- Вiн, бачите, був в апаратнiй...
   - Бiля машини, значить...
   - Бiля машини, - каже Маланка.
   - Держав маслянку, а шестерня раптом i того... i повернулась...
   - I повернулась, - каже Маланка.
   - Вiн тодi правою лап, щоб схопити маслянку, а йому чотири пальцi так i
вiдтяло.
   - При самiй долонi.
   - Живий? - питає Маланка.
   - Живий... там фершал.
   Долi свiтиться свiтло, а що там роблять, який Андрiй - Маланка не знає.
Тiльки тепер почула, що стогне. Значить, живий.
   Врештi той самий сердитий голос гукає:
   - Тут жiнка? Ну, бабо, йди...
   Робочi дають їй дорогу. Вона бачить щось бiле, наче подушку,  i  тiльки
зблизька помiчає жовте, як вiск, обличчя, якесь зсохле,  маленьке,  чорне,
скривлений рот.
   - Андрiйку, що ти зробив з собою?
   Мовчить i стогне.
   - Що з тобою, Андрiю?
   - Хiба я знаю?.. Калiкою став... Збери мої пальцi....
   - Що ти кажеш Андрiйку?
   - Збери мої пальцi, закопай в землю... Я ними  хлiб  заробляв...  Ой...
боже мiй, боже...
   Пiдiйшли двоє робочих i забрали Андрiя. Не дали Маланцi поголосити.
   В апаратнiй Маланка шукала  Андрiєвих  пальцiв.  Три  жовтих,  в  олiї,
цурпалки валялись долi, бiля машини, четвертого так  i  не  знайшла.  Вона
загорнула знахiдку в хустину i взяла з собою.
   Вранцi Андрiя одвезли в лiкарню, в город, а Маланку покликав сам  панич
Льольо. Вiн довго сердивсь, кричав на неї, як на Андрiя, але, спасибi, дав
п'ять рублiв.
   За  три  тижнi  Андрiй  повернувся.  Худий,  жовтий,  посивiв,  рука  в
черезплiчнику.
   - Болять в мене пальцi, - жалiвся Маланцi.
   - Та де тi пальцi?
   - Як ворухну їми - а все кортить - так i болять. Ти їх поховала?
   - Авжеж. На городi.
   - Що ж будем робити? - журилась Маланка.
   - Як що? Пiду на гуральню, нехай поставлять на iншу роботу.
   Але в конторi сказали, що калiк не приймають. До  панича  Льольо  i  не
пустили.
   - Се добра  справа,кричав  Андрiй.Робив,  пане  добродзею,  на  сахарнi
дванадцять лiт - не чужа ж вона була, а твого тестя - тепер  у  тебе  руку
при машинi скалiчив, а ти мене викидаєш, як щось непотрiбне...
   Толi ходила Маланка. Просила, благала - не помоглося.  I  так,  кажуть,
великi втрати: за лiкарню платили, п'ять рублiв дали, а скiльки мороки...
   - От i маєш, Андрiйку, гуральню! - шипiла Маланка, зганяючи злiсть.

   * * *

   - Мамо... що я вам скажу..
   - А що там, Гафiйко?
   Гафiйка нерiшуче мовчала.
   - Та кажи вже, кажи...
   - Пiду я в найми.
   Маланка пiдняла руки. Вона знов за своє!
   Всi її сердять, дратують, хоч забирайся з свiта.
   - Ви не журiться, мамо. Так було б краще. Тато не зможуть вже заробляти
- куди їм? А настане зима...
   - Мовчи! Чого ти вчепилась душi моєї! Я вже й так стала неначе тiнь.
   Гафiйка замовкла. Їй було досадно. Мати хлипа, а хто зна чого.
   Довго Маланка сякала носа та утирала сльози.
   Гафiйка подумала вголос:
   - Якраз Пiдпара шукає дiвки.
   Маланка уперто мовчала.
   Так воно i розпливлося, як завжди.
   А Андрiй лютував. Голос став в нього ще бiльше пискливий, жiночий. Коли
вiн сердивсь, краска заливала  йому  лице,  вiд  чого  вуси  бiлiли,  наче
молочнi.
   - Багачi! фабриканти! зробили з мене калiку, а тодi i нагнали.  Забрали
силу, випили кров, та й став непотрiбний.
   Кожному стрiчному Андрiй тицяв скалiчену руку.
   - Ось подивiться, що  з  мене  зробили.  Дванадцять  лiт  сотали  жили,
дванадцять лiт паслися мною... То така має бути правда на  свiтi?  А,  сто
сот крот...
   Андрiй вiд Хоми перейняв лайку. Вiн нахвалявся:
   - Це їм так не минеться, чужа кривда вилiзе боком.
   Нахвалки тi дiйшли до пана, i вiн перестав посилати  Андрiя  на  пошту.
Тепер на пошту ходив вже iнший.
   - Що ти зробиш йому, гладкому?-думав Андрiй.- У кого  сила,  у  того  й
правда. Ми як худоба в пана. Та де! Вiн худобу пожалує  швидше,  бо  оддав
грошi за неї. Правду казав той Гуща...
   Гафiйка позирнула на батька прихильним оком. Аж  ось  коли  згадав  про
Гущу...
   Про найми не було бiльше розмови, проте нишком всi знали, що доведеться
Гафiйцi служити. Маланка була недужа, осунулась зразу i не щодня  виходила
з хати. Гафiйка ходила на роботу сама. Давня бiда знов повернулась.  Гiрко
було Маланцi.
   От, зростила дитину, берегла, доглядала, рада була неба їй прихилити та
зорями вкрити, а тепер оддай мiж люди на поневiряння.
   Бона знала, що значить служити. Це добре знали її спрацьованi руки,  її
душа, заглушена в наймах, як бур'янами квiтка.
   Одно тiльки потiшало Маланку: ось-ось не видко - будуть  дiлити  землю.
Тодi Гафiйка покине службу i знов поверне додому.
   А як прийшлося одводить до Пiдпари Гафiйку, Маланка була мов  з  хреста
знята. Кланялась i прохала, щоб не робили кривди дитинi.
   У Пiдпари Гафiйку ждала цiлоденна робота. Хазяйка була  слаба,  немiчна
жiнка, що все стогнала i ледве човгала по помостi шкарбунами на босу ногу.
Уся хатня робота припала Гафiйцi, а найбiльше мороки завдавали  їй  свинi.
Кабани лежали по сажах, а кнурцi, льохи i поросята рили подвiр'я.  Вранцi,
поки Гафiйка готувала їм їжу, все це вищало, кувiкало,  хрюкало  i  товкло
мордами в дверi. А над головою докучливо стогнала хазяйка, рипiв її  голос
i човгали шкарбуни по помостi. Гафiйка рада була, що попадала нарештi  мiж
свинi. Свинячий гурт, уїдливий i пажерливий, зразу накидався на неї,  рвав
з рук, глушив її криком i мало не валив з нiг. Вона  не  могла  дати  собi
ради i тiльки дивилась, як свинi перекидали пiйло, мiсили  ногами  їжу  та
гидили. Сажовi поводились краще. Чистi, важкi, вони  не  хотiли  турбувати
свiй зад i ставали лиш на переднi ноги. Їх треба було прохати  їсти.  Вони
не хотiли. Жмурили соннi маленькi очi,  здiймали  вгору  чистi  кругленькi
рийки i так нiжно стогнали: ох! о-ох!.. наче хазяйка.  Гафiйка  чухала  їм
животи, такi  рожевi,  повнi;  тодi  вони  одставляли  ще  задню  ногу,  а
закуцьорблений хвостик, наче живий  калачик,  весь  час  тремтiв...  Ох!..
о-ох!..
   Сюди любив заходить i сам Пiдпара. Коли його висока постать  з'являлась
у дверях, а на сажi падала тiнь, Гафiйка здригалась. Вона боялась Пiдпари.
Вiй був неласкавий, суворий; вiчна турбота ховалась у нього  пiд  волохатi
брови, блищала срiблом в чорних  волоссях.  Вiн  штурхав  цiпком  кабанiв,
здiймав їх на ноги i мацав хребти. Не дивлячись на Гафiйку, говорив до неї
суворо:
   - Гляди менi, дiвко, щоб чисто ходила бiля свиней. Божа тварина любить,
щоб дбали за неї.
   Опрiч Гафiйки, було ще два наймити. Пiдпара варив з челядi  воду.  Йому
все було мало роботи. Вiн сам робив за двох. Коли  наймити  їли,  голоднi,
багато, вiн бурчав жiнцi: "як їсть, то впрiє, а як робить,  то  змерзне...
Стук-грюк, аби з рук..." Коли ж страва була недобра i наймит  клав  ложку,
Пiдпара сердивсь: "злиднi! що воно їло удома? Юшку з картоплi".
   Гафiйцi здавалось,  що  то  вiн  про  неї  говорить.  Особливо  Пiдпара
ненавидiв бiдних. Зсував густi брови i з  презирством  цiдив  крiзь  зуби:
"голота! що воно має... Якби робив, ледащо, то мав  би.  А  воно  на  чуже
зазiхає".
   Хоч те було добре, що хазяїн рiдко сидiв у хатi. Вiн вiчно був в  полi,
на сiножатi, в клунi, бiля свиней. Скрiзь од високої постатi падала тiнь -
i там, де вона впала, робота, здавалось, йшла швидше.
   Часом, в недiлю, Пiдпара здiймав з  жердки  жупан  i  надягав  на  себе
широкий пояс.
   По вiдходi Пiдпари хазяйка млiла, наче вмирала:
   - Пiшов на сход... ох, ох... щось колить у грудях... Мого люди слухають
дуже... що скаже, так вже й буде.., Страх - поважають. Хотiли за  старшину
обрати, та мiй не хоче. Щоб не розтеклося добро без хазяйського ока... Ох,
моє лишенько... ох!..
   Але щось воно було так, та не так.
   Пiдпара повертався сердитий.
   - Чорт його знає, що сталось з народом,жалiвся жiнцi.Перше, що  скажеш,
всяк тебе  слуха,  а  тепер  хоч  мовчи...  така  розпуста.  Вже  менi  тi
верховоди... Голота! тьху!..
   Пiд бровами у нього лягала тiнь.
   Часом  збирались  гостi.  Холодком,  в  свято,  приходив  Скоробагатько
Максим, староста сiльський, якого дражнили  "вовчком",  i  тесть  Пiдпари,
Гаврило. Вони сiдали надворi, на вiльнiм повiтрi,  а  Гафiйка  виносила  з
хати сало та рибу. Хазяйка, хоч було тепло, напинала на плечi кожух i  теж
приставала до гурту.
   Вони їли i мiркували, де що вигоднiше продати, хто скiльки чого зiбрав,
хто кого й як пiддурив. Рудий Максим  мав  звичку  згортати  з  столу  всi
кришки у жменю та кидати в рот, а пiсля сала облизував пальцi. I не  тому,
що був голодний, а щоб не пропало.  Вiн  неспокiйно  клiпав  очима,  вiчно
смiявся i повертав на всi боки  широкий  вид  з  густим  ластовинням.  Вiн
завжди на слизьке зводив спокiйну розмову.
   - От скоро почне голота землю дiлити...  Ха-ха!  Пащо  багатим  стiльки
землi? Щоб, значить, "усiм по сiм"... Ха-ха!.. Ти скiльки маєш?  Тридцять?
От двадцять три i одрiжуть. Ха-ха!..
   Пiдпара не любив жартiв. Але Максима не легко  було  спинити.  Вiн  вже
моргав до Гаврила.
   - А вам, куме, не грiх i бiльше  оддати.  Нащо  вам,  справдi,  ви  вже
старi, нехай голота у палки вб'ється, покушає папки.
   - Атож! Що громадi, те й бабi,посмiхався криво Гаврило.Ше доведеться на
старiсть за снiп заробляти.
   - Ой-ой! Ще й як! Хiба забули вже жати?
   Пiдпара сердивсь.
   Чорта лисого вiзьмуть. Вiн i упруга не дасть. Що дiди та батьки  кров'ю
здобули, те нерушиме. А що надбав, то його праця, i всяким неробам зась.
   - Поклав би на мiсцi, як пса, нехай би зваживсь котрий, не  побоявся  б
грiха!
   Пiдпариха загорталась в кожух i стогнала.
   - Ти хоч би кращу рушницю купив...  Ох,  ох,  боже  мiй  милий!..  Твоя
негодяща, мотузком зв'язуєш...
   - Буде й така... нащо грошi втрачати...
   "Ну, цей i клаптя не випустить з рук, поки  живий",  -  хитала  головою
Гафiйка.
   По тих розмовах Пiдпара ставав ще похмурнiшим. Облягаючись на нiч,  вiн
поправляв на стiнцi рушницю i клав бiля себе сокиру.
   Гафiйцi робилось страшно.

