тiкаєш... покидаєш мене... I отеє яiiишуся сама з тим осоружним чоловiком... Нi, тiкай, тiкай, Остапе... Коли б ти знав, що робиться у горницях: пан бiга по хатi, мов скажений. "Бунтар, кричить, гайдамака! Вiн менi людей баламутить!.." Покликав осавулу: "Веди менi зараз Остапа Мандрику..." - Так... - "З живого шкуру здеру, чисто оббiлую... Я ж йому пригадаю, гайдамацi, Кодню..." - Так... - "В некрути, каже, оддам..." А паня бiла, бiла, трясця трясе її, а вона руки заломила та: "Ромцю, каже, тiкаймо звiдси, бо тi хлопи заб'ють нас, як мого дiдуся в Уманi..." Тiкай, Остапе, тiкай, серце... Спiймають - катуватимуть нелюди, живого не пустять... - Враг його бери... Не так менi страшно ляха, як злiсть бере на наших людей: застромив вiл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що... Ех, пiду, де воля, де iншi люди... Бувай здорова, Соломiє... - Перелазь, хоч попрощаємося. Остап перекiiнуч^чедюз тин, за яким стояла Соломiя, сакви i сп'явся на тин. На нiчному зоряному небi виткнулась ставна парубоча постать й зникла по хвилi в густих бур'янах по той бiк тину. - Ну, та й кропива ж тут, чисто попiкся. Де ти, Соломiє? Поночi й не видко. - Ось я...- i перед Остапом зачорнiла велика, як на доброго мужика, постать.Ходiм до ставка, посидимо пiд вербами.^ Плутаючись у високих бур'янах, пролазячи попiд кущами, що тiсно посплiтались у сiй занедбанiй частинi панського гаю, вони долiзли врештi до води. Тут було парно. При повнiй тишi в повiтрi густий гай легко затримав зiбране за день тепло, i тепер звiдти пашiло, як iз печi. По скляному поверху ставка, в глибини якого визирало темне зоряне небо, тихо плив бiлою хмарою туман i, мов намiткою, загортав блимаючi в таємнiй глибинi зорi. Нiчна задуха насичена була сильними пахощами татарського зiлля, куширу, зогрiтої води. Край човна, в невеличкому плесi, оточеному осокою й лапатими лопухами, жаби лящали так завзято, що заглушали всякий згук у далекiй околицi, Остап iз Соломiєю сiли пiд вербою, але їм не говорилось. Подiї, що несподiвано привели їх до розлуки, ба й невiдома будущина, яка кинула вже свою тiнь на душу, збiглись у цей мент докупи i мов замулили глибину сердечну. Говорити мало - що скажеш кiлькома словами?.. Говорити ширше - навiщо? Не полегша на серцi, не одмiниться доля... Та й нiколи вже... пора рушати. - Ти ж кудою подасися, Остапе? - Та менi аби на чорний шлях, а там уже якось воно буде... там напутять уже... - Ну, то не йди, голубе, селом, щоб не побачив хто... Я тебе духом перехоплю човном на той бiк, а там чагарником, полем - та й вийдеш на шлях. Так безпечнiше буде. Соломiя пiдiйшла до ставка, скочила в човен i почала шарити на днищi. - Капосний дiд, однiс весло у катрягу... Ну, та дарма - обiйдемось. Одним зручним скоком Соломiя опинилась на березi i з такою легкiстю витягла з тину коляку, мовби то була застромлена дитиною ломачка. Остап сiв у човен, i Соломiя одiпхнулась од берега. Човен плавко загойдався на волi, а далi тихо й рiвно посунув по водi над зорями, що тремтiли на днi блакитної безоднi. Соломiя з тихим смутком дивилась на Остапа й чула, як по її виду котилась сльоза за сльозою. Вони мовчали. Було б зовсiм тихо, коли б не пекельний хор, в якому жаби, здавалось, намагались перекричати одна одну. Чорний панський гай потиху одсувався назад, закутуючись волокнуватими пасмами бiлого туману. Човен стукнувсь об берег. Остап пiдняв свої сакви i поцiлувався з Соломiєю. - Бувай здорова... Гляди ж, не забувай мого дiдуся... Перекажи, хай вони не журяться. Вже я якось дам собi раду... - Добре, Остапе, перекажу... Ну хай тебе боронить i хова од лихого мати божа... Прощавай! Остап скочив на берег, легким рухом закинув на плечi сакви i незабаром зник у чагарнику, а на човнi, як велетенська чавунна постать, iще довго стояла Соломiя, спершись на кiл та вдивляючись у чагарник, де разом iз Остапом зникало її щастя. Остап йшов навпростець, минаючи вузькi, кривi стежки, протоптанi товаром й пастухами. Йому був добре знайомий i сей чагарник iз обгризеними худобою та виродливе покрученими корчами, й далека околиця, що розпливалась невиразними контурами серед нiчної темряви. Одiйшовши кiлька гонiв, Остап зупинився й озирнувся. Невиразною чорною плямою лежало сонне село у видолинку, i тiльки в корчмi ясно свiтилось одиноке вiконце й приковувало до себе Остапiв погляд. Се одиноке свiтло серед