чний похорон нашого славного письменника, що сими днями помер. Шануючи заслуги його на полі вкраїнського письменства, а також виходячи 3 засади, що нам потрібні тепер між іншим і маніфестації, які б свідчили про існування наше, перед ширшою публічністю показували, що ми живемо, ухвалила громада наша прийняти уділ в тому похороні депутацією й вінком на могилу покійного. Вінок уже замовлено, і гроші на нього помалу збираються, але... "Чого се він хоче від мене? Чи не грошей часом?" міркував собі Макар Iванович і перехопив, виймаючи калитку - Прошу не забувати, що й з мене належиться частка на вінок... - Спасибі, - обізвався доктор, ховаючи жовтий папірець. - Властиво, тут річ не в грошах, а в депутації, - казав він далі. - Ми ухвалили вибрати трьох: двох молодших і одного старшого. Громада наша, чолом даючи перед вашим патріотизмом і заслугами, припоручила мені прохати вас поїхати депутатом на похорон і завезти вінок, що я й чиню тепер з приємністю. Макар Iванович зразу налякався. Може, се небезнечно3 Але такі почесні запросини приємно полоскотали його пиху. Так! Не помилилася громада, називаючи його патріотом... Він так любить Україну й той добрий український люд! Бідна, бідна Вкраїна, чого б він не зробив для неї!.. Макар Iванович цілком розкис. Він дякував за честь, запевняв у свойому патріотизмі, розводився над браком інтелігенції вкраїнської й, урешті, обіцяв, умовившись до своєї ролі з громадянами, виїхати завтра в місто Луцьке ранішнім потягом. - А хто їде з молодих? - зупинив він виходячого доктора. - Семен Пилипчук з Андрієм Гавриленком. "Погана компанія", - подумав Макар Iванович, кривлячися. Доктор попрощався й вийшов, обіцявши за дві години прислати вінок, а Макар Iванович лишився у хаті. Ба не сам, бо й Хо втисся за доктором і причаївся в куточку, звідки вигідніше стежити за кожним рухом тіла й духу Макара Iвановича. Макар Iванович пройшовся по хаті, затираючи руки. Він радий. Він завжди був певним, що заслуги його, яко патріота, не загинуть марно. Золото - скрізь золото. Він навіть не дивується, що з-поміж чималого гурту громадян вибрано його депутатом на похорон. На честь таку він має право... Тільки... навіщо ті двоє молодших? Вони якісь... непевні... Адже можна б було запрохати когось зі старших - правда, не таких славних патріотів, як Макар Iванович, бо не всі ж зазнали в'язниці, видавали твори Рябоклячки, збиралися писати наукову розвідку, - але все ж людей певних, поважних, з становищем... А то... Семен Пилипчук... Андрій Гавриленко... Чекайте! Який се Андрій Гавриленко? Чи не той, часом, що недавно був під доглядом? Як же се він, Макар Iванович, урядовець, людина офіціально лояльна, прилюдно виступить з ним у такій справі, що вже сама з себе трохи... як би се сказати... ну, трохи небезпечна? Ні, се бог зна що таке! Се... се... просто неможливе! Тепер такий час, такі умови, що як плюнути - підпасти під категорію українофілів, сепаратистів, політично небезпечних et cet. (et cet. - і т. д. (скороч. від лат. et cetera). - Ред.) А нащо се? Та й, між нами кажучи, до чого нам тепер ті маніфестації, до чого такий бучний похорон, з вінками, з промовами, з комедіями? Умерла людина - поховати її тихенько, зійтись по тому в гурточок, згадати небіжчика, пом'янути сльозою ("п'яною" - шепнув внутрішній голос Макарові Iвановичу, але він не звернув на се уваги), посумувати, що бідній Україні нашій щербата доля забирає кращих синів, - і розійтися тихенько по хатах, не тремтячи за власну шкуру... Макар Iванович задумався. Непотрібно, цілком непотрібно, поквапився він з обіцянкою їхати на той похорон. Що то в нього - дві голови на плечах, щоб отак ризикувати, або слава захистить його від "всевидячого ока"? Краще б було відмовитись, краще б не їхати. I як можна бути таким необережним?! Цілий вік мати на меті обережність і так вклепатися! Ат! - Що мені чинити, що робити? Адже я згодився, обіцяв! - бігає по хаті збурений Макар Iванович. - Тепер якось ніяково назад лізти... А їхати не можу... I не поїду, нізащо не поїду... Але що мені зробити, як викрутитися?.. Боже!.. Макар Iванович бігає по хаті, як навіжений, а Хо не може далі витримати в свому кутку. Його розбира такий сміх, що аж кольки під грудьми спирають. - Ха-ха-ха! - регочеться старий, узявшись у боки. - Ха-ха-ха! Чи бачив хто кумеднішу фігуру? Оце "філ", так "філ", чистої, мовляв, води!.. Ха-ха-ха!.. Біла борода Хо труситься від реготу, аж холодний вітер іде від неї, а наш патріот тіпається, мав у пропасниці, уявляючи буйною фантазією всі наслідки своєї необачної обіцянки. Тут і компрометація, і втрата посади, і допити, і таке страхіття, що й малим дітям не сниться, - Не поїду! - рішає він врешті. - Не поїду! - Барин! - ускакує служебка. - Там принесено з крамниці такий вінок з срібла, що аж сяє на сонці... - Дурна! - гримає на неї роздратований Макар Iванович і сідає за стіл. - Що його зробить? - міркує він. - Напишу хіба, що несподівано заслаб і через те не можу їхати... Доведеться день зо два не виходити на вулицю, посидіти в хаті, та що ж робити! Усе ж краще, ніж компрометація... I Макар Iванович гладенькими фразами (звичайно, московськими) виливає на папері жаль, що несподівана слабість змушує його зректись великого обов'язку, ба й честі в ролі депутата виявити свій невтішний смуток над свіжою могилою вкраїнського письменника, і через те відсилав вінок у надії, що він дістанеться не в гірші руки... Одно можна додати: Макар Iванович не збрехав: він справді заслаб... від страху. V Хо вступає в здоровезну кам'яницю, лізе, покректуючи, по ступанці високо, аж "під небо", і втискається в маленьку кімнату, в найтемніший закуток. В кімнаті - як в улику: гучний гомін молодих голосів бринить усіма тонами радості її смутку. То за столом, при світлі лампи, зібралася в гурточок молодіж, щоб, нім розійтись різними шляхами, востаннє, може, поділитися враженнями пережитого та надіями на будучину. Бачить Хо перед собою людей, повних сили, енергії, віри, злучених з собою теплими, сливе братерськими відносинами. Ї не диво: всі вони грілися біля одного вогнища, кожен брав звідти світло й тепло. Огнище те - любов до своєї країни, до свого народу; світло - то ідея, що дала зміст життю, то свідомість своїх обов'язків; тепло віра в перевагу добра над злом, правди над кривдою, світла над темрявою... - Братики мої! - здіймає річ один. - Розходимось ми різними шляхами, розлучаємось, навіки злучені одною ідеєю... ідеєю наційно-культурного відродження нашої країни.... Перед нами життя, перед нами робота... Розійдімось ми проміннями сонця, понесімо світло у темні закутки... Розпливімось глибокими річками, зросімо рідну землю, і "як дівочі вінки, зазеленіють наші ниви..." Не лякаймось великості праці, не жахаймось важкої дороги! В ідеї нашій, в нашій праці, в нашій сміливості - сила наша. П'ю за сміливість! - За сміливість! - лунають голоси, вторуючи брязкоту чарок. - Хе-хе-хе! за сміливість!.. - глузливо шепотить Хо. Розійдемось проміннями... розіллємось річками... Хе-хе-хе! Ой, як устануть тумани, як закутають проміння те, як потиснуть морози та скують річки - побачимо, куди дінеться ваша сміливість! Хе-хе!.. А про діда Хо й забули? Не пам'ятаєте, яку чудодійну силу мав його борода? Ге? А сього не хочете?.. - I Хо трясе бородою, сповняючи хату холодним вітром. Але молодіж із усмішкою слуха старого. Лякай, діду! - Нам скажуть, що думки наші не нові, - обзивається другий, - і раніш не одно чисте серце загрівалося такими ж ідеями... Та тим-то й ба, що тоді тільки ідея набирає вартості, коли поростає тілом, переводиться в життя, Перевагу нашу я добачаю найголовніше в тому, що ми поставили собі завданням перевести наші ідеї в життя, і певні, що зробимо все, що в нашій силі й змозі... Будьмо передусім скрізь українцями - чи то в своїй хаті, чи в чужій, чи то в свому краї, чи на чужині, Хай мова наша не буде мовою, якою звертаються лиш до челяді... Хай вона бринить і розгортається в нашій родині, у наших зносинах товариських, громадських, у літературі скрізь, де нам не заціплено... Не попускаймо собі навіть у дрібничках. Несімо прапор справи нашої в дужих руках, а будьмо консеквентними, не відділяймо слова від діла... Не жахаймось, що діло те таке велике, таке важке... Робім, що можемо: на яку б дорогу не ступили ми - йдім сміливо, пам'ятаючи, що всі дороги провадять до Рима... А поки що нам треба праці, праці й праці... Я, як ви знаєте вже, маючи шматочок власного грунту, іду на село господарювати... Придивляючись ближче до життя села, я пересвідчився, що навіть одна інтелігентна людина може багато там зробити, скоро потрафить забезпечити собі поважання та вплив. Аби охота, а знайдеться змога приложити руки й до освіти, і до поліпшення економічного та морального стану нашого люду. - А сила ворожа? А кроти, що стануть підривати твій будинок? А шинкар? А жмикрути всякі? - аж підскакує на місці Хо, трясучи бородою. - Чи ж ти гадаєш, що то жарти? - Знаю, - веде далі будучий хлібороб, наче відповідав на запитання Хо, - що доведеться мені рахуватися з чималими труднаціями, стріти багато перешкод, але теж багато й віри в мене у свою ідею, багато сили молодої, багато енергії вкладу я в свою працю! П'ю за працю на пожиток країні нашій, панове! Випито за працю. - Приймаючи сей тост, - обзивається третій, - додам кілька слів. Пригадайте собі, панове, байку про селянина, що, вмираючи, на пучку прутиків показав синам, яку силу має єдність. Отож, єдності, яка б робила нас із кволих навіть одиниць незламною силою, потребуємо й ми... Важка праця, перешкоди, що неминуче стануть нам на дорозі, усякі лихі пригоди здолають зламати хоч які сили, хоч яку енергію, і горе людині, що в таких обставинах почується самотньою, відірваним листком... Отож, треба нам цементу, щоб нарівні з ідеєю зв'язував нас докупи, а таким цементом уважаю я щирі, чисто братерські відносини між нами, обопільну поміч, пораду... Опріч двох тостів - за сміливість і за працю - п'ю ще й третій: за єдність! - За єдність! - торкнулись усі чарками. В маленькій кімнатці чимдалі стає гучніше. В атмосфері, повній палких речей, сміливих поривань, надій, енергії, повній безкрайої віри в ідею та власні сили, загрітій юнацьким запалом, гарно почувається молодіж. Байдуже їй, що Хо з усеї сили намагається налякати її: то бородою має, з вітром холодним дрижаки посилаючи, то відхиляє заслону, показуючи спокуси й небезпечності, що мріють на життєвому шляху... Байдуже!.. Палка молодіж у живі очі сміється старому, кепкує з його заходів, зве його порохном. Хо має причину радіти, бо хто ж то, як не він, нарікав на полохливість, що трима його на світі, не дає спокійно зложити кісток у домовину? Але Хо не сьогоднішній, він старий, як світ, його не зведеш. Ох, багато бачив він на віку свому! Бачив він і таких, що, повні молодечої відваги, викликали на герць потуги зла, а як прийшло що до чого - перші ж п'ятами накивали. Ставиться, як лев, а гине, як муха. Бачив Хо таких, ох, бачив, і тепер... не вірить. Просто не вірить, щоб ся палка молодіж, скоро зіткнеться зі справжнім життям, витривала боротьбу з його чудодійною силою, не підхилилася їй, Адже й такі Макари Iвановичі мали свої хвилини зваги, а тепер що з ними сталося? Пожалься, боже!.. - Слова, фрази!... - шепотить Хо. - Се абихто зможе! А от ділом довести відвагу - й то не нерозсудливу відвагу, а таку, щоб давала змогу повсякчасної праці, - се я Розумію! Не можу, правда, наперед сказати, що ви нездатні на се, але не повірю, поки життя ваше не покаже вашої правди... А тоді... О, тоді страхові Хо легше стане, бо ближче буде до могили... Хо слухає, як молодий лікар розгортає плани своєї лікарської та просвітньої діяльності на селі, де має замір оселитись. Він веде боротьбу з темнотою, з забобонами, з ворогуванням селянина до інтелігента, організує дешеву медичну поміч... Чує Хо, як сільський учитель обіцяє хитромудро керувати поміж підводними каміннями сучасних порядків, а таки доплисти, куди треба, таки досягти своєї мети... А ось починаючий письменник нахваляється щиро взятись за працю, за поважні студії, простати свої ідеї та працювати не то в свято, але й у будень... I Хо не може його ніяк злякати ані цензурними умовами, ані фатумом українського письменника писати gratis (gratis (лат.) - безкоштовно, задарма. - Ред.) , або за "біг дасть"... Довго ще, мов улик той, гуде маленька кімната "під небом", довго ще чекає Хо, аж поки братерський поцілунок на прощання не закінчить сього пам'ятного вечора. - Не полегшало мені з того, що глянули мені сьогодні в вічі, не полегшало... - шепотить Хо, плентаючись за останнім з гостей. - I не полегша, аж пересвідчуся, що не порожні згуки лунали там у кімнатці, що час і життя не зламають відваги вашої... Почекаю ще... почекаю. x x x Минає кілька літ. Змордований вічною блуканиною, знуджений полохливістю всього живучого та невдячною ролею страху, шкандибає по курній дорозі Хо, підпираючись довгим костуром. - Скучно на світі, нудно на світі... скрізь повно страхополохів... - мимрить старий у роздратуванні. - А ти волочись по світах, не бачачи кінця-краю своїй мандрівці... Ох, важко, важко, спочити б уже... - зітхає він до спокою. - А що се манячить уліворуч? - зацікавився Хо, з-під руки вдивляючись у далечінь, що червоніла вся в променях заходячого сонця. - Селом Не піду туди; остобісіли мені оселі людські... Е, ні, стривайте, зайду, бо тут живе хлібороб-інтелігент, що то нахвалявся запровадити на селі нові порядки... Побачимо... Сонце вже сідало, коли Хо входив у село. Насамперед, як пристало порядному подорожньому, подавсь він до корчми. Але що за диво? Корчму хтось обгородив, прибив нову табличку над дверима та повиганяв звідти, мабуть, усіх п'яниць, бо якось там так дивно тихо, мов у церкві... Хо наблизився, глянув на табличку й прочитав: "Школа". Е-ге-ге! Ось воно що! Недавно була корчма, а тепер школа. Де ж корчма? Хо обійшов село, але корчми не було. Чудасія, та й годі! А що то робить пан дідич, цікаво глянути? - подається Хо до чепурного двора, що дивиться на нього осяяними вікнами. Старий присувається до вікна, зазира всередину й бачить: у хаті, за столом, сидять гості - учитель та селяни. Усі вони вкупі з господарем щось пишуть, рахують, міркують. У кутку двоє дітей граються, декламуючи байку Глібова "Вовк та ягня". - Що вони там рахують? - шепотить Хо, прислухаючись. - Еге! ось що: касу ощадну заложили. Бач їх? А се знав що? Гомонять про якусь землю, що громада має купити в сусіднього дідича. Еге, він таки оре переліг свій, той хлібороб! Що ж далі, що ще нового?.. Хо, однак, мусить відірвати увагу від товариства, бо в хату вступає жінка господаря, звертаючись до дітей чистою, неламаною мовою: - А йдіть, діточки, гратися в другу хату, бо ви тут заважаєте... За якусь часинку господиня знов увіходить, прохаючи всіх на вечерю. Здивований Хо бачить, як усі посполу сідають за стіл, і каже до себе: "А диви! Тут наче нема пана й мужика, а самі люди..." По вечері гості примощуються, де кому вигідніше, а господар виймає книжку, і починається лектура... Тут уже Хо не витримує. Його обхоплює непереможне бажання викликати відважного господаря на останню боротьбу з собою. Хо збирає всю свою потугу: проймаючим холодом віє борода його, чудодійна сила, мов хмари ті, насуває найстрашніші картини перед очі лектора, а лектор наче не помічає сього. Але, врешті, почувши при сутність страху, він відривається від книжки, обертається до Хо і дивиться йому в вічі довгим, зважливим поглядом... I враз Хо помічає, що від погляду того діються з ним незвичайні речі: з бороди вже не віє проймаючий холод, вона тратить свою чудодійну силу, тіло його меншає, легшає, немов частина ііого парою взялась або порохом розсипалась; Хо чує, що на душі в нього став легше, відрадніше, що більш таких сміливих поглядів - і скінчиться його довічна мандрівка, і складе він на спочинок свої старі, натруджені кістки... Хо йде далі, не чуючи втоми, невважаючи на глуху ніч. Ось і небо всміхнулось перед світанням, ось і сонечко землі вродливій на добридень дало, а Хо чимчикує, поспішаючи до села, де молодий лікар, вірний своїй ідеї, мав розгорнути свою лікарську та просвітню практику. Врешті - село. Хо підійшов до села, і перша хата, яка кинулась йому у вічі, була шпиталь, місце страждання і заразом боротьби з тим стражданням. Хо став на порозі, зазирнув усередину. Що там? Чи нема лікаря? Ні, єсть: він на свому місці, біля хорих. Тільки він не помічає Хо, що всіма силами намагається звернути на себе його увагу; лікареві просто ніколи. Тут нового хорого привезено, там операція, а то треба й ліки самому налагодити, Сила роботи! Довго чигає Хо на хвилину, коли лікар буде вільнішим, Аж ось і дочекався. Лікар іде додому, обідає, а по обіді замикається в своїй хатині, щоб ніхто не заважав йому писати популярний виклад з гігієни для селян, звичайно, мовою вкраїнською... Осю-то хвилину й уважає Хо за слушну для свого досвіду. Він діймає трудівника холодом, він малює перед ним картину недостатків, убожества, бо що дасть сільська практика? Він показує йому всі засоби темної сили, що воює зі світлом та чесною працею, Дарма! Не жахається лікар, а зводить на Хо очі й пронизує його ясним, сміливим поглядом чесної людини... I знову чує Хо, що сила його слабшає, що сам він меншає, і з вдячним серцем, повним поважання, низько вклоняється лікареві, шепочучи своє: - Спасибі... А вчитель? I мчиться Хо до другого села, і мусить уклонитись учителеві, бо він сміливо пливе поміж камінням до мети, ні на хвилину не забуваючи своїх обіцянок, своїх обов'язків. - Еге-ге! поталанило мені, - радіє старий. - На добру стежку вступив я, піду й далі по їй... I ось перед ним маленька хата, а в хаті тій, зігнувшись над столом, худий, блідий, змарнілий, працює вкраїнський письменник, і лиш велика душа дивиться з його великих очей. Ледве-ледве пізнає Хо в ньому юнака з повним рум'яним обличчям, що рвався до слова пам'ятного вечора. I не дивниця: життя йшло, а було в житті тому і кайданів, і голоду, і холоду, і всього, що мусить зазнати співак невільного народу. - Три чисниці до смерті, - рішає Хо, дивлячись на його. - Покинь, бо вмреш1 - лякає він господаря світлички. - Бачиш, який холод іде з моєї бороди, а бувають краї, де ще холодніше... - Покинути? - обзивається тихий голос з-над столу. - Ні, не покину. Вмерти я можу, але що зроблю, те буде зроблено. Холодом же не лякай мене, бо поки жевріє вогонь, що маю в серці, мені буде тепло й добре... I Хо стрівається очима з худою, мізерною людиною і не витримує того погляду, повного віри, повного кохання до своєї країни... I ще раз склоняється Хо перед силою, вищою й сильнішою від сили страху. Вільніше зітхнув старий страх, і радісно й легко зробилось в нього на серці. Йому забажалося самотини, бо полохливі люди, що стрівались по дорозі, стались йому гидкими. Чимдуж покинув Хо людські оселі й подавсь ген-ген полями аж до лісу. Тут, на знайомій галяві, сів він, загорнувся сивою, мов туман той, бородою та й замислився. Сидить Хо і не помічає, що все живе в лісі під впливом страху затаїло дух, перестало жити, що навкруги його запанувала. мертва, прикра тиша. Пташки ущухли, звірина причаїлась, малі комашки завмерли в травиці. Ростини боялись навіть тягти сік із землі, пити холодну росу, виправити зібгані листочки, розгорнути звинені квітки. Пустотливий промінь сонця зупинивсь у зеленій гущині та лиш здалеку придивлявся до сивої, мов туман той, бороди Хо, боячись наблизитись до неї. Тихо було, мертво. Але Хо не помічав сього: він сидів, замислившись, з радісною усмішкою на устах, з надією в серці. Надія та сягала аж у ті часи, коли сміливість візьме верх над страхом і Хо зложить на спочинок свої старі, наболілі кістки." 1894