ди не втопи його! Бо знаю я вас -- заради десятьох
дігтярів ви й маму рідну заріжете! У, бандюги ви басрійські! Ось тобі п'ять
фалсів. Та давай швидше, а то я знаю, як ви, нероби, ледарі й шакали, возите
простих людей... як равлики повзете! -- Ще якусь лайку проказав страж і зник
у темряві.
Човняр же загасив лампу на високій кормі свого човна і поволі
запрацював веслом. Все він робив саме те, що так ганив страж-тюрок.
Коли вони виїхали на широкий канал, Алі здалося, ніби далеко попереду,
лишаючи місячні сліди на чорній воді, мчить рибальський човен. Алі аж очі
протер -- здалося, що там, попереду на човні, сидить загорнутий у широкий
плащ тюрок-страж, а щосили веслує - точнісінько за поставою рибалка,
невдалий нурець. Алі затрусив головою -- мана, марення якесь! Та й далеко,
щоб можна було розрізнити вночі сидячого стража і кремезного рибалку на
місці весляра.
Дивну річ робив з хлопцем той напій лікаря Джана -- біль поволі
повертався, але терпіти його було зовсім не важко. А от зір і слух наче
загострились, як ніколи. I то після всіх тортур!
Тому, коли човняр почав крутити головою і озиратись, чи не видно когось
на каналі, Алі сполохано подумав:
"А чи не вчинить він так, як ото говорив страж? Це ж у мене в торбі
десять динарів!"
I коли човняр сказав: "Дай-но сюди торбу!" -- Алі подав йому торбу, а
сам швидко розв'язав пояс, потиху спустив штани й накрив ноги сорочкою. Він
відкачав рукава якнайшвидше, щоб легше було скидати сорочку під водою.
Човняр перестав гребти. І човен погойдувався на хвилі, його потроху
зносило припливом у бічний темний і глухий канал.
Човняр колупався в торбі. I серед фініків та горіхів ніяк не міг
віднайти всі десять динарів.
Скільки в тебе динарів тут було?
Десять...
Ану йди сюди - шукай мені ще два!
Нікуди я не піду.
Не підеш?! -- загарчав човняр.
I по тому хрипу відчув Алі -- він не човняр, він із тих катів, що їх
повно у фортеці. Таки страж дав йому наказ замордувати хлопця. Щоб він не
обмовився, не доповів Абу Амарові про синій діамант. "Ні, тепер я на волі! А
ти не човняр, ти всього не знаєш про воду. Вода мене врятує!"
Алі підвівся одночасно з тим, як човняр підняв весло, щоб оглушити
хлопця.
Алі щосили відштовхнувся від борта човна і впав у воду.
Човен хитнуло з такою силою, що човняр мав кинути у воду весло, щоб
самому не звалитись у воду.
А вода прибувала знизу, від моря. I тому течія вривалась у вузький
боковий канал з хлопанням та цмоканням, закручуючись у водоворотах. Човняр
вирівняв човна і потягнувся по весло, та течія підхопила весло і несла в
прохід бокового каналу.
Човняр, як і всі куфаджі в Басрі, мав жердину, щоб штовхати човен по
мілкому. Та ба -- жердина не діставала до дна.
Човняр вилаявся і заходився підгрібати обома руками, щоб наздогнати
весло. Це й дало час хлопцеві випірнути, побачити, що робить його ворог,
набрати повні легені повітря і швидко звільнитися від мокрої і важкої
сорочки. Тепер на ньому була лише зв'язка ключів від будинку Айші.
Поки човняр виловлював весло, Алі вже був далеко в темному і вируючому
каналі.
Те, що човняр не роздягся і не стрибнув за веслом, остаточно переконало
-- то перевдягнений страж, охоронець намісника і його вельможних слуг.
Коли човняр зрештою якось наздогнав весло, виловив його, Алі вже виліз
і щосили мчав, балансуючи і ледь не падаючи у воду, вузьким хідником повз
поснулі садиби.
Тільки, розбурхані бігом хлопця, надривалися собаки всього кварталу.
Коли квартал кінчився, Алі стрибнув у воду і поплив на другий берег,
Швидка течія води на підйомі перенесла хлопця до невисокого берега. Підтягся
на ослизлих палях і знов побіг.
Якби човняр кинув човна, то, певно, наздогнав би хлопця. Та він цього
не зробив. Різне потім думав Алі, проте відповіді знайти не міг.
Це була якась дивна гонитва -- по воді й по хідниках тікав хлопець, а
за ним по воді гнався його смертельний ворог,
I вийшло так, що обоє вони наблизились до Рустемового кварталу.
I тут Алі зрозумів, що цей фальшивий куфаджі зловить його і заб'є.
Праворуч склади деревини піднімаються стіною. Між ними є проміжки, але
завузькі, щоб у них пролізти і сховатися. Якщо стрибнути у воду і поплисти
до садиби Айші -- то ворог або наздожене його на човні, або тоді вхопить,
коли Алі відмикатиме двері будинку. Алі стишив біг і спинився в затінку
виступу штаби болонків. У грудях у нього свистіло, а дихали під ключицями
розривало. Сил не було ніяких, і знехіть до всього охопила хлопця.
Він байдуже дивився на те, як човняр вибирає зручне місце, щоб вилізти
на хідник. Ось він почав обмотувати линви на палю, щоб човен не забрало
хвилею.
Якась сила підняла змученого Алі на рівні ноги і тихим кроком повела в
глибокі тіні дерев'яного складу. Дихав він ротом, бо ніс був геть закладений
і він не відчував ніяких запахів -- ні водоростей і болота, ні дорогоцінного
сандалового аромату, ні ладанного запаху левантійської живиці. Й раптом Алі
чи побачив, чи відчув, що тут між двома стойками деревини є більша щілина, і
він залізе в неї.
