I, мов той гуррикан ширококрилий, Я мчусь, куди мiй дух повелiває... Дає менi твоє натхненне сили Губить лихе, що правду зневажає... Не мiй. Аллахiв мiч, невiрних погубляє." VII I чистий снiг-завивала схилився Над чорною, як ворон, бородою; I вид його ясний затуманився Якоюсь погаданкою тяжкою. "О нене! - стиха, мов мала дитина, Промовив Кантемир. - Про що ти, Свята, пречиста, ангельська людино. Погибла вiд козацької голоти? Невже ж се за грiхи твого палкого сина? VIII Нiхто не рятував тебе вiд смерти, Як я з мечем кривавим на джавурiв, Мов Божа помста, ринувся, щоб стерти З лиця землi невiрних гайдабурiв... Тепер знов образ твiй менi з'явився У тiм обличчi, як печаль, гiркому... Про що?.. Невже ж за тебе не помстився Твiй син плачущий на цiм кодлi злому, На ворозi сьому, в завзятостi страшному? IХ А ти, про що ж i ти з'явився, брате, Менi ввi снi вже воїном дорослим?.. Ти кажеш, се у тебе друга мати? Вона тобi сосудом богоносним Зробилась... Дивне в тебе слово! Побачимось, речеш, i Бога в серцi Я покажу тобi мого святого... Ним я живу, ним серце в мене б'єтся... О, сне! Ти показав менi мене самого... Х Невже ж ти жив, мiй брате, iскро свiту, Що з матернього серця засвiтилась, I се було угодно Магомету, Щоб жiнка та, мов тiнь, менi явилась, Та тiнь свята, що i в юдолi смерти Свого синка, зiтхаючи, шукає? О, не даваймо їй, Заїро, вмерти! Нехай розкаже нам про все, що знає, Яких близьких людей там на Вкраїнi має". - XI "Як посадили, брате, в сонну воду Сю справдi тiнь живої ще людини, Вона пробовкнула щось про пригоду, Про втрату бiдолашної дитини; Та сон-вода все горе потушила, Тепер старенька любо спочиває. У довгiм снi воскресне жизнi сила, Прокинеться вiд сну аж над Дунаєм: Тодi про все життє в гiркої розпитаєм".- XII "Мiй сон менi, сеструню, не доснився... Я кинувсь братнє видмо обiймати, Дивлюсь - чавуш до мене нахилився Вiд беклербека посланець крилатий: "Хвала Аллаховi! На Чорнiм морi, Коло Кiлiї42 славної, джавурiв Побито, i Редшид-баша в Босфорi До падишахових блискучих мурiв Галерами пригнав з човнами гайдабурiв". ХIII Заїро, спогадай тепер про Бушу Про договор святий i ляцьку зраду... Я на Цоцорi голову Зулушу Вiдтяв моїм мечем за їх неправду. Редшид же повтинав тепер їм руки, Що Лехистан зрадливий боронили. О, завдамо ж лихим невiрам муки, Покрушимо одним походом сили, Що правовiрну кров iз року в рiк точили. XIV Зовуть мене Османовим пророком... Так, сам пророк на те мене поставив, Щоб гидував перелюбним пороком I учня на святий закон наставив. I дасть йому Аллах орловi крила, Щоб знявся вiн над усiма царями, Щоб iдольство борола наша сила, Щоб Мiч Кривавий мстивсь над ворогами I перед ним тремтiв козак i лях-невiра! XV Кобзарю! Задзвони в гучнiї струни, Щоб i громи тебе не заглушали... Нехай покинуть мовчазнiї труни Всi, що з Мечем Кривавим воювали, I славою святою засiяють, Мов над степами путеводнi зорi, I духа нам пiд хмари пiдiймають, Як гуррикан страшний тифона в морi, I трепетом серця недовiркам сповняють! XVI Гей, пiдведiть до мене бойового! Повчу я молодих орлят лiтання... Не вдержу в грудях серця огняного, Не вдержу в серцi полом'я-палання!" I на баскому скоком опинився, Такий же, як i кiнь, палкий, зиркатий. Заржавши, огир над землею звився, Огонь жерущий, аквiлон крилатий, - I блискавкам його в степу не перегнати. XVII Заграли в труби, загули в тимпани, Кобзар потужним голосом залився, I струни нiби громом рокотали: То пiнявий Босфор у скелi бився, Душа в старих мов крила розпускала, За Кантемиром по полю носилась. Велично навкруги Заїра позирала, Її обличчє сяєвом окрилось, I сльози капали, i серце веселилось. ДУМА ЧЕТВЕРТА Невмируща iскра жизнi Жеврiє помалу В тiлi, що тяжким досталось Мукам на поталу. По переказу, з давнезних Аравiйських давен 44 Лiками рiд Кантемирiв Широко був славен. З купелю саджали в купiль, Як малу дитину, Полумертву, невладущу, Нетямну людину. I помалу, поволеньки Стала володати I руками, i ногами Безталанна мати. I вернувсь до неї розум, Скрушений бiдою, I мов зо сну розмовляла Голосно з собою: "Се вже на тому я свiтi, Та нi рай, нi пекло... Мов у пеклi, темнувато; Мов у раї, тепло. Тепло й тихо, тiльки чути Щось у кобзу грає I до струн живих неначе Голос промовляє. Се, мабуть, тайник-печера, Що йде пiд землею, Де сховались нашi предки, Та й живуть сiм'єю. Надо мною склеп неначе... Звiдки ж вiтер дише I стiною земляною, Мов рядном, колише? Коло мене щось мов ходить... Чи тiнь, чи людина? Може, се моя Маруся, Кругла сиротина? Може, вмерла, як i мати, Вiд журби тяжкої. I впросилась доглядати Неньки неживої. Бо не чути, як ступає По землi се видмо, I його людське обличчє Ледве-ледве видно. Нi печалi, нi зiтхання... Бачу, се ж бо й правда: Бо немов i я журюся, Немов трохи й рада". - "Рада, нене, що вернулась Божа iскра в тiло. Над тобою совершилось Благодатне дiло". - Сi слова промовив стиха Дуже дивний голос... В бiдолашної бабусi Зiв'яв бiлий волос. "Чи се й ти вже пiд землею, Синку мiй, королю, Що один дух був з моєю Бiдною дочкою?" - "Нi, паньматко, - вiдказав їй, - Ще ти мiж живими, Хоч тобi людьми чужими, Може, ще й страшними. Вiдчепи, Заїро, полу, Хай засяє сонце, I до нас, як Боже око, Зазирне в вiконце". I розлився по намету Свiт благословенний, Що цiну йому зложити Тiльки в ямi темнiй. Килимами вся долiвка Вислана багато, I блищить ординська хата, Мов царська палата. Пишна зброя, кубки, тацi, Намиста сiяють; Сутозолотi жупани З сонцем в жмурки грають. Да не дивиться небога, Чим орда пишалась, Через що за Сян дорога Золотою звалась 45. I знялась на лiкоть з ложа На м'якiй долiвцi, I влiпила в Кантемира Зляканi зiрницi. "Якi Левко? - насилу шепче, - Обрiс бородою?.. Обвив голову габою?.. Знається з ордою?" - "Ой, Заїро! Не гаразд ми, Не гаразд вчинили, Що яркого свiту сонця Зразу напустили". - "Не втiкай же бо, Левусю! Дай хоч подивлюся... Може, знаєш, де шукати... Де моя Маруся". I за полу Кантемира Безталанна ловить, I тремтить, i за дрiбними Слова не промовить. "Що тобi здалось, голубко? З нами чиста сила! Не лякайсь-бо, сiра утко, Гоголице бiла! - До старенької Заїра Стиха промовляє Голоском лагiдним, любим, Мов сопiлка грає. - Се мiй муж, мiй рай цвiтущий, Радощi й утiхи: На войнi вiн лев жерущий, Дома - голуб тихий". - "Як! Левко твiй муж? Чи справдi? I протерла очi, Чи се вдень їй увижалось, Чи посеред ночi? - Ти ж до неї залицявся, Орле мiй, королю! I покинув? I спiзнався?.. I живеш з ордою?" - "Паньматусю!" - "Нi, Заїро, Сон мiй був пророчий... Дивнi речi, невимовнi Бачать людськi очi". - "Нене! Говори порядно, Хто ти, i кого ти Звеш Левком так недоладно, Тремтячи з турботи? Вiн кохавсь, як ти мовляла, Десь там iз дочкою, I якась пригода сталась З ними i з тобою?.." - "Дак се не Левко? Се мрiя? Нi! Його се голос: То гримить, то наче вiє Вiтерець мiж колос... Вiн гримiв про воюваннє, Вiяв про коханнє, Про щасливе пануваннє I розкошуваннє. Серед хвиль морських ревучих, Галасу та крику Чуло голос той все вiйсько, Мов трубу велику. I за те старшим обрали Над всiми човнами, Над старими старшинами, Над отаманами. I, як сокiл в чистiм полi Голуби ганяє, Так вiн на турецькi в морi Судна налiтає. Налiтає - турка боре, Здобич здобуває I про наше люте горе, Про бiду не знає". Сумно Кантемир споглянув: "Так, се вiн, Заїро! Тепер всю пригоду знаю Вашу, бiдна вiро... Ти Марусi Богуславки, Мабуть, мати рiдна?.." Затремтiла, се почувши, Мов листочок, бiдна. "Не питай, звiдкiль се знаю, А скажи, де взявся Сей козак, i де жив, поки З вами запiзнався?" - "Де його зродила мати, В нас про се не знають, А що батько був завзятий, Добре пам'ятають. Був татарського вiн роду, Кочубеєм звався; Та невiрного народу Здавна вiдцурався. I водив козацтво наше Пiд орду в улуси, I в кровi купавсь, мовляли, По самiї вуси. I з'охотивсь вiн пiд старiсть Богу роботати, У чернечiй рясi душу Вiд грiхiв спасати. А iз Сiчi вислав сина На свою господу, I вподобався вiн дуже Нашому народу, Бо навчив його човнами По морю гуляти, Вразькi судна плiндрувати, Слави здобувати..." - "Так, се вiн! Бо Кочубеєм Звав чавуш гетьмана, Що Редшид його човнами Звеселив Османа". I Кривавий Мiч обличчєм В землю похилився I, до килима припавши, Тяжко зажурився. "Нене! - каже. - Знаю певно, Де твоя Маруся, Та що плакать будеш ревно, Виректи боюся. А побачити побачиш: Ось тобi порука - Моя жiнка, люба любка, Тихая голубка". - "Справдi я її побачу?" - "Так, як Бог на небi, I живе вона не в пеклi, Не в страшнiм Еребi". Повалилась йому в ноги Мучениця мати I, солодкими облившись, Стала промовляти: "Чоловiче! Чи ти турчин, Чи хто ти, не знаю... До твоїх нiг руки хирнi Ревно простягаю. Дай, обнявши, поцiлую Добрi, любi ноги, Що приймають странню немiч У свої пороги!" - "Не менi, матусю, дякуй, Боговi святому, Що привiв тебе в нещастi До тихого дому". - "Що за нiжне в тебе слово! Якої ж ти вiри? Хiба ж так, як ми, говорять I турки невiри?" - "В мене мати, люба нене, Була християнка, Iз Гусятина 46, з Пiдгiр'я, Бранка-полонянка. Над колискою моєю, Так, як ви, спiвала, I по-вашому про Бога З хлопцем розмовляла. А пророк наш побратався З розп'ятим Пророком, Як огнем святим займався Над усiм Востоком. Вiн Марiїного Сина Мав за путеводню 47 Ясну зорю, як спускався У грiхiв безодню. А цуравсь тих душ мерзенних, Що з його науки, 3 його правди наробили Всiм народам муки, Передвiчного сiм'єю, Родом надiлили I лукавством та брехнею Небеса затьмили... I моя Заїра - бранка, I її на крила Наша буря-негаданка З-над Сули вхопила. I як Бог сестру Адаму 48 Вилiпив iз глини, Менi з неї тато-мама Подругу зробили. Освiтили її розум Чистим словом правди - У нещастi до вiдради, В щастi до поради. I твоя дочка, вповаю, Зрозумiє Бога, I високого достойна Зробиться порога". - "Вона Бога розумiє, - Прорекла старенька, - Бо молитись, було, вмiє В мене ще й маленька. Знає змалку рушниками Божники вкривати I пахущими квiтками Всi боги квiтчати". - "Всi боги? Мовчи, бабусю, Про боги мiж нами; Бо єдин той, хто вкриває Землю небесами". - "Нi, добродiю, мовчати Не в силах про вiру, Хоч би й шию менi класти Кату пiд сокиру". - "Так! - понуро усмiхнувся Кантемир. - Сокира Не страшна - хто не здобувся Бiльш як на кумира. Слухай, бабо. Русь я знаю Не десяток рокiв... Де спiткаю, всiх стинаю Ваших лжепророкiв. I тебе, попаде, стяв би Зе безбожну душу, Та впиняє мене мати... Милувати мушу. Моя мати так дитину, Як i ти, втеряла, I твоє вона обличчє, I твiй погляд мала. Не зневаж її, Заїро, Не гордуй старою: Бо безумство з неї здiймеш Тiльки з головою. У тих розум, в сих безумство, Так попи зробили, Що царства ввели в безпутство I передрочили. Та не ся, ще гiрша думка Менi серце крушить, Кров самумом i гаркуром Без сушила сушить. Чого брат менi приснився З дивними речами, Як до мене нахилився Вiстовець з листами? О Заїро, сестро! Чую, Лихо невимовне, Що та iскра потухає, Що та кров холоне. Iскра Божа, кров пречиста З праведного серця... I погасне, захолоне, З Богом не зiллється. Люба сестро i дружино! Мусимо не кiньми До Стамбула ми летiти, А бистрими крильми". ПIСНЯ ЧЕТВЕРТА ДУМА ПЕРВА I Стамбул... Яке страшне, потужне слово! Європо! Ти була його злякалась, I пустота життя твого лихого В тривозi деспотiв твоїх озвалась... Два рази вже ти правду на Босфорi Безумством християн твоїх гасила, Аж ось на Бiлому й на Чорнiм морi Ще раз нова запанувала сила I давню боротьбу з лукавством поновила. II Як згасло свiтло, що з гори Сiнаю Вiд громового слова засвiтилось, I вiстю кроткою, благою з раю Мiж галiлейських рибакiв явилось 49, - Тодi душа пророка Магомета Серед омани правди возжадала, Огонь її диханiєм поета У темрявi поганства роздувала I чоловiчество вiд кривди рятувала. Ill I сила правди, чистоти, свободи Базар-Єрусалим опанувала I лжею отуманенi народи Культурою новою осiяла. Обман i лжа вказали їй дорогу В четвертую столицю християнства, Де всi храми невидимому Богу Сповнились темним iдольством поганства, Затулою грiхiв, покровом тунеядства. IV Стамбул... Перед сим iменем потужним Народи Западу возтрепетали I, правду борючи кагалом дружним, Свої царства вiд пагуби спасали У Римi новорожденим поганством... їх деспоти магометан псували, I, грошi сиплячи мiж мусульманством, Потужний дух розкошами всипляли, Кругом султана честь i правду потребляли. V "Великолiпного", як мур, пiдмили *, I похиливсь колос, i яничари Та спаги навкруги його могили, Мов дикi низовцi, забунтували. I бореться iслам з єхидним Римом, I шарпає його лихе козацтво, I затуманює пожежi димом Жадне кровi й руїни гайдамацтво. Стамбуле! Де ж твоє прославлене лицарство? VI У бебехи буйними головами Твої вождi преславнi повривались, Танцями бранок, винами, медами, Перелюбством паскудним повпивались. А буй-тури, котрих вони водили На християнство, соромили Бога, Гiрких вдовиць, сирiт, нетяг душили" Постали злиднi, гвалт, журба, тривога. Коло султанського високого порога. VII Редшиде й Кантемире! На Востоцi Ви зорями новими заблищали. Iсточник жизнi обрели в пророцi, Iсламу славою i честю стали. Од вашого меча недавно на Цоцорi Лiг трупом безголовим лях олживий, А на тiм руськiм невпокiйнiм морi Втеряв свiй пишний цвiт козак зрадливий, I полом'єм взялись його поселки й ниви. VIII Як поле в них буяє бодяками, Так забуяли серед Цареграда Невольницькi базари козаками: Очам одрада, воїнам награда! I, мов грядки в садах цвiтуть маками, Гареми мусульманськi забринiли Дiвчатами вродливими й жiнками, А руськi дiти весело обсiли З пилавом мисочки, мов голуб'ята бiлi. IX Султанськими дiтьми вони зовуться... Чи раб, чи пан був батько нечестивий, На всiх їх рiвно милостi поллються. Тут не орудують пани лестивi Людьми, як бидлом. Правда i одвага Дорогу стелять кожному однако. За правду й вiру шана i повага Жде i тебе, козаче-гайдамако, Гультяю без ума, без совiстi бурлако! X Проспись, п'янице, й розумом мiзерним Урозумiй, кому ти поклонявся! Яким обманщикам, сiпакам скверним З душею й тiлом у полон оддався! Не для того ми грека звоювали, Щоб кров гарячу iз людей точити, А щоб єдиного Всевишнього познали; Батькiв безумних необачнi дiти I мертвим iдолам покинули служити. XI Дивись, ледащо, як у нас гуляє Народ веселий у святiй свободi. А в вас раює i достаток має Хiба паливода, харцизник, злодiй... Чи чуєш? Се слiпi старцi спiвають Про ваших лицарiв i в кобзи дзвонять. У нас невiри вольностi вживають Бiльш, нiж у вас тi, що мерцi хоронять . I в пекло до чортяк стадами душi гонять. XII Споглянь: у нас батьки iз матiрками, Прибувши з Лехистану, з України, Розпитують собi мiж козаками, Де їм шукать у полонi дитини. I нi один iз нас нi бранця не потаїть, Нi бранки: бо в Коранi золотими Словами нам прописано, щоб навiть До ворогiв були ми милостивi, Не вимагаючи великої поживи. XIII Споглянь на сих туркень, що по базарах, В покривала закутанi стидливо При спагах, муфтiях i яничарах Розпитують землячку нещасливу, Яке життє i горе на Вкраїнi? Чи довго ще вона держатись буде? * I чом не кинуть при лихiй годинi Гiрких тих займищ бiдолашнi люде Та не оселяться в якiй чужiй країнi? XIV Споглянь: он козакам-вовкам туркеня Червiнцi роздає в iм'я пророка...* Не оскудiє милостива жменя Прибутками з Заходу i з Востока. На голову - хто нам шукає згуби - Ми сиплем жар своїм запомаганнєм; А ви про милость трубите у труби, Самi ж обманами та вимаганнєм Щодня багатитесь, ненаситнi стяжаннєм. ДУМА ДРУГА I I се ти чуєш, бiдолашна мати Марусi Богуславки, по базарах, - По тих, де мусять матiрки шукати Своїх дiтей, мов ярок по отарах. Тебе веде по городу Заїра, Голубка тиха, що у золотому Сидить в гнiздi в страшного Кантемира, Мов у ковчезi Ноєвiм святому 50, I не завидує на всiй землi нiкому. II Страшним iм'ям його дiтей лякають В багатiй Польщi i на Русi вбогiй. Кривавого Меча на Вiслi знають; Ревуть про нього Днiпровi пороги... I лев сей лютий, сей дракон крилатий Найкращим дiлом в пишнiм Цареградi Вважав собi джавурку проводжати В будинок, що втонув у вертоградi, В так названi тепер Царицинi Палати. III Ув оксамит стареньку нарядили, У золотом гаптованi патинки, I до вподоби у всьому годили, Як госпожi вельможнiй i великiй. Корилась мовчки мати нещаслива: Байдуже їй про позолоту суту, Ждала одного: щоб, покiль жива, Побачити дочку хоч на минуту, А що їй казано, приймала, як отруту. IV Попереду каваси виступали, Цяцькованi, страшнi, як уголь чорнi... Зуздрiвши їх, дорогу всi давали, Вiрмене, греки i жиди проворнi. А ззаду йшли пiд бунчуком червоним Татаре гурмом, степовi орлята, Що загнiздились понад морем Чорним, - Орда легка, на грошi небагата, Багата волею, незнаниєм потентата. V "Чи бачиш, нене, мури сi кривавi, Що перед нами неба досягають? Вони за предкiв наробили слави; Про них багацько кобзарi спiвають". , Стара здригнулась: бо крiвця червона Стiкала з муру, де гаки стирчали. На них голодна крякала ворона, А долi пси у шматтє трупа рвали I, страшно гризучись, гарчали i вищали. VI "Се шибениця в нас, Мосток Мертвецький... На нiй, за гак залiзний зачепившись, Висiв ваш Байда, Митрик Вишневенький 51, На зрадницькiм учинковi вловившись. Служив султановi, та мов скаженний Утiк вiд нього i здобувся ласки У ворога його, в Москвi мерзеннiй, Мов качка на ставку гнилому ряски, Да й став нас воювать сей пинда навiжений. VII I на Мосток Мертвецький пхнули Його з високих пiднебесних мурiв, Щоб мук його страшенних не забули Зрадливi вашi козаки-джавури, Бо не схотiв признати за пророка Посланника Аллаха, Магомета, I не спасла його рука висока Iсуса вашого iз Назарета, I полетiла в ад його душа жорстока". - VIII "Нi, певно, в рай!" - промовила старенька, Не боячись турецької потуги. - "Коли б мене не зупиняла ненька, - Рече той глухо, - я б не чув наруги. О божевiльна Русь! Який би з тебе Великий свiт постав серед народiв... Коли б у темнiй темрявi у тебе Слiпорожденний пiп не верховодив I розуму твойму єхидно не зашкодив!.. IX Стара яго! В мою глибоку дуту Ти серцем матерi чуйним прозрiла, Що слова я свого додержать мушу, Хоч би, мов лютий ад, у мене кров кипiла". "Невiро! - знов рекла нещасна мати, - Щоб знав єси, що в нас Iсус наш значить I з ним сосуд пречистий благодати, То дай менi дочку мою побачить, Тодi готова й я вiд тебе смерть прийняти". - X "О роде лютий, роде нещасливий! - Промовив Кантемир, з гнiву поблiдши, - Нехай тебе тиран немилостивий У руки вiзьме, у залiзнi клiщi! Живи, як пес у нього на приковi, Вищи та скигли, потваре пекельна! Не мавши волi i в людському словi Бiснуйся, мов за гратами гiєна, I мук твоїх нехай жахається вселеннаї XI Заїро, сонце любе, райське, тихе! Пожалься над дурною попадею: Вона зробила дiло в нас велике З Марусею вродливою своєю. Увесь парадний шмат своїх гаремниць Порозсилав Осман, куди схотiли; Зоставив тiльки тридцятьох служебниць, Щоб їй у вiчi, мов тi пси, гледiли I виповняти все, що повелить, летiли. XII Хасеки-Хуррем 52 се нова в нас буде; Новi звичаї пiйдуть у сералi; Новi засядуть у диванi люде; Новi порядки заведуться в краї. Одна бiда: ся друга Роксоляна Х а с е к и - Х у р р е м назвою гордує *, Без ласки позирає на Османа, їсть нехотя i знай сумує; Но сумом тим ще бiльш високий дух чарує. XIII При нiй вiн, кажуть, мов дитина смирна, До неї доторкнутися не смiє, I, мов убога, боязка людина, Перед царицею потужною нiмiє. Коли б ти бачила, як звеселився, Як став мене прилюдно обiймати, Довiдавшись (Редшид менi хвалився), Що у мене Хасеки-Хуррем мати... - "Вези її, вези в Царицинi Палати!" XIV I, мов за покликом гучним Османа, Галера золота пiд бунчуками Назустрiч припливла i привiтала З гармат гетьмана iз двома жiнками. "Одна яса гетьману та гетьманшi, А друга - рiднiй матерi Хасеки, Великої й могущої султаншi". - Так донесли галернi греки, Хибкi потурнаки, в iсламi недопеки. XV Босфорськi води, мов срiбло, кипiли Пiд веслами галери золотої, I очi очарованi гледiли На город Софiї, колись святої 53, Тепер служебки грiшної пророка, Покутницi за лжу на арiанство 54, На ту звiзду туманного Востока, Та за гоненнє на несторiанство , Котрим спасти свiй ум хотiло християнство. XVI "Заїро! На всьому широкiм свiтi Нема й не буде другого Стамбула. Мов золотi Аллах розвiшав сiтi Вподовж свого квiтчастого авула. Крiзь золото сади благоухають. Понад снiгами мурiв зеленiють, I мiнарети, мiсяцем вiнчаннi, На горах райських, благодатних мрiють!" А води дзеркалом прозирчастим лелiють!" - XVII "Благословен Аллах! - рече Заїра, - Вiнець землi вiддав вiн правовiрним. Хранителям правдивостi i мира, Служителям своїм нелицемiрним". - "Так, мiч наш правду й мир обороняє; Жезлом желiзним пасемо народи, I покiль вiн в руках у нас сiяє, Не хлинуть iз небес потопнi води I за людськi грiхи не знiвечать природи. XVIII Коли ж пiдiймуться джавури з праху Та завдадуть Османлисам зневагу Мечем i правдою, тогдi Аллаху Зiстанеться оддать їм перевагу. I скаламутиться Дунай широкий Вiд нашого безчесного втiкання... I Порти пишної порiг високий Страшенного дознає поругания... Аллаху! Не впиняй твого меча-карання! XIX Нехай над свiтом той господарює, В кого душа мiцна в мiцному тiлi, Хто правду серцем чистим, чесним чує, Хто в словi вiрен, непохибен в дiлi. А ви, фальшивi мiдяки-червiнцi, П'яницi, бабiї та лежебоки, Блуднi з паршивої отари вiвцi, Занепаду Османлисiв пророки! Да буде ваш удiл кривавий i жорстокий!" - XX "Не говори так страшно про недолю, Мiй соколе, мiй орле сизокрилий! Не зуповняй даремною журбою Душi твоєї вiрної Заїри. Дивись, якi картини перед нами Над водами небесно-голубими! Як у водi висять доми з садами, З пiддашшями, з терасами своїми, А бiлi голуби, немов снiги над ними! XXI Дивись, якi мечетi мармуровi! Якi легкi кiоски та стрiльницi! Мов парчами окутанi дiброви, З них золотi летять угору шпицi. Над ними хмари тихим раєм сяють На небi чистому, як дух пророка: То херувими з неба визирають, Промiнне Божого благого ока, Едемськi сторожi спасенного Востока!" ДУМА ТРЕТЯ I Тим часом, як Заїра любовалась Священної природи малюваннєм, Душа, примучена недолею, озвалась Новим страданием на чуже страданнє. Не золотом галера величалась, Не довгими хвалилась бунчуками: Вона цвiла, пишалась i втiшалась До поясницi голими гребцями, Здобутими в бою рабами, козаками. II Кругом срiбло i золото блищало, I сонцем рай iз неба осмiхався, А в хирнiм тiлi сонце замирало, Що так язик iз язика знущався. Стара не знала й не хотiла знати, Що козаки на морi виробляли I чим би стались мечетi й палати, Коли б вони Стамбул опанували Та свiй закон невiрам показали. III В тiй церковцi, в тому бабинцi-раю, В куточку тiм небесного жилища, Де чоловiк її, по давньому звичаю, Благословляв рiзню та пожарища, Аби чужа була, не наша вiра, Аби не наш язик звав Бога правди, - В тiй церковцi запекла злiсть кипiла В серцях завзятих темної громади, Що адом дихала на пишнi царегради. IV До пояса нагi, плечистi чуприндири, Леви Порогiв, лицарi Лиману, Сидiли в ряд, без волi i без сили Метнутись на грiзного бусурмана. Залiзнi кайдани їм повпивались, Мов зуби Цербера 56, у голi ноги; Гребли всi влад, аж потом обливались, Бо потурнак ходив мiж ними строгий I карбачем крутим їм додавав пiдмоги. V "О чоловiче, - прорекла старенька, - Невже ти в серце Господа не чуєш? В нас i на скот помахують злегенька, А ти сих в'язникiв, мов кат, катуєш! Дивись, якi страшнi, кривавi смуги На плечах, мов вужi, понабрякали! Такої безсердечної наруги Ще людськi очi звiку не видали. Вони ж на весла й так щосил понадягали". - VI "Вельможна панi, - каже той по-лядськи. - Шкода тобi над ними вболiвати: Бо падло се, сi трупи гайдамацькi Однаково собаки будуть рвати. Менi ще й ксьондз казав, щоб козаковi У присяганнi вiри не дiймати, А як сидiтиме вже на приковi, Дак жалощiв до злющого не мати: "Бо, - каже, - на розбiй його рождає й мати". - VII "Яка ж тогдi се буде в тебе вiра, Щоб, як на падло, на людей дивитись I, переваживши нiмого звiра, Своїм запеклим варварством хвалитись? Нi пiп, нi ксьондз нас на таку науку, На звiрство нас таке не наставляє, Щоб чоловiку завдавати муку, Коли своє вiн дiло виповняє. За се ж тебе Господь судом своїм скарає". - VIII "Аллах тепер суддя мiй, мосцiпанi! Покинув я ваш присуд християнський. Тепер моя наука вже в Коранi: Я турчин i слуга райза султанський". I смуги знов по спинах простяглися, Новi рубцi кривавi набрякали. Котилися горохом i лилися Гiркi по щоках, да не утирали, - Робити веслами бiдахи пильнували. Iх Поглянула з плачем на Кантемира Старенька попадя i промовляє: "А ти ж менi казав, що ваша вiра Вам милосердiє повелiває!" - "Повелiває, нене, навiть i до злюки, Та не до зрадника, котрий здiймає На нас хижацькi, розбишацькi руки: Таких наш суд без милостi карає I вiддає новим потурнакам на муки. Х Сей з тих ляхiв, що острах на Цоцорi Вiддав менi у руки, мов отару, А козаки, з тих, що на Чорнiм морi Редшид загнав пiд шаблю яничару... Немилостивий кат! Бо тяжко мститься, Що козаки панiв ляхiв не люблять. Нехай катує: дух наш веселиться, Як вороги один одного гублять I про свою вражду мiж мусульманством трублять. XI Попи й ксьондзи се двi нечистi сили, Що пiднялися душi всiм спасати I миром вашим так заколотили, Що будете вовiки рабувати... Ти кривишся, тобi се гiрко чути: Дак знай же, що й менi гiрка ся чаша, - Така гiрка, мов випив я отрути. Однакова з тобою доля наша. Той Кочубей - мiй брат єдиний. Ти вжахнулась? XII I є тобi чого жахатись, нене. Я був у нього в тiй страшнiй хурдизi, I син моєї матерi вiд мене Так одвернувсь, мов був я син тигрицi. Аллах дав нам обом свiй образ чистий, Вложив обом у груди щире серце, - I насмiявсь iз Бога дух нечистий, Що духом тьми, отцем олжи зоветься: Душi моєї цвiт у тьму кромiшню пнеться. XIII Вiн хоче вмерти в тiй поганiй вiрi, Що iдольством назвав пророк великий, Що нею дурнiв дурять лицемiри, Сповняючи їх кров'ю море й рiки. Вiн хоче голодом себе убити, Мов той орел, що крильми не владає: Не хоче голови пiд нас хилити, I смертi, як верблюд води, жадає, - Готов хоч на гаках страшенних тих висiти. XIV Сьогоднi вранцi на Мосток Мертвецький Козацького зiпхнули осавула, I вiн повис, як Митрик Вишневенький, I до чортяк душа його шугнула. Левко ж на люту смерть байде дивився, Мов на яку мальовану картину, За душу праведну, мовляв, хрестився I прославляв щасливу ту годину, Що ляже й сам в таку ж криваву домоiину". - XV "О душе бiдної дочки моєї! - Простерши руки, попадя сказала. - Не знаючи ще доленьки своєї, Достойне серце ти собi iзбрала... О, не на те, Марусенько, уздрiти Тебе бажаю, щоб тi златоглави, Одежу пишну на тобi хвалити, Дiвоцької огиду чести й слави, I встряти у твої розкошi та забави! XVI Нi, серце рiдне, духу мiй небесний, Моя молитво рання i вечiрня! Мiй образе святий, мiй вiку чесний, Моя надiє райськая надзiрня! Навчу тебе багатством гордувати, Як прахом тим, що топчемо ногами, В убожествi та в муках умирати, Гнушаючись Господнiми врагами, Як непрощенними пекельними грiхами!" XVII Мов та струна тонка тремтить на лiрi, Вiд голосу сумного Азраїла, Так затремтiло серце у Заїри, Душа таємним горем заболiла... "Попаде! - каже Кантемир. - Не знаю, Чи злобою кипiть, чи плакать мушу, Бо на Заїрi сльози помiчаю... Росою Божою кипучу душу Сi сльози холодять, i я твiй жаль прощаю". XVIII Попи, се все попи таке в вас коять, Що рiдний брат не хоче знати брата, Що люде людям смертi в Бога молять I дивляться на нього, як на ката". Оце блищать Царицинi Палати, Дивись, у воду мармуром ступають, Мов дорогi пишнобарвистi шати Вiд пороху земного обмивають. I пахощi кругом, i щастє розливають. XIX А он твiй брат назустрiч нам виходить. В великiй ласцi вiн тепер в султана. Увесь у золотi, як бачиш, ходить: Нема в нас бiльшого над нього пана. Твоєї се дочки будинок власний, I зветься вiн Царицинi Палати... Iди; а я - туди, де брат нещасний На свiт широкий дивиться крiзь грати, Мов пугач степовий, рарогiв брат крилатий". XX На мармур i порфир стара ступає В передвiрку царських палат Марусi I до землi чалмою припадає Той брат Iвась, що з рук у паньматусi Сестра маленького на ручки брала, Саджала в купiль з маку й материнки, Обмивши гарно, у кiмнатi клала На пуховi бiлесенькi перинки I пiсеньок, покiль засне, йому спiвала. XXI "Геть, Каїне, антихристе вiд мене, - Промовила, i очi одвернула. - Амiнь! Щезай, чудовище пекельне!" I, мов голубка, мимо полинула. Летить, а перед нею пишнi дверi Немов рука незрима вiдчиняє... її Маруся, мов едемська перi, Летить назустрiч, вся, мов рай, сiяє, I до колiн своїй матусi припадає. ПIСНЯ П'ЯТА ДУМА ПЕРВА Тихий ангел вибирає Душу голубину, Крильми стиха осiняє Мовчазну людину. I всi вiри тiй людинi Приступнi здаються: Теплi сльози милосердя В неї з серця ллються. Нi словами не сказати, Нi в псалтир заграти, Як дитину обiймала Бiдолашна мати. Тiльки ангел тихий знає Ту святу хвилину, Що небесний виростає Цвiт з земного крину. Знає i несе до Бога Серця цвiт живого I вiтає цвiтом жизнi Тричi Трисвятого: "Веселися, Боже правди, Праведним созданием, Як лилiї чистим цвiтом I благоуханнєм! Як гармонiя поету Серце звеселяє, Вiд Твого святого свiту Дух його сiяє: Так iм'я Твоє велике Мiж людьми святиться, Що любов пречиста в серцi Без конця таїться. I хвалитимуть вовiки Всi земнi язики I стiкаються вiд Тебе Благодатнi рiки". Не струна д'струнi на кобзi Стиха промовляла, Не псалтир свята се слово Псальмою спiвала: Свiтлий ангел легкокрилий, Чистий дух любови, В серцi тихому в Заїри Слово се промовив. Не спускала любка ока У царських палатах З матерi, що нила-млiла В оксамитних шатах. Як зустрiлось око з оком, Рученьки з руками I вуста смажнi з пухкими, Свiжими вустами, I в один дух, в одно серце Двi душi злилося, I все горе на часинку Забуттєм взялося. - За колону заступила Любка Кантемира, Золотоволоса фея, Знахарка Заїра. Повна ласки й благостини Невидима стала, Божих святощiв хвилини Конця дожидала. ДУМА ДРУГА Привела Маруся матiр У царськi палати... Затрусилась, заридала, Озирнувшись, мати. "Дак оце тi, серце доню, Хати на помостi, Що вчащатимуть на бенкет Санувитi гостi? Де ж той стiл попiд богами, Що з гостьми сидiти, За солодкими речами Меди-вина пити? Де ж твоє коханнє любе? Покажи невiру! Я готова простягнути Шию пiд сокиру". - "Тут коханого не маю, - Прорекла Маруся, - В самотинi пробуваю, Боговi молюся". - "Боговi? О серце доню! Як йому молитись, Коли мусиш на турецьке Iдольство дивитись?" - "Хай спокоїться матуся! Ось ходiм в кiмнату... Має там чужа Маруся Християнську хату. Там з лiванської кедрини Божники з богами, Як у нас на Українi Попiд рушниками. Я пахущими квiтками їх щодня вбираю I, вбираючи, сльозами Мию-обливаю. Згадую матусю й тата... Де ж татусь наш, мамо? Де вiн дiвся-опинився? Що його спiткало?" - "Не питай: боюся, доню, Думати i знати... I язик нiмiє в мене, Щоб кого спитати. Я, мабуть, на Божих крилах За Днiстро летiла, Нi тернини, нi байракiв Темних не гледiла. Божi крила, доню мила, Мчали, як листочок, Щоб умерти, як почую Знов твiй голосочок". - "Нi, мамуню, будем жити, Господа хвалити Та у землю християнську Визволу просити. I в Туреччинi, матусю, Є спасеннi люде. Поживем тут i побачим, Що то далi буде! До мене священик сербський Рано й вечiр ходить..." - "Чи йому ж се в бесурмена, Доню, не зашкодить?" - "Нi, сам цар повелiває..." - "Як! Отой невiра?" - "Нi, матусю, в нього наша У повазi вiра. Вiн, коли ти хочеш знати, Змалку в злiй напастi, Крився хлопцем мiж ордою, Вiвцi мусив пасти. Кантемир його спровадив У якiсь Нагаї57... Там знайшов вiн нашу мову, Вiру i звичаї. Дак по-нашому й молився, - (Сам се каже), - Богу, I носив свитину нашу Латану та вбогу". - "Дак з тобою i говорить, Кажеш, як людина?.. О бодай його побила Пагубна година!" - "Не кажи-бо так, мамуню! Куди ж Божа воля Кочубея швиргонула..? Чи смерть, чи неволя?" - "Ох!.. Про ту лиху годину Я нiже не знаю I тепер вже про дитину Тiльки рiдну дбаю". - "О рятуй його, Пречиста! Коли ж розлучила Нас сира земля, чи море, Чи ворожа сила, За його лицарську душу Я щодня молюся I гiркими перед Богом, Як береза, ллюся. Слухай, нене, ясна зоре, Щастє, доле, втiхо! Чи з сього добро, чи горе... I велике лихо?" - "Що ж таке?" - "Шепну на вухо. Цар - людина справдi..." - "Як, щоб ти з царем укупi Потонула в адi?" - "Не потонемо: бо хоче Потай охреститись I моїм богам зо мною День у день молитись". - "Да воскресне Бог! - гукнула, Хрест кладучи, мати. - Лучче б я в Днiстрi втонула, Нiж сього дождати! Се ж диявольська спокуса... Доню! Слава Богу, Що вiн iншу нам з тобою Показав дорогу! Ось яку... Ходiмо, доню, В образну кiмнату... Хоч побачу й там з тобою Пагубу багату... Пагуба - чертог багатий. Знаймо се. Ходiмо I богiв нас рятувати З пекла умолiмо". ДУМА ТРЕТЯ Увiходять у кiмнату, В християнську хату. Там пригашено окрасу, Мов той жар, багату. Нiби в Київських печерах, Темнувато в хатi. Против лампи в злато-срiблах Образ пребагатий. То була Пречиста Дiва; На руках дитина: До конця в високих спiвах Люба нам картина, - До конця ж бо ми вповаєм На любов святую, Що чудовним робить раєм Нашу жизнь земную. Поза нею з божниками Всi боги й богинi, Пiд квiтками й рушниками, Ледве-ледве мрiли. Темнота печерна розум Хмарою вкривала I про щось недовiдоме Серцю промовляла. Аромат квiток травчатих З миррою зливався, I куточок сей в палатах Церквою здавався. I, мов їм обом небеснi Святощi засяли, Доня й неня безсловеснi На колiна впали. Образ чистоти земної Мовчки їм говорить, Що вiн справдi чудотворнi Речi в серцi творить. "О Пречиста Дiво - Нене! - Прорекла Маруся, - Се зробила Ти, що в мене У гостях матуся. Принеси ж iще одного Гостя дорогого, Панотця мого благого, Чесного, святого! I коли Левку судила Всемогуща воля, Щоб спочила дивна сила В глибокостях моря. I його козакуваннє, Дивне всiм лицарство, Не лякало плiндруваннєм Темряве поганство; Коли Ти менi судила В сих чертогах жити I тому, що всяка вiра Кориться, годити, - Дай менi з Твоєї ласки, Свiт йому вiдкрити, Тихий мир у християнських Землях водворити! Нехай вiру перестане Побивати вiра I в оманi не сконає Дивний сей невiра!" Як струна д' струнi на кобзi Стиха промовляє, Так молитву чисту донi Мати доповняє: "О небесная царице! Ти ще й не родилась, Як звiзда твоя на грiшних Iз небес дивилась, I хоч материнськi муки Ще в зачаттi знала, Та до нас пречистi руки З неба простирала. I звiзда твоя на землю Сяєвом спустилась I на всю людську вселенну Сонцем засвiтилась. Ти сiяла, та й страдала, I тепер сiяєш: Милосердєм благодатним З неба позираєш. Подивися ж оком чистим В материну душу: Що терпiла я, терпiти Наново не мушу! Не життє, молю, не втiху, Смерть пошли нам тиху, Дай замовкнути навiки В труднiм серцi лиху!" ДУМА ЧЕТВЕРТА На се слово хтось захлипав, Здержуючи голос... Зтуманiли тут обидвi, Ув обох зв'яв волос. I яснiшим свiтом наче Лампа засвiтила... Озирнуться - ревно плаче Коло них Заїра. В гарнi руки головою Русою схилилась, I сльозина за сльозою Перлами котилась. Як побачила старенька Сльози ревнi, тихi, Сповнилось гiрке серденько Над все зле утiхи. Обняла її, як мати, Стала цiлувати I до лона, мов дитину Рiдну, пригортати. "О моя ж ти добра! Се ти Матерi Пречистiй Вкупi з нами присвятила Дар шаноби чистий?" - "Так, голубонько моя ти! Мене мати вчила I навколiшках стояти, I богiв благати. Я люблю вас, християне: Мов траву росою, Ви нам скроплюєте рани Щирою любов'ю. I небесную Царицю, I святих шаную, Бо вiд них одраду в серцi Невимовну чую". - "Доню! - прорекла старенька. - Щира ся людина Так мене, мов друга ненька, Наново зродила. Я лежала, доню мила, Мертвою марою I Заїра воскресила Мене сон-травою". - "Дай, - рече тогдi Заїра, - Чесно привiтати Ту, кому над цiлим миром Дано царювати". До чола вона й до серця Руку прикладає I, вклонившись в саму землю, Оддалiк вiтає: "О щаслива iз щасливих, Пишна квiтко вроди! Да обiйме твоя сила Всi царства й народи! Чиста сила милосердя, Царственостi перла, Некрушимого вовiки Праведного берла!" - "Я нещасна iз нещасних, - Прорекла Маруся, - Царювання й благ дочасних Боязно боюся. Сестро! Дай себе обняти I розцiлувати, Що воскресло в тебе в хатi Серце моє, мати!" Но при словi цiм Заїра Мовчки вiдступила I покривалом широким Вид собi закрила. Бо завiса проти неї На шнурах розкрилась I кiмната свiтом денним Зразу освiтилась. З-пiд завiси хтось у пишних Шатах появився, Сумовитий i велишний На жiнок дивився. Перед ним вона, тремтюща, Низько поклонилась I, мов тiнь легка, мовчуща Iз божницi скрилась. ДУМА П'ЯТА "Мамо, цар!" - рече Маруся, I тихеньким словом Стрепенулась паньматуся Мов нежданним громом. Обiзветься стиха гласом Кротко сумовитим Той, кого стара вважала Звiром ядовитим. "Не про вас я цар... Прийшов я Гiстю привiтати I тобi, кохана, слово Радiсне сказати: Патрiарх сьогоднi служить Всiм своїм собором В Сербськiй церквi, i спiвати Будуть гарним хором. Вас обох туд