i вiн не помiтив, що вже кричить. Марта сидiла зiв'яла i винувата. Обняла руками колiна, схилила голову вниз, i лице потопало у неї в скорботних тiнях волосся. Йому нарештi упала в око жiнчина постать i знизила тон. Вiн став спокiйнiшим. Не був навiть певний, чи все те бачив у снi, про що говорив; чув тiльки потребу творити, жадiбно пити з джерела, що сам, як Мойсей, висiк iз скелi. Тихо, з очима, покритими мрiйним туманом, вiн говорив їй про хiд вечорiв. Ще вершки скель бiлiли на сонцi, а вже тiнi од них малювали на морi фiолетовi сильветки [4], шпичастi, як зубцi башти. Вечiрнє сонце скувало срiбну пiдставку для одиноких скель в морi, легких й прозорих, наче розтоплених в спецi. А коли вечiр накидав врештi на скелi фiолетовий або рожевий плащ, вони - Антiн i та жiнка - подавались на piazz'y [5] дивитись на захiд сонця. Iскiя вже золотилась, як стиглий овоч. Мон-те-Мiкеле одяглася в червонi базальти, а Везувiй наче викинув в море двобарвний прапор: блакитний з рожевим. На золотому небi м'яко сiрiли перловим тоном Неаполь, Пуцолi, Прочiда i островки. Сонце спускалось все нижче. Iскiя чатувала на нього i чорнiла в золотому туманi, немов обличчя муринки пiд жовтим вуалем. Ось протяглася на землю востаннє кривава рука, i зарожевiли дерева цвiтом мигдалiв, а винограднi кущi грiзно пiдняли високi хвилi в зеленому морi. Криваний круг сонця уже черкався об гору. Тодi Iскiя скинула з себе серпанок i чорна, голодна ковтнула сонце, як вона звикла щодня се робити, та вiчна жерунка сонця! I був кiнець. Земля напнула буденну одежу, сади одцвiтали, а Iскiя у спокої травила свою вечерю. Сiро i сумно ставало на островi по заходi сонця: всi фарби линяли, як в акварелi, що її пiдмочили. Здавалось, що тихий присмерк вишив злинялим шовком острiв на сталевому морi, що острiв простелився на морi, як старий гобелен. А коли тiнi поволi гусли, спокiйна затока надiвала на шию разок дорогого намиста - неаполiтанських вогнiв, i в тихi ночi тепло свiтились в сiрих мурах католицькi каплички... Вже було пiзно. Заспана куховарка втретє просунула голову в дверi i плаксиво жалiлась на холодну вечерю. Марта пiднялась, штучно спокiйна, холодна, байдужне кинувши на ходу: - Ходiм вечерять. Лампа в їдальнi прикручена була. На холодних тарiлках неясно чорнiла печеня. Дiти вже спали. Вони вечеряли мовчки. Механiчно Марта присувала до чоловiка печеню i вибирала кращий шматок. Вiн їв її швидко, хоч неохоче, наче пiдганяв його дощ, що хльоскав батогами в холоднi вiкна. Тихо було i в спальнi, коли облягались. Вiн щось спитав у неї, але так в'яло i непотрiбно, що коли вона навiть не одповiла, вiн не звернув уваги. Марта вдавала, що спить, а вiн гортав книжку, закривши нею лице, хоч видно було, що не читає. Марта чула в серцi лiд. Отся людина, яку вважала найближчою в свiтi, сьогоднi одiйшла од неї далеко, i кiлька крокiв мiж їх лiжками в спальнi розтяглися тепер в холоднi, безконечнi простори, їй хотiлось подивитись на його обличчя, прочитать там нове, але їй не вдавалось. Палiтурки закривали його лице, i пальцi, рожевi од свiчки, нервово перебирали сторiнки. Причаївшись, Марта лежала. Вона чекала. Може, вiн гляне на неї, заговорить, розтопить лiд. Але надаремне. Почула згодом, що шелестiння сторiнок затихло, рука розiгнулась i поклала книжку на постiль. Антiн заснув, не погасивши свiтла. Тодi вона встала i, затаївши дух, пiдiйшла тихо до лiжка. Пiдняла книжку i поклала на столик. Хотiла загасить свiчку, але не гасила. Мало не гола, тiльки в сорочцi, що як на те сповзла з плечей, вона тремтiла, щоб його не збудити, щоб вiн не побачив її, i гостра цiкавiсть прикувала погляд її до сього чужого мужчини. Сон вже наклав на його лице строгi й глибокi тiнi. Може, вiн спить? I що вiн бачить у снi? Що говорить йому душа, вiльна од буденних клопотiв? Хiба вона знала! Почувала себе такою чужою, такою самотньою дуже, наче враз одкололась од свiту цiлого. Одвела очi од чоловiка i окинула зором все своє тiло, од грудей до пальцiв нiг. "Хiба я стара?" Але зараз подумала гiрко: "Що тiло?" Їй хотiлося плакать. Неприкрита нога Антона вибивалась з-пiд ковдри. Марта обережно старалась її закутать. "I тут я дбаю про тiло", - згiрдно осмiхнулась до себе i загасила свiчку. Але думки не давали спокою i в лiжку. Вiчна турбота про тiло! Щодня, роками, вона тiльки й дбала про його тiло: щоб мав що їсти, щоб мав вигоди, доволi одежi, не застудився. Не жалiла для нього нi часу, нi працi. Се був її обов'язок, такий натуральний, що перестав бути навiть важким. Життя досi складалось тихо, спокiйно, в неї не було причини жалiтись. Вони не сварились, люди їх поважали, у них не було навiть довгiв! Вона була горда, що чоловiк не грає в карти, i всiм хвалилась. Аж ось сьогоднi вiн сколотив усе, посiяв тривогу, встав перед нею незрозумiлим питанням, яке конче треба було рiшити. Досi Антiн здавався простим i зрозумiлим. Все було в нiм ясне, добре вiдоме, укладалося в рамки, а от... Марта чула жаль до Антона: вiн її обдурив. Затаїв скарб, цiнне щось, на що мала i вона право. Роками вони дiлились лиш тiлом, оддавали його один одному для грубих втiх, для радощiв пiклування, дрiбних турбот, нiмуючи духом. Може, в тiм була її вина? Може, в тiм було прокляття життя? Слова, якi чула сьогоднi, краса, яку здатна вiдчути тiльки багата душа, будили в Мартi давнє й знайоме. "Ти розумiєш, що значить молодим бути i чистим? Ти не забула?" Так, вона пам'ятає, хоч, може... хоч, може, мало i не забула. Коли вони брались - i ще в першi часи по шлюбi, у них були iншi слова, але життя їх потроху стирало i розвiвало до того, що Антiн, котрий якимсь чудом зберiг їх, здававсь тепер Мартi незрозумiлим i загадковим. Антiн ворушився на лiжку. Марта пiдiймала голову од подушки i прислухалась. Якась гостра цiкавiсть притягала її увагу до тої людини, яка, їй здавалось, навiть диха сьогоднi iнакше, нiж завжди. Нiч заважала бачить Антона, але се викликало тiльки яскравiшу уяву. Мартi здавалось, що вона все iще бачить, як вiн бiга по хатi з помолодiлим зразу обличчям. Вона хотiла, щоб швидше настав уже день, хоч невiдомий, але принадний тим невiдомим. Вранцi Антiн стрiв Марту тiльки на мить, коли виходив з дому. Щось було зачiпливе й гостро-лукаве в її сухiм, пiдкресленiм оцi, яким метнула на нього погляд. Але вiв зачiпки не пiдняв. День був насуплений, сiрки. Накрапав дощик. Лiниво, байдужно, без надiї спинитись. Коли в обiдню пору Антiн повертався додому, стрiв несподiвано Марту. Iшла назустрiч, затягнена в синiй новий костюм, що був їй так до лиця. На перi капелюха тремтiли дрiбнi краплини. Вона була свiжа i легша сьогоднi. - Куди ти? - здивувався Антiн. - Треба було купити дещо в крамницях. Краска залляла її обличчя. В руках у неї нiчого не було. Видимо, вона вийшла тiльки для того, щоб його стрiти, бо повернула i пiшла разом. Спочатку мовчали, але потому вона обережно почала звертати його увагу, що од дощу все потекло. Текли тротуари, вулицi i доми, блискучi залiзнi дахи, мокрi конi i люди, текли фiакри, дерева i вiкна в крамницях. Наче дощ хотiв змити всi фарби й рисунки з землi. Не правда ж? Проти них бiгла бiлява панна пiд широким брилем. Ледве встигла проколивати повз них на резинових п'ятах, а вже Мартинi щоки залляв густий рум'янець. Вона обiзвалась наче до себе: - Терпiти не можу бiлявих. Йшли далi, то мовчки, то розмовляли, але Антiн кiлька разiв помiтив, що жiнка перейма його погляд, а потому пильно роздивляється на тих, на кого вiн глянув. Обiд був вже готовий. Стiл у столовiй парадно бiлiв, i на ньому, у високiй кришталевiй пiдставцi, червонiли свiжi троянди. Се несподiванка була - ся свiжа скатерть, а особливо квiтки в таку пiзню осiнню пору! Антiн до того не звик. Вiн здивовано глянув на жiнку, вона наче навмисне спустила очi, уникаючи дати одповiдь, i вибiгла в кухню. Настав вечiр. Антiн ждав Марту до себе й не ждав. Його бажання двоїлись. Хотiлось оповiдати i хотiлось в собi затаїти все пережите, як щось дороге, йому тiльки зрозумiле й щiнне. Але Марта ввiйшла. Весела, нервова трохи, i очi блищали у неї. - Ну, ось i я. Сiла, рiвна, невигiдно на крiслi i подивилась на чоловiка. - Пришила дослухать твiй сон. Вiн вагався неначе, тодi вона знов зачепила: - Ти не сказав менi навiть, як звалась твоя блондинка. - Моя блондинка? - Ха-ха! Твоя блондинка. - Я сам не знаю. Я не питав. - Нi, не повiрю. Ви ж були все вдвох. - Що ж з того? Я не цiкавився йменням. Коли ми стрiчались, нашi очi однаково пили блиск сонця i моря, - i з вас було сього доволi. Ми разом пили красу з зеленої чашi, де стигне сiк винограду, цитрин i помаранчiв. Се нас єднало... Що ж тобi ще розказати?.. Замовк на хвилину i знову почав: - Звичайно ми сходились вранцi, брали човен i плили в море. Небо було синiше од моря, море було синiше од неба. Менi здавалось, що вони заздрять одне одному. Вдалинi трiпотiли вiтрила човнiв, як крила голубiв в небi. Ми плили здовж сiрих скель, оточених рядом кольорових молюскiв. Море гойдалось. I як тiльки воно одхилялось од скелi, вона окривала червонi ясна. Але зараз м'яким любовним рухом, як поцiлунком, море знов затянуло той свiжий, здоровий рот. Тепер, з моря, ми краще бачили острiв. Сонце обертало звичайний камiнь у мармур i змусило його годувати рослину. Вiн, здавалось, тремтiв весь в напруженнi творчої сили, i лиш часами, коли блукали по ньому тiнi од хмар, стихала оргiя сонця, блиску i фарб - i се була коротка хвилина спочинку. Звiдси нам зрозумiлими стали вiчнi наскоки моря на острiв. В якому б настрої воно не було, воно вiчно штурхало камiнь, вiчно гризло його. Пiдгортало камiння пiд ноги i покривало водою. Ми пропливали над ними. Як скоренi бестiї, вони лежали на днi тихi, гладенькi, безсилi, i покiрно давали одягти себе рудою вовною водорослiв. Згризений в гальку, камiнь сiрiв берегами, а там, де море встигло стерти його в бiлий пiсок, воно грало над ним блакитним вогнем перемоги. Високi скелi, гордо навислi над морем, пiддались, нарештi: море вигризло в них високi й глибокi гроти. Навiть не гроти, а цiлi храми для культу казки. Ми заїздили туди. Лягали на дно човна i за хвилину опинялись в казковому царствi. Там були дива, яким не вiрилось зразу. Там води горiли шафiром або смарагдом, там була пiна, рожева, наче троянда, склепiння в мiстичному сяйвi, зеленiм, блакитнiм, там вода крила срiблом човен, весла i нашi руки. Переливалась веселка, блищало дорогоцiнне камiння, грали брильянти, а рiзнобарвнi молюски своїм тiлом цяцькували пiдводнi скелi. Бiля блакитної гроти море здималось i раз у раз вливало в неї срiбло своїх хвиль. Наш провiдник бравсь за ланцюг, щоб скерувати човен, ми пiдiймались на хребтi хвилi, i море раптом вплювало човен в тiсний отвiр. Вiв летiв серед бризок i пiни, скрегочучи, б'ючись боками об скелi, i нарештi тихо гойдався, як заспокоєний лебiдь. Перше, що я помiтив, пiднявшись з човна, - се бiлi зуби моєї сусiдки, їх одкривала радiсть блакитi. Може, i в мене так само свiтились зуби. Навiть напевно. Я не годен описати тобi блакитну гроту. Коли б ти могла створити важке склепiння з литого срiбла, розпустить в рiдину дорогий туркус, щоб вiн гойдався, i грав вогнями, i голубу кидав оксидировку на стiни, коли б тобi вдалось зiбрати з неба i моря усю блакить, щоб наситити нею повiтря печери, ти мала б щось слабо подiбне до тої гроти. А як свiтилось тiло у тiй водi! Воно горiло синiм вогнем. Ми гойдались на човнi, наче плавали в небi, зачерпали долонями воду, а висипали з неї дощ самоцвiтiв. Срiбна хвиля безперестанку вплювала в гроту новi човни. А ми дивились, як з них пiдiймалися люди, i радiсть блакитi одкривала їм зуби... Для одмiни ми їздили в море ловити рибу. Запускали волосiнь в глибину, i коли риба клювала, волосiнь билась на пальцi, як живчик. Ми їх витягали на сонце, тих яскравих, розмальованих рибок, бiльше подiбних до екзотичних квiтiв, анiж до риб, трибарвних вiоль, червоних чортiв i кардиналiв, собачих рибок i королiвських; ми збирали з дна моря розкiшнi букети. Повертались засмаленi сонцем, обвiянi вiтром, солонi од морської води... Але траплялось, що сусiдка не з'являлася зовсiм... Тодi... Антiн урвав. Встав знову з крiсла i заходив по хатi важким, виразним кроком, наче втоптував в землю затаєнi згадки. - Тодi?.. - пiдняла Марта кинуте слово. Їх очi стрiлись на мент, як кремiнь й кресало, у злiй боротьбi... - То-дi... - помалу, цiдячи слово по словi, одповiв їй Антiн, - тодi блукав я сам... Глухий, як скрипка, коли порвались у неї струни... нiмий, як людина, що несподiвано втратила голос... Я її кликав, ту невiдому... кликав, щоб разом читати книгу краси, яка для мене закривалась без неї. Я дививсь i не бачив. Я її кликав, а вона не з'являлась... Мартi здалося, що Антiн навiть зiтхнув. - Звели нас знову мiсячнi ночi. Я сидiв десь на скелi. Мiсяць ще не зiйшов. Хор цвiркунiв м'яко сюрчав в сухiй травi, а один з них, покриваючи все, дзвiнко тягнув свою ноту, наче мiж землею i небом, понад застиглим морем снувалась й дзвенiла безконечна срiбна струна. - Вам сумно? - почув я знайомий голос з-за виступу скелi i тодi тiльки її помiтив. - Менi теж сумно. Ми належимо з вами до самотнiх, здається, як i наш острiв. Вона сiла поруч зо мною i протягла руку над морем. - Ви подивiться, вiн все пливе. Вiчно самотнiй в просторах моря, а море хлюпа в його боки. Нема од нього дороги. Хiба мiсяць вночi збудує золотий мiст, з'єднає острiв з далеким i невiдомим. Але мiст той такий легенький, такий тремтячий, хисткий, що тiльки мрiя зважитись може ступити на нього i легким, нечутним кроком помандрувати у далечiнь... Я почув її голос i перестав бути мертвим деревом скрипки. Вона вже водила смичком своєї уяви по тугих струнах. Голос мiй знов обiзвався у грудях i очi видющими стали. Я бачив, як сходив мiсяць, як море простелило йому пiд ноги золотий килим, а пальми, замахавши сотнями вiял, вiтали - "осанна!". Почув одразу, як тепла хвиля повiтря, зiткана з сяйва, з запаху моря i диких трав, тихо колихалась помiж маслин i била в лице нам ароматним прибоєм. Побачив зморшки Монте-Соляро, якi нiколи його не старять: все те дике камiння, що розсiлось по схилах амфiтеатром, як в древнiм театрi, задивившись на сцену моря, де мiсяць творить свою одвiчну мiстерiю. Антiн задумався. Видимо, вiн силкувавсь щось пригадати, напружував пам'ять i безпомiчно мовчав. - Тут в снi мойому якась перерва, - почав винувато, - якась чорна безодня. Не пам'ятаю, що було. Я наче зник раптом, стертий з землi, i зникли зо мною острiв, море й вона. Все впало у прiрву. Не пригадаю, як я опинився в човнi. Не я, а ми. Ми були вдвох. Мiсяць висiв над морем. Далекi скелi ближчими стали. Фiолетовi зморшки лягли на їх обличчя, i якась тепла, матерня турбота нахилила скелi над морем. Якась добрiсть з'єднала берег i море, згода i смуток. I поволi, поки рiс мiсяць i блiд, росли скелi i блiдли. Повитягались гострi шпилi, оддiлились окремi камiння, перетворились у бiлий мармур, одяглися в рiзьбу, i встав перед нами острiв iз моря - весь як мiланський собор. А мiсяць вимостив злотом дорогу до нього. Нашi весла тихо плескали в морi. З-пiд них скакали вогнi. Дрiбнi, маленькi, зеленi, як блищаки у петрiвчанi ночi. Ми зумисне направляли човен на тiнi, бо там яснiше горiли вогнi. Здавалось, що весла вигрiбали iз моря скритi в ньому скарби. Вона розщiбнула рукав, закасала аж до плечей i встромила у воду руку, блакитну в мiсячнiм сяйвi! - Дивiться! - гукала i випускала з-пiд пальцiв веселi вогнi, що зараз гасли. - Тепер ми, як боги! - смiялась. - Кричiть: "Хай буде свiт!" - Хай буде свiтi - повторяв я за нею i теж занурював руку. Ми нахилялись над краєм човна, такi близькi до себе, що чули на щоках лоскотання волосся та тепло лиць, i дивились, як виринали з таємного глибу i скакали крiзь нашi пальцi зеленi iскри, одна, друга, десята... Потому я виймав руки, з них стiкала вода, а я брався за весла й плив далi, сиплючи ними дощ iскор. Часом ваш човен натикавсь на рибацький. Лiхтар на ньому кидав червоне свiтло на море, на снастi, канати, бiк барки i добре, обсмалене вiтром лице. - Щасливого лову! - кивала вона головою рибалцi. - Щасти i вам, мадонна! - обзивався глибокий голос, i чорний бриль поважним рухом розрiзував свiтло. Ми заїздили в гроти. В них було темно, аж чорно. Але доволi було зворухнуть тiльки той чорний сон, як вiн будився цiлим пожаром, снопами iскор i перетворював воду в зоряну нiч. У Гротi святих обняв нас мiстичний, таємний страх. Ми бачили тiльки удень той морський склеп, де камiння скидалось на сонних людей. Тепер так само тихо дрiмали кам'янi люди. Так само спала жiнка навзнак, покрита рядном, i по колiнах у неї, на покривалi, блукав мiсячний промiнь. Бiлий, в глибокiй дрiмотi, схилився старець, поклав на долонi зажурене чоло. Вгорi, по склепiннях готицького храму, блимало свiтло невидимих лампад i все блукало по стiнах, наче вiтер гойдав лампади. Через зелену, прорiзану мiсяцем воду видно нам було, як дрiмала на днi голiсiнька жiнка з дитям на колiнах, i свiтло повзло у неї по повних стегнах. З чорних таємних закуткiв гроти безперестанку, самi собою, спливали наверх зеленi зiрки i тихо гасли... Потому ми виплили в море. Далеко в ньому свiтились вогнi рибацьких човнiв. Море гойдало нас злегка, а ми сидiли поплiч, i нашi тремтiння зливались в одно. I коли я поглянув на неї, то близько перед собою побачив її уста, такi червонi, що навiть нiч... Марта не дала йому скiнчити. Вона пiднялась, уся збiлiла й сувора. - Ти цiлував її? В її питаннi була жахлива впевненiсть. Дивилась на нього, наче хтiла випить таємну отруту з його очей, i рука її важко лягла на стiл. Антiн теж скочив. Щось гаряче, шалене вдарило в мозок йому. Жорстоке i гостре, як наточений нiж, мигтячий бажанням зранить. - Так, цiлував!.. - крикнув вiн жiнцi нестямно. - Цiлував, чуєш? Я цiлував уста, що промовляли до мого серця, що знали мову моєї душi... Хiба не маю права? Хiба вони не вартi? Ти хотiла б, щоб я навiк занiмiв, неначе камiнь, неначе ти... Нi, я ще живий... чуєш, живий!.. Я цiлував! Чув, що її ранить, й жорстока радiсть од того солодко трiпалась в ньому. Марта закрила лице руками. З голосним плачем вона упала в крiсло, а вiн дивився на її плечi, що скакали в риданнi, i чув полегкiсть. Потому, раптом опритомнiвши, кинувсь до жiнки. - Що ти? Марточко... Мартої Не треба... Ну, що ж ти... се ж тiльки сон... Але Марта одпихнулась од нього i тупнула злiсно ногою. - Геть! Не смiй торкатись до мене. - Та годi ж бо, Марто... - благав Антiн i намагався одняти руки їй од лиця... - Зрозумiй же, що се лиш снилось, що нiчого того не було. Але Марта тiльки голоснiше ридала. Вона нiчого не хотiла слухать. - Ти її цiлував... Вiн стояв на колiнах, намагаючись заспокоїти жiнку, одняти од лиця руки. Йому вже було досадно на себе. - Не будь же дитиною, Марто. Зрозумiй врештi, що ти говориш дурницi, що в снах нiхто не винен... Вона заспокоїлась наче, витерла хусткою очi i, одiпхнувши Антоновi руки, пiдвелась з крiсла. - Я розумiю, що то був сон, - сказала зимно. - Але ти здатний зробити те, що тобi снилось... I хотiла вийти з кiмнати. Тодi Антiн загородив їй дорогу. Нi, вiн не пустить. Коли вже так сталось, вони мусять поговорити одверто. Можливо... Можливо, що в снi вiн був собою, що вiн здатний на такий вчинок, але винна у тому вона... Вона? Ха-ха! Вона. Вона не вмiла шанувати життя, оберiгати його красу. Щодня закидала його тiльки дрiбним, непотрiбним, тiльки грузом життя, аж зробила з нього смiтник. Поезiя жити не може на смiтнику, а без неї життя - злочин. Марта горiла злiстю. А вiн? Хiба вiн не зачинявся од неї, не ховав живу воду душi, як той скупий, що боїться, аби на його скарби не впав чужий погляд? Чого ж винна тiльки вона? Нi, спочатку вiн був iнакший, але не можна ж зростити квiтку на безводному грунтi. Вона зiв'яне. Вiн розумiє, без прози трудно прожити. Нехай буде наверху пiна, але пiд нею мусить в келиху грати чисте вино, i той, хто ллє у нього безперестанку воду, позбавить смаку вино. За вiкнами билась осiння негода, а в хатi, душнiй i димнiй, що одна тiльки жила серед сонного царства дитячих лiжок, йшов бiй невдоволених душ. Вони нагадали один одному найменшу вину, грiхи проти духа святого, докоряли за байдужiсть, свою самотнiсть, здичiння в болотi життя. - Ти обросла буденним, наче корою! - кричав Антiн. - А ти був вдома тiльки столовником!.. Їм було душно. Антiн розщiбнувся. Розтрiпаний весь, вiн носився по хатi, наче хтiв розiпхнути плечима стiни тiсної кiмнати, i довге волосся гналось за ним у тiй бiганинi. Марта розчервонiлась, упрiла, обтирала хустинкою шию i блищала очима. - Ти... ти, як Цiрцея, хотiла б обернути мене в свиню. - Iди цiлуйся з ким хочеш... менi байдуже! Вони посварились. * * * Тепер мiж ними часто була незгода. Дикi, пристраснi сварки, як злива, розсiкали їхнє життя, досi таке спокiйне, одноманiтне, "щасливе", як ще недавно думала Марта. Але доволi щоб прошумiла буря, її серце, омите сльозами, цвiло й молодiло. Яка вона була щаслива, коли мiж двома сварками, хоч на хвилину, їй вдавалось знайти спiльну з Антоном мову! Марта ревнувала Антона. Уперто, затаєнно, сильно, до всiх i всього. До стрiчних жiнок, до природи, до вечорiв, коди вiн замикався у своїй хатi, до його думок i мрiй. їй хотiлось мати його тiльки для себе, неподiльно, цiлком. Вона не була певна у ньому. Якась небезпека вiчно тримала її в тривозi, робила трохи чужою для чоловiка. Тепер Антiн не бачив щоранку голих жiнчиних нiг, не чув скучних i прозаїчних снiв, не прибирав по всiх хатах спiдниць. Щось молоде, давнє, дiвоче прокинулось в Мартi, якийсь фермент: вiн нищив спокiй, ще недавно такий бажаний. Але у тiм, що вона чула потребу знов здобувати давно здобуте на власнiсть, таїлась нова принада, вiдгук її весни. Вона не знала, чи надовго їй стане сили, чи одшумлять коли бурi, але тепер вже частiше червонiли за їх столом троянди... Травень 1911, Чернiгiв [1] Ja-ja... Ja-ja... (Нiм.) - Так-так... - Ред. Тут i далi пояснення у посторiнкових виносках, позначенi словом Ред. - редакцiйнi, решта - авторськi [2] Ach! Wunderschon! - (нiм.) - Ах, чудово! - ред. [3] Kolossa-al!.. - (нiм.) - Велично! - ред. [4] Сильветка (книжн.) - силует, контури. [5] Piazza (iтал.) - площа. - Ред. ХАРИТЯ I В печi палав вогонь i червоним язиком лизав челюстi. В маленькiй хатi було поночi, по кутках стояли дiди. На постелi лежала слаба жiнка й стогнала. Се Харитина мати. Шiсть тижнiв поминуло, як помер її чоловiк, батько Харитин, i вiдтодi бiдна удова тужить та слабує, а оце вже другий день, як зовсiм злягла. Злягла саме в жнива, в гарячий час, коли всi, хто вмiє жати, подались на ниву збирати на зиму хлiб. I вдовине жито поспiло, та нема кому його жати: сиплеться стигле зерно на землю, а вдова лежить недужа: тяжка слабiсть спутала руки й ноги, прикувала до постелi... Лежить бiдна мати Харитина та б'ється з думами... Рипнули дверi. - То ти, Харитю? - почувся млявий голос слабої. - Я, мамо! З дверей виткнулось спершу вiдро, до половини виповнене водою, далi русява головка дiвчинина, нахилена набiк до вiдра, а далi права рука, пiднята трохи догори. В хату увiйшла Харитя i поставила коло печi вiдро. Їй було вiсiм рокiв. Десь дуже важким видалось Харитi те вiдро з водою, бо, поставивши його на землю, хвилинку стояла нерухомо, спершись на припiчок i важко дихаючи. Лiва рука вiд незвичайної ваги зомлiла, i Харитя не могла її зiгнути. Але се було одну хвилину. В другiй - метнулась Харитя до мисника, легесенько, мов кiзка, стрибнула на лаву, зняла з полицi горщик i поставила його коло вiдра. - Що ти робиш, доню? - поспитала мати. - Вечерю варитиму, мамо. Слаба тiльки зiтхнула. А Харитя й справдi заходилася коло вечерi. Змила в мисчинi жменьку пшона, вкинула щiпку солi та зо двi чи зо три картоплини, налила в горщик води i приставила його до вогню. Любо було глянути на її дрiбненькi, запеченi на сонцi рученята, що жваво бiгали вiд одної роботи до другої. Великi сивi очi з-пiд довгих чорних вiй дивилися пильно й розумно. Смугляве личенько розчервонiлося, повнi вуста розтулилися,- вся увага її була звернена на роботу. Вона забула навiть i за новi червонi кiсники, що двiчi обмотували її русяву, аж бiлу, головку. Кiсники тi були її радiсть, її гордощi. Оце третiй день, як хрещена мати подарувала їй тi кiсники, а Харитя й досi не натiшиться ними. Мати стиха застогнала. Харитя стрепенулась i пiдбiгла до лiжка. - Чого ви, матiнко? Може, водицi холодної? Що у вас болить? - ластiвкою припадала вона коло недужої. - _Ох,_ дитино моя люба! Все в мене болить: руки болять, ноги болять, голови не зведу. _От, може, вмру, на кого ж я тебе лишу, сиротину нещасну?.. Хто тебе догляне, вигодує? Харитя почула, що її маленьке серце заболiло, наче хто здавив його в жменi; сльози затремтiли на її довгих вiях. Вона припала матерi до рук i почала їх цiлувати. - Що ми робитимемо, доню? От довелось менi злягти саме в жнива... Хлiб стоїть у полi невижатий, осипається... I вже не знаю, як менi, бiднiй, недужiй, запобiгти лиховi... Як не зберемо хлiба - загинемо з голоду зимою!.. _Ох, боже мiй, боже! - Не журiться, мамо! Не плачте! Адже ж бог добрий, мамо! Бог поможе вам одужати, поможе вам хлiб зiбрати... Правда, мамо?.. Правда?.. II Поки Харитя говорила тi слова, в бiленькiй головцi її промайнула думка: як то нема кому жати? А вона що ж робитиме? Ще торiк ходила вона з мамою на ниву, бачила, як мати жне, ба, сама брала серп i жала! Адже ж вона багато б нажала, якби мати не сварила за скалiчений палець! Але торiк вона була ще маленька, маленькими рученятами не могла вдержати серпа, а тепер вона вже виросла, набралася сили i руки побiльшали. Харитя глянула на свої руки. Адже сими рученятами вона принесла з рiчки пiввiдра води, хоч яке воно важке, те вiдро! Завтра, коли розвидниться, встане Харитя, нагодує маму (коли б ще схотiли їсти, а то вiдколи слабi - саму воду п'ють), вiзьме серп i пiде в поле. А вже як буде жати! I не розiгнеться! I уявилась Харитi вижата нива, а на їй стоять полукiпки i блищать проти сонця, як золотi. I сама Харитя стоїть на полi, дивиться на свою працю i думає, як би звезти хлiб у стодолу. От що вона зробить: пiде до хрещеного батька, обiйме його рученьками за шию i скаже: "Тату мiй любий та милий! Я вже вам бавитиму маленького Андрiйка, буду йому за няньку, тiльки звезiть наш хлiб та складiть у стодолу!" Вiн добрий, батько хрещений, вiн її послухає, звезе хлiб. А як же зрадiє мати, коли Харитя прийде до неї й скаже: "А бачте, матусю кохана, а я ж вам не казала, що бог поможе нам зiбрати хлiб? Увесь хлiб у стодолi!" Мати з радощiв вичуняє, пригорне доню до серця, поцiлує, i знову житимуть вони веселi та щасливi i не згинуть зимою з голоду... В печi щось бухнуло, засичало. То збiгав кулiш. Мерщiй кинулась Харитя до печi, одставила горщик, доглянула страву й насипала в полив'яну миску гарячого кулiшу. Мати виїла ложок зо двi та й поклала ложку. Страва здалась їй несмачною, противною. Харитя їла чи не їла, швиденько помила посуд, поскладала його на мисник, засунула сiнешнi дверi i стала навколiшки перед образами молитися богу. Вона складала ручки, хрестилась, зiтхала та здiймала очi догори i дивилась пильно на образ, де був намальований бог-отець. Вона вiрила, що господь любить дiтей i не дасть їх на поталу. Адже недурно тримає вiн у руцi золоте яблучко з хрестиком: певне, вiн дасть те яблучко добрiй, слухнянiй дитинi. I Харитя своїм дитячим лепетом прохала у бога здоров'я слабiй матусi, а собi сили вижати ниву. Ся думка не давала їй спокою, їй хотiлося швидше дiждатися ранку. "Ляжу зараз спати, щоб завтра ранiше прокинутися",- подумала Харитя й, поставивши коло мами воду на нiч, лягла на лаву. Але сон не злiплював їй очей, вiн десь утiк з цiєї хати, бо й недужа мати не спала й стогнала. Повний мiсяць дивився у вiкно i на коминi намалював також вiкно з ясними шибками та чорними рамами. Харитя поглядала в той куток, де лежав серп, i думала свою думу. А надворi так мiсячно, ясно, хоч голки збирай. Харитя сiла на лавi i глянула у вiкно. В iмлистiй далинi, осяянi срiбним промiнням мiсячним, стояли широкi лани золотого жита та пшеницi. Високi чорнi тополi, як вiйсько, стояли рядами край дороги. Синє небо всипане було зорями. Зорi тихо тремтiли... "А що, якби тепер вийти на ниву? Е, нi, страшно, вовк вибiжить з лiсу, русалки залоскочуть, страхи повилазять з пшеницi..." I Харитi справдi стало страшно, вона знов поклалася на лавi i одвернулась од вiкна. - Чому ти не спиш, доню? - питає мати. - Так... я зараз спатиму, мамо! Мати стогне, а Харитю живий жаль бере за серце. Бiднi мама! Все болить у них. Коли б той добрий бог послав їм полегкiсть! Аж ось трохи згодом i слаба мати, i копи на полi, i русалки, i вовк, i ясне вiкно на коминi змiшуються в якiйсь кумеднiй плутанинi. Сон, влетiвши до хати, бере Харитю пiд своє крило. Срiбний промiнь мiсячний тихо сяє на бiлiй головцi дiвчинки, всмiхається до нових червоних кiсникiв, гуляє по смуглявому видочку та по бiлих дрiбненьких зубках, що виглядають з-за розтулених повних уст. Харитя спить солодким сном. III Рано встало золоте сонечко. Рано, разом з сонцем, прокинулась i Харитя. Хутенько зварила кулiш, нагодувала маму, сьорбнула й сама кiлька ложок. Упоравшись, зняла серп з полицi, поклала в торбинку хлiба та цибулi i зав'язалась рябенькою хусточкою. Далi поцiлувала маму й каже: - Пiду я, мамо, на вулицю до дiвчат, побавлюся трохи. - Iди, доню, та не барись.. Iде Харитя селом, i якось їй чудно. Нiколи не ходила вона сама так далеко вiд хати. От вже й крайню хату минула, вийшла на поле й стала, задивившись в далечiнь на чудовий краєвид. I справдi було гарно на нивi, несказанно гарно! Погiдне блакитне небо дихало на землю теплом. Половiли жита й вилискувались на сонцi. Червонiло цiле море колоскiв пшеницi. Долиною повилась рiчечка, наче хто кинув нову синю стрiчку на зелену траву. А за рiчкою, попiд кучерявим зеленим лiсом, вся гора вкрита розкiшними килимами ярини. Гарячою зеленою барвою горить на сонцi ячмiнь, широко стелеться килим ясно-зелоного вiвса, далi, наче риза рути, темнiє просо. Межи зеленими килимами бiлiє гречка, наче хто розiслав великi шматки полотна бiлити на сонцi. В долинi, край лiсу, висить синя iмла. I над усiм тим розкинулось погiдне блакитне небо, лунає в повiтрi весела пiсня жайворонкова. Вiють з поля чудовi пахощi од нестиглого зерна i польових квiток. I добре Харитi на нивi, ї страшно. Стала вона й не знає, чи йти далi, чи вертатися. Але виткнулась десь далеко з жита червона хустка жiноча, i Харитя згадала i хвору маму, i чого прийшла. Вона подалася стежкою межи жита. Як тiльки Харитя увiйшла межи жита, гарний краєвид зник. Босi ноженята ступали по втоптанiй стежцi, над головою, межи колосками, як биндочка, синiло небо, а з обох бокiв, як стiни, стояло жито й шелестiло вусатим колоссям. Харитя опинилась наче на днi в морi. В житi синiли волошки та сокирки, бiлiв зiркатий ромен, червонiла квiтка польового маку. Польова повитиця полiзла догори по стеблинi жита i розтулила свої бiлi делiкатнi квiточки. Харитя мимохiдь зривала дорогою квiточки та йшла все далi. Аж ось i їх нива. Вона добре знає свою ниву, ось i рiвчак той, що промила весняна вода. Харитя поклала торбинку, взяла в руки серп i почала жати. Тихо навкруги. Тiльки цвiркун цвiркоче в житi, шелестить сухий колос та iнколи запiдпадьомкає перепелиця. Жне Харитя, але якось недобре йде робота. Довге стебло путається, великий серп не слухається в маленькiй руцi, колосся лоскоче спiтнiле личенько... Аж ось щось наче впекло Харитю 'в палець. Вона вихопила руку й побачила на пальцi кров. Серп випав Харитi з рук, лице скривилося з болю, на очi набiгли сльози, i Харитя от-от заплакала б гiрко, коли б не нагадала про свою бiдну маму. Швиденько обтерла вона кров з пальчика спiдничкою, затерла врiзане мiсце землею i почала жати. Стерня коле босi ноги, аж на плач збирається Харитi, пiт великими краплями падає на землю, а бiдна дiвчинка жне та й жне. Якось обернулась Харитя назад, щоб покласти нажату жмiньку, глянула.навкруги - i страх обхопив її. Адже вона одна на нивi! Ану, який страх вискочить iз жита й задушить її! Раптом - фуррр!.. Перепелиця пурхнула перед самою Харитею i, трiпочучи короткими крилами, ледве перенесла на кiлька ступнiв своє тяжке, сите тiло. Серце закалатало Харитi в грудях з переляку; далi наче спинилось, i Харитя скаменiла на мiсцi. Однiєю рукою стиснула жмiньку жита, другою - серп. Лице пополотнiло. Здоровi сивi очi з жахом дивилися в жито. За хвилинку Харитя трохи вiдiйшла. Серце знов застукало в грудях. Харитя наважилась тiкати. Стежкою наближались двi молодицi. Харитя постерегла їх, знов нагадала недужу, бiдну маму i, схиливши русяву головку, взялась до роботи. Вона мусить вижатiї жито! Вона мусить потiшити свою добру нещасну маму! Молодицi наблизилися до Харитi, впiзнали її i глянули одна на одну. - Ти що тут робиш, Харитю? - спитали разом. Харитя здригнулась, пiдвела очi на молодиць i засоромилась. - Жну... мати слабi лежать... нема кому хлiб вижати... з голоду згинемо зимою... В голосi її тремтiли сльози. Молодицi знов глянули одна на одну. - Бiдна ж ти, дитино, бiдна!.. Враз Харитя почула, що сльози душать її. Зразу якось дуже жаль стало їй слабої матерi, дуже заболiв той пальчик, що втяла серпом, заболiли ноги, наколенi стернею, згадався переляк недавнiй,- сльози, мов град, посипалися на землю, i Харитя, голосно хлипаючи, заридала. Молодицi кинулися до неї. - Що з тобою, дитино? Не плач, перепiлочко! Мати твоя, дасть бог, одужає, а жито ми вижнемо, не дамо вам згинути з голоду. Ну, не плач же, квiточко! Молодицi взяли на руки бiдну Харитю, цiлували, потiшали. - Ходiмо зараз до матерi, хай вона втiшиться, що має таку добру дитину... Молодицi взяли за руки Харитю i подались стежкою назад у село. Харитя йшла i тихо хлипала. IV Незабаром Харитина мати одужала. Молодицi вижали удовине жито, хрещений батько Харитин звiз хлiб у стодолу, i сироти вже не боялися голодної смертi. Мати цiлувала та пестила свою добру дитину, а Харитя щебетала: - Хiба я не казала вам, матiнко, що добрий бог дасть вам здоров'я i поможе зiбрати хлiб? Хiба не на моє вийшло?.. Липень 1891, с. Лопатинцi INTERMEZZO Присвячую Кононiвським полям Дiйовi особи: Моя утома. Ниви у червнi. Сонце. Три бiлих вiвчарки. Зозуля. Жайворонки. Залiзна рука города. Людське горе. Лишилось тiльки ще спакуватись... Се було одно з тих незчисленних "треба", якi мене так утомили i не давали спати. Дарма, чи те "треба" мале, чи велике, - вагу те має, що кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує. Фактично стаєш невiльником сього многоголового звiра. Хоч на час увiльнитись вiд нього, забути, спочити. Я утомився. Бо життя безупинно i невблаганно iде на мене, як хвиля на берег. Не тiльки власне, а i чуже. А врештi - хiба я знаю, де кiнчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже iснування входить в моє, мов повiтря крiзь вiкна i дверi, як води притокiв у рiчку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути, самотнiм. Признаюсь - заздрю планетам: вони мають свої орбiти, i нiщо не стає їм на їхнiй дорозi. Тодi як на своїй я скрiзь i завжди стрiчаю людину. Так, ти стаєш менi на дорозi i уважаєш, що маєш на мене право. Ти скрiзь. Се ти одягла землю в камiнь й залiзо, се ти через вiкна будинкiв - тисячi чорних ротiв - вiчно дихаєш смородом. Ти бичуєш святу тишу землi скреготом фабрик, громом колiс, брудниш повiтря пилом та димом, ревеш вiд болю, з радостi, злостi. Як звiрина. Скрiзь я стрiчаю твiй погляд; твої очi, цiкавi, жаднi, влазять у мене, i сама ти, в твоїй розмаїтостi кольорiв й форм, застрягаєш в моїй зiницi. Я не можу розминутись з тобою... я не можу бути самотнiм... Ти на тiльки йдеш поруч зо мною, ти влазиш всередину в мене. Ти кидаєш у моє серце, як до власного сховку, свої страждання i свої болi, розбитi надiї i свою розпач. Свою жорстокiсть i звiрячi iнстинкти. Весь жах, весь бруд свого iснування. Яке тобi дiло, що ти мене мучиш? Ти хочеш буть моїм паном, хочеш взяти мене... мої руки, мiй розум, мою волю i моє серце... Ти хочеш виссать мене, всю мою кров, як той вампiр. I ти се робиш. Я живу не так, як хочу, а як ти менi кажеш в твоїх незлiченних "треба", у безконечних "мусиш". Я утомився. Мене втомили люди. Менi докучило бути заїздом, де вiчно товчуться отi створiння, кричать, метушаться i смiтять. Повiдчиняти вiкна! Провiтрить оселю! Викинуть разом iз смiттям i тих, що смiтять. Нехай увiйдуть у хату чистота й спокiй. Хто дасть менi втiху бути самотнiм? Смерть? Сон? Як я чекав їх часом! А коли приходив той прекрасний брат смертi i брав мене до себе - люди i там чигали на мене. Вони сплiтали своє iснування з моїм в химерну сiтку, намагались налити мої вуха та моє серце тим, чим самi були повнi... Слухай-но, слухай! Ти й тут несеш до мене свої страждання? Своє мерзенство? Моє серце не може бiльше вмiстити. Воно повне ущерть. Дай менi спокiй... Так було по ночах. А вдень я здригався, коли чув за собою тiнь вiд людини, i з огидою слухав ревучi потоки людського життя, що мчали назустрiч, як дикi конi, з усiх городських вулиць. * * * Поїзд летiв, повний людського гаму. Здавалось, город витягує в поле свою залiзну руку за мною i не пускає. Мене дратувала непевнiсть, що тремтiла в менi: чи розтулить рука свої залiзнi пальцi, чи пустить мене? Невже я вирвусь вiд сього зойку та увiйду у безлюднi зеленi простори? Вони замкнуться за мною, i надаремне клацати буде кiстками залiзна рука? I буде навколо i в менi тиша? А коли все отеє сталось, так просто i непомiтно, я не почув тишi: її глушили чужi голоси, дрiбнi, непотрiбнi слова, як трiски i солома на весняних потоках... ...Одна знайома дама п'ятнадцять лiт слабувала на серце... трах-тарах-тах... трах-тарах;тах... Дивiзiя наша стояла тодi... трах-тарах-тах... Ви куди iдете?.. Прошу бiлети... трах-тарах-тах... трах-тарах-тах... Якийсь зелений хаос крутився круг мене i хапав бричку за всi колеса, а неба тут було так багато, що очi тонули в нiм, як в морi, та шукали, за що б зачепитись. I були безпомiчнi. Врештi ми вдома. Бiлi стiни будинку вертають менi притомнiсть. Як тiльки бричка вкотилась на широкий зелений двiр - закувала зозуля. Тодi я раптом почув велику тишу. Вона виповняла весь двiр, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо, що менi соромно стало калатання власного серця. * * * Десять чорних кiмнат, налитих пiтьмою по самi вiнця. Вони облягають мою кiмнату. Я зачиняю дверi, наче боюся, що свiтло лампи витече все крiзь шпари. От я i сам. Навкруги нi душi. Тихо й безлюдно, а однак я щось там чую, поза своєю стiною. Воно менi заважає. Що там? Я чую твердiсть i форму затоплених на днi чорної пiтьми меблiв i скрип помосту пiд їх вагою. Ну що ж, стiйте собi на мiсцi, спочивайте спокiйно. Я не хочу про вас думати. Я краще ляжу. Погашу лампу i сам потону у чорнiй пiтьмi. Може, i я обернусь тодi у бездушний предмет, який нiчого не почуває, в "нiщо". Так добре було б стати "нiчим" - безгласним, непорушним спокоєм. Однак там, за моєю стiною, щось є. Я знаю, що коли б отак увiйти в темнi кiмнати i чиркнуть сiрником, як все скочило б раптом на своє мiсце - стiльцi, канапи, вiкна i навiть карнизи. Хто знає, може б, око моє встигло зловити образ людей, блiдих, невиразних, як з гобеленiв, всiх тих, що лишили свої обличчя в дзеркала