сонного села було немов останнiм "прощавай" рiдного закутка, ниткою, що в'язала його з батькiвщиною, з усiм близьким.) Але за хвилину вiконце згасло, i Остап почув, як разом iз зниклим свiтлом в його серцi щось урвалось i село геть одсунулось од його. Остап непомiтно для себе зiтхнув i рушив далi. Чи то пiд впливом прощання й Соломiїних слiз, чи внаслiдок реакцiї по пережитих турботах, його обгорнув жаль. Чого саме було жаль, вiн не мiг би сказати, та й не думав про те. Так, просто жаль стис за серце, пiдступив до горЛа. Якась струнка сердечна бренькнула, зачеплена тим жалем, а з чагарiв та з нив, таких рiдних i милих - вiн се почув зразу,- натовпом знялись давнi згадки дитинства, неяснi, невиразнi, але вимагаючi частини серця для землi, яку вiн покидав тепер навiки, може. Кожен кущик, горбок, долинка, кожна стежечка - все се було йому знайоме, промовляло до його. Тут, у товариствi однолiткiв-пастушкiв, заводив вiн безконечнi грища. Тут вiн пас панську худобу. Панську! Тим-то й ба, що панську. Та й хiба вiн сам за весь свiй двадцятилiтнiй вiк не був лишень панською худобою? Хiба його батько, мати, Соломiя, навiть дiдусь його, що ходив у Сiч, а потiм рiзав панiв в Уманi,хiба ж вони не стали такою худобою?..i Коли б вони не були панським товаром, то не мiг би пан розлучити його з Соломiєю та силою оддати їi за свого хурмана, не мiг би сивого дiдуся катувати на стайнi нагаями... не похвалявся б оббiлувати Остапа за смiливе слово. - Оббiлуєш...- злорадно осмiхнувся Остап до себе.- Шукай вiтра в полi... I йому ясно уявлялося, як лютуватиме пан, дiзнавшись завтра, що Остап утiк. Коли б хоч дiдусевi нiчого не сталося через його... Та що йому станеться? Вiн уже старий, не сьогоднi-завтра покладуть у яму... На згадку про дiда Остап почув щось тепле у грудях. Тi билицi-казки про Сiч, козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких вiн слухав, затаївши дух й не зводячи розжеврiлого ока з уст дiдових, будили в дитячiй головi химернi мрiї, вояцький запал. Не раз телята й вiвцi, спокiйно пощипуючи травицю в чагарнику, були свiдками козацьких нападiв або уманської рiзнi, виконаної пiдпасачами пiд проводом Остановим. Воля, воля i воля! Се чарiвне слово, споетизоване столiтнiм дiдом, розпалювало кров у хлопця, а дедалi, з лiтами, пiд впливом витворених панщиною умов, прибирало бiльш конкретну форму, глибше значення. Народ стогнав у неволi, але стогнав потай, не протестуючи, I коли Остап, викоханий дiдом у давнiх традицiях, здiймав рiч про те, що пора вже висунути шию з панського ярма, люди спочували йому, але далi спочуття дiло не йшло. Знайшлись навiть такi, що вклали пановi в уха бунтiвничi речi молодика - i от тепер Остап, скривджений i цькований, мусив кинути рiдний край. Йому було лiт десять, як iз-за Дунаю, з Сiчi, приїздили до них у село емiсари. Вiн їх добре пам'ятає. Лежачи на печi i удаючи, що спить, вiн чув, як вони довго гомонiли з дiдом, оповiдали про турецьку землю, про тамошнi порядки, казали, що пiд турком добре жити, й закликали людей на вiльнi землi. Дiд лишився, бо хотiв умерти на своїй сторонi, а дядько Панас як пiшов, так i по сей день Остап iшов уже з годину. Вiн не помiтив, як минув чагарник i вийшов у поле. Безкраї лани зеленого збiжжя, що саме красувалось у той час, дрiмали серед тихої ночi. Було так тихо, що Остаповi кроки лунали в полi, мов гупання цiпа на току. Але вiн тога не помiчав; якне помiчав величної лiтньої ночi, що розлягалась по безкраїх просторах, таких свiжих, зелених, запашних. Вiд прудкої ходи Остаповi зробилося душно. Вiн сiв на межi i роззувся. Приємний холод пройшов по його тiлу i принiс йому полегкiсть... Тим часом темна блакить нiчного неба почала потроху блiднути. Зi сходу дихнув вiтрець i овiяв Остапа. I враз Остаповi зробилось весело i легко. Вiн почувся на волi. Молода невитрачена сила хвилею вдарила в груди, розлилась по всiх жилах, запрохалась на волю Остап зiрвався на рiвнi ноги i не пiшов, а побiг далi. Йому хотiлось гукнути на всi легенi словами пiснi або хоч крикнути, взяти отак щось у руки - велике, мiцне - i зламати його. Але вiн здержавсь. Вiя йшов тепер прудко, сильно вимахуючи цiпком, мов усю силу свою молодечу вкладав i в ту ходу, i в рухи, а думки одна за одною, як на крилах, летiли все наперед. Не так думки, як уява. Уявляється йому Дунай, широкий-широкий - ну, як Дунай широкий. За Дунаєм - Сiч. Басують пiд козацтвом конi, мов змiї тi, повигинали шиї... Козацтво - як мак... Жупан червоний, вус чорний, довгий, при боцi шаблюка. Попереду... попереду - Остап. Кiнь пiд ним гарячий, вороний, той, що у пана лишився на стайнi; одiж iз щирого срiбла-злота, шабля довжезна. Вiн оповiда козакам, за вiщо пан хотiв його оббiлувати, ява повелась тепер у них неволя в Уманщинi, що треба пiти i визволити народ iз неволi, потiшити на старiсть дiдуся i одняти Соломiю вiд її чоловiка, бо вона не хурмана пайового, а його, Остапа, кохає... Козаки вклоняються йому, пускають iз копита конi, кидаються у Дунай, перепливають його, а далi мчаться - Остап попереду - через луки й поля до них у село, в Уманщину... Чи бачиш, Соломiє?.. Раптом - пурх! Щось важке, як куля, з писком вискочило з-пiд нiг Остапових i черкнулось крилом об його груди... Остап так i одплигнув, мов хвисьнутий зненацька батогом по жижках. Серце затрiпалось у грудях i стало. По плечах полiзла вгору мурашня. - Тьху! пек тобi, цур!..- одiтхнув вiн нарештi.- Як налякало!..- I пiшов далi. Але мрiї вже щезли, мов птах розвiяв їх крилами. Остап знов побачив себе серед поля, почувся втiкачем, недалеко вiд пана i всякої небезпечностi. Свiтало. На блiдому небi ясно горiла зiрниця. Колосисте море синiло пiд росою в тьмяному свiтлi. Од свiжого подиху ранку злегка тремтiли жита, з рум'яного сходу линуло свiтло i м'якими хвилями розпливалось помiж небом i землею. Над полем,, у високостi, спiвали вже жайворонки. Остап вийшов на шлях i озирнувся. Оддалiки щось манячiло на шляху, немов який подорожнiй, з клунками на плечах, плентався шляхом од села. На шляху було небезпечно. Остап змiркував, що пан, дiзнавшись про його втiки, мiг послати за ним навздогiн. Краще було звернути з дороги в який ярок чи видолинок. Там навiть можна переспати спеку i смерком знов у путь. Але тiльки Остап звернув iз дороги, як йому причулося, що щось немов гукає. Вiн озирнувся: прискорюючи ходу, подорожнiй махав на нього рукою, бажаючи, очевидячки, спинити його. Що за мара? Першою думкою в Остапа було тiкати. Але зваживши, що поки вiн один на один,жахатися нiчого, Остап зупинився, очiкуючи й вдивляючись у подорожнього. Тому, очевидячки, було пильно, бо, не вдовольняючись прудкою ходою, вiн iнколи пускався бiгти, придержуючи свої клунки на плечах, i вже за чверть години Остап мiг розглядiти його струнку постать. Був то молодий, безвусий парубок, мiцно збудований, у високiй сивiйiкучмi, короткiй чутаїнцi i з довгим цiпком. Остаповi було чудно, що парубок немов осмiхався, але коли той наблизився i привiтався до нього, Остап iз несподiванки скрикнув: - Соломiє!.. Чи ти здурiла? - Може, й здурiла...- смiялася Соломiя. - Пек тобi, маро... Чисто парубок... Куди ти й по що? - За Дунай, у Сiч iз тобою... Приймаєш товариша чи не приймаєш? - Чи ти знавiснiла, молодице, чи тебе нинi жарт узявся?.. - Якi там жарти... Скоро ти пiшов, я як стала на човнi, так i задубiла. Холодна, холодна, мов завмерла!.. Далi прокинулась i чую, що все менi противне, все гидке: i чоловiк, i панщина, й життя моє безщасне... Пропадай воно все пропадом... Пiду i я свiт за очi... Вже ж за тобою хоч серцевi легше буде... Та чимдужч додому, за торбину: вкинула що треба на дорогу. Тiльки, думаю, пан ловитиме нас. Але й я не дурна. Дiдька з'їсть, що спiймає... Метнулась до комори - чоловiка нема дома, повiз паню в гостi; зняла з жердки сорочку й штани... Тодi спiдницю з себе, штани на ноги, накинула на плечi чугаїнку, а на голову шапку-i козак козаком... Шукай тепер, пане, парубка з молодицею... нiхто не бачив, лиш двох парубкiв стрiчали... Що ж менi з тим, що скинула, дiяти? Покинути боюся, догадаються ще... Узяла своє пiд пахву, побiгла до ставка, прив'язала камiнь - i шубовсть у воду... Вiчная пам'ять. А тодi селом, та на шлях, та бiжу-бiжу, щоб догнати. Ху, як ухекалась... Що ж, приймаєш парубка у товаришi чи нi? - А що ж я робитиму з тобою у Сiчi, гей!.. Отсе сказав! Звiсно, вона не пiде до Сiчi у братчики. Та й навiщо, коли навкруги Сiчi скрiзь слободи, а в тих слободах живуть нашi люди з жiнками, з дiтьми. Турок дає землю - займай, скiльки твоя сила. Вона про се довiдне знає од людей. Вони оселяться в слободi, вона хазяйнуватиме, а вiн iз Сiчi наїздитиме додому, а то й зовсiм облишиться на господарствi... А iим часом у дорозi вона хустя випере йому, догляне, голову змиє. При своїй небозi добре i в дорозi... Хiба не знає приказки?.. Ну, хай же вiн не супиться, мов сич на гiллi, й веселiше гляне на свою Соломiю, що задля нього вбралась у штани та ладна мандрувати хоч на край свiту Остап осмiхнувся. Вiн, властиво, радий був Соломiї, лише ота несподiванка збила його" з пантелику. - А щоб же тебе муха вбрикнула, що ти вигадала!..- повеселiшав Остап.- Та чого ми тут стоїмо? - схаменувся вiн ураз,- день як бик, i вже он курить щось шляхом... Справдi, сонце встало й оглядало свiт палаючим оком, а на степовому горизонтi немов справдi завислi хмарка куряви. Остап iз Соломiєю звернули з шляху на поле i незабаром знайшли те, чого їм було треба. Тут, у коритi висхлого бурчака, облямованого по високих берегах червоним польовим маком, було безпечнiше, ба навiть i деякi вигоди трапились їм: вони надибали степову криничку, джерело, що ледве сльозило й виповняло природну 3'ападинку, оброслу травою, а далi течiйкою шилось по закрутах рiвчака. Тут вони порiшили спочити. Спiльний снiданок i можливiсть перекинутись щирим словом iз близькою людиною - дорешти помирили Остапа з несподiваним випадком; його значно заспокоїли Соломiїнi доводи, i обидва товаришi, вже без зайвих турбот, натомленi нiчницями, твердо поснули сном молодостi. Сонце було низько, так у два чоловiки вiд землi, коли Остап прокинувся. Вiн хотiв збудити Соломiю, але лиш глянув на неї, як схопився за боки вiд шаленого реготу. - Ха-ха-ха!.. От козак - разкозак!..- реготався Остап.Ха-ха-ха!.. Той регiт збудив Соломiю. Вона схопилась 1, протираючи очi, здивовано зиркала на Остапа. - Ти чого?.. - Продери, продери очi... Ха-ха-ха!.. - Бачу вже... Та чого ти? - Ну, тепер ходiм. Остап пiдвiв Соломiю й потяг її до кринички. Стань на колiна i дивись у воду... Соломiя нагнулась i зазирнула до кринички. Звiдти глянуло на неї свiже, повне обличчя з карими очима, що так виразно бiлiло при картатому очiпку й пасмах чорного волосся, що пiд час сну повисмикувалось iз-пiд очiпка. - Тепер глянь на свої ноги. Соломiя глянула i враз залилася дзвiнким смiхом. - Ха-ха-ха!..-оне вгавав Остап.- Голова молодицiiна, а ноги парубоїчi... Вони реготались, мов дiти: вона - тонко i дзвiнко, як молода дiвчина, вiн - грубше, передчасним баском двадцятилiтнього парубка. - Що ж воно буде? - спитав перегодом Остап.- Таж як хто пiдгледить твiй очiпок, не мине нас халепа. - А ось що буде! - рiшуче промовила Соломiя i з сими словами здерла з голови очiпок. Чорнi буйнi коси впали їй на плечi й вкрили їх нижче пояса.- На, рiж... - Що ти кажеш? - жахнувся Остап. - Рiж, кажу... - I тобi не жаль, Соломiє? - Анi крихти... Рiж! - уперто намагалась молодиця й сiла долi. - Та в мене й ножиць чортма. - Рiж ножем!.. Остап стояв, вагаючись, але бачачи молодицину упертiсть, вийняв нiж, поточив його об камiнь i почав обтинати в кружок Соломiiне волосся. Довгi пасма чорних кiс, мов мертвi гадюки, тихо зсувались по плечах додолу i лягали на землi дивними покосами. Однак Соломiя ^дурила себе, запевняючи, що їй не жаль кiс. Як тiльки нiж шурнув по волоссю i до нiг Соломiїних упало перше пасмо кiс, вона почула якийсь бiль у грудях, щось стисло за серце, i на очi набiгли слози. Робота була скiнчена. Остап одступивсь од Соломiї, щоб здалека краще придивитись до своєї роботи, а Соломiя, мовчазна й замислена, сидiла долi серед обтятого волосся i вдивлялась кудись у простiр. Заходяче сонце червоним свiтлом осявало сю картину: його, стрункого й мiцного, з чорними очима, орлячим носом i темним молодим вусом на засмаленому обличчю, i її, що в образi бiлолицього чорнявого хлопця дивилась у простiр засмученими карими очима. - Ну, пора нам рушати... Гей ти, парубче, як тебе звати - Семеном чи як? - Про мене й Семене...- зiтхнула Соломiя i знялась iз мiсця. II Була темна осiння нiч. .Густа мряка чорним запиналом єднала з небом спалену сонцем полинину. У долинi, на виднокрузi, сiрiло щось широкою смугою i розпливалось у пiтьмi. То був Дунай. Ще густiший морок виповняв глибокi чорториї, що збiгали в долину по схилу прибережного узгiр'я. В однiй з таких яруг, глибоких та покручених по всiх напрямках весняними водами, на самому днi ворушились люди. То були втiкачi. Два днi i двi ночi сидiли вони тут у вогкостi й пiтьмi, ховаючись вiд козачих пiкетiв, розкиданих по лiвому березi Дунаю. Якраз сьогоднi, з опiвночi, мусили вони прокрастися у прибережнi комишi i там чекати перевожчикiв iз-за Дунаю. Було i± там чоловiка з тридцять, iз дiтьми, з усяким хатнiм збiжжям, зi слабими навiть, яких не можна було кинути у чужiй сторонi. По днi яруги неслося глухе, придушене шемрання. Не то осiннi води шумiли, збiгаючи у Дунай, не то вiтер бився в заломах провалля. Люди говорили потиху, сливе пошепки. Якийсь молодий з ноткою сердечностi голос оповiдав звичайну iсторiю втiкача... "I попавсь я до грека, i зазнав я неволi ще гiршої, як удома. Гнав мене на роботу i вдень i вночi, i годував гiрш за собаку... Сорочка на менi чорна, заношена, нуяса мене напала, їсть... I ходив я, як звiр той лiсовий, та не смiв i словом перечити хазяїновi, бо вiн нахвалявся наслати на мене посiпак..." - Ох-хо! - вирвалось iз чиїхось грудей i тихою скаргою загинуло в темному проваллi. Десь здалеку бринiла, як муха повеснi, притишена пiсня. - Отче наш... да будеть воля твоя...- молився хтось iз притиском, iз чуттям. Хвора жiнка важко дихала i стиха постогнувала. Межи втiкачами були й Остап iз Соломiєю. Зазнавши всяких пригод, вони врештi добились до Дунаю i вкупi з iншими чекали перевозу. - Ти ще не заснула, Соломiє? - стиха обiзвався Остап. - Та мало що... Так сон налiг на мене, так налiгКоли б уже швидше рушати звiдси... - Ще рано, до пiвночi далеко... Ну й холод - чисто змерз!.. Iване! - обернувся Остап у другий бiк.- Як думаєш, не завадив би нам оберемок бадилля на вогнище? га? - Падку мiй! Таж то аж наверх лiзти, гей! - жахнулось щось у темрявi пискливим баб'ячим голосом i кiлька разiв вiдсапнуло, немов корова у хлiву. - I куди його посилаєш? Адже вiн на своїх коротких ногах не злiзе на гору,- кинула Соломiя. - Овва... овва... бозна-що вигадали... я й не на таке лазив...- образився Iван. I з сими словами стало чутно, як вiн подряпавсь на стрiмку стiну урвища, важко й часто вiдсапуючи. - Бач, старається Котигорошок...-промовив хтось iз темряви,- аби молодиця слово сказала - в пекло полiзе. За кiлька хвилин оберемок бадилля прудко летiв у провалля, а за ним, обвалюючи глину i запорошуючи усiм очi, скотився додолу трiумфуючий Iван. - От i не вилiз... от i короткi ноги... ге! Якби не короткi ноги - сидiв би один iз другим поночi... а тепер у нас вогонь буде... хе-хе-хе... Кресало є?.. Є!.. А губка є?.. Є!.. Ну, викрешемо... ге!..- торохтiв вiн, мов горохом сипав. Iван метушився, бiгав без потреби з одного мiсця на друге, шелестiв сухим бадиллям, iрощив його i складав на купу. Врештi черкнулась криця о кремiнь... спалахнула на мент iскра, i стiни урвища немов двигнулись. Iван припав до землi i дув. Червону цятку, до якої вiн мало не торкавсь устами, розбирав гнiв: вона росла, червонiла, пирскала, мов сердитий кiт, i врештi, не витримавши, схопилась полум'ям, бухнула сивим димом i залляла свiтлом дно чорториi. Нерiвне свiтло осявало коротку, грубу фiгуру з круглим ласкавим обличчям, зарослим, мов куделею, пасмами полового волосся, блимало по накиданих безладно клунках та по втiкачах, що сидiли й лежали купками по землi. Крутi глинястi стiни урвища жовтiли, i лиш угорi, в глибоких заломах, бився крилами сполоханий морок. Остап та Соломiя присунулись до вогню. Раптом здалека, з берега рiчки, почувся кiнський тупiт. Усi насторожились. - Гаси вогонь! - обiзвався хтось пошепки й з тривогою.- Крий боже, ще помiтять... Остап знехотя почав затоптувати вогонь, хоч се йому i не вдавалося. Жеврiюче бадилля розповзалось скрiзь, мов огнянi хробаки, сичало й курилось. Тим часом кiнський тупiт завмирав удалинi i врештi зовсiм затих. У проваллi знов стало темно. Усi мовчали. - Iване,- перервав хтось врештi тишу,- розкажи-но, як тебе жiнка била та як ти од неї забiг аж сюди... - Отеє вигадав! Щоб жiнка та чоловiка била - та се ж беззакон, безпардон!.. Зроду такого не було... хехе-хе...