спутаний, - я вас... уважно, можна сказати... Да! Слухав. I можете менi повiрити, а можете й не вiрити... Але ви вiдкрили менi очi... Я... - Чи замовчиш ти, каналiє! - враз дубовим голосом озвався Качан. Троян моргнув на автоматчика, i в ту ж мить Качан злетiв на долiвку, пiд стiл. Кулак автоматчика був затяжкий. - Поможи йому встати! - сказав спокiйно Троян, а коли Качана пiдводили, Терешко додав: - Бачиш? I у нас твердi закони... - Говори! - звернувся Троян до русявого. - Я... сказав, - несмiливо промовив той. А тодi знов озвався Терешко: - Я, з огляду на таку ситуацiю та з огляду на пiзнiй час, пропоную резолюцiю. Оцих трьох, - i вiн вказав пальцем, - розстрiляти негайно. А цих двох, - вiн тицьнув пальцем на Качана i бiлявого, - на додаткове слiдство. Згода, товаришi? - А може б, їх ще спитати?.. - озвався мовчазний Хотин. - А! Вони нас у таких випадках не питають також... - резюмував Терешко. - Чи згода, товаришi? Коротка мовчанка. Троян допитливо глянув на Терешка, Терешко на Трояна. Опiсля всi обмiнялись поглядами. А потiм Троян кивнув головою на знак згоди. Пiзнiше, вiдходячи спати, Троян, невдоволений вислiдом суду i тим, що не зрозумiв свого Терешка, сердито його запитав: - I на 'кий чорт здався тобi весь той Качан? - Командире! - сказав уже спокiйний Терешко. - Не волнуйся! Я з нього зроблю симфонiю! Тiльки - спокiй! Компонувати ту симфонiю, за браком часу, Терешко, у товариствi ще двох вибранцiв, що мали найсолiднiший вигляд, узявся таки наступної ночi, пiд тiєю-таки хатою у льоху, де звичайно господар держав картоплю. Тут, при свiтлi недогарка свiчки, почався новий допит Качана, що його Терешко назвав "допросом". Цим разом малий, мов блоха, Терешко мав iнший вигляд i iнший настрiй. Вiн почав з того, що виправив русявого наверх, передавши його пiд опiку Залiзняка, а сам звернувся до Качана з такою мовою: - Ну, от товаришу Качан, чи пак Макаров! Як вам подобається ця обстановка? Що? Чи не нагадує це Луб'янку? П'ятий корпус? Спецвiддiл? Не зовсiм, не зовсiм... - Що ж ти вiд мене хочеш? - озвався на це хриплим, втомленим голосом Макаров. - А хочу, щоб ти ласкаво розповiв нам, по правдi, по честi, по совiстi, звiдки ти, хто ти, чого сюди прийшов i хто тебе сюди прислав. А також хто тут, крiм тебе, є з ваших. I де вони знаходяться. - Хм! - презирливо хмикнув Макаров. - Ти, голубчику, трiшки ще не дорiс, щоб я тобi таке говорив... - Добре, - сказав спокiйно Терешко. - Гаразд. Обiйдемось i без твоїх таємниць... До речi, ми їх i без тебе знаємо... Нам розказали... Не бiйся... Розказали! У тих ваших спецвiддiлах, запам'ятай, бiльше наших, нiж ти думаєш. А до тебе ми ще також доберемося, ти не пужайся... Як i до твого пуза. Знаєш тi рiзнi "сєлєзьонкi-пєчонкi"? Обертання в гавно. Що? Iсторiя? Так. її колесо iнколи не крутиться, не крутиться, а то враз i закрутиться... I ще як закрутиться! I одного разу воно може так закрутитися, що, наприклад, а чи, скажемо, хтось... Як тут яснiше сказати? Ну, хтось "iз наших". Розумiєш? З наших... Добереться геть туди... Геть аж до того барахла, що в Кремлi. Смiєшся? Не смiйся, голубчику, ой не смiйся. Кажу тобi - не смiйся! Пiд мiсяцем, кажу тобi, все може статися... а тодi не лише ти, не лише такi, як ти... Казав один такий царський в'язень, якого ми звемо попросту Шевченко, "розкуються незабаром закованi люди... заговорять... i Днiпро, i гори!" Так! I ще казав: "Настане суд!" Так. От як воно. Iсторiя! Iсторiя, товаришу Качан, крутиться. От бачиш, який ти гордий! Не хочеш слова промовити. Ти не звик з нами говорити, звик лише стрiляти. Гордий, гордий, що й казати - гордий. А скажи: за що ти нас так ненавидиш? За що ти нашу Україну так жорстоко переслiдуєш? За що, товаришу Макаров? - Дай слово, блоха, - заговорив, чи радше прохарчав, Макаров. - Ну! - буркнув Терешко. - Пашол ти к чертовой праматерi со всей етой твоєй Україной! Вот что я хатєл тебе сказать! Понял? - Хе-хе-хе! Так-так! Це комплекс. Це комплекс. Тут уже нiчого не поможе... - спокiйно хихотiв Терешко, а обличчя його втягнулось i вилицi на ньому випнулись, нагадуючи череп. На цей вигляд Макаров зблiд ще бiльше. Його маленькi, сiрi, запалi очi нервово заморгали. До нього з темного кута пiдходити Терешковi помiчники, Микола i Степан. Але все-таки анi Макарова, анi русявого не розстрiляли. До цього не допустив той-таки Терешко. Макарову тiльки потурбували деякi вразливi мiсця та всипали п'ятдесят рiзок, а коли його зад був вистачально готовий, закропили його дрiбною сiллю, щоб у такому виглядi викинути назад у Янову Долину, прив'язавши до нього перед тим табличку з написом: "Батьку Сталiну - орден за лiквiдацiю української iнтелiгенцiї. Ступiнь перший". А русявого забрали з собою. Весь той iнцидент у прорiзних варiантах вiдбився широкою луною по всiй територiї партизанської iмперiї. Говорили й говорили... Що це зробили тi, що зробили iншi. Що там був батальйон большевикiв. Що були бої. Що вирiзали Янову Долину. Що дiстали якiсь самим Сталiним пiдписанi документи. Що всiх полонених вiддали нiмцям. Що нiмцi поробили з них тюремних наглядачiв... Заговорило i польське, як пiдпiльне, так i легальне, громадянство: паршива, мовляв, гайдамацька дичина вiдважилась потурбувати польську колонiю. До Цумаиських лiсiв виправили вiддiл Армiї Крайової, а до "зiхергайтсдiнсту" масово з'явились полки-добровiльцi на службу в вiддiл безпеки. Панна Зося, з якою Троян мав умовлену зустрiч, оповiдала "страшнi речi": - Пане поручнику. Чи ви таке чули? Сотнi гайдамакiв напали на Янову Долину... Вирiзали всiх людей! Жах! Жах! I як можна таке дозволити? Кажуть, вирiзали совєтських партизанiв! - О! - Жах! Це ж нашi союзники. Чи ж ви знаєте, що без них нiколи не буде самостiйної Польщi! - О! Зося в своєму шляхетному гнiвi не гарна, а чудова. Пiд ногами шелестить жовтий лист, на схилi Верховецької долини ростуть м'якi, мов оксамит, мохи, сонце жовтня останнiми своїми, як струни, звучними променями освiтлює шарлат дубового листя, а прозорi сiточки павутини тремтять помiж гiлками, коли Зося обертається в розкiш, коли вона млiє в обiймах, коли її чари безмежно сильнi, сильнiшi, можливо, нiж страх i смерть. Зовсiм iншу стилем, тоном i змiстом мову вислухав Троян вiд своєї iншої приятельки. Вiри, чи пак Ядвiги. Троян був у Дерманi, у мiсцевого лiкаря, домовлявся про санiтарний курс, що його мав би перевести лiкар у рамках бригади, а також про медичну допомогу бригадi, якщо виникне в тому потреба. Розмова велася в амбулаторiї, у пiвтемрявi з причин обережностi, бо лiкар ординував не лише у себе вдома, в обсязi, так би мовити, партизанських володiнь, але також був головним лiкарем районної лiкарнi у Мизочi, що була цiлком пiд контролем нiмцiв. I тут, зовсiм несподiвано, невiдомо звiдки, появилася Вiра в дуже бойовому настрої i, навiть не привiтавшись, накинулась на Трояна: - I як ти мiг таке зробити? - вибухнула вона огнем i гнiвом, якого Троян нiколи не пiдозрiвав у неї. На вигляд цiєї з'яви обережний лiкар негайно зник, i Троян з Вiрою залишились самi. - Ти зiпсував менi всю музику! - гримiла вона щирим, шляхетним обуренням. - I що ти цим, скажи, доказав? Що ти тупий, провiнцiйний хахол, який думає категорiями свого подвiр'я i який дiє засобами носорожця, що побачив невiдомий йому об'єкт! Знищив Макарова - велика подiя! До речi, вiн дiстав орден Ленiна i звання Героя СССР... I вiн знає, що це зробив ти, i не лише вiн, а весь його штаб, i коли вiн одного разу сюди вернеться - ти будеш бiдний, дуже бiдний, ось тiльки розгромлять Гiтлера... I менi ти накапостив неймовiрно, бо це ж я тебе, так би мовити, вiдкрила, рекомендувала, за тебе ручилась. Як ти мiг, як ти мiг?! Як тобi прийшла в голову ця думка? Ти ж син селянина, можна сказати, бiдняка... Для тебе вже був орден бойової заслуги, тебе мали зробити головним командиром запiлля - Тимошенком, Будьонним, маршалом. Перед тобою вiдкривались широкi обрiї, кар'єра, бо ж це не Польща i не якась мiфiчна Україна, а живе, велике, масштабне, перспективне дiло. I пам'ятай: тепер за тобою поженеться не Макаров, а сотнi Макарових, i вони досягнуть тебе. Будь певен! Макаров належить до штабу командування Першого Українського фронту генерала Батутiна, є його особистим приятилем, i, коли генерал про це довiдався, вiн сказав: "Знайду! Заллю розтопленим оловом! I в Кремль Сталiну! А потiм в музей! Щоб бачили i трепетали!" Вiра випалила все це одним духом, її чудове обличчя стало ще виразнiше, вона задихалася вiд напруження. Але ця мова значно помогла Трояновi. Спочатку, на вигляд Вiри, вiн також впав був у бойовий, гусарський настрiй, хотiв ударити на ворога, так би мовити, фронтом, але згодом, за пару хвилин, отямився, зрозумiв ситуацiю, встиг узяти себе, як вiн iнколи висловлювався, за морду, озброївся залiзною терпеливiстю, застиг у непорушнiй, вичiкувальнiй позi i мовчки стояв, немов статуя. I коли Вiра випалила весь свiй огонь, коли, здавалось, все сказала, i не знала, куди далi, i почала задихатися, iмпульсивне шукаючи виходу iз свого становища, коли настала велика тиша - впало коротке, спокiйне слово: - Все? Вiра затремтiла: - Я! Я!.. - заметушилась вона, її нерви не видержували напруження, i єдине, що їй лишалося, - вибухнути плачем. I, можливо, це сталося б, але їй помiг Троян. Вiн спокiйно видобув з кишенi невеличкий клаптик паперу, засвiтив запальничку i подав папiр Вiрi. - Може, хочеш глянути на ось це? - сказав вiн. Вiра глянула i занiмiла. Настала глуха мовчанка. Троян згасив запальничку. Мовчанка згустилась. - Ну? - промовив вiн у темрявi. Мовчанка тривала. - Ну? - повторив вiн. Вiра вiдкинула папiрець. - Навiщо менi це показуєш? - спитала вона обурено. - Навiщо? Потребую поради. Може, ти знаєш, хто той "X", що пiдписав цю писульку? - Троян нахилився, пiдняв папiрець, засвiтив знов запальнинку i чiтко, наголошуючи кожне слово, прочитав: - "Пановi Г. Йоргенсовi! Секретно! У лiсах бiля села Бущi отаборилась i почала дiяти небезпечна банда пiд керiвництвом колишнього команданта полiцiйного батальйону в Рiвному Якова Балаби, що оперує пiд назвою Зеленої Бригади, або "Бригади - Огонь!". Псевдо Балаби - Троян. Банда готує напади: 28 жовтня - на цукроварню Мизiч, 5 листопада - на млин Новмалин, 10 листопада - на господарство Пiвче". - Троян прочитав писульку i додав: - Пiзнаю стиль! Ти писала! Вiра вiдступила, її обличчя занiмiло, темрява закрила його вираз. - Яка шкода, - промовив вiн по хвилi. - Така гарна, а така зiпсована! - i пiсля цього повернувся i без слова вийшов. Лiкаревi вiн сказав, щоб випровадив її чимскорше куди вона захоче, бо як вона тут задержиться бодай на одну годину - її кiнець запевнений. Потiм сiв на коня i вiд'їхав. IV Трояну, мiж iншим, вдалася одна дуже важлива для нього штука: йому пощастило примiстити в секретарiатi Рiвненського вiддiлу безпеки одного iз своїх спiвробiтникiв з часiв батальйону i тим самим мати змогу бути в курсi всiх справ тiєї мiродайної установи. Про Трояна в Рiвному довгий час не було певних iнформацiй, нiхто про нього не говорив, i в урядi безпеки його на списку партизанських з'єднань не було, аж поки наприкiнцi жовтня, ще перед виправою до Янової Долини, на iм'я керiвника партизанського сектора вiддiлу безпеки Йоргенса не прийшла анонiмна записочка, та сама, що опiсля опинилася в руках Трояна. До Йоргенса ця записочка не дiйшла б взагалi, але випадково вона попала не в руки Троянового спiвробiтника, а секретарцi Йоргенса паннi Вержбицькiй, i та передала її Йоргенсовi. Вiстка про це стала незабаром загальною таємницею. Почали пригадувати собi "залiзного майора". Ним зацiкавились не лише Йоргенс, не лише уряд безпеки, але й вiдповiдальнi особи з самого Рейхскомiсарiату. У будинку Рейхскомiсарiату, в кабiнетi самого заступника рейхскомiсара Павла Даргеля вiдбулася секретна нарада представникiв вiйська i полiцiї для боротьби з партизанкою, i на тiй нарадi чимало уваги придiлено також Трояновi. Тут же вирiшено, що необхiдно вжити в цiй справi рiшучих заходiв, зокрема створити окремий вiддiл для боротьби з партизанкою i для проби послати такий вiддiл у першу чергу на Трояна, як на "зрадника", впiймати його живцем i поставити перед законним судом вiйськового командування. У вислiдi цих нарад з усiєю нiмецькою органiзованiстю й точнiстю почалося формування вiддiлу, i вже по двох тижнях такий вiддiл був готовий. Складався вiн з трьох бойових сотень, був озброєний автоматичною зброєю, мiнометами та легкими гарматами i мав, крiм того, танкетки та панцеровi вози. Для Трояна настали гарячi днi, дарма що стояла не дуже тепла осiнь. День-щодень дiставав Троян повiдомлення з Рiвного про перебiг тих приготувань, i це змушувало його вiдповiдно готуватись також. Наступ має початися з Мизоча, як вихiдної бази, перенестись до Дерманя, як операцiйної бази, i звiдсiль перейти на Попiвщину. День "iкс" походу був суворо засекречений, але приблизно за тиждень перед тим над Мизочем, Дерманем, Борщiвкою i Бущею почали частiше кружляти лiтаки, а по селах, тут i там, появилися у рiзних виглядах рiзнi типи, що їх партизанська протирозвiдка дуже легко розпiзнавала, пiдбирала, лiквiдувала або використовувала в своїх iнтересах. Був початок листопада, падав дощ, iнколи зi снiгом, стояли тумани, немощенi дороги геть порозкисали. Незважаючи на це, рiвненський похiд вiдбувся. Почався вiн, здається, в середу одинадцятого листопада, рано-раненько, через Басiв Кут, через Здолбунiв на Мизiч. Вiйсько рушило з настроєм туристiв. Були там партiйнi комiсари, есесiвськi групи, цивiльнi, всi в дощових плащах, мiцному взуттi, добре озброєнi, обвiшанi автоматами, гранатами, амунiцiєю, далековидами. Командував цiєю армiєю пiхотний генерал Зiббер, а її провiдником був аптекар з Мизоча фольксдойч Шонк. До Здолбунова йшлося добре, сливе граючись, властиво, не йшлося, а їхалося. Грiзно гули мотори машин, обсаджених людьми у сталевих шоломах. Вiд Здолбунова дорога почала псуватися, машини почали вiдставати, грузнути, руйнувати лад i порядок. Приходилось часто зупинятися, висiдати, витягати загрузлих. Одну з машин прийшлося залишити взагалi. Все це недобре впливало на людей, що звикли до точностi, порядку i дисциплiни. До Мизоча доїхали далеко не за планом, спiзнилися на цiлi двi години, а тому вимарш на Дермань вiдклали на завтрашнiй день i заночували в Мизочi. Троян точно знав весь маршрут Зiббера. В кожному селi, в кожному хуторi стежили за ним Трояновi очi: на роверi, охляп на конi, а то й пiшки прибували до командира вiдомостi сливе кожної години. Сам вiн пiдтягнувся майже до Мизочика - за два кiлометри вiд Мизоча, а свою армiю заздалегiдь окопав на схилi долини вздовж глибокої, немощеної, глиняної дороги при виходi з Мизоча. А коли довiдався, що Зiббер змiнив план i задумав переночувати в Мизочi, щоб уприємнити йому вiдпочинок, вислав групу гранатометчикiв, i в рiзних кiнцях мiстечка почали вибухати гранати. Зiбберовi вояки не могли заснути, бентежились, сердились, лаялись. На свiтанку хтось пустив чутку, що наступають партизани, i зчинилась панiка. Населення кинулось тiкати й ховатися. Вiйсько Зiббера розкололось на двi частини - цивiльну i вiйськову, почалась дискусiя. Цивiльнi вимагали вiдкласти виправу до кращих днiв i кращих обставин, але есесiвцi та вiйськовi, i особливо сам генерал, заявляли, що нiмецький вояк невигод не боїться i що наказ мусить бути виконаний... В кожному разi, десь коло восьмої години встановлено, що нiякi партизани не нападають, що все це лише виплоди хворобливої уяви боягузiв, i дано наказ виступати на Дермань. Погода не сприяла Зiбберовi - було сiро, накрапав дрiбний дощ, було мокро, ковзько. Одначе, видiливши цивiльних як резерву, генерал рушив у наступ. Троянiвцi, злившися з глиною, сидiли по своїх норах уздовж дороги, а їхнi дьогтярi, автомати та мiномети були скерованi на долину. Вони мали прекрасне поле обстрiлу: цiла долина, аж до села, лежала перед ними мов на долонi. I було тихо, дуже тихо, нервово тихо. Все, здавалось, занiмiло й чекало. I те чекання видавалось безконечним. Але коло пiв до дев'ятої з села появились танкетки, за ними авто, далi цiла колона машин. Вони рухалися поволi, обережно в сiрому просторi ранку, поборюючи вибоїни, розтягнулись довгою валкою i наближались до узгiрка з його глибокою дорогою, званою проваллям. Троянiвцi чекали. Чекали, поки валка виповнить провалля. I, як тiльки остання машина наблизилась до узгiр'я, раптом ударили партизани. Огонь був цiльний, гострий, зливний. - По танках! По танках! - лунала команда. Одразу зчинилась метушня. Танкетки дiстали першими, пiд їх колесами рвалися гранати, з їх моторiв виривався густий, чорний дим. Валка збилася, зупинилась - нi вперед, нi назад, анi навiть стрiляти, хiба що в небо, а тi там згори сипали без перерви - кулi, гранати, мiни - все злилося в один вибух. Провалля заповнилось чорним димом, i в тому диму, в тому гуркотi метушились, кричали, падали людськi постатi. Надлетiла пара лiтачкiв, але, не бачачи мети, вiдлетiла. З села появилась нова група озброєних людей, мабуть, iз залишених цивiльних урядовцiв, але кiлька кулеметних серiй змусили її вернутися. Нiмцi кинулися врозтiч. Деякi пробували вiдстрiлюватися, але партизанам видно було їх усiх до одного - бери на мушку i стрижи! Пiвгодини - i провалля лежало мертвим, лише димiло. Все довкруги затихло, тiльки там далi вiд села зривались окремi, короткi кулеметнi серiї. Перемога повна! I абсолютна! Бiльша, нiж сподiвалися. Нiяких втрат. Здобули багато зброї, амунiцiї, консервiв, одягу, взуття. Криючись вiд лiтакiв, що раптом закружляли над долиною, переможцi спiшно вiдступили на схiд, до Клопiтських хуторiв. До ночi просидiли, мов жуки, у своїх дiрах, розкиданi по клопiтському глинищу. Лiтаки все наново й наново намагалися їх намацати, скинули кiлька бомб, запалили один хутiр. Яром бiгли люди, гнали худобу, сподiвалися нападу, але прийшла нiч i всiх визволила. До Мизоча пiшла розвiдка i принесла вiсть, що рештки нiмцiв отаборилися в будинку команданта полiцiї, обснувались колючим дротом, обставились вартою i нiчого не вказує, що вони думали вiдновлювати наступ. З усього було видно, що вони самi боялись нападу i думали про те, як би скорше вiдiйти до Рiвного. Троян, не мавши в планi наступу, взяв на хуторах пару пiдвiд, звалив на них свою здобич i на свiтанку вiдiйшов на свою резервову базу в Бущенському лiсi. Що в цей час дiялось у Рейхскомiсарiатi - годi сказати. Це бiльше, нiж Курськ, нiж Сталiнград, - це розгром, i ще який розгром! Це - поличник найвищiй владi! Заторкнуто гордiсть, честь, престиж. Обурювались, лютували, шукали виходу. Звiту про втрати, розумiється, не подали, не було про це нiякої згадки в пресi, лише шепоти, лише тихi, з уст до уст, повiдомлення про близьких, про знайомих. I пристраснi, погрозливi обiцянки, що це так "їм" не минеться. Але Троян i так знав, що нiмецькi втрати в людях рахувались сотнями, що знищено майже всю рiвненську залогу i добру половину її технiчного виряду, що сам генерал врятувався чудом, хоча лiпше було б йому не вертатися до свого теплого мешкання на Тополевiй вулицi, нiж вернутися в такому станi. Почалося слiдство, примчався рейхскомiсар, з Берлiна приїхало кiлька високих ес-есiв. Генерала кудись забрали, Даргель дiстав догану, у мiстi поширились чутки, що мають усунути самого Коха... Але такого не сталося. До фюрера ця справа в її правдивому виглядi не дiйшла. Навпаки, з поразки зробили в рапортах перемогу, розгромлено, мовляв, велику банду, забито двi сотнi партизанiв, знищено осине гнiздо. У Бущенщинi лежали троянiвцi два днi i двi ночi, як вовки, хто де мiг. Дощ позаганяв їх пiд розлогi дуби, дим багаття виїдав їм очi, живилися вони здобутими консервами. Командир чекав на вiстi з Рiвного, пiдготовлявся до вiдплатного удару. Але минав час, i нiчого не сталося. Згодом вiн довiдався, що ця спроба нiмцiв зустрiтися з партизанами була цього сезону останньою i що можна сподiватися спокiйної зими. Партизани першого дня лежали мовчки, мов дрова. Незважаючи на дощ, на вiтер, здебiльша спали мов мертвi. I лише другого дня почали ворушитися. Тут i там почулася неголосна пiсня, а вже надвечiр, коли трохи розiйшлися, розпарилися та наїлися кандьору, - поробили окопи з гiлляччя. Бiля кашовара, що правив у партизанiв за якогось мага, як звичайно, пiшли теревенити про те про се, а далi один з дерманцiв, що його прозвали Осипом-Засипом, почав розповiдати про цей самий Бущенський лiс, що в ньому сидiли, та про отi якiсь мури, що на них росли кущi лiщини, нiби на якiй скелi. Як це могли мури такi тут з'явитися? Звiдки вони тут постали? Хто їх у цiй дичавинi змурував? Осип-Засип, обнявши руками колiна, сидiв просто на мокрiй землi, прикритий нiмецьким плащем, дивився на огонь i iнколи, здавалось, без потреби, спльовував на жар, хоч знав, що це грiх. - Що це тепер за Бущенщина! - казав вiн, допасовуючись до тону дерманських розповiдачiв, покiйного Ровiцького, Трохима Гуца, Панка... - От колись була Бущенщина! Гонiв на двадцять сюди i туди лiс. Сосни у три обхвати, а дуби п'ятсот лiт кожний. Як гори! Все якiсь чужi компанiї забрали на кораблi. А Запорiжжя, що ото межiє з полями, колись пiдходило до самого лiсу, чи пак лiс пiдходив до самого Запорiжжя. А заснували те Запорiжжя три козаки, що зосталися пiсля Хмельницького, Гуца, Балаба i Бухало... Пiзнiше їхнi роди розгалузились, а деякi навiть позмiняли прiзвища. Так вiд Гуци вийшли Андрушуки та Самчуки, вiд Балаби Мартинюки та Рудi, один лише Бухало до цього дня зберiгся... А тi он мури, що вас цiкавлять, були змурованi пiзнiше. I також козаком. I звали його Ляшем. - О! - озвався котрийсь iз дерманцiв. - Чули! Чули! - Хто не чув про Ляша? - продовжував Осип. - Вiшальника! Що виходить серед ночi отам на своєму займиську i людей лякає... Але Ляш, що мурував оцi мури, - не той, що повiсився... Цей звався Степан, а той, однi кажуть, Данило, а другi - Гнат. Данило, Гнат - нам тепер все одно. По ньому не залишилося нiяких метрик, нi одного записаного слова. Самi лише перекази та ось цi зарослi мури. Та й перекази хтозна чи правдивi. Перекази ростуть з уст, на словах, а слова як тi дрiжджi... Але так не так - старi люди казали, то й ми кажемо. Десь, кажуть, у п'ятдесятих роках минулого столiття до Дерманя, невiдомо як, невiдомо чого, приблукав кремезний чолов'яга з гарною, як лань, стрункою та високою чорнявкою. Мав вiн, мабуть, грошi, бо одразу закупив у бущенського пана Бронєвського хутiр. Був то, кажуть, ловецький хутiр, серед лiсу, на полянцi. Був там, кажуть, i сад, i пасiка, як це завжди в таких мiсцях бувало. Було чимале господарство. I мав той чолов'яга, як кажуть, щастя до всього. Господарство його росло-зростало, прикупляв i прикупляв вiн собi новi дiлянки лiсу, мав чимало челядi, плекав воли, конi, збудував, кажуть, на Мостах гуту i почав лити скло. I мав багато, на всю околицю, знайомих, приятелiв, друзiв, кумiв. Не цурався, кажуть, товариства, любив потягнути чарчину та й сам варив якийсь мед особливий, що ним прославився на цiлу околицю... А був тут у нас на Запорiжжi один ганчар, Данило Гуца звався, що робив миси, чари та куманцi, i такi, кажуть, гарнi, що до нього приїжджали пани великi, щоб побачити, як вiн це робить. Чолов'яга з хутора, який i був отим Данилом чи Гнатом Ляшем, скумувався з тим ганчарем. Данило Ляш робив своє скло, Данило Гуца - свою глину. Так їх i кликали: скляр i ганчар. I знали їх всi люди довкруги - i пани, i селяни, i духовнi. Ляш запряже, бувало, шiсть пар волiв. Гуца шiсть пар своїх, i їдуть на цiлу зиму вздовж Україною, та Польщею, та Австрiєю продавати своє добро, а отак iк Маслянiй вертаються. У Ляша тодi на хуторi бенкет давали гостей на п'ятдесят, з музиками, аж луна лiсом iшла. А треба й те сказати: збудував Ляш на хуторi своєму гарну хатчину - низ, кажуть, з каменю, верх з дерева, на два поверхи - палац, як у нас тодi казали, на шiстнадцять покоїв iз свiтлицею, що "в нiй сотня людей могла змiститися для танцiв та забав. Жив чоловiк у свою волю, всi йому заздрили, називали щасливим... Бо ж до того, як сказано, мав вiн жiнку Алiсу вроди незвичайної i одягав її в парчу, нiби княгиню. Але нiхто того не знав, що Данило Ляш, крiм усього того видимого щастя, що, здавалось, цвiло й буяло, носив у собi велике нещастя. Нiхто того не знав, що примусило Данила прибитися аж сюди, оселитися в цьому лiсi, бо ж походив вiн аж з Кубанi, з-пiд Кавказу, був козак з дiда-прадiда, та й не лише козак, а - старшина, отаман, власник хуторiв... Нiхто не знав i того, чому Данило Ляш довгi роки дiтей не мав. Любив свою жiнку, на руках носив її, пилинi не давав на неї сiсти. Та й вона любила його великою, вiрною, щирою i гарячою любов'ю. Бувало, кажуть, як вiд'їде вiн куди - замикалась у своїй свiтлицi i не виходила доти, аж поки вiн не вертався. Слава про неї йшла, казки про неї складали, її прагнули бачити найзнаменитiшi пани - князi, барони, її запрошували на бенкети Сангушки, Радзивiлли, квiти їй пiдносили, на колiнах кохання благали... Так про неї говорили... Але була вона неприступна як скеля, її вiрнiсть була тверда як криця. А все-таки Данило не мав дiтей. I була це для нього жура велика. I знав вiн, що жiнка його здорова, що нiчого їй не бракує, знав i те, що сам вiн повний сили. Але чому ж вони бездiтнi? Питав свою Алiсу: "Чому, кохана, скажи чому? Подаруй менi сина! Ти ж можеш! Нашого сина!" Вона спускала очi, хитала скорбно головою, iнколи з-пiд її довгих вiй збiгала сльоза. Мовчала, не казала нiчого, лише кидалась до нього, горнулась, вилась хмелиною... Не знав Данило, що дiється з його коханою, якась глибока таємниця була в нiй схоронена, не мiг її розгадати. I був вiд цього лиха нещасний. Але одного разу його кохана Алiса завагiтнiла. I породила сина, якого назвали Дарiєм. Данило був щасливим без кiнця-краю. Не знав де подiти свого щастя. Роки минули, син рiс. Рослий, статний красень. Але його мати нiколи, здавалось, не була вiд цього щасливою. Була сумна, мовчазна, замкнена в собi. I сказала, що бiльше дiтей нiколи не матиме. Не мiг зрозумiти своєї жiнки Данило. Що з нею справдi дiється? Чому не хоче дiтей? Таж їхнiй син на диво гарна дитина, як сокiл, як орел гiрський. I лише згодом почала таємниця поволi сама розкриватися. Як тiльки Дарiєвi сповнилося шiстнадцять рокiв, щось iз ним почало дивне дiятись. Передусiм виявилось, що вiн великий зальотник. Що вiн збезчестив кiлькох молоденьких, як i сам, дiвчат - у школi, в селi, в мiстечку Острозi, де вчився. Виявилось, що вiн уже батько. Що до нього має претензiї якась князiвна з Верхова. Данило про це довiдався i жахнувся. Не хотiв своїм вухам вiрити. Любив свого єдиного сина-красеня над усе, нiчого йому не жалiв. Не говорив про це з матiр'ю - боявся сам себе i знав, що вона все знає. I знає не лише тепер, а знала вже давно. Ще коли той син не народився... Почав якось Данило з сином розмову. "Батьку! - сказав син гостро i рiшуче. - Не твоє це дiло. А коли тобi щось в менi не подобається, то я собi пiду геть!" Данило не уявляв собi життя без сина. Замовк i терпiв. Пробував вiддати сина до монастиря на перевиховання. Але по якомусь часi наробив син бешкету в монастирi, а потiм втiк до тiєї самої князiвни верхiвської. I довгий час його не було. Шукали. Знайшли обiдраного, мов жебрак, i п'яного, i разом з тiєю самою князiвною. Минали роки. Для Данила тяжкi роки. I от, коли Дарiєвi сповнилось двадцять рокiв, сталося чудо: несподiвано вiн отямився. Перестав пити. Перестав чинити бешкети. Почав триматися дому. Почав чепуритися. А згодом виявилось, що вiн залюбився. Залюбився в звичайнiй селянськiй дiвчинi з Запорiжжя. На iм'я Маруся. I так залюбився, як тiльки мiг той дивний син дивної матерi. Залюбився до кiнця, до смерти. Але, коли Дарiй захотiв з тою дiвчиною побратися, вона вiдмовилась. Вона йому сказала: "Люблю тебе! Ти для мене наймилiший. Але замiж за тебе не пiду". То була довга, тяжка боротьба. Дарiй скаженiв. Нарештi якось у недiлю взяв вiн Марусю i пiшов з нею до монастиря. Попросив iгумена винести на середину церкви Євангелiю, поставив хреста i, коли в церквi було повно людей, при всiх, цiлуючи Євангелiю i хреста, урочисто пообiцяв Марусi, що вiн змiниться. А звернувшись до народу, попросив у всiх прощення i заприсягся, що надалi буде порядною, чесною людиною. Маруся погодилася бути дружиною Дарiя! То була велика подiя для цiлого села, для всiх сiл в околицi. Вiдбулося бучне весiлля. Цiлий тиждень на хуторi їли, пили, спiвали й танцювали. Як довго Дермань Дерманем, а Буща Бущею - такого весiлля нiхто не пам'ятає. Мед котили бочками. Оковита лилась рiкою. Столи гнулися пiд мисами печенi та варенi. Музики грали без перерви. Минали роки. Все, здавалось, було гаразд на хуторi Данила, але Алiса все-таки не була веселою. Вже першого року у молодих народився син. Всi тiшились. Справили багатi хрестини. Дарiй був щасливим молодим батьком. Другого року народився другий син. I знов бучнi хрестини. Данило радiв, що рiд його на синовi не скiнчиться. Дарiй почав помагати батьковi в господарствi. Третього року народився третiй син. А там четвертий. Чотири сини подарувала Маруся родовi Ляша. I всi, як крапля в краплю, пiшли в бабу, в Алiсу. Чотири красенi. Як чудо-диво. Але п'ятий рiк не пiшов щасливо. Дарiй почав нидiти, журитися, взявся якiсь книжки читати та до Почаєва ходити. А то знов почав десь зникати, i пiшли чутки, що вiн iз своєю князiвною знов зустрiчається. Щось на нього знов находило, робився лютий та химерний. Вдома пiшли плачi, нарiки, колотнеча. Данило любив свою невiстку не менше вiд сина, любив онукiв, любив родину. Йому було i прикро, i боляче. Вiн почав докоряти синовi, а той знов вiдповiв йому тими ж словами: "Не твоє це, батьку, дiло, а коли тобi щось в менi не подобається, я пiду!" Одначе з усього видно було, що й Дарiй розумiв своє положення. Вiн ходив до монастиря, сповiдався. Тодi на деякий час у родинi знов ставало тихо. Так. минали роки за роками. Аж одного дня, на Маслянiй, першому синовi Дарiя сповнилось двадцять. I саме в той день, рано-раненько, знайшли його мертвим. Якраз перед порогом будинку. Був п'яний, спотикнувся, упав i розбив собi голову об гострий камiнь. На хуторi Данила запанував великий смуток. Це був тут перший похорон. Гiрко зажурився старий Данило, i не так смертю внука, як своєю Алiсою: вона стала, як смерть, блiда i, як грiб, мовчазна. Не хотiла нi їсти, нi пити i скоро пiсля того захворiла i вмерла. А вмираючи - вiдкрила свою таємницю... Вона була з Кавказу. Осетинка. Це - невеличке гiрське плем'я, дуже давнє й дуже живуче. I iснує в тому племенi давнiй-предавнiй закон: що нi одна жiнка з того племенi не смiє полюбити чужинця, не смiє вийти за чужинця замiж. I котра з жiнок порушить той закон - загине сама i загине її потомство! А треба знати, що знайшов Данило свою Алiсу у горах, пiд час вiйни з кавказцями. I взяв її як бранку. Боронилась вона, як дикий, гiрський птах, а коли здалася i коли полюбила свого пана й володаря - сказала, що буде його кохати до кiнця днiв своїх, лише мусить вивезти її з цього краю якнайдалi, на кiнець свiту... Сильно любив Данило свою кохану i послухав її. I вони прибули аж сюди. До цiєї Бу-щенщини. А вмираючи, сказала вона Даниловi, що прокляття, яке впало на неї за те, що зламала закон свого народу, не скiнчилося. Воно буде дiяти й по її смертi. Аж поки не вигине весь рiд її. I саме тому не хотiла вона мати нащадкiв. Саме тому боялась... Було це для Данила дуже тяжке признання. Вiн так ним перейнявся, що скоро й сам захворiв i помер. А вмираючи, просив сина, щоб той оберiгався. Не сказав нiчого про прокляття, просив лише, щоб пiшов до Почаєва, узяв води святої i покропив садибу. Просив берегти синiв. Але потiм, кажуть, дивнi дива почали творитися на хуторi. Розказують, що Дарiй Ляш почав чорною магiєю займатися та з чортами злигався. Ходив, кажуть, шукати звiльнення вiд Бога, не знайшов i звернувся до чорта. I другого року, так само об Маслянiй, нагло згинув його другий син. Знайшли його мертвим, але не перед порогом дому, а на полi, на Тимошiвщинi у глинищi, щойно аж за мiсяць, коли почав снiг гинути. Мабуть, замерз, i його засипало... I з третiм сином теж пригодилося. I знов на масляну. Випив, кажуть, побився з хлопцями, i один так нещасливо його вдарив, що забив на мiсцi. Був суд, убивцю вислали на Сибiр, але справи це не рiшило. Дарiй бачив, що над ним зависло приречення. Не знав що робити. Стратив голову. Вигнав Марусю. Завiв собi iншу. Почав бенкетувати. Накликав гостей. Справляв вiдьомськi гульбища. I болiв, кажуть, тяжко, нiби в ньому горiв огонь. А коли надходила четверта Масляна, закликав, кажуть, четвертого сина i сказав йому: "Сину! Благаю тебе! Сиди сьогоднi вдома. Побудь зо мною". А син збирався саме до села на колодку, бо мав там дiвчину. I почалося мiж батьком i сином перечення. I дiйшло до того, що батько вхопив залiзного прогонича, що ним зачиняв вiконницi, вдарив сина по головi i забив його на смерть. I викинув з другого поверху через вiкно. А слiдчому сказав, що син сам викинувся i вбився. I пiсля цього, розказують, Ляш почав казитися. Навперемiну то молився, то бешкетував. I так минув рiк. А на п'яту Масляну Ляш зробив у себе колодку. Накликав гостей, напоїв їх до нестями, поклав усiх спати, а коли вони поснули, обложив будинок соломою, облив iззовнi i знутра нафтою, позамикав усi дверi й вiкна i запалив. А коли все горiло, вiн, кажуть, закричав нелюдським голосом: "Дияволе! Забрав мою душу, бери й моє тiло!" I кинувся в огонь. I так, оповiдають, не стало анi Ляшевого хутора, анi самого Ляща. Але зосталась ось така, нiде не записана, згадка про нього. Змагався, кажуть, з дияволом! I диявол його перемiг. I загинув вiн сам, i згинуло його накорення. А мав вiн чимало роду, в тому числi й того iз Запорiжжя, що повiсився. Згорiв хутiр, заросли до нього стежки, бо люди боялися його i оминали. I, кажуть, зосталася з того роду лише одна його внука, що зветься Домахою, - закiнчив свою мову Осип. Було дуже тихо i темно, пригас жар багаття, слухачi здебiльша поснули, i лише один, замотаний у перiстий нiмецький намет, пiвсонним голосом спитав Осипа: - Осипе, скажи, а за що ми караємось якимсь закляттям? - Голос був тихий, але в тiй глибокiй загальнiй тишi прозвучав виразно. - Не знаю! Шевченко щось i нам казав: кохайтеся, та не з москалями... Пам'ятаєш? А може, пам'ятаєш його "три ворони"? - сказав спокiйно Осип. I по якомусь часi спитав знов голос: - А чи можна якось вiд того збавитись? Прокляття - гадаю? - Знов-таки не знаю, - сказав Осип. - Але думаю, що можна. - А де така свята вода вiд цього? - У нашому серцi. В головi. В душi. Он той там... у тiй газетi, що в Рiвному, пише: iнтелектом i характером. Голос на це не вiдповiв нiчого: - Хтозна, що тi слова говорять. Може, це також якесь чаклунство. А нiч робила своє, спав хто де стояв, мiсця було подостатку, чистого повiтря також. Сосни - старi та коренастi, мов квочки, - стояли терпеливо, розгортали своє вiття над поснулими воїнами. Хто б сказав, що так недавно били вони з тих своїх кулеметiв? А другого дня ранком на полянi, коли бригада стояла пiдковою, бригадир, вiдiбравши рапорта й привiтавшись "славою Українi", розпочав свою мову словами: - До цього часу ми тiльки бавилися в партизанку. Грабалися в землi, їли кашу, згадували Марусю... Тепер же, братчики, почнеться жизнь тверда. Батько Кох у Рiвному вельми на нас розгнiвався, що ми були такi нечемнi, i, напевно, захоче почастувати нас юшкою. А батько Джугашвiлi, що в Москвi, також не забуде нам Янової Долини. Одним словом, ми їм, напевно, не дуже подобаємось. Отож тепер, браття, прийдеться не одно. I ночувати пiд небом, i вкриватися вiтром, i живитися повiтрям. А до того не можна далi отак днями та ночами вилежуватися та чухати пузо. Пам'ятаймо собi, що куль поки що ми самi не ллємо, гармат не монтуємо, лiтакiв не знаємо, отож мусимо вмiти щось iнше: цiляти! I саме туди, куди хочемо! I непомильно. Бригада Огонь - мусить бути Бригада Огонь! А до всього, шляхетне моє товариство, ми мусимо й трохи обтесатися. Так би мовити, знутра. Трiшки iсторiї, трiшки лiтератури, того-сього... Маємо тут i професора пiд рукою, ось прибув з самого Крем'янця. Вiн вам розповiсть, що й по чому i для чого. А тепер ще одне i останнє: коли комусь iз нас це наше тут життя видасться менше вигiдним, нiж, скажемо, життя Коха в Олицькому замку князя Радзивiлла, або, скажемо, комусь видасться непевним його майбутнє, тобто що не дiстане вiн на старостi лiт пенсiї, орденiв, спадщини по багатому дядьковi в Америцi, анi навiть звичайної подяки, - кожному такому раджу дуже наполегливо зiбрати свої манатки, знятися з якоря... i... з Богом! Вiдплисти! Ми тут лише тi, що... ну, що?... Ви самi знаєте! А як не знаєте - вам скаже пан професор. - Або... Осип, - вирвалось обережно з пiдкови. - Так! Або Осип! Вiн у нас чоловiк знаючий, - додав командир. - А тепер, може, ще яке питання? Може, щось неясне? - запитав вiн. Бригада хвилинку мовчала, командир хотiв був подати команду "струнко", як один з пiдкови пiдняв руку. - О! Плющ! Що хочеш? - запитав командир. - Я не знаю... Це не так до вас... як до... Вчора ми мали таку розмову... Осип! Так я й хотiв його спитати: що це таке, як вiн казав, iнте... лект? Щось таке, вiн казав, треба мати... iн-те-лект. От я i просив би його нам тут пояснити. Питання було для командира несподiване, вiн посмiхнувся, втягнув носом повiтря i глянув на Осипа. - Ну! Осип! Сип! Держи одвiт! Два кроки вперед! Марш! Осип виступив перед пiдковою. Невеликого росту, русявий, з пiдсмаленими бровами. Був трiшки ранений у палець - одинокий ранений з останньої виправи. - Хм... Що ж я скажу? - почав вiн. - Iнтелект - це така... така... - Кобила, - пiдказав йому Терешко з рядiв. - Ось Терешко каже, що це така кобила, що коли її маєш - вона тебе вивезе з усякої, якої хочеш, халепи. - А якої вона масти? - впав знову запит з рядiв. - Переважно - перiста! - Ха-ха-ха! - зареготала пiдкова. - А до чого вам той iнтелект? - запитав командир. - Та це не я, - виправдовувався Плющ. - Це Осип. Учора вiн казав, що треба мати iнтелект... щось iще... Ага! Характер! А тодi, каже... либонь, i той... i Україну поставимо. - I я, братця, так думаю, - додав командир. А потiм звелiв Осиповi вiдступити назад i скомандував: - Бригадо! Струнко! Спочинь! Розходься! Увечерi мав скiнчитися реченець для тих, що мали б "вiдпливати", але в цей час усi були так зайнятi обговоренням нового способу атаки "трьох рамен", що про "вибiр" забулося. Бригада згорталася в кулак. У залiзний кулак з м'яса, крови, костей i духа. Залiзняк мав чудову тему для своєї "залiзної поезiї" i, використавши перерву мiж "марш-марш" - обiдом, таки встругнув нову вiршу: Нашi фiнки дзвонять звучно, Бубнять "катьки" барабанне, З бригадиром нам не скучно, Ми живемо дружно, славно, З бригадиром нам не скучно, Iз огненним бригадиром, Б'ємо шпарко, цiльно-влучно Мiнометом i мортиром. Гей, Огненная Бригадо, Розрядись залiзним градом, Загуди над ним торнадом - Понад ворогом i гадом! Бригадирцi понабивали на долонях мозолi, плескаючи Залiзняковi "браво". А Терешко позаздростив смертельно поетовi i рiшив також блиснути "поезiєю": Голубцями й галушками Бомбардуй нас. Боже, з неба, За гречаними кишками Зносим молитви до тебе! Пiдложи нам пiд ялинку На народження Христове Пудiв десять тлусту свинку, Тож помолимось, панове! Тож помолимось, хлоп'ята, Всi як