iя махнула тiльки рукою, показуючи, що вона пiде туди, куди й вони. Циганки погергали трохи та й -заспокоїлись. Соломiя йшла повз плавнi. Збоку, удень, вони видавались не страшними i навiть гарними: цупкi й високi очеретини блищали на сонцi, як золотi; куня стелилась за вiтром та привiтно шумiла, як лан стиглої високої пшеницi. Хоч погода була сонячна й суха, та дув холодний осiннiй вiтер i таки добре продував крiзь лиху Соломiїну одежу. "Зима ось-ось потисне,- думала вона,- а нi я, нi Остап не маємо чим загорнутись - треба заробляти..." Соломiї пощастило. Циганки, певно, домiркувалися, чого вона пiшла за ними, бо в першому ж таки селi вони одвели її до заможного болгарина, який найняв Соломiю перемивати вовну. З того дня Соломiя приносила з собою трохи грошей та купувала Остаповi кращу страву. Однак старий Гiца розiбрав, де раки зимують. Помiтивши, що Соломiя приносить грошi, вiн якось приступив до неї, простяг руку, закрутив грiзно баньками i крикнув: - Давай грошi! Чи я дурно тебе годуватиму?.. Соломiя не розумiла мови, та догадалась, чого вiн хоче. Однак Гiца для бiльшої ясностi вийняв iз кишенi монету, поклав її на долоню i, тикаючи в неї чорним пальцем другої руки, уперто й сердито провадив своє: - Пара! Пара!..[9] Соломiя оддала йому, що мала. Надалi так було з кожним її заробiтком: вiн щезав у глибокiй Гiцинiй кишенi. З кожним днем життя в циганськiй хатцi робилось тяжчим та тяжчим. Раз сталася така пригода. Остаповi зсунулась пов'язка з рани, i вiн нiяк не мiг дати собi ради з нею, йому нiяк не вдавалося зав'язати її. Марiуца на той час була в хатi. Вона помiтила се i помогла Остаповi зав'язати хустку. Саме в той мент, як Марiуца схилилась над Остапом, Раду ввiйшов до хати. Циган зразу збiлiв, а його борода й волосся з чорних стали синiми. - Абрде! Вiн гримнув на жiнку злим, здушеним, хриплим голосом. Руки самохiть стиснулись у кулаки. Марiуца, не хапаючись, зав'язала хустку i стала перед Раду проста, висока, витягнена, як струна, iз спокiйним, але грiзним обличчям, її очi, не змигаючи, дивились в його очi, немов говорили: "Зачепи". З хвилину вони стояли так одно проти одного, як статуї. Раду ожив перший: вiн пiдняв руку i важко спустив на її плече. Потiм рука розтулилась i шарпнула за коси. Марiуца зiгнулась, наче вклонилась Раду, та зараз пiдскочила i всiма десятьма пазурами повела по його блiдому виду. Вiн рикнув iз болю й притяг її до себе, обняв. Вона забилась й закрутилась в його обiймах, як в'юн, а ii синiй плащ тримався на одному плечi, як перебите крило. Бiйка розпалювала їх. Вони налiтали одно на одного, бились грудьми, як роз'юшенi пiвнi, кусались i дряпались, як коти, ричали зi злостi i теребили одно одного так завзято, що волосся в них наїжилось i стирчало, як вата з їх дiрявих лахманiв. Врештi вони розскочились iз чудово-блискучими очима, зi схвильованими грудьми, з дихаючими вогнем нiздрями на блiдих гордих обличчях... Остап тремтiв iз досади, що не має сил побити цигана. "Я б тобi утер маку,- думав вiн,- коли б москаль не виточив iз мене кровi". Кровi тої витекло чимало, бо здоров'я повергало до Остапа поволi, сили прибували ю^краплинi, а бiлi уста довго не хотiли рожевiти. До того, вiн був у неволi. Море комишу звiдусюди котилось на нього рудими хвилями й не пускало, мов свого бранця. Лишаючись по цiлих днях на самотi, Остап пробував свої тремтячi ноги, як мала пташина крила, i нудився, i сумував, що не почував у собi ще сили покинути скоро циганську оселю. Придивляючись до життя тої оселi, Остап помiчав багато незвичайного, тривожного навiть. Гiца з Раду по цiлих днях спали, а на нiч кудись щезали. Часто серед ночi, перериваючи спокiйний сон хатинки, розлягався раптовий грюкiт у вiконце, i хату сповняла цiла банда якогось непевного люду, що пив, кричав, блискав жадними очима i сварився, як вовча гiчка. Раз якось Остаповi не спалося. Вiн вiдхилив надвiрнi дверi, щоб дихнути свiжим повiтрям, i побачив, як Раду пригнав чиїсь конi, спутав їх i вiдвiв у комишi. - "Еге,подумав Остап,- дак ось воно щоi.." I чим бiльш Остап придивлявся, тим бiльш помiчав i все бiльше запевнявся, що попав у злодiйське гнiздо. Плавнi були добрим мiсцем до схованки краденого, а старий i молодий цигани жили з ними душа в душу та смiливо звiрялись їм iз усiх таємниць небезпечного ремества. - Треба тiкати звiдси I - говорив Остап Соломiї, оповiдаючи їй свої спостереження.- А то ще вскочиш вище халяви. Раду на мене пеклом дише за свою - цур їйi - носату циганку та голомшить молодицю нi за що нi про що. Однак Раду не завжди сварився з жiнкою. Траплялись такi днi, коли вся сiм'я, мов змовившись, лишалась удома, спочивала. Всi разом обiдали, пили вино i були веселi. Коли часом вибух гнiву або лиховiсний полиск пiдсиненого бiлка каламутив спокiй, то лиш на хвилину. Зараз пiсля того знов розлягався смiх, i радiсть була такою ж дикою, як i сварка. По обiдi Гiца знiмав зi стiни свою скрипку. Вся сiм'я знала вже, чого мав сподiватися, i розташовувалась пiд хатою. Стара циганка накладала червону люльку свiжим тютюном i вигiдно мостилася на призьбi. Гiца насував на чоло подертий бриль, ставав у позицiю коло дверей i починав. Спочатку Марiуца тiльки свiтила на Раду бiлками, а вiн злегка пiдморгував їй гарячим оком та чорним вусом, але коли скрипка починала пiдсипати жару i лоскотати танцюристi жили, молодиця не витримувала, зривалася з призьби, як чорний птах, i кидалась у танець так прудко, що синiй плащ її надувався i лопотiв на вiтрi. Раду був напоготовi. Всi рухи його, важкуватi звичайно, ставали у танцi легкими й повабними, ноги ледве торкались землi, руки гнулись, як гумовi, вся фiгура його нагадувала тонку й гнучку лозину. Спочатку танцювали повiльно, плавко, мов хитались вiд вiтру. Та ось Гiца зiгнувся i налiг на скрипку. Вiн пiдняв одну ноту i все викочував i викочував її нагору, все вище й вище, аж млоїло, аж дух захоплювало в грудях. Врештi нота зiрвалась iз високостi i покотилась униз. Спочатку вона котилась одна, пiдскакуючи й розганяючись, та ось ненароком зачепили другу, третю. Бренькнули тi ноти i покотились разом униз, як камiнцi з гори, все швидше i швидше, все бiльш розганяючись, усе бiльше захоплюючи нот, зростаючи в лавину згукiв, у грiзний музикальний водоспад, в якому чулась дика енергiя руху. Той водоспад цiлком захопив танцюючих, стрепенув усi їх жилки. Вони усе прискорювали темп, вабили одно одного руками й очима, припливали й вiдпливали, солодко омлiвали, зручним рухом ухилялись iз обiймiв i знов гойдались у танцi, як чорнi лебедi на хвилях. Навiть у тi моменти, коли вони, здавалось, стояли, кожен мускул їх чорного тiла тремтiв пiд одежею, груди важко здiймалися, бiлi зуби блищали крiзь розхиленi уста, i з грудей вилiтав короткий рик жаги. Стара циганка, ледве помiтна з-за диму вiд люльки, плескала з призьби в долонi, а з другого боку стояла бiла коза i придивлялась, не змигаючи, до хазяїв, немов зачарована мелодiєю циганського танцю. Остап теж вилазив iз хати подивитись на танцi. "Чорт зна, як гуляють, немов п'янi", - думав вiн та згадував музики у своїм селi, що наймав колись Соломiї. * * * Несподiвано трапилась пригода, що сколошкала усе циганське кодло. Якось перед свiтом Раду унiс у хату побитого, скривавленого Гiцу. Старий циган стиха постогнував i лишив за собою, вiд порога до лави, криваву стежку. Жiнки сполохались. Стара кляла i сiкалась до Раду, а той, похмурий i стурбований, пояснив їй щось пошепки, немов боявся, щоб стороннi люди не почули того. Стара циганка збила бучу, розворушила всiх. Соломiя мусила затопити в печi, Марiуца з матiр'ю обдивлялись побитого, а Раду поспiшивсь укинути в вогонь скривавлену Гїцину одежу та зiстругати з долiвки слiди кровi. Вiн був неспокiйний, усе то виходив, то входив у хату, кудись щезав i знов з'являвся, щоб таємно порадитись iз жiнками. Жiнки не поїхали на жебри. Облiзла шкапина блукала цiлий день коло дому, пiдставляла сухi ребра вiтровi та скубла останню, пожовклу й посохлу травицю. Стара циганка, видимо, журилась, кричала, плакала i не вiдходила вiд Гiци. Марiуца була спокiйна, але задумана. Гiца мовчки лежав у кутку, але часом скликав усiх, i тодi над ним нависали три чорнi голови - i велись таємнi поради. Щось мусило статися незвичайне. Що саме, Остап не знав, хоч догадувався. Пригода з Гiцою тубрувала i його, i Соломiю, i вони наважились покинути небезпечне мiсце, невважаючи на те, що Остаповi трудно було пускатись пiшки в дорогу. Завтра Соломiя мала попрохати свого болгарина притулити поки що Остапа i, коли вiн згодиться, зараз же вибратись iз плавнiв. Та сталось iнакше. На другий день, коло полудня, набiгли на циганську хатину турецькi жовнiри, зробили трус, познаходили в плавнях якесь манаття i пов'язали всiх, хто був у хатi, навiть слабого Гiцу. Надаремне Остап запевняв, що вiн чужий тут, надаремне оповiдав, як вiн опинився у плавнях, його не слухали, як не слухали лементу жiнок, прокльонiв Раду. Вони поклали Гiцу на вiзок, запряженiй облiзлого шкапиною, пiдперли дверi кiлком i, аллахкаючи та лаючись, пiгнали бранцiв по дорозi в Галац. Серед плавнiв коло хатки лишилась на хазяйствi лише коза i жалiбно мекала, коли осiннiй вiтер куйовдив її бiлу шерсть... V_ Соломiї сьогоднi щастило. В болгарина не робили, бо було якесь мiсцеве свято, i вона пiшла в горницi до хазяїна прохати за Остапа. Болгарин був задля свята трохи напiдпитку, веселий. Вiн охоче дозволив Остаповi ночувати вкупi з його челядниками i навiть дав Соломiї наперед трохи грошей. Соломiя рiшила покористуватись вiльним днем та грошима i забiгти в Галац - купити Остаповi теплу одежинку, їй було якось особливо весело i легко сьогоднi на душi, так здорово дихалось морозниїя повiтрям, усе погане, що було в життi, вiдсувалось назад, блiдло. Зростала певнiсть, що все скiнчиться добре,- i вона зазнає ще щасливого життя. Соломiя не помiтила, як опинилась на базарi. Очi в неї розбiгались помiж довгими рядами яток i' рундукiв iз купами рiзної одежi, з горами бiлих та рудих "качул"[10], що лежали на рундуках, немов на них спочивала отара, з цiлими стосами козлових черевикiв, легких i запашних на весь базар. Вона не знала, куди перше поткнутися, i довго, може, стояла б, коли б хтось не смикнув її ззаду за рукав. - Соломiє! - обiзвався рiвночасно козячий голос.- Чи це ви, чи ваша тiнь?.. Хе-хе-хе... Соломiя озирнулась: перед нею стояв Котигорошок. - Iванеї А ви звiдки тут узялися? - скрикнула вона, зрадiвши йому, як рiдному. - А що? Ви думали - пропав?.. Де ж Остап? - Остап... та ходiм краще звiдси, сядемо де, я вже потiм куплю що треба...- I Соломiя вивела з юрми зрадiлого такою ласкою Iвана. - Хе-хе-хе! Гора з горою не зiйдуться, а ми...- смiявся вiн, ледве постигаючи короткими ногами за Соломiєю, i його сите тiло гойдалось вiд смiху. Iван за цей час погладшав, вилюднiв наче i виглядав не наймитом, а скорiш хазяїном. Коротку суконну чугаїнку вiн широко пiдперезав зеленим поясом, широченнi шаровари пустив поверх халяв, вiд чого став iще коротшим, а цапину борiдку запустив, i вона поважно лежала на його грудях, мов у статечної грошовитої людини. Вони примостились на сходах пiд крамницею. - Оце але! - дивувався Iван.- Наче менi сон снигься, що вас бачу... Розкажiть хоч, яким чудом ви тут опинилися? Соломiя почала оповiдати, та Iван раз у раз перебивав її. - Хе-хе! Я гукаю: "Остапе! Соломiє!" - аж коли гляну, а навкруги вода... тiльки буль-буль пiд веслами, буль-буль... а берег так i пропав у темрявi... ...Ох, лишко! - охкав Iван, наче баба.- Пiд саме серце влучив, бач... Iван витрiщив на Соломiю очi i- крутив, здивований, цапиною борiдкою. ...Аякже, аякже, таже обсмалили б, як кабана.. пропала б душа християнська нi за понюшку табаки... хе-хе!.. ...Ви думаєте - точнiсiнько так i менi було: ото пристали ми до берега... ...Оце але! Ну й бiсова циганка!.. вiн її лупцюс, а вона йому очi з лоба дере, так якIван перебивав Соломiїне оповiдання та все поривався розповiсти про свої пригоди. Врештi вiн таки дiп'яв свого. - Вилiзли ми з човнiв, стали на турецьку землю, а менi й свiт не милий, iй-богу!.. Де! Чоловiк думав при Пкупi з гарними людьми, а тут... тiльки клунок ваш у ^руках... Йдемо на другий день у конак[11] записуватись, ц менi все ви на думцi з Остапом, мало не плачу з жалю... Записали нас - кажуть, вiльнi... Ну, живий живе , й гадає - хе-хе-хе!.. Однi з нашої валки подались на Тульчу, на Iсакчу, до родичiв, а я бачу, що й тут нашi люди, та й лишивсь. Може, думаю, яку звiстку про вас почую - їй-богу!.. Та чекайте ж бо, не перебивайте... От вийшов я на базар - став коло наших... оглядаю тих, що наймають... Проходять турки - гал-галгал! Як жиди нашi... Чорнi греки так i шпають, так i шпають... Пiдiйшов до мене один чоловiк, румунами їх тут звуть... "Йди, каже, до мене за "аргата"... Аргат - це по-їхньому, а по-нашому - наймит... А я й не знав, про що вiн... Чого хочеш, питаю? А вiн - аргат, аргат... Насилу розтолкували люди... Чому нi? - кажу, та й пiшов за ним. Людяний чоловiк, спасибi йому, харчi добрi... Оце як молодиця його почне на.мене гримати, то вiн i пiддобрюється, щоб я не покинув: "Бун[12] аргат,- каже,- бун", ще й по плечу плеще... Та що вiн собi мислить, що я довiку буду молотити йому на гарманi!.. Аякже, сподiвайся, хе-хе-хе!.. От Савка - пам'ятаєте Савку - такий високий, сухий?.. Е, якi ж бо ви, отой Савка... що... що такий сухий, високий, верстою дражнили... та вiн кличе пiд Тульчу... Йди, каже, туди, там землi не мiрянi, бери займай, скiльки сили твоєї, рубай лiс, став хату, хазяїном будеш... Знаєте що, Соломiє... ой, знаєте що: рушаймо усi туди-їй-богу!.. I Остап iз нами... От буде добре! Ходiм зараз до вас, порадимося ще з Остапом... однак сьогоднi свято... Ну, це але! Ну, це так!.. I не гадав, i не снив навiть... Правду кажуть: гора з горою... хе-хе-хе!.. Iван крутив головою; вiд щасливої гадки ситий вид його i круглi очi блищали, мов помазанi маслом. Вiн, не вгаваючи, жебонiв своїм козячим голоском, хвалив, сподiвався, божився i прохав. Соломiя й сама думала про тi сторони, куди закликав Iван. Роблячи у болгарина, вона чула про селитьби втiкачiв i тiльки ждала, щоб Остап трохи очуняв. Тепер, разом iз Iваном i з отим Савкою - який це Савка? - охiтнiше буде вирушати у новi мiсця. - Ну, добре. Ви вже тiльки заждiть, поки я зроблю покупки... - I я з вами пiду... я вже буду триматися вас, як слiпий плота, а то знов загублю де... хе-хе-хе... Незабаром Соломiя з Iваном простували повз плавнi до циганської оселi. Iван був радiсний, веселий, дробцював короткими ногами i все говорив та й говорив, мов горохом сипав. Насамперед вони побачили бiлу козу. Вона терлась об стовбур сухої верби i жалiбно мекала. Наближаючись до хати, Соломiя почувала невиразну тривогу. Чого, через вiщо - вона не знала, хоч та тривога отруїла їй кров. Соломiя, не слухаючи вже Iванової бесiди, побiгла до дверей. Дверi були пiдпертi кiлком iзнадвору. Що сталося? Нащо зачинили Остапа? Вона шарпнула кiлок i вбiгла до хати. Там був нелад: перекинутi ослони лежали догори ногами, лахмани валялись долi, в хатi було чорно i пусто. Нiкого. Де ж усi подiлися? Куди подiвся Остап? Може, вона помилилась i попала не в ту хату? Соломiя вискочила надвiр. Нi, та сама хата, он i розколина на стiнi, i тi ж верби, i коза... Може, Остап вийшов iз хати та пiдпер дверi? Соломiя гукнула Остапа. Нiхто не обiзвався. Та чого ж у хатi такий нелад, все перекинуто, лежить жужмом?.. Де ж слабий Гiца? Вiн не мiг рушитися, як вона виходила з дому, вiн ледве дихав. Що ж сталося? Соломiя оббiгла навкруги хату, заглянула в повiтку - коня й воза нема. Вона побiгла до других хат, заглянула в повибиванi вiкна - нiкого й нiчого. Ноги в неї тремтiли. Все тiло тремтiло. Тривога душила груди i горло. Де Остап? - Оце але! - дивувався Iван, бiгав за Соломiєю, чудно витрiщав на неї очi та докучав усякими дурними радами. - Куди його подiли? - питала сама в себе молодиця, дивлячись на Iвана i не бачачи його. Вона нiчого не могла зрозумiти: думки й гадки скакали у неї в головi i розкочувались, як намисто. - Гаї Хто ж його знає!.. Ходiм у конак,- радив Iван,- так i так, розкажемо, був чоловiк та пропав. Побачите, вони вже знайдуть його... Соломiя ладна була за що-небудь учепитися, аби напасти на Остаповi слiди. Та й нiчого iншого не лишалося, як послухати Iванової ради. Для певностi вона що раз обдивилась кожен закамарок у хатi, гукнула кiлька разiв Остапа у плавнях. Iван допомагав їй своїм пискливим голоском. Усе було надаремно. Тодi вони чимдуж поспiшили назад у Галац, бо вже почало смеркати. Нiч стояла надворi, коли вони добились до конаку. Тут їм довелось чекати, бо старший пiшов до мечету i довго не вертався, а турецькi жовнiри не розумiли їх. Врештi їх покликано. Товстий, добродушний турок iз горбатим носом та з чорними блискучими вусами на свiжому виду спокiйно вислухав їх через драгомана. Вiн перекинувся кiлькома словами з другим турком i знов через драгомана спокiйно вiв рiч: - Нема чого шукати далеко, вiн тут, у нас, у доброму сховку. Попалась пташка... Давно вже наставляли сiльце на горобцiв, та ось пiймалися... Цiле гнiздо накрили. Чужу душу послали у рай, а самi опинились у пеклi. Скажи нам, молодице, коли твiй чоловiк дiстав кульку мiж ребра? Адже не тодi, як Гiца, мабуть, при другiй оказiї, бо рана гоїться вже... Од москаля, кажеш, на перевозi... я так i знав, що вiн рус, втiкач... От ми й вiдiшлемо його назад, у нас i своїх шибеникiв доволi, хай там погладять його по спинi... I не прохай, i не благай, нiчого не поможу... Ну, чого стоїш? Айда!.. - А ти що за один? - помiтив турок Iвана.- Теж, видно, з циганського табору? - Я... я нiчого... я так... Оце вигадали - я тут служу, у градинаря, Тодоракi прозивається - хiба не знаєте?.. Оце але!.. Соломiя аж похолола, коли почула про таку напасть на Остапа. Вона з обуренням вiдкидала тi обвинувачення, розповiдала всю свою iсторiю, благала, мало не плакала. Турок не схотiв слухати, обернувся i забалакав iз iншим. Драгоман замахав на неї руками i мало не випхав за дверi. Вона вийшла з конаку. Що було робити, де шукати рятунку? Вони мовчки йшли темною вулицею незнайомого города. Перед ними висiв туман, а в йому виразно виднiлись лиш жовтi, мокрi гiллячки дерев, осяянi вiкнами з верхнiх поверхiв кам'яниць. Прохожi стрiчались рiдко, зате пiд ворiтьми, по лавках, сидiли рядами, як горобцi на плотi, веселi й гомiнкi румуни. Все це було таке чуже, таке байдуже до Соломiїного горя, ще байдужiше, як плавнi. I чого вони з Остапом забились сюди? Нащо вони стiльки терпiли, стiльки набiдувалися на Бессарабiї, мало не пожили смертi у плавнях? Чи не краще було б зiгнити у панськiй неволi серед своїх людей? - Не журiться,- потiшав її Iван,- таже там, у конацi, розсудять... Не їла душа часнику, не буде й смердiти... Побачите, що його пустять... А ми завтра порадимось iз людьми... Я пiду до хазяїна свого, вiн тутешнiй, знає порядки... Не журiться, жура не поможе... Гей, смутку мiй, де б менi вас переночувати?.. Чи не знає Савка?.. Пiдемо до Савки, в нього добряча хазяйка... По довгiй блуканинi брудними й темними вулицями вони добились врештi до Савки. Його не було вдома, та хазяйка Савчина пустила Соломiю на нiч. - Забiжу до вас завтра, так iз полудня... може, випрошусь у хазяїна...- попрощався з нею Котигорошок. Соломiя цiлу нiч проплакала i вранцi не пiшла на роботу. Вона нетерпляче чекала Iвана. I справдi, Iван з'явився як обiцяв, iз полудня. - Ну, що? - накинулась на нього Соломiя. - Бакшиш треба дати... Ви не знаєте, що то бакшиш? Куку в руку... хабар... як не дамо, вiдвезуть раба божого у Ренi, до москалiв... А тi не погладять по головцi, ой нi... Розказував Савка,- ви ж пам'ятаєте Савку? - що як його вiдвезли звiдси за Дунай, то там йому москалi так списали спину канчуками, що й досi синi басамани знати... та ще обголили половину голови, випекли на лобi тавро - ви не бачили, бо вiн чуприною закриває,- i вiдiслали до пана... Вже скiльки по тюрмах поволочили, то вiн i лiк тому загубив, а що пан награвся з ним, то, каже, й згадувати не хочеться. Та що - втiк знов сюди, у Тульчу, каже, пiду... завзятий хлопець... хе-хе!.. Треба бакшиш готувати та визволяти Остапа, а де грошей взяти? Де? Кажiть! Аж дур голови береться... Невважаючи на всi розказанi Iваном страхи, Соломiї трохи розвиднiлось. Коли тiльки рiч у грошах,- вона заставить себе, а роздобуде їх. Вона вiд рота вiдриватиме кожен шматок, кожен шеляг складатиме на викуп. Може, й Iван запоможе. - Ось вам усе, що склав, хай 1 моє докупи...- наче вгадав її думку Iван, розвиваючи з хустинки купку срiбла. Вiн засоромився i клiпав очима.- Та ще там у вашому клунку щось є... може, продасте шу плаття... [13] Соломiя взяла грошi. В Її клунковi були коралi та деяка одежина. Вона те все позбувала - їй помогла Савчина хазяйка,- та грошей було мало. Однак Соломiя на другий день уранцi побiгла у конак. Там її не допустили до старшого, драгомана вона не бачила, а жовнiри скалили до неї зуби i зачiпали. Соломiя горiла вiд сорому i злостi. - 1-i, бусурмени... так би й порiзала вас, так би й поскручувала голови, як галченятам... Взяли безвинного - та ще й знущаються...- мало не плакала Соломiя i показувала своїми дужими руками, як би вона поскручувала жовнiрам голови. Проте не було iншого способу, як ходити в конак, де можна було побачити драгомана, а на нього Соломiя покладала надiю. Драгоман, однак, небагато обiцяв. - Не пустять твого чоловiка, i не сподiвайся. Утiк до нас - сиди тихо, а робиш шкоду - айда назад... Не клопочись дурно, й не побачиш його тепер... - Змилуйтесь, визволяйте, безвинно чоловiк погибає.- Соломiя ткнула драгомановi грошi. Драгоман узяв, полiчив i покрутив головою: - Мало... - Бiльш нема... Отут усе, що роздобула... - Ну, добре... приходь за три днi... нi, краще за тиждень... може, що скажу... Соломiя щодня блукала коло конаку - лиха, роздратована, мов голодна вовчиця. Вона не знала, чого вона туди ходить, але щось несвiдомо тягло її у той бiк. Вона ходила до втоми i мерзла. Мокрий снiг, легко падаючи, як цвiт вишнi вiд вiтру, лягав на землю i засипав Соломiю, але вона не звертала на те уваги. Соломiя була певна, що не дозволить перевезти Остапа за Дунай. Як це станеться, що вона зробить, вона не знала, але певнiсть у тому зростала в нiй з кожним днем. Вона ладна пiти на видиму смерть, коли цього треба. Солрмiя вiрила, що станеться якась незвичайна подiя, якась невiдома сила прийде у потребi на помiч, i та вiра була у неї такою мiцною, що Соломiя кинула роботу, не хотiла заробляти та складати грошi, як поклала спочатку. Навiщо? I без того обiйдеться. Аби дочекатися, що скаже драгоман. Спокiйною, грiзно-спокiйною прийшла вона в конак у визначений драгоманом день. Вiн вийшов до неї байдужий. - Нiчого не буде... Вiдвезуть... А що я дурно не хочу твоїх грошей, то скажу тобi, що повезуть його позавтра вранцi... Як тiльки свiне, приходь на берег - побачиш чоловiка... От!.. Така ж спокiйна, нiчого не вiдповiвши навiть, немов вона давно погодилась iз цим, покинула Соломiя конак. "Вiдвезуть... вiдвезуть... вiдвезуть..." - стукало щось молотком в її головi за кожним кроком, коли вона поспiшалася до Iвана. Вона забрала Iвана з гармана i вiдвела набiк. - Вiдвезуть...- промовила вона, дивлячись на нього сухими очима. - Що вiдвезуть? - Остапа. - Ну? Коли? - Позавтра... Ми його вiдiб'ємо... - Хто - ми? - Ви i я. - Оце але! Оце сказали! Як же ми його вiдiб'ємо? Таже його турки везтимуть, гей! - налякався Котигорошок. Що турки!.. Вона має цiлий план. Дуже простий план. Вiн дiстане собi i їй рушницi - кожен румун їх має в хатi,- вони вийдуть на берег уранцi, вiдв'яжуть чужий човен i випливуть на рiчку. Там вони чекатимуть, аж везтимуть Остапа, i нападуть на туркiв. Остап допоможе, коли побачить їх... Що, вiн боїться? Вiн не хоче визволити товариша, що разом iз ним вiдбув далеку дорогу, разом їв i пив?.. Вона так i знала, що у сього пухиря з здором тiльки й стало смiливостi, щоб утекти вiд жiнки... Ось коли вона знайшла йому цiну, зрозумiла його пiдлещування. Обiйдеться без нього, вона сама потрапить загинути, рятуючи Остапа... Та на прощання вона нагадає йому його жiнку i отут при людях, на сором йому, вiдлупцює його, як жиди Гамана... - А що ж бо ви... а якi ж бо ви... нехай бог сохранить...- оборонявся наляканий Iван вiд наступаючої на нього Соломiї.- Та я з вами хоч у пекло... Що менi страшно вмирати, чи що!.. Коли кажете позавтра, про мене, й позавтра... я готовий, аби ви...- Iван був червоний" клiпав очима i боязко поглядав на Соломiю. Соломiя вiдiйшла, опам'яталася. Вони помирились i вже тихо, без сварки, умовились, як i що. Потому розiйшлись. На другий день, тiльки почало розвиднюватись, Соломiя була вже на березi. Повна ущерть рiчка лежала перед нею помiж вкритими снiгом берегами, як чорна i тиха безодня. Туман уже пiднявся - i небо стало сiрим. В тихому й теплому повiтрi чорнiли прибережнi верби i лягали чорними тiнями на чорному дзеркалi рiчки; набубнявiлi мокрi гiллячки верб злегка курились, немов дихали на холодi. Соломiя дивилась на город. Вона чекала Iвана. Невже вiн не прийде? Народу ще було мало. Лиш де-не-де перебирались через грязьку вулицю зiгнутi пiшоходи. Та ось показалась коротка i сиiа фiгура. Iван нiс на плечах весла i скидався на рибалку, що спокiйно починає робочу днину. Iван скинув весла у перший скраю човен, витяг iз-за пазухи старий турецький пiстоль i подав Соломiї. Оце все, що вiн мiг роздобути. - Набитий? - поспитала Соломiя, сiдаючи в човен. - Набитий,- стиха обiзвався Iван, вiдпихаючись вiд берега. Вiн був неговiркий i поважний, наче жалоба зимового краєвиду змiнила йому настрiй. Вони вiдпливли на середину рiчки. Прудка течiя зносила їх униз, i видко було, як тiкали вiд них бiлi береги з чорними вербами. Соломiя не вiдривала очей вiд берега. Там над водою купка людей лагодилась сiдати в човен. Чи їх троє, чи четверо? - мучило Соломiю питання, i вона нiяк не могла порахувати. Вона бачила, як вони сiдали i як човен загойдався на водi, вiддiляючись вiд берега. Обидва човни сунулись по чорному дзеркалi i лишали за собою город. Турецький човен теж виплив на середину, певно, хотiв покористуватися силою течiї. Так вони плили далеко один вiд одного, не наближаючись до себе. Швидко город зовсiм закрився за прибережними вербами. Iван налiг тодi на весла, i його човен почав наганяти переднiй. Вже можна було розiбрати, що там сидiло четверо - двоє на веслах, а двоє - один проти одного. Соломiя впiзнала Остапа. Треба його сповiстити. - Оста-а-пе-е! - вигукнула вона на голос пiснi, i той музикальний вигук покотився помiж бiлими берегами, долинув до людини на передньому човнi i стрепенув нею. - Оста-апе! - спiвала Соломiя.- Ми їдемо тебе визволяти!.. Iван б'є одного... я стрiляю другого, ти возьми собi третього... Гарний сильний голос спiвав на водi, все наближаючись, все змiцнюючись, i турки заслухались. Вони не помiтили навiть, що просто на них летить човен i ось-ось стукнеться з їхнiм. Соломiїн човен повернув боком i був усього на аршин вiд турецького, коли турки загалакали. Та було пiзно: човни черкнулися, загойдались, i саме тодi, як турки з лайкою нагнулися, щоб вiдiпхнутись, Iван пiдняв весло i з усiєї сили спустив його на червоний фез '[14]. У той же мент мiж них блиснув пострiл i звилась хмарка диму. - Алла! - скрикнули турки з несподiванки. Одного душив Остап. Той мент був таким блискавичним, що видався хвилшгого с^. Iван, спустивши весло на голову турковi, пiдняв його знов i на хвилину закляк, дивлячись на розгойданий, стрибаючий по водi човен iз переляканими людьми. Соломiю крiзь серпанок диму опiк лютий погляд червоних очей, i їй здавалося, що вона стрiляє безперестанку, хоч могла вистрiлити лише раз. Раптом Iван почув, що його впекло щось у живiт. Вiн машинально спустив весло на турка, але весло сковзнуло i випало йому з рук: червоний фез турка якось витягся перед очима, немов вирiс, вiдтак щез; Iван розкинув руки, похитнувся, в головi мигнула свiдомiсть, що йому щось недобре. - Ой боже ж мiй! - скрикнув вiн раптом i полетiв навзнаки в воду. Хибкий човен нагнувсь пiд вагою його тiла i викинув Соломiю. Льодова вода голками пройшлась по Соломiїному тiлу, сон щез i свiдомiсть освiжила мозок. Намагаючись вхопитись за перекинутий човен, Соломiя побачила, що Остап б'ється в руках двох туркiв, а третiй - той самий, що був пiд Iвановим веслом,- держить у руках димучу ще рушницю. Довгий човен трiпавсь перед її очима на водi, як велика риба. •^м. Значить, нi вона, нi Iван нiкого не забили... ЗнаiЇ. чить - усе пропало... Але їй не до того... Вона чує, що 4^"' могутня течiя бере її в свої обiйми, а чорна глибiнь тягЇiiг^яе за ноги. Приходить смерть. Але вона не дасться. Во^я на має сильнi руки, а до берега недалеко. Вона чує за { _ собою якiсь крики, Остапiв голос, та їй не до них. Вона " мусить поспiшатися, поки не змерзло тiло... Дикi, невгамовнi сили життя встають, i пруться, i розпирають ^ груди, зростають у лютiсть... Усi сили добути... всю теплу кров... усю волю... Ось ближче до берега... Ось берег видко... а там так гарно, там сонце сяє, там зелено, там небо синє, там радiсть, життя... Душа рветься до сонця, а тiло тягне до себе чорна безодня. Вона оковує його залiзом, обвiшує камiнням, обхоплює холодними руками... Все тяжчим i тяжчим стає воно, все глибше i глибше пiрнає у воду... - Остапе!..- з розпукою кличе душа. - Соломiє-є!..- доноситься до неї крик серця. - Соломiє!..- чує вона крiзь холодну хвилю, що б'є їй в очi, торкається чола, розплутує коси... Жовте, каламутне свiтло потиху лине догори... згадки життя займаються, як iскри, i гаснуть, попелiють, як iскри... По чорнiй рiчцi помiж бiлими берегами прудко пливе човен, тане вдалинi i обертається в цятку... за ним несе вода другий, порожнiй, хлюпає в його бiлi боки i фарбує їх у червоний колiр... Тихо в повiтрi... * * * Чимало води утекло в Дунаї з того часу. На високiй бессарабськiй половинi, де удень котиться брудна хвиля овечої отари, а по ночах сумно гуде вiтер, стоїть одиноко високий пам'ятник, поставлений на згадку розливу людської кровi. Там колись бились турецькi яничари з московським вiйськом. Тьмяно свiтяться вiкна у маленькiй хатинцi, де сторож варить собi убогу вечерю. Весело, з трiском палає в печi сухий комиш i гуготить у коминi. В печi щось булькає. Сивий дiд грiє свою бороду бiля вогню i слухає розмову вiтру. Що не кажiть, а вiн живий, той вiтер. Вiн летить iздалеку, понад тихими селами i забирає по дорозi, всичує в себе i тишу села, i клекiт мiста, шемрання темного лiсу, дзюрчання вод i дзвiн стиглого колоса. Вiн несе в собi весь гомiн землi, вiд тихо-то бринiння мушки до гуркоту грому, вiд скритого зiтхання серця до крику смертельної розпуки. Треба тiльки умiти слухати. А дiд навчився. Довгi роки самiтного життя серед розлогих просторiв, у цьому царствi вiтру, навчили його розумiти таємну розмову. Ось i тепер приносить йому той вiрний товариш усякi звiстки свiту i кидає, мов цiнний дарунок, у комин хатинки. Дiд пiднiмає кудлатi брови i слухає. Його мутнi очi дивляться в простiр, а усмiшка розсуває зморшки. - Чую, чую...- шепче вiн i виходить iз хати. Темрява i пустка обгортають його. Вiн повертається у той бiк, де далеко, за селами й ланами, пливе Дунай,- i шепче: - Знов мене кличеш, Соломiє? Почекай, швидко прийду, не забарюся вже... А вiтер гуде, розвiває дiдовi бороду i приносить йому тихий, ледве чутний, мов iз дна Дунаю, поклик: - Оста-а-пе-е!.. - Отак вона мене часто кличе,- оповiдає -дiд людям, що iнколи заходять у сторожку.- Як тiльки вiтер загуде - так i кличе до себе... то в комин гукне, то надворi покличе... а часом серед ночi збудить... А не приходить, нi... Та й хвала богу, бо засмутилась би небiжка, коли б прочитала моє життя, як воно списане на спинi... I Остап охоче пiднiмає сорочку i показує збасаманений синiй хребет, де списана, як вiн каже, його життєпись. - Оце ззаду пам'ятка вiд пана, а спереду, мiж ребрами, маю дарунок вiд москаля... кругом латаний... з тим i до бога пiду... Дорого заплатив я за волю, гiрку цiну дав... Половина мене лежить на днi Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею... Листопад 1901 р. [1] Раду, йди сюди! - Авт. [2] Що кажеш? - Авт. [3] Куди йдеш? - Авт. [4] Гарний.Авт. [5] Добре! - Авт. [6] Чоловiк? Чоловiк? - Авт. [7] Як звуть? - Авт. [8] Куди йдеш? - Авт. [9] Грошi! Грошi! - Ред. [10] Овечої вовни.- Ред. [11] Полiцiину дiльницю.- Ред. [12] Добрий.Ред. [13] Одяг.-Ред. [14] Головний убiр.- Ред.