- непевно якось смiявся Iван, немов хотiв пiдбадьорити себе. Iван пристав до Остапа десь у дорозi. Вони були з одного повiту, навiть села їх були близько. Се їх з'єднало, i з того часу Iван не розлучався з земляками. Весела i добродушна вдача Iванова не раз ставала їм у пригодi при довгiй i важкiй блуканинi по чужих краях. Iван охоче оповiдав про своє життя домашнє; з оповiдання того можна було зрозумiти, що втiк вiн не так од панщини, як вiд лютої жiнки, яка мала занадто великi кулаки для малого на зрiст Iвана. От тою-то лютою жiнкою й дратували раз у раз Iвана, та вiн не сердився i добродушно викручувався жартами. Та хоч сите тiло Iванове спочило трохи вiд жiнчиних кулакiв, душа його шукала знайомих вражень покори. Вiн прив'язався до Соломiї, що огрядною постаттю нагадувала йому жiнку, i за кождим її словом ладен був скочити хоч у пекло. Сю особливу прихильнiсть до Соломiї помiчав не тiльки Остап, а всi, i лиш висмiювали бiдного коротконогого лицаря. - Говори,- дратував Iвана той самий голос,- певно, молотила, як цiпом. Коли б не втiк, то пiшов би досi на смух. '" - Ну, то що? - жваво пiдхопив Iван.- Хiба я боюся смертi? Сохрани боже!.. Пошли, господи, й завтра. Раз вмирати - не двiчi. Вмер - i край, бiльш не встанеш. - Нi, краще не здихай, Iване, тут, бо будуть шкури дешевi... - Хе-хе-хе!.. О, бодай тебе, що вигадав,- хехекав Iван, мов булькав iз повної пляшки. На смiх його, однак, нiхто не обiзвався. Люди були поважнi, похмурi навiть. Тiльки дитина часом заквилить й сповнить жалем провалля. - Чи не час нам у дорогу? - поспитала Соломiя. - Про те вже дiд Овсiй знає, вiн тут порядкує,- обiзвався Остап. Очевидячки, се питання усiх цiкавило, бо по проваллi пройшов шепiт: пора, пора... I почалося збирання. - Потихо, потихо, не всi разом,- шамкав дiд Овсiй i все лазив помiж люди, усе толочив їм ноги. Рушили. Вибратися, однак, iз темної, покрученої та вузької чорториї було нелегко. Раз у раз доводилось спотикатися, намацувати дорогу, падати, чiплятись за клунки, вставати i знов спотикатися. Ся плутанина зайняла коло години. Врештi вiйнув вiтрець - перед втiкачами була наддунайська низина. Усi зiтхнули вiльнiше, хоч небезпечнiсть саме тут i починалася. Треба було перейти рiвне, незаросле й не закрите нiчим мiсце, щоб опинитися в комишах. Дiд Овсiй вистроїв усiх в одну лiнiю, а сам пiшов попереду. Нiч була темна, аж чорна, в кiлькох ступенях нiчого не можна було розiбрати. Легкий туман вставав над Дунаєм, повз берегами, окутував втiкачiв. Вони потиху посувалися. - А я вже вас держуся, як слiпий плота,- шепотiв Iван до Соломiї, йдучи за нею.Куди ви - туди й я... Щоб бути разом... А може, вам важко, то дайте менi клунок, я понесу,- жебонiв вiн, важко вiдсапуючи... - Та не сопiть так, мов ковальський мiх,- напучувала його Соломiя.- А клунка свого не дам, бо я ще й вас могла б узяти на горгошi з вашою торбою разом.. - Коли ж ноги грузнуть, аж у постолах хлющить, та ще щось, не тут згадуючи, немов чiпляється до нiг, не пускає. Починався мочар, порослий комишем. Чутно було, як шелестить комиш шорстким листом та iнодi хрусне пiд ногою суха очеретина. Йшли недовго. Дiд-провiдник зупинився, наказав усiм залазити в комишi, скласти свої клунки й бути напоготовi, а сам десь зник. Близько, зараз отут, дихала холодною вогкiстю рiчка, хоч її не видко було у пiтьмi. Зверху почало щось сiятись, чи то дощ, чи мряка. Втiкачi розташувалися на мочарi, пiд ногами у них плющало. Вони сидiли нерухомо, карячки, боячись поворухнутись та зачепити шамкий комиш. Вони дивились перед себе у густий вогкий морок. Ноги терпли, мряка покривала одежу холодною росою, вода затiкала в обув. Очiкування помочi, що мала прибути з невiдомих вiльних країв та визволити з неволi,- напружувало нерви, розтягувало без краю час. Почуття дiйсностi втрачалося, усе приймало незвичайний, казковий характер. Напружене око вбачало у пiтьмi якiсь тiнi, що снуються в туманi, наближаються, вiддаляються, приймають незвичайнi розмiри. Часом блимне здаля вогонь i зникне, щоб з'явитись у другому мiсцi. I знов темно. На рiчцi щось плюснуло... раз, другий... Присяг би, що то весла одбивають по водi такт, що човни рiжуть хвилю i ось-ось стукнуть носами в берег... Однак скрiзь тихо... Широка рiчка спокiйно дрiмає в легкому туманi, чорне небо безперестанку сiє росу... Здається, що ся довга осiння нiч нiколи не скiнчиться... марнi надiї, даремнi сподiвання... нiхто не прибуде, нiхто й не думає про те, що тут сидять холоднi, стурбованi люди й, як бога з неба, чекають рятунку... Усе намарне... Але око знов ваблять блукаючi вогнi й рухливi тiнi, вухо знов ловить непевнi згуки, що родять надiю, будять увагу... Тiло терпне, тiло деревенiє, кудись подiлись ноги, що мокли в водi, не чуть їх, напiвсолодка втома обхоплює людину, байдужнiсть закрадається в серце... Все так, як слiд, як має бути, i чи не однаково гинути тут, серед сього багна, чи вдома в неволi... Ураз - що се? Сон сниться чи чудо дiється? Далеко за рiчкою блиснуло щось, немов iз неба вогонь упав на землю i спалахнув, як свiчка. Поряд сяйнуло знов, а за ним у третьому мiсцi сильно бухнув полумiнь. Три вогнi горiли, як свiчки в церквi,- i не можна було розiбрати, чи воно на землi, чи на небi дiється. Немов холодний вiтрець повiяв i торкнувся обличчя. Усi стрепенулись. Та не встигли вони спам'ятатися, як вогнi згасли i одночасно, десь недалеко в комишах жалiбно завив голодний вовк. Та сумна скарга покотилася по рiчцi i вразила втiкачiв. - Бач, зголоднiв! - зi спiвчуттям обiзвалась Соломiя. - Ая!.. ая!.. Ще й не такої заспiваєш, як живiт присохне до спини... А може, то вiн нас почув та плаче, що нiяк взяти... хе-хе!.. - Ну, ти його тiльки торкни. Котигорошка, то вiн зараз i розсиплеться,- невдоволено промовив Остап. - А, якi ж бо ви!.. Хiба ж я що? Хiба ж я як?.. - Поснули? Га? - прошамкав раптом дiд Овсiй, вернувшись iз берега.- А зараз перевiз буде... Люди ворухнулись. Аж ось воно - перевiз... Груди вiльно зiтхнули... Десь раптом знайшлися ноги, мокрi, холоднi, задубiлi, зомлiле тiло забажало рухiв, дiйснiсть розвiяла чари, розбудила мозок. - А що - вовк добре заскиглив? - шепнув дiдок на вухо Iвановi i засмiявся. - А щоб же вас ведмiдь загриз... борони боже! - здивувався той.- А я ж не казав, а я ж не мовив... I в його шепотi чулося таке здивування перед хитрощами дiда й така наївна вiра в те, що вiн зразу одгадав тi хитрощi, що Остап i Соломiя мимохiть осмiхнулися. Потиху й обережно усi посунулись до берега. З нетерплячкою вдивлялися вони у темряву, та нiчого не бачили й не чули. Рiчка спала. На заходi трохи вияснилось, i на мутному небi вирiзалися контури чорних, мов важкi хмари, гiр. За рiчкою шумiли плавнi. Незважаючи на дiдову обiцянку, перевiз не прибував. Люди нетерпеливились. Дiти змерзли, пищали, i трудно було заспокоїти їх. Мiсце було небезпечне - тут раз у раз вешталась кордонна сторожа i кожної хвилини могла заскочити. Се дратувало. Нарiкання сипались на дiда Овсiя, усiх брала хiть скорiш покинути небезпечний берег та знов забитися в яку нору. Там бодай можна розкласти вогонь й зiгрiтися. Шхто й не дививсь на рiчку. Коли се - на самому березi щось плюснуло. Два човни м'яко шурхнули по прибережному пiску, i тихий голос поспитав: - Ви усi тут? На березi зробився заколот. Всi товпились коло човнiв, кождий хотiв скорiш зайняти мiсце, примостити свої клунки. Дiдовi Овсiєвi нелегко давалося зробити лад i спокiй. Котигорошок одним iз перших скочив у човен i завзято намагався втягти за собою якийсь Соломiїн клунок. - Соломiє... Остапе... сюди... до мене! - кликав вiн пошепки, i сопiв, i кректав, i крутив головою, вовтузячись iз непокiрливим клунком. Раптом зовсiм зблизька форкнула коняка. Усi оторопiли. - Сiдай швидше,- сикнув перевожчик. Та було пiзно. - Хто там? - гукнув iз темряви сердитий голос. У ту ж хвилину кiнська голова наткнулась на купку людей, а над нею звiвся козак, немов шукав чогось на землi. - Еге-еI - протяг вiн наче до себе, скинув iз плеча рушницю i бахнув над головами принишклих втiкачiв. Люди опам'яталися. Адже вiн один, а їх багато. Смiливiшi кинулись на козака, та голiруч нелегко було його взяти. Тим часом стрiл, певне, почули, бо з темряви неслась уже на втiкачiв кiнська тупотнява, брязк зброї i грубi людськi голоси. - Лови їх! В'яжи! - гукали козаки, впадаючи на тих, що не встигли сiсти у човен. Вони зiскакували з коней i кидались на втiкачiв. Усе змiшалося. Якийсь здоровенний москаль ухопив Соломiю впоперек i поволiк, але Остап насiв на нього ззаду i визволив Соломiю. - Матiнко! Рятуйте! - верещав пронизуватий жiночий голос, покриваючи шум боротьби. А човни тим часом тiкали. Вода кипiла пiд веслами, човни тремтiли й скакали на водi, як живi. - Стiй! - неслось iз берега,- будемо стрiляти! - Гримнуло кiлька стрiлiв i сколихнуло повiтря. Кулi свистали над головами втiкачiв, але Iвановi було не до куль: вiн усе ще махав руками i благаючим, розпучливим голосом кликав: - Остапе!.. Соломiє!.. А якi ж бо ви... сiдайте швидше... сюди, до мене...