Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 http://www.ukrlib.km.ru/
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   КОНI НЕ ВИННI

   - Савка! Де мiй одеколон?
   Аркадiй Петрович Малина вихиливсь у вiкно  i  сердито  кричав  у  спину
свому лакею, що помагав випрягать з фаетона спiтнiлi конi.
   Стояв упрiлий, в однiй сорочцi, розщiбнутiй  на  грудях,  i  нетерпляче
стежив, як бiг Савка через подвiр'я в своїй синiй з галунами лiвреї.
   Одеколон був тут, на туалетнiм столi,  але  Аркадiй  Петрович  його  не
помiтив.
   - Вiчно кудись засунеш!..
   Вiн кисло буркнув, прийняв з рук Савки пляшку, скинув сорочку  i  почав
обтирати одеколоном бiле, жовтаве од старостi тiло.
   - Ху-у!.. Як приємно се  освiжав!  -  Потер  долонею  груди,  де  густо
срiблились тонкi волосинки, освiжив пiд пахвами i облив холодком лисину  й
руки, тонкi, старече млявi, з сухими пальцями на кiнцi.  Потому  вийняв  з
шафи свiжу сорочку.
   Властиво, вiн був у чудеснiм настрої, як завжди по розмовi  з  мужиками
свого села. Йому було  приємно,  що  вiн,  старий  генерал,  якого  сусiди
вважали "червоним" i небезпечним, завжди лишався вiрним собi.  Як  завжди,
вiн i тепер, у сi тривожнi часи, обстоював погляд, що земля  має  належать
до тих, хто її обробляє. "Пора нам розстатися вже з пануванням", - подумав
Аркадiй Петрович, защiбаючи лiвий манжет, i, прийнявшись за правий, згадав
одразу, як гула радiсно сходка, коли вiн поясняв їй права народу на землю.
   Се завжди його хвилювало, i по розмовi почував вiн бадьорiсть i апетит.
   Заправляв саме сорочку в штани, коли рипнули дверi i на нього  кинулась
Мишка - любимий песик, расовий фокстер'єрi
   - Де ти, шельмо, була? - нагнувся до неї Аркадiй Петрович. -  Кажи,  де
ти, шельмо, була? - Вiн любовно лоскотав їй шию i  вуха,  а  вона  морщила
носик, крутила обрубком хвоста i намагалась лизнути його  лице.  -  Де  ти
вiялась, негодяща?
   У вiкна било полудневе промiння, i видко було,  як  цiлим  морем  плили
кудись ще зеленi ниви, дев'ятсот десятин  панського  поля,  що  спускалося
часом у валку, а потiм здiймалося знову, як хвиля.
   Аркадiй Петрович поклав гребенем борозни на рiдкому  волоссi,  розчесав
вуси, на  кiнчиках  жовтi,  i  довго  любувався  сухим  високим  чолом  та
благородним панським обличчям, що одбивалось в  синявих  водах  туалетного
дзеркала.
   Сiрi очi, трохи  холоднi  i  вже  пригаслi,  плавали  на  бiлках  серед
червоних жилок, i се його турбувало: "Треба знову класти примочку!"  Збоку
на носi вiн вгледiв  прищик,  дiстав  з  несесера  кольдкрему,  помазав  й
припудрив.
   - Їсти!
   Йому хотiлося їсти, як молодому  двадцятилiтньому  хлопцю,  i  се  його
радiсно хвилювало. Як все  заворушиться  у  домi,  коли  почують,  що  вiн
голоден! Як заахав жiнка, його стара дбайлива Соня, заметушиться Савка,  i
всi будуть дивитись йому у рот. Вiн так рiдко апетит має...
   Але Савка не йшов з докладом.
   Аркадiй Петрович  одсунув  шухляду  комоди  i  вийняв  звiдти  акуратно
зложену блузу, вовняну, сiру, а Iа Толстой.
   Приємно тремтячи освiженим тiлом, просуваючи руки в рукави, вiн почував
себе демократом, другом народу, який не має чого боятись. За той  час,  як
вiн покинув своє мiнiстерство та осiвсь на  селi,  мужики  його  полюбили.
Аякже! Вiн хрестив i вiнчав,  дарував  спаш,  удiляв  ради,  його  кликали
"татком" Вiн з приємнiстю думав про се i разом думав, що  на  обiд  будуть
сьогоднi молодi печерицi, якi Палажка несла уранцi в приполi з городу.
   I саме тодi Савка виставив в  дверi  двi  бiлих  у  рукавичках  руки  i
ознайомив покiрно, що подали обiдать.
   Аркадiй Петрович, широкий у своїй блузi, як дзвiн, вступив у столову.
   Зараз загримiли крiселка, i схилились над ним, цiлуючи руки, - з одного
боку Антоша, його  лисiючий  син,  а  з  другого  -  дочка,  бiлява  Лiда,
двадцятип'ятилiтня вдовиця. Вони  ще  не  бачились  нинi:  Антоша  недавно
приїхав з фiльварку, а Лiда до полудня спала.
   Софiя Петрiвна - Соня, - в свiжiм лiтнiм капотi,  уже  тримала  в  руцi
срiбний ополоник. Перед нею парував борщ. Стiл  був  накритий  на  дев'ять
персон.
   Аркадiй Петрович опустився в широке крiсло на  чолi  столу  i  похляпав
рукою по сусiднiм крiселцi:
   - Мишка! Сюди!..
   Фокстер'єр подивився на нього каправим оком, скочив на крiсло i сiв  на
свiй обрубаний хвостик.
   - Де ж Жан? Покличте Жана... - звернувся до всiх i нi до  кого  зокрема
Аркадiй Петрович.
   Але якраз одхилилися дверi,  i  слiпий  Жан,  брат  жiнчин,  адмiрал  у
вiдставцi, ввiйшов пiд руку з своїм "мiноносцем", як вiн кликав лакея.
   Високий, мiцний, неначе грот-мачта, погано поголений, Жан щупав  грубою
палкою помiст i  ледве  згинав  колiна,  застиглий  i  негнучкий  в  своїй
слiпотi.
   Його довго i з шумом садовили на мiсце, а "мiноносець"  став  ззаду  за
крiслом.
   - Добридень,  Жане!  -  привiтався  з  свого  почесного  мiсця  Аркадiй
Петрович. - Що снилось?
   Всi усмiхнулись на той щоденний жарт,  а  Жан  охоче,  наче  нiчого  не
сталось, почав оповiдати, встромивши бiльма кудись в стiну, через стiл.
   - Приснився город. Не тi неестетичнi коробки, що звете домами. Се  була
не купа бруду  i  смiття,  не  леговище  нужди  людської...  словом,  менi
приснилось не те, що ви називаєте мiстом.
   Вiн навiть поморщивсь.
   - Я  бачив  прекрасний,  невиданий  город.  Все,  що  люди  створили  в
архiтектурi, шедеври давнi, сучаснi й прийдешнi,  краса  i  вигода,  храм,
достойний людини... Тiльки вашi нащадки...
   - Жане, твiй борщ прохолоне...
   - Ах, вибачай. Соня... Ну, мiй мiноносце N 17, зав'язуй серветку...
   - Єсть! - стрепенувсь "мiноносець .N 17" (по порядку лакеїв,  яких  Жан
часто мiняв). Вiн вже давно тримав напоготовi серветку.
   - Я думаю, що-о... - прихильно обiзвалася Лiда, схиливши  набiк  бiляву
головку мадонни.
   - Почали сiно возити, Антоша? - зацiкавивсь Аркадiй Петрович.
   Антоша не чув. Вiн накладав саме свому лягавому псу Нептуну,  що  сидiв
на стiльцi поруч, кiстки на тарiлку, i всiм виднiлась тiльки його  макушка
з рiдким волоссям.
   Софiї Петрiвнi неприємно було дивитись, як Жан їсть неохайно, лишаючи в
вусах шматки бурякiв, i вона повернулась до сина:
   - Антоша, тебе батько питає про сiно...
   - Ах, вибачай... - пiдняв той засмалений вид  i  засюсюкав:  -  Замiсть
дванадцяти возять тiльки десять возiв. Артем обернув щось два  рази  та  й
кинув: каже, що його Ксенька напоролась ногою на залiзнi  граблi  i  треба
фершала кликать, - бреше, звичайно... А Бондаришин ще зимою взяв грошi,  а
тепер крутить...
   Антоша стояв мокрий й червоний од борщу та хазяйських турбот.  На  його
бiлому лобi густо осiла роса, а очi посоловiли.
   Вiн знав усе, що робиться на  селi.  Мав  не  менше  десятка  дiтей  од
сiльських  дiвчат  i  не  раз  мiрявся  силою  з  наймiцнiшими  парубками,
незважаючи на офiцерськi чини.
   - Усi вони такi! - сердито зiтхнула Софiя Петрiвна i  погладила  таксу,
що сидiла коло неї на крiслi,  важко  вип'явши  свої  рудi  груди,  мов  в
камiзельцi.
   - Ви чiпляєтесь, дiти мої, -  благодушно  обiзвався  Аркадiй  Петрович,
кiнчаючи борщ. - Мужик має так само свої  потреби  й  турботи,  як  i  ми,
грiшнi...
   Вiн був у чудеснiм настрої по сьогоднiшнiй сходцi.
   - Безумовно, менi здається, що батько... Лiда знову  прихильно  нагнула
головку мадонни i розтягла кисло свої широкi, блiдi уста.
   Але Антошу се  розгнiвило.  Вiчно  та  Лiда!  Її  наспiвали  лiберальнi
студенти, як грамофонний кружок, а вона повторяє дурницi!..
   - Мужик мужиком, що б там не казали... Ти його медом, а вiн...
   Од ставний адмiрал ("броненосець", як вiн себе називав) почув небезпеку
од такої розмови.
   I поки Савка, зручно  просуваючи  руки  в  нитяних  рукавичках,  збирав
тарiлки од панiв i собак, вiн почав оповiдати другий свiй сон.
   Вiн був нiби на концертi.  Се  була  музика  нових  поколiнь,  нечуванi
комбiнацiї згукiв, щось таке, перед чим Бах, Гайдн i Бетховен - пiгмеї...
   Антошi зробилось скучно. Вiн вже  чув  дядьковi  сни  i  вважав  кращим
зайнятися своїм Нептуном.
   Одрiзав скибочку хлiба i поклав на нiс.
   - Тубо!
   Нептун сидiв поважно i мружив невдоволено очi.
   На хвилину зробилось тихо в столовiй.
   - Пiль!..
   Тiльки Лiда витягала довгу одкриту шию  i  прихильно  схилялась  в  бiк
дядька.
   Але її Мiльтончик, обстрижений пудель в боа на шиї, як дама, i з  голим
задом, дряпнув її лапою по руцi, домагаючись їсти.
   Вона обернулась до нього, поправила бант на собацi, такий же блакитний,
як її сукня, i дала Мiльтону тартинку з маслом.
   Хазяйка чекала, щоб подали печеню.
   - Тепер дiйснiсть дивнiша за сни! - стиснула вона плечима i  подивилась
кудись на стелю. А Антоша i пiдхопив:
   - Що правда, то правда. Таке дiється  навкруги,  що  не  знаєш,  чим  i
скiнчиться. Вчора, кажуть, землi барона Клейнберга мужики заорали.  Вийшли
з плугами на поле цiлим селом i прогнали баронових орачiв.
   - Як! Вже забрали?
   - Ф'ю-ю! - свиснув Антоша. - Нема вже в барона маєтку, та й сам утiк...
Страх що дiється всюди, а тут ще ви, татку, з своїм лiбералiзмом.
   - Ах, ах! - зiтхнула хазяйка дому.
   - Ну, нам не доведеться тiкати, - засмiявся Аркадiй Петрович. - Нас  не
зачеплять. Правда, Мишко, нам нiчого з тобою не буде?  Правда,  собако?  -
Вiн лоскотав їй морду, а вона розкривала рожеву пащу,  брала  злегка  його
палець у зуби i крутила обрубком хвоста. - Я своїх думок  не  маю  потреби
таїти... - Вiн вийняв палець i тримав на одшибi. - Ну,  от.  Мужики  мають
право на землю. Не ми обробляємо землю, а  вони.  Ну,  от.  Я  i  кажу  се
оддавна...
   - Аркадiй!.. Laissez donc... le domestique ecoute!..[1] Софiя  Петрiвна
з жаху заговорила басом. Однак се нiтрохи не помогло.
   - Бо ти б, серце, вiчно панувати хотiла. Доволi. Попанувала -  i  годi.
Треба ж i другим. Не бiйсь, всеї землi не одберуть, лишать трохи i  нам...
так, десятин з п'ять... Я на старiсть за баштанника буду.  Надiну  широкий
бриль, запущу бороду аж по пояс. Я буду  садити,  ти  вибирати,  а  Антоша
возити у мiсто... Ха-ха!..
   - Вiн ще жартує!
   Софiя Петрiвна сердито обвела оком цiлу родину  i  чотирьох  собак,  що
сидiли за столом, але спiвчував їй тiльки Антоша.
   На знак протесту  вiн  налив  собi  чарку  горiлки,  вихилив  зразу  i,
одкинувшись в крiслi, заклав руки в кишенi своїх офiцерських  штанiв.  Жан
спокiйно жував печеню пiд захистом "мiноносця",  Савка  робив  таку  мiну,
наче його в хатi не було, а Лiда розтягнула уста i перегнулась до батька.
   - Я була певна, що-о...
   Але Антоша не дав їй скiнчити:
   - Жартувать добре в родинi, а нащо ж тато проповiдує се  мужикам.  Вони
настроєнi так, що щохвилини чогось чекаєш...
   - Я не жартую. Пора одкинути забобони. Як  хочеш  їсти  -  працюй,  моє
серце. Ну, от.
   Вiн був веселий, розвивав далi  свiй  план  i  з  побiльшеним  апетитом
накладав на тарiлку цiлу купу салати, не помiчаючи навiть, що бiдна забута
Мишка, не спускаючи з нього очей, безперестанку облизує морду  та  крутить
хвостом.
   - Лiда в своїй чудеснiй сукенцi,  що  так  їй  до  лиця,  щоранку  буде
виганяти корову, а вечорами доїти, пiдкасавши подолок... Ха-ха!..
   - Щодо мене, то я...
   - От i прекрасно...
   Подавали солодке. Савка гримiв ложечками i протягав бiлi  у  рукавичках
руки мiж лiктi панiв й собачi  морди.  Жан  посадив  пляму  з  сметани  на
адмiральську тужурку, i  "мiноносець"  старанно  зчищав  серветкою  мокре.
Такса Софiї Петрiвни лизала тарiлку, а Мiльтончик,  забувши  пристойнiсть,
скавчав потиху, щоб звернути на себе увагу.
   - Аркадiй! Тобi покласти ще крему?
   - Клади, клади, ma cherie[2], я сьогоднi голоден. Нi, таки справдi  вiн
чув бадьорiсть по сьогоднiшнiй сходцi, де рiшуче стояв за те, що народ має
право на землю.
   - Блажен, iже i скоти  милуєть...  -  одповiв  текстом  на  свої  думки
мовчазний Жан i освiтив  бiльмами  щетинасте  обличчя.  -  Мiноносце!  Дай
папiроску...
   - Єсть!
   - Браво, Жан, браво!.. - розсмiявся Аркадiй Петрович. - То ж  скоти,  а
то люди...
   Ну, починались тексти з святого письма. Антоша терпiти не мiг  їх.  Вiн
кинув в куток кiмнати зiбгану хустку, а Нептун скочив  й  принiс.  Забавно
було дивитись, як Нептун на бiгу  хляпав  обвислим  вухом  i  трiпав  бiлу
поноску пiд чорним холодним носом.
   - Нептунi Iсi!..
   Вiн обережно вийняв з рота собацi мокру од слини хустку.
   Але Нептун раптом застиг. Пiдняв голову вгору i грубо два рази гавкнув.
Занепокоїлись iншi собаки, а Мишка кинулась до дверей i,  пiдгорнувши  пiд
себе куценький хвостик, заллялась дзвiночком.
   - Хто там? Подивись, Савка.
   Савка вернувся i ознаймив, що прийшли мужики.
   - А! Мужики... Клич їх сюди.
   - Аркадiй, може б, ти перше скiнчив обiдать. Вони почекають.
   Аркадiй Петрович нiзащо не хтiв... Вiн вже скiнчив.  Мужики  увiйшли  i
купою стали бiля порога. Був межи ними i Бондаришин, що грошi узяв,  а  не
виїхав нинi на панове сiно.
   - А що скажете, люди?
   Люди  мовчки  тупались  на  однiм  мiсцi,  бiлi,  як  вiвцi   в   своїх
полотнянках, i дивились на блискучий посудою стiл, за яким засiдали пани i
собаки.
   - За яким дiлом прийшли?
   Рудий Панас клiпнув оком на сивого Марка, а той штовхнув лiктем  Iвана.
Iван же думав, що найкраще скаже кум Бондаришин, i всi у  згодi  заморгали
на нього. Бондаришин не смiв  вийти  з  тiсної  купи  i  звiдти  вклонився
ласкавому пану.
   - Прийшли до пана погомонiти за землю.
   - Я дуже радий. За яку землю? Бондаришин замовк i  озирнувся  на  кума.
Тодi Iван помiг:
   - За панську, прошу ласкавого пана...
   - Що тепер, значить, такi часи настали... - додав Марко...
   - Та й пан самi нам казали... - не  втерпiв  Панас.  А  Бондаришин  вже
закiнчив:
   - От громада i присудила... Будемо одбирати землю од пана...
   - Що?
   Аркадiй Петрович несподiвано крикнув.
   Вiн встав з-за столу i наблизився до них з серветкою у руцi.
   Але люди були такi спокiйнi, наче прийшли порадитись тiльки у звичайних
хазяйських справах.
   Сивий Марко теж уклонився низенько i зашамкав покiрно:
   - Ми не хочемо кривдити пана... щоб усе мирно, по-божому було...
   - Цитьте, нехай говорить кум  Бондаришин,  -  одвiв  дiда  рукою  рудий
Панас.
   Тепер вже цiла родина - Софiя Петрiвна, Антоша i Лiда -  покидали  свої
мiсця i встали за плечима хазяїна дому.
   Лиш слiпий Жан лишився сидiти, свiтячи бiльмами  на  собак,  що  лизали
тарiлки.
   А Бондаришин провадив так само покiрно i наче байдужно:
   - Борони боже... лишимо й пановi трохи земельки... на  яку  грядку,  на
цибулю, значить, чи що, щоб закришка була... та на крокет...
   - Ах, ах! - зробилось млосно Софiї Петрiвнi, i поки  Лiда  подавала  їй
воду, Антоша заклав руки в офiцерськi штани i процiдив крiзь зуби:
   - Вот негодяи!..
   - Ми вже так через те, що пан були  добрi  до  нас,  спасибi  ласкавому
пану, - кланявся Бондаришин.
   - Аякже... Грiх що казати...  всi  люди  пана  "татком"  взивають...  -
гудiли за ним.
   - Ну, добре, - стримав образу Аркадiй Петрович. - Не одрiкаюсь од своїх
слiв... Коли так присудила громада...
   В його голосi чувся вже лiд.
   - Аркадiй! Що  ти  говориш!..  Як  смiєте  ви!..  -  хвилювалась  Софiя
Петрiвна.
   Антоша поривався щось говорити, i синi жили наллялись в нього на бiлому
лобi.
   - Так отак, пане... за два днi маємо свято,  тодi  громада  й  подiлить
землю. А тим часом нехай пан собi помiркують, де їм лишить на грядки... чи
коло дому, чи в полi.
   - Звiсно, що коло дому... ловкий погнiй... i наручно буде... - вирвався
з радою рудий Панас.
   - За два днi вже пан самi обмiркують... Ми не хочемо зразу... бо  ви  в
нас добрi, спасибi ласкавому пану i  вашiй  панi...  Вони  нас  нiколи  не
забували...
   - Авжеж... чи  порошку  там,  чи  мазi  якої...  звiсно,  нашi  пани...
Оставайтесь здоровi...
   I поки  виходили  люди,  усi  стояли  немов  закляклi,  тiльки  Аркадiй
Петрович теребив в руцi серветку.
   Але Софiя Петрiвна отямилась скоро:
   - Аркадiй! Ти збожеволiв! Ти не смiєш оддавати землi. Ти маєш дiти!..
   - Это нельзя оставить! Тут нужны  меры...  -  гарячився  Антоша  i  так
штовхнув Нептуна, що собака заскавучала пiд ногами у нього.
   Тiльки Лiда все ще прихильно витягала до  батька  свою  одкриту  шию  i
розтягала в усмiшку, правда, блiду, широкий рот.
   - Ах, дайте ви менi спокiй! - роздратовано скрикнув Аркадiй Петрович. -
Зрозумiйте, нарештi, що я iнакше не можу...
   Зiбгав серветку, кинув на стiл i вибiг з хати. Серед гвалту i  метушнi,
що знялись по тiм, Жан пробасив раптом:
   - Ну, мiноносце, розводи пару. Пора нам рушати в далеку плавбу...
   - Єсть! - стрепенувсь "мiноносець".
   Але плавба не вийшла.
   Усi рiшили, що зараз треба порадитись вкупi, i запросили Жана.
   А щоб прислуга не чула, взяли його пiд руки i вийшли з їдальнi разом зо
всiми псами.
   Тiльки Мишка десь щезла.

   * * *

   Мишка знайшла хазяїна свого аж в кабiнетi. Стояв пiд скляними  дверима,
що вели на терасу, i стежив, як з  докучним  дзижчанням  билась  об  шибку
муха. Мишка ткнулася носом об його чобiт, але вiн її не помiтив. Тодi вона
заскакала на дверi, щоб дiстать муху, але не зловила, утомилась i лягла  у
кутку на подушку.
   Крiзь шибку виднiлись бiлi колони тераси, а за ними квiтник. На клумбах
горiли маки, а раннi левкої тiльки що розпускались. Аркадiй Петрович щодня
дививсь на квiтник, але тiльки сьогоднi вiн його зацiкавив. Одхилив  дверi
i пiдставив лисину сонцю. Потiм  важко  зiйшов  по  сходах  i  присiв  над
квiтками.
   Але вони вже перестали його займати. Чув щось важке у собi i  не  хотiв
признатись, що то образа. Натурально,  вони  мають  право  на  землю,  вiн
завжди тримався такої думки i завжди її висловляв, але щоб у  нього...  От
тобi й добрi  "сусiдськi"  стосунки!  Згадав  всi  поради  свої  i  помiч,
кумовання i сiльськi весiлля, на яких вiн грав ролю весiльного  батька.  В
того самого Бондаришина вiн, здається, хрестив... А тепер все се забулось!
   - Грядка цибулi i на крокет... Ха-ха!..
   Сонце напекло йому лисину.  Воно  непереможно  i  безупинно  лилось  на
квiтник i на поля, що кудись бiгли з горбка на горбок, аж до крайнеба.
   Вернувся додому, надiв картуз i, замiсть того щоб лягти на кушетку,  як
звик по обiдi, подавсь на подвiр'я. Широкий двiр зеленiв морiжком.  Хурман
порався з фаетоном, а Савка крутивсь бiля  нього.  Певно,  вже  обмовляють
новини! Аркадiй Петрович хотiв звелiти  осiдлати  коня,  але  не  зваживсь
якось, наче опинився на чужому хазяйствi. Мовчки перейшов вiн повз  них  у
браму i опинився на полi. Жито вже красувалось. Жовтi палички  цвiту  тихо
гойдались на волосинках вздовж колоскiв, i непомiтний пилок  золотився  на
сонцi. Дитячi очi-волошки виглядали iз гущини. Мишка раптом зашелестiла  в
житi i побiгла стежкою наперед. Ниви  то  поволi  котились  в  долину,  то
пiдiймались на похилi горби, наче земля в солодкiй млостi вигинала хребет,
а. Аркадiй Петрович, оддавшись на волю зеленим хвилям, старався нiчого  не
думать i тiльки вдивлявся в таємничу глибiнь густих зарослiв жита,  тiльки
чув пiд ногами нiжну м'якiсть межi. Правда, од поля вставали якiсь голоси,
щось промовляли, але вiн того слухать не хотiв. Хотiв спокою i самоти. Але
чим далi заглиблявся вiн в поле, тим виразнiше пiдiймався од землi  голос,
м'який, зрадливий, i сперечався. I тут вiн вперше почув всiм тiлом, що  се
обзивалась до нього його земля, що вiн з нею так зрiсся, як  з  жiнкою,  з
сином, з дочкою. Що тут, де вiн ступає, ходили ноги батька i дiда,  i  над
полями лунав їх голос, голос цiлого роду Малин. Що все, чим вiн  пишається
й цiнить у собi, його розум, смак i культура,  навiть  його  iдеї,  -  все
згодували, усе зростили отсi лани.
   Але Аркадiй Петрович вже смiявсь над собою:
   - Ха-ха! Заговорила дворянська кров.
   Зусиллям волi вiн змахнув усi думки i  далi  брiв.  Злiва,  при  мокрiй
долинцi, кiнчались жита i починалась лука. Тут паслись  корови  й  лошата.
Пастушок Федько, вгледiвши пана, зняв рваний картуз i так стояв, босий,  з
торбинками через плече.
   - Надiнь картуз! - гукнув Аркадiй Петрович.
   Пастух не дочув i бiг до нього.
   - Картуз... картуз надiнь!
   Корови розбрелися по луцi, гладкi, сочистi, як i трава. Лошата  пiдняли
голови до хазяїна свого й чекали, напруживши жили на мiцних  шиях,  готовi
плигнути i помчатись по луцi на тоненьких тугих ногах.
   Пiдiйшов до любимого Васьки i почав чухати  шию,  а  Васька  поклав  на
плече йому морду, мрiйно зм'якшивши вираз  полохливих  очей.  I  так  вони
довго стояли в якiйсь звiрячiй приязнi,  i  обом  було  приємно  -  одному
чухать, а другому чуханим бути.
   "I се заберуть..." - гiрко подумав Аркадiй Петрович, рушаючи далi.
   Вiн йшов по свiжiй травi, вогкiй од мочара, а  сонце  запалило  зеленим
вогнем кiнський щавель i стовбури будякiв.
   Щось було сьогоднi принадне, особливе в  його  землi,  мов  на  обличчi
небiжки, з якою жив цiле життя, а тепер  мусить  прощатись  навiки.  Якiсь
квiтки i зела, невиданi перше, тиха ласкавiсть  контурiв,  запахи  трав  i
землi, теплi рiднi простори.
   Високi верби шумiли над ровом, i небо  мiж  ними  синiло,  наче  емаль.
Перескочив окiп, скупавшись у материнцi i  полинях,  i  знов  опинився  на
стежцi. По однiм боцi хвилювалося жито, по другiм - жовтiла глинянч круча,
з чубком червоних макiв. Як гарно! Йому здавалось, що вiн тут  вперше.  Чи
не чуже часом? Нi, вiн iшов по свойому. Дивно, як вiн  мало  знає  маєток.
Мухи бринiли в квiтках. Мишка порпалась в  глинi  i  нюхала  ямку.  Стежка
лагiдно здiймалася вгору i пропадала мiсцями в густих лопухах. Тепер  поле
все ширше розкривало свої рамена, все далi розстеляло свою одежу, i,  коли
вiн зiйшов на горбок, перед ним встали в повнiй  красi  всi  ниви,  зелена
пляма низької луки, далека смужечка лiсу. I тут, стоячи в осередку,  своєї
землi, вiн бiльше почув, нiж подумав, що нiкому її не оддасть.
   - Буду стрiляти, коли прийдуть....
   Се так несподiвано вирвалось вголос, що вiн не повiрив i озирнувся.
   Хiба се вiн?
   Але навколо тiльки ниви котились з горбка на горбок.
   Йому зробилося стидно. Фу, яке свинство!.. Скинув картуз i витер пiт  з
лоба. Невже вiн дiйшов би до того? Очевидячки - нi.  Хiба  вiн  може  пiти
проти себе, проти усього, у що вiн вiрив, з чим не таївся  нi  перед  ким.
Таких, як вiн, горстка, i що вони значать у великiм процесi життя?  Кiлька
засохлих листочкiв на зеленому святi весни. Натурально,  з  грядки  цибулi
вижить не можна, доведеться на старiсть служити. Двi маленькi кiмнатки  на
передмiстi. Стара сама готує їсти. Вiн ходить з кошичком  на  базар.  Став
самовар, Аркадiй!.. Справдi, чи вiн вмiв би  наставить?  Треба  навчитись.
Антоша та Лiда зароблять на хлiб, вони молодi. А тобi.  Мишко,  доведеться
забути про креми та смачнi кiсточки...
   Дурна Мишка наче зрадiла такiй перспективi.  Скакала  йому  на  ногу  i
умастила землею штани. Але що там штани! Йому навiть приємно було  уявляти
себе убогим, забутим, стертим великим процесом. Вiн мученик i  добровiльно
несе свiй хрест... Чув, що його тiло приємно парує, дихання чисте i легке,
а жаль до себе збуджує апетит. Такий молодий апетит i -здоровий, що просто
чудо! Чи догадаються тiльки насмажити на вечерю молодих печеричок, так, як
вiн любить:  цiленькi  облити  сметаною  добре  i  оживити  зеленим  пером
цибульки... Треба було сказати Мотрi... Чорт побери! Завжди iсторiї  всякi
збурюють йому кров, змушують грати. Але,  властиво,  чи  було  що  навiть?
Якiсь похвалки фантастичнi, дурнi погрози.  Вони  розвiються  зараз,  коли
побалакать з селом. Все буде, як було досi, тихо i мирно, бо щоб  у  нього
хто зваживсь одiбрать землю... У нього? Ха-ха!..
   - Мишко, аvanti!..
   Однак вдома i не думали подавати вечерю.
   Софiя Петрiвна чекала на нього на ганку, i не встиг вiн навiть  скинуть
картуз, як вона напустиласьна нього:
   - Аркадiй, ти маєш дiти!
   Пiд очима в неї чорнiли круги.
   - Ну, маю, серце.
   - Тут не до жартiв. Ти повинен до губернатора їхать...
   Аркадiй Петрович знизав плечима i одвернувся.
   - Треба прохати, щоб вiн зараз прислав козакiв.
   - Вибачай, Соню, ти говориш дурницi.
   - А що ж, чекати, щоб мужики землю забрали?
   - Ну й заберуть. Земля до них належить.
   - Ти помiшався на лiберальних iдеях. Коли ти вже  затявся,  я  їх  сама
покличу.
   - Я не потерплю козакiв в себе.
   - Без них не обiйдешся.
   - А я зроблю скандал... Я не знаю, що  зроблю...  Пiду  в  тюрму...  На
Сибiр пiду...
   - Аркадiй, голубчик...
   - ...На каторгу пiду, а не попущу...
   - Зрозумiй же, Аркадiй...
   Але вiн не хотiв розумiти.  Розшумiвся,  як  самовар,  що  ось-ось  має
збiгати. Кричав, весь червоний i мокрий, тупав ногами i так махав  руками,
наче перед ним була не жiнка, а навiснi козаки.
   Так з розмови нiчого й не вийшло, тiльки  вечерю  йому  зiпсували.  Тим
бiльше, що забули засмажити печерички.
   - А де ж Антоша?
   Його при вечерi не було.
   I з того, як змiшалась Софiя Петрiвна,  поясняючи  щось  нiсенiтне,  як
затиснула Лiда уста, вiн догадався, що од нього щось криють.
   Але нiчого не одповiв.
   Другого дня Аркадiй Петрович прокинувсь в поганiм настрої. Вже в  тому,
як Савка внiс воду i з грюком поставив на умивальник, а  виходячи,  ляснув
дверима, вiн почув неповагу до себе.
   "Знає, шельма, що мужики завтра одберуть землю, а з голодранцем  нiчого
церемонiї гнути..."
   З'їв без апетиту снiданок i пiшов по хазяйству. Обiйшов сад,  шпихлiри,
тепер замкненi, пiд якими пiдкасана Мотря годувала  гусей,  порожнi  удень
хлiви, звiдки з глибоких чорних отворiв йшов їдкий запах.
   Хурман на подвiр'ї мив фаетон.
   Потому заглянув до стайнi. Там тупали  конi  та  жували  обрiк,  а  при
дверях лежала велика купа старого гною. Бiля неї, поклавшись голоблями  на
траву, дрiмала мокра бочка з водою.
   - Ферапонте, зараз менi перекидати гнiй поза стайню! Наметав купи перед
дверима, як на парад...
   Хурман розiгнув спину й стояв, тримаючи вiхоть в червоних руках.
   - Слухаю пана.
   "Властиво, се нi до чого, - подумав Аркадiй Петрович, - але - сказав".
   Повз двiрську браму чвалав Бондаришин i, побачивши пана, вклонився.
   "Ач, привiтався, ледве пiдняв бриля, - скипiв Аркадiй Петрович. - Що  я
їм тепер! Я вже їм не потрiбний..."
   - Хам! - кинув крiзь зуби, дивлячись Бондаришину вслiд.
   Спустившись з ганку, вирушав у щоденну плавбу слiпий адмiрал пiд руку з
своїм "мiноносцем". Вони пройшли повз нього, не помiтивши навiть.
   "I той виступає  сьогоднi  iнакше,  -  подумав  Аркадiй.  Петрович  про
"мiноносця". - Радiє, бестiя, певно, що бiльше не буде панiв..."
   Аркадiй Петрович подався у поле, якось так, без мети. Набiгла хмара. "А
сiни возять!" - згадав з тривогою вiн. Великi краплi впали вже на  картуз,
на руки i на лице. Жито  запахло.  Думав,  що  треба  вертатись,  -  i  не
вертався. I раптом теплi небеснi води густо злетiли на ниви в тiнях  сизої
хмари, але сонце зараз десь близько засвiтило  веселку,  i  дощ  перестав.
Важкi краплини загойдалися на колоссях, легенька пара знялася над  нивами.
Аркадiй Петрович теж почав парувати. Але вiн не зрадiв:  йому  бiльше  вже
хотiлося хмар i дощу, нiж сонця. Чорт бери сiно, нехай пропадає!..
   Так само без думки - для чого - вернувся знов на подвiр'я.  Хурман  все
ще порався з фаетоном. Купа гною все ще тулилась до стайнi, тепер чорна  i
паруюча пiсля дощу.
   Аркадiй Петрович аж затрусився од лютi.
   - Ферапонте! Що я казав?.. Десять раз повторяти?  Марш  менi  зараз  до
гною!
   Вiн навiть пiдняв цiпок i, трясучи ним, тицяв в  напрямi  стайнi,  поки
здивований хурман лiниво брався за вила.
   "Се вiн навмисне... - думав  Аркадiй  Петрович.  -  Що  буде  завтра  -
побачимо ще, а сьогоднi я ще господар".
   В кабiнетi вiн заспокоївся трохи.  Скинув  з  себе  верхню  одежу  i  в
сорочцi лiг на кушетку.
   "Дурницi. Чи варто так  хвилюватись?  Хiба  не  однаково,  де  лежатиме
гнiй?"
   Йому трохи соромно стало за Ферапонта.
   Мовчки полежав, заплющивши очi.
   "А тепер що?"
   Одкрив очi i подивився на стелю.
   Одповiдi не було.
   В венецiанське вiкно лилося сонце широким потоком, в  сизiй  мутi  його
крутились пилинки, в їдальнi гримiла посуда. Накривали до  столу.  Аркадiй
Петрович прислухавсь мимоволi, як стукали там чиїсь каблуки,  пересувались
стiльцi, тонко дзвенiла склянка. Все було як завжди, життя йшло  буденним,
звичайним темпом, i чудно думати було, що станеться якась перемiна.  Однак
вона мусила статись. Се вливало двоїстiсть у його  настрiй.  Знову  збирав
всякi тривожнi дрiбницi - нахабний вираз у Савки,  Ферапонтову  впертiсть,
неувагу до нього стрiчних селян, - i йому хотiлось, щоб невiдоме  "завтра"
прийшло нарештi й поставило гру, гостру й небезпечну. Як вiн  буде  завтра
триматись? Буде стрiляти i боронитись чи спокiйно оддасть  мужикам  землю?
Не знав. I в тому, що вiн  досi  сього  не  знав,  помимо  всяких  теорiй,
таїлась цiкавiсть неминучого завтра.
   Вийняв годинник i подивився.
   - За десять дванадцята буде, - сказав наголос. "Значить, -  подумав,  -
лишилось менше доби".
   Завтра... Уявив собi раптом завтрашнiй ранок...  Насуне  з  галасом  на
подвiр'я цiла  громада,  верещатиме  тонко  жiнота,  здiймаючи  сварку  за
землю... дiти почнуть заглядати  у  вiкна  та  лазить  по  ганку,  мов  на
своєму...
   Ще раз вийняв годинник.
   Минуло чотири хвилини.
   - Ху-ху!..
   Пiднявся з кушетки на розбитих старечих ногах i пiдiйшов до вiкна.
   Далеко, аж до самого небосхилу, хвилювали ниви  на  вiтрi,  байдужi  до
того, хто володiтиме ними, зроду звиклi до мужичих лиш рук.
   За обiдом Антошi не було.
   I знов  кабiнет.  Знов  озивалась  "дворянська  кров",  говорив  розум,
промовляло сумлiння,  по-свойому  кожне,  а  пiд  всiм  тим  тлiла  гостра
цiкавiсть, що буде i як воно буде. Заснував хату димок  сигари,  замережив
помiст петлями крокiв, наситив повiтря думками, а все  ж  завтрашнiй  день
твердiв у ньому, як куля, яку, не розрiзавши тiла, не можна дiстати.
   Через подвiр'я промчався Антоша, покритий  пилом,  на  мокрiм  конi,  i
чутно було, як пройшов просто у хату Софiї  Петрiвни,  а  в  столовiй  тим
часом лагодять їсти для нього.
   "Вже небагато лишилось... нiч i кiлька годин", -  позирав  на  годинник
Аркадiй Петрович.
   Тiнi росли. Сонце збиралося сiдати за стайню.  Пастух  пригнав  з  поля
худобу. Корови поважно несли в обори своє голе рожеве вим'я та крутi роги.
Лошата стрибали на зеленiм дворi.
   "Невже завтра i се не моїм стане?" - з сумом подумав Аркадiй Петрович i
раптом почув, що Лiда говорить:
   - Ти не тривожся, тату, але...
   - Що таке? - обернувся вiн швидко до дочки.  Вона  стояла  у  дверях  з
блiдим обличчям мадонни i скорбтно розтягала уста.
   - Не треба тривожитись дуже... прийшли козаки...
   - Як... козаки?
   -  Губернатор  прислав...  Стоять  на  дорозi...  Аркадiй  Петрович  аж
одхитнувся. Кров раптом залляла йому обличчя, навiть  лисину  запалила,  а
серед того пожару  бiлiли  жовтавi  вуси  i  сердито  плавали  очi,  сивi,
злинялi, як два замерзлi озерця.
   - Що ж се таке? Я не просив...  А,  розумiю,  се  проти  мене  змова...
Чорт... я не попущу... Покликать Антошу...
   Вiн навiть руку пiдняв, суху, панську i бiлу руку, якою  наче  збирався
побити Антошу.
   - Я думаю, що... - розгубилась налякана Лiда. Вона щось хотiла  казати,
щоб заспокоїти батька, але вiн бiгав, як роздратований пiвень, що б'є себе
крильми i витяга шию перед завзятим боєм:
   - Подать Антошу!
   Запорошений й впрiлий, на розбитих сiдлом ногах, став в дверях  Антоша.
За ним ховалась стривожена мати.
   - Ти навiв козакiв?
   - Я чи не я, се, тату, не важно, - засюсюкав Антоша, розкарячивши  ноги
в офiцерських штанах.
   - Ага! Не важно... Ну, добре. Так  я  ж  вам  покажу...  Я  прожену  їх
швидко... Пустiть! - кричав вiн на всiх, хоч його нiхто не тримав, i бiгав
по хатi, наче зовсiм утратив розум.
   -  Аркадiй...  заспокойся,  Аркадiй...  -   благала   Софiя   Петрiвна,
розставляючи руки у  дверях.  -  Ти  ж  бачиш:  нiч,  люди  йшли  стiльки,
стомились, голоднi, мужики їх не приймають в село... як же так можна...
   - А! Що менi люди... хорошi люди!.. У мене - i козаки...  Пустiть  мене
зараз...
   - Але ж, тату, менi здається, що... - вмiшалася Лiда.
   - Прогнати не трудно, - перебив  Лiду  Антоша,  -  тiльки  що  вийде  з
сього... Пашi в селi  тепер  не  дiстанеш,  та  й  мужики  добровiльно  не
дадуть... хiба грабувати будуть... Коли ти сього хочеш, то проганяй...
   - Ах, бiднi конi, - зiтхнула Лiда, - що ж вони виннi...
   - Що ти сказала? - спинився проти неї Аркадiй Петрович, пiднявши брови.
   - Я кажу, тату, що конi не виннi...
   - Їх би можна поставить на нiч  пiд  намет  коло  стайнi,  -  обiзвався
Антоша.
   - I дати оброку... не збiднiли б од того... - додала Софiя Петрiвна.
   - Залишiть, прошу, свої ради при собi! Менi їх не треба... - носився по
хатi Аркадiй Петрович, хапаючи голову в руки. - Я i сам знаю, що  конi  не
виннi, - спинився вiн коло дочки. - Се ти правду сказала. Конi тут нi  при
чiм... ну, i що ж з того?
   Але вiн був уже непевний, вже наче зiв'яв.  Кров  одступила  на  мiсце,
вуси зiллялись з лицем, очi втратили твердiсть холодного  льоду,  там  вже
свiтилось щось покiрне i винувате, коли пiдняв їх на сина.
   Завагався хвилину i несподiвано запитав:
   - А стане ж у нас оброку?
   - Я розстараюся вже... I сiно маємо свiже.
   Не чекаючи далi, Антоша зник в сiнях.
   - Навести козакiв!.. - знизав плечима Аркадiй Петрович, знов  заходивши
по хатi. - Я... й козаки!.. Хто б сьому повiрив?..
   В його руках вже не було таких гострих, як перше, лiнiй.
   Гнiв зiрвався, мов морська хвиля, що встала зразу  в  зеленiй  лютi,  а
далi слизнула i з легким шипiнням поповзла пiною по пiсочку.
   Крiзь одчиненi дверi доносилось iржання голодних коней, що  вступали  у
двiр, i бряжчало оружжя на козаках.

   * * *

   "Страшний день" починався зовсiм  не  страшно.  Пiд  вiкнами  бились  i
цвiрiнькали горобцi, сонце встало таке веселе, що смiялись вiкна, стiни  i
навiть постiль, де спав Аркадiй Петрович. Ще не одягшись,  вiн  пiдбiг  до
вiкна. Тепле повiтря м'яко штовхнуло його у груди, а очi зразу спочили  на
довгiм рядi кiнських блискучих задiв. Кремезнi козаки, в одних  кольорових
сорочках, чистили коней, i сонце грало на їх голих  по  лiкоть  руках,  на
засмалених шиях, на розлитiй навколо водi.
   Вiн дивився на сонце, на свої ниви, на масу нiг, кiнських й  козацьких,
що однаково сильно тупали в землю, вбирав у себе  гамiр  пташок,  форкання
коней, грубi лайки войовникiв i раптом почув, що вiн голоден.
   - Савка! - гукнув вiн на цiлу хату. - Принеси каву!.. - I шуснув  назад
у постiль, щоб ще хоч трохи понiжить старече тiло.
   А коли Савка принiс, вiн любовно поглянув  на  пахучий  напiй,  понюхав
теплий ще хлiб i вилаяв Савку, що кожушок на сметанцi занадто тонкий.
   Мишка солодко спала, звернувшись клубочком в ногах на постелi.

   Березень 1912, Капрi

   [1] Залиш, прислуга слухає. -
   [2] Моя люба. -



   ХО

   Казка

   Присвята В.Боровиковi

   I

   Лiс  ще  дрiмає  в  передранiшнiй  тишi...  Непорушне  стоять   дерева,
загорненi  в  сутiнь,  рясно  вкритi  краплистою  росою.  Тихо   навкруги,
мертво... Лиш де-не-де прокинеться пташка, непевним голосом обiзветься  зi
свого затишку. Лiс ще дрiмає... а з синiм небом вже щось дiється: воно  то
зблiдне, наче вiд жаху, то спахне сяйвом, немов од радощiв. Небо мiниться,
небо грає усякими барвами, блiдим сяйвом торкає вершечки  чорного  лiсу...
Стрепенувся врештi лiс i  собi  заграв...  Зашепотiли  збудженi  листочки,
оповiдаючи сни свої, заметушилась у травицi комашня, розiтнулося в  гущинi
голосне щебетання й полинуло високо - туди, де небо мiниться, де небо грає
всякими барвами...
   На галяву вискакує з гущини  сарна  i,  зачарована  чудовим  концертом,
зупиняється, витяга цiкаву мордочку до кривавої смуги обрiю,  що  червонiє
на узлiссi помiж деревами, i слуха.
   Полохливий заєць, причаївшись пiд кущем, пригина вуха,  витрiща  очi  й
немов порина ввесь у море лiсових згукiв...
   Аж ось ринуло вiд сходу ясне промiння, мов руки, простяглось  до  лiсу,
обняло його, засипало самоцвiтами, золотими смугами впало на синю вiд роси
траву на галявi, де гостро на  тлi  золотого  свiтла  випинається  струнка
постать сарни.
   У сю величну хвилину тихо розгортаються кущi - i на  галявину  виходить
Хо. Мов туман той, сива борода його  м'якими  хвилями  спада  аж  до  нiг,
черкається росяної трави. З-пiд бiлих кострубатих брiв, з глибоких западин
визирають добрi, а лукавi очi.
   Вийшов Хо на галяву, сперся на сукуватий костур, майнув довгою бородою,
i повiяв вiд неї тихий вiтрець, холодною цiвкою вдарив у  дерева.  I  враз
затремтiло молоде листя,  зашамотiло,  струсило  з  себе  дощ  самодвiтiв.
Жахнулася сарна й щезла в гущинi, лишивши зеленi слiди на синiй  вiд  роси
травi. Страх обгорнув зайця, додав  ще  бiльшої  прудкостi  його  ногам...
Сполохались пташки й в одну мить ущухли. Тихо стало в лiсi, страх як тихо.
Тiльки бородатий  дiдуган  Хо,  старече  хихикаючи  в  бороду,  стоїть  на
галявi...
   - Хе-хе-хе! I чого жахаються, дурнi? - шамкаь вiн беззубим ротом.- Дiда
Хо,  що  свiт  прозвав  страхом?  А  дiд  цiлком  i  не  страшний...   Ось
погляньте!.. Та ба, тим-то й лихо, що ви не зважитесь звести очi на  дiда,
тим-то вiн i в'являється вам страхом... Хе-хе!.. I  завжди  так...  i  всi
так... Нi, не бреши, старий, не всi... На твоїй довгiй  тисячолiтнiй  нивi
життєвiй не  одна  стрiвалась  iстота,  що  смiливо  зводила  очi  догори,
вiдважно зазирала тобi в вiчi, й тодi... о, тодi гарно було обом нам... Бо
смiльчак,  перевiрившись,  що  жахався  по-дурному,  набиравсь  нової,  ще
бiльшої вiдваги, а ти,  старий,  чув,  що,  може,  незабаром  даси  спокiй
натрудженим кiсткам... Жахаються, а не знають, що страх тiльки й iстнiє на
свiтi полохливiстю других, що старий Хо порохом розсипав би ся, коли б усе
живуще хоч раз зважилося глянути йому в  вiчi...  Хе-хе!  Дурнi,  дурнi!..
Тiльки старi ноги труджу через дурнiв... От як втомився!.. е-е!..
   I Хо справдi з великою напругою ворушить ногами, крекче та,  опираючись
одною рукою на костур, а другою розгортаючи довгу сиву  бороду,  сiдає  на
травi спочити.
   Хо сидить посеред галяви, а навкруги його панує  мертва,  прикра  тиша.
Все живе, затаївши духа, не спiває, не кричить, не ворушиться, не жиє. Вiд
ведмедя до мурашки - все спаралiзовано  страхом.  Рослини  бояться  навiть
тягти сiк  iз  землi,  пити  холодну  росу,  виправити  зiбганi  листочки,
розгорнути звиненi на нiч квiтки. Пустотливий парус  сонця  зупиняється  в
зеленiй гущинi, i лиш здалеку  придивляється  до  сивої,  мов  туман  той,
бороди дiда Хо, i не вiдважується наблизитись, невважаючи  на  непереможне
бажання попустувати з тою бородою...
   Хо сидить на росянiй травi, а стара пам'ять його пiдсовує йому  образи,
де свiжими, яскравими фарбами малюються подiї духа  людського.  Ось  i  тi
високостi, на якi здiйнятись  може  вiльний  дух  людський,  а  ось  i  тi
провалля, де на днi самому, скутий, як невiльник, плазує вiн  у  поросi  й
темрявi... Ось, волочучи кайдани, покволом, вiками цiлими, проходять люди,
забитi, заляканi люди,  i  не  насмiлюються  звести  очi  на  Хо,  глянути
страховi в вiчi...  Хо  знає,  що  тiльки  одиницi  зважуються  на  се,  а
зважившись, знаходять силу розбити кайдани... От, коли б хоч  одиниць  тих
було бiльше, може, не довелося б старому  мордуватись  отак,  блукаючи  по
свiтах, може б, зложив вiн свої кiстки в домовину, бо вже тi кiстки  давно
просяться на спочинок... Ех, коли б... А тим часом страх владно  панує  на
землi, змагається з приязнею, з чесними пориваннями, з  обов'язком,  ламле
життя, безсилими чинить не то поодиноких людей, ба й цiлi народи... Страх!
Прищеплений дитинi, виплеканий анормальними умовами суспiльними, вiн  стає
чiпкою  пошестю,  робиться  потугою,  що  тамує   вiчний   поступ   усього
живучого... Страх!.. Хо - страх! А який з його  страх,  коли  вiн  виразно
почуває себе порохном, немiчною руїною, яку  тiльки  полохливiсть  людська
жене з кiнця в кiнець свiта, наперекiр волi Хо  робить  його  злим  генiєм
людськостi... Ех, доле, доле щербата! Товчись, мов Марко по пеклу... От  i
тепер: гарно навкруги, спочити б, а пора на роботу...  на  роботу!  Хе-хе!
Ну, уставай, дiду, пора!..
   Хо ще раз глянув на мовчазну природу, звiвся, обгорнувся,  як  туманом,
сивою бородою й подавсь стежкою з лiсу на шлях.
   А лiс ще якусь хвилинку стояв нерухомий, мов  мертвий.  Далi  -  дерева
затремтiли,  стрепенулись,  розгорнули  листочки...  Промiнь  стрибнув  на
полянку просто до звинених квiток, пташки заспiвали, комашня заметушилася,
лiс загомонiв, природа знов вiджила...

   II

   Вечiр. Дiти вже напилися чаю й гуляють; старше,  хлопчик  рокiв  шести,
сидить долi бiля шафи й уважно будує з цурпалочкiв хату. Меншу, по  другiй
веснi дiвчинку, забавляє нянька, показуючи, як сорока варила  дiтям  кашу.
За столом, ближче до лампи, що крiзь молочний кльош розливає м'яке  свiтло
по хатi, сидить iз шитвом мати. Вона рада, що дiти втихомирились.  Ой,  тi
дiти! Двоє їх, а такий галас справляють, що аж  голова  наморочиться.  Але
тепер тихо. Чутно  тiльки,  як  муркає  на  канапi  кiт  та  нянька  стиха
приспiвує:  "Соро-ка,  во-ро-на   дiт-кам   кашу   ва-ри-ла!   На   порозi
студи-ла!.." Дитина з  щасливою  усмiшкою  розгортає  дрiбненькi  пальчики
пухкої ручки, намагаючись, щоб нянька показала, котрому сорока дала  кашi,
а котрому голiвку скрутила. Урештi ся забавка докучає дитинi, вона  почина
човгатись на руках у няньки, намагаючись до кота.
   - Киця!
   Але  "киця"  добре  пам'ятає  болючi  пестощi  маленької   деспотки   й
дипломатичне клiпає очима, не рушаючись iз мiсця. Аж ось нетерпляча  ручка
досягла до кота, хапа його за вухо й  тягне  до  себе.  Кiт  скулить  очi,
жалiбно нявчить... далi ж, немов дiткнутий електричною iскрою, виривається
й тiка пiд комоду,  лишивши  на  руцi  мучительки  червоний  слiд  гострих
пазурiв. Зчиняється вереск...
   - Що там таке. Марино? - кидає роботу мати.
   - Та то проклятий кiт дряпнув дитину...
   - У тебе все щось станеться... Забав її  зараз,  чусш,  як  зайшлася...
Починається гуцукання: "Ну,  тихо,  не  плач,  гоп-гоп!  гу-цю-цю!..  А-а!
Погана киця! ми ж тобi дамо!.. Ну, цить же, цить... гоп-гоп! гу-цю-цю!"
   Але надаремно. Дитина аж заходиться.
   - Ну, цить же, цить! бо як пе будеш тихо, то я тебе зараз вiддам дiдовi
Хо...- сердиться нянька й пiдносить дитину до вiкна.- О, бач,  стоїть  дiд
Хо з торбою на плечах... Скоро кричатимеш, зараз кину в торбу...  На  тобi
її, дiду Хо, на!..
   Дитина здоровими очима вдивляється в пiтьму, що чорнiє поза  вiкном,  i
затиха... В очах, ще мокрих од слiз, малюється жах... Так, тi очi бачать у
таємничiй пiтьмi постраха  дiтей  -  Хо,  страшного,  бородатого  дiда,  з
величезною торбою за  плечима,  повною  неслухняних  дiтей.  Якийсь  холод
торкається делiкатного дiтського тiла, щось бере з-за плечей,  лячно  так,
плакати хочеться, а не можна... Дитина насилу вiдриває  очi  вiд  вiкна  й
ховає голову в няньки на грудях.
   I знов тихо в хатi.
   - Мамо! - збуджує тишу хлопчик, кидаючи свою будiвлю.- Мамо! А де тепер
сонце?
   - Сонце?.. Сонце тепер спить.
   - А де ж його хата? . - Отам за горою, де воно сiдає...
   - Там, де живе лiсник Панас?
   - Еге... Але тобi  спати  час,  дитино.  Дитина,  однак,  наче  не  чує
материної уваги. Вона пiдбiга до матерi й спирається їй на колiна.
   -_ Мамо! А чи сонце має дiти?
   - Має.
   - А де ж _вони?
   - Де? а на небi... отi зiрочки, що вночi сяють, то се дiти сонцевi...
   - А чом же вони тепер не сплять?
   - Бо вони за день виспались, а тепер граються. Пауза.
   - Мамо! я хочу до Петрика!.. Петрик - се син  куховарчин,  що  бавиться
часом iз паничем.
   - Не можна, Петрик слабий...
   - А я йому занесу яблуко...
   - Не можна,сказала.
   - Ма-а-мо! Я хо-о-чу до Пе-е-три-ка!..
   - _Ох, господи! Одно скiнчило, друге починає... Цить менi  зараз!..  Не
пiдеш.
   - Ма-а-мо! до Пе-е-три-ка-а!..
   - Чи не замовкнеш ти менi?.. Марино, а заклич-но дiда Хо!..
   Марина пiдходить до вiкна й грюка в шибку.
   - Дiду!.. дiду Хо!.. а йдiть-но сюди... а вiзьмiть-но собi неслухняного
панича!.. "Зараз!" - вiдповiдає  вона  собi  за  Хо  пiдробленим  басом  i
вiдходить вiд вiкна.
   Хлопець добре розумiє Маринину штуку; вiн не вiрить, щоб то Хо промовив
те "зараз" таким невдатним басом, однатс йому стає страшно. Вiн  вiдходить
до канапки, як можна далi вiд вiкна, i почина  бавитись  папiрцем,  бгаючи
його в човник. А тим часом фантазiя хлопцева вперто працює над фiгурою Хо.
Якi в нього очi? Мабуть, червонi, як у  трусика...  А  нiс,  певно,  такий
довгий та гострий, як у куховарки... а може, ще довший... Борода  бiла  та
довга аж до п'ят... руки... Хлопцевi враз уявляються залiзнi тройчаки,  що
стоять у стодолi - такi руки в Хо... конче такi... Йому стає ще страшнiше,
вiн боїться поворухнутись, боїться зустрiтись очима з  таємничою  пiтьмою,
хоч щось так i тягне його глянути в вiкно, так i  тягне,  так  наче  шепче
щось: "А подивись, а подивись!" Хлопець не може опертися бажанню глянути в
вiкно, зводить очi... i весь холонем  Там,  на  чорному  тлi  шибок,  щось
бiлiє... то Хо... Божевiльний жах охоплює дитину, поширшує зiницi,  витяга
обличчя, ворушить волоссям на головi, душить за горло...  -  Дiти,  спати!
Пора вже!.. Марино, клади дiтей спати!..-  розтинається  голос  материн  й
будить, як зi сну, хлопця.
   Марина ставить хлопця на молитву.
   - "Отче наш, що на небi..." - непритомно проказує вiн за нянькою, а сам
дивиться вбiк, на вiкно. "Нехай буде  воля  твоя,  як..."  _Ой,  там  щось
руками  маха,  аж  по  вiкнi  шкряба!  -  тремтить  хлопець.-  "Хлiб   наш
щоденний..."
   - Нянько, там щось дивиться в вiкно... я боюсь...
   - Вигадуйте, вигадуйте, то таки вiзьме вас Хо в торбу... Ну, проказуйте
знов: "Хлiб наш щоденний дай нам сьогоднi..."
   Але хлопець уже не слухає няньки, вiн не може вiдiрвати очей вiд вiкна.
Те вiкно притягує його увагу, захоплює всi думки, запановує цiлою  iстотою
дитини. У вiкно те дивиться чорна, таємнича  темрява,  повна  фантастичних
iстот, усяких див, повна страхiття... I все се тиснеться до вiкна,  зазира
в хату, ось-ось пролiзе крiзь  дiрку  в  розбитiй  шибцi  або  з  лускотом
вiдчинить вiкно, кинеться на нього, наповняючи хату диким реготом...
   Аж ось i лiжко. Хлопця  роздягнено,  вiн  кутається  в  ковдру.  Нянька
поправля ще щось i гасить свiтло.
   - Марино, посидь бiля мене... я боюся...
   - Ото вигадали! Спiть, менi нiколи сидiти бiля вас...
   В хатi стає темно i тихо. Хлопець широко розплющеними очима вдивляється
в темряву, напружує слухи, боячись пропустити який зрадливий  звук.  Тихо.
Так тихо, що навiть калатання серця видається глухим  стукотом  молота  по
чомусь м'якому. Ураз... трiсь!..  Що  се?  Увага  хлопця  збiльшується  до
можливих границь... Уся кров збiгається йому до серця, серце  почина  бити
на гвалт... О, знов щось зашелестiло, зашкрябало... То - Хо. Ось у чорнiй,
як чорнило, пiтьмi виразно бiлiє борода його... ось  простягається  довга,
костиста рука... наближається до  плечей,  розгорта  над  ними  свої  сухi
пальцi... Обгорнений невимовним жахом, утикає хлопець голову пiд  подушку,
скорчується пiд ковдрою, iнстинктово намагаючись стати маленьким,  якомога
меншим... щоб "страх" не мiг помiтити його... Вiн затамовує навiть вiддих,
боячись подати знак життя, боячись зрадити свою присутнiсть у хатi...
   А тим часом чує вiн, що бiля лiжка стоїть Хо, й простяга над  ним  свої
довгi, мов залiзнi тройчаки, руки, й черкається сухими  гострими  пальцями
його плечей...
   Холодний  пiт  вiд  голови  до  п'ят  облива  дитину,  божевiльний  жах
побiльшує зiницi, вiдбира голос, деревить тiло... I довго так лежить бiдне
хлоп'ятко, нерухоме, тремтяче вiд жаху, мокре вiд поту, аж тривожний  сон,
прилинувши, заспокоює нарештi змордовану офiру полохливостi...
   - Хе-хе-хе! - смiється Хо пiд вiкном, де лежить хлопець.-  Хе-хе-хе!  I
жаль бере, i вiд смiху не можна здержатись! Смiшно, коли  причиною  страху
бува лиш розпалена уява, а жаль...  Бо  хто  раз  спiзнається  з  почуттям
страху, не хутко зможе вiдкараскатися вiд нього... Зросте дитина, змужнiє,
i багато сил, вартих кращої долi, змарнує на боротьбу зi  страхом,  та  ще
добре, як переможе!.. Шкода сил, шкода часу... А  хто  винен?  Гай-гай!  -
хита головою Хо, загортаючись довгою бородою та подаючись у дальшу путь.

   III

   Наближається пiвдень, червцевий пiвдень, повний спеки й свiтла.  Свiтло
хвилями ллється з неба, сповняє повiтря,  несито  пожира  тiнi  на  землi,
заганя їх пiд дерева, кущi, у гущину. На що вже бувають таємничi холодки,
а й туди хоч тоненькою цiвкою  протиснеться  воно  i  смiється,  раде,  що
знайшло i там свого ворога - темряву...  Тiльки  в  ту  альтанку,  що  пiд
старезним волоським  горiхом  у  садку,  не  пуска  його  дикий  виноград,
звившись тiсно й щiльно в одну зелену стiну. Вже що не  робить  свiтло:  i
зайчиком плигає бiля альтанки, пробившись крiзь листя  горiха,  i  золотою
сiткою пада на землю, i мигтить, i переливається, намагаючись  присунутися
ближче до темного закутка - та ба! Нiяк не може. Стало на порозi альтанки,
зазирає туди, а ввiйти - дзуськи!  Однак  воно  помiчає,  що  альтанка  не
порожня. Там, на зеленiй лавцi,  обкладенiй  дерниною,  сперши  голову  на
руки, сидить бiлява панночка  з  смутним  обличчям.  Бiдна!  Скрiзь  тепер
весело, ясно, свiт божий скидається на рай - а вона сумує. Потiшити б  її,
попестити, та нiяк увiйти, бо та темрява розперлася в альтанцi,  мов  панi
яка,- i не  пускає.  На  щастя,  панночка  нервовим  рухом  зриває  листок
виноградний, зробивши тим маленьку шпарку в зеленiй стiнi. Зрадiлий пустун
скаче промiнням у шпарку й трапля просто на стiл,  наткнувшись  на  якийсь
папiр. Що воно за диво, папiр отой? Придивляється до ного й  читає  збоку:
"Iнспектор шкiл народних". Пустун трохи злякався, перечитавши титул  такої
важної особи, бо почувається до деяких провин школярських,  але  незабаром
осмiлюється й пробi га змiст паперу.  В  паперi  стоїть,  що  панна  Ярина
Дольська наставляється на вчительку в село С. Учителька! Адже й  вчителька
маi право картати! I промiнь кидає на дiвчину винуватий, благаючий погляд.
Однак  обличчя  дiвчинине,  блiде  й  делiкатне,  з  виразом   смутку   та
внутрiшньої боротьби, не має  в  собi  нiчого  грiзного,  що  заспокоює  й
осмiлює пустуна настiльки, що вiн почина гратись iз грубою  золотою  косою
дiвчини, цiлувати її повнi уста, брови, зазирати  в  великi  сивi  очi.  А
паннi Яринi не до пестощiв. Вона вiдсувається вiд  докучливого  променя  й
схиляється над папером, читаючи його, може, в сотий раз. Так, сей папiрець
дорого коштував їй! Щоб  здобути  його,  вона  мусила  насамперед  зчинити
боротьбу з  собою,  зi  своїми  звичками,  поглядами,  традицiями;  мусила
посваритись iз батьком, якого так кохає,  довести  до  слiз  та  нарiкання
матiр. Але се була тiльки прелюдiя, i поки тяглася вона - дiвчина почувала
в собi силу боротися  й  перемогти.  Тепер  же,  з  папiрцем  сим,  мусить
початися акцiя, так нетерпляче очiкувана акцiя... i дивна рiч! Панна Ярина
в сю рiшучу й важну хвилину почуває, що сили  її  меншають,  слабнуть,  що
вона вже не здатна до боротьби.  Невже  в  неї  стало  енергiї  тiльки  на
прелюдiю?
   Панна Ярина складає руки на столi  й  безсильно  опускає  на  них  свою
русяву голiвку.
   Колись вона була щасливою дитиною, коханою одиначкою  багатого  дiдича.
Одягнена в оксамит i  шовк,  пересвiдчена,  що  найдрiбнiшi  забаганки  її
будуть заспокоєнi, оточена роєм услужних бонн та служебок,  вона  стрибала
по  великих  кiмнатах  палацу,  по  тiнистих  алеях  батькiвського  парку.
Незабутня пора!
   Одно тiльки дратувало Яринку, робило їй навiть прикрiсть - се  заборона
бавитися з селянськими дiвчатами та хлопцями... Фi! "Хлопськi дiти!" - якi
в них манери, яка груба мова, яка моральнiсть! Адже то "бидло", а не люди!
- чула вона навкруги. Однак мала Яринка, пiд впливом оточення, мало-помалу
оговталася з такими поглядами,  ба  й  сама  стала  в  такi  вiдносини  до
"бидла", у яких були батько та мати. Вона небавом  зрозумiла,  що  мужикiв
сотворено лиш на  те,  аби  орати  батьковi  ниву,  служити  за  фiрманiв,
кухарiв,  робiтникiв.  Навiть  бiльше.  Вона  сердечнiше  вiдносилася   до
справжнього бидла, нiж до тої "нижчої  раси".  Коли  для  забави  панночки
приводили перед ганок мале  телятко  або  вiзник  приносив  щенят,  Яринка
обiймала їх, цiлувала, пестила, знаходила "чудовими", тодi як на  дiвчину,
дочку наймички, не звертала вже найменшої уваги, наче то була не людина, а
кiлок, забитий на свому мiсцi. Словом - Яринка стала панночкою,  як  i  її
приятельки, сусiдки з iнших сiл.
   Минали роки, збiльшуючи той мур, що стояв межи двором а селом. З одного
боку були пани, з другого - "бидло".  Виросла  Яринка  на  панну  Ярину  й
мусила позбутись думки, що все, що її оточує, належить до батька або  може
бути куплене батьком за грошi. Ярина знала вже, що батьки  її  бiднiють  i
хоч не показують сього перед людьми, навiть триб життя  не  змiнюють,  але
почувається вже потреба негайної лiквiдацiї iнтересiв  для  забезпеки  хоч
неласого шматка хлiба.
   Тим часом дозвiлля (а сього добра в панни Ярини було  чимало)  вкупi  з
допитливим розумом напрямили дiвчину на книжки. Пожираючи без  ладу  сотнi
томiв, Ярина вмiла, однак, зiбрати в  головцi  промiння  мислi,  розкиданi
там, вiдгукнутися серцем на чеснi й  високi  поривання.  Природна  щирiсть
стала тут у пригодi. Правда, кожна нова думка, що  не  згоджувалася  з  ii
дотеперiшнiм свiюглядом, викликала цiлу бурю в молодiй,  не  змiцнiлiй  ще
душi, але мур, що вiддiляв її вiд села, валився й вiдкривав  не  бидло,  а
справжнiх  людей,  з  людськими  iнтересами,  болями  й  радощами.   Ярину
зацiкавило се невiдоме їй "мужицьке царство", Вона почала придивлятися  до
нього, наскiльки се було в її змозi, i налякалась темноти й убожества,  що
панували там. Боже! побiч жиють люди, брати її, i  нидiють  у  темрявi  та
злиднях, коли вона збиткується працею рук  їх!  Чи  ж  пiсля  сього  можна
назвати себе людиною? Чи  ж  пiсля  сього  можна  добачати  в  собi  образ
божий?.. Нi, годi! Розбити пута, що вiд вiку сковують бiлi, неробучi руки,
скинути полуду з очей i чесно та смiливо звернути скривдженим те, що до їх
належить. Доволi бути лялькою, коли людина - то людина, i довести се треба
дiлом, а не словом.
   Дiвчина запалилася до працi, до дiяльностi,  поклала  присвятити  життя
своє для тих, що досi працювали на неї. Так справедливiсть каже. Вона буде
вчителькою, вона понесе свiтло в  темряву,  потiху  -  смутковi,  помiч  -
убожеству. А що вдома на неї чекає буря, так що ж, хiба  вона  не  винесла
вже бурi сама в собi, коли  новi  думки,  новi  почування  стрiлися  з  її
первiсним свiтоглядом?
   Дома  справдi  зчинилася  колотнеча.  На  Ярининi  плани  старi  спершу
дивилися, як на дивогляднi забаганки пещеної дитини, але побачивши, що  не
жарти, налякались. Сльози, благання, спазми, прокльони похитнули  завзяття
дiвчини. Але вона перемогла  себе  й  поставила-таки  на  свому.  Замовкли
батьки, затаївши смуток у серцi, однак не тратили надiї, що час  або  який
випадок звернуть їм дитину, притулять  її  знов  до  чулого  батькiвського
лона. I випадок, на який рахували старi, лучився, погiршуючи  й  без  того
важку ситуацiю. До Ярини посватався багатий сусiд - дiдич. Ярина спершу  й
слухати не хотiла про шлюб, далi ж, скоряючись перед  батьковою  волею  та
благаннями закоханого сусiда, випрохала собi  три  днi  розважити  все  та
помiркувати, поки дасть рiшучу вiдповiдь. I власне другого дня пiсля сього
прийшов вiд  iнспектора  довго  очiкуваний  папiр,  прийшов  i  -  замiсть
заспокоїти - збурив, сколотив її  спокiй,  iз  дна  душi  пiдняв  сумнiви,
пiдтяв вiру. I ось тепер сидить Ярина над тим папером,  безсило  опустивши
на руки русяву голiвку...
   Вона не рада тому паперовi. Так, не рада... Ще недавно,  ще  позавчора,
як бога з неба, виглядала його, а нинi - не рада... Рiч певна, що вона  не
зречеться своїх замiрiв... Вона ламле все - а йде туди, де їй слiд бути...
I не те, щоб вона не рада була... а так, не налагодилася до нового  життя,
не звиклася ще з думкою, що завтра покине батькiвську  стрiху...  По-ки-не
бать-кiв-ську стрiху... Брр!.. Ну, i чого тремтiти? Ой, тi нерви...  Треба
себе взяти в руки, бо нерви непотрiбнi для тих, що йдуть на боротьбу. Адже
скiльки дiвчат пiшло вже по тiй стежцi, що стелеться перед нею...  Правда,
бiльшостi дiвчат тих легше було почати нове життя, нiж їй, бо бiльшiсть їх
вийшла з родин убогих, iз таких, де  кожне  ще  з  молоком  матерi  всисає
потребу працi для шматка хлiба. Там усi працюють,  усi  заробляють...  Там
нема традицiй, якi б багном закаляли все, що  виривається  з  зачарованого
кола егоїзму та кастових iнтересiв.
   - Зачароване коло... Ох, те зачароване  коло!..-  шепотять  блiдi  уста
дiвчини.- Чи стане ж у мене сили, чи стане вiдваги розiрвати його, вийти в
свiт широкий на боротьбу з тим, що воно замикає? Добре, я розiрву його,  я
вийду звiдти. Але чи перетриваю, проклята родиною, осмiяна подругами, одна
серед невiдомого менi широкого свiту?.. Де тi сили в мене для боротьби? Де
той гарт, що мiг би служити порукою перемоги?  Я  -  теплична  рослинка...
вибуяла в штучному теплi, у душнiй атмосферi теплицi... Перша буря  зламає
мене, вирве з  корiнням...  I,  замiсть  бажаної  користi,  живим  докором
стануть, перед мене  закривавленi  серця  родини  й  мое  власне  розбите,
знiвечене життя... Боже! що се зi мною? Звiдки легкодухiсть така? Що варте
життя моє перед необмеженим морем людського страждання?.. Нi, годi... Пiти
туди, куди серце кличе й обов'язок... З силою, яку я  почуваю  в  собi,  з
силою любовi - можна багато  зробити...  Тiльки  не  лякатись,  тiльки  не
тратити надiї i... все буде добре... Що тут довго думати? Адже  давно  вже
рiшила я почати нове життя. I почну, i кiнець на тому, i нiчого мислити, i
нi над чим мiркувати... Кораблi спалено... I чого я  тремчу  вся?  Чого?..
Дурю себе вiдвагою, коли чую,  що  сили  мої  слабнуть,  що  я  легкодуха,
нiкчемна iстота?..
   Ярина повним розпуки рухом заламує руки й  вiдкидає  назад,  на  зелену
стiну винограду, свою бiляву голiвку з обличчям, покритим тiнями  муки  та
внутрiшньої боротьби.
   А в тремтячих тiнях горiха стоїть Хо, й зазира в темну альтанку, i хита
старою головою, i вiє холодом iз бороди.
   - Гай-гай! - шепотять його старечi уста.- Стiльки  сили  молодої  мати,
мати життя цiле перед собою - i не зважитися стати до боротьби з дiдом,  з
порохном, що не нинi  -  то  завтра  розсиплеться!  Хе-хе!..  Та  гляньбо,
подивись!.. Подивись, що на менi  немає  тої  манти  традицiй,  у  яку  ти
загорнула мене.. Де там! Не хоче... Не зважиться й очей звести на  дiда...
Гай-гай!..
   - Ну, и доля!..- мимрить далi Хо  тоном  роздратування.-  Кожне  уявляє
собi мене, як хоче. Для одного я - з торбою на дiтей, з  рiзкою  в  руках,
другий убирає мене в шати традицiй, поговору, забобонiв,  третiй  тремтить
передi мною, як осика на вiтрi, четвертий... а все зле та немудре! Коли  ж
скiнчиться моя мука, коли ж спочину вже, коли вже поховає мене  смiливiсть
людська?.. Ну й доля, ну й  люди!  Аж  мене  злiсть  розбира...-  бубонить
старий собi в бороду, що м'якими сивими  хвилями  зливається  з  легенькою
парою, виссаною сонцем з вогкої, теплої землi.
   - Чекай же,каже вiн далi.- Хоч помщусь на тобi, полохлива  iстото,  хоч
полякаю тебе... Ти  хочеш  стати  до  боротьби  з  потужним  ворогом  -  з
убожеством та темнотою? Добре. А чи маєш ти сили до  тої  боротьби  -  ти,
слабосила жiнко? А глянь-но, панно, у своє  життя  минуле,  що  ти  звiдти
винесла? Ану, подивись!..
   Ах, те життя...  Безжурне,  у  достатках,  у  розкошах  -  воно  тiльки
розпестило її, ослабило волю... Звiдтiль винесла вона  саму  незараднiсть,
непрактичнiсть... Нi, те життя нiчого бiльш не дало,  не  в  ньому  шукати
джерела сили...
   - Iз такими засобами ти гадаєш боротися,- шепотить Хо.- А чи вiдаєш ти,
нерозумна дiвчино,  що  вiд  тебе  вiдкаснеться  родина,  скоро  ти  пiдеш
наперекiр їй, що всi, з ким ти жила  досi,  закаляють  тебе  болотом,  яко
зрадницю їх кастових традицiй? I  до  кого  ти  звернешся,  коли,  зламана
боротьбою,  запрагнеш  потiхи,  спокою?  Хто  пiдтримає   тебе,   розбиту,
зневiрену?
   Правда... правда... Нiхто. Одна... Нема рiдної душi, щоб щирим  словом,
спiвчуттям загоїла рани сердечнi, заспокоїла, пiдтримала... Вiдрiзана,  як
скибка вiд хлiба, самотня, як  хрест  на  роздорiжжi...  Пустка  навкруги,
холод...
   - А чи вiдаєш ти,- пiддає Хо,- що  то  недостатки,  убожество?  Ти,  що
зросла в розкошах, що не робила на шматок хлiба? Не страшно тобi  змарнiти
в нерiвнiй боротьбi, до часу скласти в домовину молоде життя?..
   Боже! Усе проти неї: i люди, i становище жiнки, i убожество... Усе наче
змовилося, щоб кинути її в огонь, обсмалити їй крила,  коли  вона  рветься
лиш до свiтла. I Ярина бачить уже свої бiлi, випещенi руки худими, чорними
вiд працi, бачить красу свою змарнiлу, зiв'ялу, чує в грудях хоре, розбите
серце, а за плечима смерть...
   Смерть... не нажившись, не зазнавши щастя, не зробивши дiла... Брр!
   - Ех, залишити б краще всi сi мрiї,- спокушає Хо,- та взяти  вiд  життя
все, що воно може дати для особистого щастя, скористатися з молодощiв, бо,
як кажуть: "Не вернеться весна..." А що там хтось стогне, хтось пропадає -
заплющити очi, затулити вуха, як робить бiльшiсть,- i моя хата скраю...
   Боже, яка мука стояти отак на роздорiжжi й не знати,  кудою  йти!..  Що
робити, що чинити?.. Боже!.. Ярина з розпукою  заламує  руки  i  впадає  в
тяжку задуму.
   Враз її будять дзвiнкi голоси. То  дiвчата-робiтницi  йдуть  садком  на
полуднє.
   - Чули, дiвчата, наша панна вiддається. Там такий гарний панич  сватає,
хоч води напийся: чорнявий-чорнявий, а очима так i грає...  Я  бачила,  як
приїздив, осе вже буде день зо три...
   - Але вiддається? Забожись, Одарко!
   - Присягай богу! А вона, чуєте, не хоче. за нього...
   - Слухайте, бояри, як князь бреше. А ти ж звiдки знаєш? Може, той панич
до тебе грав очима, от-от не видко, як старостiв пришле.
   - Падку мiй, смутку мiй! А я б що з таким чоловiком подiяла, що  робити
не годен?
   - Оце сказала!  Адже  Одарка  швидко  свого  матиме  -  такого,  що  як
говорить, то й носом грає, не тiльки очима.
   -  Атож!  Е,  не  журiться,  дiвчата,  кожна  з  вас  дiждеться!   Буде
пробийголова, а мастиголови не буде, нi!
   - Ха-ха-ха! Ну й вигадала, турок  ти  немирований!..  Серед  реготу  та
жартiв  проминула  весела  громадка  дiвчат  альтанку,  де  сидiла  Ярина,
сполохана голосами, з думками, що полинули вже в iнший бiк.
   Її сватають. Так.  Перед  нею  вiдкривається  особисте  щастя,  родиннi
втiхи,  достаток,  життя  безжурне.  Правда,  вона  не  закохана,  але  їй
подобається чорнявий сусiд, вона нiчого б не мала проти його замiрiв, якби
не почуття iнших обов'язкiв, не iнший шлях, що стелеться  перед  нею.  Але
вона стоїть над тим шляхом, i мучиться сумнiвами, й шукає виходу...  Вихiд
єсть... Одно слово -• i доля її з'єднається навiки з долею другої  iстоти,
що кохає Ярину без пам'ятi... Вийти замiж? Хто се сказав?
   Нi, прiч усякi спокуси, усякi викрути - вона йде за своєю iдеєю!..
   У ту ж саму хвилину в дверях альтанки мигнула тiнь, i чорнявий хлопець,
здiймаючи бриля, питав приємним баритоном:
   - Чи вiльно сполохати задуму вашу, панi?
   Ярина жахається, блiдне, щоб зараз заллятися кармазином.
   То вiн_ приходить по останнє слово.
   Вона не встигла опам'ятатись, як вiн  трима  вже  її  за  руку  й  тихо
промовляє тремтячим голосом:
   - Панi! Я не маю ще права виявити вам, як я мучився, чекаючи на  слово,
що виробить серце ваше в одповiдь на мої почуття й замiри. Я ще й  досi  в
непевностi тремчу за долю свою... i  ще  раз  важуся  благати  вас,  панно
Ярино, - не вiднiмайте вiд мене руки вашої, хай вона буде завдатком нашого
будучого щастя...
   Ярина сидить блiда,  непорушна,  з  слiдами  переляку  та  боротьби  на
обличчi, але не вiдiймає руки вiд щасливого хлопця.
   Хо не має тут бiльш роботи. Похитуючи  сивою  головою  та  покректуючи,
чвалає старий далi, шукаючи, де б спочити  натомленою  душею,  натрудженим
тiлом.

   IV

   Марко Iванович Лiтко встав, мабуть, з лiжка лiвою ногою,  бо  так  йому
сьогоднi не по собi щось, усе його  дратує,  усе  турбує.  Уночi,  правда,
змучив його поганий сон. Ото снилось йому, що в  його  був  трус,  що  при
трусi  тому  знайдено  кiлька  примiрникiв  тоненького   збiрника   творiв
українського поета-самовродка Рябоклячки,  збiрника,  пущеного  nota  bene
цензурою, але виданого його коштом  -  i  то  в  великiй  таємницi,  треба
додати. Непроханi гостi грiзно випитували Макара  Iвановича,  звiдки  взяв
вiн такi страшнi брошури та яку цiль має тримати  їх,  а  Макар  Iванович,
наляканий, зрошений циганським потом, брехав, що купив їх тiльки задля  їх
дешевини,  маючи  потребу  в  паперi   для   обгортання   снiдання   своїм
дiтям-школярам, що вiн не знає, про що пишеться в книжках тих, бо не  вмiє
навiть читати повкраїнському, та що взагалi нiчого спiльного з так званими
"малоросами" не має й  не  хоче  мати...  Йому,  однак,  не  понято  вiри,
потягнено його з дому,  страхано  в'язницею,  карами,  засланням...  Макар
Iванович виправлявся, прохав, мало не плакав, врештi, почав пручатися... i
прокинувся. Прокинувся i сплюнув. А де  ж!  Присниться  ж  таке,  змордує,
нагодує дрижаками... Тут i так тремтиш весь день, спокою не знаєш,  а  тут
ще сни морочать... Тьфу!.. А все через вечорок той вчорашнiй  у  "молодих"
українцiв... От як не хотiлось йому йти  туди,  а  треба  було...  Прохано
старших; якось нiяково не пiти. Ну ж i наслухався вiн там! Се... се просто
божевiльнi люди, тi "молодi".  Се  -  кандидати  на,  шибеницю  на  кращий
кiнець! Давай їм зараз усе: i свiдому вкраїнську iнтелiгенцiю,  i  народну
освiту з добробутом, i рiдну культуру, i героїв, i патрiотiв, i грушки  на
вербi, i зiрку з неба!.. Нi, вiн не мiг далi  слухати,  не  мiг  пробувати
далi в товариствi шалених, що самохiть iдуть пiд нiж... Вiн просто втiк iз
вечорниць, затуливши вуха, озираючись,  чи  хто  не  помiтив  його  навiть
близько хати, де було зiбрання.
   Адже й вiн українець, i вiн патрiот... Се доведено не раз i  не  двiчi.
Хто,  як  не  вiн,  ще  за  часiв  студентства  вiсiм  мiсяцiв  висидiв  у
в'язницi?.. Правда, не в українствi шукати всiх причин того в'язнення, але
якось приємно тепер, коли  вже  лихо  давно  минуло,  залiчити  тих  вiсiм
мiсяцiв на карб патрiотичного страждання.
   Далi - хто, як  не  вiн,  пiдтримує  молодi  таланти,  так  потрiбнi...
Малоросiї? Адже  вiн  не  пожалував  ста  карбованцiв  на  видання  творiв
самовродка Рябоклячки, а що творiв тих нiхто не купував - на власнi  грошi
набув сотню примiрникiв, щоб послати на село,  до  своїх,  i  таким  робом
довести, що, вiрний демократичнiй засадi, не розриває зв'язкiв iз народом,
пам'ятає про його духовi потреби... Адже всi знають,  що  вже  десять  лiт
збирається вiн написати наукову розвiдку на вкраїнськiй мовi, хоч та  мова
страх яка бiдна, яка не здатна до наукових праць... Вiн згоджується, що не
знає мови, так якось не було часу вивчитись... i через те мусить  балакати
по-московському, здобуваючись iнколи на макаронiчнi фрази. Але те ж вiдомо
всiм, що вiн усе збирається простудiювати трохи вкраїнську  мову...  А  на
роковинах, на вечорницях,- хто так патрiотично (без жартiв!) п'є  горiлку,
так щиро заведе пiснi, вдарить тропака?..
   А скiльки страху набратися, скiльки натремтiтися,  скiльки  обережностi
треба, щоб не зрадитися перед ворогами! I се ще  не  патрiотизм?  Мало  на
сьому ще? А вони патрiотiв шукають!..
   Макар Iванович здвиг плечима й почав ходити по покою  взад  та  вперед.
Очевидячки, думки сi не заспокоїли його. Щось ще турбувало його,  залазило
до серця, зазирало пiд шкуру комашнею. Макар Iванович був неспокiйний. Ану
ж, борони боже, хто спостерiг, як вiн увiходив  або  виходив  iз  зiбрання
"молодих"? А що тодi буде? Погана справа. Лихий понiс його  туди,  до  тих
божевiльцiв. Чи не краще то було пiти на "вiнт" до сусiда? Ат!!! А тут  ще
сон такий, наче вiщує щось. Погано. Е, що там врештi  сон!  Дурниця.  Воно
якось не пристало навiть людинi з вищою  освiтою,  з  поважним  становищем
значного урядовця вiрити в сни, як вiрить у них темна, неосвiчена баба  на
селi... А проте на серцi наче мишi шкрябають.
   Макар Iванович зупинився перед  дзеркалом,  звiдки  визирнуло  до  його
чепурне,  але  пом'яте  вже  обличчя  з  шпакуватою  бородою,   з   довгим
українським носом, хитрими сивими очима та виплеканим волоссям,  що,  _мов
_кримським  смушком,  вкривало  йому  голову.  Кокетним,  навиклим   рухом
поправив вiн бороду й волосся, осмiхаючись до думки, що  не  понизився  ще
курс його в жiнок. Але й се не помогло. Сон та  вчорашнiй  вечiр  не  йшли
йому з голови, дратували нерви. Вiн усе сподiвавсь чогось лихого.
   Ураз - дзвiнок.
   Макар Iванович так i  жахнувся,  так  i  затремтiв  увесь.  Неспокiйним
поглядом окинувши покiй, немов  бажаючи  запевнитись,  чи  там  нема  чого
небезпечного, вiн сам побiг вiдчиняти дверi.
   - 0-ох! - з пiльгою зiтхнув  Макар  Iванович,  вертаючись  до  покою  з
пачкою кореспонденцiй.Листоноша!
   Нервовим рухом одкинув вiн набiк "Свiт", "Киевскую старину", "Зорю"_  й
узявся за листи.
   Вiдкритка? Вiд кого б се? А-а, вiд брата-бурсака.
   Прчитавши заледве кiлька слiв, Макар _Iванович _почервонiв,  пiдплигнув
на мiсцi i в найвищому _обуреннi _кинув вiдкритку на стiл.
   - Се... се... се... чорт зна  що  таке!..-  скрикнув  вiн.-  Се  просто
нiкчемнiсть...   Писати   до   мене   по-вкраїнському   на    вiдкритцi...
компрометувати  мене!  Вiдкритку  кожне  може   перечитати,   кожне   може
побачити... Я не дозволю так компрометувати  себе...  Я  ж  йому  прочитаю
"патер-ностер"!
   Макар Iванович бiгав по хатi в сильному роз'ятреннi, наче  з  вiдкритки
тої знявся рiй вiс та покусав його. Врештi, трохи заспокоївшись, вiн  узяв
картку в руки, щоб дочитати.
   - Ну, що  ж  там  особливого?  "Я  здоров,  коханий  брате...  Як  твоє
здоров'я?.. На святки, може, приїду..." От i все... Ну, взяв би i  написав
би "по-росiйському"... А то...Макар Iванович здвиг плечима  i  сердито  по
дер вiдкритку на дрiбненькi шматочки.
   Другий лист, вже у ковертi, викликав  тiльки  усмiшку  на  уста  Макара
Iвановича. Одна вельми поважана особа, звертаючись  до  його  патрiотизму,
прохала порятувати молодого вкраїнського  письменника,  якому  тепер  дуже
скрутно; особа та зiставалась в надiї, що Макар Iванович дасть протеже  її
мiсце в своїй канцелярiї, бо ще недавно натякав,  ще  потребує  помiчника.
Макар Iванович осмiхнувся. Нема дурнiв! На сей гачок його не  зловиш!  Вiн
буде приймати в канцелярiю "молодих"? Навiщо? Щоб  скомпрометуватися,  щоб
мати неспокiй, а то - хто зна - може, й великий клопiт? Хiба вiн  не  знає
тих шибайголiв, купаних в окропi!
   - Нi, красненько дякую,- розводить вiн руками з уклоном, наче перед ним
сидить та особа, що писала лист.- Звертаєтеся до патрiотизму?  Згода.  Даю
п'ять... ну, десять карбованцiв до  складки  на  запомогу  голодному,  але
встромити  палець  межи  дверi...  уклiнно  дякую...  Може,   хто   другий
зохотиться...
   Осмiхаючись,  Макар  Iванович  зараз  же  написав  солодку   вiдповiдь,
виставляючи прикрiсть, яку зробила йому  неможливiсть  дати  мiсце  певнiй
особi через  брак  вакансiї,  й  запевняючи  заразом,  що  почувається  до
обов'язку зробити все можливе для вкраїнського письменника.
   Задоволений зi свого дипломатичного маневру, Макар  Iванович  заклеював
лист, коли з другої хати, як бомба, влетiв його чотирилiтнiй синок.
   - Папа! папа! - загаласував вiн,- Мама  сказала,  чтобы  ты  послал  по
водку!..
   - За водкой... за водкой, а не по водку!.. Сколько  уж  раз  я  замечал
тебе, мужичонок ты этакой?!
   I роздратований український патрiот, забуваючи  на  хвилинку  про  свiй
патрiотизм, вибiг до другого покою, гукаючи на жiнку:
   - Маша! Прошу тебе звернути увагу вчительки нашої на те,  як  балакають
нашi дiти! Адже вони страшенно калiчать "росiйську" мову! Се  бог  зна  що
таке... се нi на що не схоже!..
   Макар Iванович хвилюється, бiгає по хатi.
   Все наче змовилось сьогоднi, щоб дратувати його:
   i листи, i дiти, i згадки вчорашнiх вечорниць...  Ай,  тi  вечорницi!..
недурно кажуть, що як має скластися лихо, то бог i розум вiдбере. Треба  ж
було зробити таку капiтальну дурницю - пiти на вечорницi... Бути не  може,
щоб не пронюхано, хто там був, про що балакано... i тодi... прощай, Макаре
Iвановичу!.. Попрощайся з посадою, з родиною i в двадцять чотири години...
Ото вклепався, ото вскочив!..
   Буйна фантазiя тручає бiдного Макара Iвановича  по  похилостi  в  якусь
чорну безодню, звiдки нема стежки наверх. Страх обгортає його такий, якого
вiн не пригадує в дитинствi навiть. Напевне, сором перемiг би  той  страх,
коли б наш патрiот мiг збоку глянути на свою громадську вiдвагу, чи то пак
на брак її. Але де там йому до сорому, коли шкура в небезпечностi! Шку-ра,
розумiєте ви? Шку-ра!!
   Макар Iванович так завзято бiгає по хатi i так кривиться, аж дiд Хо, що
вже давненько крiзь вiкно прицивляється до сiєї сцени, не може  вдержатися
вiд смiху. Старий знає, що небезпечнiсть не  скаламутить  лояльного  життя
добродiя Лiтка, й весело хихикає:
   - Хе-хе! От ще перелякана людина! Хе-хе! Менi б нiчого  й  стояти  тут,
так утiшно дивитись, коли  доросла  людина,  громадянин,  мов  заєць  той,
полохається  абичого.  Почекаю  ще  часинку,  забавлюся,  бо  нiчого  нема
втiшнiшого, як такий страхополох - "фiл".
   О, знов дзвiнок!..
   Макар Iванович аж кинувся,  так  той  дзвiнок  прикро  вдарив  його  по
напружених нервах. Яке там лихо дзвонить та й дзвонить? Марiйко, Варко! Не
чуєте, що там хтось дзвонить? Швидше вiдчинити!.. Макар Iванович,  бажаючи
дiзнатись, хто прийшов, крiзь вiдхиленi  дверi  зазирнув  у  передпокiй...
зазирнув i охолов.
   Ой леле! Офiцер... з бiлими шлiфами!.. Макаровi  Iвановичу  аж  в  очах
потемнiло, аж у п'ятах похололо... От i справдилося його передчуття. От  i
нещастя!.. Блiдий, переляканий Макар Iванович пiдбiг до столу,  скинув  на
його очима, вхопив бiдну, невинну "Зорю" i, невважаючи на протестуюче  "Д.
Ц.", укинув її пiд стiл, у кошик.  Запевнившись,  що  в  хатi  нема  бiльш
нiчого "небезпечного", вiн скупчив усю силу волi, щоб дати  обличчю  свому
спокiйний вираз.
   I саме був час. У хату  вступив  гiсть...  вiйськовий  лiкар,  знайомий
Макара Iвановича.
   Х-у-у! Як же вiн налякав його!
   Макар Iванович ледве перевiв дух. Тремтячий, блiдий, вiн привiтався  до
доктора, попрохав його сiсти.
   "I чого вiн ходить до мене,  отой  ворохобник?  -  промайнула  думка  в
головi Макара Iвановича.Адже я вже раз "не пiзнав" його на вулицi".
   - Почну, коли дозволите, просто з дiла, яке привело мене до вас,- почав
гiсть, сiдаючи на дзиглику проти господаря.- Учора ви так  хутко  покинули
наш гурт, що...
   -  Голова  в  мене  розболiлась  так,  що,  повiрите,  ледве  до  лiжка
доплентався,- скривився Макар Iванович.
   - Отож i ми так домiркувалися, що  ви,  либонь,  занедужали...  Як  вам
вiдомо,- вiв далi доктор,- позавтра в мiстi Луцькому має вiдбутися  гучний
похорон нашого славного письменника, що сими днями помер. Шануючи  заслуги
його на полi вкраїнського письменства, а також виходячи з засади,  що  нам
потрiбнi тепер, мiж iншим, i манiфестацiї, якi б  свiдчили  про  iснування
наше, перед ширшою публiчнiстю показували, що ми живемо, ухвалила  громада
наша  прийняти  удiл  в  тому  похоронi  депутацiєю  й  вiнком  на  могилу
покiйного. Вiнок уже замовлено, i грошi на нього помалу збираються, але...
   "Чого се вiн хоче вiд мене? Чи не грошей часом?" - мiркував собi  Макар
Iванович i перехопив, виймаючи калитку:
   - Прошу не забувати, що й з мене належиться частка на вiнок...
   - Спасибi,обiзвався доктор, ховаючи жовтий па-
   пiрець.Властиво, тут рiч не в грошах, а в депутацiї,- казав вiн  далi.-
Ми ухвалили вибрати трьох-двох молодших i одного старшого.  Громада  наша,
чолом даючи перед вашим патрiотизмом i заслугами, припоручила менi прохати
вас поїхати депутатом на похорон i завезти вiнок, що  я  й  чиню  тепер  з
приємнiстю.
   Макар Iванович зразу налякався.
   Може, се небезпечно? Але такi  почеснi  запросини  приємно  полоскотали
його пиху. Так! Не помилилася громада, називаючи його патрiотом... Вiн так
любить Україну й той добрий український люд! Бiдна, бiдна Вкраїна, чого  б
вiн не зробив для неї!..
   Макар Iванович цiлком розкис. Вiн дякував за честь, запевняв  у  своєму
патрiотизмi, розводився над браком  iнтелiгенцiї  вкраїнської  й,  урештi,
обiцяв, умовившись щодо своєї ролi з громадянами, виїхати завтра  в  мiсто
Луцьке ранiшнiм потягом.
   - А хто їде з молодих? - зупинив вiн виходячого доктора.
   - Семен Пилипчук з Андрiьм Гавриленком.
   "Погана компанiя",- подумав Макар Iванович, кривлячися.
   Доктор попрощався й вийшов, обiцявши за двi години  прислати  вiнок,  а
Макар Iванович лишився у хатi.
   Ба не сам, бо й Хо втисся за доктором i  причаївся  в  куточку,  звiдки
вигiднiше стежити за кожним рухом тiла й духу Макара Iвановича.
   Макар Iванович пройшовся по хатi, затираючи руки. Вiн радий. Вiн завжди
був певним, що заслуги його, яко патрiота, не  загинуть  марно.  Золото  -
скрiзь золото. Вiн навiть не дивується, що з-помiж чималого гурту громадян
вибрано його  депутатом  на  похорон.  На  честь  таку  вiн  має  право...
Тiльки... навiщо тi двоє молодших? Вони якiсь... непевнi... Адже  можна  б
було запрохати когось iз старших - правда, не таких славних патрiотiв,  як
Макар Iванович, бо не всi ж зазнали в'язницi, видавали  твори  Рябоклячки,
збиралися писати наукову розвiдку,- але все ж людей  певних,  поважних,  з
становищем... А то... Семен Пилипчук... Андрiй Гавриленко... Чекайте! Який
се Андрiй Гавриленко? Чи не той часом, що недавно був пiд доглядом? Як  же
се вiн, Макар Iванович, урядовець,  людина  офiцiально  лояльна,  прилюдно
виступить з ним у такiй справi, що вже сама  з  себе  трохи...  як  би  се
сказати?.. ну, трохи небезпечна!
   Нi, се бог зна що таке! Се... се... просто неможливе! Тепер такий  час,
такi  умови,  що  як  плюнути  -  пiдпасти  пiд  категорiю   українофiлiв,
сепаратистiв, полiтичне небезпечних еt сеt. А нащо  се?  Та  й.  мiж  нами
кажучи, до чого нам тепер тi манiфестацiї, до чого такий бучний похорон, з
вiнками, з промовами, з комедiями? Умерла людина - поховати  її  тихенько,
зiйтись потому в гурточок, згадати небiжчика, пом'янути сльозою  ("п'яною"
- шепнув внутрiшнiй голос Макаровi Iвановичу, але вiн  не  звернув  на  се
уваги), посумувати, що бiднiй Українi нашiй щербата  доля  забирає  кращих
синiв,i розiйтися тихенько по хатах, не тремтячи за власну шкуру...
   Макар Iванович задумався. Непотрiбно, цiлком непотрiбно, поквапився вiн
з обiцянкою їхати на той похорон. Що то в нього - двi  голови  на  плечах,
щоб отак ризикувати, або слава захистить його вiд "всевицячого ока"? Краще
б було вiдмовитись, краще б не їхати. I як можна бути таким  необережним?!
Цiлий вiк мати на метi обережнiсть i так вклепатися! Ат!
   - Що менi чинити, що робити? Адже я згодився, обiцяв! - бiгає  по  хатi
збурений Макар Iванович.- Тепер якось нiяково назад лiзти...  А  їхати  не
можу...  I  не  поїду,  нiзащо  не  поїду...  Але  що  менi  зробити,   як
викрутитися?.. Боже!
   Макар Iванович бiгає по хатi, як навiжений, а Хо не може далi витримати
в свому кутку. Його розбира такий смiх, що аж кольки пiд грудьми спирають.
   - Ха-ха-ха! - регочеться старий, узявшись у боки.- Ха-ха-ха!  Чи  бачив
хто кумеднiшу  фiгуру?  Оце  "фiл"  так  "фiл",  чистої,  мовляв,  води!..
Ха-ха-ха!..
   Бiла борода Хо труситься вiд реготу, аж холодний вiтер iде вiд  неї,  а
наш патрiот тiпається, мов у пропасницi,  уявляючи  буйною  фантазiєю  всi
наслiдки своєї необачної обiцянки. Тут i компрометацiя, i втрата посади, i
допитiї, i таке страхiття, що й малим дiтям не сниться.
   - Не поїду! - рiшає вiн врештi.- Не поїду!
   - Баринi - ускакує служебка.- Там принесено з крамницi  такий  вiнок  з
срiбла, що аж сяє на сонцi...
   - Дурна! - гримає на неї роздратований Макар Iванович i сiдає за стiл.
   - Що його зробить? - мiркує вiн.- Напишу хiба, що несподiвано заслаб  i
через те не можу їхати... Доведеться день зо два не  виходити  на  вулицю,
посидiти в хатi, та що ж робити! Усе ж краще, нiж компрометацiя...
   I Макар Iванович гладенькими фразами (звичайно,  московськими)  виливає
на паперi жаль, що несподiвана  слабiсть  змушує  його  зректись  великого
обов'язку, ба й честi в ролi депутата виявити свiй  невтiшний  смуток  над
свiжою могилою вкраїнського письменника,  i  через  те  вiдсилає  вiнок  у
надiї, що вiн дiстанеться не в гiршi руки...
   Одно можна додати: Макар Iванович не збрехав: вiн справдi заслаб... вiд
страху.

   V

   Хо вступає в  здоровезну  кам'яницю,  лiзе,  покректуючи,  по  ступанцi
високо, аж "пiд небо", i втискається в  маленьку  кiмнату,  в  найтемнiший
закуток. В кiмнатi - як в улику:  гучний  гомiн  молодих  голосiв  бринить
усiма тонами радостi й смутку. То за столом, при свiтлi лампи, зiбралася в
гурточок молодiж, щоб, нiм  розiйтись  рiзними  шляхами,  востаннє,  може,
подiлитися вражiннями пережитого та надiями на будучину.
   Бачить Хо перед собою людей, повних сили,  енергiї,  вiри,  злучених  з
собою теплими, сливе  братерськими  вiдносинами.  I  не  дивно:  всi  вони
грiлися бiля одного вогнища, кожен брав звiдти свiтло й тепло. Вогнище  те
- любов до своєї країни, до свого народу; свiтло - то iдея, що дала  змiст
життю, то свiдомiсть своїх обов'язкiв, тепло - вiра в перевагу  добра  над
злом, правди над кривдою, свiтла над темрявою...
   - Братики мої! - здiймає рiч один.-  Розходимось  ми  рiзними  шляхами,
розлучаємось, навiки  злученi  одною  iдеєю...  iдеєю  нацiйно-культурного
вiдродження  нашої  країни...  Перед  нами  життя,  перед  нами  робота...
Розiйдiмось ми  промiннями  сонця,  понесiмо  свiтло  у  темнi  закутки...
Розпливiмось глибокими рiчками, зросiмо рiдну землю, i, "як дiвочi  вiнки,
зазеленiють нашi ниви"...  Не  лякаймось  великостi  працi,  не  жахаймось
важкої дороги! В iдеї нашiй, в нашiй працi,  в  нашiй  смiливостi  -  сила
наша. П'ю за смiливiсть!
   -_ За смiливiсть! - лунають голоси, вторуючи брязкоту чарок.
   -  Хе-хе-хе!  за  смiливiсть!..-  глузливо  шепотить  Хо.-  Розiйдемось
промiннями... розiллємось рiчками... Хе-хе-хе! Ой, як устануть тумани,  як
закутають промiння те, як потиснуть морози та  скують  рiчки  -  побачимо,
куди дiнеться ваша смiливiсть!  Хе-хе!..  А  про  дiда  Хо  й  забули?  Не
пам'ятаєте, яку чудодiйну силу має його борода? Ге? А сього не  хочете?..-
I Хо трясе бородою, сповняючи хату холодним вiтром.
   Але молодiж iз усмiшкою слуха старого. Лякай, дiду!
   - Нам скажуть, що думки нашi не новi,- обзивається другий.- I ранiш  не
одно чисте серце зогрiвалося такими ж iдеями... Та тим-то й  ба,  що  тодi
тiльки iдея набирає вартостi, коли поростає тiлом, переводиться  в  життя.
Перевагу нашу  я  добачаю  найголовнiше  в  тому,  що  ми  поставили  собi
завданням перевести нашi iдеї в життя i певнi, що зробимо все, що в  нашiй
силi й змозi... Будьмо передусiм скрiзь українцями - чи то в  своїй  хатi,
чи в чужiй, чи то в свому краї, чи на чужинi. Хай мова наша не буде мовою,
якою звертаються лиш до челядi... Хай вона бринить i розгортається в нашiй
родинi, у наших зносинах товариських, громадських, у лiтературi -  скрiзь,
де нам не зацiплено... Не попускаймо  собi  навiть  у  дрiбничках.  Несiмо
прапор справи нашої в дужих руках а будьмо консеквентними,  не  вiддiляймо
слова вiд дiла... Не жахаймось, що дiло  те  таке  велике,  таке  важке...
Робiм, що  можемо:  на  яку  б  дорогу  не  ступили  ми  -  йдiм  смiливо,
пам'ятаючи, що всi дороги провадять до Рима... А поки що нам треба  працi,
працi й працi... Я, як ви знаєте вже, маючи шматочок власного грунту,  iду
на  село  господарювати...  Придивляючись  ближче   до   життя   села,   я
пересвiдчився, що навiть одна iнтелiгентна людина може багато там зробити,
скоро  потрапить  забезпечити  собi  поважання  та  вплив.  Аби  охота,  а
знайдеться змога приложити руки й до освiти, i до полiпшення  економiчного
та морального стану нашого ладу.
   - А сила ворожа? А кроти, що стануть пiдривати твiй будинок? А  шинкар?
А жмикрути всякi? - аж пiдскакує на мiсцi Хо, трясучи бородою.-  Чи  ж  ти
гадаєш, що то жарти?
   - Знаю,веде далi будучий хлiбороб, наче вiдповiдає на запитання Хо,- що
доведеться менi рахуватися з чималими труднацiями, стрiти багато перешкод,
але теж багато й вiри в мене у свою  iдею,  багато  сили  молодої,  багато
енергiї вкладу я в свою працю! П'ю  за  працю  на  пожиток  країнi  нашiй,
панове!
   Випито за працю.
   -  Приймаючи  сей  тост,-  обзивається  третiй,-  додам  кiлька   слiв.
Пригадайте собi, панове,  байку  про  селянина,  що,  вмираючи,  на  пучку
прутикiв показав синам, яку силу має єднiсть. Отож єдностi, яка  б  робила
нас iз кволих навiть одиниць незламаною силою, потребуємо  й  ми...  Важка
праця, перешкоди, що неминуче стануть нам на дорозi,  усякi  лихi  пригоди
здолають зламати хоч якi сили, хоч яку енергiю, i горе людинi, що в  таких
обставинах почується  самотньою,  вiдiрваним  листком...  Отож  треба  нам
цементу, щоб нарiвнi з iдеєю зв'язував нас докупи, а таким цементом уважаю
я щирi, чисто братерськi вiдносини мiж нами,  обопiльну  помiч,  пораду...
Опрiч двох тостiв - за смiливiсть i  за  працю  -  п'ю  ще  й  третiй:  за
сднiсть!
   - За єднiсть! - торкнулись усi чарками. В  маленькiй  кiмнатцi  чимдалi
стає гучнiше. В атмосферi, повнiй палких речей, смiливих поривань,  надiй,
енергiї, повнiй безкрайої вiри в iдею та власнi  сили,  загрiтiй  юнацьким
запалом, гарно почувається  молодiж.  Байдуже  їй,  що  Хо  з  усiєї  сили
намагається налякати  її:  то  бородою  має,  з  вiтром  холодним  дрижаки
посилаючи, то вiдхиляє заслону,  показуючи  спокуси  й  небезпечностi,  що
мрiють на життєвому шляху... Байдуже!.. Палка молодiж у живi очi  смiється
старому, кепкує з його заходiв, зве його порохном.
   Хо має причину радiти, бо хто ж то, як не вiн, нарiкав на полохливiсть,
що трима його на свiтi, не дає спокiйно зложити кiсток у домовину? Але  Хо
не сьогоднiшнiй, вiн старий як свiт, його не зведеш. Ох, багато бачив  вiн
на вiку свому! Бачив вiн i таких, що, повнi молодечої  вiдваги,  викликали
на герць потуги зла, а як прийшло що до чого - першi ж  п'ятами  накивали.
Ставиться, як лев, а гине, як муха. Бачив Хо таких, ох, бачив, i  тепер...
не вiрить. Просто не вiрить, щоб ся палка  молодiж,  скоро  зiткнеться  зi
справжнiм  життям,  витривала  боротьбу  з  його  чудодiйною   силою,   не
пiдхилилася їй. Адже й такi Макари Iвановичi мали свої  хвилини  зваги,  а
тепер що з ними сталося? Пожалься, боже!..
   - Слова, фрази!..- шепотить Хо.- Се абихто зможе! А  от  дiлом  довести
вiдвагу -  й  то  не  нерозсудливу  вiдвагу,  а  таку,  щоб  давала  змогу
повсякчасної працi - се я розумiю! Не можу, правда, наперед сказати, що ви
нездатнi на се, але не повiрю, поки життя ваше не покаже вашої правди... А
тодi... _О,_ тодi страховi Хо легше стане, бо ближче буде до могили...
   Хо слухає,  як  молодий  лiкар  розгортає  плани  своєї  лiкарської  та
просвiтньої дiяльностi на селi, де має замiр оселитись. Вiн веде  боротьбу
з  темнотою,  з  забобонами,  з  ворогуванням  селянина  до   iнтелiгента,
органiзує дешеву медичну помiч... Чує  Хо,  як  сiльський  учитель  обiцяє
хитромудре керувати помiж пiдводними камiннями сучасних порядкiв,  а  таки
доплисти,  куди  треба,  таки  досягти  своєї  мети...  А  ось  починаючий
письменник нахваляється щиро взятись за працю, за поважнi студiї, простати
свої iдеї та працювати не то в свято, але й у будень... I Хо не може  його
нiяк злякати анi цензурними умовами, анi фатумом українського  письменника
писати graiis_ або за "бiг дасть"...
   Довго ще, мов улик той, гуде маленька кiмната  "пiд  небом",  довго  ще
чекає Хо, аж поки братерський поцiлунок на  прощання  не  закiнчить  свого
пам'ятного вечора.
   - Не полегшало менi з  того,  що  глянули  менi  сьогоднi  в  вiчi,  не
полегшало...- шепотить  Хо,  плентаючись  за  останнiм  з  гостей.-  I  не
полегша, аж пересвiдчуся, що не порожнi згуки лунали там, у  кiмнатцi,  що
час i життя не зламають вiдваги вашої... Почекаю ще... почекаю... i

   * * *

   Минає кiлька лiт.
   Змордований вiчною блуканиною, знуджений полохливiстю  всього  живучого
та невдячною ролею страху, шкандибає по  курнiй  дорозi  Хо,  пiдпираючись
довгим костуром.
   - Скучно на свiтi, нудно на  свiтi...  скрiзь  повно  страхополохiв...-
мимрить старий у роздратуваннi.-  А  ти  волочись  по  свiтах,  не  бачачи
кiнця-краю своїй мандрiвцi... _Ох, важко, важко, спочити б уже...-  зiтхає
вiн до спокою.
   - А що се манячить улiворуч? - зацiкавився Хо, з-пiд руки вдивляючись у
далечiнь, що червонiла вся в промiннях заход ячого сонця.- Село?  Не  пiду
туди; остобiсiли менi оселi людськi... Е, нi,  стривайте,  зайду,  бо  тут
живе хлiбороб-iнтелiгент,  що  то  нахвалявся  запровадити  на  селi  новi
порядки... Побачимо...
   Сонце вже сiдало, коли Хо входив у село.  Насам-i  перед,  як  пристало
порядному подорожньому, подавсь вiн до корчми.  Але  що  за  диво?  Корчму
хтось обгородив, прибив нову табличку над  дверима  та  повиганяв  звiдти,
мабуть, усiх п'яниць, бо якось там так дивно  тихо,  мов  у  церквi...  Хо
наблизився, глянув на табличку й прочитав: "Школа". Е-ге-геї Ось воно  що!
Недавно була корчма, а тепер школа. Де ж  корчма?  Хо  обiйшов  село,  але
корчми не було. Чудасiя, та й годi! А  що  то  робить  пан  дiдич,  цiкаво
глянути? - подається Хо до чепурного двора, що дивиться на нього  осяяними
вiкнами. Старий присувається до вiкна, зазира всередину й бачить: у  хатi,
за столом, сидять гостi - учитель та селяни. Усi вони вкупi  з  господарем
щось пишуть, рахують, мiркують. У кутку двоє  дiтей  граються,  декламуючи
байку Глiбова "Вовк та ягня".
   - Що вони там рахують? - шепотить Хо, прислухаючись:  -  Еге!  ось  що:
касу ощадну заложили. Бач їх! А се знов що? Гомонять про якусь  землю,  що
громада має купити в сусiднього дiдича. Еге, вiн таки  оре  перелiг  свiй,
той хлiбороб! Що ж далi, що ще нового?.. Хо, однак, мусить вiдiрвати увагу
вiд товариства, бо в хату вступає жiнка господаря,  звертаючись  до  дiтей
чистою, неламаною мовою:
   - А йдiть, дiточки, гратися в другу хату, бо ви тут заважаєте...
   За якусь часинку господиня знов увiходить,  прохаючи  всiх  на  вечерю.
Здивований Хо бачить, як усi посполу сiдають за стiл, i каже до  себе:  "А
диви! Тут наче нема пана й мужика, а самi люди..."
   По вечерi гостi примощуються, де  кому  вигiднiше,  а  господар  виймає
книжку, i починається лектура...
   Тут уже Хо не витримує. Його  обхоплює  непереможне  бажання  викликати
вiдважного господаря на останню боротьбу  з  собою.  Хо  збирає  всю  свою
потугу: проймаючим холодом вiє борода його, чудодiйна сила, мов хмари  тi,
насуває найстрашнiшi картини перед очi лектора, а лектор наче  не  помiчає
сього. Але  врештi,  почувши  присутнiсть  страха,  вiн  вiдривається  вiд
книжки, обертається до  Хо  i  дивиться  йому  в  вiчi  довгим,  зважливим
поглядом...
   I враз Хо помiчає, що вiд погляду того дiються з ним незвичайнi речi: з
бороди вже не вiє проймаючий холод, вона тратить свою чудодiйну силу, тiло
його  меншає,  легшає,  немов  частина  його  парою  взялась  або  порохом
розсипалась; Хо чує, що на душi в нього стає легше, вiдраднiше,  що  бiльш
таких смiливих поглядiв- i скiнчиться його довiчна мандрiвка, i складе вiн
на спочинок свої старi, натрудженi кiстки...
   Хо йде далi, не чуючи втоми,  невважаючи  на  глуху  нiч.  Ось  i  небо
всмiхнулось перед свiтанням, ось i сонечко землi  вродливiй  на  добридень
дало, а Хо чимчикує, поспiшаючи до села, де молодий  лiкар,  вiрний  своїй
iдеї, мав розгорнути свою лiкарську та просвiтню практику. Врештi -  село.
Хо пiдiйшов до села, i перша хата, яка кинулась йому у вiчi, була шпиталь,
мiсце страждання i заразом боротьби з тим стражданням. Хо став на  порозi,
зазирнув усередину? Що там? Чи нема лiкаря? Нi, єсть: вiн на свому  мiсцi,
бiля хорих. Тiльки вiн не помiчає Хо, що всiма силами намагається звернути
на себе його увагу; лiкаревi просто нiколи. Тут нового хворого  привезено,
там операцiя, а то треба й лiки  самому  налагодити.  Сила  роботи!  Довго
чигає Хо на хвилину, коли лiкар буде вiльнiшим. Аж ось i дочекався.  Лiкар
iде додому, обiдає, а по обiдi замикається в своїй хатинi,  щоб  нiхто  не
заважав йому писати популярний виклад з гiгiєни для селян, звичайно, мовою
вкраїнською... Осю-то хвилину й уважає Хо за слушну для свого досвiду. Вiн
дiймає трудiвника  холодом,  вiн  малює  перед  ним  картину  недостаткiв,
убожества, бо що дасть сiльська практика?  Вiн  показує  йому  всi  засоби
темної сили, що воює зi свiтлом та  чесною  працею.  Дарма!  Не  жахається
лiкар, а зводить на Хо очi й пронизує його ясним, смiливим поглядом чесної
людини...
   I знову чує Хо, що сила його слабшає, що сам вiн меншає,  i  з  вдячним
серцем, повним поважання, низько вклоняється лiкаревi, шепочучи своє:
   - Спасибi...
   А вчитель?
   I мчиться Хо до другого села, i мусить  уклонитись  учителевi;  бо  вiн
смiливо пливе помiж камiнням до мети, нi на  хвилину  не  забуваючи  своїх
обiцянок, своїх обов'язкiв.
   - Еге-ге! поталанило менi,- радiє старий.- На добру стежку  вступив  я,
пiду й далi по їй...
   I ось перед ним маленька хата, а в хатi  тiй,  зiгнувшись  над  столом,
худий, блiдчй, змарнiлий, працює вкраїнський письменник, i лиш велика душа
дивиться з його великих очей. Ледве-ледве пiзнає Хо в ньому юнака з повним
рум'яним обличчям, що рвався до слива пам'ятного  вечора.  I  не  дивниця:
життя йшло, а було в життi тому i кайданiв, i голоду, i холоду, i  всього,
що мусить зазнати спiвак невiльного народу.
   - Три чисницi до смертi,- рiшає Хо,  дивлячись  на  його.-  Покинь,  бо
вмреш! - лякає вiн господаря свiтлички.- Бачиш,  який  холод  iде  з  моєї
бороди, а бувають краї, де ще холоднiше...
   - Покинути? - обзивається тихий голос  з-над  столу.-  Нi,  не  покину.
Вмерти я можу, але що зроблю, те буде зроблено. Холодом же не лякай  мене,
бо, поки жеврiє вогонь, що маю в серцi, менi буде тепло й добре...
   I Хо стрiвається очима з худою, мiзерною людиною  i  не  витримує  того
погляду, повного вiри, повного кохання до своєї країни...
   I ще раз склоняється Хо перед силою, вищою й сильнiшою вiд сили страха.
   Вiльнiше зiтхнув старий страх, i радiсно й легко зробилося в  нього  на
серцi. Йому забажалося самотини,  бо  полохливi  люди,  що  стрiвались  по
дорозi, стались йому гидкими. Чимдуж покинув Хо людськi  оселi  й  подавсь
ген-ген полями аж до лiсу. Тут, на знайомiй iалявi,  сiв  вiн,  загорнувся
сивою, мов туман той, бородою та й замислився.
   Сидить Хо i не помiчає, що все живе в лiсi пiд впливом  страху  затаїло
дух, перестало жити, що навкруги  його  запанувала  мертва,  прикра  тиша.
Пташки ущухли,  звiрина  причаїлась,  малi  комашки  завмерли  в  травицi.
Ростини боялись навiть тягти сiк iз землi, пити  холодну  росу,  виправити
зiбганi листочки, розгорнути звиненi  квiтки.  Пустотливий  промiнь  сонця
зупинивсь у зеленiй гущинi, та лиш здалеку придивлявся до сивої, мов туман
той, бороди Хо, боячись наблизитись до неї. Тихо було, мертво. Але  Хо  не
помiчав сього: вiн сидiв, замислившись, з радiсною усмiшкою  на  устах,  з
надiєю в серцi. Надiя та сягала аж у тi часи, коли смiливiсть вiзьме  верх
над страхом i Хо зложить на спочинок свої старi, наболiлi кiстки...

   Сiчень 1894



   ЯЛИНКА

   I

   Настав святий вечiр.
   В Якимовiй хатi кипiла робота. В печi  трiщав  вогонь  та  сичав  борщ.
Олена, мати Василькова, крутила голубцi на вечерю. Василько сидiв долi  та
м'яв мак до кутi. Васильковi було лiт дванадцять.  Вiн  був  найстарший  у
сiм'ї. Василько м'яв мак i все поглядав то на двох сестричок, що гралися з
котом, то на батька, що сидiв на полу,схиливши голову.
   "Чого батько журяться? - думав вiн.- Чи того, що нездужають,  чи  того,
що нема грошей викупити вiд шевця маминi чоботи?"
   Рипнули дверi. В хату увiйшов якийсь чоловiк.
   - Добридень вам,- удався вiн до Якима.- Чи не продали б  ви,  чоловiче,
тiєї ялинки, що росте у вашiм садочку?  Пани  послали  мене  знайти  дiтям
ялинку на святий вечiр; я вже другий день шукаю i не можу знайти гарної...
   Яким помовчав.
   - А що б ви дали? - спитав вiн перегодом.
   - Та вже не будемо торгуватись... Кажiть цiну...
   - Три карбованцi дасте,- вiдповiв Яким.
   - Тату, - обiзвався Василько тремтячим голосом,- таж то моя ялинка,  ви
її подарували менi ще тодi, як мене похвалив учитель.
   На блакитнi очi в бiлявого Василька набiгли  сльози.  Йому  жаль  стало
зеленої стрункої ялинки, що одна звеселяла зимою садок. Батько  глянув  на
сина. Василько замовк, прочитавши в тому поглядi невимовний смуток.
   -  Добре,  я  дам  три  карбованцi,-  обiзвався  чоловiк,-  але  мусите
приставити ялинку сьогоднi, бо пани ще хотять прибрати її на вечiр.
   - А як її приставити, коли я слабий, а хлопець малий ще,- сказав Яким.
   Чоловiк глянув на Василька.
   - Не так-то вже й малий ваш хлопець... Та й недалечко їхати - годину...
Завидна завезе, завидна й поверне...
   Яким подумав i махнув рукою.
   - Якось воно буде... мiстечко не за горами.
   Чоловiк дав завдаток, розказав, куди завезти ялинку, i пiшов.
   Яким трохи повеселiшав: за три карбованцi можна було викупити вiд шевця
жiнчинi чоботи. Хвалити бога,  Олена  не  ходитиме  на  свята  в  подраних
чоботях.
   Вiн одягся, узяв сокиру й подався в садок. За батьком побiг i Василько.
   В садку лежав глибокий снiг. Якимовi  ноги,  узутi  в  здоровi  чоботи,
глибоко поринали в снiг i лишали за собою цiлу  низку  ямок.  Василько  то
стрибав у тi ямки, то розгортав ногами  бiлий  пухкий  снiг.  Чорнi,  голi
дерева стояли в садку,  настовбурчившись  замерзлими  гiлочками,  i,  наче
мертвi, не ворушилися од вiтру. Пiд деревами, на бiлому, як цукор,  снiгу,
сiткою лягла тiнь.  Аж  ось  здалеку  зеленою  глицею  заманячила  ялинка.
Василько з батьком пiдiйшли до ялинки.
   Їм обом жаль стало молодого  деревця.  Струнке,  зелене,  веселе,  воно
маяло гiлочками, наче радiло гостям... Яким  пiдiйшов  ближче,  замахнувся
сокирою i вдарив по стовбуровi. Ялинка затремтiла вiд  низу  до  вершечка,
наче злякалася несподiваного лиха, i кiлька зелених глиць упало  на  снiг.
Яким рубав, а ялинка тремтiла, як у пропасницi. Васильковi  здавалось,  що
вона от-от застогне. Аж ось деревце похилилося, хруснуло i, пiдтяте, впало
на снiг... Василько мало не плакав з  жалю.  Вiн  бачив,  як  батько  взяв
ялинку за стовбур, закинув на плечi i понiс. Вершечок з ялинки волiкся  за
батьком i лишав на снiгу довгу, мов стежечка, смужку. Василько  глянув  на
свiжий пеньок, i двi сльозини скотились йому по щiчках. Вiн не мiг  бачити
того пенька, того мiсця, де за хвилинку перед цим стояла  його  ялинка,  i
почав нагортати снiгу на пеньок. Незабаром з-пiд купи снiгу не стало видко
пенька.
   - Васильку, го-ов! а йди сюди! - гукнув  з  подвiр'я  батько.  Василько
побiг до батька.
   - Лагодь, сину, сани, вiдвезеш ялинку. Та хапайся, сину, бо вже ген-ген
з полудня, а треба вернутись завидна... Коли б ще снiгу  не  було,-  казав
Яким,  удивляючись  у  край  неба,-  наче  хмара  насувається.  Не  гайся,
Васильку, не гайся, бо нерано...
   На стареньких санях лежала вже  ялинка.  Василько  почав  лагодитись  у
дорогу. Вiн запрiг коней, удяг кожушину i виїхав з двору.

   II

   Повiвав холодний вiтрець. З краю неба насувались  бiлi,  наче  молочйi,
хмари. Разно бiгли мишастi коненята. Дорога була слизька, i  сани  йшли  в
затоки. На обидва боки вiд дороги, скiльки скинеш оком, розстелилось поле,
вкрите снiгом, мов бiлою скатеркою. Твердий синявий  снiг  грав  на  сонцi
самоцвiтами. Чорне вороння сiдало громадами на снiг i  знов  здiймалося  з
мiсця.  Вiтер  дужчав.  Насунули  снiговi  хмари  i  оповили  небо.  Сонце
сховалось за хмари. Посипав снiжок.  Василько  вйокнув  на  конi,  i  вони
побiгли пiдтюпцем, наближаючись до лiсу,  що  чорною  стiною  стояв  перед
ними. До лiсу якраз половина дороги. Ще пiвгодини треба було їхати  лiсом.
Василько в'їхав у лiс. Здоровi кострубатi дуби грiзно  стояли  в  снiгових
заметах; їм було байдуже, що бурхав холодний вiтер,  iшов  снiг...  Мокрий
снiг бив у лице Васильковi, залiплював очi, налазив  за  комiр...  Мишастi
конi зовсiм побiлiли, облiпленi снiгом. Василько загорнув руки  в  рукава,
насунув на очi шапку  й  схилив  голову,  щоб  хоч  трохи  захиститись  од
холодного вiтру та снiгу. Вiн i не постерiг, що конi звернули з  дороги  i
побiгли праворуч. Враз - сани пiшли в затоки i вдарились у горбик.  Трiсь!
Щось трiснуло в санях,  i  Василько  дав  сторчака  в  снiг.  Конi  стали.
Василько пiдвiвся, обтрiпуючись з снiгу, пiдбiг до саней. Старi,  трухлявi
копили зламались, васаг лежав нарiзно вiд санок. Василько обiйшов навкруги
саней, оглянув їх i мало не заплакав.  Запобiгти  лиховi  не  можна  було.
"Пiдожду, може, хто  над'їде  та  дасть  менi  яку  раду",-  подумав  вiн,
поглядаючи на дорогу, яку раз у раз замiтав снiг. Але в лiсi  було  пусто.
Тiльки вiтер гучав межи деревами та сипав снiг,  закриваючи  бiлою  сiткою
далечiнь...  Василько  ступнув  кiлька  ступнiв  наперед  i  став,  широко
розкривши очi з переляку та несподiванки. Перед ним з'явивсь  ярок,  якого
не повинно бути на його дорозi. Василько постерiг, що збився з дороги.  Що
тут робити? Хiба лишити сани з ялинкою в лiсi, а самому вертатися з кiньми
додому? Василько випрiг конi, сiв верхи i поїхав назад по дорозi.
   В лiсi посутенiло. Настав вечiр.  Василько  їхав  лiсом,  конi  глибоко
поринали в снiг  i  ледве-ледве  переступали  з  ноги  на  ногу.  Василько
незабаром помiтив, що вiн їде не дорогою,  а  так,  лiсом,  навмання.  Вiн
став. "Треба конче знайти дорогу,подумав Василько.- Вернусь назад до саней
i звiдти поїду навпростець дорогою". Вiн повернув  конi  i  поїхав  назад.
Довго їхав Василько проти вiтру та снiгу, а саней не було.  "Я  десь  узяв
дуже соб, а треба трохи цабе",- подумав вiн i повернув улiворуч.
   В лiсi зовсiм затемнiло. На землi i в повiтрi бiлiв  снiг  та  манячили
цупкi, замерзлi стовбури дерев, закурених снiгом.
   Василько їхав, а саней не було. Конi,  брьохаючись  по  заметах  та  по
кучугурах, потомились i стали. Василько заблудивсь. Йому  було  голодно  й
страшно. Вiн заплакав. Навкруги вила хуртовина, бурхав холодний  вiтер  та
крутив снiгом, а Васильковi згадалась тепла, ясна  батькова  хата.  Весело
горить в хатi каганець. На столi стоїть  кутя.  Батько  та  двi  сестрички
сидять за столом, мати подає вечерю. Всi такi  весели,  гомонять,  радiють
святечку. Хлопцi та дiвчата приносять вечерю, поздоровляють  з  празником,
питають про Василька... А може, не радiсть, не щастя гостює в хатi.  Може,
мати  плачуть,  що  нема  з  ними  Василька;  може,  батько  журяться   та
сумнi-сумнi сидять край столу i не їдять вечерi. Ох, коли б хоч виїхати  з
сього мертвого лiсу, побачити дорогу, хату... Василько торкнув коней; конi
знялися з мiсця i нешвидко  побрели  по  глибокому  снiгу...  Але  що  се?
Василько виразно побачив свою хату. Йому видалось, що в  маленьких  вiкнах
блимнув вогонь. Василько зрадiв i повернув до хати. То був кущ,  обсипаний
снiгом, i здалека видавсь хатою. Василько й руки опустив. Що  тут  чинити?
Вiн глянув навкруги:  здоровi  дуби  стояли  в  лiсi,  мов  страховища,  i
звiдусюди простягали до нього цупкi чорнi гiлки. Васильковi здалося, що то
мерцi, закутанi бiлим покривалом, простягають  до  його  свої  руки.  Йому
стало страшно. Враз - щось зiрвало Васильковi  шапку  з  голови,  холодний
снiг посипавсь йому на голову... То гiллячка зачепила шапку та збила її  в
снiг. Тiльки Василько наважився злiзти з коня по  шапку,  як  десь  далеко
почулось: а-у-у-у! - i луною покотилося в лiсi. А-у-у-у! - вiдгукнулося  з
другого боку i довго не вгавало. Василько похолов з  остра-.  ху.  Волосся
полiзло догори,  серце  перестало  стукати  в  грудях.  Думка  про  вовкiв
промайнула у його в головi. Вiн  в  нестямцi  затяв  коней  i  зник  помiж
деревами.
   Василько виїхав на узлiсся. За лiсом було поле.  На  полi,  край  лiсу,
стояв хрест. Василько побачив хрест i зрадiв.  "Адже  я  на  дорозi...  Се
дорога до села, де живе мiй дядько... недалеко до села..." Василько виїхав
на дорогу... Але що се за  вогники  блимають  пiд  лiсом?..  Що  се  чорне
ворушиться на снiгу?.. Враз  конi  жахнулись  i  сiпнули  вбiк.  "Вовки",-
подумав  Василько.  Вiн  щосили  затяв  конi  i   вхопився   за   гриву...
Переляканий, без шапки, запорошений  снiгом,  мчався  Василько  по  дорозi
назустрiч холодному вiтровi. За ним навздогiн бiгли два  вовки,  вигинаючи
сiрi хребти... А хуртовина вила, крутила снiгом та замiтала їх слiди.

   III

   Вирядивши Василька, Яким легенько зiтхнув; вiн продав ялинку  за  добрi
грошi, а грошей було притьмом треба: треба було i чобiт жiнцi, треба  було
i на Новий рiк дещо купити... Якимовi трохи жаль стало  Василька,  що  так
любив тую ялинку. Та що вдiєш, коли бiда: нi в вiщо вдягнутися,  нiчого  й
кусати...
   Олена поралась коло печi, хапаючись, щоб устигти на пору з вечерею.
   Нiхто не постерiг, що надворi iшов снiг.
   Аж дiвчатка, бавлячися пiд вiкном, радiсно скрикнули:
   - Снiжок! Снiжок! Пустiть  нас,  мамо,  надвiр!  Олена  та  Яким  разом
глянули в вiкно.
   - Ой лишенько! Як той бiдний Василько приб'ється додому в таку  негоду!
- скрикнула Олена.
   Яким вийшов надвiр. Небо заволоклося снiговими хмарами,  рвачкий  вiтер
забивав дух. Яким стривожився. "Коли б ще яка бiда не лучилась хлопцевi",-
подумав вiн.
   - Ну, що? - спитала Олена, як вiн увiйпїов до хати.
   - Завiрюха... та, може, ущухне... повинен би Василько над'їхати.
   А хуртовина не вщухала. Олена раз у раз  заглядала  в  вiкно,  вибiгала
надвiр i все зiтхала та бiдкалася.
   Вже смеркалося, а Василька не було.
   Олена плакала. I нащо було посилати дитину проти  ночi!  Наче  без  тих
трьох карбованцiв i не обiйшлось би? Що з тих грошей, коли через їх  можна
позбутись найстаршої дитини? Олена мучилась i уявляла  собi,  як  Василько
збився з дороги, як напали на його вовки, як вони розривають  по  шматочку
її любу дитину... Серце її обливалося кров'ю, сльози  заливали  очi.  Яким
мовчав, але тривоживсь не менш од Олени.  Вiн  щохвилини  виходив  надвiр,
вдивлявсь у темряву, прислухавсь, як виє хуртовина, надаремне сподiваючись
побачити Василька, почути його голос...
   Люди давно вже вечеряли, а в Якимовiй  хатi  й  забули,  який  сьогоднi
день. Дiвчатка поснули, дожидаючи вечерi; старi сумували, їжа не  йшла  їм
на думку. Хлопець сусiдин принiс вечерю. "Просили вас на вечерю  батько  й
мати, i я вас  прошу.  Будьте  здоровi  з  святим  вечором!"-проказав  вiн
дзвiнким голосом, подаючи мисчину в хустцi. "А де ж Василько?" -  поспитав
вiн перегодом. Олена заголосила. Господи! Всi люди радiють, весело, як бог
приказав,  зустрiчають  велике  свято.  Тiльки  її  побила  лиха   година,
вiдiрвала  вiд  неї  любе  дитя  й  кинула  його  в  хуртовину  на  поталу
вовкам-сiроманцям. Усю нiч сум лiтав по хатi, шарпав за серце бiдних людей
та не давав їм спати...

   IV

   Вранцi виплило ясне сонечко на погiдне небо оглянути, що зробила нiч  з
землею. Вiтер стих, i чистий свiжий снiг срiблом сяв пiд блакитним наметом
неба. Земля наче вбралась на рiздво у бiлу сорочку.
   Скоро розвиднiлось. Яким пiшов до сусiда прохати коней. Вiн  мав  їхати
шукати Василька. _Олена намоглася їхати з ним.
   Весело рипiли сани по снiгу, весело бiгли конi, хоч дорога  була  трохи
забита. Та невесело було на серцi в Якима та в Олени. Вони роздивлялись на
всi боки, боячись побачити який слiд Василька. Але всюди було рiвно, бiло;
снiг блищав, аж очi болiли глянути на його.  Вони  в'їхали  в  лiс.  Олена
пильно дивилась межи дерева; їй все здавалося, що вона бачить то сани,  то
свитку Василькову, то кiнськi ноги...
   - Коли б хоч їхав хто,- обiзвався Яким,- розпитали б, чи не бачив  чого
в лiсi.
   Зустрiли якогось жидка однiєю конячкою. Яким розповiв йому своє горе та
почав розпитувать.
   -_ Я бачив зламанi сани, а на них ялинку,- сказав той.- Подайтесь лiсом
управоруч.
   - Ой, нема вже мого Василька, нема моєї дитини! - заголосила Олена. Той
крик серця болiсною луною розлiгся в Якимовому серцi.
   Ще здалеку заманячили на дорозi  поламанi  сани,  зазеленiла  присипана
снiгом ялинка. Яким пiд'їхав до саней.  Олена  перша  зiскочила  i  почала
припадати до саней та тужити на ввесь  лiс.  Яким  стояв,  сумно  схиливши
голову. "Так,- думав вiн,- Василька з'їли вовки..." Враз  щось  пiд'їхало.
Яким озирнувсь i не хотiв вiрити своїм очам. Перед ним стояли його конi, а
на санях сидiв Петро, братiв наймит.
   - Ти звiдки взявся тут? - скрикнув Яким.
   - Та хазяїн послали мене по вашi сани. Ще й казали i сю ялинку вiдвезти
до пана... Василько •обламався учора, збивсь з дороги i ледве  добився  до
нас уночi.
   - То Василько живий?! - скрикнули разом Яким i Олена.
   - Та вже ж живий... Оце недавно поїхали вдвох з нашим Омельком додому.
   - Чи ти не брешеш?!
   - Хiба ж я пес - брехати! - обiзвався Петро.
   - Слава тобi, господи! - зрадiли бiдолашнi.- Слава  тобi,  господи,  що
вiн живий!
   Петро взяв ялинку на свої сани, а поламанi сани примостили на Якимових.
Яким вйокав, на конi, поспiшаючи додому.
   Василько вже був дома. Яким  та  Олена  плакали  з  радощiв,  обiймаючи
Василька.
   - Ми вже думали, що не побачимо тебе,- казали вони.
   А Василько весело щебетав, оповiдаючи свої пригоди в лiсi.

   Листопад 1891, с. Лопат_



   В ДОРОЗI

   Дe б Кирило не був, що б не робив, скрiзь оточала його атмосфера, густа
й своєрiдна, що заслоняла багато предметiв, наче  їх  зовсiм  не  було  на
свiтi. Атмосфера гаряча, тривожна, вся - небезпека i боротьба, вiчний упад
i пiдойма, розквiт надiї й розпука, почуття сили й знесилля  i  безконечно
довга дорога, на якiй стiльки  вже  полягло...  Дорога,  якiй,  здавалось,
кiнця не видко. Цiлий ряд жертв, загин благородних, найближчих, чад  кровi
i танець смертi, гарячий ворожий вiддих, що припадає до слiду, й те  вiчне
"мусиш",  що  гнало  зв'язувать  там,  де  розiрвали,  розжеврiти  те,  що
пригасало. Ту атмосферу носив  Кирило  з  собою,  як  квiтка  запах.  Вона
одiпхала од нього родину,  у  нiй  розплились  колишнi  звички  й  потреби
молодого життя, розвiялось  навiть  прiзвище  власне.  "Кирило",  "товариш
Кирило" - хiба вiн звався коли iнакше?
   Краса природи,  принаднiсть  жiнки,  чари  музики  i  слова  -  все  се
котилось, як хвилi в далекому морi, чужi й невидимi.  Природа  -  се  були
день або нiч, зима чи лiто - час зручний або незручний задля роботи; жiнка
- товариш чи ворог, пiсня - лиш те, що кличе до боротьби. I  двадцять  три
роки, подвоєнi в тiнях  на  худому  обличчi,  у  зморшцi  на  чолi,  немов
зреклись своїх прав, зсушили молодiсть...
   Високий, стрункий,  бiлявий;  блакитнi  очi,  притомленi  трохи;  темна
сорочка, широкий пояс - такий приїхав вiн в город.
   Учинив "явку", сказав пароль. Добре! Тiльки треба зачекати листа.
   А тим часом Кирила повели аж на край мiста, де в  певному  захистi  мiг
перебути.
   Йшли довго душними вулицями, повними пилу, аж сiло сонце, i  на  золотi
неба, як на тлi вiзантiйського образу, зачорнiли сiльвети тополь та дахiв.
Товариш говорив щось нервово, наче хотiв впевнити не тiльки Кирила, але  й
себе, що справа цiкава, а тим часом в його облiзлiй фiгурi i  в  порудiлiм
пальтi чулось щось винувате i безнадiйне.
   На квартирi  їх  стрiла  хазяйка  i  показала  кiмнату.  Ну,  тепер  на
добранiч. Як тiльки  надiйде  лист,  зараз  можна  почати  роботу.  Кирило
лишився сам i байдужно дивився, як нiч обгортала садок -  чорна,  густа  i
тепла. Сiв на порозi i закурив. Було так тихо, спокiйно.  Червоний  вогник
цвiв серед ночi, як квiтка щастя, в пiтьмi думалось ясно,  як  нiколи  при
свiтлi. Вiн думав про те, задля чого приїхав, що  має  зробити,  i  чорний
павук-турбота почав уже ткать свої сiтi.
   Несподiвано,  раптом  у  чорну  тишу  щось  впало.   Живе,   веселе   i
безтурботне. Заскакало по листi, збудило повiтря, штовхнуло землю i  вогко
дихнуло просто в лице. Пронеслось шумом, обмило  землю  i  щезло.  А  тодi
виплив на небо мiсяць. Кирило вийшов у сад i  якось  разом  убрав  у  себе
важкi дерева, повнi, як губка, водою, срiблястий регiт  мокрих  листочкiв,
шептання крапель помiж галузок, обiйми тiней  з  зеленим  свiтлом  i  синє
глибоке небо, просте, спокiйне. Природа зiтхнула повними грудьми,  зiтхнув
i Кирило.
   Невже вiн сього нiколи не бачив?
   Було якось чудно i по-новому приємно, що лоскотали чоло холоднi краплi,
що спливало на нього зелене свiтло, що в серцi стало так само спокiйно, як
i на небi...
   Довго не мiг заснути.
   На другий день прокинувсь пiзно - i перша думка була про лист. Побiг до
хазяйки i одчинив дверi.
   - Добридень! Нiхто не приносив до мене листа?
   - Ай!
   Високе, чисто жiноче  i  рiзко-дзвiнке,  воно  в  блискавку  злилось  з
рожевим тiлом та з лопотом нiг. Ляснули дверi i - стало пусто.
   Знадвору в сiни вступала хазяйка. Нi, лист не приходна.
   Се було дивно, що ту одповiдь прийняв так байдужно.
   Взяв шапку.
   День був блискучий, лiтнiй. У праву  руку  їживсь  дахами  та  коминами
фабрик задимлений город, налiво стелились зеленi луки i вигинались фестони
лiсу. Направо? Чи влiво? Вагався хвилину - i подався на луку.
   Наче нiчого не одмiнилось за сей короткий час,  а  чогось  очi  не  так
дивились i думки були не тi. Щось наче згубив i не хоче пiдняти" щось наче
змив з нього вчорашнiй дощик - через те, може,  було  так  легко.  Приємно
було ступати по твердiй  стежцi,  вiдчувати  роботу  тугих  мускулiв  нiг.
Раз-два!.. Пiдставляти лице пiд сонце i вiтер i йти кудись без  цiлi,  без
думки про обов'язки, людей, роботу. Йти серед поля, купати тiло в  золотих
хвилях, а очi в блакитi. Як дикий звiр. В тiм було  нове  щось  i  ганебно
солодке. Надвечiр тiльки повернув втомлений, чорний од сонця, як циган,  з
руками, повними квiтiв.
   Вечерю подала хазяйська дочка. Се  було  те  "ай!",  сполохане  вранцi,
молоденьке, бiляве, з нiжною лiнiєю тiла, курносе i синьооке.
   Кирило простягнув руку.
   - Я налякав вас уранцi?
   Воно пирснуло смiхом й надуло рожевi губки, повнi i вогкi.
   I знов Кирило почув у собi чудне щось:  його  надила  лiнiя  губ  i  їх
рожева вогкiсть.
   Ну,  звiсно,  вона  налякалась;  прибирала,  була   неодягнена   i   не
сподiвалась, що хтось одчинить дверi. Вiн  просить  вибачити,  бо  не  мiг
знати, що в сьому домi є така... "Яка така?" - "Ну,  така,  така...  панна
Олена..." - "Олена?" - "Хiба не вгадав, що її звати Олена?"  -  "Ха-ха!  А
може, i не Олена?" - "Ну, то Наталя". - "Якраз! Ха-ха!" - "Ще  не  вгадав?
Тепер вже напевно: Варвара, Настя, Оксана, Марiя..." - "Нi  й  нi,  нiколи
вiн не вгадає, а от вона знає, що вiн Петро".  -  "Ба  нi,  не  так..."  -
"Петро, Петро, Петро..."
   З другої хати гукала хазяйка:
   - Усте, де ти там щезла!
   Ага, ось воно й вилiзло шило з мiшка. Для першої стрiчi з панною  Устею
вiн їй дарує отсi квiтки. "Отсей бур'ян?"  Ну,  коли  се  бур'ян,  то  вiн
забирає назад.
   Але Устя уже вхопила квiти й побiгла з кiмнати.
   Й на другий день листа не було. Кирило обуривсь. Свинство, мерзота! Вiн
марнує дорогий час, а вони там сидять собi згорнувши руки. I  се  партiйна
робота! Чорт знає що за порядки! Ходив по хатi великим та  легким  кроком,
наче злiсть одривала його од землi, i дув на полумiнь злостi, щоб  роздути
в пожежу. А разом з тим, десь  з  глибини,  сочились  пiдземнi  джерела  i
гасили вогонь. Ловив нещирiсть i чув знеохоту, що блукала у ньому, як тiнь
бистроплинної хмарки. I се викликало у ньому гнiв. Треба пiти  у  город  i
розпитатись. Швидко зiбрався, вийшов на вулицю i... повернув в поле.
   А як тiльки в розкритi очi вступило зелене, що котилось буйними хвилями
лукiв та лiсу, як тiльки небо спустилось i нiжно торкнулось обличчя, немов
пушинка, як тiльки в груди ввiллявсь золотий напiй повiтря,  його  сповила
солодка втома, як у людини, що встала з смертельного ложа, i впало десь  у
безодню все, чим досi жив:
спека роботи, вогонь небезпеки, чад кровi i боротьби...  Так  наче  вiн
тiльки вчора родився, в один день з молодою природою. I не  мав  сили,  не
хтiв спинитись над тим, що з ним робилось, струшував з себе  всi  думки  й
сумнiви, як гуси з крил воду, перепливши нарештi рiчку.
   Брiв серед жита i дивився новими очима... нi, не новими,  а  тими,  -що
довго спали пiд вагою безвладних повiкiв, -  дививсь,  як  скипало  молоде
жито синiм шумовинням колосся, як било хвилями у чорний лiс. А лiс  кудись
йшов. Йшли кудись сосни, ряди  високих  пнiв.  На  вершечках,  жовтих,  як
ананаси,  лежали  чорнi  корони,  мов  волохатi  папахи.   Здалека   йшли,
переходили рiчки, фiолетовi дороги, глибокi багна - й замазали ноги, бо до
половини пнi були сiрi, як засохле болото. Йшли i щезали у сизiй млi.
   Коли ж Кирило вступив у лiс, ноги сковзались у нього,  як  на  паркетi,
над головою химерно корчились  гiлки  -  клубки  жовтих  гадюк,  гойдались
кошлатi вiти, наче фотелi, де спочивало сонце, а маленькi галузки, пучечки
соснових гiлок стелились на  небi,  як  дороге  гаптування  по  блакитному
шовку. I сонце горiло за ними, як за китайським екраном.
   За лiсом дрiмали луки, наче стоячi води пiд матом ряски. По них блукали
тiнi летючих хмар, наче хорти  припадали,  нюшили  й  щезали  у  резедових
просторах.
   Попадались маленькi озера, що грали лускою i трiпотiли, як срiбна риба,
кинута з рiчки на надбережну траву. Або великi - з муром синього  очерету,
з  бiлим  обличчям  водяних  лiлiй,  з  багнистими  берегами,  чорними   i
блискучими, як мокрi спини гiпопотамiв, з теплим духом води i намулу.
   I  все  було  таке  здорове,  цiле,  безжурне,  i  все  спiвало   хвалу
безлюддю...
   Кирило не питав вже хазяйку про лист.  Але  одного  разу,  як  збирався
виходить, вона сама подала йому листа.
   Ага! Хiба се до нього?  Ну,  добре,  добре...  Взяв  машинально  i,  не
глянувши навiть, поклав у кишеню. Що вона каже? Приходив  до  нього  i  не
застав? Се панна Устя склала той гарний букет? Що? Прохав  зайти  i  конче
сьогоднi? Ну, добре, добре... Чудеснi квiти, - i який смак  має  та  панна
Устя...
   Тепер по цiлих днях лежав над берегом рiчки i  дивився  на  небо.  Його
займали хмари - ся неспокiйна небесна люднiсть, за якою вiн стежив;  вiчно
жива, вiчно рухлива. Часом здiймались там бучi, народнi  повстання.  Мчали
обуренi юрми, чорнi од гнiву, грiзнi, з риком, з громом рушниць, з вогнями
бомб, з червоними прапорами. Точились небеснi вiйни, падали  трупи,  а  їм
толочили груди все новi лави. I невiдомо, хто перемiг.
   Або знов було спокiйно - i люднiсть гуляла, як на бульварах. Радiсно  й
легко пливли веселi громади в бiлих та  синiх  серпанках,  нiжнi  дiвчата,
пишнi жiнки, рожевi дiти, - i скрiзь було повно радощiв, смiху.
   Часом з'являлись блiдi хмаринки, довгi, худi, прозорi, немов  сухотники
проходжались десь на курортi понад блакитним морем.
   Або паслися вiвцi - цiлi отари бiлих ягнят, i як пастух - золоте сонце.
   Кирило стежив творчi процеси, що вiдбувались на небi. Хтось  невiдомий,
великий майстер, лiпив з сiрої маси звiрiв, людей, птахiв, будинки,  вежi,
городи цiлi - i пускав їх на волю, щоб заселити  небо.  Але  все  те  було
сире, не встигало ствердiти i утрачало форму. Звiрi змiнялись  у  вежi,  з
людей виходили гори, з городiв - птахи; будинки приймали форму людей, а тi
знов змiнялись у скелi, що  оточали  глибокi,  повноводi  озера.  Валились
розкiшнi храми, розтавали на альпах снiги, i  з  пишних  троянд  осипались
рожевi платочки. А невiдомий  вже  шаленiв  -  творив  драконiв,  крилатих
коней,  грифiв  та  крокодилiв;  але  й  тi  жили  тiльки  хвилинку,   щоб
перетворитись у щось нове. Тодi, знемiгшись, в розпуцi, мiшав все разом  у
сiрий хаос i сам розпливався у сум.
   Цiкавi теж були тiнi  i  їх  життя.  Кирило  зорив  за  ними,  як  вони
корчились попiд кущами, пнями дерев, пiд берегом рiчки, їм було  боляче  i
невигiдно. I  тiльки  тодi,  як  сонце  втомлялось  i  од  вершечка  слави
спускалось униз, тiнi помалу i обережно простували скорченi члени, росли i
лiзли все далi та далi. Надвечiр вони лягли вже у весь свiй  зрiст,  лягли
по долинах без краю довгi чорнi тополi, тонкi  крилатi  вiтряки,  шпилястi
дзвiницi, димарi фабрик - весь город циклопiв, чорний, нiмий i ниций.
   Кирило не чув докорiв. Красу природи i її спокiй пив хтиво, як спраглий
воду, без думки i без сумнiву. Як щось належне. Загублене щось i  знайдене
знову. Здалеку часом, як з-пiд землi,  долiтала  до  нього  луна  знайомих
сигналiв, але така блiда, безсила, що зараз вмирала. I  вiн  не  хотiв  її
слухать. Зате по ночах його  мордувало.  У  снi  здавалось,  що  вiн  щось
мусить, щось конче мусить зробити - й не може. Не  має  сили.  Збирає  всю
мiць, напружує волю, змивається потом - й не може. А мусить... Болiло.
   Будився розбитий, безсилий, та перший сонячний  промiнь,  що  тягся  до
нього крiзь шибку, вбирав у себе ту сонну мару i вертав сили.
   Тепер Кирило ходив вже не сам - панна Устя знала чудовi  куточки,  оази
квiток. Вона йшла перед нього, свiжа i чиста, з блискавичною лiнiєю  тiла,
i смiялась весело й тепло, як сонце. В лiсi вона сiдала десь на галузку  i
гойдала ногами, тугими i молодими. Наче русалка.
   - Не дивiться на мене.
   - Коли я хочу.
   - А я не хочу.
   - Менi байдуже.
   - А я закриюсь.
   - А я одкрию.
   - Тiльки насмiльтесь.
   - Уже насмiливсь.
   - Ай!
   I знов те "ай", таке високе, лоскотливо-жiноче i срiбно-дзвiнке.
   Вiн держав руки, а вона жмурила очi, ховала лице, i смiх сипавсь  їй  з
горла, як лiсовi горiхи у кришталеву вазу.
   Перекидались словами, пустими i  незначними,  аби  подати  один  одному
голос, i слова тi приставали до них,  як  будяки,  що  трудно  одiрвати  з
одежi.
   Над берегом рiчки  вона  роззувалась,  бродила  по  мiлкiй  водi.  Вода
позволяла дивитись  на  її  ноги,  такi  блiдi,  як  вiночок  нарциса.  По
блакитнiй водi пливли й щезали легенькi хмари, а вона  здавалась  одною  з
них - рожева, прозора, позолочена сонцем.
   Кирило надимав легкi i пускав берегом, наче стрiлу:
   - Ус-тя!
   Тодi високий берег й його заломи, мур лiсу i всi горби  складали  губи,
так як Кирило, i вертали в одповiдь:
   - Ус-тя!
   А Устя смiялась.
   Разом, як двi берiзки з одного пня, вони з'являлись тут,  там,  збирали
квiтки, вигрiбали з-пiд листя гриби, купались в сонцi i  в  холодках  або,
взявшись за руки, збiгали  з  горбiв  у  сочистi  долини.  I  вiн  не  мiг
одрiзнити її од шелесту лiсу, од льоту хмар, запаху зiлля. Вона була  така
наївна i така хитра, так мало i так багато знала, як та мурашка, що  будує
пишнi палати i живе в темних комiрках.
   Лежали у високiй травi, серед моря  квiток,  i  роздивлялись:  там,  на
самому сподi, жовтiли черевички i  дрiбна  потентиля,  як  зерна  золотого
пiску, а над ними  здiймались  топольки  веронiки,  то  сiро-блакитнi,  то
густо-синi. Червонi помпони конюшини, немов їжачки, стовбурчили  щетину  з
трилистих пiдставок, а пахучий чебрець ткав по  схилу  гори  гелiотроповий
килим. Кашка розкрила скрiзь парасольки. Серед бiлих наметiв її  трiпались
крильця синiх метеликiв. Часом на парасольку спускався жук i ловив сонце в
зелене дзеркало крил. Устя таїла вiддих, щоб  його  не  злякати.  Похмурий
звiробой викидав купи  зiрок,  яскраво-жовтих,  проте  сумних,  як  золотi
кутаси на чорних боках домовини, а обiк нього виганяв  сiре  та  вузлувате
стебло петрiв батiг, по якому дряпались зрiдка блакитнi квiти, полинялi  й
нечесанi.  З  трави  на  Кирила  наводив  око  ромен.   Дрiбнi   дзвiночки
розбiгались по луцi i сiяли сум, такi делiкатнi  i  такi  нiжнi,  що  самi
дивувались, як животiють на свiтi. Недоступна кропива, обважнiла насiнням,
немов бджола пергою, хазяйновито шепталась по своїх леговищах.
   А там знов волохата центаврiя хилилась на всi чотири боки, немов хотiла
засипать  синьо-рожевим  цвiтом  усi  простори.  Оддаль  кiнський  щавель,
зрудiлий на сонцi, куривсь брунатним димом, як похоронний факел, i  стояли
поважно, як золотi  семисвiчники  по  древнiх  храмах,  коров'яки.  Кирило
показував Устi долини, де евфорбiя таємничо котила в сочистих та  сирових,
як дiйки корови,  стеблинах  молоко  од  темно-соснового  низу  до  жовтих
кругленьких розеток. На високих мiсцях порiс, як джунглi,  сивий  полин  i
п'янив повiтря гiркими пахощами, густими й задушливими.
   То там, то сям простягались до  сонця  котячi  лапки,  сухi,  бездушнi,
м'якенькi, немов оксамит, а мiж ними польова м'ята  кожну  пару  листочкiв
прибрала в пояс  з  гелiотропiв.  Устi  з  Кирилом  здавалось,  що  наївнi
дiантуси червонiли в травi, як дитячi обличчя, а над ними схиляв свої вiти
журливий дрiк i плакав золотими сльозами. Окремо займали  великi  простори
будяки, синi, аж  сизi.  Вони  здавались  покинутим  вогнищем,  що  конало
передсмертним блакитним димком. А там, по луках, свiтила  жовта  кульбаба,
як зорi на небi, крутилась на однiй нiжцi березка,  мiцно  тримався  землi
деревiй, кивала сiрими вiтами собача рожа i на горохах сидiли, як  метелi,
бiло-рожевi, червоно-синi i жовтогарячi квiти.  Се  була  оргiя  квiтiв  i
трав, п'яний сон сонця, якесь шаленство кольорiв, пахощiв, форм...
   Устя лежала i гризла якесь стебло, а Кирило нагнув до себе кущ зiлля  й
припав до нього гарячим обличчям.  I  от  без  слiв,  без  намови  очi  їх
стрiлись, як чотири найкращих квiтки, i уста простяглися до уст. I разом з
солодкою вогкiстю в одно зiллявся смак гiркої трави...
   Раз пiсля того щось сталось. Коли був сам, серед  ночi  у  своїй  хатi,
хтось кинув слово:
   - Зрадник.
   Голосно i виразно.
   Зрадник? Хто?
   Кирило озирнувся, але тiнi  спокiйно  лежали  i  спокiйно  блищали  при
свiтлi лампи малюнки на мiщанських шпалерах.
   Вiн сiв на лiжко i несвiдомо  схопивсь  за  кишеню,  де  й  досi  лежав
нерозпечатаний  лист.  Але  не  вийняв.  Якась  ворожнеча,  якась  вiдраза
загарчала у ньому, немов збуджений пес,  й  рука  безвладно  впала  назад.
Почув утому i тихо сидiв та прислухався, як у порожнiх  грудях  лунало  те
слово. В грудях, од яких раптом одпливла кров i шугнув холод, як у щiлину.
Потому одразу зробилось душно, гаряча хвиля пiднялась десь знизу,  залляла
ту порожнечу, вдарила в голову й зiгнала Кирила з лiжка.
   Чорт! Вiн має право. Право на  повне  життя...  право  двадцяти  лiт...
Право одного життя, що не повториться бiльше... Хто заборонить? Хто  може?
Хто може згасить його "я", стерти всi кольори, знищити запах... хоч би  то
було потрiбне для тисячi других? Других, яких навiть не знає. Чорт! Вiн не
оддасть їм всього... вiн має право й собi щось лишити...
   Все в нiм кипiло i гнало по хатi, од стiни до стiни, з кутка в куток.
   "Зрадник!" Хай йому скажуть се у лице! Тодi побачать...
   Йому сказали се у лице! Те друге,  що  жило  у  ньому,  те  справжнє  i
невгомонне "я". "Я", що так ясно горiло у ньому... палило  в  полум'ї  все
особисте, нечисте, звiряче. Але перше змагалось,  боролось,  хотiло  жити,
кричало про своє право й тягло до себе.
   Їх помирила втома. Безбарвна i каламутна, вона дрiмала десь в  глибинi,
наче туман пiд водою, i тiльки ждала, щоб простягти  звiдтiль  свої  липкi
обiйми...
   Що дiялось в свiтi? Хiба вiн знав? Не мав навiть охоти. Газет не читав,
листiв не було, i нiхто не приходив до нього. Спочатку навiдувавсь  хтось,
але не мiг застати Кирила й покинув ходити.
   Вечорами, правда, як мiсто тихо свiтилось i тихо зiтхало  пiсля  денної
утоми, вiн брав Устю за руку i йшов туди.
   Бродили по вулицях, як по  чорних  каналах,  притулившись  до  себе,  i
врештi спинялись десь пiд вiкном, щоб послухать музику. Ховались у затiнку
й  ловили  згуки.  Устя  любила  веселе,  приспiвувала  стиха  i   стукала
каблучками у такт, а в Кирила згуки скакали, як вогники, розцвiтались,  як
квiтки до схiд сонця. Пливли на хвилях свiтла, що лилися з вiкна, й родили
тугу. За чимсь прекрасним i невiдомим, таким далеким i таким близьким...
   Раз щось чорне та пелехате закрило свiтло i розiрвало музику.
   - А!
   - А!
   - Се ви?
   - Я.
   Чорне трясло бородею та великим брилем, трясло Кириловi руку.
   Яким побитом?
   Обняло злегенька за стан i повело.
   Нагнулось й прохало.
   Не можна? Пусте. Тут недалеко, на дачi. Побачить жiнку  i  їхнє  життя,
згадають колишнє. Два роки... так, так, два роки, як вони бачились...
   Рука Кирила лежала в чужiй руцi, i дружнє тепло пестило збоку, але  вiн
чув якусь нехiть. А! Знову газети... i тi розмови... знов  чорний  привид,
що потребує, як жертви, кровi i сил.
   Нi, вiн не може.
   Вiн пам'ятає того "бандита", що гримiв на  зiбраннях,  кликав  до  бою,
гарячий, одважний, любимий... i його жiнку, таку маленьку, рухливу, що  ще
недавно була осередком. "Товариш Марiя..." Яким чудом вони ще на волi?
   Нi, вiн не хотiв би опинитись мiж ними.
   Його прохали, силомiць брали, i ранком вiн був вже на дачi.
   їх стрiла "товариш Марiя". Яка вона стала  гладка  й  сирова  у  своєму
капотi, що нашвидку застiбала на голiй шиї, ося годована гуска! Вона  була
така рада, тiльки скрiзь - ай, якi непорядки!
   Стискала руку i кинулась до стола, звiдки посипались  раптом  газети  в
опасках, нерозпечатанi, в туманi пилу.
   Чи ж їх тут не читають?
   Iван смiявся так добродушно i передягся зараз в широку блузу.  У  вiкна
дивились грядки капусти i лiс кукурудзи, а квочка  квоктала  десь  поблизу
так хазяйновито, як i "товариш Марiя".
   На балконi їх чекав чай.
   За чаєм Iван зразу, немов поспiшався, пiдвищеним  тоном  почав  розмову
про сучаснi подiї. Марiя стиснула уста i з виразом  затятого  болю  уперто
мiшала чай. Виходило голосно дуже, може, занадто, так наче слова спадали в
порожню бочку i там вже зростали. I щось непотрiбне i легке  було  у  них,
так наче хорий потiшав хорого на смертельному ложi. Всi почували -  Марiя,
що уперто мiшала чай, Кирило, з ворожнечею втоми, Iван, який голосно кидав
гарнi слова, - всi почували, що десь недалеко, в сусiднiй кiмнатi,  лежить
мрець, якого треба i не можна забути. I через те тiльки ведеться розмова.
   Навiть квочка .квоктала про се бiля нiг, але на неї не звертали  уваги.
Тiльки тодi, як стрибнули курчата на ноги, а звiдти на стiл i  покотились,
мов жовтi клубочки, помiж склянками, слова Iвана розпливлись в  усмiшку  i
скотились додолу по чорнiй бородi.
   - Цип, цип, цип... - лепетав нiжно Iван не тiльки устами, але й  очима,
i вплiв жовтий клубочок у чорну бороду бандита.
   - Цип, цип, цип... - витягала губи Марiя i тулила до рожевої шиї жовтий
пушок.
   Повiтря зробилось легшим,  порушились  вiльно  стiльцi,  розмова  зразу
ожила i перейшла раптом на породи курей.  Кирила  прохали  оглянуть  дачне
хазяйство.
   Корова звалася Гашка, мала чудове вим'я i всiм  лизала  руки.  Каченята
котились помiж ногами, сiрi й кругленькi, як грудки землi,  чепурнi  кури,
задерши нескромно шпичастi хвости, порпались в гною i справно  неслися  на
радiсть хазяйцi. Може, вiн хоче оглянуть яйця? Рудий бичок розставив  ноги
i тупо вперся очима в баркан, але вiн був  високого  роду:  його  життєпис
варто послухать. Свиня рила подвiр'я.
   - Не бiйтесь, нагнiться... Чухайте... чухайте... помiж ногами,  бо  вiн
се любить... Ах ти, кабасю!.. Чистої кровi беркшир...
   - Але ж, Iване: Йоркшир...
   - Гм... дивно... вiчно ти плутаєш...
   I раптом очi впали в город, на синє море капусти.
   - Марусе, бачиш?
   - Ах, боже... свинi в городi... Бiжи переймай...
   Трiснув патик, плигнуло тiло... Ач-чу! Гуч-га!.. Гупали  ноги,  мигтiли
блузи  помiж  зеленим...  Ас-са!  Ги-ги!..  Одчинiть  хвiртку!..  Ку-вi...
ку-вi...
   Тверде, щетинясте розтяло повiтря, як куля,  й  черкнулось  об  ноги...
Вiйнуло теплом людської пари, свиснув  короткий  вiддих,  мигнули  червонi
обличчя - i тодi тiльки Кирило побачив, скiльки сил коштувала гонитва...
   Все се було таке далеке од того, чого Кирило боявся, як їхав  на  дачу.
Тут можна бути спокiйним. Звiдки ж, замiсть спокою, ворухнулось  у  грудях
щось неприязне, дражливе? Якесь гостре питання, що стало поперек грудей  й
кололо? Щось несподiвано прикре?
   В буднi Iван їздив на службу i повертався пiзно - в обiдню  пору.  Лаяв
сучасне земство, в якому служив, глузував злiсно з тих лiбералiв,  що  так
швидко змiнили овечу шкуру на вовчу. Збирав всю погань сучасних  вiдносин,
брудне й криваве шумовиння життя, - i в тому якась зла радiсть. Так краще.
Нехай так буде. Чудесно!...
   Привозив новини. Мiж одною й другою ложкою борщу  подавав  звiстки  про
страту на смерть. Вiсiм повiшених. На смерть засуджено троє.  Все  молодi,
ледве почали жити. Слова заїдались борщем, а в антрактi  ставало  вiдомим,
що по селах стрiляють людей, як дичину. I все говорилось з таким  спокоєм,
з холодом навiть, наче факти з середнiх вiкiв, якi можна згадати,  але  не
можна збагнути. Марiю  цiкавили  часом  деталi  -  одiрванi  бомбою  ноги,
скалiченi дiти,  мiсце  смертельної  рани,  але  все  се  вмить  витiсняла
турбота, що  перепiкся  пирiг.  Забувала  одiрванi  ноги,  мертвих  дiтей,
повiшану молодь i бiгла до кухнi сваритись.
   По обiдi вони лягали спати. Спати - i  по  обiдi!  Вони,  може,  навiть
хропли - мiтинговий оратор Iван i "товариш Марiя"!..
   Кирило вибiгав з хати, щоб того не чути.
   Спав i Кирило - правда, не вдень, - i по ночах його мучили сни.  Уперто
снилось, що вiн щось  мусить...  от  конче,  до  болю  чує,  що  вiн  щось
мусить... мусить - й не має сили, i сам не знає, що таке мусить...
   Вечорами  приходила  з  сусiдньої  дачi  кучерява  курсистка,   заслана
звiдкись. Вона приносила на обличчi казковий, не з сього свiту, захват,  а
пiд пахвою книжку, її стрiчали радо. Марiя цiлувала,  а  в  Iвана  усмiшка
хвилями плила по чорнiй бородi. Вони наче цiлий день ждали  її  приходу  i
зараз сiдали за стiл. При свiтлi лампи, в маленькiй кiмнатi,  що  була  як
острiв на морi ночi,  вони  читали.  Щось  чудне,  нездорове,  химерне,  з
запахом мускусу - "A Rebours" Гюїсманса, "Сад муки", де кохання гнило,  як
рана, а "я" розцвiталось  пишним  отруйним  цвiтом;  оргiї  духу  i  тiла,
надприроднi iнстинкти i той протест всього проти усього...
   Або сперечались.
   Тодi їх обличчя горiли, в Марiї червонiли кiнчики вух  й  блищали  очi,
Iван ходив по кiмнатi з  натхненним  обличчям  та  дивував  всiх  зразками
найкращих промов, а курсистка сидiла в казковому захватi,  як  королева  в
пiдводному царствi.
   I чим далi стояла думка  або  уява  од  того  жаху  й  скорботи,  якими
повилась дiйснiсть, тим мiцнiше чiплялись за неї всi  троє,  наче  спiшили
проплисти, заплющивши очi, над глибиною,  де  спочивали  уламки  розбитого
недавно корабля.
   Читання  кiнчалось  пiзно.  Iван   одводив   курсистку   до   дому,   а
повернувшись, заставав жiнку при  лампi.  Затуливши  долонями  вуха,  вона
гарячкове дочитувала книжку, i в тишi лопотiли  сторiнки,  наче  їх  вiтер
перегортав.
   Треба було лягати спати, але вони  не  могли  помиритись,  хто  на  нiч
забере книжку.
   - Ти дочитаєш завтра, бо я ж пiду вранцi на службу, - протестував Iван.
   - Менi лишилось кiлька сторiнок. Можна б, здається, дать менi спокiй...
- сердилась Марiя.
   - Ти дбаєш тiльки про себе...
   - А ти?
   I виходила сцена.
   Тепер нiхто вже не знiмав гострих, пекучих питань, як першого дня, коли
Кирило приїхав на дачу. Гiсть дiстав вже належну честь, чого ж  ще  треба?
Але се, як  контраст,  вставало  непрохане  i  говорило.  Щось  невиразне,
гнiтюче, тривожне, - i тiльки часами здавалось Кириловi,  що  вiн  ось-ось
зловить, ось-ось розв'яже, що саме мусить зробити...
   Кожен раз, як Iван прокидавсь по обiдi з припухлими трохи очима, блiдим
обличчям та збитим волоссям i позiхав довго i смачно,  -  Кирило  корчився
якось та тiкав з хати, щоб того не бачить...
   А хiба ж завтра не буде те саме - служба, телята, символiзм i  капуста?
Припухлi очi i позiхання?
   Вiн мав доволi того "спокою". Йому робилось душно од того повiтря -  i,
не стямившись навiть, вiн кинув нарештi:
   - Як можете... ви... Свинство!
   Вiн хвилювався; слова виривалися трудно,  наче  з-пiд  купи  грузу,  де
довго лежали.
   - Ви, що... коли навкруги...
   Вони болiли, били не тiльки Iвана,  отi  слова,  такi  короткi  i  обом
зрозумiлi. Розривали всi перепони i вилiтали, наче ракети.
   Як вiн мiг! Iван здвигнув  плечима.  А  що  ж  вiн  має  робити?  Серед
загального знищення, апатiї, втоми?.. Вiн не  герой...  i  хто  має  право
вимагати од нього геройства!.. Вiн робив, коли можна було робити...  Нiхто
не має права.... так, так, нiхто не має права його попрiкнути...
   Пiдняли голос i обидва кричали. Сердито, злiсно.  I  в  кожнiм  зокрема
кричав власний  бiль,  сором,  кричала  утома...  кричала  потреба,  б'ючи
другого, ранить себе...
   Розбiглись сердитi, обидва схвильованi.
   Кирило довго блукав, поки вгамувавсь трохи. Чи вiн був  правий?  Чи  не
образив даремне Iвана? Нi, треба  наново  розглянуть  справу,  без  гнiву,
спокiйно. Вiн мусить зараз побачить Iвана. Певно,  вiн,  бiдний,  мучиться
десь пiсля грубої сцени. Назад, додому!.. Тут близько... Ось  вже  бiлiють
стiни... баркан, синя капуста... А ось...
   Побачив Iвана й Марiю. Вони пололи на грядцi, зiгнувшись.
   На зеленiй низинi, облитiй вечiрнiм  сонцем,  серед  капусти  виднiлись
тiльки їх круглi зади, великий чорний i менший синiй, що нерухомо тулились
рядочком, як емблема спокою. I було в образi тому таке  гидке  щось,  таке
противне, що Кирило здригнувся.
   Не пiшов на город, а подався до себе. I перше, що вiн зробив, -  заклав
руку в кишеню i витяг лист. Потертий, пом'ятий i сiрий. Роздер  коверту  й
читав. Нi, ще не  пiзно.  Знайшов  нарештi,  що  мусить  зробити!  I  коли
розбирав так при тьмяному свiтлi знищений лист, до нього з балкона донiсся
голос Марiї:
   - Йдiть чаю пити! У нас сьогоднi пирiг!..
   - Пи-рiг, рiг-рiг... - проспiвав басом Iван у добрiм настрої, так  наче
нiчого не сталось.
   Але Кирило не обiзвався.
   Збирався в дорогу.

   Вересень 1907 р.



   НЮРЕНБЕРЗЬКЕ ЯЙЦЕ

   Нарис

   Мабуть, всi ви, дiточки, бачили годинник; можете дiзнатись, глянувши на
нього чи  то  вдень,  чи  вночi,  котра  година,  можете  почислити  кожду
хвилинку. А було колись так, що люди не знали, як рахувати час. Розрiзняли
лише весну, лiто, осiнь та зиму, а добу дiлили на день та  нiч.  В  лiтнiй
ясний день, коли сонечко весело сяє на небi - пiзнавали  люди,  яка  пора;
але вночi або в глуху осiнь не вмiли дати собi  ради.  Не  раз  i  не  два
думали люди над тим, як запобiгти лиховi.  Та  якось  нiчого  путнього  не
вигадували. Один англiйський король звелiв наробити  одинакових  каганцiв,
розчислити, скiльки їх може згорiти в добу, i вiдтак, засвiчуючи  один  за
другим, рахувати час. Але на  такий  дорогий  годинник  могли  спромогтись
лишень король та багатирi. Треба було, щоб каганцi горiли невиводно, щоб i
вдень i вночi чоловiк доглядав їх  та  засвiчував  новий,  скоро  догорить
один. Багато було клопоту з тою вигадкою.  Опiсля  видумали  люди  пiщаний
годинник. Брали двi склянi пляшечки з вузенькими  шийками,  насипали  одну
дрiбненьким пiском i  злучали  їх  шийками  докупи  так,  щоби  пiсок  мiг
пересипатися з одної пляшечки до  другої.  Скоро  лиш  пiсок  з  горiшньої
пляшечки пересиплеться в долiшню - перевертають її догори денцем, i  пiсок
знов сиплеться, як досi. Недорогий i дуже простий такий годинник, але i  з
ним чимало замороки,- раз у раз треба назирати за ним. Напослiдок винайшли
дзигарi вежовi. Хто й як  перший  вигадав  се  диво  -  незвiсно.  Кажуть,
начебто  араби  першi  вмiли  робити  дзигарi   i   що   арабський   калiф
Гарун-аль-Рашид в р. 807 прислав дзигарi в дарунок  французькому  королевi
Каролю Великому.
   Тодiшнi дзигарi не дзвонили i не мали вагадла. Вагадло приробили  аж  в
XVII вiцi. Тодi також подiлили годину на 60 хвиль, а хвилю на 60 хвилинок.
У великiй пригодi стали людям дзигарi. Але їх можна було побачити  лиш  на
баштах королiвських та князiвських замкiв. Вандрiвник не мiг  користати  з
них, бо буди дуже здоровi i тяжкi. Про бiдних людей годi  i  казати:  вони
мусили вдовольнитися помiччю сонця, котре однаково  свiтить  i  багатим  i
бiдним.
   Довго, дуже ще довго треба  було  працювати,  щоб  вимислити  годинник,
вигiднiший та дешевший, щоб всi люди могли користати з нього.
   На початку XVI вiку в городi Нюренберзi проживав один  мiдник  -  Петро
Гельє. Старiсть бiлим волосом припорошила його голову, але вiн не  згортав
рук, не кидав  працi.  Всi  мали  його  за  чесного  чоловiка  та  доброго
робiтника. Опрiч свого ремесла, Петро Гельє кохався в механiцi. Раз  якось
навiдався до нього один iталiянець, з котрим Гельє, вандруючи,  запiзнався
в Флоренцiї. Вiд того часу старий мiдник кинув своє ремесло, по цiлим дням
читав книжки, рисував i вирiзував всiлякi шруби та колiщатка.
   Жiнка Гельє та двоє дорослих синiв його не  могли  взяти  втямки,  чому
такий працьовитий чоловiк кинув роботу, i вiд свiтання до смеркання корили
та  лаяли  його.  Не  витримав  старий  Гельє  i,  кинувши  власну  оселю,
перебрався до своєї  замiжньої  дочки.  Добра  донька  дуже  кохала  свого
батька, захистила його i, хоч сама була вбога, все робила, щоб  заспокоїти
його старiсть. На лихо, чоловiк  її,  кравець,  був  страшенно  цiкавий  i
вiдтодi, як старий тесть оселивсь в його хатi, на хвилинку не мав  спокою.
Цiкавий кравець не знав механiки, i всякi колiщатка, шруби, з котрими  раз
у раз порався Петро Гельє, видавались йому чимсь незвичайним,  дивовижним.
Вiн слiдив очима за кождим кроком тестя.
   Одної днини старий мiдник пiшов до мiста, забувши зачинити  свою  хату.
Кравець подався до тестьової  кiмнати,  радий,  що  може  заспокоїти  свою
цiкавiсть. Здивований,  майже  з  острахом  роздивлявся  вiн  по  кiмнатi,
оглядав  кождий  кусок  дроту,  мiдi,  залiза...   Все   видавалось   йому
незвичайним. Аж ось межи всiлякими  струментами  вглядiв  вiн  кругленьку,
невелику штучку, котра якось дивно стукотiла i сичала. Спершу подумав вiн,
що то йому почулося. Вхопив машинку в  руки,  приклав  до  одного  вуха  -
стукотить; приклав до другого - не вгаває. Холодний  пiт  обiлляв  бiдного
кравця. Йому видалось, що в тiй кругленькiй штучцi сидить нечиста сила, i,
не довго думавши, зо всiєї сили кинув нею об стiну, а сам, не  озираючись,
вибiг з кiмнати, хрестячись та читаючи молитву.
   "От воно що! - думав вiн, - от чого коханий тесть зачиняється  в  хатi,
ховається вiд людей! Недармо ж  жiнка  та  дiти  витрутили  тебе  з  хати!
Спiзнався з чортом i зачинив його в машинцi! Годi! Не хочу жити пiд  одним
дахом з чортякою! Ще, борони боже, на суд потягнуть!.."
   Вернувшись додому i побачивши, що його праця попсована, старий Петро аж
за голову взявся з туги. Стiльки працi, стiльки часу пропало марне! А  тут
ще дурний зять кричить, що не хоче жити в однiй хатi  з  чортом.  Нещасний
Гельє зв'язав в вузлик своє майно i вибiг з хати на вулицю.
   Тяжко йому було. Вiн думав:
   "Я старий, немощний... Прийде незабаром смерть i разом зо мною  покладе
в домовину i мою думку... I  я  не  зроблю  людям  того  добра,  яке  можу
зробити. А тут ще нiхто не йме вiри, всi цураються мене, мов божевiльного.
Що менi робити бiдному на свiтi? Ось що зроблю:  пiду  до  суддi,  попрошу
його, щоб замкнув мене в тюрму. Там вже нiхто не перешкоджатиме менi". Так
подумав та й пiшов до суддi.
   Суддя тiльки що скiнчив свою  роботу  i  хтiв  йти  обiдати.  Побачивши
нового прохача, вiн дуже здивувався.
   - Добродiю! - сказав Гельє, - зробiть менi велику ласку:  звелiть  мене
ув'язнити.
   Почувши таке дивне прохання, суддя здивувався ще бiльше:  вiн  подумав,
що старий збожеволiв, i пильно глянув на нього.
   - Чого ж тобi так забажалось тюрми? - спитав вiн.
   - Я, бачте, мушу скiнчити одну дуже важну роботу, та, на лихо, не  можу
знайти затишного куточка, щоб менi не перешкоджали. В  тюрмi  вже  напевне
нiхто не перешкоджатиме менi.
   Надаремне силувався суддя упевнити старого  механiка,  що  в  тюрмi  не
так-то вже добре, щоб туди проситись. Гельє  так  благав  його,  що  суддя
звелiв ув'язнити його. Дуже зацiкавив суддю старий  Петро.  Щоб  дiзнатись
про нього що бiльше, суддя пiшов до його жiнки й почав розпитувати її  про
чоловiка.
   - Мiй чоловiк божевiльний, - вiдказала жiнка,  -  вiн  закинув  роботу,
цiлими днями порається з книжками та всякою дурницею.
   I сини не боронили батька. Тодi суддя звернувся до дочки та зятя.  Зять
називав тестя божевiльним та казав, що вiн запродав  душу  нечистiй  силi.
Бiдна дочка плакала, боронила батька, як вмiла, але її нiхто не слухав.
   Повiрив суддя, що Гельє справдi збожеволiв, i звелiв всiм родичам Петра
зiбратися, щоб при них випитати його i  вже  напевне  завiритися,  що  вiн
божевiльний,
   В визначений день зiбрались в суддi всi родичi Петра Гельє.  Послали  в
тюрму за ним i незабаром привели його.
   Вiн увiйшов до зали з повагою. Очi його дивились ясно та розумно.  Лице
сiяло тихою радiстю. В руцi тримав вiн невелику штучку, схожу до  яйця,  в
котрiй щось стукотiло.
   - Панове суддi, - сказав Петро, - от чого менi так  бажалось  дiстатись
до тюрми! Ми з моїм приятелем-iталiянцем  довго  вчились  механiки,  довго
розкидали розумом та  роздивлялись,  як  зробленi  дзигарi  на  баштах,  i
напослiдок самi  наважились  зробити  такий  годинник,  тiльки  маленький.
Приятель мiй постачав менi книжки, радив де в чому, а я взявсь до  роботи.
Змовились ми мовчати, нiкому й не натякати про нашу роботу, бо  знали,  що
без глузування не обiйдеться. Опрiч сього,  в  Нюренберзi  чимало  зручних
механiкiв,  i  я  боявся  показувати  свою  роботу,  щоб  хто   часом   не
покористувавсь моєю думкою, наче своєю. Тепер, коли моя праця скiнчена,  -
не маю з чим таїтись.
   З сими словами вiн показав машинку. То був  годинник,  чи  нюренберзьке
яйце. Так назвали його, бо був схожий до яйця. Всi суддi i хто лиш  був  в
залi з зачудованням дивились  на  годинник  Петра  Гельє,  а  вiн  кождому
розказував, як той годинник зроблений.
   Жiнка та  сини  засоромились  i  почали  перепрошувати  старого;  дочка
плакала з радощiв, а зять переконався, що в машинцi нема нечистої сили.
   Скоро вiстка про новий годинник розiйшлась по цiлому Нюренберзi, почали
всi поважати мiдника Гельє.

   1891



   ПОДАРУНОК НА IМЕНИНИ

   Карпо Петрович Зайчик,  околодочний  надзиратель,  вернувся  нарештi  з
служби додому. Фу-ти! Ну-ти!.. Вiн був голоден i злий.  Скрипiв  чобiтьми,
гримав дверима. Базарнi лайки i гармидер участка  ще  клекотiли  у  ньому,
сердито ворушили губи i квадратове лице, налили кров'ю кулак, ще важчий од
грубого персня.  Ввiйшов  у  свiтлицю,  ляснув  по-офiцерськи  лакерованим
чоботом в чобiт i з досадою кинув  картуз  на  вiкно.  Але  од  того  руху
пiдскочив на  лутцi  жiнчин  беззубий  гребiнь  i  легкий,  збитий  жмуток
брудного волосся вчепився до рукава.
   - Фу-ти! Бардачнi звички!..
   Сухий, гарячий, весь в  поросi,  день  вже  гас  за  вiкном.  На  столi
каламутне бiлiли двi порожнi тарiлки, а перекинута  ложка  ловила  у  себе
червоний вiдблиск заходу.
   - Сусанна!
   - Несу! - обiзвався з глибин десь низький, осиплий голос.
   Карпо Петрович примостився за столом  i  розщiбнув  мундир.  Йому  було
душно. Суконний  комiр  тер  шию,  а  кiтель  ще  й  досi  перуть!..  Вони
пе-еруть!.. I ледве стримавсь од грубої лайки. Нетерпляче пощипував хлiб i
жував, сопучи носом. Лакерованi  чоботи  дрiбно  скрипiли  пiд  столом.  У
дверях з'явилась Сусанна. Прикриваючи парою страви вид, м'який i бiлий, як
з сирового тiста, вона проплила од порога до столу,  мов  лiтня  хмара,  в
своїх муслiнах, по яких лiзли урозтiч якiсь безглуздi лапатi квiтки.
   - Мусила грiти... все прохололо...
   - А ти б не розкидала своєї куделi по всiх  кутках...  Сусанна  зробила
великi очi.
   - Де?
   Карпо Петрович одiгнув палець, ткнув ним назад себе, в вiкно, й  застиг
у гнiву вирячкуватих очей та червоного кулака.
   - Бардачнi звички!..
   - Цс... - цикнула жiнка на нього, - там Доря.
   Карпо Петрович скоса поглянув на щiлку  в  дверях,  звiдки  пробивалося
свiтло, i тепер тiльки почув дзвiнкий хлоп'ячий голос, який  безперестанку
спiвав:
   - Сiм раз по вiсiм - п'ятдесят шiсть... сiм раз по  вiсiм  -  п'ятдесят
шiсть.
   Се його  заспокоїло  зразу.  Нахиливсь  над  тарiлкою  i  потиху  почав
сьорбати юшку, обводячи iнколи оком свiтлицю.
   В кутку, пiд образами, блимала  мертво  лампадка,  з  етажерки  звисало
новеньке гiмназичне пальто, ловлячи в гудзики гострi червонi блiки.
   Хiба завтра недiля?  Фу-ти,  ну-ти!  Як  вiн  забув?  Завтра  ж  Доринi
iменини...
   Сусанна, вип'явши зад у великих лапатих квiтках, збирала з помосту своє
волосся.
   Бардачнi звичкиї.. Згадав! Ну, i була в бурдеї, але потому вони законно
звiнчались. Хiба з неї не вiрна жiнка? Раз, правда... Та коли б  не  вона,
коли б не пiшла на нiч до полiцмейстера, кис би й досi в  писарчуках...  А
тепер - надзиратель. Дорю в  гiмназiї  учать,  i  сама  казначейша  у  них
буває...
   Кров заливала Сусаннi шию, i тiльки зморшки на шиї бiлiли, як крейдянi.
   Вона сердито вийшла з кiмнати.
   Карпо Петрович жував i в задумi м'яко тарабанив пучками в стiл.
   - Доря!
   Доря став на порозi, сiрий й незграбний у своїх довгих, аж до  пiдлоги,
гiмназичних штанах, а батько дивився на його ноги, негнучкi й грубi, як  в
слоненяти.
   - Тебе сьогоднi питали?
   - З географiї п'ять.
   - А ти часом не того... не бре-бре?
   Доря ображено чмихнув i пiдняв вгору бiластi чубки.
   - Їй-богу, сам бачив... А Козероговi пару влiпили.
   - Що се за Козерiг?
   - Там один в нас... Дорька Сосновський...
   - Вiце-губернаторський син?
   - Ми його добре сьогоднi нам'яли. Аж кров носом пiшла...
   Карпо Петрович почув холодок пiд мундиром. Такий знайомий i неприємний,
з яким завжди стрiчав начальство.
   - Дорь-ка! - крикнув вiн строго. - Руш менi тiльки ще  хоч  разок  -  я
тобi дам!..
   Фу-ти, ну-ти, господи боже... вiце-губернаторський син...
   Вiн пiдняв палець в важкому перснi i накивав.
   Сусанна унесла лампу i присунула страву. Чоловiк не дивився на неї,  ще
скований здивованням й жахом.
   Масна пляма виразно зачорнiла при свiтлi на новенькiм сукнi мундира.
   - Їж... прохолоне... - нагадала йому Сусанна.
   Вiн почав їсти хтиво i неохайне, бризкав соусом на  скатерть  i  жвякав
ротом, а на губах у нього, блискучих й червоних, грала легка усмiшка.  Вiн
був задоволений врештi.  Те,  що  його  хлопець  звався  так  само,  як  i
вiце-губернаторський син, що вони разом учились i що  Доря  зважився  бити
таке паненя, - сповняло його радiсним подивом. От  хоч  би  й  вiн,  Карпо
Петрович. Вiн носив бiлi погони i шашку, як офiцер... Його боялись, бо мiг
зробити людям багато  лиха...  А  проте  мусив  витягатися  в  струнку  та
козиряти тому шмаркачевi через те тiльки, що був  сином  його  начальства.
Який був вiя щасливий, коли йому вдалось одного  разу  пiдсадити  паничика
того у фаетон, а от його Доря... Хе-хе!..
   Сусанна тим часом  таємничо  щось  прикривала  в  кутку  на  канапi  та
тривожно поглядала на дверi, за якими бубонiв Доря уроки.
   - Чого ти смiєшся?
   Вiн пошепки розказав їй, що чув од Дорi, i  обоє  довго  осмiхались  до
себе очима.
   - Хе-хе!
   - Хi-хi!
   - Завтра наш Доря кiнчав десятий рiк... -  мрiйно  обiзвалась  Сусанна,
одкривши зiпсованi зуби, i одiгнула рiжок подушки, звiдки щось заблищало.
   - Покажи, Сузя... що там таке?  Карпо  Петрович  пiднявся  з-за  столу,
похитався на блискучих од лаку чоботях i пiдiйшов до канапи.
   - Цс... - писнула слабо Сусанна, колихнувши  важкими  грудьми,  i  всiм
м'яким тiлом, як тiстом, що вилiзло з дiжi, навалилася на подушку.
   - Потому покажу... А ти що йому подаруєш?
   Карпо Петрович ляснув у пальцi. Фу-ти,  ну-ти!  Його  низьке  чоло,  що
забiгало у заросль волосся, як мiлке плесо у лози,  покрили  зморшки.  Вiн
одкрив рота i трохи подумав.
   - Я...
   Але Сусанна полохливо замахала на нього руками. Ще Доря почує!
   Доря їм заважав. Вони хотiли, щоб вiн швидше йшов спати.
   За дверима чулось шелестiння сторiнок, ляпання книжкою в стiл i сердите
бурчання.
   - Чого ти там, Дорик?
   Вiн став на порозi, з чорнилом на лобi й на пальцях, i кисло пхинькнув:
   - Задачi не можу рiшити.
   - Фу-ти, ну-ти! От яке горе... А подай-но сюди задачу,  подивимось,  що
се за звiр.
   Карпо Петрович потирав руки, як добродушний ведмiдь перед уликом меду.
   Вiдставив далеко книжку i читав, наче рапорт:
   - Троє купцiв подiлитися мали... Ти уяви собi троє купцiв, наприклад  -
наш Сруль, Iцько i Пiнька... Здається не трудно... Другий мав  грошей  два
рази бiльше, нiж перший... Розумiєш, як перший, а третiй  стiльки,  як  тi
два разом.,. Значить, Пiнька мав стiльки, як Сруль та Iцько. Ну, зрозумiв?
Се ж дуже просто.
   Але Карпо Петрович i сам не вiрив, що це так просто. Вiн плутав, кричав
на Дорю, тицяв грубим пальцем в задачник, наче хтiв роздушити  всiх  трьох
купцiв, i врештi так впрiв, що  Дорi  неприємно  було  дивитись  на  ряснi
крапельки поту на чолi в батька.
   - Iдiотська задача! Чого вас там вчать! Вiн з злiстю  одкинув  од  себе
задачник i пiднявся сердитий та збентежений вкрай.
   - Як вони мучать бiдних дiтей!.. -  обурилась  палко  Сусанна,  теж  од
напруження мокра пiд хмарою пишних муслiнiв.
   Але Доря раптом блимнув очима, вдарив  себе  олiвцем  в  лоб  i  в  двi
хвилини задовольнив купцiв.
   - Теж арихметик! - напалась на чоловiка Сусанна.  -  Не  мiг  роздiлити
кiлька рублiв...
   I обняла щасливим оком сiру фiгуру сина, чужу неначе в  довгих,  аж  до
пiдлоги, штанах.
   - "Арихметик"!.. Мовчала б, коли сказати не вмiєш!  -  буркнув  сердито
Карпо Петрович. - У мене свої задачi... Побула б хоч раз на дiжурствi.
   Вiн навiть забув у замiшаннi ляснуть по-офiцерськи чоботом в чобiт.
   Вийняв з штанiв важкий портсигар, теж офiцерський, зважив його в руцi i
закурив папiроску.
   Зелене свiтло од лампи м'яко зливалось  з  рожевим,  що  стiкало  з-пiд
образа у кутку, новi гудзики на гiмназичнiй шинелi горiли, як самоцвiти, а
синiй дим папiроски хвилював легко  у  теплiм  затишку  хати.  Доря  знову
бубонiв за дверима.
   Карпо Петрович зняв з етажерки шинелю i м'яв у долонi сукно.
   - Матерiал добрий, здається... i пошив непогано... Вiн любовно погладив
шинелю i знову повiсив на мiсце.
   - Ах, який Доря смiшний! Одягся вранцi, наклав картуз i став на  порозi
у моїй спальнi. А я була ще в сорочцi, тiльки що встала, та  як  крикну  з
переполоху, що хтось чужий увiйшов... Потому ми довго смiялись...
   - Скiльки взяв Шмуль за картуз?
   - Рубель двадцять оддала... Божився, що втратив тридцять копiйок...
   - Ах, сучий син... Бiльше рубля не треба було давати. Де ж той картуз?
   Вона подала йому його, знявши обережно з стiни, де висiв образ,  а  вiн
довго любувався новим срiблом листочкiв - незрозумiлим i таємним для нього
символом шкiльної мудростi.
   Потому їх очi стрiлись й засяли, порозумiвшись без слiв.
   - Хе-хе! Як, шельма, скоро рiшив задачу!
   - Хi-хi... i з географiї п'ять.
   Їх ще бiльше тiшило те, що вiце-губернаторський син дiстав лиш пару.
   Доря прийшов сказати добранiч.
   Вони лишились самi.
   Тодi Карпо Петрович нетерпляче накинувсь на жiнку:
   - Показуй, що ти купила?
   Але Сусанна i сама вже виймала з-пiд  подушки  дарунок.  Опустилась  на
помiст серед бiлих  хвиль  сукнi,  i  пiд  важкими  грудьми  у  -неї  сухо
затрiщала пружина.
   Вiн теж з скрипом чобiт присiв бiля  жiнки,  мало  не  задихнувшись  од
солодкого запаху пудри з її лиця.
   Нарештi бляшаний  пароходик  вислизнув  з  рук  i  поплив  по  помостi,
поринаючи носом, немов на хвилях,  та  сповняючи  хату  гострим  дирчанням
металу.
   - Як, ти думаєш, Карпе, Дорик буде радий?
   Карпо Петрович не одповiв нiчого. Вiн мовчки  стежив  за  пароходом  i,
коли той зачепився за нiжку стiльця, одчепив та пустив далi. Потому ще раз
накрутив.
   - Прийми свiй хвiст!  -  нетерпляче  гукав  на  жiнку,  коли  пароходик
ткнувсь носом в її спiдницю. - Розсiлась!..
   Вiн навiть лазив за ним по помостi.
   Сусанна сидiла  щаслива,  одкривши  зiпсованi  зуби,  вся  в  тiнях  од
широкого кола волосся, на двi третини чужого.
   Пароходик дирчав.
   Врештi Карпо Петрович звiвся на ноги. Перевiв очi од цяцьки на жiнку  i
презирливо плямкнув губами.
   - Ет, чорт зна що...
   - Як чорт зна що? - здивувалась Сусанна.
   - Авжеж... Не пристало йому забавлятись цяцьками.
   - Багато ти знаєш поза своїм участком. Ти б подивився,  як  Доря  ще  й
досi одягає свої ляльки. А вiн - "чорт знає що"!
   Сусанна од невдоволення скисла й осiла, як тiсто в дiжi.
   - Цiкаво, що ти придумав?
   Карпо Петрович раптом засяв. Лице його освiтила добра усмiшка, i  тепло
спахнули очi.
   - Я йому цяцьки не подарую... Я для нього таке придумав...
   Вiн навiть урочисто пiдняв палець в важкому перснi.
   - Я для нього таке придумав, що... Фу-ти, ну-ти! Запам'ятає до  смертi.
Навiть вiце-губернаторський хлопець не зможе того побачить,  що  я  покажу
Дорi... Нехай...
   - Та не тягни ж бо...
   - Нехай має чим згадувать батька. Буде старий - унукам  розкаже...  От,
скаже, був я дитиною ще, а мiй покiйний батько...
   - Карпе! Ну,  чому  ти  не  скажеш  одразу?  Сусанна  аж  пхинькнула  з
нетерплячки.
   Тодi Карпо Петрович наблизився до неї, витяг червону шию, нащось знизив
голос до шепотiння:
   - Я повезу його завтра дивитись, як будуть вiшать.
   - Ах, ах! - налякалась Сусанна. - Як можна дитину...
   - "Дитину, дитину"... - перекривився Карпо Петрович.
   Власне дитину. Хiба йому не цiкаво? Дитина ще  краще  затямить.  Треба,
щоб вона мала враження, щоб в неї лишились згадки на цiле  життя.  А  вона
думає як? Гладити по головцi та тримати бiля спiдницi?
   Вiн вже кричав i своїм криком вганяв в м'яке тiло Сусанни свiй план.
   - Ви-хо-ву-вать треба!..
   - Ах, ах! - вона зiтхала i витрiщала очi  на  чоловiка.  -  А  може,  й
справдi! Нехай би побачив. Нi, таки справдi нехай би... Чи  ще  доведеться
удруге. Скiльки є дiтей: i в казначейшi, i в полiцмейстера... а  нiхто  не
побачить, лиш Доря...
   Вона звикла до думки. Подумати тiльки:  подивитись,  як  будуть  вiшать
людину. Вона i сама б хотiла. Ах, Дорька, щасливий...
   Забувала про Дорьку i всi  думки  звернула  на  себе.  їй  було  гiрко.
Прожила на свiтi до тридцятого року, а нi разу не довелося  нiчого  такого
побачить. Хiба Карпо коли  подумав  про  неї?  Сиди  цiлий  вiк  в  кухнi,
бабрайся у помиях i нiколи тобi нi приємностi, нi розваги...
   - А кого вiшати будуть? - блиснула вона очима. Карпо Петрович завагавсь
на хвилину i врештi махнув рукою.
   - Ну, добре. Ти знаєш, Сузя, менi не вiльно про  се  говорити.  Я  тобi
скажу, а ти - гляди менi - ша!  Анi  словечка  нiкому.  Вiшаєм  жiнку,  що
кинула в губернатора бомбу.
   - Ах, ах! Ти її  бачив?  Молода,  гарна?  От  би  цiкаво...  Голубчику,
Карпе... я б... я б збоку  де-небудь...  Карпо  Петрович  замахав  з  ляку
руками:
   - Фу-ти, ну-ти! Тiльки тебе бракує. Менi i з Дорькою трудно...
   Сусанна надулась. Завжди отак. Про неї не дбають.
   Однак її невдоволення скоро погасло в турботах про Дорьку.
   Вони довго радились вдвох з чоловiком,  коли  будити  хлопця,  як  його
одягти, чи пускать до гiмназiї завтра...
   Можна б зробить йому свято.
   - Само собою! - розвеселився Карпо Петрович. - Нехай погуляє!..
   Вiн був у чудеснiм настрої. Насвистував вальс, який тепер щодня грали у
цирку, i бив чоботом в чобiт, як полковий офiцер.
   - За ката, певно. Яким... - кинула наче про себе Сусанна.
   - Яким.
   - Хто б мiг подумать! Виняньчив нашого хлопця... Доря так його любить.
   - Розпився, стерво.
   Вона все бiльше переймалася чоловiковим планом. Ну i придумав!
   Зелена лампа тепло свiтилась у хатi, як добре серце у грудях, пароходик
дрiмав на помостi, уткнувшись в канапу. Карпо Петрович зi  скрипом  дригав
ногою в такт своїм думкам, а Сусанна в тихiй мирностi  хати  снувала  мрiї
про кращi часи, коли Карпа нарештi оцiнять.
   I, сповнена радiсним почуттям, пiдiйшла стиха до чоловiка та поцiлувала
в мокре чоло.
   - Пора  вже  спати...  завтра  треба  вставати  зарання...  Ах,  Дорик,
щасливий!

   * * *

   - Одчепись, мамо!
   Доря не хтiв вставати. Витрiщав очi, наляканi свiтлом, i падав знов  на
подушку. Але коли мати почала душити його в  своїх  обiймах  i  з  помосту
затрiщав пароходик, згадав одразу,  що  се  його  день.  Тодi  вiн  раптом
вискочив з лiжка, теплий, золотистий, довгий, на худих стегнах,  i  присiв
серед хати над пароходом.
   Раптом великi, холоднi од умивання руки лягли йому на груди та ребра  i
пiдняли кудись угору, в змiшаний  запах  тютюну  i  помади,  в  лоскотання
шорсткого волосся, теплих  батькiвських  губ.  Злегка  обдряпаний  твердим
холодом гудзикiв i погонiв, Доря припав з довiр'ям до батька, а коли п'яти
його знову дiткнулись помосту, густий голос прогудiв м'яко над ним:
   - Одягайсь швидше. Зараз поїдем.
   Доря пiдняв на батька очi.
   Поїдуть? Куди?
   На рибу,  може?  Тиха  рiчка  i  босi  ноги,  якими  можна  бродить  по
пiсочку... Вудлище  -  луком  i  срiблясте  мигтiння  рибки  на  волосiнi.
"Бовть!" - сказала вода, ковтнувши камiнчик...
   А може, поїдуть  кудись  далеко-далеко...  у  невiдомий  город.  Будуть
їхати, їхати, їхати... Дерева будуть кружитись i тiкати назад... Ниви самi
пiдстеляться коням пiд ноги. Мухи обсядуть блискучi кiнськi  зади,  а  над
головою пищатиме пташка...
   Хотiв запитати у батька, але його вже не було.
   I раптом ранець, повний книжками, все зiпсував. А гiмназiя? А уроки?
   - До гiмназiї нинi не пiдеш, Дорик, - зрозумiла його Сусанна.
   Вiн обкрутився на однiй нiжцi, ляснув себе по стегнах з радiсним писком
пташки i знову присiв над своїм пароходом.
   Але його звiдти нагнали.
   Одягався поспiшно, з почуттям свята i  iснування,  з  дрижанням  кожної
жилки од холодку сорочки й тепла маминих рук, жадний на  весь  свiт,  наче
горобчик, що все розкриває пащу в гнiздi.
   Незащiбнутий, з поясом у руцi, оббiгав  весь  дiм.  Коло  ганку  куняли
звощик i кiнь, в кухнi пищали котята, в столовiй батько допивав чай.
   Доря хтiв пригорнутись до нього, але не смiв. Тiльки вдячно обняв очима
широку спину i параднi погони.
   "Оселедець!" - згадав своє прозвище в класi, - i до слiз  боляче  стало
за батька, бо то через нього так докучали.
   Ранок стояв тихий i теплий, але Дорi  звелiли  надiвати  ватну  шинелю.
Грубий комiр пiдпирав йому шию, а мати, вся ще у бiлiм, схилялась над  ним
припухлим од сну лицем  i  лоскотала  збитим  волоссям,  насилу  запихаючи
гудзики у новi петлi.
   - Ну, пора їхать.
   Вулицi були безлюднi. I так чудно було, що  ще  спали  доми,  дерева  й
баркани, а вони їдуть кудись, невiдомо для чого, i тато мовчить.  Батьковi
руки, в бiлих  нитяних  рукавицях,  важко  лежали  на  держалнi  шашки,  а
вiзникова спина сонно хиталась часами з боку на  бiк.  Минали  гiмназичний
будинок, застиглий в повазi важких колон i чорних холодних  вiкон.  Шкода,
що ще так рано i нiхто не побачить, як Доря їде у невiдомi краї  в  теплiй
новенькiй шинелi.  Прощайте,  прощайте!  Не  вернусь  нiколи!..  I  позаду
лишились би тiльки заздрi погляди хлопцiв, розкритi од смiху  роти,  повнi
бiлих зубiв.
   З мiста спустились в долину, де колеса раптом затихли, як в воду впали,
запахло хлiвом, i маленькi доми дрiмали, як по оборах корови.
   - Тобi добре сидiти? - поспитав батько, i Доря зловив  його  погляд  на
свому гербi, на блискучих од гудзикiв грудях.
   Починало вже днiти. Густий запах пiзнiх гречок i сухої стернi повiвав з
поля. Воно вже стелило по обидва боки дороги перистi крила, як в метеля, а
в зеленому небi родилися голоси.
   Земля будилась. Гречка поплила бiлим пiнистим шумом, до рiллi припадали
теплими грудьми пташки, а вiтер гойдав дивину i волошки. Повнi, рожевi, як
дiти, збудженi зi сну, плили  по  небi  хмаринки,  в  стернi,  певно,  вже
починали свою роботу жуки, а польовi мухи чухали  десь  лапками  живiт  та
розправляли злежанi крила. Чулось  невловиме  дихання  життя,  рух  земних
сокiв, i одвiтно обзивалась в Доринiм тiлi гаряча кров. Куди ще їхать?  От
злiзти б тут, побiгать по широкому полю або полежать в травi.
   Зiйшло б гаряче сонце, i простяглось би  по  полю,  як  струни,  бабине
лiто.
   Карпо Петрович тривожно поглядав наперед. Вiн боявся  спiзнитись.  Його
кортiло сказати Дорi, куди вони їдуть. Говорити чи нi? На квадратовiм чолi
поклались рядками одна на другу дрiбненькi зморшки, а руки втратили  важку
непорушнiсть. Нi, не треба казати, нехай се несподiванка буде. Вiн любовно
обняв Дорю за стан i пригорнув до себе.
   Бiла вiзникова  кобила  помiтно  кульгала.  Пiдiймала  заднє  копито  i
старалася бiгти на трьох.  "Ах,  стерво,  мучить  бiдну  коняку...  Фу-ти,
ну-ти, не пiдкував, скотина..." I тут тiльки в нiм ворухнулось:  чи  добре
робить, що взяв з собою Дорю? Але набiгла згадка - i вiн заспокоївсь. Ще в
дитинствi його возили дивитись на розстрiл трьох москалiв,  i  ся  картина
лишилась у нього на цiле життя, тодi як другi подiбнi, якi вiн часто бачив
тепер, вже не робили такого враження. Хiба що треба було роздобути  дозвiл
од директора Дорi.
   - Доря! Ти боїшся директора свого?
   - Корови?
   - Якої корови? - здивувався Карпо Петрович.
   - У нас так директора дражнять. Доря надувся, всунув голову в  плечi  i
важно процiдив в нiс:
   - Пано-ве гiмназисти повиннi вести себе у  мене  пристойно,  ходити  до
церкви, поважати...
   - Ха-ха! -не вдержавсь Карпо Петрович. - Як, як? Перед ним встав,  наче
живий, важкий директор з грубим, застиглим обличчям, налитий  тупою  пихою
по сам картуз i нерухливий, як тiльна корова.
   - Ах ти, капшук! Як ти смiєш дражнитись з свого начальства?
   Але Доря не вiрив у нещирий гнiв  батька.  Вiн  надувся,  аж  червонiв,
ставив ноги, наче полiна, i, важно розчепiривши пальцi, гугнявив:
   - Тих, що будуть займатися соцiалiзмом або ходити по шостiй до мiста...
   - Ха-ха!.. - реготався Карпо Петрович, забувши всяку  повагу.  -  Чисто
комедiант!.. Стiй! - раптом штовхнув вiн вiзника  в  спину.  -  Не  бачиш,
приїхав...
   Збоку од шляху двi дикi грушi тремтiли дрiбненьким  листом  у  ранiшнiм
холодку.
   - Завертай пiд грушi...
   Ще червоний i тремтячий од смiху, Карпо Петрович вилiз з  дрожки,  взяв
Дорю за руку i пiдвiв до дерев.
   Тодi Доря побачив, що вiн стоїть над яром,  жовта  глина  зсувається  в
нього з-пiд нiг, на днi. ями чорнiють люди, а в густих передранiшнiх тiнях
виразно бiлiють стовпи.
   - Що се таке?
   Йому видалось зразу, що сьогоднi народне свято, що ось-ось раптом загра
катеринка i загойдаються на гойдалцi люди.
   Вiн був розчарований трохи.
   Батько мiцно стиснув йому руку  i  глухо,  з  свистом  переднього  зуба
сказав:
   - Дивися й не пропускай нiчого. Старайся, щоб тебе  нiхто  не  помiтив.
Найкраще сховайся за грушу...
   Потому почав спускатися в  яр,  мигтячи  срiблом  погонiв  i  обсипаючи
шашкою глину, а його руки, затягненi в рукавички, плавали  у  повiтрi,  як
голуби.
   Ранок яснiшав. На крайнебi, за яром, легкi хмаринки  займались,  як  од
вогню солома, а важкi червоно тлiли, наче дубовий вугiль.
   На помiст, пiд сосновi стовпи, хтось вилiз  i  потягнув  мотузку,  наче
хотiв дiзнатися, чи мiцна.
   - Яким! - зрадiв йому Доря. Йому  здалося,  що  вiн  бачить  водянистi,
блукаючi очi Якима, в якi так часто дивився, коли ще  той  носив  його  на
руках.
   - А де ж музика?
   Однак замiсть музики вiн побачив мундири  й  холодний  полиск  рушниць.
Батько витягся в струнку, оддавав комусь честь, а його  бiла  у  рукавичцi
рука з зiгнутим лiктем немов тремтiла. Виразно жовтiли наплiчники в когось
з обох бокiв безвусого виду,  i  два  рядки  гудзикiв  зливались  в  жовтi
дорiжки. Осторонь стояв пiп, мотав лисою головою, наче комарiв одганяв,  i
все стелив срiбний шовк бороди на сукно чорної ряси, все гладив  фiолетовi
вилоги широких рукавiв.
   "Молебень?" - подумав Доря.
   Йому зробилося скучно,  i  вiн  почув  над  головою  дрiбне,  метушливе
шептання грушi.
   Озирнувся  на  вiзника.  Зiгнувшись,  звощик  копирсав  щось  в  колесi
пальцем. Його довга синя сукмана, руда на  фалдах,  вкривала  ноги  аж  до
землi, наче  спiдниця.  Бiла  коняка  дрiмала  на  трьох  ногах,  зiгнувши
четверту.
   Над головою коротким уриваним писком обзивалася пташка.
   Доря знов глянув в долину. Тепер вiн помiтив жiнку серед  купи  мужчин.
Косинка, зв'язана вузликом пiд  бородою,  зливалась  з  її  лицем  в  одну
бiлясту пляму, а на темнiй одежi свiтилися руки,  прозорi  й  молочнi,  як
поночi порохно.
   - Приїхав дивитись, паничу?
   Вiзник пiдiйшов ззаду i став недалеко.
   - Або що? - обернувся до нього Доря.
   - А нiчого - дивись. Виростеш - здасться.
   В його круглому оцi - друге вiзник зажмурив, - в голосi, в кутках уст
було зачiпливе щось, образливе.
   - Молебень будуть править, Семене?
   - Кха! - кахнув Семен. - Молебень, таку його маму... Вони їй  справлять
молебень...
   - Нi, справдi, Семене, - прохав його Доря.
   Семен мовчав. Глузливий вираз, скрививши йому обличчя, застиг в  тверде
щось, жорстоке.
   Мовчки закотив  вiн  полу  сукмани  пiд  самi  пахви,  вийняв  тютюн  i
заходився крутити цигарку. Кобила  почала  мочитись.  Семен  посвистав  їй
тихенько, а тим часом потеруха висипалась з цигарки  на  землю.  Скiнчивши
крутити, вiн старанно заклеїв цигарку i неймовiрно глянув на Дорю.
   - Папенька не казали?
   - Їй-богу, нi, - заклявся Доря. - Сьогоднi, бач, мої iменини, i вiн...
   - Так... на iменини, значить... Ловко придумав. Семен затиснув в  грубi
i чорнi пальцi цигарку, а праву руку пiдняв, обвiв нею  круг  шиї,  сiпнув
догори, храпнув i засмiявся.
   - Капут!
   - Капут? - витрiщив Доря на нього великi й невиннi очi.
   Тодi вiзник пояснив:
   - Повiсять баришню зараз... Молебень, таку їх маму...
   Доря почув холодок в тiлi.
   - Неправда... ти все жартуєш... - почервонiв вiн одразу.
   - Авжеж, жартую...
   I знов храпнув, зробивши над головою той самий рух.
   Щось пiдкотилось в Дорi пiд серцем i так недобре розлилось по  руках  i
ногах.
   - Як, зовсiм повiсять?
   Голос перервався у нього, i жаль скривив губи.
   - Не зовсiм, а тiльки доти,  поки  ноги  не  перестануть  дригать...  -
Жбурнув окурок, сплюнув й додав: - Яким справиться скоро... не першинка!
   Сонце запалило кривавi вогнi на цератовiм брилi Семена, а Доря  дививсь
на Семена з таким холодним жахом, немов не Яким, а вiзник має зараз вiшати
жiнку з блiдим обличчям.
   В головi його раптом пронеслися розмови, якi чув вдома... Окремi слова,
такi перше звичайнi, далекi i  неймовiрнi,  як  в  казцi...  а  тепер  все
наблизилось i ожило.
   Тепер вiн iнакше глянув в долину, на непорушнi ряди москалiв,  блискучi
форми начальства, блiду жiнку в бiлiй косинцi й сосновi стовпи.  Все  воно
злилось в однiм словi: "Повiсять" - нестерпуче жахливiм i дикiм.
   Тим часом Яким перестав поправляти мотузку - вона злегка  гойдалась,  -
злiз з риштовання i пiдiйшов до жiнки. Жiнка одвела його рухом худої руки,
блакитної наче, зробила нерiвний крок, а далi твердо пiшла до стовпiв.
   "Ось зараз!.. Ось зараз!.." - щось крикнуло в Дорi  i  опекло,  а  його
ноги самi зiгнулись i шугнули в провалля, обсипаючи глину...
   Карпо Петрович все поглядав на гору, пiд грушi. Йому  часом  здавалось,
що вiн бачить там Дорю, мигтiння гудзикiв на гiмназичнiм пальтi. Знав,  що
зробив незаконно, взявши з собою хлопця, i потерпав. Ану ж  хто  побачить?
Однак все йшло як слiд: москалi тупо стояли, як  нiмий  частокiл,  товариш
прокурора все затискав уста та  закочував  очi,  як  жертва  вечiрня,  пiп
поправляв наперсний  хрест  та  гладив  свої  шовковi  вилоги.  Яким  щось
вовтузився  довго,   неспокiйно   розсипаючи   погляд   водянистих   очей.
Полiцмейстер стриманим басом робив якiсь непотрiбнi накази, аби  говорити.
Карпо Петрович неуважно їх слухав, намагаючись стримати руку, що  тремтiла
од лiктя до кiнчикiв пальцiв i тарабанила  дрiбно  в  висок.  Коли  б  вже
швидше кiнець... Коли б вже проплило тих кiлька хвилин...
   Жiнка нащось розв'язала косинку, спустила її  на  плечi  i,  струснувши
чорним волоссям, рушила з. мiсця. Карпо Петрович  чує,  що  вiн  холоне  в
напруженiй тишi, що в головi у нього, як важка хвиля,  колихнулася  думка:
"Чи Доря все бачить?" - i проплив образ Сусанни, як вона слухає оповiдання
сина.
   Вже жiнка стояла на риштованнi, колихнулася ряса, i  знявся  в  повiтрi
хрест. Яким поклав руку на зашморг i забiгав навколо очима, брязнули глухо
важкi рушницi, наче  залiзо  зiтхнуло,  а  скiсний  промiнь  вмачав  кiнцi
пiднятих шабель у кров.
   I ось тут саме сталось щось дивне, незрозумiле. Наче камiнь зiрвався  з
гори i покотився пiд ноги. На  бiгу,  круглий  i  грубий  в  своїй  ватнiй
шинелi, Доря промчався до  риштовання,  замiтаючи  полами  глину,  гублячи
синiй картуз i розкриваючи широко руки.
   Наскочив на жiнку i з криком обняв їй колiна.
   - Не треба!..
   Од  несподiванки  й  крику,  що  впав,  як  стрiл,  помiж  ними,   люди
здригнулись в тривозi i метнули очима угору, на високi стiни  яруги,  наче
звiдти йшла на них небезпека.
   А Доря все тiснiше туливсь до колiн, ховаючи стрижену голову  в  чорнiй
спiдницi, i видко було, як здригалися плечi у нього вiд дитячого плачу.
   - Не треба!.. Не руште!..
   Жiнка стояла хвилинку - висока, але якась  одразу  зiв'яла  й  нещасна.
Потому нагнулась i поклала прозору руку на дитячу головку.
   I  так  усе  застигло  в  нiмому  чеканнi:  жiнка,  дитина,  москалi  i
начальство.
   Першим опам'ятавсь полiцмейстер.
   - Чия дитина? Забрать!..
   Вiн не пiзнав голосу свого, але од того грубого крику всi  почули  себе
вiльнiше, i кожний намагавсь показати, що вiн не злякався...
   Карпо Петрович кинувсь сповняти наказ, однак почув, що не може.  Колiна
згинались у нього i мерзли. Вiн себе перемiг i побiг пiдтюпцем до  дитини,
а шашка йому заважала, била та плутала ноги, чужi i без того.
   Однак Дорю одiрвати було нелегко. Вiн одбивався всiм  тiлом  i  наче  в
нестямi все повторяв з плачем, ще глибше ховаючи голову в теплi колiна:
   - Не дам!.. Не хочу!..
   Нарештi жiнка хитнулась, оддiлена од  дитини.  Карпо  Петрович  поволiк
сина. По дорозi  пiдняв  Дорин  картуз,  обтер  старанно,  хоч  несвiдомо,
рукавом глину i понiс так в лiвiй руцi.
   - Татку, не треба... татку, не позволяй... - упиравсь Доря, але  чуючи,
що не вблагає батька, пiдняв кулак вгору й кричав назад себе:
   - Якиме! Не смiй! Я тебе, стерво...
   - Цить! - шипiв батько й тяг його далi.
   Аж на горi вдалося Дорi  вирватись  iз  рук.  Вiн  глянув  в  долину  й
побачив:  в  повiтрi,  осяяна  сонцем,  гойдалася  довга   чорна   фiгура.
Покрутилась в один бiк - i стала... Потому у другий - i знов спинилась.
   Тодi Доря замовк, подивився гостро на батька  i  хрипло  кинув  йому  в
лице:
   - Хулiган. Оселедець.
   Бiльше не встиг, бо полетiв у траву, збитий кулаком з нiг.

   * * *

   Вони вертались додому не такi вже  параднi.  Лакерованi  чоботи  батька
покривав пил, рукав мундира був в глинi. На новенькiй  гiмназичнiй  шинелi
проти колiна зеленiла трав'яна пляма,  а  один  гудзик  жалiбно  висiв  на
чорнiй нитцi. Бiла коняка, ще бiлiша тепер, на  сонцi,  трюхала  сумно  на
трьох ногах. Карпо Петрович не дивився  на  неї.  Сидiв,  одвернувшись  од
Дорi,  i  тупо  думав.  Вiн  бажав  Дорi  добра,  а  замiсть  того  дiстав
невдячнiсть. Синова лайка горiла у ньому, наче вiн  на  живому  випiк  її.
"Хулiган... оселедець..." I хто? Кiстка од його костi i кров од кровi.
   Карпо Петрович намагався думать про iнше. Хотiв себе  запевнити,  що  у
нього були важнiшi справи, над  якими  треба  подумать.  Тепер  губернатор
напевне вижене з служби, а директор виключить Дорю. З холодком в серцi вiн
чiплявся  за  тi  неприємнi  думки,  уявляв  губернаторський  гнiв,   свої
благання, гугнявий директорiв голос: "Нам протестантiв не  треба..."  -  i
чув одночасно, як щось йому заважає, немов камiнчик,  що  попав  в  чобiт.
Отут, пiд боком, сидiла його власна дитина, замкнувши ворожнечу у серцi, з
якимсь правом на батька, на його вчинки, i судила, наче чуже, а  їй  треба
було давати одповiдь. Фу-ти, ну-ти!.. Се його дратувало. Не  мiг  же  вiн,
батько i полiцейський чиновник, якого боялись навiть дорослi, скорятись та
каятись перед якимсь шмаркачем. I  вiн  знову  уперто  чiплявся  за  всякi
дрiбницi, за розмови з начальством, за неминучi сльози Сусанни i навiть за
скалiчену ногу коняки - "Не пiдкував, стерво...", -  аби  лиш  засипать  i
заглушити те  пекуче  i  непокiрне,  що  мулило  всерединi,  наче  гострий
камiнчик...
   А Доря,  опустившись  та  впiрнувши  в  тяжку  шинелю,  тихо  схлипував
внутрiшнiм плачем. Перед його очима все ще гойдалась чорна фiгура.  Раз  в
один бiк, раз в другий... "Чекай, - думав вiн гiрко про батька, - будеш ти
знати, як я тобi повiшусь... Заберусь на горище, здiйму свiй пояс, i нiхто
не побачить..." Йому стало жалко себе.  А  може  б,  краще  забити  Якима?
Прийде Яким до них на кухню i, як  звичайно,  засне  на  лавi.  Тодi  Доря
вiзьме тихенько ножа, наточить... або нi, краще сокиру - i одрубає Якимовi
голову по самi плечi
   Маленька пташка уперто лiтала над головою в Дорi.  То  пiдiймалась,  то
опускалася з писком i з дрiбним трiпотiнням коротких крил. Вiн зацiкавився
нею i довго стежив за її летом. Але раптом згадав  свої  iменини  i  легку
руку, що так нiжно гладила його по головцi, - i знову тихо заплакав.
   "Будеш ти знати... ах, будеш ти знати, як я тобi повiшусь..."
   Крiзь теплi сльози, важкi i великi, в яких все розпливалось,  невиразно
мелькали верби i телеграфнi стовпи. Вони одривалися од землi,  пiдiймалися
вгору i тихо гойдались... Раз в один бiк, раз в другий...

   Сiчень 1912, Капрi



   СОН

   Щодня було те саме. Ноги, немов непотрiбнi, самi знали звиклi дороги, i
очi, теж наче зайвi, байдужне приймали все до нудоти знайоме. Пливли перед
ними i безслiдно зникали маломiстечковi доми i все тi ж  самi  люди,  наче
потертi меблi у хатi, мiж якими роками можна ходити, не помiчаючи  навiть.
Бульвар серед мiста з рядом голих тополь, що бiлiли на осiнньому небi,  як
хребти риб, алея, по якiй щодня ходив вiн, так добре знайома кожним вибоєм
або рiжком цеглини, на якому не раз  спiткнувся.  I  та  фiгура,  що  йшла
назустрiч, - чиновник iз казначейства. Похитала чорним пальтом, аащiбнутим
глухо од голови до нiг, мигнула розчосом фарбованих бакiв i лiниво пiдняла
над безбарвним обличям бриля.
   Перш розмовляла при стрiчi, а тепер перестала. Та й нащо? Антiн наперед
знав, що мiг би почута. Матовий голос клекотiв би в защiбнутих  грудях  та
пропускав крiзь густо фарбованi баки iсторiю клубового  шлема  або  об'яви
катарального стану кишок.
   Фiгура давно за плечима, а Антiн помiчає,  що  вiз  так  само  розхитує
тулуб, як i чиновник, iз казначейства.
   Тепер знов пусто в алеї.  Деревця,  недавно  посадженi,  були  поламанi
вщерть i простягали до неба свої  цурпалки,  твердi,  колючi,  обдертi,  з
клаптями шкури - кори. З лавок, де хтось насипав купами. землю,  текли  па
стежку бруднi патьоки. Мiж деревами, в наметах рудого  листу,  щось  пахло
непевно, осiннє небо нудьгувало понад бульваром, i все те - сiре, слизьке,
убоге - ворони вкрили сiткою крил, засiяли грубим, скрипучим криком.
   Антiн дiйшов до краю бульвару i  повернувся  назад.  Перед  очима  знов
встала пустка, якою тiльки пройшов. I тут вiн  помiтив,  що  уперто  рiшає
настирне питання i  не  може  рiшити:  що  значить,  сон,  який  приснився
сьогоднi жiнцi?..
   Жiнка спустила з постелi ноги, голi  i  бiлi,  наче  застигле  сало,  i
смачно, трохи хрипло зi сну, оповiдала, що їй  снилось,  нiби  вона  доїть
корову. Одтяга дiйки, а що сикне в дiйницю, то насподi не молоко, а  чиста
вода. Що воно значить? Чиста вода...
   Вiн не знав вранцi, не думав  про  се  удень,  а  тепер  ось  рiшав  се
непотрiбне, зайве питання уперто, завзято,  наче  хоче  смолу  од  пiдошви
оддерти. Що значить чиста вода?
   Се питання держить його серед дерев бульвару, бiлих на сiрому небi,  як
ряд кiсток з риби, в брудному коритi алеї.  I  здається,  що  коли  б  вiн
вирвався звiдти, воно, може б,  лишилось  позаду  нього,  засипане  криком
ворон...
   Антiн покидав бульвар i виходить на мiську площу, де в самому центрi  -
калюжа. Йому не треба дивитись на мiсто.  Вiн  може  глянуть  в  калюжу  i
побачити город: важкий бiлий собор в шапцi зеленої банi, цегляний  будинок
управи i жовтi стiни суду. Все се змiстилось в однiй калюжi.
   На тротуарi теля. Три фiгури, що  мають  наче  одно  обличчя,  в  синiх
штанах "пiд студента", заганяють в калюжу  теля.  Теля  не  хоче,  пiдiйма
хвiст, лупить наляканi очi, а коли їм нарештi вдається i  чотири  тоненькi
нiжки розбивають на бризки собор, управу  i  суд  та  грузнуть  в  болотi,
дурний ображаючий смiх наче твердне у сiрiй мряцi i важко спадає в  стоячi
води калюжi.
   Потому вони ще плювали: хто переплюне калюжу.
   Антiн не чекав.
   Щось каламутне осiдало на серцi. Воно  починалося  вдома,  а  кiнчалося
тут, в безбарвнiй мiськiй нудотi, як  довгий  iржавий  ланцюг.  Вдома  був
спокiй, день бiг за днем. Як в калюжi весь город, так в окремому  днi  вiн
бачив цiле своє життя. Вранцi, ще лежачи в лiжку, вiн слухав жiнчинi  сни,
прозаїчнi, скучнi, як дiйснiсть, пив чай нашвидку за  столом,  заслiдженим
кришками, денцями мокрих склянок та посудою, що лишилась пiсля  вечерi,  i
бiг в школу на службу. Потому обiдав, все в  тiй  самiй  годинi,  з  вiчно
захопленим: "А в  нас  сьогоднi  зелений  борщ!"  -  i  чув  нарiкання  на
куховарку. По обiдi жiнка дрiмала, а вiн  йшов  в  город  в  надiї  чогось
нового, що кожний раз заводила марно,  i  знову  нiс  на  вечiрнiй  вогник
додому ту ж саму зануду, з якою виходив.
   Вечорами збирались часом до жiнки сусiдки i грали невинно в карти,  для
апетиту бiльше. Вiн в карти не грав i йшов до  себе,  чужий  тому  всьому,
курив i в клубах диму писав щось, чого нiколи не повинно побачить стороннє
око, тiльки для себе, аби задовольнити потребу.
   Часом траплялось нове щось - привозили дрова, i  треба  було  приймати,
або заслабла дитина. Але все мало кiнець - i життя знов плило  спокiйно  в
старiм коритi...
   Антiн безцiльно блукав по тихих,  малолюдних  вулицях  мiста.  Липка  i
темна муть все осiдала на  серце,  але  з-пiд  неї  уперто,  як  се  часто
траплялось,  щось  добувалось  та  проростало.  Молоде  щось,  свiже,   не
затоптане ще, жадоба нового, якоїсь краси.
   По дорозi стрiчались дiвчата, провiнцiальнi  кози,  з  блиском  вогкого
ока, з свiжим овалом обличчя, еластичними рухами тiла.  Щось  лишалось  од
них в повiтрi, як пiсля весняного грому, будило i освiжало. Хотiлось  щось
пережити, сильне i гарне, мов морська буря, подих весни, нову казку життя.
Виспiвать недоспiвану пiсню, що лежала  у  грудях,  згорнувши  крила.  Вiн
знайшов би новi слова, не тi, що листям осiннiм шелестiли попiд ногами,  а
повнi, багатi й дзвiнкi.
   Але в осiннiй мряцi усе зникало, i вiн йшов далi попiд  мокрi  паркани,
за якими скучно дрiмали голi галузки.
   Смеркалось. Антiн в'яло минав квартал за кварталом. Дивився, як  поволi
дерева пiрнали в сизий туман та рисувались на  небi,  як  темнi  жилки  на
перламутрi. В переривах кварталiв - молочна мла, за якою чулось  далеке  i
безконечне. З неба сiяв дрiбненький дощик i нiжним холодком осiдав йому на
обличчя. Свiтили вже свiтло. Тротуари блищали, ловлячи в себе вечiрнi тiнi
дерев. Капало з стрiх. Все частiше краплi стiкали з дахiв, з ринв, з стiн.
Вони грали, спiвали, дзвенiли, мiняли темп, силу i голос. Незабаром вулиця
обернулась в симфонiю крапель. Непомiтно випливали  з  туману  лiхтарники,
розносячи  свiтло.  Тихими  вулицями  в  вечiрнiй  мряцi  по  всiх  усюдах
розтеклися з легким гойданням червонi вогнi. Чорнiли тiльки  в  лiхтарника
ноги, а над ними гойдався вогник.  Оживлялась  музика  крапель,  сумних  i
веселих, лiнивих i жвавих, глухих  та  дзвiнких.  Вдалинi  м'яко  блимнули
вiкна, i чиясь невидима рука тихо зводила половинки вiконниць, наче очi до
сну стуляли повiки.
   Потреба краси, що жила в душi Антона, викликала у нього потребу  скрiзь
шукати її, але дiйснiсть давала мало.  Правда,  колись  вiн  бачив  далекi
краї, де сонце i море навперейми намагались розгорнуть перед ним всi  свої
дива, але то було давно, i буденне життя ущерть  занесло  попелом  згадки.
Часом, у снi тiльки, оживали ста мить, викликаючи  потiм  пекучу  тривогу.
Вiн любив  сни.  Лягаючи  спати,  наче  пускаєшся  плисти  по  морю  ночi,
невiдомому, чорному. Якi пригоди там стрiнеш, що там  побачиш,  переживеш,
поки темнi хвилi ночi не викинуть тебе на яснi береги дня?..
   Час був вертатись додому. Антiн уже бачив  картину,  яку  застане:  усi
кiмнати спочивають у пiтьмi, тiльки в столовiй ясно. Кипить самовар,  дiти
п'ють чай з молоком, а жiнка плете щось гачечком. На нього вiйнуло,  як  з
гнилого болота  улiтку,  тим  знайомим  теплом  їдальнi,  молока  з  чаєм,
розпареним жiнчиним тiлом й котом, що вiчно валявсь на  канапi.  Леговищем
людини, ситим спокоєм, який до вподоби був жiнцi i дратував Антона.
   I справдi вiн все те побачив...
   - Добре, що ти вже прийшов...
   Марта стрiла його спокiйно i дiловито, їй було душно од вiчних  турбот.
Вона розпустила легеньку блузу, що позволяла бачить  широку  шию  та  голi
руки.
   - Приходив тут скляр, пора вiкна склити, а я не знаю...
   Вона налляла Антоновi чаю i присувала булку.
   Ах! Скiльки було турбот!
   Дiжку конче треба купити на огiрки... А може,  краще  замовить...  Вона
хотiла порадитись з ним. Хоч буде дорожче, зате надовше стане.
   Вiн обговорював з нею докладно, що нову дiжку треба вимочить добре, щоб
огiрки не пахли, що капусти сей рiк треба  наквасить  менше,  бо  щось  не
їсться, що в теплi ковдри добре б додати вати...
   Марта розчервонiлась, розiмлiла уся  i  пашiла  теплом  через  одкритий
комiр та широкi рукави.
   Вона пiшла за ним навiть в його кiмнату, i коли вiн нагинався та збирав
iз стiльцiв її спiдницi, що ще ховали в собi повнi жiнчинi форми  i  тепло
тiла, вона механiчно кидала вiчне "ах, вибачай" та спокiйно приймала з рук
чоловiка одежу.
   Вона ще не скiнчила, їй хотiлось порадитись добре про матерiал i фасони
дитячих курток, про запас бурякiв, про тисячi всяких дрiбниць в хазяйствi.
Вiн неуважно  слухав,  дивлячися,  як  м'яко  драглiло  за  кожним  словом
пiдборiддя у жiнки, i думав: "Чи сподiвалися ми, що за дванадцять  лiт  по
шлюбi не знайдемо iнших тем до розмови, що мiж нас  будуть  падать  слова,
наче грузи руїни на зелену траву?"
   Навкруги було тихо, лампа рiвно горiла, i в молочному свiтлi плавав дим
папiроски.
   А жiнка все говорила, бiльше для себе, анiж для нього, бо  була  певна,
що чоловiк непорадний i непрактичний, що вiн мало навiть до чого здатний.
   А врештi все було тихо й спокiйно, як завжди. Мертвий спокiй калюжi  не
могла скаламутить сильнiша хвиля, i  се  так  дратувало  Антона,  що  йому
хтiлося крикнуть, чимсь пожбурнути або  вибити  шибку,  щоб  з  трiском  i
дзвоном впустити в хату свiже повiтря.
   Одного ранку Антiн прокинувсь якийсь iнакший, весь заслуханий в собi. В
той день вiн не мiг би сказати, чи оповiдала жiнка свiй сон, чи бiлiли, як
завжди, її литки, поки нога лiниво шукала капцiв; все се не дiйшло нинi до
нього. В рухах, в його ходi було молоде щось, тривожне й нове.
   Не допив чаю, смоктав папiроску, давно погаслу, i дививсь оком  на  все
невидющим. Неспокiйно бiгав по хатi.
   До обiду спiзнився, але ввiйшов кроком  легким  i  бистрим,  з  молодою
лiнiєю плечей, i був як неприсутнiй.
   Марта помiтила змiну.
   - Ти сьогоднi якийсь чудний.
   Вигляд Антона занепокоїв Марту.
   - Що сталось?
   Вона мусила повторити своє питання, але  вiн  сквапно  закрився  словом
"нiчого!", якому трудно було поняти вiри. Зелений борщ не зробив на  нього
враження, вiн мало їв i на питання давав не до речi вiдповiдь.
   - Що ти говориш? Де ти? Прокинься...
   Тодi вiн зробив над  собою  зусилля,  старався  бути  занадто  уважним,
обдумував слово, перше нiж мав сказати, й порожнiм оком, зверненим  вглиб,
зраджував скрите, затаєне в собi.
   Цiкавiсть Марти зросла, коли Антiн, по прохiдцi, пройшов не в  їдальню,
а просто до себе. Вона чула  розмiренi  кроки,  що  одбивалиеь  наче  такт
думки, часте чиркання сiрника об коробку, а зачиненi дверi вабили  бiльше,
нiж вiльний вхiд. Нарештi вона одхилила дверi в його кiмнату.
   - Можна до тебе?
   Вiн кивнув головою.
   - Що з тобою, Антоне?
   Антiн, очевидно, вагався. Йому  не  хотiлось  сказати  i  разом  боляче
хтiлось, щоб жiнка питала, щоб вирвала з нього признання, яке прохалось на
волю з переповнених грудей.
   - Нiчого.
   Але те слово, кинуте їм, було якесь легке, крихке, порожнє. Марта чула,
що їй нетрудно його зламати.
   - Говори вже, що там таке?
   Антiн спинився, глянув на жiнку i по хвилинi вагання в його зiрвалось:
   - Я бачив сон.
   Марта легко зiтхнула.
   - Ах, тiльки сон!
   Вона була розчарована навiть. Однак  вигiднiше  розсiлась  у  крiслi  i
зробила гримасу ласої кiтки, яка колись так була їй до лиця.
   - Цiкавий сон? Ну, то розказуй.
   Вона любила сни.
   Але вiн зразу замовк. Знеохота опанувала його. Чи  вона  зрозумiє?  Для
нього не було рiзницi мiж дiйснiстю i сном. Яка рiзниця, коли  у  снi  так
само бачиш, смiєшся, страждаєш, переживаєш? Хiба дiйснiсть  не  щезає  так
само безслiдно, як сон? Хiба життя не бистроплинний сон, а сон не життя?
   Антiн ходив по хатi i чув, як хлюпав в ньому  i  готове  розлитись  все
пережите за нiч.
   Врештi спинився i таємничо сказав:
   - Я знов був там... в далекiм, теплiм краю...
   Жiнка зробила круглi й порожнi очi, а вiн мусив їй нагадати  про  край,
що колись промайнув, як казка, в його життi.
   -  Розумiєш,  я  стояв  ранком  на  островi   серед   моря.   Високому,
прекрасному, гордому. За морем, у синiм туманi, потопала стара земля. Менi
здавалось, що в молодiй гордостi острiв одiрвавсь од землi i поплив в свiт
творити самостiйне життя, власну красу. Море було таке гладеньке  i  синє,
наче туго  натягнений  екран,  на  якому  показували  небо.  Скiльки  було
блакитi! Цiле море у небi i цiле небо у морi. Од  блакитних  просторiв  на
душi в мене було блакитно, тепло, просторо. Я  був  наче  п'яний  од  духу
дикого полину, що залляв скелi i напоїв  повiтря  своїм  диханням.  Срiбна
сивина його нiжно свiтилась, немов вдень, навiть осяяна мiсячним  свiтлом.
Вiн навис над урвищем скель i тряс бородою над самим  морем,  неначе  фавн
дико скуйовдженою вовною.
   Тихим морем послались бiластi дороги. Я  дивився  i  думав:  "Для  кого
вони? Хто ними поїде? Вони списали синє полотно моря, як давнi  iєроглiфи,
а хто прочитає те таємне письмо?" Я весь був як пiсня, як акорд  суму,  що
злився з пiснею моря, сонця i скель.
   Раптом ззаду я почув голос, чистий i гармонiйний, наче родився з  тепла
блакитi:
   - Не могли б ви сказати, що значить те дивне письмо?
   Я озирнувся.
   На скелях стояла жiнка з блiдим обличчям в золотiй рамi  волосся.  Вона
простягла руку на море,  а  полин  гаптував  на  її  чорнiй  одежi  срiбнi
малюнки. В другiй руцi палали маки.
   В обох нас ворушилось одно i те саме питання, i я одповiв:
   - То записи щастя.
   Вона подивилась на мене.
   - Можливо. Дихне легкий  вiтрець  i  ранiше  зiтре  записи  щастя,  нiж
встигнеш їх прочитати.
   I понесла до мене вiнок  золотого  волосся,  важке  срiбло  полинiв  на
одежi, маки i ще щось: очi - два озерця морської води.
   - Ого! - засмiялася Марта.
   - Не заважай. Ми сiли, як давнi знайомi, на теплу кам'яну лавку.  Я  не
дивився на неї, а бачив, як в легкiм диханнi повiтря  тремтiли  над  чолом
тонкi волосинки у неї, немов язички вогнянi, а в  озерi  ока  переливалась
тепла блакить.
   Мовчки дивились на море. Тепер на море налiтали бiлi  вiтрила,  як  рiй
метелiв. Бог знає звiдки з'являвся на морi човен, перебирав лапками весел,
наче мурашка по скатертинi,  i  враз  розцвiтався  бiлим  вiтрилом,  як  з
пуп'янка квiтка. Лягав боком i тремтiв на блакитному полi.
   В лице нам тепло дихнуло повiтря. Раз,  другий.  То  вiтер  будився,  i
дороги поволi щезали. Пiд берегами море починало горiти.
   - Вам не здається, - обiзвалась сусiдка, - що тепер море як синiй  птах
щастя: занурило голову в блакитний туман i розпустило  павиний  хвiст  пiд
самi скелi, де кожне очко горить синьо-зеленим вогнем. Ось подивiться!
   Ми нахилили нашi обличчя над урвищем вниз, i  коли  очi  нашi  добiгли,
минаючи хаос поламаних скель та диких рослин, до берега моря, ми  уздрiли,
як воно трiпалось тихо в сiтцi яскравих блiкiв, наче зловлене  в  невiд  з
синiх, зелених i рожевих мотузок, а крiзь ту сiтку на нас дивилась мозаїка
дна: фiолетовi плями густих водоростей,  блакитнi  очi  пiдводних  пiскiв,
стара бронза i темно-синя емаль, що зливались в один вогняний сплав.
   - А ви не помiчаєте, - обiзвався я, глянувши в  море  та  показавши  їй
рухом руки на бiлi вiлли, залитi сонцем, - вам не помiтно, що ми  пливемо?
Острiв, як спрут, занурив у море шершавi лаби, приссався  до  нього,  наче
хоче спинитись. Але не може. Пливе. Вiчно пливе, куди - не знав, в теплi i
сонцi, у  блакитнiм  туманi.  Розтулив  пащу  широким  отвором  пiвкола  i
вишкiряє здоровi зуби, наче смiється рядами бiлих докiв.
   Антiн потер чоло i говорив тихiше:
   - Не знаю, чи ми розмовляли наголос, чи мовчки, але ми плили в  широкiм
просторi рядом, плече з плечем, i вся маса морського повiтря,  весь  запах
солi, полинiв, сонця - проходив  крiзь  нас.  Ми  були  чистi,  мiцнi,  як
корабельнi канати, i, певно, свiтились.
   - До моря! На берег! Швидше!
   Вона скрикнула так, наче мала владу надi мною, i плеснула в долонi,  аж
червонi платочки дикого  маку  облетiли  їй  на  спiдницю.  Один  холодком
доторкнувся моєї руки.
   Ми спускалися вниз.
   Тепер скелi росли перед нами, теплi,  навiть  гарячi,  так  наче  в  їх
кам'яних жилах текла жива кров. Серед мозаїки зморщок й заломiв сяло часом
золото дроку, блищав срiбний полин або п'ялися  мирти  в  своїм  весiльнiм
убраннi. То знову з-пiд нiг стрiмко здiймала скеля мiцнi i голi груди,  на
якiй око скучно спочивало од фарб. Зате  як  радiсно  було,  коли  ми  там
одкривали милу блакитну квiтку, що прилiпилась  до  скелi,  наче  сiла  на
хвилину спочити. Чим вона жила? Певно, пила щоранку блакитнi тумани  моря.
Я не знав, як її звати, - i вiд того вона двiчi менi милiша.
   - Правда, вона виглядає, як гнiздо аметистiв на сiрiй скелi?
   Правда, вона виглядала, як гнiздо аметистiв.
   З правого боку збiгала вниз з нами течiйка кривавих макiв, а злiва,  на
кожнiм закрутi стежки, осмiхалося море. Далекi скелi, всi у заломах, м'яко
убрались в зелень i виглядали, наче старий, потертий мiсцями оксамит.
   Ставало душнiше. Горiли скелi, дорога, пил пiд ногами, палали повiтря i
море. Ми теж пашiли жаром.
   Ящiрки раз у раз перетинали  нашу  дорогу.  Розпеченi  скелi  двигтiли,
здавалось, од їх безупинних хвилястих рухiв. Мигне тiльки рябенька  спинка
або  гострий  шпичастий  хвостик  -  i  зникне.  I  знову  звiдкись   вона
з'являлась, приплющена жаром, на кривих нiжках. Спинилась, пiдняла  гадючу
головку i сторожко  водить  круглим,  пiдкресленим  оком.  Видко,  як  пiд
тоненькою  шкуркою  збоку  калатає  серце.  Але  тiльки  тiнь  впала   або
шеберхнуло щось - вже вона зникла у непомiтнiй шпарцi, наче влiзла  просто
у камiнь.
   Не знаю, хто з нас назвав ящiрку  душею  камiння,  живчиком,  що  вiчно
б'ється в важкiй i нерухомiй масi.
   Нарештi дихнуло море. I ми дихнули. Здається, починався сироко.
   - Берег! - легко зiтхнула моя сусiдка, побачивши  сiрi  пiски.  I  коли
вона бiгла до нього, я любувався, як на тлi моря  свiтився  нiмб  золотого
волосся.
   Море несло на собi хвилю i, докотивши, коротким навиклим рухом  скидало
її на берег, неначе карти здавало.
   На Piccola Marina  саме  купались.  Ми  проминули  той  сонячний  смiх,
виплески тiла, зелений фосфор його  в  водi  i  примостились  в  безлюднiм
куточку. Море слiпило. Воно все розцвiталось срiбними квiтками. I хоч  вiк
їх був коротенький, усього мент, але в той  самий  мент  замiсть  зiв'ялої
квiтки розпускалася сотня нових. Блисне слiпуче, як срiбна зiрка, i згине.
А на блакитi новi.
   Ми бачили  звiдси  острiв  од  моря  аж  до  вершкiв.  Хвилi  бились  i
розбивались об стрiмкi скелi Монте-Соляро, об фаральони. Острiв шипiв,  як
розпечений камiнь, кинутий в воду, i круг нього кипiла вода.
   Ми мовчки сидiли, розпущенi наче в блакитi, i слухали моря.
   Врештi я поспитав:
   - Про що ви думали зараз?
   Вона обняла мене очима - а в них я побачив все море i  цiле  небо  -  i
одповiла тихо:
   - Дивлюсь на пiвдень, на безконечне море. Сироко приносить  до  мене  з
Африки спеку i аромати Єгипту, а я мрiю про край  бiлих  пiскiв  i  чорних
людей, про кактуси, пальми i пiрамiди.  Котиться  з  Африки  хвиля  i,  як
далекий братерський привiт, цiлує скелi. I може, та хвиля,  що  мила  ноги
араба, набiгає тепер на мої ноги як символ єднання...
   - Як гарно!
   Се скрикнула Марта i перервала оповiдання.
   Антiн спинився, наче вперше побачивши жiнку.
   Вона була тут!
   Свiтло  од  лампи,  здивованi  жiнчинi  очi,  немов  вони  бачили  щось
незвичайне, розщiбнутий гудзик на її грудях, пасмо тютюнного диму  поперек
шафи з книжками i чорнi холоднi шибки, на яких дощ пальцями тарабанив свої
нуднi мотиви...
   Антiн нетерпляче струснув плечима i тим рухом наче щось скинув iз себе.
Забiгав по хатi i знов говорив:
   - Ну, ми розстались. Я не знав навiть - на час чи назавжди.
   Була обiдня пора. Коли я входив в столову свого готелю,  перше  гудiння
гонга густо пливло над рядами бiлоснiжних столiв, в той час ще порожнiх. Я
зайняв своє мiсце. Мiж стовпи колонади,  яку  повернуто  було  в  їдальню,
перлося море, немов величезнi марини, вправленi в  рами  бiлих  колон.  На
виднокрузi розпускалась вiтрилами яхта, як дерево цвiтом. Сонце  лягло  на
Кастельоне, що дрiмав з правого боку, й закучерявило гору  рядами  маслин,
оповило її кiлька раз в чорний турецький пояс.  Виноград  горiв  мiж  ними
зеленим вогнем, як вставлене в пояс дорогоцiнне камiння. Ще нiкого не було
в столовiй, але я бачив добре знайому,  застиглу  в  оцi  картину:  чорний
смокiнг у бiлих штанах мовчки i методично рiже криваве м'ясо, а бiля нього
дама у бiлiм уся впiрнула мiж двi  половинки  червоного  Бедекера.  Гудуть
голоси, дзвенить посуда, сиплеться смiх, булька вино, грав радiсно море, а
чорний смокiнг в бiлих штанах, як машина, старанно рiже  криваве  м'ясо  i
бiла британка так само тоне в червонiй оправi книжки.
   Першi з'явились в столову нiмцi. Простукали  каблуками  подовж  столiв.
Дами й мужчини, рядком, як гуси. Зайняли окремий стiл i  зараз  забряжчали
склянками. Вони обгородили стiл муром широких  спин,  облямували  скатерть
кодом здорових рум'янцiв, змiшали з дзвоном посуди свiй грубий смiх i свою
мову.
   - Ja-ja... Ja-ja... [1] - трiщало понад столом, а  пiд  столом  стукали
ноги, грубi литки у панчохах з грубої вовни та в  запорошених  капцях,  їх
дами, негарнi, у ластовиннi, здiймали  костi  плечей  в  погано  пригнаних
блузках i механiчно викидали iз себе, як тi ляльки, що їм треба притиснути
у вiдповiдному мiсцi:
   - Ach!.. Wunderschon! [2]
   - Ja-ja... Ja-ja... - рубали мужчини.
   - Kolossa-al!.. [3] - спiвали дами, кладучи собi на  тарiлку  величезнi
порцiї страви.
   За окремим столом похмуро обiдав руський i боязко позирав навкруги,  як
загнаний вовк.
   Тихо пересувались лакеї у чорних фраках, замкнувши в  обличчях  повагу,
блищало срiбло посуди, п'явсь виноград по колонах, за нами шумiли  пальми,
а перед нами море.
   I ось раптом на тлi синього моря  пропливає  корона  золотого  волосся.
Морськi очi встромленi в мене, i бiле обличчя привiтно кивав.  Вона  трохи
спiзнилась...
   - Як! Знову вона? - скрикнула Марта. Однак їй зараз  стало  досадно  за
вигук.
   - Вибачай, вибачай... я вже мовчу...
   Марта почервонiла. Непевний вогник блиснув їй  в  оцi.  Вона  механiчно
схопила шитво, нахилилась над ним i нервово затикала голкою.
   Але се не спинило Антона. Вiн був не тут.
   - Дивно, що ми говорили навiть тодi,  коли  мовчали...  Що  нашi  думки
згучали в одповiдь, як iншi струни, коли зачепиш одну. Що коли  я  дивився
на хмари над морем, вона бачила зараз, як їх тiнi купались в  синiй  водi.
Або на хмаринку на скелi - я знав одповiдь:  "Се  поцiлунок  неба".  А  що
дивнiше, коли так розмовляли, панувала велика тиша, немов крiм нас  нiкого
не було на свiтi. I тут я вперше побачив, що в неї червонi губи...
   Марта поклала шитво.
   Вона сидiла рiвна, наче виросла зразу, з  очима,  мiцно  вставленими  в
оправу повiк.
   - Було б тобi одружитись з блондинкою...
   - Ти думаєш так? - неуважно кинув Антiн, випускаючи з легких новий клуб
диму.
   Вiн вже не мiг спинитись. Оповiдав, як в спеку, коли скелi аж бiлiли од
неї, а груди пили гаряче  повiтря,  мов  лаву  вулкана,  вони  блукали  по
безлюдних вулицях мiста, серед диких  садiв  маслин,  сiрих,  з  зiгнутими
колiнами,  з  жилавими  руками-галузками,  як   раби,   що   каменiли   на
скривавленiй маком землi. Гаряче повiтря танцювало тарантелу по скелях,  а
в сiрих маслинах цикади  грали  на  кастаньєтах.  Iшли  межи  стiн,  грубо
зложених з  сiрого  каменю,  вишитих  блiдими  перами  папоротi.  Над  нею
стирчала друга стiна, з опунцiй, де круглi листя так само грубо складались
один  над  другим,  як  i  камiння.  Се  було  щось  дике,  отi   опунцiї,
незрозумiле, безладне, налякана юрма колючого листя. Вони  лiзли  однi  на
других - сi краби рослинного царства, - i їжились  на  них  колючки,  наче
волосся од смертельного жаху. Кричав десь осел. Крик  ослюка  бився  помiж
опунцiй, такий же колючий, як i вони... Часом спинялись, щоб  дати  дорогу
жiнкам, якi пiдiймались з водою по сходах. В казанах, наче  прикипiлих  до
голови, важко гойдала своє тiло вода та хлюпала  в  побiленiй  чашi.  Вони
пропускали повз себе ряд нерухомих, застиглих облич,  жили  на  шиї  -  як
дротянi; короткий вiддих - як вiддих собаки на ловах, i ноги,  спеченi  на
суху фiгу, що липнули чiпко до кам'яних  схiдцiв.  I  знов  йшли  далi  по
камiнцях, що розсипались з-пiд пiдошов, серед килимiв  дроку,  золотого  i
запашного, над яким чорне рiжкове дерево пускало зеленi  сльози  стручкiв.
Раптом ставали, ослiпленi  морем.  Воно  виринало  несподiвано,  зразу,  i
зворушало душу своїм радiсним свiтлом, синьою млою, серед якої  плавав  на
морi Везувiй, наче велика блакитна медуза. А далi знов  був  сивий  полин,
акулинi пащi агав, камiнь i дрок, мов дротяна щiтка, якою чесалось  сонце,
полишивши на нiй пасма свого золотого волосся.
   Антiн бачив перед очима те, про що говорив. Красою слова, блиском  уяви
вiн опушив Марту, скорив, водив  за  собою.  Вона  йшла  з  ними  покiрна,
непотрiбна, та третя, як тiнь, i дивувалась силi, яка не давала  їй  змоги
опертись. Як в чарiвному снi, вона ходила за ними по вузеньких провулках з
застоялим теплом, що порiзали скрiзь садки винограду й цитрин, то бiлi  на
сонцi, то сiрi у холодках. Здавалось, з гiр потекла колись бистра  вода  i
лишила по собi висхлi кам'янi ложа, на днi яких безгучно блискав хвилястий
рух ящiрки, сiрої, немов душа камiння. А ось перешкода. Од стiни до  стiни
заповнила вуличку в'язка колючого сiна на головi жiнки.  Мигнуло  на  мить
пiдборiддя, кiнчик рiвного носа або вогонь чорного ока - i знову так  само
пусто i мертво в ложi вмерлої рiчки. Тиха поступ селянки пропала у спертiм
теплi - i тiльки знову безгучно  мелькає,  немов  гадючка,  гострий  хвiст
ящiрки по мозаїцi стiн. А з-за мурiв огорожi дихав  виноград  холодками  i
висять жовтi великi цитрини, наче жiночi з ципками груди...
   - Ми входили в гори, помiж дикi уламки  скель,  в  закаменiлу  трагедiю
велетнiв. Щось, певно, страшне колись сталось, коли земля була  молодша  i
гарячiша. Одвiчна непорушнiсть двигтiла, скреготали кам'янi маси,  ламався
свiт - i скелi в гнiву одривали од матернього  лона  непокiрних  дiтей.  З
того часу стоять одiрванi скелi з  застиглим  виразом  надлюдського  жаху,
дивлячись все на громади порожнiм застиглим  оком,  кричачи  вiчно  широко
одкритим ротом нiмим криком мертвої маски...
   Ми злазили вище, на самi вершки. Ах, що  там  було!  Там  вiтер  вiє  в
мiжгiр'ях, напоєний дроком  i  полинами,  там  молодiють  кущi,  як  свiжi
дiвчата, там сонце бродить помiж камiнням, мiняючи  бистро  сум  тiней  на
радiсть блиску, там бачиш,  як  море  грав  вогнями  i  розмовляє  десь  в
глибинi, а далi стелить шовковi поли своєї одежi до самого неба.
   Я сiдав на траву, вона лягала  на  теплий  камiнь,  сама  гаряча,  наче
вбирала у себе все тепло скель, що служили їй за пiдставу.  I  поки  вiтер
грав золотом її волосся, а я в її очах дивився на небо й на море разом, ся
жiнка оповiдала своє життя.
   Вона була, здається, з  Кавказу.  Принаймнi  я  зрозумiв,  що  пiд  час
революцiї вона билась там з вiйськом.  Залягала  у  горах,  робила  труднi
переходи,  невтомима,  як  найкращий  юнак,  байдужна  до  смертi.   Вночi
перепливала бистру Куру на бордюках, щоб достарчить своїм набої. Вона мала
навiть рану од козака. Розщiбнула рукав i показала шрам, а  я  став  перед
ним на колiна i уклонився.
   Ми були самi серед сього простору, пiд чистим високим небом,  i  острiв
плив з нами на морi, як хмара на синьому небi. Я був чистий i  свiжий,  ти
розумiєш, я був молодий, не чув своїх лiт i свого тiла, того лепу брудного
життя, я мiг би летiти... Ти розумiєш, що значить молодим бути  i  чистим?
Ти не забула?..
   Голос в Антона мiцнiшав, рiс, i вiн не помiтив, що вже кричить.
   Марта сидiла зiв'яла i винувата. Обняла руками колiна,  схилила  голову
вниз, i лице потопало у неї в скорботних тiнях волосся.
   Йому нарештi упала в око  жiнчина  постать  i  знизила  тон.  Вiн  став
спокiйнiшим.
   Не був навiть певний, чи все те бачив у снi, про що говорив; чув тiльки
потребу творити, жадiбно пити з джерела,  що  сам,  як  Мойсей,  висiк  iз
скелi.
   Тихо, з очима, покритими  мрiйним  туманом,  вiн  говорив  їй  про  хiд
вечорiв. Ще вершки скель бiлiли на сонцi, а вже тiнi од  них  малювали  на
морi фiолетовi сильветки [4], шпичастi,  як  зубцi  башти.  Вечiрнє  сонце
скувало срiбну пiдставку для одиноких скель в  морi,  легких  й  прозорих,
наче розтоплених в спецi. А коли вечiр накидав врештi на скелi  фiолетовий
або рожевий плащ, вони - Антiн i та жiнка  -  подавались  на  piazz'y  [5]
дивитись  на  захiд  сонця.  Iскiя  вже  золотилась,  як   стиглий   овоч.
Мон-те-Мiкеле одяглася в червонi базальти, а Везувiй наче викинув  в  море
двобарвний прапор: блакитний з рожевим.  На  золотому  небi  м'яко  сiрiли
перловим тоном Неаполь, Пуцолi, Прочiда i островки. Сонце  спускалось  все
нижче. Iскiя чатувала на нього i чорнiла в золотому туманi, немов  обличчя
муринки пiд жовтим вуалем. Ось протяглася на землю востаннє кривава  рука,
i зарожевiли дерева цвiтом мигдалiв,  а  винограднi  кущi  грiзно  пiдняли
високi хвилi в зеленому морi. Криваний круг сонця уже  черкався  об  гору.
Тодi Iскiя скинула з себе серпанок i чорна,  голодна  ковтнула  сонце,  як
вона звикла щодня се робити, та вiчна жерунка сонця! I був  кiнець.  Земля
напнула буденну одежу, сади одцвiтали,  а  Iскiя  у  спокої  травила  свою
вечерю.
   Сiро i сумно ставало на островi по заходi сонця: всi фарби линяли, як в
акварелi, що її пiдмочили. Здавалось, що  тихий  присмерк  вишив  злинялим
шовком острiв на сталевому морi, що острiв простелився на морi, як  старий
гобелен.
   А коли тiнi  поволi  гусли,  спокiйна  затока  надiвала  на  шию  разок
дорогого намиста - неаполiтанських вогнiв, i в тихi ночi тепло свiтились в
сiрих мурах католицькi каплички...
   Вже було пiзно. Заспана куховарка втретє просунула  голову  в  дверi  i
плаксиво жалiлась на холодну вечерю.
   Марта пiднялась, штучно спокiйна, холодна, байдужне кинувши на ходу:
   - Ходiм вечерять.
   Лампа в їдальнi прикручена була. На холодних  тарiлках  неясно  чорнiла
печеня. Дiти вже спали.
   Вони вечеряли мовчки. Механiчно Марта присувала до  чоловiка  печеню  i
вибирала кращий шматок. Вiн їв її швидко, хоч неохоче, наче пiдганяв  його
дощ, що хльоскав батогами в холоднi вiкна.
   Тихо було i в спальнi, коли облягались. Вiн щось спитав у неї, але  так
в'яло i непотрiбно, що коли вона навiть не одповiла, вiн не звернув уваги.
Марта вдавала, що спить, а вiн гортав книжку, закривши нею лице, хоч видно
було, що не читає.
   Марта чула в серцi лiд. Отся людина, яку вважала  найближчою  в  свiтi,
сьогоднi одiйшла од неї далеко, i кiлька крокiв мiж їх лiжками  в  спальнi
розтяглися тепер в холоднi, безконечнi простори, їй хотiлось подивитись на
його обличчя, прочитать там нове, але їй не вдавалось. Палiтурки закривали
його лице, i пальцi, рожевi од свiчки, нервово перебирали сторiнки.
   Причаївшись, Марта  лежала.  Вона  чекала.  Може,  вiн  гляне  на  неї,
заговорить, розтопить лiд. Але надаремне.  Почула  згодом,  що  шелестiння
сторiнок затихло, рука розiгнулась i  поклала  книжку  на  постiль.  Антiн
заснув, не погасивши свiтла.
   Тодi вона встала i, затаївши  дух,  пiдiйшла  тихо  до  лiжка.  Пiдняла
книжку i поклала на столик. Хотiла загасить свiчку, але не гасила. Мало не
гола, тiльки в сорочцi, що як на те сповзла з плечей, вона  тремтiла,  щоб
його не збудити, щоб вiн не  побачив  її,  i  гостра  цiкавiсть  прикувала
погляд її до сього чужого мужчини. Сон вже наклав на його  лице  строгi  й
глибокi тiнi. Може, вiн спить? I що вiн бачить у  снi?  Що  говорить  йому
душа, вiльна од буденних клопотiв? Хiба вона знала!  Почувала  себе  такою
чужою, такою самотньою дуже, наче враз одкололась од свiту цiлого.  Одвела
очi од чоловiка i окинула зором все своє тiло, од грудей до  пальцiв  нiг.
"Хiба я стара?" Але зараз подумала гiрко: "Що тiло?" Їй хотiлося  плакать.
Неприкрита нога Антона вибивалась з-пiд ковдри. Марта  обережно  старалась
її закутать. "I тут я дбаю про тiло", -  згiрдно  осмiхнулась  до  себе  i
загасила свiчку.
   Але думки не давали спокою i в лiжку. Вiчна турбота  про  тiло!  Щодня,
роками, вона тiльки й дбала про його  тiло:  щоб  мав  що  їсти,  щоб  мав
вигоди, доволi одежi, не застудився. Не  жалiла  для  нього  нi  часу,  нi
працi. Се був її обов'язок, такий натуральний,  що  перестав  бути  навiть
важким. Життя досi складалось  тихо,  спокiйно,  в  неї  не  було  причини
жалiтись. Вони не сварились, люди  їх  поважали,  у  них  не  було  навiть
довгiв! Вона була горда, що чоловiк не грає в карти, i всiм хвалилась.
   Аж ось сьогоднi вiн сколотив  усе,  посiяв  тривогу,  встав  перед  нею
незрозумiлим питанням, яке конче треба було рiшити.  Досi  Антiн  здавався
простим i зрозумiлим. Все було в нiм  ясне,  добре  вiдоме,  укладалося  в
рамки, а от... Марта чула жаль до Антона: вiн її  обдурив.  Затаїв  скарб,
цiнне щось, на що мала i вона  право.  Роками  вони  дiлились  лиш  тiлом,
оддавали його один одному для грубих втiх, для радощiв пiклування, дрiбних
турбот, нiмуючи духом. Може,  в  тiм  була  її  вина?  Може,  в  тiм  було
прокляття життя?
   Слова, якi чула сьогоднi, краса, яку здатна вiдчути тiльки багата душа,
будили в Мартi давнє й знайоме. "Ти розумiєш, що значить  молодим  бути  i
чистим? Ти не забула?" Так, вона пам'ятає, хоч, може... хоч, може, мало  i
не забула. Коли вони брались - i ще в першi часи по шлюбi, у них були iншi
слова, але життя їх потроху стирало i розвiвало до того, що Антiн,  котрий
якимсь чудом зберiг їх, здававсь тепер Мартi незрозумiлим i загадковим.
   Антiн  ворушився  на  лiжку.  Марта  пiдiймала  голову  од  подушки   i
прислухалась. Якась гостра цiкавiсть притягала її  увагу  до  тої  людини,
яка, їй здавалось, навiть диха сьогоднi iнакше, нiж завжди.  Нiч  заважала
бачить Антона, але се викликало тiльки яскравiшу уяву. Мартi здавалось, що
вона все iще бачить, як вiн бiга по хатi  з  помолодiлим  зразу  обличчям.
Вона хотiла, щоб швидше настав уже день, хоч невiдомий, але принадний  тим
невiдомим.
   Вранцi Антiн стрiв Марту тiльки на мить, коли виходив з дому. Щось було
зачiпливе й гостро-лукаве в її сухiм, пiдкресленiм оцi,  яким  метнула  на
нього погляд. Але вiв зачiпки не пiдняв.
   День був насуплений, сiрки. Накрапав дощик. Лiниво, байдужно, без надiї
спинитись.
   Коли в обiдню пору Антiн повертався додому,  стрiв  несподiвано  Марту.
Iшла назустрiч, затягнена в синiй новий костюм, що був їй так до лиця.  На
перi капелюха тремтiли дрiбнi краплини. Вона була свiжа i легша сьогоднi.
   - Куди ти? - здивувався Антiн.
   - Треба було купити дещо в крамницях.  Краска  залляла  її  обличчя.  В
руках у неї нiчого не було.
   Видимо, вона вийшла тiльки для того, щоб його стрiти,  бо  повернула  i
пiшла разом.
   Спочатку мовчали, але потому вона обережно почала звертати його  увагу,
що од дощу все потекло. Текли тротуари, вулицi i  доми,  блискучi  залiзнi
дахи, мокрi конi i люди, текли фiакри, дерева i вiкна  в  крамницях.  Наче
дощ хотiв змити всi фарби й рисунки з землi. Не правда ж?
   Проти  них  бiгла  бiлява  панна  пiд  широким  брилем.  Ледве  встигла
проколивати повз них на резинових п'ятах, а вже Мартинi щоки залляв густий
рум'янець. Вона обiзвалась наче до себе:
   - Терпiти не можу бiлявих.
   Йшли далi, то мовчки, то розмовляли, але Антiн кiлька разiв помiтив, що
жiнка перейма його погляд, а потому пильно роздивляється на тих,  на  кого
вiн глянув.
   Обiд був вже готовий. Стiл у столовiй парадно  бiлiв,  i  на  ньому,  у
високiй кришталевiй пiдставцi, червонiли свiжi  троянди.  Се  несподiванка
була - ся свiжа скатерть, а особливо квiтки  в  таку  пiзню  осiнню  пору!
Антiн до того не звик.
   Вiн здивовано  глянув  на  жiнку,  вона  наче  навмисне  спустила  очi,
уникаючи дати одповiдь, i вибiгла в кухню.
   Настав вечiр. Антiн  ждав  Марту  до  себе  й  не  ждав.  Його  бажання
двоїлись. Хотiлось оповiдати i хотiлось в собi затаїти  все  пережите,  як
щось дороге, йому тiльки зрозумiле й щiнне.
   Але Марта ввiйшла. Весела, нервова трохи, i очi блищали у неї.
   - Ну, ось i я.
   Сiла, рiвна, невигiдно на крiслi i подивилась на чоловiка.
   - Пришила дослухать твiй сон.
   Вiн вагався неначе, тодi вона знов зачепила:
   - Ти не сказав менi навiть, як звалась твоя блондинка.
   - Моя блондинка?
   - Ха-ха! Твоя блондинка.
   - Я сам не знаю. Я не питав.
   - Нi, не повiрю. Ви ж були все вдвох.
   - Що ж з того? Я не цiкавився йменням. Коли  ми  стрiчались,  нашi  очi
однаково пили блиск сонця i моря, - i з вас було сього  доволi.  Ми  разом
пили красу з зеленої чашi, де стигне сiк винограду, цитрин  i  помаранчiв.
Се нас єднало... Що ж тобi ще розказати?..
   Замовк на хвилину i знову почав:
   - Звичайно ми сходились вранцi, брали човен i плили в море.  Небо  було
синiше од моря, море було синiше од неба. Менi здавалось, що вони заздрять
одне одному. Вдалинi трiпотiли вiтрила човнiв, як крила голубiв в небi. Ми
плили  здовж  сiрих  скель,  оточених  рядом  кольорових  молюскiв.   Море
гойдалось. I як тiльки воно одхилялось од  скелi,  вона  окривала  червонi
ясна. Але зараз м'яким любовним рухом, як поцiлунком, море  знов  затянуло
той свiжий, здоровий рот.
   Тепер, з моря, ми краще бачили острiв. Сонце обертало звичайний  камiнь
у мармур i змусило його годувати рослину. Вiн, здавалось, тремтiв  весь  в
напруженнi творчої сили, i лиш часами, коли блукали по ньому тiнi од хмар,
стихала оргiя сонця, блиску i фарб - i се була коротка хвилина спочинку.
   Звiдси нам зрозумiлими стали вiчнi наскоки моря на острiв.  В  якому  б
настрої воно не було, воно  вiчно  штурхало  камiнь,  вiчно  гризло  його.
Пiдгортало камiння пiд ноги i покривало водою. Ми пропливали над ними.  Як
скоренi бестiї, вони лежали на днi тихi,  гладенькi,  безсилi,  i  покiрно
давали одягти себе рудою вовною водорослiв.  Згризений  в  гальку,  камiнь
сiрiв берегами, а там, де море встигло стерти його  в  бiлий  пiсок,  воно
грало над ним блакитним вогнем перемоги. Високi скелi, гордо  навислi  над
морем, пiддались, нарештi: море вигризло в них  високi  й  глибокi  гроти.
Навiть не гроти, а цiлi храми для культу казки. Ми заїздили  туди.  Лягали
на дно човна i за хвилину опинялись в казковому царствi.  Там  були  дива,
яким не вiрилось зразу. Там води горiли шафiром або  смарагдом,  там  була
пiна,  рожева,  наче  троянда,  склепiння  в  мiстичному  сяйвi,  зеленiм,
блакитнiм, там вода крила срiблом човен, весла i нашi  руки.  Переливалась
веселка, блищало  дорогоцiнне  камiння,  грали  брильянти,  а  рiзнобарвнi
молюски своїм тiлом цяцькували пiдводнi скелi.
   Бiля блакитної гроти море здималось i раз у раз вливало  в  неї  срiбло
своїх хвиль. Наш провiдник бравсь  за  ланцюг,  щоб  скерувати  човен,  ми
пiдiймались на хребтi хвилi, i море раптом вплювало човен в тiсний  отвiр.
Вiв летiв серед бризок i пiни, скрегочучи,  б'ючись  боками  об  скелi,  i
нарештi тихо  гойдався,  як  заспокоєний  лебiдь.  Перше,  що  я  помiтив,
пiднявшись з човна, - се бiлi зуби  моєї  сусiдки,  їх  одкривала  радiсть
блакитi. Може, i в мене так само свiтились  зуби.  Навiть  напевно.  Я  не
годен описати  тобi  блакитну  гроту.  Коли  б  ти  могла  створити  важке
склепiння з литого срiбла, розпустить в рiдину  дорогий  туркус,  щоб  вiн
гойдався, i грав вогнями, i голубу кидав оксидировку на стiни, коли б тобi
вдалось зiбрати з неба i  моря  усю  блакить,  щоб  наситити  нею  повiтря
печери, ти мала б щось слабо подiбне до тої гроти. А як свiтилось  тiло  у
тiй водi! Воно горiло синiм вогнем. Ми гойдались на човнi, наче плавали  в
небi, зачерпали долонями воду, а висипали з  неї  дощ  самоцвiтiв.  Срiбна
хвиля безперестанку вплювала в гроту новi човни. А ми дивились, як  з  них
пiдiймалися люди, i радiсть блакитi одкривала їм зуби...
   Для одмiни ми їздили в море ловити рибу. Запускали волосiнь в  глибину,
i коли риба клювала, волосiнь билась на пальцi, як живчик. Ми їх  витягали
на сонце, тих яскравих, розмальованих рибок, бiльше подiбних до екзотичних
квiтiв, анiж до риб,  трибарвних  вiоль,  червоних  чортiв  i  кардиналiв,
собачих рибок i королiвських; ми збирали з дна моря розкiшнi букети.
   Повертались  засмаленi  сонцем,  обвiянi  вiтром,  солонi  од  морської
води...
   Але траплялось, що сусiдка не з'являлася зовсiм... Тодi...
   Антiн урвав. Встав знову з крiсла i заходив по  хатi  важким,  виразним
кроком, наче втоптував в землю затаєнi згадки.
   - Тодi?.. - пiдняла Марта кинуте слово.
   Їх очi стрiлись на мент, як кремiнь й кресало, у злiй боротьбi...
   - То-дi... - помалу, цiдячи слово по словi, одповiв їй  Антiн,  -  тодi
блукав я сам... Глухий, як скрипка, коли порвались у неї струни...  нiмий,
як людина, що несподiвано втратила голос... Я її  кликав,  ту  невiдому...
кликав, щоб разом читати книгу краси, яка для мене закривалась без неї.  Я
дививсь i не бачив. Я її кликав, а вона не з'являлась...
   Мартi здалося, що Антiн навiть зiтхнув.
   - Звели нас знову мiсячнi ночi. Я сидiв десь на  скелi.  Мiсяць  ще  не
зiйшов. Хор цвiркунiв м'яко сюрчав в сухiй травi, а один з них, покриваючи
все, дзвiнко тягнув свою ноту, наче мiж землею i  небом,  понад  застиглим
морем снувалась й дзвенiла безконечна срiбна струна.
   - Вам сумно? - почув я знайомий голос з-за виступу скелi i тодi  тiльки
її помiтив.
   - Менi теж сумно. Ми належимо з вами до самотнiх, здається,  як  i  наш
острiв.
   Вона сiла поруч зо мною i протягла руку над морем.
   - Ви подивiться, вiн все пливе. Вiчно самотнiй в просторах моря, а море
хлюпа в його боки. Нема од нього дороги. Хiба мiсяць вночi збудує  золотий
мiст, з'єднає острiв з далеким i невiдомим. Але мiст той такий  легенький,
такий тремтячий, хисткий, що тiльки мрiя зважитись може ступити на нього i
легким, нечутним кроком помандрувати у далечiнь...
   Я почув її голос i перестав бути  мертвим  деревом  скрипки.  Вона  вже
водила смичком своєї уяви по тугих струнах. Голос  мiй  знов  обiзвався  у
грудях i очi видющими стали. Я бачив, як сходив мiсяць, як море простелило
йому пiд ноги золотий килим, а пальми, замахавши сотнями  вiял,  вiтали  -
"осанна!". Почув одразу, як тепла хвиля повiтря, зiткана з сяйва, з запаху
моря i диких трав,  тихо  колихалась  помiж  маслин  i  била  в  лице  нам
ароматним прибоєм.  Побачив  зморшки  Монте-Соляро,  якi  нiколи  його  не
старять: все те дике камiння, що розсiлось по  схилах  амфiтеатром,  як  в
древнiм театрi, задивившись на сцену моря, де мiсяць творить свою  одвiчну
мiстерiю.
   Антiн задумався. Видимо,  вiн  силкувавсь  щось  пригадати,  напружував
пам'ять i безпомiчно мовчав.
   - Тут в снi мойому якась перерва,  -  почав  винувато,  -  якась  чорна
безодня. Не пам'ятаю, що було. Я наче зник  раптом,  стертий  з  землi,  i
зникли зо мною острiв, море й вона. Все впало у прiрву.
   Не пригадаю, як я опинився в човнi. Не я, а ми. Ми були  вдвох.  Мiсяць
висiв над морем. Далекi скелi ближчими стали. Фiолетовi зморшки  лягли  на
їх обличчя, i якась тепла, матерня турбота нахилила скелi над морем. Якась
добрiсть з'єднала берег i море, згода i смуток. I поволi, поки рiс  мiсяць
i блiд, росли скелi i блiдли. Повитягались гострi шпилi, оддiлились окремi
камiння, перетворились у бiлий мармур, одяглися в рiзьбу,  i  встав  перед
нами острiв iз моря - весь як мiланський собор. А мiсяць  вимостив  злотом
дорогу до нього.
   Нашi весла тихо плескали в  морi.  З-пiд  них  скакали  вогнi.  Дрiбнi,
маленькi, зеленi, як блищаки у  петрiвчанi  ночi.  Ми  зумисне  направляли
човен на тiнi, бо там яснiше горiли вогнi. Здавалось, що  весла  вигрiбали
iз моря скритi в ньому скарби.  Вона  розщiбнула  рукав,  закасала  аж  до
плечей i встромила у воду руку, блакитну в мiсячнiм сяйвi!
   - Дивiться! - гукала i випускала з-пiд пальцiв веселi вогнi,  що  зараз
гасли.
   - Тепер ми, як боги! - смiялась. - Кричiть: "Хай буде свiт!"
   - Хай буде свiтi - повторяв я за нею i теж занурював руку.
   Ми нахилялись над краєм човна, такi близькi до себе, що чули  на  щоках
лоскотання волосся та тепло лиць, i дивились, як виринали з таємного глибу
i скакали крiзь нашi пальцi зеленi iскри, одна, друга, десята...
   Потому я виймав руки, з них стiкала вода, а я брався за  весла  й  плив
далi, сиплючи ними дощ iскор.
   Часом ваш човен натикавсь на рибацький. Лiхтар на ньому  кидав  червоне
свiтло на море, на снастi, канати, бiк барки  i  добре,  обсмалене  вiтром
лице.
   - Щасливого лову! - кивала вона головою рибалцi.
   - Щасти i вам, мадонна! - обзивався  глибокий  голос,  i  чорний  бриль
поважним рухом розрiзував свiтло.
   Ми заїздили в гроти. В них  було  темно,  аж  чорно.  Але  доволi  було
зворухнуть тiльки той чорний сон, як вiн будився  цiлим  пожаром,  снопами
iскор i перетворював воду в зоряну нiч.
   У Гротi святих обняв нас мiстичний, таємний  страх.  Ми  бачили  тiльки
удень той морський склеп, де камiння скидалось на сонних людей. Тепер  так
само тихо дрiмали кам'янi люди. Так  само  спала  жiнка  навзнак,  покрита
рядном, i по колiнах у неї, на покривалi, блукав мiсячний промiнь.  Бiлий,
в глибокiй дрiмотi, схилився старець,  поклав  на  долонi  зажурене  чоло.
Вгорi, по склепiннях готицького храму, блимало свiтло невидимих  лампад  i
все блукало по стiнах, наче вiтер гойдав лампади. Через зелену,  прорiзану
мiсяцем воду видно нам було, як дрiмала на днi голiсiнька жiнка з дитям на
колiнах, i свiтло повзло  у  неї  по  повних  стегнах.  З  чорних  таємних
закуткiв гроти безперестанку, самi собою, спливали наверх зеленi  зiрки  i
тихо гасли...
   Потому ми виплили в море. Далеко  в  ньому  свiтились  вогнi  рибацьких
човнiв. Море гойдало нас злегка, а ми  сидiли  поплiч,  i  нашi  тремтiння
зливались в одно. I коли я поглянув на неї, то близько перед собою побачив
її уста, такi червонi, що навiть нiч...
   Марта не дала йому скiнчити. Вона пiднялась, уся збiлiла й сувора.
   - Ти цiлував її?
   В її питаннi була жахлива впевненiсть.
   Дивилась на нього, наче хтiла випить таємну отруту з його очей, i  рука
її важко лягла на стiл.
   Антiн теж скочив. Щось гаряче, шалене вдарило в мозок йому. Жорстоке  i
гостре, як наточений нiж, мигтячий бажанням зранить.
   - Так, цiлував!.. - крикнув вiн жiнцi  нестямно.  -  Цiлував,  чуєш?  Я
цiлував уста, що промовляли до мого серця, що знали мову моєї душi... Хiба
не маю права? Хiба вони не вартi? Ти хотiла б, щоб я навiк занiмiв, неначе
камiнь, неначе ти... Нi, я ще живий... чуєш, живий!.. Я цiлував!
   Чув, що її ранить, й жорстока  радiсть  од  того  солодко  трiпалась  в
ньому.
   Марта закрила лице руками. З голосним плачем вона упала в крiсло, а вiн
дивився на її плечi, що скакали в риданнi, i чув полегкiсть.
   Потому, раптом опритомнiвши, кинувсь до жiнки.
   - Що ти? Марточко... Мартої Не треба... Ну, що  ж  ти...  се  ж  тiльки
сон...
   Але Марта одпихнулась од нього i тупнула злiсно ногою.
   - Геть! Не смiй торкатись до мене.
   - Та годi ж бо, Марто... - благав Антiн i намагався одняти руки  їй  од
лиця... - Зрозумiй же, що се лиш снилось, що нiчого того не було.
   Але Марта тiльки голоснiше ридала. Вона нiчого не хотiла слухать.
   - Ти її цiлував...
   Вiн стояв на колiнах, намагаючись  заспокоїти  жiнку,  одняти  од  лиця
руки. Йому вже було досадно на себе.
   - Не будь же дитиною, Марто. Зрозумiй врештi, що ти говориш дурницi, що
в снах нiхто не винен...
   Вона заспокоїлась наче, витерла  хусткою  очi  i,  одiпхнувши  Антоновi
руки, пiдвелась з крiсла.
   - Я розумiю, що то був сон, - сказала зимно. - Але ти  здатний  зробити
те, що тобi снилось...
   I хотiла вийти з кiмнати.
   Тодi Антiн загородив їй дорогу.  Нi,  вiн  не  пустить.  Коли  вже  так
сталось, вони мусять поговорити одверто.
   Можливо... Можливо, що в снi вiн був собою, що  вiн  здатний  на  такий
вчинок, але винна у тому вона...
   Вона? Ха-ха!
   Вона. Вона  не  вмiла  шанувати  життя,  оберiгати  його  красу.  Щодня
закидала його тiльки дрiбним, непотрiбним, тiльки грузом життя, аж зробила
з нього смiтник. Поезiя жити не може  на  смiтнику,  а  без  неї  життя  -
злочин.
   Марта горiла злiстю.
   А вiн? Хiба вiн не зачинявся од неї, не ховав живу воду  душi,  як  той
скупий, що боїться, аби на його скарби не впав чужий погляд? Чого ж  винна
тiльки вона?
   Нi, спочатку вiн був  iнакший,  але  не  можна  ж  зростити  квiтку  на
безводному грунтi. Вона зiв'яне. Вiн розумiє, без  прози  трудно  прожити.
Нехай буде наверху пiна, але пiд нею мусить в келиху грати чисте  вино,  i
той, хто ллє у нього безперестанку воду, позбавить смаку вино.
   За вiкнами билась осiння негода, а в хатi, душнiй  i  димнiй,  що  одна
тiльки жила серед сонного царства дитячих  лiжок,  йшов  бiй  невдоволених
душ.
   Вони нагадали один одному найменшу  вину,  грiхи  проти  духа  святого,
докоряли за байдужiсть, свою самотнiсть, здичiння в болотi життя.
   - Ти обросла буденним, наче корою! - кричав Антiн.
   - А ти був вдома тiльки столовником!..
   Їм було душно. Антiн розщiбнувся.  Розтрiпаний  весь,  вiн  носився  по
хатi, наче хтiв розiпхнути плечима стiни тiсної кiмнати, i  довге  волосся
гналось за ним у тiй бiганинi.
   Марта розчервонiлась, упрiла, обтирала хустинкою шию i блищала очима.
   - Ти... ти, як Цiрцея, хотiла б обернути мене в свиню.
   - Iди цiлуйся з ким хочеш... менi байдуже! Вони посварились.

   * * *

   Тепер мiж ними часто була незгода. Дикi, пристраснi сварки,  як  злива,
розсiкали їхнє життя, досi таке спокiйне, одноманiтне,  "щасливе",  як  ще
недавно думала Марта. Але доволi  щоб  прошумiла  буря,  її  серце,  омите
сльозами, цвiло  й  молодiло.  Яка  вона  була  щаслива,  коли  мiж  двома
сварками, хоч на хвилину, їй вдавалось знайти спiльну з Антоном мову!
   Марта ревнувала Антона. Уперто, затаєнно, сильно, до всiх i всього.  До
стрiчних жiнок, до природи, до вечорiв, коди вiн замикався у  своїй  хатi,
до його думок i мрiй. їй хотiлось мати його тiльки для  себе,  неподiльно,
цiлком. Вона не була певна у ньому. Якась небезпека  вiчно  тримала  її  в
тривозi, робила трохи чужою для чоловiка. Тепер  Антiн  не  бачив  щоранку
голих жiнчиних нiг, не чув скучних i прозаїчних снiв, не прибирав по  всiх
хатах спiдниць. Щось молоде, давнє, дiвоче  прокинулось  в  Мартi,  якийсь
фермент: вiн нищив спокiй, ще недавно такий бажаний. Але у  тiм,  що  вона
чула потребу знов здобувати  давно  здобуте  на  власнiсть,  таїлась  нова
принада, вiдгук її весни. Вона не знала, чи  надовго  їй  стане  сили,  чи
одшумлять коли  бурi,  але  тепер  вже  частiше  червонiли  за  їх  столом
троянди...

   Травень 1911, Чернiгiв

   [1] Ja-ja... Ja-ja... (Нiм.) - Так-так... - Ред.
   Тут i далi пояснення у посторiнкових виносках, позначенi словом Ред.  -
редакцiйнi, решта - авторськi
   [2] Ach! Wunderschon! - (нiм.) - Ах, чудово! - ред.
   [3] Kolossa-al!.. - (нiм.) - Велично! - ред.
   [4] Сильветка (книжн.) - силует, контури.
   [5] Piazza (iтал.) - площа. - Ред.



   ХАРИТЯ

   I

   В печi палав вогонь i червоним язиком лизав челюстi. В  маленькiй  хатi
було поночi, по кутках стояли  дiди.  На  постелi  лежала  слаба  жiнка  й
стогнала. Се Харитина мати. Шiсть тижнiв поминуло, як  помер  її  чоловiк,
батько Харитин, i вiдтодi бiдна удова тужить та слабує, а оце  вже  другий
день, як зовсiм злягла. Злягла саме в жнива, в гарячий час, коли всi,  хто
вмiє жати, подались на ниву збирати на зиму хлiб. I вдовине жито  поспiло,
та нема кому його жати: сиплеться стигле зерно на землю,  а  вдова  лежить
недужа: тяжка слабiсть спутала руки й ноги, прикувала до постелi... Лежить
бiдна мати Харитина та б'ється з думами...
   Рипнули дверi.
   - То ти, Харитю? - почувся млявий голос слабої.
   - Я, мамо!
   З дверей виткнулось спершу вiдро, до  половини  виповнене  водою,  далi
русява головка дiвчинина, нахилена набiк до  вiдра,  а  далi  права  рука,
пiднята трохи догори. В хату увiйшла Харитя i поставила коло  печi  вiдро.
Їй було вiсiм рокiв. Десь дуже важким видалось Харитi те  вiдро  з  водою,
бо, поставивши його  на  землю,  хвилинку  стояла  нерухомо,  спершись  на
припiчок i важко дихаючи. Лiва рука вiд незвичайної ваги зомлiла, i Харитя
не могла її зiгнути. Але се було одну хвилину. В другiй - метнулась Харитя
до мисника, легесенько, мов кiзка,  стрибнула  на  лаву,  зняла  з  полицi
горщик i поставила його коло вiдра.
   - Що ти робиш, доню? - поспитала мати.
   - Вечерю варитиму, мамо.
   Слаба тiльки зiтхнула.
   А Харитя й справдi заходилася коло  вечерi.  Змила  в  мисчинi  жменьку
пшона, вкинула щiпку солi та зо двi чи зо три картоплини, налила в  горщик
води i приставила його до вогню.  Любо  було  глянути  на  її  дрiбненькi,
запеченi на сонцi рученята, що жваво бiгали вiд одної  роботи  до  другої.
Великi сивi очi  з-пiд  довгих  чорних  вiй  дивилися  пильно  й  розумно.
Смугляве личенько розчервонiлося, повнi вуста розтулилися,- вся увага її
   була звернена на роботу. Вона забула навiть i за новi червонi  кiсники,
що двiчi обмотували її русяву,  аж  бiлу,  головку.  Кiсники  тi  були  її
радiсть, її гордощi. Оце третiй день, як хрещена  мати  подарувала  їй  тi
кiсники, а Харитя й досi не натiшиться ними.
   Мати стиха застогнала.
   Харитя стрепенулась i пiдбiгла до лiжка.
   - Чого ви, матiнко? Може, водицi холодної? Що у вас болить? - ластiвкою
припадала вона коло недужої.
   - _Ох,_ дитино моя люба! Все в мене болить: руки болять,  ноги  болять,
голови не зведу. _От,  може,  вмру,  на  кого  ж  я  тебе  лишу,  сиротину
нещасну?.. Хто тебе догляне, вигодує?
   Харитя почула, що її маленьке серце заболiло, наче хто  здавив  його  в
жменi; сльози затремтiли на її довгих вiях. Вона припала матерi до  рук  i
почала їх цiлувати.
   - Що ми робитимемо, доню? От довелось менi злягти саме в жнива...  Хлiб
стоїть у полi невижатий, осипається... I вже не  знаю,  як  менi,  бiднiй,
недужiй, запобiгти лиховi... Як не  зберемо  хлiба  -  загинемо  з  голоду
зимою!.. _Ох, боже мiй, боже!
   - Не журiться, мамо! Не плачте! Адже ж бог добрий, мамо! Бог поможе вам
одужати, поможе вам хлiб зiбрати... Правда, мамо?.. Правда?..

   II

   Поки Харитя говорила тi слова, в бiленькiй головцi її промайнула думка:
як то нема кому жати? А вона що ж робитиме? Ще торiк ходила вона  з  мамою
на ниву, бачила, як мати жне, ба, сама брала серп  i  жала!  Адже  ж  вона
багато б нажала, якби мати не сварила за скалiчений палець! Але торiк вона
була ще маленька, маленькими рученятами не могла вдержати серпа,  а  тепер
вона вже виросла, набралася сили i руки побiльшали. Харитя глянула на свої
руки. Адже сими рученятами вона принесла з рiчки пiввiдра  води,  хоч  яке
воно важке, те вiдро! Завтра, коли розвидниться,  встане  Харитя,  нагодує
маму (коли б ще схотiли їсти, а то  вiдколи  слабi  -  саму  воду  п'ють),
вiзьме серп i пiде в поле. А  вже  як  буде  жати!  I  не  розiгнеться!  I
уявилась Харитi вижата нива, а на їй  стоять  полукiпки  i  блищать  проти
сонця, як золотi. I сама Харитя стоїть на полi, дивиться на свою  працю  i
думає, як би звезти хлiб у стодолу. От що вона зробить: пiде до  хрещеного
батька, обiйме його рученьками за шию i скаже: "Тату мiй любий та милий! Я
вже вам бавитиму маленького Андрiйка, буду йому за няньку, тiльки  звезiть
наш хлiб та складiть у стодолу!"  Вiн  добрий,  батько  хрещений,  вiн  її
послухає, звезе хлiб. А як же зрадiє мати, коли Харитя  прийде  до  неї  й
скаже: "А бачте, матусю кохана, а я ж вам не казала,  що  бог  поможе  нам
зiбрати хлiб? Увесь хлiб у стодолi!" Мати з радощiв вичуняє, пригорне доню
до серця, поцiлує, i знову житимуть вони веселi та щасливi  i  не  згинуть
зимою з голоду...
   В печi щось бухнуло, засичало.
   То збiгав кулiш.
   Мерщiй кинулась Харитя до печi, одставила горщик,  доглянула  страву  й
насипала в полив'яну миску гарячого кулiшу. Мати виїла ложок зо двi  та  й
поклала ложку. Страва здалась їй несмачною, противною. Харитя  їла  чи  не
їла, швиденько помила посуд, поскладала його на мисник,  засунула  сiнешнi
дверi i стала навколiшки  перед  образами  молитися  богу.  Вона  складала
ручки, хрестилась, зiтхала та здiймала очi догори  i  дивилась  пильно  на
образ, де був намальований бог-отець. Вона вiрила, що господь любить дiтей
i не дасть їх на поталу. Адже недурно тримає вiн у руцi золоте  яблучко  з
хрестиком: певне, вiн дасть те яблучко добрiй, слухнянiй дитинi. I  Харитя
своїм дитячим лепетом прохала у бога здоров'я слабiй матусi, а  собi  сили
вижати ниву. Ся думка не давала їй спокою, їй  хотiлося  швидше  дiждатися
ранку. "Ляжу зараз спати, щоб завтра ранiше прокинутися",- подумала Харитя
й, поставивши коло мами воду на нiч, лягла на лаву. Але сон  не  злiплював
їй очей, вiн десь утiк з цiєї хати, бо й недужа мати не спала й  стогнала.
Повний мiсяць дивився у вiкно i на коминi намалював також вiкно  з  ясними
шибками та чорними рамами. Харитя поглядала в той куток, де лежав серп,  i
думала свою думу. А надворi так мiсячно, ясно, хоч  голки  збирай.  Харитя
сiла на лавi  i  глянула  у  вiкно.  В  iмлистiй  далинi,  осяянi  срiбним
промiнням мiсячним, стояли широкi лани золотого жита  та  пшеницi.  Високi
чорнi тополi, як вiйсько, стояли рядами край  дороги.  Синє  небо  всипане
було зорями. Зорi тихо тремтiли... "А що, якби тепер вийти на ниву? Е, нi,
страшно, вовк вибiжить з лiсу, русалки залоскочуть,  страхи  повилазять  з
пшеницi..." I Харитi справдi стало страшно, вона знов поклалася на лавi  i
одвернулась од вiкна.
   - Чому ти не спиш, доню? - питає мати.
   - Так... я зараз спатиму, мамо!
   Мати стогне, а Харитю живий жаль бере за серце. Бiднi мама! Все  болить
у них. Коли б той добрий бог послав їм полегкiсть! Аж ось трохи  згодом  i
слаба мати, i копи на полi, i русалки, i вовк,  i  ясне  вiкно  на  коминi
змiшуються в якiйсь кумеднiй плутанинi. Сон, влетiвши до хати, бере Харитю
пiд своє крило.  Срiбний  промiнь  мiсячний  тихо  сяє  на  бiлiй  головцi
дiвчинки, всмiхається до нових  червоних  кiсникiв,  гуляє  по  смуглявому
видочку та по бiлих дрiбненьких  зубках,  що  виглядають  з-за  розтулених
повних уст.
   Харитя спить солодким сном.

   III

   Рано встало золоте сонечко. Рано, разом з сонцем, прокинулась i Харитя.
Хутенько зварила кулiш, нагодувала маму, сьорбнула й  сама  кiлька  ложок.
Упоравшись, зняла серп з полицi, поклала в  торбинку  хлiба  та  цибулi  i
зав'язалась рябенькою хусточкою. Далi поцiлувала маму й каже:
   - Пiду я, мамо, на вулицю до дiвчат, побавлюся трохи.
   - Iди, доню, та не барись..
   Iде Харитя селом, i якось їй чудно. Нiколи  не  ходила  вона  сама  так
далеко вiд хати. От вже й крайню хату минула,  вийшла  на  поле  й  стала,
задивившись в далечiнь на чудовий краєвид. I справдi було гарно  на  нивi,
несказанно гарно! Погiдне блакитне небо дихало на землю  теплом.  Половiли
жита й вилискувались на  сонцi.  Червонiло  цiле  море  колоскiв  пшеницi.
Долиною повилась рiчечка, наче хто  кинув  нову  синю  стрiчку  на  зелену
траву. А за  рiчкою,  попiд  кучерявим  зеленим  лiсом,  вся  гора  вкрита
розкiшними килимами ярини. Гарячою зеленою барвою горить на сонцi  ячмiнь,
широко стелеться килим ясно-зелоного вiвса, далi, наче риза  рути,  темнiє
просо. Межи зеленими килимами  бiлiє  гречка,  наче  хто  розiслав  великi
шматки полотна бiлити на сонцi. В долинi, край лiсу, висить синя  iмла.  I
над усiм тим розкинулось погiдне блакитне небо,  лунає  в  повiтрi  весела
пiсня жайворонкова. Вiють з поля  чудовi  пахощi  од  нестиглого  зерна  i
польових квiток. I добре Харитi на нивi, ї страшно. Стала вона й не  знає,
чи йти далi, чи вертатися. Але  виткнулась  десь  далеко  з  жита  червона
хустка жiноча, i Харитя  згадала  i  хвору  маму,  i  чого  прийшла.  Вона
подалася стежкою межи жита. Як тiльки Харитя  увiйшла  межи  жита,  гарний
краєвид зник. Босi ноженята ступали по втоптанiй стежцi, над головою, межи
колосками, як биндочка, синiло небо, а з обох бокiв, як стiни, стояло жито
й шелестiло вусатим колоссям. Харитя опинилась наче на днi в морi. В  житi
синiли  волошки  та  сокирки,  бiлiв  зiркатий  ромен,  червонiла   квiтка
польового маку.  Польова  повитиця  полiзла  догори  по  стеблинi  жита  i
розтулила свої бiлi делiкатнi квiточки. Харитя  мимохiдь  зривала  дорогою
квiточки та йшла все далi. Аж ось i їх нива. Вона добре  знає  свою  ниву,
ось i рiвчак той, що промила весняна вода. Харитя поклала торбинку,  взяла
в руки серп i почала жати. Тихо навкруги. Тiльки цвiркун цвiркоче в  житi,
шелестить сухий колос та iнколи запiдпадьомкає перепелиця. Жне Харитя, але
якось  недобре  йде  робота.  Довге  стебло  путається,  великий  серп  не
слухається в маленькiй руцi, колосся лоскоче спiтнiле личенько...  Аж  ось
щось наче впекло Харитю 'в палець. Вона вихопила руку й побачила на пальцi
кров. Серп випав Харитi з рук, лице скривилося  з  болю,  на  очi  набiгли
сльози, i Харитя от-от заплакала б гiрко, коли  б  не  нагадала  про  свою
бiдну маму. Швиденько обтерла вона кров  з  пальчика  спiдничкою,  затерла
врiзане мiсце землею i почала жати. Стерня коле  босi  ноги,  аж  на  плач
збирається Харитi, пiт великими краплями падає на землю, а бiдна  дiвчинка
жне та й жне. Якось обернулась Харитя назад, щоб покласти нажату  жмiньку,
глянула.навкруги - i страх обхопив її. Адже вона одна на нивi!  Ану,  який
страх вискочить iз жита  й  задушить  її!  Раптом  -  фуррр!..  Перепелиця
пурхнула  перед  самою  Харитею  i,  трiпочучи  короткими  крилами,  ледве
перенесла на кiлька ступнiв своє тяжке, сите тiло. Серце закалатало Харитi
в грудях з переляку; далi наче спинилось, i  Харитя  скаменiла  на  мiсцi.
Однiєю рукою стиснула жмiньку  жита,  другою  -  серп.  Лице  пополотнiло.
Здоровi сивi очi з  жахом  дивилися  в  жито.  За  хвилинку  Харитя  трохи
вiдiйшла. Серце знов застукало в грудях. Харитя наважилась тiкати.
   Стежкою наближались двi молодицi. Харитя постерегла їх,  знов  нагадала
недужу, бiдну маму i, схиливши русяву головку,  взялась  до  роботи.  Вона
мусить вижатiї жито! Вона мусить потiшити свою добру нещасну маму!
   Молодицi наблизилися до Харитi, впiзнали її i глянули одна на одну.
   - Ти що тут робиш, Харитю? - спитали разом. Харитя здригнулась, пiдвела
очi на молодиць i засоромилась.
   - Жну... мати слабi лежать... нема кому хлiб вижати... з голоду згинемо
зимою... В голосi її тремтiли сльози. Молодицi знов глянули одна на одну.
   - Бiдна ж ти, дитино, бiдна!..
   Враз Харитя почула, що сльози душать її. Зразу якось дуже жаль стало їй
слабої матерi, дуже заболiв той пальчик, що втяла серпом,  заболiли  ноги,
наколенi стернею, згадався переляк недавнiй,- сльози, мов град, посипалися
на землю, i Харитя, голосно хлипаючи, заридала.
   Молодицi кинулися до неї.
   - Що з тобою, дитино? Не  плач,  перепiлочко!  Мати  твоя,  дасть  бог,
одужає, а жито ми вижнемо, не дамо вам згинути з голоду. Ну, не  плач  же,
квiточко!
   Молодицi взяли на руки бiдну Харитю, цiлували, потiшали.
   - Ходiмо зараз до  матерi,  хай  вона  втiшиться,  що  має  таку  добру
дитину...
   Молодицi взяли за руки Харитю i подались стежкою назад у  село.  Харитя
йшла i тихо хлипала.

   IV

   Незабаром Харитина мати одужала. Молодицi вижали удовине жито, хрещений
батько Харитин звiз хлiб у стодолу,  i  сироти  вже  не  боялися  голодної
смертi.
   Мати цiлувала та пестила свою добру дитину, а Харитя щебетала:
   - Хiба я не казала вам, матiнко, що добрий бог  дасть  вам  здоров'я  i
поможе зiбрати хлiб? Хiба не на моє вийшло?..

   Липень 1891, с. Лопатинцi



   INTERMEZZO

   Присвячую Кононiвським полям

   Дiйовi особи:
   Моя утома.
   Ниви у червнi.
   Сонце.
   Три бiлих вiвчарки.
   Зозуля.
   Жайворонки.
   Залiзна рука города.
   Людське горе.

   Лишилось тiльки ще спакуватись...  Се  було  одно  з  тих  незчисленних
"треба", якi мене так утомили i не давали  спати.  Дарма,  чи  те  "треба"
мале, чи велике, - вагу те має, що кожен раз воно вимагає уваги, що  не  я
їм, а воно мною уже керує. Фактично стаєш невiльником сього  многоголового
звiра. Хоч на час увiльнитись вiд нього, забути, спочити. Я утомився.
   Бо життя безупинно i невблаганно iде на мене, як  хвиля  на  берег.  Не
тiльки власне, а i чуже. А врештi - хiба  я  знаю,  де  кiнчається  власне
життя, а чуже починається? Я чую, як чуже iснування  входить  в  моє,  мов
повiтря крiзь вiкна  i  дверi,  як  води  притокiв  у  рiчку.  Я  не  можу
розминутись з людиною. Я  не  можу  бути,  самотнiм.  Признаюсь  -  заздрю
планетам: вони мають свої орбiти, i нiщо не стає їм на їхнiй дорозi.  Тодi
як на своїй я скрiзь i завжди стрiчаю людину.
   Так, ти стаєш менi на дорозi i уважаєш,  що  маєш  на  мене  право.  Ти
скрiзь. Се ти одягла землю в камiнь й залiзо, се ти через вiкна будинкiв -
тисячi чорних ротiв - вiчно дихаєш смородом. Ти бичуєш  святу  тишу  землi
скреготом фабрик, громом колiс, брудниш повiтря пилом та димом, ревеш  вiд
болю, з радостi, злостi. Як звiрина. Скрiзь я стрiчаю  твiй  погляд;  твої
очi, цiкавi, жаднi, влазять  у  мене,  i  сама  ти,  в  твоїй  розмаїтостi
кольорiв й форм, застрягаєш  в  моїй  зiницi.  Я  не  можу  розминутись  з
тобою... я не можу бути самотнiм... Ти на тiльки йдеш поруч  зо  мною,  ти
влазиш всередину в мене. Ти кидаєш у моє серце,  як  до  власного  сховку,
свої страждання i свої болi, розбитi надiї i свою розпач. Свою жорстокiсть
i звiрячi iнстинкти. Весь жах, весь бруд свого iснування. Яке  тобi  дiло,
що ти мене мучиш? Ти хочеш буть моїм паном, хочеш взяти мене... мої  руки,
мiй розум, мою волю i моє серце... Ти хочеш виссать мене, всю мою кров, як
той вампiр. I ти се робиш. Я живу не так, як хочу, а як ти  менi  кажеш  в
твоїх незлiченних "треба", у безконечних "мусиш".
   Я утомився.
   Мене втомили люди. Менi докучило бути заїздом, де вiчно  товчуться  отi
створiння, кричать, метушаться i смiтять.  Повiдчиняти  вiкна!  Провiтрить
оселю! Викинуть разом iз смiттям i тих, що смiтять. Нехай увiйдуть у  хату
чистота й спокiй.
   Хто дасть менi втiху бути самотнiм? Смерть?
   Сон?
   Як я чекав їх часом!
   А коли приходив той прекрасний брат смертi i брав мене до себе - люди i
там чигали на мене. Вони сплiтали своє iснування з моїм в  химерну  сiтку,
намагались налити мої вуха та  моє  серце  тим,  чим  самi  були  повнi...
Слухай-но,  слухай!  Ти  й  тут  несеш  до  мене  свої  страждання?   Своє
мерзенство? Моє серце не може бiльше вмiстити. Воно повне ущерть. Дай менi
спокiй...
   Так було по ночах.
   А вдень я здригався, коли чув за собою тiнь  вiд  людини,  i  з  огидою
слухав ревучi потоки людського життя, що мчали назустрiч, як дикi конi,  з
усiх городських вулиць.

   * * *

   Поїзд летiв, повний людського гаму. Здавалось,  город  витягує  в  поле
свою залiзну руку за мною i  не  пускає.  Мене  дратувала  непевнiсть,  що
тремтiла в менi: чи розтулить рука свої залiзнi пальцi, чи  пустить  мене?
Невже я вирвусь вiд сього зойку та увiйду у безлюднi зеленi простори? Вони
замкнуться за мною, i надаремне клацати буде кiстками залiзна рука? I буде
навколо i в менi тиша?
   А коли все отеє сталось, так просто i непомiтно, я не  почув  тишi:  її
глушили чужi голоси, дрiбнi, непотрiбнi  слова,  як  трiски  i  солома  на
весняних потоках...
   ...Одна  знайома   дама   п'ятнадцять   лiт   слабувала   на   серце...
трах-тарах-тах...   трах-тарах;тах...   Дивiзiя   наша   стояла    тодi...
трах-тарах-тах...  Ви  куди  iдете?..  Прошу  бiлети...  трах-тарах-тах...
трах-тарах-тах...
   Якийсь зелений хаос крутився круг мене i хапав бричку за всi колеса,  а
неба тут було так багато, що очi тонули в нiм, як в морi, та шукали, за що
б зачепитись. I були безпомiчнi.
   Врештi ми вдома. Бiлi  стiни  будинку  вертають  менi  притомнiсть.  Як
тiльки бричка вкотилась на широкий зелений двiр - закувала зозуля. Тодi  я
раптом почув велику тишу. Вона виповняла весь  двiр,  таїлась  в  деревах,
залягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо,  що  менi  соромно
стало калатання власного серця.

   * * *

   Десять чорних кiмнат, налитих пiтьмою по самi вiнця. Вони облягають мою
кiмнату. Я зачиняю дверi, наче боюся, що свiтло  лампи  витече  все  крiзь
шпари. От я i сам. Навкруги нi душi. Тихо й безлюдно, а однак я  щось  там
чую, поза своєю стiною. Воно менi заважає. Що там?
   Я чую твердiсть i форму затоплених на днi чорної пiтьми меблiв i  скрип
помосту пiд їх вагою. Ну що ж, стiйте собi на мiсцi, спочивайте  спокiйно.
Я не хочу про вас думати. Я краще ляжу. Погашу лампу i сам потону у чорнiй
пiтьмi. Може, i я обернусь  тодi  у  бездушний  предмет,  який  нiчого  не
почуває, в "нiщо". Так добре було б стати "нiчим" - безгласним, непорушним
спокоєм. Однак там, за моєю стiною, щось є. Я знаю, що коли б отак  увiйти
в темнi кiмнати i чиркнуть сiрником, як все скочило б раптом на своє мiсце
- стiльцi, канапи, вiкна i навiть карнизи.  Хто  знає,  може  б,  око  моє
встигло зловити образ людей, блiдих, невиразних, як з гобеленiв, всiх тих,
що лишили свої обличчя в дзеркалах, свої голоси по  шпарах  i  закамарках,
форми - в м'яких волосяних матрацах меблiв, а тiнi - по стiнах. Хто  знає,
що робиться там, де людина не може бачити...
   Ну от! Якi дурницi. Ти хотiв тишi й безлюддя -  i  тепер  маєш.  Хитаєш
головою! Не вiриш в безлюддя?
   Хiба я що знаю? Хiба я знаю...  Хiба  я  можу  впевненим  бути,  що  не
вiдхиляться дверi... отак трошки,  з  легким  скрипiнням,  i  з  невiдомої
темряви, такої глибокої та безконечної, не почнуть  виходити  люди...  всi
тi, що складали у моє серце, як до власного сховку,  свої  надiї,  гнiв  i
страждання або криваву жорстокiсть звiра. Всi тi, що я не можу розминутись
iз ними, що мене  утомили...  Що  ж  дивного  в  тiм,  коли  вони  ще  раз
прийдуть... От я їх вже бачу. Ба, ба! Як вас багато... Се  ви,  що  з  вас
витекла кров в маленьку дiрку вiд солдатської  кульки,  а  се  ви...  сухi
препарати; вас завивали у бiлi мiшки, гойдали на  мотузках  в  повiтрi,  а
потому складали в погано прикритi ями, звiдки вас вигрiбали  собаки...  Ви
дивитесь на мене з докором - i ваша правда. Знаєте, я раз  читав,  як  вас
повiшали цiлих дванадцять... Цiлих дванадцять... i позiхнув. А другий  раз
звiстку про ряд бiлих мiшкiв заїв стиглою  сливою.  Так  взяв,  знаєте,  в
пальцi чудову сочисту сливу... i почув в ротi приємний солодкий смак... Ви
бачите, я навiть не червонiю, лице моє бiле, як i у вас, бо жах  висмоктав
з мене всю кров. Я не маю  вже  краплi  гарячої  кровi  й  для  тих  живих
мертвякiв, серед яких ви йдете, як кривава мара. Проходьте! Я утомився.
   А люди йдуть. За одним другий i третiй,  i  так  без  кiнця.  Вороги  й
друзi, близькi й стороннi - i всi кричать у мої вуха  криком  свого  життя
або своєї смертi, i всi лишають на душi моїй слiди своїх  пiдошов.  Затулю
вуха, замкну свою душу i буду кричати: тут вхiд не вiльний!
   ...Розплющую очi i раптом бачу у вiкнах глибоке небо i вiти берези. Кує
зозуля. Б'є молоточком у кришталевий великий дзвiн - ку-ку! ку-ку! - i сiє
тишу по травах. Уявляється раптом зелений двiр  -  вiн  вже  поглинув  мою
кiмнату, - я зскакую з лiжка i гукаю в вiкно до зозулi: "Ку-ку... ку-ку...
Добридень!.."
   Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зеленi. Бiжу на подвiр'я.  А
там бряжчать залiзнi цепи i люто гвалтують собаки. Великi  бiлi  вiвчарки,
наче ведмедi, скачуть на заднiх лапах, i скаче на них довга кудлата вовна.
Пiдходжу ближче. Ну, чого ти, собако... як тебе звать? Ну, годi, Оверко...
Не чує, не бачить. Скачуть червонi очi, скаче широкий лоб i  бiлi  хутрянi
ногавицi. Рветься й не може вискочить зовсiм зубата лють з глибокої пащi i
лиш пiдкида копицею вовни. Ну, чого ж ти, Оверко? Чого горять твої червонi
очi i стоплюють у вогнi разом страх i зненависть? Я не ворог тобi  i  тебе
не боюсь. Ти можеш, найбiльше, видерти шматок мого тiла або вточити  кровi
з моєї литки... Ах, яка се дрiбниця! Яка се дрiбниця, коли  б  ти  знав.".
Ну, цить же, собако, цить. Правда, я розумiю, ланцюг... Може, ти бiльше на
нього сердитий, анiж на мене... То через нього твої  переднi  лапи  мусять
хапати повiтря, то вiн душить за горло i вганяє назад у нього твою вогняну
злiсть. Почекай трошки. Зараз будеш на волi. Що-то тодi  ти  менi  зробиш?
Ну, стiй же спокiйно, не шамочись, поки скинуть з тебе ланцюг...  а  тепер
гайда. Куди ж ти, куди? Ха-ха! От дурна псина. Очi заплющила, голову вбiк,
взяла разом ногами - i без пам'ятi мчиться наослiп.  Рве  пазурами  траву,
вiдкидає вiд себе, i летять навздогiн за нею збитi на задку кудли. Ну, а я
ж - як? Забула?
   Тепер у кружка... у кружка... ще раз... отак. У,  благородна  псина,  -
тобi воля дорожча, нiж задоволена злiсть.
   Тим часом менi рекомендують Паву, поважну матрону, i її  другого  сина.
Се страшний Трепов. Тодi як Оверко чистий сангвiнiк i на  все  накидається
ослiп, наче перед червоними очима вiчно висить у нього  рожевий  туман,  -
Трепов солiдний, розважний. Вiн зовсiм солiдно, обдумано наче,  перекусить
вам горло, i в його сильних ногах, що стануть на вашi груди,  буде  багато
самоповаги. Навiть коли вiн спокiйно лежить  i  вичiсує  блiх  з  рожевого
живота, пильнують пiдрiзанi вуха, дума широкий лоб i  так  солiдне  звисає
мокрий язик з iкластої пащi.

   * * *

   Мої днi течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлiбом.
Безконечнi стежки, скритi, iнтимнi, наче для самих близьких,  водять  мене
по нивах, а ниви котять та й котять зеленi хвилi i хлюпають ними аж в краї
неба. Я тепер маю окремий свiт, вiн наче перлова скойка: стулились  краями
двi половини - одна зелена, друга блакитна -  й  замкнули  у  собi  сонце,
немов перлину. А я там ходжу i шукаю  спокою.  Йду.  Невiдступно  за  мною
летить  хмарка  дрiбненьких  мушок.  Можу  подумать,  що  я  планета,  яка
посувається разом iз сателiтами. Бачу, як синє небо надвоє  розтяли  чорнi
дихаючi крила ворони. I вiд того - синiше небо; чорнiшi крила.
   На небi сонце - серед нив я. Бiльше нiкого. Йду. Гладжу рукою  соболину
шерсть ячменiв, шовк колосистої хвилi. Вiтер  набива  менi  вуха  шматками
згукiв, покошланим шумом. Такий вiн  гарячий,  такий  нетерплячий,  що  аж
киплять вiд нього срiбноволотi вiвса.  Йду  далi  -  киплять.  Тихо  пливе
блакитними рiчками льон. Так тихо, спокiйно в зелених берегах, що хочеться
сiсти на човен й поплисти. А там ячмiнь хилиться й  тче...  тче  з  тонких
вусiв зелений  серпанок.  Йду  далi.  Все  тче.  Хвилює  серпанок.  Стежки
змiяться глибоко в житi, їх око  не  бачить,  сама  ловить  нога.  Волошки
дивляться в небо. Вони хотiли бути як небо i стали як  небо.  Тепер  пiшла
пшениця. Твердий безостий колос б'є по руках, а стебло лiзе пiд ноги.  Йду
далi - усе пшениця й пшениця. Коли ж сьому край буде?  Бiжить  за  вiтром,
немов табун лисиць, й блищать на сонцi  хвилястi  хребти.  А  я  все  йду,
самотнiй на землi, як сонце на небi, i так менi добре, що не паде мiж нами
тiнь когось третього. Прибiй колосистого моря  йде  через  мене  кудись  у
безвiсть.
   Врештi стаю. Мене спиняє бiла пiна гречок, запашна, легка,  наче  збита
крилами бджiл. Просто пiд ноги лягла спiвуча арфа й гуде  на  всi  струни.
Стою i слухаю.
   Повнi вуха маю того дивного  гомону  поля,  того  шелесту  шовку,  того
безупинного, як текуча вода, пересипання зерна. I повнi очi  сяйва  сонця,
бо кожна стеблина бере вiд нього й назад вертає вiдбитий вiд себе блиск.
   Раптом все гасне, вмирає. Здригаюсь. Що таке? Звiдки? Тiнь? Невже хтось
третiй?  Нi,  тiльки  хмарка.  Одна  хвилинка  темного  горя  -  i   вмить
усмiхнулось направо, усмiхнулось налiво - i золоте поле махнуло крилами аж
до країв синього неба. Наче хотiло злетiти. Тодi тiльки передо мною встала
його безмежнiсть, тепла, жива, непереможна мiць. Вiвса, пшеницi, ячменi  -
все се зiллялось в одну могутню хвилю; вона  все  топить,  все  забирає  в
полон. Молода сила тремтить i поривав з кожної жилки стебла;  клекотить  в
соках надiя й те велике жадання, що його  звати  -  плодючiсть.  Я  тiльки
тепер побачив село - нужденну купку солом'яних стрiх. Воно ледве  помiтне.
Його обняли й здушили зеленi руки, що  простяглися  пiд  самi  хати.  Воно
заплуталось в нивi, як в павутиннi мушка. Що  значить  для  тої  сили  отi
хатки? Нiчого. Зiллються над ними зеленi хвилi й поглинуть. Що значить для
них людина? Нiчого. Он вийшла в поле дрiбна бiленька  цятка  i  потопла  у
нiм. Вона кричить? Спiває? I робить рух? Нiма безвладнiсть  просторiв  все
се ковтнула. I знов нiчого. Навiть слiди людини затертi  й  закритi:  поле
сховало стежки i дороги. Воно лиш котить та й котить зеленi хвилi i хлюпає
ними аж в краї неба. Над  всiм  панує  тiльки  ритмiчний,  стриманий  шум,
спокiйний, певний у собi, як живчик вiчностi. Як крила  тих  вiтрякiв,  що
чорнiють над полем: байдужно i безупинно роблять  в  повiтрi  круг,  немов
говорять: так буде вiчно... так буде вiчно... in saecula saeculorum...  in
saecula saeculorum ...[1]

   * * *

   Пiзно я повертався додому. Приходив обвiяний духом  полiв,  свiжий,  як
дика  квiтка.  В  складках  своєї  одежi   приносив   запах   полiв,   мов
старозавiтний Iсав. Спокiйний, самотнiй, сiдав десь  на  ганку  порожнього
дому й дивився, як будувалась нiч. Як вона ставила легкi колони, заплiтала
сiткою тiней, зсувала й пiдносила вгору непевнi, тремтячi  стiни,  а  коли
все се змiцнялось й темнiло, склепляла над ними зоряну баню.
   Тепер я можу спокiйно спати, твої мiцнi стiни стануть мiж мною i  цiлим
свiтом. На добранiч вам, ниви. Й тобi, зозуле. Я знаю, завтра  з  ранiшнiм
сонцем влетить до мене в хату твоє жiноче контральто: "Ку-ку!..  ку-ку!.."
I зразу дасть менi настрiй привiт твiй, моя найближча приятелько.

   * * *

   Трепов! Оверко! Пава! Чотири пальцi у рот -  i  дикий  степовий  свист.
Бiжать. Як троє  бiлих  ведмедiв.  Може,  вони  мене  роздеруть,  а  може,
приймуть запросини в поле. Хо-хо! Той Оверко не може  без  штук.  Стрибає,
наче дурне теля, i скоса наводить червоне  око.  Трепов  гордо  несе  свою
вовну i ставить ноги, наче бiлi колони. Його пiдрiзанi вуха стрижуть. Пава
ступає поважно, меланхолiйно хитає задом i одстає. Я йду за ними,  i  менi
видно легке гойдання всiх трьох крислатих  хребтiв,  м'яких,  вовнистих  й
звiряче сильних.
   Їм трохи не до вподоби, здається, занадто гаряче  сьогоднi  сонце,  яке
робить iз них такi яскравi плями, але я повний  приязнi  до  сонця  i  йду
просто на нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною - крий боже! Яка
невдячнiсть! Я дуже щасливий, що стрiчаюсь з  ним  тут,  на  просторi,  де
нiхто не затулить його обличчя, i кажу до нього: сонце! я тобi вдячний. Ти
сiєш у мою душу золотий засiв - хто знає, що вийде з того  насiння?  Може,
вогнi?
   Ти дороге для мене. Я п'ю тебе, сонце, твiй теплий зцiлющий напiй, п'ю,
як дитина молоко з матернiх грудей, так само теплих i дорогих. Навiть коли
ти палиш - охоче вливаю в себе вогняний напiй й п'янiю вiд нього.
   Я тебе люблю. Бо... слухай:
   З тьми "невiдомого" з'явився я на свiт, i перший вiддих, i  перший  рух
мiй - в темрявi матернього лона. I досi той морок надi мною  панує  -  всi
ночi, половину мого життя стоїть вiн мiж мною й тобою. Його слуги - хмари,
гори, темницi - закривають тебе вiд мене - i всi троє ми знаємо добре,  що
неминуче настане час, коли я, як сiль у водi, розпущусь в нiм  навiки.  Ти
тiльки гiсть в життi моїм, сонце, бажаний гiсть, - i коли ти  вiдходиш,  я
хапаюсь за тебе. Ловлю останнiй промiнь на хмарах, продовжую тебе у вогнi,
в лампi, у фейєрверках, збираю з квiток, з смiху дитини, з  очей  коханої.
Коли ж ти гаснеш i тiкаєш вiд мене - творю твою подобу,  даю  наймення  їй
"iдеал" i ховаю у серцi. I вiн менi свiтить.
   Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як  засмалило  тiло,  щоб
вона була недоступна для комариного жала... (Я себе  ловлю,  що  до  сонця
звертаюсь, як до живої iстоти.  Невже  се  значить,  що  менi  вже  бракує
товариства людей?)
   Ми йдемо серед поля. Три бiлих вiвчарки i я. Тихий  шепiт  пливе  перед
нами, дихання молодих колоскiв збирається  в  блакитну  пару.  Десь  збоку
вогко пiдпадьомкає перепел, бренькнула  в  житi  срiбна  струна  цвiркуна.
Повiтря тремтить вiд спеки, i в срiбнiм  маревi  танцюють  далекi  тополi.
Широко, гарно, спокiйно.
   Собакам душно. Лягли на межi, як три  копицi  вовни,  звiсили  з  ротiв
язики i носять боками з коротким свистом.  Я  сiв  бiля  них.  Всi  тiльки
дихаєм. Тихо.
   Час зупинився чи лине? Може, пора?
   Лiниво всi встали, лiниво ступаєм з ноги  на  ногу  й  несемо  обережно
додому спокiй. Йдемо повз чорний пар. Тепло дихнула  в  лице  пухка  чорна
рiлля, повна спокою й надiї. Вiтаю. Спочивай тихо пiд сонцем,  ти  така  ж
втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу пiд чорний пар...

   * * *

   Нiколи перше не почував я так ясно зв'язку з землею, як тут. В  городах
земля одягнена в камiнь й залiзо - i недоступна. Тут я  став  близький  до
неї. Свiжими ранками я перший будив сонну ще воду  криницi.  Коли  порожнє
вiдро плескалось денцем об її груди, вона ухала гучно спросоння у  глибинi
й лiниво вливалась у нього. Потому тремтiла, сиза  на  сонцi.  Я  пив  її,
свiжу, холодну, ще повну снiв, i хлюпав нею собi у лице.
   Пiсля того було молоко. Бiлий  пахучий  напiй  пiнивсь  у  склянцi,  i,
прикладаючи його до уст, я знав, що то вливається в мене м'яка, як  дитячi
кучерi, вика, на якiй  тiльки  ще  вчора  цiлими  роями  сидiли  фiолетовi
метелики цвiту. Я п'ю екстракт луки.
   Або той чорний разовий хлiб, який так  гарно,  по-сiльськи  пахне.  Вiн
менi близький, наче дитина, що зросла на моїх очах. Он бiжить вiн  полями,
як дикий вовнистий звiр, i вигинає хребет. А  край  ниви  стоять  вiтряки,
наче пастки на нього, i готують вже зуби, щоб стерти зерно на бiлу муку. Я
все се бачу, i простi, безпосереднi мої стосунки з землею.
   Я тут почуваю  себе  багатим,  хоч  нiчого  не  маю.  Бо  поза  всякими
програмами й партiями - земля належить до мене. Вона моя. Всю її,  велику,
розкiшну, створену вже, - всю я вмiщаю в собi.  Там  я  творю  її  наново,
вдруге, - i тодi здається менi, що ще бiльше права маю на неї.

   * * *

   Коли лежиш в полi лицем до неба i вслухаєшся в многоголосу тишу  полiв,
то помiчаєш, що в нiй щось є не земне, а небесне.
   Щось наче свердлить там небо, наче струже метал, а вниз спадають тiльки
дрiбнi, просiянi згуки. Ниви шумлять навколо i заважають.  Жену  вiд  себе
голоси поля, i тодi на мене, як дощ, спадають  небеснi.  Тодi  пiзнаю.  Се
жайворонки. Се вони, невидимi, кидають  з  неба  на  поле  свою  свердлячу
пiсню. Дзвiнку, металеву й капризну, так що вухо ловить i не може  зловити
її переливiв. Може, спiває, може, смiється, а може, зайшлось вiд плачу.
   Чи не краще сiсти тихенько й заплющити очi? Я так i зроблю. Сiдаю. Круг
мене темно. Блискають тiльки гострi,  колючi  згуки,  i  дрiбно  сиплеться
регiт на металеву дошку, як шрiт. Хочу спiймати, записати у пам'ятi - i не
виходить. От-от, здається... Тью-i, тью-i, тi-i-i... Нi,  зовсiм  не  так.
Трiйю-тiх-тiх... I не подiбно.
   Як вони оте роблять, цiкавий я знати? Б'ють дзьобами  в  золото  сонця?
Грають на його промiннях, наче на струнах? Сiють пiсню на  дрiбне  сито  i
засiвають нею поля?
   Розплющую очi. Тепер я певний, що з того  посiву  зiйшла  срiбна  сiтка
вiвсiв, гнеться й блищить, мов шабля, довговусий ячмiнь, пливе текуча вода
пшеницi.
   А згори сипле та й сипле... витрушує душу з дзвiночкiв,  струже  срiбнi
дошки i свердлить крицю, плаче, голосить i сiє регiт на  дрiбне  сито.  Он
зiрвався один яскравий згук i впав мiж ниви червоним куколем.
   Я вже бiльше нiчого не годен слухати. Та пiсня має у собi щось отруйне.
Будить жадобу. Чим бiльше слухаєш, тим бiльше хочеться  чути.  Чим  бiльше
ловиш, тим труднiше зловити.
   Тепер я бiгаю в поле й годинами слухаю, як в небi спiвають хори, грають
цiлi оркестри.
   Вночi прокидаюсь, сiдаю на лiжку й напружено слухаю, як щось  свердлить
мiй мозок, лоскоче серце i тремтить бiля вуха чимсь невловимим.
   Тью-i, тью-i, тi-i-i... Нi, зовсiм не так.
   Цiкавий я знати, як вони оте роблять?
   Врештi таки пiдгледiв.
   Сiра маленька пташка, як грудка землi, низько висiла над полем. Трiпала
крильми на мiсцi напружено, часто i важко тягнула  вгору  невидиму  струну
вiд землi аж до неба. Струна тремтiла й гучала.  Тодi,  скiнчивши,  падала
тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо з землею в  голосну
арфу i грала на струнах симфонiю поля.
   Се було прекрасно.

   * * *

   Так протiкали днi мого intermezzо серед безлюддя,  тишi  i  чистоти.  I
благословен я був мiж золотим сонцем й  зеленою  землею.  Благословен  був
спокiй моєї душi. З-пiд старої сторiнки життя визирала нова i  чиста  -  i
невже я хотiв би знати. Що там записано буде? Не затремтiв би бiльше перед
тiнню людини i  не  жахнувсь  вiд  думки,  що,  може,  горе  людське  десь
причаїлось i чигав на мене?
   Коли таке станеться чудо, то  се  буде  ваша  заслуга,  зеленi  ниви  з
шовковим шумом, й твоя, зозуле. Твоє журливе "ку-ку" спливало,  як  сльози
по плакучiй березi, i змивало мою утому.

   * * *

   Ми таки стрiлись на нивi - i мовчки стояли хвилину - я i людина. То був
звичайний мужик. Не знаю, яким я йому здався, але  крiзь  нього  я  раптом
побачив купу чорних солом'яних стрiх,  затертих  нивами,  дiвчат  у  хмарi
пилу, що вертають з чужої роботи, брудних, негарних, з обвислими  грудьми,
кiстлявими  спинами...  блiдих  жiнок  у  чорних  подертих  запасках,   що
схилились, як тiнi, над коноплями... пранцюватих дiтей всумiш з  голодними
псами... Все, на що дивився й чого наче не бачив. Вiн був  для  мене  наче
паличка дирижера, що викликає раптом з мертвої тишi цiлу хуртовину згукiв.
   Я не тiкав; навпаки, ми навiть почали розмову, наче давнi знайомi.
   Вiн говорив про речi, повнi жаху для мене, так просто  й  спокiйно,  як
жайворонок кидав на поле пiсню, а я стояв та слухав,  i  щось  тремтiло  в
менi.
   Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? I  я  не  тiкаю!  Вже  натяглися
ослабленi струни, вже чуже горе може грати на них!
   Говори, говори...
   Що говорити? У сiм зеленiм  морi  вiн  має  тiльки  краплину.  До  кого
прийшла гарячка та подушила дiти, тому  ще  легше.  На  iншого  зглянеться
бог... А в нього аж п'ять ротiв, як вiтрякiв, щось треба кинуть на жорна.
   "П'ятеро дiток голодних чомусь не забрала гарячка".
   Говори, говори...
   Люди хотiли голiруч землю узяти, а тепер  мають:  хто  їсть  сиру,  хто
копає її в Сибiру... Йому ще нiчого: рiк лупив вошi в тюрмi, а  тепер  раз
на тиждень становий б'є йому морду...
   "Раз на тиждень б'ють людину в лице".
   Говори, говори!..
   Як тiльки недiля - люди до церкви, а вiн  "на  явку"  до  станового.  А
все-таки менша образа, як  вiд  своїх.  Боїшся  слово  сказати.  Був  тобi
приятель i однодумець, а тепер, може, продає тебе нишком. Вiдiрвеш  слово,
як шматок серця, а вiн кине його собакам.
   "Найближча людина готова продати".
   Говори, говори!..
   Ходиш мiж людьми, як мiж вовками. Одно - стережешся. Скрiзь настороженi
вуха, скрiзь простягненi руки. Бiдний в убогого тягне  сорочку  iз  плоту,
сусiд в сусiда, батько у сина.
   "Мiж людьми, як мiж вовками".
   Говори, говори...
   Людей їдять пранцi, нужда,  горiлка,  а  вони  в  темнотi  жеруть  один
одного. Як нам свiтить ще сонце i не погасне? Як можемо жити?
   Говори, говори. Розпечи гнiвом небесну баню. Покрий її хмарами  твойого
горя, щоб були блискавка й грiм. Освiжи  небо  i  землю.  Погаси  сонце  й
засвiти друге на небi. Говори, говори...

   * * *

   Город знову простяг по мене свою залiзну руку на зеленi ниви. Покiрливо
дав я себе забрати, i поки залiзо тряслось та лящало, я ще раз,  востаннє,
вбирав у себе спокiй рiвнини, синю дрiмоту  далеких  просторiв.  Прощайте,
ниви. Котiть собi шум свiй на позолочених сонцем хребтах. Може, комусь вiн
здасться, так як менi. I ти, зозуле, з вершечка  берези.  Ти  теж  строїла
струни моєї  душi.  Вони  ослабли,  пошарпанi  грубими  пучками,  а  тепер
натягаються знову. Чуєте? Ось  вони  бренькнули  навiть...  Прощайте.  Йду
помiж люди. Душа готова, струни тугi, наладженi, вона вже грає...

   Вересень 1908 р.

   [1] На вiки вiчнi

Last-modified: Sat, 31 Aug 2002 10:36:43 GMT

Оцените этот текст: