Поезiї українських авторiв (збiрка I) ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Богдан-Iгор Антонович. Поезiї ПIСНЯ ПРО НЕЗНИЩЕННIСТЬ МАТЕРIЇ Забрiвши у хащi, закутаний у вiтер, накритий небом i обмотаний пiснями лежу, мов мудрий лiс, пiд папоротi квiтом i стигну, i холону, й твердну в бiлий камiнь. Рослинних рiк пiдноситься зелена повiнь, годин, комет i листя безперервний лопiт. Заллє мене потоп, розчавить бiлим сонцем, i тiло стане вуглем, з пiснi буде попiл. Прокотяться, як лява, тисячнi столiття, де ми жили, ростимуть без наймення пальми, I вугiль з наших тiл цвiстиме чорним квiттям, задзвонять в моє серце джагани в копальнi. ("Книга лева", 1936) ПРИВIТАННЯ ЖИТТЯ I день i вiк однаково минають. Не задержать нам хвилi. Кожна мить знов родить другу мить, i перша в другiй спить, обi у третiй, та, як вежа, час виростає й меж не має й нас нiмить. Так на минулого й майбутнього раменах повiшено, мов плахту, долю нашу. Ми - ланцюга поодинокi звена, ми - вiдтинок малий зi стрiчки часу. Це наших днiв звичайна тут дорога, не падає нiщо до безвiстi води. Вiддати треба нам життю щомога, а треба кожному, ще поки молодий. Тепер ще квiтка дiйсностi надiєю цвiте, не кидає ще тiнi дерево зневiри. Хоч знає, що морози, серце вiрує проте i лiктями ужитку правди ще не мiрить. Для молодих плечей легкий є неба в'юк, в одноманiтностi не явиться нам позiх. О, не словами уст, але словами рук спiвати будем пiсню на життя порозi. Вiтай життя! Що бiль даєш, i щастя, i красу, i сум, i горе. В менi юний пал вне вмер ще. Вiтай життя! I на привiт тобi я понесу м'яке, та в панцир крицевий закуте серце. РОТАЦIЇ Бiжать алеї звукiв, саджених у гами. Мов на акорд, упав поверх на поверх. Греблi жовтих мурiв, денний вулиць гамiр вiд берега по берег, тiнь вiнкiв дубових. Мусує день, мов склянка золотого чаю, прочищена блакить, ввиш мряки шумовиння. Йдуть люди жовтих мiст, i їхнi очi сяють, хоч смуток вглиб ховають, мов гiрке насiння. _ Церкви, цукернi, бiржi - духовi i тiлу. Для зiр i для монет. Ждучи рiдких окрушин крихкого щастя, прочуваєм iншi цiлi. Мов зонд у рану, розпач грузне в нашi душi. Але за муром джаз i танцi лампiонiв, балет балончикiв, хор барв, мов хор гобоїв, i жовтi груди велетенських стадiонiв зiтхають глухо пiд бурхливою юрбою. I стеляться до нiг дими - покiрнi птахи, а сонце, мов павук, на мурiв скiснiм луку антен червоне павутиння розiп'явши, мов мертвi мухи, ловить i вбиває звуки. Митцi рослин - тюльпани, дбаючи за форму, припавши на колiна, барвно й гарно гинуть, а за законами нам невiдомих формул вирують днi й мiста й вирують бормашини. Дроти тремтять, мов нерви. Теплий бiлий листик, зоря в конвертi, кiлька слiв i квiт шипшини. Кружляють, мов пом'яте листя, сни дентисток над вирвами нудних мелодiй бормашини. АВТОБIОГРАФIЯ В горах, де ближче сонця, перший раз приглянувся небу, тодi щось дивне й незнане пробудилося у менi, i пiднеслася голова, й слова прийшли до уст зеленi. Тепер - де б я не був i коли-небудь, я все - п'яний дiтвак iз сонцем у кишенi. А як зiйшов iз гiр гамiрливих мiст, у злиднях i невдачах не кляв нiколи долi та не ганив, глядiв спокiйно на хвиль противних гурагани. Мої пiснi - над рiчкою часу калиновий мiст, я - закоханий в життя поганин. ============================================================== Микола Бажан. Полiт крiзь бурю Поема Пружнаста вiхола - прудка пiдпора крилам. Борiння. Зрив. Упертий рев стрибка. Як нудно пахне тулуб лiтака розпеченим металом i мастилом! Як ухають, працюючи навзаводи, мотори! Вигук. Вихлоп. Спазм. Виття. Брести крiзь нiч, в морознiй хузi плавати, нести моє малесеньке життя... Напружено, аж пальцi побiлiли, чiпляюсь за дюралiєвий плинт i прислухаюсь, як гребе пiд крила густенну бурю працьовитий гвинт. Греби поглибше, далi й далi вгвинчуй десяток тихих людських iснувань туди, за пруг, за фронт, за бiй, за грань, де кожен - сам, самiтний, поєдинчий, - стрибне в ревiння, в хаос, в хлань. Це буде грань життя мого. Не знаю, - кiнець чи грань? Мої сiмнадцять лiт я в пам'ятi квапливо проглядаю, печальний список бiдочок i бiд. Не бiдкаюсь. Даремно. Нi до чого. Кому? Тобi, Iване Хомичу? От знов на мене вiн поглянув строго, немов почув, як гiрко я мовчу. За мною слiдом ти крiзь отвiр ступиш, за мною звалишся у прiрву, в круговерть, зацiпиш зуби, сталь кiльця поцупиш i трапиш в снiг чи вгрузнеш в смерть. Ти зробиш все, як я, а може, навiть краще, хоч я - молодша й легше долечу, та ти пройшов такi безжальнi хащi, де вмерла б я, Iване Хомичу! Про мене знаєш бiльше, анiж кажеш. Неприязнь тлiє нишком, наче трут. Вдивляєшся, чекаєш, мiриш, важиш, - не вiрить людям - твiй щоденний труд. Я знаю це, i злюсь, i зневажаю, але убiк очей не вiдведу, бо нi жаху, нi сумнiву не маю перед лицем того, на що iду. Мене вiд спiльного походу не вiддiлить нi зiр колючий, нi колючий дрiт, i я зумiю тiлом власним втiлить той досвiд мiй, який би мiг знесилить, але став силою прожитих трудно лiт, - їх темний подих розпачу опiк, жалка образа вiдшмагала їх, у горлi згорбивсь, зщуливсь i знемiг моїх питань невикричаний крик. Двi тисячi сто дев'яносто днiв, - i в кожен з них я входила, як в бiль, немов крiзь терня, дерлася крiзь гнiв. Двi тисячi сто дев'яносто днiв, - i я не впала, й винесла звiдтiль недоторканну кладь надiй i почуттiв, як здобуток моїх нiмих зусиль. Я - не сама, була я не сама в своїй хитливiй утлiй самотi. Я бачила, що не сховає тьма великої просвiтлостi путi. Я бачила, я прагнула до них, прокладачiв незмiряних дорiг, до доброї жадоби їх робiт, до їхнiх спiльних радощiв i бiд, до їхнiх роздумiв, i планiв, i нарад, до їхнiх здвигнутих мiльйонним маршем свят... - Дивись, Оксано, ось тобi на свято, - блакитноокий, наче трошки журний, слова звучать, як завше, хриплувато, а тон удано жвавий i бравурний. - Принiс тобi дарункiв небагато, "Кобзар" в оправi, ще й пенал фiгурний. - Це батько мiй, це наш Василь, мiй тато. Тому шiсть рокiв. Дiльше як шiсть рокiв. Переджовтневi смерки прохолоднi. Iще на сходах чую шурхiт крокiв, - вiн знов страшенно втомлений сьогоднi, але ввiйде в кiмнату так, неначе з-пiд душу вибiг чи прийшов з футболу, лише на шиї синя жилка скаче i бiля губ проклалась зморшка квола. Ми вийшли втрьох. Дзвiнке, як бронза, листя бринiло, впавши на алеї парку. За чорними кущами переярку пiдморгували вiкна передмiстя. Хитання тiней, темряви несталiсть, два силуети - батька й мами Вiри. Вiн взяв її за руку: - Що б не сталось, не похитнись, не втрать своєї вiри... - Не втратити своєї вiри? Нi, вона її не втратила й в ту мить, як ми почули, що дзвiнок гримить в переддосвiтнiй чуйнiй тишинi. I вiн пiдвiвся вдягнений. З постелi звелася мати. Грюк дверей раптовий. В квартиру струнко увiйшов вiйськовий у довгополiй негнучкiй шинелi. Мене обнявши, кам'янiє мама, а батько, крiсло сунувши в куток, сидить, вдивившись невiдривно й прямо у кожен їхнiй рух i крок. На стiнцi висне збита набiк рама. Розкидано хапливо стос книжок. З чорнильницi повзе лiлова пляма на зошита мого листок. Повзе, як пляма, втома i знемога, стрясає тiлом тихий дрож тривог. На нас востаннє глянув вiн з порога. Ми тiльки вдвох. Ми вдвох. Схилившись, мати пiдняла з долiвки портрет, - давно вiн висiв в нашiм домi. На грудях батька навкiс три нашивки i зiрка на суконному шоломi, Таким стояв на кручах приднiпрових, таким доходив аж до львiвських стiн, таким пiшов в супроводi вiйськових, зодягнених так само, як i вiн. Казала мати: - Помилка. Страшна. Дурна. Кричуща. Скоро буде вдома. - Минали днi i тижнi. Путь вiдома: до пiдворiтнi, в сiни, до вiкна. Десятки рук в вiконце тягнуть клунки, - цибуля, хлiб, жовтаве сало, сiль. На клаптиках, принесених звiдтiль, слова про те, що все гаразд, цiлунки, як вчиться Ксана? Твiй Василь. Тут довгi черги помилок таких, як з батьком. Я вже пiзнавала їх - наляканих бабунь, заплаканих дружин. Он теща Шведова. Он Голубенкiв син. А он Марiєчка, чорнява i гнучка, актора нашого знайомого дочка. Ми з нею часто вкупi повертались, порожнi кошики додому несучи. Позиченими з рiзних п'єс здавались її примовки, реплiки, плачi. Вона поїхала весною на село, про родичiв казала i про дачi, а я тягла все меншi передачi, бо в мами грошей зовсiм не було. Коли, притиснувшись до стiнки в пiдворiтнi, чекала я, щоб в сiни увiйти, - дбайливий дотик рук чи усмiх негпомiтний, миттєвий дар людської теплоти, - який потрiбний, дорогий, привiтний, який ласкавий був для мене ти! У пам'ятi я збережу навiк i вчительки уважнiсть обережну, i з другом батька бесiду бентежну про те, яким є справжнiй бiльшовик. I от кiнчивсь етап життя один: нема чого ходити в караулку, нема чого прийомних ждать годин,- назад додому, до свого притулку iду з каструлькою схололих картоплин i довго човгаю по нашому провулку, лякаючись вiддати їй цидулку, що вiн - на вислання, що вiн... ...