- i не помiчав, що вiд берега оддiляла його широка смуга води, а галас на березi покривав його слабий, пискливий голос... * * * Що далi було - нi Остап, нi Соломiя не могли добре пригадати. Вони лиш пам'ятали, що бiгли на одчай, через комишi, через воду, в безпросвiтнiй темрявi, з почуттям звiрини, за якою женуть собаки. Кiлька разiв Остап вскакував у воду мало не по пояс, часто Соломiя з розгону натикалась на кущ верболозу, але кожен раз вони давали собi раду i знов мчали вперед, добуваючи останнi сили. Врештi щось перепинило їм дорогу, i вони попадали. Ся пригода була їм навiть на руку. Лежачи на чомусь твердому й холодному, вони могли тропи одсапнути. Ноги в них тремтiли, груди важко дихали. Вони лежали i слухали. Навколо було тихо, од берера не долiтав сюди жаден згук - очевидячки, там уже все скiнчилося. Сiяв дрiбненький дощик, темрява знов стала густiшою. Не почуваючи за собою погонi, Остап i Соломiя помалу опам'яталися. Остап обережно обмацав те, на чому лежав: то горб, порослий травою. "Ага! - подумав вiн.- Ми, видно, наткнулися на високий берег". Вони спочили трохи, осмiленi тишею, звелися i обережно побрели вздовж гiр, в надiї натрапити на яругу, де можна б було захиститися вiд дощу й холоду. I справдi - незабаром почули пiд ногами розмиту глину i увiйшли у чорну пащу провалля. Тут вони намацали сухе, затишне мiсце i тiльки тодi почули, що страшенно втомленi й зогрiтi шаленим бiгом. Утома була така сильна, що брала верх над усiм: вони - просто впали. Без розмов, без думок вони поснули твердим, здоровим сном. Прокинулись вони нерано: сонце, мабуть, було високо, бо жовтий промiнь його повз по стiнi урвища. Вгорi синiла смужечка погiдного неба. Першою думкою в Остапа було довiдатись, де вони. Вiн подавсь на розвiдки i скоро вернувся, щоб заспокоїти Соломiю: скрiзь тихо, спокiйно, днина тепла й ясна. Почали радитись. Обоє згадали, що один мiрошник iз-над Пруту, одноокий Яким, такий забiглий, як i вони, тiльки з Подiлля, хвалився, що знає спосiб переправити їх у Туреччину, i вони, певне б, звернулися до нього, коли б Котигорошок та дiд Овсiй не пiдбили їх тiкати разом iз ними через Дунай. Тепер нiчого iншого не лишалося, як звернутися до того мiрошника, бо переховуватися далi на сьому боцi було небезпечно: їх могли спiймати, одiслати до пана або запроторити в тюрму. Вони ледве вилiзли з глибокого провалля i опинилися на спаленiй сонцем сiрiй полонинi. Низина, що приймала вночi фантастичнi, непевнi форми, видавалась удень дуже гарною. Широкий i тихий Дунай блищав проти сонця, мов криця, а з-за прибережних, зелених iще верб здiймались у небо блакитнi шпилi далеких гiр. Розглянувшись уважно, Остап змiркував, що звiдси до Кишницi, де стояв вiтряк Якима, буде верстов iз тридцять. Коли поспiшитися, то до вечора можна б iще постигнути туди. I вони, почистивши трохи свою молдаванську, заболочену вчора одежу, не гаючись, подались у дорогу. Вони йшли то шляхом, то стежками навпростець, намагаючись не звертати на себе уваги. - Десь тепер наш Котигорошок iз турком бесiдує,- обiзвалась Соломiя. - Як не годує ракiв дунайських,- кинув Остап. I їм уявилися нiчнi пригоди. Вони обiгнули з правого боку Ренi i подались понад Прутом. З дороги видно було, як вився у низинi кривульками глибокий та каламутний Прут, а за ним, скiльки око сягало, рудiли стиглим комишем плавнi i хвилювались, як нива. Край неба щось курилося, дим низько слався над очеретами. Iнколи над берегом Пруту проскакував вершник i зникав за крутим поворотом рiчки. За Прутом була Туреччина. Вже була нiч, коли вони пiдходили до кишницьких вiтрякiв, що лiниво помахували крилами. На радiсть їм, у Якимовому вiтряку свiтилось. Вони одхилили дверi i увiйшли. Там нiкого не було - i Остап iз Соломiєю присiли на мiшках. У млинi стояв теплий, приємно солодкуватий запах свiжої кукурудзяної муки. Борошняний пил висiв у повiтрi, а стiни, банти i постав були обсипанi ним, як снiгом. Бiле павутиння фестонами висiло вгорi, гойдалось од найменшого руху повiтря i кидало дивовижнi тiнi при жовтому свiтлi одинокої лiхтарнi. Жорна м'яко шамотiли по зернi; кiш трясся, як у пропасницi; вгорi щось жалiбно скрипiло. За стiнами вiтряка, в селi, валували собаки... Незабаром з'явився заборошнений мельник. Придивившись своїм одним оком, вiн впiзнав Остапа. Остап зараз-таки розказав йому, по що прийшов. - Добре...- коротко одмовив Яким,- трохи упораюсь, i пiдемо. Остап i Соломiя були стомленi дорогою, однак змовчали про те. Вони трохи спочили й перекусили, поки мельник засипав зерно та переносив мiшки. Так коло пiвночi Яким їх покликав: