то-синi. Червонi помпони конюшини, немов їжачки, стовбурчили щетину з трилистих пiдставок, а пахучий чебрець ткав по схилу гори гелiотроповий килим. Кашка розкрила скрiзь парасольки. Серед бiлих наметiв її трiпались крильця синiх метеликiв. Часом на парасольку спускався жук i ловив сонце в зелене дзеркало крил. Устя таїла вiддих, щоб його не злякати. Похмурий звiробой викидав купи зiрок, яскраво-жовтих, проте сумних, як золотi кутаси на чорних боках домовини, а обiк нього виганяв сiре та вузлувате стебло петрiв батiг, по якому дряпались зрiдка блакитнi квiти, полинялi й нечесанi. З трави на Кирила наводив око ромен. Дрiбнi дзвiночки розбiгались по луцi i сiяли сум, такi делiкатнi i такi нiжнi, що самi дивувались, як животiють на свiтi. Недоступна кропива, обважнiла насiнням, немов бджола пергою, хазяйновито шепталась по своїх леговищах. А там знов волохата центаврiя хилилась на всi чотири боки, немов хотiла засипать синьо-рожевим цвiтом усi простори. Оддаль кiнський щавель, зрудiлий на сонцi, куривсь брунатним димом, як похоронний факел, i стояли поважно, як золотi семисвiчники по древнiх храмах, коров'яки. Кирило показував Устi долини, де евфорбiя таємничо котила в сочистих та сирових, як дiйки корови, стеблинах молоко од темно-соснового низу до жовтих кругленьких розеток. На високих мiсцях порiс, як джунглi, сивий полин i п'янив повiтря гiркими пахощами, густими й задушливими. То там, то сям простягались до сонця котячi лапки, сухi, бездушнi, м'якенькi, немов оксамит, а мiж ними польова м'ята кожну пару листочкiв прибрала в пояс з гелiотропiв. Устi з Кирилом здавалось, що наївнi дiантуси червонiли в травi, як дитячi обличчя, а над ними схиляв свої вiти журливий дрiк i плакав золотими сльозами. Окремо займали великi простори будяки, синi, аж сизi. Вони здавались покинутим вогнищем, що конало передсмертним блакитним димком. А там, по луках, свiтила жовта кульбаба, як зорi на небi, крутилась на однiй нiжцi березка, мiцно тримався землi деревiй, кивала сiрими вiтами собача рожа i на горохах сидiли, як метелi, бiло-рожевi, червоно-синi i жовтогарячi квiти. Се була оргiя квiтiв i трав, п'яний сон сонця, якесь шаленство кольорiв, пахощiв, форм... Устя лежала i гризла якесь стебло, а Кирило нагнув до себе кущ зiлля й припав до нього гарячим обличчям. I от без слiв, без намови очi їх стрiлись, як чотири найкращих квiтки, i уста простяглися до уст. I разом з солодкою вогкiстю в одно зiллявся смак гiркої трави... Раз пiсля того щось сталось. Коли був сам, серед ночi у своїй хатi, хтось кинув слово: - Зрадник. Голосно i виразно. Зрадник? Хто? Кирило озирнувся, але тiнi спокiйно лежали i спокiйно блищали при свiтлi лампи малюнки на мiщанських шпалерах. Вiн сiв на лiжко i несвiдомо схопивсь за кишеню, де й досi лежав нерозпечатаний лист. Але не вийняв. Якась ворожнеча, якась вiдраза загарчала у ньому, немов збуджений пес, й рука безвладно впала назад. Почув утому i тихо сидiв та прислухався, як у порожнiх грудях лунало те слово. В грудях, од яких раптом одпливла кров i шугнув холод, як у щiлину. Потому одразу зробилось душно, гаряча хвиля пiднялась десь знизу, залляла ту порожнечу, вдарила в голову й зiгнала Кирила з лiжка. Чорт! Вiн має право. Право на повне життя... право двадцяти лiт... Право одного життя, що не повториться бiльше... Хто заборонить? Хто може? Хто може згасить його "я", стерти всi кольори, знищити запах... хоч би то було потрiбне для тисячi других? Других, яких навiть не знає. Чорт! Вiн не оддасть їм всього... вiн має право й собi щось лишити... Все в нiм кипiло i гнало по хатi, од стiни до стiни, з кутка в куток. "Зрадник!" Хай йому скажуть се у лице! Тодi побачать... Йому сказали се у лице! Те друге, що жило у ньому, те справжнє i невгомонне "я". "Я", що так ясно горiло у ньому... палило в полум'ї все особисте, нечисте, звiряче. Але перше змагалось, боролось, хотiло жити, кричало про своє право й тягло до себе. Їх помирила втома. Безбарвна i каламутна, вона дрiмала десь в глибинi, наче туман пiд водою, i тiльки ждала, щоб простягти звiдтiль свої липкi обiйми... Що дiялось в свiтi? Хiба вiн знав? Не мав навiть охоти. Газет не читав, листiв не було, i нiхто не приходив до нього. Спочатку навiдувавсь хтось, але не мiг застати Кирила й покинув ходити. Вечорами, правда, як мiсто тихо свiтилось i тихо зiтхало пiсля денної утоми, вiн брав Устю за руку i йшов туди. Бродили по вулицях, як по чорних каналах, притулившись до себе, i врештi спинялись десь пiд вiкном, щоб послухать музику. Ховались у затiнку й ловили згуки. Устя любила веселе, приспiвувала стиха i стукала каблучками у такт, а в Кирила згуки скакали, як вогники, розцвiтались, як квiтки до схiд сонця. Пливли на хвилях свiтла, що лилися з вiкна, й родили тугу. За чимсь прекрасним i невiдомим, таким далеким i таким близьким... Раз щось чорне та пелехате закрило свiтло i розiрвало музику. - А! - А! - Се