Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   ЧАСТИНА ПЕРША

   1 Еней був парубок моторний
   I хлопець хоть куди козак,
   Удавсь на всеє зле проворний,
   Завзятiший од всiх бурлак.
   Но греки, як спаливши Трою,
   Зробили з неї скирту гною,
   Вiн, взявши торбу, тягу дав;
   Забравши деяких троянцiв,
   Осмалених, як гиря, ланцiв,
   П'ятами з Трої накивав.

   2 Вiн, швидко поробивши човни,
   На синє море поспускав,
   Троянцiв насажавши повнi,
   I куди очi почухрав.
   Но зла Юнона, суча дочка,
   Розкудкудакалась, як квочка, -
   Енея не любила - страх;
   Давно уже вона хотiла,
   Його щоб душка полетiла
   К чортам i щоб i дух не пах.

   3 Еней був тяжко не по серцю
   Юнонi - все її гнiвив;
   Здававсь гiрчiйший їй вiд перцю,
   Нi в чiм Юнони не просив;
   Но гiрш за те їй не любився,
   Що, бачиш, в Трої народився
   I мамою Венеру звав;
   I що його покiйний дядько,
   Парис, Прiамове дитятко,
   Путивочку Венерi дав.

   4 Побачила Юнона з неба,
   Що пан Еней на поромах;
   А те шепнула сука Геба...
   Юнону взяв великий жах!
   Впрягла в гринджолята павичку,
   Сховала пiд кибалку мичку,
   Щоб не свiтилася коса;
   Взяла спiдницю i шнурiвку,
   I хлiба з сiллю на тарiлку,
   К Еолу мчалась, як оса.

   5 "Здоров, Еоле, пане-свату!
   Ой, як ся маєш, як живеш? -
   Сказала, як ввiйшла у хату,
   Юнона. - Чи гостей ти ждеш?.."
   Поставила тарiлку з хлiбом
   Перед старим Еолом-дiдом,
   Сама же сiла на ослiн.
   "Будь ласкав, сватоньку-старику!
   Iзбий Енея з пантелику,
   Тепер пливе на морi вiн.

   6 Ти знаєш, вiн який суцiга,
   Паливода i горлорiз;
   По свiту як iще побiга,
   Чиїхсь багацько виллє слiз.
   Пошли на його лихо злеє,
   Щоб люди всi, що при Енеї,
   Послизли i щоб вiн i сам...
   За сеє ж дiвку чорнобриву,
   Смачную, гарну, уродливу
   Тобi я, далебi, що дам".

   7 "Гай, гай! ой, дей же його кату!
   Еол насупившись сказав. -
   Я все б зробив за сюю плату,
   Та вiтри всi порозпускав:
   Борей недуж лежить з похмiлля,
   А Нот поїхав на весiлля,
   Зефiр же, давнiй негодяй,
   З дiвчатами заженихався,
   А Евр в поденщики нанявся, -
   Я к хочеш, так i помишляй!

   8 Та вже для тебе обiщаюсь
   Енеєвi я ляпас дать;
   Я хутко, миттю постараюсь
   В трiстя його к чортам загнать.
   Прощай же! швидче убирайся,
   Обiцянки не забувайся,
   Бо послi, чуєш, нiчичирк!
   Я к збрешеш, то хоча надсядься,
   На ласку послi не понадься,
   Тогдi вiд мене возьмеш чвирк".

   9 Еол, оставшись на господi,
   Зiбрав всiх вiтрiв до двора,
   Велiв поганiй буть погодi...
   Якраз на морi i гора!
   Все море зараз спузирило,
   Водою мов в ключi забило,
   Еней тут крикнув, як на пуп;
   Заплакався i заридався,
   Пошарпався, увесь подрався,
   На тiм'ї начесав аж струп.

   10 Проклятi вири роздулися,
   А море з лиха аж реве;
   Слiзьми троянцi облилися,
   Енея за живiт бере;
   Всi човники їх розчухрало,
   Багацько вiйська тут пропало;
   Тогдi набрались всi сто лих!
   Еней кричить, що "я Нептуну
   Пiвкопи грошей в руку суну,
   Аби на морi штурм утих".

   11 Нептун iздавна був дряпiчка,
   Почув Енеїв голосок;
   Шатнувся зараз iз запiчка,
   Пiвкопи для його кусок!..
   I миттю осiдлавши рака,
   Схвативсь на його, мов бурлака,
   I вирнув з моря, як карась.
   Загомонiв на вiтрiв грiзно:
   "Чого ви гудете так рiзно?
   До моря, знаєте, вам зась!"

   12 От тут-то вiтри схаменулись
   I ну всi драла до нори;
   До л я с а мов ляхи шатнулись,
   Або од їжака тхори.
   Нептун же зараз взяв мiтелку
   I вимiв море, як свiтелку,
   То сонце глянуло на свiт.
   Еней тогдi як народився,
   Разiв iз п'ять перехрестився;
   Звелiв готовити обiд.

   13 Поклали шальовки сосновi,
   Кругом наставили мисок;
   I страву всякую, без мови,
   В голодний пхали все куток.
   Тут з салом галушки лигали,
   Лемiшку i кулiш глитали
   I брагу кухликом тягли;
   Та i горiлочку хлистали, -
   Насилу iз-за столу встали
   I спати послi всi лягли.

   14 Венера, не послiдня шльоха,
   Проворна, враг її не взяв,
   Побачила, що так полоха
   Еол синка, що аж захляв;
   Умилася, причепурилась
   I, як в недiлю, нарядилась,
   Хоть би до дудки на танець!
   Взяла очiпок грезетовий
   I кунтуш з усами люстровий,
   Пiшла к Зевесу на ралець.

   15Зевес тогдi кружав сивуху
   I оселедцем заїдав;
   Вiн, сьому випивши восьмуху,
   Послiдки з кварти виливав.
   Прийшла Венера, iскривившись,
   Заплакавши i завiскрившись,
   I стала хлипать перед ним:
   "Чим пред тобою, милий тату,
   Син заслужив таку мiй плату?
   Iйон, мов в свинки, грають їм.

   16 Куди йому уже до Риму?
   Хiба як здохне чорт в ровi!
   Як вернеться пан хан до Криму,
   Як жениться сич на совi.
   Хiба б уже та не Юнона,
   Щоб не вказала макогона,
   Що й досi слухає чмелiв!
   Коли б вона та не бiсилась,
   Замовкла i не камезилась,
   Щоб ти се сам їй iзвелiв".

   17 Юпитер, все допивши з кубка,
   Погладив свiй рукою чуб:
   "Ох, доцю, ти моя голубка!
   Я в правдi твердий так, як дуб.
   Еней збудує сильне царство
   I заведе своє там панство;
   Не малий буде вiн панок.
   На панщину ввесь свiт погонить,
   Багацько хлопцiв там наплодить
   I всiм їм буде ватажок.

   18 Заїде до Дидони в гостi
   I буде там бенькетовать;
   Полюбиться її вiн мосцi
   I буде бiсики пускать.
   Iди, небого, не журися,
   Попонедiлкуй, помолися,
   Все буде так, як я сказав".
   Венера низько поклонилась
   I з панотцем своїм простилась,
   А вiн її поцiловав.

   19 Еней прочумався, проспався
   I голодрабцiв позбирав,
   Зо всiм зiбрався i уклався,
   I, скiлько видно, почухрав.
   Плив-плив, плив-плив, що аж обридло,
   I море так йому огидло,
   Що бiсом на його дививсь.
   "Коли б, - каже, - умер я в Трої,
   Уже б не пив сеї гiркої
   I марне так не волочивсь".

   20 Потiм до берега приставши
   З троянством голим всiм своїм,
   На землю з човнiв повстававши,
   Спитавсь, чи є що їсти їм?
   I зараз чогось попоїли,
   Щоб на путi не ослабiли;
   Пiшли, куди хто запопав.
   Еней по берегу попхався,
   I сам не знав, куди слонявся,
   Аж гульк - i в город причвалав.

   21 В тiм городi жила Дидона,
   А город звався Карфаген,
   Розумна панi i моторна,
   Для неї трохи сих iмен:
   Трудяща, дуже працьовита,
   Весела, гарна, сановита,
   Бiдняжка - що була вдова;
   По городу тогдi гуляла,
   Коли троянцiв повстрiчала .
   Такi сказала їм слова:

   22 "Вiдкiль такi се гольтiпаки?
   Чи рибу з Дону везете?
   Чи, може, виходцi-бурлаки?
   Куди, прочане, ви йдете?
   Який вас враг сюди направив?
   I хто до города причалив?
   Яка ж ватага розбишак!"
   Троянцi всi замурмотали,
   Дидонi низько в ноги пали,
   А вставши, їй мовляли так:

   23 "Ми всi, як бач, народ хрещений,
   Волочимся без талану,
   Ми в Трої, знаєш, порожденi,
   Еней пустив на нас ману;
   Дали нам греки прочухана
   I самого Енея-пана
   В три вирви вигнали вiдтiль;
   Звелiв покинути нам Трою,
   Пiдмовив плавати з собою,
   Тепер ти знаєш, ми вiдкiль.

   24 Помилуй, панi благородна!
   Не дай загинуть головам,
   Будь милостива, будь незлобна,
   Еней спасибi скаже сам.
   Чи бачиш, як ми обiдрались!
   Убрання, постоли порвались,
   Охляли, нiби в дощ щеня!
   Кожухи, свити погубили
   I з голоду в кулак трубили,
   Така нам лучилась пеня".

   25 Дидона гiрко заридала
   I з бiлого свого лиця
   Платочком сльози обтирала:
   "Коли б, - сказала, - молодця
   Енея вашого злапала,
   Уже б тогдi весела стала,
   Тогдi Великдень був би нам!"
   Тут плюсь - Еней, як будто з неба:
   "Ось, осьде я, .коли вам треба!
   Дидонi поклонюся сам".

   26 Потiм з Дидоною обнявшись,
   Поцiловались гарно всмак;
   За рученьки бiленькi взявшись,
   Балакали то сяк, то так.
   Пiшли к Дидонi до господи
   Через великi переходи,
   Ввiйшли в свiтлицю та й на пiл;
   Пили на радощах сивуху
   I їли сiм'яну макуху,
   Покiль кликнули їх за стiл.

   27 Тут їли розниї потрави,
   I все з полив'яних мисок,
   I самi гарниї приправи
   З нових кленових тарiлок:
   Свинячу голову до хрiну
   I локшину на перемiну,
   Потiм з пiдлевою iндик;
   На закуску кулiш i кашу,
   Лемiшку, зубцi, путрю, квашу
   I з маком медовий шулик.

   28 I кубками пили слив'янку,
   Мед, пиво, брагу, сирiвець,
   Горiлку просту i калганку,
   Куривсь для духу яловець.
   Бандура горлицi бриньчала,
   Сопiлка зуба затинала,
   А дудка грала по балках;
   Санжарiвки на скрипцi грали,
   Кругом дiвчата танцьовали
   В дробушках, в чоботах, в свитках.

   29 Сестру Дидона мала Ганну,
   Навсправжки дiвку хоть куди,
   Проворну, чепурну i гарну;
   Приходила i ся сюди
   В червонiй юпочцi баєвiй,
   В запасцi гарнiй фаналевiй,
   В стьонжках, в намистi i ковтках;
   Тут танцьовала викрутасом,
   I пред Енеєм вихилясом
   Пiд дудку била третяка.

   30 Еней i сам так розходився,
   Як на арканi жеребець,
   Що трохи не увередився,
   Пiшовши з Гандзею в танець.
   В обох пiдкiвки забряжчали,
   Жижки од танцiв задрижали,
   Вистрибовавши гоцака.
   Еней, матню в кулак прибравши
   I не до соли примовлявши,
   Садив крутенько гайдука.

   31 А послi танцiв варенухи
   По филижанцi пiднесли;
   I молодицi-цокотухи
   Тут баляндраси понесли;
   Дидона крiпко заюрила,
   Горщок з вареною розбила,
   До дуру всi тодi пили.
   Ввесь день весело прогуляли
   I п'янi спати полягали;
   Енея ж ледве повели.

   32 Еней на пiч забрався спати,
   Зарився в просо, там i лiг;
   А хто схотiв, побрiв до хати,
   А хто в хлiвець, а хто пiд стiг.
   А деякi так так хлиснули,
   Що де упали - там заснули,
   Сопли, харчали i хропли;
   А добрi молодцi кружали,
   Поки аж пiвнi заспiвали, -
   Що здужали, то все тягли.

   33 Дидона рано iсхопилась.
   Пила з похмiлля сирiвець;
   А послi гарно нарядилась,
   Якби в оренду на танець.
   Взяла кораблик бархатовий,
   Спiдницю i карсет шовковий
   I начепила ланцюжок;
   Червонi чоботи обула,
   Та i запаски не забула,
   А в руки з вибiйки платок.

   34 Еней же, з хмелю як проспався,
   Iз'їв солоний огiрок;
   Потiм умився i убрався,
   Я к парубiйка до дiвок.
   Йому Дидона пiдослала,
   Що од покiйника украла,
   Штани i пару чобiток;
   Сорочку i каптан з китайки,
   I шапку, пояс з каламайки,
   I чорний шовковий платок.

   35 Я к одяглись, то iзiйшлися,
   З собою стали розмовлять;
   Наїлися i принялися,
   Щоб по-вчорашньому гулять.
   Дидона ж тяжко сподобала
   Енея так, що i не знала,
   Де дiтися i що робить;
   Точила всякiї баляси
   I пiдпускала разнi ляси,
   Енею тiлько б угодить.

   36 Дидона вигадала грище,
   Еней щоб веселiший був,
   I шоб вертiвся з нею ближче,
   I лиха щоб свого забув:
   Собi очицi зав'язала
   I у панаса грати стала,
   Енея б тiльки уловить;
   Еней же зараз догадався,
   Коло Дидони терся, м'явся,
   Її щоб тiлько вдовольнить.

   37 Тут всяку всячину iграли,
   Хто як i в вiщо захотiв,
   Тут инчi журавля скакали,
   А хто од дудочки потiв.
   I в хрещика i в горю дуба,
   Не раз доходило до чуба,
   Як загулялися в джгута;
   В хлюста, в пари, в вiзка iграли
   I дамки по столу совали;
   Чорт мав порожнього кута.

   38 Щодень було у них похмiлля,
   Пилась горiлка, як вода;
   Щодень бенькети, мов весiлля,
   Всi п'янi, хоть посуньсь куда.
   Енеєвi так, як болячцi
   Або лихiй осiннiй трясцi,
   Годила панi всякий день.
   Були троянцi п'янi, ситi,
   Кругом обутi i обшитi,
   Хоть голi прибрели, як пень.

   39 Троянцi добре там курили,
   Дали приманку всiм жiнкам,
   По вечорницям всi ходили,
   Просвiтку не було дiвкам.
   Та й сам Еней, сподар, i паню
   Пiдмовив паритися в баню...
   Уже ж було не без грiха!
   Бо страх вона його любила,
   Аж розум ввесь свiй погубила,
   А бачся, не була плоха.

   40 От так Еней жив у Дидони,
   Забув i в Рим щоб мандровать.
   Тут не боявся i Юнони,
   Пустився все бенькетовать;
   Дидону мав вiн мов за жiнку,
   Убивши добру в неї грiнку,
   Мутив, як на селi москаль!
   Бо - хрiн його не взяв - моторний,
   Ласкавий, гарний i проворний,
   I гострий, як на бритвi сталь.

   41 Еней з Дидоною возились,
   Я к з оселедцем сiрий кiт;
   Ганяли, бiгали, казились,
   Аж лився деколи i пiт.
   Дидона ж мала раз роботу,
   Я к з ним побiгла на охоту,
   Та грiм загнав їх в темний льох...
   Лихий їх зна, що там робили,
   Було не видно з-за могили,
   В льоху ж сидiли тiлько вдвох.

   42 Не так-то робиться все хутко,
   Я к швидко оком iзмигнеш;
   Або як казку кажеш прудко,
   Пером в паперi як писнеш.
   Еней в гостях прожив немало, -
   Що з голови його пропало,
   Куди його Зевес послав.
   Вiн годiв зо два там просидiв,
   А мабуть би, i бiльш пронидiв,
   Якби його враг не спiткав.

   43 Колись Юпитер ненароком
   З Олимпа глянув i на нас;
   I кинув в Карфагену оком,
   Аж там троянський мартопляс...
   Розсердився i розкричався,
   Аж цiлий свiт поколихався;
   Енея лаяв на ввесь рот:
   "Чи так-то, гадiв син, вiн слуха?
   Убрався в патоку, мов муха,
   Засiв, буцiм в болотi чорт.

   44 Пiдiть гiнця менi кликнiте,
   До мене зараз щоб прийшов,
   Глядiть же, цупко прикрутiте,
   Щоб вiн в шиньок та не зайшов!
   Бо хочу я кудись послати.
   Iйон, iйон же, вража мати!
   Але Еней наш зледащiв
   А то Венера все свашкує,
   Енеєчка свого муштрує,
   Щоб вiн з ума Дидону звiв".

   45 Прибiг Меркурiй засапавшись,
   В три ряди пiт з його котив;
   Ввесь ремiнцями обв'язавшись,
   На голову бриль наложив;
   На грудях з бляхою ладунка,
   А ззаду з сухарями сумка,
   В руках нагайський малахай.
   В такiм нарядi влiзши в хату,
   Сказав: "Готов уже я, тату,
   Куда ти хочеш, посилай".

   46 "Бiжи лиш швидче в Карфагену,-
   Зевес гiнцевi так сказав, -
   I пару розлучи скажену,
   Еней Дидону б забував.
   Нехай лиш вiдтiль уплiтає
   I Рима строїти чухрає, -
   А то залiг, мов в грубi пес.
   Коли .ж вiн буде йще гуляти,
   То дам йому себе я знати, -
   От так сказав, скажи, Зевес".

   47 Меркурiй низько поклонився,
   Перед Зевесом бриль iзняв,
   Через порiг перевалився,
   До станi швидче тягу дав.
   Покинувши iз рук нагайку,
   Запряг вiн миттю чортопхайку,
   Черкнув iз неба, аж курить!
   I все кобилок поганяє,
   Що оглобельна аж брикає;
   Помчали, аж вiзок скрипить!

   48 Еней тогдi купався в бразi
   I на полу укрившись лiг;
   Йому не снилось о приказi,
   Як ось Меркурiй в хату вбiг!
   Смикнув iз полу, мов псяюху.
   "А що ти робиш, п'єш сивуху? -
   Зо всього горла закричав, -
   Ану лиш, швидче убирайся,
   З Дидоною не женихайся,
   Зевес поход тобi сказав!

   49 Чи се ж таки до дiла робиш,
   Що й досi тута загулявсь?
   Та швидко i не так задробиш;
   Зевес не дурно похвалявсь;
   Получиш добру халазiю,
   Вiн видавить з тебе олiю,
   От тiлько йще тут побарись.
   Гляди ж, сьогодня щоб убрався,
   Щоб нищечком вiдсiль укрався,
   Мене удруге не дождись".

   50 Еней пiджав хвiст, мов собака;
   Мов Каїн, затрусивсь увесь;
   Iз носа потекла кабака:
   Уже вiн знав, який Зевес.
   Шатнувся миттю сам iз хати
   Своїх троянцiв позбирати;
   Зiбравши, дав такий приказ:
   "Як можна швидче укладайтесь,
   Зо всiми клунками збирайтесь,
   До моря швендайте якраз!"

   51 А сам, вернувшися в будинки,
   Своє лахмiття позбирав;
   Мiзерiї наклав двi скриньки,
   На човен зараз одiслав
   I дожидався тiлько ночi,
   Що як Дидона зiмкне очi,
   Щоб не прощавшись тягу дать.
   Хоть вiн за нею i журився
   I свiтом цiлий день нудився;
   Та ба! бач, треба покидать.

   52 Дидона зараз одгадала,
   Чого сумує пан Еней,
   I все на ус собi мотала,
   Щоб умудритися i їй;
   З-за печi часто виглядала,
   Прикинувшись, буцiм куняла
   I мов вона хотiла спать.
   Еней же думав, що вже спала,
   I тiлько що хотiв дать драла,
   Аж ось Дидона за чуб хвать.

   53 "Постiй, прескурвий, вражий сину!
   Зо мною перше розплатись;
   От задушу, як злу личину!
   Ось ну лиш тiльки завертись!
   От так за хлiб, за сiль ти платиш?
   Ти всiм, привикши насмiхатись,
   Розпустиш славу по менi!
   Нагрiла в пазусi гадюку,
   Що послi iзробила муку;
   Послала пуховик свинi.

   54 Згадай, який прийшов до мене,
   Що нi сорочки не було;
   I постолiв чорт мав у тебе,
   В кишенi ж пусто, аж гуло;
   Чи знав ти, що такеє грошi?
   Мав без матнi однi холошi,
   I тiлько слава, що в штанах;
   Та й те порвалось i побилось,
   Аж глянуть сором, так свiтилось;
   Свитина вся була в латках.

   55 Чи я ж тобi та не годила?
   Хiба рiжна ти захотiв?
   Десь вража мати пiдкусила,
   Щоб хирний тут ти не сидiв".
   Дидона гiрко заридала,
   I з серця аж волосся рвала,
   I закраснiлася, мов рак.
   Запiнилась, посатанiла,
   Неначе дурману iз'їла,
   Залаяла Енея так:

   56 "Поганий, мерзький, скверний, бридкий,
   Нiкчемний, ланець, кателик!
   Гульвiса, пакосний, престидкий,
   Негiдний, злодiй, єретик!
   За кучму сю твою велику
   Як дам ляща тобi я в пику,
   То тут тебе лизне i чорт!
   I очi видеру iз лоба
   Тобi, диявольська худоба,
   Трясешся, мов зимою хорт!

   57 Мандруй до сатани з рогами,
   Нехай тобi присниться бiс!
   З твоїми сучими синами,
   Щоб враг побрав вас всiх гульвiс,
   Що нi горiли, нi болiли,
   На чистому щоб поколiли,
   Щоб не оставсь нi чоловiк;
   Щоб доброї не знали долi,
   Були щоб з вами злиї болi,
   Щоб ви шаталися повiк".

   58 Еней вiд неї одступався,
   Поки зайшов через порiг,
   А далi аж не оглядався,
   З двора в собачу ристь побiг.
   Прибiг к троянцям, засапався,
   Обмок в поту, якби купався,
   Мов з торгу в школу курохват;
   Потiм в човен хутенько сiвши
   I їхати своїм велiвши,
   Не оглядався сам назад.

   59 Дидона тяжко зажурилась,
   Ввесь день нi їла, нi пила;
   Все тосковала, все нудилась,
   Кричала, плакала, ревла.
   То бiгала, якби шалена,
   Стояла довго тороплена,
   Кусала ногтi на руках;
   А далi сiла на порозi,
   Аж занудило їй, небозi,
   I не встояла на ногах.

   60 Сестру кликнула на пораду,
   Щоб горе злеє розказать,
   Енеєву оплакать зраду
   I льготи серцю трохи дать.
   "Ганнусю, рибко, душко, любко,
   Рятуй мене, моя голубко,
   Тепер пропала я навiк!
   Енеєм кинута я бiдна,
   Як сама паплюга послiдня,
   Еней злий змiй - не чоловiк!

   61 Нема у серця мого сили,
   Щоб я могла його забуть.
   Куди мнi бiгти? - до могили!
   Туди один надежний путь!
   Я все для його потеряла,
   Людей i славу занедбала;
   Боги! я з ним забула вас.
   Ох! дайте зiлля мнi напитись,
   Щоб серцю можна розлюбитись,
   Утихомиритись на час.

   62 Нема на свiтi мнi покою,
   Не ллються сльози iз очей,
   Для мене бiлий свiт єсть тьмою,
   Там ясно тiлько, де Еней.
   О пуцьверинку Купидоне!
   Любуйся, як Дидона стогне...
   Щоб ти маленьким був пропав!
   Познайте, молодицi гожi,
   З Енеєм бахурi всi схожi,
   Щоб враг зрадливих всiх побрав!"

   63 Так бiдна з горя говорила
   Дидона, жизнь свою кляла;
   I Ганна що їй нi робила,
   Нiякой ради не дала.
   Сама з царицей горювала,
   I сльози рукавом втирала,
   I хлипала собi в кулак.
   Потiм Дидона мов унишкла,
   Звелiла, щоб i Гандзя вийшла,
   Щоб їй насумоватись всмак.

   64 Довгенько так посумовавши,
   Пiшла в будинки на постiль;
   Подумавши там, погадавши,
   Проворно скочила на пiл.
   I взявши з запiчка кресало
   I клоччя в пазуху чимало,
   Тихенько вийшла на город.
   Ночною се було добою
   I самой тихою порою,
   Як спав хрещений ввесь народ.

   65 Стояв у неї на городi
   В кострi на зиму очерет;
   Хоть се не по царськiй породi,
   Та де ж взять дров, коли все степ;
   В кострi був зложений сухенький,
   Як порох, був уже палкенький,
   Його й держали на пiдпал.
   Пiд ним вона огонь кресала
   I в клоччi гарно розмахала
   I розвела пожар чимал.

   66 Кругом костер той запаливши,
   Зо всей одежi роздяглась,
   В огонь лахмiття все зложивши,
   Сама в огнi тiм простяглась.
   Вкруг неї полом'я палало,
   Покiйницi не видно стало,
   Пiшов од неї дим i чад! -
   Енея так вона любила,
   Що аж сама себе спалила,
   Послала душу к чорту в ад.


   ЧАСТИНА ДРУГА
   __
   1 Еней, попливши синiм морем,
   На Карфагену оглядавсь;
   Боровсь з своїм, сердега, горем,
   Слiзьми, бiдняжка, обливавсь.
   Хоть од Дидони плив поспiшно,
   Та плакав гiрко, неутiшно.
   Почувши ж., що в огнi спеклась,
   Сказав: "Нехай їй вiчне царство,
   Менi же довголiтнє панство,
   I щоб друга вдова найшлась!"

   2 Як ось i море стало грати,
   Великi хвилi пiднялись,
   I вiтри зачали бурхати,
   Аж човни на морi тряслись.
   Водою чортзна-як крутило,
   Що трохи всiх не потопило,
   Вертiлись човни, мов дурнi.
   Троянцi з страху задрижали,
   I що робити, всi не знали,
   Стояли мовчки всi смутнi.

   3 Один з троянської ватаги,
   По їх вiн звався Палiнур;
   Сей бiльше мав других одваги,
   Смiленький був i балагур;
   Що наперед сей схаменувся
   I до Нептуна окликнувся:
   "А що ти робиш, пан Нептун!
   Чи се i ти пустивсь в ледащо,
   Що хочеш нас звести нiнащо?
   Хiба пiвкопи i забув?"

   4 А далi пiсля сеї мови
   Троянцям вiн так всiм сказав:
   "Бувайте, братця, ви здоровi!
   Оце Нептун замудровав.
   Куди тепер ми, братця, пiйдем?
   В Iталiю ми не доїдем,
   Бо море дуже щось шпує,
   Iталiя вiдсiль не близько,
   А морем в бурю їхать слизько,
   Човнiв нiхто не пiдкує.

   5 Ось тут земелька єсть, хлоп'ята,
   Вiдсiль вона невдалеку:
   Сицилiя, земля багата,
   Вона менi щось по знаку.
   Дмухнiм лиш, братця, ми до неї
   Збувати горестi своєї,
   Там добрий цар живе Ацест.
   Ми там, як дома, очуняєм,
   I як у себе, загуляєм,
   Всього у нього вдоволь єсть".

   6 Троянцi разом принялися
   I стали веслами гребти,
   Як стрiлки, човники неслися,
   Мов ззаду пхали їх чорти.
   Їх сицилiйцi як уздрiли,
   То з .города, мов подурiли,
   До моря бiгли всi встрiчать.
   Тут мiж собою розпитались,
   Чоломкались i обнiмались,
   Пiшли до короля гулять.

   7 Ацест Енею, як би брату,
   Велику ласку показав,
   I, зараз попросивши в хату,
   Горiлкою почастовав;
   На закуску наклали сала,
   Лежала ковбаса чимала
   I хлiба повне решето.
   Троянцям всiм дали тетерi
   I вiдпустили на кватерi:
   Щоб йшли, куди потрапить хто.

   8 Тут зараз пiдняли банькети
   Замурмотали, як коти,
   I в кахлях понесли пашкети,
   I киселю їм до сити;
   Гарячую, м'яку бухинку,
   Зразову до рижкiв печiнку,
   Гречаний з часником панпух.
   Еней з дороги налигався
   I пiнної так нахлестався,
   Трохи не виперсь з його дух.

   9 Еней хоть трохи був пiдпилий,
   Та з розумом не потерявсь;
   Вiн син був богобоязливий,
   По смерти батька не цуравсь.
   В сей день його отець опрягся,
   Як чикилдихи обiжрався, -
   Анхиз з горiлочки умер.
   Еней схотiв обiд справляти
   I тут старцiв нагодовати, -
   Щоб бiг душi свiй рай одпер.

   10 Зiбрав троянську всю громаду
   I сам пiшов надвiр до них,
   Просить у їх собi пораду,
   Сказав їм рiч в словах таких:
   "Панове, знаєте, трояне
   I всi хрещенiї миряне,
   Що мiй отець бував Анхиз,
   Його сивуха запалила
   I живота укоротила,
   I вiн, як муха в зиму, зслиз.

   "Зробити поминки я хочу,
   Поставити обiд старцям -
   I завтра ж - далi не одстрочу.
   Скажiте: як здається вам?"
   Сього троянцi i бажали,
   I всi уголос закричали:
   "Енею, боже поможи;
   Коли же хочеш, пане, знати,
   I сами будем помагати,
   Бо ми тобi не вороги".

   12 I зараз миттю всi пустились
   Горiлку, м'ясо куповать,
   Хлiб, бублики, книшi вродились,
   Пiйшли посуди добувать;
   I коливо з кутi зробили,
   Сити iз меду наситили,
   Договорили i попа;
   Хазяїнiв своїх ззивали,
   Старцiв по улицям шукали,
   Пiшла на дзвiн дякам копа.

   13 На другий день раненько встали,
   Огонь надворi розвели
   I м'яса в казани наклали,
   Варили страву i пекли.
   П'ять казанiв стояло юшки,
   А в чотирьох були галушки,
   Борщу трохи було не з шiсть;
   Баранiв тьма була варених,
   Курей, гусей, качок печених,
   Досита щоб було всiм їсть.

   14 Цебри сивушки там стояли
   I браги повнiї дiжки;
   Всю страву в вагани вливали
   I роздавали всiм ложки.
   Як проспiвали "со святими",
   Еней обливсь слiзьми гiркими,
   I принялися всi трепать;
   Наїлися i нахлистались,
   Що деякi аж повалялись...
   Тогдi i годi поминать.

   15 Еней i сам со старшиною
   Анхиза добре поминав;
   Не здрiв нiчого пред собою,
   А ще з-за столу не вставав;
   А далi трошки проходився,
   Прочумався, протверезився,
   Пiшов к народу, хоть поблiд.
   З кишенi вийнявши пiвкiпки,
   Шпурнув в народ дрiбних, як рiпки,
   Щоб тямили його обiд.

   16 Енея заболiли ноги,
   Не чув нi рук, нi голови;
   Напали з хмелю перелоги,
   Опухли очi, як в сови,
   I весь обдувся, як барило,
   Було на свiтi все немило,
   Мислiте по землi писав.
   З нудьги охляв i iзнемiгся,
   В одежi лiг i не роздiгся,
   Пiд лавкою до свiта спав.

   17 Прокинувшися, ввесь трусився,
   За серце ссало, мов глисти;
   Перевертався i нудився,
   Не здужав голови звести,
   Поки не випив пiвквартiвки
   З iмбером пiнної горiлки
   I кухля сирiвцю не втер.
   З-пiд лавки вилiз i струхнувся,
   Закашляв, чхнув i стрепенувся:
   "Давайте, - крикнув, - пить тепер".

   18 Зiбравшися, всi паненята
   Iзнов кружати начали,
   Пили, як брагу поросята,
   Горiлку так вони тягли;
   Тягли тут пiнненьку троянцi,
   Не вомпили сицилiанцi,
   Черкали добре назахват.
   Хто пив тут бiльш од всiх сивухи,
   I хто пив разом три осьмухи,
   То той Енеєвi був брат.

   19 Еней наш роздоброхотався,
   Iгрища вздумав завести,
   I п'яний зараз розкричався,
   Щоб перебiйцiв привести.
   У вiкон школярi спiвали,
   Халяндри циганки скакали,
   Iграли в кобзи i слiпцi;
   Були тут разнi чути крики,
   Водили в городi музики
   Моторнi, п'янi молодцi.

   20 В присiнках всi пани сидiли,
   Надворi ж вкруг стояв народ.
   У вiкна деякi глядiли,
   А инчий був наверх ворот;
   Аж ось прийшов i перебiєць,
   Убраний так, як компанiєць,
   I звався молодець Дарес;
   На кулаки став викликати
   I перебiйця визивати,
   Кричав, опарений мов пес:

   21 "Гей, хто зо мною вийде битись,
   Покуштовати стусанiв?
   Мазкою хоче хто умитись?
   Кому не жаль своїх зубiв?
   А нуте, нуте, йдiте швидше
   Сюди на кулаки лиш ближче!
   Я бебехiв вам надсажу;
   На очi вставлю окуляри,
   Сюди, поганцi-бакаляри!
   Я всякому лоб розмiжжу".

   22 Дарес довгенько дожидався,
   Мовчали всi, нiхто не йшов;
   З ним всякий битися боявся,
   Собою страху вiн задав.
   "Так ви, бачу, всi легкодухи,
   Передо мною так, як мухи,
   I пудофети наголо".
   Дарес тут дуже насмiхався,
   Собою чванивсь, величався,
   Аж сором слухать всiм було.

   23 Абсест троянець був сердитий,
   Згадав Ентелла-козака,
   Зробився мов несамовитий,
   Чимдуж дав вiдтiль дропака.
   Ентелла скрiзь пiшов шукати,
   Щоб все, що бачив, розказати
   I щоб Дареса пiдцьковать.
   Ентелл був тяжко смiлий, дужий,
   Мужик плечистий i невклюжий,
   Тогдi вiн п'яний вклався спать.

   24 Знайшли Ентелла-сiромаху,
   Що вiн пiд тином гарно спав;
   Сього сердешного тiмаху
   Будити стали, щоб устав.
   Всi голосно над ним кричали,
   Ногами всилу розкачали,
   Очима вiн на них лупнув:
   "Чого ви? що за вража мати,
   Зiбрались не давати спати".
   Сказавши се, оп'ять заснув.

   25 "Та встань, будь ласкав, пане-свату!"
   Абсест Ентелловi сказав.
   "Пiйдiть лиш ви собi iк кату!" -
   Ентелл на їх так закричав.
   А послi баче, що не шутка,
   Абсест сказав, яка погудка,
   Проворно скочивши, здригнувсь:
   "Хто, як, Дарес? - ну, стiйте нашi!
   Зварю пану Даресу кашi,
   Горiлки дайте лиш нап'юсь".

   26 Примчали з казанок сивухи,
   Ентелл її разком дмухнув
   I од сiєї вiн мокрухи
   Скрививсь, наморщивсь i зiвнув,
   Сказав: "Тепер ходiмо, братця,
   До хвастуна Дареса-ланця!
   Йому я ребра полiчу,
   Зiмну всього я на кабаку,
   На смерть зувiчу, мов собаку,
   Як битися - я научу!"

   27 Прийшов Ентелл перед Дареса,
   Сказав йому на смiх: "Гай-гай!
   Ховайсь, проклята неотеса,
   Зарання вiдсiль утiкай;
   Я роздавлю тебе, як жабу,
   Зiтру, зiмну, мороз як бабу,
   Що тут i зуби ти зiтнеш.
   Тебе диявол не пiзнає,
   З кiстками чорт тебе злигає,
   Уже вiд мене не влизнеш".

   28 На землю шапку положивши,
   По локоть руки засукав
   I цупко кулаки стуливши,
   Дареса битись визивав.
   Iз серця скриготав зубами,
   Об землю тупотав ногами,
   I на Дареса налiзав.
   Дарес не рад своїй лихотi,
   Ентелл потяг не по охотi
   Дареса, щоб його вiн знав.

   29 В се врем'я в рай боги зiбрались
   К Зевесу в гостi на обiд,
   Пили там, їли, забавлялись,
   Забули наших людських бiд.
   Там лакомини рiзнi їли,
   Буханчики пшеничнi бiлi,
   Кислицi, ягоди, коржi
   I всякi-разнi витребеньки, -
   Уже либонь були п'яненькi,
   Понадувались, мов йоржi.

   30 Я к ось знiчев'я вбiг Меркурiй,
   Засапавшися до богiв;
   Прискочив, мов котище мурий
   До сирних в маслi пирогiв!
   "Ге! Ге! от тут-то загулялись,
   Що i од свiту одцурались,
   Диявол-ма вам i стида.
   В Сицилiї таке твориться,
   Що вам би треба подивиться, -
   Там крик, мов пiдступа орда".

   31 Боги, почувши, зашатались,
   Iз неба виткнули носи,
   Дивитись на бiйцiв хватались,
   Як жаби лiтом iз роси.
   Ентелл там сильно храбровався,
   Аж до сорочки ввесь роздягся,
   Совав Даресу в нiс кулак.
   Дарес iзвомпив сiромаха,
   Бо був Ентелл непевна птаха,
   Як чорноморський злий козак.

   32 Венеру за виски хватило,
   Як глянула, що там Дарес;
   Iй дуже се було не мило,
   Сказала: "Батечку Зевес!
   Дай моєму Даресу сили,
   Йому хвоста щоб не вкрутили,
   Щоб вiн Ентелла поборов.
   Мене тогдi ввесь свiт забуде,
   Коли Дарес живий не буде;
   Зроби, щоб був Дарес здоров".

   33 Тут Бахус п'яний обiзвався,
   Венеру лаяти почав,
   До неї з кулаком совався,
   I так iсп'яна їй сказав:
   "Пiйди лиш ти к чортам, плюгава,
   Невiрна, пакосна, халява!
   Нехай iзслизне твiй Дарес,
   Я за Ентелла сам вступлюся,
   Як бiльш сивухи натягнуся,
   То не заступить i Зевес.

   34 Чи знаєш, вiн який парнище?
   На свiтi трохи єсть таких,
   Сивуху так, як брагу, хлище,
   Я в парубках кохаюсь сих.
   Уже заллє за шкуру сала,
   Нi неня в бразi не скупала,
   Як вiн Даресовi задасть.
   Уже хоть як ти не вертися,
   З своїм Даресом попростися,
   Бо прийдеться йому пропасть".

   35 Зевес до речi сей дочувся,
   Язик на силу повернув,
   Вiн од горiлки весь обдувся
   I грiмко так на їх гукнув:
   "Мовчiть!.. чого ви задрочились?
   Чи бач, у мене розходились!
   Я дам вам зараз тришия!
   Нiхто в кулачки не мiшайтесь
   Кiнця од самих дожидайтесь, -
   Побачим, - вiзьметь то чия?"

   36 Венера, облизня пiймавши,
   Слiзки пустила iз очей,
   I, як собака, хвiст пiджавши,
   Пiшла к порогу до дверей
   I з Марсом у куточку стала,
   З Зевеса добре глузовала;
   А Бахус пiнненьку лигав,
   Iз Ганiмедова пуздерка
   Утер трохи не з пiввiдерка;
   Напивсь - i тiлько що кректав.

   37 Як мiж собой боги сварились
   В раю, попившись в небесах;
   Тогдi в Сицилiї творились
   Великi дуже чудеса.
   Дарес од страху оправлявся
   I до Ентелла пiдбирався,
   Цибульки б дать йому пiд нiс.
   Ентелл од ляпаса здригнувся,
   Разiв iз п'ять перевернувся,
   Трохи не попустив i слiз.

   38 Розсердився i роз'ярився,
   Аж пiну з рота попустив,
   I саме в мiру пiдмостився,
   В висок Дареса затопив:
   З очей аж iскри полетiли,
   I очi яснi соловiли,
   Сердешний об землю упав.
   Чмелiв довгенько дуже слухав
   I землю носом рив i нюхав,
   I дуже жалiбно стогнав.

   39 Тут всi Ентелла вихваляли,
   Еней з панами реготавсь,
   З Дареса ж дуже глузовали,
   Що силою вiн величавсь.
   Звелiв Еней його пiдняти,
   На вiтрi щоб поколихати
   Од ляпаса i щоб прочхавсь;
   Ентелловi ж дав на кабаку
   Трохи не цiлую гривняку
   За те, що так вiн показавсь.

   40 Еней же, сим не вдовольнившись,
   Iще гуляти захотiв
   I цупко пiнної напившись,
   Ведмедiв привести звелiв.
   Литва на труби засурмила,
   Ведмедiв зараз зупинила,
   Заставила їх танцьовать.
   Сердешний звiр перекидався,
   Плигав, вертiвся i качався,
   Забув i бджоли пiддерать.

   41 Як пан Еней так забавлявся,
   То лиха вiн собi не ждав,
   Не думав i не сподiвався,
   Щоб хто з Олимпа кучму дав.
   Но те Юнона повернула,
   I в головi так коверзнула,
   Щоб зараз учинить ярмiз;
   Набула без панчiх патинки,
   Пiшла в Iрисинi будинки,
   Бо хитра ся була, як бiс.

   42 Прийшла, Iрисi пiдморгнула,
   Черкнули разом в хижу вдвох,
   I на ухо щось їй шепнула,
   Щоб не пiдслухав який бог;
   I пальцем цупко прикрутила,
   Щоб зараз все то iзробила
   I їй би принесла лепорт;
   Iрися низько поклонилась,
   I в лiжник зараз нарядилась,
   Побiгла з неба, як би хорт.

   43 В Сицилiю якраз спустилась,
   Човни троянськi де були;
   I мiж троянок помiстилась,
   Которi човнiв стерегли.
   В кружку сердешнi сi сидiли
   I кисло на море глядiли,
   Бо їх не кликали гулять,
   Де чоловiки їх гуляли,
   Медок, сивушку попивали
   Без просипу недiль iз п'ять.

   44 Дiвчата з лиха горювали,
   Нудило тяжко молодиць;
   Лиш слинку з голоду ковтали,
   Як хочеться кому кислиць.
   Своїх троянцiв проклинали,
   Що через їх так горювали,
   Дiвки кричали на весь рот:
   "Щоб їм хотiлось так гуляти,
   Я к хочеться нам дiвовати,
   Коли б замордовав їх чорт".

   45 Троянцi волокли з собою
   Старую бабу, як ягу,
   Лукаву вiдьму, злу Берою,
   Iскорчившуюся в дугу.
   Iрися нею iзробилась
   I як Бероя нарядилась
   I пiдступила до дiвок;
   I щоб к ним лучче пiдмоститься
   I пред Юноной заслужиться,
   То пiднесла їм пирiжок.

   46 Сказала: "Помагай бiг, дiти!
   Чого сумуєте ви так?
   Чи не остило тут сидiти?
   Оце гуляють нашi як!
   Мов божевiльних, нас морочать,
   Сiм лiт, як по морям волочать;
   Глузують, як хотять, iз вас,
   Але з другими бахурують,
   Свої ж жiнки нехай горюють,
   Коли водилось се у нас?

   47 Послухайте лиш, молодицi,
   Я добрую вам раду дам;
   I ви, дiвчата бiлолицi,
   Зробiм кiнець своїм бiдам,
   За горе ми заплатим горем -
   А доки нам сидiть над морем?
   Приймiмось, човни попалiм.
   Тогдi i мусять тут остаться
   I нехотя до нас прижаться;
   Ось так на лiд їх посадiм".

   48"Спасеть же бiг тебе, бабусю! -

   Троянки вголос загули. -
   Такої б ради, пайматусю,
   Ми iзгадати не могли".
   I зараз приступили к флоту
   I принялися за роботу:
   Огонь кресати i нести
   Скiпки, трiски, солому, клоччя;
   Була тут всяка з них охоча,
   Пожар щоб швидче розвести.

   49 Розжеврiлось i загорiлось,
   Пiшов димок до самих хмар,
   Аж небо все зачервонiлось,
   Великий тяжко був пожар.
   Човни i байдаки палали,
   Сосновi пороми трiщали,
   Горiли дьоготь i смола.
   Поки троянцi оглядiлись,
   Що добре їх троянки грiлись,
   То часть мала човнiв була.

   50 Еней, пожар такий уздрiвши,
   Злякався, побiлiв, як снiг,
   I бiгти всiм туди звелiвши,
   Чимдуж до човнiв сам побiг.
   На гвалт у дзвони задзвонили,
   По улицях в трещотки били,
   Еней же на ввесь рот кричав:
   "Хто в бога вiрує - ратуйте!
   Рубай, туши, гаси, лий, куйте!
   А хто ж таку нам кучму дав?"

   51 Еней од страху з плигу збився,
   В умi сердега помiшавсь
   I зараз сам не свiй зробився,
   Скакав, вертiвся i качавсь;
   I iз сього свого задору
   Вiн, голову пiднявши вгору,
   Кричав, опарений мов пес.
   Олимпських шпетив на всю губу,
   Свою i неню лаяв любу,
   Добувсь i в рот, i в нiс Зевес.

   52"Гей ти, проклятий стариганю!
   На землю з неба не зиркнеш,
   Не чуєш, як тебе я ганю,
   Зевес! - нi усом не моргнеш.
   На очах бiльма поробились,
   Коли б довiку послiпились,
   Що не поможеш ти менi.
   Чи се ж таки тобi не стидно,
   Що пропаду, от лиш не видно?
   Я ж, кажуть люди, внук тобi!

   53 А ти з сiдою бородою,
   Пане добродiю Нептун!
   Сидиш, мов демон, пiд водою,
   I зморщившись, старий шкарбун!
   Коли б струхнув хоть головою
   I сей пожар залив водою -
   Тризубець щоб тобi зломивсь!
   Ти базаринку любиш брати,
   А людям в нуждi помагати
   Не дуже, бачу, поспiшивсь.

   54 I братик ваш Плутон, поганець,
   Iз Прозерпиною засiв,
   Пекельний, гаспидський коханець,
   Iще себе там не нагрiв?
   Завiв братерство з дьяволами
   I в свiтi нашими бiдами
   Не погорює нi на час.
   Не посилкується нiмало,
   Щоб так палати перестало
   I щоб оцей пожар погас.

   55 I ненечка моя рiдненька
   У чорта десь тепер гуля;
   А може, спить уже п'яненька
   Або з хлоп'ятами ганя.
   Тепер їй, бачу, не до соли,
   Уже, пiдтикавши десь поли,
   Фурцює добре навiсна.
   Коли сама з ким не ночує,
   То для когось уже свашкує,
   Для сього тяжко поспiшна.

   56 Та враг бери вас, - що хотiте,
   Про мене, те собi робiть;
   Мене на лiд не посадiте,
   Пожар лиш тiлько погасiть;
   Завередуйте по-своєму
   I, будьте ласкави, моєму
   Зробiте лиховi кiнець.
   Пустiть лиш з неба веремiю
   I покажiте чудасiю,
   А я вам пiднесу ралець".

   57 Тут тiлько що перемолився
   Еней i рот свiй затулив;
   Я к ось iз неба дощ полився,
   В годину ввесь пожар залив.
   Бурхнуло з неба, мов iз бочки,
   Що промочило до сорочки;
   То драла врозтич всi дали.
   Троянцi стали всi, як хлюща,
   їм лучилася невсипуща,
   Не ради i дощу були.

   58 Не знав же на яку ступити
   Еней i тяжко горював,
   Чи тут остатись, чи поплити?
   Бо враг не всi човни забрав;
   I миттю кинувсь до громади
   Просить собi у ней поради,
   Чого собою не вбагне.
   Тут довго тяжко раховали
   I скiлько не коверзовали,
   Та все було, що не оне.

   59 Один з троянської громади,
   Насупившися, все мовчав
   I, дослухавшись до поради,
   Цiпком все землю колупав.
   Се був пройдисвiт i непевний,
   I всiм вiдьмам був родич кревний
   Упир i знахур ворожить.
   Умiв i трясцю одшептати,
   I кров кристьянську замовляти,
   I добре знав греблi гатить.

   60 Бував i в Шльонському з волами,
   Не раз ходив за сiллю в Крим;
   Таранi торговав возами,
   Всi чумаки братались з ним.
   Вiн так здавався i нiкчемний,
   Та був розумний, як письменний,
   Слова так сипав, як горох.
   Уже в чiм, бач, пораховати,
   Що розказать - йому вже дати;
   Нi в чiм не був страхополох.

   61 Невтесом всi його дражнили,
   По-нашому ж то звавсь Охрiм;
   Менi так люди говорили -
   Самому ж незнакомий вiн.
   Побачив, що Еней гнiвився,
   До його зараз пiдмостився,
   За бiлу рученьку i взяв;
   I вивiвши Енея в сiни,
   Сам поклонився аж в колiни,
   Таку Енею рiч сказав:

   62 "Чого ти сильно зажурився
   I так надувся, як iндик?
   Зовсiм охляв i занудився,
   Мов по болотовi кулик?
   Чим бiльш журитися - все гiрше,
   Заплутаєшся в лiсi бiльше,
   Покинь лиш горе i заплюй.
   Пiди вкладися гарно спати,
   А послi будеш i гадати,
   Спочинь та вже тогдi мiркуй!"

   63 Послухавши Еней Охрiма,
   Укрившись, на полу лiг спать;
   Но лупав тiлько все очима,
   Не мiг нi крихти задрiмать.
   На всi боки перевертався,
   До люльки разiв три приймався,
   Знемiгся ж, мов i задрiмав.
   Як ось Анхиз йому приснився,
   Iз пекла батечко явився
   I синовi таке сказав:

   64 "Прокинься, милеє дитятко!
   Пробуркайся i проходись,
   Се твiй прийшов до тебе батько,
   То не сполохайсь, не жахнись.
   Мене боги к тобi послали
   I так сказати приказали:
   Щоб ти нiтрохи не журивсь,
   Пошлють тобi щасливу долю,
   Щоб учинив ти божу волю
   I швидче в Рим переселивсь.

   65 Збери всi човни, що остались,
   I гарно зараз їх оправ;
   Придерж своїх, щоб не впивались,
   I сю Сицилiю остав.
   Пливи i не журись, небоже!
   Уже тобi скрiзь буде гоже.
   Та ще, послухай, щось скажу:
   Щоб в пекло ти зайшов до мене,
   Бо дiло єсть менi до тебе.
   Я все тобi там покажу.

   66 I по олимпському закону
   Уже ти пекла не минеш:
   Бо треба кланятись Плутону,
   А то i в Рим не допливеш.
   Якусь тобi вiн казань скаже,
   Дорогу добру в Рим покаже,
   Побачиш, як живу i я.
   А за дорогу не турбуйся,
   До пекла навпростець прямуйся
   Пiшком, - не треба i коня.

   67 Прощай же, сизий голубочок!
   Бо вже стає надворi свiт;
   Прощай, дитя, прощай, синочок!.."
   I в землю провалився дiд.
   Еней спросоння як схопився,
   Дрижав од страху i трусився;
   Холодний лився з його пiт;
   I всiх троянцiв поскликавши,
   I лагодитись приказавши,
   Щоб завтра поплисти як свiт.

   68 К Ацесту зараз сам махнувши,
   За хлiб подяковав, за сiль;
   I там не довго щось побувши,
   Вернувся до своїх вiдтiль.
   Ввесь день збирались та складались;
   I свiту тiлько що дождались,
   То посiдали на човни.
   Еней же їхав щось несмiло,
   Бо море дуже надоїло,
   Я к чумакам дощ восени.

   69 Венера тiлько що уздрiла,
   Що вже троянцi на човнах,
   К Нептуну на поклон побiгла,
   Щоб не втопив їх у волнах.
   Поїхала в своїм ридванi,
   Мов сотника якого панi,
   Баскими конями, як звiр.
   Iз кiнними проводниками,
   З трьома назадi козаками,
   А конi правив машталiр.

   70 Була на йому бiла свита
   Iз шаповальського сукна,
   Тясомкою кругом обшита,
   Сiм кiп стоялася вона.
   Набакир шапочка стримiла,
   Далеко дуже червонiла,
   В руках же довгий був батiг;
   Iм грiмко ляскав вiн iз лиха,
   Скакали конi без оддиха;
   Ридван, мов вихор в полi, бiг.

   71 Приїхала, загримотiла,
   Кобиляча мов голова;
   К Нептуну в хату i влетiла
   Так, як iз вирiю сова;
   I не сказавши нi пiвслова,
   Нехай, каже, твоя здорова
   Бува, Нептуне, голова!
   Як навiжена, прискакала,
   Нептуна в губи цiлувала,
   Говорячи такi слова:

   72 "Коли, Нептун, менi ти дядько,
   А я племiнниця тобi,
   Та ти ж менi хрещений батько,
   Спасибi зароби собi.
   Моєму поможи Енею,
   Щоб вiн з ватагою своєю
   Щасливо їздив по водi;
   Уже i так пополякали,
   Насилу баби одшептали,
   Попався в зуби був бiдi".

   73 Нептун, моргнувши, засмiявся;
   Венеру сiсти попросив
   I пiсля неї облизався,
   Сивухи чарочку налив;
   I так її почастовавши,
   Чого просила, обiщавши,
   I зараз з нею попрощавсь.
   Повiяв вiтр з руки Енею,
   Простивсь сердешненький з землею,
   Як стрiлочка, по морю мчавсь.

   74 Поромщик їх щонайглавнiший
   З Енеєм їздив всякий раз,
   Його слуга був найвiрнiший -
   По-нашому вiн звавсь Тарас.
   Сей, сидя на кормi, хитався,
   По саме нiльзя нахлистався
   Горiлочки, коли прощавсь.
   Еней велiв його прийняти,
   Щоб не пустивсь на дно ниряти
   I в лучшiм мiсцi би проспавсь.

   75 Но видно, що пану Тарасу
   Написано так на роду,
   Щоб тiлько до сього вiн часу
   Терпiв на свiтi сiм бiду.
   Бо, розхитавшись, бризнув в воду,
   Нирнув - i, не спитавши броду,
   Наввиринки пiшла душа.
   Еней хотiв, щоб окошилась
   Бiда i бiльш не продовжилась,
   Щоб не пропали всi з коша.


   Частина третя

   1 Еней-сподар, посумовавши,
   Насилу трохи вгамовавсь;
   Поплакавши i поридавши,
   Сивушкою почастовавсь;
   Но все-таки його мутило
   I коло серденька крутило,
   Небiжчик часто щось вздихав;
   Вiн моря так уже боявся,
   Що на богiв не покладався
   I батьковi не довiряв.

   2 А вiтри ззаду все трубили
   В потилицю його човнам,
   Що мчалися зо всеї сили
   По чорним пiнявим водам.
   Гребцi i весла положили,
   Та сидя люлечки курили
   I кургикали пiсеньок:
   Козацьких, гарних, запорозьких,
   А якi знали, то московських
   Вигадовали бриденьок.

   3 Про Сагайдачного спiвали,
   Либонь спiвали i про С i ч,
   Як в пiкiнери набирали,
   Я к мандровав козак всю нiч;
   Полтавську славили Шведчину,
   I неня як свою дитину
   З двора провадила в поход;
   Як пiд Бендер'ю воювали,
   Без галушок як помирали,
   Колись як був голодний год.

   4 Не так то дiється все хутко,
   Як швидко кажуть нам казок;
   Еней наш плив хоть дуже прудко,
   Та вже ж вiн плавав не деньок;
   Довгенько по морю щось шлялись
   I сами о свiтi не знались,
   Не знав троянець нi один,
   Куди, про що i як швендюють,
   Куди се так вони мандрують,
   Куди їх мчить Анхизiв син.

   5 От так поплававши немало
   I поблудивши по морям,
   Як ось i землю видно стало,
   Побачили кiнець бiдам!
   До берега якраз пристали,
   На землю з човнiв повставали
   I стали тута оддихать.
   Ся Кумською земелька звалась,
   Вона троянцям сподобалась,
   Далось i їй троянцiв знать.

   6 Розгардiяш настав троянцям,
   Оп'ять забули горювать;
   Буває щастя скрiзь поганцям,
   А добрий мусить пропадать.
   I тут вони не шановались,
   А зараз всi i потаскались,
   Чого хотiлося шукать:
   Якому - меду та горiлки,
   Якому - молодицi, дiвки,
   Оскому щоб з зубiв зiгнать.

   7 Були бурлаки сi моторнi,
   Тут познакомились той час,
   З диявола швидкi, проворнi,
   Пiдпустять москаля якраз.
   Зо всiми миттю побратались,
   Посватались i покумались,
   Мов зроду тутечка жили;
   Хто мав к чому яку кебету,
   Такого той шукав бенькету,
   Всi веремiю пiдняли.

   8 Де досвiтки, де вечорницi,
   Або весiлля де було,
   Дiвчата де i молодицi,
   Кому родини надало,
   То тут троянцi i вродились;
   I лиш гляди, то й заходились
   Коло жiнок там ворожить,
   I, чоловiкiв пiдпоївши,
   Жiнок, куди хто знав, повiвши,
   Давай по чарцi з ними пить.

   9 Якi ж були до карт охочi,
   То не сидiли дурно тут;
   Гуляли часто до пiвночi
   В нiска, в пари, у лави, в жгут,
   У памфиля, в вiзка i в кепа,
   Кому ж iз них була дотепа,
   То в грошi грали всiм листiв.
   Тут всi по волi забавлялись,
   Пили, iграли, женихались.
   Нiхто без дiла не сидiв.

   10 Енеи один не веселився,
   Йому немиле все було;
   Йому Плутон та батько снився,
   I пекло в голову ввiйшло.
   Оставивши своїх гуляти,
   Пiшов скрiзь по полям шукати,
   Щоб хто дорогу показав:
   Куди до пекла мандровати,
   Щоб розiзнати, розпитати,
   Бо в пекло стежки вiн не знав.

   11 Iшов, iшов, аж з русих кудрiв
   В три ряди капав пiт на нiс,
   Як ось забачив щось i уздрiв,
   Густий пройшовши дуже лiс.
   На нiжцi курячiй стояла
   То хатка дуже обветшала,
   I вся вертiлася кругом;
   Вiн, до тiї прийшовши хати,
   Хазяїна став викликати,
   Прищурившися пiд вiкном.

   12 Еней стояв i дожидався,
   Щоб вийшов з хати хто-небудь,
   У дверi стукав, добувався,
   Хотiв був хатку з нiжки спхнуть.
   Як вийшла бабище старая,
   Крива, горбатая, сухая,
   Заплiснявiла вся в шрамах;
   Сiда, ряба, беззуба, коса,
   Розхристана, простоволоса,
   I як в намистi, вся в жовнах.

   13 Еней, таку уздрiвши цяцю,
   Не знав iз ляку де стояв;
   I думав, що свою всю працю
   Навiки тута потеряв.
   Як ось до його пiдступила
   Яга ся i заговорила,
   Роззявивши свої уста:
   "Гай, гай же, слихом послихати,
   Анхизенка у вiч видати,
   А як забрiв ти в сi мiста?

   14 Давно тебе я дожидаю
   I думала, що вже пропав;
   Я все дивлюсь та визираю,
   Аж ось коли ти причвалав.
   Менi вже розказали з неба,
   Чого тобi пильненько треба, -
   Отець твiй був у мене тут".
   Еней сьому подивовався
   I баби сучої спитався:
   Як вiдьму злую сю зовуть.

   15 "Я Кумськая зовусь Сивилла,
   Ясного Феба попадя,
   При його храмi посiдiла,
   Давно живу на свiтi я!
   При Шведчинi я дiвовала,
   А татарва як набiгала,
   То вже я замужем була;
   I першу сарану зазнаю;
   Коли ж був трус, як iзгадаю,
   То вся здригнусь, мовби мала.

   16 На свiтi всячину я знаю,
   Хоть нiкуди i не хожу,
   I людям в нуждi помагаю,
   I їм на звiздах ворожу:
   Кому чи трясцю одiгнати,
   Од заушниць чи пошептати,
   Або i волос iзiгнать;
   Шепчу - уроки проганяю,
   Переполохи виливаю,
   Гадюк умiю замовлять.

   17 Тепер ходiмо лиш в каплицю,
   Там Фебовi ти поклонись
   I обiщай йому телицю,
   А послi гарно помолись.
   Не пожалiй лиш золотого
   Для Феба свiтлого, ясного,
   Та i менi що перекинь;
   То ми тобi таки щось скажем,
   А може, в пекло шлях покажем,
   Iди, утрись i бiльш не слинь".

   18 Прийшли в каплицю перед Феба,
   Еней поклони бити став,
   Щоб iз блакитного Феб неба
   Йому всю ласку показав.
   Сивиллу тут замордовало,
   I очi на лоб позганяло,
   I дибом волос став сiдий;
   Клубком iз рота пiна билась;
   Сама ж вся корчилась, кривилась,
   Мов дух вселився в неї злий.

   19 Тряслась, кректала, побивалась,
   Як бубен, синя стала вся;
   Упавши на землю, качалась,
   У барлозi мов порося.
   I чим Еней молився бiльше,
   То все було Сивиллi гiрше;
   А послi, як перемоливсь,
   З Сивилли тiлько пiт котився;
   Еней же на неї дивився,
   Дрижав од страху i трусивсь.

   20 Сивилла трохи очуняла,
   Отерла пiну на губах;
   I до Енея проворчала
   Приказ од Феба в сих словах:
   "Така богiв Олимпських рада,
   Що ти i вся твоя громада
   Не будете по смерть в Риму;
   Но що тебе там будуть знати,
   Твоє iмення вихваляти;
   Но ти не радуйся сьому.
   __
   21 Iще ти вип'єш добру повну,
   По всiх усюдах будеш ти;
   I долю гiрку, невгомонну
   Готовсь свою не раз клясти.
   Юнона ще не вдовольнилась,
   Її злоба щоб окошилась
   Хотя б на правнуках твоїх;
   Но послi будеш жить по-панськи,
   I люди всi твої троянськi
   Забудуть всiх сих бiд своїх".
   __
   22 Еней похнюпивсь, дослухався,
   Сивилла що йому верзла,
   Стояв, за голову узявся,
   Не по йому ся рiч була.
   "Трохи мене ти не морочиш,
   Не розчовпу, що ти пророчиш, -
   Еней Сивиллi говорив: -
   Диявол знає, хто з вас бреше,
   Трохи б менi було не легше,
   Якби я Феба не просив.

   23 Та вже що буде, те i буде,
   А буде те, що бог нам дасть;
   Не ангели - такiї ж люди,
   Колись нам треба всiм пропасть.
   До мене будь лиш ти ласкава,
   Услужлива i нелукава,
   Мене до батька поведи;
   Я проходився б ради скуки
   Побачити пекельнi муки,
   Ану, на звiзди погляди.

   24 Не перший я, та й не послiднiй,
   Iду до пекла на поклон:
   Орфей який уже негiдний,
   Та що ж йому зробив Плутон;
   А Геркулес як увалився,
   То так у пеклi розходився,
   Що всiх чортяк порозганяв.
   Ану! Черкнiм - а для охоти
   Тобi я дам на двi охвоти...
   Та ну ж! скажи, щоб я вже знав".

   25 "Огнем, як бачу, ти iграєш, -

   Йому дала яга одвiт: -
   Ти пекла, бачу, ще не знаєш,
   Не мил тобi уже десь свiт.
   Не люблять в пеклi жартовати,
   Повiк тобi дадуться знати,
   От тiлько нiс туди посунь;
   Тобi там буде не до чмиги,
   Як пiднесуть iз отцом фиги,
   То зараз вхопить тебе лунь.

   26 Коли ж сю маєш ти охоту
   У батька в пеклi побувать,
   Менi дай зараз за роботу,
   То я приймуся мусовать,
   Як нам до пекла довалитись
   I там на мертвих подивитись;
   Ти знаєш - дурень не бере:
   У нас хоть трохи хто тямущий,
   Умiє жить по правдi сущiй,
   То той, хоть з батька, то здере.

   27 Поким же що, то ти послухай
   Того, що я тобi скажу,
   I голови собi не чухай...
   Я в пекло стежку покажу:
   В лiсу великому, густому,
   Непроходимому, пустому
   Якеєсь дерево росте;
   На нiм кислицi не простiї
   Ростуть - як жар, всi золотiї,
   I деревце те не товсте.

   28 Iз дерева сього зломити
   Ти мусиш гiльку хоть одну;
   Без неї бо нi пiдступити
   Не можна перед сатану;
   Без гiльки i назад не будеш
   I душу з тiлом ти погубиш,
   Плутон тебе закабалить.
   Iди ж, та пильно приглядайся,
   На всi чотири озирайся,
   Де деревце те заблищить.

   29 Зломивши ж, зараз убирайся,
   Якмога швидше утiкай;
   Не становись, не оглядайся
   I уха чим позатикай;
   Хоть будуть голоса кричати,
   Щоб ти оглянувся, прохати,
   Гляди, не озирайсь, бiжи.
   Вони, щоб тiлько погубити,
   То будуть все тебе манити;
   От тут себе ти покажи".

   30 Я га тут чортзна-де дiвалась,
   Еней остався тiлько сам,
   Йому все яблуня здавалась,
   Покою не було очам;
   Шукать її Еней попхався,
   Втомивсь, засапавсь, спотикався,
   Поки прийшов пiд темний лiс;
   Коловсь сердешний об тернину,
   Пошарпався весь об шипшину,
   Було таке, що рачки лiз.

   31 Сей лiс густий був несказанно,
   I сумно все в йому було;
   Щось вило там безперестанно
   I страшним голосом ревло;
   Еней, молитву прочитавши
   I шапку цупко пiдв'язавши,
   В лiсную гущу i пiшов,
   Iшов i утомивсь чимало,
   I надворi тогдi смеркало,
   А яблунi ще не знайшов.

   32 Уже вiн начинав боятись,
   На всi чотири озиратись;
   Трусивсь, та нiкуди дiватись,
   Далеко тяжко в лiс забравсь;
   А гiрше ще його злякало,
   Як щось у очах засiяло,
   От тут-то берега пустивсь;
   А послi дуже удивився,
   Як пiд кислицей опинився, -
   За гiльку зараз ухвативсь.

   33 I не подумавши нiмало,
   Нап'явсь, за гiлечку смикнув,
   Аж дерево те затрiщало,
   I зараз гiльку одчахнув.
   I дав чимдуж iз лiсу драла,
   Що аж земля пiд ним дрижала,
   Бiг так, що сам себе не чув;
   Бiг швидко, не остановлявся,
   Увесь об колючки подрався;
   Як чорт, у реп'яхах ввесь був.

   34 Прибiг к троянцям, утомився
   I оддихати простягнувсь;
   Як хлюща, потом ввесь облився,
   Трохи-трохи не захлебнувсь.
   Звелiв з бичнi волiв пригнати,
   Цапiв з вiвцями припасати,
   Плутону в жертву принести,
   I всiм богам, що пеклом правлять
   I грiшних тормошать i давлять,
   Щоб гнiву їм не навести.

   35 Як тiлько темна та пахмурна
   Iз неба зслизла чорна нiч;
   Година ж стала балагурна,
   Як звiзди повтiкали прiч;
   Троянцi всi заворушились,
   Завештались, закамешились
   На жертву приганять бикiв;
   Дяки з попами позбирались,
   Зовсiм служити всi прибрались,
   Огонь розкладений горiв.

   36 Пiп зараз взяв вола за роги
   I в лоб обухом зацiдив,
   I взявши голову мiж ноги,
   Нiж в черево i засадив;
   I виняв тельбухи з кишками,
   Розклав гарненько їх рядами
   I пильно кендюх розглядав;
   Енею послi божу волю
   I всiм троянцям добру долю,
   Мов по звiздам, все вiщовав.

   37 Як тут з скотиною возились
   I харамаркали дяки,
   Як вiвцi i цапи дрочились,
   В рiзницях мов ревли бики;
   Сивилла тут де не взялася,
   Запiнилася i тряслася,
   I галас зараз пiдняла:
   "К чортам ви швидче всi iзгиньте,
   Мене з Енеєм тут покиньте,
   Не ждiть, щоб тришия дала.
   53
   38 А ти, - мовляла ко Енею: -

   Моторний, смiлий молодець,
   Прощайся з юрбою своєю,
   Ходiм лиш в пекло - там отець
   Нас твiй давно вже дожидає
   I, може, без тебе скучає.
   Ану, пора чимчиковать.
   Возьми на плечi з хлiбом клунок;
   Нехай йому лихий прасунок,
   Як голодом нам помирать.

   39 Не йди в дорогу без запасу,
   Бо хвiст од голоду надмеш;
   I де-где инчого ти часу
   I крихти хлiба не найдеш;
   Я в пекло стежку протоптала,
   Я там не раз, не два бувала,
   Я знаю тамошнiй народ;
   Дорожки всi, всi уголочки,
   Всi закоморочки, куточки,
   Уже не первий знаю год".

   40 Еней в сю путь якраз зiбрався,
   Шкаповi чоботи набув,
   Пiдтикався, пiдперезався
   I пояс цупко пiдтягнув;
   А в руки добру взяв дрючину,
   Обороняти злу личину,
   Як лучиться де од собак.
   А послi за руки взялися,
   Прямцем до пекла поплелися,
   Пiшли на прощу до чортяк.

   41 Тепер же думаю, гадаю,
   Трохи не годi i писать;
   Iзроду пекла я не знаю,
   Нездатний, далебi, брехать;
   Хiба, читателi, пождiте,
   Вгамуйтесь трохи, не галiте,
   Пiду я до людей старих;
   Щоб їх о пеклi розпитати
   I попрошу їх розказати,
   Що чули од дiдiв своїх.

   42 Виргилiй же, нехай царствує,
   Розумненький був чоловiк,
   Нехай не вадить, як не чує,
   Та в давнiй дуже жив вiн вiк.
   Не так тепер i в пеклi стало,
   Як в старину колись бувало
   I як покiйник написав;
   Я, може, що-небудь прибавлю;
   Перемiню i що оставлю,
   Писну - як од старих чував.

   43 Еней з Сивиллою хватались,
   До пекла швидче щоб прийти,
   I дуже пильно приглядались,
   До пекла дверi як найти.
   Як ось перед якуюсь гору
   Прийшли, i в нiй велику нору
   Знайшли i вскочили туди.
   Пiшли пiд землю темнотою,
   Еней все щупався рукою,
   Щоб не ввалитися куди.

   44 Ся улиця вела у пекло,
   Була вонюча i грязна;
   У нiй i вдень було, мов смеркло,
   Од диму вся була чадна;
   Жила з сестрою тут Дрiмота,
   Сестра же звалася Зiвота,
   Поклон сi першi оддали
   Тiмасi нашому Енею
   З його старою попадею -
   I послi далi повели.

   45 А потiм Смерть до артикулу
   Iм воздала косою честь,
   Наперед стоя калавуру,
   Який у її мосцi єсть:
   Чума, война, харцизтво, холод,
   Короста, трясця, паршi, голод;
   За сими ж тут стояли в ряд:
   Холера, шолудi, бешиха
   I всi мирянськi, знаєш, лиха,
   Що нас без милости морять.

   46 Iще ж не все тут окошилось,
   Iще брела ватага лих:
   За смертiю слiдом валилось
   Жiнок, свекрух i мачух злих.
   Вiдчими йшли, тестi-скуп'яги,
   Зятi i свояки-мотяги,
   Сердитi шурини, брати,
   Зовицi, невiстки, ятровки -
   Що все гризуться без умовки -
   I всякi тут були кати.

   47 Якiїсь злиднi ще стояли,
   Жовали все в зубах папiр,
   В руках каламарi держали,
   За уха настромляли пiр.
   Се все десятськi та соцькiї,
   Начальники, п'явки людськiї
   I всi проклятi писарi;
   Iсправники все ваканцьовi,
   Суддi i стряпчi безтолковi,
   Повiренi, секретарi.

   48 За сими йшли святi понури,
   Що не дивились i на свiт,
   Смиренної були натури,
   Складали руки на живiт;
   Умильно богу все молились,
   На тиждень днiв по три пестились
   I вслух не лаяли людей;
   На чотках мир пересуждали
   I вдень нiколи не гуляли,
   Вночi ж було не без гостей.


   49 Насупротив сих окаянниць
   Квартал був цiлий волоцюг,
   Моргух, мандрьох, ярижниць, п'яниць
   I бахурiв на цiлий плуг;
   З бстриженими головами,
   З пiдрiзаними пеленами,
   Стояли хльорки наголо.
   I панночок фiльтiфiкетних,
   Лакеїв гарних i дотепних,
   Багацько дуже щось було.

   50 I молодицi молоденькi,
   Що вийшли замiж за старих,
   Що всякий час були раденькi
   Потiшить парнiв молодих;
   I тi тут молодцi стояли,
   Що недотепним помагали
   Для них сiмейку розплодить;
   А дiти гуртовi кричали,
   Своїх паньматок проклинали,
   Що не дали на свiтi жить.

   51 Еней хоть сильно тут дивився
   Такiй великiй новинi,
   Та вже од страху так трусився,
   Мов сидя охляп на конi.
   Побачивши ж iще iздалi,
   Якi там дива плазовали,
   Кругом, куди нi поглядиш,
   Злякавсь, к Сивиллi прихилився.
   Хватавсь за дергу i тулився,
   Мов од кота в коморi миш.

   52 Сивилла в дальший путь таскала,
   Не баскаличивсь би та йшов;
   I так швиденько поспiшала,
   Еней не чув аж пiдошов,
   Хватаючися за ягою;
   Як ось уздрiли пред собою
   Чрез рiчку в пекло перевiз.
   Ся рiчка Стиксом називалась,
   Сюди ватага душ збиралась,
   Щоб хто на той бiк перевiз.

   53 I перевiзчик тут явився,
   Як циган, смуглой цери був,
   Од сонця ввесь вiн попалився
   I губи, як арап, оддув;
   Очища в лоб позападали,
   Сметаною позапливали,
   А голова вся в ковтунах;
   Iз рота слина все котилась,
   Як повстка, борода скомшилась,
   Всiм задавав собою страх.

   54 Сорочка, зв'язана узлами,
   Держалась всилу на плечах,
   Попричепляна мотузками,
   Як решето, була в дiрках;
   Замазана була на палець,
   Засалена, аж капав смалець,
   Обутий в дранi постоли;
   Iз дiр онучi волочились,
   Зовсiм, хоть вижми, помочились,
   Пошарпанi штани були.

   55 За пояс лико одвiчало,
   На йому висiв гаманець;
   Тютюн, i люлька, i кресало,
   Лежали губка, кремiнець.
   Хароном перевiзник звався,
   Собою дуже величався,
   Бо i не в шутку був божок:
   З крючком весельцем погрiбався.
   По Стиксовi, як стрiлка, мчався,
   Був човен легкий, як пушок.

   56 На ярмарку як слобожане
   Або на красному торгу
   До риби товпляться миряне,
   Було на сьому так лугу.
   Душа товкала душу в боки
   I скреготали, мов сороки;
   Той пхавсь, той сунувсь, инчий лiз;
   Всi м'ялися, перебирались,
   Кричали, спорили i рвались,
   I всяк хотiв, його щоб вiз.

   57 Як гуща в сирiвцi iграє,
   Шиплять, як кваснуть, буряки,
   Як против сонця рiй гуляє,
   Гули сi так небораки,
   Харона, плачучи, прохали,
   До його руки простягали,
   Щоб взяв з собою на каюк;
   Но сей того плачу байдуже,
   На просьби уважав не дуже:
   Злий з сина був старий дундук.

   58 I знай, що все веслом махає
   I в морду тиче хоч кому,
   Од каюка всiх одганяє,
   А по вибору своєму
   Потрошечку в човен сажає,
   I зараз човен одпихає,
   На другий перевозить бiк;
   Кого не вiзьме, як затнеться,
   Тому сидiти доведеться,
   Гляди - i цiлий, може, вiк.

   59 Еней в кагал сей як убрався,
   Щоб зближитися к порому;
   То з Палiнуром повстрiчався,
   Штурмановав що при йому.
   Тут Палiнур пред ним заплакав,
   Про долю злу свою балакав,
   Що через рiчку не везуть;
   Но баба зараз розлучила,
   Енею в батька загвоздила,
   Щоб довго не базiкав тут.

   60 Попхались к берегу поближче,
   Прийшли на самий перевiз,
   Де засмальцьований дiдище
   Вередовав, як в греблi бiс;
   Кричав буцiмто навiжений,
   I кобенив народ хрещений,
   Як водиться в шиньках у нас;
   Досталось родичам сердешним,
   Не дуже лаяв словом гречним,
   Нехай же зносять в добрий час.

   61 Харон, таких гостей уздрiвши,
   Оскiлками на їх дививсь,
   Як бик скажений заревiвши,
   Запiнивсь дуже i озливсь:
   "Вiдкiль такiї се мандрьохи,
   I так уже вас тут не трохи,
   Якого чорта ви прийшли?
   Вас треба хати холодити!
   Вас треба так опроводити,
   Щоб ви i мiсця не найшли.

   62 Геть, преч, вбирайтесь вiдсiль к чорту,
   Я вам потилишника дам;
   Поб'ю всю пику, зуби, морду,
   Аж не пiзна вас дiдько сам;
   Iйон же як захрабровали,
   Живi сюди примандровали,
   Бач, гирявi, чого хотять!
   Не дуже я на вас покваплюсь,
   Тут з мертвими ось не управлюсь,
   Що так над шиєю стоять".

   63 Сивилла бачить, що не шутка,
   Бо дуже сердиться Харон;
   Еней же був собi плохутка;
   Дала стариганю поклон:
   "Та ну, на нас лиш придивися, -
   Сказала, - дуже не гнiвися,
   Не сами ми прийшли сюди;
   Хiба ж мене ти не пiзнаєш,
   Що так кричиш, на нас гукаєш -
   Оце невиданi бiди!

   64 Ось глянься, що оце такеє!
   Утихомирся, не бурчи;
   Ось деревце, бач, золотеє,
   Тепер же, коли хоч, мовчи".
   Потiм все дрiбно розказала,
   Кого до пекла провожала,
   До кого, як, про що, за чим.
   Харон же зараз схаменувся,
   Разiв з чотири погребнувся
   I з каючком причалив к ним.

   65 Еней з Сивиллою своєю
   Не мiшкавши в човен ввiйшли;
   Кальною рiчкою сiєю
   На той бiк в пекло поплили;
   Вода в розколини лилася,
   Що аж Сивилла пiднялася,
   Еней боявсь, щоб не втонуть,
   Но пан Харон наш потрудився,
   На той бiк так перехопився,
   Що нiльзя оком iзмигнуть.

   66 Приставши, висадив на землю;
   Взяв пiв-алтина за труди,
   За працьовиту свою греблю,
   I ще сказав, iти куди.
   Пройшовши вiдсiль гонiв з двоє,
   Побравшись за руки обоє,
   Побачили, що ось лежав
   У бур'янi бровко муругий,
   Три голови мав пес сей мурий,
   Вiн на Енея загарчав.

   67 Загавкав грiзно в три язики,
   Уже був кинувсь i кусать,
   Еней пiдняв тут крик великий,
   Хотiв чимдуж назад втiкать.
   Аж баба хлiб бровку шпурнула
   I горло глевтяком заткнула,
   То вiн за кормом i погнавсь;
   Еней же з бабою старою,
   То сяк, то так, попiд рукою,
   Тихенько од бровка убравсь.

   68 Тепер Еней убрався в пекло,
   Прийшов зовсiм на инчий свiт;
   Там все поблiдло i поблекло,
   Нема нi мiсяця, нi звiзд,
   Там тiлько тумани великi,
   Там чутнi жалобниї крики,
   Там мука грiшним не мала.
   Еней з Сивиллою глядiли,
   Якiї муки тут терпiли,
   Якая кара всiм була.

   69 Смола там в пеклi клекотiла
   I грiлася все в казанах,
   Живиця, сiрка, нефть кипiла;
   Палав огонь, великий страх!
   В смолi сiй грiшники сидiли
   I на огнi пеклись, горiли.
   Хто, як, за вiщо заслужив.
   Пером не можна написати,
   Не можна i в казках сказати.,
   Яких було багацько див!

   70 Панiв за те там мордовали
   I жарили зо всiх бокiв,
   Що людям льготи не давали
   I ставили їх за скотiв.
   За те вони дрова возили,
   В болотах очерет косили,
   Носили в пекло на пiдпал.
   Чорти за ними приглядали,
   Залiзним пруттям пiдганяли,
   Коли який з них приставав.

   71 Огненним пруттям оддирали
   Кругом на спину i живiт,
   Себе що сами убивали,
   Яким остив наш бiлий свiт.
   Гарячим дьогтем заливали,
   Ножами пiд боки штрикали,
   Щоб не хапались умирать.
   Робили розниї їм муки,
   Товкли у мужчирях їм руки,
   Не важились щоб убивать.

   72 Багатим та скупим вливали
   Розтопленеє срiбло в рот,
   А брехунiв там заставляли
   Лизать гарячих сковород;
   Якi ж iзроду не .женились,
   Та по чужим куткам живились,
   Такi повiшанi на крюк,
   Зачепленi за теє тiло,
   На свiтi що грiшило смiло
   I не боялося сих мук.

   73 Всiм старшинам тут без розбору,
   Панам, пiдпанкам i слугам
   Давали в пеклi добру хльору,
   Всiм по заслузi, як котам.
   Тут всякиї були цехмистри,
   I ратмани, i бургомистри,
   Суддi, пiдсудки, писарi,
   Якi по правдi не судили
   Та тiлько грошики лупили
   I одбирали хабарi.

   74 I всi розумнi филозопи,
   Що в свiтi вчились мудровать;
   Ченцi, попи i крутопопи,
   Мирян щоб знали научать;
   Щоб не ганялись за гривнями,
   Щоб не возились з попадями,
   Та знали церков щоб одну;
   Ксьондзи до баб щоб не iржали,
   А мудрi звiзд щоб не знiмали -
   Були в огнi на самiм дну.

   75 Жiнок своїх що не держали
   В руках, а волю їм давали,
   По весiллях їх одпускали,
   Щоб часто в приданках були
   I до пiвночi там гуляли,
   I в гречку деколи скакали,
   Такi сидiли всi в шапках,
   I з превеликими рогами,
   З зажмуреними всi очами,
   В кип'ячих сiркой казанах.

   76 Батьки, якi синiв не вчили,
   А гладили по головах,
   I тiлько знай що їх хвалили,
   Кипiли в нефтi в казанах;
   Що через їх синки в ледащо
   Пустилися, пiшли в нiнащо,
   А послi чубили батькiв,
   I всею силою бажали,
   Батьки щоб швидче умирали,
   Щоб їм принятись до замкiв.

   77 I тi були там лагоминцi,
   Пiддурювали що дiвок,
   Що в вiкна дрались по драбинцi
   Пiд темний, тихий вечерок;
   Що будуть сватать їх, брехали,
   Пiдманювали, улещали,
   Поки добрались до кiнця;
   Поки дiвки од перечосу
   До самого товстiли носу,
   Що сором послi до вiнця.

   78 Були там купчики проворнi,
   Що їздили по ярмаркам,
   I на аршинець на пiдборний
   Поганий продавали крам.
   Тут всякiї були пронози,
   Перекупки i шмаровози,
   Жиди, мiняйли, шинькарi.
   I тi, що фиги-миги возять,
   Що в боклагах гарячий носять,
   Там всi пеклися крамарi.

   79 Паливоди i волоцюги,
   Всi зводники i всi плути;
   Ярижники i всi п'янюги,'
   Обманщики i всi моти,
   Всi ворожбити, чародiї,
   Всi гайдамаки, всi злодiї,
   Шевцi, кравцi i ковалi;
   Цехи: рiзницький, коновальський,
   Кушнiрський, ткацький, шаповальський
   Кипiли в пеклi всi в смолi.

   80 Там всi невiрнi i христьяне,
   Були пани i мужики,
   Була там шляхта i мiщане.
   I молодi, i старики;
   Були багатi i убогi,
   Прямi були i кривоногi,
   Були видющi i слiпi,
   Були i штатськi, i воєннi,
   Були i панськi, i казеннi,
   Були миряне i попи.

   81 Гай! гай! та нiгде правди дiти,
   Брехня ж наробить лиха бiльш;
   Сидiли там скучнi пiїти,
   Писарчуки поганих вiрш,
   Великiї терпiли муки,
   їм зв'язанi були i руки,
   Мов у татар терпiли плiн.
   От так i наш брат попадеться,
   Що пише, не остережеться,
   Який же втерпить його хрiн!

   82 Якусь особу мацапуру
   Там шкварили на шашлику,
   Гарячу мiдь лили за шкуру
   I розпинали на бику.
   Натуру мав вiн дуже бридку,
   Кривив душею для прибитку,
   Чужеє оддавав в печать;
   Без сорома, без бога бувши
   I восьму заповiдь забувши,
   Чужим пустився промишлять.

   83 Еней як вiдсiль вiдступився
   I далi трохи одiйшов,
   То на другеє нахопився,
   Жiночу муку тут найшов.
   В другiм зовсiм сих караванi
   Пiджарьовали, як у банi,
   Що аж кричали на чiм свiт;
   Оцi то галас iсправляли,
   Гарчали, вили i пищали,
   Пiсля кутi мов на живiт.

   84 Дiвки, баби i молодицi
   Кляли себе i ввесь свiй рiд,
   Кляли всi жарти, вечерницi,
   Кляли i жизнь, i бiлий свiт;
   За те їм так там задавали,
   Що через мiру мудровали
   I верховодили над всiм;
   Хоть чоловiк i не онеє,
   Коли же жiнцi, бачиш, теє,
   То треба угодити їй.

   85 Були там чеснi постомолки,
   Що знали весь святий закон,
   Молилися без остановки
   I били сот по п'ять поклон,
   Як в церквi мiж людьми стояли,
   I головами все хитали,
   Як же були на самотi,
   То молитовники ховали,
   Казились, бiгали, скакали
   I гiрше дещо в темнотi.

   86 Були i тiї там панянки,
   Що наряжались на показ;
   Мандрьохи, хльорки i дiптянки,
   Що продають себе на час.
   Сi в сiрцi i в смолi кипiли
   За те, що жирно дуже їли
   I що їх не страшив i пiст;
   Що все прикушовали губи,
   I скалили бiленькi зуби,
   I дуже волочили хвiст.

   87 Пеклись тут гарнi молодицi,
   Аж жаль було на них глядiть,
   Чорнявi, повнi, милолицi;
   I сi тут мусили кипiть,
   Що замуж за старих ходили
   I мишаком їх поморили,
   Щоб послi гарно погулять
   I з парубками поводитись,
   На свiтi весело нажитись
   I не голодним умирать.

   88 Якiїсь мучились там птахи
   З куделями на головах;
   Се чесниї, не потiпахи,
   Були тендiтнi при людях;
   А без людей - не можна знати
   _Себе_ чим мали забавляти,
   Про те лиш знали до дверей.
   Iм тяжко в пеклi докоряли,
   Смоли на щоки налiпляли,
   Щоб не дурили так людей.

   89 Бо щоки терли манiєю,
   А блейвасом i нiс, i лоб,
   Щоб краскою, хоть не своєю,
   Причаровать к собi кого б;
   Iз рiпи пiдставляли зуби,
   Я лозили все смальцем губи,
   Щоб пiдвести на грiх людей;
   Пиндючили якiїсь бочки,
   Мостили в пазусi платочки,
   В которих не було грудей.

   90 За сими по ряду шкварчали
   В розпалених сковородах
   Старi баби, що все ворчали,
   Базiкали по всiх дiлах;
   Все тiлько старину хвалили,
   А молодих товкли та били,
   Не думали ж, якi були,
   Iще як сами дiвовали
   Та з хлопцями як гарцювали,
   Та й по дитинцi привели.

   91 Вiдьом же тут колесовали
   I всiх шептух i ворожок,
   Там жили з них чорти мотали
   I без витушки на клубок;
   На припiчках щоб не орали,
   У комини щоб не лiтали,
   Не їздили б на упирях;
   I щоб дощу не продавали,
   Вночi людей щоб не лякали,
   Не ворожили б на бобах.

   92 А зводницям таке робили,
   Що цур йому вже i казать,
   На грiх дiвок що пiдводили
   I сим учились промишлять;
   Жiнок од чоловiкiв крали
   I волоцюгам помагали
   Рогами людський лоб квiчать;
   Щоб не своїм не торговали,
   Того б на одкуп не давали,
   Що треба про запас держать.

   93 Еней там бачив щось немало
   Кип'ящих мучениць в смолi,
   Як з кабанiв топилось сало,
   Так шкварилися сi в огнi;
   Були i свiтськi, i черницi,
   Були дiвки i молодицi,
   Були i паньї, й панночки;
   Були в свитках, були в охвотах,
   Були в дульєтах i в капотах,
   Були всi грiшнi жiночки.

   94 Но се були все осужденi,
   Якi померли не тепер;
   Без суду ж не палив пекельний
   Огонь, недавно хто умер;
   Сi всi були в другiм загонi,
   Якби лошата або конi,
   Не знали попадуть куда;
   Еней, на перших подивившись
   I о бiдах їх пожурившись,
   Пiшов в другiї ворота.

   95 Еней, ввiйшовши в сю кошару,
   Побачив там багацько душ,
   Вмiшавшися мiж сю отару,
   Як мiж гадюки чорний уж.
   Тут рознi душi похожали,
   Все думали та все гадали,
   Куди-то за грiхи їх впруть.
   Чи в рай їх пустять веселитись,
   Чи, може, в пекло пошмалитись
   I за грiхи їм носа втруть.

   96 Було їм вiльно розмовляти
   Про всякiї свої дiла,
   I думати, i мiзковати -
   Яка душа, де, як жила;
   Багатий тут на смерть гнiвився,
   Що вiн з грiшми не розлiчився,
   Кому i кiлько треба дать;
   Скупий же тосковав, нудився,
   Що вiн на свiтi не нажився
   I що не вспiв i погулять.

   97 Сутяга толковав укази,
   I що то значить наш Статут;
   Розказовав свої прокази,
   На свiтi що робив сей плут.
   Мудрець же физику провадив,
   I толковав якихсь монадiв,
   I думав, вiдкiль взявся свiт?
   А мартопляс кричав, смiявся,
   Розказовав i дивовався,
   Як добре знав жiнок дурить.

   98 Суддя там признавався смiло,
   Що з гудзиками за мундир
   Таке переоначив дiло,
   Що, може б, навiстив Сибiр;
   Та смерть iзбавила косою,
   Що кат легенькою рукою
   Плечей йому не покропив.
   А лiкар скрiзь ходив з ланцетом,
   З слабительним i спермацетом
   I чванивсь, як людей морив.

   99 Ласощохлисти похожали,
   Всi фертики i паничi,
   На пальцях ногтики кусали,
   Розприндившись, як павичi;
   Все очi вгору пiднiмали,
   По свiту нашому вздихали,
   Що рано їх побрала смерть;
   Що трохи слави учинили,
   Не всiх на свiтi подурили,
   Не всiм успiли морду втерть.

   100 Моти, картьожники, п'янюги
   I весь проворний чесний род;
   Лакеї, конюхи i слуги,
   Всi кухарi i скороход,
   Побравшись за руки, ходили
   I все о плутнях говорили,
   Якi робили, як жили,
   Як паней i панiв дурили,
   Як по шиньках вночi ходили
   I як з кишень платки тягли.

   101 Там придзигльованки журились,
   Що нiкому вже пiдморгнуть,
   За ними бiльш не волочились,
   Тут їх заклекотiла путь;
   Баби тут бiльш не ворожили
   I простодушних не дурили.
   Якi ж дiвок охочi бить,
   Зубами з серця скреготали,
   Що наймички їх не вважали
   I не хотiли їм годить.

   102 Еней уздрiв свою Дидону,
   Ошмалену, мов головня,
   Якраз по нашому закону
   Пред нею шапочку iзняв:
   "Здорова! - глянь... де ти взялася?
   I ти, сердешна, приплелася
   Iз Карфагени аж сюди?
   Якого бiса ти спеклася,
   Хiба на свiтi нажилася?
   Чорт мав тобi десь i стида.

   103 Така смачная молодиця,
   I глянь! умерла залюбки...
   Рум'яна, повна, бiлолиця,
   Хто гляне, то лизне губки;
   Тепер з тебе яка утiха?
   Нiхто не гляне i для смiха,
   Навiк тепер пропала ти!
   Я, далебi, в тiм не виною,
   Що так роз'їхався з тобою,
   Менi приказано втекти.

   104 Тепер же, коли хоч, злигаймось
   I нумо жить так, як жили,
   Тут закурiм, заженихаймось,
   Не розлучаймось нiколи;
   Ходи, тебе я помилую,
   Прижму до серця - поцiлую..."
   Йому ж: Дидона наодрiз
   Сказала: "К чорту убирайся,
   На мене бiльш не женихайся...
   Не лiзь! Бо розiб'ю i нiс!"

   105 Сказавши, чортзна-де пропала,
   Еней не знав, що i робить.
   Коли б яга не закричала,
   Що довго годi говорить,
   То, може б, там i застоявся
   I, може, той пори дождався,
   Щоб хто i ребра полiчив:
   Щоб з вдовами не женихався,
   Над мертвими не наглумлявся,
   Жiнок любов'ю не морив.

   106 Еней з Сивиллою попхався
   В пекельную подалi глуш;
   Як на дорозi повстрiчався
   З громадою знакомих душ.
   Тут всi з Енеєм обнiмались,
   Чоломкались i цiловались,
   Побачивши князька свого;
   Тут всяк смiявся, реготався,
   Еней до всiх їх доглядався,
   Знайшов з троянцiв ось кого:

   107 Педька, Терешка, Шелiфона,
   Панька, Охрiма i Харка,
   Леська, Олешка i Сiзьона,
   Пархомаї їська i Феська,
   Стецька, Ониська, Опанаса,
   Свирида, Лазаря, Тараса,
   Були Денис, Остап, Овсiй
   I всi троянцi, що втопились,
   Як на човнах з ним волочились,
   Тут був Вернигора Мусiй.

   108 Жидiвська школа завелася,
   Великий крик всi пiдняли,
   I реготня де не взялася,
   Тут всяку всячину верзли;
   Згадали чорт знає колишнє,
   Балакали уже i лишнє,
   I сам Еней тут розходивсь;
   Щось балагурили довгенько,
   Хоть iзiйшлися i раненько,
   Та пан Еней наш опiзнивсь.

   109 Сивиллi се не показалось,
   Що так пахолок застоявсь,
   Що дитятко так розбрехалось,
   Уже i о свiтi не знавсь;
   На його грiзно закричала,
   Залаяла, запорощала,
   Що аж Еней ввесь затрусивсь.
   Троянцi также всi здригнули
   I врозтич, хто куди, махнули,
   Еней за бабою пустивсь.

   110 Iшли, i як би не збрехати,
   Трохи не з пару добрих гiн,
   Як ось побачили i хати,
   I ввесь Плутонiв царський дiм.
   Сивилла пальцем указала
   I так Енеєвi сказала:
   "Ось тут i пан Плутон живе
   Iз Прозерпиною своєю,
   До їх-то на поклон з гiллею
   Тепер я поведу тебе".

   111 I тiлько що прийшли к воротам
   I в двiр пустилися чвалать,
   Як баба бридка, криворота:
   "Хто йде?" - їх стала окликать.
   Мерзенне чудо се стояло
   I било пiд двором в клепало,
   Як в панських водиться дворах;
   Обмотана вся ланцюгами,
   Гадюки вилися клубками
   На головi i на плечах.

   112 Вона без всякого обману
   I щиро без обинякiв
   Робила грiшним добру шану,
   Ремнями драла, мов бикiв;
   Кусала, гризла, бичовала,
   Кришила, шкварила, щипала,
   Топтала, дряпала, пекла,
   Порола, корчила, пиляла,
   Вертiла, рвала, шпиговала
   I кров iз тiла їх пила.

   113 Еней, бiдняжка, iзлякався
   I ввесь, як крейда, побiлiв,
   I зараз у яги спитався,
   Хто їй так мучити велiв?
   Вона йому все розказала
   Так, як сама здорова знала,
   Що в пеклi є суддя Еак;
   Хоть вiн на смерть не осуждає,
   Та мучити повелiває,
   I як звелить - i мучать так.

   114 Ворота сами одчинились,
   Не смiв нiхто їх задержать,
   Еней з Сивиллою пустились,
   Щоб Прозерпинi честь оддать.
   I пiднести їй на болячку
   Ту суто золоту гiллячку,
   Що сильно так вона бажа.
   Но к нiй Енея не пустили,
   Прогнали, трохи i не били,
   Бо хирiла їх госпожа.

   115 А далi вперлися в будинки
   Пiдземного сього царя,
   Нi гич, нi гариля пилинки,
   Було все чисто, як зоря;
   Цвяхованi були там стiни
   I вiкна всi з морської пiни;
   Шумиха, оливо, свинець,
   Блищали мiдi там i крицi,
   Всi убранi були свiтлицi;
   По правдi, панський був дворець.

   116 Еней з ягою розглядали
   Всi дива там, якi були,
   Роти свої пороззявляли
   I очi на лоби п'яли;
   Промiж собою все зглядались -
   Всьому дивились, осмiхались,
   Еней то цмокав, то свистав.
   От тут-то душi ликовали,
   Що праведно в миру живали,
   Еней i сих тут навiщав.

   117 Сидiли, руки поскладавши,
   Для них все празники були;
   Люльки курили, полягавши,
   Або горiлочку пили,
   Не тютюнкову i не пiнну,
   Но третьопробну, перегiнну,
   Настояную на бодян;
   Пiд челюстями запiкану,
   I з ганусом, i до калгану,
   В нiй був i перець, i шапран.

   118 I ласощi все тiлько їли,
   Сластьони, коржики, стовпцi,
   Варенички пшеничнi, бiлi,
   Пухкi з кав'яром буханцi;
   Часник, рогiз, паслiн, кислицi,
   Козельцi, терн, глiд, полуницi,
   Крутиї яйця з сирiвцем;
   I дуже вкусную яєшню,
   Якусь нiмецьку, не тутешню,
   А запивали все пивцем.

   119 Велике тут було роздолля
   Тому, хто праведно живе,
   Так, як велике безголов'я
   Тому, хто грiшну жизнь веде;
   Хто мав к чому яку охоту,
   Тут утiшався тим до поту;
   Тут чистий був розгардiяш:
   Лежи, спи, їж, пий, веселися,
   Кричи, мовчи, спiвай, крутися;
   Рубайсь - так i дадуть палаш.

   120 Нi чванились, нi величались,
   Нiхто не знав тут мудровать,
   Крий боже, щоб нi догадались
   Брат з брата в чiм покепковать;
   Нi сердилися, нi гнiвились,
   Нi лаялися i не бились,
   А всi жили тут люб'язно;
   Тут всякий гласно женихався.
   Ревнивих ябед не боявся,
   Було вобще все за одно.

   121 Нi холодно було, нi душно,
   А саме так, як в сiряках,
   I весело, i так не скучно,
   На великодних як святках;
   Коли кому що захотiлось,
   То тут як з неба i вродилось,
   От так-то добрi тут жили.
   Еней, се зрiвши, дивовався
   I тут яги своєй спитався,
   Якi се праведнi були?

   122 "Не думай, щоб були чиновнi, -

   Сивилла сей дала одвiт, -
   Або що грошей скринi повнi,
   Або в яких товстий живiт;
   Не тi се, що в цвiтних жупанах,
   В карамзинах або сап'янах;
   Не тi ж, що з книгами в руках,
   Не рицарi, не розбишаки;
   Не тi се, що кричать: "i паки",
   Не тi, що в золотих шапках.

   123 Се бiднi нищi навiженi
   Що дурнями зчисляли їх
   Старцi хромi слiпорожденi
   З яких був людський глум i смiх
   Се що з порожнiми сумками
   Жили голоднi пiд тинами,
   Собак дражнили по дворах,
   Се тi, що бiг дасть получали,
   Се тi, яких випроважали
   В потилюцю i по плечах.

   124 Се вдови бiднi, безпомощнi,
   Яким приюту не було;
   Се дiви чеснi, непорочнi
   Яким спiдницi не дуло;
   Се що без родичiв остались...
   I сиротами називались,
   А послi вбгались i в оклад;
   Се що проценту не лупили,
   Що людям помагать любили,
   Хто чим багат, то тим i рад.

   125 Тут также старшина правдива,
   Бувають всякiї пани;
   Но тiлько трохи сього дива,
   Не квапляться на се вони!
   Бувають вiйськовi, значковi,
   I сотники, i бунчуковi,
   Якi правдиву жизнь вели;
   Тут люде всякого завiту,
   По бiлому єсть кiлько свiту,
   Которi праведно жили".

   126 "Скажи ж, моя голубко сиза, -

   Iще Еней яги спитав. -
   Чом батька я свого Анхиза
   I досi в вiчi не видав?
   Нi з грiшними, нi у Плутона,
   Хiба йому нема закона,
   Куди його щоб засадить?"
   "Вiн божої, - сказала, - кровi,
   I по Венеринiй любовi,
   Де схоче, буде там i жить".

   127 Базiкавши, зiйшли на гору,
   На землю сiли оддихать,
   I, попотiвши саме впору,
   Тут принялися розглядать,
   Анхиза щоб не прогуляти,
   Обридло-бо i так шукати;
   Анхиз же був тогдi внизу,
   I, похожавши по долинi,
   Об миленькiй своїй дитинi
   Водив по мiзку коверзу.

   128 Як глядь на гору ненароком,
   I там свого синка уздрiв,
   Побiг старий не просто - боком
   I ввесь од радости згорiв.
   Хватавсь з синком поговорити,
   О всiх спитатись, розпросити
   I повидатись хоть часок;
   Енеєчка свого обняти,
   По-батькiвськiй поцiловати,
   Його почути голосок.

   129 "Здоров, синашу, ма дитятко! -
   Анхиз Енеєвi сказав. -
   Чи се ж тобi таки не стидно,
   Що довго я тебе тут ждав?
   Ходiм лишень к моїй господi,
   Та поговорим на свободi,
   За тебе будем мiрковать".
   Еней стояв так, мов дубина,
   Котилась з рота тiлько слина,
   Не смiв мертвця поцiловать.

   130 Анхиз, сю бачивши причину,
   Чого синочок сумовав,
   I сам хотiв обнять дитину -
   Та ба! уже не в ту попав;
   Принявсь його щоб научати
   I тайности йому сказати,
   Який Енеїв буде плiд,
   Якiї дiти будуть жвавi,
   На свiтi зроблять скiлько слави,
   Яким то хлопцям буде дiд.

   131 Тогдi-то в пеклi вечерницi
   Лучились, бачиш, як на те,
   Були дiвки та молодицi
   I там робили не пусте:
   У ворона собi iграли,
   Весiльних пiсеньок спiвали,
   Спiвали тут i колядок;
   Палили клоччя, ворожили,
   По спинi лещатами били,
   Загадовали загадок.

   132 Тут заплiтали джерегелi,
   Дробушечки на головах;
   Скакали по полу вегерi,
   В тiсної баби по лавках;
   А в комин сужених питали,
   У хатнiх вiкон пiдслухали,
   Ходили в пiвнiч по пусткам;
   До свiчки ложечки палили,
   Щетину iз свинi шмалили
   Або жмурились по куткам.

   133 Сюди привiв Анхиз Енея
   I мiж дiвок сих посадив;
   Як неука i дуралея,
   Принять до гурту їх просив;
   I щоб обом їм услужили,
   Як знають, так поворожили,
   Що стрiнеться з його синком:
   Чи вiн хоть трохи уродливий,
   К чому i як Еней щасливий,
   Щоб всiх спитались ворожок.

   134 Одна дiвча була гостренька
   I саме ухо прехихе,
   Швидка, гнучка, хвистка, порскенька,
   Було з диявола лихе.
   Вона тут тiлько i робила,
   Що всiм гадала, ворожила,
   Могуща в дiлi тiм була;
   Чи брехеньки якi сточити,
   Кому iмення приложити,
   То так якраз i додала.

   135 Призвiдця зараз ся шептуха
   I примостилась к старику,
   Йому шепнула бiля уха
   I завела з ним рiч таку:
   "Ось я синковi загадаю,
   Поворожу i попитаю,
   Йому що буде, розкажу;
   Я ворожбу такую знаю,
   Хоть що, по правдi одгадаю,
   I вже нiколи не збрешу".

   136 I зараз в горщечок наклала
   Вiдьомських разних-всяких трав,
   Якi на Костянтина рвала,
   I те гнiздо, що ремез клав:
   Васильки, папороть, шевлiю,
   Петрiв батiг i конвалiю,
   Любисток, просерень, чебрець;
   I все се налила водою
   Погожею, непочатою,
   Сказавши скiлькось i словець.

   137 Горщок сей черепком накрила,
   Поставила його на жар,
   I тут Енея присадила,
   Щоб огоньок вiн роздував;
   Як розiгрiлось, зашипiло,
   Запарилось, заклекотiло,
   Ворочалося зверху вниз;
   Еней наш насторочив уха,
   Мов чоловiчий голос слуха,
   Те чує i старий Анхиз.

   138 Як стали роздувать пильнiше,
   Горщок той дужче клекотав,
   Почули голос виразнiше,
   I вiн Енею так сказав:
   "Енею годi вже журитись,
   Од його має розплодитись
   Великий i завзятий рiд;
   Всiм свiтом буде управляти,
   По всiх усюдах воювати,
   Пiдверне всiх собi пiд спiд.

   139 I Римськiї поставить стiни,
   В них буде жити, як в раю;
   Великi зробить перемiни
   Во всiм окружнiм там краю;
   Там буде жить та поживати,
   Покiль не будуть цiловати
   Ноги чиєїсь постола...
   Но вiдсiль час тобi вбираться
   I з панотцем своїм прощаться,
   Щоб голова тут не лягла".

   140 Сього Анхизу не бажалось,
   Щоб попрощатися з синком,
   I в голову йому не клалось,
   Щоб з ним так бачитись мельком.
   Та ба! вже нiчим пособити,
   Енея треба вiдпустити,
   Iз пекла вивести на свiт.
   Прощалися i обнiмались,
   Слiзьми гiркими обливались -
   Анхиз кричав, як в мартi кiт.

   141 Еней з Сивиллою старою
   Iз пекла бiгли напростець;
   Синок ворочав головою,
   Поки аж не сховавсь отець;
   Прийшов к троянцям помаленьку
   I крався нишком, потихеньку,
   Де їм велiв себе пождать.
   Троянцi покотом лежали
   I на дозвiллi добре спали -
   Еней i сам уклався спать.


   ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

   1 Борщiв як три не поденькуєш,
   На моторошнi засердчить;
   I зараз тяглом закишкуєш,
   I в буркотi закендюшить.
   Коли ж що напхом з'язикаєш
   I в тереб добре зживотаєш,
   То на веселi занутрить;
   Об лихо вдаром заземлюєш,
   I ввесь забуд свiй зголодуєш,
   I бiг до горя зачортить.

   2 Та що абищоти верзлялом,
   Не казку кормом солов'ять:
   Ось ну, закалиткуй брязкалом,
   То радощi заденежать.
   Коли давало сп'ятакуєш,
   То, може, чуло зновинуєш,
   Якщо з тобою спередить:
   Куди на плавах човновати,
   Як угодили Юнонати
   I як Еней замiнервить.

   3 Мене за сю не лайте мову,
   Не я її скомпоновав;
   Сивиллу лайте безтолкову,
   її се мiзок змусовав:
   Се так вона коверзовала,
   Енеєвi пророковала,
   Йому де поступатись як;
   Хотiла мiзок закрутити,
   Щоб грошей бiльше улупити,
   Хоть бiдний був Еней i так.

   4 Та треба з лиха догадаться,
   Як прийде узлом до чогось;
   А з вiдьмою не торговаться,
   Щоб хлипати не довелось.
   Подяковав старую суку
   Еней за добрую науку,
   Шагiв з дванадцять в руку дав.
   Сивилла грошики в калитку,
   Пiднявши пелену i свитку, -
   Iзслизла, мов лихий злигав.

   5 Еней, iзбувши сучу бабу,
   Якмога швидше на човни,
   Щоб недала Юнона швабу,
   Що опинився б в сатани.
   Троянцi, в човни, посiдавши
   I швидко їх поодпихавши,
   По вiтру гарно поплили;
   Гребли з диявола всi дружно.
   Що деяким аж стало душно,
   По хвилi весельця гули.

   6 Пливуть - аж вiтри забурчали
   I закрутили не шутя,
   Завили рiзно, засвистали,
   Нема Енеєвi пуття!
   I зачало човни бурхати,
   То сторч, то набiк колихати,
   Що враг устоїть на ногах;
   Троянцi з ляку задрижали,
   Я к лиху помогти - не знали;
   Iграли тiлько на зубах.

   7 Як ось став вiтер ущухати,
   I хвилi трохи уляглись;
   Став мiсяць з хмари виглядати,
   I звiзди на небi блись-блись!
   Агу! Троянцям легче стало,
   I тяжке горе з серця спало,
   Уже бо думали пропасть.
   З людьми на свiтi так буває:
   Коли кого мiх налякає,
   То послi торба спать не дасть.

   8 Уже троянцi вгамовались,
   Могоричу всi потягли;
   I, мов меньки, повивертались,
   Безпечно спати залягли;
   Аж ось поромщик їх, проноза,
   На землю впав, як мiх iз воза,
   I, мов на пуп, репетовав:
   "Пропали всi ми з головами,
   Прощаймось з тiлом i душами,
   Остатнiй наш народ пропав.

   9 Заклятий острiв перед нами,
   I ми його не минемо,
   Не пропливем нiгде човнами,
   А на йому пропадемо;
   Живе на островi цариця
   Цирцея, люта чарiвниця
   I дуже злая на людей;
   Якi лиш не остережуться,
   А їй на острiв попадуться,
   Тих переверне на звiрей.

   10 Не будеш тут ходить на парi,
   А зараз пiдеш чотирма;
   Пропали, як сiрко в базарi!
   Готовте шиї до ярма!
   По нашому хахлацьку строю
   Не будеш цапом, нi козою,
   А вже запевне що волом:
   I будеш в плузi похожати,
   До броваря дрова таскати,
   А може, пiдеш бовкуном.

   11 Лях цвенькати уже не буде,
   Загубить чуйку i жупан,
   I "не позвалям" там забуде,
   А заблеє так, як баран.
   Москаль - бодай би не козою
   Замекекекав з бородою;
   А прус хвостом не завиляв,
   Як, знаєш, лис хвостом виляє,
   Як дуже Дойда налягає,
   I як Чухрай угонку дав.

   12 Цесарцi ходять журавлями,
   Цирцеї служать за гусар
   I в островi тiм сторожами.
   Iталiянець же маляр,
   Iсквапнiйший на всякi штуки
   Спiвак, танцюра на всi руки,
   Умiє i чижiв ловить;
   Сей переряжен в обезяну,
   Ошийник носить iз сап'яну
   I осужден людей смiшить.

   13 Французи ж, давнiї сiпаки,
   Головорiзи-рiзники,
   Сi перевернутi в собаки,
   Чужi щоб гризли маслаки.
   Вони i на владику лають,
   За горло всякого хватають,
   Гризуться i промiж себе:
   У них хто хитрий, то i старший,
   I знай всiм наминає паршi,
   Чуприну всякому скубе.

   14 Повзуть швейцарцi черв'яками,
   Голландцi квакають в багнi,
   Чухонцi лазять мурав'ями,
   Пiзнаєш жида там в свинi.
   Iндиком ходить там гишпанець,
   Кротом же лазить португалець,
   Звiрку є шведин вовком там,
   Датчанин добре жеребцює,
   Ведмедем турчин там танцює;
   Побачите, що буде нам".

   15 Бiду побачив неминучу,
   Троянцi всi i пан Еней
   Зiбралися в одну всi кучу
   Подумать о бiдi своєй,
   I миттю тут уговорились,
   Щоб всi хрестились i молились,
   Щоб тiлько острiв їм минуть.
   Молебень же втяли Еолу,
   Щоб вiтрам, по його iзволу,
   В другий бiк повелiв дмухнуть.

   16 Еол молебнем вдовольнився
   I вiтрiв зараз одвернув,
   Троянський плав перемiнився,
   Еней буть звiрем увильнув.
   Ватага вся повеселiла,
   Горiлка з пляшок булькотiла,
   Нiхто нi каплi не пролив;
   Потiм взялися за весельця
   I пригребнули всi од серця,
   Мовби Еней по поштi плив.

   17 Еней, по човну похожая,
   Роменський тютюнец курив;
   На всi чотири разглядая,
   Коли б чого не пропустив.
   Хвалiте,-крикнув,-братця, бога!
   Гребiте дужче якомога,
   От Тибр перед носом у нас,
   Ся рiчка Зевсом обiщана
   I з берегами нам оддана.
   Греби!- от закричу шабас!"

   18 Гребнули раз, два, три, чотири,
   Як на! - у берега човни;
   Троянцi нашi чуприндирi
   На землю скiць - як там були!
   I зараз стали розкладатись,
   Копати, строїть, ташоватись,
   Мов їм пiд лагер суд одвiв.
   Еней кричить: "Моя тут воля,
   I кiлько оком скинеш поля,
   Скрiзь геть настрою городiв".

   19 Земелька ся була Латинська,
   Завзятий цар в нiй був Латин;
   Старий скупиндя - скурвасинська,
   Дрижав, як Каїн, за алтин.
   А также всi його пiдданцi
   Носили латанi галанцi,
   Дивившись на свого царя;
   На грошi там не козиряли,
   А в кiтьки крашанками грали,
   Не вiзьмеш даром сухаря.

   20 Латин сей, хоть не дуже близько,
   А все олимпським був рiдня,
   Не кланявся нiкому низько,
   Для його все була бридня.
   Мерика, кажуть, його мати,
   До Фавна стала учащати
   Та i Латина добула.
   Латин дочку мав чепуруху,
   Проворну, гарну i моргуху,
   Одна у нього i була.

   21 Дочка була зальотна птиця
   I ззаду, спереду, кругом;
   Червона, свiжа, як кислиця,
   I все ходила павичом.
   Дородна, росла i красива,
   Приступна, добра, не спесива,
   Гнучка, юрлива, молода;
   Хоть хто на неї ненароком
   Закине молодецьким оком,
   То так її i вподоба.

   22 Така дiвча - кусочок ласий,
   Заслинишся, як глянеш раз;
   Що вашi гречеськi ковбаси!
   Що ваш первак грушевий квас!
   Завiйниця од неї вхопить,
   На голову насяде хлопiт;
   А може, тьохне i не там.
   Поставить рогом яснi очi,
   Що не доспиш петрiвськой ночi;
   Те по собi я знаю сам.

   23 Сусiднi хлопцi женихались
   На гарну дiвчину таку,
   I сватать деякi питались,
   Якi хотiли, щоб смаку
   В Латиновiй дочцi добиться,
   Царя приданим поживиться,
   Геть, геть - i царство за чуб взять.
   Но ненечка її Амата
   В душi своїй була строката,
   Не всякая їй любився зять.

   24 Один був Турн, царьок нешпетний,
   З Латином у сусiдствi жив,
   Дочцi i матерi прикметний,
   I батько дуже з ним дружив.
   Не в шутку молодець був жвавий,
   Товстий, високий, кучерявий,
   Обточений, як огiрок;
   I вiйська мав свого чимало,
   I грошикiв таки бряжчало,
   Куди не кинь, був Турн царьок.

   25 Пан Турн щось дуже пiдсипався
   Царя Латина до дочки,
   Як з нею був, то виправлявся
   I пiднiмавсь на каблучки.
   Латин, дочка, стара Амата
   Щодень вiд Турна ждали свата,
   Уже нашили рушникiв
   I всяких всячин напридбали,
   Якi на сватаннi давали,
   Все сподiвались старостiв.

   26 Коли чого в руках не маєш,
   То не хвалися, що твоє;
   Що буде, ти того не знаєш,
   Утратиш, може, i своє.
   Не розглядiвши, кажуть, броду,
   Не лiзь прожогом перший в воду,
   Бо щоб не насмiшив людей.
   I перше в волок подивися,
   Тогдi i рибою хвалися;
   Бо будеш йолоп, дуралей.

   27 Як пахло сватанням в Латина
   I ждали тiлько четверга,
   Аж тут Анхизова дитина
   Припленталась на берега
   Зо всiм своїм троянським плем'ям.
   Еней не марно тратив врем'я,
   По-молодецьку закурив:
   Горiлку, пиво, мед i брагу
   Поставивши перед ватагу,
   Для збору в труби засурмив.

   28 Троянство, знаєш, все голодне
   Сипнуло ристю на той клик;
   Як галич в врем'я непогодне,
   Всi пiдняли великий крик.
   Сивушки зараз ковтонули
   По кiвшику, i не здригнули,
   I докосились до потрав.
   Все вiйсько добре убирало,
   Аж поза ухами лящало,
   Один перед другим хватав.

   29 Вбирали сiчену капусту,
   Шатковану, i огiрки
   (Хоть се було в час м'ясопусту),
   Хрiн з квасом, редьку, буряки;
   Рябка, тетерю, саламаху -
   Як не було - поїли з маху
   I всi строщили сухарi,
   Що не було, все поз'їдали,
   Горiлку всю повипивали,
   Як на вечерi косарi.

   30 Еней оставив iз носатку
   Було горiлки про запас,
   Но клюкнув добре по порядку,
   Розщедривсь, як бува у нас,
   Хотiв послiднiм подiлитись,
   Щоб до кiнця уже напитись,
   I добре цiвкою смикнув;
   За ним i вся його голота
   Тягла, поки була охота,
   Що деякий i хвiст надув.

   31 Барильця, пляшечки, носатку,
   Сулiї, тикви, боклажки,
   Все висушили без остатку,
   Посуду потовкли в шматки.
   Троянцi з хмелю просипались,
   Скучали, що не похмелялись;
   Пiшли, щоб землю озирать,
   Де їм показано селитись,
   Жить, будоватися, женитись,
   I щоб латинцiв розпiзнать.

   32 Ходили там чи не ходили,
   Як ось вернулись i назад
   I чепухи нагородили,
   Що пан Еней не був i рад.
   Сказали: "Люди тут бормочуть,
   Язиком дивним нам сокочуть,
   I ми їх мови не втнемо;
   Слова свої на ус кончають,
   Як ми що кажем їм - не знають,
   Мiж ними ми пропадемо".

   33 Еней тут зараз взяв догадку,
   Велiв побiгти до дякiв,
   Купить Пiярськую граматку,
   Полуставцiв, октоїхiв;
   I всiх зачав сам мордовати,
   Поверху, по словам складати
   Латинську тму, мну, здо, тло:
   Троянське плем'я все засiло
   Коло книжок, що аж потiло,
   I по-латинському гуло.

   34 Еней вiд них не одступався,
   Тройчаткою всiх приганяв;
   I хто хоть трохи лiновався,
   Тому субiтки i давав.
   За тиждень так лацину взнали,
   Що вже з Енеєм розмовляли
   I говорили все на ус:
   Енея звали Енеусом,
   Уже не паном - домiнусом,
   Себе ж то звали - троянус.

   35 Еней троянцiв похваливши,
   Що так лацину поняли,
   Сивушки в кубочки наливши,
   I могорич всi запили.
   Потiм з десяток щомудрiйших,
   В лацинi щонайрозумнiйших,
   З ватаги вибравши якраз,
   Послав послами до Латина
   Од iмени свого i чина,
   А з чим послав, то дав приказ.

   36 Посли, прийшовши до столицi,
   Послали до царя сказать,
   Що до його i до царицi
   Еней прислав поклон оддать
   I з хлiбом, з сiллю i з другими
   Подарками предорогими,
   Щоб познакомитись з царем;
   I як доб'ється панськой ласки
   Еней-сподар i князь троянський,
   То прийде сам в царський терем.

   37 Латину тiлько що сказали,
   Що од Енея єсть посли,
   I з хлiбом, з сiллю причвалали,
   Та i подарки принесли,
   Хотять Латину поклониться,
   Знакомитись i подружиться,
   Як тут Латин i закричав:
   "Впусти! я хлiба не цураюсь
   I з добрими людьми братаюсь.
   От на ловця звiр наскакав!"

   38 Велiв тут зараз прибирати
   Свiтлицi, сiни, двiр мести;
   Клечання по двору сажати,
   Шпалерiв разних нанести
   I вибивать царськую хату;
   Либонь, покликав i Амату,
   Щоб i вона дала совiт,
   Як лучше, краще прибирати,
   Де, як коврами застилати
   I пiдбирать до цвiту цвiт.

   39 Послав гiнця до богомаза,
   Щоб мальовання накупить,
   I также розного припаса,
   Щоб що було i їсть i пить.
   Вродилось реньске з курдимоном
   I пиво чорнеє з лимоном ,
   Сивушки же трохи не з спуст;
   Де не взялись воли, телята,
   Барана, вiвцi, поросята;
   Латин прибравсь, мов на запуст.

   40 Ось привезли i мальовання
   Роботи первiйших майстрiв,
   Царя Гороха пановання,
   Патрети всiх багатирiв:
   Як Александр царевi Пору
   Давав iз вiйськом добру хльору;
   Чернець Мамая як побив;
   Як Муромець Iлля гуляє,
   Як б'є половцiв, проганяє, -
   Як Переяслiв боронив;

   41 Бова з Полканом як водився,
   Один другого як вихрив;
   Як Соловей-харциз женився,
   Як в Польщi Желiзняк ходив.
   Патрет був француза Картуша,
   Против його стояв Гаркуша,
   А Ванька-каїн впередi.
   I всяких всячин накупили,
   Всi стiни ними облiпили;
   Латин дививсь їх красотi!

   42 Латин, так дома спорядивши,
   Кругом все в хатах оглядав,
   Свiтелки, сiни обходивши,
   Собi убори добирав:
   Плащем з клейонки обвернувся,
   Циновим гудзем застебнувся,
   На голову взяв капелюх;
   Набув на ноги киндi новi
   I рукавицi взяв шкаповi,
   Надувсь, мов на огнi лопух.

   43 Латин як цар в своїм нарядi
   Iшов в кругу своїх вельмож,
   Которi всi були в парадi,
   Надувся всякий з них, як йорж.
   Царя на дзиглик посадили,
   А сами мовчки одступили
   Вiд покуття аж до дверей.
   Цариця ж сiла на ослонi,
   В єдимашковому шушонi,
   В кораблику iз соболей.

   44 Дочка Лавися-чепуруха
   В нiмецькiм фуркальцi була,
   Вертiлась, як в окропi муха,
   В верцадло очi все п'яла.
   Од дзиглика ж царя Латина
   Скрiзь прослана була ряднина
   До самой хвiртки i ворiт;
   Стояло вiйсько тут зальотне,
   Волове, кiнне i пiхотне,
   I ввесь був зiбраний повiт.

   45 Послiв ввели к царю з пихою ,
   Як водилося у латин;
   Несли подарки пред собою:
   Пирiг завдовжки iз аршин,
   I соли кримки i бахмутки,
   Лахмiття розного три жмутки,
   Еней Латину що прислав.
   Посли к Латину приступились,
   Три рази низько поклонились,
   А старший рацiю сказав:

   46 "Енеус ностер магнус панус
   I славний троянорум князь,
   Шмигляв по морю, як циганус,
   Ад те, о рекс! прислав нунк нас.
   Рогамус, домiне Латине,
   Нехай наш капут не загине.
   Пермiтте жить в землi своєй,
   Хоть за пекунiї, хоть гратiс,
   Ми дяковати будем сатiс
   Бенефiценцiї твоєй.

   47 О, рекс! будь нашим меценатом,
   I ласкам туам покажи,
   Енеусу зробися братом,
   О оптiме! не одкажи;
   Енеус прiнцепс єсть моторний,
   Формозу с, гарний i проворний,
   Побачиш сам iнномiне!
   Вели акцiпере подарки
   З ласкавим видом i без сварки,
   Що присланi через мене:

   48 Се килим-самольот чудесний,
   За Хмеля виткався царя,
   Лiта пiд облака небеснi,
   До мiсяця i де зоря;
   Но можна стiл ним застилати,
   I перед лiжком простилати,
   I тарадайку закривать.
   Царiвнi буде вiн в пригоду,
   I то найбiльш для того году,
   Як замуж прийдеться давать.

   49 Ось скатерть шльонськая нешпетна,
   її у Липську добули;
   Найбiльше в тiм вона прикметна,
   На стiл як тiлько настели
   I загадай якої страви,
   То всякi вродяться потрави,
   Якi на свiтi тiлько єсть:
   Пивце, винце, медок, горiлка,
   Рушник, нiж, ложка i тарiлка.
   Царицi мусим сю пiднесть.

   50 А се сап'янцi-самоходи,
   Що в них ходив iще Адам;
   В старинниї пошитi годи,
   Не знаю, як достались нам;
   Либонь, достались од пендосiв,
   Що в Трої нам утерли носiв,
   Про те Еней зна молодець;
   Сю вещ, як рiдку i старинну,
   Пiдносимо царю Латину,
   З поклоном низьким, на ралець".

   51 Царице, цар, дочка Лавина
   Зглядалися промiж себе,
   Iз рота покотилась слина,
   До себе всякий i гребе
   Якi достались їм подарки,
   Насилу обiйшлось без сварки;
   Як ось Латин сказав послам:
   "Скажiте вашому Енею,
   Латин iз цiлою сiм'єю,
   Крий боже, як всi ради вам.

   52 I вся моя маєтность рада,
   Що бог вас навернув сюди;
   Мнi мила ваша вся громада,
   Я не пущу вас нiкуди;
   Прошу Енею покланятись
   I хлiба-солi не цуратись,
   Кусок остатнiй роздiлю.
   Дочка у мене одиначка,
   Хазяйка добра, пряха, швачка,
   То може i в рiдню вступлю".

   53 I зараз попросив до столу
   Латин Енеєвих бояр,
   Пили горiлку до iзволу
   I їли бублики, кав'яр;
   Був борщ до шпундрiв з буряками,
   А в юшцi потрух з галушками,
   Потiм до соку каплуни;
   З отрiбки баба, шарпанина,
   Печена з часником свинина,
   Крохналь, який їдять пани.

   54 В обiд пили заморськi вина,
   Не можна всiх їх розказать,
   Бо потече iз рота слина
   У декого, як описать:
   Пили сикизку, деренiвку
   I кримську вкусную дулiвку,
   Що то айвовкою зовуть.
   На вiват - з мущирiв стрiляли,
   Туш - грiмко трубачi iграли,
   А много лiт - дяки ревуть!

   55 Латин по царському звичаю
   Енею дари одрядив:
   Лубенського шмат короваю,
   Корито опiшнянських слив,
   Горiхiв київських смажених,
   Полтавських пундикiв пряжених
   I гусячих п'ять кiп яєць;
   Рогатого скота з Лип'янки,
   Сивухи вiдер з п'ять Будянки,
   Сто решетилiвських овець.

   56 Латин старий i полигався
   З Енеєм нашим молодцем,
   Еней i зятем називався, -
   Но дiло краситься кiнцем!
   Еней по щастю без помiхи
   Вдавався в жарти, iгри, смiхи,
   А о Юнонi i забув,
   Його котора не любила
   I скрiзь за ним, де був, слiдила,
   Нiгде од неї не ввильнув.

   57 Iрися, цьохля проклятуща,
   Завзятiйша од всiх брехух,
   Олимпська мчалка невсипуща,
   Крикливiйша iз щебетух,
   Прийшла, Юнонi розказала,
   Енея як латинь приймала,
   Який мiж ними єсть уклад:
   Еней за тестя мав Латина,
   А сей Енея як за сина,
   I у дочки з Енеєм лад.

   58 "Еге! - Юнона закричала. -

   Поганець як же розiбрав!
   Я нарошно йому спускала,
   А вiн i ноги розiклав!
   Ого! провчу я висiкаку
   I перцю дам йому, i маку,
   Потямить, якова-то я.
   Проллю троянську кров - латинську,
   Вмiшаю Турна скурвасинську,
   Я наварю їм киселя".

   59 I на! через штафет к Плутону
   За пiдписом своїм приказ,
   Щоб фурiю вiн Тезифону
   Послав к Юнонi той же час;
   Щоб нi в берлинi, нi в дормезi,
   I нi в ридванi, нi в портшезi,
   А бiгла б на перекладних;
   Щоб не було в путi препони,
   То б заплатив на три прогони,
   Щоб на Олимп вродилась вмиг.

   60 Прибiгла фурiя iз пекла,
   Яхиднiйша од всiх вiдьом,
   Зла, хитра, злобная, запекла,
   Робила з себе скрiзь содом.
   Ввiйшла к Юнонi з ревом, стуком,
   З великим треском, свистом, гуком,
   Зробила об собi лепорт.
   Якраз її взяли гайдуки
   I повели в терем пiд руки,
   Хоть так страшна була, як чорт.

   61 "Здорова, люба, мила доню, -

   Юнона в радощах кричить, -
   До мене швидче, Тезифоню!" -
   I цiловать її бiжить.
   "Сiдай, голубко! - як ся маєш?
   Чи пса троянського ти знаєш?
   Тепер к Латину завiтав,
   I крутить там, як в Карфагенi;
   Достанеться дочцi i ненi,
   Латин щоб в дурнi не попав.

   62 Ввесь знає свiт, що я не злобна,
   Людей губити не люблю;
   Но рiч така богоугодна,
   Коли Енея погублю.
   Зроби ти похорон з весiлля,
   Задай ти добре всiм похмiлля,
   Хотьби побрали всiх чорти:
   Амату, Турна i Латина,
   Енея, гадового сина,
   Пужни по-своєму їх ти!"

   63 "Я наймичка твоя покорна, -

   Ревнула фурiя, як грiм, -
   На всяку хiть твою неспорна,
   Сама троянцiв всiх поїм;
   Амату з Турном я з'єднаю
   I сим Енея укараю,
   Латину ж в тiм'я дур пущу;
   Побачать то боги i люде,
   Що з сватання добра не буде,
   Всiх, всiх в шматочки потрощу".

   64 I перекинулась клубочком,
   Кiть-кiть з Олимпа, як стрiла;
   Як йшла черiдка вечерочком,
   К Аматi шусть - як там була!
   Смутна Амата пiр'я драла,
   Слiзки ронила i вздихала,
   Що Турн-князьок не буде зять;
   Кляла Лавинiї родини,
   Кляла кумiв, кляла хрестини,
   Та що ж? - проти рiжна не прать.

   60 Я га, пiд пелену пiдкравшись,
   Гадюкой в серце поповзла,
   По всiх куточках позвивавшись,
   В Аматi рай собi найшла.
   В стравлену її утробу
   Наклала злости, мовби бобу;
   Амата стала не своя;
   Сердита лаяла, кричала,
   Себе, Латина проклинала
   I всiм давала тришия.

   66 Потiм i Турна навiстила
   Пресуча, лютая яга;
   I iз сього князька зробила
   Енею лишнього врага.
   Турн, по воєнному звичаю,
   З горiлкою напившись чаю,
   Сказать попросту, п'яний спав;
   Яга тихенько пiдступила
   I люте снище пiдпустила,
   Що Турн о тiм не помишляв.

   87 Йому, бач, сонному верзлося,
   Буцiм Анхизове дитя
   З Лавинiєю десь зiйшлося
   I женихалось не шутя:
   Буцiм з Лависей обнiмався,
   Буцiм до пазухи добрався,
   Буцiм i перстень з пальця зняв;
   Лавися перше мов пручалась,
   А послi мов угамовалась,
   I їй буцiм Еней сказав:

   68"Лависю, милеє кохання!
   Ти бачиш, як тебе люблю:
   Но що се наше женихання,
   Коли тебе навiк гублю?
   Рутулець Турн тебе вже свата,
   За ним, бач, тягне i Амата,
   I ти в йому находиш смак.
   До кого хiть ти бiльшу маєш,
   Скажи, кого з нас вибираєш?
   Нехай я згину, неборак!"

   69"Живи, Енеєчку мiй милий, -

   Царiвна сей дала одвiт, -
   Для мене завжди Турн остилий,
   Очам моїм один ти свiт!
   Тебе коли я не побачу,
   То день той i годину трачу,
   Моє ти щастя, животи;
   Турн швидче нагле околiє,
   Нiж, дурень, мною завладiє,
   Я вся - твоя, i пан мiй - ти!"

   70Тут Турн без пам'яти схватився,
   Стояв, як в землю вритий стовп;
   Од злости, з хмелю ввесь трусився
   I сна од яву не розчовп:
   "Кого? - мене; i хто? - троянець!
   Голяк, втiкач, приплентач, ланець!
   Звести? - Лавинiю однять?
   Не князь я! - гiрше шмаровоза,
   I дам собi урiзать носа,
   Коли Еней Латину зять.

   71 Лавися шмат не для харциза,
   Який пройдисвiт єсть Еней;
   А то - i ти, голубко сиза,
   Iзгинеш от руки моей!
   Я всiх поставлю вверх ногами,
   Не подарую вас душами,
   А бiльш Енею докажу.
   Латина же, старого дiда,
   Прижму незгiрше, як сусiда,
   На кiл Амату посажу".

   72 I зараз лист послав к Енею,
   Щоб вийшов битись сам на сам,
   Помiрявсь силою своєю,
   Достав от Турна по усам;
   Хоть на киї, хоть кулаками
   Поштурхатись попiд боками,
   Або побитись i на смерть.
   А также пхнув вiн драгомана
   I до латинського султана,
   Щоб i сьому мордаси втерть.

   73Яхидна фурiя раденька,
   Що по її все дiло йшло;
   До людських бiд вона швиденька,
   I горе мило їй було.
   Махнула швидко до троянцiв,
   Щоб сих латинських постоянцiв
   По-своєму осатанить.
   Тогдi троянцi всi з хортами
   Збирались їхать за зайцями,
   Князька свого повеселить.

   74Но "горе грiшниковi сущу, -

   Так київський скубент сказав, -
   Благих дiл вовся не iмущу!"
   Хто божiї судьби пiзнав?
   Хто де не дума - там ночує,
   Хотiв де бiгти - там гальмує.
   Так грiшними судьба вертить!
   Троянцi сами то пiзнали,
   З малої речi пострадали,
   Як то читатель сам уздрить.

   75 Поблизь троянська кочовання
   Був на одльотi хуторок,
   Було в нiм щупле будовання,
   Ставок був, гребля i садок.
   Жила Аматина там нянька,
   Не знаю - жiнка чи панянка,
   А знаю, що була стара,
   Скупа, i зла, i воркотуха,
   Наушниця i щебетуха,
   Давала чиншу до двора:

   76 Ковбас десяткiв з три Латину,
   Лавинiї к Петру мандрик,
   Аматi в тиждень по алтину,
   Три хунти воску на ставник;
   Льняної пряжi три пiвмiтки,
   Серпанкiв вiсiм на намiтки
   I двiстi валяних гнотiв.
   Латин од няньки наживався,
   Зате ж за няньку i вступався,
   За няньку хоть на нiж готiв.

   77 У няньки був бiленький цуцик,
   Її вiн завжде забавляв:
   Не дуже простий - родом муцик,
   Носив поноску, танцьовав,
   I панiї лизав од скуки
   Частенько ноги скрiзь i руки,
   I тiменицi вигризав.
   Царiвна часто з ним iгралась,
   Сама цариця любовалась,
   А цар то часто годував.

   78 Троянцi, в роги затрубивши,
   Пустили гончих в чагарi,
   Кругом болото обступивши,
   Бичами ляскали псарi;
   Як тiлько гончi заганяли,
   Загавкали, заскавучали,
   То муцик, вирвавшись надвiр,
   На голос гончих одiзвався,
   Чмихнув, завив, до них помчався.
   Стременний думав, що то звiр.

   79"Атю його! гуджга!" - i крикнув,
   I з свори поспускав хортiв;
   Тут муцик до землi прилипнув
   I дух вiд ляку затаїв;
   Но пси, донюхавшись, доспiли,
   Шарпнули муцика, iз'їли
   I посмоктали кiсточки.
   Як вiсть така дойшла до няньки,
   То очi вип'яла, як баньки,
   А з носа спали i очки.

   80 Осатанiла вража баба
   I крикнула, як на живiт,
   Зробилась зараз дуже слаба,
   Холодний показався пiт,
   Порвали маточнi припадки,
   Iстерика i лихорадки,
   I спазми жили потягли;
   Пiд нiс їй клали асафету,
   I теплую на пуп сервету,
   Iще клiстир з ромну дали.

   81 Як тiлько к пам'яти вернулась,
   То зараз галас пiдняла;
   До неї челядь вся сунулась
   Для дива, як ввесь свiт кляла;
   Потiм, схвативши головешку
   I вибравшись на добру стежку,
   Чкурнула просто до троян;
   Всi курiнi їх попалити,
   Енея заколоть, побити
   I всiх троянських бусурман.

   82 За нею челядь покотила,
   Схвативши хто що запопав:
   Кухарка чаплiю вхопила,
   Лакей тарiлками шпурляв;
   З рублем там прачка храбровала,
   З дiйницей ричка наступала,
   Гуменний з цiпом скрiзь совавсь;
   Тут рота косарiв з гребцями
   Йшли битись з косами, з граблями,
   Нiхто од бою не цуравсь.

   83 Но у троянського народу
   За шаг алтина не проси;
   Хто москаля об'їхав зроду?
   А займеш - ноги уноси.
   Завзятого троянцi кшталту,
   Не струсять нiчийого гвалту
   I носа хоть кому утруть;
   I няньчину всю рать розбили,
   Скалiчили, розпотрошили
   I всiх в тiсний загнали кут.

   84 В сiє-то нещасливе врем'я
   I в самий штурхобочний бой,
   Троянське i латинське плем'я
   Як умивалося мазкой,
   Прибiг гiнець з письмом к Латину,
   Нерадосну привiз новину,
   Князь Турн йому вiйну писав;
   Не в пир, бач, запрошав напитись,
   А в поле визивав побитись;
   Гiнець i на словах додав:

   85 "Царю Латине неправдивий!
   Ти слово царськеє зламав;
   Зате узол дружелюбивий
   Навiки з Турном розiрвав.
   Од Турна шмат той однiмаєш
   I в рот Енеєвi соваєш,
   Що Турновi сам обiщав.
   Виходь же завтра навкулачки,
   Вiдтiль полiзеш, мабуть, рачки,
   Бодай i лунь щоб не злизав".

   86 Не так розсердиться добродiй,
   Коли пан возний позов дасть;
   Не так лютує голий злодiй,
   Коли немає що украсть;
   Як наш Латин тут розгнiвився
   I на гiнця сього озлився,
   Що губи з серця покусав.
   I тiлько одповiдь мав дати
   I гнiв царський свiй показати,
   Посол щоб Турновi сказав;

   87 Як виглянув в вiкно зненацька,
   Прийшов Латин в великий страх;
   Побачив люду скрiзь багацько
   По улицях i всiх кутках.
   Латинцi перлися товпами,
   Шпурляли вгору всi шапками,
   Кричали вголос на ввесь рот:
   "Вiйна! Вiйна! против троянцiв,
   Ми всiх Енеєвих поганцiв
   Поб'єм - iскореним їх род".

   88 Латин старий був не рубака
   I воюватись не любив,
   Од слова смерть вiн, неборака,
   Був без душi i мов не жив.
   Вiн стичку тiлько мав на лiжку,
   Аматi як не грав пiд нiжку,
   I то тогдi, як пiдтоптавсь;
   Без того ж завжде був тихенький,
   Як всякий дiд старий,слабенький,
   В чужеє дiло не мiшавсь.

   89 Латин, i серцем, i душею
   Далекий бувши од вiйни, ,
   Зiбравшись з мудростю своєю,
   Щоб не попастись в кайдани,
   Зiзвав к собi панiв вельможних,
   Старих, чиновних i заможних,
   Которих ради слухав сам;
   I виславши геть-преч Амату,
   Завiв їх всiх в свою кiвнату,
   Таку сказав рiч старшинам:

   90 "Чи ви од чаду, чи з похмiлля? .
   Чи чорт за душу удряпнув?
   Чи напились дурного зiлля,
   Чи глузд за розум завернув?
   Скажiть - з чого вiйна взялася?
   З чого ся мисль вам приплелася?
   Коли я тiшився вiйной?
   Не звiр я - людську кров пролити,
   I не харциз, людей щоб бити,
   Для мене гидкий всякий бой.

   91 I як вiйну вести без збруї,
   Без вiйська, хлiба, без гармат,
   Без грошей?.. Голови ви буї!
   Який вас обезглуздив кат?
   Хто буде з вас провiянтмейстер,
   Або хто буде кригсцальмейстер,
   Кому казну повiрю я?
   Не дуже хочете ви битись,
   А тiлько хочете нажитись,
   I буде все бiда моя.

   92 Коли сверблять iз вас у кого
   Чи спина, ребра, чи боки,
   Нащо просити вам чужого?
   Мої великi кулаки
   Почешуть ребра вам i спину;
   Коли ж то мало, я дубину
   Готов на ребрах сокрушить.
   Служить вам рад малахаями,
   Рiзками, кнуттям i киями,
   Щоб жар воєнний потушить.

   93 Покиньте ж се дурне юнацтво
   I розiйдiться по домах,
   Панове виборне боярство;
   А про вiйну i в головах
   Собi нiколи не кладiте,
   А мовчки в запiчках сидiте,
   Розгадуйте, що їсть i пить.
   Хто ж о вiйнi проговориться
   Або кому вiйна присниться,
   Тому дам чортзна-що робить".

   94 Сказавши се, махнув рукою
   I зараз сам пiшов з кiвнат
   Бундючно-грiзною ходою,
   Що всякий був собi не рад.
   Пристиженi його вельможi
   На йолопiв були похожi,
   Нiхто з уст пари не пустив.
   Не швидко бiднi схаменулись
   I в ратуш пiдтюпцем сунулись,
   Уже як вечiр наступив.

   95 Тут думу довгую держали.
   I всяк компонував своє,
   I вголос: грiмко закричали,
   Що на Латина всяк плює
   I на грозьбу не уважає.
   Вiйну з Енеєм начинае,
   Щоб некрут зараз набирать;
   I не просить щоб у Латина
   З казни його анi алтина,
   Боярськi грошi шафовать.

   96 I так, латинь заворушилась,
   Задумав всяк побить троян;
   Вiдкiль та храбрiсть уродилась
   Против Енеєвих прочан?
   Вельможi царство збунтовали,
   Против царя всiх наущали;
   Вельможi! лихо буде вам.
   Вельможi! хто царя не слуха,
   Таким обрiзать нiс i уха
   I в руки всiх оддать катам.

   97 О музо, панночко парнаська!
   Спустись до мене на часок;
   Нехай твоя научить ласка,
   Нехай твiй шепчеть голосок,
   Латинь к вiйнi як знаряжалась,
   Як армiя їх набиралась,
   Який порядок в вiйську був;
   Всi опиши мундири, збрую
   I казку мнi скажи такую,
   Якой iще нiхто не чув.

   98 Бояри вмиг скомпонували
   На аркуш манiхвест кругом,
   По всiх повiтах розiслали,
   Щоб вiйсько йшло пiд коругов;
   Щоб голови всi обголяли,
   Чуприни довгi оставляли,
   А ус в пiвлокоть би тирчав;
   Щоб сала i пшона набрали,
   Щоб сухарiв понапiкали,
   Щоб ложку, казанок всяк мав.

   99 Все вiйсько зараз розписали
   По разним сотням, по полкам,
   Полковникiв понаставляли,
   Дали патенти сотникам.
   По городам всяк полк назвався,
   По шапцi всякий розличався,
   Вписали вiйсько пiд ранжир;
   Пошили синi всiм жупани,
   На спiд же бiлиї каптани, -
   Щоб був козак, а не мугир.

   100 В полки людей розпредiливши,
   I по квартирям розвели,
   I всiх в мундири нарядивши,
   К присязi зараз привели.
   На конях сотники финтили,
   Хорунжi усики крутили,
   Кабаку нюхав асаул;
   Урядники з атаманами
   Новими чванились шапками,
   I ратник всякий губу дув.

   101 Так вiчной пам'яти бувало
   У нас в Гетьманщинi колись,
   Так просто вiйско шиковало,
   Не знавши: стiй, не шевелись;
   Так славниї полки козацькi
   Лубенський, Гадяцький, Полтавський
   В шапках було, як мак цвiтуть.
   Як грянуть, сотнями ударять,
   Перед себе списи наставлять,
   То мов мiтлою все метуть.

   102 Було тут вiйсько волонтирi,
   То всяких юрбиця людей,
   Мов запорожцi-чуприндирi,
   Що їх не втне i Асмодей.
   Воно так, бачиш, i негарне,
   Як кажуть-то - не регулярне,
   Та до вiйни самий злий гад:
   Чи вкрасти що, язик достати,
   Кого живцем чи обiдрати,
   Нi сто не вдержить їх гармат.

   103 Для сильной армiї своєї
   Рушниць, мушкетiв, оружжин
   Наклали повнi гамазеї,
   Гвинтiвок, фузiй без пружин,
   Булдимок, флинт i яничарок.
   А в особливий закамарок
   Списiв, пiк, ратищ, гакiвниць.
   Були тут страшниї гармати,
   Од вистрiлу дрижали хати,
   А пушкарi то клались ниць.

   104 Жлукта i улики на пушки
   Робить галили на захват;
   Днища, оснiвницi, витушки
   На принадлежность приправлять.
   Нужда перемiнить закони!
   Квачi, помела, макогони
   В пушкарське вiдомство пiшли;
   Колеса, бендюги i кари
   I самиї церковнi мари
   В депо пушкарськеє тягли.

   105 Держась воєнного обряду,
   Готовили заздалегiдь
   Багацько всякого снаряду,
   Що сумно аж було глядiть.
   Для куль - то галушки сушили,
   А бомб - то з глини налiпили,
   А слив солоних - для картеч;
   Для щитiв ночви припасали,
   I дна iз дiжок вибивали,
   I приправляли всiм до плеч.

   106 Не мали палашiв нi шабель,
   У них, бач, Тули не було;
   Не шаблею ж убит i Авель,
   Полiно смерть йому дало.
   Сосновi копистки стругали
   I до бокiв поначепляли
   На валяних верьовочках;
   Iз лик плетенi козубеньки,
   З якими ходють по опеньки,
   Були, мов суми, на плечах.

   107 Як амуницю спорядили
   I насушили сухарiв,
   На сало кабанiв набили,
   Взяли подимне од дворiв;
   Як пiдсусiдкiв розписали
   I виборних поназначали,
   Хто тяглий, кiнний, хто же пiш,
   За себе хто, хто на пiдставу,
   В якеє вiйсько, сотню, лаву,
   Порядок як завiвсь незгiрш:

   108 Тогдi ну вiйсько муштровати,
   Учить мушкетний артикул,
   Вперед як ногу викидати,
   Ушкварить як на калавур.
   Коли пiшком - то марш шульгою,
   Коли верхом - гляди ж, правою,
   Щоб шкапа скочила вперед.
   Такеє ратнеє фиглярство
   Було у них за регулярство,
   I все Енеєвi во вред.

   109 Мов посполитеє рушення
   Латина в царствi началось,
   Повсюдна муштра та учення,
   Все за жолнiрство принялось.
   Дiвки на "прутах роз'їзжали,
   Цiпками хлопцiв муштровали,
   Старi ж учились кидать в цiль.
   А баб старих на пiч сажали
   I на печi їх штурмовали,
   Бач, для баталiї в примiр.

   110 Були латинцi дружнi люди
   I воюватись мали хiть,
   Не всi з добра, хто од причуди,
   Щоб битися, то рад летiть.
   З гаряча часу, першi три днi,
   Зносили всяке збiжжя, злиднi
   I оддавали все на рать:
   Посуду, хлiб, одежу, грошi
   Своєй отчизни для сторожi,
   Що не було де i дiвать.

   111 Се поралася так Амата,
   К вiйнi латинцiв пiдвела;
   Смутна була для неї хата,
   На улицi все i жила.
   Жiнки з Аматою з'єднались,
   По всьому городу таскались
   I пiдмовляли воювать.
   Робили з Турном шури-мури,
   I затялись, хоть вон iз шкури,
   Енеєвi дочки не дать.

   112 Коли жiнки де замiшались
   I їм ворочати дадуть;
   Коли з розказами втаскались
   Та пхикання ще додадуть,
   Прощайсь навiк тогдi з порядком,
   Пiшло все к чорту неоглядком,
   Жiнки поставлять на своє.
   Жiнки! коли б ви бiльше їли,
   А менш пащиковать умiли,
   Були б в раю ви за сiє.

   113 Як Турн бiснується, лютує,
   В сусiднi царства шле послiв,
   Чи хто iз них не поратує
   Против троянських злих синiв;
   Коли Латин од поєдинкiв
   Сховавсь пiд спiд своїх будинкiв
   I ждав, що буде за кiнець;
   Коли Юнона скрiзь лiтає,
   Всiх на Енея навертає
   Весiльний збить з його вiнець,-

   114 Гуде в Латiї дзвiн вiщовий
   I гасло всiм к вiйнi дає,
   Щоб всяк латинець був готовий
   К вiйнi, в яку їх злость веде.
   Там крик, тут галас, там клепало,
   Тiсниться люд i все трiщало.
   Вiйна в кровавих ризах тут;
   За нею рани, смерть, увiччя,
   Безбожность i безчоловiччя
   Хвiст мантiї її несуть.

   115 Була в Латiї синагога,
   Збудована за давнiх лiт
   Для Януса, сердита бога,
   Которий дивних був примiт:
   Вiн мав на головi двi тварi,
   Чи гарниї були, чи харi,
   Об тiм Виргилiй сам мовчить;
   Но в мирне врем'я запирався,
   Коли ж iз храма показався,
   Якраз вiйна i закипить.

   116 По дзвону вся латинь сунула
   До храма, з криком всi неслись.
   I навстяж дверi одiмкнула,
   I Янус вибiг, як харциз.
   Воєнна буря закрутила,
   Латинське серце замутила,
   Завзятость всякого бере;
   "Вiйни, вiйни!" - кричать, бажають,
   Пекельним пламенем палають
   I молодеє i старе.

   117 Латинцi вiйско хоть зiбрали,
   Та треба ж вiйську должносних,
   Якi б на щотах класти знали,
   Якi письменнiйшi Iз них.
   Уже ж се мусить всякий знати,
   Що вiйско треба харчовати,
   I воїн без вина - хом'як.
   Без битой голої копiйки,
   Без сей прелесницi-злодiйки
   Не можна воювать нiяк.

   118 Були златиї днi Астреї,
   I славний був тогдi народ;
   Мiняйлiв брали в казначеї,

   А фиглярi писали щот,
   К роздачi порцiї - обтекар;
   Картьожник - хлiбний добрий пекар,
   Гевальдигером - був шинькар,
   Вожатими - слiпцi, калiки,
   Ораторами - недорiки,
   Шпигоном - з церкви паламар.

   119 Всього не можна описати,
   В Латiї що тогдi було,
   Уже зволялося читати,
   Що в головi у них гуло.
   К вiйнi хватались, поспiшались,
   I сами о свiтi не знались,
   I все робили назворот:
   Що строїть треба, те ламали,
   Що треба кинуть, те ховали,
   Що класть в кишеню, клали в рот.

   120 Нехай турбуються латинцi,
   Готовляться проти троян,
   Нехай видумують гостинцi
   Енею нашому в iз'ян.
   Загляньмо, Турн що коверзує,
   Троянцям рать яку готує,
   Бо Турн i сам дзiндзiвер-зух!
   Коли чи п'є - не проливає,
   Коли чи б'є - то вже влучає,
   Йому людей давить, як мух!

   121 Та й видно, що не був в зневазi,
   Бо всi сусiднi корольки
   По просьбi, мовби по приказi,
   Позапаляючи люльки,
   Пiшли в поход з своїм народом,
   З начинням, потрухом i плодом,
   Щоб Турновi допомагать:
   Не дать Енеєвi женитись,
   Не дать в Латiї поселитись,
   К чортам енейцiв всiх послать.

   122 Не хмара сонце заступила,
   Не вихор порохом вертить,
   Не галич чорна поле вкрила,
   Не буйний вiтер се шумить.
   Се вiйсько йде всiма шляхами,
   Се ратне брязкотить збруями,
   В Ардею - город поспiша.
   Стовп пороху пiд небо в'ється,
   Сама земля, здається, гнеться;
   Енею! де тепер душа?

   123 Мезентiй наперед тирренський
   Пред страшним воїнством гряде;
   Було полковник так Лубенський
   Колись к Полтавi полк веде,
   Пiд землянi полтавськi вали
   (Де шведи голови поклали)
   Полтаву-матушку спасать;
   Пропали шведи тут прочвари,
   Пропав i вал - а булевари
   Досталось нам тепер топтать.

   124 За сим на бендюгах плететься
   Байстрюк Авентiй-попадич,
   З своєю челяддю ведеться,
   Як з блюдолизами панич.
   Знакомого вiн пана внучок,
   Добродiй песикiв i сучок
   I лошакiв мiнять охоч.
   Авентiй був розбiйник з пупку,
   Всiх тормошив, валяв на купку,
   Дивився бiсом, гадом, сторч.

   125 Тут вiйсько кiннеє валилось
   I дуже руччеє було;
   Отаман звався Покотиллос,
   А асаул Караспуло.
   Се гречеськiї проскiноси,
   Iз Бiломор'я все пендоси,
   З Мореа, Дельта, Кефалос;
   Везли з собою лагомини,
   Оливу, мило, риж, маслини,
   I капама, кебаб калос.

   126 Цекул, пренестський коваленко,
   В Латiю з вiйськом также пхавсь;
   Так Сагайдачний з Дорошенком
   Козацьким вiйськом величавсь.
   Один з бунчуком перед раттю,
   Позаду другий п'яну браттю
   Донським нагаєм пiдганяв.
   Рядочком їхали гарненько.
   З люльок тютюн тягли смачненько,
   А хто на конику куняв.

   127 За сими плентавсь розбишака,
   Нептунiв син, сподар Мезап,
   До бою був самий собака
   I лобом бився так, мов цап.
   Боєць, ярун i задирака,
   Стрiлець, кулачник i рубака,
   I дужий був з його хлопак;
   В виски було кому як впнеться,
   Той насухо не оддереться;
   Такий ляхам був Желiзняк.

   128 Другим шляхом, з другого боку,
   Агамемноненко Галес
   Летить, мов поспiша до сроку
   Або к водi гарячий пес;
   Веде орду велику, многу
   Рутульцевi на пiдпомогу;
   Тут люд був разних язикiв:
   Були аврунцi, сидицяне,
   Калесцi i ситикуляне
   I всяких-разних козакiв.

   129 За сими панськая дитина,
   Тезеєвич пан Iпполит, -
   Надута, горда, зла личина,
   З великим воїнством валить.
   Се був панич хороший, повний,
   Чорнявий, красний, сладкомовний,
   Що й мачуху був пiдкусив.
   Вiн не давав нiкому спуску,
   Одних богинь мав на закуску,
   Брав часто там, де не просив.

   130 Не можна, далебi, злiчити,
   Якi народи тут плелись,
   I на папiр сей положити,
   Як, з ким, коли, вiдкiль взялась.
   Виргилiй, бач, не нам був рiвня,
   А видно, що начухав тiм'я,
   Поки дрiбненько описав.
   Були рутульцi i сiканцi,
   Аргавцi, лабики, сакранцi,
   Були такi, що враг їх зна.

   131 Тут ще наїзниця скакала
   I вiйсько немале вела;
   Собою всiх людей лякала
   I все, мов помелом, мела;
   Ся звалась дiва - цар Камилла,
   До пупа жiнка, там - кобила,
   Кобилячу всю мала стать:
   Чотири ноги, хвiст з прикладом,
   Хвостом моргала, била задом,
   Могла i говорить i ржать.

   132 Коли чував хто о Полканi,
   То се була його сестра;
   Найбiльш блукали по Кубанi,
   А рiд їх вийшов з-за Днiстра.
   Камилла страшна воєвниця,
   I знахурка, i чарiвниця,
   I скора на бiгу була;
   Чрез гори i рiчки плигала,
   Iз лука мiтко в цiль стрiляла,
   Багацько кровi пролила.

   133Така-то збiрниця валялась,
   Енея щоб побити в пух;
   Уже Юнона де озлилась,
   То там запри крiпкенько дух.
   Жаль жаль Енея-неборака,
   Коли його на мiль як рака,
   Завес допустить посадить.
   Чи вiн ввильне те в п'ятой части,
   Коли удасться змайстерить.


   ЧАСТИНА П'ЯТА

   1Бiда не по дерев'ях ходить,
   I хто її не скоштував?
   Бiда бiду, говорять, родить,
   Бiда для нас - судьби устав!
   Еней в бiдi, як птичка в клiтцi;
   Запутався, мов рибка в сiтцi;
   Терявся в думах молодець.
   Ввесь свiт, здавалось, зговорився,
   Ввесь мир на його напустився,
   Щоб розорить його вкiнець.

   2 Еней ту бачив страшну тучу,
   Що на його вiйна несла;
   В нiй бачив гибель неминучу
   I мучивсь страшно, без числа.
   Як хвиля хвилю проганяла,
   Так думка думку пошибала;
   К олимпським руки простягав.
   Надеждою хоть пiдкреплявся,
   Но перемiни вiн боявся,
   I дух його iзнемогав.

   3 Нi нiч його не вгамовала,
   Вiн о вiйнi все сумовав;
   I вся коли ватага спала,
   То вiн по берегу гуляв,
   Хоть з горя сильно iзнемiгся;
   Мов простий, на пiску улiгся,
   Та думка спати не дала.
   Скажiть! тогдi чи дуже спиться
   Як доля проти нас яриться
   I як для нас фортуна зла?

   4 О сон! з тобою забуваєм
   Все горе i свою напасть;
   Чрез тебе сили набираєм,
   Без тебе ж мусили б пропасть.
   Ти ослабiвших укрiпляєш,
   В тюрмi невинних утiшаєш,
   Злодiїв снищами страшиш;
   Влюблених ти докупи зводиш,
   Злi замисли к добру приводиш,
   Пропав - од кого ти бiжиш.

   5 Енея мислi турбовали,
   Но сон таки своє бере;
   Тiлеснi сили в кiм охляли,
   В тiм дух не швидко та замре.
   Еней заснув i бачить снище,
   Пред ним стоїть старий дiдище
   Обшитий ввесь очеретом;
   Вiн був собi ковтуноватий,
   Сiдий в космах i пелехатий,
   Зiгнувсь пiдпершися цiпком.

   6 "Венерин сину! не жахайся, -

   Дiд очеретяний сказав, -
   I в смуток дуже не вдавайся,
   Ти гiршiї бiди видав;
   Вiйни кривавой не страшися,
   А на олимпських положися,
   Вони все злеє оддалять.
   А що мої слова до дiла,
   Лежить свиня пiд дубом бiла
   I тридцять бiлих поросят.

   7 На тiм-то берлозi свиноти
   Iул построїть Альбi-град,
   Як тридесят промчаться годи,
   З Юноною як зробить лад.
   Єднаково ж сам не плошайся,
   З аркадянами побратайся,
   Вони латинцям вороги;
   Троянцiв з ними як з'єднаєш,
   Тогдi i Турна осiдлаєш,
   Все вiйсько виб'єш до ноги.

   8 Вставай, Енею, годi спати,
   Вставай i богу помолись,
   Мене ти мусиш также знати:
   Я Тибр старий! - ось придивись.
   Я тут водою управляю,
   Тобi я вiрно помагаю,
   Я не прочвара, не упир.
   Тут будеть град над городами,
   Поставлено так мiж богами..."
   Сказавши се, дiд в воду нир.

   9 Еней пробуркався, схопився
   I духом моторнiший став;
   Водою тибрською умився,
   Богам молитви прочитав.
   Велiв два човни знаряжати,
   I сухарями запасати,
   I воїнiв туда сажать.
   Як млость пройшла по всьому тiлу:
   Свиню уздрiв пiд дубом бiлу
   I тридцять бiлих поросят.

   10 Звелiв їх зараз поколоти
   I дать Юнонi на обiд;
   Щоб сею жертвою свиноти
   Себе iзбавити од бiд.
   Потiм в човни метнувсь хутенько,
   Поплив по Тибру вниз гарненько
   К Евандру помочi просить;
   Лiси, вода, пiски зумились,
   Якi се два човни пустились
   З одвагою по Тибру плить.

   11Чи довго плив Еней- не знаю,
   А до Евандра вiн доплив;
   Евандр по давньому звичаю,
   Тогдi для празника курив,
   З аркадянами веселився,
   Над варенухаю трудився,
   I хмiль в їх головах бродив;
   I тiлько що човни узрiли,
   То всi злякалися без мiри,
   Один к троянцям пiдступив.

   12 "Чи по неволi, чи по волi? -

   Кричить аркадський їм горлань. -
   Родились в небi ви, чи долi?
   Чи мир нам везете, чи брань?"
   "Троянець я, Еней одважний,
   Латинцiв ворог я присяжний, -
   Еней так з човна закричав. -
   Iду к Евандру погостити,
   На перепуттi одпочити,
   Евандр цар добрий, я чував".

   13 Евандра син, Паллант вродливий,
   К Енею зараз пiдступив;
   Оддав поклон дружелюбивий,
   До батька в гостi попросив.
   Еней з Паллантом обнiмався
   I в його приязнь заставлявся,
   Потiм до лiсу почвалав,
   Де гардовав Евандр з попами,
   Зо старшиною i панами,
   Еней Евандровi сказав:

   14 "Хоть ти i грек, та цар правдивий,
   Тобi латинцi вороги;
   Я твiй товариш буду щирий,
   Латинцi i менi враги.
   Тепер тебе я суплiкую
   Мою уважить долю злую
   I постояти за троян.
   Я кошовий Еней троянець,
   Скитаюсь по миру, мов ланець,
   По всiм товчуся берегам.

   15 Прийшов до тебе на одвагу,
   Не думавши, як приймеш ти;
   Чи буду пити мед, чи брагу?
   Чи будем ми собi брати?
   Скажи, i руку на - в завдаток,
   Котора, бач, не трусить схваток
   I самих злiйших нам врагiв.
   Я маю храбрую дружину,
   Терпiвших гiркую годину
   Од злих людей i од богiв.

   16 Мене найбiльше доїдає
   Рутульський Турн, собачий син;
   I лиш гляди, то i влучає,
   Щоб згамкати мене, як блин.
   Так лучше в сажiвцi втоплюся,
   I лучше очкуром вдавлюся,
   Нiж Турновi я покорюсь.
   Фортуна не в його кишенi;
   Турн побува у мене в жменi;
   Дай помiч! - я з ним потягнусь".

   17 Евандр мовчав i прислухався,
   Слова Енеєви ковтав;
   То ус крутив то осмiхався,
   Енеївi отвiт сей дав:
   "Еней Анхизович, сiдайте,
   Турбацiї не заживайте,
   Бог милостив для грiшних всiх;
   Дамо вам вiйська в пiдпомогу,
   I провiянту на дорогу,
   I грошеняток з якийсь мiх.

   18 Не поцурайтесь хлiба-солi,
   Борщу скоштуйте, галушок;
   Годуйтесь, кушайте доволi,
   А там з труда до подушок.
   А завтра, як начне свiтати,
   Готово вiйсько виступати,
   Куди ви скажете, в поход;
   За мной не буде остановки;
   Я з вами не роблю умовки,
   Люблю я дуже ваш народ".

   19 Готова страва вся стояла,
   Спiшили всi за стiл сiдать;
   Хоть деяка позастивала,
   Що мусили пiдогрiвать.
   Просiлне з ушками,з грiнками
   I юшка з хляками, з кишками,
   Телячий лизень тут лежав;
   Ягни i до софорку кури,
   Печенi разної три гури,
   Багацько ласих тож потрав.

   20 Де їсться смачно, там i п'ється,
   Од землякiв я так чував;
   На ласеє куток найдеться,
   Еней з своїми не дрiмав.
   I, правда, гостi доказали,
   Що жить вони на свiтi знали:
   Пили за жизнь - за упокой;
   Пили здоров'я батька з сином,
   I голь-голь-голь, мов клин за клином,
   Кричать заставив на розстрой.

   21 Троянцi п'янi розбрехались
   I чванилися без пуття.
   З аркадянками женихались,
   Хто так, а хто i не шутя.
   Евандр точив гостям розкази,
   Хвалив Iраклови прокази,
   Як злого Кака вiн убив;
   Якiї Как робив розбої,
   I що для радости такої
   Евандр i празник учредив.

   22 Всi к ночi так перепилися,
   Держались ледве на ногах;
   I на нiч в город поплелися,
   Якi iти були в силах.
   Еней в керею замотався,
   На задвiрку хропти уклався,
   Евандр же в хату рачки лiз;
   I там, пiд прилавком зiгнувшись
   I цупко в бурку завернувшись,
   Захрiп старий во весь свiй нiс.

   23 Як нiч покрила пеленою
   Тверезих, п'яних - всiх людей,
   Як хрiп Еней од перепою,
   Забувши о бiдi своєй,
   Венера без спiдницi, боса,
   В халатику, простоволоса,
   К Вулкану пiдтюпцем iшла;
   Вона тайком к Вулкану кралась,
   Неначе з ним i не вiнчалась,
   Мов жiнкой не його була.

   24 А все то хитрость єсть жiноча,
   Новинкою щоб пiдмануть;
   Хоть гарна як, а все охоча
   Iще гарнiйшою щоб буть.
   Венера пазуху порвала
   I так себе пiдперезала,
   Що вся на виставцi була;
   Косинку нарошно згубила,
   Груднину так собi одкрила,
   Що всякого б з ума звела.

   25 Вулкан-коваль тогдi трудився,
   Зевесу блискавку ковав.
   Уздрiв Венеру, затрусився,
   Iз рук i молоток упав.
   Венера зараз одгадала,
   Що в добрий час сюди попала,
   Вулкана в губи зараз черк;
   На шию вскочила, повисла,
   Вся опустилась, мов окисла,
   Бiлки пiд лоб - i свiт померк.

   26 Уже Вулкан розм'як, як кваша,
   Венера те собi на ус;
   За дiло, ну! - бере, бач, наша!
   Тепер пiд його пiдоб'юсь:
   "Вулкасю милий, уродливий!
   Мiй друже вiрний, справедливий!
   Чи дуже любиш ти мене?"
   "Люблю, люблю, божусь клiщами,
   Ковадлом, молотом, мiхами,
   Все рад робити для тебе".

   27 I пiдлабузнивсь до Киприди,
   Як до просителя писець.
   Їй корчив разнi милi види,
   Щоби достать собi ралець.
   Венера зачала благати
   I за Енеєчка прохати,
   Вулкан йому щоб допомiг:
   Енеєвi зробив би збрую
   Iз сталi, мiдi - золотую,
   Такую, щоб нiхто не змiг.

   28 "Для тебе? - ох, моя ти плiтко! -

   Вулкан задихавшись сказав. -
   Зроблю не збрую, чудо рiдко,
   Нiхто якого не видав;
   Палаш, шишак, панцир зо щитом,
   Все буде золотом покрито,
   Як тульськiї кабатирки;
   Насiчка з черню, з образками,
   I з кунштиками, i з словами,
   Скрiзь будуть брязкальця, дзвiнки"

   29 А що ж, не так тепер буває
   Промiж жiнками i у нас?
   Коли чого просити має,
   То добрий одгадає час
   I к чоловiку пригнiздиться,
   Прищулиться, приголубиться,
   Цiлує, гладить, лескотить,
   I всi сустави розшрубує,
   I мiзком так завередує,
   Що сей для жiнки все творить.

   30 Венера, в облако обвившись,
   Махнула в Пафос оддихать,
   Од всiх в свiтелцi зачинившись,
   Себе там стала розглядать.
   Краси пом'ятi розправляла,
   В волоссi кудрi завивала,
   Ну п'ятна водами мочить.
   Венера, як правдива мати,
   Для сина рада все оддати,
   З Вулканом рада в кузнi жить.

   31 Вулкан, до кузнi дочвалавши,
   Будить зачав всiх ковалiв;
   Свинець, залiзо, мiдь зiбравши,
   Все грiти зараз iзвелiв.
   Мiхи престрашнi надимають,
   Огонь великий розпаляють,
   Пiшов треск, стук од молотiв.
   Вулкан потiє i трудиться,
   Всiх лає, б'є, пужа, яриться,
   К роботi приганя майстрiв.

   32 I сонце злiзло височенько,
   Уже час сьомий ранку був;
   Уже закушовав смачненько,
   Хто добре пiнної лигнув;
   Уже онагри захрючали,
   Ворони, горобцi кричали,
   Сидiли в лавках крамарi;
   Картьожники же спать лягали,
   Фiндюрки щоки пiдправляли.
   В суди пiшли секретарi.

   33 А нашi з хмелю потягались,
   Вчорашнiй мордовав їх чад;
   Стогнали, харкали, смаркались,
   Нiхто не був i свiту рад.
   Не дуже рано повставали
   I льодом очi протирали,
   Щоб освiжитись на часок.
   Потiм взялись за оковиту
   I скликали рiч посполиту -
   Поставить, як iти в поход.

   34 Тут скiлько сотень одлiчили
   Аркадських жвавих парубкiв
   I в ратники їх назначили;
   Дали їм в сотники панiв.
   Дали значки їм з хоругвою,
   Бунчук i бубни з булавою,
   Списiв, мушкетiв, палашiв.
   На тиждень сала з сухарями,
   Барильце з срiбними рублями,
   Муки, пшона, ковбас, коржiв.

   35 Евандр, Палланта пiдозвавши,
   Такi слова йому сказав:
   "Я, рать Енею в помiч давши,
   Тебе начальником назвав.
   А доки в пацi будеш грати?
   З дiвками день i нiч ганяти
   I красти голубiв у всiх?
   Одважний жид грiшить i в школi,
   Iди лиш послужи на полi;
   Ледащо син - то батькiв грiх.

   36 Iди служи, годи Енею,
   Вiн зна воєнне ремесло;
   Умом i храбростю своєю
   В опрiчнеє попав число.
   А ви, аркадцi, - ви не труси,
   Давайте всiм i в нiс, i в уси,
   Паллант мiй ваш єсть атаман.
   За його бийтесь, умирайте,
   Енеєвих врагiв карайте,
   Еней мiй сват - а ваш гетьман.

   37 А вас, Анхизович, покорно
   Прошу Палланта доглядать;
   Воно хоть паруб'я, неспорно,
   Умiє i склади читать;
   Та дурень, молоде, одважне,
   В бою як буде необачне,
   То може згинуть неборак;
   Тогдi не буду жить чрез силу,
   Живцем полiзу я в могилу,
   Iзгину, без води мов рак.

   38 Берiте рать, iдiте з богом,
   Нехай Зевес вам помага".
   Тут частовались за порогом,
   Евандр додав такi слова:
   "Зайдiть к лидiйському народу,
   Вони послужать вам в пригоду,
   На Турна пiдуть воювать.
   Мезентiй їх тiснить, зжимає,
   На чинш нiкого не пускає,
   Готовi зараз бунт пiднять".

   39 Пiшли, розвивши короговку,
   I сльози молодьож лила;
   Хто жiнку мав, сестру, ятровку,
   У инчих милая була.
   Тогдi найбiльш нам допiкає,
   Коли зла доля однiмає,
   Що нам всього милiше єсть.
   За милу все терять готовi:
   Клейноди, животи, обнови.
   Одна дороже милой - честь!

   40 I так, питейним пiдкрепившись,
   Утерли сльози iз очей;
   Пiшли, марш сумно затрубивши;
   Перед же вiв сам пан Еней.
   Їх первий марш був до байраку,
   Прийшовши, стали на биваку,
   Еней порядок учредив.
   Паллант по армiї дiжурив,
   Трудивсь, всю нiч очей не жмурив;
   Еней тож по лiсу бродив.

   41 Як в пiвнiч самую глухую
   Еней лиш тiлько мав дрiмать,
   Побачив хмару золотую,
   Свою на хмарi гарну мать.
   Венера бiлолика, красна,
   Курносенька, очима ясна
   I вся, як з кров'ю молоко;
   Духи од себе iспускала
   I збрую чудную держала,
   Явилась так перед синком.

   42 Сказала: "Милий, на, Енею,
   Ту збрую, що ковав Вулкан;
   Коли себе устроїш нею,
   То струсить Турн, Бова, Полкан;
   До збруї що нi доторкнеться,
   Все зараз ламнеться i гнеться,
   Її i куля не бере;
   Устройсь, храбруй, коли, рубайся
   I на Зевеса полагайся,
   То носа вже нiхто не втре".

   43 Сказавши, аромат пустила:
   Васильки, м'яту, i амбре;
   На хмарi в Пафос покотила.
   Еней же збрую i бере,
   Її очима пожирає,
   На себе панцир натягає,
   Палаш до бока прив'язав;
   Насилу щит пiдняв чудесний,
   Не легкий був презент небесний;
   Еней роботу розглядав.

   44 На щитi, в самiй серединi,
   Пiд чернь, з насiчкой золотой,
   Конала муха в павутинi,
   Павук торкав її ногой.
   Поодаль був малий Телешик,
   Вiн плакав i лигав кулешик,
   До його кралася змiя
   Крилатая, з сiм'ю главами,
   З хвостом в верству, страшна, з рогами,
   А звалася Жеретiя.

   45 Вокруг же щита на заломах
   Найлучшi лицарськi дiла
   Були бляхованi в персонах
   Iскусно, живо, без числа,
   Котигорох, Iван - царевич,
   Кухарчич, Сучич i Налетич,
   Услужливий Кузьма - Дем'ян.
   Кощiй з прескверною ягою,
   I дурень з ступою новою,
   I славний лицар Марципан.

   46 Так пан Еней наш знаряжався,
   Щоб дружби Турну доказать;
   Напасть на ворогiв збирався,
   Зненацька копотi їм дать.
   Но зла Юнона не дрiмає,
   Навильот умисли всi знає,
   Оп'ять Iрисю посила:
   Як можна Турна роздрочити,
   Против троянцiв насталити,
   Щоб викоренив їх дотла.

   47 Iрися виль, скользнула з неба,
   До Турна в пiвнiч шусть в намет;
   Вiн дожидавсь тогдi вертела,
   Хлистав з нудьги охтирський мед.
   К Лависi од любви був в горi,
   Топив печаль в питейнiм морi.
   Так в армiї колись велось;
   Коли влюбився чи програвся,
   То пуншу хлись - судьба поправся!
   Веселлє в душу i влилось!

   48 "А що? - Iрися щебетала. -

   Сидиш без дiла i клюєш?
   Чи се на тебе лiнь напала?
   Чи все троянцям оддаєш?
   Коту гладкому не до мишки;
   Не втне, бачу, Панько Оришки!
   Хто б сподiвавсь, що Турн бабак?
   Тобi не хист з Енеєм биться,
   Не хист з Лавинiєй любиться,
   Ти, бачу, здатний бить собак.

   49 Правдивий воїн не дрiмає,
   Без просипу же i не п'є;
   Мудрує, дума, розглядає,
   Такий i ворогiв поб'є.
   Ну, к чорту! швидше охмеляйся,
   Збирать союзних поспiшайся,
   На нову Трою напади.
   Еней в чужих землях блукає,
   Дружину в помiч набирає,
   Не оплошай тепер: гляди!"

   50 Сказавши, столик iзвалила,
   Шкереберть к чорту все пiшло:
   Пляшки i чарочки побила,
   Пропало все, як не було.
   Зробився Турн несамовитий,
   Ярився, лютовав неситий,
   Троянськой крови забажав.
   Всi страсти в голову стовкнулись,
   Любов i ненависть прочнулись;
   "На штурм, на штурм!" - своїм кричав.

   51 Зiбрав i кiнних, i пiхотних
   I всiх для битви шиковав;
   I розбишак самих одборних
   Пiд крiпость задирать послав.
   Два корпуси докупи звiвши,
   А на зикратого сам сiвши,
   На штурм їх не веде, а мчить;
   Мезап, Галес в другiм отрядi
   Пiшли од берега к оградi,
   Побить троянцiв всяк спiшить.

   52 Троянцi, в крiпости запершись,
   Енея ждали вороття;
   З нещастям тiсно пообтершись,
   Бiду встрiчали мов шутя.
   Побачивши ж врагiв напори,
   У башт прибавили запори
   I на валу всi залягли;
   В вiконця з будок виглядали
   I носа вон не виставляли,
   Шептались i люльки тягли.

   53 У них поставлено в громадi,
   Коли на їх пан Турн напре,
   То всiм сидiть в своїй оградi,
   Нехай же штурмом вал бере.
   Троянцi так i учинили;
   На вал колоддя накотили
   I разний приправляли вар;
   Олiю, дьоготь кип'ятили,
   Живицю, оливо топили,
   Хто лiзтиме, щоб лить на твар.

   54 Турн, в мiру к валу приступивши,
   Скрiзь на зикратому гасав;
   В розсипку кiнних розпустивши,
   Сам як опарений кричав:
   "Сюди, трусливiї троянцi,
   На бой, шкодливиї поганцi!
   Зарились в землю, мов кроти;
   Де ваш Еней - жiночий празник?
   Пряде з бабами набалдашник!
   Не лепсько виглянуть сюди".

   55 I всi його так iдкоманднi Кричали, лаяли троян;
   Робили глузи їм досаднi,
   Гiрш нiвечили, як циган.
   Пускали тучами к ним стрiли,
   А деякi були так смiли,
   Що мали перескочить рiв.
   Троянцi уха затикали,
   Рутульцiв лайки не вважали,
   Хоть битись всякий з них готiв.

   56 Турн з серця скриготав зубами,
   Що в крiпостi всi нi гу-гу;
   А стiн не розiб'єш лобами,
   З посилку гнися хоть в дугу.
   Злость, кажуть, сатанi сестриця,
   Хоть може се i небилиця,
   А я скажу, що може й так:
   Од злости Турн те компонує,
   Мов сатана йому диктує,
   Сам чорт залiз в його кабак.

   57 Од злости Турн осатанiвши,
   Велiв багаття розводить,
   I вiйсько к берегу привiвши,
   Казав троянський флот спалить.
   Всi принялися за роботу;
   (На злеє всякий ма охоту),
   Огнi помчалися к водам.
   Хто жар, хто губку з сiрниками,
   Хто з головней, хто з фiтилями
   Погибель мчали кораблям.

   58 Розжеврiлось i закурилось,
   Блакитне полом'я взвилось;
   Од диму сонце закаптилось,
   Курище к небу донеслось.
   Боги в Олимпi стали чхати;
   Турн їм iзволив тимфи дати,
   Богинь напав вiд чаду дур;
   Дим очi їв, лилися сльози,
   З нудьги скакали так, як кози;
   Зевес сам був, мов винокур.

   59Венеру ж за душу щипало,
   Що с флотом поступили так;
   Од жалю серце замирало,
   Що сяде син на мiль як рак.
   В жалю в слiзах i в гiркiм смутку
   Богиня сiла в просту будку,
   На передку сiв Купидон;
   Кобила їх везе кривая,
   Цибелла де жила старая,
   Щоб сiй язi оддать поклон.

   60 Цибелла, знають во всiх школах,
   Що матiр'ю була богiв;
   Iзмолоду була не промах,
   Коли ж як стала без зубiв,
   То тiлько на печi сидiла,
   З кулешиком лемiшку їла
   I не мiшалася в дiла.
   Зевес їй оддавав повагу
   I посилав од столу брагу,
   Яку Юнона лиш пила.

   61 Венера часто докучала
   Зевесу самою бридней,
   За те в немилость i попала,
   Що нiльзя показать очей.
   Прийшла Цибеллу умоляти
   I мусила їй обiщати
   Купити збитню за алтин,
   Щоб тiлько Зевса умолила,
   Вступиться за троян просила,
   Щоб флота не лишився син.

   62 Цибелла же була ласуха,
   Для збитню рада хоть на все;
   До того ж страшна говоруха,
   О всякiй всячинi несе.
   Стягли її насилу з печi,
   Взяв Купидон к собi на плечi,
   В будинки к Зевсу i понiс.
   Зевес, свою уздрiвши неню,
   Убгав ввесь оселедець в жменю,
   Насупив брови, зморщив нiс.

   63 Цибелла перше закректала,
   А послi кашлять начала,
   Потiм у пелену смаркала
   I дух п'ять раз перевела:
   "Сатурнович, змилосердися,
   За рiдную свою вступися! -
   К Зевесу шокала стара. -
   Безсмертних смертнi не вважають
   I тiлько що не б'ють, а лають;
   Осрамлена моя гора!

   64 Мою ти знаєш гору Iду
   I лiс, де з капищем олтар;
   За них несу таку обиду,
   Якой не терпить твiй свинар
   На зруб я продала троянцям,
   Твоїм молельщикам, пiдданцям,
   Дубкiв i сосен строїть флот.
   Твої уста судьбам велiли,
   Були щоб iдськi брусся цiлi,
   Нетлiннiї од рода в род.

   65 Зиркни ж тепер на тибрськi води,
   Дивись, як кораблi горять! -
   їх палять Турновi уроди,
   Тебе i всiх нас кобенять.
   Спусти їм - то таке закоють
   I власть твою собi присвоють,
   I всiм дадуть нам киселя;
   Сплюндрують лiс, розриють Iду;
   Мене ж, стару, уб'ють, мов гниду,
   Тебе прогонять вiдсiля".

   66 "Та не турбуйтесь, панiматко! -

   Зевес з досадою сказав. -
   Провчу я всiх - i буде гладко;
   Анахтем вiчний - Турн пропав!"
   Зиркнув, мигнув, махнув рукою
   Над Тибром, чудною рiкою,
   Всi врозтич кораблi пiшли;
   Як гуси, в воду поринали,
   Iз кораблiв - сирени стали
   I разнi пiснi пiдняли.

   67 Рутульське вiйсько i союзне
   Дрижало од таких чудес;
   Злякалось плем'я все окружне,
   Мезап дав драла i Галес.
   Пороснули i рутуляни,
   Як од дощу в шатер цигани,
   А тiлько Турн один оставсь.
   Утiкачiв щоб переняти,
   Щоб чудо їм розтолковати,
   По всiх усюдах сам совавсь.

   68 "Реб'ятушки! - кричав, - постiйте!
   Се ж ласка божая для нас;
   Одкиньте страх i не робiйте,
   Прийшлось сказать Енею: пас.
   Чого огнем ми не спалили,
   То боги все те потопили,
   Тепер троянцi в западнi.
   Живцем в землi їх загромадим,
   Разком на той свiт одпровадим,
   Богiв се воля! вiрте мнi".

   69 Великiї у страха очi,
   Вся рать неслась, хто швидше змiг.
   Назад вертатись не охочi,
   Всi бiгли, аж не чули нiг.
   Оставшись, Турн один маячив,
   Нiкого вкруг себе не бачив,
   Стьогнув зикратого хлистом;
   I шапку на очi насунув,
   Во всi лопатки в лагер дунув,
   Що коник аж вертiв хвостом.

   70 Троянцi iз-за стiн дивились,
   Пан Турн як з вiйськом тягу дав;
   Перевертням морським чудились,
   На добре всяк те толковав.
   Но Турновi не довiряли;
   Троянцi правило се знали:
   В вiйнi з врагами не плошай;
   Хто утiка - не все женися;
   Хто мов i трусить - стережися;
   Скиксуєш раз - тогдi прощай!

   71 Для ночi вдвоє калавури
   _На_ всiх поставили баштах,
   Лихтарнi вiшали на шнури,
   Ходили рунди по валах.
   В обозi Турна тихо стало,
   I тiлько-тiлько що блищало
   Од слабих, блiдних огонькiв.
   Враги троянськi почивали,
   Од трусiв вилазки не ждали;
   Оставмо ж сих хропти сонькiв.

   _72_ У главной башти на сторожi
   Стояли Еврiал i Низ;
   Хоть молодi були, та гожi
   I крiпкi, храбрi, як харциз.
   В них кров текла хоть не троянська,
   Якась чужая - бусурманська,
   Та в службi вiрнi козаки.
   Для бою їх спiткав прасунок.
   Пiшли к Енею на вербунок;
   Були ж обидва земляки.

   73 "А що, як викравшись помалу,
   Забратися в рутульський стан? -
   Шептав Низ в ухо Еврiалу. -
   То кашi наварили б там;
   Тепер вони сплять з перепою,
   Не дригне нi один ногою,
   Хоть всiм їм горла перерiж.
   Я думаю туди пуститься,
   Перед Енеєм заслужиться
   I сотню посадить на нiж".

   74 "Як? сам? мене оставиш? -

   Спитався Низа Еврiал. -
   Нi! перше ти мене удавиш,
   Щоб я од земляка одстав.
   Вiд тебе не одстану зроду,
   З тобою рад в огонь i в воду,
   На сто смертей пiду з тобой.
   Мiй батько був сердюк опрiчний,
   Мовляв (нехай покой му вiчний);
   Умри на полi як герой".

   75 "Пожди i пальцем в лоб торкнися,-
   Товарищевi Низ сказав,-
   Не все вперед- назад дивися,
   Ти з лицарства глузд потеряв.
   У тебе мати єсть старая,
   Без сил i в бiдности слабая,
   То i повинен жить для ней,
   Одна оставшись без приюту,
   Яку потерпить муку люту,
   Таскавшись мiж чужих людей!

   76 От я, так чисто сиротина,
   Росту, як при шляху горох;
   Без ненi, без отця дитина,
   Еней - отець, а неня - бог.
   Iду хоть за чужу отчизну,
   Не жаль нiкому, хоть iзслизну,
   А пам'ять вiчну заслужу.
   Тебе ж до жизни рiдна в'яже,
   Уб'ють тебе, вона в грiб ляже;
   Живи для неї, я прошу".

   77 "Розумно, Низ, ти розсуждаєш,
   А о повинности мовчиш,
   Которую сам добре знаєш,
   Менi ж зовсiм другу твердиш.
   Де общеє добро в упадку,
   Забудь отця, забудь i матку,
   Лети повинность iсправлять;
   Як ми Енею присягали,
   Для його служби жизнь оддали,
   Тепер не вiльна в жизнi мать".

   78 "Iноси!" - Низ сказав, обнявшись
   Со Еврiалом-земляком,
   I, за руки любенько взявшись,
   До ратушi пiшли тишком.
   Iул сидiв тут з старшиною,
   Змовлялись, завтра як до бою
   Достанеться їм приступать.
   Як ось ввiйшли два парубiйки,
   У брам змiнившися од стiйки,
   I Низ громадi став казать:

   79 "Був на часах я з Еврiалом,
   Ми пильновали супостат,
   Вони тепер всi сплять повалом,
   Уже огнi їх не горять.
   Дорожку знаю я окромну,
   В нiчну добу, в годину сонну,
   Прокрастись можна поуз стан
   I донести пану Енею,
   Як Турн злий з челяддю своєю
   На нас налазить, мов шайтан.

   80 Коли зволяєтесь - велiте
   Нам з Еврiалом попитать,
   Чкурнем i поки сонце зiйде,
   Енея мусим повидать".
   "Яка ж одвага в смутне врем'я!
   Так не пропало наше плем'я?" -
   Троянцi всi тут заревли;
   Одважних стали обнiмати,
   їм дяковать i цiловати,
   I красовулю пiднесли.

   81 Iул, Енеїв як наслiдник,
   Похвальну рацiю сказав;
   I свiй палаш що звавсь побiдник,
   До боку Низа прив'язав.
   Для милого же Еврiала
   Не пожалiв того кинжала,
   Що батько у Дидони вкрав.
   I посулив за їх услугу
   Землi овець i дать по плугу,
   В чиновнi вивесть обiщав.

   82 Сей Еврiал був молоденький,
   Так годiв з дев'ятнадцять мав,
   Де усу буть, пушок м'якенький
   Бiленьку шкуру пробивав;
   Та був одвага i завзятий,
   Силач, козак лицарковатий,
   Но пред Iулом прослезивсь.
   Бо з матiр'ю вiн розставався,
   Iшов на смерть i не прощався;
   Козак природi покоривсь.

   83 "Iул Енеєвич, не дайте
   Паньматцi вмерти од нужди,
   Їй будьте сином, помагайте
   I заступайте вiд вражди,
   Од бiд, напраснини, нападку;
   Ви сами мали панiматку,
   То в серцi маєте i жаль;
   Я вам старую поручаю,
   За вас охотно умираю", -
   Так мовив чулий Еврiал.

   84 "Не бiйся, добрий Еврiале, -

   Iул йому сей дав одвiт, -
   Ти служиш нам не за пропале,
   На смерть несеш за нас живiт.
   Твоїм буть братом не стижуся
   I неню заступать кленуся,
   Тебе собою заплачу:
   Пайок, одежу i кватиру,
   Пшона, муки, яєць i сиру
   По смерть в довольствi назначу".

   85 I так, одважна наша пара
   Пустилася в рутульський стан.
   На те i мiсяць вкрила хмара,
   I поле вкрив густий туман.
   Було се саме опiвночi;
   Рутульцi спали скiлько мочi,
   Сивуха сну їм пiддала;
   Роздiгшися, порозкладались,
   В безпечности не сподiвались
   Нi од кого нiяка зла.

   86 I часовиї, на мушкетах
   Поклавшись, спали на заказ;
   Хропли всi п'янi на пiкетах,
   Тут їх застав послiднiй час!
   Переднюю побивши стражу,
   Полiзли в стан варити кашу;
   Низ тут товаришу сказав:
   "Приляж к землi ти для пiдслуху,
   А я задам рутульцям духу,
   Гляди, щоб нас хто не спiткав".

   87 Сказавши, першому Раменту
   Головку буйную одтяв,
   Ну дав зробить i тестаменту,
   К чортам його навiк послав.
   Сей на руках знав ворожити,
   Кому знав скiлько вiку жити,
   Та не собi вiн був пророк.
   Другим ми часто пророкуєм,
   Як знахурi, чуже толкуєм,
   Собi ж шукаєм циганок.

   88 А послi Ремових вiн воїв
   По одному всiх подушив;
   I блюдолизiв, ложкомоїв
   Впрах, вдребезги перемiзжив.
   Намацавши ж самого Рема,
   Потиснув, мов Хому Я рема,
   Що й очi вискочили преч;
   Вхвативсь за бороду кудлату
   I злому Трої супостату
   Макiтру оддiлив од плеч.

   89 Вблизi тут був намет Серрана,
   На сього Низ i наскакав;
   Вiн тiлько що роздiгсь з каптана
   I смачно по вечерi спав.
   Низ шаблею мазнув по пупу,
   Зад з головою сплющив вкупу,
   Що iз Серрана вийшов рак;
   Бо голова мiж нiг вплелася,
   А задня вгору пiднялася;
   Умер фигурно неборак!

   90 I Еврiал, як Низ возився,
   То не гулявши простояв;
   Вiн также к сонним докосився,
   Врагiв на той свiт одправляв.
   Колов i рiзав без розбору,
   I як нiхто не мав з ним спору,
   То поравсь, мов в кошарi вовк;
   I виборних, i пiдпомощних,
   I простих, i старших вельможних,
   Хто нi попавсь, того i товк.

   91 Попався Ретус Еврiалу,
   Сей не зовсiм iще заснув;
   Приїхавши од Турна з балу,
   Пальонки дома ковтонув,
   I тiлько-тiлько забувався,
   Як Еврiал к йому пiдкрався
   I просто в рот кинжал уткнув,
   I приколов його, як квiтку,
   Що баби колють на намiтку,
   Тут Ретус душу iзригнув.

   92 Наш Еврiал остервенився,
   Забув, що на часок зайшов;
   В намет к Мезапу був пустився,
   Там може б смерть собi найшов;
   Но повстрiчався з другом Низом,
   З запальчивим, як сам, харцизом,
   Сей Еврiала удержав.
   "Покиньмо кров врагам пускати,
   Пора нам вiдсiль уплiтати", -
   Низ Еврiаловi сказав.

   93 Як вовк овець смиренних душить,
   Коли в кошару завiта,
   Курчатам тхiр головки сушить,
   Без крику мiзок висмокта.
   Як, добре врем'я угодивши
   I сiркою хлiв накуривши,
   Без крику крадуть слимаки
   Гусей, курей, качок, iндикiв
   У гевалiв i амаликiв,
   Що роблять часто i дяки.

   94 Так нашi смiлиї вояки
   Тут мовча проливали кров;
   Од ней краснiлися, мов раки,
   За честь i к князю за любов.
   Любов к отчизнi де героїть,
   Там сила вража не устоїть,
   Там грудь сильнiйша од гармат,
   Там жизнь - алтин, а смерть - копiйка,
   Там лицар - всякий парубiйка,
   Козак там чортовi не брат.

   95 Так порався Низ з Еврiалом,
   Дали рутульцям накарпас;
   Земля взялась од кровi калом,
   Поляк пiднявся б по с а м п а с.
   Но нашi по кровi бродили,
   Мов на торгу музик водили,
   I убирались на простор:
   Щоб швидче поспiшить к Енею
   Похвастать храбростю своєю
   I Турнiв розказать задор.

   96 Уже iз лагеря щасливо
   Убрались нашi смiльчаки;
   Радiло серце не трусливо,
   Жвяхтiли мокрi личаки,
   Iз хмари мiсяць показався,
   I од землi туман пiднявся,
   Все вiщовало добрий путь.
   Як ось Волсент гульк iз долини
   З полком латинської дружини.
   Бiда! як нашим увильнуть?

   97 Дали якраз до лiсу тягу,
   Бистрiше бiгли од хортiв;
   Спасались бiднi на одвагу
   Вiд супостатiв, ворогiв.
   Так пара горличок невинних
   Летять спастись в лiсах обширних
   Од злого кiбчика когтей.
   На зло, назначено судьбою,
   Слiдитиме скрiзь за тобою,
   Не утечеш за сто морей.

   98 Латинцi до лiсу слiдили
   Одважних наших розбишак
   I часовими окружили,
   Що з лiсу не шмигнеш нiяк;
   А часть, розсипавшись по лiсу,
   Пiймали одного зарiзу,
   То Еврiала-молодця.
   Тогдi Низ на вербу збирався,
   Як Еврiал врагам попався,
   Мов мiж вовкiв плоха вiвця.

   99 Низ - глядь, i бачить Еврiала,
   Що тiшаться ним вороги;
   Важка печаль на серце пала,
   Кричить к Зевесу: "Помоги!"
   Коп'є булатне направляє,
   В латинцiв просто посилає,
   Сульмону серце пробива;
   Як снiп, на землю повалився,
   Не вспiв i охнуть, а скривився,
   В послiднiй раз Сульмон зiва.

   100 Вслiд за коп'єм стрiлу пускає
   I просто Таговi в висок;
   Душа iз тiла вилiтає,
   На жовтий пада труп пiсок.
   Волсент утратив воїв пару,
   Кленеть невидимую кару
   I в ярости, як вiл, реве:
   "За кров Сульмонову i Тага
   Умреш, проклята упиряга,
   За ними вслiд пошлю тебе".

   101 I замахнувсь на Еврiала,
   Щоб знять головку палашем;
   Тут храбрiсть Низова пропала,
   I серце стало кулiшем.
   Бiжить, летить, кричить щосили:
   "Пеккатум робиш, фратер милий,
   Невинному морс задаєш:
   Я стультус, лятро, розбишака,
   Неквiссiмус i гайдамака;
   Постiй! невинную кров ллєш".

   102 Но замахнувшись, не вдержався,
   Волсент головку одчесав:
   Головка, мов кавун качався,
   Язик невнятно белькотав.
   Уста коральнi посинiли,
   Рум'янi щоки поблiднiли,
   I бiлий цвiт в лицi пожовк;
   Закрилися i яснi очi,
   Покрились тьмою вiчной ночi,
   Навiки милий глас умовк.

   103 Уздрiвши Низ труп Еврiала,
   Од ярости осатанiв;
   Всiх злостей випустивши жала,
   К Волсенту просто полетiв,
   Як блискавка проходить тучу,
   Вiн так пробiг врагiв мiж кучу
   I до Волсента докосивсь:
   Схватив його за чуб рукою,
   Меч в серце засадив другою,
   Волсент i духу тут пустивсь.

   104 Як iскра, порох запаливши,
   Сама з ним вкупi пропада;
   Так Низ, Волсентiя убивши,
   I сам лишився живота;
   Бо всi на його i напали,
   На смерть звертiли i зiм'яли
   I голову зняли з плечей.
   Так кончили жизнь козарлюги,
   Зробивши славниї услуги
   На вiчность пам'яти своєй.

   105 Латинцi зараз iзробили
   Абияк мари iз дрючкiв;
   На них Волсента положили
   I понесли до землякiв.
   А буйнi голови поклали
   В мiшок i теж з собой помчали,
   Мов пару гарних дубiвок.
   Но в лагерi найшли рiзницi,
   Лежали битих м'яс копицi,
   Печiнок, легкого, кишок.

   106 Як тiлько що восток зардiвся,
   Свiтилка Фебова взiйшла;
   То Турн тогдi уже наївся,
   Оп'ять о битвi помишляв.
   Велiв тривогу бить в клепало,
   Щоб вiйсько к бою виступало,
   Оддать троянцям з баришком
   За зроблену вночi потiху;
   Для бiльшого ж: з троянцiв смiху
   Велiв взять голови з мiшком.

   107 Свого ж держася уговору,
   Троянцi в крiпости сидять,
   Забилися, мов мишi в нору,
   Лукаву кiшку як уздрять.
   Но дать отпор були готовi
   I до остатнєй каплi кровi
   Свою свободу боронить
   I нову Трою защищати,
   Рутульцям перегону дати
   I Турна лютость осрамить.

   108 На перву рутулян попитку
   Троянцi так дали в одвiт,
   Що Турн собi розчухав литку,
   Од стиду скорчило живiт.
   Звелiв з досади, гнiву, злости,
   На глум пiдняти мертвi кости,
   На щогли голови наткнуть
   Нещасних Низа з Еврiалом
   Перед самим троянським валом,
   Щоб сим врагiв своїх кольнуть.

   1О9 Троянцi зараз одгадали,
   Чиї то голови стримлять;
   Од жалю сльози попускали,
   Таких лишившись паруб'ят.
   Об мертвих вiсть скрiзь пронеслася,
   Вся рать троянська потряслася,
   I душi смутку продались.
   Як мати вiсть таку почула,
   То тiлько вiчно не заснула,
   Бо зуби у неї стялись.

   110 А одiйшовши, в груди билась,
   Волосся рвала з голови,
   Ревла, щипалася, дрочилась,
   Мов ум змiшався у вдови:
   Побiгла з криком вокруг вала
   I голову коли пiзнала
   Свого синочка Евруся,
   То на валу i розпласталась,
   Кричала, гедзилась, качалась,
   Кувiкала, мов порося.

   111 I диким голосом завила:
   "О сину! свiт моїх очей!
   Чи я ж тебе на те родила,
   Щоб згинув ти од злих людей?
   Щоб ти мене - стару, слабую,
   Завiвши в землю сю чужую,
   На вiчний вiк осиротив.
   Моя ти радiсть i одрада,
   Моя заслона i ограда;
   Мене од всiх ти боронив.

   112 Тепер до кого прихилюся,
   Хто злую долю облегчить?
   Куди в бiдi я притулюся?
   Слабу нiхто не приглядить!
   Тепер прощайте всi поклони,
   Що получала во днi они
   Од вдов, дiвчат i молодиць;
   За дивнi брови соболинi,
   За очi яснi соколинi,
   Що здатний був до вечерниць.

   113 Коли б менi твiй труп достати
   I тiло бiлеє обмить,
   I з похороном поховати,
   До ями з миром проводить.
   О боги! як ви допустили,
   Щоб i одинчика убили
   I настромили на вiху
   Його козацькую головку;
   Десь свiт вертиться сей без толку,
   Що тут дають i добрим тьху.

   114 А ви, що Евруся згубили,
   Щоб ваш пропав собачий рiд!
   Щоб вашi ж дiти вас побили,
   Щоб з потрухом погиб ваш плiд!
   Ох! Чом не звiр я, чом не львиця?
   Чом не скажена я вовчиця?
   Щоб мнi рутульцiв розiдрать;
   Щоб серце вирвать з требухою,
   Умазать морду їх мазкою;
   Щоб маслаки їх посмоктать".

   115 Сей галас i репетовання
   Троян всiх в смуток привело;
   Плаксивеє з синком прощання
   У всiх з очей слiзки тягло.
   Асканiй бiльше всiх тут хлипав
   I губи так собi задрипав,
   Що мов на його сап напав.
   К старiй з поклоном пiдступивши,
   На оберемок ухвативши,
   В землянку з валу потаскав.

   116 А тут кричать та в труби сурмлять,
   Свистять в свистiлки, дмуть в роги,
   Квилять, брат брата в батька луплять;
   В наскок яряться вороги.
   Тут ржання кiнське з тупотнею,
   Там разний гомiн з стукотнею,
   Скрiзь клопiт, халепа, сто лих!
   Так в мiднi клекотить гарячiй,
   Так в кабацi кричить пiддячий,
   Як кажуть, хоть винось святих.

   117 Гей, музо, панночко цнотлива,
   Ходи до мене погостить!
   Будь ласкава, будь не спесива,
   Дай помiч мнi стишок зложить!
   Дай помiч битву описати
   I про вiйну так розказати,
   Мов твiй язик би говорив.
   Ти, кажуть, дiвка не бриклива,
   Але од старости сварлива;
   Прости! я, може, досадив.

   118 I в самiй речi проступився -

   Старою дiвчину назвав,
   Нiхто з якою не любився,
   Нi женихавсь, нi жартовав.
   Ох, скiлько муз таких на свiтi!
   Во всякiм городi, в повiтi!
   Укрили б зверху вниз Парнас.
   Я музу кличу не такую:
   Веселу, гарну, молодую;
   Старих нехай брика Пегас.

   119 Рутульцi дралися на стiни,
   Карабкалися, як жуки.
   Турн з ярости дрижав i пiнив,
   Кричить: "Дружненько, козаки!"
   В свою троянцi также чергу
   В одбої поралися зверху,
   Рутульцiв плющили, як мух.
   Пускали колоддя, камiння,
   I враже так товкли насiння,
   Що у рутульцiв хляв i дух.

   120 Турн, бачивши троян роботу,
   Як рать рутульськую трощать,
   Як б'ють їх, не жалiя поту,
   Рутульцi, мов в'юни, пищать;
   Велiв вести зо всiх олiйниць,
   Де тiлько єсть, iз воскобiйниць,
   Як можна швидче тарани.
   Якраз i тарани вродились,
   I воскобiйники явились,
   Примчались духом сатани.

   121 Приставив тарани до брами,
   В ворота зачали гатить;
   Одвiрки затряслись, мов рами,
   I снасть од бою вся трiщить.
   Турн сили вдвоє прикладає,
   I тарани сам направляє,
   I браму рушити велить.
   Упала!.. Стуком оглушила,
   Троян багацько подушила,
   Турн в крiпость впертись норовить.

   122 Бiда троянцям! Що робити?
   А муза каже: "Не жахайсь,
   Не хист їх Турну побiдити,
   В чужую казку не мiшайсь".
   Троянцi нап'яли всi жили
   Та вмиг пролом i заложили,
   I груддю стали боронить;
   Рутульцi бiсом увивались,
   Но на пролом не насовались,
   А Турн не знав, i що робить.

   123 Троянець Геленор одважний
   I, як буряк, червоний Лик,
   Горлань, верлань, кулачник страшний
   I щирий кундель-степовик..
   Сим двом бездiлля - всяке горе,
   Здавалось по колiна море,
   Потiха ж - голови зривать.
   Давно їм в головi роїлось
   I, мов на поступки, хотiлось
   Рутульцям перегону дать.

   124 Так Геленор з червоним Ликом,
   Роздiгшися до сорочок,
   Мiж вештанням, содомом, криком,
   Пробралися подуть тичок.
   Рутульцiв добре тасовали
   I од рутульцiв получали
   Квитанцiю в своїх долгах.
   Лик тiлько тим i одличився,
   Що як до Турна примостився,
   То з'їздив добре по зубах.

   125 Но Турн i сам був розбишака
   I Лика сплющив в один мах;
   Iз носа бризнула кабака,
   У Турна околiв в ногах.
   А также пану Геленору
   Смертельного дали затьору,
   I сей без духу тут оставсь.
   Рутульцiв се возвеселило
   I так їх серце ободрило,
   Що i негiдний скрiзь совавсь.

   126 Натиснули i напустились,
   Рутульцi кинулись на вал;
   Троянцi, як чорти, озлились,
   Рутульцiв били наповал.
   Трiщали костi, ребра, боки,
   Летiли зуби, пухли щоки,
   З носiв i уст юшила кров:
   Хто рачки лiз, а хто простягся,
   Хто був шкереберть, хто качався,
   Хто бив, хто рiзав, хто колов.

   127 Завзятость всiх опановала,
   Тут всякий пiнив i яривсь;
   Тут лютость всiми управляла
   I всякий до надсаду бивсь.
   Лигар ударом макогона
   Дух випустив iз Емфiона,
   I сам навiки зуби стяв.
   Лутецiй б'єть Iлiонея,
   Циней Арефа, сей Цинея,
   Один другого тасовав.

   128 Ремул рутульської породи,
   Троюродний був Турну сват,
   Хвастун i дурень од природи,
   Що нi робив, то все не в лад;
   I тут начав щосил кричати,
   Троянцiв лаять, укоряти,
   Себе i Турна величать:
   "Ага! проклятиї поганцi,
   Недогарки троянськi, ланцi!
   Тепер прийшлось вам погибать.

   129 Ми вас одучим, супостати,
   Морити вдов, дурить дiвок;
   Чужiї землi однiмати
   I шкодити чужий садок.
   Давайте вашого гульвiсу,
   Я вмиг його одправлю к бiсу,
   I вас подавимо, як мух:
   Чого прийшли ви, голодрабцi?
   Лигать латинськiї потапцi?
   Пождiть - ваш витiсним ми дух!"

   130 Iул Енеєвич, дочувшись
   До безтолкових сих рiчей,
   Як шкурка на огнi надувшись,
   Злость запалала iз очей,
   Вхопив камiнчик - прицiлився,
   Зажмурив око - приложився
   I Ремула по лобу хвись!
   Хвастун бездушний повалився,
   Iул сердешно взвеселився,
   А у троян дух ожививсь.

   131 Пiшли кулачнi накарпаси,
   В виски i в зуби стусани;
   Полiзли тельбухи, ковбаси,
   Всi пiнили, як кабани.
   Всi роз'ярились через мiру;
   По-сербськи величали вiру;
   Хто чим попав, то тим локшив.
   Пiднявся писк, стогнання, охи,
   Враг на врага скакав, мов блохи,
   Кусався, гриз, щипав, душив.

   132 Служили у троян два брати,
   Iз них був всякий Голiаф;
   Широкоплечий i мордатий,
   I по вiвцi цiлком глитав.
   Один дражнився Битiасом
   Iз Кочубейським вiн Тарасом
   Коли б заввишки не рiвнявсь;
   Другий же брат Пандаром звався
   I вищий од верстви здавався;
   Та в'ялий, мов верблюд, тинявсь.

   133 Два брати, грiзнi iсполини,
   В бою стояли у ворот,
   Дрючки держали з берестини
   I боронили в крiпость вход.
   Вони к землi поприсiдали,
   Троянцi ж в город одступали,
   К собi манили рутулян.
   Рутульцi зрять - навстяж ворота,
   Прожогом в крiпость вся пiхота
   Спiшить насiсти на троян.

   134 Но хто лиш в город показався,
   Того в яєшню i поб'ють;
   Битiас з братом управлявся,
   Безщадно кров рутульську ллють.
   Рутульцi з криком в город пруться,
   Як од серпа колосся жнуться.
   Як над пашней хурчать цiпи,
   Так iсполинськiї дрючини
   Мозчили голови i спини,
   I всiх молотять, мов снопи.

   135 Побачив Турн таку проруху,
   Од злости ввесь осатанiв;
   Здригнувсь, мов випив чепуруху,
   К своїм на помiч полетiв.
   Як тiлько в крiпость протаскався,
   Тузити зараз i принявся,
   Хто тiлько пiд руку попавсь:
   Убив вiн з Афiдном Мерона
   I зо всього побiг розгона,
   Де Битiас в кровi купавсь.

   136 3 наскоку трiснув булавою
   По в'язах, великан упав;
   Об землю вдаривсь головою
   I крiпость всю поколихав.
   Реветь i душу iспускаєть
   I воздух грiмом наполняєть;
   На всiх напав великий страх!
   Не спас нi рост, нi сила многа,
   Пропав Битiас, мов стонога;
   I iсполин єсть черв i прах.

   137 Пандар погибель бачив брата,
   Злякався, звомпив, замiшавсь
   I од рутульська стратилата
   Якмога швидче убиравсь.
   Промiж оселею хилявся,
   Тини переступав, ховався,
   I щоб од Турна увильнуть,
   Ворота зачинив у брами
   I завалив їх колоддями,
   Хотiв од бою оддохнуть.

   138 Но як же сильно удивився,
   Як Турна в крiпости уздрiв;
   Тогдi iз нужди прибодрився
   I злостию ввесь закипiв.
   "Ага! ти, шибеник, попався,
   Без зву к нам в гостi нав'язався, -
   Пандар до Турна закричав. -
   Пожди, от зараз почастую,
   Iз тебе виб'ю душу злую,
   До сього часу храбровав!"

   139 "Ану прилiзь, - Турн одвiчає, -

   Келебердянськая верства!
   Як б'ю я - брат твiй теє знає,
   Ходи, тобi вкручу хвоста".
   Тут Пандар камiнь пiднiмає
   I в Турна зо всiх жил пускає,
   Нирнув би Турн навiки в ад!
   Но де Юнона нi взялася
   I перед Турном розп'ялася,
   Попав богиню камнем в лад.

   140 Незриму чує Турн заслону,
   Бодриться, скачеть на врага,
   На помiч призива Юнону,
   Пандара по лобу стьога,
   I вовся з нiг його зшибає,
   До мiзку череп розбиває;
   Пропав i другий великан!
   Така потеря устрашила
   I серце бодреє смутила
   У самих храбрiйших троян.

   141 Удачею Турн ободрився,
   По всiх усюдах смерть носив;
   Як кнур свирiпий, роз'ярився
   I без пощади всiх косив.
   Розсiк надвоє Фiлариса,
   В яєшню розтоптав Галиса,
   Крифею голову одтяв;
   Щолкав в виски, штурхав пiд боки
   I самиї кулачнi доки
   Ховались, хто куди попав.

   142 Троянцi злеє умишляють,
   Щоб преч iз крiпостi втiкать;
   Своє лахмiття забирають,
   Куди удасться тягу дать.
   Но їх обозний генеральний
   Над всiми остававсь начальний,
   Серест вельможний обiзвавсь:
   "Куди? - вам сорома немає!
   Хто чув? Троянець утiкає!
   Чого наш славний рiд доживсь!

   143 Один паливода ярує,
   А вас тут стiлько, боїтесь;
   В господi вашiй вередує
   Рутульський шолудивий пес!
   Що скаже свiт про нас, трояне?
   Що ми шатерники-цигане,
   Що ми трусливiйшi жидiв.
   А князь наш бiдний що помислить?
   Адже ж за воїнiв нас числить,
   За внукiв славнiйших дiдiв.

   144 Зберiться, Турна окружiте,
   Не сто раз можна умирать;
   Гуртом, гуртом його напрiте,
   Од вас вiн мусить пропадать".
   Агу! Троянцi схаменулись,
   Та всi до Турна i сунулись;
   Пан Турн тут на слизьку попав!
   Виляв, хитрив i увивався,
   I тiлько к Тибру що добрався,
   То в воду стриб - пустився вплав.


   ЧАСТИНА ШОСТА

   1 Зевес моргнув, як крiль усами,
   Олимп, мов листик, затрусивсь;
   Мигнула блискавка з громами,
   Олимпський потрух взворушивсь.
   Боги, богинi i пiвбоги,
   Простоволосi, босоногi,
   Бiжать в олимпську карвасар.
   Юпiтер, гнiвом розпалений,
   Влетiв до них, мов навiжений,
   I крикнув, як на гончих псар:

   2 "Чи довго будете казитись
   I стид Олимповi робить?
   Щодень промiж себе сваритись
   I смертних з смертними травить?
   Поступки вашi всi не божi;
   Ви на сутяжникiв похожi
   I ради мордовать людей;
   Я вас iз неба поспихаю
   I до того вас укараю,
   Що пасти будете свиней.

   3 А вам, олимпськi зубоскалки,
   Моргухи, дзиги, фиглярки,
   Березової дам припарки,
   Що довго буде вам втямки.
   Ох, ви на смертних дуже ласi!
   Як грек на нiжинськi ковбаси,
   Все лихо на землi од вас.
   Чрез вашi зводнi, женихання
   Не маю я ушановання;
   Я намочу вас в шевський квас.

   4 Або оддам вас на роботу,
   Запру в смирительних домах,
   Там виженуть iз вас охоту
   Содомить на землi в людях.
   Або я лучшу кару знаю,
   Ось як богинь я укараю:
   Пошлю вас в Запорiзьку Сiч;
   Там ваших каверз не вважають
   Жiнок там на тютюн мiняють,
   Вдень п'янi сплять, а крадуть внiч.

   5 Не ви народ мiй сотворили,
   Не хист создать вам черв'яка;
   Нащо ж людей ви роздрочили?
   Вам нужда до чужих яка?..
   Божусь моєю бородою
   I Гебиною пеленою,
   Що тих богiв лишу чинiв,
   Якi тепер в вiйну вплетуться;
   Нехай Еней i Турн скубуться,
   А ви глядiть своїх чубiв".

   6 Венера молодиця смiла,
   Бо все з воєнними жила,
   I бите з ними м'ясо їла,
   I по трахтирах пуншт пила;
   Частенько на соломi спала,
   В шинелi сiрiй щеголяла,
   Походом на вiзку тряслась;
   Манишки офiцерськi прала,
   З стрючком горiлку продавала
   I мерзла внiч, а вдень пеклась.

   7 Венера по-драгунськи - смiло
   К Зевесу в витяжку iде,
   Начавши говорити дiло,
   Очей з Зевеса не зведе:
   "О тату сильний, величавий!
   Ти всякий помисл зриш лукавий,
   Тебе нiхто не проведе;
   Ти оком землю назираєш,
   Другим за нами приглядаєш,
   Ти знаєш, що, i як, i де.

   8 Ти знаєш, для чого троянцiв
   Злим грекам допустив побить;
   Енея з пригорщею ланцiв
   Велiв судьбам не потопить;
   Ти знаєш лучше всiх причину,
   Чого Еней приплив к Латину
   I бiля Тибра поселивсь?
   Ти ж словом що опредiляєш,
   Того вовiк не одмiняєш;
   Вiдкiль же Турн тут притуливсь?

   9 I що такеє Турн за свято,
   Що не вважає i тебе?
   Фригiйське плем'я не проклято,
   Що всякий єретик скубе;
   Твої закони б iсполнялись,
   Коли б олимпськi не мiшались
   I не стравляли би людей.
   Твоїх приказiв не вважають,
   Нарошно Турну помагають;
   Бо, бач, Венерин син Еней.

   10 Троянцiв бiдних i Енея
   Хто не хотiв, той не пужав;
   Терпiли гiрше Прометея,
   На люльку що огню украв.
   Нептун з Еолом з перепросу
   Дали такого перечосу,
   Що й досi зашпори щемлять.
   Другiї ж боги... що казати?
   Дiла їх лучше мусиш знати,
   Енея тiлько не з'їдять.

   11 О Зевс! О батечку мiй рiдний!
   Огляньсь на плач дочки своєй;
   Спаси народ фригiйський бiдний,
   Вiн дiло єсть руки твоєй.
   Як маєш ти кого карати,
   Карай мене, - карай! я мати,
   Я все стерплю ради дiтей!
   Услиш Венеру многогрiшну!
   Скажи мнi рiч твою утiшну:
   Щоб жив Iул, щоб жив Еней!"

   12 "Мовчать! Прескверна пащекухо!
   Юнона злобна порощить. -
   Фiндюрко, ящiрко, брехухо!
   Як дам! очiпок iзлетить;
   Ти смiєш, кошеня мерзенне,
   Зевесу доносить на мене,
   Щоб тим нас привести в розлад;
   За кого ти мене приймаєш?
   Хiба ж ти, сучище, не знаєш,
   Що Зевс мiй чоловiк i брат?

   13 Тобi, Зевес, скажи, не стидно,
   Що пред тобою дрянь i прах
   Базiка о богах обидно,
   Мудрує о твоїх дiлах?..
   Який ти свiта повелитель
   I наш олимпський предводитель,
   Коли проти фiндюрки пас?..
   Всесвiтня волоцюга, мерзька,
   Нiкчемна зводниця цитерська,
   Для тебе лучшая од нас.

   14 А з Марсом чи давно пiймавши,
   Вулкан їй пелену вiдтяв;
   Рiзками добре одiдравши,
   Як сучку, в ретязку держав.
   Но ти того буцiм не знаєш,
   Як чесную її приймаєш
   I все робить для неї рад.
   Вона i Трою розорила,
   Вона Дидону погубила;
   Но все iде для неї в лад.

   15 Де ся пiдтiпанка вмiшалась,
   То верб'я золоте росло;
   Земля б щасливою назвалась,
   Коли б таке пропало зло.
   Чрез неї вся латинь возстала
   I на троян її напала,
   I Турн зробивсь Енею враг.
   Не можна бiд всiх iзлiчити,
   Яких успiла наробити
   На небi, на землi, в водах.

   16 Тепер же на мене звертає,
   Сама наброївши бiди;
   I так Зевеса умоляє,
   Мов тiлько вилiзла з води.
   Невинничаєть, мов Сусанна;
   Незаймана нiколи панна,
   Що в хуторi зжила ввесь вiк.
   Не дiждеш з бабкою своєю -
   Я докажу твому Енею...
   Богиня я! - вiн чоловiк".

   17 Венера лайки не стерпiла,
   Юнону стала кобенить;
   I перепалка закипiла,
   Одна одну хотiла бить.
   Богинi в гнiвi также баби
   I также на утори слаби,
   З досади часом i брехнуть;
   I, як перекупки, горланять,
   Одна другу безчестять, ганять
   I рiд ввесь з потрухом кленуть.

   18 "Та цитьте, чортовi сороки! -

   Юпитер грiзно закричав. -
   Обом вам обiб'ю я щоки;
   Щоб вас, бублейниць, враг побрав!
   Не буду вас карать громами;
   По п'ятах виб'ю чубуками,
   Олимп заставлю вимiтать;
   Я вас умiю усмирити,
   Заставлю чесно в свiтi жити
   I зараз дам себе вам знать.

   19 Занишкнiть, уха наставляйте
   I слухайте, що я скажу;
   Мовчiть! роти пороззявляйте,
   Хто писне - морду розмiжжу.
   Промiж латинцiв i троянцiв
   I всяких Турнових поганцiв
   Не сикайся нiхто в вiйну;
   Нiхто нiяк не помагайте,
   Князькiв їх также не займайте,
   Побачим, здасться хто кому".

   20 Замовк Зевес, моргнув бровами
   I боги врозтiч всi пiшли,
   I я прощаюсь з небесами,
   Пора спуститись до землi
   I стать на Шведськую могилу,
   Щоб озирнуть воєнну силу
   I битву вiрно описать;
   Купив би музi на охвоту,
   Щоб кончить помогла роботу,
   Бо нiгде рифм уже достать.

   21 Турн осушивсь пiсля купання
   I ганусною пiдкрепивсь,
   З намету виїхав зарання,
   На крiпость сентябрьом дививсь.
   Трубить в рiжок! - оп'ять тривога!
   Кричать, бiжать, спiшать якмога;
   Великая настала сiч!
   Троянцi дуже славно бились,
   Рутульцi трохи поживились,
   Насилу розвела їх нiч.

   22 В сю нiч Еней уже зближався
   До городка, що Турн облiг;
   З Паллантом в човнi частувався,
   Поїв всю старшину, як мiг.
   В розказах чванився дiлами,
   Як храбровав з людьми, з богами,
   Як без розбору всiх тузив.
   Паллант i сам був зла брехачка,
   Язик його тож не клесачка,
   В брехнi Енею не вступив.

   23 Ану, старая цар-дiвице,
   Сiдая музо, схаменись!
   Прокашляйсь, без зубiв сестрице,
   До мене ближче прихились!
   Кажи: якiї там прасунки
   В Енеєвi пiшли вербунки,
   Щоб проти Турна воювать.
   Ти, музо, кажуть всi, письменна,
   В Полтавськiй школi наученна,
   Всiх мусиш поiменно знать.

   24 Читайте ж, муза що бормоче:
   Що там з Енеєм плив Массик,
   Лiнтяй, ледащо неробоче,
   А сильний i товстий, мов бик.
   Там правив каюком Тигренко,
   Iз Стехiвки то шинкаренко,
   I вiз з собою сто яриг.
   Близ сих плили дуби Аванта,
   Вiн був страшнiйший од сержанта;
   Бо всiх за все по спинi стриг.

   25 Поодаль плив байдак Астура,
   Сей лежнем в винницях служив;
   На нiм була свиняча шкура,
   Котору вiн як плащ носив.
   За ним Азиллас плив на барцi,
   Се родич нашiй паламарцi, -
   Недавно з кошельком ходив;
   Но, бач, безокая фортуна
   Зробила паном iз чупруна.
   Таких немало бачим див!

   26 А то на легкому дубочку,
   Що роззолочений ввесь впрах,
   Сидить, розхриставши сорочку,
   З турецьким чубуком в зубах?
   То Цинарис, цехмистр картьожний,
   Фигляр, обманщик, плут безбожний,
   З собой всiх шахраїв веде;
   Коли, бач, Турна не здолiють,
   То картами уже подiють,
   Що мiж старцi Турн попаде.

   27 А то сидить в брилi, в кереї
   З товстою книжкою в руках,
   I всiм, бач, гонить ахинеї,
   I спорить о своїх правах.
   То родом з Глухова юриста,
   Вiн має чин канцеляриста
   I єсть добродiй Купавон.
   Щоб значкового дослужиться
   I на вiйнi чим поживиться,
   Вступив в Енеїв легiон.

   28 А то беззубий, говорливий,
   Сухий, невiрний, як шкелет,
   I лисий, i брехун сварливий?
   То вихрест iз жидiв Авлет.
   Недавно на другiй женився,
   Та, бач, в рахунку помилився,
   Iз жару в полом'я попав;
   Щоб од яги як одв'язатись,
   То мусив в вiйсько записатись
   I за шпигона на год став.

   29 Iще там єсть до пiвдесятка,
   Но дрiб'язок i гольтiпа;
   В таких не буде недостатка,
   Хоть в день їх згине i копа.
   А скiлько ж всiх? - того не знаю,
   Хоть муза я - не одгадаю,
   По пальцям тож не розлiчу;
   Бiгме! на щотах не училась,
   Над карбiжем тож не трудилась,
   Я що було, те лепечу.

   30 Уже Волосожар пiднявся,
   Вiз на небi вниз повертавсь,
   I дехто спати укладався,
   А хто пiд буркой витягавсь.
   Онучi инчi полоскали,
   Другiї лежа розмовляли,
   А хто прудився у кабиць.
   Старшi, пiдпивши, розiйшлися
   I дома за люльки взялися,
   Лежали боком, навзнич, ниць.

   31 Еней один не роздягався,
   Еней один за всiх не спав;
   Вiн думав, мислив, умудрявся
   (Бо сам за всiх i одвiчав),
   Як Турна-ворога побити,
   Царя Латина ускромнити
   I успокоїти народ.
   В сiй думцi смутно похожая
   I мислю богзна-де лiтая,
   Пiд носом бачить коровод.

   32 Нi риби то були, нi раки,
   А так, якби кружок дiвчат;
   I бовталися, як собаки,
   I вголос, як кiшки, нявчать.
   Еней здригнувсь i одступає
   I "Да воскреснеть" вслух читає,
   Но сим нi трохи не помiг;
   Тi чуда з смiхом, з реготнею
   Вхватились за поли з матнею,
   Еней аж на помiст прилiг.

   33 Тогдi одна к йому сплигнула
   Так, мов цвiркун або блоха,
   До уха самого прильнула,
   Мов гадина яка лиха.
   "Чи не пiзнаєш нас, Енею?
   Та ми ж з персоною твоєю
   Троянський ввесь возили род;
   Ми Iдської гори дубина,
   Липки, горiшина, соснина,
   З яких був зроблений твiй флот.

   34 До нас було Турн докосився
   I байдаки всi попалив.
   Та Зевс, спасибi, поспiшився,
   Як бач, мавками поробив.
   Була без тебе зла година,
   Трохи-трохи твоя дитина
   Не оддала душi богам,
   Спiши свiй городок спасати;
   Ти мусиш ворогам тьху дати,
   Ти сам - повiр моїм словам".

   35 Сказавши, за нiс ущипнула;
   Еней мов трохи ободривсь;
   I на других хвостом махнула,
   Ввесь флот неначе поспiшивсь;
   Мавки бо стали човни пхати,
   Путем найлучшим направляти.
   I тiлько начинався свiт,
   Еней уздрiв свiй стан в осадi;
   Кричить во гнiвi i досадi,
   Що Турна лусне тут живiт.

   36 А сам, матню прибравши в жменю,
   По пояс в воду з човна плиг;
   I кличе в помiч гарну неню
   I всiх олимпiвських богiв.
   За ним Паллант, за сим вся сволоч
   Стриб-стриб з човнiв, Енею в помоч
   I тiсно строяться на бой.
   "Ну, разом! - закричав, - напрiмо!
   I недовiркiв сокрушiмо,
   Рушайте, як один, шульгой".

   37 Троянцi, з города уздрiвши,
   Що князь на помiч к ним iде,
   Всi кинулись, мов одурiвши,
   Земля од топотнi гуде.
   Летять i все перевертають,
   Як мух, рутульцiв убивають,
   Сам Турн стоїть нi в сих нi в тих;
   Скрiзь ярим оком окидає,
   Енея з вiйськом уздрiває
   I репетує до своїх:

   38 "Реб'ята! бийтесь, не виляйте,
   Настав тепер-то сiчi час!
   Доми, жiнок, батькiв спасайте,
   Спасайте, любо що для вас!
   Ступня не оддавайте даром,
   Їх костi загребем тут ралом,
   Або... но ми храбрiшi їх!
   Олимпськi нас не одступились,
   Вперед! Троянцi щось смутились,
   Не жалуйте бокiв чужих".

   39 Примiтя ж Турн гармидер в флотi,
   Туда всю силу волоче;
   Скрiзь йорзає, як чорт в болотi,
   I о поживi всiм товче.
   Построївши рутульцiв в лаву,
   Одборних молодцiв на славу,
   Пустився на союзних вскач.
   Кричить, рубає, вередує,
   Не б'ється, бач, а мов жартує,
   Бо був вертлявий i силач.

   40 Еней пройдисвiт i не промах,
   В вiйнi i взрiс i постарiв;
   Привiдця був во всiх содомах,
   Ведмедiв бачив i тхорiв.
   Дитина хукає на жижу;
   Енею ж дур невдивовижу,
   Видав вiн рiзних мастакiв.
   На Турна скоса поглядає
   I на рутульцiв наступає,
   Пощупать ребер i бокiв.

   41 Фарона першого погладив
   По тiм'ю гострим кладенцем
   I добре так його уладив,
   Що сей вильнув наверх денцем.
   Потiм Лiхаса в груди тиснув,
   Сей поваливсь i бiльш не писнув;
   За ним без голови Кiсей,
   Як мiх з пашнею, повалився,
   I Фар на теє ж нахопився,
   Розплющив i сього Еней.

   42 Еней тут добре колобродив
   I всiх на чудо потрошив;
   Робив вiн iз людей уродiв
   I щиро всiх на смерть душив.
   Паллант був перший раз на битвi,
   Кричав, жидки як на молитвi,
   Аркадян к бою пiдтруняв,
   По фрунту бiгав, турбовався,
   Плигав, вертiвся, ухилявся,
   Я к огир в стадi, ярував.

   43 Тут Даг, рутулець прелукавий,
   Пiзнав одразу новичка,
   Хотiв попробовать для слави,
   Паллантовi пiддать тичка;
   Но наш аркадець ухилився,
   Рутулець з жизнею простився,
   В аркадцях закипiла кров!
   Однi других випереджають,
   Врагiв, як хмиз, трощать, ламають;
   Така пiдданцiв єсть любов.

   44 Паллант Евандрович наскоком
   Якраз Гiбсона i насiв,
   Шпигнув в висок над правим оком,
   Гiбсон i дутеля iз'їв.
   За сим такая ж смертна кара
   I лютого постигла Лара.
   Ось Ретiй в бендюгах летить!
   Сього Паллант стягнув за ногу,
   Ударив, як пузир, об дрогу,
   Мазка iз трупа капотить.

   45 Ось! ось! яриться, бiсом дише!
   Агамемноненко Галес.
   I бистрим бiгом все колише,
   Неначе в гнiвi сам Зевес;
   Вокруг себе все побиває,
   Фарет, з ним збiгшись, погибає,
   Душi пустився Демоток.
   Ладона сплющив, як блощицю,
   Кричить: "Палланта-ледащицю
   Злигаю я в один ковток".

   46 Паллант, любесенький хлопчина,
   Скрiпивсь, стоїть, як твердий дуб,
   I жде, яка то зла личина
   Йому нам'яти хоче чуб.
   Дождавсь - i зо всього розгона
   Влiпив такого макогона,
   Що пан Галес шкереберть став.
   Паллант, його поволочивши,
   Потiм на горло наступивши,
   Всього ногами потоптав.

   47 За сим Авента, пхнувши ззаду,
   Поставив раком напоказ;
   I тут сього ж понюхав чаду
   Одважний парубiйка Клавз.
   Хто нi сусiль, тому кабаки
   Давав Паллант i всi бурлаки,
   З Аркадiї що з ним прийшли.
   Побачив Турн собi зневагу,
   Не мед дають тут пить, а брагу,
   I коси на траву найшли.

   48 Зробився Турн наш бiсноватим,
   Реве, як ранений кабан;
   Гаса, финтить своїм зикратим;
   Що ваш против його Полкан!
   Простесенько к Палланту мчиться,
   Зубами скреготить, яриться
   I гамка їсти здалека.
   Уже шаблюкою махає,
   Коневi к шиї прилягає,
   Хитрить, як ловить кiт шпака.

   49 Паллант, мов од хорта лисиця,
   Вильнув i обiруч мечем
   Опоясав по поясницi,
   Що Турн аж поморгав плечем;
   I вмиг, не давши схаменутись
   Нi головою повернутись,
   Стьогнув ще Турна через лоб.
   Но Турн байдуже, не скривився,
   Бо, бач, булатом ввесь обшився
   I був, як в шкаралупi боб.

   50 Так Турн, Палланта пiдпустивши,
   Зо всiх сил келепом мазнув;
   За руси кудрi ухвативши,
   Безчувственна з коня стягнув;
   Кров з рани джерелом лилася,
   В устах i в носi запеклася,
   Надвоє череп розваливсь;
   Як травка, скошеная в полi,
   Ув'яв Паллант, судеб по волi;
   Сердега в свiтi не наживсь!

   51 Турн сильно злобною п'ятою
   На труп Палланта настоптав,
   Ремень з лядункой золотою
   З бездушного для себе зняв;
   Потiм сам на коня схватився,
   Над мертвим паничем глумився
   I так аркадянам сказав:
   "Аркадцi! лицаря вiзьмiте!
   В ралець к Евандру однесiте,
   К Енею що в союз пристав".

   52 Таку побачивши утрату,
   Аркадцi галас пiдняли,
   Клялися учинить одплату,
   Хоча би трупом всi лягли;
   На щит Палланта положили,
   Комлицькой буркою прикрили,
   Iз бою потаскали в стан.
   О смертi князя всi ридали,
   Харциза Турна проклинали.
   Та де ж: троянський наш султан?

   53 Но що за стук, за гомiн чую?
   Який гармидер бачу я!
   Хто землю так трясе сирую?
   I сила там мутить чия?
   Як вихрi на пiсках бушують,
   В порогах води як лютують,
   Коли прорватися хотять;
   Еней так в лютiм гнiвi рветься,
   Одмстить Палланта смерть несеться,
   Сустави всi на нiм дрижать.

   54 До лясу! Турна розбишаки,
   Вам бiльше рясту не топтать!
   Вам дасть Еней мiцной кабаки,
   Що будете за Стиксом чхать.
   Еней совавсь, як навiжений,
   Кричав, скакав, мов вiл скажений,
   I супротивних потрошив:
   Махне мечем - врагiв десятки
   Лежать, повиставлявши п'ятки;
   Так в гнiвi сильно їх локшив!

   55 В запалi налетiв на Мага,
   Як на мале курча шулiк;
   Пропав навiк сей Маг бiдняга,
   Порхне душа на другий бiк;
   Видючой смерти вiн боявся,
   Енея у ногах валявся,
   Просив живцем в неволю взять;
   Но сей, коп'єм наскрiзь пробивши
   I до землi врага пришивши,
   Других пустився доганять.

   56 Тут на бiгу пiймав за рясу
   Попа рутульського полку,
   Смертельного задавши прасу,
   Як пса покинув на пiску.
   Погиб тут также храбрий Нума,
   Убив Сереста, його кума,
   Тарквиту голову одтяв;
   Камерта висадив з кульбаки,
   Ансура в ад послав по раки,
   А Луку пузо розплатав.

   57Я к задавав Еней затьору
   Всiм супостатам на заказ,
   Як всiх калiчив без розбору
   I убивав по десять враз:
   Лiгар з Лукуллом поспiшають
   I в тарадайцi напирають
   Енея кiньми потоптать.
   Но тут їх доля зла наспiла,
   I душi сих братiв iз тiла
   Пiшли к Плутону погулять.

   58 Так наш Еней тут управлявся
   I стан свiй чистив од врагiв;
   Прогнавши супостат, зближався
   До города свого валiв.
   Трояне, вилазку зробивши,
   Латинян к чорту протуривши,
   З Енеєм вкупу iзiйшлись.
   Здоровкалися, обнiмались,
   Розпитовались, цiловались,
   А деякi пить принялись.

   59 Iул як комендант iсправний
   Енеєвi лепорт подав,
   Як вiйська ватажок начальний
   Про все дрiбненько розказав.
   Еней Iула вихваляє,
   Потiм до серця прижимає;
   Цiлуєть люблязно в уста.
   Енея серце трепетало,
   Воно о синi вiщовало,
   Що вiн надежда не пуста.

   60 В се врем'я Юпитер, пiдпивши,
   З нудьги до .жiнки пiдмощавсь,
   I морду на плече склонивши,
   Як блазень, чмокавсь та лизавсь;
   Щоб бiльше ж угодить коханцi,
   Сказав: "Дивися, як троянцi
   Од Турна врозтiч всi летять;
   Венера пас перед тобою:
   Од неї краща ти собою,
   До тебе всi лапки мостять.

   61 Моє безсмертиє ярує,
   Розкошних ласк твоїх бажа;
   Тебе Олимп i свiт шанує,
   Юпитеру ти госпожа.
   Захоч - i вродиться все зразу,
   Все в свiтi ждеть твого приказу,
   За твiй смачний i ласий цмок..."
   Сказавши, стиснув так Юнону,
   Що трохи не скотились з трону,
   А тiлько Зевс набив висок.

   62 Юнона, козир-молодиця,
   Юпитеру не пiддалась;
   Бо знала, що стара лисиця
   На всякi штуки удалась,
   Сказала: "О, очей всiх свiте,
   Старий олимпський єзуїте!
   З медовими рiчми сховайсь.
   Уже мене давно не любиш,
   А тiльки п'яний i голубиш.
   Одсунься геть - не пiдсипайсь.

   63 Чого передо мной лукавиш,
   Не дiвочка я в двадцять лiт,
   I теревенi-венi правиш,
   Щоб тiльки заморочить свiт.
   Нехай все буде по-твоєму;
   Дай тiлько Турновi моєму
   Хоть трохи на свiтi пожить;
   Щоб мiг вiн з батьком повидаться
   I перед смертю попрощаться;
   Нехай - не буду бiльш просить".

   64 Сказавши, в Йовиша вп'ялася
   I обняла за поперек,
   I так натужно простяглася,
   Що свiт в очах обох померк.
   Розм'як Зевес, як пiсля пару,
   I вижлоктив пiдпiнка чару,
   На все iзвол Юнонi дав.
   Юнона в котика з ним грала,
   А в мишки так залескотала,
   Що аж Юпитер задрiмав.

   65 Олимпськiї во всяку пору
   I грiм пускающий їх пан
   Ходили голi без зазору,
   Без сорома, на кшталт циган.
   Юнона, з неба увильнувши,
   I гола, як долоня, бувши,
   По-паруб'ячу одяглась;
   Кликнувши ж в помiч Асмодея,
   Взяла на себе вид Енея,
   До Турна просто понеслась.

   66 Тогдi пан Турн зiло гнiвився
   I приступу к собi не мав,
   Що у троян не поживився
   I тьху Енеєвi не дав.
   Як ось мара в лицi Енея,
   В кереї бiдного Сихея,
   Явилась Турна задирать:
   "Ану лиш, лицарю мiзерний,
   Злиденний, витязю нiкчемний,
   Виходь сто лих покуштовать".

   67 Турн зирк - i бачить пред собою
   Присяжного свого врага,
   Що так не гречi кличе к бою
   I явно в труси пострига.
   Осатанiв i затрусився,
   Холодним потом ввесь облився,
   Од гнiву сумно застогнав.
   Напер мару - мара виляє,
   Еней од Турна утiкає!
   I Турн вдогонку поскакав.

   68 Той не втече, сей не догонить,
   От тiлько-тiлько не вшпигне;
   Зикратого мечем супонить,
   Та ба! мари не пiдстьобне.
   "Та не втечеш, - кричить, - паничу!
   Ось зараз я тебе пiдтичу,
   Се не в кукли з Лависей грать;
   Тебе я швидко повiнчаю
   I воронiв потiшу стаю,
   Коли начнуть твiй труп клювать".

   69 Мара Енеєва, примчавшись
   До моря, де стояв байдак,
   Нiтрохи не остановлявшись
   (Щоб показать великий ляк),
   Стрибнула в нього, щоб спастися;
   Тут без числа Турн ослiпився,
   Туди ж в байдак i сам стрибнув,
   Щоб там з Енея поглумиться,
   Убить його, мазки напиться;
   Тогдi б Турн первий лицар був!

   70 Тут вмиг байдак заворушився
   I сам, одчаливши, поплив;
   А Турн скрiзь бiгав i храбрився
   I тiшивсь, що врага настиг.
   Таку Юнона зливши кулю,
   Перевернувшися в зозулю,
   Махнула в вирiй навпростець.
   Турн глядь, аж вiн уже средь моря,
   Трохи не луснув з серця, з горя,
   Та мусив плить, де жив отець.

   71 Юнона з Турном як шутила,
   Еней про теє нi гу-гу;
   Бо на його туман пустила,
   Що був невидим нiкому;
   I сам нiкого тож не бачив,
   Но послi як прозрiв, кулачив
   Рутулян i других врагiв:
   Убив Лутага, Лавза, Орсу,
   Парфену, Палму витер ворсу,
   Згубив багацько ватажкiв.

   72 Мезентiй, ватажок тирренський,
   Одважно дуже пiдступив
   I закричав по-бусурменськи,
   Що тiлько пан Еней i жив!
   "Виходь! - кричить, - тичка подмiмо,
   Нiкого в помiч не просiмо,
   Годящi парнi: ти i я,
   Ану!" - i сильно так стовкнулись,
   Що трохи в'язи не звихнулись,
   Мезентiй же упав з коня.

   73 Еней, не милуя чванливих,
   В Мезентiя всадив палаш;
   Дух вискочив в словах лайливих,
   Пiшов до чорта на шабаш.
   Еней побiдой утiшався,
   Зо всi ми добре частовався,
   Олимпським жертви закурив.
   Пили до ночi та гуляли
   I п'янi спати полягали,
   Еней був п'яний, єлє жив.

   74 Уже свiтовая зiрниця
   Була на небi, як п'ятак,
   Або пшенишна варяниця,
   I небо рдiлося, мов мак.
   Еней троянцiв в гурт ззиває
   I з смутним видом об'являє,
   Що мертвих треба поховать;
   Щоб зараз принялися дружно,
   Братерськи i єдинодушно,
   Троян убитих зволiкать.

   75 Потiм Мезентiя доспiхи
   На пень високий насадив,
   I се робив не для потiхи,
   А Марса щоб удоволив,
   Шишак, панцир i меч булатний;
   Спис з прапором, щит дуже знатний;
   I пень, мов лицар, в збруї був.
   Тогдi до вiйська обернувся,
   Прокашлявся i раз смаркнувся,
   I рiч таку їм уджигнув:

   76 "Козацтво! лицарi! трояне!
   Храбруйте! наша, бач, бере;
   Оце опудало погане
   Латинiв город одiпре.
   Но перше чим начнем ми битись,
   Для мертвих треба потрудитись,
   Зробить їх душам упокой;
   Iмення лицарiв прославить,
   Палланта к батьковi одправить,
   Що наложив тут головой".

   77 За сим пiшов в курiнь просторий,
   Де труп царевича лежав,
   Над ним аркадський пiдкоморий
   Любистком мухи обганяв.
   Троянськi плакси тут ридали,
   Як на завiйницю кричали,
   Еней зарюмсав басом сам:
   "Гай, гай! - сказав, - ув'яв мiй гайстер!
   Який то був до бою майстер.
   Угодно, бачу, так богам!"

   78 Звелiв носилки з верболозу
   I з очерету балдахин
   Зготовить тiла для виносу,
   Щоб в них Паллант, Евандрiв син,
   Вельможна, панськая персона
   Явилася перед Плутона
   Не як абиякий харпак.
   Жiнки покiйника обмили,
   Нове обрання наложили,
   Запхнули за щоку п'ятак.

   79 Як все уже було готово,
   Тогдi якийсь їх филозоп
   Хотiв сказать надгробне слово,
   Та збився i почухав лоб;
   Сказав: "Се мертвий i не дишеть,
   Не видить, то єсть i не слишить,
   Єй, єй! Уви! он мертв, амiнь!"
   Народ вiд рiчi умилився
   I гiрко-гiрко прослезився
   I мурмотав:" Паноче, згинь".

   80 Потiм Палланта покадили,
   К носилкам винесли надвiр;
   Над балдахином положили,
   Еней тут убивавсь без мiр.
   Накривши гарним покривалом,
   Либонь, тим самим одiялом,
   Що од Дидони взяв Еней;
   Взмостили воїни на плечi
   I помаленьку, по-старечи
   Несли в мiстечко Паллантей.

   81 Як вибрались на чисте поле,
   Еней з покiйником прощавсь,
   Сказав: "О жизнь! бурливе море,
   Хто цiлий на тобi оставсь.
   Прости, приятелю любезний,
   Оддячу я за вид сей слезний,
   I Турн получить з баришком".
   Потiм Палланту уклонився,
   Облобизав i прослезився,
   Додому почвалав тишком.

   82 К господi тiлько що вернувся
   Наш смутний лицар, пан Еней,
   Уже в присiнках i наткнувся
   На присланих к нему гостей:
   Були посли се од Латина,
   I всi асесорського чина,
   Один армейський копитан;
   Сей скрiзь по свiту волочився,
   I по-фригiйську научився,
   В посольствi був як драгоман.

   83 Латинець старший по породi
   К Енею рацiю начав,
   I в нашiм, значить, переводi
   Буцiмто ось вiн що сказав:
   "Не ворог, хто уже дублений,
   Не супостат, чий труп нiкчемний
   На полi без душi лежить.
   Позволь тiла убитой рати,
   Як водиться, землi предати;
   Нехай князь милость сю явить".

   84 Еней, к добру з натури склонний,
   Сказав послам латинським так:
   "Латинус рекс єсть невгомонний,
   А Турнус пессiмус дурак.
   I кваре воювать вам мекум?
   Латинуса буть путо цекум,
   А вас, сеньйорес, без ума;
   Латинусу рад пацем даре,
   Пермiтто мертвих поховаре,
   I злости корам вас нема.

   85 Один єсть Турнус ворог меус,
   Сам ерго дебет воювать;
   Велять так фата, ут Енеус
   Вам буде рекс, Аматi зять.
   Щоб провести ад фiнем беллюм,
   Ми зробим з Турнусом дуеллюм,
   Про що всiх сангвiс проливать
   Чи Турнус буде, чи Енеус,
   Укажеть глядiус, вель деус,
   Латинським сцептром управлять".

   86 Латинськiї посли ззиркнулись,
   По серцю їм ся рiч була;
   Знечев'я трохи схаменулись,
   Дрансеса смiлость тут взяла:
   "О князю, - крикнув, - пресловутий!
   Великим ти родився бути!
   Ми все в Латинови уста
   Внесем, дрiбнесенько розкажем
   I щиро, щиро те докажем,
   Що з Турном дружба єсть пуста".

   87 I мировую тут зробили
   На тиждень, два або i три,
   I в договорi положили,
   Щоб теслi i другi майстри
   Латинськi помогли троянам,
   Сим ланцям, голякам, прочанам,
   Достроїть новий городок;
   Щоб нарубать дали соснини,
   Кленкiв, дубкiв i берестини,
   На крокви годних осичок.

   88 За сим тут началось гуляння,
   I чарочка пiшла кругом;
   Розкази, смiхи, обнiмання,
   Дiлились дружно тютюном.
   Якi пили, якi трудились
   I над убитими возились;
   В лiсах же страшна стукотня.
   В коротке мировеє врем'я
   Латинське i троянське плем'я
   Було як близькая рiдня.

   89 Тепер би треба описати
   Евандра батькiвську печаль
   I хлипання все розказати,
   I крик, i охання, i жаль.
   Та ба! не всякий так змудрує,
   Як сам Виргилiй намалює,
   А я ж до жалю не мастак:
   Я слiз i охання боюся
   I сам нiколи не журюся;
   Нехай собi се пiде так.
   90 Як тiлько свiтова зiрниця
   На небi зачала моргать,
   То все троянськая станиця
   Взялася мертвих зволiкать.
   Еней з Трахоном роз'їзжає,
   К трудам дружину понуждає,
   Кладуть iз мертвих тiл костри;
   Соломой їх обволiкають,
   Олiю з дьогтем поливають
   На всякий зруб разiв по три.

   91 Потiм солому пiдпалили,
   I плам'я трупи обняло,
   I вiчну пам'ять заквилили,
   Аж сумно слухати було.
   Тут кость, i плоть, i жир шкварчали,
   Тут инчi смалець iсточали,
   У инчих репався живiт;
   Смрад, чад i дим кругом носились,
   Жерцi найбiльше тут трудились,
   Iзконебє халтурний рiд.

   92 Други, товаришi i кревнi,
   Батьки, сини, куми, свати,
   На вiки вiчнi незабвеннi,
   А може, хто iз суєти,
   В огонь шпурляли рiзну збрую,
   Одежу, обув дорогую,
   Шаблi, лядунки, келепи,
   Шапки, свитки, кульбаки, троки,
   Онучi, постоли,волоки
   Шпурлялись, як на тiк снопи.

   93 Не тiлько в полi так робилось,
   В Лаврентi сумно тож було;
   Багацько трупа там палилось,
   Поспульство ж на чiм свiт ревло.
   Там батько сина-парубiйку
   Оплаковав i кляв злодiйку
   Вiйну i ветхого царя;
   Тут дiвка вельми убивалась,
   Що без вiнця вдовой осталась,
   Утративши богатиря.

   94 Жiнки, порозпускавши коси,
   Розхристанi i без свиток,
   Розтрьопанi, простоволоси
   Галасовали на ввесь рот.
   По мертвих жалiбно кричали,
   По грудях билися, стогнали,
   Латинiв проклинали рiд;
   Про Турна ж всi кричали смiло,
   Що за своє любовне дiло
   Погубить даром ввесь народ.

   95 Дрансес на Турна тут доносить,
   Що Турн всiм гибелям вина;
   Еней на бой його лиш просить,
   I так би й кончилась вiйна.
   Но i у Турна був сутяга,
   Брехун, юриста, крюк, пiдтяга,
   I дiло Турна защищав;
   Та i Аматинi пролази
   Пускали розниї розкази,
   Щоб Турн нi в чiм не уважав.

   96 Як ось од хана Дiомида
   Латиновi прийшли посли,
   I iз охлявшого їх вида
   Не видно, радiсть щоб несли.
   Латин вельможам з старшиною
   Велить явитись пред собою,
   Що все i сталося якраз;
   Послiв кликнули до громади,
   I, виполнивши всi обряди,
   Латин прорек такий приказ:

   97 "Скажи, Венуле нежахливий,
   Всю хана Дiомида рiч,
   Здається, був ти не брехливий,
   Таким тебе зна наша Сiч".
   "Пiднiжок твiй я i пiдданець,
   Iз слуг твоїх послiднiй ланець, -
   Сказав Венул, - не погнiвись!
   Мужича правда єсть колюча,
   А панська на всi боки гнуча,
   I хан сказав так, не сумнись:

   98 Не з мордою Латина битись
   Против троянських розбишак;
   Вам треба б перше придивитись,
   Який то єсть Еней козак!
   Пiд Троєю вiн дався знати
   Нам всiм, як взявся ратовати
   Богiв домашнiх i рiдню.
   Вiн батька спас в злу саму пору,
   На плечах знiс на їду-гору,
   Сього не майте за бридню.

   99 Против Енея не храбруйте,
   Для нас здається вiн святим;
   I так Латину розтолкуйте,
   Щоб лучше помирився з ним.
   Гай! гай! де дiти єсть такiї,
   Щоб кудрi батькови сiдиї
   Найвище ставили всього?
   Не ворог я царю Латину,
   Но чту Анхизову дитину
   I не пiду против його.

   100 Прощайте, домiнi латинцi!
   Поклон мiй вашому царю;
   Возьмiть назад свої гостинцi,
   Одправте їх к багатирю
   Енею i просiть покою".
   Венул утерся тут рукою
   I рiчi сiй зробив кiнець.
   Збентежила ся рiч Латина,
   Здавалось, близька зла година;
   На лисинi трусивсь вiнець.

   101 Латин од думки схаменувся,
   Олимпським трохи помоливсь;
   Наморщивсь, сентябрьом надувся
   I смутно на вельмож дививсь.
   "А що? - сказав, - чи поживились?
   От з Дiомидом ви носились,
   А вiн вам фигу показав;
   Заздалегiдь було змовлятись,
   Як з пан-Енеєм управлятись,
   Поки лапок не розiклав.

   102 Тепер не приберу бiльш глузду,
   Як тут сих поселить прочан;
   Землi шматок єсть не пiд нужду,
   То їм з угоддями оддам.
   Оддам нив'я i сiнокоси,
   I риболовнi тибрськi коси,
   То буде нам Еней сусiд;
   Коли ж не схоче вiн остаться,
   То все ж iзбавимся од бiд.

   103 А щоб з Енеєм лад зробити,
   Пошлю послiв десяткiв п'ять;
   I мушу дари одрядити,
   Диковинки коли б достать:
   Павидла.сала, осятрини,
   Шалевий пояс i люстрини,
   Щоб к празнику пошив каптан,
   Сап'янцi iз Торжка новенькi,
   Мальованиї потибеньки.
   А нуте! як здається вам?"

   104 Дрансес був дивний говоруха
   I Турновi був враг лихий,
   Встає, ус гладить, в носi чуха,
   Дає одвiт царю такий:
   "Латине свiтлий, знаменитий,
   Твоїми мед устами пити!
   Всяк тягне в серцi за тебе;
   Но одiзватися не смiють,
   Сидять, мовчать, сопуть, потiють
   I всяк мiзкує про себе.

   105 Нехай же та личина люта,
   Що нас впровадила в вiйну
   I ганьбою до всiх надута,
   Походить бiльш на сатану!
   Що скiлько болi причинила,
   Що скiлько люду погубила,
   А в смутний час навтiкача!
   Нехай лиш Турн, що верховодить
   I всiх панiв за кирпи водить,
   З Енеєм порiвня плеча.

   106 Нехай оставить нас в свободi,
   Нехай царiвнi дасть покой;
   Нехай живе в своїй господi,
   А щоб в Латiю нi ногой.
   А ти, Латине, всiх благiйший,
   Придбав Енею дар смачнiйший:
   Йому Лавинiю оддай.
   Сим сватовством нам мир даруєш
   I царства рани уратуєш;
   Дочцi ж з Енеєм буде рай.

   107 Тебе ж прошу я, пане Турне!
   Покинь к Лавинiї любов
   I проясни чоло нахмурне,
   Щади латинську нашу кров.
   Еней тебе лиш визиває,
   А нас, латинцiв, не займає,
   Iди з троянцем потягайсь!
   Коли ти храбрий не словами,
   Так докажи нам те дiлами,
   Побить Енея постарайсь".

   108 Од рiчi сей Турн роз'ярився,
   Як втопленик, посинiв ввесь;
   Дрижали губи, сам дрочився,
   Зубами клацав, мовби пес,
   Сказав: "О, стара пустомеля!
   Яхидств i каверз всiх оселя!
   I ти тхором мене зовеш!
   I небилицi вимишляєш,
   Народ лукаво ввесь лякаєш,
   На мене ж чортзна-що плетеш.

   109 Що буцiм хочу я одтяти
   Головку лисую твою;
   Та згинь! - не хочу покаляти
   Честь багатирськую свою.
   А ти, Латине милостивий,
   Коли такий став полохливий,
   Що i за царством байдуже?
   Так лiзьте ж до Енея раком,
   Плазуйте перед сим трояком,
   Вiн мир вам славний устриже.

   110 Коли ж до мира я помiха,
   Коли Еней мене бажа
   I смерть моя вам єсть потiха;
   Моя душа не єсть чужа
   Од храбрости i од надiї,
   Iду, де ждуть мене злодiї,
   Iду i б'юся з втiкачем!
   Нехай хоть стане вiн Бовою,
   Не наляка мене собою,
   Помiряюсь з його плечем".

   111 Коли в конгресi так тягались,
   Енеи к Лавренту пiдступав;
   На штурм троянцi шиковались,
   До бою всякий аж дрижав.
   Латин таку почув новинку,
   Злякавсь, пустив iз рота слинку,
   I вся здригнула старшина.
   "От вам i мир", - сказав Турн лютий
   I, не терявши нi минути,
   Пред вiйськом опинивсь, як на!

   112 Оп'ять настав гармидер, лихо;
   Народ, як черв, заворушивсь.
   То всi кричать, то шепчуть тихо,
   Хто лаявся, а хто моливсь.
   Оп'ять вiйна i рiзанина,
   Оп'ять бiда гне в сук Латина,
   Сердешний каявсь од душi,
   Що тестем не зробивсь Енею,
   I послi б з мирною душею
   Лигав потапцi i книшi.

   113 Турн миттю нарядився в збрую,
   Летить, щоб потрошить троян;
   I роз'ярив дружину злую
   Побить Енеєвих прочан.
   Прискочив перше до Камилли,
   Як огир добрий до кобили,
   I став їй зараз толковать:
   Куди їй з вiйськом напирати;
   Мессап же мусить пiдкрепляти
   Царицi сей прокляту рать.

   114 Розпорядивши, Турн, як треба,
   Махнув, засаду щоб зробить,
   На гору, що торкалась неба,
   I щоб фригiйцiв окружить.
   Еней построїв тож отряди,
   Де всiм назначив для осади
   Без одступу на вал iти.
   Iдуть, зiмкнувшись мiцно, тiсно,
   Iдуть, щоб побiдить поспiшно
   Або щоб трупом полягти.

   115 Троянцi сильно наступали
   I тиснули своїх врагiв,
   Не раз латинцiв проганяли
   До самих городських валiв.
   Латинцi также оправлялись
   I од троянцiв одбивались,
   Один другого товк на прах;
   Тут їх чиновники тузились,
   Як пiвнi за гребнi возились;
   Товклись кулаччям по зубах.

   116 Но як Арунт убив Камиллу,
   Тогдi латинцiв жах напав;
   Утратили i дух, i силу,
   Побiгли, хто куди попав.
   Троянцi з бiглими змiтались,
   Над їх плечами забавлялись
   I задавали всi сто лих.
   Ворота в баштах запирали,
   Своїх ховатись не пускали,
   Бо напустили б i чужих.

   117 Як вiсть така прийшла до Турна
   То так мерзенно iскрививсь,
   Що твар зробилась нечепурна
   I косо, зашморгом дививсь.
   Потiм ярує од досади,
   Виводить вiйсько iз засада
   I гору_ _покида, i лiс
   I тiлько що спустивсь в долину.
   То в тую ж самую годину
   Уздрiв Енеєвих гульвiс.

   118 Пiзнав пан Турн пана Енея,
   А Турна тож Еней пiзнав;
   Вспалали духом Асмодея,
   Один другого б розiдрав;
   Не обiйшлося б тут без бою,
   Коли б пан Феб од перепою
   Заранше в воду не залiз
   I не послав на землю ночi;
   Тут всiх до сна стулились очi
   I всяк уклався горлорiз.

   119 Турн, облизня в бою пiймавши,
   Зубами з серця скреготав;
   Од дуру, що робить не знавши,
   Латину з злостию сказав:
   "Нехай злиденниї прочани,
   Задрипанцi твої трояни,
   Нехай своїх держаться слов
   Iду з Енеєм поштурхаться,
   В моїх проступках оправдаться:
   Убить - i околiть готов.

   120 Пошлю Енея до Плутона,
   Або i сам в ад копирсну;
   Уже мнi жизнь i так солона!
   Оддай Енею навiсну..."
   "Гай, гай! - Латин тут обiзвався. -
   Чого ти так розлютовався?
   Що ж буде, як розсержусь я?
   Уже менi брехати стидно;
   А потаїть - богам обидно;
   Святая правда дорога!

   121 Послухай же, судьби єсть воля,
   Щоб я дочки не оддавав
   За земляка, а то зла доля
   Насяде, хто злама устав.
   Мене Амата ублагала
   I так боки натасовала,
   Що я Енею одказав.
   Тепер сам мусиш мiрковати,
   Чи треба жить, чи умирати;
   А лучше, якби в ум ти взяв

   122 I занедбав мою Лависю;
   Чи трохи в свiтi панночок?
   Ну, взяв би Муньку або Прiсю,
   Шатнувсь то в сей, то в той куток:
   ВIвашки, Мильцi, Пушкарiвку,
   I в Будища, i в Горбанiвку,
   Тепер дiвчат, хоть гать гати;
   Тепер на сей товар не скудно,
   I замужню украсть не трудно,
   Аби по норову найти".

   123 На слово се прийшла Амата
   I зараз в Турне i вп'ялась;
   Лобзала в губи стратилата
   I од плачу над тим тряслась.
   "Внапасть, - сказала, - не вдавайся
   I битися не поспiшайся,
   Як луснеш ти, то згину я;
   Без тебе нас боги покинуть,
   Латинцi i рутульцi згинуть,
   I пропаде дочка моя".

   124 Но Турн на се не уважає,
   I байдуже нi сльоз, нi слов;
   Гiнця к Енею посилає,
   Щоб битись завтра був готов.
   Еней i сам трусивсь до бою,
   Щоб сильною своєй рукою
   Головку Турну одчесать.
   А щоб повiрить Турна слову,
   Тож посила зробить умову,
   Як завтра виставляти рать.

   125 На завтра, тiлько що свiтало
   Уже народ заворушивсь;
   Все вешталося, все кишало,
   На бой дивитись всяк галивсь.
   Межовщики там розмiряли,
   Кiлочки в землю забивали,
   На знак, де вiйськовi стоять.
   Жрецi молитви зачитали,
   Олимпським в жертву убивали
   Цапiв, баранiв, поросят.

   126 Тут вiйсько стройними рядами
   В парадi йшло, мовби на бой;
   В празничнiй збруї, з прапорами,
   Всяк ратник чванився собой.
   Обидвi армiї стояли
   На тих межах, що показали;
   Мiж ними був просторий плець;
   Народ за вiйськом копошився,
   Всяк товпився, всяк лiз, тiснився,
   Побоїщу щоб зрiть кiнець.

   127 Юнона, як богиня, знала,
   Що Турну прийдеться пропасть,
   Iще в мiзку коверзовала,
   Щоб одвернуть таку напасть;
   Кликнула мавку вод Ютурну
   (Бо ся була сестриця Турну)
   I розказала їй свiй страх;
   Велiла швидче умудриться,
   На всякi хитрости пуститься,
   Щоб брата не строщили в прах.

   128 Як так на небi двi хитрили,
   Тут лагодились два на бой;
   Всi за свого богiв молили,
   Щоб власною своєй рукой
   Iзмiг врага в яєшню зм'яти.
   Рутульцi ж стали розмишляти,
   Що Турн їх може скиксовать;
   Уже заздалегiдь смутився,
   Iще нiчого, а скривився,
   Не лучше б бой сей перервать.

   129 На сей час Ютурна - мавка
   В рутульських подоспiла строй;
   I там вертiлася як шавка,
   I всiх скуйовдила собой.
   Камерта вид на себе взявши,
   Тут всiх учила толковавши,
   Що сором Турна видавать;
   Стид всiм стоять згорнувши руки,
   Як згине Турн терпiти муки,
   Дать шиї в кандали ковать.

   130 Все вiйсько сумно мурмотало,
   Сперва тихенько, послi в глас
   Гукнули разом: "Все пропало!"
   Щоб розмир перервать в той час.
   Ютурна фиглi їм робила,
   Шпаками кiбця затровила,
   I заєць вовка покусав.
   Такiї чуда небувалi
   Лаврентцi в добре толковали,
   Тулумнiй к битвi пiдтруняв.

   131 I перший стрелив на троянцiв,
   Гиллипенка на смерть убив;
   А сей був родом iз аркадцiв,
   То землякiв на гнiв пiдвiв.
   Отак оп'ять зiрвали сiчу!
   Бiжать один другому встрiчу,
   Хто з шаблею, хто з палашем;
   Кричать, стрiляють, б'ють, рубають,
   Лежать, втiкають, доганяють;
   Все вмиг зробилось кулiшем.

   132 Еней, правдивий чолов'яга,
   Побачивши такий нелад,
   Що вража, зрадивши, ватага
   Послать фригiйцiв дума в ад,
   Кричить: "Чи ви осатанiли?
   Адже ми розмир утвердили!
   Ми з Турном поб'ємось однi".
   Но вiдкiль стрiлка не взялася
   I спотиньга в стегно вп'ялася,
   I кров забризкала штани.

   133 Еней од рани шкандибає
   В кровi iз строю в свiй намет;
   Його Асканiй проважає,
   Либонь i пiд руку ведеть.
   Уздрiв се Турн, возвеселився,
   Розприндився i розхрабрився
   I на троянцiв полетiв:
   То б'є, то пха або рубає,
   Iз трупiв бурти насипає,
   Хотьби варить на сто котлiв.

   134 I перших Фiла, Тамариса
   На землю махом поваляв;
   Потiм Хлорея, Себариса,
   Мовби комашок, потоптав;
   Дарету, Главку, Ферсилогу
   Поранив руки, шию, ногу;
   Навiк калiками зробив.
   Побив багацько Турн заклятий,
   Не трохи потоптав зикратий,
   В кровi так, мов в багнi, бродив.

   138 Коробилась душа Енея,
   Що Турн троянцiв так локшив;
   Стогнав жалчiше Прометея,
   Бо був од рани єлє жив.
   Я пид, цилюрик лазаретний,
   Був знахур в порошках нешпетний,
   Лiчить Енея приступав:
   По локтi руки засукає,
   За пояс поли затикає,
   Очками кирпу осiдлав.

   136 I зараз приступивши к дiлу,
   Вiн шпеник в ранi розглядав;
   Прикладовав припарки к тiлу
   I шилом в ранi колупав.
   I шевську смолу прикладає,
   Но все те трохи помагає;
   Япид сердешний чує жаль!
   Обценьками питавсь, клiщами,
   Крючками, щипцями, зубами,
   Щоб вирвать проклятущу сталь.

   137 Венери серце засвербiло
   Од жалю, що Еней стогнав;
   Пiдтикавшись - ану за дiло;
   I Купидончик не гуляв.
   Шатнулись, разних трав нарвали,
   Зцiлющої води примчали,
   Гарлемпських капель пiддали,
   I, все те вкупi сколотивши,
   Якiсь слова наговоривши,
   Енею рану полили.

   138 Таке лiкарство чудотворне
   Боль рани зараз уняло,
   I стрiлки копiй це упорне
   Без працi винятись дало.
   Еней наш знова ободрився,
   Пальонки кубком пiдкрепився,
   В пайматчину одiгся бронь.
   Летить оп'ять врагiв локшити,
   Летить троянцiв ободрити,
   Роздуть в них храбрости огонь.

   139 За ним фригiйськi воєводи,
   Що тьху, навзаводи летять;
   А вiйсько - в лотоках як води
   Ревуть, все дном наверх вертять.
   Еней лежачих не займає,
   Утiкачiв нiзащо має,
   А Турна повстрiчать бажа.
   Хитрить лукавая Ютурна,
   Яким би побитом їй Турна
   Спасти од смертного ножа.

   140 На хитрости дiвчата здатнi,
   Коли їх серце защемить;
   I в ремеслi сiм так понятнi,
   Сам бiс їх не перемудрить.
   Ютурна з облака злетiла,
   Зiпхнула братня машталiра
   I стала коней поганять;
   Бо Турн ганяв тогдi на возi,
   Зикратий же лежав в обозi,
   Не в силах бiгать нi стоять.

   141 Ютурна, кiньми управляя,
   Шаталась з Турном мiж полкiв,
   Як од хортiв лиса виляя,
   Спасала Турна од врагiв.
   То з ним наперед виїзжала,
   То вмиг в другий кiнець скакала,
   То не туда, де був Еней.
   Сей бачить хитрость тут непевну,
   Трусливость Турнову нiкчемну,
   Нап'явсь в погонь зо всiх гужей.

   142 Пустивсь Еней слiдити Турна
   I дума з ока не спустить;
   Но мавка хитрая Ютурна
   I тут найшлася кулю злить.
   К тому ж Мессап, забiгши збоку,
   Зрадливо, зо всього наскоку,
   Пустив в Енея камiнець;
   Но сей, по щастю, ухилився
   I камiнцем не повредився,
   З султана ж тiлько збивсь кiнець.

   143 Еней, таку уздрiвши зраду,
   Великим гнiвом розпаливсь;
   Гукнув на всю свою громаду
   I тихо Зевсу помоливсь.
   Всю рать свою вперед подвинув
   I разом на врагiв нахлинув,
   Велiв всiх сiкти та рубать.
   Пiшли латинцiв потрошити;
   Рутульцiв шпиговать, кришити
   Та ба! Як Турна б нам достать.

   144 Тепер без сорома признаюсь,
   Що трудно битву описать;
   I як нi морщусь, нi стараюсь,
   Щоб гладко вiршi шкандовать,
   Та бачу по моєму виду,
   Що скомпоную панихиду.
   Зроблю лиш розпис iменам
   Убитих воїнiв на полi
   I згинувших тут по неволi
   Для примхи їх князькiв душам.

   145 На сей баталиї пропали:
   Цетаг, Танаїс i Толон;
   Од рук Енеєвих лежали
   Порiзанi: Онит, Сукрон.
   Троянцiв Гiлла i Амiка
   Зiпхнула в пекло Турна пiка...
   Та де всiх поiменно знать?
   Там вороги всi так змiшались,
   Стiснились, що уже кусались,
   Руками ж нiльзя i махать.

   146 Як ось i сердобольна мати
   Енею хукнула в кабак,
   Велiв, щоб штурмом город брати,
   Рутульських перебить собак.
   Столичний же Лаврент достати,
   Латину з Турном перцю дати;
   Бо цар в будинках нi гу-гу.
   Еней на старших галасає,
   Мерщiй до себе їх ззиває
   I мовить, ставши на бугру:

   147 "Моєї мови не жахайтесь
   (Бо нею управля Зевес)
   I зараз з вiйськом одправляйтесь
   Брать город, де паршивий пес,
   Латин зрадливий п'є сивуху,
   А ми б'ємось зо всього духу.
   Iдiть палiть, рубайте всiх;
   Громадська ратуш, зборнi iзби
   Щоб наперед всього iзслизли,
   Амату ж зав'яжiте в мiх".

   148 Сказав, i вiйсько загримiло,
   Як громом, разним оружжям;
   Построїлось i полетiло
   Простесенько к градським стiнам.
   Огнi через стiну шпурляли,
   До стiн драбини приставляли
   I хмари напустили стрiл.
   Еней, на город руки знявши,
   Латина в зрадi укорявши,
   Кричить: "Латин вина злих дiл".

   149 Якиї в городi остались,
   Злякались од такой бiди,
   I голови їх збунтовались,
   Не знали утiкать куди.
   Однi тряслись, другi потiли,
   Ворота одчинять хотiли,
   Щоб в город напустить троян.
   Другi Латина визивали,
   На вал полiзти принуждали,
   Щоб сам спасав своїх мирян.

   150 Амата, глянувши в вiконце,
   Уздрiла в городi пожар;
   Од диму, стрiл затьмилось сонце;
   Напав Амату сильний жар.
   Не бачивши ж рутульцiв, Турна,
   Вся кров скипiлася зашкурна,
   I вмиг царицю одур взяв.
   Здалося їй, що Турн убитий,
   Через неї стидом покритий,
   Навiк з рутульцями пропав.

   151 їй жизнь зробилася немила,
   I осоружився ввесь свiт.
   Себе, олимпських кобенила;
   I видно iзо всiх примiт,
   Що глузд остатнiй потеряла;
   Бо царськеє обрання рвала,
   I в самiй смутнiй сiй порi,
   Очкур круг шиї обкрутивши,
   Кiнець за жердку зачепивши,
   Повiсилась на очкурi.

   152 Амати смерть ся бусурманська
   Як до Лавинiї дойшла,
   То крикнула "уви!" з-письменська,
   По хатi гедзатись пiшла.
   Одежу всю цвiтну порвала,
   А чорну к церi прибирала,
   Мов галка нарядилась вмах;
   В маленьке зеркальце дивилась,
   Кривитись жалiбно училась
   I мило хлипати в сльозах.

   153 Такая розiмчалась чутка
   В народi, в городi, в полках,
   Латин же, як старий плохутка,
   Устояв ледве на ногах.
   Тепер вiн берега пустився
   i так злиденно iскривився,
   Що став похожим на верзун.
   Амати смерть всiх сполошила,
   В тугу, в печаль всiх утопила,
   Од неї звомпив сам пан Турн.

   154 Як тiлько Турн освiдомився,
   Що дав царицi смерть очкур,
   То так на всiх остервенився,
   Пiдстрелений мов дикий кнур.
   Бiжить, кричить, маха руками
   I грiзними велить словами
   Латинцям i рутульцям бой
   З енеївцями перервати.
   Якраз противнi супостати,
   Утихомирясь, стали в строй.

   155 Еней од радости не стямивсь,
   Що Турн виходить битись з ним
   Оскалив зуб, на всiх оглянувсь
   I списом помахав своїм.
   Прямий, як сосна, величавий,
   Бувалий, здатний, тертий, жвавий,
   Такий, як був Н е ч е с а-князь;
   На нього всi баньки п'ялили,
   I сами вороги хвалили,
   Його любив всяк - не боявсь.

   156 Як тiлько виступили к бою
   Завзята пара ватажкiв,
   То, зглянувшися мiж собою,
   Зубами всякий заскрипiв.
   Тут хвись! шабельки засвистiли,
   Цок-цок! - i iскри полетiли;
   Один другого полосять!
   Турн перший зацiдив Енея,
   Що з плеч упала i керея,
   Еней був поточивсь назад.

   157 I вмиг, прочумавшись, з наскоком
   Еней на Турна напустив,
   Оддячивши йому сто з оком,
   I вражу шаблю перебив.
   Яким же побитом спастися?
   Трохи не лучше уплестися?
   Без шаблi нiльзя воювать.
   Так Турн зробив без дальней думки,
   Я к кажуть пiдобравши клунки,
   Ану! Чим тьху навтiки драть.

   158 Бiжит пан Турн i репетує,
   I просить у своїх меча;
   Нiхто сердеги не ратує
   Од рук троянська силача!
   Як ось iще перерядилась
   Сестриця i пред ним явилась
   I в руку сунула палаш;
   Оп'ять шабельки заблищали,
   Оп'ять панцирi забряжчали,
   Оп'ять пан Турн оправивсь наш.

   159 Тут Зевс не втерпiв, обiзвався,
   Юнонi з гнiвом так сказав:
   "Чи ум од тебе одцурався?
   Чи хочеш, щоб тобi я дав
   По панiстарiй блискавками?
   Бiда з злосливими бабами!
   Уже ж вiстимо всiм богам:
   Еней в Олимпi буде з нами
   Живитись тими ж пирогами,
   Якi кажу пекти я вам.

   160 Безсмертного ж хто ма убити?
   Або хто може рану дать?
   Про що ж мазку мирянську лити?
   За Турна щиро так стоять?
   Ютурна на одну проказу,
   I певне по твому приказу,
   Палаш рутульцю пiддала.
   I поки ж будеш ти бiситься?
   На Трою i троянцiв злиться?
   Ти зла їм вдоволь задала".

   161 Юнона в первий раз смирилась,
   Без крику к Зевсу рiч вела:
   "Прости, паноче! проступилась,
   Я, далебi, дурна була;
   Нехай Еней сiдла рутульця,
   Нехай спиха Латина з стульця,
   Нехай поселить тут свiй рiд.
   Но тiлько щоб латинське плем'я
   Удержало на вiчне врем'я
   Iмення, мову, вiру, вид".

   162 "Iноси! сiлькiсь! як мовляла", -
   Юнонi Юпитер сказав.
   Богиня з радiщ танцювала,
   А Зевс метелицю свистав.
   I все на шальках розважали,
   Ютурну в воду одiслали,
   Щоб з братом Турном розлучить;
   Бо книжка Зевсова з судьбами,
   Не смертних писана руками,
   Так мусила установить.

   163 Еней махає довгим списом,
   На Турна мiцно наступа,
   "Тепер, - кричить"---. пiдбитий бiсом,
   Тебе нiхто не захова.
   Хоть як вертись i одступайся,
   Хоть в вiщо хоч перекидайся,
   Хоть зайчиком, хоть вовком стань,
   Хоть в небо лiзь, ниряй хоть в воду,
   Я витягну тебе спiдсподу
   I розмiзчу погану дрянь".

   164 Од сей бундючної Турн речi
   Безпечно усик закрутив
   I зжав свої широкi плечi,
   Енею глуздiвно сказав:
   "Я ставлю рiч твою в дурницю;
   Ти в руку не пiймав синицю,
   Не тебе, далебiг, боюсь.
   Олимпськi нами управляють,
   Вони на мене налягають,
   Пред ними тiлько я смирюсь".

   165 Сказавши, круто повернувся
   I камень пудiв в п'ять пiдняв;
   Хоть з працi трохи i надувся;
   Бо бач, не тим вiн Турном став.
   Не та була в нiм жвавость, сила,
   Йому Юнона iзмiнила;
   Без богiв ж людська моч пустяк.
   Йому i камень iзмiняє,
   Енея геть не долiтає,
   I Турна взяв великий страх.

   166 В таку щасливую годину
   Еней чимдуж спис розмахав
   I Турну, гадовому сину,
   На вiчний поминок послав;
   Гуде, свистить, несеться пiка,
   Як зверху за курчам шульпiка,
   Торох рутульця в лiвий бiк!
   Простягся Турн, як щогла, долi,
   Качається од гiркой болi,
   Клене олимпських єретик.

   167 Латинцi од сього жахнулись,
   Рутульцi галас пiдняли,
   Троянцi глумно осмiхнулись,
   В Олимпi ж могорич пили.
   Турн тяжку боль одолiває,
   К Енею руки простягає
   I мову слезную рече:
   "Не жизни хочу я подарка;
   Твоя, Анхизович, припарка
   За Стикс мене поволоче.

   168 Но єсть у мене батько рiдний,
   Старий i дуже ветхих сил;
   Без мене вiн хоть буде бiдний,
   Та свiт менi сей став не мил;
   Тебе о тiм я умоляю,
   Прошу, як козака, благаю,
   Коли менi смерть задаси,
   Одправ до батька труп дублений;
   Ти будеш за сiє спасений,
   На викуп же, що хоч, проси".

   169 Еней од речi сей змя'гчився
   I меч пiнятий опустив;
   Трохи-трохи не прослезився
   I Турна ряст топтать пустив.
   Аж зирк - Палантова лядунка
   I золота на нiй карунка
   У Турна висить на плечi.
   Енея очi запалали,
   Уста од гнiву задрижали,
   Ввесь зашарiвсь, мов жар в печi.

   170 I вмиг, вхопивши за чуприну,
   Шкереберть Турна повернув,
   Насiв колiном злу личину
   I басом громовим гукнув:
   "Так ти троянцям нам для смiха
   Глумиш з Паллантова доспiха
   I думку маєш буть живим?
   Паллант тебе тут убиває,
   Тебе вiн в пеклi дожидає,
   Iди к чортам дядькам своїм".

   171 3 сим словом меч свiй устромляє
   В роззявлений рутульця рот
   I тричi в ранi повертає,
   Щоб бiльше не було хлопот.
   Душа рутульська полетiла
   До пекла, хоть i не хотiла,
   К пану Плутону на бенькет.
   Живе хто в свiтi необачно,
   Тому нiгде не буде смачно,
   А бiльш, коли i совiсть жметь.



   КОМЕНТАР ДО "ЕНЕЇДИ" IВАНА КОТЛЯРЕВСЬКОГО ТА ЙОГО IСТОРIЯ
   Настiйну потребу  в  розгорнутому  коментарi  до  першого  твору  нової
української лiтератури розумiє кожний, хто читав "Енеїду". Ще в  столiтнiй
ювiлей першого видання "Енеїди" (1898)  ставилося  питання  про  створення
коментаря, без якого уже тодi, коли принаймнi в домашньому  побутi  народу
було чимало спiльного з добою Iвана Котляревського, багато що  в  "Енеїдi"
залишалося неясним. Але нi в днi столiтнього ювiлею великого твору,  нi  в
днi урочистого вiдкриття пам'ятника на  могилi  Котляревського  в  Полтавi
(1903), нi пiзнiше  далi  добрих  намiрiв  справа  не  пiшла.  У  науковiй
лiтературi iнколи навiть висловлювалася,  а  коли  не  висловлювалася,  то
мовчки сприймалася думка, що з'ясування  побутово-етнографiчних  реалiй  в
"Енеїдi" - дiло другорядне.
   Уже позаду 200-рiчний ювiлей з дня  народження  Котляревського,  не  за
горами 200-рiччя першого видання "Енеїди", а у великiй бiблiографiї  праць
про поему маємо лише одну  статтю,  присвячену  данiй  темi,  -  "Побутова
старовина в "Енеїдi" I. П. Котляревського" Миколи Сумцова, опублiковану ще
у 1905 р. Судячи iз змiсту, тут iменитий український етнограф по  пам'ятi,
не   звертаючись   до   друкованих   джерел,   пояснив   кiлька   десяткiв
старожитностей i, ясна рiч, далеко  не  вичерпав  визначеної  у  заголовку
теми. Стаття показує, який прекрасний  коментар  до  дивовижного  творiння
Котляревського мiг би укласти Сумцов i якої значної шкоди зазнала культура
нашого народу, що нi вiн,  нi  хтось  iнший  з  учених,  ближчих  до  доби
письменника, не взявся до такої працi.
   Вiдгукуючись на появу статтi Миколи Сумцова, лiтературознавець  Михайло
Мочульський писав: "...Наша наукова критика ще не зробила досi нiчого, щоб
пояснити та зробити приступною для загалу ту цiкаву  поему.  Наша  критика
обертається лише в хибнiм колi утертих фаз, доторкається "Енеїди"  зверха,
й нiкому досi не забаглося пiрнути на її дно, щоб як слiд з'ясувати її..."
   Сумцов обiбрав собi цiкаву й живу тему: вiн мав подати в  своїй  статтi
вислiди над побутовим боком "Енеїди"; на жаль, одначе шановний професор не
дав нам того, чого слiд було сподiватися по нiм. Вiн лише торкнувся  своєї
теми, але не поглибив її, поставив  багато  питань,  але  не  дав  на  них
вiдповiдi. Тим-то стаття, хоч не без  певних  цiкавих  вказiвок  -  мусить
розчарувати".
   Присуд  М.  М.  Мочульського,  якщо   сприймати   його   в   iсторичнiй
перспективi, видається надто суворим. I нинi значення працi М. Ф.  Сумцова
не зменшилося, а навпаки, зросло. Крiм того, вже на той час у працях П. Г.
Житецького, I. М. Стешенка, I. Я. Франка, iнших авторiв можна було  знайти
значний матерiал для коментаря. Коли його додати до словничка чи  примiток
у кiнцi книги, без яких не обходилося,  за  поодинокими  винятками,  жодне
видання  "Енеїди",  починаючи  вiд  першого,  то  це  вже  було   солiдним
фундаментом для коментаря. Значний внесок  у  справу  створення  коментаря
зробили такi радянськi лiтературознавцi, як I. Я. Айзеншток, А. П. Шамрай,
П. К. Волинський, Є. П. Кирилюк.[1]
   Одначе коментаря до "Енеїди" в сучасному значеннi  цього  слова  ще  не
маємо. А час не стоїть, стрiмко змiнюється життя всього народу та  окремих
його верств. Що ж до села, то в його побутi тiльки за перiод пiсля Великої
Вiтчизняної вiйни сталося бiльше змiн, нiж за кiлька  столiть  перед  тим.
Поколiння, дитинство i юнiсть якого пройшли в українському селi 30 -  40-х
рокiв XX ст.,  знало  i  патрiархальну  хату  та  дворище  з  вiдповiдними
предметами домашнього й господарського  вжитку,  i  домоткане  полотно,  i
вiтряки, i водянi млини. Про коней та волiв, якi  були  основною  тягловою
силою в господарствi, й говорити не доводиться. А для  повоєнних  поколiнь
все це - давнина, екзотика.
   "Енеїда" Iвана Котляревського - виняткове художнє явище. Хоч на великiй
травестiї   вiдбився,   та    й    не    мiг    не    вiдбитися,    поступ
суспiльно-лiтературної думки  та  поглядiв  самого  автора  вподовж  трьох
десяткiв рокiв працi над нею, "Енеїда" становить собою напрочуд викiнчену,
струнку цiлiсть, гармонiйну єднiсть змiсту та  форми.  Травестiя  не  може
зовсiм вiдiрватися вiд сюжетної канви першотвору, одначе i в рамках даного
жанру   блискуче   виявилися   оригiнальнiсть,   гнучкiсть   i   багатство
композицiйних засобiв Iвана Котляревського. По старiй  канвi  вiн  смiливо
вимальовує новi узори, по-своєму  компонує  матерiал,  коли  це  зумовлено
художньою  доцiльнiстю,  самим  духом  вiдтворюваного  життя,  свiтоглядом
українського народу тiєї доби.
   Вiзьмемо хрестоматiйне мiсце - картини пекла у третiй частинi поеми,  в
яких Котляревський далеко вiдступає вiд  Вергiлiя.  Грiшники  розмiщенi  в
пеклi за певною системою, за величиною грiхiв. Разом з тим пекло  вiдбиває
лад та iєрархiю тогочасного суспiльства. Перелiк грiхiв,  за  якi  карають
людей у пеклi, їх градацiя залежно вiд суворостi кари - то  власне  кодекс
моралi українського народу в дану iсторичну епоху. Цей кодекс виражений  у
поемi  так  глибоко  й  точно,  поданий   у   такому   сконденсованому   й
систематизованому виглядi, що у всiй нашiй лiтературнiй спадщинi  минулого
важко знайти подiбний твiр.
   Мав рацiю сучасник зачинателя нової української лiтератури етнограф  I.
Кулжинський, коли писав:  "Борг  справедливостi  вимагає,  щоб  ми  склали
подяку пановi Котляревському за його "Енеїду". Ми певнi, що  ся  прекрасна
пародiя [тiльки не пародiя, а  травестiя  -  О.  С.]  дiйде  до  наступних
поколiнь i  нею  будуть  займатися  так,  як  тепер  займаються  рунiчними
написами або стародавнiми медалями, якi зберiг безпощадний час".
   "Енеїда" - енциклопедiя народного життя. Мало не кожна строфа поеми для
тих, хто умiє ту енциклопедiю читати, може  розгорнутися  в  цiлу  наукову
розвiдку про той чи iнший аспект сучасної I. Котляревському дiйсностi.
   Письменник завжди дотримувався  живої  правди  життя,  яка  повнокровно
струмує в кожному рядку поеми.  Зрозумiти  предмет,  явище,  подiю,  iм'я,
назване в поемi, - тiльки половина  справи.  Друга,  не  менш  важлива,  -
з'ясувати, в якому контекстi твору, а разом з тим  i  реальної  дiйсностi,
iсторичної доби постає все, що складає змiст поеми. У нiй не те що строфи,
- рядка,  жодного  слова  немає,  вжитого  просто  так,  для  зв'язку  мiж
епiзодами. Все працює, все несе смислове навантаження, кожне слово -  там,
де йому належить бути. I в усьому - виняткове  знання  буття  українського
народу, його психологiї, його характеру.
   При цьому будь-який коментар не може дати єдиного ключа, який допомагав
би вiдкривати всi художнi  секрети  "Енеїди".  В  картинах  пекла  -  одна
художня iдея, в iнших, порiвняно простих епiзодах, - iнакша, теж пiдказана
вiдтворюваним життям. Скажiмо, наїдки на численних обiдах троянцiв  завжди
називаються в такому порядку, в якому їх подавали на стiл. Iнший порядок -
у перелiку наїдкiв праведникiв у раю. Це переважно дитячi ласощi. Спочатку
залежно  вiд  їх   популярностi   названi   покупнi   ласощi,   базарнi[2]
("Сластьони, коржики, стовпцi";  III,  118),  потiм  -  доступнiшi  дiтям,
натуральнi - з городiв,  садiв,  поля,  лiсу.  Останнi  названi  в  такому
порядку, в якому протягом весни - лiта - осенi ними ласують дiти ("Часник,
рогiз, паслiн, кислицi, Козельцi, терн, глiд, полуницi"; III, 118).
   Складнiший випадок: на бенкетi у Дiдони починають грати музики.  Першим
- iнструмент нижчої тональностi - бандура, за нею послiдовно вступають все
голоснiшi - сопiлка, дудка, скрипка. Кожному iнструментовi,  його  мелодiї
вiдведений рядок, звукова  iнструментовка  якого  вiдбиває  дану  мелодiю.
Наступний накладається на попереднiй, коли той уже  подав  голос.  Подiбне
спостерiгається в народнiй музицi.
   Або ще  такий  приклад.  Бiля  входу  в  пекло  рiзнi  людськi  хвороби
вишикуванi пiд командою смертi залежно вiд їхньої небезпеки,  причинюваних
людям втрат: вiд чуми, яка, скажiмо, у XVIII ст. бiльше скосила людей, нiж
усi вiйни за цей час, до  порiвняно  з  нею  невинної  бешихи  (III,  45).
Зображенi на щитi Енея персонажi українських народних  казок  розмiщенi  й
вiдповiдно названi залежно вiд їх популярностi - вiд  Iвасика-Телесика  до
нинi зовсiм забутого, взятого з перекладних лицарських  романiв  Марципана
(V, 45).
   Втiм не будемо попереджати коментар i  далi  множити  приклади.  Додамо
тiльки, що навiть вiдсутнiсть у тому  чи  iншому  життєвому  ряду  реалiї,
персонажа, з сучасного погляду належного сюди, не випадковiсть i має  своє
iсторичне  пояснення.  Так,  серед  вишикуваних  понад  дорогою  в   пекло
грiшникiв зустрiчаємо i "сiмейну групу" (III, 46). Тут дружини,  свекрухи,
мачухи, вiтчими, тестi, зятi, свояки,  шурини,  брати,  зовицi,  невiстки,
ятровки - всi, хто мiг отруювати життя  своїм  рiдним.  У  довгiй  шерензi
вiдсутня тiльки та, якiй сучасний читач вiдвiв би перше  мiсце  з  правого
флангу,  -  теща.  Це  тому,  що  в  патрiархальнiй  сiм'ї  (iншої   сiм'ї
Котляревський знати не мiг) мати невiстки, дружини не мала нiякого впливу,
нiяких прав. Вона могла грати роль тiльки  ангела-хранителя,  жалiбницi  й
порадницi своєї дочки та її дiтей i саме такою виступає у народних  пiснях
минулого. Значення тещi в  сiмейному  укладi  стало  зростати  пiзнiше,  з
посиленням емансипацiї жiнки та занепадом патрiархальних засад.
   Звичайно,  Котляревський  не  перший  вдався  до  побудови   пiдказаних
життєвою логiкою словесних  рядiв.  Вони  притаманнi  народнiй  мовi,  яку
письменник зробив мовою лiтератури. Хоча б елементарне "хлiб-сiль",  "борщ
та каша" - в першому випадку цi поняття стоять в порядку їх важливостi для
людини, в другому - за черговiстю споживання.
   Або вiзьмемо портрети i характеристики персонажiв у  поемi.  Тринадцять
слiв  i  словосполучень  використовує  I.  Котляревський  для   змалювання
портрета "бабищi старої" Сiвiлли, шiстнадцять - опису  зовнiшностi  Харона
(з них тiльки на сорочку - п'ять), вiсiмнадцять - для  зображення  дiвочої
краси i доброї вдачi  Лависi  тощо.  Вся  поема  тримається  на  словесних
блоках, кожний з яких має свою  особливу  мiкроструктуру,  свою  внутрiшню
єднiсть. Цi блоки - вишикуванi в ряд реалiї, люди, подiї. Ряди  й  ознаки,
за   якими   вони   будуються    (послiдовнiсть:    просторова,    вiкова,
iсторико-хронологiчна; iєрархiя: суспiльна, сiмейна, церковна,  вiйськова,
цехова i т. д.), такi ж  численнi  й  рiзноманiтнi,  як  i  в  тогочасному
реальному   життi.   В   цьому   надзвичайно   цiнна   прикмета   реалiзму
Котляревського i неминуще пiзнавальне значення його поеми. Укладач прагнув
вiдбити це в коментарi.
   "Енеїда"[3] - також енциклопедiя культури  смiху  українського  народу.
Смiх за своєю природою  протилежний  однозначностi,  сталостi,  заданостi.
Найбiльшi труднощi для укладача коментаря становить не так  великий  обсяг
матерiалу, що потребує  пояснення,  як  його  бурлескно-iронiчна  природа,
невичерпно-винахiдливе, пiдступно-тонке комiчне  обiгрування,  несподiване
змiшування  дiйсностi  й  вигадки,  високого  й  низького,  серйозного   й
нiсенiтницi,  нарештi,  зумовлений  жанром  травестiї  двоїстий   характер
зображуваного.  Як  у  подвiйних,  накладених  одна  на  одну   кольорових
картинках,  вiд  непомiтної  на   око   змiни   ракурсу   антична   богиня
перетворюється в старосвiтську українську молодицю,  воїни  Вергiлiя  -  в
запорiзьких козакiв. У рядi випадкiв  нелегко  встановити  реальну  основу
зображуваного.
   Так, стара нянька Амати - жiнки царя Латина, за аренду хутора, в  якому
"ставок був, гребля i садок",  давала  "чиншу  до  двора",  тобто  платила
царевi податок. Повiдомляється, з чого складається той чинш:
   Ковбас десяткiв з три Латину,
   Лавинiї к Петру мандрик,
   Аматi в тиждень по алтину,
   Три хунти воску на ставник;
   Льняної пряжi три пiвмiтки,
   Серпанкiв вiсiм на намiтки
   I двiстi валяних гнотiв. (IV, 76)
   Розмiри чиншу тут комiчно обiгранi, зменшенi. Ковбаси й коржi на  Петра
- власне, не чинш, а подарунок, ралець, з  яким  прийнято  було  ходити  в
гостi. Алтин - дрiбна монета, вартiсть якої дорiвнювала трьом копiйкам.
   "Три хунти воску" - теж надзвичайно мала данина (1 фунт - 409,5 грама).
Тiльки вiсiм серпанкiв та двiстi гнотiв -  це  вже  щось  схоже  на  чинш.
Розмiри чиншу пiдсилюють комiзм заключних рядкiв строфи:
   Латин од няньки наживався,
   Зате ж за няньку i вступався,
   За няньку хоть на нiж готiв. (IV, 76)
   Певно можна судити лише про  те,  що  чинш  мав  переважно  натуральний
характер. Подiбнi випадки в поемi непоодинокi.
   Iван Котляревський спирався на давнi традицiї українського письменства.
Вiзьмемо твiр, близький за жанром до його поеми, -  "Казання  руське".  Це
пародiя на проповiдь православного попа, вперше опублiкована й  розглянута
в контекстi української лiтератури в  книзi  Леонiда  Махновця  "Сатира  i
гумор української прози XVI - XVIII ст." (1964). "Казання руське" написане
в другiй половинi XVII ст., принаймнi за  сто  рокiв  до  першого  видання
"Енеїди"  (найпiзнiше  1697)  тогочасною   українською   розмовною   мовою
пiвнiчно-захiдного  Полiсся   якимось   дяком-бакаляром.   Мова   частково
ритмiзована в дусi народних приповiдок та  вiршiв  i,  що  в  даному  разi
важливо, ряснiє структурами, близькими до словесних рядiв "Енеїди".  Взята
бiблiйна тема - сотворiння свiту Всевишнiм, до неї  прилучена  апокрифiчна
iсторiя "побратання, покумання" Люципера та  архангела  Михайла.  Наведемо
уривок:
   "Перед початком, мої дiтоньки, свiта не било нiчого, Хоць запали  -  то
би не тресло. Нiчого нiкому не далося анi видати, анi вiдати... Чи скажете
ж ви мнє, мої дiтоньки, где на той час господь бог пробивав, що єв i пив i
що теж робив, коли неба i землi не било? А правда мовчите, бо не знаєте, з
чого господь бог сотворив? Наперед сотворив небо i землю. На небi сотворив
ангели сребряниї, золотиї, мальованиї,  з  очима  соколовими.  Под  небеси
сотворив птакi - ворони, сороки, круки, кавки, вороб'ї i тетери. На  землi
сотворив свинi, корови, воли, медведi i вовчиська. Так же сотворив лисицi,
горностаї, коти, мишi i iнше преутiшниє звєрата. I  побудував  їм  господь
рай, плотом моцним огородил i полатью єго подперл. Там же  насєяв  дубини,
грабини, лєщини, ольшини. В огородах насєяв свокли, репи, редьки,  морхви,
пастернаку i iншого хвасту i дерева. I ходит  собе  господь,  глядит,  щоб
якоє порося не вилєзло. Коли о[д]ним оком  глянет  на  небо,  аж  ся  небо
засолопило, слонце уха спустило i звiсило..."
   Недарма Леонiд Махновець[4] вiдзначив, що "Казання  руське"  -  "просто
нова сторiнка в iсторiї давньої української лiтератури, її iдей i образiв,
що примушує переглянути деякi усталенi погляди".  Зокрема,  це  стосується
думки про те, що пародiйно-травестiйна лiтература у нас  досягає  значного
розвитку тiльки у XVIII ст., оскiльки "Казання руське",  написане  в  XVII
ст., - досконалий зразок такої лiтератури.  У  ньому  тонко  спародiйована
проповiдь простодушного, неосвiченого православного попа. Одначе  вiн  сам
дуже  високої  думки  про  свою  освiченiсть  i  звертається  до  прихожан
поблажливо-звисока ("Чи скажете ж ви мнє, мої дiтоньки,  где  на  той  час
господь бог пробивав?.. А правда мовчите,  бо  не  знаєте...").  Далi  пiп
плете (з ортодоксального церковного погляду) єресь, за яку його щонайменше
треба було б позбавити духовного сану. Але як живо i правдиво  вiдображено
у проповiдi свiт, у якому живуть люди!  В  нiй  створенi  богом  ангели  -
"сребряниї, золотиї, мальованиї", взятi, звичайно ж, з iкон та малювань на
релiгiйнi теми, якi були перед очима  попа  i  мирян  тут  же,  в  церквi.
Спускаючись вiд ангелiв нижче й нижче,  бог  творить  птиць,  свiйських  i
диких тварин, лiс, городину - все, що оточувало полiщука, з чого вiн  жив.
У кожному з наведених рядкiв вгадується  система,  реалiя  стоїть  у  ряду
подiбних вiдповiдно до її мiсця у природi, в життi людини.
   У подальшiй апокрифiчнiй легендi про Люципера i архангела  Михайла,  як
вони разом "робляли, пивали", а потiм побилися, - уже не статичнi ряди,  а
епiзод з динамiчним сюжетом. Цю динамiку несе в собi граматична  побудова.
Дiєслова "побратав, посватав, покумав" за формою - однорiднi, за змiстом -
нi. В цьому криється гумористична сiль. Побратими, так само як i брати  по
кровi, у вiдносини сватiвства i кумiвства уже вступати не можуть.
   Очевидний  для  людей  того   часу   алогiзм,   який   демонструє   всю
неприроднiсть союзу мiж нечистою силою i ангелом. Разом з тим  i  словесна
гра, переведення оповiдi в невiдповiдний змiстовi епiчний  план.  Звичайна
бiйка з  п'яних  очей  -  тимчасом  у  її  змалюваннi  поряд  з  побутовою
грубо-зниженою лексикою прориваються елементи стилю пiсень  та  казок  про
подвиг героїв (подiбне бачимо в жартiвливiй народнiй пiснi "Ой що ж то  за
шум учинився"). Михайло  "скочит  з  великим  галасом  до  Люципера",  той
"Михайла хопит в щоку, аж ся поточив", i тут же Михайло "кинеться до оружя
- до ножа, до чечуги, до мачуги, до меча, до бича, до самопалу,  щоб  бити
Люципера непомалу", "то по руках,  то  по  ногах,  то  по  плечах.  Посєк,
порубав, покалєчив i  к  чорту  на  землю  струтив".  Звернiмо  увагу,  що
властива народним казанням про героїв ритмiзована мова з'являється саме  в
описi бiйки-битви. Зазначимо також, що тут названо мало не всю ручну зброю
тих часiв.
   Яскраво   виявлений   у   "Казаннi   руському"    ще    один    елемент
бурлескно-травестiйного стилю. Пародiйно  знижений  не  тiльки  найстарший
ангел, а й сам бог. Могутнiй вседержитель, що творить свiт i  все  суще  в
ньому, - в ролi свинопаса. Названа професiя була малоповажаною  в  народi,
"свинарем", "свинопасом" завжди глумливо-зневажливо називали нетямущу,  нi
до чого не здатну людину. Мало того, що бог фiгурує в ролi  свинопаса  ("I
ходит  собє  господь,  глядит,  щоб  якоє  порося  не  вилєзло"),   навiть
навколишнiй свiт переломлюється в його свiдомостi  по-свинарському  ("Коли
о[д)ним оком глянет на небо, аж ся небо засолопило, слонце уха спустило  i
звiсило"). Сонце в подобi каплоухої свинi! Сонце свинопаса!
   Гумористично-знижене  зображення  бога,  iнших   бiблiйно-євангельських
персонажiв справедливо  пов'язують  з  вивiльненням  європейських  народiв
з-пiд гнiту  релiгiйних  догм,  з  iдеями  Вiдродження,  вiльнодумством  i
критицизмом передодня нових часiв.
   Все це так,  але  для  з'ясування  суттєвої  прикмети  гумору  "Енеїди"
Котляревського,  гумору  українського   народу   взагалi,   дуже   важливо
наголосити ще й на iнший момент. У фольклорi висмiювання високого, святого
- не завжди заперечення, повалення авторитету. Все суще неоднозначне,  має
рiзнi, в  тому  числi  високi  й  комiчнi  сторони[5].  Дану  самоочевидну
дiалектичну єднiсть протилежностей в теорiї визнавали  i  визнають  нiбито
всi, а на  практицi  її  люто  заперечували  i  заперечують  ортодокси  та
фанатики всiх часiв.
   Висмiювання найвищих авторитетiв  у  "Енеїдi",  "Казаннi  руському"  чи
якомусь iншому лiтературному творi зумовлене i  певним  iсторичним  етапом
розвитку суспiльної свiдомостi, але воно також - у самiй природi народного
гумору, народного характеру, сформованого не за одне i не за два столiття.
   Леся Українка, критикуючи основоположну засаду фанатикiв: "Нема  правди
й розуму, як тiльки в менi", протиставляла їй народну мудрiсть, втiлену  в
"гумористичнiй, сливе iронiчнiй  приповiдцi  запорiзькiй:  "Нема  в  свiтi
правди, як тiльки в боговi та в менi трошки...". При тому слово  правда  в
даному контекстi розумiється широко, як моральний категоричний  iмператив,
воно включає в себе поняття авторитет, вiра ("вiра правдива").
   У Запорiзькiй Сiчi найважливiший ритуал  -  обрання  кошового  отамана,
суддi, писаря, iнших ватажкiв вiйськового товариства  -  включав  у  себе,
крiм  обов'язкових,  не  менше  трьох   разiв,   вiдмов   кандидатiв   вiд
пропонованої посади, вручення клейнодiв, присяги на  вiрнiсть  запорiзьким
звичаям та iнших урочистостей, заключну  церемонiю  -  новообранi  схиляли
голову в знак покори перед волею громади, i всi  присутнi,  до  останнього
козака-нетяги, всiляко висмiювали обраних, обкидали гряззю та смiттям: щоб
не задирали носа, пам'ятали, що козацька громада вище кошового, вище всiєї
старшини, разом узятої. В "Енеїдi" теж живе дух даного звичаю,  закладеної
в ньому iдеї.
   А тепер звернемося до творiв Iвана Вишенського, якi  з'явилися  на  два
столiття  ранiше  вiд  "Енеїди".   Вони   пересипанi   словами-синонiмами,
словами-новотворами  за  народними  та  лiтературними   зразками,   довгим
перелiком у риторично-пiднесеному ключi "тяжких i  бремоносних"  багатств,
напоїв, наїдкiв, убранств, грiховних розваг вiдступникiв вiд божої правди,
"утiкших  вiд  православної  вiри  єпископiв".   Нестримне   нагромадження
близьких за змiстом i однотипних морфем -  вельми  характерна  риса  стилю
Iвана Вишенського:
   "...Еще еси кровоєд, мясоєд, вiлоєд, скотоєд, звЬроєд, свиноєд, куроєд,
гускоєд,  птахоєд,  сытоєд,  сластноєд,   маслоєд,   пирогоєд;   еще   еси
периноспал,  мяккоспал,  подушкоспал;  еще  еси   тєлоугодник;   еще   еси
тєлолюбител; еще еси кровопрагнител;  еще  еси  перцолюбец,  шафранолюбец,
имберолюбец, кгвоздиколюбец, кминолюбец, цукролюбец й других бреден горко-
й -сладколюбец; еще еси  конфакттолюбец;  еще  еси  чревобiсник;  еще  еси
грєтановстек; еще еси  грiтаноигрател;  еще  еси  грiтаномудрец;  еще  еси
детина; еще еси младенец; еще  еси  млекопий,  -  яко  же  ты  хочеш  бiду
военника,  бьючогося  й  боручогося,  у  цицки   матернєє   дома   сидячи,
розсудити?"[6].
   Леонiд Махновець першим вiдзначив глибоку  життєву  основу  "каталогiв"
великого сатирика: "Надзвичайно цiкавим у цьому, здавалося  б,  довiльному
нагромадженнi сатиричних  неологiзмiв  є  те,  що...  неологiзми  йдуть  у
строгому порядку. Дистанцiя вiд кровоїдства-м'ясоїдства, що розпочинається
воловиною-волоїдством i закiнчується "сластноїдством" - пирогами, -  це  ж
не що iнше, як чергування страв... на бенкетi... порядок їх поїдання.
   Пiсля того, як пан виступив у ролi пирогоїда, Вишенський висмiює його в
iншому "амплуа": "еще еси  периноспал,  мяккоспал,  подушкоспал".  Набитих
"гноєм снiдных" панiв, природно, одразу вганяло в сон"[7].
   Ясна рiч,  порядок  у  мовних  конструкцiях  Iвана  Вишенського,  Iвана
Котляревського чи будь-якого iншого письменника - не закрiплений  формулою
порядок математичного ряду. В лiтературi, як i в iнших галузях  мистецтва,
немає i нiколи не буде несхитного детермiнiзму,  раз  назавжди  знайденого
ключа хай до  одного  письменника,  чи  навiть  одного  твору.  Але  вiрно
схоплена загальна тенденцiя  служить  ефективним  знаряддям  фiлологiчного
аналiзу.

   Сягнемо ще глибше, аж за  чорний  провал  золотоординського  лихолiття.
"Слово  о  полку  Iгоревiм"[8].   В   яких   тiльки   аспектах   воно   не
дослiджувалося! I все ж академiк Д. С. Лихачов слушно зазначив, що  "рiзнi
форми перерахунку в "Словi" потребують спецiального  вивчення"  i  тут  же
подав цiкавi спостереження над звертанням київського князя  Святослава  до
всiх руських князiв поiменно. Повне комплексне вивчення  "Слова"  в  цьому
аспектi - справа майбутнього.
   Ведучи мову про попередникiв Котляревського, ми весь час оглядаємося на
"Енеїду", пояснюємо метод аналiзу лiтературного тексту, який у поєднаннi з
iншими видається плодотворним i застосовується в коментарi.  Незадовго  до
того, як лягли  на  папiр  першi  рядки  твору  Котляревського,  нiмецький
просвiтитель Лессiнг писав у трактатi "Лаокоон, або Про межi  живопису  та
поезiї" (1766): "...Поезiя користується  не  просто  окремими  словами,  а
словами в певнiй послiдовностi. Тому,  якщо  самi  тi  слова  ще  й  не  є
природними знаками, то цiла низка їх може набути сили природного знака,  -
власне, тодi, коли тi слова мають таку саму послiдовнiсть, як i  речi,  що
їх вони означають. Це ще один поетичний засiб, якому нiколи  не  вiддавали
належне"[9].  Котляревський   слiдом   за   народною   творчiстю,   своїми
лiтературними  попередниками  вiддав  належне  тому  поетичному  засобовi,
розвинув  його,  збагатив,  виявивши  при   цьому   просто-таки   безмежну
винахiдливiсть, в чому читач коментаря до "Енеїди" не  раз  матиме  нагоду
переконатися. Увага до предметного свiту i  його  соковите  живописання  -
прикметна риса перших зразкiв так званого  раннього  реалiзму,  лiтератури
народною мовою. В цьому планi з ближчих до "Енеїди" вершин в  європейських
лiтературах вкажемо на "Дон-Кiхота"  Мiгеля  Сервантеса  та  "Гаргантюа  i
Пантагрюеля" Франсуа Рабле.
   За  складнiшими  проблемами  коментування  "Енеїди"  постають  вiдносно
простiшi.  "Енеїда"  мiстить  сотнi  й  сотнi  реалiй,  виразiв,  натякiв,
маловiдомих або й  зовсiм  не  зрозумiлих  сучасному  читачевi,  їх  треба
пояснити, а для цього не обiйтися без вiдшукування в лiтературi всiх  отих
"пiярських граматик", "октоїхiв", "iсправникiв  ваканцьових",  "дульєтiв",
"охвотiв", "гарлемпських капель", iнших атрибутiв давноминулого i забутого
в деталях життя. Думку ж про те, що художня  лiтература,  захована  в  нiй
духовнiсть, поезiя i гумор живе доти, поки залишається  зрозумiлим  наочне
значення слова, нема потреби доводити.
   А приказки i прислiв'я, заснованi на грi слiв  нiсенiтницi,  фейєрверки
фразеологiзмiв, щедрою рукою  розсипанi  по  всiй  поемi?  Iван  Франко  в
передмовi до "Галицько-руських народних приповiдок" зазначав:  "Приповiдка
як монета: поки в обiгу, кожний знає її  цiну,  а  вийде  з  обiгу,  то  й
робиться не раз просто загадкою, особливо, коли вона оперта на якiйсь  грi
слiв, або являється ремiнiсценцiєю якоїсь мандрiвної анекдоти, або якогось
мiсцевого,  давно  забутого  факту"[10].  "Енеїда"   настiльки   органiчно
пов'язана з життям i культурою  українського  народу  певного  iсторичного
перiоду, настiльки багатий змiст стоїть за "смiховиною",  що  в  коментарi
без звертання до народної творчостi, етнографiї, iнших лiтературних творiв
до i пiсля Котляревського не можна обiйтися.  Фольклорнi  твори  беремо  з
джерел, якомога ближчих до часiв Котляревського, а тому  авторитетнiших  з
наукового погляду.
   Пояснюємо в коментарi також побутовi реалiї, якi  хоч  i  вiдомi  зараз
багатьом, особливо людям старшого вiку, але на  наших  очах  зникають  або
зникли з ужитку: пiл,  жердка,  мичка,  днище,  витушка,  жлукто,  бровар,
кушнiр, шаповал i т. iн.
   Читачевi мусимо нагадати, що освоєння коментаря вимагає  певного  рiвня
пiдготовки, вiдчуття художнього слова i любовi до нього. У 1798 р. "Энеида
на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским" вийшла у Петербурзi
коштом Максима Парпури без вiдома i згоди автора. Були опублiкованi  першi
три частини поеми, в кiнцi  -  доданий  адресований  росiйському  читачевi
словник  пiд  заголовком  "Собрание  малороссийски  слов,  содержащихся  в
"Энеиде", й сверх того еще многих иных, издревле вошедших в малороссийское
наречие с других языков или и коренных российских, но  неупотребительных".
Словник є початком коментаря до "Енеїди" i разом  з  тим  помiтним  явищем
української лексикографiї кiнця XVIII ст. Обсяг чималий - 972  слова.  Вiн
став доброю основою для аналогiчних словникiв у  всiх  подальших  виданнях
"Енеїди".
   У другому виданнi "Енеїди" (1808), iнiцiаторами якого напевне були  вже
iншi люди (слова "Иждивением М. Парпуры" на титульнiй сторiнцi  вiдсутнi),
i заголовок  словника,  i  сам  словник  передруковано  без  жодних  змiн.
Скопiйованi навiть явнi помилки (божовильный  замiсть  божевiльний,  минiя
замiсть манiя, чiпчиковать замiсть чимчикувать та  iн.).  Так  само  як  i
перше, це видання поеми було для Iвана Котляревського несподiванкою.  Воно
ще раз нагадало авторовi, яким нечуваним успiхом користується  його  твiр,
яку роль вiн вiдiграв i ще може вiдiграти в лiтературi i його життi.  Адже
1808 р. був переломним для письменника.
   З 1796 р. Iван Котляревський перебував на вiйськовiй  службi.  В  сiчнi
1807 р. вiн був переведений у Псковський драгунський полк, дислокований  у
бiлоруському мiстi Лiда, а 23 сiчня  1808р.  подав  у  вiдставку.  З  дуже
обмеженими засобами для  iснування,  без  зв'язкiв,  капiтан  у  вiдставцi
опиняється на роздорiжжi. Треба  було  знайти  якесь  мiсце  на  цивiльнiй
службi. Його в рiднiй Полтавi  довелося  шукати  в  приймальнях  столичних
вельмож. Серед меценатiв, якi могли допомогти капiтановi у вiдставцi,  був
добре йому знайомий, багатий та впливовий Семен Михайлович Кочубей.  Може,
завдяки Кочубею, може,  кому  iншому  Котляревський  тiльки  через  два  з
половиною роки пiсля залишення вiйськової служби (за формулярним списком -
3  червня  1810  р.)  нарештi  був  призначений  наглядачем   (завiдуючим)
Полтавського дому виховання бiдних дворян.
   У цей неспокiйний та невлаштований  перiод  свого  життя  Котляревський
заходився коло видання свого твору, додавши уже готову на той час четверту
частину. Певне, фiнансував видання той же Семен  Кочубей,  бо  на  окремiй
сторiнцi  посвята:  "С.  М.  К-ю  усерднейше  посвящает  сочинитель".   На
титульнiй сторiнцi книжки читаємо: "Вергилиева  Энеида  на  малороссийский
язык  переложенная  И.  Котляревским.  Вновь  исправленная  и  дополненная
противу прежних изданий, Санктпетербург, в  медицинской  типографии.  1809
года".  На   окремiй   сторiнцi   "Уведомление"   автора:   "Энеида",   на
малороссийский язык переложенная, в 1798 й 1808 годах была напечатана  без
моего ведома й согласия.  Она  досталась  господам  издателям  со  многими
ошибками й упущеннями, случившимися от переписки, й сверх того й  издавшие
многое в ней по-своєму переделали й почти испорченную випустили  под  моим
именем. Я решился исправить и дополнить прежде напечатанные три  части  и,
присоединив четвертую, издать все вместе. Благословенное  принятие  Энеиды
от публики будет наградою трудов моих; и ежели она  принесет  удовольствие
читателям, то я поспешу предложить и пятую часть". У кiнцi книжки  доданий
"Словарь малороссийских слов, содержащихся  в  Энеиде  и  сверх  того  еще
многих иных  в  Малороссии  употребительных,  исправленный,  умноженный  и
дополненный словами для  четвертей  части".  Пiсля  такого  заголовка  iде
набраний без нiяких змiн  i  поправок  текст  "Словаря",  публiкованого  в
попереднiх двох виданнях. Слiдом за ним  вмiщено  пiд  окремим  заголовком
"Дополнение  к  малороссийскому  словарю",  укладене  вже   самим   Iваном
Котляревським. Тут  подано  153  слова.  Видно,  що  Котляревський  уважно
прочитав словник перших видавцiв.  Крiм  слiв  з  четвертої  частини,  вiн
вмiстив у додатку ряд питомих українських слiв з першої -  третьої  частин
поеми, не включених укладачем чи  може  укладачами  у  словник  попереднiх
видань. Не зрозумiло тiльки,  чому  Котляревський  не  виправив  очевидних
помилок у словнику. Це вiн зробить пiзнiше,  готуючи  десь  через  пiвтора
десятка рокiв повне видання "Енеїди".
   Пiсля  виходу  у  свiт  власноручно  пiдготовленого  третього   видання
"Енеїди"  та  тривалих  клопотiв  з  улаштуванням  на  цивiльнiй   службi,
Котляревський назавжди осiдає в рiднiй Полтавi i неспiшне завершує головну
справу свого життя. П'ята частина "Енеїди" на  кiнець  1821  р.  уже  була
завершена. В листi вiд 21 грудня 1821 р. вiн писав М.  I.  Гнєдичу:  "...Я
как кончил ее, то перекрестился. Что же касается  до  6-й,  то  будет  чем
полюбоваться".  Невдовзi  була  завершена  й   остання,   шоста   частина.
Росiйський лiтератор М. О. Мельгунов пiсля вiдвiдання  у  серпнi  1827  р.
Котляревського писав М. П. Погодiну, що поема доведена автором до кiнця.
   Завершивши поему,  письменник  укладає  "Словарь  малороссийских  слов,
содержащихся в "Енеиде", с русским переводом".  Сюди  увiйшло  1547  слiв,
бiльше, нiж до словника першого видання та "Дополнения" Котляревського  до
третього видання разом узятих. Адже додалися  ще  п'ята  й  шоста  частини
поеми, крiм того, введено новi слова з попереднiх частин.
   Укладаючи "Словарь", Котляревський взяв за  основу  словник  до  перших
двох видань "Енеїди". Не раз вiн  виправляв  помилки  своїх  попередникiв,
уточнював смислове значення слiв.[11]  "Бур'ян"  -  замiсть  "на  пустырях
репейник и другие большие травы - негодная трава".  "Буханець"  -  замiсть
"сытник  пшеничный"   -   "булка".   Проте   бiльшiсть   слiв   перенесена
Котляревським з першого словника  без  змiн.  Але  це  не  применшує  ролi
письменника як укладача i коментатора власного твору.
   Тимчасом лексикографи, належно  оцiнюючи  словник  до  першого  видання
"Енеїди"  (1798),  невиправдано   обминають   його   остаточний   варiант,
власноручно  переписаний  i  доповнений  Котляревським.   Про   нього   не
згадується жодним словом нi в "Iсторiї української  лексикографiї"  П.  Й.
Горецького (1963), нi в оглядовiй працi  -  передмовi  В.  В.  Нiмчука  до
"Словника української мови" П.  Бiлецького-Носенка,  виданого  1966  р.  А
безпiдставнiсть  такої  недооцiнки  переконливо  довiв  Агапiй  Шамрай  на
початку  50-х  рокiв.  "Скептицизм,  -  писав  вiн,  -  власне  нiчим   не
обгрунтований: до уваги брався один лише факт,  а  саме  те,  що  повнiстю
"Енеїда" вийшла в свiт пiсля смертi Котляревського.  Нiяких  iнших  фактiв
бiографiчного  характеру,  крiм  цього,  немає  для   виправдання   такого
скептицизму. З бiографiчних нарисiв про Котляревського ми  дiзнаємося,  що
вiн до кiнця своїх днiв працював  над  "Енеїдою"  i  незадовго  до  смертi
продав рукопис харкiв'яниновi О. А. Волохiнову, який i видав його  у  1842
роцi... Немає, отже, рацiї сумнiватися в  авторськiй  редакцiї  тексту  (i
словника - О. С.) видання 1842 р.".[12]
   Укладений Котляревським словник до повного видання "Енеїди" 1842 р.  не
раз передруковувався без змiн у наступних виданнях або служив основою  для
власних примiток того чи iншого укладача.
   Окремi данi для коментаря знаходимо  в  спадщинi  земляка  i  сучасника
автора "Енеїди" М. Гоголя. Поряд з українським фольклором, помiтний  вплив
на раннього Гоголя справив  Котляревський.  Ще  навчаючись  у  Нiжинському
лiцеї, вiн завiв записну книжку пiд заголовком "Книга всякой всячины,  или
Подручная знциклопедия" (почата 1826 р.,  поповнювалась  до  1831  -  1832
рокiв).  Серед   раннiх   записiв   значне   мiсце   займають   українськi
лексикографiчнi  та  фольклорно-побутовi  матерiали.  Зокрема,   "Лексикон
малороссийский", для якого Гоголь брав матерiали з словника  до  "Енеїди",
також словникiв, до даних до "Малороссийских песен" М. Максимовича (1827),
до "Опыта собрания старинных малороссийских песен"  М.  Цертелєва  (1819),
"Грамматики малороссийского наречия" О. Павловського (1818).  Деякi  слова
Гоголь, мабуть, брав безпосередньо з уст народу або з творiв сучасних йому
українських  авторiв.  Зустрiчаємо  тут  також  ряд  виписок  з  першої  -
четвертої частин  "Енеїди",  деякi  з  них  взятi  епiграфами  до  кiлькох
роздiлiв "Сорочинського ярмарку".  В  "Книгу  всякой  всячины",  керуючись
власними творчими планами, Гоголь з листiв чи  розповiдей  близьких  людей
внiс опис кiлькох українських iгор, страв, одягу, обрядiв. Тi  з  них,  що
згадуються в "Енеїдi", повнiстю або частково введенi  в  наш  коментар,  у
кiлькох випадках з ними звiренi данi, взятi з iнших джерел. Словниками  до
"Енеїди", iншими  нечисленними  матерiалами  зi  спадщини  Котляревського,
записами Гоголя i вичерпуються безпосереднi матерiали до коментаря. Не так
i мало з огляду на їх  загальну  кiлькiсть,  однак  зовсiм  недостатньо  у
порiвняннi з масою мiсць, якi треба пояснювати сучасному читачевi.
   Пiсля першого повного видання 1842 р. "Енеїда" не  видавалася  двадцять
рокiв.   Iшла   глуха   доба   миколаївської    реакцiї.    З    розгромом
Кирило-Мефодiївського   товариства   у   березнi   1847   р.    українське
лiтературно-культурне  життя  завмирає  майже  зовсiм,   аж   до   перiоду
революцiйного пiднесення другої половини 50-х  -  початку  60-х  рокiв.  З
кiнця 80-х рокiв  минулого  столiття  кiлькiсть  видань  "Енеїди"  починає
швидко рости.
   Помiтним явищем  стало  видання  "Твори  Iвана  Котляревського"  (Київ,
"Вiк", 1909). Сюди увiйшли: "Енеїда, на  українську  мову  перелицьована",
"Ода  до  князя  Куракiна",  "Наталка  Полтавка",  "Москаль-чарiвник".   В
"Енеїдi" пронумеровано строфи  кожної  частини  окремо  i  в  додатку  "Од
редакцiї. Бiблiографiчнi та  бiографiчнi  розвiдки"  подано  пояснення  до
тексту вiдповiдно до нумерацiї строф. У додатку "Од редакцiї" є  посилання
на "Українськi приказки, прислiв'я i  таке  iнше"  Матвiя  Номиса,  "Труды
зтнографическо-статистической зкспедиции  в  Западно-Русский  край"  Павла
Чубинського,  "Новi  українськi  пiснi  про  громадськi  справи"   Михайла
Драгоманова, на твори Григорiя Сковороди, Iвана Нечуя-Левицького, Анатолiя
Свидницького.

   Зi ста дев'яноста примiток до  тексту  поеми  близько  пiвтора  десятка
розгорнуто у коментар, указано  на  фольклорнi  джерела  та  паралелi,  на
перегуки з давньою i новою  українською  лiтературою,  на  життєву  основу
призабутих побутових реалiй. У примiтцi  до  "тарабарщини"  Сiвiлли,  якою
вiдкривається четверта частина ("Борщiв як три не поденькуєш") вказано  на
зразки такого жаргону в  бурсацькому  середовищi  старих  часiв  та  серед
простолюду, наведенi вiдповiднi приклади зi статтi Iвана  Нечуя-Левицького
"Українськi  гумористи  та  штукарi".   В   коментарi   до   макаронiчного
бурсацького жаргону, на  якому  звертаються  посли  Енея  до  царя  Латина
("Енеус ностер магнус панус"; IV, 46 - 47), наводиться аналогiчне мiсце  з
"Люборацьких" Анатолiя Свидницького. Також  ширше  пояснено  рядки:  "Гай,
гай! ой, дей же його кату!" (I, 7); "...Загримотiла, Кобиляча мов  голова"
(II, 71); "I що то значить наш Статут" (III, 97) та iн.
   Як  недолiки  цього  видання  рецензенти  справедливо  вiдзначали  малу
кiлькiсть пояснених мiсць  та  довiльний  їх  вибiр  i  надто  вже  скупий
характер коментаря. Однак мав значення сам пiдхiд до пояснення тексту. Тут
зроблено виходи за межi  твору,  якi  напрошувалися,  почате  коментування
поеми на тлi епохи та українського лiтературного процесу. Але  намiчена  у
виданнi дорога довгий час лишалася непротореною. Незабаром почалася  перша
свiтова вiйна, за  нею  -  великi  революцiйнi  потрясiння  та  економiчнi
розрухи, якi не сприяли розвитковi лiтературознавчої науки.
   У виданнях "Енеїди" уже  радянської  доби  певний  час  не  зустрiчаємо
такого, яке б просунуло вперед справу з коментуванням, хоч потреба в ньому
ставала все бiльш вiдчутною. Проте кiлькiсть видань "Енеїди"  зростала,  в
примiтках  та  передмовах  до  них,   окремих   статтях   та   монографiях
лiтературознавцiв хоч i в малiй кiлькостi, але спорадично  нагромаджується
матерiал для коментаря.
   Серед дослiдникiв, внесок яких у цю  справу  особливо  помiтний,  треба
згадати Iеремiю Айзенштока (1900 - 1980). Вiн почав  вивчати  спадщину  I.
Котляревського ще у 20-х роках. У 1928 р.  видав  "Енеїду"  iз  змiстовною
передмовою та примiтками. Протягом усього життя  лiтературознавець  вивчав
творчiсть I. Котляревського та його добу. Останнiм  словом  I.  Айзенштока
про "Енеїду", певним пiдсумком його доробку на цiй нивi стала передмова та
примiтки до видання творiв Iвана Котляревського росiйською мовою у великiй
серiї "Библиотеки поэта" 1969 р. "Енеїда" тут  публiкувалася  в  перекладi
Вiри   Потапової.   Як    i    все,    що    вийшло    з-пiд    пера    I.
Айзенштока-лiтературознавця,  передмова  й  примiтки   позначенi   високою
фаховою культурою i нешаблоннiстю наукового мислення. Не  втрачають  свого
значення висловленi ще у 20-х роках i розвинутi в  його  подальших  працях
спостереження над художнiми особливостями поеми, характером вiдображення в
нiй   людей   i   побуту,   еволюцiєю   стилю   вiд   яскраво   вираженого
бурлескно-травестiйного до переплетення цього  стилю  з  усе  вiдчутнiшими
лiрично-сентиментальними  та  героїчними  елементами  в   останнiх   трьох
частинах.
   У 1952 - 1953 роках вийшло "Повне зiбрання творiв Iвана Котляревського"
у двох томах, пiдготовлене Агапiєм Шамраєм (1896 - 1952). Це видання стало
подiєю, етапним  явищем  у  всiй  науцi  про  Котляревського.  Перший  том
вiдкриває змiстовна стаття А. Шамрая "Проблема реалiзму в "Енеїдi"  I.  П.
Котляревського", текст поеми заново пiдготовлений на  належному  науковому
рiвнi того часу, поданi рiзночитання та варiанти всiх  прижиттєвих  видань
поеми та спискiв 1796 й 1799  рокiв  (пiдготовленi  Михайлом  Михайловичем
Новицьким (1892 - 1964). Примiтки А. Шамрая до "Енеїди" уже своїм  обсягом
значно перевищували примiтки до всiх попереднiх  та  й  наступних  видань.
Кiлька його  примiток  у  заново  вiдредагованому  i  доповненому  виглядi
увiйшло в наш коментар.
   Поряд з "Словарем" самого Iвана Котляревського, коментар Агапiя  Шамрая
став основою примiток до всiх наступних видань "Енеїди", в тому  числi  до
"Повного зiбрання творiв I. П. Котляревського" 1969 р., виданого з  нагоди
200-лiття з дня  народження  письменника  (пiдготовка  тексту  i  примiтки
Бориса Деркача).
   У пропонованому коментарi укладач, спираючись на здобутки попередникiв,
прагнув зробити дальший крок на цьому шляху, допомогти сучасному  читачевi
проникнути в глибини генiальної травестiї. Зовсiм не  розхожою  риторичною
фiгурою, лише визнанням реального буде застереження, що  наш  коментар  не
вичерпує всього  багатства  "Енеїди"  i  може  не  в  усьому  задовольнити
допитливого читача. Але маємо певнiсть, що  коментар  наблизить  до  нього
далеку  вiд  нас  епоху,  а  то  й  спонукає  до  самостiйних  роздумiв  у
правильному i перспективному напрямi.

   СПИСОК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ
   Вергiлiй - Вергiлiй П. Марон. Енеїда: В 12 кн. - К.: Днiпро, 1972.
   Даль - Даль В. Пословицы русского народа. - М., 1957.
   К. - взято з "Словаря малороссийских слов, содержащихся в  "Энеиде",  с
русским переводом", доданого I. Котляревським до видань  "Енеїди"  1809  i
1842 рокiв.
   К. с. - "Киевская старина".
   Маркевич - Маркевич Н. Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян.  -
К., 1860.
   Нар. - 3 народних уст.
   Номис - Українськi приказки, прислiв'я i таке iнше. (Спорудив М. Номис.
- СПб, 1864).
   Франко. Приповiдки - Галицько-руськi  народнi  приповiдки:  У  3  т.  -
Львiв, 1901 - 1910.
   Чубинський   -   Труды   зтнографическо-статистической   зкспедиции   в
Западно-русский край: В 7 т./ Под ред. П. П. Чубинского. -  Спб.,  1872  -
1879.


   ЧАСТИНА ПЕРША
   1. Еней - один з героїв античного мiфу про Трою. Син Анхiза, царя мiста
Дардана в Малiй Азiї, i богинi  Венери.  Пiсля  зруйнування  греками  Трої
поплив, виконуючи волю богiв, до Iталiї i пiсля  ряду  пригод,  що  склали
змiст "Енеїди" римського поета  Публiя  Вергiлiя  Марона,  поклав  початок
Римськiй державi.
   Троя (або Iлiон) - стародавнє мiсто-держава  в  Малiй  Азiї,  в  районi
протоки Дарданелли. У кiнцi  XIX  ст.  нiмецький  археолог  Генрiх  Шлiман
шляхом розкопок встановив мiсце, де  стояла  Троя.  Оспiваний  в  "Iлiадi"
Гомера похiд грекiв на Трою, здобуття i зруйнування ними мiста вiдбулися у
XII ст. до н. е.
   Осмалених, як гиря, ланцiв -  троянцi  вискочили  з  палаючого  рiдного
мiста, тому - осмаленi.  Гиря,  гирявий  -  коротко  острижений,  взагалi:
негарний, непоказний.
   Ланець - гультяй, розбишака. Лайливе слово, неодноразово  зустрiчається
в  творах  Iвана  Котляревського.  Походить  вiд  ландмiлiцiя  (нiм.   Diе
Lапdmilitiа] - ландець - - ланець. Ландмiлiцiєю були названi сформованi за
указом Петра I вiд 2 лютого 1713 р.  вiйська  з  розмiщених  на  територiї
України полкiв  регулярної  росiйської  армiї  i  спецiально  навербованих
солдатiв для несення охоронної та сторожової служби (див.: Полное собрание
законов Российской империи с 1649 г. - Спб., 1830.  -  Т.  5.  -  С.  13).
Пiзнiше кiлькiсть ландмiлiцейських полкiв була збiльшена.  В  1722  р.  до
ландмiлiцiї  була  зарахована  деяка  частина  українського  козацтва.   В
наступнi роки ландмiлiцiя не раз переформовувалась, в 1736 р. за  поданням
генерал-фельдмаршала Мiнiха була названа Українським мiлiцейським корпусом
i мала в своєму складi двадцять кiнних полкiв. У 1762 р.  iмператор  Петро
III наказав iменувати цей корпус просто Українським, i з того  часу  назва
"ландмiлiцiя" офiцiйно перестала вживатися. В 1770 р.  Український  корпус
був злитий з регулярною росiйською армiєю. Особливий податок, який платило
населення України на  утримання  ландмiлiцiї,  був  скасований  тiльки  на
початку XIX ст.
   2. Юнона - в римськiй (Гера - в грецькiй) мiфологiї -  дружина  Юпiтера
(Зевса), покровителька жiнок, покровителька  шлюбiв.  Пiд  час  Троянської
вiйни була на боцi  грекiв  i  переслiдувала  троянцiв,  залишилася  їхнiм
ворогом i пiсля падiння Трої.
   3. Венера - в римськiй [Афродiта - в грецькiй) мiфологiї богиня краси i
кохання, дочка Зевса. Одна з легенд про Венеру  -  її  любовне  захоплення
троянцем Анхiзом, до якого богиня з'явилась на гору їда у виглядi пастушки
i народила вiд нього  сина  Енея.  Пiд  час  вiйни  з  греками  допомагала
троянцям.
   Парис - один з синiв  троянського  царя  Прiама,  дядько  Енея  з  боку
батька, призвiдець пагубної для  його  батькiвщини  вiйни  з  греками.  За
античною мiфологiєю,  до  Париса  з'явилися  три  богинi  -  Гера,  Афiна,
Афродiта (вiдповiдно у римлян - Юнона, Мiнерва i  Венера)  -  й  попросили
бути суддею у суперечцi за яблуко, яке мусило дiстатися  найвродливiшiй  з
них. Гера обiцяла вiддати йому у володiння велике царство  -  Азiю,  Афiна
обiцяла славу полководця, Афродiта - найпрекраснiшу жiнку на землi.  Парис
вiддав яблуко Афродiтi. При її сприяннi викрав у одного з  грецьких  царiв
Менелая дружину - прекрасну Єлену, що й послужило приводом для  Троянської
вiйни.
   Путивочка - сорт невеликих круглих яблук.
   4. Геба - дочка Юнони i Зевса, пiд час  бенкетiв  пiдносила  олiмпiйцям
напитки богiв - нектар i амброзiю.
   Гринджолята - зменшене вiд гринджоли - низькi й широкi сани  з  боками,
що розширяються вiд передка. Також - маленькi  дитячi  санчата.  Розкована
гра неоднозначнiстю слова,  часте  вживання  слiв,  серйозний  змiст  яких
мiстить в собi гумористичний заряд  -  суттєва  прикмета  стилю  "Енеїди".
Богиня на дитячих саночках!
   Павичка - коняка павиної мастi, також - зменшене  вiд  лава.  У  римлян
пава - птах  Юнони.  Добрий  знавець  народного  побуту,  художник  Василь
Онисимович  Корнiєнко  в  iлюстрацiї  до  "Енеїди"  Котляревського  (1909)
витлумачив павичку буквально: запряжена в шлею пава, як лебiдь  у  вiдомiй
байцi, летить у небесах поверх хмар, за  нею  на  гринджолах  -  Юнона.  В
лiбретто до опери "Енеїда" Миколи  Карповича  Садовського  сцена  вiдвiдин
Юноною  бога  вiтрiв  Еола  вiдкривається  словами:  "З  верховини  Олiмпу
спускаються саночки, запряженi павичкою. В саночках сидить Юнона, убрана в
старосвiтське убрання..." I далi: "Юнона сiдає знову  на  свої  саночки  i
злiтає на Олiмп" (Лисенко М. Зiбр. творiв: У 20 т. - К., 1955. - Т.  7.  -
С. 44). Для оперної умовностi птах в  упряжцi  пасує.  Одначе  чому  Юнона
виїздить саме на санях, а не на якомусь колiсному  екiпажi,  як  у  перших
двох виданнях поеми? Справа у тому, що в XVII - XVIII ст. i навiть пiзнiше
сани широко застосовувалися не тiльки зимою, а й у  лiтню  пору,  надто  в
болотистих i лiсистих мiсцевостях. До того ж, що в  даному  разi  головне,
їзда на санях вважалася бiльш почесною, нiж на колесах, тому знатнi особи,
насамперед духовного сану, при парадних виїздах, безвiдносно до пори року,
вiддавали перевагу саням (адже богиня Юнона їде до бога Еола).

   Кибалка - старовинний жiночий головний убiр у виглядi високої  пов'язки
на головi, з двома довгими кiнцями, якi спадали на  спину.  Носили  тiльки
замiжнi жiнки.
   Мичка - пучок приготовленого для пряжi волокна конопель або льону. Один
кiнець насадженої на гребiнь мички звисав, мов коса, вниз, i з нього пряля
сукала нитку. Тут: пасмо волосся, що вибивалося в молодицi з-пiд  кибалки,
або взагалi коса. З'являтися на людях з вiдкритою косою, чи навiть  пасмом
волосся, що виглядає з-пiд головного убора, замiжнiй жiнцi не годилося.
   Взяла спiдницю i шнурiвку - тобто  спiдницю  i  керсет,  старосвiтський
жiночий убiр.  Керсет  не  мав  рукавiв,  його  одягали  поверх  вишиваної
сорочки, стягували спереду при фiгурi шнурiвкою. Одягали  тiльки  разом  з
спiдницею. I спiдницю, i керсет шили  по  можливостi  з  кращих,  яскравих
тканин, прикрашених усами (див. коментар: I, 14), та iн.
   Еол - бог вiтрiв, жив на плавучому островi Еолiї.
   5. Поставила тарiлку з хлiбом - коли  молодиця  йде  в  гостi,  то,  за
звичаєм, вона дарує хазяїновi хлiбину, притому спечену у власнiй печi.
   6. Суцiга - собачий син, розбишака, пройдисвiт.
   7. Дей же його кату! - вигук, що означає подив з досадою. За  значенням
близький до: "Ти глянь! Така досада!"
   Iмена вiтрiв з античної  мiфологiї:  Борей  -  холодний  пiвнiчний  або
пiвнiчно-схiдний вiтер. Нот - теплий пiвденний  вiтер,  тиховiй.  Зефiр  -
захiдний  весняний  вiтер,  який  приносив  дощi.  Евр   -   схiдний   або
пiвденно-схiдний вiтер, який приносив засуху.
   8. Трiстя - трясовина, грузьке  болото.  Iван  Франко  до  записаної  у
рiдних Нагуєвичах примовки "Iди в трiстьи та в болото!"  додав  пояснення:
"Трiстє тут у значеннi тростина, що росте на болотi" (Франко.  Приповiдки.
- Т. 3. - С. 225).
   Чвирк - залишок пiсля вторинної перегонки горiлки.
   10. Пiвкопи - двадцять п'ять копiйок. Еней пообiцяв дати Нептуну хабара
- пiвкопи. Для бога Нептуна (в "Енеїдi" боги - переодягнене вище  панство,
знать) та й для пана Енея пiвкопи - мала сума. Цим  самим  пiдкреслювалася
скареднiсть  i  жадоба  Нептуна  до  грошей.  В  другiй   частинi   поеми,
влаштовуючи поминки по батьковi Анхiзовi, Еней  кидає  пiвкопи  в  дарунок
простолюдиновi ("З кишенi вийнявши пiвкiпки, Шпурнув в народ  дрiбних,  як
рiпки"). Отже, i згадана сума хабара боговi моря розрахована  на  комiчний
ефект. А яка була реальна цiна грошей на Українi в другiй  половинi  XVIII
ст.? Певне уявлення дають, примiром, збереженi в архiвах описи та оцiнка в
грошах  майна  козакiв   i   селян   Менської   та   Борзненської   сотень
Чернiгiвського полку, знищеного пожежами у 1766 р. Описiв чимало, цiни  на
ту саму рiч, будiвлю, тварину вказанi багато раз, причому в рiзних  селах.
Вони такi: хата рублена з сiнями i прикомiрком - вiд 10 до 25 крб., комора
рублена - 3 крб., вiз  пiд  коней  -  40  -  50  коп.,  плуг  -  12  коп.,
вiдгодована свиня - 1 крб. 50 коп., вiвця - 50  коп.,  гуска  -  10  коп.,
курка - 2 коп., кожух звичайний - 1 крб. 20 коп., смушева шапка - ЗО коп.,
чоботи - 20 - ЗО коп. (Див.: Сумцов Н. Ф. К истории цен в  Малороссии  /К.
с. - 1887. - Т. 7. - Кн. 2. -  С.  696  -  697).  Звичайно,  вказанi  цiни
порiвнювати з сучасними не можна. Iнша доба, iнша економiчна система, iншi
вимiри.
   11. Дряпiчка,  дряпiжник  -  той,  хто  оббирає  кого-небудь,  здирник.
Походить, певне, вiд слова драпач - шаповал, який очищає виготовлену шкiру
вiд шерстi дротяною щiткою.
   12. До ляса - польський iдiоматичний вислiв, що означає втечу.
   Свiтелка - невелика свiтлиця, парадна кiмната в хатi, будинку.
   13.  Шальовки,  шалiвки  -  тонкi,  неширокi  дошки,  якими   оббивають
(шалюють) стiни, стелю, дах. Означення сосновi - один  iз  зразкiв  точної
передачi  Котляревським  життєвої  правди.  Шальовки  кращi   -   сосновi.
Просякнутi живицею, вони порiвняно стiйкi проти гниття.
   Лемiшка - див. коментар: I, 27.
   14. Дудка - див. коментар: I, 28.
   Очiпок - головний убiр  замiжньої  жiнки  у  формi  шапочки,  iнколи  з
подовжнiм розрiзом ззаду, який  зашнуровують,  стягуючи  сховане  пiд  ним
волосся. Венера, так само як i Юнона, одягла  святковий  убiр  української
молодицi, але вже iнший, вишуканiший, яскравiший, як подобає богинi  краси
й кохання, та ще  й  молодшiй  за  вiком  вiд  Юнони.  Замiсть  аскетичної
кибалки, що лишає вiдкритим тiльки лице, у неї грезетовий, тобто парчевий,
очiпок.
   Кунтуш з усами люстровий (люстрин - дорога шовкова тканина  з  глянцем;
уси - нашивками iз золотої i срiбної тасьми).  Кунтуш  -  верхнiй  жiночий
одяг. Мав одкиднi й розрiзнi рукава, так званi вильоти. Жiнки могли носити
кунтуш i зовсiм без рукавiв. Вiн мав вилоги  на  грудях,  у  талiї  щiльно
стягувався гапликом без пояса.
   Ходить на ралець -  по  нарочитим  [помiтнiших]  праздникам  ходить  на
поклон с подарками (К.). Венера хоча i йде до Зевса "на ралець", проте  не
бере з собою хлiба i не веде мови про подарунки, як це  робила  Юнона  пiд
час вiдвiдання Еола (I, 4). Ритуали пiд час вiдвiдання рiдного батька - не
обов'язковi, а давати хабара - суперечить життєвiй правдi. Натомiсть  вона
бере батька слiзьми.
   15. Зевес - у грецькiй мiфологiї (у римськiй  -  Юпiтер]  бог  грому  i
блискавки, найстарший мiж небожителями. В "Енеїдi"  Котляревського  iнколи
фiгурує пiд iменем Йовиш, на польський лад.
   Сивуха - звичайна, невисокого гатунку горiлка, недостатньо очищена.
   Восьмуха - восьма частина кварти (близько 125 грамiв).
   Кварта - кухоль, десята  частина  вiдра  (К.).  У  добу  феодалiзму  на
Українi, навiть у кiнцi XVIII ст., пiсля  ряду  заходiв  уряду  Росiйської
iмперiї  по   унiфiкацiї   мiр   i   ваги,   спостерiгається   їх   велика
рiзноманiтнiсть. Iнодi просто неможливо перевести давню  мiру  на  сучасну
систему мiр. "...Не тiльки кожне  мiсто  i  мiстечко,  але  навiть  багато
продавцiв мали свої особливi мiри.  Так...  для  мiряння  рiдини  служили:
вiдро, вiдерце, кварта, яких мiстилося в казенному  державному  вiдрi  24.
Зустрiчається також мiряння куфами, барилами, носатками,  але  цi  останнi
були власне не  мiрами,  а  посудиною  тiльки  приблизної  величини,  так,
наприклад, куфа мiстила 18 - 40 вiдер" (Попытка к уравнению мер и  веса  в
Малороссии XVIII в. /К. с. - 1889. - N 7. - С. 231).
   Iйон - бач.
   У свинки грати - Микола Гоголь так описує цю гру:  "На  утрамбованiй  i
твердiй землi стають у коло; кожний перед собою  має  ямку,  в  яку  тикає
кiнцем палицi. Посерединi кола трохи бiльша ямка, в яку той, що  перебуває
за колом, гонить теж палицею м'яч. Тi, хто стоять  колом,  намагаються  не
пустити м'яча в ямку посерединi.  Але,  вiдбиваючи  його  палицею,  кожний
повинен зараз же ткнути її на своє мiсце, бо той, хто пасе  свиню  (гонить
м'яч), заволодiє мiсцем, ставлячи у вiльну ямку свою палицю, а хто  гавив,
- буде замiсть нього гонити м'яч" (Гоголь Н. В. Полн.  собр.  соч.  -  М.,
1952. - Т. 9. - С. 512).
   16.  Згiдно  з  "Енеїдою"  Вергiлiя,  Енеєвi  було   призначено   стати
засновником мiста Рима  i  могутньої  Римської  держави,  основоположником
великої династiї правителiв.
   Як. вернеться пан хан до Криму - тобто, нiколи того не  буде.  Кримське
ханство було лiквiдоване i приєднане до Росiйської iмперiї 8  квiтня  1783
р.
   Нар.: Як хан долiзе до Криму (Номис. - С. 109).
   17. Я в правдi  так  твердий,  як  дуб  -  порiвняння  бере  початок  у
язичеськiй мiфологiї. У стародавнiх грекiв дуб - дерево Зевса, у римлян  -
Юпiтера. Вiдповiдно в язичникiв-слов'ян  дуб  пов'язаний  з  культом  бога
грози i блискавки - Перуна.
   18. Дiдона - за античними легендами, фiнiкiйська царiвна, яка заснувала
мiсто-державу Карфаген на африканському узбережжi Середземного моря.
   Мосць - величнiсть.
   Iди, небого - тут у значеннi: сердешна, бiдолаха.
   Понедiлкувати - поширений у давнi часи звичай постити в понедiлок.
   У цей день не виконували важкi роботи й  такi,  що  вимагали  тривалого
часу, наприклад прядiння. Понедiлкували тiльки одруженi жiнки. Але вже  на
початку XX ст. вiдомий  український  етнограф  Микола  Сумцов  констатував
вiдмирання цього звичаю: "...Додержання посту в понедiлок... нинi  мiсцями
практикується старими жiнками з приурочуванням давнього звичаю до  святого
понедiлка" (Сумцов Н. Бытовая старина в "Энеиде" Й. П. Котляревского:  Сб.
Харьк. историко-филолог. о-ва. - Харьков, 1905. - Т. 16. - С. 155).
   20. "Голе троянство"  геть  вибилося  iз  харчових  запасiв.  Вперше  i
востаннє за весь час їхнього мандрування Котляревський не називає наїдкiв,
а говорить просто "чогось попоїли".
   21. У цiй строфi подається  характеристика  Дiдони.  Нi  тут,  нi  далi
Котляревський прямо не зображає i не називає  її  царицею.  Перед  нами  -
українська  молодиця,  вдова  заможного  пана   середньої   руки.   Спосiб
характеристики Дiдони, як i iнших персонажiв "Енеїди", - це  перелiк  рис,
якостей, у даному разi тiльки  позитивних,  якi  складають  той  характер.
Перша оцiнка дещо побiжна: "розумна  i  моторна".  Потiм,  звернувши  нашу
увагу  на  Дiдону,  оповiдач  розгортає  ширшу  характеристику.  Йде   ряд
означень: "трудяща",  за  ним  -  паралельне  означення-синонiм  у  вищому
ступенi: "дуже працьовита". Далi - ще позитивнi риси:  "весела",  "гарна".
Як бачимо, змальовано народний iдеал молодицi. Найважливiша прикмета  того
iдеалу -  працьовитiсть.  З  шести  означень  iдеалу  жiнки  працьовитостi
вiдведено два, одне з них у вищому ступенi  (єдиний  у  строфi  прикметник
вищого ступеня). Звернiмо увагу: на останньому мiсцi -  "гарна".  У  щойно
змальованих образах Венери i Юнони майже все зосереджено  на  зовнiшностi,
уборах, а тут бачимо зовсiм iнше. Убори Дiдони будуть  не  менш  уважно  й
любовно виписанi далi, тут же йдеться виключно про моральнi якостi, вдачу,
життєвi обставини. Дуже багато буде важити для Дiдони  прибуття  троянцiв,
надто великi надiї пов'язує цариця та її  близькi  з  появою  Енея.  Перед
потенцiальним женихом насамперед  викладається  найважливiше  з  народного
погляду - якостi молодої вдови як людини i хазяйки. Далi в усiй поемi таку
пильну увагу до моральних рис, особистої вдачi зустрiнемо тiльки один  раз
- при змалюваннi майбутньої дружини Енея Лависi, народного iдеалу  дiвчини
на виданнi. А тепер звернiмо увагу на  означення  "сановита",  яке  стоїть
пiсля "веселої", "гарної", замикаючи перелiк достоїнств Дiдони.  Справа  в
тому, що воно не зовсiм прикладається  до  українського  народного  iдеалу
жiнки, взяте з iншого  смислового  ряду.  В  "Словнику  української  мови"
зафiксовано два значення слова сановитий: 1) який має високий сан, чин; 2)
показний, величний з вигляду. Тiльки тут, в одному з семи  означень-похвал
Дiдона наближається до царицi. Воно  було  б  на  мiсцi  у  ряду:  "мудра"
("розумна"  має  бiльш  практичний,   житейський   вiдтiнок),   "могутня",
"милостива" i т. iн. Чому ж слово "сановита" опинилося в чужому для  нього
лексичному оточеннi? Справа в тому, що перед нами  -  травестiя.  Взяте  з
iншого (царського, великопанського) шару лексики, поняття  в  невластивому
йому оточеннi створює певний комiчний  ефект.  Воно  заховалося  в  самому
кiнцi  останнього  рядка  характеристики  i  ненав'язливе,  ледве  помiтно
виглядає звiдти, мов краєчок царської мантiї  з-пiд  плахти  молодицi.  На
iдеал української жiнки падає травестiйно-гумористичний вiдсвiт, весь  вiн
немов  пройнятий  любовно-iронiчним   усмiхом   автора.   Наступне   слово
"бiдняжка"  нiби  маскує,  а  насправдi  пiдсилює  гумористичний  мотив  -
сановита бiдняжка!
   22. Звертаючись iз запитаннями до троянцiв, Дiдона перелiчує рiзнi види
мандрiвок людей у давнi часи. Передовсiм згадано чумацькi валки на Дон  та
у Крим. Як вiдомо, основним товаром чумацького промислу  в  цi  краї  були
сiль i риба. Потiм названо переселення  з  одного  краю  України  в  iнший
("виходцi-бурлаки"). На початку 90-х рокiв XVIII  ст.  частина  запорожцiв
частково  сушею,  частково  морем  переселилася  на  "подарованi"  царицею
Катериною II  землi  мiж  рiчками  Кубань  i  Єя,  утворивши  там  Вiйсько
чорноморське. Здогади, що Котляревський в мандрах троянцiв  вiдбив  i  цей
iсторичний епiзод, не мають реальних пiдстав. Нарештi - мандри на прощу до
Києва, Почаєва та iнших мiсць паломництва.
   23. Мана - привид, мiраж. Ману пускати - дурачити, морочити.
   Вирва - викуп, який бере  на  весiллi  з  нареченого  брат  молодої.  У
переносному значеннi також - хабар.  В  три  вирви  -  дати  вiдкупного  в
потрiйному розмiрi, синонiм до "втришия прогнати".
   24. Постоли, також личаки - простонародне взуття з цiлого шматка  шкiри
без пришивної пiдошви, яке звичайно взували з онучами, прив'язуючи до  нiг
мотузками чи ремiнцями (волоками).
   Кожух - верхнiй чоловiчий одяг, звичайно з непокритої  тканиною  овечої
шкури, хутром до середини, довгий, з великим комiром.
   Свита - простонародний верхнiй одяг з домотканого сукна.
   Пеня - напасть, бiда.
   25. Тогдi Великдень був би нам! - до  фразеологiзму  "Великдень  раз  у
рiк" Iван франко дає таке пояснення: "Се одно з  найбiльших,  а  у  нашого
народа таки найбiльше свято" (Ф ранко. Приповiдки. - Т. 3. - С. 398).
   26. Пiл - широкi, грубi дошки, покладенi в хатi мiж пiччю з того  боку,
де черiнь i припiчок, та протилежною стiною. Пiл служить лiжком  i  лавою.
Ширина його - близько двох метрiв, щоб упоперек могла вiльно лягти доросла
людина.
   I їли сiм'яну макуху - макуха - вижимки чи збой  з  конопляного  сiм'я,
вживали як десерт або легку закуску.
   27. З полив'яних мисок - з мисок, покритих зсередини поливою, особливим
склоподiбним сплавом.
   Свинячу голову до хрiну - ритуальна страва. У  слов'ян-язичникiв  дикий
кабан (вепр) уважався священною твариною, його приносили в  жертву  богам,
починали з нього, як ритуальної страви, трапезу. Потiм поряд з  дикою  або
на змiну їй прийшла домашня свиня. Таке ж ритуальне значення мала страва з
домашньої птицi, зокрема iндика. З вепром пов'язаний культ верховного бога
Перуна, з домашньою птицею - культ життєдайної,  плодоносної  матерi-землi
(див.: Боровский Я. Е. Мифологический мир древних киевлян. - К.,  1982.  -
С. 52 - 53). Спосiб  приготування:  "Свинячу  голову  очистити,  вимити  i
поставити варитися; натерти хрiну, зажарити його з маслом,  покласти  туди
борошна, розвести трiшки  бульйоном,  покласти  сметани  i  закип'ятити  з
невеликою кiлькiстю солi; вийняти зварену голову, вiддiлити вiд неї  нижню
щелепу i подавати" (Маркевич. - С. 162).
   Локшину на перемiну - говорять ще "на перемiжку" -  про  легшi  страви,
якi подають мiж м'ясними.
   Локшина - "замiсити пшеничне тiсто на яйцях, розкачати в  тонкий  корж,
нарiзати вузькими смужками i зварити  у  водi  з  маслом  або  на  молоцi"
(Маркевич. - С. 157).
   Кулiш - густа юшка з пшона. "Змити крупу або  пшоно  в  горшку,  залити
водою i зварити з олiєю, коров'ячим маслом або свинячим салом"  (Маркевич.
- С. 153).
   Лемiшка - "пiджарити гречаної  муки,  розвести  її  солоним  кип'ятком;
скласти в горщик, поставити в пiч на одну годину; подавати з пiджареною на
коров'ячому маслi або на олiї цибулею" (Маркевич. - С. 156).
   Зубцi - кутя з очищених зерен ячменю, зварена з потовченим i пересiяним
на сито конопляним сiм'ям.
   Путря - "зварити кутю з ячменю; викласти її в ночовки, обсипати  житнiм
солодом, добре перемiшати, викласти в  дiжечку,  залити  солодким  квасом,
поставити в тепле мiсце на добу" (Маркевич. - С. 157).
   Кваша - колись одна з популярнiших страв ("борщ, каша,  третя  кваша").
"Взяти житнього борошна, гречаного i солоду, висипати в дiжечку, розмiшати
горячою водою (але не кип'ятком), дати  пiвгодини  або  годину  побродити;
добре закип'ятити другу воду i розводити  на  смак,  щоб  було  рiдше  або
густiше, хто як любить; поставити на печi на тепле, щоб прийняло  кислоту,
тодi варити в горшку i подавати" (Маркевич. - С. 156). В квашу також часто
кладуть для смаку i гостроти сушенi грушi, сливи чи якiсь iншi фрукти.
   Шулики - порiзанi на невеликi кусочки пшеничнi коржi, залитi розведеним
медом разом з м'ятим у макiтерцi маком. Наїдки  тут  i  у  всiх  подальших
картинах бенкетування троянцiв автор перелiчує в тiй послiдовностi, у якiй
їх  подавали  на  стiл.  Звичайно,  останнiми  подавали  солодкi   страви,
послiдовно: путря, кваша,  шулики,  причому  кожна  наступна  страва  була
солодша за попередню. Хотiлося б звернути увагу на шанобливе  ставлення  в
той час до їжi. Пiд час святкового  бенкетування  козаки  могли  кидати  в
грязь i топтати дорогi убори, сипати грiшми,  але  нiколи  не  могли  собi
дозволити зневажливого ставлення до хлiба, їжi взагалi. I  обiдаючи  пiсля
тривалого  морського  походу,  i  бенкетуючи  цiлими  днями,  троянцi  все
пiдбирають, "як на вечерi косарi" (IV, 29). Адже не  годилося  ставити  на
стiл чергову страву, коли в мисках ще  залишалася  попередня.  Цiкаво,  що
Котляревський у "Енеїдi" жодного разу не згадує картоплi, хоч її за  життя
письменника почали культивувати на Українi. Досить швидко  вона  вийшла  в
число  головних  городнiх  культур.  У   "Салдацькому   патретi"   (1833),
перелiчуючи виставленi на ярмарку  овочi,  Квiтка-Основ'яненко  називає  i
"картохлi, що вже швидко хлiб святий з свiту божого зженуть".
   28. За панським столом, можливо,  кожен  гiсть  мав  кубок.  Одначе  за
давньою народною традицiєю обносили  i  частували  всiх  гостей  по  кругу
однiєю чаркою. В народних звичаях живе цiлий кодекс правил, хто i  в  якiй
послiдовностi пiдносить гостям чарку, з кого починати частування.
   Мед, пиво, брагу, сирiвець - названi найдавнiшi  вiдомi  в  нас  напої.
Перелiк по низхiднiй, вiд кращого до найдешевшого  -  сирiвцю,  єдиного  в
цьому ряду безалкогольного напою.
   Калганка - горiлка, настояна на калганi (трава, корiнь якої  вживається
також у народнiй медицинi).
   Ялiвець (Juniperus) - рослина родини кипарисових, росте  кущами,  рiдше
невеликими деревами. Вiн i зараз поширений на Українi. Використовується як
декоративне дерево. Має гострий смолистий запах. Дим  з  ялiвця  (плоди  i
стебла тлiють на гарячому вугiллi) має лiкувальнi властивостi.
   Горлиця  -  давнiй  український   танець.   Танцюють   парою:   дiвчина
("горлиця") i парубок. Пiсня до  танцю  часто  варiюється,  iмпровiзується
залежно вiд обставин. У пiснях такого  типу  тiльки  перший  куплет  рiдко
зазнає якихось змiн. Подаємо ближчий до Котляревського в часi запис пiснi,
опублiкований у 80-х роках минулого столiття  з  примiткою:  "Останнi  два
куплети   виконував   Семен   Степанович   Гулак-Артемовський",    вiдомий
український композитор i спiвак, автор опери "Запорожець за Дунаєм".
   Ой дiвчина-горлиця
   До козака горнеться;
   А козак, як орел,
   Як побачив, так i вмер.
   Умер батько - байдуже,
   Вмерла мати - байдуже,
   Умер милий, чорнобривий,
   Жаль менi його дуже.
   I за батька "отче наш",
   I за матiр "отче наш",
   За милого ж душу
   Танцювати мушу
   (Пiснi,  думки  i  шумки  руського  народу  на  Подолiї,  Українi  i  в
Малоросiї. - К., 1885. - С. 128).
   Зуб - танок, який танцювали пiд  сопiлку.  Один  з  рiзновидiв  сопiлки
називається "зубiвка".
   Дудка, iнакше "дуда",  "коза",  "волинка"  -  музичний  iнструмент,  що
складається з шкiряного мiха i  вставлених  у  нього  двох,  iнколи  трьох
трубок. На однiй, як на сопiлцi, грають мелодiю, iншi дають фон, незмiнний
тон (див. також коментар: I, 37).
   По балках - танцю чи пiснi пiд  такою  назвою  виявити  не  вдалося.  В
перших двох виданнях "Енеїди", здiйснених без участi Котляревського, було:
"Ой, ненько, на цимбалах грали".
   Санжарiвка   -   темпераментний   розгульний   танець.   Приспiвки   до
"санжарiвки":
   Iшли дiвки з Санжарiвки,
   А за ними два парубки;
   А собаки з макiвок,
   Гав-гав на дiвок.
   Ой дiвчина кумина
   Поїхала до млина.
   Зачепила в сухий пень
   Та й стояла цiлий день.
   Продай, мамо, двi корови,
   Купи менi чорнi брови,
   На колодцi стояти
   Та на хлопцiв моргати.
   Чом, чом боса ходиш?
   Чому чобiт не заробиш?
   Ой не жалуй дурнички,
   Купи новi черевички!
   (Закревский Н. Старосветский бандуриста. - М., 1860. - Кн. 1. - С. 75).
У чотирьох "граючих" рядках 28-ї строфи першої частини  "Енеїди"  блискуче
виявився дивовижний музикальний слух Котляревського (вiн грав на скрипцi).
Спробуємо проаналiзувати  звукову  iнструментовку  рядкiв.  Тут  необхiдне
вдумливе вчитування в текст, вслухування в мелодiю i наростаючий темп.
   "Бандура  горлицi  бриньчала"  -  чуються  перебори  струн  бандури   в
помiрному темпi. "Сопiлка зуба затинала" - прискорення темпу i  пiдвищення
тону; пiсля двох "бринь" попереднього рядка (причому перше тихiше -  "ба",
друге  голоснiше  -  "бринь")  -  три  такти  сопiлки,  кожний  голоснiший
попереднього:  "со"  (глухий  приголосний  i  голосний),  "зу"   (дзвiнкий
приголосний i  низький,  приглушений  голосний),  "за"  (той  же  дзвiнкий
приголосний, але вже в парi з високим голосним). "А дудка грала по балках"
- вступає iнструмент, голоснiший, нiж два попереднiх, з iншим забарвленням
тембру, росте темп: пiсля "ду-ду" iдуть варiацiї.
   "Санжарiвки на скрипцi грали" - дальше пiдвищення темпу i тону. Завдяки
нагромадженню дзвiнких приголосних та свистячих рядок  немов  зiграний  на
скрипцi. Вслухаймося у вступнi акорди: "с", "н", "ж"  -  на  два  такти  -
"ду-ду" - три перебори пальцiв скрипаля, три порухи смичка. Звернiмо увагу
на те, що iнструменти починають звучати у  певнiй  наступностi.  Першою  -
порiвняно  неголосна  бандура,  за  нею  голоснiша  -  сопiлка,  потiм  ще
голоснiша - дудка. I нарештi всiх покриває цариця музики скрипка. Народним
танцям властивий  органiчний  синкретизм,  єднiсть  ритму  танцю,  музики,
спiву. Пiсня для танцю втiлює його ритм i дух, без нього вона,  як  i  без
мелодiї, за висловом Лесi Українки,  "тiльки  наполовину  жива".  Одяг,  в
якому  виходять  на  круг,  а  особливо  взуття  ("Дам  лиха   закаблукам,
Закаблукам лиха дам! Дам лиха закаблукам, Дiстанеться  й  передам")  часто
фiгурують в пiснях до танцю, i не просто так, до слова, а тому, що вони  є
неабиякою складовою частиною святкового дiйства.  Демонструють  не  тiльки
силу i вправнiсть у танцi, а й одяг, убори. Недарма дробушкам,  чоботам  i
свиткам присвячений окремий рядок коментованої строфи.
   Дробушка - жiноча картата плахта, вважалася особливо нарядною. Плахта -
верхнiй одяг типу спiдницi, зроблений iз двох, зшитих до  половини  кускiв
картатої шерстяної тканини. Святкове вбрання. З народної пiснi:
   Вийди, вийди, молодице, з вiдром по водицю,
   Нехай же я подивлюся на плахту-дрiбницю.
   (Собрание русских народних песен с их голосами. - СПб, 1805. - С. 182).
   29. Проворну, чепурну  i  гарну  -  народний  iдеал  дiвчини,  прикмети
названi в порядку їх важливостi. Пор. змалювання молодицi Дiдони (I,  21),
дiвки на виданнi Лависi (IV, 21 - 22).
   Юпка - верхнiй жiночий одяг у  виглядi  довгої  корсетки,  переважно  з
рукавами. За  призначенням  близька  до  сучасного  легкого  демiсезонного
пальта чи плаща.
   Запаска - жiноче вбрання, що замiняє спiдницю. Кусок  чорної,  звичайно
шерстяної тканини (власне запаска) обвивався кругом стану так,  щоб  кiнцi
його сходилися попереду.  Поверх  запаски  у  виглядi  фартуха  був  кусок
тканини синього кольору (попередниця). Запаску i попередницю пiдперiзували
червоним поясом. У Ганни запаска  з  фланелi  (франц.flanelle)  -  дорогої
фабричної тканини. Святкове вбрання її, так само як Дiдони та Енея, пошито
не з домотканого полотна та сукна, а з купованих  тканин,  що  в  ту  пору
могли дозволити собi тiльки заможнi люди.
   Стьонжки, стьожки - кiсники.
   Ковтки - сережки.
   Третяк - потрiйне притоптування в танцi.  Часто  викликають  у  танець,
особливо дiвчата, не словами, а танцем. Вихилясом - танцюють,  нахиляючись
то вправо, то влiво, приваблюють, розпалюють свою пару,  заглядають  їй  в
очi, викликаючи на круг. Чому в танець з Енеєм iде не Дiдона, а її молодша
сестра, дiвка Ганна? Тому що молодицям та ще вдовам не годилося  танцювати
разом з дiвчатами та парубками, тим бiльше не  годилося  вдовi  з  першого
знайомства припрошувати до танцю парубка. Прийнято, розпочавши,  танцювати
до тих пiр, поки грають музики. Вийти з танцю ранiше, особливо  парубковi,
означало показати слабiсть. Хто доведе свою пару до найбiльшої втоми - той
кращий танцюрист (див.: К. с. - 1898. - Т. 61. - Кн. 4.  -  С.  10  другої
пагiнацiї).
   30. Гоцак - те саме, що тропак - народний танець.
   Гайдук - народний танець. Садив гайдука - танцював навприсiдки.
   Не до соли - примовка "Тепер менi  не  до  солi"  пiшла  вiд  народного
оповiдання, вiдомого  у  варiантах.  Наводимо  поданий  у  "Трудах"  Павла
Чубинського, пiдготовлених у 70-х роках минулого столiття: "Послав  батько
сина за сiллю, дав йому  гривню  грошей.  Купив  син  солi,  скiльки  було
сказано йому, ще шага й виторгував з тих грошей; всипав сiль у заполу та й
iде додому. По дорозi був шинок, а в шинку тому гра музика, люди танцюють,
аж дiл гуде. Надiйшов туди наш парубок i дуже йому заманулося потанцювати,
а в кишенi шаг мулить.
   - Музико, грай менi одному! - погукнув  парубок,  вiддав  того  шага  i
почав танцювати, аж хата мала, а вiн закида ноги,  i  вприсiдки,  i  через
ногу, усяк було. Затанцювався парубок, а сiль потроху сиплеться з  заполи.
Що майне вiн ногою, то сiль так i поросне по хатi. А люди стоять округи та
й приказують йому саме пiд ногу, мов знарошне приграють:
   - Ой, парубче, сiль сиплеться, ой, парубче, сiль сиплеться!
   А парубок зайшовся так, що й себе не тяме, та все їм:
   - Тепер менi не до солi, коли грають на басолi! Тепер менi не до  солi,
коли
   грають на басолi!
   Ходив, ходив парубок, поки аж вiдтанцював свого шага.  Стала  музика  i
вiн став. Глянув - аж сiль уся на долiвцi, ще  сам  вiн  i  порозтирав  її
ногами.
   Скривився парубок та в сльози:
   - А бодай його лиха година знала! Що ж тепер тато скажуть!
   Потяг собi, сердега, додому" (Чубинськи й. - Т. 2. - С. 379).
   Здавна на Українi, так само як у Росiї та Бiлорусiї, сiль, як переважно
привозний продукт  першої  необхiдностi,  цiнилася  високо  i  витрачалася
економно. Сiль була  важливим,  коли  не  основним,  продуктом  чумацького
промислу.  Знали  сiль  "кримку"  i  "бахмутку".  Першу   одержували   вiд
випаровування на сонцi морської води в Криму, другу - вiд випаровування на
спецiальних  сковородах  добутої  з  соляних  колодязiв   води.   Колодязi
знаходилися на березi невеликої рiчки Бахмутки в нинiшньому Донбасi.  Бiля
солеварень  виникла  укрiплена  слобода,  потiм  -  мiсто  Бахмут   (тепер
Артемiвськ,  великий  центр  соледобувної  промисловостi).  Свiдчать,   що
"бахмутка" була бiльш дрiбною i  вважалася  кращою  на  смак  (див.  також
коментар: IV, 45). Страви прийнято було варити без  солi.  Її  ставили  на
стiл окремо. Звiдси й звичай зустрiчати гостей найдорожчим у  господарствi
- хлiбом i сiллю. Хлiб i сiль на столi - ознака достатку.  Розсипати  сiль
не те  що  з  торби  -  солянки  вважалося  в  народi  недоброю  прикметою
(посваритися).
   31. Варенуха - "Хлiбне вино або наливка, варенi з сухими плодами, медом
i пряним корiнням" (К.).
   32. Про пiч багато хто з молодших та  й  старших  уже  не  має  певного
уявлення. Споконвiчний неодмiнний атрибут  житла,  хранительниця  вогню  й
тепла, з припiчком та черiнню, уже майже вiдiйшла в минуле.  Зараз  тiльки
iнколи в селянських хатах, на кухнi, продовжують ставити печi менших,  нiж
ранiше, розмiрiв i меншою черiнню над ними, скорiше  як  данину  традицiї,
нiж з практичної потреби. На черенi, яка нагрiвається, коли  топлять  пiч,
сплять, сушать зерно,  в  тому  числi  просо,  перед  тим  як  везти  його
шеретувати на пшоно.
   Просо вiдоме ще з доiсторичних часiв як зернова культура. Згадується  в
дуже давнiх зразках народної  творчостi:  "А  ми  просо  сiяли,  сiяли..."
Традицiйно  просо  займає  досить  значне  мiсце   в   харчовому   рацiонi
українського народу. В повсякденному  побутi  пшоняна  каша  або  кулiш  -
звичайна страва. А в козацьких походах, чумацьких  та  бурлацьких  мандрах
пшоняна каша з салом, у пiст з рибою та олiєю - перший наїдок.
   33. Оренда, оранда - корчма. У святковi днi тут збиралися  на  гуляння,
танцi. Назва "оранда" походить вiд того, що корчмарi  за  право  торгувати
горiлкою платили в державну казну належний податок (брали в аренду).
   У недiлю на селi,
   У орандi на столi
   Сидiли лiрники та грали
   По шелягу за танець.
   Кругом аж курява вставала.
   Дiвчата танцювали
   I парубки...
   (Тарас Шевченко. Титарiвна)
   Кораблик - старовинний жiночий головний убiр,  переважно  в  середовищi
панства i заможного козацтва. Висока шапка з парчi або бархату з  хутряним
ободком. Формою нагадувала кораблик,  звiдси  й  назва.  Верх  круглий,  з
дорогоцiнної тканини, iнколи винизаний жемчугом i  дорогоцiнним  камiнням,
над лобом викроєний гострим кiнцем уверх (як нiс корабля), вуха залишалися
вiдкритими. Ободок  -  завжди  з  чорного  матерiалу,  потилицю  прикривав
округло викроєний чорний клапан.
   I начепила ланцюжок - одягла прикрасу на шию.
   Та i запаски не забула - Дiдона одягла не таку запаску, яка була на  її
молодшiй сестрi Ганнi минулого  дня  (див.  коментар:  I,  29).  Знали  ще
запаску у виглядi полотняного бiлого передника, яку носили поверх спiдницi
замiжнi, взагалi бiльш поважного вiку жiнки.
   З вибiйки платок  -  платок  з  вибитим  на  тканинi  вiзерунком,  який
наноситься вручну за допомогою рiзьбленої або набiрної  дерев'яної  дошки.
Платок,  хустка  -  важлива  деталь  святкового  жiночого  одягу.   Хустка
вiдiгравала також велику роль у ритуалах, увiйшла  в  обряди  та  повiр'я.
Заручена дiвчина пов'язувала руку судженого хусткою, яка служила  символом
їхнього вiчного союзу. В третiй частинi "Енеїди" серед грiшникiв фiгурують
i тi, що в дiвчат "з кишень платки тягли".
   34. Що од покiйника украла - тобто потай взяла з майна свого  покiйного
чоловiка Сiхея.
   Каптан (рос. кафтан} - верхнiй чоловiчий одяг з довгими полами; сукман,
жупан, чумарка.
   Пояс з каламайки - пояс з  цупкої  густої  льняної  тканини.  Пояс  був
важливою деталлю чоловiчого святкового  одягу.  На  старовинних  портретах
старшина завжди пiдперезаний  поясом,  переважно  червоного  або  зеленого
кольору. Були пояси рiзних розмiрiв - "бiльшої руки" i "мен-
   шої руки".
   I чорний шовковий платок - платок, плат у старi часи  в  чоловiкiв  мав
ширше призначення, нiж нинiшня носова хустка. Використовувався як  рушник,
для накривання сiдла тощо.
   35. Ляси пiдпускати - весело, жартiвливо заговорювати з ким-небудь, щоб
втягти в розмову.
   36. У панаса грати - хто-небудь один iз зав'язаними очима ловить iнших.
Кого пiймає, той стає йому на змiну.
   37. Журавель - весiльний танець  (К.).  Можна  додати,  що  це  взагалi
народний масовий  танець-пiсня.  У  танцi  вiдтворюється  поведiнка,  пози
журавля (як ходить, скубе траву, злiтає у повiтря  тощо).  Здебiльшого  це
робить ведучий, солiст-танцюрист. Iншi учасники стоять у колi  або  бiжать
слiдом  за  ведучим.  Вони  спiвають   пiсню,   супроводжуючи   текст   її
вiдповiдними рухами та жестами. На весiллi  звичайно  водять  "журавля"  в
понедiлок, коли несуть снiдання молодiй. Якщо в селi була  церква,,  то  в
цей час мелодiю "журавля" мiг виконувати на дзвонах паламар. У сценi-жартi
Марка Кропивницького "Лихо не кожному лихо  -  iншому  й  талан"  пономар,
вихваляючись своїм хистом, говорить: "...Спитаю: хто краще мене ударив  би
в дзвiн - чи на "достойно", чи на "многа лiта"?.. Та  хочби  i  "журавля".
Текст "Журавля", опублiкований за життя Iвана Котляревського:
   Да внадився журавель, журавель
   До бабиних конопель, конопель!
   Такий, такий журавель,
   Такий, такий дибле
   Конопельки щипле!
   А я сьому журавлю, журавлю,
   Києм циби переб'ю, переб'ю!
   Такий, такий журавель,
   Такий, такий дибле,
   Конопельки щипле!
   (Вестник Европы. - 1829. - N 22. - С, 153).
   Дудочка - народний дiвочий танець, сольний, зараз  вiдомий  пiд  назвою
"козачок". У давнину його  танцювали  пiд  акомпанемент  дудки  (волинки),
звiдки й назва.  Зараз  виконується  на  рiзних  музикальних  iнструментах
(скрипцi,  цимбалах,  бандурi  та  iн.),  одначе  при  цьому  зберiгається
характер музичного викладу, притаманний дудцi. Текст пiснi до танцю:
   Ти ж мiй дударику,
   Ти ж мiй сподарику,
   Ти ж було селом iдеш,
   Ти ж було в дуду граєш,
   Ти ж мене забавляєш!
   Тепер тебе немає,
   Й дуда твоя гуляє,
   I пищики запалися,
   Бозна кому досталися
   (Вестник Европн. - 1829. - N 22. - С. 154).
   Дудники iнколи ходили вiд села до села, заробляючи грою на прожиття, як
кобзарi або лiрники. На таку думку наводять  i  слова  "Ти  ж  було  селом
iдеш". Можливо, наведена пiсня виникла в той час, коли  мандрiвнi  дудники
почали вiдходити  в  минуле.  Дудка  лишила  помiтний  слiд  у  фольклорi,
топонiмiцi,  антропонiмiцi,  що  теж  свiдчить  про  її  неабияку  роль  у
культурному життi народу.
   Хрещик - весняна гра, в котрiй одна пара учасникiв  гри  ловить  другу,
яка пiсля подачi  сигналу  розбiгається,  уникаючи  переслiдувачiв;  також
танець-гра, пiд час якого хлопцi й дiвчата  мiняються  мiсцями.  Переважно
гра дiтей i пiдлiткiв, причому дiвчат. Вiдомо кiлька рiзновидiв гри.
   Горюдуб - гра, учасники якої стають парами, а той, хто "горить", стоїть
спереду i за сигналом ловить одного iз  задньої  пари,  що  роз'єднується,
перебiгаючи наперед.
   Джгут -  рiзновид  гри  в  карти.  Того,  хто  програв,  б'ють  джгутом
(скрученим рушником) по долонi. Скажiмо, скiльки лишилося пiсля закiнчення
гри на руках карт у дурня, стiльки  раз  його  били  джгутом  по  руцi.  В
"джгута" грали i без карт.
   Хлюст - гра в карти. Взагалi хлюстом називається такий  момент  у  грi,
коли в одного чи кiлькох гравцiв  на  руках  опиниться  три  карти  однiєї
мастi, або три козирi, або три валети, або три тузи. Чий хлюст  старший  -
визначають за старшинством карт, якi його утворили. В пари -  неясно,  яка
гра в карти мається на увазi. Може, вдвох, один на один?
   Вiзок - поширена гра в карти, так званi "свої козирi". Назва пiшла  вiд
того, що тому, хто програв, дiстається  велика  купа  карт  -  "хоч  возом
вивозь" (див.: К. с. - 1887. - Т. 18. - Кн. 6 - 7. - С. 463 - 471).
   Дамки -  шашки.  Закрита  пiд  кiнець  гри  шашками  противника,  шашка
переможеного вважається соромом для нього ("Чорт мав порожнього кута").
   36 - 37-ма - "iгровi" строфи. У перших виданнях "Енеїди"  кожна  строфа
складалася з 20 рядкiв, потiм  сам  Котляревський  розбив  двадцятирядковi
строфи на двi десятирядковi. Тому тiсна  смислова  єднiсть  двох  сусiднiх
строф у "Енеїдi" спостерiгається часто. Iгри не бенкет,  де  важко  подати
наїдки й напої з урахуванням забаганок кожного з присутнiх  окремо,  i  не
обряд, де теж передбаченi обов'язковi для всiх ритуальнi  дiйства.  Грають
"хто як i в вiщо захотiв".
   Сцени бенкетування троянцiв у Дiдони не раз перегукуються з травестiями
"мандрованих дякiв" - "Пiсня свiтська" та "Великодна вiрша", де  фiгурують
бiблiйнi персонажi, переодягненi в  український  одяг  i  надiленi  рисами
українських  селян.  У  "Великоднiй  вiршi"  -  "Давид  гуслi   пiдстроїв,
козацької як дернув", з присутнiх "всяк собi пару прибрав" i всi  пiшли  у
танець:
   Перше навприсядки брали,
   Потiм били трепака,
   А дiвчата забивали
   Пiдкiвками гоцака.
   Як же взяли молодицi
   По-своєму бушувать,
   Аж погубили спiдницi,
   Так взяло їх розбирать".
   Тут же "парубки в м'яча  гуляли,  деякiї  ж  у  жгута;  дiвки  пiсеньки
спiвали; малi ж дiти - у  кота;  хто  хотiв  -  навбитки  бився"  (Iсторiя
української лiтератури: У 8 т. - К., 1967. - Т. 2. - С. 57).
   В   "iгрових"   строфах   новаторська   риса   "Енеїди"   порiвняно   з
вiршами-травестiями полягає в тому,  що  з  ряду  iгор  обособлено  взятий
"панас". Вiн служить зближенню Енея з Дiдоною, рухає сюжет. Пара на довший
час,  мов  прожектором,  вихоплена  з  маси.  Iндивiдуалiзацiї  героїв   у
сучасному розумiннi ще немає, але  є  типи,  на  розвитку  стосункiв  яких
тримається сюжет. У травестiях попередникiв Котляревського гри  чи  танцю,
взятих з виразною метою  характеристики  окремих  персонажiв,  вказати  не
можемо.
   39.Курили - пиячили,бенкетували.
   Сподар  -  шанобливе  звертання,  зараз   невживане.   Мало   значення:
"господар" i "государ", "цар". I далi зустрiчається в  "Енеїдi"  (III,  1,
IV, 127).
   40. Грiнку убить - виграти (К.),  добре  поживитися.  Грiнка  -  скибка
хлiба, помазана зверху чимсь їстiвним; або ще - пiдсмажена на сковорiдцi з
жиром. У переносному значеннi - взагалi шмат,  кусок  чогось  пожиточного.
Нар.: Убив добру грiнку. Грiнка йому упала (Номис. - С. 207).
   Мутив, як на селi москаль! - москаль - тут у значеннi: солдат  царської
армiї. На Українi до лiквiдацiї козачого вiйськового устрою  знали  тiльки
солдат-росiян. Пiзнiше назва "москаль"  перейшла  i  на  солдат-українцiв,
взагалi людей будь-якої  нацiональностi,  коли  вони  служили  в  царськiй
армiї.
   43. Олiмп - гора в пiвнiчнiй Грецiї,  на  якiй,  згiдно  з  мiфологiєю,
живуть боги. Тут стоять палаци Зевса та iнших богiв, збудованi й оздобленi
богом ковальства Гефестом. Ворота в Олiмп, коли боги виїжджають звiдти  на
золотих колiсницях, вiдкривають i закривають гори. Олiмп  -  також  символ
верховної влади.
   Мартопляс - гультяй, гульвiса, блазень (див. також коментар: III, 97).
   44. А то Венера все  свашкує  -  свашкує  -  тут  у  значеннi:  сватає,
зводить.
   Свашка - жiнка, яка порядкує на весiллi.
   Котляревський консультував свого знайомого  Дмитра  Бантиш-Каменського,
який писав "Историю Малой России". Згадуючи в своїй працi про  особливостi
весiльного обряду на  Полтавщинi,  Бантиш-Каменський  пише:  "Коли  молода
приїжджає до хати молодого i вiдходить потiм до  покою,  дружка  й  свашка
керують нею; остання роздягає, кладе молоду в постiль". До слова  "свашка"
Бантиш-Каменський дає примiтку: "Свашка зветься i  мчалкою  -  пояснює  п.
Котляревський - вiд дiєслова мчати, скоро переносити. У свашки  вибирають,
звичайно, жiнку молодих рокiв, смiливу, проворну, швидку" (Кирилюк Є. Iван
Котляревський: Життя i творчiсть. - К., 1981. - С. 104 - 105).
   45.  Меркурiй.  -  У   римськiй   мiфологiї   бог-вiстун,   покровитель
мандрiвникiв, купцiв, пастухiв; син Юпiтера i нiмфи гiр Майї (вiдповiдно у
грекiв - Герпес). Тут Меркурiй одягнений вiзником-листоношею кiнця XVIII -
початку XIX ст.
   Ладунка (пол. Iаdunek) - тут поштова сумка  з  бляхою  на  нiй,  знаком
того, хто перебуває на  державнiй  службi.  Листоношi  носили  ладунку  на
грудях. Також ще - патронна сумка у кавалеристiв,  мисливцiв  (див.  також
коментар: VI, 169).
   Ногайський малахай - довгий ремiнний  батiг  (нагай),  як  у  ногайцiв,
тюркської  народностi,  що  зараз  живе  на  Кавказi   (переважно   пiвнiч
Дагестанської АРСР).  Ногайцями  у  XVIII  ст.  називали  кочiвникiв  бiля
узбережжя Азовського i Чорного морiв, на пiдступах до Кримського ханства.
   46. А то залiг, мов в грубi пес - грубою називали пiч  для  обiгрiвання
примiщення, яку топили з сiней. Звичайно  груби  були  тiльки  в  панських
будинках. Нар.: Аби груба, то пес буде (Номис. - С. 169).
   47. Станя, стайня - примiщення, де тримають коней, конюшня.
   Чортопхайка - легка бричка.
   Оглобельна  -  коняка,  запряжена  в  оглоблi,  по  центру.  По   боках
оглобельної - конi припряжнi, або ще кажуть пiдпряжнi, орчиковi.
   49. Та швидко i не так задробиш - тобто задрiботиш, побiжиш мерщiй.
   Дать халазiю - вiдшмагати рiзками (К.);  взагалi  -  одержати  нагiнку,
прочуханку.
   50. Мов Каїн,  затрусивсь  увесь  -  вираз  походить  вiд  апокрифiчних
варiантiв бiблiйного мiфу про першого  великого  грiшника  людського  роду
братовбивцю Каїна (Буття IV, 11). Пор. у лiтописi  (XIII  ст.):  "А  князь
[Мстислав] викрив Жирослава [свого боярина-зрадника] i  прогнав  його  вiд
себе, як ото прогнав бог Каїна з-перед лиця  свого,  кажучи:  "Проклят  ти
будь, стогнучи i трясучись на землi; бо розверзла земля уста свої прийняти
кров брата твойого" (Галицько-волинський лiтопис  /  Пер.  Л.  Махновця  /
Жовтень. - 1982. - N 7. - С. 25). Тут "стогнучи i трясучись  на  землi"  -
апокрифiчний додаток. Нар.: Труситься, як Каїн (Номис. - С. 63).
   Кабака - тютюн для нюхання, розтертий у порошок.
   51. А  сам,  вернувшася  в  будинки  -  у  панських  садибах  будинками
називалися тiльки тi примiщення, в яких жила панська сiм'я  та  її  гостi,
люди "благородного звання". Двiрська челядь,  взагалi  простолюд,  жили  в
iнших, службових примiщеннях.
   Мiзерiя - злиднi, мiзернi пожитки.
   53. Крадькома виглядаючи з-за  комина,  Дiдона  довго  вдавала,  що  не
помiчає  зборiв  у  дорогу  зрадливого  коханця,  довго  тамувала  злiсть.
Побачивши, що Еней хоче втiкати, вхопила його за чуприну, не  проговорила,
а  просичала  першу  фразу:  "Постiй,  прескурвий,  вражий  сину!"  Зразок
алiтерацiї: у кожному словi - глухий свистячий  та  шиплячий  приголосний.
Нар.: Не грiй гадюки в пазусi, бо вкусить (Номис. - С. 58).
   55.Рожен - загострений кiлок.
   Хирний - хворобливий, жалюгiдний.
   56. Кучма - кудлата, з нестриженого смушку бараняча шапка,  папаха.  Це
слово вживається також у переносному  значеннi:  чуб,  чуприна.  В  народi
вiдомий неделiкатний  жарт,  який  вчиняють  над  малими  дiтьми.  Жартовi
передує приблизно такий дiалог: "Зробити тобi кучму?" - "Зробiть".
   "А яку ж тобi зробити кучму - велику чи малу?" - "Велику". Пiсля  цього
охочого до великої кучми  хапають  за  голову,  боляче  куйовдять  чуб,  з
притиском проводять долонями супроти, щоб вiн стирчав  у  рiзнi  боки.  Не
пускають, поки не доведуть жертву до плачу.
   57. Мандруй до сатани з рогами - перефразована лайка "Щоб тебе нечистий
взяв!" (Номис. - С. 81). Не горiв,  не  болiв:  зразу  околiв  (про  наглу
смерть злого) (Там же. - С. 159). Щоб ви шаталися повiк -  один  з  тяжчих
прокльонiв, майже обов'язковий компонент кожної лайки. Ось давнiший зразок
такого прокльону з "Галицько-Волинського лiтопису"  (XIII  ст.):  "Хай  не
буде йому [зрадниковi  боярину  Жирославу)  пристанку  в  усiх  землях,  у
руських i в угорських, i нi в яких же краях! Нехай ходить  вiн,  блукаючи,
по землях! Хай жадає вiн харчу, а вина i пива скудно хай буде йому! I  хай
буде  двiр  його  пустим,  i  в  селi  його   хай   не   буде   живущого!"
(Галицько-волинський лiтопис / Пер. Л. Махновця / Жовтень. - 1982. - N  7.
- С. 26).
   Окинемо поглядом увесь епiзод з лайкою Дiдони.  53  -  54-та  строфи  -
присоромлення, виказування, перелiк благодiянь невдячному коханцевi. Iнший
характер мають строфи  56  -  57.  Вони  становлять  внутрiшньо  завершену
мовно-художню цiлiснiсть. Дiдона лає зрадливого коханця згiдно з устояними
фольклорними канонами. Довгий монолог  Дiдони  завершує  лайка-заклинання,
лайка - ритуальне дiйство.  Виказавши  все  Енеєвi,  Дiдона  доступним  їй
способом творить над ним суд i кару. Першi  чотири  рядки  56-ї  строфи  -
тринадцять лайливих слiв. Один перiод, роздiлений на  два  речення  тiльки
тому, що треба перевести дух. Тринадцять лайливих слiв-ударiв. Пiсля  них,
розпаливши себе,  молодиця  переходить  до  словесної  розправи.  Словесно
вiдтворенi етапи розправи: ляпас i дряпання нiгтями по обличчю.
   У 57-й строфi вiд знищеного i розвiнчаного Енея  Дiдона  переходить  до
його братiї. Тут уже не викриття,  а  лайка-заклинання,  якi,  за  виразом
Олександра Потебнi, є вивiтреними язичницькими молитвами. Дiдона  накликає
на троянцiв усi бiди й нещастя, серед яких найстрашнiше - "на чистому  щоб
поколiли", тобто вмерли наглою смертю. Несподiвана,  раптова  смерть,  без
сповiдi i причастя - ганебна. Тому воїни перед боєм вiдправляли вiдповiднi
ритуали,  несподiвано  опиняючись  в  смертельно  небезпечному  становищi,
сповiдалися i просили прощення один у одного. В поезiї Шевченка: "Ой пiшла
я у яр за водою" дiвчина заклинає зрадливого коханого:
   Побий тебе сила божа
   На наглiй дорозi.
   59. Аж. занудило їй, небозi  -  небога  -  тут  у  значеннi:  бiдолаха,
сердешна.
   60. Паплюга - розпутна жiнка.
   62. Пуцьверинок - пташеня.
   Купiдон, або Амур - син богинi кохання Венери, за античними  мiфами,  -
маленьке чарiвне хлоп'я з крильцями за плечима, луком i стрiлами в  руках.
Кому Амур прониже своєю золотою стрiлою серце в момент зустрiчi  з  особою
другої статi, той покохає.
   Бахур - полюбовник, залицяльник.
   64. Запiчок - заглибина в коминi печi рiзної величини, частiше  з  боку
припiчка i полу. Тому Дiдона, щоб дiстати кресало,  "скочила  на  пiл".  В
запiчку, де завжди сухо, звичайно тримали кресало i трут.  Трут  робили  з
вiдвареного в гречаному попелi гноту, ганчiрки або висушеного гриба,  який
через це мав назву трутовик. Iскра, одержана вiд удару  залiзного  кресала
об камiнь, запалювала трут. Трут  завертали  в  клоччя  -  грубе  волокно,
вiдходи пiд час обробки льону або конопель - i роздували вогонь.
   65. Стояв у неї на городi - чому очерет складений на  городi,  а  не  в
дворi, де стоять садибнi будiвлi, копицi сiна, соломи  та  iн.?  У  садибi
двiр  (iнколи  обгороджений)  -  зовсiм  не  те  саме,  що  город.   Город
обробляється i на ньому можна ставити ожереди, копицi  тощо  тiльки  тодi,
коли достигла городина зiбрана, а нова ще не посаджена. У даному разi саме
так стоїть справа зi скошеним на паливо очеретом. Його звичайно косять  на
самому початку зими, коли тiльки став лiд на стоячих водах i ще  не  випав
великий снiг. Город, що спускається до низу, в цю пору пустує i  на  ньому
зручно складати очерет. До весни увесь вiн чи  бiльша  частина  його  буде
спалена.
   Костер - тридцять кiп пов'язаного в кулi очерету. В копi - 60 кулiв.
   66. Послала душу к чорту в ад - всi,  хто  накладає  на  себе  руки,  -
вчиняє тяжкий грiх, якому немає прощення. Самогубцям уготованi вiчнi  муки
в пеклi (III, 71).
   ЧАСТИНА ДРУГА
   3. Палiнур - керманич на човнi Енея. Згiдно  з  легендою.  Палiнур  був
кинутий у море з волi богiв, ворожих троянцям, а коли вибрався  на  берег,
загинув  вiд   рук   тубiльцiв.   Його   iм'ям   був   названий   мис   на
пiвденно-захiдному  узбережжi  Iталiї,  в  областi  Луканiя.  В   "Енеїдi"
Вергiлiя Еней ще зустрiнеться з Палiнуром  у  пiдземному  царствi  Плутона
(Вергiлiй. - Кн. б. - Ряд. 337 - 387).
   4. Шпує - дуже бризкає, хвилюється.
   5. Ацест - легендарний цар Сiцiлiї, родом з Трої. Цим  пояснюється,  що
"Ацест Енею, як би брату, Велику ласку показав".
   7. Як водиться у подiбних  випадках,  несподiваних  гостей  почастували
тим, що тримали у запасi для такої нагоди, - салом, ковбасою,  а  оскiльки
вони з далекої морської дороги зголоднiли,  то  подали  й  тетерю  (гарячу
страву), яку можна приготувати нашвидкуруч: накришити у кип'яток  сухарiв,
засмажити цибулею на олiї, посолити - i тетеря готова. Сало - воно  ще  не
раз буде згадуватися в "Енеїдi". З прадавнiх часiв його мiсце у  харчовому
рацiонi українського народу дуже значне.  Серед  харчових  припасiв,  якi,
збираючись на вiйну з рутульцями, готує вiйсько царя  Латина,  на  першому
мiсцi - сало i пшоно (IV, 98). З салом пов'язана велика кiлькiсть народних
приказок, оповiдань, анекдотiв. Напр.: "Ой якби-то було так, щоб  я  царем
стався - сало  б  їв,  з  салом  спав,  салом  би  вкривався".  Ковбаса  -
традицiйний спосiб її приготування: "Свиняче м'ясо  з  салом  порiзати  на
шматочки, посипати сiллю, перцем i цим  фаршем  наповнити  вимитi  свинячi
кишки, спекти в звичайнiй печi, а перед подачею на стiл пiджарити" (Маркев
ич. - С. 155).
   Решето - господарська рiч для просiвання  чого-небудь.  До  дерев'яного
круглого обода знизу крiпиться сiтка, через яку просiюють (зерно,  крупу).
Те ж, що й сито, тiльки в останнього густiша сiтка (для борошна,  товченої
макухи та iн.). Решето чи щось iнше, використовуване як хлiбниця,  ставили
обов'язково посерединi стола, щоб гостям було зручно брати нарiзаний хлiб.
Хлiб - усьому  голова,  споконвiчна  пошана  до  "святого  хлiба"  глибоко
корiниться в народнiй свiдомостi. Хлiбина на покритому скатертиною столi -
неодмiнний атрибут патрiархальної хати, надто в святковий час.
   8. Пашкети в кахлях - "Не маючи пашкетних форм, заможнi селяни  готують
цю страву в кахлях.  Замiшують  пшеничне  тiсто  з  маслом  i  з  молоком,
обкладають цим тiстом кахлю, перше  змазавши  її  маслом,  кладуть  гусячi
нирки, печiнку, кусочки м'яса, заливають товченою печiнкою, закривають все
це краями того ж тiста i ставлять  у  пiч  пектись  -  поки  буде  готове"
(Маркевич. - С. 157).
   Кахлi  -   поширенi   i   зараз   керамiчнi   плитки   для   личкування
(облицьовування) стiн, печей тощо.
   Сита - розведений водою мед або медовий вiдвар на водi.
   Зразову до рижкiв печiнку - зрази - страва з яловичини: скручений биток
з м'яса, в даному разi з печiнки, з  начинкою.  Рижки,  рижики  -  їстiвнi
гриби.
   9. В сей день його отець опрягся - Еней прибув до Сiцiлiї  якраз  через
рiк пiсля смертi свого батька Анхiза на цiй землi. Опрягся - в  бурлескнiй
манерi, зневажливо, мов про скотину: помер.
   Чикилдиха - назва гiршого гатунку горiлки.
   10. Громчуя - об'єднана мiсцем проживання чи родом занять,  або  тим  i
другим  спiлi,  нiгтi,  людей.  Громадськi  зiбрання,  сходи   вiдiгравали
винятково важливу роль у суспiльному життi. Показовий приклад  -  козацькi
ради на Запорiзькiй Сiчi.
   Нар.: Громада - великий чоловiк. Як громада скаже, так i буде.
   11. Поставити обiд старцям - за давнiм звичаєм, на похоронi i  поминках
обов'язково влаштовували обiд для старцiв.
   12. Книш - хлiбний вирiб з  пшеничного,  iнколи  житнього  i  гречаного
борошна; по краях тiсто розплiскують коржем i завертають  наверх  так,  що
воно сягає тiльки до половини книша. Зверху книш змазують салом або олiєю.
Приготування книша з  житнього  i  гречаного  борошна:  "Вчинити  житнього
тiста, замiсити гречаним борошном;  коли  пiдiйде,  викачувати  на  столi;
лiплять книшi з допомогою ложки, яку опускають  перед  цим  у  розтоплений
свинячий смалець. Злiпивши, сажають у  пiч,  а  вийнявши,  знову  змазують
смальцем" (Маркевич. - С. 154).
   Коливо - ритуальне блюдо, обов'язкове  на  поминках;  кутя  з  пшеницi,
розведена ситою. Перш, нiж приступити до страв пiд час поминального обiду,
споживають коливо, обов'язково згадуючи при цьому добрим словом покiйника:
"Царство небесне, пером земля над ним! Нехай со святими почиває та  й  нас
дожидає!.." (Номис. - С. 8).
   Хазяїнiв своїх ззивали - тобто сiцiлiйцiв, на землi яких у даний момент
перебували троянцi.
   Сити iз медом наситили - тобто розвели водою (квасом) мед; настояли мед
на чому-небудь (див. також коментар: II, 8).
   Пiшла на дзвiн дякам копа  -  копа  -  полтина  (К.),  тобто  п'ятдесят
копiйок. Дати на дзвiн - заплатити, щоб дзвонили в церквi за упокiй  душi.
Нар.: Дзвонять за упокiй душi (Номис. - С. 160).
   13. Подана в помiрному гротескно-жартiвливому тонi картина приготування
поминального обiду. Поминки - не бенкет, багатий стiл з рiзноманiтними  та
вишуканими  наїдками  й  напоями,  приправами  та  делiкатесами  тут  буде
недоречним. Готуються звичайнi, повсякденнi страви. Аби  тiльки  обiд  був
добре приготовлений та щоб усiм, хто прийде вшанувати покiйного, вистачило
їжi. На поминки кликати не  обов'язково,  приходять  усi  рiднi,  близькi,
сусiди. Старцi сходяться з усiєї округи. Звичайно, з цiєї нагоди найбiльше
наварили борщу, який за кiлькiстю  компонентiв  та  способiв  приготування
(залежно вiд локальних умов i пори року) не має собi  рiвних  серед  iнших
страв української кухнi. Борщ - головна страва обiду. Порiвняно  з  iншими
стравами, борщ займає, можна сказати,  чiльне  мiсце  у  фольклорi.  Нар.:
Добрий борщик, та малий горщик.  Старий  стару  хвалить,  що  добрий  борщ
варить (Номис. - С. 92, 173). Менше вiд борщу,  хоч  зовсiм  не  набагато,
варять юшки (п'ять казанiв проти  шести  -  дивовижно  витримана  загальна
спiврозмiрнiсть мiж собою найбiльш поширених страв, кiлькiсть  визначає  i
питому вагу в порiвняннi з iншими стравами).
   Юшка, так само як i галушки, - страва загалом на  снiданок  та  вечерю.
Треба зауважити, що пiд "юшкою" часто розумiли  бiдняцьку,  убогу  страву.
Iван Вишенський, картаючи черевоугодникiв-єпископiв, докоряє їм бiдняками,
якi "юшечку хлебчуть". Звiдси нар.: Перебиватися з юшки  на  воду.  М'ясом
хвалиться, а воно i юшки не було (Номис. - С.  51).  Тому,  коли  юшка  не
бiдняцька, як правило,  це  пiдкреслюється.  У  коментованiй  строфi  Iван
Котляревський зазначає, що в усi казани спочатку поклали  варити  м'ясо  -
отже,  обiд  багатий.  Галушки  -  давнiшi  способи  приготування:  "Взяти
гречаного борошна, пiдбити на водi досить густо, кидати ложкою  у  киплячу
чи посолену воду,  пiвгодини  покип'ятити,  покласти  олiї  або  масла  чи
засмажити салом з цибулею i подавати" (Маркевич. - С. 152).
   Приєднана в кiнцi строфи до звичайних на поминках страв "тьма"  варених
баранiв, "курей, гусей, качок печених" - гротеск, очевидне для  сучасникiв
Iвана Котляревського поєднання  несумiсного.  З  другого  боку,  обкладенi
горами печенi демократичнi вагани з борщем -  на  мiсцi.  Вони  спiвзвучнi
стилевi поеми, уже готують переростання  в  наступних  строфах  поминок  у
п'яне гульбище.
   14. Цебер - велике дерев'яне вiдро, мало вигляд зрiзаної дiжки з дужкою
зверху.
   Вагани -  видовбанi  з  дерева  великi  продовгуватi  миски  у  виглядi
коритець, з яких їли гуртом страву козаки на Сiчi, в походах, громадою  на
обiдах, поминках i т. iн. Спiльне споживання страви з однiєї посудини мало
у певних випадках ритуальне  значення,  символiзувало  братерство,  мир  i
згоду мiж учасниками трапези.
   "Со святими" - кондак, коротка молитовна пiсня  в  поминальному  обрядi
православної церкви. Спiвом "со святими" вiдкривалася  заупокiйна  служба.
Потiм священик благословляв трапезу i починалися поминки.
   15. Еней i сам со старшиною - як i в  реальному  тогочасному  життi,  в
"Енеїдi" виразно розмежованi суспiльнi стани: народ, простолюд; над ним  -
старшина, дворяни; над старшиною - вища  знать,  державцi,  Олiмп.  Одначе
цiкаво, що в першiй частинi поеми розмежування далеко не таке виразне,  як
у наступних. У Дiдони всi троянцi  бенкетують  за  одним  столом;  Еней  i
поведiнкою, i способом життя не вирiзняється з-помiж iнших  троянцiв,  якi
при зустрiчi з Дiдоною лають його останнiми словами.  А  тут  -  Еней  уже
сiдає за стiл "со старшиною", народ  тримається  окремо.  Це  -  свiдчення
того, що мiж написанням першої i другої частин поеми був  перiод  коли  не
тривалий у часi, то принаймнi  позначений  iнтенсивним  творчим  розвитком
митця, реалiстичною конкретизацiєю i поглибленням його задуму.
   Пiвкiпки - 25 копiйок (див також коментар: I, 10).
   Шпурнув в народ дрiбних, як рiпки - кидати в народ пiд час  поминок,  а
також рiзних урочистостей монети - давня стiйка традицiя.
   Як рiпки - найдешевших (дрiбних). Рiпа належала до найбiльш  поширених,
доступних городнiх  культур.  Солодкуватi  на  смак,  бiлi,  жовтi,  часом
червонi або фiолетовi коренi рiпи першим  дiлом  клали  у  страву.  I  при
нестатках - рiпа завжди пiд рукою, завжди  може  виручити.  Нар.:  Рiпа  -
утiха жiнцi (Номис. - С. 243).
   16. Перелоги - корчi, судороги.
   Мислiте по землi писав - Мислiте - назва лiтери "М" у  слов'яно-руськiй
азбуцi. Мислiте писати - плутати сп'яну ногами.
   17. Пiвквартiвки - пiвкварти, пiвкухля (К.). Це трохи бiльше  пiвлiтра.
Кухоль - i посудина, i iнколи мiра рiдини. Мiстив одну кварту.
   Iмбир -  дорогi  привознi  прянощi  з  коренiв  iмбиру,  який  росте  у
пiвденних країнах.
   18. Не вомпили - не вагалися, не витрачали часу.  Вомпити  -  вагатися,
мати сумнiв.
   Похмiлля на  другий  день  пiсля  поминок  по  батьковi  Енея  Анхiзовi
переростає у широкий п'яний розгул  -  з  музиками,  танцями  дресированих
ведмедiв, перебiйцями. Гуляння тривало "без просипу недiль iз  п'ять",  аж
поки втручання злої  Юнони  не  поклало  йому  край.  Зважаючи  на  звичаї
тогочасного панства - це не таке  вже  й  перебiльшення.  Гуляли  тижнями,
звичайно, не поминаючи, а пiд час ярмаркiв,  на  рiздво,  Великдень,  iншi
свята, до яких приурочувалися сiмейнi торжества. Перетворювати поминки  на
п'яне гульбище, напиватися  до  безтями,  та  ще  й  поминаючи  батька,  -
неподобство. Таке мiг собi дозволити тiльки Еней - безтурботний  гульвiса,
яким вiн змальований у перших частинах  поеми.  Досить  порiвняти  поминки
Анхiза в другiй частинi i зображення поховання та поминок убитих воїнiв  у
шостiй (строфи 87 - 93), де Еней виступає як розважний i мудрий ватажок, а
троянцi - свiдомими свого обов'язку мужнiми воїнами,  щоб  побачити,  якої
значної еволюцiї зазнав задум "Енеїди" в тривалому процесi її написання.
   19. Iгрища - рiзноманiтнi  груповi  iгри,  розваги  у  святковий  день.
Притаманне Котляревському "яскраве видiння реального  свiту  i  найбiльшою
мiрою конкретне його  вiдтворення"  (А.  Шамрай)  виявилося  у  наведеному
малюнку  надзвичайно  виразно.  Дуже  насичена,  жива  картина  святкового
гуляння в господi українського пана.  Це  вже  далеко  не  поминки.  Немає
обов'язкових у такому  випадку  столiв  для  старцiв.  Публiку  розважають
школярi, хором спiваючи канти, тут же скачуть халяндри цигани i,  звичайно
ж, всюдисущi кобзарi та лiрники зi своїм репертуаром на всi випадки життя.
   У вiкон школярi спiвали - "Численнi мемуарнi  i  лiтературнi  матерiали
свiдчать, що семiнаристам або бурсакам того часу доводилось  (...I  гуртом
збирати подаяння, спiваючи канти... Ця  давня  традицiя  українських  шкiл
була ще жива в той час" (Волинський П. К. Iван Котляревський. - К.,  1969.
- С. 21).
   Халяндри  циганки  скакали  -  цигани   були   неодмiнними   учасниками
будь-якого святкового, ярмаркового дiйства. Халяндри -  циганський  танець
(К.).   Подаючи   панораму   ярмарку   в   "Салдацькому    патретi",    Г.
Квiтка-Основ'яненко згадує й циганiв: "Циганка ворожить та приговорює:  "I
щасливий, уродливий;  чорнява  молодиця  за  тобою  вбивається;  положи  ж
п'ятачка на рученьку - усю правду скажу..." Циганчата танцюють халяндри та
кричать не своїм голосом, мов з них чорт лика дере".
   Водили в городi музики - звичай наймати музики i, танцюючи,  водити  їх
за собою по селу, чи мiсту, чи  то  ярмарку,  досить  вiдомий.  В  тому  ж
"Салдацькому  патретi"  Г.  Квiтки-Основ'яненка  читаємо:  "А  там,  чути,
скрипка гра з цимбалами: Матвiй Шпонь та продав сiль, рощитавсь i  грошики
вчистив, та й найняв троїсту i водиться з нею  по  ярмарцi.  Вже  й  шапки
катма, десь кинув її на когось та й вiдбiг. Iде й спiває, а де калюжа, тут
i вдарить тропака. Забризкався, захлюстався... Еге! та не мiшай йому!  Вiн
гуля!.."
   20. Присiнки - прибудова перед входом до якого-небудь примiщення, ганок
з накриттям.
   Аж ось прийшов i перебiєць - бої кулачнi, рiзнi види боротьби,  змагань
- дуже давня традицiя в життi всiх народiв, що в рiзних модифiкацiях  живе
i в наш час. Серед настiнних розписiв на  свiтськi  теми  Софiї  Київської
зустрiчаємо  зображення  борцiв.  Цiкаво,  що   борцi   Дарес   i   Ентелл
представляють рiзнi суспiльнi прошарки, хоч рiзниця мiж ними в поемi ледве
намiчена.  Дарес  "убраний  так,  як  компанiєць",   тобто   належить   до
привiлейованого, багатшого козацтва. Утворенi наприкiнцi 60-х  рокiв  XVII
ст. кiннi компанiйськi  полки  були  пiд  командуванням  i  на  особистому
утриманнi гетьмана. Щось близьке до гвардiї. В кiнцi XVIII ст., уже в часи
Котляревського, компанiйськi полки входили до складу регулярної росiйської
армiї як легка кавалерiя. Iнколи "компанiйцями"  називали  просто  багатих
козакiв (див. :Апанович О. М. Збройнi сили України першої  половини  XVIII
ст. - К., 1969. - С. 25).
   У Вергiлiя Дарес - з троянцiв, що пустилися мандрувати з  Енеєм.  Проти
компанiйця Дареса виставляють "тяжко смiлого" i "дужого" Ентелла,  причому
пiдкреслено його демократичнi,  простонароднi  риси  ("Мужик  плечистий  i
невклюжий" - II, 23; "Як чорноморський  злий  козак"  -  II,  31;  "Сильно
храбровався, Аж до сорочки весь роздягся" - II,  31).  У  Вергiлiя  Ентелл
мiсцевий, прибув у Сiцiлiю разом з царем Ацестом.  Обов'язковим  ритуалом,
який  передував  власне  боротьбi,   бiйцi,   були   словеснi   перепалки,
розпалювання себе й противника лайкою, якомога образливiшою.
   21. Мазка - кров з розбитого носа, обличчя.
   Бакаляр - школяр.
   22. Пудофет - важкий на пiдйом (К.).
   24. Тiмаха - тут у значеннi: бiдолаха.
   25. Погудка - вiсть, повiдомлення.
   27. Зiтру, зiмну, мороз як бабу  -  порiвняння  походить  вiд  народної
казки про бабу та мороза. Нар.: Давить, як мороз бабу (Номис. - С. 78).
   29. Кислицi, ягоди, коржi -  ягодами  на  Полтавщинi  називають  вишнi.
Описуючи бенкет небожителiв в iронiчно-приземленому тонi, I. Котляревський
виходить  з  народних  уявлень  про  рай,  де  вiчно  блаженствують   обiч
вседержителя та святих праведники. Виникає мотив,  який  I.  Котляревський
широко розгорне далi в картинах вiдвiдання Енеєм раю (III, 116 -  125).  I
тут, i там райськi наїдки - головним чином дитячi ласощi, тiльки в  третiй
частинi вони названi повнiше.
   30. Мурий -  темно-сiрий  або  сiро-бурий  iз  темнiшими  i  свiтлiшими
смугами.
   31.  Як  чорноморський  злий  козак.  -  у  1782  р.  частина   козакiв
зруйнованої  влiтку  1775  р.  Запорiзької  Сiчi  за  їх  проханням   була
переселена з дозволу уряду на землi мiж рiчками Кубань i  Єя.  За  першими
переселенцями потяглися iншi, й не тiльки колишнi запорожцi. Було утворене
Вiйсько Чорноморське, в якому  на  перших  порах  були  заведенi  порядки,
подiбнi до запорозьких. Тут довше, нiж деiнде, затрималися давнi  козацькi
традицiї, коли не за самою суттю, то  принаймнi  за  формою.  У  п'єсi  I.
Котляревського "Наталка Полтавка" Микола, сирота "без роду, без  племенi",
збирається iти в Чорноморiю: "Люблю я козакiв за їх обичай!"  (дiя  друга,
ява перша).
   32. Уже було зазначено, що в "Енеїдi" Вергiлiя (Вергiлiй. -  Кн.  5.  -
Ряд. 375 - 425) Дарес (Дарет) - троянець, а Ентелл - мiсцевий,  сiцiлiєць.
Тому покровителька троянцiв Венера просить Зевса пiдтримати Дареса.
   33. Бахус - у римськiй мiфологiї бог виноградарства  й  виноробства  (в
грецькiй мiфологiї - Дiонiс), син Зевса i  дочки  фiванського  царя  Кадма
Семели.
   36. Марс - у римськiй мiфологiї бог  вiйни  (вiдповiдно  у  грецькiй  -
Арес), перебуває у досить близьких стосунках з Венерою i  сприяє  троянцям
(див. далi коментар: VI, 15).
   Ганiмед - виночерпiй у Зевса.
   Пуздерко - похiдний погребок, буфет.
   37. Нар.: Цибульки пiд нiс дати (Номис. - С. 81).
   38. Нар.: Слуха джмелiв. Дав йому лупня  добре  -  довго  буде  джмелiв
слухать! (Номис. - С. 77).
   39. Трохи не цiлую  гривняху  -  гривня  -  в  рiзнi  часи  мала  рiзну
цiннiсть. Ще в Київськiй Русi - срiбний зливок вагою близько фунта (фунт -
409,6 грама). Вiд слова "гривня" походить назва "гривеник" - срiбна монета
вартiстю в десять копiйок. Гривнею  називали  ще  мiдну  монету  в  двi  з
половиною-три копiйки. Слово "гривняка" вжито тут в останньому значеннi.
   40. Литва, литвини -  жителi  степової  України  так  звали  не  тiльки
литовцiв, а всiх, хто жив на пiвнiч вiд Десни (див.: Основа. - 1861. - Кн.
1. - С. 265).  Отже,  литвинами  звали  жителiв  як  Бiлоруського,  так  i
Українського Полiсся. "Отож пiд iм'ям Литва, що... в  iсторичних  джерелах
вперше згадується пiд 1009 роком, впродовж столiть виступали, крiм  власне
литовцiв, також i латишi, i поляки, i бiлоруси, й українцi Полiсся... Саме
в свiтлi цього й слiд  сприймати  популярнiсть  на  Українi  прiзвищ  типу
Литвин, Литвиненко, Литвяк тощо та  вiдповiдних  назв  населених  пунктiв"
(Непокупний А. П. Балтiйськi родичi слов'ян. - К., 1979. - С. 42).
   41. Ярмiз, ярмiс - спосiб, засiб;  учиняти  ярмiз  -  тут  у  значеннi:
повернути на свiй лад, зробити по-своєму, накоїти лиха.
   Патинки - жiночi черевики, туфлi.
   Пiшла в Iрисинi будинки - в античнiй мiфологiї Iрися (Iрида)  -  богиня
райдуги, прислужниця богiв, передовсiм Юнони.  Виступає  посередницею  мiж
богами i людьми (як райдуга з'єднує небо i землю).
   42. Хижа, хижка - кладовка, чулан у хатi; вхiд туди - iз  сiней.  Хижка
не мала вiкон.
   Принесла лепорт -  принесла  рапорт.  Вираз  iз  тогочасної  армiйської
термiнологiї.
   Лiжник - домоткана, груба шерстяна ковдра.
   43. Пригадаймо, що троянцi мандрують без жiнок. Вони нiде не  фiгурують
до  цього  епiзоду,  i  далi  I.  Котляревський  зовсiм  забуде  про  них.
Змальовуючи картини українського побуту, подаючи у травестiйнiй формi  той
чи iнший епiзод Вергiлiєвої "Енеїди", письменник бере те, що йому в  даний
момент потрiбне, трактує героїв  так,  як  йому  зараз  треба,  зовсiм  не
зважаючи на те, в образi кого вони вже  з'являлися  або  ще  з'являться  в
поемi. Це важлива прикмета "Енеїди". Примiром, у першiй її частинi  Венера
вiдвiдує свого батька Зевса в образi старосвiтської  української  молодицi
(I, 14). У другiй частинi - прибуває до  Нептуна  "в  своїм  ридванi,  Мов
сотника якого панi" (II, 69). У п'ятiй - приносить  сину  Енеєвi  викуване
Вулканом бойове спорядження в образi осяйної небожительки "на  хмарi"  (V,
43). На початку шостої частини постає в образi бiдової маркитанки (VI, 6).
Дослiдник  "Енеїди"  Iєремiя  Айзеншток   слушно   пiдкреслював:   "Цiлком
очевидно, що цей образ творився в кожному окремому випадку самостiйно,  не
оглядаючись на iншi згадки про нього в поемi. Будь-яка згадка про Венеру в
поемi має ряд конкретних живих побутових деталей,  але  цi  окремi  деталi
живуть розрiзнено, кожна сама по собi, вони не мають  найменших  претензiй
дати в своїй цiлостi якийсь єдиний, цiльний  образ,  тим  бiльше  -  образ
типовий" (Котляревский Й. Сочинения.  -  М.,  1969.  -  С.  26).  Те  саме
стосується образа Енея, iнших персонажiв поеми. Еней втiлює в собi  окремi
риси українського нацiонального характеру, зокрема вiдчайдушного, щирого в
дружбi  i  грiзного  в  бою  козака-запорожця,  але  вiн  не  має   сугубо
iндивiдуальних, тiльки йому притаманних рис. У кожнiй  ролi  (женихання  з
Дiдоною, поминки по Анхiзовi, мандрiвка в пекло, гостювання у Латина i  т.
д.) вiн живе обособлено, про якийсь суцiльний характер, тим бiльше поданий
у розвитку, говорити не доводиться.
   Зумовлена загальним  iсторико-лiтературним  розвитком  вiдмiннiсть  мiж
Енеєм перших i останнiх частин поеми - то вже зовсiм iнша рiч.
   44. Нар.: Сняться комусь кислицi, та не знає к чому (кислицi  бачить  у
снi - також i проти плачу. - Номис. - С. 168).
   45. Бероя - в "Енеїдi" Вергiлiя - дружина  троянця  Дорiкла.  її  образ
приймає Iрида, пiдбурюючи жiнок пiдпалити троянськi кораблi.
   46. Бахурують - ведуть розпусне життя.
   48. Пайматуся - пестливе вiд "панiматко".
   Скiпки, трiски, солому, клоччя  -  послiдовнiсть  у  перелiку  горючого
матерiалу вiдповiдає порядковi в приготуваннi вогнища.  Спочатку  -  тонко
наструганi скiпки, на них зверху кладуть бiльшi за розмiром трiски,  потiм
- солому. В клоччя вкладають запалений  вiд  кресала  трут,  роздувають  i
пiдпалюють цим клоччям вогнище.
   49.  Байдак  -  рiчкове  судно  з  однiєю  щоглою.  Запорiзькi   козаки
споряджали байдаки також як вiйськовi судна, виходили на них у Чорне море.
   Пороми - плоти, взагалi несамохiднi плавучi споруди.  Дерев'янi  човни,
судна шпаклювали  i  щiлини  на  них  заливали  смолою,  пiдводну  частину
суцiльно покривали дьогтем.
   50. Трiщотки - дерев'яний прилад,  калатало,  яким  скликали  людей  на
пожежу, громадський збiр тощо.
   51. Олимпських шпетив на  всю  губу  -  уже  зазначалося,  що  у  поемi
Вергiлiя глибока пошана до  богiв  -  найважливiша  риса  Енея.  Постiйним
означенням його є "побожний", "божистий".  Комiчним  контрастом  до  цього
служать лайки героя "перелицьованої "Енеїди"  на  адресу  небожителiв,  не
виключаючи й матерi Венери та Зевса-громовержця.
   53. Тризубець - рибальське знаряддя, атрибут влади бога морiв  Нептуна;
служив для нього також чудодiйним жезлом, який мiг викликати морську  бурю
або заспокоювати її.
   Базаринка - подарунок,  хабар.  Походить  вiд  польського  basarunek  -
штраф, грошове стягнення за нанесенi рани чи калiцтво.
   54. Плутон - бог пiдземного царства, земних надр. Його  палац  вiдвiдає
Еней пiд час мандрiвки з Сiвiллою в пiдземне царство (III, 110 - 115).
   Прозерпина - дружина Плутона, втiлення всього недоброго на землi.
   55. фурцює добре навiсна - фурцює - гасає, скаче.
   56. Пустiть лиш з неба веремiю - веремiя -  крик,  метушня,  замiшання.
Пускати, крутити веремiю - несподiвано напасти, внести замiшання.
   59. У 59 - 61-й строфах змальований знахар, вельми примiтна  постать  у
народному  життi  ще  з  прадавнiх  часiв.  З   прийняттям   i   подальшим
утвердженням християнства роль  знахарiв  поступово  зменшувалася,  хоч  у
кiнцi  XVIII  ст.  була  ще  досить  помiтною.   Звичайно   знахарi   були
досвiдченими, бувалими людьми, зналися  на  народнiй  медицинi,  лiками  i
порадами допомагали кожному,  хто  до  них  звертався.  На  певному  рiвнi
народної свiдомостi й культури магiя, зв'язок  з  вищою  чудодiйною  силою
органiчно  пов'язувалися  з  розумом,   життєвим   досвiдом,   професiйною
вправнiстю. Знахарiв i  знахарок,  ворожок,  таких  як  Сiвiлла  у  третiй
частинi "Енеїди", народ вiдрiзняв  вiд  чаклунiв,  чаклунок  та  вiдьом  i
певною мiрою протиставляв  їм.  Вони  могли  боротися  з  нечистою  силою,
вiдводити вiдьомськi чари. В "Конотопськiй вiдьмi" Г.  Квiтки-Основ'яненка
"стар чоловiк i непевний"  Демко  Швандюра  "знiмає  чари"  вiдьми  Явдохи
Зубихи,  яка  зробила  так,  що  замiсть  неї  козаки  "прєхваброї   сотнi
конотопської" порють рiзками на виду у всiєї громади вербову колоду.
   Упир i знахур ворожить - у  Котляревського  упир  -  жива  людина,  яка
знається з потустороннiми силами.
   I добре знав греблi гатить - в народних уявленнях чоловiк,  який  добре
знався на водяних млинах, греблях, -  знахар,  ворожбит,  в  усякому  разi
дружнiй з ними. Вiн знає замовляння на випадок рiзних стихiйних лих,  умiє
ладити з водяником (дядько Лев у "Лiсовiй пiснi" Лесi Українки),  щоб  той
постiйно давав потрiбну кiлькiсть води, особливо коли багато  завозу,  щоб
не проривала вода греблi, не знесла млина пiд час повенi; мусив  знати  ще
багато iнших тонкощiв мiрошницької справи. Гребля, вода,  надто  болото  -
мiсце, де любить оселятися нечиста сила. Нар:
   Нехай тебе тi кохають,
   Що в болотi грають.
   Нехай тебе тi любують,
   Що греблi руйнують.
   60. Шльонськ - польська назва Сiлезiї, областi,  яка  нинi  входить  до
складу  Польської  Народної  Республiки  i  частково   до   Чехословацької
Соцiалiстичної Республiки. Україна пiдтримувала давнi  торговi  зв'язки  з
Сiлезiєю, а через сiлезькi ринки - з iншими землями Захiдної Європи.  Крiм
прядива, сала, смальцю, воску та iнших товарiв, помiтною статтею  експорту
були воли української степової породи.
   61. Невтєс - в античних мiфах - Навт, супутник  Енея  в  його  мандрах.
Богиня мудростi Мiнерна надiлила Навта пророчим даром.
   69. Машталiр - кучер.
   70. Iз шаповальського сукна - тобто свита з  грубого  сукна  домашнього
виробу.
   Тясомкою кругом обшита - обшита стрiчкою iз матерiї.
   71.  Кобиляча  голова  -  в  українських  народних  казках  фантастичне
страховисько. Нар.: Стукотить, грукотить... "А що там?" - "Кобиляча голова
лiзе!" (Номис. - С. 231).
   72. Коли,  Нептун,  менi  ти  дядько  -  Венера  -  дочка  Зевса,  який
доводиться Нептуновi братом, отже,  вона  племiнниця  останнього.  Вiдомий
також iнший античний мiф, згiдно з яким Венера народилася з морської  пiни
на узбережжi острова Крiт. Пiдлещуючись до володаря морiв Нептуна, на це й
натякає Венера, називаючи його хрещеним батьком. До того ж дядько  з  боку
батька вважається ближчою рiднею, нiж дядько з боку матерi.
   75. Кiш - вiйськовий табiр, обоз.

   ЧАСТИНА ТРЕТЯ
   1. Сподар - господар, також - государ, цар.
   Небiжчик - тут у значеннi: бiдолаха.
   3. Це - пiсенна строфа, одна на всю "Енеїду". Перелiк пiсень  вiдкриває
перлина в пiсеннiй скарбницi українського народу - "Гей на горi  та  женцi
жнуть". Вона в перелицьованiй, травестiйнiй формi випливе в  текстi  поеми
ще в четвертiй частинi (строфа 126) i натяком - у шостiй (строфа 4).
   Сагайдачний  Петро  (рiк  народження  невiдомо  -   1622)   -   гетьман
українського   козацтва,   талановитий   полководець.   Пiд   керiвництвом
Сагайдачного українськi козаки здiйснили  ряд  успiшних  походiв,  виграли
кiлька битв. Помер вiд рани, одержаної у битвi з турками  пiд  Хотином.  У
пiснi "Гей на горi та женцi жнуть" фiгурує також iнший учасник цiєї битви,
запорiзький  кошовий,  потiм  козацький  гетьман  Дорошенко  Михайло  (рiк
народження невiдомо - 1628). Вiн користувався популярнiстю серед  козакiв,
славився своєю хоробрiстю. Загинув у битвi пiд час одного з  очолених  ним
походiв на Кримське ханство.
   Либонь спiвали i  про  Сiч  -  пiсень,  де  фiгурує  Запорiзька  Сiч  i
запорожцi, багато. Виходячи з тексту "Енеїди", якусь певну  пiсню  назвати
неможливо. Тут i в подальших рядках пiсенної строфи  Котляревський  навряд
чи мав на увазi конкретну пiсню. Iде перелiк iсторичних  подiй,  яскравiше
вiдображених у пiснях, взагалi найпопулярнiших пiсенних сюжетiв. Звичайно,
в строфi, як i в усьому масивi українських народних  пiсень  минулого,  на
першому мiсцi за суспiльною вагою та значенням  -  пiснi  про  козацтво  i
Запорiзьку Сiч.
   Як в пiкiнери набирали - шкiпери - в первiсному  значеннi  цього  слова
власне солдати, якi мали на озброєннi пiки (списи). Тут  йдеться  про  так
звану Пiкiнерiю: в 1764 р. за  урядовим  розпорядженням  на  Українi  були
сформованi  з  козакiв  Полтавського  та  Миргородського   полкiв   чотири
вiйськовопоселенськi пiкiнерськi  полки.  В  1776  р.  з  частини  козакiв
лiквiдованої в червнi 1775  р.  Запорiзької  Сiчi  були  утворенi  ще  два
пiкiнерськi полки. Пiкiнери були позбавленi  козацьких  привiлеїв,  мусили
вiдбувати вiйськову службу i разом з тим  сплачувати  податки,  виконувати
державнi повинностi. Особливо постраждав вiд Пiкiнерiї Полтавський полк. У
1769 р. вибухнуло повстання двох пiкiнерських  полкiв  -  Днiпровського  i
Донецького - на пiвднi Полтавщини (на територiї нинiшнiх  Кобеляцького  та
Нехворощанського районiв), яке було жорстоко придушене.
   Як мандровав козак всю нiч - сюди за змiстом найбiльше пiдходить  пiсня
"Добрий вечiр тобi, зелена дiброво!" Крiм  тематичної  ознаки,  тут  треба
пам'ятати й про винятково високий  естетичний  смак  I.  Котляревського  -
знову конкретна вказiвка на пiсню дивовижної поетичної сили i глибини.
   Полтавську славили шведчину - теж надто загальна вказiвка i якусь певну
пiсню назвати неможливо. Йдеться, звичайно, про кампанiю 1708 - 1709 рокiв
i Полтавську битву.
   I неня як свою дитину 3  двора  провадила  в  поход  -  мотив  проводiв
матiр'ю сина дуже поширений в українських народних пiснях i на якусь певну
пiсню вказати важко.
   Як пiд Бендер'ю  воювали,  Без  галушок  як  помирали,  Колись  як  був
голодний год - можливо, в останньому рядку I. Котляревський мав  на  увазi
якусь невiдому нам пiсню про голодовку в неурожайний рiк, нерiдке явище  в
усi давнi, та й не такi давнi часи. Одначе дослiдники "Енеїди" згадку  про
воєннi дiї пiд Бендерами i "голодний год" пов'язують з конкретним епiзодом
однiєї з  росiйсько-турецьких  воєн.  У  1789  р.  росiйськi  вiйська  пiд
командуванням князя Г. О. Потьомкiна вели тривалу облогу турецької фортецi
Бендери (нинi мiсто Молдавської  РСР,  районний  центр),  яка  закiнчилася
капiтуляцiєю її гарнiзону.  Фаворит  Катерини  II  бездарний  воєначальник
Потьомкiн не дбав належним чином про постачання вiйськ. Нестача провiанту,
осiннi холоди  призвели  до  голоду,  поширення  епiдемiй.  Подiбнi  явища
спостерiгалися  не  тiльки  пiд  Бендерами,  а  й  пiд  Очаковом,   iншими
фортецями, в iнших епiзодах численних  росiйсько-турецьких  вiйн  протягом
XVIII - початку XIX ст. Нар.: Бендерська чума. Добувсь,  як  пiд  Очаковим
(Номис. - С. 37). Не знав автор "Енеїди", коли писав цi рядки, що йому  як
учаснику походу проти Туреччини 1806 р. в чинi штабс-капiтана  Сiверського
драгунського полку доведеться воювати "пiд Бендер'ю".
   4. Нар.: Швидко казка кажеться, та не швидко дiло робиться (Номис. - С.
108).
   5. Ся Кумською земелька звалась - в античнi часи Куми  -  мiсто-держава
на  пiвденному  узбережжi  Апеннiнського  пiвострова.  Найдавнiша  грецька
колонiя в Iталiї.
   7. Зо всiми миттю побратались, Посватались i покумались - названi  види
суспiльно-побутових зв'язкiв, на яких трималася давня громада. Перелiк  по
низхiднiй, за значенням. Побратимство - вища форма товариського єднання  -
було поширеним у козацькому середовищi (Низ  i  Еврiал  у  п'ятiй  частинi
"Енеїди", побратими Назар i Гнат  у  п'єсi  "Назар  Стодоля"  Т.  Шевченка
тощо). Сватами називалися не тiльки рiднi нареченого - нареченої, чоловiка
- жiнки, а всi, хто вступав у якусь обопiльну угоду, купiвлю-продаж та iн.
Куми - хрещений батько по вiдношенню до батькiв хрещеника  i  до  хрещеної
матерi, батько дитини по вiдношенню до хрещеного батька, хрещеної матерi.
   8. Досвiтки, вечорницi - вечiрнi зiбрання молодi восени та  взимку,  на
яких у буденнi днi поряд з розвагами виконувалася певна  робота  (звичайно
прядiння, вишивання), а в свята влаштовувалися гуляння.  Iнколи  збиралися
тiльки на вечiр, а спати розходилися  по  домiвках,  а  iнколи  тут  же  в
обранiй i пiдготовленiй для цього хатi дiвчата гуртом лягали спати,  а  на
свiтаннi вставали, готували з принесеного  снiданок  i  продовжували  свої
заняття. Певне, звiдси i слова-синонiми: вечорницi-досвiтки.
   9. В нiска (носа) - гра в карти. Кiлькiсть гравцiв не обмежена.  Здають
по три карти. Гравець злiва вiд того,  хто  здає  карти,  починає  ходити,
говорячи партнеровi: "Iду пiд тебе носа".

   В пари - див. коментар: I, 37.
   В лави - гра в карти. Микола Гоголь у своєму словничку до "Енеїди"  так
пояснює цю гру: "...У лави грають звичайно ушiстьох. Сiдають за  стiл  три
проти трьох, здають карту i кожен грає  з  тим,  що  сидить  навпроти,  не
втручаючись у загальну гру. Старша карта бере, i  кiлькiсть  таких  взяток
означає виграш; на чиїй з двох сторiн їх бiльше, тi виграють,  а  сторона,
що виграла, дає  тiй,  що  програла,  стiльки  ударiв  джгутом,  наскiльки
перевищено набранi взятки" (Гоголь Н. В. Полн. собр. соч. - М., 1952. - Т.
9. - С. 511).
   У помфиля - карточна гра, у якiй старша карта - жировий валет.
   Вiзок - див. коментар: I, 37.
   В кепа - карточна гра в дурня.
   В сiм листiв - тобто "в сiм карт"  (у  старi  часи  карти  називали  ще
"листами").
   11. Нар.: Хата на курячiй нiжцi (Номис. - С. 201).
   12. Жовна - набряк залоз на шиї.
   15. Сiвiлла - у стародавнiх грекiв i  римлян  -  iм'я  жiнок-пророчиць.
Вони були жрицями при храмах бога-провидця  Аполлона  (Феба),  пророкували
звичайно в станi екстазу, як це подано в бурлескно-зниженому тонi далi,  у
18 - 19-й строфах третьої частини "Енеїди". У Стародавньому Римi  найбiльш
вiдомою була Кумська Сiвiлла (iз Кум). У сценi  першої  зустрiчi  з  Енеєм
Сiвiлла надiлена рисами баби-яги, як вона постає  в  українськiй  народнiй
демонологiї. Далi - виступає в образi звичайної в тi часи  баби-ворожки  i
шептухи. За вiком Сiвiлла  доводиться  бабою,  а  то  й  прабабою  Iвановi
Котляревському. Дiвувала "при шведчинi", яка припадає на 1708 - 1709 роки.
Отже, "татарва набiгала" пiзнiше, десь у 20-х, а  то  й  на  початку  30-х
рокiв. Сучасний iсторик О. М. Апанович пише: "Наприкiнцi XVII i  в  першiй
половинi  XVIII  ст.  вглиб  української  територiї  татари,  як  правило,
пробиратися вже не могли. На Лiвобережнiй Українi в  першу  чергу  терпiли
вiд них Полтавський та Миргородський прикордоннi полки, на  Слобiдськiй  -
Бахмут i Тор" (Апанович О. М. Збройнi сили України першої  половини  XVIII
ст. - К., 1969. - С. 127).
   Вважають, що згадана Сiвiллою "перша сарана" - це особливо  спустошливi
нальоти сарани на пiвденнi українськi  степи  у  1748  -  1749  роках.  На
боротьбу з нею були кинутi всi козацькi полки.
   Коли ж був трус, як iзгадаю - одинадцятитомним  "Словником  української
мови"  слово  "трус"  зафiксоване  як  у  значеннi:  "метушня,   сум'яття,
тривога", так i в значеннi: "Ретельний  огляд  офiцiйними  особами  кого-,
чого-небудь  для  виявлення  прихованого,  недозволеного  або  вкраденого;
обшук". Змiст коментованої строфи пiдказує,  що  це  слово  вжите  саме  в
останньому значеннi. Тут йдеться про якусь масштабну акцiю,  яка  залишила
по собi дуже недобру пам'ять у народi. Очевидно, автор поеми має на  увазi
так званий Генеральний  опис  Лiвобережної  України  1765  -  1769  рокiв,
проведений тодiшнiм царським намiсником Рум'янцевим-Задунайським  з  метою
пiдвищення  податкiв  i  остаточного  покрiпачення  селянства,  лiквiдацiї
залишкiв полiтичної автономiї України. I хронологiчно слово  "трус"  -  на
своєму  мiсцi  в  розповiдi  Сiвiлли.  Сiвiлла  чи  не   єдиний   з   усiх
неепiзодичних   персонажiв   "Енеїди"    -    звичайна    селянка.    Крiм
самохарактеристики, мови, про це говорить її одяг, поведiнка,  манери.  На
нiй плахта з дерги (див. коментар: III, 51).  Одержавши  вiд  Енея  плату,
Сiвiлла сховала "грошики в калитку, пiднявши пелену i свитку" (IV, 4).  М.
Сумцов у статтi "Побутова старовина в "Енеїдi" (1905) зазначав, що селянки
"так i тепер мiсцями зберiгають грошi". Це можна  сказати  i  про  пiзнiшi
часи.
   16. Сiвiлла, як знахарка i шептуха, перелiчує хвороби  i  напастi,  якi
може вiдiгнати магiчною силою вiдомих їй замовлянь.  Тiльки  "на  звiздах"
українськi ворожки, наскiльки вiдомо, не гадали. Цим  займалися  вiщуни  i
ворожки у багатьох iнших народiв, у тому числi стародавнiх Грецiї та Риму.
Першою серед бiд, з якими  вдаються  до  ворожки,  названа  трясця,  тобто
пропасниця. Та пiд  трясцею  розумiли  не  тiльки  пропасницю,  а  й  iншi
хвороби, що супроводжувалися високою температурою, лихоманкою.  У  вiдомих
народних замовляннях минулого названо близько двох десяткiв видiв  трясцi.
Заушниця - нарив за вухом. Волос - нарив на пальцi руки.
   Уроки - урок. або пристрiт  -  немiч  вiд  лихого  ока,  тобто  погляду
поганого чоловiка, чи взагалi погляду в недобру годину (рос. сглаз).  Вiра
в магiчну силу людських  очей  вiдома  з  давнiх-давен,  знайшла  вираз  у
бiблiї, iнших письмових пам'ятках минулого.
   Переполохи виливати - тобто знiмати психiчну травму кимось  або  чимось
переляканої людини. Ось один з  народних  способiв  виливання  переполоху,
записаний етнографами сто рокiв тому: "Знахарка наливає в  миску  небагато
води, окремо розтоплює вiск i ллє його у воду, тримаючи миску над  головою
хворого. При цьому шепче:  "Господи,  поможи  менi  поворожити,  переполох
виливати  хрещеному,  нарожденому  i  найдений  i  напитаний,   подуманий,
погаданий, од всякої звiрини" (К. с. - 1885. - Кн. 12. -  С.  737).  Такий
спосiб застосовують, коли вважають, що людина налякана якоюсь твариною. По
формi застиглого  у  водi  воску  знахарка  вгадує,  що  злякало  хворого.
Переполох вважається вилитим, певне, разом з водою.
   Гадюк умiю замовляти - окремi знахарi нiбито вмiли скликати i замовляти
змiй, могли своїми заклинаннями врятувати людину,  яку  вкусила  змiя.  На
давнiх картинках знахаря iнколи малювали в оточеннi змiй.
   17. Каплиця - культова споруда у християн,  призначена  для  вiдправ  i
молитов. Становить собою невелику церкву без  вiвтаря,  iнколи  -  простий
стовп з iконою. Тут  -  бурлескне  змiшування,  ототожнення  християнської
каплицi з язичницьким храмом.
   Там Фебовi ти поклонись - Феб  (ясний)  -  друге  iм'я  Аполлона.  Бога
сонця, бога-провидця, сина Зевса, брата-близнюка  богинi  Артемiди.  Культ
Аполлона  -  один  з  найдавнiших  i  найпоширенiших  у  Грецiї  та  Римi.
Покровитель мистецтва i муз, бог лiкування.  Жерцi  храмiв  Аполлона  були
вiщунами-провидцями. В ролi такого жерця виступає  Сiвiлла,  "ясного  Феба
попадя".
   18. Сивиллу тут замордовало -  в  бурлескно-зниженому  стилi  зображено
вiщування Сiвiлли в станi пророчого екстазу.
   24. Орфей - знаменитий спiвець, син Аполлона. Еней згадує одну з легенд
про Орфея. Коли померла його кохана дружина Еврiдiка,  Орфей  спустився  у
пiдземне царство Плутона, щоб повернути її на землю. Його спiв  i  гра  на
арфi так зачарували владик пiдземного царства, що вони дозволили  Еврiдiцi
повернутися до живих, з тiєю одначе умовою, щоб Орфей дорогою жодного разу
не оглянувся на неї. Орфей  не  витримав,  оглянувся  i  втратив  Еврiдiку
навiки.
   Геркулес, Геракл -  в  античнiй  мiфологiї  улюблений  народний  герой.
Звiльняючи  людей  вiд  рiзних  бiд  i  страховищ,   здiйснив   дванадцять
легендарних подвигiв. Один з них - виведення силомiць з пiдземного царства
страшного триголового пса Цербера, що стерiг  вхiд  до  пекла,  нiкого  не
випускаючи звiдти. У своїй травестiї Котляревський  уподiбнює  Геракла  до
героя української народної легенди Марка Проклятого, одначе  не  називаючи
останнього. Марко Проклятий (або Пекельний) теж спустився у  пекло,  "всiх
чортяк порозганяв" i визволив звiдти козакiв-запорожцiв. Легенда про Марка
Пекельного, - український народний варiант сюжету про великого грiшника, а
разом з тим i варiант апокрифiчного оповiдання "Про збурення пекла",  -  у
другiй половинi XVII ст.  зазнала  вiршованої  обробки  (див.:  Українська
лiтература 18 ст./ Упоряд. О. В. Мишанич. - К., 1983. - С. 185 - 192).
   Охвота - старовинний верхнiй жiночий одяг (див.  також  коментар:  III,
93; VI, 20).
   25. Тобi там буде не до чмиги - тут у значеннi: буде погано, скрутно.
   До шмиги - до речi, доладу, гаразд. Чмига,  шмига  -  рiвно  вистругана
дощечка, яка служить нiвелiром при набиваннi жорна у млинi.
   Як пiднесуть iз отцом фиги  -  тобто  завдадуть  великої  неприємностi,
залишать у дурнях. Фiга - плiд фiгового дерева,  iнжир.  Дорогi,  привознi
ласощi; сушенi фiги - один з предметiв чумацького промислу до Криму.
   Лунь - хижий птах родини яструбових,  зараз  зустрiчається  рiдко,  хоч
водиться на Українi майже повсюдно. Нар.: "Щоб тебе лунь вхопила!" (Номис.
- С. 73).
   26. Менi дай зараз за роботу - Сiвiлла уже  вдруге  нагадує  про  плату
(вперше: "...i менi що перекинь" -  III,  17),  заздалегiдь  хоче  вирвати
плату за  послугу,  хоч  добре  знає  звичай:  наперед  не  платять.  Еней
пропускає  повз  вуха  домагання  скупої  баби-яги,  i  та,  нiскiльки  не
образившись (торг є торг), продовжує давати свої настанови, а  потiм  веде
до пекла. Плату вона одержить уже пiсля повернення з пекла.
   Мусовать - мiркувати, зважувати.
   27.  В  лiсу  великому,  густому,  Непроходимому,  пустому  -  у  книзi
мовознавця А. Непокупного це мiсце коментується так: "Тут  увага  мимоволi
спиняється на словi пустий,  яке  контрастує  зi  своїми  попередниками  -
густий, непроходимий (порiвняймо прислiв'я де густо, де пусто}, хоча  воно
й стоїть в одному ряду з ними як однорiдне.  Проте  враження  несумiсностi
складається лише в нашого сучасника. Що ж  до  українського  читача  кiнця
XVIII ст., якому була  адресована  "Енеїда",  то  без  сумнiву  прикметник
пустий у поданому контекстi вiн недвозначно сприймав  як  синонiм  дикого.
Саме вiд слова пустий, дикий i утворилася назва, якщо скористатися виразом
Котляревського, лiсу великого, густого, нелроходимого - пуща"  (Непокупний
А. П. Балтiйськi родичi слов'ян. - К., 1979. - С. 99; див. також коментар:
III, 132 - "Ходили в пiвнiч по пусткам").
   28. Згiдно з античними  мiфами,  той,  хто  хоче  повернутися  назад  з
пiдземного царства Плутона, мусить мати при собi золоту гiлку з  чарiвного
дерева - символ життя. Взагалi золота гiлка в легендах.багатьох народiв  -
чудодiйний талiсман, який вiдкриває  дорогу  в  недоступнi  мiсця  або  до
скарбiв. I. Котляревський переосмислює цей мiф у дусi української народної
творчостi, легенд, пов'язаних з прадавнiм, ще доби язичества, святом Iвана
Купала. Раз на рiк, рiв но опiвночi в Купальську нiч (з 23 на 24 червня за
ст. ст.) десь у глухому, дикому лiсi зацвiтає папороть. Хто зiрве  чудесну
квiтку папоротi, той опанує таємничими силами, матиме змогу здiйснити свої
бажання, добуде закопанi скарби i т.  iн.  Зiрвати  квiтку  папоротi  дуже
нелегко не тiльки тому, що  вона  рiдко  трапляється,  а  й  тому,  що  її
стережуть злi духи, нечиста сила. Iнколи, щоб добути цю квiтку, входять  у
спiлку з нечистою силою. У наступних  29  -  33-й  строфах  поеми  Еней  у
пошуках i добуваннi золотої гiлки зустрiчає такi ж перешкоди, як  i  герої
народних казок та легенд у походах за квiткою папоротi. Народнi купальськi
легенди використав i шанувальник "Енеїди" росiйський письменник М.  Гоголь
у повiстi "Нiч пiд Iвана Купала".
   34. Бичня - обора, загорода для волiв.
   35. Година балагурна - слушна година.
   Закамешились - забiгалися, заклопоталися.
   36. Починається прийняте у стародавнiх  грекiв  та  римлян  гадання  на
кишках i тельбухах забитих у жертву богам тварин. У  нашого  народу  такий
звичай не зафiксований. Тут, як  i  в  багатьох  iнших  мiсцях,  бурлескне
поєднання античностi з сучасною I.  Котляревському  українською  дiйснiстю
служить  щедрим  джерелом  комiчного.  Православнi  попи  i  дяки  в  ролi
язичницьких жерцiв! Треба пригадати,  що  християнська  церква  не  велить
особам духовного сану не те що вбивати (хай i  тварин),  а  навiть  носити
зброю.  Про   рiдкiснi   iсторичнi   винятки   не   говоримо.   Наприклад,
благословення православною церквою збройної боротьби проти татарського iга
напередоднi Куликовської битви 1380 р.  Нагадаємо  поєдинок  перед  битвою
ченця Пересвєта з  татарином  Челубеєм  (В  "Енеїдi":  "Чернець  Мамая  як
побив"; IV, 40) та iн.
   38. Прасунок (фрасунок.) - скорбота,  незгода.  Прасунок  лихий  -  зла
немiч (К.).
   40. Шкаповi чоботи - тобто чоботи, пошитi з кiнської шкiри.
   41. Не галiте - не поспiшайте. Галити - квапити, гнати  притьмом  (див.
також: "На бой дивитись всяк галивсь" - VI, 125).
   44. Сон - це брат смертi. Тому бiля самого  входу  в  пiдземне  царство
Плутона (царство мертвих) перебувають Дрiмота i Зiвота.  Подiбнi  уявлення
живуть в українськiй народнiй демонологiї. Так,  у  "Лiсовiй  пiснi"  Лесi
Українки "Той, що в скалi сидить",  хоче  забрати  вбиту  зрадою  коханого
лiсову русалку Мавку в царство "тьми й спокою", "в далекий край,  незнаний
край, де тихi, темнi води  спокiйно  сплять,  як  мертвi,  тьмянi  очi..."
(Українка Леся. Зiбр. творiв: У 12 т. - К., 1976. - Т. 5. - С. 269).
   Тiмаха  -  тямковитий,  кмiтливий,  спритний,   молодецький.   Сам   I.
Котляревський  у   словнику-поясненнi   до   "Бнеїди"   подав   росiйський
вiдповiдник - "повеса".
   45. Артикул - тут у значеннi: прийом з рушницею.
   Чума - недарма ця хвороба стоїть першою у караулi, який вишикувався  за
спиною смертi. Найстрашнiше людське лихо в давнi часи. Перiодичнi пандемiї
чуми забирали бiльше жертв, нiж вiйни. Правда, iнколи чумою називали  iншi
епiдемiї та пандемiї, якi спричиняли велику смертнiсть. У XIV ст. пандемiя
чуми, яку вважають найбiльшою в iсторiї Європи (так звана "чорна смерть"),
за кiлька рокiв забрала кожного четвертого жителя континенту  (близько  25
мiльйонiв). Залишалася вона  грiзним  бичем  людства  i  у  XVIII  та  XIX
столiттях. На Українi особливо пам'ятною, чи не найбiльш  спустошливою  за
все XVIII ст. була люта морова пошесть 1738  -  1740  рокiв,  яка  надовго
лишилася в народнiй пам'ятi. Чумою нерiдко супроводжувалися численнi вiйни
з Туреччиною. Фразеологiзм "бендерська чума" до цього часу  живе  в  нашiй
мовi (див. коментар: III, 3).
   Харцизство - розбiй,  грабiж.  Теж  дуже  дошкульне  i  поширене  лихо,
особливо в часи воєн i розрух.
   Паршi - заразне захворювання шкiри. На уражених дiлянках шкiри  випадає
волосся.
   Холера - одна з грiзних епiдемiчних хвороб.
   46. Це сiмейна строфа. Тут названi члени патрiархальної сiм'ї, ближчi i
дальшi родичi, якi могли чинити зло, порушувати заповiдi сiмейного  життя.
Свояк - брат дружини. Шурин - тут у  значеннi:  брат  чоловiка.  Зовиця  -
сестра чоловiка. Ятровка - дружина чоловiкового  брата.  Сучасного  читача
може здивувати, що в ряду  "злих"  родичiв  не  згадана  теща.  Тут  треба
нагадати, що йдеться про старосвiтську патрiархальну сiм'ю з  її  укладом,
коли жiнка йшла в сiм'ю чоловiка i родичi з боку жiнки не втручалися у  її
сiмейне  життя.  Бiльшiсть  "злих"  подано   тут   з   позицiї   невiстки,
жiнки-дружини, хоч вона й сама фiгурує  в  цьому  ряду,  навiть  вiдкриває
його. У давнiх народних пiснях теща нiде не фiгурує у  негативному  планi,
до неї тiльки  шле  свої  плачi-жалi  безправна  i  зневажена  чоловiконою
родиною дочка. "Зла теща" з'являється тiльки iз занепадом  патрiархального
укладу та емансипацiєю жiнки в родинному i громадському життi.
   47.  Представлений  тодiшнiй  нижчий  i  середнiй   нолiцейсько-судовий
апарат. Вiд найнижчої ланки до вищих - повiтового та мiського масштабу.
   Каламар - чорнильниця.
   Дєсигський - найнижчий щабель в полiцейсько-судовiй iєрархiї. Звичайний
селянин,  вибраний  громадою  i  схвалений   начальством   для   виконання
полiцейських обов'язкiв на своєму кутку. Часом несе сторожову службу, бере
участь у збираннi податкiв,  взагалi  є  помiчником  сiльського  старости.
Посада  десяцького  на  Українi  з'явилася   iз   введенням   губернського
адмiнiстративно-територiального подiлу у  1782  р.  i  проiснувала  аж  до
Жовтневої революцiї. Нар.: Доти чоловiк добрий, доки  його  десятником  не
нарядили (Номис. - С. 21).
   Соцький -  нижчий  полiцейський  служитель  на  селi;  виконував  тi  ж
функцiї, що й десяцький. Над десяцькими i соцькими, якi є зрештою частиною
трудящого люду, стоять "начальники, п'явки людськiї", канцелярська братiя,
вiдома в народi пiд одним збiрним iменем "писарi".
   Iсправники все ваканцьовi - посада iсправника  (справника)  введена  за
царювання Катерини  II.  Справник  здiйснював  вищу  полiцейську  владу  в
повiтi. "Ваканцьовий -  зайвий"  (К.)  Мабуть,  це  претендент  на  посаду
справника, вакансiю. Рiч у тiм, що справника, так само як  i  предводителя
дворянства (маршалка), на  перших  порах  обирали  з-помiж  себе  дворяни.
Можливо, той, хто надiявся бути обраним на  посаду  справника,  стажувався
(вживаючи сучасний термiн) на цiй або iнших  посадах  полiцейсько-судового
вiдомства. Пiзнiше  справника  стали  призначати  без  виборiв  на  мiсцях
губернськi властi.
   Стряпчий - помiчник прокурора,  iнколи  в  його  вiдсутностi  виконував
прокурорськi обов'язки. Взагалi знавець i тлумач законiв.
   Повiренi - юристи, якi вели чиюсь справу в судi за довiренiстю клiєнта.
   Секретар - особа, яка вiдала канцелярiєю суду.  Як  знавець  законiв  i
юридичних процедур, секретар брав участь у слiдствi та судовому процесi.
   49. Моргух, мандрьох, ярижниць.  п'яниць  -  грiшнi  жiнки,  перелiченi
залежно вiд мiри падiння,  чим  далi  -  тим  бiльш  пропащi  (див,  також
коментар: III, 86).
   З пiдрiзаними пеленами. Стояли хльорки наголо - хльорка - жiнка  легкої
поведiнки (див. також коментар: III, 86).  За  давнiм  звичаєм,  виявленiй
розпутницi обрiзали косу, пiдрiзали пелену i в такому  виглядi  водили  по
селу чи мiсту.
   50. Дiти гуртовi - тобто позашлюбнi  дiти,  незаконнонародженi.  Тут  у
значеннi: дiти, яких матерi-грiшницi погубили зразу пiсля народження.
   51. Охляп - без сiдла.
   Дерга - плахта з товстої i грубої вовняної тканини чорного кольору, яку
носили старi жiнки.
   52. Баскаличитися - опиратися, противитися, артачитись.
   Стiкс - за античною мiфологiєю, рiчка в пiдземному царствi.
   53. Цера - обличчя (К.); колiр обличчя.
   Ковтуни - зваляне в  боруб'яхи  волосся  на  головi.  Франко  це  слово
пояснює так: "Ковтун. Мова про довге волосся,  що  нечесане  збивається  в
ковтун" (Франко. Приповiдки. - Т. 3. - С. 459).
   Повстка - повсть  -  виготовлений  iз  вовни  способом  валяння  цупкий
матерiал.
   Скомшитися - збитися в грудку.
   55. З крючком весельцем погрiбався -  весло,  на  протилежнiй,  тильнiй
сторонi якого є крючок.
   56. Красний торг - торг, багатий товарами.
   Миряни - всi люди, якi не мають  духовного  звання  i  не  належать  до
духовного сану.
   57. Каюк - невеликий човен-плоскодонка з двома веслами.
   58. Кагал - єврейська громада, тут у значеннi: зборище, галаслива юрба.
   61. Оскiлками дивитись - дивитися вороже, неприязно.
   62. Гирявi - у значеннi: миршавi, злиденнi, нужденнi,
   66. Пiвалтина - монета в пiвтори копiйки. Уже в часи I.  Котляревського
старовинна, востаннє чеканилась при Катеринi  I  (роки  царювання  1725  -
1727). Назва грошової одиницi походить вiд татарського алти - шiсть.
   Гони - дуже давня мiра вiдстанi, в рiзнi часи в рiзних  мiсцевостях  її
числове значення не було сталим. Означала довжину вiд  60  до  120  сажнiв
(сажень - 2,134 метра).
   У бур'янi бровко муругий - триголовий пес Цербер, який охороняв вхiд до
пiдземного царства. Муругий - сiрої мастi зi смугами темнiшого кольору.
   70. Син свого часу, I. Котляревський у перiод  написання  перших  трьох
частин "Енеїди" обстоював гуманне ставлення до крiпакiв, але не засуджував
крiпацтво в цiлому як систему. Звичайно, не  треба  забувати  й  того,  що
публiчне засудження крiпацтва каралося законом. В урядових актах крiпаки -
тiльки "пiдданi", власнiсть помiщикiв, а не рiвноправнi громадяни держави.
Крiпацтво, як у центрi Росiї, так i на  її  околицях,  переживало  апогей,
хоча разом з тим уже втрачало свою iсторично-економiчну доцiльнiсть.
   71. Мужчир - тут у значеннi: ступка (див. також коментар: IV, 54).
   72. "Чим тiло грiшило, тим приймає муки за грiх" - ця сентенцiя  лежить
в основi давнiх народних уявлень про пекельнi муки.
   73. Хльору дать - дати чосу (К.), нагонку; всипати.
   Цехмiстер  -  старшина  цеху.  Цехами  звалися  в   мiстах   об'єднання
ремiсникiв однiєї або кiлькох близьких спецiальностей.
   Ратман (нiм. Каiтапп) - радник; член мiського магiстрату, ратушi.
   Бургомiстр   (нiм.   Вurgermeiister)   -   мiський   голова.   В   часи
Котляревського так звали старших членiв  мiської  ради.  У  старi  часи  в
мiському життi цехи вiдiгравали  першорядну  роль,  тому  перелiк  мiських
урядовцiв вiдкривають цехмiстри. Син канцеляриста мiського магiстрату,  I.
Котляревський двадцятирiчним юнаком сам  починав  службу  в  канцелярiї  i
прекрасно знав "чиновну братiю". Недарма через кiлька  рокiв  вiн  залишив
губернську канцелярiю в Полтавi заради  дуже  нелегкого  хлiба  домашнього
вчителя в помiщицьких родинах. Досить сказати, що в тi  часи  помiщик  мiг
записати неiмущого вчителя своїх дiтей у крiпаки. Можливо,  саме  це  було
причиною, чи однiєю з причин, що  Котляревський  через  три  роки  залишив
учителювання i поступив на вiйськову службу. В усякому разi  чиновникам  у
пеклi вiдведено друге мiсце - по табелю, так би мовити, суспiльних  грiхiв
- пiсля панiв, "що  людям  льготи  не  давали".  Третiми  в  цiй  iєрархiї
побачимо осiб духовного сану  вкупi  з  "розумними  филозопами",  до  яких
письменник теж немилосердний.
   74. I всi розумнi филозопи -  тут  цiлком  природне  для  давнiх  часiв
поєднання вчених i осiб духовного  звання  -  поняття  зливалися.  Далi  в
строфi переплетенi  грiхи  духовенства  супроти  доброчесностi  i  "грiхи"
вчених супроти традицiйних уявлень про свiт.
   Крутопопи -  перекручене  на  комiчний  лад  протопопи  (вiд  грецького
"протопапас" - старший батько)  -  старший  духовний  сан  у  православнiй
церквi. Дане слово вийшло з ужитку ще на початку  XIX  ст.,  коли  осiб  у
такому званнi стали звати протоiєреями.
   Та знали церков щоб одну - вираз треба розумiти не в тому значеннi,  що
особи духовного сану не повиннi займатися грiховними земними  справами,  а
лише пильнувати церковнi дiла. Тут маються на увазi священнослужителi, якi
вiдходили вiд православної церкви до католицької. Україна, в  першу  чергу
Правобережна, протягом столiть служила ареною конфронтацiї  православ'я  i
католицизму.
   Ксьондзи до баб щоб не iржали  -  спочатку  в  I.  Котляревського  було
"ченцi", потiм замiнено на "ксьондзи". Вжитий  письменником  вираз  широко
побутував  у  народнiй  творчостi,  в  численних   анекдотах,   примовках,
оповiдках про грiховнi дiла ченцiв i попiв.  Так,  у  поемi  М.  Некрасова
"Кому на Русi жити добре" священик,  зустрiвшись  iз  мужиками  i  завiвши
розмову про їхнє зневажливе ставлення до духовенства, найперше дорiкає, що
вони обзивають попiв "породою  жереб'ячою",  складають  "солонi  приказки,
Бридкi казки та спiванки I всяку там хулу" (Некрасов М. О.  Кому  на  Русi
жити добре. - К.,  1955.  -  С.  16).  Для  ксьондзiв  католицької  церкви
обов'язкова  безшлюбнiсть  -  целiбат.  У  православнiй  церквi   целiбату
дотримується лише чорне духовенство (ченцi) та  вищi  представники  бiлого
духовенства. Рядовий православний священик мiг одружуватися,  але  в  разi
смертi дружини вдруге одружуватися не мав права.
   75. Приданки - весiльнi  гостi  з  боку  молодої,  супроводжують  її  в
господу молодого. В приданки беруть молодиць з сусiдiв i  рiдних  молодої.
Вiдома народна приказка: "Коня в позику не давай, а жiнку  в  приданки  не
пускай".  Її  зустрiчаємо  серед  iнших  українських  народних   приказок,
записаних I.  Котляревським  i  переданих  росiйському  фольклористовi  I.
Снєгiрьову для включення до збiрки "Русские в своих пословицах" (1831).
   76. Найважливiша заповiдь патрiархальної  народної  моралi:  батьком  є
повну владу над сином, але й повнiстю вiдповiдає  за  нього.  Ця  заповiдь
знайшла вияв у народному прислiв'ї, яке  зустрiчається  далi  в  "Енеїдi":
"Ледачий син - то батькiв грiх" (V, 35).
   78. Це "ярмаркова" строфа. Доба феодалiзму : - доба стiйких  соцiальних
перегородок, жорсткої градацiї мiж соцiальними верствами та всерединi них.
Маємо непоодинокi приклади того, як це вiдбилося в "Енеїдi". Один з них  -
перед нами. В пеклi, як i в земному  життi,  торговий  люд  розмiщений  по
низхiднiй - вiд значнiших до дрiбнiших. Першими в  ряду  названi  власники
крамниць,  крамарi.  В  них  предметом  торгiвлi  були  товари  фабричного
виробництва, як тодi  говорили  -  крам.  Яке  мiсце  займали  крамницi  в
торгiвлi, видно з того, що крамарям видiлено мало не половину "ярмаркової"
строфи - з десяти рядкiв чотири. За крамарями тiсняться iншi, якi  жили  з
торгiвлi. I мiж ними градацiя низхiдна, вiд перекупки до  продавця  збитню
(див. далi). Слово "крамар" i  замикає  строфу,  на  цей  раз  у  широкому
значеннi - торговцi взагалi.
   Аршин пiдборний - на аршин (вiдповiдає  0,71  метра)  мiряли  крам  при
продажу. Пiдборний, значить фальшивий, коротший вiд установленого  зразка.
Такий зразок десь виставляли на доступному мiсцi. Хоч у продавця аршин, як
i iншi мiри (гирi, кухлi, вiдра  та  iн.),  мусив  мати  офiцiйне  клеймо,
унiфiкацiя їх була важкою справою.
   Перекупки - тi, хто перепродували закупленi в iнших  товари.  Становили
досить значний процент професiйних ярмаркових торговцiв.
   Шмаровоз - у первiсному значеннi: той, хто пiдмазує (шмарує)  коломаззю
колеса возiв. Осi i втулки колiс робили з самого  дерева,  тому  змазувати
доводилося  часто.  Шмаровозами  називали  також  вiзникiв,  їздових.   На
ярмарках вони розвозили за плату товари.
   Мiняйло - той, хто займається розмiном грошей.  У  давнi  часи  iснував
значний рiзнобiй у грошових одиницях, єдиної твердо встановленої  грошової
системи не було. Мiняйло на ярмарку був  обов'язковою  i  вельми  помiтною
фiгурою. Вiн виконував роль банку, мiняючи за певну  винагороду  грошi  на
монету,  потрiбну  для  розрахунку,  займався  також  iншими   фiнансовими
операцiями.
   ...тi, що фиги-миги возять - фиги-миги - бакалiя, ласощi, витребеньки.
   У словничку до третього  видання  "Енеїди"  (1809)  Iван  Котляревський
зазначив: "Фиги-миги - называется всякая греческая бакалея". Люди з такими
товарами мандрували на возi по селах та  мiстах,  продавали  їх,  а  то  й
мiняли на  рiзну  сiльськогосподарську  продукцiю.  Предметом  продажу  та
обмiну служили також лубочнi картинки, книжки, цукерки тощо. Цих людей теж
звали мiняйлами. Мiняйло  Iцко  виведений  у  повiстi  Iвана  франка  "Вoa
соnstrictor". Про мiняйлiв писав Микола Некрасов у поемах "Коробейники" та
"Дiдусь Якiв".
   Що в боклагах  гарячий  носять  -  збитенщики.  Збитень  готували  так:
розводили на водi або слабкому пивi  мед,  рiдше  патоку,  додавали  рiзнi
пряностi - лавровий лист, перець, гвоздику, iмбир та iн. i кип'ятили. Пили
його гарячим.
   79.  Гайдамака  у  первiсному   значеннi:   лайливе   слово,   означало
"розбишака", "волоцюга". На українських  землях,  якi  входили  до  складу
Польщi, у ХVIII ст. так звали учасникiв народно-визвольної боротьби  проти
шляхти,  в  тому  числi  учасникiв  найбiльшого  гайдамацького   повстання
Колiївщини у 1768 р. пiд проводом Максима Залiзняка та Iвана Гонти.  Назва
так  i  лишилася  за  ними,   стала   загальновживаною.   Одночасно   йшло
переосмислення  цього  поняття,  вживання  його  в  позитивному  значеннi.
Вирiшальну роль у  цьому  вiдiграли  твори  Тараса  Шевченка:  "За  святую
правду-волю Розбiйник не стане" ("Холодний Яр").
   Коновал - ветеринар.
   Кушнiр - той, хто вичиняє смушки, хутро iз шкiри.
   Шаповал - той, хто виготовляє, валяє шерсть, войлок.
   За що терплять пекельнi муки всi паливоди i злодiї - ясно. Iнша  справа
з представниками рiзних професiй у заключних чотирьох рядках строфи, їхнiй
грiх полягає у тому, що  вони  iгнорують  заповiдь  "не  убий"  (рiзники),
завдають болю тваринам  (коновали,  ковалi,  якi  кують,  таврують  коней,
взагалi мають справу з вогнем, що мiстить у собi магiчну, чудодiйну силу),
виготовляють рiзнi вироби з  шкiри  та  шерстi  забитих  тварин  (кушнiри,
ткачi, шаповали).
   Недоброго, негуманного в усi часи не  бракує.  Так  побудоване  людське
життя. Одначе народна мораль не виправдовує, не називає добром жорстокiсть
навiть неминучу, навiть спрямовану  на  благо  людей.  Особливо  найбiльшу
жорстокiсть - насильне позбавлення життя iншої  живої  iстоти.  Схвалювати
вбивство, самому похвалятися ним, навiть коли йдеться про вбивство  в  бою
лютого ворога або коли мова йде про тварину, годовану на пожиток людям, не
годиться. Нар: Дай боже на пожиток! (Як колять кабана. Один дурень  сказав
"Боже поможи", так смiялись з його, поки й вмер - не забули. - Номис. - С.
7).
   80. Шляхта - дворяни.
   Мiщани - мiськi жителi: торговцi, ремiсники та iн.
   Були i панськi, i казеннi - за  крiпосного  права  селяни  дiлилися  на
панських, що були власнiстю того чи iншого помiщика, i казенних,  що  були
власнiстю держави, або, iнакше кажучи, царського двору.  Строфа  наголошує
на  тому,  що  пекло  розраховано  на  грiшникiв  усiх   станiв.   Комiчно
обiгрується догмат церкви "Перед богом усi рiвнi". Пекло,  як  i  всесвiт,
подiлено на двi ворожi, взаємовiдштовхуючi частини: "невiрнi i християни".
Далi такий антонiмiчний подiл (тьма i свiтло, бог i сатана, добро  i  зло,
верх i низ) фiгурує не тiльки в релiгiйному та соцiальному аспектах, а й у
зниженому, бурлескно-побутовому планi,  в  рiзноманiтних,  калейдоскопiчне
несподiваних поворотах.
   81. У XVIII ст. вiдiрване  вiд  живого  життя,  схоластичне  вiршування
досягло просто незвичайних розмiрiв. Редакцiя журналу "Киевская  старина",
публiкуючи у 80-х роках XIX  ст.  один  iз  зразкiв  такого  вiршування  -
"Панегiрик Кочубеям", - справедливо  зазначала:  "Вiршописання  -  хвороба
наших предкiв XVIII ст. На нього витрачали багато часу в школах, до  нього
вдавалися з найнiкчемнiших приводiв i не було, певне, бiльш-менш грамотної
i скiльки-небудь незайнятої людини,  яка  б  не  займалася  цiєю  справою.
Поезiї у подiбних творах не знайдете  нiякої,  пустота  змiсту,  штучнiсть
побудови,  важка  форма,  вбивчий  силаб  -  такi  їх  прикметнi  риси.  З
неприємним почуттям берешся за подiбнi рукописи  i  з  досадою  кидаєш  їх
пiсля кiлькох хвилин читання" (К. с. - 1887. - Кн.  6  -  7.  -  С.  495).
Тiльки в народнiй творчостi, деяких сатиричних,  рiздвяних  та  великодних
вiршах  мандрованих  дякiв  пробивалася  свiжа  i   здорова   течiя,   яка
оплодотворила "Енеїду" - перший твiр нової української лiтератури.
   82. Мацапура - гидка, неприємна на вигляд людина. Це слово i зараз живе
в народнiй розмовнiй мовi. Вважають, що воно пiшло вiд прiзвища розбiйника
Павла Мацапури, який жив на Чернiгiвщинi у першiй половинi XVIII  ст.  Про
нього вiдомий документ - розпорядження Нiжинської полкової канцелярiї 1740
р. (див.: К. с. - 1901. - Кн. 1. - С. 5 другої пагiнацiї).
   Розпинали на бику  -  бик  -  старовинне  знаряддя  тортур  (аналогiчне
росiйськiй "кобыле"), дошка з вирiзами для шиї i рук, яку на час покарання
надiвали на засудженого.
   I восьму заповiдь забувши - восьма з бiблiйних  Мойсеевих  заповiдей  -
"Не украдь". Строфа ця додана I. Котляревським до пiдготовленого ним самим
видання "Енеїди" (1809). Вона спрямована проти  першого  видавця  "Енеїди"
Парпури Максима Йосиповича (1763 - 1828),  який,  скориставшись  одним  iз
спискiв "Енеїди", видав першi три частини поеми без вiдома i згоди автора.
I. Котляревський лишився невдоволеним виданням.
   83. В другiм зовсiм сих караванi - караван - тут  у  значеннi:  рухомий
ряд, низка людей.
   85. Пустомолки - iронiчно переосмислене слово "богомолки".
   86. Мандрьохи, хльорки i дiптянки - зневажливi прiзвиська жiнок  легкої
поведiнки; їх перелiк подається по низхiднiй. Мандрьоха - одружена  жiнка,
яка залишила сiм'ю i пiшла блукати по людях. Так називали  й  тих,  якi  з
незаконно народженою дитиною йшли з рiдної домiвки ("Катерина", "Наймичка"
Т. Шевченка). Мандрьоха не завжди була  пропащою  жiнкою,  повiєю.  Часто,
зiйшовши з дому, вона наймалася десь у чужих людей i жила самостiйно. Таке
явище було викликане тим, що жiнка була в повнiй залежностi вiд чоловiка i
не мала права розiрвати шлюб. У  "Кайдашевiй  сiм'ї"  I.  Нечуя-Левицького
молодиця Мелашка, не витримавши знущань  свекрухи,  рушає  з  односельцями
перед Великоднем до Києва, тут вiдстає вiд своїх  i  йде  в  найми.  Таким
чином Мелашка опиняється у становищi мандрьохи, хоч письменник i не вживає
цього слова. Тiльки через рiк чоловiк (Лаврiн) знайшов  Мелашку  i  вмовив
повернутися додому.
   88. Куделя - приготовленi для пряжi шерсть, льон або  коноплi  низького
гатунку.
   89. Манiя - сурик, червона фарба. Вживається також у значеннi "проява",
"привид", "злий дух". I. Франко до записаного  в  рiдному  селi  Нагуєвичi
виразу "Манiя якась мене сi вчепила" дає пояснення:  "Вiрять  в  iснування
якогось демона Манiї, що чiпаєся людей i ослiплює  їх,  мiшає  їх  розум".
Iнший вираз "Ти, манiйо якась!" - пояснює I. Франко, -  "прикладається  до
гарної жiнки, що баламутить чоловiка" (Франко. Приповiдки. - Т.  2.  -  С.
377).
   91. Це "вiдьомська" строфа. Вiра в  чари,  в  магiчну  силу  ворожiння,
чаклування з прадавнiх часiв займала значне мiсце в життi народу.  Недарма
в жiночому колi пекла ворожкам вiдведена цiла строфа (тодi як  "ворожбитам
i чародiям" у чоловiчому колi присвячено один  рядок  -  III,  79).  Чари,
спрямоване  проти  iнших  чаклунство  засуджувалося  дуже   суворо.   Були
непоодинокi  випадки  самосуду  та  рiзних  способiв  виявлення   "вiдьом"
(пригадаймо  "Конотопську  вiдьму"  Г.  Квiтки-Основ'яненка,  "Вiдьму"  М.
Коцюбинського). Нар.: Ворожка з бiсом накладає. Хто  ворожить,  той  душею
наложить (Номис. - С. 4).
   Вiдьом же тут колесували - колесування - справдi пекельний спосiб кари,
вiдомий ще з часiв Римської iмперiї. На колесi  карали  батогами,  бичами,
також на смерть. У середнi вiки до  колесування  вдавалися  в  рядi  країн
Захiдної Європи, в Росiї - з XVII ст., особливо часто за царювання Петра I
(страти стрiльцiв). Колесування було узаконене в  затвердженому  Петром  I
вiйськовому артикулi (статутi).
   На припiчках щоб не орали - про жiнок, якi  жили  тiльки  з  ворожiння,
говорили: "Вона на припiчку оре".  Слiд  давньої,  праязичницької  вiри  в
магiчну силу вогню: ворожать бiля печi, на припiчку.
   Не їздили б на упирях - див. коментар: II, 59,
   93. Були в свитках, були в  охвотах  -  охвота  -  старовинний  верхнiй
жiночий одяг, подiбний до свитки. Одначе свита,  сiряк,  серм'яга  -  одяг
простолюду (звiдси сiрома - бiднота, голота), а  офота  -  жiнок  з  бiльш
заможних верств населення.
   Дульєти - жiноче плаття з м'якої  шовкової  тканини;  святкове  парадне
вбрання вищих станiв, дворянок, аристократок.
   Капот - жiночий хатнiй одяг вiльного крою; халат.
   А тепер ще раз оглянемося на пекло (строфи 68 - 93-тя). Звернiмо увагу,
що грiшники розмiщенi за певною системою, так  би  мовити,  за  значимiстю
вчинених    грiхiв.     Строфи,     присвяченi     неправедним     вчинкам
соцiально-громадського характеру, чергуються зi строфами, де  йдеться  про
неправеднi  приватнi,  особистi,  сiмейнi  вчинки.  Суворої  послiдовностi
немає,  але  тенденцiя  проступає  виразно.  Маємо  два  паралельнi   ряди
грiшникiв. Перший - соцiальний:
   "панiв там мордували",  за  ними  йдуть  "всi  старшини  без  розбору",
"суддi, пiдсудки, писарi", попи i  т.  д.,  аж  до  "купчикiв  проворних",
мiняйл i шинкарiв.
   Другий ряд - приватно-сiмейний, грiшники, що порушують вимоги  народної
моралi: самовбивцi, розпусники, брехуни, п'яницi, ворожбити i т. д. Ранжир
послiдовно витриманий - вiд найбiльших грiшникiв до дедалi менших.
   В пеклi Котляревського, так само, як i в  змальованому  далi  раю,  дiє
народний моральний кодекс, тому тут немає покараних за грiхи власне  проти
церкви  та  православ'я  як  державної  релiгiї.  Тимчасом  Карний  кодекс
Росiйської iмперiї вiдкривався статтями, якi передбачали  сувору  кару  за
злочини супроти релiгiї. Найважливiший злочин -  богохульство,  за  ним  -
образа святинi, зрив  богослужiння,  єресь,  вiдступництво,  святотатство,
лжеприсяга i т. д. Всього цього немає в I. Котляревського.
   94.3 пекла Еней з Сiвiллою попадають  в  чистилище,  де  душi  померлих
очищаються вiд грiхiв перед тим, як потрапити до раю, або, згiдно з iншими
релiгiйними уявленнями, де зважують їхнi добрi й благi, праведнi й  грiшнi
земнi дiла, щоб вiдправити у рай чи в пекло.
   95. Як мiж гадюки чорний уж - чорний  уж  -  пiд  такою  назвою  автор,
мабуть, мав на увазi або поширений i зараз у  степовiй  зонi  України  вуж
водяний (Nаtriх tessellatа), який, на вiдмiну вiд звичайного  вужа,  часто
на  тiм'ї  має  чорну  пляму,  або  неотруйну  вужеподiбну  змiю   мiдянку
(Соronella аustriacа), що теж водиться на Українi i через  подiбний  колiр
шкiри дуже схожа на чорну гадюку.
   97. Статут, Литовський статут  -  кодекс  законiв  Великого  князiвства
Литовського, до складу якого з XIV - до другої половини  XVI  ст.  входили
українськi землi. "Статут" мав три редакцiї (1529, 1566,  1588),  кожна  з
яких збiльшувала привiлеї панства, шляхти i урiзувала права селянства.  На
Українi Литовський статут  дiяв  i  за  часiв  Речi  Посполитої,  i  пiсля
приєднання  Лiвобережної,  потiм  Правобережної  України  до   Росiї.   За
царювання Катерини II на українськi землi було поширене  загальноросiйське
законодавство. Одначе на  практицi  Литовський  статут  дiяв  до  1840  р.
Недарма I. Котляревський пише "наш Статут". Окремi положення Статуту  (про
"межевi суди") залишалися  в  силi  на  землях  iсторичної  Гетьманщини  -
Чернiгiвщинi i Полтавщинi - до 1917 р.
   I толковав якихсь монадiв - монада (вiд грец.  одиниця)  -  найпростiша
неподiльна єднiсть, самосуща  духовна  субстанцiя,  яка  лежить  в  основi
Всесвiту, будь-якого буття.  Поняття  монади  є  основним  у  фiлософськiй
системi нiмецького вченого Лейбнiца  (1646  -  1716),  викладеної  у  його
"Монадологiї", "фiлософському лексиконi" та iнших працях. Фiлософськi iдеї
Лейбнiца були вiдомi на Українi.
   98. Що з гудзиками за  мундир  -  з  часiв  Петра  I  чиновники  рiзних
цивiльних вiдомств, в тому числi юристи, носили встановлену форму одягу  -
мундир. Тому одержати мундир суддi, наприклад, значило  бути  затвердженим
на урядовiй посадi згiдно з "Табелем про ранги". На  Українi  кiнця  XVIII
ст. доживали вiку старi судовi установи та посади,  пов'язанi  з  полковим
устроєм i давнiми традицiями самоврядування.  За  умов  витiснення  старих
судових iнституцiй i впровадження централiзованої судової системи одержати
мундир для юриста - значило увiйти в новi штати.
   Ланцет - хiрургiчний нiж, гострий з обох бокiв.
   Спермацет - витоплене з мозку  кита-кашалота  сало,  вiдповiдним  чином
препароване. В медицинi застосовується для лiкування виразок на шкiрi.
   99. Фертик - вертун, франт (ферг -  стара  назва  лiтери  Ф  -  в  боки
взялася).
   100. Це строфа про дворову челядь при панських маєтках,  яка  заслужено
мала в народi лиху славу осередка розбещеностi, моральної зiпсованостi.
   Скороход - слуга, що  бiг  перед  панським  екiпажем,  звiльняючи  йому
дорогу; також гiнець, посильний.
   I як з кишень платки тягли - в народному  побутi  хустка  мала  важливе
ритуальне значення (див. також коментар: I, 33). Дiвчина  дарувала  вишиту
власноручно хустку тому, кого покохає. Отже, викрадення хустки - не просто
жарт, а образа дiвочої честi, посягання на її добре iм'я.
   101. Якi ж дiвок охочi бить - йдеться про  жiнок,  якi  мали  служанок,
наймичок. Серед  них  рукоприкладство,  знущання  з  дiвчат-крiпачок  було
звичайним явищем. Пригадаймо повiсть Марка Вовчка "Iнститутка".
   104. Закурiм - загуляймо.
   107. Простонародна, мужицька строфа.  В  усiй  "Енеїдi"  не  зустрiнемо
строфи, до якої б так пасувала ця назва. Суцiльний перелiк характерних для
народного середовища iмен, причому  бiльшiсть  -  у  знижено-зменшувальнiй
формi (не Терентiй, а Терешко, не Федiр - Федько, не Захар - Харько  i  т.
д.). У добу феодалiзму в стосунках мiж вищими i нижчими станами, а то й  у
самому простонародному середовищi такi форми iмен сприймалися як нормальне
явище. Але як випрямляється "сiрiсiнький  сiряк"  протягом  строфи!  Першi
п'ять рядкiв (половина строфи) - пiдкреслено вахлацькi iмена, i  тiльки  в
п'ятому рядку якось непомiтно, на останньому, -  перехiд  до  повних,  без
знижено-зменшувальних суфiксiв, iмен (пiсля Стецька,  Ониська  -  Опанас).
Дальшi два рядки  -  повнi,  "за  паспортом",  iмена.  А  заключний  рядок
зроблено ще на вищому рiвнi - тут не тiльки iм'я, а й  прiзвище.  В  давнi
часи на Українi по-батьковi не було звичаю називати. Часто  про  батька  i
взагалi про рiд, походження  говорило  прiзвище  (Петренко  -  син  Петра,
Мiрошниченко - син мiрошника тощо). За iменами стоїть  головне,  що  несла
епоха  занепаду  феодалiзму  посполитим,  сiромi,  -  емансипацiя   особи,
зрiвняння селянина з iншими станами.

   Тут був Вернигора Мусiй - за свiдченням сучасникiв  I.  Котляревського,
житель Полтави, швець, що потонув у Ворсклi.
   109. Сивиллi се не показалось - тут у значеннi: не сподобалось.
   Пахолок - хлопчина.
   111. Баба бридка, криворота - перед  палацом  бога  пiдземного  царства
Плутона стояла на вартi фурiя, богиня прокляття, помсти i  кари  Тезiфона.
Вона з наказу суддi пiдземного царства Еака мучила всiх грiшникiв, якi  не
спокутували на  землi  своїх  грiхiв.  Тезiфону  уявляли  страшною  бабою,
оповитою гадюками, на головi в неї замiсть волосся теж клубочилися гадюки.
Коли Еней прибуде в латинську землю, Тезiфона з  намови  Юнони  вселить  у
серце царицi Амати  i  рутульського  царя  Турна  ненависть  до  Енея,  що
прискорить вiйну мiж троянцями й ругульцями.
   Клепало, або калатало,  стукачка  -  дерев'яний  молоток,  яким  нiчний
сторож стукає в дощечку, щоб показати свою присутнiсть.
   112. Ремнями драла, мов бикiв - певне,  тут  треба  розумiти:  била  їх
ремнями (ремiнними батогами), як бикiв.
   113. Що в пеклi е суддя Еак - герой старогрецьких мiфiв, син Зевса, Еак
правив островом Егiна. Прославився праведним життям та справедливiстю,  за
що пiсля смертi був призначений богами суддею у пiдземному царствi.
   115. Нi гич - нiчого; гариль - маленька порошиночка. Нар.: А не гарiля.
Нi цури, нi пилинки (Номис. - С. 39).
   Цвяхованi стiни - стiни, оббитi гвiздками для мiцностi й для краси.
   Шумиха - сухозлотиця, фальшива позолота.
   117. Тютюнкова горiлка - настояна на тютюнi, через те  вiд  неї  швидше
п'янiють.
   Настояную на бодян - бодян - ароматична вiчнозелена рослина.
   Пiд челюстями запiкану - челюстi - вихiд хатньої печi  у  виглядi  арки
мiж припiчком i внутрiшньою частиною  печi.  До  челюстей  зручно  досягти
рукою, тут можна щось розiгрiвати, смажити та iн.
   I з ганусом, i до калгану - ганусiвка  -  наливка,  настояна  на  анiсi
(ганусi), трав'янистiй  ефiроноснiй  рослинi.  Калганiвка  -  настояна  на
калганi, корiнь якого також використовують для лiкування шлункових хвороб.
   Шафран, шапран (Сгосus) - у давнину особливо цiнна привозна спецiя. Має
надзвичайно  сильний  пряний  запах,  настойкам  надає  оранжево-червоного
кольору.
   118. Перелiк ласощiв, якi  споживають  праведники  в  раю,  починається
видами печива, яке звичайно продавали на ярмарках.
   Сластьони - пряженi на маслi або олiї млинцi з пшеничного  борошна.  Г.
Квiтка-Основ'яненко в "Салдацькому патретi" в жартiвливо-утрируваному тонi
малює "сластьонницю з грубкою" у ярмарковому ряду: "...Тiльки  спитай,  на
скiльки тобi треба сластьоних, так живо пiднiме пелену та  й  знiме  стару
онучу [слово "онуча" тут ужите в  первiсному  значеннi  -  кусок  тканини,
ганчiрка), що нею горщик з тiстом накритий, щоб, знаєте, тiсто  на  холодi
не простивало, i затим пiд пеленою у себе держить; от пальцi послине,  щоб
тiсто не приставало, то й вщипне тiста, та  на  сковороду  ув  олiю  -  аж
шкварчить! - та зараз i пряжеть, i подає, а вже на олiю не  скупиться,  бо
так з пальцiв i тече, тiльки,  знай,  обсмоктує"  (Квiтка-Основ'яненко  Г.
Твори: В 2 т. - К., 1978. - Т. 1.- С. ЗО).
   Стовпцi - печиво з гречаного борошна на олiї, що формою  своєю  нагадує
перевернутий стаканчик з вузьким  денцем,  усiчений  конус.  Готувалося  в
особливих формочках-стаканчиках.
   З кав яром буханцi  -  спосiб  приготування:  "Вiдварюють  яловичину  з
сiллю, а тим часом вчиняють житнi з гречаною мукою млинцi, i це  подасться
разом. Буханцi нiчим не мастять" (Маркевич. - С. 150- - 15)).  Цей  спосiб
описаний  у  50-х  роках  XIX  ст.  Неясно,  чому  страва  називається  "з
кав'яром". У  одинадцятитомному  тлумачному  "Словнику  української  мови"
слово "кав'яр" зафiксовано в значеннi "iкра". Можливо,  щось  пропущене  в
описi Маркевича. Iкрою, або кав'яром (зараз  застарiле),  називають  також
страву з дрiбно посiчених  овочiв,  грибiв.  Можливо,  яловичину  поливали
якимось соусом, приправою.
   Рогiз (Tuphа) - трав'яниста  багаторiчна  рослина.  У  молодого  рогозу
їдять соковиту нижню частину обчищеного стебла.
   Паслiн  (Solanum)   -   трав'яниста   рослина,   яка   особливо   часто
зустрiчається на пустирях.
   Козельцi - трав'яниста рослина,  яка  росте  на  облогових  i  цiлинних
землях. З молодих рослин обчищають i їдять солодкий корiнь.
   Терен i глiд - ягоди.
   119. Палаш - холодна зброя; прямий, довгий, гострий  з  обох  бокiв  (з
тильного боку до половини) клинок. Був на  озброєннi  росiйської  армiї  з
початку XVIII ст. до 70-х рокiв XIX ст.
   122. У цiй строфi названi всi, хто не заслужив раю, кому там не  мiсце.
У нiй наочно представлена iєрархiя державних iнституцiй, класiв, що стояли
над  народом.  Бракує  тiльки  вершини  пiрамiди   -iмператора.   Державна
бюрократiя ("чиновнi") - - землевласники  i  промисловцi  ("грошей  скринi
повнi"), купецтво ("в  яких  товстий  живiт"),  вченi  ("що  з  книгами  в
руках"), армiя (але не вся, а "рицарi" - офiцерський корпус,  генералiтет-
до того ж поставленi  в  один  ряд  з  "розбишаками").  I  нарештi  основа
пiрамiди - духовенство.
   Не тi се, що кричать: "i паки" - слово паки (староруське -  знову,  ще)
було частовживаним у православному богослужiннi. Стало загальною  кличкою,
якою дражнили православне духовенство, обiгрувалося в народних пародiях на
попiв та молитви.
   Не тi, що  в  золотих  шапках  -  золотi  шапки  -  мiтри,  якi  носили
високопоставленi представники церковної iєрархiї, починаючи вiд єпископа.
   Кому немає мiсця в раю, той мусить бути в пеклi. Отже,  всi  згаданi  в
коментованiй строфi - там. I розташування  церковного  клiру  в  строфi  -
нижче духовенство всупереч iєрархiї стоїть над вищим - мас свою фольклорну
основу. В  фольклорi  європейських  народiв,  зокрема  нiмецькому,  вiдоме
оповiдання про монаха в пеклi, який стоїть у  вогняному  котлi  на  головi
єпископа i завдяки цьому терпить меншi муки. Iван франко подав  українську
паралель до цього оповiдання, записану  ним  в  рiдному  селi  Нагуевичах:
"Селянин по смертi стрiчає свого священика в пеклi. "Єгомость, а ви що тут
робите?" - запитав вiн.  "Мовчи,  дурню!  -  вiдповiв  пiп.  -  Я  тут  на
бiскуповiй головi стою" (Франко I. Зiбр. творiв: У 50 т. - К., 1983. -  Т.
39. - С. 70).
   123. Навiженi - тут у значеннi: юродивi, божi люди.
   Бiг дасть - так вiдмовляли старцевi у милостинi.
   124. А послi вбгались i в оклад - оклад - грошовий податок на  людей  з
непривiлейованих станiв, якi мали нерухому власнiсть. Вбгалися в оклад тут
у значеннi: вийшли в люди.
   Се що проценту не лупили - не брали процента за позиченi грошi.
   125.  Бувають  вiйськовi,  значковi,   I   сотники,   i   бунчуковi   -
перелiчуються звання, якi надавалися  українськiй  старшинi  за  полкового
устрою.
   Вiйськовий товариш - звання, якi у XVIII ст. гетьман присвоював козакам
за заслуги на вiйнi (дорiвнювало сотниковi).
   Значковий товариш - козацьке звання,  надавалося,  починаючи  з  другої
половини XVII ст.  Значковi  вважалися  охоронцями  полкового  прапора  та
сотенних хоругов. Пiзнiше це звання надавалося синам полкової старшини.
   Бунчуковий товариш - помiчник генерального бунчужного,  який  на  вiйнi
берiг i захищав бунчук - вiйськову регалiю  гетьмана.  Бунчуковi  товаришi
становили верхiвку  української  старшини,  були  пiдлеглi  тiльки  самому
гетьмановi.
   Тут люде всякого завiту - завiг - тут у значеннi: звичай,  успадкований
з давнiх часiв.
   126. "Вiн божої. - сказала. - кровi"  -  предок  Анхiза,  родоначальник
троянцiв Дардан, був сином громовержця Юпiтера.
   128. Побiг старий не просто - боком -  Анхiза,  за  те,  що  похвалився
iнтимним зв'язком з богинею Венерою,  розгнiваний  Юпiтер  ударив  громом,
пiсля чого той став кульгати на одну ногу.
   129. Не смiв мертвця поцiловать - зразок тонкої i  вiрної  передачi  I.
Котляревським усiх нюансiв народної  психологiї.  В  українських  народних
звичаях i вiруваннях покiйнi батьки вороже настроєнi до своїх живих дiтей.
Вони переслiдують i  намагаються  згубити  свою  дитину,  що  попадає  мiж
мертвих, особливо ту, що дуже побивається за ними. Вiдомi народнi  легенди
про мерця-матiр,  яка  ганяється  за  дочкою,  щоб  розiрвати  її;  дочка,
втiкаючи, скидає частинами свiй одяг i поки мрець рве  його  на  шматочки,
встигає сховатися  в  домiвцi.  Iнколи  дочку  вiд  матерi  рятує  покiйна
хрещена. Вiдома легенда про мерця-парубка,  який  переслiдує  дiвчину,  що
дуже  побивалася  за  ним.  В  цих  легендах  вiдбилися  засади  народного
свiтогляду, спрямованi на збереження i примноження людського  роду.  Живий
про живе дбає.
   131. Вечорницi - див. коментар: III, 8.
   Ворон - гра з циклу весняних вуличних  iгор  для  дiвчат.  У  фольклорi
свiтло, вогонь - життя, рух; темрява, морок - смерть,  тому  чорний  ворон
символiзує горе, смерть.
   Весiльних пiсеньок спiвали - вихiд дiвчини на вечорницi означає, що вже
почалося її дiвування i вона може виходити замiж.
   Спiвали тут i колядок - рiздвянi свята - найлiпша пора для вечорниць  i
досвiток. Рiздвянi обряди переплiтаються з iграми та розвагами  молодi  на
вечорницях (наприклад, вечорницi в  перший  день  рiздва  в  п'єсi  Тараса
Шевченка "Назар Стодоля" та в повiстi Миколи Гоголя "Нiч перед  рiздвом").
Треба розрiзняти  колядки  i  коляди.  Колядки  мають  обов'язково  тiльки
свiтський змiст,  коляди  присвяченi  духовно-релiгiйним  темам  ("Ой  сiв
Христос вечеряти" та iн.). Тому в пеклi спiвали саме колядки, а нi в якому
разi не коляди.
   Палили клоччя, ворожили - клоччя - грубе волокно,  одержане  як  вiдхiд
пiд час обробки волокон конопель або льону. Непридатне для прядива волокно
знаходило всiляке застосування в побутi, в  тому  числi  й  ворожiннi.  Це
вiдбилося в казках, легендах, переказах.
   По спинi лещатами били -  лещата  -  двi  зв'язанi  палицi,  мiж  якими
затискується якийсь предмет.
   Лещатами називають лозини, з  яких  плететься  тин.  Ймовiрно,  саме  в
такому значеннi це слово вжите в "Енеїдi". Можливо, йдеться  про  рiзновид
гри в "джгута", коли одному закривають очi i б'ють по закладенiй на  спину
руцi (долонею, джгутом, лозиною з тину i под.; див. коментар: I, 37).
   132. Джерегелi - коси, дрiбно заплетенi й викладенi вiнком на головi.
   Вегерi - танець, нiби угорського походження. Скакати вегерi - танцювати
навприсiдки; У "Словнику" П. Бiлецького-Носенка  зазначено:  вегерi  -  те
саме, що й танець гайдук (див.  коментар:  I,  ЗО)  (Бiлецький-Носенко  П.
Словник української мови. - К., 1966. - С. 92).
   Тiсна баба - дитяча, молодiжна гра; двi кiлькiсно рiвнi  групи  сiдають
на лавцi i починають тиснути одна на  другу.  Витiснена  група  вважається
переможеною.
   У хатнiх вiкон пiдслухали - в день святого Андрiя (ЗО листопада за  ст.
ст.) або перший день рiздва дiвчата гадали, чи вийдуть цього  року  замiж.
Один iз способiв: увечерi дiвчина йде пiдслухувати пiд сусiдськi вiкна. Як
почує, що хтось комусь у хатi скаже: "Iди!"  -  то  вийде,  а  коли  почує
слова, змiст яких зводиться до "сиди на мiсцi!", - то не вийде.
   Ходили в пiвнiч по пусткам - у народнiй творчостi вiдомо немало  легенд
про страшнi, заклятi мiсця,  якi  людям  слiд  обминати,  -  пустки  (див.
коментар: III, 27). Цi мiсця пов'язанi з дiями  "нечистої  сили":  чортiв,
вiдьом, з  якоюсь  страшною  подiєю,  убивством.  Слухання  таких  iсторiй
справляє особливе враження  у  вiдповiднiй  ситуацiї.  Вечорницi  в  довгi
осiннi та зимовi ночi були найкращим мiсцем для слухання всiх тих страшних
iсторiй  в  дусi  гоголiвського  "Вiя"  чи  "Мертвецького  великодня"   Г.
Квiтки-Основ'яненка. Улюблений час "нечистої сили" - з пiвночi  до  третiх
пiвнiв. Знаходилися смiливцi, що зголошувалися сходити опiвночi на страшне
чи то закляте мiсце, билися об заклад.  Iншi,  бувало,  чинили  перешкоди,
страхали смiливцiв. У другому актi п'єси Т. Шевченка "Назар Стодоля"  (дiя
вiдбувається  у  XVII  ст.)  зображенi  вечорницi.  Серед  iнших  епiзодiв
зустрiчаємо тут i ходiння "в пiвнiч по  пусткам".  Ключниця  сотника  Хоми
Кичатого, козир-дiвка Стеха похваляється сходити в стару корчму за  селом,
яку  "i  днем  люди  хрестячись  обходять,  а  вночi  нiхто  не   посмiє".
Складається умова за всiма  правилами:  Стеха,  коли  не  дотримає  слова,
ставить "пiввiдра слив'янки, три куски сала i паляницю", друга  сторона  -
"музикантiв на всю", тобто на  весь  вечiр.  Щоб  повiрили,  Стеха  мусить
принести цеглинку, або кахлю з груби, або що хоче, тiльки з корчми.
   До свiчки ложечки палили - мабуть, йдеться про  звичай  топити  вiск  у
черепку, ложцi. Розтоплений вiск виливають на воду. Якщо, охолонувши,  вiн
нагадуватиме весiльний вiнець, то дiвчина скоро вийде замiж.
   Або жмурились по куткам - гра в пiжмурки: всi ховаються, один шукає.
   134. Ухо прехихе  -  невживане  зараз,  означає  гостроту  i  жвавiсть.
(Гоголь Н. В. Полн. собр. соч. - М., 1952. - Т. 9. - С. 500).
   Хвистка, порскенька - швидка, дуже жвава.
   136. Якi на Костянтина рвала - за  народними  вiруваннями,  трави,  якi
мають чудодiйну, цiлющу силу; їх слiд рвати в Костянтинiв день (21  травня
за ст. ст.).
   I  те  гнiздо,  що  ремез  клав  -  ремез   своє   мистецьки   зроблене
гнiздо-кошiль пiдвiшує на очеретi або на деревi над водою. Воно фiгурувало
в народних обрядах, ворожiннях. Ремезовим гнiздом  пiдкурювали  хворих,  у
деяких мiсцевостях i  худобу,  бджiл,  риболовнi  снастi.  Бувало,  гнiздо
ремеза тримали в хатi як талiсман.
   Васильки - народна назва шавлiї гайової (Salvia nemoposa)  та  близьких
до неї видiв (волошок, щирицi).  Васильки  входять  постiйним  мотивом  до
українського нацiонального орнаменту. Настiй з василькових  квiтiв  здавна
використовується в народнiй медицинi.
   Папороть (Роlypodiophyta) - збiрна назва  дуже  численного  виду  трав.
Деякi папоротi застосовуються в народнiй медицинi.
   Шавлiя (Salvia)  -  поширена  на  Українi  трава  з  великими  пахучими
квiтами. Деякi її види використовуються в народнiй медицинi.
   Петрiв батiг, цикорiй (Сiсhorium intybus) - трава з довгими стеблами  i
потовщеним коренем. Має лiкувальнi властивостi, з кореня цикорiю  i  зараз
добувають лiкувальнi препарати. Згiдно з  легендою,  цiєю  травою  апостол
Петро вiдганяв дiтей, якi знущалися з Iсуса Христа, коли той пiднiмався  з
хрестом на Голгофу, звiдки й походить народна назва.
   Конвалiя (Соnvallariа) -  багаторiчна  трав'яниста  рослина.  Настiй  з
квiток конвалiї здавна застосовується як лiки при  серцевих  хворобах.  На
Українi росте один вид - конвалiя травнева.
   Любисток (Levisticum) - ароматна трав'яниста рослина.  Корiнь  i  листя
використовуються в народнiй медицинi.
   Просерень (Scillа) - пiдснiжник, пролiсок.
   Чебрець (Thymus) - степова трава з повзучими стеблами,  цвiте  дрiбними
лiлувато-рожевими, iнколи бiлими квiтами, має лiкувальнi властивостi.
   I все се налила водою Погожею,  непочатою  -  зiлля  для  зцiлення  вiд
хвороб, для ворожiння треба було варити у свiжiй водi з криницi, з якої  в
той день ще нiхто її не брав.  Ставили  зiлля  на  вогонь  з  вiдповiдними
ритуальними замовляннями.
   139. Покiль не будуть  цiловати  Ноги  чиєїсь  постола  -  вiщий  голос
заглядає далеко вперед у грядущi вiки.  Заснована  Енеєм  Римська  держава
стоятиме до того часу, поки язичество не впаде пiд натиском нової  релiгiї
- християнства - i на  її  мiсцi  виникне  Священна  Римська  iмперiя  пiд
зверхнiстю  папи.  Гумористичне  обiгруеться  вiдомий   вираз:   "Цiлувати
пантофлю папи".

   ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
   1. Зразок жартiвливої словесної гри, так званої "тарабарщини", її можна
розшифрувати приблизно так:
   Як три днi без борщу посидиш,
   Почне за серце тормошить,
   I пiдтягне живiт до спини,
   I в кендюсi забуркотить.
   Коли ж що за язик напхаєш,
   Живiт як слiд натеребиш,
   Утроба весело заграє;
   Об землю лихом добре вдариш,
   Вчорашнiй голод не згадаєш,
   Тодi тобi сам чорт не брат.
   Та що там теревенi править,
   Байки не кормлять солов'я.
   Ось ну калиткою трусни,
   Брязкалом душу звесели,
   Добудь з калитки п'ятака.
   Коли п'ятак у руку сунеш,
   То, може, новину почуєш:
   Куди човни по морю править,
   Якi Юнона сiльця ставить
   I як її перехитрить.
   Словесна гра тут побудована на довiльнiй перестановцi складових  частин
слова i членiв речення: пiдмет - на мiсце присудка,  додаток  -  на  мiсце
пiдмета i т. д. За такою "тарабарщиною" -  добре  знання  i  чуття  рiдної
мови, її гнучкостi, невичерпних словотворчих  можливостей.  Сiвiлла,  якiй
належать цi слова, - звичайна сiльська баба,  i  Котляревський,  укладаючи
"тарабарщину", виходив з її рiвня. Тiльки  один,  останнiй,  рядок  взятий
явно з другого лексикону - мандрованих дякiв:  "I  як  Еней  замiнервить".
Мiнерва - богиня  мудростi  в  стародавнiх  римлян.  Перед  нами  словесна
еквiлiбристика,  розрахована  на  те,  щоб  приголомшити,  збити  з  толку
спiврозмовника у вiдповiдальний момент розрахунку.  Щоб  розщедрити  Енея,
Сiвiлла обiцяє ще стати йому в пригодi - навчити, яким шляхом плисти,  щоб
щасливо досягти мети, розповiсти, якi каверзи готує йому  Юнона  i  як  їх
уникнути. Еней замiсть запрошеного п'ятака дає старiй "шагiв з дванадцять"
(шiсть копiйок, шаг - пiвкопiйки). Хитра баба, тут  же  забувши  обiцянки,
"iзслизла, мов  лихий  злизав".  Iнтригуюча  i  малозрозумiла  тарабарщина
вигiдна ще й тому, що може тлумачитись i сяк, i так, тим самим  полегшуючи
обман. Вигiдно купити чи продати, надмiру розхваливши товар, заiнтригувати
продавця чи покупця - звичайна рiч. Ось зразок подiбної  словесної  гри  з
українського фольклору: "Добривечiр, кумо! Чи не телячила моїх  бачок?"  -
"Телячила, телячила! Пiд моїм ночом стогували, мої брехи  засобачили,  так
вони задрали лози та й побiгли в  хвости".  "Добрий  вечiр,  кумо!  Чи  не
бачила моїх телят?" - "Бачила,  бачила!  Пiд  моїм  стогом  ночували,  мої
собаки забрехали, так вони задрали хвости та й побiгли в лози" (Н о м и с.
- С. 253).
   5. Дати швабу - дати прочуханки, покарати.
   7. Нар.: Налякав мiх, то й торби страшно (Номис. - С. 112).
   8. Меньки, миньки, минь - прiсноводна риба.
   9. Заклятий острiв  перед  нами  -  йдеться  про  мiфiчний  острiв  Ея,
згадуваний у десятiй пiснi "Одiссеї" Гомера, а потiм - у"Енеїдi" Вергiлiя.
На островi жила чарiвниця Цiрцея, або Кiркея. Коли до неї потрапив пiд час
блукань по морю Одiссей, Цiрцея  перетворила  частину  його  супутникiв  у
свиней i на вмовляння хитромудрого царя Iтаки вернути  їм  людську  подобу
запропонувала Одiссеєвi залишитися на островi i роздiлити  її  любов.  Той
мусив прийняти пропозицiю Цiрцеї, попросивши чарiвницю поклястися, що вона
не зробить йому нiчого поганого i поверне супутникам людську подобу. Через
рiк Одiссей умовив Цiрцею вiдпустити  його  разом  з  товаришами,  i  вони
попливли далi.
   10. У 10 - 14-й строфах цiкавий з iсторико-етнографiчного  боку  погляд
на риси нацiонального  характеру  ближчих  i  дальших  сусiдiв  українцiв,
переважно  як  вiн  вiдбився  в  українському  фольклорi.  Починається   з
гумористичної, з гiрким присмаком самохарактеристики українця, потiм iдуть
поляки, росiяни, прусаки (нiмцi), австрiйцi, iталiйцi, французи i т. д.
   По нашому хахлацьку строю - українських козакiв за довгi чуби на головi
- оселедцi - прозвали "хохлами" (прозвище, певне, з'явилося  десь  у  XVII
ст.). Потiм воно поширилося на всiх українцiв.
   Бровар - пивовар.
   Бовкун  -  упряжка  з  одного  вола.  Бовкун   -   ознака   бiдняцького
господарства.
   11. I "не позвалям" там забуде - тобто право вето. Польська  шляхта  на
державних сеймах мала право вiдхилити проект будь-якого законодавчого акту
вигуком "не позвалям!". В останнiй перiод iснування  феодально-шляхетської
Польщi як самостiйної держави (перiод загострення  боротьби  мiж  великими
магнатами  i  шляхтою  та  ослаблення  влади  короля)  право  вето   майже
паралiзувало дiяльнiсть вищих державних iнституцiй. Агапiй Шамрай у статтi
"Проблема реалiзму в  "Енеїдi"  I.  П.  Котляревського"  висловив  слушний
здогад, що тут Котляревський "натякає i на причини, що призвели до розрухи
сильну колись державу. Котляревський згадує в зв'язку  з  цими  подiями  i
роль українських народних мас у боротьбi проти  панської  Польщi  у  XVIII
ст.,  двiчi  називаючи  славного  ватажка  селянського  повстання  Максима
Залiзняка" (Котляревський I.П. Повне зiбр. творiв: У 2 т. - К., 1952. - Т.
1. - С. 41).
   Чуйка - у полякiв верхнiй чоловiчий одяг, шинель.
   Жупан - у полякiв вiдомий з дуже давнiх часiв верхнiй  чоловiчий  одяг,
щось близьке до сучасного пiджака. Знали жупан i на  Українi,  як  верхнiй
чоловiчий одяг заможнiших верств, аналогiчний сучасному пальтовi.
   Москаль - бодай би не козою  Замекекав  з  бородою  -  москаль  -  тут:
росiянин. Так десь у XVII ст. прозвали українцi росiйських стрiльцiв  нiби
за прийнятi в них гострi бороди.
   А прус хвостом не завиляв - солдати прусської армiї  носили  перуку  iз
заплетеними назад кiсками - мов хвостик. Характеристика  Пруссiї  -  опори
феодальної реакцiї i мiлiтаризму в Європi - просто навдивовижу глибока  та
iсторично конкретна. I. Котляревський був очевидцем запобiгливої  полiтики
переможеної Наполеоном Пруссiї. Коли писалися цi рядки "Енеїди", прусський
король i юнкерство були слухняними слугами французького  iмператора,  дещо
пiзнiше (у 1812) брали участь у вiйнi з Росiєю; пiсля поразки у цiй  вiйнi
приєдналися до антифранцузької коалiцiї, потiм - до реакцiйного Священного
союзу, спрямованого на збереження абсолютистських режимiв у Європi.
   Дойда, Чухрай - тут у значеннi: клички мисливських псiв, хортiв.
   12. Цесарцi - австрiйцi, пiдданi  цiсаря  Австрiйської  iмперiї.  Пiсля
того як у кiнцi XVIII ст. припинила самостiйне державне iснування  Польща,
до   Австрiйської   iмперiї   вiдiйшла   частина    українських    земель.
Характеристика австрiйцiв  Котляревським,  так  само  як  i  пруссiв,  то,
власне, характеристика армiї, а  не  строкатого  за  нацiональним  складом
населення "клаптевої" iмперiї.
   Цирцеї служать за гусар - гусари - легка кiннота  в  росiйськiй  та  ще
деяких європейських армiях. Мали яскраву, розцяцьковану форму на угорський
зразок, були своєрiдним втiленням вiйськових корпоративних доблестей.
   Iталiянець же маляр -  захожi  iталiйцi  на  Українi  i  в  Росiї  були
звичайно музикантами, малярами,  будiвничими,  взагалi  людьми  мистецтва.
Цiкаво порiвняти зображення iталiйця в поемi "Енеїда" i у творi iншої доби
й iншої лiтератури -  романi  класика  нiмецької  лiтератури  Томаса  Мана
Чарiвна гора" (1924). Один з героїв  роману  -  iталiєць  Людовiко  Сеттем
брiнi людина мистецтва, складна i суперечлива особистiсть. У  даному  разi
нам важливо вiдзначити, що для головного героя "Чарiвної гори" нiмця Ганса
Касторпа його вчитель Сеттембрiнi  -  типовий  iталiєць,  у  нацiональному
характерi якого, з погляду iноземця, є щось  вiд  комедiанта.  Сеттембрiнi
надiлений прозвищем Шарманщик, яке раз по раз з'являється протягом  усього
роману.
   13. Так багато мiсця, як українцям (цiлу строфу), в "Енеїдi"  придiлено
ще однiй нацiї, яка в ту епоху  була  на  авансценi  свiтової  iсторiї,  -
французам. Тут бачимо не тiльки iронiю. Неприхильне ставлення  до  Великої
французької революцiї (1789 - 1794) i  наступних  подiй:  воєн  Директорiї
(1795 - 1799), приходу до влади Наполеона  Бонапарта,  потiм  безперервних
наполеонiвських воєн - виражене в  коментованiй  строфi  ясно.  Правда,  в
лiтературi про Котляревського були спроби довести, що  вiн  мав  на  увазi
тiльки   пiсляреволюцiйний   перiод   французької   iсторiї,   але   легко
переконатися, що дана  строфа  цього  не  пiдтверджує.  На  якого  владику
"лаяли" французи - добре вiдомо: на короля Людовiка XVI, що його  змела  з
французького трону революцiйна хвиля i який згодом був гiльйотинований.  I
все ж  погляд  Котляревського  на  французьку  революцiю  можна  правильно
зрозумiти, тiльки пам'ятаючи про його стiйкi демократичнi переконання, про
численнi факти зв'язкiв з близькими до декабристiв колами. Вiн не  мiг  не
спiвчувати   лозунговi   французької   революцiї    "Свобода,    рiвнiсть,
братерство!"
   Сi перевернутi в собаки - в українському фольклорi вiдома  легенда  про
людей-песиголовцiв, що живуть у якомусь далекому краю i з'їдають  кожного,
хто до них потрапляє. Певне, ця легенда перейшла в фольклор з  багатих  на
фантастичнi елементи перекладних  повiстей,  вiдомих  у  нас  ще  з  часiв
Київської Русi. Так, аж до XVIII  ст.  включно  мала  велику  популярнiсть
"Олександрiя". У походi на  Iндiю  воїни  Олександра  Македонського  серед
iнших див зустрiчають  людей  з  собачими  головами.  В  деяких  варiантах
легенди - цiлий народ за грiхи перевернутий богом в песиголовцiв.
   14. Голландцi квакають в багнi  -  оскiльки  Голландiя  розташована  на
низинах, типовою для неї була болотиста мiсцевiсть.
   Чухонцi лазять мурав'ями - в просторiччi чухонцями  називали  фiннiв  i
взагалi племена карельського походження, якi жили поблизу Петербурга.
   Пiзнаєш жида там в свинi - слово жид у тi часи та й значно  пiзнiше  не
сприймалося як лайливе слово чи прозвище євреїв.
   Гишпанець - iспанець.
   16. Мовби Еней по поштi ллив - тобто їхав по поштовому  тракту,  де  на
кожнiй станцiї мiняли коней  (на  перекладних),  їхати  на  перекладних  -
найбiльш швидкий у давнi часи, до появи залiзниць, спосiб сполучення. Крiм
сухопутного поштового сполучення, була також пошта рiчкова i морська (див.
коментар: IV, 59).
   17. Роменський тютюнець курив - мiсто Ромни  (зараз  Сумської  областi)
здавна славилося своїм тютюном.
   Шабас, шабаш - кiнець; тут у значеннi: кiнець мандрам.
   18. Троянцi нашi чуприндирi - чуприндирi - тi, що  носили  довгий  чуб,
оселедцi. Були неодмiнною прикметою запорiзького  козацтва.  Зникли  пiсля
лiквiдацiї Запорiзької Сiчi у 1775 р.  разом  з  останнiми  представниками
низового козацтва.
   Ташоватись, ташуватись - розташовуватися, розмiщатися.
   19. Троянцi прибули на призначене богами мiсце для  заснування  Риму  в
одну з областей Середньої Iталiї - Лацiю, володiння царя Латина, сина бога
поля Фавна i нiмфи Марiки (в Котляревського - Мерика).
   Носили латанi галанцi - галанцi -  штани  з  голландського  сукна,  якi
звичайно  носили  слуги  українського  панства,  зокрема  козачки;  вузькi
панталони (К.).
   А в кiтьки крашанками грали - йдеться про  поширений  звичай  грати  на
Великдень  у  крашанки.  Грали  навбитки,  тобто  стукалися  крашанками  з
гострого кiнця.  Той,  чиє  яйце  лишиться  цiлим,  забирає  надбите  яйце
партнера собi.
   Гра навбитки - своєрiдне мистецтво. Треба було вмiти  взяти  яйце  так,
щоб удар прийшовся якраз по центру, де шкаралущу найважче  розбити,  добре
стиснути його в руцi, але щоб не роздавити, бити з рiвною силою з  того  й
другого боку - хто б'є по нерухомiй крашанцi, має бiльше  шансiв  виграти.
Багато важило умiння вибрати для гри яйце  з  мiцною  шкаралущею.  Бувало,
йшли на хитрощi: робили з обох кiнцiв яйця - гострого i тупого - непомiтнi
проколи голкою, видували  бiлок  i  жовток,  а  потiм  заливали  всередину
розтоплений вiск. Таке яйце звалося вощанкою, його звичайне  яйце  розбити
не могло. Тому грати вощанкою вважали недозволеним прийомом. А  взагалi  в
такiй грi в межах правил йшли на всiлякi хитрощi, iнколи найнесподiванiшi.
   В кiтьки - варiацiя гри крашанками: котити по землi. Оскiльки саме вона
названа  в  Котляревського,  є  пiдстава  вважати,  що  в  тi  часи   була
популярнiшою вiд гри навбитки. Тут цей вислiв вжито  у  значеннi:  хитрили
один перед другим, щоб своє тiльки показати i з рук не випустити, а - чуже
забрати.
   20. Фавн (у римлян) - бог  лiсiв,  полiв  i  лук,  покровитель  стад  i
пастухiв.
   21. Дочка була зальотна птиця - тут у значеннi: незвичайна,  виняткових
достоїнств.
   В образi Лависi змальований народний  iдеал  дiвчини.  Першими  названi
найголовнiшi з народного погляду достоїнства:  чепуруха,  проворна,  тобто
роботяща, а вже потiм - гарна. Далi йде повнiше змалювання  зовнiшностi  i
вдачi. Бурлескне обiгрування тут вiдсутнє  зовсiм.  Лавися  в  21  -  22-й
строфах  дуже  нагадує   Наталку   Полтавку   з   однойменної   п'єси   I.
Котляревського.
   Приступна, добра, не спесива - порiвняй у п'єсi "Наталка Полтавка":
   Ой, я дiвчина Полтавка,
   А зовуть мене Наталка:
   Дiвка проста, не красива,
   З добрим серцем, не спесива.
   Порiвняй також з образом української молодицi Дiдони (I, 21).
   22. Що вашi гречеськi ковбаси! - йдеться про ковбаси, що їх виготовляли
греки, якi жили колонiями на  Українi.  Особливо  вiдома  була  колонiя  в
Нiжинi, в добу Котляревського вона ще зберiгала  етнiчну  вiдокремленiсть.
Грецькi ковбаси не круглi, а плескуватi, виготовлялися особливим способом.
Вiд грекiв українцi перейняли вмiння коптити ковбаси.
   Що ваш первак  грушевий  квас!  -  квас,  на  виготовлення  якого  йшли
грушiдички.
   Завiйниця од неї вхопить - завiйниця - гострий, пекучий бiль у животi.
   Що не доспиш петрiвськой ночi - Петрiвка -  середина  лiта,  коли  ночi
найкоротшi. Тягнулася Петрiвка з дев'ятого тижня пiсля пасхи до 29  червня
(за ст. ст.).
   Те по собi я знаю сам - єдине мiсце в поемi, де I. Котляревський  прямо
говорить про своє особисте, iнтимне. В молодi роки вiн був дуже  закоханий
у дiвчину,  аде  одружитися  з  нею  не  змiг.  Так  i  прожив  усе  життя
неодруженим.
   24. Один був Турн, царьок нешпетний - нешпетний (пол.) -  непоганий.  У
Вергiлiя Турн - цар iталiйського племенi рутулiв,  пiдкореного  римлянами.
Земля, де жило це плем'я, звалася Лацiум;  столиця  Ардея.  Турн  -  небiж
царицi Амати, дружини Латина.
   26. Вся строфа побудована на прислiв'ях одного змiсту: "Не кажи "гоп!",
поки не перескочиш". Одна житейська мудрiсть, вивiрена досвiдом  поколiнь,
подається нiби пiд рiзними кутами зору,  варiюється  -  з  якого  боку  не
глянь, а правда таки лишається правдою. Придивившись ближче, можна вгадати
в складi строфи кiлька прислiв'їв безсумнiвно народного походження: "Нiхто
не знає, що його чекає", "Не розгледiвши броду, не лiзь у воду", "Поспiшиш
- людей насмiшиш", "Коли чого в руках не маєш, то не  хвалися,  що  твоє",
"Перше в волок подивися, тодi i рибою хвалися".  Однак  з  прислiв'ями  та
приказками  в  "Енеїдi"  справа  стоїть  так,  як  з  пiснями  в  "Наталцi
Полтавцi", - в рядi випадкiв не можна певно сказати, де пiсня  народна,  а
де - автора п'єси.
   27. I ждали тiлько четверга -  тобто  чекати  слушного  дня  для  такої
важливої справи, як  сватання.  Такими  днями  вважали  вiвторок,  четвер,
суботу. Понедiлок,  середа,  п'ятниця  -  важкi  днi.  Олександр  Потебня,
згадуючи пiсню "Я в середу  родилася,  горе  менi,  горе",  пише:  "...Але
четвер, здається, легкий день: "Не тепер, так в четвер"; в багатьох мiсцях
сватання починають в четвер або в суботу" (Потебня А. А. О доле и сродньїх
с нею существах. - Харьков, 1914. - С. 193.).
   29. Капуста  шаткована  -  на  вiдмiну  вiд  сiченої  звичайним  ножем,
рiжеться на тонкi довгi смужки спецiально для цього пристосованим ножем.
   М'ясопуст - днi, коли  за  приписами  церкви  дозволялося  їсти  м'ясо.
Троянцi, поки добралися до царства Латина, настiльки вибилися iз  запасiв,
що мусили тамувати голод  немудрими  та  малопоживними  пiсними  наїдками,
поширеними серед посполитих - бiднякiв  та  козацької  сiроми.  Серед  цих
наїдкiв:
   Рябко -  страва  з  гречаного  борошна  i  пшона,  в  назвi  вгадується
iронiчний пiдтекст - для Рябка, мовляв.
   Тетеря - страва з розведеного борошна або товчених сухарiв.
   Саламаха - страва з рiдкого гречаного тiста, в пiст на  олiї,  а  то  й
просто не засмажена. В складеному Миколою Гоголем  словничку  до  "Енеїди"
Котляревського читаємо: "Саламаха - борошно житнє або  пшеничне,  киплячою
водою розведене з додаванням солi i варене доти, поки увариться подiбно до
густого киселю" (Гоголь Н. В. Полн. собр. соч. - М., 1952. - Т.  9.  -  С.
499).
   30.  Носатка  -  старовинна  череп'яна  посудина  з  ручкою  i   довгим
носиком-жолобком. Щось подiбне  до  нинiшнього  кофейника.  Служила  також
мiрою для рiдини. Бували носатки мiсткiстю до трьох  вiдер  i  бiльше  (на
зразок античних амфор).
   Що деякий i хвiст надув - тут у значеннi: помер.
   33. Пiярська граматка - найпоширенiша шкiльна граматика латинської мови
в Польщi другої половини XVIII - першої половини XIX ст. Мала також значне
поширення  на  Українi  та  Бiлорусiї.  Для  цих  регiонiв  друкувалася  в
Бердичевi  при  католицькому  монастирi.  Назва  "пiярська"  походить  вiд
католицького чернечного ордену пiарiв, члени  якого,  крiм  звичайних  для
ченцiв обiтниць, зобов'язувалися безплатно навчати молодь, звичайно  ж,  у
своєму католицькому дусi. Орден мав свої школи  як  в  Польщi,  так  i  на
зайнятих Польщею українських землях.
   Полуставець - молитовник з  мiсяцесловом,  святцi  (календарний  список
християнських "святих" та свят на їхню честь),  обов'язкова  приналежнiсть
тогочасних шкiл. Назва походить вiд одного з типiв старовинного  письма  -
пiвуставу.
   Октоїх (восьмигласник) - книга, в якiй мiстилися церковнi спiви на весь
тиждень, розписанi на вiсiм голосiв (лат. осtavа - вiсiм).
   34. Тройчатка - нагай на три кiнцi.
   Субiтки - в суботу звичайно школярi повторювали  перед  дяком-бакаляром
все, що вони вивчили  протягом  тижня.  Хто  не  все  знав  чи  не  твердо
вiдповiдав, того карали рiзками. А то й всiм пiдряд  давали  "пам'ятного".
Жила традицiя "суботнього дня" довго, мало не до кiнця XIX ст.
   У 33 - 34-й строфах кiлькома штрихами дано яскравий малюнок  дякiвської
школи, яка протягом столiть iснувала на українських землях. Дяк -  головна
фiгура в церковному богослужiннi пiсля священика. Таким вiн залишався i  в
школi. Читання було тiсно пов'язане з церковним спiвом, що вiдбилося  i  в
"Енеїдi": поряд з граматикою - октоїх. Уже  в  першiй  з  точно  датованих
церковних книг - Остромировому євангелiї 1057  р.  зустрiчаємо  так  званi
"знаки возглашенiя", якi свiдчать, що  текст  призначався  для  наспiвного
читання.
   38. Клечання - наламане та нарубане з дерев гiлля  з  листям,  яким  на
зеленi свята прикрашають хату та двiр.
   Шпалери - були поширенi на Українi  уже  в  XVII  ст.  Становили  собою
килими з рiзних тканин, якими  оббивали  стiни  житла.  На  шпалери  часто
наносили сюжетнi чи пейзажнi малюнки. Шпалери, на полотно  яких  наносився
малюнок фарбами, називали ще колтринами. У XVIII ст. появилися близькi  до
нинiшнiх друкованi паперовi шпалери.
   39. Богомаз - iконописець i взагалi живописець, маляр. Слово  в  народi
само по собi не мало  негативного  забарвлення.  В  "Салдацькому  патретi"
Григорiя Квiтки-Основ'яненка  читаємо:  "...А  у  тiй  слободi  щонайлуччi
богомази..." (Квiтка-Основ'яненко Г. Твори: В 2 т. - К., 1978. - Т.  1.  -
С. 24).
   Ренське (рейнське) - сорт привозного вина.
   Курдимон (кардамон) - пiвденна рослина з сiмейства iмбирних. Насiння  з
нього служило пряною приправою.
   Спуст - мiра горiлки: троє вiдер.
   Запуст - заговiни, пущення, останнiй день перед постом,  коли  готували
особливо багатий обiд з скоромних (м'ясних або молочних) страв.
   З старосвiтського хутора до мiста їздять не  часто.  Тому  поїздку  "за
мальованням" використовують i для  закупки  "розного  припаса",  до  якого
входить всього-навсього рейнське й пиво, - напоказ.  Всi  iншi  "заморськi
вина", якi питимуть гостi Латина, - домашнього виробу. Тут i  в  подальших
строфах щедрим джерелом гумору служать претензiї скупого та  провiнцiально
вiдсталого хуторянина Латина на царський, великопанський блиск i пишнiсть.
   40 - 41. "Мальовання" -  те  саме,  що  росiйськi  "лубочнi  картинки",
"лубок" (назва -  вiд  корзин  iз  лубу:  кори  липового  дерева,  в  яких
мандрiвнi крамарi розносили свою продукцiю). Латин приймає лубок (тодiшнiй
мистецький ширпотреб) за "роботи первiйших майстрiв". У панських  будинках
дорогi картини  на  полотнi  i  шкiрах  крiпили  до  стiн  на  спецiальних
дерев'яних пiдрамниках, а не "лiпили", як малювання в свiтлицi Латина. Уже
цей штрих, крiм  типових  лубочних  сюжетiв,  яскраво  свiдчить,  про  яку
продукцiю йдеться.
   У перелiку "всяких всячин", якими прикрасили стiни  Латинового  палацу,
I. Котляревський дотримується  iсторико-хронологiчної  послiдовностi:  вiд
прадавнiх легендарних часiв (українська  примовка:  "За  царя  Гороха,  як
людей було трохи"; росiйська: "Давно, когда царь Горох с грибами воевал" -
Даль. - С. ЗО) до реальних iсторичних постатей другої половини XVIII ст.
   Як Александр царевi Пору Давав  iз  вiйськом  добру  хльору  -  картина
зображує битву царя Олександра Македонського з iндiйським царем Пором.
   Чернець Мамая як  побив  -  йдеться  про  поєдинок  ченця  Пересвєта  з
татарином перед Куликовською битвою (1380). Про Куликовську битву (Мамаєвє
побоїще) iснувало багато лубочних сюжетiв.
   Як Муромець Iлля гуляє,  як  б'є  половцiв,  проганяє  -  як  Переяслiв
боронив   -   про   Iллю   Муромця,    його    подвиги,    перемогу    над
Солов'єм-розбiйником теж вiдомо багато лубочних сюжетiв.
   Бова з Полканом  як  водився.  Один  другого  як  вихрив  -  сюжет  про
Бову-королевича походить з  Францiї,  там  вiдомий  уже  в  добу  розквiту
рицарського роману (XI - XII ст.). У нас Бова з'явився десь у кiнцi XVI  -
на  початку  XVII  ст.  як  герой  повiстi.  Мав  широку  популярнiсть,  з
лiтератури перейшов у народну  творчiсть,  перейнявши  риси  героя  казок.
Серед   подвигiв   Бови-королевича   -   перемога    над    страховиськом,
напiвлюдиною-напiвсобакою Полканом.
   Майже через сто рокiв пiсля  виходу  "Енеїди"  у  київському  лубочному
виданнi  1896  р.  Бова  на  iлюстрацiї  зображений   у   типовому   одязi
запорiзького козака. Тут образ Бови злився з образом козака-нетяги Голоти.
   На славному рицаревi
   Опанча рогозовая,

   Поясина хмелевая,
   А на ногах сап'янцi,
   Що видно п'яти i пальцi.
   А ще на Бовi бiдному шапка бирка,
   Зверху дiрка,
   Хутро голе,
   Околиця - чисте поле,
   Вона травою пошита,
   Дрiбним дощем прикрита
   (див.: Кузьмина В. Д.  Рыцарский  роман  на  Руси:  Бова.  Петр  Златых
Ключей. - М., 1964. - С. 99).
   Продовжує  жити  Бова  i  в  сучасному  українському  фольклорi  (див.:
Українськi народнi казки, легенди, анекдоти. - К., 1958. - С. 51 - 61).
   Як Соловей-харциз женився  -  Соловей-харциз  (розбiйник)  -  персонаж,
вiдомий з росiйських билин, менше - з  українських  казок.  Нiбито  жив  у
лiсах поблизу Чернiгова i свистом убивав подорожнiх, якi  йшли  до  Києва.
Перемiг Солов'я-розбiйника богатир Iлля Муромець.
   Як в Польщi Желiзняк ходив - Залiзняк Максим (народився на початку 40-х
рокiв XVIII ст. - рiк смертi  невiдомий)  -  запорiзький  козак,  керiвник
народного повстання на Правобережнiй Українi проти польської шляхти у 1768
р. (Колiївщина).  Повстання  розгорнулося  на  Правобережнiй  Українi,  на
територiї теперiшнiх Черкаської i Київської областей, що входили  тодi  до
складу Польщi. Залiзняк прийшов в  район  повстання  з  невеликим  загоном
козацької сiроми iз Запорiзької Сiчi, яка була тодi в нижнiй течiї Днiпра.
Звiдси - вираз "Як в Польщi Желiзняк  ходив".  Портрет  реального  Максима
Залiзняка до нас не дiйшов. Мабуть, його й  не  було.  Сучасний  дослiдник
українського  живопису  XVIII   ст.   П.   Жолтковський   пише:   "Народнi
художники... створили своєрiдну  галерею  образiв  ватажкiв  гайдамацького
руху. Напевне, iснували ще й iншi, не збереженi  до  нашого  часу  народнi
полотна на цю тему. Можливо, на такий твiр вказує згадка I. Котляревського
про картину в  свiтлицi  царя  Латина  -  "Як  в  Польщi  Желiзняк  ходив"
(Жолтковський П. М. Український живопис XVII - XVIII ст. - К., 1978. -  С.
312). Але  дослiдник  не  звернув  належної  уваги  на  ту  обставину,  що
Котляревський пише не про живопис, а про лубок, де про портретну  схожiсть
з оригiналом не дбали.
   Патрет був француза Картуша - Картуш  (Луї  Домiнiк,  1693  -  1721)  -
вiдомий французький розбiйник. Тривалий час очолював ватагу, яка  дiяла  в
Парижi та його околицях.  Пригоди  Картуша  (дiйснi  й  вигаданi)  знайшли
широке вiдображення в лiтературi, народних переказах, лубочних картинках.
   Против його стояв Гаркуша - популярний  ватажок  гайдамацьких  загонiв,
запорожець Гаркуша Семен (народився близько 1739 - рiк смертi  невiдомий).
I пiсля придушення Колiївщини очолював  селянськi  повстанськi  загони  на
Лiвобережжi. Про нього складено багато народних оповiдань i пiсень.
   А Ванька-каїн впередi - Ванька-каїн  (справжнє  прiзвище  Iван  Осипов,
1718 - рiк смертi невiдомий) був знаменитим московським  злодiєм  середини
XVIII ст. Один час - ватажок московського злочинного свiту, спiвробiтничав
з карним розшуком, видаючи незначних злочинцiв i оберiгаючи тих,  з  якими
був у змовi. Засуджений до смертної кари, яку замiнили  карою  батогами  i
каторгою. У другiй половинi XVIII  -  першiй  половинi  XIX  ст.  поряд  з
Картушем  виступав  героєм  росiйської  лубочної  лiтератури  та  лубочних
картинок. До картинок додавалися бродяжницькi та розбiйницькi пiснi, якi в
народi iнколи  називали  Каїновими.  Йому  легенда  приписувала  росiйську
народну пiсню "Не шуми, мати, зеленая дубравушка".
   42. Перед нами постає комедiйна, карикатурна картина вбрання вiдсталого
хуторянина,  що  хоче  з'явитися  перед  гостями  великим  вельможею.   На
урочистий прийом Латин одягає плащ з клейонки, який  в  той  час  брали  з
собою пани в дорогу на випадок дощу, при юму  застебнутий  циновим,  тобто
олов'яним, найнижчого гатунку гудзиком.  Такi  гудзики  були  на  мундирах
солдат та чиновникiв нижчого рангу ("братiї  з  циновими  гудзиками").  На
голову  Латин  надiв  капелюх,  тобто  теплий  шерстяний  головний   убiр.
Капелюхом називали також теплу зимову шапку-вушанку, можливо, саме її  мав
на увазi Котляревський. На ноги Латин надiв киндi, тобто повстянi  калошi,
призначенi, як вiдомо, для виходу на вулицю  в  дощову  погоду.  Обмежений
хуторянин вважав їх, певне, панським взуттям. В однiй з росiйських  билин,
записаних у XIX ст., великий київський князь Володимир "одел галоши да  на
босую  ногу".  Обiгранi  й  рукавички,  якi  були   неодмiнним   атрибутом
великопанського туалету. Знали безлiч видiв чоловiчих i жiночих  рукавичок
на всi випадки життя. Аристократи мiняли рукавички кiлька  разiв  на  день
(звiдси прислiв'я: "Мiняє, мов рукавички"). Рукавички були статтею iмпорту
iз Захiдної Європи.  Замiсть  таких  елегантних  рукавичок  Латин  надiває
шкаповi рукавицi, тобто пошитi з особливо обробленої кiнської шкiри.  Така
шкiра йшла на виготовлення чобiт кращого гатунку, але на рукавички аж нiяк
не  годилася.  Замiсть  рукавички  -  рукавиця.  Карикатурний,   сатирично
загострений образ.
   43. Єдимашка, адамашка - дорога схiдна тканина, з  вiзерунками  того  ж
кольору, що й тканина.
   Шушон - жiночий верхнiй одяг. Вид капота (К.).
   44. В нiмецькiм фуркальцi була - тобто, в платтячку;  фуркальце  -  вiд
фуркало - дзига.
   Волове, кiнне i  пiхотне  -  тут  в  один  ряд  з  кiннотою  i  пiхотою
поставленi воли, якi тодi були тягловою силою в обозах.
   I ввесь був зiбраний повiт - повiти введенi на Українi пiсля скасування
полкового устрою у 1782 р. Приблизно вiдповiдали сотнi, а як  на  сучасний
адмiнiстративно-територiальний подiл, - приблизно районовi.
   45. Пирiг завдовжки iз аршин -  аршин  -  давня  мiра,  дорiвнює  0,711
метра.
   I соли кримки i бахмутки - див. коментар: I, ЗО.
   46  -  47.  Рацiя  (вiтальна  промова)  троянського  посла  близька  до
тарабарщини, до якої вдається Сiвiлла, прощаючись з Енеєм (IV, 1 - 2). Але
у її мовi - сильний елемент народного просторiччя (це ж сiльська баба),  а
у посла,  який  щойно  вчився  латинської  мови,  -  макаронiчна  мiшанина
української мови з латиною.  Ось  промова  посла  в  дослiвному  перекладi
латинських слiв i виразiв:
   Еней наш великий пан
   I славний троянцiв князь,
   Шмигляв по морю, як циган,
   До тебе о царю! прислав тепер нас.
   Просимо, пане Латине,
   Нехай наша голова не загине,
   Дозволь жить в землi своєй,
   Хоть за грошi, хоть задарма,
   Ми дякувати будем досить
   Милостi твоєй.
   О царю! будь нашим меценатом,
   I ласку твою покажи,
   Енеєвi зробися братом,
   О найкращий! не одкажи;
   Еней вождь єсть моторний,
   Вродливий, гарний i проворний.
   Побачиш сам особисто!
   Вели прийняти подарки
   З ласкавим видом i без сварки,
   Що присланi через мене...
   ...Будь нашим меценатом - Меценат (кiнець I ст. до  н.  е.)  -  багатий
римський аристократ, покровительствував митцям, сам займався  лiтературою.
Утворив гурток при своєму дворi, до  якого  входили  Вергiлiй  i  Горацiй.
Звiдси меценат - багатий, впливовий покровитель.
   48. Макаронiзмами пересипана  тiльки  офiцiйна,  "протокольна"  частина
промови посла (строфи 46 - 47)  -  урочисте  представлення  свого  пана  i
церемонiальне пошанування другої високої сторони. Переходячи до перелiку й
роздачi подарункiв сiмейству царя, посол залишає латинь.
   За Хмеля виткався царя -  походить  вiд  народної  примовки:  "За  царя
Хмеля, як людей була жменя", тобто дуже давно.
   49. Ось скатерть шльонськая нешпетна - тобто з Шльонська, Сiлезiї (див.
коментар: II, 60).
   Її у Липську добули - Липськ - Лейпцiг, на  той  час  великий  торговий
центр європейського значення. З України на знаменитi  лейпцiгськi  ярмарки
вiдправлялися  чумацькi  валки  з  пшеницею,  iншими  товарами,  а  звiдти
привозили тканини, металевi вироби, предмети розкошi.
   50. Либонь, достались од пендосiв - пендоси (вiд новогрец. -  п'ять)  -
лайливе прозвище грекiв. Троянськi посли розподiляють мiж членами царської
родини  три  подарунки,  якi  звичайно  дарує  добрий  чарiвник  казковому
героєвi;  килим-самольот,  скатерть-самобранку,   сап'янцi-скороходи   або
самоходи. Не випадково -  першiй  Лависi,  яка  незабаром  стане  причиною
великих незгод i вiйни. Натяк посла на майбутнє замiжжя Лависi пiдхопить у
своїй вiдповiдi Латин ( "...може i в рiдню вступлю").
   52. Хазяйка добра, пряха,  швачка  -  вища  оцiнка  батьками,  рiдними,
близькими  дiвчини  на  виданнi.  Похвала  "хазяйка  добра"  недарма  далi
конкретизується словами "пряха,  швачка".  Швачка  включає  в  себе  також
поняття  "добра  вишивальниця"  (в  народнiй  поезiї   "шити-вишивати"   -
синонiмiчна пара; напр.: "Одна дала нитки, друга  полотенця,  Третя  шила,
шила-вишивала, Для  козака-серця").  В  умовах  патрiархального  укладу  з
натуральними формами  господарювання  бiльшiсть  речей  домашнього  вжитку
здебiльшого виготовлялися господарем та його сiм'єю. Майже в  кожнiй  хатi
ткали полотно i шили з нього одяг. А вишивка була найпоширенiшим  способом
прикрасити тканину. Вишиванням на Українi займалися майже виключно  жiнки.
Для  цiєї  роботи  використовувалась  кожна  зручна  нагода:  досвiтки  та
вечорницi, на якi дiвчата збиралися довгими осiннiми та зимовими вечорами,
i години вiдпочинку вiд польових робiт  -  навеснi  та  взимку.  Готуючись
вийти замiж, кожна дiвчина, як правило, повинна була  мати  багато  рiзних
вишиванок.
   53. Шпундрi з буряками - свиняча грудинка, в iнших рецептах - порiбрина
(частина тушi, що прилягає до ребер), пiдсмажена з цибулею на сковородi, а
потiм зварена в буряковому квасi разом з нарiзаними буряками i  заправлена
борошном.
   Потрух в юшцi - страва.  Спосiб  приготування:  "Гусячi  лапки,  крила,
печiнку, нирки, пупки скласти в каструлю i варити; коли закипить два рази,
очистити, покласти цибулi, зернистих ячних крупiв i подавати" (Маркевич. -
С. 159).
   Каплуни - вiдгодованi на зарiз вихолощенi пiвнi.
   З отрiбки баба, шарпанина - тобто бабка з нутрощiв  тварини  чи  птицi,
приготовлених в  макiтрi  особливим  способом  з  вiдповiдними  для  цього
спецiями.
   Шарпанина - в "Лексиконе малороссийском" М. Гоголя читаємо:  "Шарпанина
- приправлена сушена риба" (Гоголь Н. В. Полн. собр. соч. - М., 1952. - Т.
9. - С. 501). Iнше i бiльш широке пояснення дає М.  Маркевич:  "Шарпанина.
Вiдварити тарань або чабак, вийняти з бульйону, вибрати  кiстки,  нарiзати
шматочками, покласти цi шматочки на  сковороду,  розвести  рiдко  пшеничне
тiсто в тому ж бульйонi, покласти  в  тiсто  пiджареної  на  олiї  цибулi,
полити цим шматочки риби, посипати перцем, потiм поставити в духову пiч  i
коли буде готове - подавати" (Маркевич. - С. 151).
   Крохналь - крохмаль, тут у значеннi: кисiль.
   54. "Заморськi вина" на  обiдi  Латина  -  звичайнi  домашнi  настойки,
одначе приготовленi на привозних пiвденних фруктах.
   Сикизка - настойка на сикизi,  тобто  iнжирi.  Сушений  iнжир,  фиги  -
поширений на Українi в  давнi  часи  привозний  продукт,  ласощi;  один  з
предметiв чумацького промислу.
   Деренiвка - настойка на деренi, iнакше - кизилi. Ягiдне  дерево,  росте
на пiвднi України.
   Айвовка - настойка на айвi.
   Першою названа настойка на бiльш цiннiй ягодi, далi - дешевшi.
   На вiват - з мущирiв стрiляли. - мужчир (мортира) - гармата з  коротким
дулом, з неї вели навiсний вогонь, як з нинiшнього мiномета. Мужчири також
служили для салютiв пiд час урочистостей. Мужчирi малого калiбру служили в
господарствi ступами (див. коментар: III, 71).
   Трьома заключними рядками, трьома штрихами передає автор "музику" свята
в панському будинку, де кожний  тост  супроводжувався  салютом  з  гармат,
iнколи з фейєрверком, тушами оркестрiв, заздравними хорами-кантами "многая
лета".
   55. Лубенського шмат короваю - "Коровай - весiльний хлiб.  Робиться  як
звичайна хлiбина, тiльки бiльша за розмiром;  потiм  на  неї  накладаються
вилiпленi з цього ж таки тiста та випеченi як i хлiбина  шишечки,  голуби,
вензелi та iн. Знаменитi короваї лубенськi" (Маркевич. -  С.  156).  Як  у
першому подарунку троянцiв, так i в першому подарунку Латина  -  натяк  на
бажанiсть шлюбу Енея та Лависi.
   Корито  опiшнянських  слив  -  Опiшня  нинi  -  селище  мiського   типу
Зiнкiвського району Полтавської областi.
   Полтавських пундикiв пряжених - спосiб приготування пряжених  пундикiв:
"Взяти пшеничного кислого тiста, розкачати коржиками, пiджарити цибулю  на
олiї, перекласти коржики цiєю цибулею шарiв  у  п'ятнадцять  чи  двадцять,
поставити в  пiч,  коли  готовi  -  вийняти,  змазати  олiєю  i  подавать"
(Маркевич. - С. 158).
   Далi називаються села поблизу Полтави (Лип'янка, Будянка,  Решетилiвка)
та чим кожне з них славиться.
   58. Ого! провчу я висi каку - висi кака -  тут  у  значеннi:  вискочка,
нахаба.
   59. I на! через штафет... - тобто в листi, посланому  естафетою,  через
гiнцiв, якi передають листа з рук в руки.
   Щоб фурiю вiн Тезифону - у римськiй мiфологiї фурiї  -  богинi  помсти,
якi переслiдували людей за провини.
   Берлин - карета для далеких подорожей.
   Дормез - (франц. dormiг -  спати)  -  м'яка  карета,  пристосована  для
спання в дорозi.
   Ридван - велика карета для  далеких  подорожей,  запряжена  6  -  12-ма
кiньми.
   Портшез (франц. рогtег - носити i сhaisе - стiлець) -  легке  переносне
крiсло, в якому можна сидiти напiвлежачи.
   Перекладнi - на державних (казенних) дорогах екiпажi, в якi  на  кожнiй
станцiї (приблизно через десять - п'ятнадцять кiлометрiв) впрягали  свiжих
коней i мiняли  вiзника.  Плату  брали  i  за  кiлькiсть  прогонiв,  i  за
швидкiсть.
   То б заплатив на  три  прогони  -  тобто  оплатити  дорожнi  витрати  у
потрiйному розмiрi, щоб на кожнiй станцiї  обслуговували  в  першу  чергу,
давали кращих коней i везли якомога швидше.
   60. Лепорт - рапорт.
   Гайдуки - слуги в маєтках великих магнатiв, також придворна охорона.
   64. Як йшла черiдка вечерочком - увечерi, коли пастухи женуть череду  з
поля i люди розбирають корiв по  дворах,  пiднiмається  шум,  гам,  стоїть
страшенна пилюка, тому легше проскочити до когось непомiченим.
   66. Турн, по воєнному звичаю, 3 горiлкою напившись чаю - в образi Турна
втiлено окремi характернi риси армiйського офiцера тiєї  доби.  Нагадаємо,
що четверту частину "Енеїди"  I.  Котляревський  написав,  перебуваючи  на
армiйськiй службi.
   71. На кiл Амату пасажу - посадити на кiл  (на  палю)  -  смертна  кара
особливо принизлива, призначена для найнижчого стану,  "бидла".  А  тут  -
особа царської кровi, та ще й жiнка.
   У добу феодалiзму самому способовi смертної  кари  надавали  неабиякого
престижного  значення.  Смертна  кара  через   повiшення   для   провiдних
органiзаторiв  повстання  декабристiв   1825   р.   сприймалася   тодiшнiм
суспiльством  i  самими  засудженими   дворянськими   революцiонерами   як
приниження їхньої гiдностi, образа. До того ж,  було  прийнято  виконувати
вирок публiчно. До смертної кари через посадження на палю  особливо  часто
вдавалася польська шляхта пiд час розправи над захопленими  повстанцями  -
запорожцями, гайдамаками.
   72. Турн викликає на поєдинок Енея i царя Латина,  щоб  захистити  свою
честь. Такого мотиву - виклику на поєдинок - у Вергiлiя немає i  не  могло
бути, оскiльки, згiдно з поглядами стародавнiх грекiв i  римлян,  честь  у
громадянина могла вiдняти держава, громада, а не приватна особа.  Сучасник
Вергiлiя, римський фiлософ Сенека говорив: "Образа  не  досягає  мудреця".
Еней з Турном сходяться  на  поєдинок  в  кiнцi  "Енеїди"  для  того,  щоб
уникнути зайвого пролиття кровi  воюючих  сторiн.  Це  зовсiм  не  те,  що
поєдинок честi. Подiбнi поєдинки на  полi  битви  були  звичайним  явищем,
причому втеча  вiд  сильнiшого  ворога  з  метою  порятунку  не  вважалася
безчестям (див.  VI,  67  -  70).  Поєдинки  честi  з'явилися,  мабуть,  у
рицарськi часи. Особливого поширення набули у XVIII - початку  XIX  ст.  у
дворянському та офiцерському середовищi. Турн викликає  на  дуель  Енея  i
Латина згiдно з добре вiдомим у ту  пору  ритуалом.  Вiн  пише  листи,  де
пропонує вибрати зброю, погодити iншi деталi поєдинку, вiдправляє  їх,  як
було прийнято, спецiальними гiнцями. Але  тут  же  автор  поеми  бурлескне
обiгрує прийнятий серед людей "благородного званiя" ритуал. Достойна зброя
для дворянського поєдинку - пiстолети, шпаги, шаблi. А князь Турн пропонує
князевi Енею битися "хоть на киї, хоть кулаками". Пригадаймо борцiв Дареса
i Ентелла з другої частини "Енеїди".
   Драгоман  -  у  первiсному   значеннi:   перекладач   при   посольствi,
дипломатичнiй мiсiї, також гiнець у дипломатичних справах; потiм -  просто
гiнець, посильний.
   74. Но "горе грiшниковi сущу..." - початок поширеного духовного  вiрша.
Тут маємо вказiвку на те, що  вiн  був  у  репертуарi  мандрованих  дякiв,
студентiв Києво-Могилянської академiї.  Крiм  "Енеїди",  I.  Котляревський
використав  ще  раз  цей  духовний  вiрш  у  водевiлi   "Москаль-чарiвник"
(написаний  1818  -  1819).  У  заключнiй  сценi   водевiля   викритий   i
присоромлений невдаха-залицяльник,  "городський  писар"  Финтик,  каючись,
спiває:
   О, горе мне, грешнику сущу!
   Ко оправданню ответа не имущу,
   Како й чем могу вас ублажити?
   Ей, от сего часа буду честно жити!
   75. Чинш - податок, плата хазяїновi за користування його землею.
   76. Лавинiї к Петру мандрик - "...коржi з сиру  з  мукою  та  яйцями...
називаються "мандрики" (Маркевич. - С. 15).
   Три хунти воску на ставних - фунт - давня, ще з  часiв  Київської  Русi
мiра ваги у схiдних слов'ян, дорiвнює 409,5 грама. Ставних - пiдсвiчник  у
церквi, так називали i свiчки для церковного пiдсвiчника.
   Льняної пряжi три пiвмiтки - щоб уяснити, що таке пiвмiток, треба  мати
уявлення, як вели рахунок пряжi. Готовi до виробництва, намотанi з шпульки
на мотовило нитки пряжi рахували в таких  одиницях:  чисниця  -  3  нитки,
пасмо - 10 чисниць, пiвмiток - 20 - ЗО пасом.
   Серпанкiв вiсiм на намiтки -  з  серпанку  -  легкої  прозорої  тканини
(подiбної до нинiшньої марлi) - готували намiтки, якими пов'язували поверх
очiпка голову замiжнi жiнки. Кiнцi  намiтки,  покриваючи  фiгуру  жiнки  з
спини, спускалися мало не до землi.
   I двiстi валяних гнотiв - гноти для свiчок, каганцiв,  ламп.  Дослiдник
творчостi I. Котляревського П. Волинський про  коментовану  строфу  писав:
"Цiєю  "статистичною   довiдкою"   поет   вiдтворює   характерну   картину
економiчних вiдносин  крiпосницького  часу.  Чинш  складають  в  основному
вироби натурального господарства,  але  з  обов'язковою  наявнiстю  певної
кiлькостi грошей, яких особливо  потребувало  панське  господарство  кiнця
XVIII - початку XIX  ст.,  коли  все  бiльше  розвивались  товарно-грошовi
вiдносини" (Волинський П. К. Iван Котляревський: Життя i творчiсть. -  К.,
1969. - С. 143). Треба тiльки пам'ятати, що економiчна реальнiсть доби тут
бурлескне обiграна, постає в гумористичному освiтленнi. Поряд з  пряжею  i
воском  (у  неспiврозмiрно  малiй  кiлькостi)  фiгурують  розрахованi   на
комiчний ефект мандрики "к Петру" Лависi, а плата  грошима  за  хутiр,  де
"ставок був, гребля i садок", смiхотворно мала  -  в  тиждень  по  алтину,
тобто по три копiйки.
   77. Муцик - мопс, взагалi маленька собачка.
   Поноска - ошийник.
   Тiмениця - кiрка з вiдмерлих часточок шкiри i бруду на  довго  немитому
тiм'ї малої дитини, а то й дорослого.
   78. Стременний -  тут:  слуга,  який  на  полюваннi  пильнує  собак;  у
потрiбний момент вiн спускає їх з поводкiв на звiра.  Пiд  час  виїзду  на
полювання мусив постiйно бути бiля свого  пана,  при  стременi,  звiдки  й
походить назва.
   80.  Асафета,  або  ще  асафетида  ("вонюча  камедь")   -   лiкувальний
екстракт,куди входив сiк рослин з домiшкою смоли, сiрки,  фосфору,  рiзних
солей.Рекомендувалася асафета при рiзних захворюваннях, у тому  числi  при
розладах нервової системи.
   Сервета - салфетка.
   Iще клiстир  з  ромну  дали  -  клiстир  -  клiзма.  Ромен  (Маtricariа
discoideае) - ще народнi назви:  ромашка  пахуча,  ромашка  дика,  маточна
трава, ромашка без'язикова, романець -  лiкувальна  трава;  настiй  з  неї
вживають як потогiнний та протизапальний засiб.
   82. Чаплiя - кухарське знаряддя, з допомогою  якого  переносять  гарячу
сковороду, залiзний гачок з дерев'яним держалном.
   Рубель - дерев'яний  валик  з  ручкою  i  поперечними  зарубками,  яким
розкачували намотану на качалку бiлизну.
   Ричка - керiвниця (К.); доярка.
   Гуменний - токовий, старший, що органiзовував роботу на току. Зображена
звичайна для феодально-крiпосницької епохи сцена сутички  мiж  ворогуючими
сусiдами-помiщиками. Як правило, у таких сутичках  брала  участь  двiрська
челядь, а то й усi пiдданi.
   84. Як умивалося мазкой - мазка - кров з розбитого обличчя, носа.
   86. Коли пан возний позов дасть - возний - службовець при судi  в  часи
чинностi Литовського статуту (див. коментар: III, 97). В обов'язки возного
входило подавати позов до суду, свiдчити наявнiсть  збиткiв  у  потерпiлої
сторони, вводити у власнiсть та iн.
   89. Кiвната, кiмната - у панських будинках i взагалi у великих хатах  -
покої, жилi примiщення, на вiдмiну вiд свiтлицi  -  парадної  кiмнати  для
прийому гостей. Пор. у народнiй пiснi:
   У вдовицi двi свiтлицi,
   Ще й третя кiмната,
   А у тебе одна хата,
   Та й та не прибрата.
   Тут хата - жиле примiщення, яке служить  i  свiтлицею,  i  кiмнатою,  i
кухнею.
   91. I як вiйну вести без збруї - збруя - вся воїнська зброя, обладунок,
у кiннотi сюди входило також спорядження для коня.
   Провiянтмейстер - у росiйськiй армiї генерал,  який  вiдав  постачанням
(вiдповiдає сучаснiй iнтендантськiй службi). Посада  введена  Петром  I  у
1718 р., скасована у 1864 р.
   Кригсцальмєйстер - чиновник  при  вiйську,  що  вiв  фiнансовi  справи,
здiйснював контроль, займався також постачанням армiї.
   93.  Покиньте  ж  се  дурне  юнацтво  -  юнацтво  -  тут  у   значеннi:
нерозважлива молодеча хоробрiсть, завзяття.
   95. Щоб некрут зараз набирать -  тобто  оголосити  примусовий  набiр  у
армiю рекрутiв-новобранцiв.
   Боярськi грошi шафовать - шафовать - витрачати, використовувати.
   96. Таким обрiзають нiс i уха - в кiнцi XVIII  -  на  початку  XIX  ст.
тiлеснi покарання з вiдрiзанням носа, вух, iнших частин тiла ще мали мiсце
в багатьох країнах, в тому числi  й  Росiї.  Законодавством  передбачалося
вiдрiзати вуха або нiс за бунт проти влади.  Iснував  також  звичай  перед
стратою через повiшення вiдрiзати нiс та вуха i прибивати їх до  шибеницi.
До вiдрiзання вух офiцiнно перестали вдаватися  у  першiй  половинi  XVIII
ст., вiдрiзання носа, як засiб покарання,  затрималося  довше,  особливого
розмаху набуло, поряд з  вiдрубуванням  руки,  їiальцiв,  язика,  пiд  час
розправи над  учасниками  селянської  вiйни  пiд  проводом  Пугачова.  Для
вельмож подiбна кара була особливо  принизливою,  бо  тiлесним  покаранням
пiдлягав тiльки простий люд.
   97. О музо, панночко парнаська!.. - у  перших  чотирьох  рядках  строфи
обiгране  узвичаєне  в  поезiї   доби   класицизму   звертання   до   муз,
покровительок мистецтва i науки, дочок Зевса й богинi  пам'ятi  Мнемозiни.
Муз було дев'ять; тут, з огляду на жанр "Енеїди", звертання до Каллiопи  -
музи епiчної поезiї. Слiд вiдзначити явний перегук цього мiсця  з  вступом
до поезiї Т. Шевченка "Царi",  де  поет  визначає  своє  художнє  завдання
("штилем  високим  розмалюю  помазаних")  i  водночас  пародiює  тогочасну
запобiгливу цареславну поезiю.
   98. В описi приготувань латинського i троянського  воїнства  до  вiйни,
екiпiровки, забезпечення продовольством, боєприпасами i т. iн., безумовно,
вiдбилося  добре  знання  I.  Котляревським  як  українського   козацького
вiйськового устрою, що порiвняно недавно (у  80-х  роках  XVIII  ст.)  був
лiквiдований, так i армiї свого часу, вiйськової справи взагалi. Адже  вiн
майже тринадцять рокiв (з квiтня 1796 р. по сiчень 1808 р.)  перебував  на
вiйськовiй службi.
   А ус в пiвлокоть би тирчав - вислiв походить вiд  старої  мiри  довжини
"лiкоть" - вiддаль вiд кiнця витягнутих пальцiв руки до лiктя.
   100. Названi окремi команднi посади в козацькому вiйську.
   Хорунжий - у первiсному значеннi цього слова - "пiдпрапорний", оскiльки
перебував  при  полковому  прапорi  (хоругвi)  i  пiдлягав   безпосередньо
полковниковi. Середнiй чин у козацькому вiйську.
   Асаул, осавул - виборна старшинська посада за вiйськово-територiального
устрою. Були звання генерального,  полкового,  сотенного,  артилерiйського
осавула.
   Урядник. - молодший чин у козацькому вiйську.
   Отаман  -  виборний  або  призначений  ватажок  у  козацькому  вiйську.
Курiнний отаман очолював  козакiв  з  одного  села,  мiсцевостi,  наказний
отаман  -  тимчасово  виконував  обов'язки   курiнного,   iнших   виборних
командирiв аж до самого гетьмана.
   101. У нас в Гетьманщинi колись -  Гетьманщина  -  напiвофiцiйна  назва
земель Лiвобережної  України,  якi  разом  з  Києвом  були  закрiпленi  за
Росiйською державою згiдно з пiдписаним ЗО  сiчня  1667  р.  Андрусiвським
договором мiж Росiєю  i  Польщею.  Правобережжя  вiдходило  до  Польщi.  В
Гетьманщинi  певною  мiрою  зберiгався  уклад,  який  сформувався  в  добу
визвольної вiйни пiд проводом Хмельницького: гетьманський уряд,  подiл  на
полки,  свiй  суд,  фiнанси,  самоврядування   ряду   мiст.   Пiд   тиском
самодержавної полiтики автономiя Гетьманщини дедалi бiльше занепадала i  з
введенням загально-державного адмiнiстративного  устрою  в  1782  р.  була
лiквiдована не тiльки фактично, а й формально.
   Не знавши: стiй, не шевелись - українське козацьке вiйсько, так само як
i московське стрiлецьке, не знало стройової пiдготовки, а значить i рiзних
стройових  команд,  у  тому  числi  команди  "струнко!".  Така  пiдготовка
почалася при Петрi I, одначе стройових команд у формi,  прийнятiй  в  нашi
днi, довго ще не знали. Воєнний статут Петра I залишався без змiн протягом
усього XVIII ст., аж до того часу, коли 6 лютого 1796 р. Павло I через три
тижнi  пiсля  вступу  на  росiйський  престол  видав   новий.   Фанатичний
прихильник палочної муштри i прусської шагiстики,  вiн  вiдбив  у  статутi
свої вимоги. Необхiдну в розумних межах армiйську дисциплiну  вiн  прагнув
замiнити отупляючою муштрою.
   "Стiй, не ворушись!"  -  можна  було  б  поставити  епiграфом  до  того
статуту. Команди "Стой! фрунт", "Стоять, не шевелясь!",  "Стоять  смирно!"
зустрiчаються тут раз по раз. I. Котляревський не з чужих  слiв  знав,  що
таке муштра в армiї найбiльшого солдафона на  росiйському  престолi.  Адже
вiн почав армiйську службу за якихось сiм мiсяцiв до смертi Катерини II  i
вступу на iмператорський трон Павла I.
   Лубенський,  Гадяцький,  Полтавський  -   коли   додати   сюди   ще   й
Миргородський, з усiх бокiв оточений землями названих полкiв, то це будуть
всi  чотири  з  десяти  полкiв  Гетьманщини,  землi  яких  склали  основну
територiю утвореної 1802 р. Полтавської губернiї.
   102. Волонтцрi, волонтери - добровiльцi, нерегулярне вiйсько; в той час
- запорожцi  в  росiйськiй  дiючiй  армiї.  З  них  формувалася  переважно
розвiдка, iншi частини особливого призначення, яким доручалися пов'язанi з
риском завдання. Зокрема, в численних росiйсько-турецьких вiйнах XVIII ст.
запорожцi, виконуючи роль розвiдникiв, "становили основну силу авангардних
частин,  вiдзначаючись  мужнiстю   i   вiйськовою   майстернiстю.   Окремi
запорiзькi загони по кiлька разiв  на  день  самостiйно  вiдправлялися  "в
пiд'їзд" - вперед i вiд флангiв,  -  вступаючи  в  сутички  з  ворогом..."
(Апанович О. М. Збройнi сили України першої половини XVIII ст. - К., 1969.
- С. 154).
   Асмодей - злий дух, чорт.
   Чи вкрасти що, язик достати -  "найулюбленiшим  методом  у  запорiзьких
козакiв була розвiдка боєм.  Запорiзькi  розвiдувальнi  партiї  не  тiльки
захоплювали язикiв, з'ясовували  обстановку,  а  й  несподiвано  атакували
окремi татарськi загони, захоплювали трофеї, знищували живу  силу  ворога.
Досвiд вiйни  1735  -  1739  рокiв  показав,  що  запорожцi  були  кращими
розвiдниками в росiйськiй армiї" (Апанович  О.  М.  Збройнi  сили  України
першої половини XVIII ст. - С. 122). А при нагодi i вкрасти що, особливо в
потенцiальних ворогiв - татар та польських панiв, - теж умiли.
   103. Мушкет - давня ручна вогнепальна зброя до восьми-десяти кiлограмiв
вагою, стрiляли з сошок - пiдпори; стрiлець для пом'якшення вiддачi мав на
правому плечi шкiряну подушку. В XVI - XVII ст. мушкети були на  озброєннi
в козацькому вiйську, одначе уже в кiнцi  XVI  ст.  їх  почали  замiнювати
легшими i зручнiшими рушницями. У XVIII ст. мушкети стали старим, вiджилим
видом зброї, хоч саме слово "мушкет" жило на означення рушницi взагалi.
   Оружжина, оружина - так iнколи називали рушницю.
   Гамазея - склад.
   Гвинтiвка - вiдома ще з XVI ст. рушниця з нарiзами в стволi для надання
кулi обертового  руху,  що  збiльшувало  дальнiсть  i  точнiсть  стрiльби.
Заряджалася з дула. Кругла куля  обгорталася  змащеною  жиром  тканиною  i
заганялася в рушницю шомполом з допомогою молотка. Взагалi гвинтiвка  була
мисливською зброєю. Через повiльнiсть заряджання вона на озброєння вiйська
не бралася. В  Росiї  гвинтiвки  в  сучасному  розумiннi,  що  заряджалися
патронами з казенної частини, з'явилися пiзнiше, з середини XIX ст.
   Фузiя, фузея - рушниця з ударно-кремiнним замком. Прийнята на озброєння
росiйської армiї при Петрi I замiсть мушкета. Мала тригранний багнет.
   Булдимка - коротка запорiзька рушниця. Вона була зручною для  ближнього
бою пiд час розвiдки, iз засiдки, з козацьких чайок;  там,  де  вирiшальне
значення мала особиста iнiцiатива й кмiтливiсть воїна.
   Флинта  -  власне  така  ж  рушниця,  як  i  фузiя,  тiльки  мала  iншу
конструкцiю кремiнного замка.
   Яничарка - турецька рушниця з кремiнним замком.
   Фузiя, флинта, яничарка - рушницi з довгим  дулом,  менш  придатнi  для
iндивiдуального бою, розрахованi на регулярнi  вiйська  феодальних  країн,
для солдатiв, якi йшли в бiй зiмкнутим  строєм  пiд  командою  i  наглядом
офiцерiв.
   Гакiвниця - довга, важка рушниця, пiд час стрiляння прикрiплювалася  до
землi гаком. Була на озброєннi козацького вiйська ще з XV ст. У XVIII  ст.
- уже застарiлий вид зброї. Гакiвницi використовувались iнколи тiльки  при
оборонi фортець. Iронiя захована уже в самому  строкатому  перелiку  зброї
латинського вiйська. Зброя кожної армiї мусить бути унiфiкованою, на рiвнi
сучасних вимог. А тут? I архаїчна на той час ручна зброя самопального типу
(мушкети, гакiвницi),  i  прийнятi  в  тогочаснiй  армiї  фузiї  (але  без
головної частини спускового механiзму - пружини), i запорозькi булдимки, i
тульськi флiнти, i турецькi яничарки. I вишикуванi в одному  рядку  списи,
пiки, ратища для людини того часу - не те саме. Певне,  не  тiльки  назвою
рiзнилися козацький спис i пiка утворених на початку 80-х рокiв XVIII  ст.
пiкiнерських полкiв. Ратище - дерев'яне держално списа  i  власне  спис  у
народнiй мовi тих часiв.
   104. Жлукто - видовбаний з  цiлого  стовбура  дерева  бочонок  у  формi
цилiндра. Жлукто призначалося для золiння  бiлизни  перед  пранням.  Форму
жлукта мали вулики для бджiл, тiльки  вiдповiдно  обладнанi  всерединi,  з
льотком, дном знизу i кришкою зверху.
   Голити - поспiшати, квапитися.
   Днище - знаряддя для прядiння, спецiально вистругана дошка;  на  одному
кiнцi її сидить пряха, на другому мiститься видовбаний отвiр для гребеня з
мичкою.
   Оснiвниця, або снувачка - у ткацькiй справi - дощечка з двома отворами,
крiзь якi проходять нитки основи. Використовується при снуваннi основи.
   Витушка - ткацький прилад для змотування  знятої  з  мотовила  пряжi  в
клубки.
   Квач - прикрiплена до держална куделя з конопель  чи  iншого  матерiалу
для змазування чого-небудь.
   Помело - мiтла, також ганчiрка на довгому держаку, щоб трусити  сажу  з
димарiв.
   Макогiн - товкач для розтирання в макiтрi пшона, маку та iн.
   Бендюги - вiз  з  розпуском  для  перевезення  колод  та  iнших  довгих
предметiв.
   Кари - водовозка.
   Мари - збитi з дерев'яних жердин носилки для перенесення труни з  тiлом
покiйника.
   Депо пушкарськеє (франц. depot) - склад, мiсце стоянки  та  спорядження
гармат.
   105. Готування войовничих пiдданих  царя  Латина  до  бою  з  троянцями
зображене в дусi гумористичних народних казок, приповiдок, пiсеньок.
   106. У них, бач, Тули не було - десь з  початку  XVII  ст.  Тула  стала
одним з центрiв виготовлення холодної i вогнепальної зброї. У XVIII -  XIX
ст.  -  важливий  постачальник  зброї  для  росiйської  армiї.  Тут  також
виготовляли зброю на замовлення українських козакiв.
   107.  Амуниця,  амунiцiя  (франц.  аmunitionnement  -   укомплектування
бойовими припасами) -  термiн  вживався  в  росiйськiй  регулярнiй  армiї,
частиною якої у XVIII ст. було українське козацьке вiйсько.
   Подимне - податок вiд диму (димаря), вiд двору.
   Виборнi, пiдсусiдки - у 1735 р. українська старшина i  росiйський  уряд
законодавчим актом закрiпили уже наявний подiл лiвобережного  козацтва  на
двi групи, залежно вiд характеру їхньої  участi  у  вiдбуваннi  вiйськової
служби.  Заможний  прошарок,  який   мiг   забезпечити   себе   необхiдним
спорядженням на випадок вiйни, стали  називати  "виборними  козаками".  За
бiднiшим  прошарком  козакiв  закрiпилася   назва   "пiдпомiчники".   Вони
допомагали виборним забезпечити себе провiантом, зброєю,  кiньми,  одягом,
траплялося,  обробляли  їхнi  землi,  коли  виборнi  ходили  в  походи  чи
вiдбували  форпостну  службу  на  неспокiйному  кордонi  з  Туреччиною.  З
пiдпомiчникiв брали погоничiв для обозу, формували  внутрiшню  охорону  та
iн.
   Пiдсусiдки -  тiсно  пов'язанi  з  пiдпомiчниками,  бiднiшi  козаки  та
селяни, якi не мали власного господарства i землi, жили по чужих дворах: у
старшини, козакiв, мiщан, селян. За мешкання та утримання  платили  грiшми
або натурою, вiдробiтком. Пiдсусiдки не вiдбували  вiйськової  повинностi,
але пiд час воєнної кампанiї, як i пiдпомiчники,  утримували  господарство
вiдсутнього козака.  Отже,  "пiдсусiдкiв  розписали"  по  дворах  виборних
козакiв.
   Тяглi -  козаки,  що  складали  вiйськовий  обоз  козачого  вiйська  та
росiйської армiї. На заклик до походу мусили з'явитися на  збiр  зi  своїм
тяглом  (волами)  i  возом.  Кiннi  -  козаки  на  конях   з   вiдповiдним
спорядженням, пiшi - теж зi спорядженням, зброєю, харчами.
   За   себе   хто,   хто   на   пiдставу   -   з   поступовим   занепадом
вiйськовотериторiального  укладу  i  виснаженням  козацького   вiйська   у
численних воєнних кампанiях XVIII ст. набула поширення  практика  посилати
за себе ("на пiдставу") в похiд iншого. Багатий  козак  посилав  за  певну
винагороду бiднiшого.
   108. Мушкетний артикул - прийоми з рушницею.
   Ушкварить як на калавур - тобто взяти рушницю "на караул".
   Коли пiшком - то марш шульгою, Коли верхом - гляди ж, правою - пiхота в
строю починає рух з лiвої ноги (шуйця, шульга), конi пiд  вершниками  -  з
правої.
   Такеє ратнеє фиглярство - тобто блазнювання, штукарство, кривляння. Для
сучасникiв  I.  Котляревського  "ратнеє  фиглярство"   ототожнювалося   iз
засиллям муштри при iмператорi Павловi I, потiм - при  Аракчеєву,  який  у
вiйськовiй  справi  над  усе  ставив  "красоту  фронту,  яка  доходить  до
акробатства".
   109. Посполитеє рушення  -  у  Польщi  -  загальна  мобiлiзацiя  всього
народу.
   114.  Нагадаємо,  що  четверта  частина  "Енеїди"   писалася   в   роки
перебування  I.  Котляревського  на  вiйськовiй  службi  та   безперервних
наполеонiвських воєн, зенiту  слави  французького  полководця,  ровесника,
навiть однолiтка Котляревського (обидва  народилися  1769),  виходу  армiй
Бонапарта до кордонiв Росiї. Так само, як ранiше на службу в канцелярiю, а
потiм на вельми нелегкий хлiб домашнього  учителя  помiщицьких  дiтей,  I.
Котляревський пiшов на вiйськову службу тому, що не було  лiпшого  виходу.
За своєю вдачею вiн був глибоко мирною людиною, органiчно не сприймав духу
мiлiтаризму. Останнi чотири рядки строфи - кращий тому доказ.  Тут  зовсiм
вiдсутнiй елемент травестiї та бурлеску. Натомiсть звучить не знана досi у
письменника гнiвна саркастична нота. В цих  рядках  вчуваються  iнтонацiї,
повторенi  на  iсторично  вищому  iдейно-естетичному  рiвнi  через  чотири
десятки рокiв у "Кавказi" (1845) Т. Шевченка. Пригадаймо:
   Лягло костьми
   Людей муштрованих чимало.
   А сльоз, а кровi? Напоїть
   Всiх iмператорiв би стало
   З дiтьми i внуками...
   115. Для Януса, сердита бога - у стародавнiх римлян Янус  -  бог  часу,
всякого початку i кiнця, покровитель дверей i  ворiт,  рiзних  "входiв"  i
"виходiв". Зображувався у виглядi фiгури з двома обличчями,  зверненими  в
протилежнi боки: старим - назад, в минуле; молодим - вперед, у майбутнє. В
мирний час дверi храму  Януса  в  Римi  були  закритi,  а  пiд  час  вiйни
вiдкривалися навстiж.
   118. Були златиї днi Астреї - у стародавнiх грекiв Астрея (мала ще iм'я
Дiке) - богиня справедливостi, дочка Зевса i фемiди.  Жила  на  землi  мiж
людьми в "золотий вiк", а коли настав "залiзний вiк" -  покинула  землю  i
стала зiркою на небi.
   Фигляр - театральний блазень.
   Обтекар - аптекар.
   Гевальдигер - у  росiйськiй  армiї  офiцер,  що  виконував  полiцейськi
функцiї. Посада запроваджена Петром I, скасована пiсля реформи 1861 р.
   Шпигон - шпигун.
   122. Ардея - столичне рутульське мiсто.
   123. Мезентiй тирренський - легендарний володар етруського  мiста  Цере
(Агiлли).  Тирренцi  -  етруски.  За  жорстокiсть  був   вигнаний   своїми
спiвгромадянами.
   Було полковник так Лубенський - Лубенський полк на чолi з А. Маркевичем
перед Полтавською битвою вчасно пiдiйшов на допомогу вiйськам Петра I.
   Пропав i вал... - йдеться про вали фортецi,  в  якiй  гарнiзон  Полтави
витримував облогу ворога  до  переможного  завершення  Полтавської  битви.
Фортеця достояла до часiв I. Котляревського. Коли у 1787  р.  Катерина  II
проїздом вiдвiдала Полтаву, їй урочисто вручили ключi вiд цiєї фортецi. На
початку XIX ст. фортеця була лiквiдована, а осiлi вiд  часу  землянi  вали
перетворенi на бульвари. У I.  Котляревського  "булевари"  -  на  той  час
порiвняно нове слово, вживалося ще  в  первiсному  його  значеннi  (франц.
boulevard: вал, насип). Пiзнiше так називали обладнанi  на  мiському  валу
мiсця для прогулянок, звичайно обсадженi деревами. Нар.: Пропав,  як  швед
пiд Полтавою.
   124. Байстрюк Авентiй-попадич - союзник Турна  Авентiй  народжений  вiд
нешлюбного зв'язку героя античних мiфiв Геркулеса i  жрицi  Реї.  Оскiльки
батько Геркулеса сам громовержець  Зевс,  то  Авентiй  "знакомого...  пана
внучок". У Вергiлiя Авентiй (Авентiн) вирушає в похiд на бойовiй колiсницi
у вояцькому обладунку Геркулеса.
   125.  Руччеє  -  хвацьке,  проворне.  Тут  -  травестiйна   двоїстiсть,
змiшування стародавнiх i сучасних I. Котляревському  грекiв,  що  жили  на
Українi. На українських землях  ще  з  XV  ст.,  пiсля  завоювання  Грецiї
турками-османами, виник ряд колонiй  грекiв-емiгрантiв.  Близько  1656  р.
значна грецька колонiя виникла в Нiжинi  (див.  також  коментар:  VI,  3).
Займалися греки торгiвлею i пiсля заснування колонiї одержали вiд гетьмана
Богдана Хмельницького право на вiльну торгiвлю як в Нiжинi, так i по  всiй
Українi. Трималися вони своєю громадою досить довго, мали в  певних  межах
самоврядування,  свiй  магiстрат.  Зберiгала  свою  окремiшнiсть   грецька
колонiя i в'часи  I.  Котляревського.  В  "Енеїдi"  сучаснi  письменниковi
українськi греки немов накладаються на стародавнiх грекiв Вергiлiя.  Маємо
навiть не двоїсту,  а  троїсту  травестiю.  Прiзвища  перелицьовуються  на
український i тут же на новогрецький  лад.  Замiсть  Покотило  (вiд  iменi
героя Катiлла - у Вергiлiя) - Покотиллос, замiсть Карась (вiд iменi Караса
- у Вергiлiя) - Караспуло.
   Се гречеськiї проскiноси - тут: гра слiв. Проскiноси: 1) тi, що несуть,
прапороносцi, передовi частини; 2) тi, що несуть, злодiї.
   Iз Бiломор'я все пендоси  -  Бiломор'я,  власне  заснований  у  XV  ст.
монастир на Соловецькому островi, служило  мiсцем  ув'язнення  й  заслання
противникiв самодержавства та  офiцiйної  православної  церкви,  iнколи  -
також небезпечних кримiнальних злочинцiв.  У  довгому  списку  засланих  у
рiзнi часи на Соловки немало грецьких  iмен.  Наприклад,  у  XVII  ст.  на
Соловки був засланий видатний церковний дiяч грек Арсенiй, звинувачений  у
єресi. В даному контекстi Бiломор'я - мiсце ув'язнення.
   Мореа - пiвденна частина Балканського пiвострова.
   Дельта - пiвострiв поблизу Босфора.
   Кефалос, або Кефалонiя - острiв коло Грецiї.
   Оливу, мило, риж, маслини - тут: олива - олiя  з  плодiв  дерева  такої
самої назви, риж - рис, маслини - плоди.
   I капама, кебаб колос - калама - вид тiстечка (з грец. - К.);  кебаб  -
печеня (з грец. - (К.). Калос - хороший. Тобто: капама, кебаб - хорошi.
   126. Цекул - син бога вогню  i  ковальського  мистецтва  Вулкана  (тому
коваленко), засновник мiста Пренести недалеко вiд Риму (тепер Палестрiни).
Тут - травестiя на мотив української народної пiснi "Гей на горi та  женцi
жнуть" (див. коментар: III,  3).  Воїнство  Цекула  уподiбнене  козацькому
вiйську Сагайдачного i Дорошенка.
   127. Мезап (у Вергiлiя - Мессап) - глава кiлькох етруських племен.
   128. Галес  -  вождь  iталiйських  племен  аврункiв  i  оскiв,  нащадок
грецького царя Агамемнона, одного з головних персонажiв циклу  легенд  про
Троянську вiйну та "Iлiади" Гомера.
   Аврунцi, аврунки - плем'я, яке  заселяло  пiвденний  Лацiй,  область  у
середнiй Iталiї.
   Сидицяне, точнiше сiдiцiни  -  народ  у  Кампанiї  (область  на  Пiвднi
Iталiї).
   Калесцi - жителi мiста на пiвднi Кампанiї (нинi м. Кальвi).
   Ситикуляне - жителi мiста Сатиккул в Кампанiї.
   129. Iпполит (Iпполiт) - син афiнського царя Тесея  i  царицi  амазонок
Iпполiти.
   130. Сiканцi (сiкули) - сiцiлiйцi.
   Аргавцi (аргейцi, аргосцi) - жителi грецького мiста Арголiди на пiвночi
Пелепонесу; взагалi - греки.
   Лабцки - iталiйське плем'я, жителi мiста Лабики в Лацiї.
   Сакранцi (сакрани) - плем'я в Лацiї.
   131.  Камилла  -  iталiйська   амазонка,   ватажок   загону   вольськiв
(народнiсть у  стародавнiй  Iталiї).  Загинула  вiд  руки  соратника  Енея
Аррунта.

   ЧАСТИНА П'ЯТА
   1. Нар.: Напасть не по дереву ходить, а по тих людях (Номис. - С. 37).
   5. Пред ним стоїть старий дiдище  -  бог  рiчки  Тiбр.  За  вiруваннями
стародавнiх грекiв та римлян, у кожнiй рiчцi жив однойменний з нею бог.
   Вiн був собi ковтуноватий - ковтун - жмут збитого волосся.
   Пелехатий - старий, запущений.
   7. Iул построїть Альбу-град - згiдно  з  легендою,  мiсто  Альба  Лонга
засноване  Iулом  (друге  iм'я  Асканiй),  сином  Енея.  Альба   Лонга   -
попередниця Рима, перша  твердиня  нащадкiв  Енея  на  iталiйськiй  землi.
Наступником Iула став його молодший брат Сiльвiй. З  роду  Сiльвiя  вийшли
Ромул i Рем, якi через триста рокiв пiсля виникнення Альби  ("Як  тридесят
промчаться годи") заснували мiсто Рим.
   З аркадянами побратайся - тобто побрататися з грецьким плем'ям, яке пiд
проводом  свого  царя  Евандра  переселилося  з  Аркадiї  на  Апеннiнський
пiвострiв i осiло в Лацiумi, недалеко  вiд  того  мiсця,  де  пiзнiше  був
збудований Рим. Евандр заснував грецьку колонiю Паллантей  (пiзнiша  назва
Палатин) i навчив мiсцевих жителiв грамоти.
   9. У вiщуваннi бога рiчки Тiбра -  Тiберiна  (аналогiя  в  українському
фольклорi - "очеретяний дiд", водяний) особливе,  ритуальне  значення  має
двiчi побачена Енеєм (у  снi  i  наяву)  -  бiла  свиня  з  поросятами.  У
стародавнiх грекiв i римлян  принесена  в  жертву  бiла  тварина  найбiльш
бажана богам.
   Три, тридцять - магiчне число. Тут Котляревський iде за Вергiлiєм:
   Знайдеш ти льоху велику пiд дубом, на березi рiчки,
   Буде лежати вона, поросят породивши аж тридцять,
   Бiла сама, й поросята у неї при вименi бiлi
   (Вергiлiй. - Кн. 8. - Ряд. 43 - 45).
   10. Евандр - аркадський цар.
   Лiси, вода, пiски зумились - зумились - здивувалися.
   13. I в його приязнь засталявся - довiрявся, здавався на його ласку.
   Де гардовав Евандр з попами - гордувати - гуляти. Але  дане  тлумачення
видається неточним. Слово походить вiд гард  -  перегородка  на  водi  для
ловлi риби, звiдси  "займище  для  рибної  ловлi  з  житлом  для  рибалок"
("Словарь" Бiлецького-Носенка). Означає також:  узгоджений  подiл  чогось,
умова. У народнiй пiснi:
   Було тобi, пане Саво,
   Гард не руйнувати,
   Коли хотiв запорожцiв
   В куми собi брати
   (Афанасьев-Чужбинский А. С. Собр. соч. - С-Пб, 1892. - Т. 9. - С. 356).
Отже,  "гардувати"  тут  у  значеннi:  скрiпляти  угоду.  Узгоджується   з
характером Евандра, як розсудливого, тямущого  господаря,  який  влаштовує
гуляння не просто для пиятики чи  з  панського  гонору,  а  по  завершеннi
якоїсь справи.
   14. Хогь ти i грек, та цар правдивий - Евандр - виходець  з  Грецiї,  а
греки зруйнували Трою - батькiвщину Енея.
   Тепер тебе я суплiкую - прошу.
   16. Гак лучше в сажiвцi втоплюся i лучше очкуром  вдавлюся  -  сажiвка,
сажавка - копанка, криниця на  низу,  де  близько  до  поверхнi  пiдходять
грунтовi води. В сажiвцi до води можна рукою дiстати. Також ще -  невелика
викопана водойма бiля берега рiчки, озера, в якiй тримають живу рибу.
   Очкур - шнур, яким стягують у поясi штани або шаровари для  пiдтримання
їх.
   17. Турбацiї не заживайте - не турбуйтеся (К.).
   19. Подаються бiльш вишуканi наїдки, нiж тi,  якi  троянцi  вживали  до
цього. Дає обiд аркадський цар Евандр, зображений великим i щедрим  паном.
I тут страви названi в тому порядку, в якому їх подавали на стiл.
   Просiлне з ушками. з грiнками - просiлне  -  з  засолом  (К.).  Ушки  -
невеликi вареники з м'ясним фаршем, пельменi. Грiнки  -  тут  у  значеннi:
сухарики, суп з сухариками.
   Хляки - шлунок корови, теляти.
   Телячий, лизень - язик.
   Ягни - печеня. Вид наїдку (з грец. - К.).
   Софорок - соус до  курки,  приготовлений  на  тому  бульйонi,  в  якому
варилася курка.
   Три гури - три гори (пол.), дуже багато.
   21. Евандр точив гостям розкази - Евандр розповiдає про один з подвигiв
легендарного героя Геракла (Iракла), який був  здiйснений  на  iталiйськiй
землi.
   На крайньому заходi античного свiту серед океану був острiв Ерiф,  яким
володiв Герiон, потвора з трьома тулубами. Пiсля  довгої  мадрiвки  Геракл
добрався до цього острова i викрав корiв Герiона. На зворотному  шляху  на
тому самому мiсцi, де пiзнiше був заснований Рим,  частину  корiв  Геракла
викрав велетень Как. Пiсля жорстокого бою велетень був убитий Гераклом. За
звiльнення країни вiд злого Кака мiсцевi жителi установили  в  себе  культ
Геракла ("Евандр i празник учредив"). Потiм цей культ перейняли римляни.
   На задвiрку хропти уклався - задвiрок - частина  двору  позад  будинку,
хати.
   23. К Вулкану пiдтюпцем iшла - у стародавнiх грекiв Вулкан - бог  вогню
i ковальської майстерностi (у римлян  -  Гефест),  син  Зевса  i  Гери.  В
античних мiфах  фiгурує  кривим,  незграбним,  закуреним  димом  кузнi.  В
"Одiссеї" Гомера  та  "Енеїдi"  Вергiлiя  вiн  виступає  чоловiком  Венери
(Афродiти).
   27. Киприда, Кiпрiда - iм'я Венери, походить вiд назви острова Кiпр, на
березi якого, за одним iз мiфiв, вона народилася з морської пiни.
   28. Шишак - тут мається на увазi бойовий шолом, з  вiстрям  зверху,  на
кiнцi якого була невеличка кулька (шишка).
   Кабатирка - табакерка.
   Насiчка з черню -  висiчений  на  металi  малюнок,  орнамент,  покритий
зверху емаллю (черню)  -  спецiальним  сплавом  темно-сiрого  кольору  для
прикраси i збереження вiд корозiї.
   Образки i  кунштики  -  картинки,  якими  майстри  прикрашали  вояцький
обладунок. Робили також рiзнi написи:  родовi  та  вояцькi  титули  воїна,
власне iм'я меча, щита, рога, бойовi девiзи та iн. Тут бачимо  травестiйне
обiгрування,  змiшування  прикрас  на   стародавнiй,   середньовiчнiй   та
тогочаснiй зброї. На завершення - ще й брязкальця та дзвiнки,  доречнi  на
кiнськiй збруї, дитячих iграшках, але не на спорядженнi воїна.
   ЗО. Махнула в Пафос оддихать -  йдеться  про  мiсто  Пафос  на  островi
Кiпрi, де  був  славнозвiсний  храм  Афродiти  (Венери),  осередок  культу
богинi.
   32. Уже онагри захрючали - онагр -  кабан  (К.).У  словниках  в  такому
значеннi слово "онагр" бiльше нiде не зафiксоване. Вживається у  значеннi:
дикий осел.
   35. А доки в пацi будеш грати? - пацi (рос. бабки) -  дуже  давня  гра:
розставляються рiзними способами фiгурки з кiсток тварин. По них  влучають
спецiальною кiсткою - битою (iнколи її заливають свинцем).  Вiдомо  багато
рiзновидiв гри. Грають двоє або й бiльше.
   36. В опрiчнеє попав число - тобто в число  особливих,  видатних  (див.
також коментар: V, 74).
   Еней мiй сват... - нiхто з роду Евандра не був одружений  з  кимось  iз
роду Енея, отже, вони нiби нiякi не свати. Проте в  народi  сватами  iнодi
називали людей, з якими уклали якусь угоду,  яким  щось  продали  з  свого
господарства чи купили у них щось. Купив, продав - породичався. З глибокої
давнини iде поняття "сват", адресоване людинi, з якою  взагалi  мав  якусь
справу, навiть сходився, як  з  противником,  у  бою.  В  "Словi  о  полку
Iгоревiм", порiвнюючи битву з бенкетом, автор говорить: "Ту пир  докончаша
храбрiи русичи: сваты попоиша, а сами полегоша за землю Рускую".
   37. Умiє i склади читать - у старiй  дякiвськiй  школi  довго  (рiк,  а
може, й бiльше) зубрили окремi лiтери й склади i тiльки потiм складали  їх
у слова та речення.
   38. Зайдiть к лидiйському народу - у стародавнi часи Лiдiя - держава на
заходi Малої Азiї. Згiдно з легендою, етруски, якi жили  на  Апеннiнському
пiвостровi  до  римлян,  прийшли  сюди   з   Лiдiї.   У   поемi   Вергiлiя
розповiдається, що на час прибуття Енея до  Iталiї  етруски  терпiли  гнiт
тирана Мезентiя.
   Чинш - податок, плата  за  користування  землею.  За  крiпосного  права
"пускати на чинш" значило замiнити панщину податком, дати селянам землю  в
аренду.
   Хто жiнку мав, сестру, ятровку - слово ятрiвка  повсюдно  вживається  у
значеннi "дружина чоловiкового брата". Отже, ятрiвку  можуть  мати  тiльки
жiнки. В такому значеннi це  слово  уже  ранiше  вжите  в  "Енеїдi"  (див.
коментар: III, 46), зафiксоване у словниках. Однак тут дане слово вжите  у
значеннi, яке уже в добу I.  Котляревського  було  глибоким  архаїзмом,  -
ятровкою звуть чоловiки жiнку свого  брата,  братову.  В  такому  значеннi
зустрiчаємо  це  слово  в  "Галицько-волинському  лiтопису"  (XIII   ст.),
переклад якого зробив Л. Махновець: "По смертi Романовiи  зустрiчався  був
король угорський Андрiй з ятрiвкою своєю Анною у городi Сяноцi";  "Коли  ж
настала зима, прийшов король у Галич i привiв ятрiвку свою, велику княгиню
Романову" (Жовтень. - 1982. - N 7.  -  С.  14,  18).  Тут  Роман  -  князь
галицький, Анна - його дружина, Андрiй - король угорський, троюрiдний брат
Романа. Згаданi в лiтопису родиннi зв'язки є вiдгуком доби родової  сiм'ї,
коли взятi братами жiнки з чужих родiв ставали в певних  рамках  власнiстю
всього роду, i якщо виникала необхiднiсть, один  брат  переймав  обов'язки
глави сiм'ї другого брата.
   Клейноди, животи, обнови - клейноди - коштовностi, також атрибути влади
гетьмана, полковника та iн.
   Животи - життя.
   43.  Амбре  (франц.  аmbrе)  -  парфуми,   духи.   Власне   "амбра"   -
застосовувана в парфюмерiї речовина  з  приємним  муксусним  запахом,  яку
добувають з кишечника китiв-кашалотiв.
   Презент (франц. ргеsent) - подарунок.
   44 - 45. Порядок зображених на щитi Енея  казкових  персонажiв  загалом
вiдповiдає  їхнiй  популярностi.  Першою  в  цьому  ряду   -   казка   про
Iвасика-Телесика. Тут же зображена казкова змiя-чудовисько Жеретiя.
   Вокруг же щита на заломах - залом - вигин, крива,  поверхня  сфери.  На
заломах - на верхнiй випуклiй частинi щита.
   Котигорох. Котигорошок - персонаж української народної казки.
   Iван-царевич, Кощiй (Кащей),  баба-яга  -  персонажi,  що  фiгурують  у
багатьох українських, росiйських, бiлоруських народних казках.
   Кухарчич, Сучич i Налетич - казковi персонажi, зараз менше вiдомi.
   Услужливий Кузьма-Дем'ян - казковий персонаж, фiгурував то як одна,  то
як двi особи. У I. Котляревського  йдеться  про  одну,  що  пiдтверджує  i
коментоване мiсце, - "услужливий" вжите в однинi. Подвiйне iм'я зумовлене,
зокрема, тим, що в  кузнi  кують  звичайно  два  ковалi.  Кузьма-Дем'ян  -
коваль, також цiлитель, знахар. Зв'язок мiж ковалем  i  цiлителем-знахарем
для сучасного читача може бути неясним. Але цей зв'язок стане  зрозумiлим,
коли згадаємо про культ вогню, вiру в його  магiчну  силу.  У  фольклорнiй
образнiй символiцi вогонь - життя, рух, любов.
   У церковному календарi записанi два брати Косма i  Дамiан,  якi  нiбито
жили у другiй половинi III ст. недалеко вiд Риму i прославилися чудодiйним
зцiленням хворих, за яке не брали нiякої винагороди, тiльки просили вiрити
в сина божого Iсуса Христа. Прийняли  мученицьку  смерть  вiд  заздрiсного
лiкаря-язичника. Канонiзованi церквою брати-лiкарi мають мало спiльного  з
своїм фольклорним прототипом.
   Дурень з ступою - персонаж народної казки. Нар.: Носиться, як дурень  з
ступою (Номис. - С. 52).
   I славний лицар Марципан -  Марципан  -  герой  рицарського  роману  чи
повiстi, вiдомих на Українi та в Росiї у XVIII ст.
   47. Вiн дожидавсь тогдi вертепа - вертеп - український ляльковий театр.
Власне лялькову гру знали на Українi, як i iнших  краях,  з  давнiх-давен.
Але вертеп виник у зв'язку з розвитком шкiльної  драми  десь  у  XVII  ст.
Тексти вертепних драм дiйшли до нас лише з другої половини  XVIII  ст.  I.
Котляревському, певне,  доводилося  бачити  вертепнi  театральнi  дiйства.
Свiдченням тому є згадка про вертеп в "Енеїдi", п'єси  "Наталка  Полтавка"
та  "Москаль-чарiвник",  де  письменник  розвинув   реалiстичнi   традицiї
вертепної драми.
   51. А на зикратого сам сiвши - тут зикратий - масть коня.  Починаючи  з
першого  повного   видання   "Енеїди"   (1842),   в   коментаторiв   немає
одностайностi в поясненнi цього слова. У  словнику,  доданому  до  першого
повного видання "Енеїди", сказано: зикратий - рiзноокий кiнь. У  наступних
авторитетнiших виданнях - "бiлоокий, а сам iншої мастi",  "бiлобокий",  "з
бiлими боками". В одному з словникiв української мови зазначено:  зикра  -
очi/див.: К. с. - 1889. - Кн. 9. - С. 705). Польське zirkaty  -  зiркатий,
людина з блискучими чи то витрiщеними очима. Але коли йдеться  про  масть,
то, певне, справа не в очах,  а  в  плямах  iншої,  звичайно  бiлої  мастi
навкруги очей. Коли для знавцiв може й грають  якусь  роль  вiдмiнностi  в
кольорi кiнських очей, то для визначення мастi вони не мають значення. Тут
годиться тiльки те, що видно на значнiй вiддалi.  Таким  чином,  у  даному
разi зикратий - з плямою iншої мастi бiля ока з одного чи  з  обох  бокiв.
Отже, Турн їздив на рiзномасному конi. В минулому значення коня, так  само
як  i  вола,  в  господарствi  та  вiйськовiй  справi   просто   неможливо
переоцiнити. Звичайно, люди дуже добре зналися  i  на  тiй,  i  на  другiй
тягловiй силi. В характеристицi, оцiнцi коней та волiв  неабияке  значення
мала масть та iншi похiднi ознаки.  Так,  у  спецiальному  дослiдженнi  на
сторiнках  журналу  "Киевская  старина"  повiдомлялося,   що   тiльки   на
Брацлавщинi (примiрно теперiшня Вiнниччина) розрiзняли двадцять  вiдтiнкiв
мастi волiв та ще плюс вiсiмнадцять рiзновидiв за формою  рiг.  I  всi  цi
вiдтiнки та рiзновиди мали свою назвукличку. Звичайно, аж  нiяк  не  менше
iснувало вiдтiнкiв у мастi та iнших  нiби  несуттєвих  зовнiшнiх  ознаках,
коли йшлося про коней. Пiд час купiвлi-продажу коней грали роль не  тiльки
вiдомi нам з приказки зуби (визначали вiк), а й маса iнших ознак,  у  тому
числi масть. Воронi конi  вважалися  витривалiшими  вiд  свiтлiших  мастей
(буланих,  бiлих,  в  яблуках  та  iн.).  Рябi  конi  саме   через   масть
поцiновувалися нижче i мали не дуже добру славу. Отож,  "зикратий"  Турна,
який далi зустрiнеться ще не раз,  має  на  собi  недобру  прикмету,  несе
рутульського вождя до його поразки i загибелi.
   У Вергiлiя про коня Турна читаємо: "Кiнь фракiйський  пiд  ним  виграє,
весь у яблуках бiлих" (книга дев'ята, 49). У  стародавнiх  римлян  конi  з
Фракiї (теперiшня Болгарiя) славилися швидким бiгом.
   54. Набалдашник - тут у значеннi: накриття переважно з дорогої  тканини
з оздобами. Нар.: Жiночий празник (любитель жiночого  товариства,  жiночий
угодник).
   56. Кабак - нiс.
   58. Турн їм iзволив тимфи дати - тимфа, пимфа - варварський  бурсацький
жарт. Бурсак Антось в романi А.  Свидницького  "Люборацькi"  (написаний  у
1861 - 1862 роках) розповiдає про нього так: "Пинфа от що:  вiзьме  паперу
та бавовни i скрутить папiр в дудочку i в один кiнець, в тонший, завине ту
бавовну, запалить, роздує. Як добре курить, то запаленим кiнцем  вiзьме  в
рот  осторожно  i  подме.  То  так  сапне.  Диму,  як  голова  завбiльшки,
висунеться пiд нiс. Ще  й  кожухом  накриють,  як  на  кроватi  спиш.  Так
закашляєшся, що ну! Бухикаєш та й  бухикаєш...  I  сльози  котяться,  наче
били" (Свидницький А. Люборацькi. - К., 1971. - С. 25).
   59. Цибелла (Кiбелла) - велика мати богiв i  всього  живого  на  землi,
богиня родючостi й вiдроджуваної природи.
   63. Сатурнович, змилосердися - за мiфологiєю, Сатурн - батько Зевса, до
нього правив людьми i богами.
   68. Реб'ятушки - в царськiй армiї узвичаєне звертання воєначальникiв до
солдатiв.
   Пройшлось сказать Енею: пас - тут пас вживається у значеннi: вiдступаю,
пасую. Термiн походить з картярської гри - вiдмова  вiд  участi  в  даному
розиграшi до наступної роздачi карт.
   71. Ходили рунди по валах - рунда  -  команда,  що  перевiряла  вартовi
пости.
   74. Мiй батько був сердюк опрiчний -  сердюки  -  гетьманська  гвардiя,
утворена на Лiвобережнiй Українi в 60-х роках  XVII  ст.  Сердюцькi  полки
порiвняно  з  територiальними  полками,  або,  як  їх  ще  тодi  називали,
городовими, були невеликi, до п'ятисот козакiв. Вони охороняли  резиденцiю
гетьмана,  вiйськову  артилерiю,  склади  продовольства   i   боєприпасiв,
виконували  полiцейськi   функцiї.   Перебували   на   повному   утриманнi
гетьманської казни, були лiквiдованi у 1726 р.
   Опрiчний - особливий, вiдмiнний вiд iнших, тут: видний, видатний.
   78. Iноси! - згода, хай буде так.
   79. Дорожку знаю я окромну - тобто окрему, потайну.
   80. I красовулю пiднесли - кросовуля - велика чарка (К.).
   81. Землi, овець i дать по плугу - тут у значеннi: дати по плугу  волiв
- по двi пари.
   В чиновнi вивесть обiщав - тобто в чиновники, що займали якусь посаду в
урядових установах. Чиновники  належали  до  привiлейованого  стану,  мали
звичайно потомствене або особисте дворянство.
   82. Козак природi покоривсь - тобто пiдкоритися своїй козацькiй вдачi.
   83. Ви сами мали панiматку - мати Iула, перша дружина  Енея  -  Креуза,
загинула пiд час утечi з Трої.
   84. Твоїм буть братом не стижуся -  перед  нами  епiзод,  що  воскрешає
характерний для крзацтва звичай i показує, наскiльки  сильною  була  серед
нього традицiя побратимства.  Воєначальник,  що  стоїть  на  вищих  шаблях
суспiльної iєрархiї, урочисто перед громадою називає своїм братом простого
воїна, що добровiльно йде  на  подвиг,  клянеться  заступити  його  матерi
рiдного сина.
   I тут же - бурлескна гра: поняття з побуту росiйської регулярної  армiї
- "пайок", "кватира" - поставленi в  один  ряд  з  речами  патрiархального
козацького та селянського побуту. Все назване змiшувалось  i  в  реальному
життi України кiнця XVIII - початку XIX ст., проте "пайок" i "кватира"  не
були властивi побуту старої селянки.
   86. Пiкет - передовий сторожовий пост, застава.
   87. У Вергiлiя про Рамента (Рамнета) читаємо:
   Сам вiн був цар i вiщун, i Турну-царевi був милий;
   Та вiщуванням загину вiд себе не мiг вiдвернути
   (Вергiлiй. - Кн. 9. - Ряд. 327 - 328).
   Тестамент - заповiт, духiвниця.
   88. Потиснув, мов Хому Ярема - маються на  увазi  комiчнi  персонажi  в
фольклорi українського, росiйського та бiлоруського народiв. Хома i  Ярема
фiгурують у жартiвливих пiснях, анекдотах, лубочних картинках  (малювань).
В однiй з  пiсень  зустрiчаємо  слова,  що  нагадують  коментований  рядок
"Енеїди":
   ...Ходiмо у церкву
   Богу молиться.
   Хома надiв ризи,
   А Ярема взяв книги.
   Де не взявся пiп та дяк -

   Хома вискочив у дверi,
   А Ярема у вiкно.
   Як затис та й затис -

   Та й Хому притис...
   (Українськi народнi пiснi в записах Осипа та Федора  Бодянських.  -  Кё
1978. - С. 269).
   91. Пальонка - вид горiлки.
   I приколов його, як квiтку, Що баби  колють  на  намiтку  -  намiтка  -
святкове вбрання одруженої жiнки; довге, мало не до землi, покривало, яким
зав'язували поверх очiпка  голову.  Прийнято  було  покiйницю  в  домовинi
покривати зверху намiткою. Iнколи до намiтки пришпилювали воскову квiтку.
   93. Агапiй Шамрай  так  коментує  це  мiсце:  "Слимаки  -  монастирськi
служки... I знову в цiй строфi - яскрава картина з побуту школярiв  старих
часiв ("курохватiв"), якi добували  собi  прожиток  не  завжди  достойними
способами. Цiкаво вiдзначити, що для них господарi, у яких вони крали,  то
"вороже плем'я" - Гевали i Амалики. За  бiблiєю,  Амалик  -  родоначальник
племенi амаликiтян, що ворогувало  з  євреями,  а  Гевал  -  назва  народу
арабського походження - гевалiтян, - що так  само  ворогував  з  Iзраїлем.
Звiдси в бiблiї, а потiм пiзнiше i  в  мовi  духiвництва  цi  назви  стали
загалом означати людей "чужих", "ворожих". Причому назву "гевал" вживали в
зневажливому значеннi - простак, грубiян та iн. Це зневажливе ставлення до
мiщанства i селянства з боку школярiв типове для тих часiв, коли навчальнi
заклади були iзольованi, користувалися  самоврядуванням,  i  школярi,  або
"спудеї", розвивали в собi професiональну замкненiсть i деяку  погорду  до
iнших "неосвiчених"  станiв.  (Так  само,  як,  наприклад,  для  нiмецьких
студентiв середньовiчних унiверситетiв, всi, хто не належали  до  "ученого
стану",   називались   звисока   "фiлiстiмлянами",   або    скорочено    -
"фiлiстерами". Знов-таки бiблiйна термiнологiя - фiлiстiмляни - народ,  що
ворогував з євреями)" (Котляревський I.П. Повне зiбр. творiв: У 2 т. - К.,
1952. - Т. 1. - С. 525 - 526).
   Що роблять часто i дяки - мандрованi дяки, бурсаки.
   95. Дали рутульцям накарпас - дали прочуханки.
   Кал - грязь.
   По сам пас (пол.) - по пояс.
   96. Волсент - проводир кiнноти латинян.
   101. Уже знайома нам бурсацька макаронiчна мова (див. коментар: IV,  46
- 47). Переклавши латинськi слова, слiд читати:
   Грiх робиш, брате милий,
   Невинному смерть задаєш:
   Я дурень, розбiйник, розбишака,
   Найбiльший негiдник! гайдамака;
   Постiй! невинную кров ллєш.
   На що ж розраховував Низ, звертаючись до Волсента на бурсацькому  арго?
Щоб збити з пантелику, виграти час, затримати пiднесений над головою друга
палаш. А ще мав надiю, що Волсент хоч на  якийсь  момент  прийме  його  за
людину з свого табору, адже зрозумiле тiльки бурсакам арго  служило  свого
роду паролем.
   111 - 112. Цi строфи  написанi  в  дусi  народних  голосiнь  матерi  за
сином-одинаком.
   115. Що мов на його сап напав - тут сап - утруднене,  свистяче  дихання
через закладений нiс.
   116. ...Брат брата в батька луплять - лаються.
   Гак в мiднi клекотить гарячiй - мiдня - пiдприємство, де плавлять мiдь.
   Гак в кабацi кричить пiддячий - кабак (рос.) - шинок. У старi часи було
прийнято рiзнi урядовi укази та розпорядження читати в людних  мiсцях:  на
ярмарках, площах, у шинках тощо. Звичайно, пiддячому  особливо  доводилося
пiдвищувати голос у шинках, щоб перекричати п'яний гамiр.
   118. Парнас - гора в Грецiї, де, за мiфологiєю,  перебував  покровитель
мистецтв Аполлон i музи.
   Пегас - у грецькiй мiфологiї - крилатий кiнь. На вершинi  гори  Гелiкон
вибив копитом джерело, з якого пили  воду  музи  i  яке  давало  натхнення
поетам.
   120. Якраз i тарани вродились - тарани застосовувалися пiд час  штурмiв
фортець. Тяжку, оббиту металом колоду пiдвiшували на канатах  чи  ланцюгах
на поставлених на колеса поперечках. Таран пiдкочували до крiпосної  стiни
чи то брами i, розгойдуючи, били в неї колодою. Оббитому металом чи цiлком
металiчному передньому кiнцевi  колоди  iнколи  надавали  форму  баранячої
голови. За аналогiчним принципом працювали тарани - дерев'янi довбнi  -  в
олiйницях. Пiдвiшеними до стелi таранами пiдбивали клини,  якi  притискали
прес,  що   вичавлював   з   вiдповiдно   пiдготовленого   насiння   олiю.
Застосовувалися  тарани  i  для  пресування  воску  на  воскобiйнях.   Тут
продовжується  розпочате  у   четвертiй   частинi   "Енеїди"   травестiйне
обiгрування, комiчне  зниження  зброї,  бойового  обладунку  двох  воюючих
армiй, ототожнення їх з предметами господарського вжитку. До того  ж,  всi
давнiшi види зброї беруть свiй початок вiд предметiв господарського вжитку
(тi ж тарани, вся холодна або ще говорили - бiла  зброя,  певною  мiрою  i
вогнепальна). Замiсть бойових таранiв  рутульцi  використовують  довбнi  з
олiйниць, якими проти фортечних укрiплень  нiчого  не  вдiєш.  Тимчасом  у
наступнiй строфi з їх допомогою вiйсько Турна валить браму.
   123. Геленор - троянський воїн, син лiдiйського царя i рабинi  Лiкiмнiї
(Вергiлiй. - Кн. 9. - Ряд. 544 - 549).
   Лик - у Вергiлiя Лiкос (Вергiлiй. - Кн. 9. - Ряд. 556 - 566).
   Верлань - крикун.
   Кундель - вiвчарка степової породи.
   I, мов на поступки, хотiлось Рутульцям перегону  дать  -  змагаючись  у
бiгах наввипередки чи що iнше, буває, iдуть на поступки, скажiмо: "починай
бiгти першим". Як у шахматах, починаючи гру з явно  слабiшим  противником,
iнколи дають фору - знiмають з дошки якусь фiгуру.
   124. Пробралися подуть тичок - тобто помiрятися силою в поєдинку,  бою.
У народних  казках  герої  iнколи,  перш  нiж  почати  поєдинок,  а  то  й
перериваючи його,  дмуть  тiчок  (мiсце  поєдинку),  щоб  в  такий  спосiб
виявити, хто з них сильнiший.
   129. Лигагь латинськiї потали! - потапцi -  особливо  злиденна  страва:
хлiб, накришений у посолену воду. Нар.: Лигай потапцi,  впустивши  в  юшку
(Номис. - С. 235).
   131. По-сербськи величали вiру - тобто лаялися нецензурними словами.
   132. Голiаф - бiблiйний велетень i силач.
   Один дражнився Битiасом - травестiйне обiгрування iменi троянця Бiтiй у
Вергiлiя.
   Iз Кочубейським вiн Тарасом - мається на увазi слуга великих  магнатiв,
князiв Кочубеїв, якi мали маєтки в Диканьцi, самiй Полтавi, iнших  мiсцях.
Котляревський добре знав Кочубеїв i їхнє оточення. Одному з них,  Семеновi
Михайловичу Кочубею  (1778  -  1835)  присвятив  власноручно  пiдготовлене
видання "Енеїди" (1809).
   137. Стратилат - воєначальник, ватажок вiйська.
   139. Келебердянськая верства  -  локальна  приказка.  Матвiй  Номис  до
приказки  "Випросталась,  як  семисотна  верства"   дає   таку   примiтку:
"Семисотнi верстви були за царицi Катерини. По старих  шляхах  вони  ще  й
тепер (середина XIX ст. - О. С.)  iнодi  є:  дубовi,  високi.  Пирятинська
верства теж семисотна, - себто верства, що вони стоять по старому шляху  з
Переяслава у Лубни" (Номис. - С. 288).
   Келеберда - мiстечко Полтавського полку.
   Попав богиню камнем в лад - тобто в лоно. Тут: лоно - низ живота.
   142. Генеральний обозний - одна з вищих посад у гетьманському урядi  на
Українi. У його вiданнi була органiзацiя i постачання вiйська,  артилерiя.
Генеральний обозний також брав  участь  у  зносинах  з  iншими  державами,
переговорах з iноземними послами, засiдав у генеральному судi. Були  також
полковi обознi.

   ЧАСТИНА ШОСТА
   1. Бiжать в олимпську  карвасар  -  йдеться  про  одну  з  давнiх  форм
народного судочинства, щось близьке до третейського  суду  чи  суду  честi
(вiдповiдно в росiйського народу - "на миру"). Обранi громадою авторитетнi
люди вислуховували обидвi сторони i тут же виносили  своє  рiшення.  Слово
"карвасар", як i сама iнституцiя  суду  на  ярмарку,  давнє,  уже  в  часи
Котляревського можливо сприймалося як архаїзм.
   3.  Як  грек  на  нiжинськi  ковбаси  -  це  вже   друга   згадка   про
грекiв-колонiстiв на Українi (див. коментар: IV, 125). Нар.: Ласий, як  до
ковбас. Ласий на ковбаси (Номис. - С. 98).
   Я намочу вас в шевський,  квас  -  шевський  квас  -  розчин  дубильної
речовини для вичинювання шкур.
   4. Запру в смирительних домах - такi будинки були введенi при  Петрi  I
для ув'язнення за порiвняно незначнi злочини. Коли перед  судом  поставала
особа з  привiлейованих  станiв  (а  богинi  ж  сюди  належать),  вона  по
можливостi вiдбувала покарання в такому будинку, а не в  тюрмi.  Як  мiсця
ув'язнення цi будинки припинили iснування у 1884 р.
   Жiнок там на тютюн мiняють - ще один, уже третiй (див.  коментар:  III,
3; IV, 126) вiдгук у поемi  пiснi  "Гей  на  горi  та  женцi  жнуть".  Тут
ремiнiсценцiя рядкiв:
   А позаду Сагайдачний,
   Що промiняв жiнку
   На тютюн та люльку,
   Необачний.
   6. В античнiй мiфологiї Венера традицiйно прихильна  до  Марса  -  бога
вiйни. Тому природно, що тут вона  виступає  ще  й  в  образi  маркiтанки.
Останнi супроводжували армiю  в  походах,  торгували  рiзними  продуктами,
напоями, предметами солдатського вжитку.
   I бите з ними м'ясо їла - тобто м'ясо настрiляної дичини.
   7. Лiтературознавець Юрiй Iвакiн слушно вказує на перегук  епiзодiв  iз
побуту небожителiв у шостiй частинi "Енеїди" з творами  Шевченка  останнiх
рокiв життя: "Юродивий"  (1857),  "Муза"  (1858),  "Слава"  (1858),  "Гiмн
черничий" (1860). Коментуючи рядки вiрша "Слава":
   А ти, задрипанко, шинкарко,
   Перекупко п'яна!
   Де ти в ката забарилась...
   Моя крале мальована,
   зазначає: "Говорячи про стилiстичну залежнiсть Шевченкового  твору  вiд
бурлескної традицiї, маємо на увазi передусiм "Енеїду" Котляревського. Вже
лайливе  звернення  до  слави  в  перших  рядках  вiрша   своїм   комiчним
нагромадженням лайливих визначень  нагадує  славнозвiсну  "художню  лайку"
персонажiв "Енеїди". Шевченкова "краля мальована" дещо  схожа  на  таку  ж
легковажну Венеру з "Енеїди", що "все  з  воєнними  жила"  (Iвакiн  Ю.  О.
Коментар до "Кобзаря" Шевченка: Поезiї 1847 - 1861 рр. - К.,  1968.  -  С.
243).
   9. фригiйське плем'я не проклято -  тут  i  далi  фрiгiйцi  -  троянцi.
Фрiгiєю називали область Малої Азiї, в межах якої була Троя.
   10. Прометей (у грецькiй мiфологiї) - добрий  титан,  оборонець  людей.
Допомiг Зевсовi перемогти злих титанiв i здобути владу над свiтом;  викрав
з Олiмпа вогонь i принiс людям. За це Зевс звелiв  прикувати  Прометея  до
скелi на Кавказi i прирiк на вiчнi муки:  щодень  орел  розкльовував  йому
печiнку, а на другий день вона  виростала  знову.  Так  прикутий  Прометей
мучився протягом тисячолiть, поки його не визволив Геракл. "Прометей, - за
словами К. Маркса, - найблагороднiший святий  i  мученик  у  фiлософському
календарi" (Маркс К., Енгельс Ф.3 раннiх творiв. - К.,  1973.  -  С.  22).
Образ  Прометея  -  мужнього   захисника   людини,   поборника   добра   i
справедливостi - один з  найважливiших  в  ряду  вiчних  образiв  свiтової
лiтератури. Появившись в "Енеїдi" I. Котляревського, так само  як  i  iншi
образи поеми, в травестiйно-гумористичному контекстi,  Прометей  продовжив
своє життя в українськiй лiтературi.
   12. Як дам! очiпок iзлетить... - збити очiпок жiнцi (дiвчата очiпка  не
носили) - означало  завдати  їй  сорому.  Тадей  Рильський  у  статтi  "До
вивчення українського народного свiтогляду" писав:  "Я  пам'ятаю  випадок,
коли  семилiтнiй  хлопчина,  граючись,  скинув  очiпок  замiжнiй  жiнцi  в
товариствi. Жiнка  розплакалася  вiд  образи,  що  вiн  змусив  її,  чесну
молодицю "свiтити волоссям". Я пам'ятаю, наскiльки безуспiшними були якось
мої спроби утiшити гнiв однiєї молодицi  на  iншу,  головним  чином  задля
того, що остання її "розчiпчила".
   13. ...Наш олимпський предводитель -  дворяни  губернiї  та  повiту  на
спецiальних зiбраннях обирали з-помiж себе на  певний  строк  предводителя
дворянства з числа найбiльш знатних та  авторитетних.  Так,  з  утворенням
Полтавської губернiї 1802 р. першим предводителем (маршалком) був  обраний
князь С. М. Кочубей, що вiдiграв певну роль i в життi автора  "Енеїди".  В
шостiй частинi поеми - помiтнiше  уподiбнення  небожителiв  великопанськiй
дворянськiй верхiвцi, а земних владик - середньому та  нижчому  прошарковi
дворянства з прикметами їхнього побуту.
   Зводниця цитерська - походить вiд назви острова Цiтера (Кiфера), де був
особливо поширений культ Венери i знаходився її храм. Цiтера - одне з iмен
Венери.
   14. У восьмiй пiснi Гомерової  "Одiссеї"  розповiдається,  як  Афродiта
(Венера) зраджувала свого чоловiка Гефеста (Вулкана) з богом вiйни  Аресом
(Марсом). Розлючений Вулкан у своєму домi потай прилаштував над ложем сiтi
("Мов павутиння легке, нiхто їх побачить не  мiг  би..."),  якими  Марс  i
Венера в момент їхнього побачення були  накритi,  а  потiм  прив'язанi  до
ложа.  Вулкан  скликав  подивитися  на  спiйманих  усiх  богiв  Олiмпа.  У
Котляревського кара ревнивого чоловiка зображена в  дусi  давнiх  народних
звичаїв - Вулкан пiдрiзав  зрадницi  пелену.  У  такому  виглядi  викритих
розпутниць виводили на люди.
   Ретязьок - поводок, прив'язь.
   15. То верб'я  золоте  росло  -  верба,  що  росте,  квiтує,  -  символ
родючостi, достатку, життєвої сили, тодi як  суха  -  осiдок  злого  духу,
всього ворожого життю. До примовки  "Золоте  верб'є  за  ним  росте"  Iван
Франко дає пояснення: "Говорять про щасливого, всiма  любленого  чоловiка,
що ширить довкола себе радiсть i задоволення" (Франко. Приповiдки. - Т. 2.
- С. 209). Чи не частiше ця примовка фiгурує в  iронiчному  значеннi,  вiд
супротивного, прикладається в насмiшку до нiкчемної, осоружної людини,  як
у даному випадку. Нар.: Куди не повернеться - золоте верб'я росте.  (Iнодi
так хвалять, а iнодi ганять. - Номис. - С. 62).
   16. Наброїти - натворити, накоїти.
   Мов тiлько вилiзла з води - за  одним  з  мiфiв,  Венера  народилася  з
морської пiни бiля скелi на березi острова Крiт.
   Невинничаєть, мов Сусанна - мається на увазi бiблiйний персонаж Сусанна
(Старий завiт, книга Данiїла, глава 13). її  переслiдували  два  похiтливi
дiди i, не добившись свого, оббрехали, звинувативши  у  зрадi  чоловiковi.
Сусанну виправдав i врятував  вiд  смертної  кари  юнак-пророк  Данiїл.  У
сучасному канонiчному текстi бiблiї епiзод з Сусанною вiдсутнiй. Вважають,
що вiн не  має  iсторичної  основи  i  вставлений  у  старозавiтний  текст
пiзнiше, десь у I ст. до н. е.
   Не дiждеш з бабкою своєю - за мiфологiєю,  богиня  Венера  бабусi,  так
само як i матерi, не має. Проте тут згадка про бабусю на мiсцi. Адже Юнона
в запалi лайки докоряє Венерi, що та видає себе за цнотливу  старосвiтську
хуторянську панночку.  А  панночки  в  патрiархальних  помiщицьких  сiм'ях
звичайно виростали пiд опiкою бабусь.
   17. ...На угори слаби - iдiоматичний вираз; застосовується з фривольним
iнколи вiдтiнком, до невитриманих людей.
   Утори - вирiз, жолобок на краю бочки, в який вставляють дно.
   18. По п'ятах виб'ю чубуками - знову зустрiчаємо тут рису  дворянського
побуту. Чубуки - довгi, не менше метра палицi, лозини, або  мундштуки  для
люльки, прийнятi у дворянському середовищi тiєї доби. "По п'ятах чубуками"
- специфiчна кара для осiб "благородного стану". Справа в тому, що фiзичне
покарання дорослих дворян заборонялося законом. У пiдписанiй Катериною  II
"Грамотi на права, вiльностi й  переваги  росiйського  дворянства"  (1785)
зазначалося: "Тiлесне покарання хай не  дiткнеться  благородного"  (Полное
собрание законов Российской империи с 1649 г. - Спб., 1830. - Т. 20. -  С.
347). На недовгий час це положення було скасоване iмператором Павлом I,  а
пiсля його смертi знову вiдновлене. Палицею чи то чубуком по  п'ятах  -  i
боляче, i слiду немає,  i  на  ноги  якийсь  час  не  стане,  щоб  побiгти
скаржитись. А коли й рушить, скажiмо, дружина до предводителя  дворянства,
то хай докаже, що її побито, коли слiди вiдсутнi.
   20. I стать на Шведськую могилу - це значить на братську могилу, в якiй
похованi росiйськi та українськi воїни, що загинули  пiд  час  Полтавської
битви. Могила стоїть на полi битви, близько шести кiлометрiв вiд Полтави.
   22. Язик його тож не клесачка -  клесачка  -  шевське  знаряддя,  мiцна
коротенька палиця, якою розгладжують (виклесують) шви.
   23. Див. коментар: IV,. 97.
   24. Iз Стехiвки то шинкаренко - Стехiвка - село за 12 -  15  кiлометрiв
на пiвнiч вiд Полтави. Складається враження, що Тигренко реальна особа, як
Вернигора Мусiй серед троянцiв, зустрiнутих  Енеєм  у  пiдземному  царствi
(III, 107). Одначе таких вiдомостей немає. Треба думати, прiзвище Тигренко
походить вiд назви корабля, на якому  у  Вергiлiя  плив  Массик  зi  своїм
вiйськом ("Перший Массiк, що на мiдному  "Тiгрi"  прорiзує  хвилi;  Тисяча
хлопцiв у нього..." - Вергiлi й. - Кн. 10. - Ряд. 166 - 167).
   25. Сей лежнем в винницях служив - тут гра слiв: 1) лежень -  лежебока,
ледащо; 2) груба колода, брус, що лежить на землi  i  служить  опорою  для
чого-небудь. Примiром, на лежнях, частiше кажуть - лежаках, стоять чани  з
брагою на винокурнях.
   Недавно з кошельком ходив - тобто терпiв нестатки, жив бiдно. Про того,
хто не мав свого господарства, жив тiльки з  того,  що  десь  дiстане  або
заробить, в народi говорили: "Тягнеться з грошика та з кошика".
   Зробила паном iз чупруна - чупрун - простолюдин.
   27. Корея, кирея - верхнiй довгий з грубого сукна одяг з вiдлогою.
   Го родом з Глухова iриста - Глухiв - старовинне українське мiсто.  Було
резиденцiєю останнього гетьмана Кирила Розумовського у 1750 - 1764  роках,
адмiнiстративним  центром  Лiвобережної  України.  Зараз  Глухiв  -  мiсто
Сумської областi, районний центр.
   29. По пальцям тож не розлiчу - названо всi народнi  способи  лiчби  та
облiку в минулому. На пальцях  -  ясно.  Карбiж  -  зарубки,  позначки  на
чому-небудь, звичайно на палицi. Часто при позичках, рiзних  господарських
облiково-торгових операцiях  така  палиця  служила  юридичним  документом.
Звiдси пiшла українська назва  основної  грошової  одиницi  -  карбованець
(карбувати). Названий i  порiвняно  новiший  спосiб  лiчби  -  "на  щотах"
(рахiвницi).
   ЗО. Волосожар - народна назва сузiр'я  Плеяд;  етимологiю  цього  слова
пов'язують з вогненно-бiлявим, нiби палаючим, волоссям людини.
   Вiз - народна назва сузiр'я Великої Ведмедицi.
   А хто прудився у кабиць - даний рядок, а вiдтак i  вся  змальована  тут
картина нiчного козацького табору, е вiддаленою ремiнiсценцiєю української
народної картини "Козак Мамай", зокрема одного з її  численних  варiантiв,
пiдписуваного:
   Козак - душа правдивая, сорочки не має,
   Коли не п'є, то вошi б'є, а все не гуляє.
   У п'єсi "Наталка Полтавка" I. Котляревського цей крилатий гумористичний
вираз уже прямо спливає в  текстi,  одначе  дещо  змiнений  вiдповiдно  до
поетично-молодечої вдачi сироти "без роду, без племенi" Миколи. Збираючись
iти шукати долi  на  Чорноморiю,  куди  переселилася  частина  запорожцiв,
Микола говорить: "Люблю я козакiв за їх обичай! Вони  коли  не  п'ють,  то
людей б'ють, а все не  гуляють...  Я  з  чорноморцями  буду  тетерю  їсти,
горiлку пити, люльку курити i черкес бити" (дiя друга, ява перша).
   Прудитися - виганяти блiх з одягу на вогнi. Також бити вошi.
   Кабиця - тут у значеннi:  похiдне  польове  вогнище.  Зараз  на  пiвднi
України кабицею називають лiтню пiч надворi.
   44. Дутеля з'їсти - померти. Дутель - порожнiй горiх.
   47. Хто не сусiль, тому кабаки - сусiль - те саме, що "шасть",  "шмиг",
тобто втекти. Кабаки дати, втерти - покарати. Отже:  хто  не  втече,  тому
погибель.
   I коси на траву найшли - всупереч  приказцi  "Найшла  коса  на  камiнь"
аркадяни косять рутульцiв, мов траву.
   52. Комлицькой буркою прикрили - тобто калмицькою.
   57. I  в  тарадайцi  напирають  -  тут  у  травестiї  вживається  слово
"тарадайка", так само як ранiше бендюги, замiсть того, щоб сказати "бойова
колiсниця".
   64. Юнона в котика з ним грала - дитяча гра "в котика й  мишки":  мишка
втiкає, котик її доганяє.
   66. В кереi бiдного Сихея - тобто в киреї чоловiка Дiдони,  убитого  її
братом Пiгмалiоном. Лише  один  раз  I.  Котляревський  називає  покiйного
чоловiка Дiдони по iменi.
   67. Не гречi - нечемно, не гречно.
   70. Таку Юнона зливши кулю - злити кулю - вчинити несподiванку,  фокус,
хвацько обернутися.
   Перевернувшiїся в зозулю - зозуля, поряд з павою,  вважалася  священним
птахом Юнони.
   71. У Вергiлiя названi тут Оре, Парфен, Пальм не  рутульцi,  а  троянцi
(Вергiлiй. - Кн. 10. - Ряд. 750 - 832), отже, їх Еней убити не мiг. Пальма
убив етруський цар Мезентiй; Оре i Парфен загинули вiд руки мезентiйського
воїна Рапона. Лутаг i Лавз - воїни з рутульського стану.
   Витерти ворсу - тут у значеннi: дати прочуханки, побити.
   74. Варяниця, варениця -  виготовлений  для  вареникiв,  розкачаний  на
коржик шматочок тiста, зварений без начинки разом з варениками i  разом  з
ними поданий на стiл.
   77. Пiдкоморий - дворецький, наглядач i розпорядник  при  королiвському
дворi у Польщi.
   Любистком мухи обганяв -  на  Українi  любисток  -  перше  зiлля,  яким
обкладають покiйника.
   Гайстер - айстра.
   78. Запхнули за щоку п'ятак - у статтi невiдомого автора про українськi
похороннi обряди i повiр'я  в  журналi  "Киевская  старина"  читаємо:  "Що
стосується монети, то iнколи її вкладають в рот покiйниковi за лiву  щоку,
а iнколи зав'язують в платок i кладуть  за  пазуху,  теж  з  лiвого  боку.
Вiдносно мети цього обряду я там чув (у селi Краснопiлля в десяти  верстах
вiд Коропа. - О. С.), мiж iншим вiд людини грамотної, буквальне повторення
класичного вiрування, що вона потрiбна для плати за переїзд через рiчку на
паромi" (К. с. - 1890. - Т. ЗО. - Кн. 8. - С. 332 - 333).
   79. Тогдi якийсь їх филозоп - тобто бурсак, студент вищого, останнього,
класу (з дворiчним, iнколи трирiчним строком навчання) в духовних  школах.
Iван франко до примовки "фiльозоф: обутий, а слiди босi за ним"  дає  таку
примiтку: "В давнiх школах студенти двох найвищих  клас...  Такi  фiлософи
дуже часто не кiнчали науки, пускалися на мандрiвку, робилися  дяками  або
писарями, бували iнодi душею корчемних компанiй,  якi  забавлялися  своїми
фiглями,  але  при  тiм  бували  також  предметом  насмiху  для   багатших
господарiв" (Франко. Приповiдки. - Т. 3. -  С.  250).  Образ  такого  дяка
Галушкинського, пiд явним впливом "Енеїди", та пародiю на  його  надгробне
слово дає Григорiй Квiтка-Основ'яненко в повiстi "Пан Халявський" (1840).
   80. Паллантей. - столиця царя Евандра.
   82. I всi асесорського чина -  тобто  згiдно  з  "Табелем  про  ранги",
введеного Петром I для  всiх,  хто  перебував  на  державнiй  цивiльнiй  i
воєннiй службi, чину колежського асесора. "Табель про ранги" подiляв  усiх
чиновникiв   на   чотирнадцять   класiв,   вiд   найнижчого   (колежського
регiстратора) до найвищого (у цивiльнiй службi -  канцлера,  у  воєннiй  -
генерал-фельдмаршала). Колежський асесор, рахуючи вiд найвищого, - восьмий
клас, у армiї йому вiдповiдав чин капiтана. Для  основної  маси  служилого
люду, який,  згiдно  з  положенням  того  ж  "Табеля",  починав  службу  з
найнижчого щабля, чин  колежського  асесора  був  вершиною  кар'єри.  Вище
пiднiмалися одиницi. Це були якраз тi винятки, що  пiдтверджують  правило.
Пiднявшись до восьмого класу, одержували потомствене дворянство  (було  ще
особисте дворянство).
   Драгоман - перекладач при дипломатичнiй мiсiї, посольствi.
   83. Не ворог, хто уже дублений - тобто мертвий, задубiлий.
   84 - 85. Ще один зразок макаронiчної мови на  бурсацький  лад.  Подаємо
пiдрядковий переклад промови Енея перед латинськими послами:
   Латин цар єсть невгомонний,
   А Турн найгiрший дурак.
   I навiщо воювать вам зi мною?
   Латина вважаю за слiпого,
   А вас, сенатори, без ума;
   Латину рад мир дати,
   Дозволю мертвих поховати,
   I злостi на вас нема.
   Один єсть Турн ворог мiй,
   Сам, отже, повинен воювать;
   Велить так доля, щоб Еней
   Вам був цар, Аматi зять.
   Щоб привести до кiнця вiйну,
   Ми зробим з Турном поєдинок,
   Про що всiм кров проливать?
   Чи Турн буде, чи Еней
   Латинським скiпетром управлять -

   Укажеть меч або бог.
   86. Дрансес - у Вергiлiя Драк, рутулець, вороже настроєний проти Турна.
   90. Трахон - у Вергiлiя  Гархон,  воєначальник  етруських  загонiв,  що
виступали на боцi Енея. Разом з Енеєм  пiдiйшов  на  допомогу  оточеним  у
фортецi троянцям.
   91 - 92.  У  стародавнiх  римлян  iснував  звичай  спалювати  трупи  на
вогнищi. При цьому прийнято було кидати у вогонь  рiзнi  речi,  якi  могли
згодитися небiжчиковi  у  загробному  життi.  Чим  цiннiшу  рiч  кидали  у
вогнище, тим бiльшу шану вiддавали покiйному.
   Келеп - бойова палиця з булавою  або  металевим  тягарем  якоїсь  iншої
форми.
   Трохи, тороки - ременi коло задньої луки (вигину) сiдла для закрiплення
сумок, одягу, зброї та iн.
   Волоки - мотузки чи ремiнцi, якими  зав'язують  постоли  та  обв'язують
онучi на нозi.
   93, Лаврент - мiсто в Лацiї,  столиця  царя  Латина.  Було  розташовано
серед лаврових лiсiв.
   Поспульство, поспiльство - народ.
   95.   Брехун,   юриста,   крюк,   пiдтяга   -   пiти   в    юристи    у
феодально-крiпосницькiй  Росiйськiй  iмперiї  означало  пiти,  за  виразом
самого I. Котляревського, в "п'явки людськiї". Серед  усiх  змальованих  в
"Енеїдi" суспiльних станiв не було такого, про якого б поет вiдгукувався з
таким сарказмом i гнiвом, як про юристiв. Слiд  звернути  увагу,  в  якому
ряду тут стоїть "юриста", Пiдтяга - злодiй (вiд  "тягнути",  "пiдтягати").
Пор. також строфу про "злиднiв" бiля входу до пекла (III, 47), про чиновну
братiю в  самому  пеклi  (III,  73),  характеристику  Возного  в  "Наталцi
Полтавцi" устами Миколи: "Юриста завзятий i хапун  такий,  що  iз  рiдного
батька злупить!" (дiя 2, ява 4).
   96. Дiомид - у Вергiлiя Дiомед,  уславлений  грецький  герой.  Силою  i
хоробрiстю поступався тiльки перед Ахiллом. Брав участь у Троянськiй вiйнi
на боцi грекiв. У битвi пiд Троєю поранив  богиню  Венеру  i  самого  бога
вiйни Марса. Пiсля падiння Трої оселився в Iталiї i  заснував  там  кiлька
мiст. У критичний момент вiйни з троянцями  латиняни  i  рутульцi  послали
послiв до Дiомида з проханням виступити на їхнiй сторонi. Дiомид  вiдмовив
їм i порадив шукати шляхiв до миру з Енеєм.
   97. Венул - латинянин, родом  з  грецького  мiста  Аргоса,  де  царював
Дiомид ще до того, як  вирушити  на  вiйну  проти  Трої.  Очолював  послiв
латинян до Дiомида.
   98. Коли греки здобули Трою, Еней самовiддано кинувся  рятувати  пенати
(богiв-охоронцiв домашнього вогнища)  та  свою  родину.  На  плечах  винiс
старого батька Анхiза iз палаючої  Трої,  а  потiм  разом  з  ним  поплив,
виконуючи волю богiв, до берегiв Iталiї. По дорозi в Iталiю Анхiз помер.
   100. Дошцi - панове.
   102. Землi шматок єсть не пiд нужду - тобто  дiлянка  землi,  без  якої
можна обiйтися, в якiй немає великої потреби.
   103. Шалевий пояс - пояс, вив'язаний, мов шаль, iз шерстi.
   Люстрина - дорога шовкова тканина з глянцем.
   Сап'янцi - чоботи з спецiально обробленої, високого гатунку шкiри.
   Торжок  -  мiсто,  нинi  районний  центр  Калiнiнської  областi  РРФСР.
Славилося виробництвом взуття, також золотошвейними промислами.
   Потибеньки - шкiрянi лопатi з обох бокiв  сiдла,  iнколи  з  карманами.
Звiдси пiшло прiзвище - Потебня.
   118. Коли б пан Феб од перепою Заранше в  воду  не  залiз  -  Феб,  або
Аполлон - бог сонця.
   120. Навiсна - дiвка, яку нав'язують багатьом женихам.
   122. Тут названi села, розташованi навколо Полтави.
   Iвашки - кiлометрiв вiсiм на пiвнiч вiд Полтави.
   Мильцi - пiвденна околиця Полтави.
   Пушкарiвка - село стояло теж на пiвдень вiд Полтави,  зараз  злилося  з
мiстом.
   Будища - на пiвнiч вiд Полтави є Великi i  Малi  Будища.  Спiвробiтники
Полтавського   лiтературно-меморiального   музею   Iвана    Котляревського
вважають, що згаданi саме Малi Будища - село, давнiше вiд Великих Будищ.
   Горбанiвка - село на пiвнiч вiд Полтави. Зараз злилося з мiстом.
   127. Кликнула мавку вод Ютурну - Юнона покликала нiмфу,  сестру  Турна.
Нiмфи - нижчi божества, що  жили,  за  вiруванням  стародавнiх  римлян,  у
морях, рiчках, полях,  луках,  лiсах  тощо  як  втiлення  вiдповiдних  сил
природи.
   129. Камерта вид на себе взявши - союзника Турна, одного  з  проводирiв
латинського вiйська.
   130. Розмир - тут у значеннi: перемир'я.
   Тулумнiй к битвi пiдтруняв - йдеться про рутульського вiщуна  Тулумнiя,
гарячого прихильника Турна. Щоб зiрвати перемир'я мiж воюючими сторонами i
не допустити поєдинку Енея  з  Турном,  вiн  метнув  свого  списа  в  ряди
противника i вбив одного з дев'яти синiв грека з Аркади Гiллiпа.  I  знову
розгорiвся бiй.
   132. Спотиньга - несподiвано.
   135. Япид, цилюрик лазаретний - у Вергiлiя - Япiг, троянський  вiщун  i
знахар. Щоб продовжити вiку своєму батьковi,  Iасовi,  вiн  вивчив  цiлющi
трави i глибоко опанував лiкарське мистецтво.
   Цирульник (цилюрик) - в часи I. Котляревського в росiйськiй  армiї  так
звали лiкаря. Одночасно вiн виконував також обов'язки перукаря.
   136. I шевську смолу прикладає -  у  народнiй  медицинi  шевська  смола
використовувалася для залiплювання поранених мiсць.
   137. Гарлемпськi каплi - назва походить вiд мiста Гарлема в  Голландiї.
Лiки вживалися при захворюваннi сечогiнних каналiв.
   142. Султан - оздоба у виглядi пучка  пiр'я  або  кiнського  волосу  на
головному уборi. Троянськi воїни i греки носили кiнський волос звичайно на
бойовому шоломi.
   147. Зборнi iзби - збiрнi - примiщення, в яких збирався сход.
   151. Жердка - дерев'яна палиця, горизонтально пiдвiшена до  сволокiв  у
хатi або хижцi. На жердцi вiшають одяг.
   153. Верзун - шкiряний постiл, лапоть.
   155. Такий, як був  Нечоса-князь  -  Потьомкiн  Григорiй  Олександрович
(1739   -   1791),   найвпливовiший   з   фаворитiв   Катерини   II,   був
генерал-губернатором Новоросiї, також  фактичним  повелителем  Гетьманщини
(Лiвобережної України). З полiтичних мiркувань записався в Запорiзьку Сiч,
дiставши при цьому, згiдно з козацьким звичаєм, прiзвище  Грицько  Нечеса.
Звичайно,  це  нiскiльки  не  завадило  йому   санкцiонувати   розгром   i
пограбування Сiчi вiйськами регулярної армiї 4 червня 1775 р. - через  три
роки пiсля прийняття Грицька Нечеси в сiчове товариство, - та  покласти  в
свою кишеню левову частку багатств  запорiзької  старшини.  Потьомкiн  був
високого зросту, з статною фiгурою,  смаглявим  кольором  обличчя,  чорним
довгим волоссям на  головi,  яке  звичайно  розчiсував  п'ятiрнею  (звiдси
Нечеса).
   157. Оддячивши йому сто з оком -  тобто,  вiддавши  йому  з  лихвою,  з
процентом. Око - стара мiра рiдини (приблизно 1 - 1,5 лiтра), а також ваги
(приблизно 1,2 кiлограма).
   162. "Iноси! сiлькiсь! як мовляла" - вислiв,  що  означає:  згода,  хай
буде й так! Про мене, як так, то й так!
   Метелиця - дуже давнiй народний  масовий  танець,  що  вiдтворює  ритми
зимової хуртовини. Вiдомий ряд варiантiв пiсень-примовок пiд  цей  танець.
Ось один з них, записаний за життя I. Котляревського:
   Ой надворi метелиця,
   Чому старий не жениться.
   Як же менi женитися,
   Що нiкому журитися!
   (Вестник Европы. - 1829. - N 22. - С. 153).
   164. Ти в руку не пiймав синицю_ -  _походить  вiд  народної  приказки:
"Краще синиця в руках, нiж журавель у небi".


   [1] Записки наукового товариства iм. Шевченка. - Львiв, 1905. - Т.  71.
С. 211.
   [2] Кулжинский Й. Некоторые замечания касательно  истории  й  характера
малорусской поззии /Укр. журн. - 1825., N 3 С. 186 - 187.
   [3] У посиланнях на "Енеїду" тут  i  далi  римською  цифрою  позначаємо
частину поеми, арабською - строфу.
   [4] Махновець Л. Сатира i гумор української прози XVI - XVIII ст.,  К.,
1964. - С. 391.
   [5] Махновець Л. Сатира i гумор української прози XVI - XVIII  ст.,  С.
392.
   [6] Вишенский Й. Сочинения. - М.: Л., 1955., С. 38
   [7] Махновець Л. Сатира i гумор української прози XVI - XVIII  ст.,  С.
184 - 185.
   [8] Лихачев Д.С. "Слово о полку Игореве" й культура  его  времени.  Л.,
1978., С. 62.
   [9] Лессiнг Г.Е. П'єси: Лаокоон., К. 1976., С. 305.
   [10] Франко I. Галицько-руськi народнi приповiдки., Львiв, 1901. Т. 1.,
С. XIX.
   [11] Котляревський I.П. Повне зiбр. творiв., К., 1969., С. 329.
   [12] Котляревський I.П. Повне зiбр. творiв: У 2 т., К., 1952.,  Т.  1.,
С. 359 - 360.

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT

Оцените этот текст: