веселих людей. Згори з п'ятилампового свiтильника ллється злива яскравого, м'якого свiтла. Якiв був здивований, побачивши ту саму Вiру Ясну, що нею був збентежений минулими днями. Вона, в своїй бронзового вiдблиску атласнiй сукнi, дуже моднiй i дуже визивнiй, з великим ззаду вирiзом, горiла своєрiдною силою жiночого чару i весело та легко вела розмову з тим же своїм кавалiром, полковником-лiкарем, що назвав себе фон Лянге i що був до того графом i мав навiть монокль у лiвому оцi, як це графовi й належиться. Бiля неї, з лiвого боку, сидiв той самий лейтенант ес-есiв, що назвав себе, якщо Якiв дочув як слiд, Шульце. I було тут багато iнших вiйськових кавалiрiв i невiйськових дам, що гамiрно сидiли, досить тiсно, довкруги стола, їли, запивали, брязкали посудом, гомонiли, перемовлялися через стiл, залицялися i смiялися. Смiялися багато, часто, весело. "По-руски", як казав Вайз. Без стриму i церемонiй, щиро i сердечно, аж брали завидки. Якiв, як приятель господаря, зайняв крайнє, властиво заднє мiсце, бiля дверей до другої кiмнати, i помагав господаревi та його служницi Ясi: вiдкорковував пляшки, наливав тим, що вагалися самi наливати. Опiсля, коли це все скiнчилося, гостi встали i зайняли, кожний по вподобi i можливостi, мiсця у трьох невеликих кiмнатах. Якiв весь час слiдкував за Вiрою Ясною. Робив це дискретно, обережно, мiж iншим. А вона, коли встала з-за стола, пiшла до передньої кiмнати i зайняла затишне мiсце мiж великою шафою з книжками i гарячою грубкою в стiнi. Над нею висiла невеличка, вузька, довга картинка з якоюсь банальною нiмфою над банальним ставком з кучерявою пiнiєю чи чимсь подiбним. Бiля неї вмостились, розумiється, фон Лянге i Шульц, а до того ще двоє, мiж ними й капiтаном Пшор. Вони щось там далi барвисте гомонiли, час вiд часу вибухаючи смiхом. Гостi ходили, гули, смiялися, крутилися. А одного разу Вайз взяв Якова пiд руку i пiдвiв просто до Ясної. - Маєте вашого Балабу, мадам, - промовив вiн до Ясної тоном, нiби вони вже на цю тему розмовляли. - А! То ви? - сказала вона по-нiмецьки. - Я зараз! - i продовжувала свою мову, щось про Росiю. - То, панове, - казала вона, - можна на цi речi рiзно, як хочете, як можете, дивитися, але скажу вам, що такої Росiї, як ви читали у Толстого чи Тургенева, давно нема. Нi такого товариства, нi таких порядкiв, нi того навiть духу. Є, панове, так званий народ - це люди, багато людей, маси, руки, голови, освiченi, неосвiченi... А щодо культури, естетики, то як хто на це дивиться. Тiєї культури, що ви знаєте в Берлiнi, Вiднi, Парижi, Римi, - тiєї там, навiть у Москвi, очевидно, ледве чи знайдете. Революцiя, п'ятирiчки, ударнi бригади i труднощi - це їх культура, але чи ця тема, панове, може вас сьогоднi дiйсно так цiкавити? Не думаю, мене, наприклад, признаюсь, бiльше цiкавить... Пам'ятаю! Iталiя! Бароне, - звернулась вона до фон Лянге, - пригадуєте нашу зустрiч з контесою Сiмпсон? В "Екслянадi"! На Рiв'єрi! I дiйсно, що за жiнка - не красуня, але тон, шарм, - блискуча! За таку корона iмперiї недорога цiна, чи не так, бароне? - Для мене - задорога, - озвався барон. - Ну, ви ж вiдомий, - засмiялась Вiра i звернулась до Пшора: - Питаєте причину моєї зустрiчi з Сiмпсон? Цiкавiсть. Звичайна цiкавiсть. Як тисяча iнших зустрiчей, наприклад, у Парижi, з паном Ко... Ко... Ко... Як його? Той вiдомий маляр, футурист... - Може, Пiкассо? - запитав швидко Пшор. - Капiтане! Не смiйтесь! I з Пiкассо... знайома. Були там разом з цим ось бароном, що сидить бiля вас справа... - I вiн вам, розумiється, сподобався... - Менi подобається все неестетичне... - Причому тут естетика... Модерне малярство... - Чого тiльки модерне? Зрештою, не все одно? Кожна рiч набридає, а естетика, коли вона завжди та сама, - в першу чергу, i все це, розумiється, вiдносне, чи не так, пане Балаба? - звернулась вона вперше до Якова, зовсiм несподiвано i визивно, аж той був заскочений. - Не мого мозку дiло, - вiдповiв вiн швидко. - А от капiтан Пшор усе знає, - провадила Ясна тим самим тоном, - чи не так, капiтане? - В голосi її звучала жартiвлива iронiя. - Ви, очевидно, панна... - почав був злегка подразнений Пшор, але Ясна його перебила: - Пшор! Ви скоро зажадаєте пiддати мене лiкарськiй експертизi! Присутнi зареготали. - Ви вже вдруге не дали менi скiнчити думки. - Недокiнченi думки, як i недокiнчена любов, завжди загадковiшi, - вiдповiла Ясна. - I взагалi лишiмо думки i займiмось цiкавiшими справами, - озвався Вайз. - Прошу! - У сусiднiй, бiльшiй, де перед тим вечеряли, кiмнатi зазвучало танго, i Вайз попросив Ясну на танець. Якiв зустрiвся iз своєю землячкою з Дерманя, що вчилася десь у Вiденському унiверситетi, а тепер була перекладачкою в новозаснованiй нiмецькiй фiрмi "Кнор i Шенке" чи щось подiбне. Землячку звали Орою, хоча з дому вона була Одаркою. Була добре одягнена, мала бурхливе волосся i яскраво мальованi уста. - О! Одарка! - зрадiв Якiв. - Я вас спочатку не пiзнав. Добре виглядаєте... - А я вас пiзнала одразу... - вiдповiла Ора. - Дякую за комплiмент. - Чого ж комплiмент? Направду ви чудово виглядаєте, вас, здається, не було вдома останнiм часом? - Я ж була в Холмi. Так би мовити, на емiграцiї... - А де ваш брат? - Котрий? У мене ж їх - знаєте... - Максим. - На Холмщинi... - Вiн, здається, був... - Так, священик... Вiн там i тепер на парафiї... - А той, другий?.. - Василь? - Так. - Також був священиком... I також на Холмщинi... Але його вбили. - Хто? - Армiя крайова... - А ви, значить, тут? - Тут, знаєте... Ет... Жити можна... Головне - картки на... Зрештою, ви знаєте. Чи не краще пiти i нам? - Вона показала на кiмнату, де танцювали. Танцювали всi, було тiсно, свiтло притемнили, мелодiя звучала м'яко i лоскiтливе. Якiв часто поглядав на Вайза i Ясну, два рази наштовхнувся на них, смiявся з Пшора, що танцював з секретаркою канцелярiї цивiльної полiцiї, на голову вищою вiд себе. Не танцював, здається, один доктор фон Лянге, що сидiв у глибокому фотелi передньої кiмнати i курив довгу, дуже мiцну вiрджинську сигару. Якiв не мав шансiв запросити на танець Ясну, забагато було бiля неї претендентiв, але десь бiля третього танцю вона запросила його сама на фокстрот. "Кетхен", що було для нього другою несподiванкою, якої вiн не мiг навiть заховати. Якось так дивно, незвично почав перепрошувати, що вiн, о либонь, мужик з Дерманя... Є тут таке село, а там, мовляв, мало танцюють фокстротiв... - Але ж ви були, здається, як не помиляюсь... Щось менi таке казали... В армiї Жечi Посполитої, а там, як вiдомо... - Зовсiм не те, - боронився Якiв... - Я трохи затяжкий, хоча танцювати дiйсно любив i люблю. - Нiчого. Ви прекрасно танцюєте, не кокетуйте зi мною даремно, це небезпечно, я дiва гарячого темпераменту i мене легко збити з пантелику... прекрасно говорите по-нiмецьки, звiдки? - Можна сказати, нiзвiдки... Просто. "Ми все учiлiсь понемногу, чєму-нiбудь i как-нiбудь" - казав, здається, Пушкiн. - Бачу, ви не такий уже мужик, - вiдповiла на це Ясна i глянула йому у вiчi. Це було бiльш-менш пiд свiтлом, i Якiв затямив цей погляд з якоюсь винятковою, майже фотографiчною виразнiстю. Карi, великi, яснi, глибокi, напруженi i разом свавiльно-агресивнi очi, залитi, як йому видалось, трагiчним смутком. Таких жiночих очей Якiв ще не бачив, вони видались йому дуже свiдомими й дуже розумними. Пiсля цього йому забракло мови, його думка почала швидко мiшатися, мов дим, заколочений рвучким вiтром, i до кiнця танцю вони промовчали. А потiм її кудись покликали, вона швидко одягнулась, швидко зникла, i на цьому сцена урвалась. До кiнця вечора, тобто до третьої ночi, лише пили й кричали, гадаючи, що спiвають. Вiйськовi унiформи вперемiш iз жiночими сукнями. Невеликий дерев'яний будинок iз своїми великими затемненими вiкнами нагадував корабель божевiльних, що несеться на хвилях якогось дикого, рвучкого водоспаду. VI Розумiється, Якiв довгий час одного не мiг збагнути: навiщо вiн "їй" здався. Все вказувало, що "вона" ним настирливо, нiби з намiром, цiкавиться i, де тiльки має нагоду, використовує її з неприхованою виразнiстю. Але цим питанням вiн не мучив себе часто, а головне глибоко. Йому було добре, i це вiн вичував усiм своїм здоровим тiлом i духом. Навiть на службi стало приязнiше, i навiть вдома, на помешканнi, у тому дивовижному середовищi, руїн, людей i речей з тiєю якоюсь астральною Шприндзею, що сливе кожного вечора входила до нього i вносила з собою почуття, що його годi окреслити словом, i що сповнювала простiр мiстичною, майже позасторонньою, атмосферою. - Чому ви не прийняли того золота? - запитала вона якось пiзнього вечора, стоячи, як звичайно, у напiввiдкритих дверях, тримаючись за тяжку завiсу, нiби висячи на нiй мiж двома кiмнатами. - Якого золота? - не зрозумiв Якiв, що звик при цьому роздягатися, нiби в кiмнатi вiн був сам. - Ах! Святий-Божий! Вiн не знає, - погойдуючись на завiсi, з гiркiстю в тонi казала Шприндзя. - Якого золота? Хм! А я б на вашому мiсцi знаєте що зробила? Якiв мовчав, не вiдповiдав, робив своє, не зважав, був навiть зайнятий iншими думками, хотiв, щоб вона скорше скiнчила свою мову i скорше вiдiйшла... Не хотiв її заохочувати... Але Шприндзя стала дивно настирливою, якоюсь нахабною, виразно зневажливою. Вiн для неї перестав бути майором, вона його не боялась i, здавалось, не поважала. - Ну? Ви мене чуєте? - продовжувала. - Я на вашому мiсцi, коли дають, - брала б. I ще бiльше: я брала б навiть, коли не дають. Чи ви знаєте, що таке золото? Бачили його коли? Де ви його могли бачити? Колись, кажуть, були бодай у декого зуби, а тепер усе золото зникло, сховалося, але воно через те стало ще бiльше золотом. I за нього можна мати все! Весь свiт! Весь свiт, який вiн є. Ви менi не вiрите? Ви, напевно, думаєте: чому ж ти не поможеш собi своїм золотом? Напевно так думаєте, нi? А признайтесь! А я вам вiдповiм: ще поможемо! Ще не прийшов час! А вiн прийде! О, вiн ще прийде, побачите! А на вашому мiсцi я от що зробила б: узяла б те золото i виїхала. Взагалi виїхала... З цього краю... Десь отуди... За Нiмеччину, за Швейцарiю... Десь до Америки... до Нью-Йорка... Або ще далi... Сан-Францiска... або Буенос-Айреса. - Бачу - знаєте географiю, - буркнув на це Якiв. Шприндзя схилила вправо свою гарну голову, приплющила лiве око i глумливо вiдповiла: - Чого географiю? Нью-Йорк нiяка географiя. Це таке мiсто... Трохи бiльше за ваш Дермань. Там є хати на сто тридцять поверхiв. Бiля них нема анi соняшникiв, анi плотiв, анi глечикiв на кiлках. Не вiрите менi? О, ви скептик, я знаю... Скептик - це такий жук, який у нiщо не вiрить, лише у свої кiзяки. Но, но, но! Я вже йду, я вже йду! - I пiсля того вона сховалася в темрявi сусiдньої кiмнати, а дверi, здається, самi собою зачинились. Iншого разу, також увечерi, Шприндзя знов порушила цю тему, але значно конкретнiше i значно настирливiше, i цього разу вона не висiла на завiсi у дверях, а, одягнувши одну iз своїх шовкових пiжам якогось багряного з чорними, широкими тасьмами кольору, загналася до Якова, стрибнула на канапу, пiдiбгала ноги i з мiсця почала: - Знаєте що, Якове? Я прийшла говорити з вами одверто. Я довго про це думала. Про те золото i ту подорож. Я б поїхала сама, але я... жiнка. До того менi не дадуть пашпорта - ви знаєте. Менi треба чоловiка. Знаєте що: берiть мене за жiнку - i поїдемо разом! Хiба я не гарна? О! Ви жонатi... Ну i що ж? Можна розвестися, а то й так, тепер же вiйна, мруть кожного дня тисячi й мiльйони, i що тут якась одна маленька формальнiсть... Я маю грошi, багато грошей - фунти, доляри, золото, самоцвiти, ви дiстанете пашпорт, поїдемо до Швейцарiї, там є нашi люди... Нам поможуть. Якiв такою пропозицiєю приголомшений, нiчого такого не сподiвався, йому дивно, i смiшно, i незрозумiле. Щось як з фантастичного роману, а разом цiкаве, iнтригуюче, дарма що це може бути звичайна примха схимерiлої дитини, що попала у тяжке, трагiчно-небезпечне становище i шукає з нього виходу. А може це бути й iнше: пiдступ, зрада, запродання. Якiв швидко намагається зорiєнтуватися, шукає потрiбних слiв, вiн справдi збентежений i вирiшує обернути все у жарт. - I ви б зо мною поїхали? - питає насмiшкуватим тоном. - Як треба, - вiдповiдає вона. - А вашi батьки? - Ви мене не зрозумiли. Моєму батьковi сiмдесят два, мамi шiстдесят дев'ять. Менi ось буде сiмнадцять. Я прийшла на свiт знаєте коли? Учора. Десять рокiв, коли я стала сама ходити. Два роки я почала розумiти. Вони казали менi, що я дурна, що я дитина, що я нiчого не розумiю, що я нахабна, що я фантазерка. Тiльки смiялись з мене... I Рiвка, i Песя, i її чоловiк! А я їм знаєте що казала? Я їм ще за Польщi казала - все кинути i їхати до Америки. Геть з цього мiсця! Геть, геть, геть! Це - прокляте мiсце! Воно горить! Огонь! I я не хочу тут згорiти лише тому, що вони всi... розумнi! I ви думаєте, що я фантазую. Чому? Що тут дивного? Яка це фантазiя? Я маю купу грошей, дайте пашпорт, доброго спiвтовариша, i за пару мiсяцiв ми в Нью-Йорку. Це нiяка фантазiя, це реальна, як уся ця вiйна, дiйснiсть. Менi кажуть: бiжи в село, бiжи в лiс! Що я - бiлка чи ворона, i що значить лiс? I що я робитиму в тому селi, де кожна баба захоче продати мене, як курку, за пару пачок сiрникiв... - Шприндзя при тому зривалася, хотiла кудись бiгти, очi її горiли, уста сохли, щоки пашiли, нiби вiд огню чи морозу. Якiв був вражений, не мав вiдповiдi, його уява заговорила, перед ним вiдкрився якийсь новий, йому чужий i дивний, але екзотично привабливий i, здається, реально осяжний простiр, куди скерувати рiшення? I чи можливе рiшення взагалi? Це щось з iншого поля, щось зовсiм незвичне... Запала мовчанка, вiн думав, вона знов усiлась на своє мiсце, а коли глянув на неї - помiтив, що її великi, чорнi очi дивились на нього з благальною, напруженою увагою, i були вони, здавалось, переповненi слiзьми, мов двоє джерел водою. - Iдiть спати, Шприндзю, - проговорив вiн добрим, нiжним, ласкавим голосом i приязно посмiхнувся. - Ну? А!? - Скажу iншим разом... - Але ж дивiться! - i вона зiрвалася з свого мiсця, вихопила з шафи глобус i, тикаючи на нього пальцем: - Бачите, Ось сюди? Нью-Йорк! Це земля! Вона крутиться! А знаєте ще що? Вам тут не можна бути, вас тут так само заб'ють, як i мене, за вами вже стежать якiсь люди, я це бачу не раз крiзь щiлину у вiкнi! Вас заб'ють! Я вам кажу! - Ну, ну, ну! Заспокойтесь, Шприндзю! Я подумаю, я побачу Це не так просто, як ви думаєте! - Ми їдемо! Ми їдемо! - - вiдкинула вона глобус i застрибала, нiби виблагала щось найкраще. - А тепер iдiть! Iдiть! Це забере чимало часу. - Нема "чимало часу"! Нема! Треба хапати! Зараз! Скоро! Нема часу! - мимрила вона заспокоєно, крок за кроком задкуючи до дверей, аж поки не сховалася за ними. Другого ранку Якiв, як звичайно, поспiшав до свого батальйону, хiдники роїлися вiд жовтих i сiро-сталевих унiформ, величезнi масивнi машини з скреготом продиралися засипаною снiгом вулицею, гурти полонених земляної барви, облiпивши двоколiснi возики, тяглися розбирати руїни, перекупки з довколишнiх присiлкiв квапилися iз своїми кошами на базар. Проходячи вулицею, що вела до двiрця, Якiв побачив тяжко озброєну заставу ес-есiв, чого перед тим нiколи не бувало, i звернув увагу на якусь незвичну тишу i на вiдсутнiсть руху. Вiконницi малих будиночкiв були закритi, лише за високим дощаним парканом, що вiддiляв станцiю, снували навантаженi вагони i час вiд часу з грюкотом пролiтав довжелезний потяг, наповнений вiйськом. Було волого i туманно, учора випав новий снiг, небо закрилось грубою, брудною поволокою i обiцяло не то снiг, не то дощ. Якiв був невиспаний, мав свої клопоти, обдумував чергову програму муштри, пригадав нову заборону Рейхскомiсарiату уживати тризубчикiв i прапорiв, пригадав нове звернення головного комiсара до українського населення, в якому вимагалося лише працi i послуху, пригадав розмову з минулої ночi, що все верталася до нього, вiдкриваючи перед його неспокiйною душею привабливi можливостi й перспективи. I щойно в казармi довiдався, що цього ранку з гетто забрали половину його населення. Якiв нiчого на це не сказав, робив, як звичайно, своє дiло, переглядав рапорти, давав розпорядження пiдстаршим, лише його обличчя якось витягнулось i набрало поваги i суворостi. I разом з тим, мiж дiлом, визрiвало його рiшення прийняти пропозицiю Шприндзi. Пiд час обiдньої перерви з кiмнати чергового пiдстаршини Якова покликали до телефону. Дзвонила Ясна, просила зайти до неї ввечерi о восьмiй або ранiше до готелю "Дойчес Гоф", кiмната дванадцята. Сливе автоматично Якiв погодився, зрештою, був вiн заклопотаний i не мав часу на роздумування. Увечерi Якiв зайшов до того готелю, що був "нур фюр дойче" i донедавна належав iншому власниковi, а тепер став власнiстю якогось Ганса Альта, що приїхав недавно з Баварiї. Ясна займала, як на цi часи, найкращу кiмнату на другому поверсi, навiть з ванною, з килимами й картинами, що недавно належали мiському музеєвi. Вона була сама, зустрiла Якова пiдкреслено радiсно, майже бурхливо, була винятково чепурно й кокетливо одягнена у якесь японське кiмоно, в елегантних, бiлих з червоними китичками, пантофельках. - Добре, що ви зайшли, майоре, - сказала вона химерним голосом, подаючи йому обидвi, у перснях, руки. - Сiдайте! Тут, тут! Де хочете... Найкраще хiба отут! - i вказала фотель бiля столика навпроти круглої кушетки, на якiй сiла сама. У кiмнатi було рожево, тепло, тихо, таємничо, пахло дорогими сигарами. На круглому столику стояли й лежали сигари, цигарки, попiльницi, запальнички. Кiлькiсть попелу в попiльничках вказувала на товариство, що викурило тут чимало того добра. - I курiть! - додала Ясна. - Що п'єте? Вино? Коньяк? - Лише з вами, - вiдповiв, усiвшись, Якiв. - Розумiється... Хоч належу до так званих непитущих, але при такiй винятковiй нагодi... Бачте, як себе рекомендую? Мало не з монастиря якого... Но, но, но! Не подумайте, що я якась дiйсно святiсть - належу до жiнок, якi все можуть... i молитися, i грiшити... Тобто вважаю, що все на мiсцi, коли воно на мiсцi. А як ви? - Я? - знизав вiн плечима. - Я не маю блискучих думок. - Ви, очевидно, воїн з крови й кости, щось iз запорожцiв - дисциплiна, порядок... Ну й, розумiється, як справжньому слузi суворого Маркса, келих доброго вина нiколи не зашкодить... Чи не так? - Дуже можливо, - сказав вiн, наливаючи чарку звичайної горiлки, що її подала Ясна. - Ви, здається... Менi хтось казав... Служили у польському вiйську? - В уланах! - коротко вiдрубав вiн, пригадавши, що вона вже вдруге ставить йому це питання. - Вам удалося поєднати нацiональнi амбiцiї з польськими уланами? Знаю, що українцi не дуже квапились до того вiйська. - Я - дуже! Я iншого кшталту. Коли вже вiйсько - вiйсько справжнє! I взагалi, люблю все справжнє, не зношу iмпровiзацiї. - Ви билися проти нiмцiв? - Траплялося, - вiдповiв вiн загально. - А як же сталося, що ви не попали до Червоної армiї? - Дуже просто. Ескадрилья нiмецьких бомбовикiв розтрощила наш мобiлiзацiйний обоз - i це все. - А ви б служили й там? - питала далi Ясна, з грайливою елеганцiєю пропонуючи другу чарку. - У совєтiв? Розумiється. - А скажiть... Можете, зрештою, й не казати, я нiякий слiдчий, це просто розмова... Ви мене цiкавите з багатьох бокiв. Ви не належите до так званих українських нацiоналiстiв? Якiв пiдняв голову: - Вам це потрiбно знати? - Менi? О, нi! О, нi! Кажу лише до слова. Розумiєте? Багато у нас тут сплелося прерiзних, дивовижних течiй, i мене це з певних причин цiкавить. Я, знаєте, письменниця... - О! - здивувався Якiв. - Романи? - Щось таке... - Цiкаво, цiкаво! Щось а ля Агата Крiстi? Це, очевидно, до салонiв не належить, але якщо ви питаєте? Мушу щось казати! Нi! Я лише... як вам сказати? Патрiоти б сказали: син цiєї землi! З дiда-прадiда! I може, з запорожцiв... Але "рухи", "течiї", "iдеологiї"... Це, вам тiльки скажу, - не моє хазяйство. Дуже просто: не доходить! - Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! - А проте колись переконаєтесь, що я не такий безнадiйний, як гадає, наприклад, ваш фон Лянге. - Я йому це казала. - Але вiн не вiрить. Є така сила, дуже вперта, абстрактна, часто невхопна, але хто конче хоче її зрозумiти - може нею користатися. Я не можу цього своєю косноязичною мовою висловити, але iнколи я ризикую, з сучасними кодексами моралi, бути неморальним, навiть "невiруючим", щоб мати чисте сумлiння для сприйняття чистої правди. - Це для мене дуже висока нота. - Чиста правда? - А хоч би. - Треба лише запитати сумлiння. - Дуже дивне слово. - У чому його диво? - Сумлiння можна так само згубити, як i невиннiсть. - I можна знову знайти... Наприклад, у материнствi. - Не всiм судилася роль Мадонни. - Iнодi й Магдалина дiстає розгрiшення. - Нiколи не сподiвалася знайти у вас такого фiлософа. - Вибачте, - промимрив вiн збентежено. - Це не грiх. - Iнодi грiх. У моєму становищi. Я все-таки вояк. Маю просту, вояцьку, одверту душу... - Але... я б не сказала. - Ви менi не вiрите? - Я не те хотiла сказати. - Ви не те хотiли знайти. - Власне. - I дуже розчарованi? - Але... Скорше здивована. Збентежена. Розгублена. Я думала - ви... ви... простий... Нацiоналiст, фашист, комунiст, щось таке. Українцi ще мають свiй окремий подiл. I враз бачу несподiвану течiю, щось, може, навiть вище... Не можу окреслити словами. Може б, ви помогли? - Тут скорше допоможе час. Вiн пояснить нам багато незрозумiлого. Доба, в якiй живемо, - обдарує нас ще не одною несподiванкою. Iнстинкт мiй каже, що в просторi зарисовуються новi епохи... i... не хочу сказати, "новi люди" - банальнiсть, якої не зношу, але новi уклади сил. Вiрю, що люди будуть бiльшi, що iдеї заступлять iдеали... Я вас образив? Даруйте! Це лише мої особистi медитацiї. - О, нi! Я вас слухаю з великою цiкавiстю. - Тодi пояснiть i менi одну загадку. Чому, наприклад, ви - дама свiту, якась мiфiчна Мата Гаррi, щось з Гавайських островiв - i враз це, можна сказати, лицедiйство? Я простий син простих батькiв... Вибачте, вибачте! Я ще не скiнчив! Ви ж винятково рафiнована, здається, окремо плекана для цих подiй iстота. Чому? Звiдки? У чому рiч? Чи ви жiнка? Дама? Що ви? - Ах, як це враз стало нецiкаво! - швидко i нетерпеливо вiдповiла Ясна i навiть встала зi своєї канапи. - Яке вам дiло? - Як яке дiло? А вам яке? Ви ж мене питаєте! Може, нi? - А! Лишiть! Знайшли тему! Зрештою, що з того, що я вам скажу? А може, ви мене чимось цiкавите, чи це неможливо? Я бiльше жiнка, нiж ви собi допускаєте. Ось краще випийте! - налила собi й йому, i вони випили. На хвилинку настала тиша. Потiм вiн також устав. Стояли одне проти одного, очi в очi. I раптом щось йому видалось, i саме в тих очах. Якась згадка. Вiн рiзко повернувся i вiдступив. Кути її уст здригнулись, i вона сказала: - Так коли знов побачимось? - О! Так! - отямився вiн. - Побачимось, розумiється. Планета тепер мала. Добранiч, мадам! - потиснув її малу, вузьку, холодну руку i непевними кроками вийшов. Було йому добре у цьому п'яному туманi, здавалось, що живе, i то соковито, що бiля себе i в собi має багато свiту, а ще бiльше людей. А приблукавши до свого помешкання i засвiтивши свiтло, що видалось йому пiсля темної вулицi дуже яскравим, вiдчув бажання лягти горiлиць, закласти руки за потилицю, дивитись у стелю i нiчого не думати. Чув виразно, що на нього щось дихало, якесь тепло, щось хвилююче, мовби на пляжi, на березi пiвденного моря, пiд гострим сонцем. Хотiлось читати вiршi. Слухати музику. Мав навiть томик якогось французького декадента у польському перекладi, що його виловив у "своїй" бiблiотецi i поклав одного разу на нiчному столику. I тiльки сягнув по нього, щоб, не роздягаючись i нiчого не розбираючи, поблукати по погано римованих рядках, коли дверi вiдчинились i в їх рамi, мов образ, появилась знайома, на цей раз переяскравлено делiкатна, мов метелик, постать Шприндзi. - Ви чули, що сьогоднi сталося? - було її першим питанням до Якова, що напiвлежав, червоний, з книжечкою в руцi. Якiв не вiдповiв. По хвилинi сильної, яскравої, як огонь, гарячої мовчанки Шприндзя ще раз запитала: - Чули, що сьогоднi сталося? - Та чув, чув, будь воно все разом прокляте! Чого мене питаєте, бiдна ви дитино? Дiвчина кинулась на канапу, i Якову здалося, що вона плаче. Цього нiколи не бувало. Вона не вмiла плакати. Якiв мовчав, задубiло, кам'яно. У ньому не було жалю, лише холод i лiд. Мов замерзла калюжа... Що вiн мiг їй сказати? Що мiг їй сказати? Що мiг? Нiчого! Абсолютне, безконечне й безкрає нiчого! Потiм вона зiрвалась i мелодраматичним, з викриками, нiби вона вичитувала закляття, голосом, з надривами почала благати Якова не лишати, врятувати її. - Поможiть менi, Якове! Поможiть! Ви можете! - звучав її розпачливий голос. - Що хочете, щоб я зробила? Кажiть! Кажiть! Лише поможiть менi! Тiкаймо! Вона кинулась до Якова зi швидкiстю вивiрки, схопила його за шию, пригорнулась до нього, уся перелякана, трiпотлива, її уста, щоки, очi були залитi сльозами. Не мiг її вiдiрвати. - Не вiдпихай мене! Врятуй мене! Якiв звiвся на ноги разом зi Шприндзею, тримав її за руки i казав: - Та чекай! Та чекай же! Заспокойся! Вислухай ! - А потiм почав кричати i силою вiдiрвав її вiд себе. Дiвчина перестала змагатися, уста її були бридко скривленi, вона видавала якiсь худоб'ячi звуки, з очей лилися сльози. - Бо ти... бо ти... бо ти не хочеш, - хлипала вона зовсiм по-дитячи... - Бо ти... бо ти... - її уста тремтiли, вона намагалась здушити плач, але не могла цього зробити. I враз за вiкном, здається, зовсiм близько, впало пiдряд два пострiли i пролунав хрипливий, рiзкий, майже розпачливий голос: - Гальт! Гальт! Хтось бiг, за кимсь бiгли, падали новi пострiли. Шприндзя замовкла, зiрвалась на ноги, насторожено вслухаючись. I коли крики i пострiли затихли, десь там, у напрямку Шкiльної вулицi, з того боку почувся сильний вибух. - Ой! Що це? - викрикнула Шприндзя i кинулась знов до Якова. - Вибух! - вiдповiв Якiв стишеним голосом; його увага була там, за вiкном. Це зовсiм змiнило настрiй. Шприндзя опанувала себе, почала говорити логiчно i, хоч очi її все ще вибухали, намагалась бути нормальною. Говорила знову про виїзд, про те, що має готовий план: до Нiмеччини, на роботу... А там буде видно. До Швейцарiї. Засоби готовi. Якiв мовчав, не перечив, не погоджувався, вагався, можливо, вперше в життi справдi вагався, i не мав сили знайти рiшення. А Шприндзя вела своє: виїдуть до Європи, далi Америка, якесь спокiйне, нормальне, здорове мiсто. Вона знає ремесло, вмiє шити рукавички, вiдкриє фабричку... Тут нема майбутнього - нiмцi зле, росiяни зле, довгi роки, десятки рокiв неспокою, хаосу, для Якова нема тут мiсця, його переслiдуватимуть тi i тi, вiн їм зайвий, зрештою, вони й самi собi зайвi, на них найшла така планiда... Чого вiн вагається? - Багато рiзного, - пробурмотiв Якiв. - Чого? - Хоч би формальностей. - То треба дiяти. Зараз! Завтра! - Шприндзя пiдбадьорилась, очi її блискали. - Уяви, як гарно! Ми їдемо! Геть, геть з цього проклятого мiсця. Я i... ти! Ти мiй... чоловiк. Ми самi в широкому, прекрасному свiтi... - При тому вона наближалась до нього, дивилась сяючими, вогкими, благальними очима. - Ви йдiть до себе... Вже пiзно. Завтра буде виднiше... - сказав вiн їй з внутрiшнiм збентеженням, якимсь непевним, вагальним тоном, що її пiдбадьорював. - Але чому до себе? Ми тут лише... я i ти... - А там? - Якiв вказав на пiдлогу. - Їх там нема, - хитнула головою вона. - Як нема?! - викрикнув вiн. - Пiшли... До гетто... Минулої ночi... - сказала вона тоном заспокоєння. - Але ж чому? - ще голоснiше викрикнув вiн. - Вони так хотiли. I пiшли. - I ти... дозволила? - Мене нiхто не питав про дозвiл. Вони лише сказали: "Ти молода. Тобi треба жити. А нам не треба..." I пiшли... - А по короткiй, рiзкiй перервi додала: - Хочеш? Ходи зi мною! Щось покажу! - I, не чекаючи згоди, зняла з шафи срiбний свiчник, засвiтила недогарок свiчки... - Ходiм! Побачиш! Вiн не перечив. У заднiй, що бiля кухнi, кiмнатi пiдняли ляду, з-пiд якої дихнуло вогкiстю, кам'яними сходами зiйшли у невеликий, низький простiр, завалений розкиданими постелями, тапчаном, столиком, рештками харчiв, брудним посудом. Шприндзя пiднесла свiчник, все те разом, освiтлене згори, з тiнями, свiтлом, нагадувало розкриту труну. - Чи могли вони тут жити? - спитала Шпринздя, i голос її звучав також нiби з труни. Якiв не вiдповiдав, вiн лише дивився. Шприндзя поставила свiчник на столику, вiдсунула тапчан, натиснула в стiнi на заляпане вапном мiсце, i там вiдкрилась чорна дiра. Якiв мовчки спостерiгав. Шприндзя витягла довгу, вузьку, темного кольору, на подобу якогось футляра, скриньку, поставила її пiд свiчкою на столi i вiдкрила. Якiв намагався бути нейтральним, байдужим, але те, що побачив, по-своєму вплинуло на нього. Нiде, хiба в кiно, не мiг вiн бачити такої кiлькостi дорогоцiнностей у золотi, срiблi i камiннi, як побачив своїми власними очима у цьому могильному просторi. - Батьки мали ювелiрну крамницю... - сказала Шприндзя. - Вони разом iз шваграми мали щось iз пiвмiльйона майна в долярах. I все це тут. Нiчого не вивезли... Лише в швейцарському банку пара сотень тисяч... I це все... - Потiм Шприндзя зачинила скриньку, вставила її назад у чорну дiру стiни i засунула цеглину. Якiв весь час не промовив нi одного слова. Мовчки лишили вони льох. Нагорi видалось все затишним, здається, цього вечора було навiть теплiше, нiж звичайно. Сяйво свiчки освiтлювало лише загальнi контури предметiв, дверi всiх кiмнат були вiдчиненi. У кiмнатi, що за їдальнею, було розставлене лiжко, друге - широке, двоспальне лiжко - стояло у спальнi. На всьому лежала мiстерiйна мовчанка... - Знаєш що, дiвчино, - промирливим голосом промовив Якiв. - Поки що йди спати. А завтра побачимо... - Добранiч, - промовила Шприндзя слухняно, взяла свiчку i вийшла. Лежачи у своєму м'якому, теплому лiжку, щоб забутися, щоб перейти на iншi думки, Якiв сягнув по томик поезiй, що лежав на купi книжок на нiчному столику. I перше, на що натрапив у книжцi, було: У темнiй гущинi її я наздогнав. Вона, вже лежачи серед пахучих трав, Руками пружними од мене одбивалась. Нарештi стишилась - i дивне диво сталось: Уста, що i мене, i весь мiй рiд кляли, Мов квiтка багряна, до мене простягли Свiй келих, сповнений солодкої знемоги... VII Цiєї ночi рiшення запало. Багато передумалось - за i проти. Рiшив пуститись у той iнший, далекий, вiдмiнний свiт, куди його манила доля. Усе сприяло його намiровi. Мiсто заливала чужа повiнь, вулицi заповнялись чужими фiрмами, будинки - чужими людьми. Мiсцевих витискали, виганяли, забивали. "Усi згинуть", - казав пошепки урядовець Рейхскомiсарiату, що служив там за перекладача. "Тут нема не нiмцiв", - казав керiвник полiтичного вiддiлу того уряду Неслер. Нiмцi на першому мiсцi, нiмцi на другому i нiмцi на останньому. "Hyp фюр дойче" стояло на кожному предметi. За оголошеним Райхскомiсарiатом цiнником, заробiтна платня для не нiмцiв зводилась до пачки сiрникiв денно, для селянина - чотирьохсот грамiв зерна. З батальйоном також мiстерiї. Думалось одно, виходило iнше. Найдрiбнiшi ознаки нацiонального заборонено. Навiть команду, навiть пiснi. Лише полiцiя, лише охорона, i то пануючих. Нi. Ця роль не для Якова. Рано чи пiзно i його знищать. А що з Марусею? Сином? Думав над цим, думав уперто й багато, її ще не зiрвали з мiсця, вона ще вдома, мiж своїми, для неї свiт ще замкнена книга. Чи можна її зривати? Чи не краще лишити на мiсцi? На рiдному грунтi. Додавши засобiв на життя? До всього Якiв нагло позбувся Ясної. Одного вечора, коли хотiв її вiдвiдати, йому казали, що "панi Ясна вiд'їхала". А куди - невiдомо. I нiякої вiстки про себе. I добре, i гаразд, i так найкраще, хоч було йому дивно, що той її останнiй погляд усе ще горiв у його уявi. Так, Якiв рiшився. Вiн уже говорив з начальником округи про двi перепустки до рейху. На роботу, на фабрику. Начальник, що знає Якова, здивований, але саме провадиться кампанiя набору робiтникiв, i це добрий приклад для iнших. Начальник вдоволений. I Шприндзя також. Ця маленька, слаба жiнка повна кипучої енергiї й завзяття, її валiзи готовi, її мета виразна. Але саме в розпалi приготувань Якiв виїхав на схiд. Що сталося? Маленька несподiванка. Перепустка до рейху мала бути готова у середу сiмнадцятого грудня, але, коли Якiв прибув по неї, зустрiв його сам начальник уряду - гебiтскомiсар, регiрунгсрат доктор Беєр, який чемно перепросив й сказав, що перепустка ще не готова, що прийдеться ще пару днiв почекати, що вiн сам скаже, коли все буде в повному порядку. Того ж самого вечора Якiв знов був на приватнiй вечiрцi у Вайза, що тепер вiдбувались сливе щотижня, i там зустрiв шефа уряду безпеки, також регiрунгсрата доктора Пюца, який сказав Якову, що справа перепустки знаходиться у нього, Пюца, що вiн не бачить особливої потреби, чому б Якiв мав їхати до рейху на роботу, що та робота, по сутi, нiяка особлива приємнiсть i що для нього, тобто для Якова, може знайтися i тут корисна робота, от хоч би шефа того самого батальйону, у якому вiн тепер працює, бо влада задумує перевести поважнi змiни, а старий полковник зовсiм до того не надається. Якiв не мав можливостi вiдразу сказати "нi", вiн лише почав говорити, що вже давно мрiє вiдвiдати Нiмеччину, Захiдну Європу взагалi, що вiн тут не бачить для себе особливої майбутностi, що вiн ще нiколи не мав кращої нагоди здiйснити свою мрiю, що тепер для того найкращий час, а до всього вiн, Якiв, через капiтана Пшора нав'язав дуже вартiснi зв'язки з Берлiном i це може помогти йому добре влаштуватися в однiй iз фабрик зброї для себе i для рейху на користь. На це Пюц сказав, що вiн розумiє Якова, але все-таки настоює на своїй пропозицiї щодо батальйону i що вiн може хiба дати йому i його жiнцi тимчасову перепустку до рейху, скажемо на мiсяць, але з однiєю умовою: Якiв мусить наперед поїхати до Києва i зустрiтись там з панi Ясною, яку вiн уже знає. - Це починає бути загадковим... i романтичним, - сказав Якiв. - Ясна дуже, можна сказати, ефектна дама. - Саме ця ефектна дама i хоче вас бачити, i я гадаю, що ви не погордуєте її запрошенням до Києва. У суботу наш славний доктор Вайз i вiдвезе нас на те рандеву своїм блискучим "сiтроеном". - Вважатиму це за свiй приємний обов'язок i честь, одначе чому саме менi випав цей жереб? - запитав Якiв. - Для цього iснують певнi резони, - сказав Пюц. - Довiдаєтесь про них на мiсцi. Того ж вечора сам господар Вайз передав Якову конвертик i сказав, що у суботу, о восьмiй ранку, виїжджає до Києва i має для Якова у своєму автi вигiдне мiсце. У конвертi ж значилось: "Шановний Майоре! Хочу Вас чортячо бачити! Чекаю у Києвi. З комунiкацiєю поможе Вам наш добрячий доктор Вайз. Ваша В.". Вибору не було, сильно пахло iнтригою. Якiв їхати мусить, коли хоче зберегти свободу рухiв. Це вiн пiзнiше заявив Шприндзi, яка з цього приводу зчинила бучу, заявивши категорично, що йому нiяк не потрiбно саме тепер їхати до Києва i що це все може скiнчитися для нього негаразд. - Тодi який вихiд? - спитав Якiв. - Не їхати, i все! - ствердила Шприндзя. - Тодi не буде перепустки. Навiть тимчасової. Шприндзя думала. Її вигляд казав, як глибоко це її бентежить. Уста її здригалися, очi бiгали. - Ну, добре! Їдьте! Їдьте! - сказала вона, i останнє "їдьте" вирвалось майже крiзь сльози. - Но, но! Така героїня - i сльози, - пробував був пожартувати Якiв. - Це вам нiякий жарт! - вiдрубала Шприндзя. - Не кажу - жарт. Конечнiсть! Дика конечнiсть. Заспокойся, сiдай i спробуй зрозумiти, - говорив вiн злагiдненим тоном. - Справа така: все те, що ми тут затiяли, за теперiшнiми законами є смертельно небезпечним, як для тебе, так i для мене. Зрозумiй, дитино, що це - гра з огнем, i дуже гарячим огнем. Я маю небезпiдставне враження, що випустити мене звiдсiль вони нiяк не бажають, що мiй виїзд, та ще й з жiнкою, викликає у них зрозумiле пiдозрiння. Менi Пюц так i заявив: мене ваше рiшення дуже дивує. Я сказав, що хочу бачити Захiд, i вiн погодився на виїзд лише на вiдпустку. Що нам лишається? Лишається не зiрвати цiєї останньої можливостi. Чи не так? Шприндзя невдоволено мовчала. Вона сидiла в кутi канапи, згорнувшись, мов їжак, самотня, приречена, маленька. - Знаєш, - сказала вона нервовим, напруженим тоном, - ми можемо тепер або виграти, або програти. Все. I на все життя. Але я тобi кажу: я хочу жити! Я маю на це право, бо я для того народилась. I свого життя я не вiддам дешево. - Ну, а дивись, твої одновiрцi... - почав був Якiв, але Шприндзя вiдразу його перебила: - Для мене вони не приклад. Але я чула, що перед їх смертю рабин їм сказав: "Не бiйтеся смерти своєї. Бiйтеся смерти тих, що вас умертвляють". Якiв дуже був зворушений. Шприндзя сидiла у кутi канапи згорнувшись у клубок... У морi життя, що кишить акулами, молюска без захисту, тiнь вiкiв, пiна вiчностi. Але вона - вiчна i недосяжна. Якову хотiлось їй помогти, дарма що в тому була небезпека, що вiн не був її раси, її долi, її призначення, i, може, саме тому. В душi вiн вiдчув до неї нiжнiсть i своєрiдну любов. Йому хотiлось захищати її саме тому, що всi проти неї. Вона для нього не жiнка, не ласощi, не нагода. Вона для нього - символ. Шприндзя, здається, вiдчула його думки, звернула на нього свої горiючi, стривоженi, мудрi, прикритi довгими вiями очi, не сказала нiчого, але Якiв її зрозумiв. Вона йому вiрила. I вiрила ось чому: вони ось тут разом стiльки ночей. Вона бiля нього, з ним, але вiн не торкнув її як жiнки. Iншим разом це образило б її, але тепер вона розумiла. Тому й показала йому свої скарби. Вiн тодi дивився, але очi його були спокiйнi. Коли вiн роздягався, вона виходила. Коли ж був у лiжку - приходила часто. Iнколи разом читали поезiї. Коли вiдходила, казала йому лише "добранiч", i лише в голосi його чулась нiжнiсть. Але це нiяк не значило, що вiн - не мужчина, що вiн слабодух чи цнотливець. Це лише так було, само вiд себе, з огляду на час, на мiсце, на обставини. У всьому цьому напiвзруйнованому будиночку жило двоє сердець. Серце чоловiче i серце жiноче. Серця двох рiзних рас. Вони були поєднанi лише тим, що дихали тим самим повiтрям, що їх грiло те саме тепло. Земля i сонце були їх елементами, вони розчинялися в їх Божiй силi i жили життям з такою силою, що робилось вiд того гарно. Була третя година ночi. Якiв вiдчував велику втому, очi його злипалися, а Шприндзя все сидiла у кутi канапи, як звичайно, прикрившись легкою турецькою хусткою. Вiн боявся сказати "йди", нi, вiн не хотiв, щоб вона йшла, вiн лише боявся сказати "ходи". Вона дивилася на нього, i в її поглядi вiн читав: "Хочеш мене? Я прийду". У повiтрi вiбрувала її й його туга, простiр повнився їх флюїдами, вони злились ув одну стихiю, вони вiбрували однiєю силою, мов тепло сонця на днi повiтряного океану. Росла трава, сочились соки, видiлялись пахощi, барвiли пелюстки. На пiдлозi лежала газета "Волинь" з великим написом "1.300.000 полонених". Вiн i вона дивилися на той напис i хтозна-що там бачили. Було дуже тихо, цокав годинник, рiвно горiла мала, з червоним абажуром, лампка на нiчному столi, лежали книжки довiльно i байдуже, стояли незучаснено речi, на переднiй стiнi, бiля шафи з книжками, на всю її довжину, нiби застигла блискавка, просiкаючи зеленкавi, з прозолоченими вiзерунками шпалери, якось погрозливо лежала глибока риса. I враз, нiби сполохана пташка, Шприндзя зiрвалася з мiсця i з невиразним ок