   * * *

   Небо сiє дрiбненький дощик на густе сито, а Мажуга накрив плечi  мiшком
i ходить селом. Згинається i розгинається, як складаний ножик.
   - Чули, пан не хоче набавить цiну...
   - Звiдки ти знаєш?
   - Тiльки що Прокiп з людьми був в пана.
   - Що ж пан?
   - Як було досi, так, каже, буде й надалi. Дорожче не дасть.
   - Так. Що ж нам тепер?
   Мажуга пiдiймає руку, наче голоблю, стискає кулак i викидає  з  запалих
грудей, наче з безоднi:
   - Бастувать будем.
   - Не схочемо ми, наймуть ямищан.
   - Ямищани не пiдуть. Вони теж пiдняли цiну.
   Олекса Безик виходить з свого подвiр'я, за ним по болотi скаче дiтвора,
як циганчата.
   Вiн на все згоден. Як забастовка, то забастовка. Гiрше не буде.
   Мажуга йде далi. Його постать у сiтцi  дощу  то  стає  довша,  то  знов
коротша, наче риба в неводi б'ється.
   Маланка сховала руки пiд хвартухом i злiсно блиска очима.
   - Так, людоньки,  так.  Лiзьте  в  ярмо,  жнiть  за  тринадцятий  снiп.
Послужiть пановi.
   I затиснула сухi, зiв'ялi губи.
   - Не дiжде. Хай сам собi жне.
   - Коли ж стерня коле...
   Олександр Дейнека погано лає. Важкi лайки гупають  скрiзь,  як  цiп  на
току.
   Вiн мокне, а в хату не йде. В гуртi йому легше.
   - Затявся пан, держiмось i ми.
   - Проти громади нiчого не зробить.
   - Не присилує жати.
   - Авжеж.
   - Бастуймо i край,рiшає Пiвтора Лиха.
   А Мажуга вже на другiм кутку людей пiдiймає.
   - Чули?
   - Та чули.
   - Ну, що ж?
   - Як люди.
   - Бастують.
   - Коли бастують, то й ми пристанем.
   А панська нива дрiмає, як море, у сiрозеленiй мряцi сниться їй серп.

   * * *

   Хома сидить на горбку. Андрiй бiля нього. Сонце пече.  Котиться  марево
понад селом та нивами i танцюють у ньому - лiворуч  гуральня,  праворуч  -
двiр.
   Голос в Андрiя тонкий, плаксивий. Наче милостинi просить з очей Хоми.
   - Бачите, Хомо, що з мене зробили.
   Але Хоминi очi каламутнi, як вода з милом. Вперлись кудись в простори i
тiльки зрiдка, як на милянiй баньцi, мигне в них зелено-червоний вогник.
   - Куди я тепер? До чого, як нема рук?
   - Х-ха!
   - Їм такi не потрiбнi. Мають здорових.
   Хома мовчить.
   - Що ж менi - пропадати?
   - А пропадеш.
   - Де ж правда на свiтi?
   - Мовчи, Андрiю. Мовчи та гинь.
   - Живий не хоче гинуть.
   - Тепер вiн плаче, а перше радiв: гуральня! Диво яке!..  Щоб  тому  очi
грали та танцювали зуби, хто її ставив.
   Андрiй гасне вiдразу i вже бiльше до себе говорить:
   - З'їли мене, пане добродзею... Взяли та й з'їли...
   - А ти думав - вони пожалiють? Гляди сюди!
   Хома торкає Андрiя в плече i повертає налiво. - Бачиш отих, що  там!  -
Потому повертає його направо: - i тих, що там, багачiв, дукiв...  Вони  на
людей капкани ставлять, як на  вовка.  Спiймавсь,здеруть  iз  тебе  шкуру,
оббiлують дочиста, а те, що їм непотрiбне, викинуть в гнiй.
   - Правду ви кажете, Хомо, ой, правду...
   - Ти собi думаєш - фабрику ставлять, фiльварок  будують.  А  вони  пута
кують на людей, ставлять сiльце, щоб людську силу спiймати в  нього,  кров
людську сточити, бодай вас сточило, як шашiль сволок...
   Андрiєвi душно. Старi слова говорить Гудзь, а вони крають сьогоднi,  як
нагострений нiж, наче бiльма з очей стинають. На хвилину очi пробили  мури
гуральнi, стiни панського двору i дивляться вглиб, по-новому.
   - Запоганили землю, наче короста,чує Андрiй.Скiльки  Їх  -  жмiнька.  а
гляди, як насiли землi на груди, як простягають далеко руки. Здушили  села
своїми ланами, наче зашморгом шию, загнали в шпарку - бач, он лежать села,
як купи гною на панському полi, а над ними димлять сахарнi й  гуральнi  та
людську силу переганяють на грошi...
   Андрiєвi дивно, що вiн вперше сьогоднi побачив, якi  справдi  маленькi,
загубленi села. Наче хто розтрусив по майданi трошки соломи з воза. I  теж
йому дивно, що панський пастух наче вирiс одразу отут  перед  ним.  Сидить
поплiч, наче дуб врiс у землю, а пiд ноги йому покiрно котять жовтi  хвилi
лани i навiть сонце в покорi стелеться долом.
   Андрiй забув жалiтись. Вiн тiльки дивиться й слуха.
   - Поглянь на мене, а я на тебе.  Ти  менi  сивий  волос  покажеш,  своє
калiцтво, а я тобi що? Може, душу свою,  що  закопав  у  гної,  як  глядiв
панську худобу! Я там все закопав, чим горiла душа, а  ти  один  з  другим
дививсь та мовчав, бодай ви понiмiли навiки всi догола, кроти слiпi...
   Овва! А що змiг би Андрiй? Чим виннi люди?
   Хома встромляє в Андрiєвi очi свої,  каламутнi.  Гострий  колючий  смiх
креше з них iскри, а насподi сiрожовтої гущi почина вже кипiти.
   Андрiй не може змигнути, йому моторошно. Хома мовчить, та  Андрiй  чує,
що смiх клекоче в Хомi, мов вода в казанi.
   Смiх вирвався врештi, i прижмурилось сонце.
   I раптом велике, гаряче обличчя  присунулось  ближче,  до  самого  вуха
Андрiя, вiйнуло жаром. Слова полетiли так швидко, що вiн їх ледве ловив.
   - Не мiг? Нi, брешеш, мiг. Бачиш - лани... пшениця, як море...  панське
багатство... А ти узяв сiрник - один з коробки сiрник - i полетiли в  небо
дими, а на землi лишився сам попiлець... Бачиш -  будинки,  палаци,  повно
худоби, добра... а ти прийшов маленький, сiрий, як мишача  тiнь,  -  i  за
тобою тiльки вугiлля...
   Хома говорить все швидше i швидше, рве слово, свистить i клекоче.
   - Од пана до пана... з гуральнi в сахарню... з кубла в  кубло.  Скрiзь,
де людська кривда гнiздо собi звила, аж поки не стане гола земля...
   Андрiєвi очi лiзуть на лоб, а за плечима - мурахи.
   - Чуєш? - свистить Хома, - тiльки гола земля та сонце.
   Хома божевiльний... Що вiн говорить? Андрiєвi треба щось одповiсти,  та
язик, полохливий, як заєць, тiка кудись в горло.
   Повернувся нарештi, але виходить зовсiм не те, що треба.
   - Бог з вами, Хомо. Хiба таке можна робити?
   Хома дивиться мовчки, потому цiдить до нього згори вдолину,  наче  межи
очi плює:
   - Хам ти... Червак... Гний, пропадай, щоб i слiд твiй загинув, так наче
нiколи тебе не було...
   - Овва! Якi ж бо ви, Хомо...
   Але Хома не слуха. Встає високий, лютий i йде в пшеницю, як в  воду,  а
Андрiй прилип до землi, неначе торiшнiй зогнилий листок.

   * * *

   Економ свiтить до пана чолом, а на бронзовiм обличчi, де завжди блукало
сонце, пан бачить якийсь неспокiй.
   - А що там, Янє?
   - Прошу пана, сьогоднi не можна почати жнива.
   - А то чому? Хiба Ян не загадував вчора?
   - Цiле село оббiгав, прошу  ласкавого  пана,  та  нiхто  на  роботу  не
вийшов. Не хочуть жати по нашiй цiнi.
   -Як то не хочуть?
   Пан стрепенувся. Забастовка? У нього? Пан чує образу. Вiн знає,  що  по
селах були забастовки, але щоб в нього, коли вiн  завжди  був  добрий  для
хлопа, не раз дарував спаш, а його  жiнка  нiколи  не  одмовляла  хорим  в
порошках хiни, олiйку i арнiковiй примочцi... Вiн ще раз хоче почути:
   - Як каже - не хочуть?
   - Так, прошу пана.
   Звичайна справа. Масти хлопа хоч медом, вiн вкусить, наче гадюка.
   Пан зазирає в вiкно. Сонце тiльки що встало.
   - Ну добре. От що... зараз менi на коня i духом до Ямищ. Нанять ямищан.
Коли не схочуть, набав цiну.
   - Слухаю пана.
   - Лайдаки!
   Але не встигла ранiшня  тиша  ковтнути  ще  тупiт  кiнських  копит,  як
знадвору влiтає в хату приглушений гомiн i тiльки  високий  жiночий  голос
рiже його, як поломiнь дим.
   Що там?
   Пан одчиняє вiкно.
   Вся челядь на дворi. Пастухи навiть. Наймички з кухнi на бiгу  лопотять
спiдницями... Якiсь чужi люди.
   - Що там за крик? Якi там люди?
   Пан загортає розхристанi груди i хоче щось зрозумiти, але на  нього  не
звертають уваги.
   - Максиме! Хто там? Максиме!
   Максим врештi бiжить, якийсь непевний, наляканi очi, а за ним другi.
   - Це, прошу пана, не наша вина... Життя милiше за службу...  Скалiчать,
що тодi дiти будуть робити...
   - Що таке? Ну! Говори!
   В одповiдь челядь кричить гуртом:
   - Як що? Забастовка. Не покинем роботи, поб'ють... Чого  тут,  ходiм...
Гей, хлопцi, гайда... Це, пане, не наша воля...
   Кров заливає пановi мозок.
   - Куди ви! Сто-ять!..
   Скрегнув розлючений голос, як залiзо об камiнь, i раптом зiрвався.  Пан
чує, що впав його голос, розбився i не сила пiдняти. Даремне.  Челядь  вже
бiля брами, збилась в воротях, як  сiра  отара,  яку  женуть  на  пашу.  З
будинку вибiгають дiвчата i тiльки мигтять червоним до сонця.  Вiд  обори,
спiзнившись, поспiшає один серед пустки  маленький  гусiй.  Пiдняв  руками
поли, картуз насунув, батiг в'ється за ним по землi, наче гадючка, i  лиша
за собою кривулькою слiд.
   - Куди ти? Гунцвот! - тупа ногою пан. - Назад!..
   Гусiй тiльки пiддає ходу. Стоїть пан хвилину i дивиться в пустку.
   - Бестiї! хлопи!..
   Натягає спiшно штани i вибiга на подвiр'я.
   Пусто.
   Йде вздовж будинкiв. Чудно. Не його двiр. Наче чужий.
   Заходить у чорну пекарню, пхає ногою дверi й кричить:
   - Марино!
   Нiкого.
   - Олено!
   Тихо.
   В чорнiй пекарнi, як у кузнi. Закопченi стiни, долiвка в ямах, а кислий
дух поту i рощини, як кiт лiнивий на печi, мiцно залiг в пекарнi. Оберемок
дров бiля печi, розчато чистить картоплю. I все покинуто жужмом.
   Пан iде далi. По подвiр'ї розтеклись гуси: гусенята коливають з ноги на
ногу, наче вiтер морiжком гонить жовтi пушинки.  Не  вигнав,  значить,  на
пашу. Пан хита головою. Корови так i лишились в  оборi.  Дверi  в  возовню
стоять отвором, i чорна пустка вигляда звiдти, як з беззубого рота. Бричка
стоїть надворi, а коло неї валяються шори. Ах ти, скотина, бидло! Пан бере
шори, щоб занести на мiсце, але зараз i кида. Невже нiкого i бiля коней?
   - Мусiю, гей!!
   Знову тихо.
   - Мусiю! Ти там?
   Чудно падає голос в околишню пустку i без одповiдi гине.
   Пан згортає на черевi руки i озирає подвiр'я...
   Що ж се таке?
   Сниться, чи справдi?
   Ось тiльки двiр був як серце, що б'ється i розганяє  по  тiлi  кров,  а
тепер все завмерло, спинилось, i кожнi зачиненi дверi,  кожна  чорна  дiра
отвору - наче загадка.
   Пси побачили пана i вже скиглять йому пiд ноги, скачуть на груди.
   Геть!
   А бестiї, хлопи!
   Вертає в дiм. I там скрiзь пустка. Жiнка ще спить. Вiн проходить  через
порожнi кiмнати, зазирає в столову, шука покоївки - анi душi. Злiсть  його
душить. Грима дверима, перекидає стiльцi i хоче так крикнуть, щоб по  всiх
хатах заскакала стаєнна лайка.
   А, бестiї, бидло!
   Де Ян?
   Стає i слуха.
   Через те слово враз  зашумiли  круг  його  лани,  захвилювалась  стигла
пшениця. А жати не можна!
   Де Ян?
   Вiн сам послав Яна до Ямищ женцiв наймати.  Ямищани  прибудуть,  i  все
скiнчиться. Але тi хлопи!
   Пан не може сидiти в хатi. Його тягне на двiр. В тiм дворi-трупi  якась
принада. Вiн  ще  раз  проходить  його  од  кiнця  до  кiнця,  самотнiй  i
безпомiчний, повз замкненi брами стодол,  чорнi  отвори  стаєнь,  вогкi  й
блискучi очi коров.
   А Ян, стiкаючи потом, весь в хмарi пилу, жене назад. Кiнь сапа  -  сапа
економ, трясучись на стременах. Його стрiчають криком:
   - Що, панський приплiчнику, найняв ямищан?
   - Маєш женцiв доволi? ха-ха!
   Ян скаче не озирнувшись i тiльки здiймає з нагаєм руку та  мовчки  кива
позад себе.
   Село замкнулось, чекає. Очi у всiх видющi,  вуха  чуйнi.  Двiр  -  наче
мрець у селi, хоч тихий i нерухомий, а будить тривогу.
   Звiстка, що ямищани  не  хочуть  найматись,  мчить  селом  швидше,  нiж
економiв кiнь. Хоч день робочий, а усi вдома. Пiд ворiтьми  купками  люди,
по хатах дверi отвором. На городах спинилась робота. Стоять мiж  грядками,
заклавши руки, i розмовляють через сусiдськi плоти.
   - Чули? Хоч би душечка в дворi. Покинули всi.
   - Вони давно вже пристали, чекали тiльки, аж люди почнуть.
   - Що ж воно буде?
   - Почне сипатись зерно, набавить цiну.
   - Глядiть ще, щоб не найняв стороннiх.
   - Де там, не пустять. Нашi не пустять чужих.
   Прокiп вмовляє:
   - Держiться. Як будемо разом стояти, наш буде верх.
   Йому ловлять слова iз рота.
   - Аякже. Гуртом, мовляли, i батька бить добре.
   Багатшi бурчать. Вони по колiна загрузли у землю, їм важко.
   - Забастовка! Буде вам забастовка... не один ззаду почуха...  ет,  чорт
зна що.
   Але не дуже бояться.
   Молодь смiється.
   - Ловко?
   - А ловко.
   У полуднє дiти розносять: пан пiшов на гуральню. Крiзь шибки  вiкон,  з
городiв i з-за плотiв йдуть за паном сотнi очей. Пан йде мiж очима, як пiд
зоряним небом.
   - Пiшов на гуральню до зятя.
   - Обiдать подався, бо дома нiчим.
   - Не наварилось.
   Навiть Панас Кандзюба смачно чмока губами:
   - Озуть би тебе у постоли...
   Незабаром знов новина: панич Льольо послав до двору робочих з гуральнi.
   - Нашi побили робочих.
   - Брехня. Нiхто їх не бив. Не пустили та й годi.
   - Хай пан сам бiля худоби походить.
   - Ми йому не боронимо.
   Прокiп просить Дейнеку та двох парубкiв стати на _вартi i не пускати до
двору.
   Згодом виїздить панi з двору на конях, що вислав з гуральнi Льольо.
   День тягнеться довго, неначе рiк.  Здається,  що  пшениця  сиплеться  в
полi, що пан не видержить бiльше, ось-ось покличе жати,  пристане  на  те,
чого бажають люди.
   По полуднi знов скаче селом  економ,  як  навiжений.  Перiщить  коня  i
плигає в стременах, немов хоче коня обiгнати.
   Люди встигали побачити зад кiнський та економову спину.
   - Понесло десь у Пiски.
   - Не поживиться там. Не наймуться.
   - А що?
   - Бастують.
   Вечiр вже близько, а змiн нiяких.  Тiльки  на  панському  дворi  ревуть
корови.
   Тихо сiдає сонце червоне  на  зеленому  небi,  певно,  на  вiтер.  Щось
гнiтюче, тривожне росте на землi непомiтно. Жеврiють  вiкна  по  хатах  та
ревiння худоби боре густе повiтря. Хiч би нагодував хто скотину...
   - Що ж вона винна... Стоїть, бiдна, не ївши, не пивши...
   Панський двiр все голоснiше реве. Корови не  мукають  вже,  а  хриплим,
скрипучим риком, повним  одчаю  i  муки,  кличуть  рятунку.  Конi  сердито
iржуть. Вони десь бунтують у стайнi, б'ють землю ногами  i  роздувають  од
гнiву нiздрi.
   Жiнки з нудьгою вибiгають iз хат.
   - Ой, чути не можу, як плаче худоба.
   - Їй-богу, сама побiжу годувати...
   - Сумно як, господи... Мої дiти аж плачуть.
   Смеркає. Тiнi вилазять з своїх закамаркiв i  нишком,  пiдло,  налягають
землi на груди.
   А з панського двору уперто i  нестерпуче  б'ють  в  село  хвилi  дикого
ревища, наче корабель гине на морi i в  останнiй  розпуцi  розриває  горла
сирен.
   Тодi Прокiп посилає хлопцiв на панський двiр.
   Худоба нiчого не винна.

   * * *

   Пан сидiв мовчки - i люди нiчого. Ходили  в  поле,  жали  свiй  хлiб  i
посмiхались злораде, коли панський економ з нiчим  повертався  з  сусiднiх
сiл. Сонце пекло, пшениця сохла,  от-от  буде  текти.  Прибiгав  становий.
Поштовi дзвiнки, валування собак, грубi лайки i крики - все  се  проплило,
як хмара на лiтнiм небi. Так i поїхав нi з чим. Тiльки  Хому  забрали,  бо
станового налякав.
   А пшениця текла.
   Тодi економ пом'якшав. Ставив горiлку та все вмовляв.  Iнший  налає,  а
iнший вип'є. Пили горiлку - чому не пити? А на роботу не йшли. Може,  кому
й кортiло, та боявся. А пшениця текла.
   Маланка пiшла на поле. Припала вухом  до  безбережної  ниви,  як  чайка
грудьми до моря, i слуха, як стиха лущиться зерно з  перестиглого  колоса,
м'яко пада на землю, як плаче нива  золотими  сльозами.  Їй  жалко,  немов
дитину, хоч воно й панське. Стає на  колiна,  розгортає  стебло  i  збирає
червонi зерна так обережно,  нiжно,  любовно,  наче  немовлятко  виймає  з
купелi Хлiбець святий!..
   Дехто з мiсячних повернулись до пана. А жнива не починались. Нарештi за
тиждень пан набавив цiну. Не таку, як люди хотiли, а все ж  далеко  кращу,
нiж була.
   - Ставати?
   - Ставаймо.
   Прокiп теж радив:
   - Дiйшли до краю.
   Люди зразу припали до панського поля, як до води у  спеку,  понагортали
копи, стiжки.
   А Хому Гудзя скоро пустили.  Вiн  вертався  якраз  повз  панське  поле.
Зиркнув на женцiв i тiльки криво всмiхнувся.

   * * *

   Низько стеляться хмари, ростуть, збиваються в купу  i  опадають.  Вiтер
наче покоси громадить на нiчнiм небi, складає в копицi.
   На луцi важко дрiмають чорнi  стоги,  наче  ситi  воли  на  пашi.  Вони
розпливлися i гинуть у пiтьмi, а Хома чує їх скрiзь:  отут,  i  з  правого
боку, i ззаду, i злiва, над головою. Сiно  таке  слизьке,  гладеньке,  так
гарно пахне, що кортить застромити всередину руку, зворушити мертве стебло
i пустити з неволi придушений там дух материнки, горошку та буркун-зIлля.
   Гострий колючий смiшок ворушиться у грудях у Хоми, пiдступає пiд горло.
Ха-ха!..
   Попрацювали руки i походили ноги, поки зiбрали таке багатство.
   А ось одна мить...
   I не кiнчає. Вiн  наче  бачить  -  громадять  сiно.  Пан  походжає,  як
чорногуз. Нагнувся, ткнув в покiс носом. "Добре сiнце, прошу пана?"  -  Як
золото чисте,.. - -Складайте ж, люди, складайте, щоб дощ не заскочив, -  i
позирає на небо. Заклав руки в кишенi, штани на йому чорнi, а куртка  бiла
- i знов зацибав по луцi, як чорногуз.
   А смiх танцює в грудях.
   Хома лiниво засуває руку в кишеню i не виймає.
   Ще встигне.
   Вiтер шумить помiж стогами,  п'яний  од  духу  сiна,  хмари  лягають  в
покоси, нiч - наче озеро в берегах неба, а Хома знов бачить: стоїть  перед
паном економ, нагай при боцi. - Сей рiк бiльше маємо сiна. -  "Так,  прошу
пана, стане на зиму, стане й продати".
   - Стане й продати, - говорить до себе Хома.
   Вiн обережно насмикав сiна i потрусив. Потому вийняв з кишенi сiрник.
   Вiтер гасить вогонь,  але  Хома  нагнувся,  поставив  дашком  долонi  й
задивився, як пелюстками троянди зарожевiли у нього руки.
   Сiно не хоче горiти. Трiщить i скаче до очей димом.  Це  сердить  Хому.
Однак сiно починає горiти.
   Тодi дiловито, спокiйно Хома вiдходить далi, пiд другий стiг.
   Блимне на мить блищаком i знову згине у пiтьмi.
   Скiнчив нарештi.
   Тепер вiн хоче дивитись.
   Ляга животом на отаву, кладе голову на долонi й чекає.
   Скирти чорнiють виразно, навiть заплющивши очi, Хома їх бачить. Коли  ж
розплющує очi, стоги вже не тi: вкрились димами, i такi легкi, рухливi.
   Дрiбнi вогнi починають гратись пiд ними, як дiти в червоних спiдничках.
Вони скачуть по боках i лiзуть нагору, а чорна маса то гнеться  пiд  ними,
то виросте раптом, наче намагається знятись i полетiти.
   Голова Хоми важко лежить на долонях.  Дивний  спокiй  ллється  по  його
жилах, тiльки глибоко десь, на самому сподi у грудях, хробачком  корчиться
смiх.
   Стоги тимчасом ростуть. Дим розгортає крила i пориває з  собою  вогонь.
Це вже не дiти в червоних спiдничках, а щось велике, завзяте, як звiр,  що
намагається скинути з грудей  вагу.  Простягає  спiдсподу  руки  з  синiми
жилами, душить i пiдгортає пiд себе, наче ведмiдь. Роззявляє криваву  пащу
й жере. Рве зубом й лютує.
   Стоги вже в'януть, осiдають, а вiн все пирска зiрками, як  слиною  кiт,
все диха синiм вогнем, хлюпає полум'ям в берег чорної ночi.
   Хома смiється. Смiшок добувсь йому з  горла  i  покотився  по  зморшках
обличчя, а вiд того Хомi легше на серцi. Прийшов вогонь  i  наче  випiк  у
грудях болюче мiсце.
   Вогонь!
   Червоний, веселий, чистий.
   Ще недавно лежав вiн у темнiй коробцi, холодний i непомiтний, наче Хома
на свiтi, а тепер мститься за людську кривду.
   Гори, гори...
   Каламутнi Хоминi очi теж мечуть iскри. Якби могли, вони б усе  спалили,
усе спопелили, -  сiно,  хлiб  панський,  будинки,  саму  землю  обняли  б
вогнем...
   Бо воно грiшне... Все грiшне на проклятiй землi... Все  грiшне,  тiльки
вогонь святий. Аякже. Сам бог у гнiву кида вогонь на землю.
   Ти збираєш своє добро з людського поту  та  слiз,  з  людської  кривди,
поганиш землю, а вогонь впав - i де те все?  Шукай  у  хмарi,  порпайся  в
попелi... Ха-ха!..
   Лиха радiсть наливає Хомине  серце.  Йому  хочеться  встати,  крикнуть,
зареготатись, зiлляти регiт з вогнем. Але щось його держить, щось в'яже  з
вогнем -  i  здається,  що  коли  встане  або  перестане  дивитись,  стоги
погаснуть i не будуть горiти.
   Стоги нарештi скорились. Покiрнi, тихi, вони рiвно палають, як свiчi  у
церквi. Хмари рожевiють на небi, а далечiнь  трiпа  чорними  крилами  наче
кажан.
   На осяяне поле впали од копиць  тiнi  i  полохливо  тремтять.  Навкруги
тихо.
   Сiно дотлiває поволi, i лиш часом бухне з трiском снiп iскор, або вiтер
зiрве напiвзотлiлий вiхоть та розмече зiрками.
   Раптом далекий гомiн долiтає до  Хоми.  Певно,  бiжать  рятувати.  Хома
осмiхається криво.
   Бiжiть, поспiшайте. Йому не хочеться встати. Байдуже. Спiймають? Нехай.
   Голоси все ближче. Вже чутно, як  гейкають  люди,  як  одкидають  землю
позад себе копита.
   Тодi Хома зводиться врештi. Розминає залежане тiло  i  лiниво,  поволi,
весь кострубатий I чорний, вiдходить у пiтьму.

   * * *

   Збирали пiзнi гречки, коли в селi несподiвано з'явився  Гуща.  Його  не
зразу впiзнали. Вiн обрiс бородою, став старший i наче трохи  чужий.  Гущу
прийняли добре. Мiцно i довго парубки трясли йому  руку,  якось  по-новому
дивились в очi.  Навiть  Андрiй  вже  був  не  той.  Потрiпав  по  плечах,
пiдморгнув хитро i засмiявся.
   - Що, попосидiв?
   Мовляв, знаєм, за що.
   Якось iнакше, нiж перше, люди говорили слово "попосидiв в тюрмi, бiльше
знає, нiж ми".
   Його питали - як? що? Що чути про землю, що по свiтах  говорять,  i  т.
iнше. Вiн був бажаний гiсть.
   Гафiйка почула про Марка вiд Пiдпари. Вiн сердито  жалiвся:  i  так  од
голоти життя не стало, а тут ще Гущу пустили.
   Гущу?
   В Гафiйки спинилось серце. Чи добре почула?
   Ледве дiждалась, як смеркне, i побiгла додому. Але по дорозi наткнулась
на Гущу.
   - Марко!
   Не тямила, що простягає до нього руки.
   Вони щиро обнялись.
   Так все сталося несподiвано й просто, немов тiльки вчора розстались.
   Гафiйка смiялась дзвiнким, уриваним смiхом, мов намисто низала  -  сама
не знала, чого. Рука Маркова тепло лежала на її  станi.  Борода  лоскотала
чоло.
   - Дивiться, а вiн з бородою, як дiд...
   Вони одiйшли попiд верби. Гафiйка була якась нова, прозора, старша
   - Ти мене не забула?
   - Нi, не забула.
   - Ждала?
   - Ждала.
   - А тимчасом розкидала листочки?
   Голос у нього тремтiв.
   - Ти звiдки знаєш? Авжеж пiдкидала. Знаєш, Марку, не тi тепер люди,  що
перше. I в нас була заба-стовка.
   - Ов!
   Гафiйка страшенно горда.
   - Аякже. Багачi так налякались, так налякались. Мiй  хазяїн  ходив,  як
нiч, навiть їсти покинув. Покладе ложку - не можу, каже. I все боїться.
   - А батьковi твомiу i досi досадно, що я не в Сибiрi?
   Гафiйка вся стрепенулась.
   - Де там! Як сталось з  татом  нещастя  -  змiнилися  зовсiм.  "Правду,
кажуть, говорив Гуща"... Добре, що ти прийшов. Тепер нам легше буде....
   - Кому се нам?
   Тодi Гафiйка розказала Марковi, як вони цiлу зиму збирались, як  Прокiп
приносив з мiста книжки i листочки, скiльки до них пристало народу. Навiть
Прокопiв дядько, Панас. "Розкажiть, каже, про тих демократiв"...
   Гафiйка розсипалась смiхом на згадку про дядька Панаса.
   - Такий кумедний!..
   Марко взяв її руку в свою.
   - Хороша ти.
   Гафiйка почервонiла, навiть поночi видко.
   - Що - я...
   Коло Гущi скоро скупчилась молодь. Вiн усе  знає,  сидiв  у  тюрмi.  Од
нього вперше почули, що села скрiзь гуртуються в спiлки. Довгими  осiннiми
вечорами  велись  безконечнi  розмови  та  суперечки.  З  своїм  невеликим
гурточком вiн завiв новину - гуртову працю. Разом орали i молотили - i все
виходило краще та швидше у них, нiж у людей. Якось само  собою  перевелась
на селi п'яна парубоча сваволя, бiйки та  нiчний  галас.  Тi,  що  недавно
робили бешкет, тепер втяглись в роботу, у гуртове  читання.  Навiть  старi
хвалили Гущу. Вони ходили розпитать в нього, чи скоро  буде  нарiзка.  Вiн
певно знає. Марко смiявся. Нiхто з доброї волi  землi  не  дасть.  Як!  не
будуть землю дiлити? Що ж тодi буде? Що їм робити?
   Тiльки панський пастух Хома мав завжди готову одповiдь:
   - Як що робити? Бити. Не лишити i на насiння.
   Андрiй з-за плечей Хоми здiймав скалiчену руку, сварився нею i верещав:
   - Бити й палити.  Як  хочеш,  пане  добродзею,  покушать  меду,  викури
бджiл...
   Кого їм слухать?
   Гуща говорить про спiлку. Прокiп про волю, а Хома радить бити й палити.
   Панас Кандзюба, важкий i  сiрий  у  своїй  свитi,  як  скиба,  одвалена
плугом, сiяв очами нудьгу питання: кудою йти? де правди шукати?
   Вiн нiкому не вiрив.
   - Хiба мужик знає?
   Якби прийшов хтось iнший, видющий, простягнув руку, показав шлях.
   А мужик? Що знає мужик? Одна йому шкура, та й в латках.

   * * *

   Щоночi тепер пожежi. Як тiльки  смеркне,  i  чорне  небо  щiльно  укриє
землю, далекий обрiй враз розцвiтає червоним  сяйвом  i  до  самого  рання
осiннi хмари наче троянди. Iнколи сяйво далеке, ледве помiтне, чуже,  наче
мiсяць там сходить, а часом спахне пiд самим селом, аж  хати  рожевiють  i
жеврiють вiкна.
   Вийде Маланка з хати,  сховає  руки  пiд  хвартушину  й  задивиться  на
пожежу. Що горить? Де? Люди не сплять, хоч пора б вже їм спати. Стоять пiд
воротьми, читають небеснi знаки. Пливуть голоси з пiтьми, хто знає -  чиї,
i гинуть у пiтьмi.
   - Пан в Переорках горить.
   - Де там! Десь ближче - там у Млинищах, або у Рудцi.
   - Пiдпалено, видко.
   Собаки виють скрiзь по дворах, - i сумно i моторошно осiнньої ночi.
   - Вчора горiла економiя в Гутi.
   - А позавчора клунi хтось пiдпалив...
   - Згорiла, кажуть, дощенту сам попiлець.
   Траплялось, вогонь подавав звiстку вогню. Як тiльки займеться десь небо
- з другого боку встає зараз червоний туман i розгортає крила. Тодi  чорне
село, як острiв на вогняному  морi.  Вiтер  часом  приносить  чад,  далекi
дзвони, тривогу.
   Що дiється, господи боже!.. Горять все пани, генерали, великi  "члени",
що й доступиться до них не можна було, i нiхто спинити не може...
   Блукали поночi люди. як тiнi,  плакали  дiти,  i  худоба  обзивалась  в
хлiвах. А вогонь то здiймався, то падав, неначе дихали  груди,  розкидався
снопом, розпливався туманом, i цвiли хмари на небi, немов троянди.
   Маланка тремтiла.
   - Йди спати, - сердивсь Андрiй.
   - Страшно, Андрiю...
   - Чого там страшно. Так їм i треба.
   Але Маланка не могла спати. Ще довго тупали ноги  попiдвiконню,  лiтали
чиїсь слова, свiтились маленькi вiкна i сумно вили собаки.
   Уранцi дими снувались понад селом i лоскотали нiздрi. Люди нюхали чад i
позирали на панський двiр.
   Лук'ян Пiдпара аж почорнiв. Кожної ночi здiймає з стiни рушницю та  йде
на поле, пiд клунi. Ходить страшний, високий, волочить тiнь за  собою,  що
оддiлили вiд нього вогнi пожежi, i  все  наслухає.  З-пIд  волохатих  брiв
кидають очi далекий погляд, а вуха чуйно вбирають в себе  найменший  звук.
Ось обiйшов вiн навкруги клунi i раптом стає: щось чорнiє на полi.
   - Хто там?
   Поле нiмує, знесилене лiтом, спить мертвим сном, руде, обдерте.
   Пiдпара знов ходить. Звiдти, з  вогняного  моря,  йдуть  на  нього  всi
страхи i всi турботи, а вiн мiцнiше стискає рушницю i кида у пащу ночi:
   - Хто йде? Буду стрiляти! - Стоїть мiцний, як з  крицi,  i  цiлиться  в
пiтьму.
   Нема нiчого, чи причаїлось?
   Стрiляє.
   "Ох-ох-ох!!" стогне пiтьма над полем, i голоснiше  завивають  собаки  в
селi...
   А Пiдпара знов ходить, стереже  клунi,  суворий,  безстрашний,  готовий
оборонити своє не рушницею тiльки, а i зубами.

   * * *

   Дощi випадали щоденно. Вискочить сонце на мить на блакитну полянку, щоб
обсушитись, гляне на себе в калюжу, i знову  лiзуть  на  нього  важкi,
розтрiпанi  хмари.  Якiсь  жовтi  i каламутнi
днi родились по неспокiйних ночах, а люди ховались пiд свити та рядна,
вивертали шапки наверх козячим хутром i все мiсили болото. Перше негода
заганяла їх в хату, тепер щось гнало їх звiдти мiж люди. Кожний хотiв
бачити людське обличчя i чути голос. Мало спали по ночах. Однi не могли
одiрвати очей од далеких пожарiв, другi виганяли худобу на панське поле i
не спали, щоб бути напоготовi. Правда, пiсля того як економ ледве  втiк з
поля в подертiй одежi, нiхто вже не важивсь займати конi, i вони смачно
гризли молоде руно, змите дощами.
   Люди наче забули свою щоденну роботу. Рух у селi був незвичайний.  Своє
поле цiкавило мало. Воно здавалось таким маленьким,  мiзерним,  не  вартим
уваги i лежало облогом неоране, незасiяне навiть.
   На зборнi все було повно: свити так тiсно тулились до  свит,  що  мокра
одежа аж парувала. Чутки i  поголоски,  невiдомо  звiдки  узятi,  мiсилися
вкупi, росли на очах, як тiсто в дiжi. Сухi безсоннi очi дивилися  кожному
в рот, вухо уважно ловило кинуте слово. Що буде?  як  буде?  Скрiзь  встав
народ, бунтує, хоче чогось, робочi бастують, покидають заводи, чагунка  не
ходить. Що ж їм сидiти, згорнувши руки, чекати, щоб за них хто подбав?
   Бiля зборнi товпились тi, що надiйшли пiзнiше, i пхались у дверi.
   - Про що вони там гомонять? Треба, щоб усi чули.
   - Бачите ж - тiсно. Не потовпляться всi...
   Коли проходив котрийсь з багачiв, Мандрика або Пiдпара,  тi,  що  мокли
пiд ганком зборнi, брали його на зуби.
   - Заходь, почуєш, як твою землю там дiлять.
   - Не слухай, бо сало потонша з досади.
   - Нiчого йому не буде. Бiдний з працi аж  рветься,  а  багатому  черево
дметься.
   - Бiдний розкидає, а багатий збирає.
   - Нiчого. Минеться. Доведеться i свинi глянуть на небо...
   - Як будуть смалити.
   Мандрика смiявся на кутнi i дрiбно перебирав  ногами.  Пiдпара  насував
брови на очi i лаявсь.
   Гуща часто десь пропадав.  Повертався  заболочений  весь,  мокрий,  але
веселий. Гафiйка стрiчала його за городом Пiдпари.
   - На станцiї був. Бастують. Вже другий день машина  не  ходить.  Робочi
зiбрались i радять. Треба i нам скликать людей.
   - I Прокiп такої думки.
   - Не можна гаяти часу.
   - А де?
   - Може, у лiсi, по той бiк балки.
   - Ямищан кличте.
   - Покличемо всiх.
   Марко хотiв одiйти.
   - Постiй, я щось покажу...
   Гафiйка раптом почервонiла i нерiшуче стояла.
   - Що там? Показуй.
   Гафiйка одвернулась од Гущi i щось витягла з-пiд карсетки.
   - Держи.
   Вiн взяв кiнець, а вона розгорнула червону китайку.
   - "Земля i вол..."
   - Ще не дошила.
   Вона засоромилась вся, аж сльози заблищали на очах.
   - Я так... Як буде треба... Марiйка  подерла  нову  спiдницю  i  вишила
другу, ще кращу.
   I замовкла. Винуватi очi несмiло шукали Маркових.

   * * *

   Теплий туман слався по полю i налив балку по самi вiнця, так що  дерева
потопали в ньому. Стовбур чорнiв у лiсi, чи манячiла людина,  трудно  було
вгадати. Тiльки там, де плече торкалось  плеча,  або  чулось  ззаду  тепле
дихання, люди напевне знали, що вони не самi. Лиш почувалось, що з  туману
ллється в лiс жива  течiя  люду,  як  вода  в  долину,  що  лава  росте  й
збивається в купу.
   - Хто там прийшов?
   - Се ми, ямищани.
   I знов текло та м'яко шарудiло в лiсi.
   - Хто там?
   - Не бiйтесь. Свої...
   Вже почувалось, що й далеко так  само,  як  тут,  дихають  груди,  тiло
торкається тiла i щось живе єднає з  далекими  близьких,  як  хвиля  єднає
окремi краплини.
   Черкне хто сiрник, - i на мить виткнеться  з  пiтьми  з  десяток  сiрих
облич, здригнеться молочний туман i заграє, як риза в церквi, жовта осiння
галузка.
   - Чого мовчать? Нехай говорять...
   - Говорiть... говорiть...
   Велике  тiло  колихалось  у  туманi,  i  од  краю  до  краю  одна  кров
переливалась у жилах.
   Байдуже, хто говорив. Аби  почути  таке  щось,  що  б  зв'язало  докупи
запорошенi думки, зiлляло надiї в один потiк i показало, кудою пливти.
   Земля!
   Бренькнуло слово, як висока струна, i настроїло серце.
   Давнє, знайоме й близьке слово. Це не той сiрий жорстокий  клапоть,  що
як п'явка тягне з людини си