ви? - Я. Чорне трясло бородею та великим брилем, трясло Кириловi руку. Яким побитом? Обняло злегенька за стан i повело. Нагнулось й прохало. Не можна? Пусте. Тут недалеко, на дачi. Побачить жiнку i їхнє життя, згадають колишнє. Два роки... так, так, два роки, як вони бачились... Рука Кирила лежала в чужiй руцi, i дружнє тепло пестило збоку, але вiн чув якусь нехiть. А! Знову газети... i тi розмови... знов чорний привид, що потребує, як жертви, кровi i сил. Нi, вiн не може. Вiн пам'ятає того "бандита", що гримiв на зiбраннях, кликав до бою, гарячий, одважний, любимий... i його жiнку, таку маленьку, рухливу, що ще недавно була осередком. "Товариш Марiя..." Яким чудом вони ще на волi? Нi, вiн не хотiв би опинитись мiж ними. Його прохали, силомiць брали, i ранком вiн був вже на дачi. їх стрiла "товариш Марiя". Яка вона стала гладка й сирова у своєму капотi, що нашвидку застiбала на голiй шиї, ося годована гуска! Вона була така рада, тiльки скрiзь - ай, якi непорядки! Стискала руку i кинулась до стола, звiдки посипались раптом газети в опасках, нерозпечатанi, в туманi пилу. Чи ж їх тут не читають? Iван смiявся так добродушно i передягся зараз в широку блузу. У вiкна дивились грядки капусти i лiс кукурудзи, а квочка квоктала десь поблизу так хазяйновито, як i "товариш Марiя". На балконi їх чекав чай. За чаєм Iван зразу, немов поспiшався, пiдвищеним тоном почав розмову про сучаснi подiї. Марiя стиснула уста i з виразом затятого болю уперто мiшала чай. Виходило голосно дуже, може, занадто, так наче слова спадали в порожню бочку i там вже зростали. I щось непотрiбне i легке було у них, так наче хорий потiшав хорого на смертельному ложi. Всi почували - Марiя, що уперто мiшала чай, Кирило, з ворожнечею втоми, Iван, який голосно кидав гарнi слова, - всi почували, що десь недалеко, в сусiднiй кiмнатi, лежить мрець, якого треба i не можна забути. I через те тiльки ведеться розмова. Навiть квочка .квоктала про се бiля нiг, але на неї не звертали уваги. Тiльки тодi, як стрибнули курчата на ноги, а звiдти на стiл i покотились, мов жовтi клубочки, помiж склянками, слова Iвана розпливлись в усмiшку i скотились додолу по чорнiй бородi. - Цип, цип, цип... - лепетав нiжно Iван не тiльки устами, але й очима, i вплiв жовтий клубочок у чорну бороду бандита. - Цип, цип, цип... - витягала губи Марiя i тулила до рожевої шиї жовтий пушок. Повiтря зробилось легшим, порушились вiльно стiльцi, розмова зразу ожила i перейшла раптом на породи курей. Кирила прохали оглянуть дачне хазяйство. Корова звалася Гашка, мала чудове вим'я i всiм лизала руки. Каченята котились помiж ногами, сiрi й кругленькi, як грудки землi, чепурнi кури, задерши нескромно шпичастi хвости, порпались в гною i справно неслися на радiсть хазяйцi. Може, вiн хоче оглянуть яйця? Рудий бичок розставив ноги i тупо вперся очима в баркан, але вiн був високого роду: його життєпис варто послухать. Свиня рила подвiр'я. - Не бiйтесь, нагнiться... Чухайте... чухайте... помiж ногами, бо вiн се любить... Ах ти, кабасю!.. Чистої кровi беркшир... - Але ж, Iване: Йоркшир... - Гм... дивно... вiчно ти плутаєш... I раптом очi впали в город, на синє море капусти. - Марусе, бачиш? - Ах, боже... свинi в городi... Бiжи переймай... Трiснув патик, плигнуло тiло... Ач-чу! Гуч-га!.. Гупали ноги, мигтiли блузи помiж зеленим... Ас-са! Ги-ги!.. Одчинiть хвiртку!.. Ку-вi... ку-вi... Тверде, щетинясте розтяло повiтря, як куля, й черкнулось об ноги... Вiйнуло теплом людської пари, свиснув короткий вiддих, мигнули червонi обличчя - i тодi тiльки Кирило побачив, скiльки сил коштувала гонитва... Все се було таке далеке од того, чого Кирило боявся, як їхав на дачу. Тут можна бути спокiйним. Звiдки ж, замiсть спокою, ворухнулось у грудях щось неприязне, дражливе? Якесь гостре питання, що стало поперек грудей й кололо? Щось несподiвано прикре? В буднi Iван їздив на службу i повертався пiзно - в обiдню пору. Лаяв сучасне земство, в якому служив, глузував злiсно з тих лiбералiв, що так швидко змiнили овечу шкуру на вовчу. Збирав всю погань сучасних вiдносин, брудне й криваве шумовиння життя, - i в тому якась зла радiсть. Так краще. Нехай так буде. Чудесно!... Привозив новини. Мiж одною й другою ложкою борщу подавав звiстки про страту на смерть. Вiсiм повiшених. На смерть засуджено троє. Все молодi, ледве почали жити. Слова заїдались борщем, а в антрактi ставало вiдомим, що по селах стрiляють людей, як дичину. I все говорилось з таким спокоєм, з холодом навiть, наче факти з середнiх вiкiв, якi можна згадати, але не можна збагнути. Марiю цiкавили часом деталi - одiрванi бомбою ноги, скалiченi дiти, мiсце смертельної рани, але все се вмить витiсняла турбота, що перепiкся пирiг. Забувала одiрванi ноги, мертвих дiтей, повiшану молодь i бiгла до кухнi сваритись. По обiдi вони лягали спати. Спати - i по обiдi! Вони, може, навiть хропли - мiтинговий оратор Iван i "товариш Марiя"!.. Кирило вибiгав з хати, щоб того не чути. Спав i Кирило - правда, не вдень, - i по ночах його мучили сни. Уперто снилось, що вiн щось мусить... от конче, до болю чує, що вiн щось мусить... мусить - й не має сили, i сам не знає, що таке мусить... Вечорами приходила з сусiдньої дачi кучерява курсистка, заслана звiдкись. Вона приносила на обличчi казковий, не з сього свiту, захват, а пiд пахвою книжку, її стрiчали радо. Марiя цiлувала, а в Iвана усмiшка хвилями плила по чорнiй бородi. Вони наче цiлий день ждали її приходу i зараз сiдали за стiл. При свiтлi лампи, в маленькiй кiмнатi, що була як острiв на морi ночi, вони читали. Щось чудне, нездорове, химерне, з запахом мускусу - "A Rebours" Гюїсманса, "Сад муки", де кохання гнило, як рана, а "я" розцвiталось пишним отруйним цвiтом; оргiї духу i тiла, надприроднi iнстинкти i той протест всього проти усього... Або сперечались. Тодi їх обличчя горiли, в Марiї червонiли кiнчики вух й блищали очi, Iван ходив по кiмнатi з натхненним обличчям та дивував всiх зразками найкращих промов, а курсистка сидiла в казковому захватi, як королева в пiдводному царствi. I чим далi стояла думка або уява од того жаху й скорботи, якими повилась дiйснiсть, тим мiцнiше чiплялись за неї всi троє, наче спiшили проплисти, заплющивши очi, над глибиною, де спочивали уламки розбитого недавно корабля. Читання кiнчалось пiзно. Iван одводив курсистку до дому, а повернувшись, заставав жiнку при лампi. Затуливши долонями вуха, вона гарячкове дочитувала книжку, i в тишi лопотiли сторiнки, наче їх вiтер перегортав. Треба було лягати спати, але вони не могли помиритись, хто на нiч забере книжку. - Ти дочитаєш завтра, бо я ж пiду вранцi на службу, - протестував Iван. - Менi лишилось кiлька сторiнок. Можна б, здається, дать менi спокiй... - сердилась Марiя. - Ти дбаєш тiльки про себе... - А ти? I виходила сцена. Тепер нiхто вже не знiмав гострих, пекучих питань, як першого дня, коли Кирило приїхав на дачу. Гiсть дiстав вже належну честь, чого ж ще треба? Але се, як контраст, вставало непрохане i говорило. Щось невиразне, гнiтюче, тривожне, - i тiльки часами здавалось Кириловi, що вiн ось-ось зловить, ось-ось розв'яже, що саме мусить зробити... Кожен раз, як Iван прокидавсь по обiдi з припухлими трохи очима, блiдим обличчям та збитим волоссям i позiхав довго i смачно, - Кирило корчився якось та тiкав з хати, щоб того не бачить... А хiба ж завтра не буде те саме - служба, телята, символiзм i капуста? Припухлi очi i позiхання? Вiн мав доволi того "спокою". Йому робилось душно од того повiтря - i, не стямившись навiть, вiн кинув нарештi: - Як можете... ви... Свинство! Вiн хвилювався; слова виривалися трудно, наче з-пiд купи грузу, де довго лежали. - Ви, що... коли навкруги... Вони болiли, били не тiльки Iвана, отi слова, такi короткi i обом зрозумiлi. Розривали всi перепони i вилiтали, наче ракети. Як вiн мiг! Iван здвигнув плечима. А що ж вiн має робити? Серед загального знищення, апатiї, втоми?.. Вiн не герой... i хто має право вимагати од нього геройства!.. Вiн робив, коли можна було робити... Нiхто не має права.... так, так, нiхто не має права його попрiкнути... Пiдняли голос i обидва кричали. Сердито, злiсно. I в кожнiм зокрема кричав власний бiль, сором, кричала утома... кричала потреба, б'ючи другого, ранить себе... Розбiглись сердитi, обидва схвильованi. Кирило довго блукав, поки вгамувавсь трохи. Чи вiн був правий? Чи не образив даремне Iвана? Нi, треба наново розглянуть справу, без гнiву, спокiйно. Вiн мусить зараз побачить Iвана. Певно, вiн, бiдний, мучиться десь пiсля грубої сцени. Назад, додому!.. Тут близько... Ось вже бiлiють стiни... баркан, синя капуста... А ось... Побачив Iвана й Марiю. Вони пололи на грядцi, зiгнувшись. На зеленiй низинi, облитiй вечiрнiм сонцем, серед капусти виднiлись тiльки їх круглi зади, великий чорний i менший синiй, що нерухомо тулились рядочком, як емблема спокою. I було в образi тому таке гидке щось, таке противне, що Кирило здригнувся. Не пiшов на город, а подався до себе. I перше, що вiн зробив, - заклав руку в кишеню i витяг лист. Потертий, пом'ятий i сiрий. Роздер коверту й читав. Нi, ще не пiзно. Знайшов нарештi, що мусить зробити! I коли розбирав так при тьмяному свiтлi знищений лист, до нього з балкона донiсся голос Марiї: - Йдiть чаю пити! У нас сьогоднi пирiг!.. - Пи-рiг, рiг-рiг... - проспiвав басом Iван у добрiм настрої, так наче нiчого не сталось. Але Кирило не обiзвався. Збирався в дорогу. Вересень 1907 р. НЮРЕНБЕРЗЬКЕ ЯЙЦЕ Нарис Мабуть, всi ви, дiточки, бачили годинник; можете дiзнатись, глянувши на нього чи то вдень, чи вночi, котра година, можете почислити кожду хвилинку. А було колись так, що люди не знали, як рахувати час. Розрiзняли лише весну, лiто, осiнь та зиму, а добу дiлили на день та нiч. В лiтнiй ясний день, коли сонечко весело сяє на небi - пiзнавали люди, яка