Пантелеймон Кулiш. Маруся Богуславка ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Староруська поема (1620-1621) "Нет царства, которое не разорилось бы, будучи в обладании клириков". Иоанн Грозный "Ой, бородачи!.. Многому злу корень - старцы и попы!" Петр Великий ПРИСВЯТ Тобi... О! Де ж те слово гарне, чисте, Блискуче, як срiбло, розтоплене в горнилi, Щоб свiту возвiстить про свято урочисте Твоєї похвали, мiй духу свiтлокрилий? Нi, не землi, не нам тебе благословляти, Пречисту в помислах, у задумах величну! Не знаєм, як тебе, яким iм'ям назвати, На пам'ять мiж, людьми, на шану вiковiчну. Там, де, мечта душi, витають херувими, Дадуть iм'я тобi, зорi новорожденнiй... Як перло мiж перел, мiж душами святими Сiятимеш в своїй красi благословеннiй. Сiяй i проливай в серця людськi вiдраду; Нехай твою тропу, спасенну стежку знають, Нехай над свiт увесь возлюблять щиру правду, Про неї родяться, за неї помирають. А я, коли твоя божественна природа Вселилась у мiй дух i я твоїм диханнєм Повiну на серця, як райська прохолода, Як жизнi вiчний хiр, весни благоуханнє. Се не моя хвала, твоя се буде слава, Твоя се iсповiдь, твоє сердечне слово, Посланнице небес, Мадонно величава, Натхненне праведне високого й святого! ПIСНЯ ПЕРВА ДУМА ПЕРВА Музо, правди староруської вовiк жива богине, Серця чистого i розуму свободного святине! Ми покинули з тобою шлях широкий суєвiрства, Вiдцурались вiзантiйського i римського попiвства. Занедбали й тi перекази, тi споминки кривавi, Що дiди вважали за вiнець своєї честi й слави. Ми пуття собi в козацькому завзяттi не шукаєм, Щастя й долi в єзуїтському лукавствi не вбачаєм. Дай же нам, богине, тiльки щирiй правдi поклонятись I в iм'я твоє святе дiтьми терпимостi озватись. Нехай iнший хто в казки письмацькi давнi поринає, Хитромовну їх iмлу, мов чисту правду, прославляє. Ми про давнi давна без гнiву й лукавства спогадаймо, Про безладдє наших бiдолашних предкiв заспiваймо. Заспiваймо ж перш усього про попа, попiв окрасу, Дивовижу свого темного розбiйницького часу: Як вiн чесно духом бодрим проти кривди подвизався, Хоч наслiдним суєвiрством понад iншими й не знявся. * * * Був сей пiп колiна панського, з Пiдгiр'я Ярославець, А на прiзвище, по спомину й переказу, Державець ' Бо його шляхетнi предки за велику мали славу, Що з давен давнезних заслужили в короля державу. I було незгiрш панам Державцям на Пiдгiр'ї жити, Поки в Русь не поналазили гадюки єзуїти. Був Державець русин з огняною щирою душею: Не поладив вiн з тiєю злою, в'їдливою тлею. Кинув на поталу єзуїтам рiд свiй i родину, Заволiкся пiшки на козацьку вольну Україну. Не злякавсь шляхiв татарських i пустинь тих українських, Рятував i серце, й розум од пiдходiв єзуїтських. Волив лучче всяку нужду i тяжку бiду приймати, Нiж з ляхами по науцi єзуїтськiй панувати, З русинiв ляхву та недоляшкiв штучно виробляти, Правду-матiр, честь, i волю, й душу Риму продавати. Приблудивсь до рiчки Росi єзуїтський ненавидник, Пiдступної проповiдi польсько-римської противник. Приблудивсь до узграничного мiстечка Богуслава 2, Де козак не знав i не питав, чия воно держава. Уродливий, молодий, моторний, хоч i небагатий, Приймаком пристав до вдовиної нужденної хати. Ущасливив бiдолашну вбогу вдiвоньку козачку, Як поняв у неї безприданку дочку-одиначку. Жили-пробували у старiй оселi хоч не вельми пишно, Та хвалити Бога i Святу Покрову 3 що було затишно. ДУМА ДРУГА Уподобали на нашому Пороссi Ярославля, З-над Днiстра, iз руського Пiдгiр'я шляхтича Державця. Був-бо вiн мистець великий по верхах з книжок читати, Алiлую, кондаки, iрмоси й тропарi спiвати, I пани його й усi мiщане вельми полюбили, Напiдпитку й по тверезу одинаково хвалили, Що попа, приблудного волоха 4, в хибах поправляє, I дяка гучним Апостолом за пояс затикає. I зiбралась у них у недiлю рано чорна рада, 5 Врадила на чорнiй радi однословно вся громада: Iз нетяг зiбрать по денежцi, а з дукiв - по пiвкопи, I тим скарбом висвятить його в Печерському 6 на попи. А волошина-приблуду з Богуславщини прогнати, Бо не вмiв старий гаразд нi служби править, нi спiвати. Вихваляло все Поросся нового попа - й миряне, I пани, i крамарi, i всi цеховики-мiщане. "Хоч у нас, - мовляли, - церква шатами не знакомита, Да поповим розумом, мов золотом, кругом окрита". Тiльки козакам Державець був не так-то до вподоби: Бо не мав до них прихильностi, поваги, нi шаноби. На бенкети сутi в куренi до них не поспiшався, Горiлок їх добрих i медiв п'яних немов цурався. А найбiльше тим козацтву пiп сей був не до любовi, Що казав, як думав, щиру правду козаковi. Вiн картав у церквi козакiв докiрними словами, Соромив їх дукiв хижими, кривавими дiлами. I полковника козацького, й обозного 7, й гетьмана 8 Поважав не вельми бiльш, як нехриста i бусурмана. "Бо вони, - рече, - Днiпром на море випливали, Та й купецьким суднам християнським пiльги не давали; Християн-купцiв, як i невiрних туркiв, плiндрували, А награбивши турецького немов добра, гуляли. В погулянках славились морським походом та хвалились, Що за вiру б то благочестиву християнську бились. I п'яне кобзарство, шинкове нищунство, пiдкупляли, Щоб у кобзу про лицарство їх розбiйницьке бряжчали. А пропившись I, мов крем'ях той, оббившись, Свою рiдну Україну плiндрували, Милосердного грiхами прогнiвляли; Божий бич, татар, на села накликали, Много християнських душ занапащали"... На попа за се козацтво нарiкало, I на часточку йому не подавало; По чужих церквах акафiсти наймало, Рокiвщиною його нiже не обмисляло. Не пiзнав розкошiв богуславський чесний пiп-тiмаха, На попiвствi жив мов гречкосiй-доматор сiромаха. Проста хата в нього сяла тiльки гарними богами, Та пахущими на божниках квiтками й рушниками, Та хорошою, як Божий рай, вродливою дочкою, Що всiм брала очi дивною якоюсь красотою. Байдуже було старому про багатство: "Не вiд сього, - рече, - миру наше царство"... I на те з старою не вважали, Що попи їх iз попадями минали, Iнде попасу веселого собi шукали, Вiд убогої гостини потай утiкали. Один тiльки й пан прихильний обiбрався, Товстогубим мiж козаками звався. Не любив також i сей бенкетувати, А любив з попом у Бiблiї 9 читати. До попа частенько став сей пан ходити, I без чарки про спасенне говорити. Хто казав: любив вiн попадю старую, Хто казав: ще й бiльш попiвну молодую. Замолоду вiн якось не оженився, I в лiта, ляхи мовляли, panski вбився: Дак лизав старий до молодої губки, Буркотав, як сивий голуб до голубки. ДУМА ТРЕТЯ I "I не кажи менi, I не турчи менi: Не хочу слухать-знати, Щоб за нелюбого Да товстогубого Марусеньку вiддати". - II "I не проси мене, I не гризи мене: Шкода про се й казати, Щоб iз злиденником Та безземельником Марусеньку звiнчати. III I батько, й дiд його, I рiд, i плiд його Се все було ледащо: Бо козакуючи, Статки гайнуючи, Позводились нiнащо". Так старенький iз старою День у день сварився, А козак iз їх дочкою Тайкома любився. Була гарна вбога панна, Краля-королиця: Як ясна зоря, рум'яна, Як снiг, бiлолиця. Народила мати доню - Мов намалювала; Надала їй щастє-долю, Щоб бiди не знала. А бiда не за горами, Ходить промiж нами... Очi з чорними бровами Миготять сльозами. Миготять, мов блискавицi, З-пiд густої тучi, Як стоїть коло криницi, Свою долю ждучи. "Не ходи вже, доле й воле, Вранцi до криницi: Продають мене за поле, За важкi червiнцi". - "Нi, покiль на небi зорi Мiсяця стрiчають, Покiль на безкраїм морi З вiтром хвилi грають, Товстогубу не придбати Чорних брiв дiвочих! Завтра будемо єднати Козакiв охочих, I полинемо з вiтрами На безкрає море, I поробимось панами, I забудем горе. Побудуєм собi пишнi Хати на помостi, I вчащатимуть велишнi До нас дуки в гостi. Оксамити, златоглави Будемо носити, Килимами крити лави, Меди-вина пити. Бо мене старшим обрали Над всiма старими, Щоб на море я човнами Вилiтав, мов крильми. А у мене - як заграє Моречко з вiтрами, Менi духа пiдiймає Вгору, мов руками. Грають, грають-примовляють Кобзарi великi: Будуть грати-примовляти По всi вiчнi вiки. О, се дивна кобза - море! Дивнi в кобзи й струни! Як заграє, вiдчиняє Предковiчнi труни. I виходить з них лицарство, Що на морi билось, Бiльшою, нiж пишне панство, Славою покрилось. I я, Маню, буду славен Промiж лицарями, Промiж дуками-панами, Промiж кобзарями. Будуть Левка Кочубея По Вкраїнi знати, I пiд струни про Мурея, Що вiн бив, спiвати 10. Будуть Левка Кочубея Знати й за морями, Споминати, мов Енея 11, Перед королями. Бо Левко твiй до султана Знайде шлях-дорогу I всю шатами зодягне Україну вбогу. Бо Левко твiй бесурмена Сплiндрує-зруйнує I самого королевi В'язнем подарує". ДУМА ЧЕТВЕРТА I весела, i щаслива Мрiями коханка, I яснiша уродлива Весняного ранка. Як на свiтi любо жити, Милого любити, З його мислями навiки Душу й серце злити! "Чи ти чуєш, паньматусю, Що Левко говорить? До твоєї вiн Марусi Мов у дзвона дзвонить. Каже милий, є десь море, Гонище безкрає, Що, мов житом добре поле, Золотом сiяє. Каже милий, що здобуде Здобич нам велику; Златоглав носити буде, Покiль його й вiку. Каже милий, що ми будем Жити-панувати, I величнi з нами дуки Знай бенкетувати". - "Моє щастє, моя доня, Радуюсь вiд серця, Що менi на старiсть доля Молода всмiхнеться. Буде мати в вас сидiти Хоч коло порогу Та на вас обох гледiти, Дякуючи Богу. Буде хоч щодня помости Шарувати-мити, Аби в панськiй високостi З вами й їй пожити". - "Нi, до тебе ще й над нього, Мамо, прихилюся, Що з козаченьком ззирнуся, До тебе всмiхнуся. Будеш павою, матусю, В парчах походжати I в шовки свою Марусю, В жемчуги вбирати". ДУМА П'ЯТА Старосвiтська кров козацька В ветхих жилах врала: Попадя поклони клала, Всiх святих благала: Козаковi помагати Турка воювати, Кораблi його проклятi На пожар пускати. "Ти ж, владичице небесна, - Слiзно промовляла, - Що на полi i на морi Нашим помагала! Покривай твоїм покровом Байдаки козацькi, Розбивай небесним громом Судна бусурманськi, А з них зброю, срiбнi кубки, Сукна, златоглави Козакам подай у руки Для своєї слави!" Старосвiтська кров шляхетська В ветхих жилах врала, I в попа противнi думки З серця викликала. Бо не з шаблi, з плуга жити Його предки вчили, Рiдну землю боронити Щоснаги, щосили. За козацтво вiн частенько З жiнкою сварився, А погримавши, журився Та богам молився. Вiд сладчайшого Iсуса До Кузьми святого З-пiд його густого вуса Буркотiло слово. Звав i вiн богiв iз неба Против азiатства, Та цурався, мов Ереба 12, Бурлiїв-козацтва. На коханнє ж залицяннє, На слова Левковi Дав iз жiнкою в розмовi Присуд козаковi: I "I не турбуй мене, I не дратуй мене Ти мрiями своїми! Сi безземельники - Чорти-пекельники; Пропадемо ми з ними. II З моря вертаються, Знов пропиваються, Знов ходять без сорочки. Хай їх цураються, З ними не знаються Отецькi чеснi дочки. III Бо за п'янюгами Та волоцюгами Орда сюди вганяє, I не одно у нас (Скажемо в добрий час) Село вiд них палає". "Я довiдався, чого се, Козаки охочi Пропивають у шинкарки Нащадки жiночi, I дзижчать, мов злющi оси, I гудуть шершнями, Будять нас посеред ночi Гуком та пiснями. Знай, моя голубко, лихо Та й велике сталось: На Цоцорi безголов'є и Над панами склалось. Кликав пан гетьман коронний За Днiстро й охочих, - Обiзвалась купа сивих Та пiдпарубочих; А середнi загукали, Мов базар жiноцький: "Нехай знає-пам'ятає Ясний пан Жовковський 14 Як пани нам на Вiльшанцi Леєстри писали 15, Козакiв старих до плуга, До коси вертали"... "Як же, злющi, одiбрали Iз Цоцори вiстi, Миттю до коша зiбрали Тисячу i двiстi". - "Якi ж вiстi, мiй панотче"? - "Дикi, жено мила! Розметала нас, мов клоччє, Бесурменська сила. Стяте голову з гетьмана Великорозумну, Що всю Русь обороняла Та й Ляхву безумну. Стято й подано гостинця У Стамбул страшного, I висить вона в воротях У царя гнiвного". - "Ох, мiй Боже"! - "Не лякайся: Се не все ще горе, А ось лихо, що зiбрались Козаки на море! Будуть море плiндрувати, Пити да гуляти, А нас клятi азiати У полон займати. Будуть пити, в кобзи грати, Здобич прославляти, А ми - той Стамбул завзятий Бранцями сповняти! Вирвавсь я iз рук єхидних, В хижих єзуїтiв, Та й попавсь в кривавi лапи Наших людоїдiв. Як тi душi погубляють, Так сi людське тiло, Та ще й дякуй, мов за добре, За спасенне дiло! Подивись, он над ворiтьми Значка-комишина: Се заслужена попiвська Плата-рокiвщина. Повтикають комишини, Ратища по дворах Та й шукають на горiлку Жита по коморах. Човнове се в них зоветься... Хто не йде на море, Приймай мовчки вiд гультяйства I наругу, й горе! Ой ви, праведники Божi! Де ж шукати правди? Всюди кривда, лжа, тiснота, Всюди повно зради". I оглянув пiп, зiтхнувши, Божники з богами: Мрiють мовчки чудотворцi Попiд рушниками. "Знаєш що, моя Палазю? Тяжко нам тут жити, Харцизякам, мов болячцi, Без пуття годити. Є Москва, народ заможний, Кажуть, i правдивий... Править нею цар побожний I благочестивий. Haшi предки проти хана Їй допомагали, Козаки ж царю з ляхами Тяжко допiкали. Чув я, в Києвi говiвши, Дехто з України До Москви втiкати хоче При лихiй годинi. Бо докучили вже нашим Ницi єзуїти, А до гурту їх пристали Ще й вовки-унiти. Хоч i топлять запорожцi Клятих супостатiв, Та аби в них по коморах Скринi жакувати. Хочуть нашi займанщини У царя просити, Щоб козацтва й жидовини В села не впустити [a]. Позбуваймо всю скотину I стару хатину, Та втiкаймо, покiль цiлi, У царську країну, Бо я бачу, не бувати Правдi тут мiж. нами, Покiль буде панувати Жидова з ляхами. А козацтво, хоч з ордою Б'ється i воює, Її оком позирає, Її серцем чує. Як дознавсь я про Цоцору, Сон менi приснився: Що Днiпро пiд зимню пору Широко розлився. Ох, розлився не водою, Кров'ю вiн людською, I козацтво наше плавле По кровi з ордою. О святiї чудотворцi! Умолiте Бога, Щоб ся кров не покропила Нашого порога". ДУМА ШОСТА Не вернувсь Левко з човнами На лиман iз моря, А вже люде дознавали На Вкраїнi горя. Вже кругом палають села, Гонять скот, отари... Людський плач i голосiннє - Пiд самiї хмари. Кинувсь пiп з дяком у церкву, Слiзно Бога просять, А пiддячi не спiвають, Голосно голосять. Зачинивсь Господь на небi З усiма святими: Мабуть, люде прогнiвили Вчинками лихими. Налетiла з Криму буря На село щасливе: Гумна палять, хати граблять, Ясирять, що живе. I по-нашому говорять, Хвалячи Аллаха, Що ясир сей їм дарує Лицар-сiромаха[b]. "Не схотiв, - мовляють, - з панством Вийти на Цоцору, А метнувся на купецтво Проти договору. I Аллах, защитник правди, Покарав невiрних: Оддав їх новi осади В руки правовiрних. I Аллах, гонитель зради, Подав з неба голос: Попалив огнем осади Ще й на нивах колос. I Аллах, помститель кривди, Простер з неба руку, I пiйшли гуртом єхиди У ясирну муку. Через лютих людоморiв I благих карає: На Цонорi, мов на морi, Хляби одверзає. Позирнувши в тi безоднi, Слiпнуть вашi очi, Обiймає i хоробрих Пополох жiночий. I Зулуш, кому в лицарствi Рiвного немає, Головою наше царство, Порту 17 прославляє..." [c] ДУМА СЬОМА I I чує се немов крiзь сон старенька, I трусяться у неї руки й ноги. Тремтить, як лист, Маруся молоденька, Поблiдли щоки й губи у небоги. "Аллах! Велик єси в твоїй щедротi, - Промовив бородатий татарюга, - Тепер ходитиму я ввесь у злотi: Се падишаху Роксолана друга 18, Гаремне божество, вiдрада у турботi". II Спасибi, кобзарi, вам за спiваннє Про дивну красоту, якої звiку, Мовляли, бачити i без коханнє Не снилось-бо й ввi снi ще чоловiку! Я серцем вiщим чув, що тiльки в нашiй Спiвочiй серед слiз гiрких пустинi Так народиться, чого ще очi Людськi не бачили на Українi. I серце привело мене д' оселi очей. III Попаде! З радощiв тобi признаюсь" Що я - твiй брат Iвась. Мене вхопили Сiчовики в ясир, i я збираюсь Давно побачить сей куточок милий, Сю старосвiтську низькорослу хату, Де ти мене, маленького, учила, Як слухать матерi, коритись тату, Де мати няньчила мене, пестила, I спатки на руках односила в кiмнату". - IV "Iвасю! Братику!.. Про що ж лякаєш Словами нас ти хижими й звичаєм? Хiба ж не бачиш лиха i не знаєш, Що й так уже душi в собi не маєш? О! Як же се Господь iз рук поганських Тебе ослобонив? А ненька з горя..." - "Поганських, навiсна? Нi, з християнських! Бо не орда була то iз-над моря Набiгла, а свої у башликах татарських". - "Як? Що?.. Кажи-бо! Я мов зо сну чую",- "Кажу тобi, попаде; повбиралось Татарами козацтво. Гната Шую Я й знав: бо вже не раз менi траплялось Сидiти в нього на конi i в поле З ним iз села летiть по-запорозьки, "Гала! Гала!" - кричать, а я, на горе Нещаснiй матерi, прибiг i "коськи" Прошусь. Вiн i продав мене в ясир за море". - VI "Як! Що ти кажеш? Вiн? Та вiн же в ченцi Збирався цiлий вiк!" - "Воно й не шкодить, Як битi талярi бряжчать в кишеньцi: Такий-то й монастир скорiш знаходить". - "Так ти оце з неволi вже втiкаєш"? - "Нi, там-то й воля: там моя домiвка." - "О, що ти кажеш! Нащо нас лякаєш? Хiба ж бо з турчином, з ордою накладаєш?!" - VII "Не накладаю, нi! Бо я мiж ними Немов на свiт удруге народився I думками про божество святими, I правдою без хиби просвiтився. Аллах один; нема у нього роду. Всесилен вiн, не требує пiдмоги; Цурається мерзенного народу, Що оббиває у царiв пороги I вносить прах земний в небеснiї чертоги". - VIII "Коли ти думками святими справдi Там просвiтивсь, то дай же нам зашиту Вiд татарви у нашiй рiднiй хатi, Щоб не сплiндровано нас, не побито". - "О, нi! Нехай джавур горить-палає Iз iдольством своїм гидким, мiзерним; Нехай огонь зрадливих пожирає, Що роблять кривди праведним, спасенним I правовiрникам серця возвеселяє"! - IX "Мiй братику!.." - "Попаде! Нас навiки Роздiлено з тобою. Ся хатина Менi сестра й рiдня; а ви, калiки Умом, чужi менi, немов скотина". - "Так хоч хатину пощади святую, Де вмерла мати, по тобi журившись"! - "Нi, я по-свойому її вшаную: Мов дух, перед Аллахом засвiтившись, Нехай перелетить в обитель неземную! Х Там сльози матерi, як Божi зорi, Засяють у мене перед очима, Як серцем потону в блаженствi, в морi Серед утiх, достойних серафима. А на землi - земне... Моя царице! Сiдай зо мною на коня-бахмата, Полинемо в Стамбул удвох, як птиця. Нехай горить стара, мiзерна хата: Ти матимеш таке, про що тобi й не сниться". XI У попадi в очу позеленiло... Дочка, татарин, божники з богами, Усе пiшло кругом i зашумiло, Мов гай густий пiд бурею-вiтрами... Кудись вона бiжить чи завiрюха Її на дикi крила пiдхопила I мчить крiзь полом'є та дим, i духа У грудях бiдолашних захопило I серце, й пам'ять, мов у морi, потопило. ПIСНЯ ДРУГА ДУМА ПЕРВА Смерте, бабо-сповитухо, Лiкарю людський останнiй! Ти одна нам гоїш духа В нашiй долi безталаннiй. Утомившись закривати В Богуславi людям очi, Димом сховища сповняти I душити крик жiночий. Понагачувала трупу Повнi сiни коло хати Та й пiйшла живого лупу * В дикiм полi доглядати. I забула про едину Непридушену людину, Мов у полi на роздоллi Про нескошену билину. Не билина в чистiм полi З-пiд коси твоєї встала: Сирота стара в недолi Пам'ять-розум утеряла. Пiдвелась i по пустинi Диким поглядом блукала... Опинившись на могилi, Серед степу промовляла: "Де се я, i що се з нами Сталось-приключилось? Нi свiтлицi, нi кiмнати... Се менi приснилось. Се я сплю... О, як же серце Тяжко замирає!.. Степ, могила... i криваве Сонечко сiдає. У димах сiдає сонце Чи в кров поринає? Вiтер з полом'єм по полю, Мов по морю, грає. Нi села кругом, нi духа... Скрiзь галки лiтають, I собаки, мов на звiра, Скиглять-завивають. Що ж се за пожежа сталась Серед України? Потонуло все, почезло... Нiгде нi хатини! О, невже б то се татаре Наших позаймали, Села й ниви попаливши, У полон погнали? Нi! Пiд дзвоном королiвським Сплю я на могилi... Чи то ж люде, як горiли, В дзвона б не дзвонили? Задзвоню, чи не прокинусь..." - Встала й задзвонила. Затремтiло ветхе тiло; Серденько занило. I озвалося до дзвона Скигленнє собаче, - Мов душа в пекельних муках Пiд землею плаче... О, мовчи, страшенний дзвоне! Збудиш хирне серце... Як проснеться-стрепенеться, Кров'ю розiллється. Я забула, як заснула, Чим була, живучи... Темна темрява бгорнула Мiзок мiй болючий. Нiби я когось любила, Гарна, молоденька; Нiби нас благословила, Радуючись, ненька. Чи дочка була се в мене, Чи се я, Маруся? По кому се я так плачу, По кому журюся? А, згадала!... Я з'єднала Доню за султана, За всесвiтнього гетьмана, Злющого тирана. Таж вiн хлепче кров людськую, Мов собака воду, - I за потвар сю лихую Видать пишну вроду! За нелюба-товстогуба Утопить дитину, Що робила Божим раєм Нам стару хатину! Мов за змiя-людожера Дочок оддавали 19, Що ченцi там у печерах Страшно змалювали... От чого я так журюся, Чого ревно плачу, Мов береза, слiзьми ллюся, Свiтонька не бачу. От чого я так журюся, Аж у землю б'юся... Полечу до неї в пекло Та хоч подивлюся! О, коли б її побачить, Глянути й умерти! Викупила б та хвилина Муки жизнi й смерти... Я знайду в турецьку вiру Кучман, шлях Татарський 20: Як везли, вона все дерла Подарунки панськi, - Подарунки тi кривавi, Що татарин клятий Заслiпив голубцi очi, Щоб її пiймати. Вiн кармазин златоглавий, Гаптуваннєм шитий, Розiслав у нас по лавi, Щоб її зловити. Загорiлась тогдi церква, Дзвони задзвонили, Китайки да блаватаси Всю свiтлицю вкрили. Дери, доню, ту огиду, Парчi й оксамити Да по Кучману розкидуй Неньцi для примiти. Буду в руки златоглави Проклятi хапати I знаки твої кривавi Слiзьми обливати. А пожар собi пiд ноги Слати-пiдгортати, В золотi твої чертоги Путь гiрку верстати. Бачу, як вони зiяють. Вирлами дракона, На Вкраїну позирають, Мов безодня чорна, Не боюсь вас, клятi вирла, Кров'яна пучино! Нам поможе Божа сила Проти них, дитино. Вже вона менi стихенька Свiтить свiчку-зорю I веде мене ясненька На страшну Цоцору. Там, я чула, пан Жовковський Згинув од шаблюки, I досталось його тiло Татарюзi в руки. А велика головище Котиться по полю... Я пiймаю та й сховаю Диво пiд полою. За се диво буду пиво, Меди-вина пити, В златоглавах да в блаватах Павою ходити. Бо повiсить цар-невiра Диво те пiд зорi, Щоб i Польща, й Україна Потонули в горi. Прикує його невiра, Ланцюгом узявши, Щоб його проклята вiра Побивала наших. "Хто менi, - рече, - те диво Знайде на Цоцорi, Той у мене засiяє Високо, як зорi. Буде первим чоловiком По царi-султанi I блищатиме, як сонце, В золотiм жупанi"... Ой чого ж се побiлiла, Чорная долина? Бо вся Польща обомлiла I вся Україна. Побiлiла ти, долино, Панським бiлим трупом: Збагатила вражу силу Жакуваннєм-лупом. Побiлiла трупом панським Поруч iз козацьким, I вквiтчався труп не маком, Порубом лицарським. Я по мертвих не ридаю. Голошу-спiваю, З сiроманцями-вовками Квилю-проквиляю. Годi, вовцi-сiроманцi, Труп лицарський рвати: Я живе вам кину серце, Бiдолашна мати. Ухопiте, розiрвiте, Бо воно голосить, I в глухих богiв рятунку Вiд ординця просить. Погорiли всi свiтлицi I церкви з богами, Залягло пiд попелами Поле облогами. Сiймо-сiймо здуру сльози По степу-облозi: Анi правди, нi вiдради, Нi надiї в Бозi". Не мара вночi блукає, Щоб людей лякати: За дочкою уганяє Божевiльна мати. То ридає, то спiває, То з печалi рветься, То на Бога нарiкає, В землю грудьми б'ється. I, не знаючи дороги, До Днiстра простує... Мов крилатi в неї ноги, Пузирiв не чує. Старосвiтська кров козацька В ветхих жилах врала; В тiлi мученiм юнацька Сила воскресала. Ясувала бiдна мати Бiдної Марусi - Дух потужний i завзятий Нужденної Русi. I мов давнього варязтва, Невгавуща сила, Мов скажений дух козацтва, Бурею летiла. Довгий, мов бунчук гетьманський, Волос розвивався; Сам собою шлях татарський Їй пiд ноги слався. ДУМА ДРУГА I О Днiстре, знаний промiж лицарями, Порогу руської землi кривавий! Колись давно ми з Струсями-братами 21 Поза тобою здобували слави: Волощину 22, мов щит, iз рук турецьких Ми довго рвали вкупi з поляками, За приводом Серп'яг 23 та Вишневеньких 24 Блукали в полi вовчими слiдами, Шуганнєм по свiтах рiвнялись iз орлами. II Тепер ти, Днiстре, став гнилим потоком Гидоти всякої, що назбиралась У посварках Заходу iз Востоком, I лютостю обох їх провонялась. О Музо! Одверни вiд неї очi: Нехай ляхи гризуться з русинами, Втiкай iз їх кубла голодна й боса, Як бiгла бiдна мати манiвцями, Обдерта по тернах, блiда, простоволоса. III Обдерта по тернах... Зима упала На голову злиденнiй за годину. Тепер її й Маруся б не впiзнала, Коли б вернулась звiдти на Вкраїну, Де "чотирма концями свiту" править Той цар, що величають тiнню Бога, Той, що й Москву, й ляхву, i нiмця давить, I Риму гордого втирає рога, Дарма, що королi там товпляться в порога. IV О серце матiрне! Ти б не злякалось I Люцифера у його потузi, Бо в тебе вже нiчого не зiсталось, Нiчого у твоїй важеннiй тузi... Дивується волошин, стрiвши бабу, Як се Днiстро перебрела старенькаї I, смiючись, говорить, буркулабу *: "Води їй по колiно: бо п'яненька, Дарма, що зморщилась i зсохлась, як опенька." - V "Не смiйся, - каже той, перехрестившись, - Се вiдьма з Лисої гори 26 втiкає. Мов середа на п'ятницю скривившись, Дивись, як сльози кулаком втирає. Не зупиняй, нехай її лукавий Несе вiд нас на Буджаки татарськi. Там Кантемир, мовляли. Мiч Кривавий 27 Прости нас, Господи, пророк султанський, Сю вiдьму верне знов до чортової лави." VI Глузує буркулаб. Вертавсь додому Зi Львова саме, вiд попiв побожних. Подав на шату Юровi Святому 28 Срiбла вiд землякiв, бояр вельможних; Так мислi вже благочестивi в нього На язицi веселому вертiлись I гладив живота свого товстого, Жартуючи з очей, що не дивились На Божий свiт од слiз i в чорну землю врились. VII Не дивляться на Божий свiт, а знають, Як манiвцями втрапить до Царграда 29, Звiдкiль їм зорi-оченята сяють Iз обмурованого мiцно саду. Високий мур! Вона про нього чула... Хто не чував про нього на Вкраїнi? Страшнi будинки клятого Стамбула Ввижались матерi й малiй дитинi. Кобзарська пам'ять їх i досi не забула. VIII Коли б добитись їй туди живою, Вона б зумiла крiзь той мур пробитись... Вона б його розбила головою Жовковського, - аби їй подивитись, Аби заглянути в тi очi-зорi I, не спитавши нi про що, втонути У несказанному блаженствi-морi, I до страшного суду 30 так заснути, I про все горенько, про всю бiду забути. IХ "Ось-ось вона! Ось, котиться по полю Розумна голова, що рятувала Всю Польщу й Русь! Я пiд полою Її сховаю, i, як розбивала Вона страшного ката-супостата, Так розiб'ю той мур страшенний нею" О доню, утiкай сюди вiд ката; Сховайся пiд намiткою моєю, - Я в Київ проведу тебе попiд землею., X Святi ченцi там ходи покопали Аж до самiсiнького Русалима 31, Щоб люде вiд невiр туди втiкали, Ховались iз добутками своїми. Там на Великдень 32 стиха дзвони дзвонять, I люде гомонять, i щось спiває. Нема на свiтi людям оборони, - Сира земля їх од бiди ховає, I суду Божого страшного дожидає. XI Як тато вернеться з Москви, ми будем В московськiй займанщинi тихо жити I горюваннєчко своє забудем... О, якби тiльки до тебе добiгти!... Вже недалечке. Ось бiлiють мури, По мурах кров гаряча червонiє... Сади кругом у воду потонули... О, визирни ж iз них, моя надiє! Се ж iз твоїх садiв так любо вiтер вiє!.. ХII Чого ж ти, земле, так заколихалась? Чого ти, небо, зразу почорнiло?.. Iмла перед очима розiслалась, I серце, мов той камiнь, занiмiло... Хитається земля... Iде кругом... Не встою". Де ж мури пiд садами поховались? Се я крiзь землю йду... О доню, доню!" I падає, i по землi послались Тi патли сивi, що вiдьомськими здавались. ДУМА ТРЕТЯ I "Аллах! - рече над нею татарюга, Високий, огрядний i бородатий, - Се милосердiю твойму наруга, Щоб людям без войни так погибати. Ахмете! Подивись, яке обдерте I закривавлене стареньке тiло. Мабуть же не з добра, а з страху смертi, Воно через степи й терни летiло. Так поховать його спасенне буде дiло. II Махай до юрту, бравий мiй козаче, Звели сюди приїхати гарбою: Бо он, дивись, вже чорний ворон кряче Над бiлою старою головою. Нам сто тринадцять раз повелiває Святий Коран 33 на вбогих i нещасних Дивитись так, як з неба позирає Аллах на нас, козявок бiдолашних, I милосердiя єлей в серця вливає". III Помчавсь Ахмет i курявою вкрився, Зсiв iз коня татарин бородатий I вухом странницi до серця нахилився... "Нi, ще злиденної своєї хати Душа не кинула!.." I здобуває Бальзам з сакiв ловецьких i тростинку В смажнi i мертвi вже уста вправляв, I стиха влив лiкарства капелинку. "Благословен Аллах однинi i довiку"! IV Сим словом iскру жизнi вiн вiтає. Стара прокинулась i гострим зглядом У вiчi, мов ножем, йому штирхає. Морщини, мов гадюки, в'ються адом. "Де, коршаку, ти дiв мою голубку?" - Промовила, i знов погасли очi. Татарин, iз сакiв доставши губку, Холодною водою з дзбанка мочить I, витерши їй вид, ознаки жизнi сочить. V "О, знаю, знаю! - каже стиха. - Шкода, Що я збудив тебе! Нехай би згасла Остання iскорка... Про що природа Знов улила у твiй каганчик масла? Я бачу образ матерi моєї... Так на землi без пам'ятi лежала, Як вирвано дитину з рук у неї, А ваша хата полом'єм палала I навкруги земля, мов пекло, гоготала." VI Скрипить гарба в степу... Ахмет вернувся, I милосердний батько сина посилає, Щоб сiна де на добрий в'юк здобувся. З ним лойтрака вiн гарно вистилає; Кладуть стару на сiно i тихенько Везуть у балище на водопiйло. Спускалося вже сонечко низенько, Промiннєм степ червоним золотило, I, мов дрiмаючи, на небеса гледiло. VII Над водопiйлом в балищi кочують Татаре з кiньми, з вiвцями й волами... Кругом їх юрта, по горбах чатують Їх сторожi з луками й сайдаками. Земля чужа та длань мiцна Аллаха Незримо скрiзь простерта над хоробрим. Не вiдає жiночого вiн страха; З своїм мечем, кинджалом, луком добрим Лякає ворога, мов степового птаха. VIII Втiкай, волошине, важкий, бокатий, Iз займища свого на тихих водах Од степової на колесах хати: Се попасається орда на переходах! Ввесь тук твоїх долин i згiр'я злачнi Оддав Аллах пiд табуни татарам... А ви, купцi, джавури необачнi, Платiть за чату добре яничарам, Щоб не згубити вам лiчби своїм товарам! IХ Дурних невiр за їх грiхи великi, За iдольство їх i обман народу Вiддав Аллах своїм синам навiки З восходу сонця до його заходу. I повелiв їх землю назирати З її добутками i всiм багатством, Як назирає з хмар орел крилатий Дрiбне, дурне i полохливе птаство, Щоб животворний тук з їх займанщини ссати. Х Так сина сей самарянин 34 навчає, Бистрого, як легка стрiла, Ахмета, I милосерде вiн, i злiсть являє В iм'я свого пророка Магомета. Сусiд страшний для Польщi й України! Бог та пророк; не хоче бiльш вiн знати Нiякої священної доктрини... Свiт, правда, честь - оце його догмати: Свiт у Коранi, честь i правда у булатi. XI "Мечем Кривавим я зовусь, мiй сину, В iм'я Того, хто милосерд без мiри, Хто заповiдав нам мету єдину - Всю землю покорити правiй вiрi. Тяжкi грiхи впинили предкiв наших Од наступу на землi християнськi: За брехнi наших гетьманiв найстарших Аллах вернув їх пiд царiв поганських, I, мов об скелю, ми б'ємось об мури лядськi. XII Колись давно, мiй сину, на Заходi, Де небо нахилилось над землею, I море-океан гуляє на свободi, Облiгши свiт безоднею своєю, - Ми всi царства були завоювали, Розкiшне Бiле море*, мов руками, З Заходу i Востоку обiймали, Пiд гордий Рим ходили байдаками, Iз пишних базилик престоли срiбнi брали. XIII Тепер у тих царствах сидять погане, I королi їх лижуть папi ноги, А правовiрнi нашi мусульмане I вiд козацтва дознають тривоги. Но прийде час, що, мов на морi хвилi, Ми встанемо страшнi перед джавуром. Не обороняться поганцi нечестивi Нi шаблею, нi порохом, нi муром... На пожарищi в них ми станемо авулом. XIV Осман 35, високий учень мiй в лицарствi, В кого я душу влив полом'яную, Тепер сидить, як божество, на царствi I наготовив їм войну страшную. Про се ж то ми й рушаєм до Дунаю... Я матiр повезу до роду в гостi, А ти з Добруджi 36 та з лiсного краю Отабориш воювникiв при мостi. Сю працю я тобi з братами поручаю. XV Вже наш ясир дiйшов до Цареграда, А всi добутки, певно, за Дунаєм... Жде вiд Османа щедра нас награда, Та й по базарах грошей назбираєм... Простуй, Ахмете, в юрт, щоб зараз мати Вiдхаяла сю бiдолашну жiнку, А я проїду повiз нашi чати, I буду в юртi за малу хвилинку. Всiх мурз iз їх кошiв вечеряти позвати. XVI Сьогоднi по вечерi буде рада Про все, як нам дорогу сю верстати. Кликни по чабану до нас iз стада... Та щоб вiдхаяла сю бабу мати. Нам сто й тринадцять раз повелiває Святий Коран на вбогих i нещасних Дивитись так, як з неба позирає Аллах на нас, козявок бiдолашних: Вiн милосердiєм нам душу надихає". ПIСНЯ ТРЕТЯ ДУМА ПЕРВА Над степами сонце сяє, Вiтер подихає, Подихає, мов у кобзу Тихострунну грає. Поначiплювано густо Струни золотiї На степи, балки з рiчками, Байраки крутiї. Сяє сонце, вiтер вiє, Тирсу нахиляє, До струни струна на кобзi Стиха промовляє. Бачиш оком, чуєш ухом, Серцем розумiєш, А сказати-заспiвати Голосно не вмiєш. Несказанно, невимовне Кобза промовляє, I святими почуттями Серце надихає, I возносить серце вгору Вiд земного лона, Мов крилатi духи-конi Бога Аполлона 37 Щоб споглянуло з-пiд неба На се жизнi море, Де, мов хвиля гонить хвилю, Вiра вiру боре; I широкої набралось Правди та свободи, Що насильство витiсняє З людської природи; I поезiї спасенним Надихом сповнилось, До всiх вiр i всiх язикiв Рiвно прихилилось. I поезiї, й братерства Праведним натхненнєм До всiх кротких духом кротким I благоволеннєм. ДУМА ДРУГА Рушив табiр, i в концертi Скрип колiс гарбових Злився з копотом i ржаннєм Коней табунових I, мов стадо голубине Замигтiло крильми, Крутять в полi веремiя Делiбашi кiньми. Кругом табору танцюють Той танець татарський, Що не раз крутив-морочив Голови лицарськi. На юнакiв-делiбашiв Старцi позирають, Про свою юнацьку славу Любо споминають. I холодне в грудях серце Грiє кров гаряча, I завзятiсть оживає У душi козача. На юнакiв-делiбашiв Дивляться дiвчата, I мов iскрами стрiляють Зорi-оченята. Познають своїх летучих, Що, мов блискавиця, В степових пилах, у тучах Зникне й загориться. Про юнакiв-делiбашiв Кобзарi спiвають, Дзвонять в струни, невмиракiв Хвалять-прославляють. Обгорнула юрт молодiж, Мов густiї тучi, Що вiтрами гонить-крутить Гуррикан летючий. Серед юрту гарби-будки Стиха коливають; Бiлi поли, мов лебiддє, Крила надимають. I кричать колеса в будках Серед спiву й дзвону, Як колись в нас на Посуллi 38 Заволоки з Дону. * Се доспiвувалась пiсня, Що дiди Бояни 39 Древнiм русичам, нам рiдним, Голосно спiвали. Пiд перстами в них живiї Струни промовляли I хоробрим золотiї Славу рокотали. I, мов стадо лебедине, Спiви розлiтались, Не в однiй вони людинi Любо вiдзивались. I лицарське на Вкраїнi Серце залунало I луну iз серця в серце Аж до нас дослало. I ясним, незлобним оком Свiт ми обiймаєм, Мiж Заходом i Востоком Бучi споминаєм. I вбачаємо в тих бучах Спiльну жизнь єдину: Про Гординщину 40 сумуєм I про Україну. Лях, москаль, татарин, турчин Промiж себе браттє: Розлучило їх попiвське Нависне завзяттє, Як любовi й правди Бога Без попа познаєм, - Всiх братiв ми до одного Серцем привiтаєм. Як туман попiвський зникне В сяєвi науки, Мiлiонам по всiм свiтi Буде менше муки. ДУМА ТРЕТЯ I Коло своєї на колесах хати Кривавий їхав Мiч з людьми близькими, I поруч нього жiнка. Два бахмати, Гривастi ступаки, iшли пiд ними. Бунчук червоний вiяв-розвивався Над головою в нього: стяг понурий! I голосом потужним заливався Кобзар iззаду, рокотав i в струни, Та до пiсень його гетьман не дослухався. II "Моя Заїро! Ти моя єдина, Так як душа у тiлi, серце в грудях... Нехай паруються, мов та скотина, Перелюбком: гидка гидота в людях! Той, хто нам дав Коран, сього не вводив (Жiнок мiж нас поганський вiк намножив). Нiколи вiн iз рук не переходив У другi руки на святому ложi: Бо проповiдував закони чистi Божi". III Так Мiч Кривавий мовив до дружини, Що золотим волоссєм i очима Являла тип найкращий України. Той кроткий тип, що серце херувима Занiс до нас iз Тiгра до Євфрата 41, - Не той, що у жалю ваги не знає, Що, мов козацька кров лиха, завзята В любовi вре, в ненавистi палає I цiлий Божий свiт нi за що не вважає. IV "Ти божество моїм очам являєш, - Рече Заїра, мiж людьми людина, - Бо блискавками на войнi метаєш, А. дома, мов до матерi дитина, До мене голову на лоно хилиш, Палкому серцю жаждеш прохолоди, Всiм таборянам добродiйства чиниш I нагороджуєш походнi шкоди I всi кривавої войни труда й пригоди". - V "О, де ж би я знайшов спочивок любий Пiсля лiтання дикими полями, Приятелiв i слуг безцiнних згуби Та боротьби за жизнь iз ворогами? В саду в "сестри", що, мов стебло, кадила, Що, мов лелiя, вознеслась iз праха, [I раєм нам земну юдоль зробила,] По благостi до нас, людцiв. Аллаха, - В твоїм саду, моя любов i сестро мила!.. VI Пророче Божий! Ти Мечем Кривавим Звелiв твойму слузi iменуватись, Щоб на землi твоєї правди й слави Войною та ясиром допевнятись;