рестик материнський... I скоро минав час, невидимий та найсильнiший твiр невидимого Бога. * * * В день святої ночi Кадр[61], у котрiй зiслано Коран з неба, зголосився в сераю блукаючий дервiш[62]. Сиве волосся його спадало аж до стiп, а необтинанi нiгтi виглядали, як пазурi орла, а хiд його був до танцю подiбний. Не хотiв сказати нi свого iменi, нi походження, а на всi питання вiдповiдав: - Маю об'явлення для падишаха! Його допустили до султана. Вступивши в кiмнату, приложив руку до серця й до чола i сказав: - Коли одна з жiнок падишаха породить сина в рiчницю здобуття Стамбула, в день, що вертає щороку[63], то син той матиме iнакше значiння, нiж усi iншi дiти султанської кровi, вiдколи править царський рiд Османiв!.. - Добре чи зле? - запитав занепокоєний Сулейман. - Се знає Аллаг i Пророк його Магомет! Не ждучи подяки, приложив руку до чола й до серця i вийшов. А йдучи коридорами ходом, до танцю подiбним, голосно голосив об'явлення своє: - Коли одна з жiнок падишаха породить сина в рiчницю здобуття Стамбула, в день, що вертає щороку, то син той матиме iнакше значiння, нiж усi iншi дiти султанської кровi, вiдколи править царський рiд Османiв!.. Сi слова потрясли султанським сераєм i звернули увагу на Роксоляну Хуррем. Бо тiльки вона могла бути при надiї. В цiлiм сераю знали, що вiд вiнчання падишах Османiв ще не був у кiмнатах нiякої iншої жiнки. З найбiльшим напруженням очiкувано предсказаного дня. А як настав той час, потряс бiль породу лоном Роксоляни i вона породила сина в найбiльший день Османської держави. Як прийшла з болю до себе, зажадала води. А як подали їй, наказала невольницям опустити кiмнату. Довго вдивлялася в першу дитину свою. Зболiлий мозок її працював, мов у гарячцi. Хотiла пригадати собi щось i не могла. Нараз блiде обличчя її легко покраснiло, уста вiдкрилися i прошепотiли: "... Призри нынъ, Господи Боже, на тварь твою i благослови, i освяти воду сiю, i даждь єй благодать избавленiя i благословенiє Iорданово... " Оглянулася на всi сторони, чи хто не пiдглядає її, та знов вдивилася в свою дитину. Не могла з великої втоми пригадати собi дальших слiв святої молитви, яку не раз чула з уст батька, а якою впроваджується дитинку в християнську сем'ю. Знала тiльки, що в молитвi говориться дальше про воду як iсточник нетлiння. неприступний противним силам. Думкою спочала на тих словах, що виринали з забуття в її мозку, як на зеленiм гiллi спочивала голубиця, вислана Ноєм з ковчега по потопi. Напрасним рухом руки зачерпнула води й, обливаючи сина свого, первородного, промовила тихо: - "Крещается рабь Божiй Стефанъ въ имя Отца, и Сына, и Святаго Духа, Аминь..." Перед її очима стояв перший любчик її Стефан. I його iменем охрестила сина свого з султанського роду Османiв. Рiвночасно зробила над дитиною тричi знак святого хреста. Вiдiтхнула так сильно, якби скiнчила дуже важку працю. Здавалося їй, що вiд того її вiддиху захиталася занавiса бiля дверей. Втомлена до краю впала на шовковi подушки, блiда. але вдоволена. Пригадувала собi, як добре чулася колись у кривавiм блеску вiри в хресне дерево терпiння. Навiть як невольниця не вiдчувала в тiй вiрi такого неспокою, як тепер, коли має все, чого душа i тiло забажають. Розумiла, що втратила скарб, з яким не дасться порiвняти нiякий з земних скарбiв. I хотiла бодай для свого сина зберегти той скарб, впровадити його в посiдання того, що сама стратила. Зразу уважала свiй учинок чимсь зовсiм звичайним i природним, чимсь таким, що належалося їй дати, а синовi взяти як спадщину. Щойно по якiмсь часi блиснуло їй у думцi, що в сiй палатi не було ще нiколи хрещеного султанського сина! Страх перед мужем обхопив її. Зразу легкий, опiсля дужчий. Перед ним i перед усiм тим чужим оточенням, в яке попала. Але разом з тим страхом вродилася в нiй дивна приємнiсть, якесь миле почування таємницi, яка лучила її в думцi зi сином. О, вiдтепер не чулася вже самотня в сiй палатi, навiть як не було б у нiй мужа! Мала сина, свого сина! Крiм iнстинктової прихильностi до плоду свого лоана, пробудилася в нiй також iдеальна, майже мiстична любов до дитини, що оточила її, як золотистий янтар оточує мурашку. Напiв у гарячцi чула, як до кiмнати входив падишах, як тихо пiдступив до її ложа, як присiв бiля нього i нiжними словами говорив щось до неї. Вона держалася йiго руки i щось говорила до нього. Говорила про сина i про те що свято його обрiзання мусить бути дуже велике та що на нiм мусить бути могутнiй володар з її країв... Султан усмiхався ласкаво й успокоював її, щозапросить наймогутнiшого з сусiдiв. * * * Сулейман додержав слова. Крiм звичайних запрошень, до намiсникiв i вельможiв вислав сим разом також запрошення до великого венецького дожi Андрiя Грiттi. Турецький посол, весь одягненiй у золото, впроваджений 12 членами Великої Ради на заседання венецького сенату, заповiв свято обрiзання первородного сина Роксоляни й запросив дожу як гостя до Стамбула Старенький дожа оправдався своїм вiком i далекою доргою, але прирiк вислати окреме почесне посольство пiд проводом свого найстаршого сина[64]. В означений день зачалося свято обрiзання Стефана. Був гарячий ранок, коли Сулейман з усiм своїм двором доїздив до гiпподрому. На його пiвнiчнiй частi, бiля Мехтерхане, де стояла музика, пiднiмався великиї трон на лазурових стовпах, пiд золотим балдахiном, весь покритий найдорожчими матерiями. Кругом лишался чудовi намети найрiжнiших красок. А як султан доїздiв до Арслянхане[65], пiдiйшли до нього пiшки з великой почестю два везири, Аяс-баша й Касiм-баша. На середнi гiпподрому привiтав його великий везир Агмед-баша в оточеннi всiх агiв i беглербегiв. Пiшки товаришили султановi, що сам-оден їхав на конi, аж до престола, котрий стояв мiж здобутими тронами й наметами рiжних володарiв, перевищаючи їх своїм блеском. Пiд оглушаючий звук музики Сулейман сiв на престол, а свiтськi i духовнi достойники тиснулися до нього з дарами й цiлували руки його. Другого дня допущено до поклону султановi посольства курдiйських емiрiв i чужих держав. Найпишнiше виступило надзвичайне посольство Венецiї пiд проводом сина самого дожi, Альойзiя Грiттi. Се посольство просило послухання й у султанки, матерi принца, й було допущене за дозволом султана. Велике було здивування султанки Ель Хуррем, коли мiж пишно одягненими вельможами Венецiї, котрi стройними рядами ждали на неї, стоячи в її будуарах, побачила свого учителя зi школи невольниць. На хвильку стала в ходу зi здивування i зiбрала всю свою силу волi, щоб не змiшатися. Влекшили їй се, немов на команду в оден такт, глибоко похиленi перед нею голови венецьких вельмож i сенаторiв, котрi стояли в такiй позицiї, аж поки вона не перейшла салi i не сiла на своїм високiм крiслi, так густо садженiм перлами, що дерева на нiм зовсiм не було видно. Сiдаючи на престiл, запримiтила, як Рiччi давав незначно знак молодому синовi дожi, котрий зараз виступив наперед i зачав промовляти до неї. Зрозумiла, що Грiттi тiльки формальний провiдник посольства, а в дiйсностi кермує ним досвiдчений Рiччi, котрий за той час дуже подався й обличчя його стало ще бiльше сухе, нiж було. Церемонiя привiтання тривала коротко. Султанка подякувала за вiдвiдини й желания та поручила посольство опiцi Аллага в поворотнiй дорозi додому, що на обличчях турецьких улемiв викликало нетаєне вдоволення i радiсть. Коли вставала з престола, взяв Грiттi з рук її бувшого учителя невеличку шкатулку, оббиту бiлим як снiг саф'яном з золотим замочком, обв'язану зеленими стяжками, i вручив їй особисто як дар, кажучи, що iншi "скромнi дари" венецького сенату знайде в кiмнатах своїх. Була така зацiкавлена тим, що може бути в тiй шкатулцi, що не промовила нi слова, тiльки усмiхом i похиленням голови подякувала за дар i вийшла. Прийшовши до своїх кiмнат, вiдiтхнула i зараз вiдчинила шкатулку. Був у нiй нашийник з брильянтiв i перстень з туркусом, Але скоро замiтила, що шкатулка мала подвiйне дно. Коли висунула його, побачила мiнiятурну книжечку в оправi зi щирого золота й емалiї. Витягла й отворила. Було се - Святе Письмо, таке саме, яке бачила у свого батька, тiльки в маленькiм форматi. Менше була б здивувалася, якби той сам дар дав їй мусульманин Абдуллаг, нiж Рiччi, котрий так глумливо усмiхався, коли говорив про церкву i вiру. "Що се має значити?" - запитала себе. Подумала, що, може, Рiччi перебув якийсь допуст Божий i змiнився. Бо що то вiн порадив синовi Грiттi дати їй такий дар, того була певна. Якби Рiччi не вручив їй був того особлившого дару, була б його через Абдуллага завiзвала на окрему розмову, як свого бувшого учителя. А так - не хотiла викликати пiдозрiння. Мужевi показала той дивний дар, але сама бiльше не заглядала до нього, бо вже за першим разом та мала книжечка тяжiла їй у руцi й викликала якийсь тягар на серцi. Велич i дорогоцiннiсть дарiв, якi звезено щасливiй матерi принца, перевищала все, що бачили в Стамбулi при нагодi таких i подiбних свят. Iндiйськi шалi та муслiни, венецькi атласи, єгипетськi дамастi, грецькi делiкатнi, як пух, матерiї, срiбнi миси, повнi золотих монет, i золотi посуди, повнi дорогого камiння, лазуровi полумиски i кришталевi чашi, повнi найдорожчих родiв цинамону i галок та квiту мушкателi з райських островiв Банда, i пахощiв iндiйських, китайську порцеляну з чаєм, i чудовi кримськi хутра несли прекраснi грецькi хлопчики, дарованi султанцi разом з тим, що несли. Етiопськi й угорськi невольники та мамелюки вели чудовi клячi арабської раси й туркменських жеребцiв. Четвертого дня почалися представлення для народу. На площi уставлено побудованi в тiй цiлi двi деревлянi вежi, наповненi угорськими полоненими. Опiсля почалися турнiри й змагання мамелюкiв. Султан приглядався їм разом з народом до пiзньої ночi, яку свiтлами замiнено в ясний день. Опрiч штучних огнiв, довго горiли деревлянi вежi. Слiдуючого дня знов збудовано два новi замки. Кождого з них боронила сотня тяжких їздцiв, що робили випади. По здобуттю їх i упровадженню в полон багато гарних дiвчат i молодих хлопцiв, замки пiдпалено, й вони горiли довго внiч. Семого дня виступили густими лавами полки яничарiв i пишно одягнена кiннота сiпагiв пiд проводом генералiв, несучи торжественнi пальми або так званi свiчi обрiзання з чудовими квiтами та золотим дротом, що обвивав символи плiдної сили. Осьмого й дев'ятого дня вiдбувалися танцi на линвах, при звуках музики. Танцювали звиннi єгипетськi линвоскоки на високо протягнених шнурах. Моряки i яничари лiзли по дарунки, умiщенi на верхах високих гладких стовпiв, висмарованих оливою i милом. Десятого дня угощувано учених i учителiв, якi мали денну платню меншу, нiж 50 аспрiв[66], як також усунених суддiв, котрим у тi днi своєї радостi падишах ласкаво вибачав провини їх по довгiй покутi. Три слiдуючi днi пописувалися скоморохи й весельчаки. Кождого з них обдаровано щедро золотими й срiбними монетами, якi їм притискано на чолi або сипано на голову. Чотирнадцятого дня всi достойники двора i вiйська удалися до старого сераю й винесли малого принца та занесли його на гiпподром, де напроти нього вийшли пiшки везири й товаришили йому аж до престольної салi султана. П'ятнадцятого дня дав Сулейман бенкет для найвищих достойникiв. Праворуч його сидiв великий везир Агмед-баша i везири Аяс i Касiм, беглербеги й вiйськовi суддi з Румiлi й Анатолi, учитель старшого принца Хайреддiн i син татарського хана, а лiворуч колишнiй великий везир Пiрi Могаммед, Сейнель-баша, Ферухшад-бег, потомок князiв роду Бiлого Багана, Мурад-бег, син єгипетського султана Кансу Ггаврi й останнiй нащадок княжого роду Сулькадрiв. Шiстнадцятий день присвячено приняттю учених. По правiй руцi султана сидiв Муфтi й вiйськовий суддя Анатолiї, Кадрi-бег, а по лiвiй учитель принцiв i вiйськовий суддя Румiлiї, Фенарiсаде Мугiєддiн. Муфтi й учитель принцiв почали на бажання султана диспуту над мусульманським "Отченашем" - першою сурою Корану. В диспутi взяв участь також Халiфе, оден з бувших учителiв самого султана. Загнаний в кут бистроумнiстю одного з присутнiх, так собi це взяв до серця, що на мiсцi дiстав пораження. Його винесли зi салi й занесли до дому, де вiн ще того самого дня помер. Сiмнадцятий день присвячено тишi й приготуванням до обрiзання. Вiсiмнадцятого дня вiдбулося в престольнiй салi свято обрiзання. На бажання матерi одержав малий принц iм'я свого дiда по батьковi, що називався Селiм. I хвалили всi розум хассеке Хуррем, радiсної матерi принца. Везири й беглерберги, аги й улеми цiлували руки султана, складаючи желания. Всiх обдаровано почесними одягами. Вищi достойники одержали такi дари, що був задоволений навiть найбiльше захланний з них - Агмед-баша. Сей день продовжено штучними огнями довго внiч. В три днi опiсля закiнчено свято обрiзання Селiма перегонами в Долинi Солодких Вiд. Тривало се свято повнi три тижнi. Такого довгого i величного свята не бачила ще столиця султанiв. Як вертали з перегонiв, Сулейман, шуткуючи, запитав свого любимця Iбрагiма-башу: - А що, Iбрагiме, чи твоє весiлля було бiльше величаве, чи свято обрiзання мого сина Селiма? - Такого весiлля, як моє, не бачив iще свiт, хоч як довго стоїть, i не бачитиме,- вiдповiв Iбрагiм. - Що?! - запитав султан, здивований такою смiлiстю. А Iбрагiм вiдповiв: - На моїм весiллi був такий гiсть, як падишах Мекки i Медини, законодавець наших днiв, хай живе вiчно!.. А батько принца Селiма на святi обрiзання свого сина не мав такого гостя... Султан усмiхнувся i пiшов до жiнки переповiсти їй слова Iбрагiма. - Той Iбрагiм занадто розумний,- вiдповiла уражена хассеке Хуррем, коли Сулейман переповiв їй, смiючись, його слова. I усмiхнулася так, якби знала про нього щось, чого не хоче сказати. XIV. "...А ЧЕРВОНА КРОВЦЯ НА РУЧЕНЬКАХ ТВОЇХ..." "Немов ту пилку. Бог Кинув нас на свiт. Вiн знає нашу цiль, Вiн знає i Тебе". Омар Кгаiям Султанка хассеке Хуррем, "радiсна мати принца", скоро прийшла до повного здоровля i розцвiтала, як роза в султанськiм огородi. Бiле, як ясмин, личенько її набирало краски сходячого сонця. А в очах мимо молодостi своєї мала таємничий спокiй, який має осiнь, що вже принесла плоди. Найстаршi мешканцi сераю згiдно говорили, що не було в нiм досi кращої i милiшої жiнки. А падишах приходив до неї кождої днини по нарадах Дивану. Постiйно засiдав до стола тiльки з нею й вiдпочивав при нiй душею. В сераю говорили, що сiй жiнцi не вiдмовляє падишах нiчого й дивиться крiзь пальцi навiть на чужi звичаї, якi вона заводить в гаремi. А хассеке Хуррем ходила без заслони по цiлiм сераю й вiдважилась навiть допускати до себе чужих майстрiв, що довго сидiли в її кiмнатах i малювали її портрети. Такого ще не було нiколи в султанськiм сераю. Правовiрнi мослеми дивилися косо на чужих мужчин, що входили в кiмнати гарему. Але нiхто не вiдважився висказати свого невдоволення, бо дуже небезпечно було подразнити великого султана й викликати гнiв його. Навiть улеми i проповiдники Корану мирилися з чужими звичаями хассеке Хуррем, бо нiколи не бракло її на молитвi у святу п'ятницю, в великiй мошеї Царгорода. Згодом i вони привикли до того й навiть самi приходили просити послухань у хассеке Хуррем. I часто глiтно було в кiмнатах Ель Хуррем. Приходили до неї ученi й поети, малярi й будiвничi, духовнi й полководцi. Кождого приймала радо, й кождий виходив вiд неї здивований її умом i зацiкавленням. Навiть злобний письменник Ггазалi, котрого боялися й найвищi достойники iз-за його сатир, а котрий не щадив нiкого, був одушевлений "найкращою квiткою сераю". Правда, вороги його говорили, що се тому, бо на її просьбу одержав з султанської скарбницi тисячу аспрiв мiсячної платнi, якої був би нiколи не побачив iз-за остроти язика свого. Але й iншi поети, що мали забезпечення й майно, були одушевленi нею. I перекладчик "Шах-наме" Джелiлi, i божеський Бакi, i фантастичний Хiялi, i ворог його Сатi, i вiчно п'яний Фусулi, й веселий комiк Лямiї, котрий говорив: "Хассеке Хуррем любить слухати поетiв. Се я розумiю. Але що вона говорить з Сеадi-Челєбiм, котрий усе життя сидить над законами? Або з ученим Пашкепрiзаде, що знає всi бiблiотеки Сходу - i бiльше нiчого!.." А Фусулi вiдповiдав йому словами перського поета Гафiса, найбiльшого лiрика Сходу: Каже Пророк, що вино Всiх злочинцiв мати! Що ж робити, як воно Солодке, прокляте,- I солодко, як дiвчина, Цiлує, мiй брате!.. Але вся та пишна лавина влади i культури Сходу, що пересувалася постiйно салонами Ель Хуррем, не вдоволяла її. Замiтив се перекладчик "Шах-наме" Джелiлi. I сказав раз до неї: - О, велика хатун, спiчни духом своїм пiд наметом Омара Кгаiяма[67], що робив намети для духу. - Я вже чула про нього й буду вдячна, коли ближче познакомите мене з ним. На те сказав Джелiлi: - Як подобається тобi, о хатун, отся думка Омара Кгаiяма, солодкого як мiд, гiркого як гiрчиця: Цiль i мета сотворiнь - се любов, Сила у соку вина - се любов, Рим молодечих пiсень - се любов, I пам'ятай, що життя - се любов. - Гарне i правдиве,- вiдповiла Ель Хуррем,- але я сподiваюся чогось глибшого вiд нього. - I маєш рацiю, о хатун,- сказав на те великий поет Бакi. - Мабуть, догадуюся, чого очiкуєш. I на те вiдповiдає Омар Кгаiям, кажучи до шукаючої душi: Ти мене питаєш, яка тайна свiту, Ти на те чекаєш, що розкаже вчений: Свiт - картина з мраки, з безвiсти зринае I знов у ту мрачну безвiсть пропадає. - Так дармо пропадає? - запитала Ель Хуррем. На це зауважив учений Пашкепрiзаде, котрий знав усi бiблiотеки Сходу: - Перший рубайят се вислiв молодостi Омара Кгаiяма, другий рубайят се вислiв з тих його лiт, коли вiн не вiрив в Бога i мав гiркiсть в устах. I ще єсть оден його рубайят з того часу: 3 великим трудом черпав я науку Зi старих книг, котрi читати важко. На свого духа довгих мандрiвках Знайшов я правду - одну-одиноку: Я прийшов, як вода, i, як вiтер, минуся. - А що вiн сказав, коли вернув до Бога? - Тодi сказав: Плаче водна капля, далеко вiд моря. Море каже: "Дармо б'єшся iз-за горя. Кожде сотворiння Господня дитина: Дiлить нас вiд Нього лиш часу каплина". Султанка лекше вiдiтхнула, якби впав їй з грудей якийсь тягар. А Пашкепрiзаде замiтивши, що їй справляє пiльгу, додав: - Дальшi твори духу Омара Кгаiяма дають уже повний вiдпочинок для духу навiть грiшних людей. Вiд них не виймав вiн i себе, кажучи: Хоч клейнод всiх чеснот не належав до мене I хоч блиск всiх чистот вiд грiхiв не був мiй, Не назвав я ще бiлого чорним нiколи, Тому вiрю у ласку Господню для мене. Обличчя султанки роз'яснилося зовсiм, а Пашкепрiзаде закiнчив ще одним рубайятом Омара Кгаiяма: Направо чи налiво - пилка кiнець кiнцiв Послухає грача, а не сама себе. Немов ту пилку. Бог кинув нас на свiт: Вiн знає нашу цiль. Вiн знає i тебе!.. Настрiй був дуже поважний, коли комiк Лямiї замiтив: - Що Омар Кгаiям великий фiлософ, се i я признаю. Але я вже бачив, як пилка навiть у доброго грача кiнець кiнцiв упала в воду. Та й чи тiльки в воду? Всi засмiялися, а служба зачала розносити ласощi й солодкi сорбети та прегарнi полудневi овочi. Так на верхах, в султанських салонах, шукали правди про Божу тайну свiту, котру кождий вiруючий нарiд знаходить вiд вiкiв у твердiй вiрi в Бога, а як верхи захитають його в нiй, вiн розпливається, мов мрака на долинi. О, глiтно було в кiмнатах Роксоляни! А у всiх крилах гарему, де жили iншi жiнки падишаха, було тихо i пусто, як в опущенiм домi. Тiльки зависть куняла в них. Але й вона не вiдважилася поки що виходити з укриття. Бо людська зависть i злоба, як грабiжнi звiрюки, ждуть на свою жертву, щоби зловити її у пригожу хвилинку. * * * У прийомних кiмнатах хассеке Хуррем ставало щораз то бiльше глiтно. Вже не тiльки вiд поетiв, артистiв i учених, але й вiд везирiв, кадiяскерiв, дефтердарiв, нiшандшiв, сiгiль-дарiв, чокадарiв, нiкябдарiв, ходжiв i всяких iнших достойникiв. Найрадше говорила вона з великим будiвничим Сiнаном. Та приняття iнших зачали її томити, а часто й нетерпеливити, бо вiд багатьох, що приходили з проханнями, часто не могла видобути, чого вони властиво прохають. Султановi не хотiла жалуватися на ту повiнь прохачiв, бо боялася, щоб вiн всiм не заборонив приходити до неї. А деякi з них були цiкавi для неї, вiд деяких сподiвалася допомоги для своїх планiв, якi почали в її мрiях виринати вiд хвилi, як стала матiр'ю, а ще виразнiше, вiдколи довiдалася про ворожбу старого дервiша, що прийшов до Сулеймана в день святої ночi Кадр. З тими планами так укривалася, що боялася навiть думати довго про них. Але коли їй раз забагато було натовпу рiжних достойникiв, казала запросити злобного Ггазалi й запитала ще раз, чи вiн не знає причини аж таких численних вiдвiдин. Зробила се нарочно i в тiй надiї, що злобний Ггазалi додумається, чого їй треба, i своїми сатирами вiджене бодай найбiльше влiзливих. Ггазалi зараз змiркував, в чiм дiло, й урочисто вiдповiв: - О хассеке Хуррем, благословенне хай буде iм'я твоє! Твiй слуга Ггазалi знає причину тих численних вiдвiдин... - Нехай скаже! - Недавно приїхав до султана - хай живе вiчно! - посол iндiйського князя Бегадiра-Шаха, привiз йому в дарi пояс вартостi сто тисяч золотих дукатiв i сказав: "Султанул-беррайн ве хаканул-баграйн, хадiмул гаремайн еш шерiфайн, шам джемет мешам, мiср надiретул iср, Галебеш-шегба, Дарул-джiгад, Дарул-селам!"[68] Поможи пановi мому проти невiрних нессараг, що приплили морем й усадовилися у його пристанях! А вiн складає тобi за допомогу триста скринь, повних золота i срiбла, у святiм мiстi Меццi, при гробi Пророка... - Знаю,- сказала на се хассеке Хуррем.- Султан уже вислав воєнну фльоту пiд проводом Сулеймана-башi. А тих скринь iще не привезли з Мекки сюди. - О хассеке Хуррем, вовiки незабуте най буде iм'я твоє! Тi скарби вже везуть сюди. А як привезуть, тодi побачиш пiд своїм порогом найбагатших скупиндряг, якi всякими способами добиватимуться твоєї ласки, чи радше скарбiв султана... Як чорнi круки, ждатимуть уперто на добичу й не буде такої поганi, на яку вони не пiшли б, аби тiльки дiстати щось зi скарбiв Бегадiра-Шаха! Се тiльки першi вiстуни тих, що прийдуть... Злобне обличчя старого сатирика прибрало острий вид. Вiн вiдчув, що тиснуться йому з уст ще острiшi слова. Тому низько склонився й вийшов, не здержаний розумною жiнкою падишаха. В кiлька днiв опiсля почала в сераю кружляти його сатира про влiзливих прохачiв у султанки. Натовп їх через те зменшився, але не багато, * * * Минув ще якийсь час, i наступило те, що предсказав Ггазалi про всякi способи здобування ласки могутньої султанки. Одного дня, в порi, коли муедзини кiнчили спiвати третiй азан на вежах струнких мiнаретiв, зголосився до хассеке Хуррем її перший дружба, великий везир Агмед-баша. Якесь недобре прочуття зворушило серце хассеке Хуррем на сам вид того достойника. Вiн низько склонився й почав: - О, найкраща з жiнок падишаха, о радiсна мати принца Селiма,- нехай Аллаг буде йому прихильний вiд колиски до гробу. Я прийшов зложити чолобитню наймогутнiшiй з жiнок султана в тiй надiї, що вона буде й наймилостивiша для вiрного свого слуги. Так виразно вже в перших словах не натякав їй досi нiчого нi оден достойник. Се її застановило. Очевидно, мусiв мати пiдставу до такої смiлостi. Але яку? Була сим дуже зацiкавлена. I щоби скорше довiдатися про се, вдарила також у виразний акорд: - Раз тiльки краснiє той, що просить, а два рази краснiє той, що не дає! Я радо готова сповнити твоє прохання по силам своїм... Агмед-баша змiшався. Бо вiн приготував собi довгу i круту стежку, заки мав стати на мiсцi, в якiм мала бути мова про давання. А жiнка падишаха вiдразу поставила його на тiм мiсцi. "Чи знає справу, з якою я прийшов?" - подумав i збентежився ще бiльше. Бачив, що вона запримiтила його збентеження. Але бiльше нiчого не мiг пiзнати по її спокiйнiм обличчю. Напружив увагу, зiбрав усю свою притомнiсть i по надумi вiдповiв: - Багато ворогiв має кождий, хто вiрно служить державi падишаха. А сказано: "Як маєш ворогом хоч би мурашку, то будь обережний!" Не знаю, чи хто з моїх ворогiв не представив мене перед сонцем падишаха як людину, з якою годi погодитися. В сiй хвилi вже була переконана, що з сим достойником прийдеться їй звести завзяту боротьбу. Не знала тiльки, за що. Розумiла добре, що приповiдкою про мурашку грозив їй, а не оправдував себе. Скипiла внутрi. Але не показала того по собi, тiльки вiдповiла так само двозначне: - Я не знаю про тебе нiчого злого. А ворог - се дiйсно небезпечна рiч. Особливо тодi, коли вiн має зависне серце. Бо сказано: "Заздрiсного не примириш навiть найбiльшою ласкою!" Великий везир Агмед-баша зрозумiв також, що жiнка падишаха говорить про нього, а не про його ворогiв. Але пробував дальше переконувати її, що його можна позискати. - Вiрний приятель,- сказав,- лучший, нiж свояк. - Правдиву допомогу дає тiльки Аллаг,- вiдповiла твердо, бо вже їй тяжiла ся розмова. А предложениям "вiрної" приязнi, очевидно, за грошi, чулася внутрi ображена. - I його заступник падишах на землi та й та, що є зiницею його ока i зерном його серця,- докинув. - Я вже на початку розмови сказала тобi, що сповняю всi прохання - по скромним силам своїм. Агмед-баша зрозумiв, що довше годi вже зволiкати з тим, за чим прийшов. I сказав помалу: - Я приходжу до наймудрiшої з жiнок падишаха з великим проханням. Як воно буде в ласцi сповнене, остану до смертi вiрним невольником усiх замислiв твоїх i сина твого, хай потiхою тобi буде, о велика хассеке Хуррем! - З яким проханням? - запитала. Вiн вiдповiв: - Злi люде уважають мене дуже багатим i кажуть, що я загарбав у Єгиптi податки падишаха. Але се неправда! Я убогий i навiть задовжений... - "Довг пече, як огонь",- вiдповiла приповiдкою, заохочуючи його до дальшого прохання, бо була дуже цiкава, кiлько схоче сей великий богатир, знаний з захланностi. Знала, що султан добре знав головний блуд характеру Агмеда-башi, одначе держав його на найвищiм мiсцi iз-за його великої робучостi, точностi i сприту. - Так, о чудова квiточко Едену! - вiдповiв Агмед-баша. - Думаю, що падишах радо осолоджує бiль своїх вiрних слуг. Кiлько треба на заспокоєння твоїх довгiв? - О, ти дуже ласкава, найкраща зiрко свiту! Менi треба (тут вiдiтхнув) триста тисяч золотих дукатiв... - Триста тисяч золотих дукатiв?!. - Триста тисяч, о найцiннiша перло держави Османiв! Буду до смертi вiрним невольником всiх замислiв твоїх i сина твого! Се повторення тих самих слiв занепокоїло її ще бiльше, нiж домагання високої суми. Вiдповiла майже налякана: - Не маю iнших замислiв як тi, що ними живе серце i ум падишаха! А мiй син щойно усмiхається до добрих людей. Але я готова тобi допомогти. Тiльки аж з таким домаганням не можу прийти до падишаха... - Iнша не могла б, а ти все можеш, о найкраща зiрко в життi падишаха!.. Була здивована величиною, нахабнiстю й упертiстю прохання. Вiдповiла встаючи: - Се неможливе! Адже найбагатший князь Iндiї прислав падишаховi дар, який варта третину того, чого ти домагаєшся! - Вiн прислав iще й iншi дари, о дуже милостива панi! - Се не дари, а заплата за кров i кошти вiйська падишаха!.. Ти задорогий приятель,- додала на пращання. - Дорожча вiд всiх скарбiв доля дитини... - вiдповiв твердо. Задеревiла i зблiдла. По хвилi запитала: - Як то? А при чiм тут дитина? Завагався й уриваним голосом сказав: - А хто ж... оборонить... малого Селiма перед... - Перед чим? - Перед злобою улемiв i гнiвом падишаха, коли розiйдеться вiстка, що вiн... охрещений на християнську вiру!.. Хто ж оборонить, як не великий везир Агмед-баша?.. Остовпiла з великого жаху за свого сина. Вся кров збiгла їй з обличчя. Була блiда, як ялиця, овiяна снiгом. Але вмить опритомнiла. Думки, як лискавки, почали їй лiтати по головi в дикiй погонi! Наперед цiлий табун думок про небезпеки, якi грозять її синовi. Бо за себе не боялася нi хвилинки! О, нi! Навпаки - чулася мiцна, як ранена львиця, що боронить своє молоде... Вже вiтрила слабi сторони нападу. Але не знала ще сили ворогiв. Упорядкувала думки залiзною волею i постановила довiдатися, чи її таємницю пiдглянув сам Агмед-баша, чи його спiльники. На хвилинку знов похололо їй бiля серця на думку, що таємницю її може знати бiльше людей. Бо що таємницю її вже знали, сего була певна. Пригадала собi, як захиталася завiса бiля дверей. З тим бiльшою силою випрямила свою думку й обережнiсть. I вже спокiйно вiдповiла: - Язик не має костей i говорить, як йому вигiдно, i як же я можу дати облизати золоту кiсть всiм язикам тих, що принесли до тебе сю сплетню? На се замало триста по триста тисяч золотих дукатiв! Агмед-баша встав i тихо прошепотiв: - О, наймудрiша iз жiнок мослемських! Треба ще тiльки забезпечити мовчанку одного євнуха... - Котрого? - запитала невинно, як дитина. Агмед-баша завагався. Але солодкий усмiх матерi принца та її великi, чистi, як небо, очi мимохiть видерли з його уст iм'я спiльника. - Гассана,- сказав шепотом. - Як? - запитала так само наївно. - Або грошем, або ножем,- вiдповiв, думаючи, що вже має в руках наймогутнiшу з жiнок падишаха. - Я ще не мала кровi на своїх руках,- вiдповiла в задумi. В тiй хвилi пригадалася їй ворожба циганки. Немов посвоячена духом з нею, вдивилася в нахабника. I було їй ясно, що вiн не уб'є одинокого свiдка її таємницi, тiльки укриє його, щоб до кiнця життя мати нiж проти неї i її сина. - Я ще не мала кровi на своїх руках,- повторила.- I не хочу мати! - додала з притиском. Чула, що тепер сказала неправду. Стало їй так прикро, аж терпко. Не вiд того, о, не вiд того, що вiдчула жажду кровi тих людей, якi загрожували долю її сина. Тiльки вiд того, що сказала неправду перед такою людиною! Вiдчула приниження в душi, таке бездонно глибоке, що з ним не могло рiвнятися навiть приниження проданої невольницi, яка мусiла робити все, що їй нелюбе, i султановi не сказала правдивого iменi свого сина. Але се не було для неї брехнею. Нi. I прийшло в її душу пiзнання, що найбiльшим пониженням для людини се брехня. I що те пониження тим бiльше, чим бiльше нiкчемний той, перед котрим говориться неправду. I щось закричало в її душi дивними голосами: "Ти цариця трьох частей свiту! Чи ти стерпиш аж таке пониження?" А другий голос говорив до неї немов здалека: "Не убий!" Знов напружила думку, як струну, i сказала: - Приймаю твою оборону перед злими язиками. Прийди завтра в сю пору. Я ще сьогодня буду в тiй справi говорити з падишахом... Агмед-баша весело схрестив руки на грудях, низенько склонився i вийшов. * * * Упала на шовковi подушки й вiдiтхнула. Але не зiтхненням утомленої. Хоч тряслася на цiлiм тiлi, ум її був острий, як бритва, i ясний, як огонь. Тряслася з обурення. I слези виступили їй з очей. На лежанцi вiдбулася в нiй якась коротка, але, мов буря, напрасна боротьба. Нутро її було так розхвильоване, як море в часi тучi i бурi. Нараз немов перун трiс у нiй i потряс цiлим єством її. Була напiвпритомна вiд того потрясения. I здавалося їй, немовби щось зламалося в нiй, щось урвалося, щось таке нiжне, як далекий вiдгомiн пiснi, як золотий промiнь сонця, як усмiх дитинки. Так, дитинки, дитинки, дитинки. Знала, на яку.воду пускалася. Мимо розхвилювання, важила всякi можливостi, особливо ж вiдношення мужа. Скоро перебiгла в думках, як вiн досi нiчого їй не вiдмовляв: нi ходження без заслони, нi принимання чужих мужчин, нi замкiв у дверях на спосiб, який був у домах її країни, нi навiть держання собачки, яку мусульмане уважали нечистим сотворiнням. Все, що вона робила, було для нього добре i чисте. Навiть дiткнув собачки, помагаючи її мити. Навiть се! Встала. Нi. Зiрвалася, мов львиця з ланцюха! Закликала чорних євнухiв i бiлих невольниць. Євнухам наказала приготовити прекрасну лектику Селiма, в якiй його виносили в сади. А невольницям велiла одягнути себе в одяг, у якiм приймала перший раз султана у своїх кiмнатах. Глянула у венецьке зеркало. Зворушення оживило її нiжне обличчя, а сльози облили її великi очi, що виглядали як озера по бурi. Вийшла з цiлим почотом невольниць i євнухiв. Мiж ними йшов i Гассан. Вiн дуже уважно нiс її сина в лектицi, раз у раз оглядаючись на матiр. Перейшла велике подвiр'я гаремлiку i прямо йшла до брам селямлiку. Сторожа не вiдважилася задержати її при входi до палати падишаха. Ще всi пам'ятали перенесення команданта сторожi аж до Трапезунта, хоч вiн тiльки сповнив свiй обов'язок. А сим разом могутня султанка йшла вже не сама, а зi своїм сином, з принцом Селiмом. Командант сторожi, побачивши її напрям, щез, як камфора. А змiшана сторожа мовчки розступилася, поздоровляючи малого принца як члена султанського роду Османiв. Увiйшла в будiвлю, де ще не була нi одна жiнка мослемська, вiдколи турки вступили в улицi Стамбула. Йшла коридорами й салями селямлiку в дiядемi з перед, в розкiшних шовках, в блискучих фарарах - i вся в слезах. А перед нею несли чорнi євнухи малого принца Селiма в бiленьких муслинах, в золотiй лектицi. За нею йшли бiлi невольницi гарему, збентеженi плачем жiнки падишаха. Вигляд султанки був такий поважний, якби несла з собою найбiльшу таємницю держави Османiв. Високо держала голову, а слези, як перли, котилися по її гарнiм обличчю. Всi вiйськовi й достойники, яких зустрiчала, схрестивши руки на грудях, з поспiхом уступали з дороги розплаканiй жiнцi могутнього султана. Тут i там на роздорiжжях коридорiв жовнiр стояв мов остовпiлий на вид жiнок в палатi селямлiку: думав, чи се не привид... А деякi побiгли зляканi до команди двiрця селямлiку, де дали знати про надзвичайну подiю самому адзi сторожi сераю. Той вискочив з кiмнати як опарений i бiчними переходами скоро пiшов, щоб заступити дорогу Роксолянi. А вона йшла вiдважно. Йшла прямо до салi Великої Ради Дивану. А як дiйшла до дверей, дала знак чорним євнухам, щоб задержалися. I виступила наперед, перед лектику сина свого. Ага яничарiв, що вже стояв зi сторожею бiля Ради Дивану, побачивши оплакану найкращу з жiнок падишаха, схрестив руки на грудях i збентежено промовив: - О радiсна мати принца! Падишах занятий судейськими справами. А потому має приймати чужих послiв. - Занятий? Судейськими справами? Я також хочу суду - на розбишак, що бушують в палатi падишаха! - сказала твердо, приступаючи до дверей. Ага яничарiв вмить вiдступив набiк, схилившись аж до колiн могутньої султанки. Тодi вона додала м'якшим тоном: - Не бiйся! Перед чужими послами Султан напевно прийме сина свого! Дала знак євнухам, щоб несли лектику за нею, до нутра салi Великої Ради Дивану. Й увiйшла у судейську салю з плачем, але так твердо, якби сама мала в нiй судити. Увiйшла й закричала: - Рятуй дитину свою! Я боюся вертати в гарему кiмнати!.. Султан встав з престола. - Що се? - запитав голосно i пальцем дав знак усiм, що були в салi, щоб опустили її. Збентеженi достойники виходили оглядаючись, як на дивогляд. Бо хоч до рiжних див уже привикли вiд сеї жiнки падишаха, але i в снi їм не снилося, щоб вона могла вiдважитися прийти аж тут, незаповiджена, з дитиною й цiлим почотом! За суддями вже без наказу поспiшно вийшли євнухи й невольницi султанки. - Що сталося? - запитав занепокоєний султан.- Чи хто зробив яку кривду тобi або дитинi? Гнiв уже мав в очах. - Не менi, але нашiй дитинi! - вiдповiла, тихо плачучи, щоб не лякати сина. Виняла з лектики малого Селiма i взяла його на руки, цiлуючи й обливаючи слезами. - Нашiй дитинi? Хто смiв!? - тихо запитав султан, споглядаючи на сина, що невинно усмiхався до нього. - Агмед-баша! - Великий везир Агмед-баша?! - Так! Великий везир Агмед-Баша! - Що ж вiн зробив?! - Наперед кажи його ув'язнити. Бо я боюся, щоб не втiк з палати!..- Тряслася з обурення. - Вiн є в палатi?! - Недавно був у мене! I ще накажи (вплач) ув'язнити його спiльника, чорного євнуха Гассана! Вiн жде за дверима... Опiсля я все розкажу... Султан уважно подивився на сплакану i схвильовану жiнку. Кинув оком ще раз на дитину, що вже кривилася до плачу, i плеснув у долонi. З трьох дверей великої салi вийшли нiмi сторожi падишаха. Султан сказав твердо, слово по словi: - Ув'язнити великого везира Агмеда-башу i Гассана, чорного євнуха, що служить у хассеке Хуррем! Вийшли тихо, як тiнi, схопивши лиш iскристий погляд Роксоляни. Султанка Ель Хуррем нiмим рухом попросила подержати сина - й упала блiда. Зiмлiла у судейськiй салi, А маленький Селiм ревно розплакався на руках свого батька. В такiм положеннi у престольнiй салi великий султан iще нiколи не був. Не знав, що почати з собою, з дитиною та жiнкою. Не хотiв кликати слуг, щоб не бачили зiмлiлої жiнки, бо уважав, що дивовижа й так уже була нечувана. Поклав сина в золоту лектику, що стояла на пiдлозi, метнувся до жiнки й махiнально занiс її на мiсце, де сам сидiв. Опiсля скочив до дверей, за якими все стояла нiма сторожа з вирiзаними язиками. Вiдхилив дверi й зажадав води. Перелякана сторожа ще нiколи не бачила султана в такiм зворушенню i гнiвi. Вмить подано йому воду у кришталевiм збанi. Сам замкнув за собою дверi й пiдiйшов до жiнки. Маленький Селiм плакав, аж заходився з плачу. Сулейман зачерпнув рукою й покропив улюблену жiнку, раз у раз повторяючи: - Що тобi заподiяли? Що тобi заподiяли? Вiдкрила очi, блiда, як квiтка ясмину. Почувши плач дитини, пробувала встати. Вiн задержав її й сам подав їй дитину. Сидiли мовчки втрiйку. Вона кормила розплаканого сина, а вiн подавав їй воду. Як успокоїлася i прийшла до себе, запитав: - Коли ти не дуже втомлена, то, може, скажеш, яку кривду заподiяв тобi i дитинi великий везир Агмед-баша? - Скажу, скажу,- вiдповiла тихо,- бо серце трiсло б менi з болю, якби не сказала. - Кажи,- просив. - Великий везир Агмед-баша зголосився до мене й зажадав триста тисяч золотих дукатiв... - Як то зажадав? За що зажадав? - Аби закрити перед людьми й тобою... - Що закрити? - перервав обурений. - Що я охрестила твого сина Селiма,- вибухла. - Охрестила?.. - Нi, се видумка! Се нiкчемна клевета великого везира Агмеда-башi й пiдкупленого ним чорного євнуха Гассана! Ревно заплакала. Вiн вiдiтхнув. Оцiнив думкою всю злочиннiсть вимушення i сказав: - Обидва злочинцi повиннi вмерти! Тiльки справедливiсть вимагає, щоб їх переслухати! Була сим дуже занепокоєна. Але не дала сього пiзнати по собi. Думка про те, як боронитися дальше, успокоила її зовсiм. Встала i промовила: - Роби судейське дiло своє! Склонилася так, як людина, що має повну слушнiсть за собою й не боїться вироку. Блiдо усмiхнулася. I пiшла. Султан не сказав їй нi словечка, що непотрiбно зробила дивовижу, якої ще не було, вiдколи султани сидiли на престолi. А в цiлiм сераю була бiганина, метушня i перестрах не до описання. Напiвзбожеволiлого зi страху Гассана вiдвели в тюрму. Вiн весь час кричав з великого жаху: - Все неправда! Великий везир Агмед-баша казав менi так говорити! Й обiцяв за те багато грошей! I дiм у Скутарi! А то все неправда, що я говорив! Нiхто не знав, що вiн говорив. Але всi боялися питати. Нiхто не хотiв знати таємницi, султанської жiнки, бо вже чув нюхом, що кров буде на нiй. Агмеда-башу ув'язнили в сераю, у хвилi, як iшов через браму Джеляд-Одасi. Увiйшов до неї, але не вийшов з неї. I нiхто вже бiльше не бачив мiж живими великого везира Агмеда-башi, першого мiнiстра держави. Тiльки яничари, що стояли на сторожi бiля Джеляд-Одасi, оповiдали потому пошепки в касарнi, що довго було чути зойки могутнього везира, заки замучила його нiма сторожа падишаха. - За що? - питали шептом у довгiй на милю касарнi яничарiв. - Нiхто не знає, за що. Бачили тiльки, як iшла з плачем до султана його прегарна жiнка Хуррем Роксоляна. - Ї нiхто перед смертю не переслухав великого везира? - Нiхто не переслухував... - Такого ще не було, вiдколи царствує рiд Сулеймана... - Але й не було ще такого султана. Сей знає, що робить. Шептом говорили в довгiй на милю касарнi яничари... Бо могутню руку мав той султан Османiв, що залюбився у блiдiй чужинцi з далекої країни, перед котрою незабаром затрясся весь серай султанський, i цiла столиця, i вся могутня держава Османiв, що простяглася на трьох частях свiту... * * * Ще того вечера на царськiй брамi Бабi-Гумаюн застромлено скривавлену голову великого везира Агмеда-башi. Уста мав викривленi терпiнням, а кождий нерв його страшної голови дрижав у промiннi заходячого сонця. А тiло його вже четвертували султанськi сiпаги на площах Царгорода. I жах великий пiшов по Стамбулi, султанськiй столицi, пiшов по палатах султанського сераю, пiшов по блискучих салях селямлiку i по пахучих кiмнатах гаремлiку. I дiйшов навiть до святинь мослемiв. Й iнакше, нiж звичайно, спiвали в той вечiр муедзини з високих, струнких мiнаретiв свої молитви: "...Ла Iллага iл Аллаг, ва Магомет расул Аллаг!" Так погиб Агмед-баша, перший дружба султанки Роксоляни. А дня того вечером другий раз в життi не могла клякнути до молитви султанка Ель Хуррем, радiсна мати принца, не