пора; але вночi або в глуху осiнь не вмiли дати собi ради. Не раз i не два думали люди над тим, як запобiгти лиховi. Та якось нiчого путнього не вигадували. Один англiйський король звелiв наробити одинакових каганцiв, розчислити, скiльки їх може згорiти в добу, i вiдтак, засвiчуючи один за другим, рахувати час. Але на такий дорогий годинник могли спромогтись лишень король та багатирi. Треба було, щоб каганцi горiли невиводно, щоб i вдень i вночi чоловiк доглядав їх та засвiчував новий, скоро догорить один. Багато було клопоту з тою вигадкою. Опiсля видумали люди пiщаний годинник. Брали двi склянi пляшечки з вузенькими шийками, насипали одну дрiбненьким пiском i злучали їх шийками докупи так, щоби пiсок мiг пересипатися з одної пляшечки до другої. Скоро лиш пiсок з горiшньої пляшечки пересиплеться в долiшню - перевертають її догори денцем, i пiсок знов сиплеться, як досi. Недорогий i дуже простий такий годинник, але i з ним чимало замороки,- раз у раз треба назирати за ним. Напослiдок винайшли дзигарi вежовi. Хто й як перший вигадав се диво - незвiсно. Кажуть, начебто араби першi вмiли робити дзигарi i що арабський калiф Гарун-аль-Рашид в р. 807 прислав дзигарi в дарунок французькому королевi Каролю Великому. Тодiшнi дзигарi не дзвонили i не мали вагадла. Вагадло приробили аж в XVII вiцi. Тодi також подiлили годину на 60 хвиль, а хвилю на 60 хвилинок. У великiй пригодi стали людям дзигарi. Але їх можна було побачити лиш на баштах королiвських та князiвських замкiв. Вандрiвник не мiг користати з них, бо буди дуже здоровi i тяжкi. Про бiдних людей годi i казати: вони мусили вдовольнитися помiччю сонця, котре однаково свiтить i багатим i бiдним. Довго, дуже ще довго треба було працювати, щоб вимислити годинник, вигiднiший та дешевший, щоб всi люди могли користати з нього. На початку XVI вiку в городi Нюренберзi проживав один мiдник - Петро Гельє. Старiсть бiлим волосом припорошила його голову, але вiн не згортав рук, не кидав працi. Всi мали його за чесного чоловiка та доброго робiтника. Опрiч свого ремесла, Петро Гельє кохався в механiцi. Раз якось навiдався до нього один iталiянець, з котрим Гельє, вандруючи, запiзнався в Флоренцiї. Вiд того часу старий мiдник кинув своє ремесло, по цiлим дням читав книжки, рисував i вирiзував всiлякi шруби та колiщатка. Жiнка Гельє та двоє дорослих синiв його не могли взяти втямки, чому такий працьовитий чоловiк кинув роботу, i вiд свiтання до смеркання корили та лаяли його. Не витримав старий Гельє i, кинувши власну оселю, перебрався до своєї замiжньої дочки. Добра донька дуже кохала свого батька, захистила його i, хоч сама була вбога, все робила, щоб заспокоїти його старiсть. На лихо, чоловiк її, кравець, був страшенно цiкавий i вiдтодi, як старий тесть оселивсь в його хатi, на хвилинку не мав спокою. Цiкавий кравець не знав механiки, i всякi колiщатка, шруби, з котрими раз у раз порався Петро Гельє, видавались йому чимсь незвичайним, дивовижним. Вiн слiдив очима за кождим кроком тестя. Одної днини старий мiдник пiшов до мiста, забувши зачинити свою хату. Кравець подався до тестьової кiмнати, радий, що може заспокоїти свою цiкавiсть. Здивований, майже з острахом роздивлявся вiн по кiмнатi, оглядав кождий кусок дроту, мiдi, залiза... Все видавалось йому незвичайним. Аж ось межи всiлякими струментами вглядiв вiн кругленьку, невелику штучку, котра якось дивно стукотiла i сичала. Спершу подумав вiн, що то йому почулося. Вхопив машинку в руки, приклав до одного вуха - стукотить; приклав до другого - не вгаває. Холодний пiт обiлляв бiдного кравця. Йому видалось, що в тiй кругленькiй штучцi сидить нечиста сила, i, не довго думавши, зо всiєї сили кинув нею об стiну, а сам, не озираючись, вибiг з кiмнати, хрестячись та читаючи молитву. "От воно що! - думав вiн, - от чого коханий тесть зачиняється в хатi, ховається вiд людей! Недармо ж жiнка та дiти витрутили тебе з хати! Спiзнався з чортом i зачинив його в машинцi! Годi! Не хочу жити пiд одним дахом з чортякою! Ще, борони боже, на суд потягнуть!.." Вернувшись додому i побачивши, що його праця попсована, старий Петро аж за голову взявся з туги. Стiльки працi, стiльки часу пропало марне! А тут ще дурний зять кричить, що не хоче жити в однiй хатi з чортом. Нещасний Гельє зв'язав в вузлик своє майно i вибiг з хати на вулицю. Тяжко йому було. Вiн думав: "Я старий, немощний... Прийде незабаром смерть i разом зо мною покладе в домовину i мою думку... I я не зроблю людям того добра, яке можу зробити. А тут ще нiхто не йме вiри, всi цураються мене, мов божевiльного. Що менi робити бiдному на свiтi? Ось що зроблю: пiду до суддi, попрошу його, щоб замкнув мене в тюрму. Там вже нiхто не перешкоджатиме менi". Так подумав та й пiшов до суддi. Суддя тiльки що скiнчив свою роботу i хтiв йти обiдати. Побачивши нового прохача, вiн дуже здивувався. - Добродiю! - сказав Гельє, - зробiть менi велику ласку: звелiть мене ув'язнити. Почувши таке дивне прохання, суддя здивувався ще бiльше: вiн подумав, що старий збожеволiв, i пильно глянув на нього. - Чого ж тобi так забажалось тюрми? - спитав вiн. - Я, бачте, мушу скiнчити одну дуже важну роботу, та, на лихо, не можу знайти затишного куточка, щоб менi не перешкоджали. В тюрмi вже напевне нiхто не перешкоджатиме менi. Надаремне силувався суддя упевнити старого механiка, що в тюрмi не так-то вже добре, щоб туди проситись. Гельє так благав його, що суддя звелiв ув'язнити його. Дуже зацiкавив суддю старий Петро. Щоб дiзнатись про нього що бiльше, суддя пiшов до його жiнки й почав розпитувати її про чоловiка. - Мiй чоловiк божевiльний, - вiдказала жiнка, - вiн закинув роботу, цiлими днями порається з книжками та всякою дурницею. I сини не боронили батька. Тодi суддя звернувся до дочки та зятя. Зять називав тестя божевiльним та казав, що вiн запродав душу нечистiй силi. Бiдна дочка плакала, боронила батька, як вмiла, але її нiхто не слухав. Повiрив суддя, що Гельє справдi збожеволiв, i звелiв всiм родичам Петра зiбратися, щоб при них випитати його i вже напевне завiритися, що вiн божевiльний, В визначений день зiбрались в суддi всi родичi Петра Гельє. Послали в тюрму за ним i незабаром привели його. Вiн увiйшов до зали з повагою. Очi його дивились ясно та розумно. Лице сiяло тихою радiстю. В руцi тримав вiн невелику штучку, схожу до яйця, в котрiй щось стукотiло. - Панове суддi, - сказав Петро, - от чого менi так бажалось дiстатись до тюрми! Ми з моїм приятелем-iталiянцем довго вчились механiки, довго розкидали розумом та роздивлялись, як зробленi дзигарi на баштах, i напослiдок самi наважились зробити такий годинник, тiльки маленький. Приятель мiй постачав менi книжки, радив де в чому, а я взявсь до роботи. Змовились ми мовчати, нiкому й не натякати про нашу роботу, бо знали, що без глузування не обiйдеться. Опрiч сього, в Нюренберзi чимало зручних механiкiв, i я боявся показувати свою роботу, щоб хто часом не покористувавсь моєю думкою, наче своєю. Тепер, коли моя праця скiнчена, - не маю з чим таїтись. З сими словами вiн показав машинку. То був годинник, чи нюренберзьке яйце. Так назвали його, бо був схожий до яйця. Всi суддi i хто лиш був в залi з зачудованням дивились на годинник Петра Гельє, а вiн кождому розказував, як той годинник зроблений. Жiнка та сини засоромились i почали перепрошувати старого; дочка плакала з радощiв, а зять переконався, що в машинцi нема нечистої сили. Скоро вiстка про новий годинник розiйшлась по цiлому Нюренберзi, почали всi поважати мiдника Гельє. 1891 ПОДАРУНОК НА IМЕНИНИ Карпо Петрович Зайчик, околодочний надзиратель, вернувся нарештi з служби додому. Фу-ти! Ну-ти!.. Вiн був голоден i злий. Скрипiв чобiтьми, гримав дверима. Базарнi лайки i гармидер участка ще клекотiли у ньому, сердито ворушили губи i квадратове лице, налили кров'ю кулак, ще важчий од грубого персня. Ввiйшов у свiтлицю, ляснув по-офiцерськи лакерованим чоботом в чобiт i з досадою кинув картуз на вiкно. Але од того руху пiдскочив на лутцi жiнчин беззубий гребiнь i легкий, збитий жмуток брудного волосся вчепився до рукава. - Фу-ти! Бардачнi звички!.. Сухий, гарячий, весь в поросi, день вже гас за вiкном. На столi каламутне бiлiли двi порожнi тарiлки, а перекинута ложка ловила у себе червоний вiдблиск заходу. - Сусанна! - Несу! - обiзвався з глибин десь низький, осиплий голос. Карпо Петрович примостився за столом i розщiбнув мундир. Йому було душно. Суконний комiр тер шию, а кiтель ще й досi перуть!.. Вони пе-еруть!.. I ледве стримавсь од грубої лайки. Нетерпляче пощипував хлiб i жував, сопучи носом. Лакерованi чоботи дрiбно скрипiли пiд столом. У дверях з'явилась Сусанна. Прикриваючи парою страви вид, м'який i бiлий, як з сирового тiста, вона проплила од порога до столу, мов лiтня хмара, в своїх муслiнах, по яких лiзли урозтiч якiсь безглуздi лапатi квiтки. - Мусила грiти... все прохололо... - А ти б не розкидала своєї куделi по всiх кутках... Сусанна зробила великi очi. - Де? Карпо Петрович одiгнув палець, ткнув ним назад себе, в вiкно, й застиг у гнiву вирячкуватих очей та червоного кулака. - Бардачнi звички!.. - Цс... - цикнула жiнка на нього, - там Доря. Карпо Петрович скоса поглянув на щiлку в дверях, звiдки пробивалося свiтло, i тепер тiльки почув дзвiнкий хлоп'ячий голос, який безперестанку спiвав: - Сiм раз по вiсiм - п'ятдесят шiсть... сiм раз по вiсiм - п'ятдесят шiсть. Се його заспокоїло зразу. Нахиливсь над тарiлкою i потиху почав сьорбати юшку, обводячи iнколи оком свiтлицю. В кутку, пiд образами, блимала мертво лампадка, з етажерки звисало новеньке гiмназичне пальто, ловлячи в гудзики гострi червонi блiки. Хiба завтра недiля? Фу-ти, ну-ти! Як вiн забув? Завтра ж Доринi iменини... Сусанна, вип'явши зад у великих лапатих квiтках, збирала з помосту своє волосся. Бардачнi звичкиї.. Згадав! Ну, i була в бурдеї, але потому вони законно звiнчались. Хiба з неї не вiрна жiнка? Раз, правда... Та коли б не вона, коли б не пiшла на нiч до полiцмейстера, кис би й досi в писарчуках... А тепер - надзиратель. Дорю в гiмназiї учать, i сама казначейша у них буває... Кров заливала Сусаннi шию, i тiльки зморшки на шиї бiлiли, як крейдянi. Вона сердито вийшла з кiмнати. Карпо Петрович жував i в задумi м'яко тарабанив пучками в стiл. - Доря! Доря став на порозi, сiрий й незграбний у своїх довгих, аж до пiдлоги, гiмназичних штанах, а батько дивився на його ноги, негнучкi й грубi, як в слоненяти. - Тебе сьогоднi питали? - З географiї п'ять. - А ти часом не того... не бре-бре? Доря ображено чмихнув i пiдняв вгору бiластi чубки. - Їй-богу, сам бачив... А Козероговi пару влiпили. - Що се за Козерiг? - Там один в нас... Дорька Сосновський... - Вiце-губернаторський син? - Ми його добре сьогоднi нам'яли. Аж кров носом пiшла... Карпо Петрович почув холодок пiд мундиром. Такий знайомий i неприємний, з яким завжди стрiчав начальство. - Дорь-ка! - крикнув вiн строго. - Руш менi тiльки ще хоч разок - я тобi дам!.. Фу-ти, ну-ти, господи боже... вiце-губернаторський син... Вiн пiдняв палець в важкому перснi i накивав. Сусанна унесла лампу i присунула страву. Чоловiк не дивився на неї, ще скований здивованням й жахом. Масна пляма виразно зачорнiла при свiтлi на новенькiм сукнi мундира. - Їж... прохолоне... - нагадала йому Сусанна. Вiн почав їсти хтиво i неохайне, бризкав соусом на скатерть i жвякав ротом, а на губах у нього, блискучих й червоних, грала легка усмiшка. Вiн був задоволений врештi. Те, що його хлопець звався так само, як i вiце-губернаторський син, що вони разом учились i що Доря зважився бити таке паненя, - сповняло його радiсним подивом. От хоч би й вiн, Карпо Петрович. Вiн носив бiлi погони i шашку, як офiцер... Його боялись, бо мiг зробити людям багато лиха... А проте мусив витягатися в струнку та козиряти тому шмаркачевi через те тiльки, що був сином його начальства. Який був вiя щасливий, коли йому вдалось одного разу пiдсадити паничика того у фаетон, а от його Доря... Хе-хе!.. Сусанна тим часом таємничо щось прикривала в кутку на канапi та тривожно поглядала на дверi, за якими бубонiв Доря уроки. - Чого ти смiєшся? Вiн пошепки розказав їй, що чув од Дорi, i обоє довго осмiхались до себе очима. - Хе-хе! - Хi-хi! - Завтра наш Доря кiнчав десятий рiк... - мрiйно обiзвалась Сусанна, одкривши зiпсованi зуби, i одiгнула рiжок подушки, звiдки щось заблищало. - Покажи, Сузя... що там таке? Карпо Петрович пiднявся з-за столу, похитався на блискучих од лаку чоботях i пiдiйшов до канапи. - Цс... - писнула слабо Сусанна, колихнувши важкими грудьми, i всiм м'яким тiлом, як тiстом, що вилiзло з дiжi, навалилася на подушку. - Потому покажу... А ти що йому подаруєш? Карпо Петрович ляснув у пальцi. Фу-ти, ну-ти! Його низьке чоло, що забiгало у заросль волосся, як мiлке плесо у лози, покрили зморшки. Вiн одкрив рота i трохи подумав. - Я... Але Сусанна полохливо замахала на нього руками. Ще Доря почує! Доря їм заважав. Вони хотiли, щоб вiн швидше йшов спати. За дверима чулось шелестiння сторiнок, ляпання книжкою в стiл i сердите бурчання. - Чого ти там, Дорик? Вiн став на порозi, з чорнилом на лобi й на пальцях, i кисло пхинькнув: - Задачi не можу рiшити. - Фу-ти, ну-ти! От яке горе... А подай-но сюди задачу, подивимось, що се за звiр. Карпо Петрович потирав руки, як добродушний ведмiдь перед уликом меду. Вiдставив далеко книжку i читав, наче рапорт: - Троє купцiв подiлитися мали... Ти уяви собi троє купцiв, наприклад - наш Сруль, Iцько i Пiнька... Здається не трудно... Другий мав грошей два рази бiльше, нiж перший... Розумiєш, як перший, а третiй стiльки, як тi два разом.,. Значить, Пiнька мав стiльки, як Сруль та Iцько. Ну, зрозумiв? Се ж дуже просто. Але Карпо Петрович i сам не вiрив, що це так просто. Вiн плутав, кричав на Дорю, тицяв грубим пальцем в задачник, наче хтiв роздушити всiх трьох купцiв, i врештi так впрiв, що Дорi неприємно було дивитись на ряснi крапельки поту на чолi в батька. - Iдiотська задача! Чого вас там вчать! Вiн з злiстю одкинув од себе задачник i пiднявся сердитий та збентежений вкрай. - Як вони мучать бiдних дiтей!.. - обурилась палко Сусанна, теж од напруження мокра пiд хмарою пишних муслiнiв. Але Доря раптом блимнув очима, вдарив себе олiвцем в лоб i в двi хвилини задовольнив купцiв. - Теж арихметик! - напалась на чоловiка Сусанна. - Не мiг роздiлити кiлька рублiв... I обняла щасливим оком сiру фiгуру сина, чужу неначе в довгих, аж до пiдлоги, штанах. - "Арихметик"!.. Мовчала б, коли сказати не вмiєш! - буркнув сердито Карпо Петрович. - У мене свої задачi... Побула б хоч раз на дiжурствi. Вiн навiть забув у замiшаннi ляснуть по-офiцерськи чоботом в чобiт. Вийняв з штанiв важкий портсигар, теж офiцерський, зважив його в руцi i закурив папiроску. Зелене свiтло од лампи м'яко зливалось з рожевим, що стiкало з-пiд образа у кутку, новi гудзики на гiмназичнiй шинелi горiли, як самоцвiти, а синiй дим папiроски хвилював легко у теплiм затишку хати. Доря знову бубонiв за дверима. Карпо Петрович зняв з етажерки шинелю i м'яв у долонi сукно. - Матерiал добрий, здається... i пошив непогано... Вiн любовно погладив шинелю i знову повiсив на мiсце. - Ах, який Доря смiшний! Одягся вранцi, наклав картуз i став на порозi у моїй спальнi. А я була ще в сорочцi, тiльки що встала, та як крикну з переполоху, що хтось чужий увiйшов... Потому ми довго смiялись... - Скiльки взяв Шмуль за картуз? - Рубель двадцять оддала... Божився, що втратив тридцять копiйок... - Ах, сучий син... Бiльше рубля не треба було давати. Де ж той картуз? Вона подала йому його, знявши обережно з стiни, де висiв образ, а вiн довго любувався новим срiблом листочкiв - незрозумiлим i таємним для нього символом шкiльної мудростi. Потому їх очi стрiлись й засяли, порозумiвшись без слiв. - Хе-хе! Як, шельма, скоро рiшив задачу! - Хi-хi... i з географiї п'ять. Їх ще бiльше тiшило те, що вiце-губернаторський син дiстав лиш пару. Доря прийшов сказати добранiч. Вони лишились самi. Тодi Карпо Петрович нетерпляче накинувсь на жiнку: - Показуй, що ти купила? Але Сусанна i сама вже виймала з-пiд подушки дарунок. Опустилась на помiст серед бiлих хвиль сукнi, i пiд важкими грудьми у -неї сухо затрiщала пружина. Вiн теж з скрипом чобiт присiв бiля жiнки, мало не задихнувшись од солодкого запаху пудри з її лиця. Нарештi бляшаний пароходик вислизнув з рук i поплив по помостi, поринаючи носом, немов на хвилях, та сповняючи хату гострим дирчанням металу. - Як, ти думаєш, Карпе, Дорик буде радий? Карпо Петрович не одповiв нiчого. Вiн мовчки стежив за пароходом i, коли той зачепився за нiжку стiльця, одчепив та пустив далi. Потому ще раз накрутив. - Прийми свiй хвiст! - нетерпляче гукав на жiнку, коли пароходик ткнувсь носом в її спiдницю. - Розсiлась!.. Вiн навiть лазив за ним по помостi. Сусанна сидiла щаслива, одкривши зiпсованi зуби, вся в тiнях од широкого кола волосся, на двi третини чужого. Пароходик дирчав. Врештi Карпо Петрович звiвся на ноги. Перевiв очi од цяцьки на жiнку i презирливо плямкнув губами. - Ет, чорт зна що... - Як чорт зна що? - здивувалась Сусанна. - Авжеж... Не пристало йому забавлятись цяцьками. - Багато ти знаєш поза своїм участком. Ти б подивився, як Доря ще й досi одягає свої ляльки. А вiн - "чорт знає що"! Сусанна од невдоволення скисла й осiла, як тiсто в дiжi. - Цiкаво, що ти придумав? Карпо Петрович раптом засяв. Лице його освiтила добра усмiшка, i тепло спахнули очi. - Я йому цяцьки не подарую... Я для нього таке придумав... Вiн навiть урочисто пiдняв палець в важкому перснi. - Я для нього таке придумав, що... Фу-ти, ну-ти! Запам'ятає до смертi. Навiть вiце-губернаторський хлопець не зможе того побачить, що я покажу Дорi... Нехай... - Та не тягни ж бо... - Нехай має чим згадувать батька. Буде старий - унукам розкаже... От, скаже, був я дитиною ще, а мiй покiйний батько... - Карпе! Ну, чому ти не скажеш одразу? Сусанна аж пхинькнула з нетерплячки. Тодi Карпо Петрович наблизився до неї, витяг червону шию, нащось знизив голос до шепотiння: - Я повезу його завтра дивитись, як будуть вiшать. - Ах, ах! - налякалась Сусанна. - Як можна дитину... - "Дитину, дитину"... - перекривився Карпо Петрович. Власне дитину. Хiба йому не цiкаво? Дитина ще краще затямить. Треба, щоб вона мала враження, щоб в неї лишились згадки на цiле життя. А вона думає як? Гладити по головцi та тримати бiля спiдницi? Вiн вже кричав i своїм криком вганяв в м'яке тiло Сусанни свiй план. - Ви-хо-ву-вать треба!.. - Ах, ах! - вона зiтхала i витрiщала очi на чоловiка. - А може, й справдi! Нехай би побачив. Нi, таки справдi нехай би... Чи ще доведеться удруге. Скiльки є дiтей: i в казначейшi, i в полiцмейстера... а нiхто не побачить, лиш Доря... Вона звикла до думки. Подумати тiльки: подивитись, як будуть вiшать людину. Вона i сама б хотiла. Ах, Дорька, щасливий... Забувала про Дорьку i всi думки звернула на себе. їй було гiрко. Прожила на свiтi до тридцятого року, а нi разу не довелося нiчого такого побачить. Хiба Карпо коли подумав про неї? Сиди цiлий вiк в кухнi, бабрайся у помиях i нiколи тобi нi приємностi, нi розваги... - А кого вiшати будуть? - блиснула вона очима. Карпо Петрович завагавсь на хвилину i врештi махнув рукою. - Ну, добре. Ти знаєш, Сузя, менi не вiльно про се говорити. Я тобi скажу, а ти - гляди менi - ша! Анi словечка нiкому. Вiшаєм жiнку, що кинула в губернатора бомбу. - Ах, ах! Ти її бачив? Молода, гарна? От би цiкаво... Голубчику, Карпе... я б... я б збоку де-небудь... Карпо Петрович замахав з ляку руками: - Фу-ти, ну-ти! Тiльки тебе бракує. Менi i з Дорькою трудно... Сусанна надулась. Завжди отак. Про неї не дбають. Однак її невдоволення скоро погасло в турботах про Дорьку. Вони довго радились вдвох з чоловiком, коли будити хлопця, як його одягти, чи пускать до гiмназiї завтра... Можна б зробить йому свято. - Само собою! - розвеселився Карпо Петрович. - Нехай погуляє!.. Вiн був у чудеснiм настрої. Насвистував вальс, який тепер щодня грали у цирку, i бив чоботом в чобiт, як полковий офiцер. - За ката, певно. Яким... - кинула наче про себе Сусанна. - Яким. - Хто б мiг подумать! Виняньчив нашого хлопця... Доря так його любить. - Розпився, стерво. Вона все бiльше переймалася чоловiковим планом. Ну i придумав! Зелена лампа тепло свiтилась у хатi, як добре серце у грудях, пароходик дрiмав на помостi, уткнувшись в канапу. Карпо Петрович зi скрипом дригав ногою в такт своїм думкам, а Сусанна в тихiй мирностi хати снувала мрiї про кращi часи, коли Карпа нарештi оцiнять. I, сповнена радiсним почуттям, пiдiйшла стиха до чоловiка та поцiлувала в мокре чоло. - Пора вже спати... завтра треба вставати зарання... Ах, Дорик, щасливий! * * * - Одчепись, мамо! Доря не хтiв вставати. Витрiщав очi, наляканi свiтлом, i падав знов на подушку. Але коли мати почала душити його в своїх обiймах i з помосту затрiщав пароходик, згадав одразу, що се його день. Тодi вiн раптом вискочив з лiжка, теплий, золотистий, довгий, на худих стегнах, i присiв серед хати над пароходом. Раптом великi, холоднi од умивання руки лягли йому на груди та ребра i пiдняли кудись угору, в змiшаний запах тютюну i помади, в лоскотання шорсткого волосся, теплих батькiвських губ. Злегка обдряпаний твердим холодом гудзикiв i погонiв, Доря припав з довiр'ям до батька, а коли п'яти його знову дiткнулись помосту, густий голос прогудiв м'яко над ним: - Одягайсь швидше. Зараз поїдем. Доря пiдняв на батька очi. Поїдуть? Куди? На рибу, може? Тиха рiчка i босi ноги, якими можна бродить по пiсочку... Вудлище - луком i срiблясте мигтiння рибки на волосiнi. "Бовть!" - сказала вода, ковтнувши камiнчик... А може, поїдуть кудись далеко-далеко... у невiдомий город. Будуть їхати, їхати, їхати... Дерева будуть кружитись i тiкати назад... Ниви самi пiдстеляться коням пiд ноги. Мухи обсядуть блискучi кiнськi зади, а над головою пищатиме пташка... Хотiв запитати у батька, але його вже не було. I раптом ранець, повний книжками, все зiпсував. А гiмназiя? А уроки? - До гiмназiї нинi не пiдеш, Дорик, - зрозумiла його Сусанна. Вiн обкрутився на однiй нiжцi, ляснув себе по стегнах з радiсним писком пташки i знову присiв над своїм пароходом. Але його звiдти нагнали. Одягався поспiшно, з почуттям свята i iснування, з дрижанням кожної жилки од холодку сорочки й тепла маминих рук, жадний на весь свiт, наче горобчик, що все розкриває пащу в гнiздi. Незащiбнутий, з поясом у руцi, оббiгав весь дiм. Коло ганку куняли звощик i кiнь, в кухнi пищали котята, в столовiй батько допивав чай. Доря хтiв пригорнутись до нього, але не смiв. Тiльки вдячно обняв очима широку спину i параднi погони. "Оселедець!" - згадав своє прозвище в класi, - i до слiз боляче стало за батька, бо то через нього так докучали. Ранок стояв тихий i теплий, але Дорi звелiли надiвати ватну шинелю. Грубий комiр пiдпирав йому шию, а мати, вся ще у бiлiм, схилялась над ним припухлим од сну лицем i лоскотала збитим волоссям, насилу запихаючи гудзики у новi петлi. - Ну, пора їхать. Вулицi були безлюднi. I так чудно було, що ще спали доми, дерева й баркани, а вони їдуть кудись, невiдомо для чого, i тато мовчить. Батьковi руки, в бiлих нитяних рукавицях, важко лежали на держалнi шашки, а вiзникова спина сонно хиталась часами з боку на бiк. Минали гiмназичний будинок, застиглий в повазi важких колон i чорних холодних вiкон. Шкода, що ще так рано i нiхто не побачить, як Доря їде у невiдомi краї в теплiй новенькiй шинелi. Прощайте, прощайте! Не вернусь нiколи!.. I позаду лишились би тiльки заздрi погляди хлопцiв, розкритi од смiху роти, повнi бiлих зубiв. З мiста спустились в долину, де колеса раптом затихли, як в воду впали, запахло хлiвом, i маленькi доми дрiмали, як по оборах корови. - Тобi добре сидiти? - поспитав батько, i Доря зловив його погляд на свому гербi, на блискучих од гудзикiв грудях. Починало вже днiти. Густий запах пiзнiх гречок i сухої стернi повiвав з поля. Воно вже стелило по обидва боки дороги перистi крила, як в метеля, а в зеленому небi родилися голоси. Земля будилась. Гречка поплила бiлим пiнистим шумом, до рiллi припадали теплими грудьми пташки, а вiтер гойдав дивину i волошки. Повнi, рожевi, як дiти, збудженi зi сну, плили по небi хмаринки, в стернi, певно, вже починали свою роботу жуки, а польовi мухи чухали десь лапками живiт та розправляли злежанi крила. Чулось невловиме дихання життя, рух земних сокiв, i одвiтно обзивалась в Доринiм тiлi гаряча кров. Куди ще їхать? От злiзти б тут, побiгать по широкому полю або полежать в травi. Зiйшло б гаряче сонце, i простяглось би по полю, як струни, бабине лiто. Карп