Алі прослизнув межи гострі кінці окоренків, вони дряпонули його по
грудях, по животу, але болю він не відчув. Боком, боком, навпомацки хлопчина
залазив все далі й далі в склад.
Присів, принишк і слухав, прислухався.
Тріскотіли цвіркуни, скрипіли десь під корою якісь жуки чи хробаки, в
прохід долинав уже приглушений плюскіт води.
Алі відчув тихі обережні кроки. Біля щілини кроки припинились. Чулося
важке дихання. Просвіт закрила чорна тінь. I вже у вузьку щілину не було
видно протилежного берега каналу з освітленими блакитним місяцем будівлями
Рустемової садиби.
Тінь почала торсати болонки, щоб розширити отвір і пролізти в прохід.
Марна справа. Складені зрубом болонки й товсті жердини рипіли, тріщали,
хитались, але-не зрушилися з місця. Ворог шаленів і все сильніше шарпав
дерево.
Алі з шаленим. калатанням серця чекав, коли ж болонки не втримаються і
посипляться згори на голову його ворога. Та нічого подібного не сталося.
I тоді човняр проговорив у темряву хрипко і люто:
Нічого! Руки в мене короткі, зате стріла дістане!
I відійшов від отвору.
Перший порух, поштовх Алі був кинутись до отвору і вискочити із пастки.
Напевно, що страж, навіть стріляючи всліпу, просадив би його стрілами, мов
яблуко голками!
I він уже повернувся боком, щоб вилізти назад. Та враз розсміявся
подумки: "Який лук у цього гада?! Якби був лук, він би мене у Великім каналі
підстрелив!.. Дзуськи! Діждешся ти, щоб я виліз із щілини! Дерево добре
складене -- я нагору видерусь і подивлюся, що ти там поробляєш?"
Алі навпомацки в повній темряві почав дертися вгору. Високі колодязі
деревини рипіли, потріскували, хиталися. Здавалося, ось-ось заваляться і
поховають під собою хлопця.
Та небавом Алі був на верху споруди -- на помості, сплетеному з пакілля
та вербової лози -- щоб сонце не розпекло деревину, щоб вона не тріскалася,
та ще й пальмовим листом накритому від дощу.
Алі підповз до краю покрівлі і зазирнув униз. Ліворуч, під хідником,
коливається на легкій хвилі човен. А човняра не видно. Алі ще далі висунув
голову і побачив -- праворуч, на відстані кроків п'яти, притисся до
дерев'яного зрубу страж. Права рука витягнута і в ній наче світиться лезо
ножа. Алі завмер, затамував подих. Якщо обережно перелізти з цієї споруди на
іншу, то якраз можна на голову йому скинути болонок.
Алі переповз і не порушив жодного стовбура, тільки кора крихтами
посипалася вниз із акацієвої гілки. Алі зазирнув униз, водночас стережучись,
щоб по легкому схилу покриття не скотитись униз.
Під ним на відстані, може, ліктів п'яти-шести біліла пов'язка на голові
човняра.
Алі ледь не заплакав -- під рукою не було ані каменя, ні доброї
жердини, щоб оглушити чи й убити напасника.
Алі з відчаю шарпонув кінець болонка, що стирчав з-під пальмового
листя.
Отут врешті болонок викотився з-під покрівлі і полетів униз. Просто на
човняра. Та човняр устиг відхилити голову, але кінцем стовбура його зачепило
по сідниці і лівій стопі. Він аж захлинувся від болю, застогнав по-звіриному
і присів на палі хідника. Він випустив ніж і обома руками схопився за стопу.
Алі побачив, що на пальцях у нього заблищала темна рідина -- кров!
Алі підвівся на повен зріст, спробував скинути на ворога плетену
покрівлю. Дарма! Сил не вистачало для такої ваги.
Тоді він вирішив -- треба стрибати вниз і плисти через канал. Але ж як
високо! А якщо перескочити через хідник і просто у воду? Алі попробував
похилу покрівлю -- чи не совається? Лежить міцно. Відійшов до кінця -- для
розгону зовсім обмаль відстані. Та й лист пальмовий слизький -- ноги по
ньому ковзають.
Розбігшись з десяти кроків, Алі щосили відштовхнувся правою ногою і
шкереберть полетів униз.
В гарячці він і не почув, що палю все ж зачепив і обдер вузький пас
шкіри від стегна до самої стопи. Але він був у воді! Плив під водою,
затамувавши дихання, щоб проплисти якнайдовше.
Коли виринув, то побачив, що перепірнув майже чверть каналу.
Озирнувся на склад деревини.
На одній нозі човняр стрибнув до човна.
Алі набрав повітря і пірнув. Плив під самісінькою поверхнею, щосили
працюючи руками й ногами.
Він ще разів три набирав повітря і зрештою торкнувся ослизлих паль.
Видерся на хідник просто перед порогом будинку Айші. Руки відшукували
потрібного ключа на поясі, а голова повернулася назад.
Ставши на одне коліно, човняр гнав човен через канал. Він був уже на
середині. Ось і потрібний ключ! Рука тремтить, ніяк не може потрапити в
отвір.
Коли Алі повернув перший раз ключ, човен вдарився носом об палі. Човняр
ледь не вилетів у воду в гарячці, але таке гальмування, певно, йому завдало
страшного болю, бо він застогнав, наче бугай під ножем.
Другий поворот ключа! Алі штовхає двері і падає в темряву. Щось над
головою тріскотить і тупо вдаряє його по тімені.
Алі підхоплюється і закриває двері, встигає засунути засув.
I в ту ж мить з усього маху в двері б'є людське тіло. Даремно! Двері на
запорі. А далі Алі закриває на другу запору. Тепер двері можна висадити лише
болонком!
Алі прислухається до того, що робиться в домі.
Нагорі гуде музика, лящать людські голоси. Співають жінки і чується
чоловічий голос.
Алі тихо йде до помешкання Айші.
Щось чіпляє ногою, і лунає дзенькіт. Алі нахиляється і шарудить руками
по підлозі. Ніж! Ось що вдарило його по тімені! Це ж човняр метнув у нього
ножа.
Алі навпомацки підходить до дверей Айші. Вони замкнені. Шукає і пробує
всі ключі. Нарешті тихо відчиняє.
Смердить прокислою їжею, ліками і хворим потом. Під стіною злегка
посапує уві сні Айша.
Алі навпомацки дістається до жаровні. Вона гаряча. Значить, жар під
попелом є.
Розгрібає попіл, роздмухує жар. Ось і вербові прутики.
Весело загоряється полум'я над жаровнею, а хлопець тим часом знаходить
свої речі. Вдягається у старе дерте вбрання. На ньому лише нові, але вже
закаляні шапочка й хустка. За пояс Алі стромляє ножа, а стріли і корзинка
від фініків у лівій руці.
Треба тікати звідсіля, з цього кубла страшного з його таємницями і
розпустою. Та й сам він ще завдав одну таємницю цій садибі -- запхав під
сучок найдорожчий у світі самоцвіт! Але що ж там робиться нагорі?
"Ще встигну подивитися, що там робиться, а коли розвидниться й задніє,
попливу на Корабельний острів! Часу ще чимало!"
I хлопець перейшов через перехід першого поверху, відімкнув дворові
двері й опинився біля човна.
16. АЛЬ-ХАШИШ В'АЛЬ-ХАМР *
Алі склав речі під корму розваленого човна. Ставало вже темніше, бо
місяць опадав за чорні опахала пальмових верхів.
Свербіли рани під нігтями, особливо на великому пальці лівої руки.
Алі обмацав свій старий одяг. На колінах ось-ось розповзуться дірки.
Шов на плечі сорочки розійшовся. Старий пояс, скручений із старого шмата
плаща, видавався хлопцеві загрубим після Абу Амарового дарунку.
У вікно виливалася скімлива жіноча пісня і срібні переливи аль-ута.
"Невже це Кадарія грає? Але наче жорсткіше, наче чоловіча рука..."
Алі не мав того слуху, що Джарія, та все ж грубість він уловив.
Витяг ножа з-за пояса і затис кістяну колодку зубами. Він заново
заправив сорочку в штани, зав'язав кінці штанів на поясі міцним, але легким
для розв'язування вузлом -- раптом знову доведеться плавати? I добре перевив
стан поясом. Витяг з рота ножа і застромив за пояс, обережно, щоб не
порізати собі руки і не розкраяти одяг. Помацав гострий кінчик ножа, що аж
до стегна притискався. Так можна себе поранити! I хлопчина притис колодку,
щоб ніж стирчав під іншим кутом. Місячне гало зовсім погасло за чорними
пальмами, і вони злились із чорно-синім небом. А небо над Басрою, як тільки
пропав місяць, розкрилося міріадами квітів-зірок. Несамовито тріскотіли всі
нічні комахи-співаки. Особливо ж цвіркуни на деревному складі. Над водою
пролітали безперемінно всі звуки -- далекі й близькі -- іржали десь коні,
ляпали по воді весла, із Дар-ель-Кихабу неслась музика й гомін. Навіть
звідкілясь, із кварталу оманців, чулася нічна молитва. Бувають же побожні і
правдиві люди і в Басрі!
Алі поліз помалу на суху пальму. Ліз обережно і дуже доволі -- тепер
його ніхто не бачить -- аби лише не почув. Алі здавалось часом, що пальма
рипить, що у неї гнилий стовбур і вона ось-ось звалиться. Та пальма хоч і
хиталась, однак не падала.
I небавом хлопець видерся на рівень вікна.
В кімнаті рівно палали світильники і було добре видно всіх -- і Абу
Амара в новім перськім каптані, з кривим чингалом за поясом, і патлатого
співака,-- але він не співав, а лише грав на лютні,-- і якихось трьох дівок
з Дар-ель-Кихабу. Одна співала під аль-ут, а дві танцювали з пляшками вина в
руках і чашами.
Тоді Алі закортіло взнати, чи на місці Рустемові жінка й донька. Він
спритно спустився вниз і обережно підійшов до будинку. Підтягся на руках і
по стовпові, як тільки-но по стовбуру пальми, заліз на галерею другого
поверху, а звідтіля вже на дах.
Зазирнув з даху на Рустемове подвір'я. Там під стіною спав,
загорнувшись у плащ, євнух. А подвір'ям бродило потирі пси в сталевих
обручках. Алі все добре роздивився, бо над головою євнуха-стража в залізнім
кованім держаку було закріплено нафтовий ліхтар.
"Бач, як на нафті, то він не заощаджує! I, певно, своїх хорасанських
вовкодавів годує краще за рабинь і наложниць! Он які страхіття!"
Пси чи вловили запах Алі, чи відчули його думки, та спочатку один
собака звів морду до високого будинку і гавкнув, потім до нього приєдналися
ще три. По разу-другому гавкнули і знов пішли бродити подвір'ям багатого
скупердяя.
Коли на даху будівлі з'явилися дві постаті в запиналах, Алі спочатку їх
не почув і не помітив. Та й вони, певно, його не помітили, бо інакше б
зникли. Вони затаїлися внизу, до стіни припали. Шепотіли одна одній. Одна
говорила арабською мовою, друга їй відповідала на фарсі.
Арабською сказали: "Дивись, який він сьогодні гарний!" Щось тоненько
відповіли, та Алі пізнав лише окремі слова на фарсі, а змісту зрозуміти не
зміг. "Дивись, музика кудись пішов... Дивись, дивись, он в кутку..." І щось
далі вони шепотіли, однак Алі нічого не дібрав.
Десь знизу з вікна неслися звуки сопілки очеретяної і стукотіння по
барабану.
"О Аллах! Диви, що в них на скатертині! I мед у сотах, і горіхи, і
коржики, і родзинки, і земля їстівна, і яблука! Ти дивись -- ціла таця
яблук!.." Ця, що перелічувала наїдки, певно від роз'ятрення такими розкошами
заговорила вже вголос.
Проте євнух-страж і не ворухнувся навіть -- тихо похропував. I собаки
не звернули на голос ніякої уваги -- вони добре його знали.
Тут озвалася, певно відхиливши запинало, персіянка. I Алі зрозумів, що
вона дуже хоче їсти. Це було те речення, яке Алі найчастіше чув від
персів-носіїв на багдадських базарах.
I тут сталося неймовірне -- щось тріснуло в стіні знизу, там відкрилася
велика дірка, звідтіля полилось тремтливе світло І почувся голос Абу Амара:
- Якщо ви відмовитесь, пері, відвідати хліба в моїй господі, я заподію
собі смерть!
Дві постаті як відсахнулись, так і завмерли нерухомі. Знову Абу Амар:
- Я рахую до десяти. Один... два... три... чотири... п'ять...
Алі почув, як задзвенів булат, витягнутий із піхов. Голос в Абу Амара
справді був такий страшний і рішучий, який може бути тільки в людини, що
поклала урвати собі життя.
Алі так затрусило зі страху та цікавості, що він перехилився аж по
груди і зазирнув униз.
I диво! -- його не помітили, хоча світло від мідної лампи досягло і
його хустки й лоба.
На рахунок "вісім" менша постать кинулася в отвір із словами: "Побійся
Аллаха!"
Друга мовчки зайшла в отвір зразу ж на нею. Тут світло згасло, а звуки
й голоси обірвались -- хтось закрив отвір шматком стіни із середини. Тепер
Алі зрозумів, для чого Абу Амар винаймав майстрів-теслярів! Вони йому
продовбали отвір і випиляли шмат стіни, що виходила на майданчик зі сходами.
Алі швидко й тихо переповз до вікна кімнати Абу Амара. Тепер він уважно
слухав, але голоси мішалися з музикою і співом. Бо коли Абу Амар гостям
запропонував вина і вони відмовились, дівки перестали грати. Тоді Абу Амар
гостро проказав своїм металевим голосом, який міг бути і дружнім, і медовим
навіть:
Ви сюди прийшли розважати мене чи бенкетувати з моєї ласки? Пісню й
танець!
Завели пісню дівки, били в барабан, певно той, що в мотлосі віднайшла
Джарія. Час від часу хтось із них свистів у сопілку.
Потім додалася ще срібна гра аль-ута і брязкіт обручок і
намистин-дукачів.
Почув, що Абу Амар покликав Джарію. Вона щось відповіла. Алі аж кулак
собі прикусив від злості, що не зміг дібрати й слова з того, що говорив Абу
Амар негритянці.
Тоді Алі зрозумів, що тепер саме час ризикнути і опуститися до шпарки,
заглянути всередину.
Алі ніж поклав на дах, розперезався і прив'язав пояс до кутового
болонка на даху. Вийшла линва, може, ліктів на три, така саме якраз, щоб,
зависши на ній, стати на кілочки голуб'ятні. А голуб'ятня була вся потикана
тими кілочками. Що й казати, ризикував Алі дуже -- якби кілочки не витримали
його, він би по куполу голуб'ятні покотився на дах сарая. Шуму наробив би
чимало, та й поранитись міг. I хто зна, чи не потрапив би до рук охоронців,
або й собакам на розправу!
Алі поволі, обережно, тримаючись за глиняний дах голуб'ятні, пробував
пальцями ніг і п'ятами, чи не затонкі кілочки, на які сідали птахи, чи
витримають його? Хлопцеві здалося, ніби він так довго спускався по
голуб'ятні, що вже скоро ранок настане і його застукають тут, на чужім даху,
в чужім подвір'ї!..
Коли він обережно підібрався до щілини, то побачив і почув щось зовсім
незрозуміле.
Навколо скатертини сиділи всі -- і дівки, і співак, і Абу Амар, і жінка
і донька Рустемові. А обносила їх усіх з тацею Джарія, вдягнена у червону
сукню з китайки.
Жінка й донька Рустемові не пили вина, перед ними і чаш з-під вина не
стояло. Вони лише брали з таці, що тягала Джарія, якісь лакітки.
Дівки ж дудлили вино.
Співак від них не відставав.
Всі були п'яні. Навіть жінка й донька Рустемові. Тільки якось особливо.
Наче подуріли. При кожному русі відкручувались, вигинались, мов їх корчі
били. Та повністю обличчя не оголювали. Абу Амар узяв аль-ут в співака і
заграв.
Жінка і донька Рустемові заляскали в долоні, вузькі, витончені й
фарбовані в хну. Покривала їхні відхилились, і хлопцеві відкрилася досі
небачена краса. Тонкі й плавкі лінії обрису лиця, неймовірно великі
мигдалеві очі. Та погляд очей божевільний, геть скляний! Голоси їхні стали
збуджені. Високі й пронизливі, ось-ось, здавалось, зірвуться на крик чи на
плач. Зовсім собою не володіли.
Тут Абу Амар завів пісню на фарсі. Грав собі на аль-уті, а ці двоє йому
підтягали. Дівки з Дар-ель-Ки-хабу лише із заздрістю поглядали п'яними, геть
посоловілими очима. Ці пили на всю губу -- перед кожною стояло по широкій і
великій чаші. Співак віддав лютню Абу Амару, а замість лютні щедро орудував
пляшкою із солодким вином. Три дівки вже були готові. Абу Амар добре все
бачив. Тоді він підкликав Джарію, щось їй сказав, співакові кивнув на
барабан. Найменш п'яна дівка спробувала видобути мелодію із очеретяної
сопілки, та лише пустила слину собі на сукно, навіть до ладу не могла
піднести до рота пищик.
Алі аж затрусило від обурення та огиди! П'яні чоловіки його
засмучували, а от жінки доводили просто до сказу! I невідомо, чи не скарав
би він котрусь із них, якби вони йому трапилися в таку мить? Вдарила дрібна
тріскотня по барабану, Абу Амар відібрав у дівки сопілку, облив її вином,
обтер і задув різко і по-дурному швидко, високо й пронизливо. Джарія
клацнула пальцями і задріботіла на місці, з усіх сил крутячи сідницями та
вихиляючи стегнами.
Дівки вже спали. Тільки одна, споглядаючи мистецтво Джарії, змахнула
рукою, немов б'ючи в барабан.
Абу Амар сказав щось швидко, урвавши гру на сопілці.
Джарія слухняно, ні, навіть із радістю здерла з себе сукно. Обидві
Рустемові красуні на її голу поставу радісно й нестримно загукали, заляскали
в долоні. Цього разу Джарія танцювала зовсім не так, як тоді, коли Алі
супроводив її танець стукотінням по мідному тазику. Вона навіть не так
танцювала, як мить перед тим, коли ще на ній теліпалася червона
суконка-сорочка. Вона закотила очі під лоба, задерла голову і руки розкинула
широко. Та широко розставлені руки рухались кожна сама собою, з усіли
тонкощами повторюючи ритм бою барабану. Немов із чорного лискучого дерева,
тулуб її лиснів відсвітами світильників, і вона звивалася тілом, наче змія.
А її нога й стегна, напівзігнуті в колінах, тремтіли дрібним тремтінням.
Алі аж струсонув головою, щоб прийти до тями. Виходило, що руки свій
танець танцювали, тулуб свій, а ноги зовсім інший. Здавалося, що Джарія
водночас зображає і птаха, і змію, і притопує ногами, як коза якась чи
газель!
Донька і жінка Рустема не витримали, почали кричати, розмахувати
руками, плескали в долоні. Сміялися божевільним сміхом.
Першою підхопилася жінка Рустема, розперезалася, скинула каптан,
розпустила зав'язку сорочки на шиї і, струснувши плечима, почала вилазити із
сорочки через широченний розріз. Ось вона видерла руки з рукавів, шарпонула
плат з голови, і на білі сторчливі груди посипалися пасма пречорного
блискучого волосся. Вона танцювала, певно, під якусь таку музику, якої ніхто
крім неї не чув. Рухи були в неї різкі, безладні, вона то підіймала руки, то
кидала їх униз, крутилася на одному місці. Часом її несло кудись до стіни, і
вона кричала:
Тримайте, бо вилечу у вікно!
Потім вона зупинялась напроти Джарії і лише шалено вертіла стегнами і
підбивала низом живота.
Алі стало страшно -- жінка Рустема, така красуня, яких малий не бачив і
на невільничому базарі в Багдаді, зовсім була божевільна. Алі добре бачив її
задерев'яніле лице і широко відкриті очі, блискучі й наче скляні. Алі
задивився на жінку Рустема і якось проґавив те, що в цей час донька Рустема
розібралась геть, вискочила і почала танцювати навпроти Джарії. Алі закліпав
очима від того мерехтіння тіл -- чорного і білого, що перекривали одне одне,
то ніби зв'язуючись, то ніби розпадаючись, як скалки білого порцеляну і
чорної роменської амфори.
Жінка Рустема-скупердяя крутилася навколо них і до всього крутила
головою, чорні пасма її волосся віялися, мов крила, над блідим обличчям.
Вона все підсовувалась, наближалась по колу до Абу Амара.
Алі добре бачив, як блищали її очі, і як вона козирила очима на Абу
Амара, і як роздулись її ніздрі
Хлопець бачив, що вона зараз кинеться до його хазяїна. I що вона
вчинить, одному Аллахові відомо!
Першим порухом, зразу, в хлопця було закричати, застерегти свого
повелителя. Та тут же отямився, бо згадав перше напучування Абу Амара -- що
б він, мосулець, не робив, інакше бути не може, і без наказу Абу Амара його
слуга не має права щось діяти.
I ось воно сталося -- з льоту Рустемова жона впала на Амара, відтрутила
сопілку і впилася в його вуста. А руками на ньому рвала пояс, розкривала
каптан, розривала тонку сорочку місрійського полотна...
Донька Рустема все крутилася, крутилася, й її вирячені очі, здавалось,
нічого не бачили. Та ось вона схилила голову на мить, обкручуючись навколо
себе, і враз, як стій, спинилась.
Так і стояла, викрутивши шию, з піднятими до плечей руками, і
споглядала, що її напарниця чинить з Абу Амаром.
Потім мовчки впала на коліна і поплазувала по підлозі. Зрештою вона
дісталась до ніг Абу Амара. Вхопилась обома руками за чобіток і щосили
потягла до себе...
Алі стало страшно від усього, що діялось перед його очима. Його просто
тіпала лихоманка і цокотіли зуби. Він ще з самого малечу боявся навіжених.
На базарах їх вистачало. Але то були все чоловіки. I вони були раз і
назавжди здурілі. А ці ж ось на очах обісіли і коять подібне! Де ж це
чувано, щоб жінка кидалась на чоловіка, як чоловік кидається на жінку?! Це
проти всіх законів світу! Алі не міг нічого подібного пригадати з тих
бредень і ницих розмов, що вели лазенники, сміттярі та торговці лайном.
Ось вони вже втрьох качаються на килимі!.. А співак все стукотить
дрібно в барабанне денце, і Джарія танцює над ними, ляскає в долоні щосили і
щось кричить, горлає своєю незрозумілою мовою. Двоє дівок сплять,
прихилившись до муру в незугарних, просто виламаних і покручених поставах.
Тільки третя, що грала на сопілці, підперлася ліктем, щоб голова не падала,
і безтямно споглядала всю веремію. Час від часу повіки її наповзали на
посоловілі очі, і голова сприскувала з руки і билася об підлогу. Та вона
вперто підводилась, розплющувала повіки і намагалася щось зрозуміти, хоч
було добре видно, що вона нічого не може втямити.
Співак не дивився навіть в той кут, куди закотились блудодії. Він увесь
поринув у вибивання дрібного, стрибаючого ритму. Його тонкі долоні й пальці
миготіли з неймовірною швидкістю, і він просто припадав лівим вухом до
коричневого лискучого барабана. Тільки час від часу піднімав горбоносе лице
і посміхався до Джарії, радуючись тому, як вона точно відчуває його гру.
Потім з'явилась жінка Рустема і вчепилась в музику. Але він навідмаш
вдарив її, бо вона збила його з ритму.
Джарія перестала танцювати і кинулась туди, в невидимий Алі кут.
Співак встав і пішов, певно, до виходу.
Тут у повній тиші Алі почув голос Абу Амара:
Іди геть, мавпо! Мураха має вже повернутись. Зачекай його і любись із
ним. Я дозволяю. Тільки не мучай дуже, бо він, певно, ще слабий! А тепер іди
і не приходь, поки не покличу! Та під дверима не підслуховуй, бо втоплю.
Чуєш?!
Тут Алі так страшно стало, як у башті з мовчазними в'язнями.
Значить, Абу Амар все знає? Чому ж він дозволив мордувати його? Може,
це випробування його сили й витривалості? Та для чого? А куфаджі не тільки
підставний, але й убивця фальшивий? Та він вдарив його в голову! Ось і
зараз, як помацати, здоровенна гуля!!!
Алі не стало дихання, затремтіли ноги, як на допиті, коли йому
довговидий Чжан заганяв під нігті очеретини.
Голову стисло гарячим обручем, серце страшно закалатало. Все змішалося,
все перевернулось. Тільки одне було зрозуміло: "Тікати! Тікати! Тікати! Куди
завгодно тікати від цих скажених мучителів, отруювачів і блудниць!!!"
Здерев'яніння, змертвіння враз пройшло, й Алі подерся вгору по
голуб'ятні, вчепився за пояс. Страх піддав йому сили й обережності,
спритності й швидкості. За якусь хвилину він уже сповзав по стовпові нижньої
галереї.
Коли став на землю, а потім пішов до човна і минав купу піску, з
темряви виринула геть гола, спітніла вкрай, лише з квасоляним намистом
Джарія.
Алі, ледь не плачучи, спитав:
Що з тобою сталося?!! Що ви всі?..-- Алі нараз схаменувся, що не можна
говорити про бачене й почуте.-- Всі... тут у Басрі божевільні?!! Кадарія до
себе притискає... I там усі в кварталі?! Це проти божої волі, щоб жінка
брала чоловіка!!! На вас чари наслав хто?! Чи що?!!
Дурне! Нічого й ніхто не божевільний. I ніхто чари не насилав. Вони
скажені й голодні від неволі. Абу Амар їх пригостив оладочками з коноплі та
зі шпанкою. От вони й полізли без всякого сорому.
Хто?! -- наче здивовано запитав Алі.
Тю! Хіба ти не був на даху і нічого не бачив? -- У голосі негритянки
чулася велика недовіра.
Який там дах?! -- ніби розлютився Алі.-- Помацай моє волосся -- я
тільки-но виліз із води.
Що -- знов перстень виловлював? -- вихопилась негритяночка.
Не твоє діло! Ти скажи краще, кого Абу Амар пригостив і чим? Я щось
недібрав. Які оладки чи що воно?
"Кого, кого"! Я думала, мені наче почулось, що ти дерся на дах. Може, я
помилилась?.. Бо тут таке робиться! Якби тобі сказати, то ляжеш і не
встанеш...
Чого це я маю лежати?
Бо в тебе зовсім немає ніякого слуху! Ти геть глухий! Я, наприклад,
чула, як ти біля човна порпався. Перекладав якісь тріски...
"Стріли! А не тріски, чорти б твої вуха позатикали! Від тебе нікуди не
сховаєшся!" -- лайнувся подумки Алі.
Так от, коли ти порпався із своїм начинням... Підожди, а що ти потім
робив? Ти мене дуриш -- ти був на даху!..
Ні. Виглядав через вхід одного чоловіка. Та це вже не твої клопоти!..
Так що ж було далі? Кажи!
Ну так от, тримайся, бо ти зараз таке почуєш!
Та кажи, бо плюну й піду геть!
Ні, ні, тільки не йди!.. Так от -- сюди прийшли Рустемові сучки!
Обидві! I донька, і жінка!
Як так?! -- удав здивування Алі.
А отак -- ті майстри прорубали дірку в стіні, і вони в неї просто
впали, як заєць у пастку. Просто Абу Амарові в руки!.. От!!!
Ну, а далі?! -- не терпиться ніби Алі.
...Ну, тоді, коли Абу Амара не було. Коли ті майстри тут хазяйнували...
Він питав мене, випитував, чи не витяг ти перстень із каналу? Чи мені ти не
показав лал? Ти не думай -- я ні слова не сказала про тебе і про твоє
пірнання!!! От можу поклястися! Він все про тебе випитував, а я нічого не
сказала. Ніби й нічого не знаю...
"Як же звідси втекти? I куди тікати?.. До мандейця, до мандейця!.. Якщо
пощастить його застати вдома... Пощастить!"
Алі розмотав з голови хустку, лишивши тільки темну шапочку.
Підігрій води і замішай в ній попелу, а тоді добре випери у розчині. Та
швидше!
Алі, давай побавимося... Адже ти підкріпив сили...
Тихо! Повинен під'їхати один Абу Амарів гість,-- збрехав хлопець.-- Він
надіслав мене, щоб я попередив Абу Амара... Бачиш, навіть ножа мені виділив!
Та я не знав, що тут пиятика... (Про все бачене Алі промовчав, мовби ото не
він, а хтось інший спустився з даху і зразу ж потрапив у обійми Джарії).
Зараз піду й попереджу Аба Амара про того чоловіка...
А цей чоловік вже скоро припливе?
Не твоє діло! Я піду попередити Абу Амара...
Він, знаєш, сьогодні страшенно лютий! Сказав мені, що заріже мене, якщо
я підглядатиму. Алі хороший, дуже хороший, не ходи туди! Йди, краще,
зустрічай свого гостя, а я швиденько виперу твого хустку!
Ну добре,-- милостиво згодився Алі.-- Тільки що я гостеві скажу?
Вигадай щось...-- просила Джарія,-- тільки давай побавимося...
Випери хустку!.. Інакше й не підступайся!
Алі підхопився і вислизнув через боковий хід па подвір'я. Він роздягся,
взяв свої лахи і підповз до потаємного проходу. Відімкнув запори і тихо,
нечутно визирнув із щілини. Над палями хідника, трохи збоку, він помітив
майже в повній темряві ніби ніздрі і чоло під темною шапкою чи платом. Цього
Алі не міг дібрати, хоча зір у нього був чи не кращий від слуху Джарії. I ще
він мав пречутливий ніс. Вітерець повівав від каналу, тягнув протягом у
прохід. Алі злегка принюхався до нічних запахів, що впливали на подвір'я.
До йодистого запаху водоростей, болота й солодкого очерету густим
струменем домішувався запах поту сильної, натрудженої людини.
Алі витяг із в'язки одну стрілу. I, добре примірившись, щосили метнув у
те таємне обличчя, що чатувало на нього.
Зойк і гучне падіння важкого тіла за борт дзвінкого човна. Потім
найстрашніша лайка, стогін, прокльони. Та все тихо, якомога тихше. Але з
якою напругою від болю, з яким скреготінням зубів! Алі причинив хвіртку і
затиснув подвійним поворотом. Тепер він швидко перетнув подвір'я. Через
чорний хід до помешкання Айші. Прислухався. Джарії не було чутно. А
господиня цього таємного вертепу стогнала, вже який день обпоєна дурманними
ліками.
Алі відчинив головні двері, вислизнув не на повен зріст, а плазом по
підлозі. I не став зачиняти дверей, щоб не підійматися на весь зріст.
Поплазував до каналу. Корзинку за ручку в зуби і потиху, без жодного
плюскоту, опустився в теплу воду.
Відчув, як невпинно тягне його відпливна течія. Він перевернувся
голічерева і поплив за течією. Над ним підносилися чорні стіни каналу, що
все ставали вищі й вищі -- вода спадала. А над стінами-урвищами летіло вгору
височенне зоряне небо.
Алі на хвилю затримався, вірніше спробував затриматись, бо вода
невпевнено його зносила до потрібного кварталу. Він хотів відшукати свою
зірку, про яку говорив йому лоцман-мандеєць. Але як же взнати серед цієї
безконечності єдину, свою?! Ні, не взнати самому. Треба спитати мандейця,
попрохати його допомогти...
Хлопець був переконаний, ні, він просто відчував, що його зірка десь у
самісінькім зеніті і дивиться на нього й охороняє його.
I він щосили, але без зайвого плюскоту й шуму, поплив до оселі
мандейця.
17. ЗВІЗДАР
Алі вміло скористався течією в каналах, та однак добряче стомився, поки
приплив до помешкання лоцмана-мандейця. Кілька разів доводилося затаюватись
серед нерівностей каналу, просто втискатись межи ослизлих паль мостів і
причалів. Бо його шлях перетинали то човни з нічною сторожею, то хтось
веселився на прогулянкових човнах. I хто зна, що б їм заманулося вчинити,
якби вони побачили у воді незвичного плавця?
А в тому, що зірка його на небі допомагає йому, Алі переконався
остаточно, коли побачив на пласкім даху триповерхового дому-башти самого
володаря садиби -- лоцмана-мандейця.
Він здавався якимсь духом чи привидом, що наче завис десь між водою
каналу і зоряним небом. А було його видно тому, що під його ногами палав
світильник і чітким сяйвом знизу обмальовував його білий одяг, сиву бороду і
засмагле лице. Він тримав у руках якихось дві дощечки з дірочками і дивився
крізь них на зоряне небо.
Алі, не вилазячи з води, покликав його.
Та мандеєць був заглиблений у свої спостереження. Кілька разів кликав
Алі, та не було жодної відповіді. Всю увагу лоцмана поглинули зорі.
Алі відчув, що він починає мерзнути, хоча й вода наче не була холодна.
А якщо ж рівняти з Тігром, то просто гаряча! Потім Алі перестав кликати
лоцмана, боячись, щоб хтось інший не почув його вигуків. Вирішив почекати,
коли мандеєць закінчить свої спостереження зірок. I його терпіння було
винагороджене -- тільки-но чоловік на даху нахилився, щоб покласти свої
інструменти, Алі покликав майже пошепки.
I мандеєць зразу ж перехилився із даху і почав з-під долоні вдивлятись
у смоляну воду каналу.
Хто там? -- майже пошепки спитав лоцман.
Це я, хлопчик із сафіни! Мир тобі й твоєму дому, о шейх!
Ти в біді?
Так! Припадаю до твоїх ніг і молю про захист!
Сиди тихо. Я зараз.
Алі чекав, тримаючись за палю. I він аж здригнувся, коли над ним
повисла чорна тінь і простягнула до нього широку й гарячу долоню.
Мандеєць, тільки-но Алі став на хідник, накинув на нього якусь дергу і
швидко повів до садиби.
Мандеєць перевірив запори на дверях і тихо, майже пошепки наказав,
запалюючи від гнота світильник:
Звичай звичаєм, але небо не може чекати -- воно невпинно рухається.
Посидь, обсохни... Я своє зроблю... тобі ж поки відпочинок.
О шейх! Можна мені на дах? Я мовчатиму.
Сиди тут -- тебе можуть побачити. Спи, зрештою.
О шейх, я не можу спати, я змучився.
Тоді візьми і подивись он ті книги,-- шейх махнув рукою в куток, де
височенним стосом здіймалися книги.
Мандеєць полишив хлопця в кімнаті. Коли він пішов, Алі зразу ж скинув
із себе покривало і, розмотавши свій одяг, уважно його обмацав і обдивився.
Хоч сорочка добре підмокла, а з штанів одна холоша була геть мокра, та Алі
швидко вдягся. Ніж він застромив за пояс і стріли поклав на видноті, під
рукою. А тоді вже взявся за першу книгу, що потрапила йому в руки. I
виявилось, що книга прецікава, на самім її початку, серед списаних червоним
і чорним чорнилом рядків розквітав невимовними кольорами дивний малюнок.
Ніби якийсь квітучий сад з кущами троянд і заростями квітучих мальв. Внизу
малюнка протікала темно-синя ріка, а на її березі зустрілись вершниці на
білих верблюдах. Одні вершниці протягували другим букети червоних, як
дорогоцінні лали, гвоздик.
Над річкою підносилося квітуче персикове дерево і займало майже весь
малюнок. На дереві, ліворуч і праворуч від головного стовбура, сиділи якісь
величезні птахи, схожі водночас і на горлиць, і на щурок -- так і
переливались золотом, блакиттю, мідним полиском і смарагдовими зблисками.
Посередині ж дерева, в рогачику гілок позсідала рожева птаха із золотим
хвостом, вишневими ногами, а обличчя мала жіноче. Смоляні чорної коси,
брови, вигнуті дугами лука, і величезні іскристі очі. Але це ще було не
головне диво: праворуч від дерева скакала дивна істота -- сіра крилата
кобилиця 1 в яблуках із жіночою груддю, шиєю та головою. А на ній
позсідав чоловік у смарагдовім одязі. Над головою в достойного верхівця
підносилося полум'я. Цей поважний верхівець кудись показував пальцями
правиці. А там у осяйних одежах, не менш барвистих, ніж пір'я дивних птахів,
чи то виступав по траві крилатий чоловік2, чи літав над травою.
Тільки він теж мав полум'я над головою і теж показував правицею кудись на
дерево.
"Чи це часом не рай зображено і ангела в ньому?" -- подумки вагався
Алі.
Скрипнули щаблі сходів, і в чорний отвір дверей вступив лоцман. Під
пахвою він затис якусь книгу, а в руках тримав калам, каламар, пісочницю,
косинці та загашений світильник.
Так швидко дивишся? Вже закінчив книгу дивитись?
Ні, тільки почав... Відкрив і оце роздивляюсь... Але, о шейх, чи нема в
цьому гріха, що я роздивляюсь мальовані книги?..
По-перше, ти дивишся неправильно -- як християнин-ромеєць, зліва
направо. А треба навпаки. По-друге, це зображений пророк у раю, коли він
туди мандрував на Бураку.
Так оце такий і є рай?! -- здивувався Алі.-- У Бен Сахла в саду краще!
У нього і пальми, і червоно-білі троянди, і камінна гірка з якої капає
чиста, як сльоза, вода!
Тихо! Не кричи... Ти хіба був у садку Бен Сахла?
Був. Дивився на його червоно-білу троянду...
Он як? За що ж ти такої честі сподобився?
Я купував вино і соки в нього для Абу Амара... I попросив його, щоб він
дозволив мені подивитися на його диво.
А хто такий Абу Амар?
Мій господар... Я йому служив.
А тепер не служиш?
-- Тепер я від нього втік.
Щось поцупив у нього? Чи він тебе підозрює в крадіжці? Чи побив тебе
несправедливо?..
Ні, о шейх. Я хочу мандрувати, а з ним все по-іншому. Всі ночі --
пиятики, галас, всякі веремії. Я втік. Від нього і приплив на Корабельний
острів. Там мені пощастило страшенно -- на мене звернув увагу малий
чорнобородий чоловік і взяв мене за барабанщика в свою команду...
Там у нього вся команда -- зінджі?
Ага! Звідкіль ти все, о шейх, знаєш?!
Бо колись я плавав і по морях, і океану. I знаю всіх капітанів і їхні
суда. У нього розмальоване судно. I звуть його Малюк.
Так, о мій шейх!
Страшний чоловік цей карлик! Він знаходить у різних містах непокірних і
дужих негрів-рабів. Викупляє їх чи то з в'язниці, чи то від лихих хазяїв. А
пот