не сказати собi трiшки правди? - Але ж, Вертере! Це... це блюзнiрство! - Ха! Блюзнiрство! - викрикнув уже патетично Вертер. - А те, панове, що ми дiйшли до цього краю, не блюзнiрство? Що на нашi мiста скинуто двадцять мiльйонiв тонн динамiту - не блюзнiрство? Нацiя Гете, Бетховена, нацiя, що знайшла стежку до атома, що розв'язує проблему шляхiв мiж планетами, що пiсля стародавнiх грекiв, можливо, найсильнiша в дiлянцi трансцедентного мислення, - дiйшла до цього ось iстинно апокалiптичного кiнця! Це, по-вашому, не блюзнiрство?! - По-моєму, це не блюзнiрство! - вiдповiв, глибоко втягнувши дим цигарки, пригнобленим горловим голосом сивий Пшор. - Ти, Пшор, завжди хочеш бути оригiнальним! I ексцентричним! - вiдповiв Вертер. - Яке твоє дiло, чим я хочу бути? Ти слухай, що я кажу! По-перше, навiщо тi легендарнi камери! Навiщо повторюєш нiкчемну вигадку, щоб закрити дурним, незначним випадком воiстину складну проблему; i по-друге - чому ця iстерика з апокалiптизмом, коли сам тiльки що сказав, що це нiякий кiнець, а лише початок? В iсторiї було таких епiзодiв, як наш, багато i багато ефектовнiших. I, хоч пан Моргентав з Нью-Йорка сказав, що оберне нашу країну в картопляне поле, все-таки перейти нас плугом так, як перейшли Карфаген, не вдасться... Ми ще нiчого не програли... I не програємо! - Як? - викрикнув Вертер. - Ще сорок першого року ти ворожив нашу програму! - Сорок першого - так! Тодi ми програли! Тодi ми були першими в Європi. Тепер ми знов стара, добра Германiя з пивом i студентськими комерсами. - Тiльки всi нашi гайдельберги в руїнах! - Якраз Гайдельберговi зроблено спецiальний виїмок! На нього не скинуто жодної бомби. Збомбардовано всi гамбурги i нюрнберги. Але й тут нiякої трагедiї немає. Ми будувати любимо й вмiємо... I коли ми згадуємо апокалiпсис, то що мають казати, наприклад, отi українськi молодi хлiбороби, якi тисячами сидять по лiсах, обложенi, мов бутерброд, ворогами, i яким завтра єдиний вихiд - смерть! Бо їх не вiзьмуть у полон, бо за ними нема "миру", бо нiяка юрисдикцiя не визнає за ними їх права, i навiть Червоний Хрест не подасть їм руки помочi. Але все-таки, коли ми запропонували нашому недавньому спiвробiтниковi, всi його знаєте - Балабi, що зве себе тепер, як римський iмператор, Трояном, щоб вiн здався, щоб перейшов до нас бити спiльного ворога, що йому нiчого не загрожує, а все, що мiж нами було, - забуто, вiн вiдповiв, що причин здаватися для нього нема, бо вiн бою не програв, що ласки нашої не потребує i що його ворогом є кожний чужинець, який топчеться по землi його предкiв. Що ви, панове, на це скажете? - запитав Пшор пiдкреслено. - Скажу, - вiдповiв Вертер, - що його рятує примiтивiзм. - О Вертере, як ви помиляєтесь! Одного разу, ще на початках, ми з ним розмовляли про Александра Македонського, бо вiн саме тодi читав Момзена... Я ставив Александра як приклад творця свiтової iсторiї, а вiн менi тодi, пам'ятаю, вiдповiв: "Досить сумний приклад. Бути на такiй висотi - i не бачити меж можливого. Чи не почеснiше бути невiдомим, безiменним партизаном i помагати ставити нацiю на ноги, нiж бути генiальним полководцем, який веде свою армiю свiтовими дорогами для того, щоб занапастити нацiю?" Чи не є це, панове, генiально? - Парадоксально - так, але що йому, тому твоєму Трояновi, залишається? - iгнорантним тоном вiдповiв Вертер. - Перемога! - викрикнув Пшор. - Це вже ти конкуруєш з Геббельсом. Чим менше у нас стає лiтакiв, тим переконливiше вiн перемагає... - Як ви забуваєте мiру часу, - сказав Пшор. - Важлива не лише мiра часу, але й почуття мiри! - вiдповiв Вертер. За той час зовсiм стемнiло, за вiкном пiднявся якийсь рейвах, i це припинило дискусiю. Вiра, що слухала дискутантiв дуже уважно, зберiгаючи спокiй i рiвновагу, заявила, що вiдходить. Пшор, як господар дому, зiрвався на ноги, почав дуже чемно перепрошувати за неуважнiсть, але: - Знаєте, коли люди тратять дiло, то робляться балакучими. Ну, як? Ну, що? - спитав швидко Пшор. - Нiчого. Це було цiкаво. Прийшла з вами попрощатися, - сказала Вiра. - їдете? Не питаю куди. Дали вам бодай залiзного? - Дали, - посмiхнулась Вiра. - До речi... Якщо б ви побачили коли... взагалi... я не знаю... пана Трояна - вiтайте! Мiцно вiтайтеГ - враз промовив Пшор. - Дякую, дякую! Розумiється! Тiльки як його побачити? - засмiялась Вiра. - Для вас усе можливе! Для вас усi дороги вiдкритi! Це ось ми, демiюрги, прикованi... Ще чарочку? На колеса! - Можна, - погодилась Вiра. - I не поминайте злим словом наших... Ми тут трохи накоїли, що й казати, але... але... "дi люфт iст зо шейн унд ес дункельт", - заспiвав Пшор рейнську пiсню i пiднiс чарку. Всi присутнi встали i пiднесли свої чарки також. - Прощаємось, панове, з найзагадковiшою i найцiкавiшою людиною нашого рiвненського вiдтинку вiйни. Ми її не знаємо, вона нас знає! Колись спробую написати книжку! Випили, попрощалися. Вiра була зворушена. У вiкнi замиготiв вiдблиск огню... Коли Вiра заднiми дверима, що правили за "параднi", вийшла в сад, надворi було темно й гармидерне. Там далi у садах щось горiло, несло звiдти димом i паленим м'ясом. Вiра вийшла за рiг i побачила, що горить якийсь барак за будинками Бачинських. - Що це горить? - запитала вона по-українськи жiнку, що стояла зi зложеними пiд фартушком руками. - Ковбасня! - вiдповiли хором люди, що стояли групою. - Хтось пiдпалив, - пояснила жiнка з руками пiд фартушком. - Нiмцi хотiли свiжої ковбаси на дорогу, та не вийшло. - Равс! Равс! Їх шiссе! Їх шiссе! - бiг i кричав невеликий, округлий нiмчик у партiйнiй унiформi, з театрально витягнутим у руцi револьвером. Вiн кiлька разiв патетично стрелив угору, побiг далi i враз на щось спотикнувся i впав. З усiх бокiв iз темряви почувся смiх. Але нiмчик не зiрвався, а повзав по землi, видно, шукав револьвера, що випав йому з руки. У сусiдньому будинку, де мешкали банковi урядовцi iз своїм легендарним директором Мюллером, що про нього свого часу оповiдала Трояновi Вiра, гомерично реготалися, всi вiкна були ясно освiтленi; видно було сумiш чоловiкiв i жiнок, що танцювали, обiймалися, цiлувалися й кричали. Вiра, освiтлена пожежею, швидко пiшла вузькою бетоновою стежкою в темряву вулицi. Скрiзь було людно - стояли, йшли. Багато було машин. Деякi з них, пiд газом, гули на мiсцi. Навпроти будинку полiцiї, на городi, при електричному свiтлi кiлька нiмцiв у партiйних унiформах i фартухах щось мурували. Люди зупинялися, дивилися й чудувались. - I що це вони роблять? - спитав якийсь старий чоловiк здивовано. - Не бачиш? Мурують, - вiдповiли. - Чи ж вони не здурiли? - Пiди й запитай! Знайшлися знавцi, що пояснили: - То, знаєте, наш начальник... з уряду працi. Вiн дiстав той город... Навозив цегли i оце будує. Вiн не вiрить, що нiмцi вiдступлять. Квапиться, бо боїться, що його потягнуть на фронт... Боїться, що як не забудує - вiддадуть мiсце iншому. - Ха-ха-ха! - зареготав чоловiк i сплюнув набiк. Вiра пробирається вулицями до свого мешкання на вулицi недавно Шевченка, а тепер якогось Мумма, що його кiлька тижнiв тому вбили партизани. Вона займає половину звичайної мiщанської хати; в її кiмнатi велике безладдя: великi й малi валiзи, безлiч на всiх стiльцях i столах суконь, унiформ, капелюхiв; на туалетному столi гори флакончикiв - креми, одеколони, парфуми, пудри, щiточки всiх розмiрiв i родiв, коробки з цукерками, фiгурки слонiв, муринчикiв, екзотичних птахiв. Вiра була втомлена, вiдчувала випите. Була схвильована i пiднесена... Пустила радiоапарат, зазвучала якась танечна музика. Потiм вiдкинула з фотеля пишну бальову сукню, сiла, розкинула на боки руки, заплющила очi... Деякий час так сидiла, вслухалася сама в себе, в гуркiт мiста, пострiли, гомiн з хiдникiв... Їй треба б лягти, виспатись, але вона вiдчуває, що заснути годi. Нерви надто розiйшлися. Хiба що прийняти порошок. Вона глянула на годинник - час "останнiх вiстей". З апарата хтось далекий заговорив: "Сконцентрованим контрнаступом... прорив росiйських танкiв у напрямку Житомира... з великими втратами для ворога вiдбито, лiнiю фронту вирiвняно. Вiдзначилась..." Вiра вилучує апарат, швидко вiдкриває постiль i роздягається. IХ Другий i третiй день падав дрiбний дощ, скрiзь була грязюка. У високих чоботях, у сiрому гумовому плащi з каптуром, пiдперезана шкiряним поясом, Вiра ступає узлiссям помiж Тимошiвщиною i Бущенським лiсом. Бiля неї в шкiрянiй куртцi, у шапцi-вушатцi, на цiлу голову вищий, Троян. Обличчя у неї i в нього сiрi, оббитi дощем, захололi. Дорога з Рiвного сюди не була легка, але Вiра її перемогла. Пройшлася й Залужжям. Там уже новi дерев'янi зруби, у деяких вже закритi дерегами вiкна, з деяких димарiв уже йде дим. По пожарищi нема й слiду. Бiля зрубiв стiжки соломи, iнколи траплялися й якiсь тварини, навiть гавкали собаки. Вiра знайшла Трояна не вiдразу i нелегко. Не чекав її, здивувався, а одночасно зрадiв. Хотiла з ним говорити сам на сам. Нагодував її з допомогою вже не Терешка, бо той тепер завiдує постачанням для всiєї бригади, а чорнявого, кучерявого Iвана з Дерманя, що назвав себе, вiдповiдно до фаху, Пампушкою. Фактично Вiра вперше бачила те, що зветься табiр. Дуже "люксусове": землянки, дерев'янi барачки i навiть телефон. Мiсто Троянове - пояснив їй той же кучерявий Iван. На розмову пiшли взлiссям, пiд вечiр, пiд сiре, тяжке небо, що, здавалось, десь там висiло, мов мокра дерга, i лише чекало нагоди, як би то звалитися на соснину Тимошiвщини. - Багато хочу розповiсти - навiть не знаю, з чого починати, - сказала Вiра. - Кажи як знаєш, - вiдповiв Троян. - Що ти тепер думаєш робити? - запитала вона. Троян зупинився i здивовано на неї глянув. - Як то що, не розумiю? - А! Розумiєш! Їдеш чи лишаєшся? - спитала Вiра. - Нi! Уяви - не розумiю! Куди iдеш, де лишаєшся? - дивувався вiн далi. - Лишаєшся тут... пiд большевиками чи вiдступаєш з нiмцями? - нервово запитала Вiра. - Ти ще не знаєш? Я ж, здається, тобi казав. Не бачиш? Табiр! Люди! Куди вiдступати? - Вони вас розчавлять! - Знаю! Розчавлять! Он i той твiй Батутiн передавав, що розчавлять. А Сталiн обiцяє половину України на Сибiр. З Києва українцiв на мiннi поля женуть. На площi Софiї вiшають. Теж знаю... - I все-таки лишаєшся? - А що iнакше? - Ще можна вiдступити. Нiмцi тобi нiчого не зроблять. Пшор поклiн передавав... - Го! Пшор! Це той маленький? Що все знає? Дякую, дякую! А вiн, знаєш... хлопець бравий. Пам'ятаю, ще сорок першого пророкував Гiтлеровi крах. А щодо вiдступу - нi, нi! Вiро! Я знаю... Триста двадцять дивiзiй! Знаю! Але я тут не сам - здаватися? Для чого? - Щоб жити! - Навiщо? - Хоча б для тiєї ж справи. - Це хiба для полiтикiв... Для вояка... Вояк лише тодi вояк, коли вiн перемагає або не вертається. Здобути або вдома не бути, казали нашi предки. - Самогубство! - Вiйна. На вiйнi нема самогубства. - Коли знаєш, що не виграєш? - Про таке вояк не думає. Послухай, що встругнув мiй Залiзняк: Не здамся нi влiво, нi вправо, Нi вгору, нi вниз! Присягнув я їй криваве, Присягнув на нiде! Присягнув їй серцем i лобом, Присягнув на матiр! Присягнув над прадiда гробом, Присягнув на гарматi! Тож тепер умру хоч сто разiв У вiках, епохах, далях - Не вiд старости й не вiд зарази... Вiд шаленої кулi! В боях! Ге? Що скажеш? - Патетично. - Мила! Павлiнко! А пригадай, як ми бiгали за метеликами! Затям мене ще раз таким же хлопцем! I будь здорова! Навiки! Сiдай собi на першу машину i коти. На захiд, на схiд - куди хоч, твої шляхи скрiзь вiдкритi! А я, розумiється, також пiду своїми шляхами, бо вони в нас, бач, рiзнi. I залишишся ти в менi все тiєю ж самою. Пам'ятаєш, як дiд мiй Улiян... злазить з черешнi - повний козубок чорних ягiд. "А ходи-но ти, мишко, дам ягiд". Вiн звав тебе мишкою - так? I який дивний каламбур. Я, пам'ятаєш, не раз кидав на тебе камiнцями i якось, пам'ятаєш, навiть вцiлив пiд око. Тi камiнцi були моїми дитячими поцiлунками. Ти була моєю нареченою. А коли ти поїхала до тих твоїх Садок, я кiлька рокiв висипав в яру з пiску горбик, робив у ньому ямку, носив до неї ротом воду з криничини i садив галузки верби. Вода завжди тiкала, а галузка всихала. Але я вперто садив - хотiв, щоб прийнялася. - Бо коли б ти це робив не на пiску - прийнялася б. - Пам'ятаєш пiсню: "Вiзьми, сестро, пiску жменю, посiй його на каменю! Як той, сестро, пiсок зiйде, тодi, сестро, твiй брат прийде"? Так було й зi мною. Я знав, що ти не вернешся. - Але ж вернулась! - Якими дорогами... I не та... - Але вернулась... I та! Троян подивився на неї допитливим поглядом. - Колосально! - вирвалось у нього, i його сiре обличчя прояснiло. - Правда. Не вiриться. Багато не вiриться, але так є! Ось доторкнись! - А думала ти... про мене пiд час тих твоїх?.. - I не раз. I в Сан-Франциско, i в Токiо... I ще як... Те, що я стала матiр'ю, - то був випадок, як i твiй з Марусею. Я жила в однiй ямi з одним поетом. У Києвi це було. Вiн прочитав менi вiрш: Ти, кажеш, пiдеш дорогами блудними, Ти, кажеш, пiдеш у блудний свiт... Ти зiрвеш папороть - квiтку злудну, Ти даси чортовi звiт. Ти будеш з "ними" й не з "ними", Ти будеш як коровай! Всi дороги будуть нiмими, Лиш одної не забувай: Лиш тiєї не забудь дорiженьки, Що стелиться, як парча... Поколеш нiженьки, бiленькi нiженьки, Чуже, нiчиє, а все ж моє - дiвча! Сосни шумiли улад з мовою Вiри. На останньому словi її голос легенько здригнувся, i вона, дивлячись униз, сказала: - Оце й рiшило! - Колосально! - знов вирвалось у Трояна. I пiсля короткої паузи вiн несподiвано сказав: - А знаєш... Як ти думаєш? Чи не слiд нам... повiнчатися? Павлiно! Вiра залилась дзвiнким, радiсним смiхом, таким радiсним, що Троян докiрливо i здивовано глянув на неї. - Що тут смiшного, Павлiно? - Боже! Якове! Хiба смiються лише з смiшного? О, Якове! Дякую! Єдиний! - вона кинулась йому на шию, цiлувала його шорсткi, репанi уста, горнулась до його твердого, загорнутого в ремiнь тiла, смiялась i плакала. - Знаєш... Рiдний мiй! Мужу мiй! З плотi i духу - мiй! Але повiнчатися? Як? Де? Коли? I, Якове... буду мати вiд тебе сина... Вона здригнулась. Запала мовчанка. Лише шумiли сосни. Якiв, здавалось, дерев'янiв. - О Боже! - вистогнав вiн, схопився за чоло, зробив кiлька крокiв уперед, нiби намiряючись бiгти. - Нi, нi! Якове! Ти мене не зрозумiв! - викрикнула Вiра. - Я не тому, щоб тебе в'язати! Я не могла замовчати! - Замовчи! - перебив її Троян. Вони кинулись одне до одного i обнялися. - Ну, знаєш, - вирвалось у неї, коли звiльнились обiйми, - i лапи в тебе! - Ха-ха-ха! - зареготався вiн. - Тож ти мене зломив! - Аж тепер! А ти мене зломила першим поглядом? Га? Сина? Буде син? Але де його родиш? Тож розчавлять! Їдь! Тiкай! Павлiно, тiкай! На Корсику! До Америки! - i вiн враз вихопив з кобури револьвер i тричi стрелив у повiтря. А потiм сказав спокiйнiше, дмухаючи в цiвку револьвера. - Але, Павлiно... Почекай. Це не жарт... Дай подумати... Отже, так... Це чудово... Тепер ми з тобою, як кажуть... - шукав потрiбних слiв, не знаходив, надолужував рухами рук, голови й навiть револьвера. Вона дивилася на нього й мовчки, й напружено. - А все-таки... знаєш - плутався вiн далi, - не можу! Сину! Не можу! Мамо! Неси його, шукай мiсця i... роди! Ти ж бачиш, - показав вiн довкруги обома руками. - Ось дощик... А там снiжок... А там Батутiн. Ти, очевидно, - Захiд, Мадрид, Нью-Йорк, готель "Совой". Як тобi сказати? Як сказати? Боже, як тут знайти одне потрiбне слово?!. Але... Ти їдь! Їдь! Я тебе знайду... Чекай, чекай! Я тебе... пiзнiше... вiдшукаю... А завтра ми скочимо до отця Дормидонта, i вiн нам возложить вiнцi, гей! Iсає, ликуй! - I по хвильцi мовчанки додав: - Ось так воно, женуленько! Не можу зiйти з дороги! Так тяжко! Так тяжко! Так чортячо тяжко! Тi триста двадцять дивiзiй... I хоч би краплина глузду! Ах, мовчи! Зачекай! - кричав вiн, хоча йому нiхто й не думав перечити. Вiн був як п'яний, навiть зiрвав з голови каптура i розмахував ним, як диригент паличкою, нiби перед ним був хор. - Повiр менi, моя кохана, дорога, рiдна Павлiнко! Повiр менi! Повiр одна ти на всiй планетi, що я також чоловiк, а це, як казав Максим Горький, звучить гордо... Тут, пане Максиме, гордiсть найшла на гордiсть, як коса на камiнь. Але вибач менi, Павлiно, я трохи... здурiв! Тепер знаєш що? Я тебе проведу... А далi пiдеш отак на Залужжя, зайдеш до батька того кухаря Iвана, спитаєш за Горбайцем Климом. Скажеш, що я послав, i там переночуєш. А завтра i я там буду - розумiєш? Вони повернули з-пiд лiсу i пiшли пiд горб, чистим полем, стернею. Вiтер вiд хутора Хвищика гнав небом дивiзiї чорних, мов сумлiння цiєї доби, хмар. Западала гнила нiч. ЧАСТИНА ТРЕТЯ I Залiзняк кис, як вiн казав, бiля "телефункена", а властиво, не так кис, як смажився бiля грубки-буржуйки в своєму люксусовому кабiнетi, що в ньому не бракувало навiть "Мони Лiзи", яку вiн старанно витяв з "Iсторiї мистецтва" Зав'ялова тiльки тому, що вона дискретно посмiхається. Це був найспокiйнiший табiр на планетi - щось як рай на землi, за висловом Терешка. Лише раз пробували на нього напасти, i нi одної внутрiшньої, iдеологiчної революцiї не сталося за весь час його iснування. По лiсi димiли рури, мов у Донбасi, каганцi вечорами свiтилися, мов по салонах, а хлопцi рiзались в "очко", вивертаючи з коренем кишенi з усiма їх рейхскомiсарськими карбованцями. Залiзняк вислухував всi московськi "ура", всi лондонськi пророцтва та обiцянки, всi берлiнськi "успiхи й перемоги", не минав нiяких звукiв нiякими мовами, що лiтали над планетою, мов скаженi оси, i старанно монтував iз них звiти про "мiжнародне положення". Нiчого втiшного. Фронт сунув iз сходу на захiд, дарма що грудень бив дощами дороги i вони обернулися в якусь коломазь. У половинi грудня на схiдних обрiях пояснiшало, нiби там розсвiчено якусь гiгантську лiхтарню, i загуркотiло, нiби там валилась у безвiсть земля. Гуркiт, огонь i дим завалили весь схiд над Новгородом-Волинським, над Корцями, над Острогом. Нарештi, проти самого Рiздва, пiд Рiвним збоку Олексенця появилися вершники на дрiбних, мишатих кониках, i на другий день пiсля того московське радiо вибило сто двадцять сальв з нагоди "взятiя рейхскомiсар-ського логовiща". Виразно, намацально, неухильно йшли совєти. Так як у дев'ятнадцятому роцi, як у двадцятому, як i в тридцять дев'ятому. На санках, на возах, на кониках, на задрипаних "емках", на трофейних "опелях", на американських "джiпах". Гримiли i вивертали багно танки, гримiла поверхова лайка. Iнколи, несподiвано, пiд свист вiтру, зривались гарматнi шквали, що раптовим огнем били, здавалось, в одне мiсце, щоб пробити дiру, а потiм повзли до неї облiпленi сталевi гiганти з витягнутими, мов у жираф, шиями i з сухотним кашлем виригали огонь. Села повивались димом i вiдходили в небо або грузли живцем пiд землею. Лiси випихалися мужиками, мов клiтка курми, i плач немовлят мiшався з криком поросят, з шумом вiтру, в своєрiдну симфонету. Фронт плив шляхами, обпливав острiвцi лiсiв, заливав селища, об'їдав i обгризав усе, що мiг їсти i гризти, i тiк далi лiнивою течiєю вiд точки до точки, вiд ночi до ночi. - Та-а, хлопцi! Тепер почнеться вiйна! Це вам не фрiци в рукавичках! - казав Троян своїм принишклим бiйцям, що нарештi одного ранку вздрiли на полях силуети, загорнутi в лахи багнистої барви. - Ва-аньки! Брату-у-ушки! - заспiвав такий Марко, що був розвiдачем i перший їх побачив. - Берiя суне! - Чого засяяв, Марку, мовби тебе з милом вимито? - Таж яблучко! Мать-перемать! Так i гримить! Так i запахло двадцятим! - А скажеш, кепсько вбранi? - пiдкинув котрийсь. - Хто каже кепсько? Фасон пролетарiї до останньої нитки вдержано, лише тi погони царськi. - А що не кажiть - тi їхнi лахи з погонами якось одразу просiяли. - На Європу ж iдуть! - А в революцiю, кажуть, тi погони зi шкурою витинали! - А! Згадав! Зi шкурою! - Кажи не кажи, а на Європу пруть - i баста! - Так їй, стервi, й полагається! - Їй то їй, а що решта? У них там "гем-консерви" з Чикаго, у них там всiлякi моргенхвости з Нью-Йорка, доба, коли їх батько годував, як гусей, гречаною половою, минулася. А он як дiйдуть до Берлiна - побачите, що з того виросте! Вони вам загнуть параграфа, що й сам Рузвельт здивується. - Тiй рештi так i треба! Моргенхвостам так само набридли колачi, як цим гречана полова, - подавай, значить, полову! - Тут, видно, справа не в самих колачах. - О! - Чо'о! Заокав. - А в чому ж та твоя справа? - В iдеї! В соцiалiзмi! Не самим хлiбом ситий будеш. - О-о-о! Нагадав! А ми й забули! Ну, знаєш... - Сором! Сором, братця! - Як не забути! Соцiалiзму у нас як повiтря! Океан! Рiч звична. Чи риба думає про воду, в якiй плаває? Ти менi вибач, але це добра iдея. Братiки! У моргенхвостiв забагато колачiв, у нас забагато соцiалiзму, от i торгуємо. Натурою. - Та он уже, кажуть, замовлено соцiалiзму на двадцять бiльйонiв. - Жартуєш? - зляканим голосом промовив хтось iз самого заду. - Що жартуєш? Спитай он Марка! А "гем-консерви" звiдки? А "джiпи"? А мiльйони тонн сталi? А танки? А кораблi? А тi он, як каже Залiзняк, чотири тисячi вiсiмсот бомбовозiв! По-твоєму, це жарт? Е, брате! Соцiалiзм повною парою наближається до брам Нью-Йорка, як тайфун, i ще побачиш... Вашингтон! Усi сорок вiсiм бiлих зiр - червонi! П'ятилiтка! Полова! Черга за лахами! I Сталiн з Берiєю в Капiтолiї! I пан Моргенхвiст б'є браво i кричить ура! Ха-ха-ха! Ге-хе-хе-хе! Картина! А на Алясцi табори! Ха-ха-ха! Ех, яблучко, та куди котишся? Ха-ха-ха! Загальний регiт покрив голос промовця, табiр веде свою мову - тi, що "їх знають", i тi, що тiльки знайомляться, i на одно виходить: не такий чорт страшний, як його малюють, людина й до чорта призвичаїться. Троянiвцi якось дуже швидко надихались нового повiтря, якось по-своєму пiдтягнулися, пiдбадьорились, зiбрали рiзнi вiстi. Одна якась совєтська також бригада навiть фiнок їм пiдсипала - передайте, мовляв, лiсовi привiт! Ось тiльки дiйдемо до Берлiна - "дайош реформи", а нi - маршем на Кремль! Троян з першого дня в роз'їздах - на Клеванщинi, на Цуманщинi - наради, день i нiч наради, фронт дiйшов лiнiї Ковель - Броди - Коломия i там загруз, треба приймати рiшення. Майнула приваблива думка: а що, як та магiчна, стара австро-руска межа та знов принесе сiмнадцятий? Та змiну полiтики альянтiв? Та загальну революцiю? Тодi на Київ ступає залiзна рать лiсiв! Братiки, братiки! У тих роз'їздах Троян познайомився ближче зi своїм шефом Енеєм, який щойно вернувся зi сходу, з-пiд Житомира, хрещений огнем i обгорiлий вiд сонця та вiтру, як старий баняк. Обидва мали свої плани не конче тотожнi з планами командування. Там усе казали чекати - мали, очевидно, свої резони, як та магiчна межа старої Австрiї, як натяк на сiмнадцятий рiк, як якась нова зброя, як зуб за зуб, i що не варто, мовляв, вичерпувати сили передчасно, бо на все прийде свiй час. Але невмолимий Троян i тут хотiв бути оригiнальним, все бив i бив в одну й ту саму точку, що тут, либонь, нiяка границя, нiяка стара Австрiя i нiяка нова зброя, а тут Америка i її iнтереси в широкому свiтi. Германiю, мовляв, б'ють з повiтря день i нiч, за пiдрахунками Залiзняка, на неї вже звергнуто мiльйонiв двадцять тонн динамiту, i це нiякий жарт, а конкретна дiйснiсть, i що в такiй ситуацiї армiя соцiалiзму обов'язково потрапить до Берлiна хоч би навiть на чотирьох, i нема причин довго на це чекати, бо її шанси i сила зростають в арифметичнiй прогресiї з кожним днем, з кожним кiлометром. Тим бiльше що Троян плекав свою задавлену, але завжди свiжу, болючу, як бiль зуба, думку, що з нею ось уже другий рiк носиться i не може її нiкому прозрадити. Але, як тiльки вiн опинився в районi розташування так званої Першої Української армiї, його думка вiдразу вiджила, i, коли справа набрала вигляду конкретної реальности, вiн змушений був подiлитися нею з кимсь iз свого командування. I вибрав для цього Енея. Еней був парубок моторний I хлопець хоч куди козак, - повторював своє Троян. Вiн знав, що головне командування УПА саме в цей час ледве чи схвалило б його авантюру, навiть коли б вона заiмпонувала. Це була дуже ризикована справа, яка могла б принести для армiї пiдпiлля поважнi наслiдки. Тому Троян звернувся не до головного командування, а до свого зверхника Енея. - Як ти думаєш вiдносно цiєї справи? - спитав вiн Енея десь наприкiнцi лютого в його штабi на Цуманщинi. - Думаю, що кувати залiзо треба, поки воно гаряче, - вiдповiв спокiйно Еней, гризучи цибух своєї, подiбної до мазнички, люльки, що вiд неї його чорнi вуса стали рудими, а сам вiн наскрiзь просмердiв махрою. - Думаєш по-ковальськи... Той фронт, той фронт! Вiн менi нiяк не подобається, - сказав Троян. - Не скажу, щоб подобався й менi, - пробурчав Еней. - Не сьогоднi-завтра трiсне, i повалять на Берлiн. А тодi наберуться духу "победи", а тодi всiлякi "дойче фрав" та "дойчес бiр", i пиши пропало. Нi, нi... Не думаю, що це вода на наш млин. - I я так не думаю, - сказав Еней. - У мене тут, Енею, одно дiло, що вимагає мозку i трохи дискретности. Не знаю, чи й казати... - Чому б нi? Кажи! За мною - гроб! - Там той весь маршал... Що обiцяв нас розтерти... Батутiн такий... - Ну! - пiдняв вуса Еней. - Та чи не варто б його... - Кропнути? - буркнув Еней. - А ти як думаєш? - Iдея не погана. I не нова. Мої хлопцi давно над ним око держать... Лише це не так: два рази два... Бiля нього там - вся Азiя, як бiля Пугачова. I навiть наш командир Клим не вiд того, тiльки, каже, треба чекати. - Але ж вислизне. Не пiдеш же за ним до Берлiна... - Та знаю, знаю, дай подумати. Вiн тепер десь там бiля Корця обертається, а його кур'єри день i нiч гасають, одного навiть вдалося зняти - лише нiчого не сказав. - От би так живим! Що? - Мiй молодший командир. Ворон уже пробував - не вигорiло. А сердитий. Таке тобi, в пояс ростом, кацапча, а люте, як холера. Ми вам ту вашу Україну випишемо на заду литим золотом - сказав одному нашому хлоп'язi, що попав у їхнi лапи. Дуже, чув, злоститься на тебе, Трояне! - Знаю, знаю... - Нечемно ти вчинив з тим його коновалом Макаровим. Де ж так грубо... висiкти. У них там ритуал - магiчна тройка, присуд, потилиця. - За старим московським звичаєм зробили, хай вибачать... Як то кажуть, хлiб за хлiб. Але "Еней був парубок моторний"! Слухай, Енею! - Слухаю! - Мусимо його живцем! Га? Давай вiзьмемось! - Хiба що давай! I вони мiцно засiли за план. Вибирали снайперiв. Старанно шукали мiсця. Була зима, мiсяць лютий добiгав кiнця, березень видався гiрший вiд лютого, вергало снiгом, било дощами, та все-таки Царенко пiдтягнув одну чоту на вiдтинок сошi Корець - Рiвне пiд спалений хутiр Могилянка, а Ворон з другого боку пiдiйшов пiд цукроварню Бабин. Через польських пiдпiльцiв, що вже розчарувалися в союзниках, якi не зупинились на ризькiй границi, а пiшли далi на Варшаву, Троян довiдався, що великий маршал десь так з кiнця березня має рушити далi на захiд, ближче до фронту, i що проїжджатиме вiн невiдмiнно шляхом на Рiвне. Троян з Енеєм пiдтягнули своїх снайперiв i закопали їх при самiй дорозi, як кротiв, з обох бокiв глибокого виїзду. Час тягнувся, як смола. Ночi ще були можливими, але тi проклятi днi! Шляхом взад i вперед тягнулися, як змора, валки машин, iшли пiшi, запаснi батальйони, котились кiннi обози. Снайпери сидiли в дiрах сливе на очах, пiд дощем, снiгом, з напруженими до вiдмови нервами, з гарячими, червоними очима... Iнодi видавалось, що все це кляп, що дiло програне, але було вже в усьому тому якесь приречення, намацальна фатальнiсть, звiрячий iнстинкт. I, коли, майже несподiвано, впав той день "X", - раннiй ранок, ясний i сонячний, - снайпери рiшили, що все одно й так вони пропали, бо валка, яка на їх очах сповзала в долину i яку вони непомильно розпiзнали як ту, справжню, складалася з довгої черги автомашин i панцерiв. А коли тi машини почали ще швидше пiднiматися з долини, не було навiть часу на команду, i перша серiя по передньому панцерi була чимсь дуже розпачливим, i лише пару секунд пiзнiше кулемети снайперiв били вже по всiх машинах з певною, можна сказати, системою. Про те, щоб узяти живцем, не було й мови, не було навiть певности, чи били туди куди слiд. Та коли деякi машини загорiлися, на них з обох бокiв, навмання, сипнулись ручнi гранати, i пiд їх вибухи снайпери вирвалися зi своїх дiр i чистим полем погнали в рiзнi боки, не додержуючи нiяких приписiв обережности. - Яка там в чорта обережнiсть, - казав пiзнiш один з учасникiв, такий Гак, - коли все це дiялось як на долонi, бо по всiх кращих мiсцях сидiли їхнi застави, а до того з тебе й так випирало дух. I це, кажу вам, не був страх, це був край усiх фiзичних сил, щоб уникнути їхнiх куль, бо за нами вже гналося кiлька вершникiв. Деяких з них ми мусiли зсадити, i все то були секунди! Дослiвно секунди. До цього часу не знаю, чи я стрiляв, але амунiцiї не стало - значить, стрiляв. Я думаю, що краще вiд нас били Енеєвi хлопцi. В кожному разi, менi мигнуло в очах, що їхнi автомати прошивали машини, як кравець сукно. Я не знаю... Наш командир невдоволений, але, по-моєму, це дiло зроблене було тiп-топ! Троян дiйсно був невдоволений, вiн усе розраховував на "живцем" i тому вважав, що весь його план зiрваний цiлковито. Спочатку не знав навiть, чи щось там вийшло взагалi, i лише пiзнiше переконався, коли по всiх фронтах i штабах пройшла вiсть, що вбито маршала Батутiна. Нiмецьке радiо подало, що це - дiло їхнiх запiльних з'єднань, альянти подали, за совєтським радiом, що маршал був ранений у боях на фронтi i помер в шпиталi. УПА i все пiдпiлля взагалi мовчало... В цей час стало вiдомим, що штаб Батутiна має вже готовий план акцiї проти УПА, так звану "чекiстсько-вiйськову операцiю для прочищення прифронтового тилу". Стало вiдомо також, що ще перед розправою з Батутiним сам Сталiн дав гострий наказ секретаревi КП(б)У покiнчити з тiєю "бандою", вивезти половину населення України на Сибiр i заселити спорожненi терени "iнородцями". На овидi появилась цiла так звана влада УССР на чолi з Хрущовим, на села посипались "звернення", "заклики", "амнестiї", що нагадували стилем i змiстом "амнестiї" фон дем Баха-Залєвського, а разом з тим почалася "чекiстсько-войсковая операцiя по лiквiдацiї нємєцко-українскiх, буржуазно-нацiоналiстiческiх банд". Вже 26 березня, по тижневi пiсля операцiї "Батутiн", 206-й батальйон ВВ НКВД вирушив з-пiд Костополя на Збуж i Яполоть прочiсувати лiси над Горинем, але, переправляючись через рiку, натрапив на курiнь командира Гострого i пiсля короткого бою, залишивши понад сто трупiв, припинив свiй рейд. Чекiсти зрозумiли, що з "бандитами" силами батальйону розмовляти не випадає. Пiсля того пiшли бригади, дивiзiї, панцернi з'єднання i летунство. Гасло "роздавiть" понеслося по всiй країнi. Пiшли "давiть". 10 квiтня вздовж Горинi, 12-го - пiд Ленчином, 12-го з допомогою лiтакiв i танкiв пiшли на Пустомелiвськї лiси на Енея. Був наказ забрати його живим. Бiй тривав дев'ять днiв. Лiс клекотiв, вибухав, горiв, енеївцi наклали гори ворожого трупу i вiдiйшли до Ленчинських лiсiв за Случ. 26-го i 27-го вiдбулися завзятющi бої пiд Ленчином, пiд Городною, пiд Антонiвкою, вздовж залiзницi Ковель - Сарни... Всi вони, як правило, закiнчилися для лiсовикiв переможно. Чекiсти все бiльше й бiльше набирали до них пошани i разом з тим бажання зламати їм хребет. II Останнi тижнi березня вiдзначалися великими снiгопадами, холодними вiтрами, сiрим, олов'яним небом. Зима, казали, обернулась назад хвостом i мститься за порiвняно м'який грудень. Планета в той час оберталася тяжко й повiльно, простiр був насичений мряковиною, земля лежала мов надгробний камiнь, повiтря було крижано-холодне. Навiть захiд дихав полюсом, зi сходу ж рiзало гострим, як бритва, степняком. Особливо неутульними видавались вечори й ночi. Довкруги шумiло, грюкало, вибухало огнем, нiби там десь щось валилося i не могло звалитися. У цiй холоднiй, згущенiй атмосферi моталися, мов пiскарики в сiтцi, люди. Хтось плював на них огнем i холодом з висот Урана чи Нептуна, прибивав їх до полiських багон, до берлiнських руїн, до тихоокеанських глибин. Але планета все-таки крутилася, сонце вставало й сiдало, чергувались днi i ночi, креслились мiсяцi й роки. Велике село Дермань також жило своїм життям. Поки що оминала його лиха година, але вона стояла в повiтрi, як грiзне моменто, i кожна дитина вiдчувала її неухильне наближення. - Кажу вам, - говорив якимсь пророчим голосом старий Михайло на Запорiжжi, - йдуть сумашедшi! З ними не змовишся словом людським. На них не дiють нiякi сльози... У, їхнiх серцях нiколи не було милосердя. Вони не пiдбивають, вони неволять i ганьблять... Це знав не один Михайло, це знали всi люди - старцi й дiти, цiле повiтря. А тому всi що могли iшли в лiс. Лiси виповнилися ущерть i чекали. Пiд снiгом, пiд холодним дощем, пiд тяжким небом. Лише дим зводився над лiсом, нiби вiн десь там внизу безперервно тлiв. А довкруги була глибока тиша. Тиша була i в таборi Попiвщини, куди Троян не приймав мирного населення. Вiн не казав навiть чому, вiн завжди був проти втягання всiх як є у загальний вир. Вiн лише подав на всi боки вiсть, що нi жiнок, нi дiтей не приймає, що це не табiр для всiх, що це - фортеця i що тут лише тi, що б'ються... На всiй територiї цього шматка Волинi - на пiвдень вiд Дерманя через Мости, Гурби, аж до Шумська i далi на захiд, через Антонiвцi до Бiлої Криницi i Крем'янця - розкинулось царство лiсової армiї. Це щось не теперiшнє. Це вийшли з вiкiв деревляни i дулiби. Це вони кладуть огнi, всi отi куренi Ясеня, та Сторчина, та Мамая, та Довбенка, та Бувалого й iнших таких самих. Їх нiхто не знає, вони звiльнилися вiд сучасного, вiдкинули навiть свої iмена i вдягнулися в одiж минулого. Тут їхнє все. Їх жiнки, їх дiти. Тут вони готовi впасти i знов увiйти в свою землю. На Попiвщинi у Трояна трохи iнакше. Тут менше древности. Тут ось сам Троян iз своїми вiчними Царенком, Залiзняком, Терешком, Булавою, Майданом i Хотиною, що, здається, злилися в одну в'язку людей у твердих шкуря-них одягах, мiцно пiдперезаних, завжди чисто голених i зачесаних, нiби вони у звичайних казармах. Троян не любить iмпровiзацiї. Вiн не партизан, вiн - армiєць. У нього тiсний зв'язок з найближчим вiддiлом Ясеня на Гурбах, вiн знає маршрут ворога, знає, що це буде навала з двох бокiв, вiд Шумська з пiвдня i Будаража з пiвночi. I знає вiн, що там готують бригад п'ять НКВД, кiлька панцерних бригад, з'єднання летунства, кiлька батарей гармат - разом тисяч тридцять солдатiв. У землянцi кашовара Пампушки, яку вiн зве Мир-Городом, чути губну гармонiю знаного гармонiста i разом з тим вiстуна Кобили, що любить посидiти у Пампушки. Свiтло пробивається всередину маленькою щiлиною, що її величають вiкном, а що насправдi є димарем. Пiд казаном, вмурованим просто в скелю, варяться, як правило, полтавськi галушки. Двоє молодих помiчникiв Пампушки у засмальцьованих совєтських ватянках сидять за так званим столом з неотесаних соснових патикiв i бавляться в "дурня", на цей раз у заклад. - Як виграю - виграєм. Програю - програєм, - каже один, що зве себе Кулею. - А я кажу: так i так виграєм, - перечить Семен. - Но... но... - мружить сiре око Куля. - Можемо, далебi, й не виграти, їх же до чорта й трохи, а нас жменя без п'яти. - Кажу - виграєм! - настоює Семен. - Я тобi кажу! - Та знаю! Знаю! Ти! Ти завжди щось кажеш! - i Куля з розмаху криє тузом, а враз iз тим справжнiм матом. - А чому б нам не виграти? - питає нiби сам себе Семен. - Кажеш, їх там багато? I нас багато. А не виграєм тепер - то завтра. Не вийде завтра - то в четвер. Не в четвер - на другий рiк. I так буде, куме, що поколiння, то й молiння. А одного разу - бац i виграєм! - Ну, так уже бий! - Та б'ю! На! - Та бий ще ось це! - Та б'ю! - А ще ось це! - Далi не здужаю - беру. - То, значить, хiд мiй? - Твiй. - Маж! - Мажу. - А що скажеш на це? - Беру знов! - А тепер ти, Семене, шах i мат! Семен смiється, але руки його дрижать. Його нутром побiгла холодна хвилька i зачепила кожну жилку. Кобила, що лежить пiвмiсяцем, нiби на гамаку, на купi лантухiв з борошна, починає швидко грати польку-ойру, а Семен тягнеться за кисетом з махрою, крутить лапку i, блискаючи нервово очима, каже до Кулi: - Но? Хiба ще раз? Куля, що не любить цiєї гри, але хотiв би програти, каже: - Давай! Але берешся - грай! I вони грають далi, Кобила з ойри переходить на свою улюблену "Чи я в лузi не калина була"... У кожному закутку Попiвщини щось дiється. На заставах бiйцi у криївках в бiлих кожухах сидять i пiдслухують шум вiтру. Видається iнодi, що вiн летить чорними звоями, як дракон, i сичить. На передпiллi його повно. Iнодi так i кортить сипнути туди серiю. - Я, знаєш, iшов сюди не так шукати України, - розповiдає один у землянцi число десять, лежачи на прiчi горiлиць, - як, скажу тобi, вилити свiй бiль. У тридцять третьому мiй батько й моя мати померли з голоду... Знаєш? Був такий! Сiм мiльйонiв пiшло. А вмирать з голоду... в Українi... Сам знаєш... - Як не знать!.. - I я так собi думав: сiм мiльйонiв? Нi! Якось навiть не хотiлось вiрити! - Та й не вiриться. Але чим далi воно буде вiддалятися - тим буде його виднiше. I я тобi ще кажу: його не забудуть анi дiти, анi внуки, анi правнуки. Таке не забувається. З iншого боку несеться тиха пiсня "Ой забiлiли снiги", а то знов "Та була колись розкiш-воля", а за нею "А вже рокiв двiстi, як козак в неволi". Особливо гаразд виходить "Ой наїхали вози - гей, з України". Над усiм шумлять старi, високi, коронастi сосни. А над соснами женеться захiдний вiтер. I темнота глибока, мов океан. Два тижнi тривала ще пора зi снiгами, а там вернулась година теплiшого вiтру, яснiшого неба, бадьорiшого повiтря. Лiс перший вiдгукнувся на це прибуття, нiби музичний iнструмент на дотик музики. Сосни Попiвщини зашумiли, нiби випили по чарцi горiлки, берези, що їх тут також чимало, пустили враз сiк... Навiть дуб, навiть граб завертiлися по-iншому, по-весняному, їх тверде бростя набрякло i пом'якшало. Унизу, як звичайно, земля дала перший квiт, першi бiлi, нiби з мармуру, пролiски на високих зелених тичинках, особливо в мiсцях, де впертiше вдаряло в землю сонце пiд кущами лiщини. За пролiсками пустився рiзний ряст - бiлий i синiй, а за рястом фiалки дали свiй перший свiжий, легкий запах. Птахи робили також своє розумне дiло: засвистали й загомонiли жовтобрюшки та синички, закрякали помiж гiллям ворони, закричали чорнi круки. Всi цi їх звуки творили ту вiчну гармонiю, що нею горда кожна весна. Одначе справжньої весни не привiв навiть квiтень - панували всевладне деспотичнi вiтри сходу з жаско-похмурими ночами. Сонце намагалось прорвати їх хижу природу, але його зусилля були безуспiшнi. Усi цi днi i навiть ночi Троян i Царенко не злазили з сiдел. їхнi конi завжди були в милi, а обличчя в болотi, їх бачили в усiх мiсцях табору, поза табором, у Дерманi. Їм все, мабуть, видавалось, що щось ще не так зроблено, що треба ще щось удосконалити, щось додати. Тому їх бригада, крiм звичайних вправ, все ще пробивала кам'янi скелi, будувала гнiзда на деревах, копала рови i клала засiки на дорогах. - Ех, братiки! - вирвалось одного разу в Трояна з-пiд самого серця, коли вiн стояв на купi звалених стовбурiв i дивився, як працюють його хлопцi. - Дай нам трiшки бiльше мiсця! Та трiшки бiльше часу! Але й так добре! Мiж iншим, хочу вам сказати: за два тижнi почнеться. I тому ще раз пригадую: хто боїться - випадай! Ще є час! Бо пiсля буде запiзно! Ще два тижнi! Але хлопцi, заляпанi болотом, нiби