Пiдкинуло. Здригнулось. Зашкребло. Затнувся подих. Оберт. Шарудiння. В iлюмiнатор щiльно влип Павло, Iван Хомич вчепився за сидiння. Я, глянувши в напiвзамерзле скло, грiзне й барвисте вгледiла видiння, переблиски вогнiв у чорнотi внизу, червонi, жовтi i зеленi траси стрибучих рисок. Сполох, як в грозу. Забагровiлих хмар раптовi обертаси. Мотори рвуть на повному газу. Бляшанки, паки, ящики, припаси переповзають з боку в iнший бiк. Пунктир смертей промчався повз i зник, i знову тьма, i знов слiпуча рiзь iскринок, бризок, вогникiв, блискiток. Розверзлись хмари. Вгору потяглись розжаренi ножi розлючених зенiток. Ревуть мотори, аж гогочуть, аж риплять хрящi бляшаної кабiни. В горлянцi згус ковток гiркої слини. У хвiст машини люто пре вантаж... Я радше з подиху моторiв, нiж з радiсного крику бортстрiльця, дiзналася про тишину просторiв, яка нас оточила без кiнця, лиш дальнi залпи сплеском вогнепаду ще шарпали i злили горизонт. Пiлот ввiйшов, квадратик шоколаду погриз, сказав: - Перелетiли фронт. I знову цiдиться мертвотна синь плафонiв, Павло знов мостить в ранцi кожну, рiч; забившись в темний кут, на вiдкиднiм ослонi похнюпився Iван Хомич. Що вiн надумав отiєї ночi, сторонячись людей, на самотi, один в своїм душевнiм худосоччi, один в своїм одлюдницькiм життi? "Дiвча дiвчам, але не розгадаю, по виразу очей не розберу, чи змучена, чи злякана до краю, чи, може, грає з нами лживу гру. Я недаремно радив командиру не йти на пробу, я б застосував i тут чiтку, здорову недовiру, не без пiдстав - нi, нi! - не без пiдстав. Яких причин таємна, скрита сила її сюди, в лiтак цей, привела? Чи виправдань своїх батькiв схотiла, чи вiдплатить, як зрадниця мала? Не йде про честь батькiвського наймення, - пiд материнським прiзвищем вона вписалася в народне ополчення, анкети не заповнивши сповна. Я викрив фальш i зразу ж генералу доклав, що з нею так, мовляв, i так. Дарма. Немов i не почув сигналу, а нинi й сам садив її в лiтак. Що ж, довiряйте, хоч свою довiру доводите занадто гаряче, та вас ще гарячiше припече, коли вона дограє гру нещиру i в слушний час до нiмцiв утече..." Його терзав, давив i тряс пiдозри заздрий рик, - як чад, струмiв вiн помiж нас, як сизий присок, пiк. Босонiж присок перейду, прорву бiду, мов чад, мов тьму, i свiй солдатський хлiб прийму, як всi, в однiм ряду. Iти отак, iти отак, не повертати вбiк, хоча проник i в цей лiтак глухий, злобливий рик. Вже не прикличе вiн бiди, з дороги не зiб'є, бо знаю я, за що й куди несу життя своє. I я побачила в iмлi, у синiй зморi лiтака, як простяглася звiддалi до мене спогадiв рука, - вона щедротно подає, щоб я напитися могла, густим питвом життя моє у сумiшi добра i зла. У ньому - гiркiсть, плач, i прах, i сонце, й сталь, i смiх, I iскри в маминих очах, i темна туга їх. Задивленi в любов i даль, живi, живi, живi вони були i в ту прощальну мить, коли мiж нами сiрi вартовi стояли, щоб до неї не пустить. Тодi мене учителька забрала. А далi - дитбудинок. Старший клас. Навчання, праця, витримка тривала i роздуми про себе i про час. Листи вiд мами в м'ятому конвертi. директор сам розпитував: звiдкiль?.. Що принесуть пояснення одвертi? З ким подiлити неподiльний бiль? Не все було самотнiстю i болем, - був труд, i гурт, i регiт згаряча, i шум весни, i захват волейболом, i хлопець хлопцем, i дiвчам дiвча. Не раз Павло - секретар осередку - пiдходив, щось казав i замовкав, допомагав менi вдягти жакетку та й бiг, пославшись на негайнiсть справ. В любимий батькiв парк ми з ним ходили часом, теплiшало, коли торкався вiн руки, а в ту недiлю рушили всiм класом на Люботинськi затишнi ставки. Верталися в вiнках, в пiснях, в iгрi, в розгонi, Павло поперед всiх стрибав, смiшив мене. Вже з першого обличчя на перонi ми прочитали: сталось щось страшне. Я до кiнця, до старостi, до скону запам'ятаю тишину, юрбу на площi, гучномовця конус, хрипiння пауз, фраз вагу жахну. Коли розходилися люди, - були вони уже i тi, й не тi. Велике дiло праведного суду їх спiльним дiлом стало у життi. Вони iдуть, - невже пройдуть повз мене, мене на бiк одсторонивши знов? Їх шереги, їх кличi, їх знамена - мої, як дух, як плоть моя i кров. Невже я справдi марна й негодяща, щоб внесок мiй придатися не мiг? Вони iдуть. Дорога їх - найтяжча зi всiх людьми прокладених дорiг. "Брати i сестри!" Так по-людськи вперше. Як вiдповiм йому? Як вiдповiм? Той комунiст, що впав, в його тюрмi померши i в нього вiрячи, - вiн батьком був моїм. Його загибель - також наша втрата, безглузда втрата в битвi двох свiтiв. Хто займе мiсце впалого солдата? Вони iдуть. Твiй час наспiв. "Брати i сестри". Як же вiдповiсти? Як звать мене тепер? Дочка? Чия? Не вiн один, а це - всi комунiсти на мене кличуть, i пiдводжусь я, i разом з ними я пiду до краю, i разом з ними змiрю шлях оцей, не перерву, не зраджу, не зламаю путi моїх батькiв, путi моїх дiтей. Коли всiм класом ми до вiйськкомату пiшли й просили в армiю забрать, там, одiбравши хлопцiв, може, п'ять, погнали геть компанiю строкату. Себе ми вiдчували пiвлюдьми. Куди ж iти? I от знайшли у мiстi Потрiбне дiло. Записались ми На курси, званi курсами радистiв. Тодi з'явивсь Iван Хомич. Вiн брав од нас заяви, посвiдки, анкети. Питав, порившись в вороху заяв: хто дiд? хто батько? звiдки? як ти? дети? Вiн зберiгав, вiн пильно доглядав, провiривши до крапки i до риски, життiв недовгих наших списки, затиснутi в бляшаних клямрах справ. Постановили мало не вiдразу зарахувать курсантами наш клас, лише про мене не було наказу, нарештi появивсь i цей наказ. Вагавсь, як видно, на моїй заявi Iван Хомич поставити свiй гриф... Не довго вчилась я радистськiй справi, - звалилась. Жар. Жага. Верзiння. Тиф. Проснулась в родички з Холодної гори, два мiсяцi пролежавши в гарячцi на кривоногiй, ветхiй розкладачцi, метаючись з тривоги i жари, i вибрела на вулицi пустиннi, пострижена, збентежена, слаба, - десь там на мене друзi ждать повиннi, там мiй обов'язок, i труд мiй, i судьба. Сiпнувши дверi, збила я гачок, i, протягом пiдхоплений, пiд ноги шугнув шумливий, довгий звiй стрiчок, жмутки соломи, курява пiдлоги. На чорнiй дошцi - крейда дбалих вправ, таблицi Морзе бiлi крапки й риски. Антеннi рами. Книги без оправ. Кривих верньєрiв[1] ебонiтнi диски. Плакати й клаптi, запханi у кут. I я одна в безмовностi просторiй покинутих поспiшно аудиторiй радистських курсiв. Я одна отут. Забули попередить? Не хотiли з собою брати?.. Павле, як же ти... Не скрикнути. Ще раз зiбрати сили. Не тратить часу. З Харкова пiти. Спустошенiсть площi, де протяг по полю асфальтному вивiв узори похмурi i чорнi, як траурнi ленти вiнкiв, - це звихрений попiл паперiв, попалених наспiх архiвiв, потоптаний погар писання, уривки обвуглених слiв. Безлюддя печальних кварталiв. Духмянiсть тонка листопаду. Часами гарматним розкатом проноситься в тишинi розпачливе рикання лева з розбомбленого зоосаду, - вiн, скровлений, сильний, безумний, вмирає уже три днi. Нi, ця тишина не тихiша за гуки, розриви й обвали за ляск запопадний зенiток, за брязкiт осколкiв о брук, за вибух, одсвiчений багро в дзеркальнiй стiнi п'єдесталу, звiдкiль нам говорить Шевченко розгнiваним порухом рук. Продзвонять пiдкiвки патрульних. Процюкають кроки старечi, i дивляться люди й будинки пустими очима бiди. Поникши на лавцi, холону, хилю упокорено плечi, шукаю у звивинах мозку надiї зiтертi слiди. - Оксано! - раптово i рiзко. - Оксано! Яка ж бо я рада... - Марiйки, схвильованi руки розмотують хустки кайму. - Лишилась?.. Недовго чекати. Тiкають. Кiнчилась їх влада. Нiчого я їм не забуду. За все розрахунок вiзьму. - Марiйчинi тiнявi очi, Марiйчинi губи вологi i щось небувале, незнане, нове i небачене в них. Вiд неї вiдсахуюсь, повна iще потайної тривоги, i морок раптовий мiж нами, мiж мною й тобою, пролiг. - Я слухаю радiо... Вермахт. Культура. Берлiн. Європейцi. Боїшся? Зголосимось разом. Обидвi ми - жертви Чека... - Я зводжусь. Двi тiнi трiпочуть на жовтiй пiщанiй алейцi. Ударю. До болю, до крику назад розмахнулась рука. Ударю. Ти чуєш? Тiкай же, бо я придушу тебе, шлюхо. Виходить, оце i єсть ворог, зустрiнутий вперше в життi. Зiницi пожовкли, як в кiшки. - Тiкай же! - проказую глухо. Побiгла. Я вийшла iз мiста ярком по знайомiй путi. Димучi простори. Гримучi дороги. Поля спопелiлi. Спалахнутi стоги. Масних палениськ пелехата юга. Привали. Бюмбьожки. Прокльони. Тривоги. Побитi, ганчiр'ям обкутанi ноги. По воду, по хлiб, по надiю черга. I раптом - зелена донецька сага, дихання вологи, холодна куга... Спинитися - вмерти з одчаю й знемоги. Вперед. Пилюга. Пилюга. Пилюга. Де я їх надибала? В школi за тихим Осколом. Зайорзав, забiгав, на зборах захрипнув Павло, але повернувся зi зборiв отих з протоколом: на курси мене зараховано знову було. Крутнулись верньєри. Зеленi заблимали вiчка. Зметнулись антени. Полiзли у нори шнурки, i пiшла цокотня, перестук, позивних перекличка, пульс морзянки рвучкий, призвичаєний двигiт руки. Будь спрямована в цiль, будь, мов пострiл, несхибна i стисла, будь невтомна, - i ти, як народний пароль, розбереш зашифровану рiч, таємничi позначення й числа партизанських команд, диверсантських суворих депеш. Розсип iскор - i мчать всепроникливi цятки та риски, i домчать, i десь в Харковi тол штаб-квартиру СС роздере. З цiлим свiтом говорить рука худорлява радистки iскрометним ключем своїм: цятка - тире, цятка - цятка - тире. Я ловлю себе часом, що чую ввесь свiт, як морзянку, на пунктир двох iскрин покладаю всi звуки землi - i ритм свого серця, й Павлову журливу спiванку, i гудiння моторiв, заблуканих в снiжнiй iмлi. Я їх розумiю: глибокий, протяжливий подих, бистрий вiддих, короткий, як цятка, як iскра, як блиск. На своїх, продиктованих тактом спалахувань, кодах бурмотять вони, може, про взятий незважено риск. Що ж, нехай... Похилюсь на брезент парашутного тюка, буду слухать себе, своє серце, свiй крихiтний свiт. Яка там була в мене школа, i мука, й наука I скiльки згадок назбиралося протягом лiт! Лежить моє тiло у ватнику, в штанях, в ушанцi, лежить, прикурнувши на паках патронiв i толу, i стрясається пульсом, одмiряним в строгiй морзянцi, i хвилi вiд нього розходяться по видноколу. Якщо зiбрать в единий пункт, в єдиний центр, в єдину цятку думки, чуття, пориви, мрiї, сни, усе єство до краю, без остатку, до дна останньої глухої глибини, аж задвигтiти, як двигоче стрiлка, на компасi в магнiтну даль рвучись, щоб кожен нерв, клiтинка, мускул, жилка призивом спiльним наскрiзь пройнялись, тодi, - я вiрю, вiдчуваю, знаю, - як резонанс, озвуться позивнi iз далини, з тайги, з-за гiр Алтаю долине крик, призначений менi. Я пальцями об серце вибиваю сигнали точнi, простi i яснi. Вслухаюсь - хвилi йдуть з-за небокраю. Прийом! Прийом! Є вiдповiдь? Ще нi... Так знову бий усiм єством прагнущим туди, в Сибiр, у безмiр, в буревiй. Нi пасмам гiр, нi вартовим, нi пущам не зупинити клич мiй позивний, Вистукую: двi риски, цятка й риска, i знов двi риски, i три риски вслiд. До палу мозку, дзвону кровотиску я променюсь, я б'юсь об кругозвiд. Сигналю: - Мамо! - Знов двi риски. Цятка. Сигналю: - Мамо! Мамо! Мамо! Ма... - Не зойк, не писк безсилого дiвчатка - змужнiла вже без тебе я сама. Ось парашут мiй. Строп туга укладка. Ось люк. За ним - кружiння, безвiсть, тьма. А може, й смерть? Двi риски. Цятка. Мамо! У мене все. Прийом. Прийом. Прийом. На днi очей, напроти мозку прямо, в свiтiннi ганглiй, виразно цiлком я бачу маму. Постать, брови, очi, сумнi, безмежно теплi i живi. Вузенькi плечi в стьоганцi робочiй i хустка в'язана на сивiй головi. Здмухнувши снiг по мерзлiм пiдвiконню, вдивилась в свiт. Уже свiтає там. До мене руку тягне. Рваний шрам протяв пориту зморшками долоню. - Зiпрись об мене. Час вставати, доню. За тебе я ручаюсь всiм життям... - Так. Певне, час. На вгрiтому сидiннi заворушивсь Iван Хомич. Павло пiдвiвся, тихо став узбiч,- мовчить, ладнає ременi наспиннi. Механiк в дверях одкрутив болти. - Приготуватись! - запалало слово. I неминуче впало так раптово, що вже не стало нi турбот, нi спогадiв, нi суєти. Одна. Сама. Лиш ти. Лиш ти. Нi, ось Павло. Вiн йде вперед. Пусти. Пусти його. Вiн скочить в пiтьму перший. За ним i я. Хомич останнiй. Три. Твердим ударом тьму дверей продерши, в ребристiй сталi заревли вiтри. Мороз зiм'яв, пожмакав, згрiб лице. Нема назад. Як томить кожна п'ядь! Як давить ранець! Спокiй! Де кiльце? Затисни й сiпай на рахунок п'ять. Павло пригнувся. Брязкiт. Свище падь. Падiння. Прiрва. Край. Не вiдступать. Хтось пiдштовхнув: - Пiшла! - Ступила, зникла, витлiла до тла. Стрибок. Падiння головою вниз, скрутило м'язи враз, розсiк морозу врiз, суглоби рве по швах, хребет до трiску гне на друзк, на брязк, на стиск, на смерть волочить, стаскує, жене, вогненна круть, зелена верть до пня розколює мене, я розметалась, серце, ноги, руки, сто рук, сто нiг, сто тiл, навальна млость, стрибучих iскор муки, i раптом рветься тулуб мiй навпiл, протяжний гук, опуклий вибух, болючий струс i тишина, десь в нутрощах, в життя найглибших глибах колючих спазм згасаюча луна, бринливi стропи пiдпирають круто, i, як долонь, прикривши височiнь, сiрiє надi мною кругла тiнь ривком розгорнутого парашута, гойдаюсь всiм тiлом, пручаюсь, пiдстрибую, висну мiж чорною тьмою внизу i чорною тьмою вгорi, очам не пробити її непрогляднiсть зловiсну, безмежнi пустоти, бездоннi нурти, пустирi, сама, одинока, самiтня, одна, позабута, мiж чорною тьмой внизу i чорною тьмою вгорi, клаптинка тканини, лапатий листок парашута, пiд ним безпорадна, мов кокон, метляюсь на довгiм шнурi, волокон i м язiв розчахнутий вихорем вiхоть, хистке iснування, закружляне в снiжнiй iмлi, аби не зомлiти, щоб вiрити, пружитись, дихать, землi доторкнутись i встояти на землi, не пухла долоня легкої шовкової тканки роздмуханим куполом вчасно прикрила мене, повиснуте бомбою тiло тяжке диверсантки, - мiй гнiв, мою клятву, моє поривання земне велика долоня, мiцна материнська долоня, робочими зморшками рiзко i гiрко порита, її неухильнiсть, безстрашнiсть, турбота, безсоння тримає мене над розверстими ямами свiту, долонi мiльйонiв, землею i сталлю натрудженi, пожаром пропахченi, порохом битви опеченi, звелись надi мною в суворiм i владнiм напруженнi, щоб я не сконала на чорних снiгах Задонеччини, могутнi, дбайливi долонi мойого народу, стражданням спотужненi, спеками й стужами шпаренi, моя охорона в страшнiй крутiї небозводу мiж тьмою i тьмою, в падiннi, в самiтному мареннi, долонi людей, допомога, пiдпора всесильна в менi, надi мною, зi мною, навколо, повсюди, я маса, я сила, я частка життя невiддiльна, я зводжусь! Я житиму! Земле! Народе мiй! Люди! 1964 [1] Верньєр - пристрiй для настройки радiоапаратури. ============================================================== Дмитро Бiлоус. Поеми та поезiї ** ЧАРИ БАРВIНКОВI ** Не кидають народи _ порожнiх слiв на вiтер. _ Слова Павла Тичини _ ввiчу менi стоять: _ "О скiльки у природи _ немудро-мудрих лiтер, _ о скiльки у людини _ невмiння прочитать!" _ БАРВIНКОВИЙ ЦВIТ Барвiнку, зимолюбку, всезелен, з-пiд снiгу соки п'єш земнi жаждиво. Ти на землi цвiтеш, як гобелен, як наша мова - незбагненне диво. Зазеленiв i цвiтом засинiв на рiдних долах матерi Вкраїни, як доля її дочок i синiв, що в нiй, як i в тобi, є щось нетлiнне. Пiд сонцем ти являєш торжество й пiд снiгом, видиво вiчнозелене, як мови української єство - є в нiй, як i в тобi, щось незнищенне. З калиною твiй переплiвся шлях, з калиною твiй цвiт блакитний виник: немов калина - дiвчина в пiснях, i хлопець у пiснях - немов барвiнок. На рiдну землю дивним сплетом лiг, барвiнку наш, барвiночку хрещатий. Ти сплетом лiг, як плетиво дорiг, єдиний, як Днiпро i як Хрещатик. СВIТЛИЙ ХРАМ Акростих-загадка _ Шумливий плац, майдан а чи глухий провулок, Коли стоїть вона, рiднiшi нам; Освячена трудом, завжди кипить, як вулик, - Ласкавий i суворий свiтлий храм: Адже писались тут i перша буква й нулик! Хто вона? Не вiдгадав? Притих? Вiдгадка майже поруч: пiдкаже акростих - у загадцi лiворуч! ЧАРIВНИЙ РОЗМАЙ Загадка _ Не бачили, щоб жовкнув вiн, зелений i взимi, улiтку рясно стелеться низенько по землi; цупкi зеленi хрещики на кiнчику стебла, i синiй цвiт, i цiлий свiт, i океан тепла. Хто вiн? (Барвiнок) НЕЗЛИМ ТИХИМ СЛОВОМ Я.Г. Портрет Шевченка в затишнiй залi На рушничковi - калини цвiт. Старий учитель гурткiвцям юним розповiдає про "Заповiт": - В Переяславi зродилось днем тяжким зимовим: "Не забудьте пом'янути незлим тихим словом..." Але чом казав Шевченко, нерозлучний з лихом, щоб його згадали словом i незлим, i тихим?.. - Незлим, - каже вчитель сивий, - це в нас вiд природи, це вiд совiстi людської, вiд людської вроди. Бо народ наш український звiку незлобивий: завжди хоче, щоб при ньому й iнший був щасливий. Таж i в пiснi: "Ой гай, мати, ой гай зелененький, десь поїхав з України козак молоденький. Од'їжджавши, шапку знявши, низенько вклонився: "Ой прощайте, слобожани, може, з ким сварився!" Завмерли учнi й дзвiнка не чули, мов занiмiли в затишнiй залi. Тарас дивився на них з портрета, а вчитель сивий провадив далi: - А чом Шевченко, що знався з лихом, просив згадати ще й словом тихим? Тому що тихо росте калина, тому що тихо росте дитина, радiє мати над нею тихо i тихо плаче, як прийде лихо. I тихе, й свiтле людське бажання: в похiд виходить - щоб до свiтання; iти в дорогу в час миру й згоди на яснi зорi, на тихi води. БАРВIНКОВЕ МIСТО Чому зовуть Барвiнкове це слобожанське мiсто, що на рiцi Сухий Торець збудоване воно? Цю назву мiста iнколи пояснюють двоїсто, хоч справжня назва, iстинна, цiкавить нас давно. На мiсцi Слободи воно - Барвiнкової Стiнки, й хоч заснував колись його козак на iм'я Шпак, та, кажуть, що навколо там росли ряснi барвiнки, то й мiсто це барвiнкове назвали саме так. А є ще друга версiя - цiкава теж сторiнка; лелiє також нам вона барвiнком у росi, - що козаки отамана славетного Барвiнка побудували мiсто це у всiй його красi. Проти рожна перти, ЛIЗТИ НА РОЖЕН "Проти рожна перти, проти хвиль плисти"... А скажи одверто, розумiєш ти цi Франковi мислi, знанi нам здавен, i народний вислiв лiзти па рожен? _ Кожен мовний чинник завдає турбот: як i звiдки виник дивний цей зворот? Вiд мужiв мисливих цi слова iдуть; у анналах сивих знайдеш ти їх суть. Я скажу при словi сам рожен вiдкiль: так в праруськiй мовi звався гострий кiл. На ведмедя ловчi, йшовши напролом, захищались ловко гострим цим колом. Ошалiлий, лютий, пер несамохiть i, рожном зiтнутий, загибав ведмiдь... Зрозумiв тепер ти знане нам здавен проти рожна, перти, лiзти па рожен? _ НАВМИСНА МОРОКА Загадка _ Я вам нею натякаю, нею думать спонукаю, щоб кмiтливий врахував, що я нею приховав, вас морочачи навмисне, i тодi вiдгадка зблисне. Що це таке? (Загадка) ЩО ПIДКАЗУЄ ЛТАВА Де прадiд коней вiв на попас, бо там росла хрумка отава, старий засвiдчує лiтопис поселення, що зветься Лтава. Була тут, кажуть, неглибока у степовому кураї у Ворскли рiчечка-притока, що звали Лтавою її. Тепер калюжка лиш в канавi, але iсторiя цiкава, бо вiд поселення "по Лтавi" i мiсто назване - Полтава. У ДВОХ РОЛЯХ Загадка _ Звичайна, друзi, загадка для вас; вгадайте, про яке словечко мова: простий числiвник це i водночас це - наказовий спосiб дiєслова. То яке ж це слово? (Три) чари барвiнковi Умовi - чари барвiнковi, аж сяють барви веселковi - разки, вiнки словосполучень, прислiв'їв, висловiв i фраз - i знаєш їх, вживав не раз, але береш, як вiчний учень, i слухаєш рядки пiсеннi, а бачиш все, немов на сценi: "Несе Галя воду, коромисло гнеться. За нею Iванко, як барвiнок в'ється". Умовi - чари барвiнковi: печаль i радiсть в рiднiм словi. Iз ним i в пеклi ти i в раї. I просто серце завмирає. ТИ - ФIЛОЛОГ Чи знаєш ти, що ти - фiлолог, дитя кмiтливе i шпарке? Сюди до рими слово полог_. Ану скажи, що це таке? А в тебе вже очицi грають, ти кажеш: - Полог - те, що ним завiшують чи покривають (шовковим, плисовим, лляним). То, певно, ти таки фiлолог, дитя цiкаве i шпарке. Сюди до рими слово Молох. Ану скажи, що це таке? Ти кажеш: - Молох - рiч не мила, бо нам нагадує про смерть; це - символ, це жорстока сила, що вимага багато жертв. То, бачу, ти таки фiлолог, дитя допитливе, шпарке. Сюди до рими слово сполох_. Ану скажи, що це таке? Ти мовиш гiдно, як колега: - А сполох - це переполох, тривога, переляк, бентега, що охопила багатьох. Що ж, молодець! Ти любиш слово i щиро прагнеш знань дiйти. I слово квiтне барвiнкове, коли любов'ю сяєш ти. Тлумачиш назви свого краю, гiр i долин, рiчок i нив. Яке я слово не спитаю, а ти його вже й пояснив. Фiлолог ти. Це кожен бачить, i кожен скаже без вагань. Бо фiлологiя - це й значить любов до слова i до знань! Я ТВОРЮ НОВI СЛОВА Загадка _ В словi знаєш де я є? Пiсля кореня. А призначення моє - словотворення. Я творю новi слова або форми слова, щоб красива i жива розквiтала мова... Хто я? (Суфiкс) ГЕОМЕТРИЧНО-БОТАНIЧНА ЗАГАДКА Цей термiн з геометрiї ми знаєм: на коло схожа замкнута крива. А справа лиш налiво прочитаєм - стан яблука, коли ласун зрива. Що це таке? (Елiпс - спiле) КОЖНУ ЛIТЕРУ ЦIНИ Кожну лiтеру цiни, бо немає їй цiни. Ось вiдома в давнину дудочка - сопiлка: виймеш лiтеру одну - i вже буде спiлка... Сварка йде така, що ну! - перепалка (бiйка): змiниш лiтеру одну - мирна перепiлка. Змiниш лiтеру одну у словечку бiйка - i вже - леле - на сосну мчить звiрятко бiлка. Бiльше прикладiв не дам, помiзкуй - придумай сам. ЗАЙМЕННИКИ - ПСУВАЧI Загадка - жарт _ Якщо до жарту ви готовi, назвiть, кмiтливi дiтлахи, тi два займенники у мовi, що можуть зiпсувать шляхи. Якi це займенники? (Я - ми) РИБАЛЬСЬКА Сiтка Шарада _ Iз двох складiв я даю iменник (в твоїй правицi розгадки нитка): склад перший - частка, другий - прийменник, а разом буде рибальська сiтка. Який це iменник? (Не - вiд) Нi пуху нi пера Коли ви на екзамен виходите з двора - вам зичить голос мамин: "Нi пуху нi пера!" I все оте - i усмiх, i маминi слова - надiєю на успiх у серцi ожива. Та зичення все ж дивне: хто так бажав? Кому? Не ствердне, позитивне, а навпаки. Чому? Ловець колись на звiра а чи на птаха йшов, близькi ж боялись щиро зурочити улов. Тож зичучи ловцевi удачi i добра, казали молодцевi: "Нi пуху нi пера!" Та цей дотепний вислiв ще й досi не вiдмер i не лише мисливцiв стосується тепер. Отож у цьому сенсi, бажаючи добра, я всiм кажу вiд серця: нi пуху нi пера! ЛЕГКО ЧИ ВАЖКО? Загадка _ З землi й дитя мене пiднiме, хоч я не палиця й не м'яч, але - о диво - через хату не перекине i силач. Вгадай: легке я чи важке? I взагалi - що я таке? (Пташине перо) ПРО ДЯДЬКА I БУЗИНУ Хоч роботи завжди тьму- тьмущу мав наш тато, та встигав на всi "чому" нам вiдповiдати. А вже вмiв тлумачить нам швидко все на подив: чи вигадував те сам, чи з книжок виводив? Як не мiг щось пояснить чи було не варто, то задумувавсь на мить i вдававсь до жарту. Раз питає менший брат: - Що таке платформа? - Це великий, - каже, - плат i вели-и-ка форма! Ще про дядька й бузину якось ми спитали. - О, про це в старовину, - каже, - повiдали. Хлопець був такий, Лаврiн, з'їздить в город мрiяв. З'їздив раз до дядька вiн з матiр'ю у Київ. Як жили в селi вони, то, було, не зрiдка пирогами з бузини пригощала тiтка. Цього ж разу, як на грiх, рiдна тьотя мила бузиняниками їх i не пригостила. А Лаврусь їх полюбляв, то й питає в мами, чом це обiйшла, мовляв, тiтка пирогами. Мати каже: - То не зле, й сподiватись годi: дядько в городi, але бузина в городi! I вiд цього Лавруся i вiд його мами Україна знає вся, й знаємо ми з вами - як вiд чого часом щось надто вже далеко, хтось чогось не дотогось, що й збагнуть нелегко, кажуть: от так дивина, ну вже й невпопадько: на городi бузина, а в Києвi дядько! ЩО ЗА ДIД У БАБИНIЙ СПIДНИЦI Загадка _ Хоч росте вона i на городi, є про неї загадка в народi: "Стоїть дiд над водою iз чорною бородою". Хоч не вiн це, а вона i зоветься (Бузина) ЛIТАЄ ПОПIД НЕБЕСАМИ Загадка _ _ Хто лiтає попiд небесами, що вiдомий вiн людинi кожнiй? Названий точнiсiнько так само, як i ваш звичайний подорожнiй. Хто вiн? (Супутник) СЕ ЛЕВ, А НЕ СОБАКА Ой як було нам ловко подовгу слухать тата, про приказки, примовки, i в буднi i на свята! Питаємо: - А звiдки: "Се лев, а не собака?" - Це, - каже, - з оповiдки про 'дного неборака. Художнику Мартину (був гордiсть вiн мiсцева) замовили картину - намалювати лева. Намалював нiвроку. О, звiрина страшлива! А хтось поглянув збоку: "Та в нього ж кiнська грива!" Переробив - та наче потрiбна знову правка: у мордi щось собаче - ось вiзьме i загавка. Пащеку вiн поправив, так хвiст - немов ломака. То пiдпис i поставив: "Се лев, а не собака". Й тепер як щось не схоже хтось виставить публiчно, всi бачать, що негоже, - сприймають iронiчно. Мовляв, щоб розпiзнати, що втнув якийсь чудака, слiд, кажуть, пiдписати: "Се лев, а не собака"! КАМПАНIЯ I КОМПАНIЯ Запитала Надя на уроцi мови: - Юрiю Петровичу, чом це так бува: як пишу кампанiя - правите на о ви, а пишу компанiя - правите на а? Осмiхнувсь учитель i сказав Надiї: - Придивись, подумай, - рiзнi це слова: мовиться про заходи чи воєннi дiї - пишеться кампанiя - з лiтерою а. А коли це група, де зiбрались люди на пiкнiк, на гулi чи на торжество - написання слова зовсiм iнше буде - пишеться компанiя - з лiтерою о. Аж Данило раптом пiднiмає руку, мав завжди за муку цю складну науку: - А якби полегшить, - пропонує Даня, - та ввести єдине слiв цих написання? - Нi, це неможливо, - вчитель вiдповiв. - Цi слова вiд рiзних, вiд латинських слiв. Перше з них кампанiя - не збагнеш нiколи - йде вiд слова campus, по-латинi поле, тобто битва в полi, де ведуть вогонь, - це й було первiсне значення його. Друге з них - компанiя - теж цiкаве слово. I його стлумачимо не бездоказово. I воно з латинi, зазирнiмо вглиб: corn - прийменник разом, ну, a panis - хлiб. Звичнi словотвори, все у тому ж дусi, бо в розмовнiй мовi виникли з потреби. Первiсне компанiя означало: друзi, що хлiб-сiль звичайно дiлять помiж себе. Всiм це зрозумiло? - Всiм, - гукають дiти. - Що ж, - радiє вчитель, - це великий плюс. I Надiя каже: - Як не зрозумiти? Ну, принаймнi, - каже, - бiльш не помилюсь. БЕЗ'ЯЗИКИЙ бухкало Загадка Що воно - хто запита: всерединi - пустота. Без'язикий i без вух, тiльки й чути бух та бух! Що це таке? (Бубон) I ЗНАЙДЕТЕ ОБОВ'ЯЗКОВО Коли спонукає нас мовник дослiджувать слово живе, то нiби розвiдницький човник по мовному морю пливе. - Ось, - каже, - новеньке вам слово, шукайте корiння, зерно - i знайдете обов'язково, вiд чого походить воно. Словечко це - панiрувати: семантику[1] має яку? А Людочка: - Це коли мати обвалює рибу в муку. - I рибу, й битки, - каже Даня. А вчитель: - Близькi до мети. Але тут конкретне завдання - походження слова знайти. - Я думаю, - каже Надiя, - що панiрували пани. А що була панська це дiя, то й слово лишили вони. - Шукайте подiбних утворень, - учитель втручається знов. - Згадайте, де ще такий корiнь, знайомi перегуки мов. А Надя: - Та як не згадати? Ми знаєм подiбнi склади: ком-панi_-я, панi_-рувати, - так ось веде нитка куди! - Та це ж вiд латинського panis! аж скрикнув Вакуленко Глiб. - Це справдi знайома нам данiсть, бо panis_ - ми знаєм - це хлiб! В землю закидалося, пiд сонцем гойдалося, Загадка _ В землю закидалося, пiд сонцем гойдалося, в печi гартувалося, запашним виймалося, нам з вами дiсталося. Що це таке? (Хлiб) брати ноги на плечi В лiтню пору медову у шкiльному саду я розмову про мову з дiтворою веду. "От, - кажу я малеча - мовний вираз вiзьмiть - брати ноги на плечi, як його розумiть?" Стихли всi з настороги, i хитринки в очах: "Як це можна, щоб ноги та були на плечах?" Оля згадує вечiр: "В нас гiмнастка одна брала ноги на плечi - майстер спорту вона!" "Добре, приклад чудовий, - я втручаюсь на мить, - вислiв нашої мови тут буквально звучить. А стосовно до втечi? Всi ж ви чули, мабуть: