к нива, як гори Широкої простори! Унiсоновий, розливний мотив пiснi нагадує старовину, нагадує предкiв, минувшину, але й сучаснiсть на тлi цього мотиву виступає як старовина. А на Запорiжжi, що межує з Горбайцями, у свiтлицi колись найбагатшого, опiсля двiчi розкуркуленого, а ось знов поверненого назад Михайлового зятя Андронiка, якого син Аникiй упав вiд нiмецьких бомб у Рiвному того ж дня, коли був попечений i Якiв, - п'ять столiв укритi бiлими, з червоними опасками настiльниками, а на них калачi та паляницi дерманськi з муки на жорнах меленої, та поливанi великi миси смаженої капусти, та гори краяного житнього, печеного на капустянiм листi хлiба, та пляшки старосвiтськi, ще Мостиської гути, темно-зеленi, щоб не бачило око матовости трiшки припаленого перваку. Андронiк за всiх хазяїв здiймає з Уляни вiнок, частує всiх чаркою вишнiвки, а потiм усi сiдають за столи - хлопець i дiвчина, хлопець i дiвчина, по парi, як голуби, як велiв сам Бог, причому хлопцi, мов для оздоби, кожний iз своєю фiнкою, а дiвчата, щоб не зостатись позаду, з серпами за поясом. Тиша велика i святочна западає, а тодi всi з шелестом встають, i сивий, як голуб, Михайло "Отченаша" по-старосвiтському, зi слов'янська прочитує, а Андронiк, щоб часу не гаяти, чарки глинянi, також давнi, iз запорiзької гончарки старого Данила Гуци, наливає, а Бухало, наймолодший, Андрiй, пiдносить чарку i картавим голосом промову держить: - Ой плекласнi мої женчики-бленчики, мої дiвчатонька та чолнобливiї! Ось ми й жито наше дожали! I снопи пов'язали! I в копи склали! Але нашi "визволителi" млини нашi на земки взяли, щоб ми хлiба не їли, а щоб усе їм вiддали. А ми ось, бачте, жолна собi завели, а до жолен фiнки додали, а до фiнок сталевi лодзинки, щоб ними чолта клопити, щоб нам було веселiше на бiлiм свiтi жити! I за це нам, вам i всьому лоду нашому - щоб вiн жив, усiх пележив, як з води, як з лоси, i вовiки-вiки тличi слава! - Слава! Слава! Слава! Хлопцi випили, дiвчата пригубили. А як смакує смаженя з утроби свинячої! А капуста! А голубцi пшонянi у пелюстках квашеної капусти, закропленi шкварками, мов бурштином! Чарка тягне чарку, ворушить кров, зганяє втому, а там, диви, i Михтод Гуцiв "з-за рову" iз своєю облiзлою скрипочкою-рипочкою, що на нiй ось уже двом поколiнням свою "польку-ойру" та "свинi в рiпi, свинi в рiпi" награє, появився, а з ним i його одноока дочка Мокрина з бубонцем. Хлопцi з фiнками вхопили дiвчат попiд стан - i пiшли, i пiшли пара за парою ходором по току напiврозваленої колективiзацiєю клунi, з присвистом, притупом, а дiвчата дрiбно-босо такт вичiсують та спiдницями широко круги крають, мовби злетiти хочуть. На току лампа блимає, крiзь провалену стрiху клунi мiсяць дивиться, по засторонках, з обох бокiв току, дiтвори юрби, що товчеться там, мов купа чортенят, збиваючи куряву перележаної мерви. А на подвiр'ї Михайло без шапки лисиною проти мiсяця свiтить i глухим, але все ще, як кажуть на Запорiжжi, гужим голосом мову веде, хвилософiю свою розводить, згадуючи своє i не своє бувале. - За царя, звiсно, такого не знали, - просторiкує вiн iз своїми сусiдами Гордiєм, Тимком та Феодосiєм, що все ще його слухають, - але за древнiх времен, як то ще за татарщини, як то старi люди - покiйний Никон Гуца, та покiйний Данило Гончар, та ляш отой, що повiсився... Я вже їх лише так, як у мряцi, пам'ятаю... Так тi, було, ями татарськi по лiшниках показували та розказували, як то люди в них ховалися. То ще вигода, що Дермань наш, хвалити Бога, осторонь шляхiв, а Запорiжжя - так його зовсiм у Бога за пазухою, для птахи лише вiльна дорога... За першої вiйни, скажу вам, я тiльки раз солдата тут бачив у службi, за нiмцiв, що ото в революцiю прийшли, тiльки раз двоє приходили за сiном, за Петлюри, кажу вам, так таки нi одного тут не бачив, хiба що отодi бiля монастиря, як ото пiдняли нашi блазнi повстання... За Будьонного нашi хлопцi, здається, двох обдертусiв у болото пустили, бо десь там у комору Югенi Хведоровiй заплуталися... За Пiлсудського також був спокiй, лише Семена Андрошука трохи антики по лiшниках поганяли, все йому той його крейсер "Пересвет" не могли подарувати, бо ж вiн тодi трохи за Ленiна та за Троцького стояв, поки не вирiс та не став хазяїном... - То лише попервах... А що сталося потiм? - додає Гордiй, маючи на увазi часи Пiлсудського. - То знаєте, - веде своє Михайло, - потiм я вже не кажу. Поляки, знаєте, є поляки. Вони, бачте, в голову собi вбили давню Польщу, а теперiшнього так i не бачили... Жили, як кажуть, старим духом, ну, а воно вже кожному звiсно, що вода тече хоч у тiй самiй рiцi, але завжди iнша i кожний час своє з собою несе... Коли вже тi нашi хлопчиська та дiвки почали з тiєю Україною носитися, та вишиванки вертати, та стрiлецьких по вечорницях виспiвувати - звiсно, полякам здавалося, що це їхню Рiч Посполиту кривдять, мовляв, як же так, хлопи гайдамаччину свою пригадали з усякими там Павлюками за Залiзняками, що їх у мiдяних котлах по Варшавах варили, як дичину... Що й казати! Люди є люди, а нашi ось самi для себе... Здавалося б, можна всiм жити, але виходить, що не можна. За царя, бувало, нiякої такої тобi України i в думцi не могло бути... Навiть, як кажуть, язика запретили, у школi було ту дитину на руське вивертали - што, та как, та сапог, та гаспадiн. Але що вийшло? Я сьогоднi дурний! Нi тобi Росiя, нi Польща, нi Україна - нiмець iде i все горне пiд себе, i равс, i равс!.. Га? Ну, що ж тi хлопцi з тими копистками! Як Америка скаже - так i буде! У них там... Хах! Кажуть он по радiо, з Лондона - п'ять тисяч лiтакiв за одну нiч на Нiмеччину налетiло. П'ять тисяч! Шутка сказати! Хто виграє при такiй погодi? А вони ж iз Сталiним. - Ми виграєм! - враз почувся голос ззаду, дядьки оглянулися, до них вiд дороги пiдходив Троян... - О, Якове! А де це й ти тут ходиш? - запитав Михайло, i якось йому, чути по голосi, стало, нiяково. - Та ось на бубон ваш пiшов... А хотiв би з вами, хазяї, нащот жита... Он пожали, й молотити тра, але як.... - Та хiба як, - сказав Михайло, - до клунi - i молоти! - Заберуть, дiду! - Е! - Нiяке "е"... Бачили тi там лiтаки? Дивляться. А там прийдуть танки, i по житi... - А що ж по-твоєму? - Якщо хочете по-моєму - давайте притягнемо паровика вiд чехiв та там-таки на Тимошiвщинi i змолотимо. А магазини нашi... - А як же з розплатою? - Та як з розплатою? Нiмець дає сорок грамiв зерна на трудову душу, а ми ладнi додати ще й по пачцi махорки... - Ха-ха-ха! - зареготали дядьки. - То воно звiсно, - почухався дiд Михайло. - Знаєш що, Якове, моя думка - додай до махорки пару штанiв та пару добрих халяв i забирай те жито куди хоч... Нам лише на пiдпалка зостав - i ми квити! - Та трохи гасу та соли, - докинув голос збоку. Iншi з ним погодилися загальним бурчанням, що нагадувало iржання голодних коней. Так i вдарили по руках. У клунi своєю чергою крутили польку аж курява вилася, мов з-пiд воза по курнiй дорозi, бубонiв дрiбно, лоскiтливе бубон пiд пальцями Мокрини, а Михтод, разом iз скрипкою, правою босою ногою вибивав розмiрене такт, бо вiн знає своє старе дiло, як бджола, що носить мед, або дяк Демид, що сорок рокiв читає тi самi "алiлуя". Надовго не вiдкладали, Троянова бригада одразу-таки взялася за дiло, як i було домовлено. Там-таки на Тимошiвщинi паровиком ночами при свiтлi смолякiв скрутили те жито, а як загуде було що у Дерманi чи Бущi - одразу били в щит, смоляки гасили, на руру клали дротяну шапку i чекали. А днями паровик, замаяний, мов молодиця, спочивав пiд зеленим дубом, поки бригада вчилася бити у фокус, як казав бригадир. День-що-день вiд ранку до смеркання, з перервою на Терешковi галушки, цiляли своїми фiнками, бiгли вперед, бiгли назад, у центр клином врiзалися або сипали градом в одну точку. Командир був тої думки, що менше треба теорiї, а бiльше, як казав, гарячої практики, i тодi вийдуть солдати. I вечорами навiть Залiзняк мовчав, витягав ноги i лежав, як крокодил, нерухомо. А тут ще жито молоти, та нiчнi маршi з кропив'яними мiшками по цукроварнях, та гуральнях, та "ляндвiртшафтах", та всiлякi тi, здебiльша також нiчнi, маневри попри Пiвче, Острiг, Мизiч, Кунiв, Шумське, щоб, мовляв, кожний знав свою дорогу навiть заплющивши очi. Так, командир був, що й казати, трохи крутий, може, навiть закрутий часом, але кожний з його сотки вже й сам знав, що їх дiло також круте i делiкатними пальчиками його не вiзьмеш. А скувати з такого рiзного матерiалу щось одно цiле - також не проста штука. Той зi сходу, той iз заходу, той з чортом, той з дияволом, той раз тут, раз там, бо його сумлiння гризе, що вiн не там, то знов гризе, що вiн не тут, а то, диви, був-був - i десь, мов камфора, зник, а того на чомусь приловили, щось вiн десь там з кимсь про щось... Агентура, розвiдка, iнтриги, провокацiї. Лiс. Земля. Природа. I... смерть. Нi, що не кажiть, а час крутий, вузлуватий, гужий. Чортiв час. дияволи цiлими полками на землю зiйшли, скинутi Богом з небес... Троян мусив набивати руку, що з кожним днем робилась сильнiшою, твердiшою. Оце ось на днях когось там дерманцi на вулицi приловили, йшов, мовляв, до Трояна в повстанцi, але, коли його як слiд обмацали, знайшли при ньому i се й те, а також, мiж iншим, невiдомо для чого, слоїк iз стрихнiною i деякi папiрцi з печаткою рiвненського ес-де. Ще, правда, назагал скрiзь довкруги тихо, нiяких справжнiх операцiй, лише iнколи, то там, то там, продзижчить знайомий "шторх" з рiвненського лiтовища, що всiм уже набрид, роблячи, видно, розвiдку, але то не було справжнє. Хлопцi тодi кожний свого куща, як блоха кожуха, тримались i лише гострили зуби, як би того "шторха" на землю зсадити... Одначе в повiтрi, як казали, щось було чути, вiяло нiби згаром, нiби тiнь якась землею проходила. Залiзняк годинами чапiв за своїм "телефункегом", виловлював жадiбно з повiтряного океану кожне слово "фюрергавптквартiру", Москви, Лондона, слiдкував по мапi за всiма фронтами, лiнiями, населеними й ненаселеними пунктами, впертими боями пiд Ленiнградом, Сталiнградом, Старою Русою, Курською, Доном, Нарвiком, Добруком, Гвадаканалом, по Африках i Пацифiках, а потiм уже своя команда зведення робила, читала його перед бригадою при вечiрньому рапортi, i тодi навiть Терешковi було видно, що дiло фюрера капут, що воно з кожним днем грузне, i що прийдеться й собi вдарити, i що той час не за горами. I, хоч гострилось зуби на одно, зачепитись прийшлось за iнше. Одного прекрасного передвечора у вереснi, здається, пiд недiлю дванадцятого числа, бригадний листоноша Грушка, якого звали також Святим Петром, бо носив вiн пошту з Дерманя, мов апостол, "пер педум", тобто пiшки, подав командировi конверта, що його той пiзнав з першого погляду. А в листi, що був у тому конвертi, повiдомлялося, що "вона" хоче побачення, що має це бути в недiлю тринадцятого вересня (тобто завтра) о годинi сьомiй вечора, у селi Новмалинi, у якiй там хатi бiля школи, що пiд зеленим, залiзним дахом. Лист був написаний п'ять днiв тому, але забарився, i ось тепер нема часу для надуми, а треба дiяти з копита. I хоч не було там нiчого справдi наглого, нiчого, здається, особливо важливого, однак Троян заметушився. Покликав Царенка, покликав молодшого старшину, що почав "висуватись" пiд назвою Булава, прочитав їм листа, сказав Булавi сiдлати одинокого верхового Буланого, гнати до Новмалина, заїхати там до зв'язкового Потапа, розвiдати, що i як, i ще до ранку вернутися назад i скласти звiт. Сам Троян тiєї ночi також спав не дуже, лiзли мiркування, здогади, знав що "вона" кличе не задля гарного слова. Чому, думав, Новмалин, чому так спiшно, їхати чи не їхати, а як їхати, чи вернеться, а як не поїхати, можна щось прогавити... На свiтанку пригнався на замиленому Буланому Булава. У Трояновiй землянцi свiтився огарок свiчки, всi три - Троян, Царенко й Булава - сильно димiли цигарками з доморобного, гульченського "турецького", були заспанi, сердитi. А коли сходило сонце, вони всi троє посiдали на селянський драбинячок, запряжений дрантивими, мишуватого вигляду кобилками, i вiзник Кобила повiз їх крiзь густу мряку Попiвщини вузенькою дорожиною в напрямку пiвденного сходу... Новмалин, щось за дванадцять чи п'ятнадцять, нiхто того не мiряв точно, як колись казали, верстов, для дерманцiв був не чуже мiсце, знали його, те колись лiсове, зелене i по-своєму пишне село, за його широкий, прозорий став, за його млин-маримон, за його колись чомусь славетну, так звану двокласову школу, по-старому "училище", як i за веселих, жвавих дiвчат та хлопцiв, якi або сильно з дерманцями кохалися, або не менше сильно з ними билися. Дорога до Новмалина ще не так давно снувалась старим, тiнистим, спочатку, мов свiчi, сосновим, а далi дубовим лiсом, але в цi часи вiд того лiсу зосталися самi назви - Темний Бiр, Ведмеже, Вовче - i лише десь-не-десь невеличкi чубки лiсу мiж невеликими присiлками та закинутими хуторами. Грунт - пiсок або суглинок, мiсцями масний i родючий, мiсцями пiсний, кнопкий, пустинний, i лише долинами побiля спокiйних, прозорих струмкiв, що ще недавно були рiчками, стелились луги, вкритi свiжою, зеленою осiнньою отавою. Загалом мiсце далеке вiд головних шляхiв, як i Дермань, закинуте i, як i Дермань, розвинуте, багате, пишне, з давньою традицiєю i культурою... У Новмалинi "в хатi бiля школи, що пiд залiзним, зеленим дахом", мешкав пан Шейн - званий, зрештою, довголiтнiй новмалинський "вiйт", колись обозовець, пiлсудчик, навiть, здається, легiонер, в кожному разi, за Речi Посполитої "пожондни, льояльни" обиватель, а тепер враз фольскдойч, шеф району i власник млина-маримона - невеличкий, округлий, завжди усмiхнений чоловiчок з повним, блiдим лицем i великими, виряченими, водянистими очима. Усi зустрiчi цього тривожного часу на цiй територiї, як парадоксальне правило, вiдбувалися при столi, при чарцi, при смаженiй ковбасi. Шеф району, фольксдойч i власник млина - у цей час бiльше нiж Кох, нiж Герiнг, нiж маршал. Його дiм, його комора, його стiл невичерпально повнi. Його простора, сонячна, з фюрером на почесному мiсцi свiтлиця також повна... Гамiр, смiх, спiв i дим цигарок вiд ранку до ранку, усе, мов каруселя, крутиться, вертиться, гомонить... Не було виїмку i на цей раз. Свiтлиця Шейна шумiла й крутилася, виповнена запахами смаженi, тютюну, алкоголю, а в густому диму, посерединi, стояв, мов корабель, величний стiл, заставлений посудом i пляшками. Довкруги стола згуслою, рухливою масою сидiли, напiвсидiли, стояли й вертiлися чоловiки i жiнки, так нiби вони тут сидять i вертяться споконвiку, мов зачарованi... Троян вступив у цю гущу досить обережно i досить непомiтно, зовсiм сам, бо Царенка з Булавою лишив десь там у заставi, на всякий випадок. Вступив i зупинився бiля порогу, нiчого спочатку не розбираючи: вже темнiло, свiтилась пiд стелею велика нафтова лампа, бачив багато людей i разом не бачив нiкого. I враз з диму виринула i пiдiйшла до нього у пiввiйськовому одязi розчервонiла, як звичайно, повна життя i огню Вiра. - А! А! Панi i панове! Панi i панове! Увага! Увага! Великий командир Троян! - проголосила вона на весь голос, i все її бурхливе товариство враз завмерло. I всi голови, всi очi звернулися в його бiк. I вiн почув себе мов пiд обстрiлом. А потiм уже враз заплескало, загуло рiзними голосами: - Браво! Браво! Було дуже театрально, патетично, шумно. Трояна пiдхопили, потягли, посадили, пiднесли склянку "чистої", мису капусти. Мусив пити, але не знав до кого. Не роздумуючи, випив сам, узяв першу-лiпшу ложку, загорнув нею, мов лопатою, до рота капусту. Швидко наповнювався настроєм, а разом з тим, мовби з туману, почав перед ним виринати повний, у своїй ситiй красi стiл i все, що було на ньому й бiля нього. I, крiм мис, пляшок, склянок, величезного, обгризеного iндичого кiстяка, що урочисто, мов розбитий корабель, лежав серед столу, вiн побачив довкруги багато облич, а мiж ними двоє особливих - пурпурово-червоних, мiцних, округлих, на коротких, товстих шиях, що їх Троян одразу визначив як не тутешнi. Вони були спокiйнiшi, з лукавою iронiєю у глибоких, сiрих очах. Нарештi Троян помiтив i самого господаря, що звiдкись виринув i помпезно, мов воєвода, вiдрекомендувався польською мовою, а заразом вiдрекомендував свою дружину i дочку, назвавши їх обох Стасями. - Слишалем, пан бил польскiм уланем? - запитав Шейн, потрясаючи Троянову руку. - Нiм зосталем i тераз, - тим самим тоном по-уланськи вiдповiв Троян. - Пьонти пулк уланув подгорянскiх, тшеця дивiзiя, тшецi корпус, перша армiя, генерал-бригади Тадеуш Скожина-Скожиньовскi! - А, то пан - улан! - вирвалось у молодої, повненької, кругленької русявки, що сидiла тут же в товариствi молодого пана в пенсне. - Так, ласкава панєнко! - зiрвавшись на ноги, вiдрапортував Троян, так якби враз iз цим узяв пiд козирок i брязнув острогами. - Прошен сядачь, прошен пана сядачь! - спiшила зi своєю мовою господиня дому. - То наша друга цуречка Зося, а то єй нажечони, пан Грабовськi. А те паньство... - А, вони знайомi! - перебив її пан Шейн. - То панi... - звернулась вона до Вiри, - я ще з вами сама не знайома. Ми тут цiлий день, але я ще не знаю, як вас... - Ядвiга! - перебила її Вiра, щоб задовольнити цiкавiсть господинi. - О, панi Ядвiга! А той пан?.. - звернулась вона до одного округлого обличчя. - Качан! Фьодор Качан! - озвалось негайно обличчя з сильним кацапським акцентом. - В такому разi я буду пан Халявсысий! - вiдповiв на це Троян, i всi зареготались. - Сюди, пане Халявський! - покликала його до себе Вiра, що сидiла через двоє стiльцiв вiд нього. - Єстем, моя найяснєйша панi Ядвiго! - вiдповiв Троян i пiдсiв до Вiри. Вiра представила його i другому червоному обличчю, що назвало себе просто Борисом. Заговорили всi разом, i всi, за вийнятком Бориса i Качана, по-польськи. Борис i Качан час вiд часу вибухали реготом, а коли до них зверталися, лише вiдповiдали: - Нє разумєм! Нiчаво не разумєм, проше пана! - Вони тут нiчого не розумiють, - загомонiла молоденька русявка, яка враз опинилася злiва бiля Трояна, що йому дуже сподобалось. - Чи не з Рязанської часом? - запитав Троян Качана. - Нєт! З другой старани. Сталiнград! - А! А! Сталiнград! Сталiнград! Волга! - загомонiли всi разом. - Волга! - викрикнув Шейн. - Да! Матушка! - додав Борис. Волга, Волга - мать радная! Волга ру-у-уская река! - затягнув Троян, а всi з мiсця пiдхопили: Нє вiдала ль ти подарка Ат данскова казака! - Ах, Волга! - гомонiла русявка. - Яка то ма бичь вєлька жека! - Бальшая! - зрозумiв Качан. - Як тши Вiсли? - сказала русявка. - Какiє тши! Штук пять давай! - захоплювався Качан. - А то все одно! Яка, панове, рiзниця! - сказав Шейн, i в його голосi вичулась нотка образи. - Випиймо краще по однiй... Пане Троян! Пане Людвиго! Що ви, що ви! Ану, ще по однiй! Жнiй, Валєнти, єще раз, як у нас казали! Ха-ха-ха! - А яку рангу ви мали в уланах? - запитала Зося Трояна дискретно, пiвшепотом. - Всього поручник! - вiдповiв вiн автоматично. - То пан - поручник! Я ображена! - Вельми шкода! Смiю запитати, яка тому причина. - Що ви до мене не говорите, а все з тiєю панею... - Рацiя, рацiя! Несправедливiсть очевидна i мусить бути направлена! - i вiн обернувся до русявки. - Вас, здається, звуть?.. - Просто Зося! - В такому разi, панно Зосю, вам чого? Цього? Цього? - вказав вiн на двi поруч, червону i бiлу, пляшки... - Скорше цього, - вказала вона на бiлу. - Наша - чиста. Рiдний "Бачевський"... - Го-го-го! "Бачевський"? Звiдки? - Татко має все. Старi запаси... - Бачу, бачу! I навiть з янголом! А багато тут, крiм вашого татка, нiмцiв? - запитав Троян досить одверто. - Татко? Нiмець? Який же вiн нiмець? Вiн поляк! Був, є i буде! А нiмцiв тут немає, зовсiм, лише доїжджають, i то зрiдка. Лише командант... Але i той "наш"... - Наш? Що значить? - З Познанщини. Фольксдойч. I має... польку секретарку... - Ха-ха-ха! Чудово! А ви, панно Зосю... наречена? - Щось так... Пан Грабовський приїхав недавно... Вiн так само партизан... У мене був iнший... Також улан. Дванадцятого полку... З Крем'янця... I також поручник... - I де подiвся? Зося зiтхнула: - Забрали! В полон забрали. I десь вивезли... Мабуть, на Сибiр... - А чи ви знаєте, панно Зосю, що ми з Дванадцятим полком стояли разом на фронтi?.. Зося глянула на Трояна, очi її заблищали i побiльшали. - О! Пане поручнику! То ви воювали? - I залiзного хреста маю! - Не може бути?! - При нагодi переконаєтесь. Зося швидко обернулась до свого нареченого i почала щось iз ним говорити. Троян дискретно позирав у їх бiк, обертався до Вiри, що розмовляла з Качаном, пiдливав "Бачевського"... Довкруги все шумiло, господиня й господар бавили гостей. Зося, що їй Троян знов пiдлив до чарки, обернулась до нього i сентиментальним тоном почала оповiдати, як то у них тут було до вiйни, якi приїжджали гостi, бували навiть генерали, i навiть сам пан воєвода приїжджав на полювання до Суразьких лiсiв... А пан поручник, її наречений, був ад'ютантом генерала дивiзiї Стропчинського, а їй самiй було тодi всього сiмнадцять рокiв, що було то велике кохання, щастя... А вiн був високий... стрункий... А який чемний! А вихований! А який вершник! - Це його i забрали? - запитав делiкатно Троян. Зося прикусила уста. Не вiдповiла. Очi її миттю заблищали сльозами. - Розумiю вас, панно Зосю! - Ах! Не треба! Не треба! Це був лише сон... страшний. - Але ще буде! Ще буде! - загадково промовив Троян i стиснув її руку. - Пане поручнику... Я б хотiла... частiше... з вами... бачитись... Ми ж тут сусiди... Ви ж з Дерманя? - З Дерманя. - Знаю. Я там була, i не раз. Там був командантом пан Зарембський. Ми там iнколи влаштовували танцi у тiй великiй залi семiнарiї... - Ну, от... То ми, можна сказати, зовсiм близькi... свої! На цей раз потиснула руку панна Зося. Вiд неї несло своєрiдним теплом, вона, нiби окрилена, непомiтно, легко, привабливо, подаючи скляночку маринованих рижикiв, нахилилась у його бiк, а вiн розповiдав уривчасто й плутано про Дермань, пiдливав ще щось у її маленьку кришталеву чарочку, запрошував її ще раз пiднести ту чарочку i ще раз випити, а потiм перейшов з Дерманя на шовковi панчiшки, шоколаду Веделя, вальси Шопена i далi на хтозна-що - на кроликiв iз малиновими очима i ангорського кота, що лазив попiд ногами i терся об Троянову халяву. Хвилина млявої, п'яної тишi, а потiм Зося впалим голосом запитала: - Так, пане поручнику? Коли? - Так! Скоро! I при тому вони обмiнялись поглядами, вiд яких мiг би загорiтися сiрник. А згодом, геть згодом, але цього ж вечора, коли все i всi виповнились по вiнця, у загальнiй метушнi, крутежi й шумi, Троян несподiвано натрапив на самого господаря i, вiдтиснувши його трiшечки набiк, досить категорично почав з ним таку дипломатичну розмову: - Знаєте, пане воєводо... - почав вiн тоном, що його можна було розумiти i так i сяк. - Но-но-но! - перебив його жартом на жарт Шейн. - Я ще нiколи не був воєводою. - Але ним будете! У вiльнiй i незалежнiй! - рiшуче твердив Троян. - Що ви! Що ви! - перечив Шейн. - Сонце свiтить, земля крутиться, i все пiд мiсяцем можливе, як казав, здається, великий китаєць на iм'я Кон-Фу-Дзей, - резолютно заявив Троян, на що господар погодився. - Певно, певно, пане поручнику! - i подав йому цигарку "Оверштольц". - Маю до вас справу! - рiзко змiнив Троян тон. - Слухаю! - вiдповiв, так само змiнившись, Шейн. - Не знаю лише, звiдки починати... з голови чи з хвоста... У нас тут по кущах розвелося чимало хлопцiв. Ви знаєте? - Трохи. - А у тих хлопцiв розвелося чимало вошей... Ви це, напевно, також знаєте? - Ха-ха-ха! - засмiявся дрiбно Шейн. - А ви, напевно, також знаєте, що вошi так само люблять, скажемо, нафту, як ми з вами, скажемо, нашого найбiльшого вождя... Пардон! Ви мене розумiєте? - Мф! Мф! - вiдповiв Шейн i затягнувся димом цигарки. - А я чув... Менi хтось сказав... Здається, чи не той. самий пан... ваш майбутнiй зять... не пам'ятаю точно, що у вас того продукту, тобто нафти, є чималi запаси... Менi потрiбно з пару бочок такого нектару. - Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Я розумiю, я розумiю... - Але й це ще не все, - не вмовкав Троян. - Щоб ми з вами були й надалi добрими сусiдами i друзями, ви мусили б докинути до тих бочок з нафтою кiлька центнерiв соли - цього вошi, розумiється, не вживають, але ми iнколи потребуємо цього мiнералу для iнших санiтарних акцiй... Шейн знов зареготався, йому ця мова подобалась. - Розумiю, розумiю! - сказав вiн уже виразною мовою. - Так коли? Так як? Дiло любить порядок! - Справа трiшки скомплiкована... Але ми зробимо! Зробимо, пане поручнику. Деталi ще обговоримо... Зайдете до млина... - Ага! Коли дiло дiйшло до млина - чи не вдалося б нам так з пару мiхiв такої питльованки? На галушки? Що? - Щось зробимо! - Так мiхiв з п'ять! - додав Троян, i на цьому конференцiя закiнчилась. Але не остаточно. Година була пiзня i вимагала завершення цього прекрасного пiдприємства. Безпосередньо пiсля розмови з Шейном до Трояна пробралась Вiра, чи пак Ядвiга. - Чого вимагає ясновельможна? - запитав вiн її. - Багато, капiтане. По-перше, розмови з отими героями, - вказала вона у димовий простiр, в якому десь там плавали Борис i Качан. - А це ж про що? - запитав Троян. - А от вони тобi скажуть. - Щось як наказ? - Лише iнструкцiя. - Вiд батька? - Може, й вiд батька. - А я гадав - нiченьку хочеш зi мною переночувати. Спiшив. Знаєш оцю: "Я би тебе переночувала, переночувала, коли б я ся зради не бояла, зради не бояла"?.. - Що скаже Зося? - Зося - параграф сам по собi. - Бачу... А ось i товариш Качан! - змiнила тон Вiра. - Товаришу Троян, - з мiсця почав Качан. - Слухаю, товаришу Качан. - Товаришка... Ядвiга рекомендувала вас як найвизначнiшу фiгуру тутешнього партизанського руху... - Трохи переборщена рекомендацiя, товаришу Качан, але слухаю, - вiдповiв Троян. - Нiчого, нiчого. Гаразд. Справа така: посилаємо на цей терен серiю з'єднань, i було б бажаним, щоб ви встановили з ними дiловий контакт. З нашими союзниками поляками такий контакт уже iснує. Залишається ваш сектор. Можете ви залишитись тут до завтра? - Можливо, - вiдповiв Троян. - Гаразд. Завтра цю справу й обтяпаємо. Головне, тут розвелись жовто-блакитнi... От нам i треба їх виполоти... - Щось так, - вiдповiв Троян. - Отже, завтра! Товаришка Ядвiга влаштує. Закурюйте! - i простягнув Трояновi пачку махорки. - Махорка? - запитав Троян i вiдмовився. - Махорка - перший сорт! - А все-таки махорка. - Ну... тягни своє... нiмецьке... А нащот того... напишемо завтра... - На кий чорт тут ще писати, товаришу Качан? Домовимось - i кляпа. Перейшли на iншу, буденну, мову, влилися назад у загальний тон i настрiй. Нiч iшла, минала, було так, як i завжди в тi днi i тi ночi, коли люди оберталися в якомусь, кожний окремому i всi в загальному, круговоротi, коли мiрою часу був алкоголь, що в ньому розчинялись почуття, наростали фантоми, видива, якi мiняли й замiняли реальне, тверезе, земне. Другого дня, вже зрання, вiдбулась дiлова нарада, обмiнялись iнформацiями, дiстали iнструкцiї. Завданням Качана на цьому теренi було утворити так званий спецвiддiл, який мав би зайнятися лiквiдацiєю мiсцевого буржуазного нацiоналiзму, а передусiм - буржуазно-нацiоналiстичної верхiвки, тобто iнтелiгенцiї. Троян з усiм автоматично й беззастережно погоджувався. Домовились спiвробiтничати i навiть щось пiдписали, але коли все скiнчилося, Качан сказав Вiрi: - Щось вiн менi, той твiй Троян, не зовсiм подобається... Надто вiн хитрий, на пицi в нього написано... - Зате ти не хитрий! Одразу з тiєю iнтелiгенцiєю полiз. Кому це потрiбно? - вiдповiла з неприхованим презирством Вiра. - Передай Шульцовi його стоянку i зазнач, щоб як слiд потрiпали. Буде зговiрливiший... III З берiз падає дрiбний, як риб'яча луска, жовто-рудавий i жовтогарячий лист. Пiд однiєю з них, горбатою, з довгими, старими косами, яку Залiзняк прозвав Вiдьмою, сидить, спершися на стовбур, вiстун Кобила, читає останнє число газети "Волинь", спльовує пiсля тухлого капусняку, що його мали сьогоднi на обiд, i лається: - Щоб уже їм тi язики покрутило, клятим! - Що, молишся? - пiдходить до Кобили стрiлець Iржавець з фiнкою на шиї, у шапцi набакир, що лише чудом тримається на потилицi. - Ну ж, скажу тобi, нiмота! Чув не раз: культура, культура! Мавпу видумали! А тут, диви, таке... Тьфу! Пiд Сталiнградом бої! Бiля Ленiнграда бої! Пiд Канадою бої! В Африцi бої! I диви: напали на Козин, загнали в церкву двiстi п'ятдесят люда i спалили! Iржавець стоїть над Кобилою, дивиться на нього згори i спокiйно каже: - Генiї. Все тому, Кобило, що тепер у свiтi самi генiї! - Та-а-а, - протягує Кобила, - генiї... - i ще раз спльовує, виймає з нагрудної засмальцьованої кишенi губну гармошку, обтирає її долонею, прикладає до уст i починає награвати: "Чи я в лузi не калина була..." Iржавець слухає, втягує носом свiже повiтря. Iнколи подихує лiнивий вiтрець, стрясає листя берези, в повiтрi нiма, молода, глузлива осiнь... А трохи далi у цьому ж березняку, розлiгшись i розсiвшись, хто де попав, ось уже двi години вiдбувається нарада штабу бригади. Вiд часу Троянового домовлення з Качаном минуло пару тижнiв, але не могли нiяк намацати, де саме загачився той "спецвiддiл". Аж нарештi знайшли його у знанiй осадницькiй колонiї Янова Долина, що на Горинi побiля Костополя, кiлометрiв за шiстдесят по прямiй лiнiї. Добрих три днi маршу, коли оминати битi шляхи, - через Гiльче, Тайкури, Олексадрiю, Берестовець. Тепер майже все готове - розвiдка, плани. Залишається тiльки день "iкс". Нарештi i його визначено. Вiвторок, двадцять дев'ятого вересня. Жереб кинуто. Мости для вiдступу спалено. До цього не прийшло легко i просто. Крiм технiки операцiї, що забрала аж два тижнi безперервних вправ, Троян мусив сам внутрiшньо себе пiдготовити. Вiн, як сказано, не належав анi до романтикiв, анi до дешевих, примiтивних iгнорантiв. Вiн мiг дивитися i мiг бачити. Вiн вiдкривав другий фронт, входив в одвертий конфлiкт з найнебезпечнiшим контрагентом партизанки. Одначе вiн все-таки рiшився. Контра спем сперо! Його маленька армiя вирушила в похiд о дев'ятiй годинi вечора. Нiч не була погожою. Мiсяць був за хмарами, дув захiдний, досить настирливий вiтер, накрапав дощик. Земля i небо, узгiрки, лiси i долини зливалися в монотонну сiрiсть. Бригада трьома вiддiлами посувалась долиною, оминаючи Дермань, в напрямку пiвночi. Йшли, здається, навмання, але, крiм тих вершникiв, що двома ледве помiтними точками то появлялися, то розчинялися у темрявi ночi, двома окремими дорогами йшли стежi, що тримали постiйний контакт з бригадою. Пiд ногами якась польова дорожина, стерня, свiжа рiлля, потiм, мабуть, луг, невеличка хвиляста рiчка, а там знов дорожина на двi колiї, що її дехто з дерманцiв пiзнає як ту, що веде до Лебедiв, до Гiльча i далi в напрямку Рiвного. Але бригада дуже мало користає з дорожини... Доходить до першого яру й завертає ним влiво... Тут роблять першу, пiвгодинну, зупинку. Бiйцi можуть перекурити, але щоб нi одного анiде огника, нi одного звуку. Командир хоче переконатися, як виглядає його вiйсько з нiчної вiддалi, виходить на узгiрок, метрiв на триста, i зупиняється. Хвилин десять вдивляється й вслухається в темряву ночi, але, крiм шуму вiтру, що шарпає полами його шкуратянки i наполегливо штурмує найближчий лiсок, не чути й не видно нiчого. I по-своєму командир вдоволений своєю маленькою бойовою силою. Вiн саме так хотiв. Це мала бути справжня модерна вiйськова одиниця. I вона такою є. Ночували, тобто днювали, у лiсi пiд Тайкурами, точно за планом. Сiрий, негожий день минув, як хвилина. Бiйцi мiцно спали, не зважаючи на негоду. Другої ночi перетяли найрухливiший шлях Рiвне - Київ бiля села Бiла Криниця, серед чистого поля. Перебiгали малими з'єднаннями в коротких перервах шляхового руху. Другого дня погода покращала, провели той день в яру на захiд вiд Олександрiї, а на третю нiч бригада десь коло другої години зупинилась серед лiсу. Це був лiс справжнiй - сосни, дуби. Було таємничо, глухо. Небо прояснилось. Крiзь вiття вгорi мерехтiли зорi. Вiдчувалось рiку, тягнуло вогкiстю, повiтря було свiже i гостре. Вiд вуха до вуха пройшла команда: лягати. Бiйцi шукали кожний для себе кращого мiсця, нiхто з них ще не знав, що буде далi. Їх командири десь зникли, кудись вiдiйшли в темряву, десь там, мабуть, вiдбували нараду. Були всi здивованi, коли раненько, з зорею, всiх пiдняли, вперше за час походу дали гарячого чаю, мiцнiшого, нiж звичайно, i снiданок. I одразу пiсля снiданку командири з'єднань, кожний окремо, почали роз'яснювати мету маршу. Перша зустрiч Трояна з Качаном вiдбулася наступної ночi коло десятої вечора, на диво успiшно, майже мирно. Спокiйно з рiзних кiнцiв, пiд прикриттям темряви, ввiйшли Трояновi бiйцi до Янової Долини, мирно зняли всi застави качанцiв, дiловито брались хата за хатою, пiдiймали сонних, у пiдштанцях спецвiддiлiв, зводили їх в одне мiсце бiля каменоломень, зносили їх пашки, їх гранати, їх кулемети. Гурт їх, двадцять четверо люда, як встановила наперед розвiдка, скинутих кiлька тижнiв тому на парашутах, переважно московцiв, iнкорпоре знаходився пiд контролем троянцiв. З самим Качаном, правдиве прiзвище якого, як виявилось, було Макаров, прийшлося трохи поморочитись. Його знайшли в школi, за столом, у товариствi знаного Бориса i ще трьох iнших, незнаних. Трудилися. Перед ними лежали карти-спецiалки i iншi папiрцi. А коли у вiкнах i дверях, мов мара, появилися троянiвцi i впало гостре "руки вверх!", качанiвцi за звичкою вхопилися за револьвери. Тому мусило впасти кiлька легких пострiлiв. Троянiвцi у своїй подобi робили враження. Здавалось, вони зiтканi були з самих автоматiв i гранат. Остаточна розмова з цим п'ятичленним штабом вiдбулася через два днi пiсля того, аж бiля лiсового села Цумань, на якомусь хуторi. Троян, як князь, сидiв за столом, на покутi, пiд образами, у своїй шкуратянцi, незважаючи на досить високу температуру, мiцно, на всi гудзики, защiпнутий, при револьверi; бiля нього, справа i злiва, за порядком, сидiли Залiзняк, Царенко, Булава, не минаючи й Терешка, що разом з вiстуном Хотином, який перший вiдкрив увесь цей скарб, творили лаву присяжних... Качанiвцi прибули з дротяними пов'язками на руках, зайняли мiсця серед хати на стiльцях, п'ять автоматчикiв тримали бiля них почесну варту. Йшов суд. На цiй процедурi настоювали всi, а особливо Терешко, мовляв, треба дiло робити за їх власними рецептами, тобто - нiчого без суду. А до того суд має бути справжнiй, тобто народний, тобто революцiйний, на народну честь i сумлiння, за параграфами iнтересiв тих, що судять. Троян, що в таких випадках не переносив гротеску, мусив скоритися перед голосом народу i перший раз у своєму життi перебрав роль найвищого суддi. Суддi вимагали сповiдi пiдсудних: хто вони, якого роду, звiдки прийшли, чого прийшли? Макаров не хотiв сповiдатися. На вигляд того самого Трояна, що з ним ще так недавно, у таких пречудових обставинах випивалося таку прекрасну чарку, його i так тверда душа ставала зовсiм кам'яною, i вiн мовчав, мов проклятий. Троян пояснював, що мова в таких випадках конечна. Тут конче треба дещо вияснити. Наприклад, як це так, на його, Макарова, думку, з тiєю буржуазно-нацiоналiстичною iнтелiгенцiєю? Як вiн розумiє те слово "лiквiдувати"? I для чого це треба робити? Качан-Макаров уперто мовчав. Залiзняк, що виконував роль оскаржувача-прокурора, методично, пункт за пунктом, почавши з глибин iсторiї, десь вiд царя Петра, через царицю Катерину, i iнших, i iнших монархiв iмперiї, доказував закам'янiлому Макарову, що лiквiдацiя буржуазно-нацiоналiстичної iнтелiгенцiї вiдбувається вже ось добрих три сотнi рокiв. Було б цiкаво, казав вiн до бездушного Макарова, пiдвести нарештi якийсь баланс цiй справi. Все-таки три сотнi рокiв. Це не три днi i не три роки, а триста! Залiзняк .пiдкреслював цю цифру, вона йому, мабуть, дуже заiмпонувала. А одночасно Залiзняк, з йому лише властивою театральнiстю, перерахував рiзнi лiквiдацiйнi моменти, згадуючи при тому рiзнi iмена. Почав вiн бозна-вiдколи, десь вiд Полуботка, а закiнчив нашими днями, пiдкресливши особливо останнi десятилiття, коли-то злiквiдованi "цiлi мiльйони буржуазно-нацiоналiстичної iнтелiгенцiї". Залiзняк наївно питав зв'язаного дротом Макарова, що вiн собi про те думає. Чи може якийсь народ отак собi слухняно, по-овечому вiддавати себе пiд такого роду лiквiдацiю? Качан, тобто Макаров, понуро, суворо мовчав. - Так! Розумiю! Мовчиш! Росiю велику, мовляв, збираєш! Велику iдею шириш! Нову Америку вiдкриваєш! I що ж тодi при таких масштабах варта українська iнтелiгенцiя? Лiквiдiровать! Лiквiдiровать! На Сибiр! Куля! В потилицю? У густiй як смола тишi, при каганцi на коминку, при тiснотi, при автоматах i бомбах, при випарах поту в хатi було як пiд плитою могили. Глибока тиша, i лише тi слова: "Лiквiдiровать! Куля! Сибiр!" Вони бряжчали, мов залiзо. По глиняних стiнах, здавалось, повзли примари. Тiнi патлатих голiв розписували покуть i стелю. Кволий каганчик на коминку i недогарок свiчки на столi ледве перемагали сувору понурiсть цiєї незвичної картини. Говорив не лише Троян i не лише Залiзняк. Весь суд хотiв виговоритись. Качан i його товариство почали дрiмати, а згодом i зовсiм поснули, бо попереднi ночi їм не прийшлось виспатись. Не було для того настрою i обставин. Один iз качанiвцiв, що сидiв пiд теплою грубою, не втримався, полетiв наперед головою i аж на долiвцi викрикнув: - Ух! Йому помогли звестися автоматчики пiд "акафест", що його, як добрий дяк, високим голосом вичитував Терешко: - От перед нами, товаришi, сидять п'ятеро катюг, що прийшли з Москви нас мордувати. З оцих папiрцiв, що лежать передi мною, бачу, що вони закроїли цю справу з розмахом. Тут ось, чорним на бiлому, не бiльше не менше двiстi п'ять iмен. Учителi. Урядовцi. Кооператори. Редактори. Священики. Письменники. Селяни. Усiх їх оцi п'ять кретинiв мали, як вони кажуть, злiквiдувати. Без суду, без засуду, без вини. Оце ось створiння з червоним баняком на бичачому карку, що назвало себе, пiд хахла. Качаном, зветься Макаров - бувший чекiст, бувший гепеушник, а тепер енкаведист. Зрештою, його як облупленого знають там, на сходi, особливо тi, що перейшли київську експозитуру енкаведе, особливо в роки так званої лiквiдацiї куркуля як класу. А оцей його кумпан, що має вигляд гоголiвського чорта, що називає себе Борисом, є в дiйсностi Крючков, i походить з Пензи, i має, як i Макаров, чимало всiляких орденiв, що їх вiн дiстав за українськi душi, тисячi невинних жертв, якi, незважаючи на свiй лисячий вигляд, замордував власними руками. Решта - це їхнi, так би мовити, учнi, практиканти, що прийшли вправлятися на наших шкурах. А тому я, як бувший концертник, як випускник рiзних Лук'янiвок, Луб'янок, Соловкiв i iнших подiбних заведенiй, як абсолютний знавець їхнiх намiрiв i їхньої практики, пропоную не бавитись з ними довго, а чесно розстрiляти, обмити руки i поставити Боговi свiчку, що вiн послав їх до нас. Чи згода, товаришi? Це справило враження. Нiхто не сподiвався такої мови саме вiд Терешка. Почався рух. Троян вимагав ще запитiв. Терешко перечив, мовляв, запитати можна й опiсля, а тепер час тiкає, нiч, треба кiнчати дiло i - спати. Один з присутнiх - русявий, розпатланий, iз засохлою бiля уст кров'ю - попросив слова. Качан пiдвiв свою тяжку голову i глянув на нього суворим поглядом. - Говори! - сказав Троян. - Я вас, товаришi, - почав русявий ламаною українською мовою, збиваючись, мов