вони в ньому качалися, добродушно шкiрили зуби: - А! Командир! Хто боїться? Оговтались! - Але - знай! Буде огонь! - А чого ж! - Командир! Чи можна слово? - озвався голос молодого, присадкуватого хлопчиська з бурхливою, попелястою чуприною. - Кажи! - От що, бiйцi! - почав хлопчисько. - Хотiлось би менi, так сказати, висловитись... Командир наш на нас позирає i все сам себе питає: а чи вони готовi? а чи видержать? А я на нього поглядаю та й себе питаю: а чи видержить вiн? Я вже не раз казав: ми не прийшли сюди бомки стрiляти, нас нiхто не гнав сюди по мобiлiзацiї... Ми прийшли... як його сказати... ми прийшли, щоб по-людськи як не жити, то бодай умерти! От i все. Так. Нас трохи замало, навiть коли взяти всю ту лiсову армiю... Замало! Що й казати - замало... Але це ми знаємо! Знаємо, скiльки нас i хто ми! Знаємо, чого хочемо! Знаємо, що нас чекає! Так чого нам ще треба? Ми, братця, видержимо! - викрикнув вiн з усiх сил, на що присутнi як один вiдповiли: - Видержимо! А котрийсь, видно, дуже гарячий, вирвався, нiби пiдстрелений, розкинув руки, як вiтряк, i писклявим, мишачим голосом закричав: - Товаришi-i-i! Товаришi-i-i! Смерть нам не страшна! - i при цьому розтягав комiр своєї сорочки, нiби вiн душив його. - Смерть нам не страшна! Смерти ми не боїмось! Чи не правду кажу? - Правду! Правду, Ведмедю! - кидали окремi голоси з юрби. - Я, братця, кажу вам на лице! Я себе присвятив! I все! I досить! Я лише прошу за себе вiд Господа святого - не менше як сто! От моя цiна! - Мало, Ведмедю! - кричали на нього злiсно. - На перших порах хватить, а там побачимо! Один на сто? Братiки! Чого хочете? - Ха-ха-ха! - реготали з юрби. - Нам кажуть - iсторiя! А я вам кажу: не iсторiя, а проституцiя! Коли б це, братця, була iсторiя, хiба треба було б нам з вами отут... - оратор заплутався, не знаходячи слiв, i раптом заплакав. - Ге! Ти! Жени його! Як собаку - жени! - закричала на всi лади юрба. - Знайшов час! Цицi закортiло! В шию! Промовець i сам вiдiйшов, лише один з товаришiв пiдiгнав його копняком в зад. Потiм вiн сiв осторонь на колодi, але слiз не мiг здержати. Нiхто на нього не дивився, одначе мовчанка на хвилину запала. - А я, Ведмедю, i не знав, що з тебе може бути такий лiрник, - озвався першим Троян. Вибухнув загальний, розбитий регiт. Тодi Ведмiдь звiвся, пiдiйшов до гурту, сказав: - Простiть, братцi! - вклонився, нiби в церквi, i вiдiйшов. - Та звiсно. Вiн, видно, з паламарiв! - загомонiли в юрбi. А найближчий Ведмiдiв побратим, Омелян, звернувся до Трояна: - Командире! Я вам кажу: перший боєць! Тодi там на Плоському, на Застав'ю, кажу вам, купу їх наложив. Сам бачив! Б'ється, як чорт! Їй-Богу! А от очi має на мокрому! Що й казати! Задовго йому в тому Сибiру мочили. Казав, якийсь слiдчий нерву йому нiжкою вiд стiльця надвередив. А та стерва делiкатна. Порушив - пропало. Не зашепчеш... Сам Ведмiдь пiзнiше виправдовувався перед Омеляном: - Плакав! Так! Плакав! Але не зi страху! Можеш менi вiрити, а можеш i не вiрити! Плакав з жалю! На весь свiт - плакав! На Бога жаль бере! Все ж таки, як ти собi не кажи... ми тут не з примхи! Як Господь Бог є у небi - може ж вiн бачити, коли людям заслiпило... На брата того "єдинокровного" я вже давно плюнув. То просто худоба! Але є ще й iншi... От чому жаль бере! - А ти все-таки не плач, - промовив на це резонно Омелян, вистругуючи з патика рожен смажити сало. - Легко сказати... - А ти не плач! Сказано - не плач i не плач! Ведмiдь пiдтягнув штани, шморгнув зворушено носом i з виглядом винуватого замовк. III Десь пiд Великдень, що припадав того року на шiстнадцяте квiтня, Троян дiстав вiстку вiд Вiри. Вона писала: "Мiй вiчний! Як ти й казав, я переїхала до Дерманя. У тiтки Ксеньки. На Шпинкiвцях. Тепер тут майже порожньо. Зi мною також Улiянчик. Вiн здоровий i чемний. Хотiла тебе бачити - надходить свято. Мiй час, ти знаєш, також надходить, i я сподiваюся вийти з нього переможно. Всi днi i всi години виповненi тобою. Але ти будь на своєму мiсцi. Як ти казав: до останнього! Так треба. Я своє мiсце знайду! Твоя завжди i вовiки П.". Хотiв був одразу їхати до Дерманя, але мав вiдбути нараду з командирами, вважав її дуже важливою, старанно до неї готувався, а тому вiдклав поїздку на другий день. Був це страсний четвер, хвилюючий, повний мiстерiї день i разом зворушливий спогад про давно вже минулi i безповоротнi днi, що тепер видавались фантазiєю. Надходив вечiр. Троян сидiв у своєму барачку, за столиком, над картою-генералкою, але нiчого на нiй не бачив. Купчив думки. Можливо, це остання така нарада. Його iнтуїцiя била на сполох. Скликав усiх, навiть молодших командирiв i кращих бiйцiв. Бiля нього за другим столиком сидiв Залiзняк, готуючи свiй вiчний звiт про "загальне положення". Стояла глибока тиша. - Чи готовий звiт? - враз урвав тишу Троян. - Є, командире! - вiдповiв Залiзняк. - Ну... а як ти думаєш, - спитав по хвилинi Троян, - чи ми готовi? - i подивився перед себе в якусь точку. - Себто? - не зрозумiв Залiзняк. - Ну... взагалi... все видержати... - А що тебе бентежить, командире? - Та-а-а... думаю... Залiзняк механiчно постукує кулаком по столi. Цей рух впливає на Трояна, вiн швидко отямлюється, рвучко встає, обтягає шкуратянку, пiдтягає пояс з револьвером i кидає: - Вибач, Максиме! - i виходить. За пiвгодини в тому ж барачку, при свiтлi двох нафтових лiхтарень, на пеньках i так просто на долiвцi сидiло й стояло п'ятнадцять вибраних командирiв i бiйцiв, за столом президiї сидiли Троян, Царенко й Булава, окремо на обрiзку - Залiзняк у ролi секретаря. Було пiвтемно, душно, тихо. Тяжкий запах видiляла кожна постать, обличчя, освiтленi лiхтарями, здавались вирiзьбленими на сiрому каменi. Троян сказав кiлька слiв i цим вiдкрив нараду. Залiзняк стоячи почав читати свiй звiт. Москалi зайняли Керч i Джанкой. Посиленi бої пiд Тернополем. Просування на Закарпаття через Чернiвцi i Татарський просмик. Перший раз офiцiйно подано про смерть Батутiна. Останньої ночi Нiмеччину заатакувало 2000 лiтакiв, скинувши п'ятнадцять тисяч тонн бомб. Бої на Пацифiку, бомбардування причалiв на Новiй Гвiнеї, активiзацiя фронту в Iталiї. Далi iнформацiї про свої сили, про сили лiсової армiї взагалi, про сутички бiля Крем'янця, бiля Ковеля, в околицях Смиги. Далi про намiри ворога, стягання сил в Шумську, Крем'янцi, Дубнi, Рiвному, Острозi, Куневi, при чому Залiзняк накреслив перстень довкруги розташування лiсу. Пiсля того короткi висновки i кiнець. Ще запити. Їх впало кiлька, переважно характеру мiжнародного. Як справа другого, захiдного, фронту? Що означають останнi змiни в англiйському кабiнетi? Як Iталiя? Чи скоро почнеться офензива на нiмецько-совєтському фронтi? Залiзняк вiдповiв сухо, коротко. Вiн, здається, кудись поспiшає. Для нього все це якась формальнiсть. I, коли запити вичерпались, вiн змiнює тон голосу i урочисто проголошує: - А тепер слово має наш командир. Пане командире! Присутнi не раз чули мову свого командира, але цього разу вони слухали її з вийнятковою увагою. Всi очi скерувались на Трояна. Вiн встав. Зовсiм близько бiля його голови висiв лiхтар. Його права, засмагла, не свiжо голена щока ясно освiтлена, лiва в тiнi. Вiн хвилинку стояв мовчки, здається, шукав потрiбних слiв. - Мої друзi! - почав Троян спокiйним, але в дiйсностi схвильованим голосом, який потiм йому весь час вривався. - Ми зiбралися тут поговорити... Я кажу - поговорити... взагалi... без конкретної теми. Люди, що знаходяться в нашому становищi, крiм мови конкретного дiла, мусять ще мати мову абстрактного уявлення дiла, i не тiльки в тiй точцi, де вони в даний момент дiють, але й в тому, я б сказав, всесвiтi, що до нього їх дiло належить... У всесвiтi, кажуть, нема вiдiрваних явищ. У ньому кожна комаха виконує свою свiтову роль. Атоми буття взаємодiють. Що хочу цим сказати? Двi речi хочу цим сказати. Перше: ми тут, у цьому лiсi, у просторi тридцятьох десятин, не є вiдокремленим явищем не планетi розмiром... Менi зараз випали з пам'ятi цифри розмiру нашої планети, але в кожному разi вони досить великi. I друге: менi хочеться, щоб ми тут дiяли не лише як непоправнi мрiйники i не лише як запеклi фанатики, але й як свiдомi, розумнi, холоднорозважнi реалiсти. Воля людини лише тодi невгинна i залiзна, коли вона свiдома. Не вибух, не вiдрух, не акт, ображеного почуття меншовартости. I взагалi, боєць - не той боєць, що мститься, а той, що боронить право, правду й закон. I коли вiн робить це, знов-таки, свiдомо. Двi розробленi i незакiнченi справи залишила нам у спадщину наша iсторiя: нашi стосунки з сусiдами, передусiм з москалями, - i нашу внутрiшню несформованiсть, передусiм на грунтi нашої психологiї. Сотнi рокiв перманентної вiйни фактично в порожнечу i мiльйони розiрваних, мов старi лахи, душ, що за дрiбничками не бачать сонця. Це питання! Так, друзi. Москва i ми! Легко, навiть дуже легко сказати цi пару слiв, але за ними, друзi, незлiченнi жертви i моря вицiдженої крови наших ближнiх. I нема кiнця. Ось вони йдуть, сунуть валом, маси озброєних людей. Лютi, як дияволи. Пройдуть нашими дорогами до границi, до останньої межi... Витовчуть поля, зломлять наш опiр i проголосять: ми вже нарештi рiшили! I пам'ятник у Києвi з каменю поставлять генераловi Батутiну. Ми вже, скажуть, рiшили! Ми! Вони! Розумiється, друзi, що це також рiшення! Тож, як не кажи, все-таки триста рокiв не триста днiв i навiть не триста тижнiв. Царювали ж i царi, i валуєви, i пани орлови, i всi вже були певнi, що Мазепа - лише анафема вовiки й вiки, а на землi iснує єдиний, великий, трираменний руский народ! Тяжко, друзi, висловити це розумним словом, взагалi словом. Таких слiв ще наша мова не створила. I, коли вдумуєшся не раз у цiлу ту iсторiю, видається, що ти обертаєшся в якомусь безрадно-глухому просторi. А коли прийшов Кобзар i коли брязнув тими своїми вiковими кайданами за весь свiй мiльйоновий рiд... коли рухнула та революцiя - та драконiвська справа, та п'яна, розпусна баба, весь той Распутiн дикий - та коли двигнули тi походи вздовж i впоперек, з тим своїм яблучком, болотяними, заснiженими, пилюжними дорогами, i, нарештi, коли з'явився той перший Дзержинський з мiльйонами продiрявлених потилиць - щойно тодi виповзла у всiй своїй красi та, знов-таки, "розв'язка" московсько-київського питання. Цю саму "розв'язку" несуть нам i тепер. Ось ще тиж-день-два - i почнемо розв'язувати. I виростуть новi могили, що будуть "з вiтром говорити". А може, не буде й могил, а буде лише голе мiсце або якийсь парк, грище для дiтей, як, наприклад, там над Днiпром над крутянцями або там у Вiнницi над подолянцями. I знов панове в Кремлi одного разу здивуються: українська земля знов почала викидати свої черепи подiрявленi - десять, дванадцять тисяч - тисячами й тисячами. Подiрявленi черепи вилазять i вилазять з землi, мов зловiщi жуки. А прийде, панове, час, коли вони почнуть i лiтати, i квилити, мов стрiльна "катюш". "Кожний думай, що на тобi мiлiонiв стан стоїть!" - кричав нам один поет, i вiрте, друзi, що нашi поети, як круки, як сови, як буревiсники, кричатимуть i кричатимуть над тими черепами, аж поки вони не воскреснуть i не полетять. Є-бо кривди, що їх не спалиш огнем, не вцiлиш наганом. Українська земля не увiгнеться нi пiд якими дивiзiями! Але нас, друзi, роздирає не так хтось, як щось. Це вже рiзними словами сказано, тiльки не знайдено лiку на рану. -Бо рана наша не на тiлi, а в... дусi. I не можна її назвати, бо ми її настiльки соромимось, що боїмось навiть про це чути. I нiяка свiдомiсть не матиме вступу туди, де кружлятимуть сонця цiєї забороненої нами самими системи. У цьому наша слабiсть. I нiякi кобзарi, нiякi каменярi тут нам не поможуть. А коли ми вернемось до реального, до нашого, до близького... Я пробував, друзi, свiдомо, навмисне й цiлеспрямовано, як експеримент, зложити цю нашу бригаду - бригаду огню, як таку, що не знала б границь i подiлiв на "ми" i "ви". I от тепер надходить час! Наш час! Нам треба буде скласти iспит. I прийняти рiшення. Справжнє й позитивне. Перед нами сьогоднi гола iстина! Завтра пiдуть на нас московськi танки, а ми пiдемо проти них з голими руками й зубами. Але ми будемо гризти їх сталь, а коли вони пройдуть по наших кiстках - наша залузька глина втягне нас у своє нутро, щоб одного разу вернути. На суд! Останнiй i страшний! Розумiється, "пiвнiчний брат" стягає довкруги нас свiй перстень. Ще б пак. Але вже пiзно! Так, друзi, вже запiзно! Ми, друзi, пiдемо й переможемо! На цьому командир скiнчив. У барачку запала тиша, нiби пiсля молитви. Ще нiколи не говорив вiн такими словами, так лагiдно, так спокiйно, так по-людськи. I ще нiколи так не хвилювався. Не всi зрозумiли його слова i образи, але всi вичули їх, тi слова i тi образи, нiби вислухали страсне читання про Христа, Юду, добро, зло, смерть i воскресiння. На хвилинку вони перестали бути вояками. Торкались один одного, дихали одним i тим самим повiтрям, думали ту саму думку. Неначе зрослися в одну долю, злилися в одне серце, скувалися в один удар. Над ними проходив час. Той самий, вiчний, без кiнця й початку. Що був колись i буде колись. Що в ньому родились, росли, виростали i умирали всi планети, всi сонця, всi зорi, всi епохи, всi люди i всi комахи. Навколо них був їх простiр - визначений i вимрiяний їм невiдомим землемiром, як тiльки вони увiйшли сюди з лона своїх матерiв i зробили перший порух у вiчному русi буття. I той час i той простiр їм хтось хоче заперечити. Вiдняти. Позбавити права на них. Вирвати з їх рук, з душi, крови. Забрати i кинути пiд ноги, нiби це не люди, а куснi каменю, що з нього мурують дорогу. Вони деякий час так сидiли, нiби чекали ще чогось, дивилися на свого командира, дивилися один на одного, аж поки не встав Залiзняк i не сказав: - Отже, друзi, розмова скiнчена! Добранiч! Потiм розiйшлися кожний на своє становище. Був гарний, м'який, весняний вечiр. Один минулий день сонця, i все довкруги змiнилося до невпiзнання. Лiс стояв спокiйно, урочистi, маєстатнi дерева, здавалось, про щось думали, на щось також чекали, по-своєму молились. Вiд них несло запахом їхнiх сокiв, що пiд тиском сонця починали здiйматися з жил землi i вливатися в жили цих великих рослин. Стояла велика тиша. Троян не зупинився, як звичайно, в гуртi старшин чи воякiв - хотiв бути сам, чи радше кортiло його осiдлати Маруду i через порожнi поля махнути на Шинкiвцi. Вiра стояла в його очах мов жива - тут, зараз, близько, на досяг руки, вiн чув її дихання, шелест її чорного сатину. Бути в цей час з нею, коли вона, можливо, приносить найбiльшу жертву життю i родить йому сина, напевно сина, заступника... Боже, Боже! Це так є! Десь опiвночi Троян вийшов з барачка, щоб ще раз глянути на табiр. Було темно. Тихо. Дерева стояли густими, чорними тiнями. Все спало. Кожний приземкуватий барачок видавався врослим у землю каменем. У просвiтах мiж коронами сосон мерехтiли брильянти неба, а коли вiн вийшов на взлiсся до переднiх застав, на схiдному схилi, на пригiрку, нiби на турецькiй святинi, горiв останньої фази, майже прозорий черепок мiсяця. Троян стояв i вдивлявся в передпiлля. I пригадав одну картину з свого хлоп'яцтва. В такий час з неймовiрною силою тиснуться спогади. Пригадав, як однiєї зими на Масляну, вертаючись iз старшим братом пiзно ввечерi у заметiль з межирiчного млина, вони саме на цьому передпiллi заблудили. Вiн виразно пам'ятає отой там далi ярок, куди вони заїхали, де зламались їх сани i де вони мусiли лишити борошно, щоб шукати дорогу до села. Пригадує ту нiч, той вiтер, студiнь i цей самий Попiвський лiс, що видавався йому тодi таємничим i дуже привабливим на тлi бiлої порожнечi, що загрожувала їм смертю. Як той лiс звабливо шумiв, як вiн стояв тим своїм грiзним, чорним валом, нiби глибокий обрив якогось острова над розбурханим морем. Дуже виразно пригадує, як казав братовi зайти до того лiсу, розкласти багаття i чекати до свiту. Але брат повернув конi без саней проти вiтру i вони щасливо добилися до Залузьких хуторiв, де жив брат чоловiка тiтки Зiньки. Хтозна. Може, ця пригода помогла йому вибрати це мiсце тепер? А може, тi рiзнi казки та перекази, що ними овiяний кожний закуток цiєї землi? Таж це у цьому лiсi жив свого часу знаний пасiчник Никодим Iваницький - кревний настоятелiв дерманської церкви, що сидiли на цiй парафiї добрих триста рокiв, пресловутий чорнокнижник, що знався, кажуть, iз самим дияволом. Взагалi у Дерманi багато було вiдьмарiв, вiдьом, чарiвникiв, упирiв, але цей був найсильнiший - знав чорну магiю i пробував пiсок обертати в золото. А поза тим: то ж одна з дочок Никодима була бабою Вiри. Вiра про це ледве чи знає, але була то мати її матерi, i звалась також Павлiна, i була вiдьма на всю околицю, як повитуха, як знахурка i навiть як ворожка, бо замовляла вроки, пристрiт, зуби, навiяне, кровотечу i жила у цьому ж лiсi отам далi на галявинi, де i досi видно зарослий кущами горбок, що лишився з її хати, знищеної пожежею. Як там було справдi - Троян не знає, але є то гарна казка, i спогад про неї летить через вiки вiд поколiння до поколiння i долетiв аж до цього ось дня. Мiстично бовванiла просiяна тонким просвiтом мiсяця вiддаль, спокiйно гомонiли мiж собою своєю мовою сосни, лежали нерухомими луками три горби, i десь там далi - не видно - було мовчазне древнє селище. Вертаючись iншою стежиною, Троян аж три рази натрапив на варту. А коли дiйшов до свого барачка - зустрiв при входi Терешка. - Ти ще не спиш? - запитав Троян. - Бачу, i ти не спиш, - вiдповiв Терешко. - Щось хотiв, може, сказати? Їх мова зайшла за майбутнє Свято. - Маєш рацiю, командире, - сказав Терешко. - По селах уже пiшла чума. Вернули багато колись вивезених. Ось тут маю вiдомiсть, що у Дерманi завербовано чимало людей, особливо жiнок, до так званого "смершу"... Навiть дiтей... - Ну i? - спитав Троян все ще пiд враженням недавнiх своїх лiричних спогадiв. - Та... думаю, що нам прийдеться ще бiльше замкнутися, - сказав на це Терешко i, не дiставши вiдповiдi, продовжував: - Думаю, що плановане розговiння з населенням ледве чи можна буде перевести... - А! - перебив його Троян. - I так вони знають кожну нашу дiру! - Знають то знають... Мусимо не впустити до себе... Це вже твоя особиста справа... Та панi... Я їй передав твою писульку, але... Вона все-таки була в Рiвному. Зрештою, це твоя справа... Я взагалi... - Хумн! - муркнув Троян. - Все це проблеми. Розумiю. Багато над ними думав. Маєш рацiю! Мусимо замкнутись ще тiснiше. Навiть перед самими собою! - Знаєш, як це роблять "вони". Навiть ночувати бояться по селах, а вони ж все-таки нiби держава. - Та-а-а! Держава! - буркнув i на це Троян. - Чортзна-що! Напустили страху, а тепер самi в ньому душаться... Другого i третього дня - в п'ятницю i суботу - було довкруги нiби спокiйно, але Троян до Дерманя не поїхав. Передав лише писульку. Вiтав зi святом i обiцяв "при погодi й нагодi" вiдвiдати. Про її "час" нiчого не згадав. Приходили з усiх кiнцiв тугi вiстi. Телефон у барачку командира не переставав пiпiкати, а Залiзняк не вiдривався вiд свого "телефункена" i свого темно-синього блокнота. Приходили й вiдходили командири рiзних вiдтинкiв, приїжджали й вiд'їжджали зв'язковi та кур'єри Довбенка, Докса, Ясеня. На Трояна, як на передпiлля, ставили велику ставку i боялися за його висунуте становище. Була соковита, аж до млости, парна погода, пашiли, мов нагрiта пiч, горби передпiлля, їх сiрi, протисонячнi схили на очах зеленiли, у синьому, як лазурок, небi закружляли першi лелеки, на обрiї за горбами замаячiли верхи тополь, що їх звичайно не видно. I був, як сказано, спокiй. Лихий, напружений, але спокiй. Спокiйно також минула Великодня нiч - всипана зорями i свiжа до приморозку. У таборi гостре поготiвля, на всiх кiнцях застави. Але в Терешковому, як вiн казав, салонi, все-таки якимсь чудом з'явилася хлiбина на зразок паски, двi - синя i жовта - крашанки i одна. писана знаним запорiзьким "клинцем", писанка. Вiсть про це рознеслася по цiлому таборi, i хто мiг - заходив i хрестився, нiби у церквi, дарма що Терешкова буда вiд входу до покуття була завалена, мов шопа, лантухами кукурудзяного борошна, картоплi, канiстрами з нафтою i кухонним, пiдручним майном. Застелений парусиною столик з недогарком лойової свiчки пишався над усiм тим добром, мов престол. А коли i ранок прийшов спокiйно, Троян звелiв повиносити з усiх куткiв всi, якi лише були, подобизни столiв, розставити їх попiд соснами, i опiсля всi, хто не був у службi, засiли за розговiння. З'явилась перед кожним порцiя бiлого хлiба, шматок ковбаси i крашанка. Посерединi столiв появилися тi самi Терешковi пасочки з лойовою свiчкою. Потiм знайшовся i "пiп", що проговорив кiлька молитов, а зокрема "Нехай воскресне Бог i згинуть всi вороги його"; ще пiзнiше всi в один голос проспiвали три рази "Христос воскрес", при чому очi у багатьох пойнялися вогкiстю. Не обiйшлося й без промови - годi було не сказати кiлькох справдi теплих слiв, дарма що Залiзняк, якому саме припала ця роль, намагався, як i звичайно, бути залiзним. Але ж бiля нього сидiло не залiзо, а тiла i душi, як вiн сам казав, хоч за кожною спиною висiв автомат на двадцять п'ять набоїв. Кожному пригадалося те, що його годi затерти навiть свiтовою вiйною, - мама, батько, сестра, брат, радiсне "Христос воскрес", дзвони, що бушували цiлими днями, мов тайфун, юрби людей, що цвiли, мов жоржини, що виводили на цвинтарi "кривого танця", або "билися" крашанками, або спiвали "Ой вже весна красна", або вечорами при перелазах стояли парами, очманiлi вiд кохання. Бiйцi сидiли за тими своїми столами, i їх годi було пiзнати, i навiть Терешко не мiг тут нiчого помогти, бо й сам командир занiмiв i посiрiв, мов дубова кора, нiби вiн раптом змерз. I його пекла i наскрiзь пропiкала власна справа. Хто може у цiй катастрофi, у цьому всесвiтньому потоцi, у цьому вулканiчному зривi щось ще сказати, коли всi душi перемiшалися, мов зерно з половою, i нема вже нi матерi, нi сестри, а є лише ворог. Нiхто не скаже: весь свiт брехня, облуда! Але направду як це все назвати? I проте все-таки було свято, хоча карикатурне i дуже перемiшане з трагiкою всесвiтнiх буднiв, що були тортурами для кожного серця, яке не забуло ще битися, мов птах у клiтцi, зненацька позбавлений сонця й простору. Бiйцям, а особливо з поблизьких осель, страх як хотiлося поставити чортом чуба i податися на цiлу нiч до якої-небудь Прiськи на Шинкiвцях чи Залужжi або завалитися днiв на три до кума на Запорiжжi i випорожнити з ним бодай сулiю перваку, щоб отак усе пекло довiдалось, що сьогоднi празникiв празник. Ба! Хотiлося! Мало чого не хотiлося. А як тiльки скiнчилось розговiння, як тiльки на столi залишилось само яєчне шкарлупиння, пiднявся Булава, що сьогоднi був черговим старшиною табору. У нього сирий i рвучкий голос. Його команда завжди шорстка i гостра, а тепер вона прозвучала як удар. Усi на свої мiсця! I нiяких вияснень. Над Бущенщиною знов лiтаки. Вони скинули летючки. Кiлька їх дiсталось i до Попiвщини. Закликають пiддатися, боротьба, мовляв, безвиглядна, всiм i все дарується, нiкого не будуть карати. Пiдписанi письменники з Києва, генерал, якийсь секретар партiї. Але не тiльки летючки. Увечерi передали з Чеської Борщiвки, що двi бригади енкаведистiв наступають вiд Шумська на Гiсерну. I що з ними вже стялися вiддiли командира Андрiя Шума. Звiдти було чути гарматну стрiлянину. Цього ж вечора стало вiдомо, що кiлька бригад з танками й гарматами появилися й в iнших районах. Цього ж таки вечора зi сходу насунула велика, чорна хмара, i до ранку земля знов була вкрита бiлою верствою снiгу. I хоча до полудня в понедiлок снiг згинув, однак повiтря було вогке, пронизливе, сiре. Над лiсом перелетiли три лiтаки, знов скинули летючки, вимагаючи капiтуляцiї, визначаючи навiть час - п'ятницю двадцять першого. Iнакше буде зле. Iнакше треба чекати найгiршого. А на доказ того Мизiч, Пiвче, Мощаницю i Будараж обсадило вiйсько. Лiс мовчав. Навiть згасли огнi. Ночами було тихо i темно, мов у гробi. Минуло ще кiлька днiв, по селах, кажуть, робили мiтинги, вербували людей бити "нiмецько-фашистськi банди", мобiлiзували, реквiзували. До лiсу тяглися люди, троянiвцям нелегко було вiдсилати їх назад, пояснювати й переконувати. Що можна тим людям сказати? Їх вiдсилали до Бущенщини, де творилась окрема бригада добровольцiв. Але ж жiнки? Але ж дiти? IV Минали днi i ночi, напруженi, на самих нервах, без сну, без їжi, у постiйному поготiвлi на становищах, на заставах. Забувся хiд часу, зникав простiр. З вечора, з недiлi на понедiлок, з двадцять третього на двадцять четверте, в напрямку Мостiв на захiд розгорiлась гарматна стрiлянина. Згодом, у тому ж напрямку, вечiрнє небо освiтилось пожежею. Розвiдка донесла, що куренi Довбенка i Сторчана пробували прорвати лiнiю облоги, але це їм не повелося. Бiй тривав цiлу нiч, цiлу нiч горiло небо, перстень облоги стягався, а над ранок ворожi лiнiї минули Мости i залягли пiд самим Гурбенським узгiр'ям навпроти становищ Ясеня. Того ж понедiлка Трояновi стало ясно, що його табiр обiйдено, що вiн лишився поза перснем облоги. Залишалось використати нагоду, намацати ворога i вдарити по ньому двома протилетунськими гарматами, знайденими при вiдступi нiмцiв, ще не вживаними, але зовсiм готовими до вжитку. Того ж дня, у тому ж напрямку стрiлянина перейшла в барабанний гуркiт. Трояновi гарматники гарячкове шукали цiль, i, коли, здавалось, її намацали, загримiли першi стрiли. Бiйцi з напруженням слiдкували за гуркотом i свистом своїх стрiлен, луна котилась пiд Бущенський лiс, вiдбивалась вiд нього i верталась назад пiд Дермань. Не було контролю влучання, били навмання, але згодом з обсервацiйного пункту Видумка, що бiля Чеської Борщiвки, змогли уточнити влучання, i по деякому часi ворожа батарея замовкла. Табiр ожив, пiдбадьорився, набрався духу, i, коли з Чеської Борщiвки передали, що збито ворожу батарею, радiсть була велика. По якомусь часi звiдти почала знов бити ворожа гармата, але сама ця коротка перерва багато значила, особливо там, пiд Гурбами. Настрiй було встановлено, i, коли з Верховеччини нагло появились ворожi сили, бiйцi Царенка зустрiли їх такою зливою огню, що тi негайно вiдступили. Весь день i цiлу нiч тривав бiй пiд Гурбами. Над ранок двадцять п'ятого почало трохи втихати i нiби вiддалятися. Замовкла ворожа гармата, i чути було лише окремi кулеметнi серiї. Десь коло десятої на Попiвщину почали прибувати першi учасники тих боїв, що вночi продерлися крiзь ворожi лiнiї. Оповiдали, що москалi розгромили становище Ясеня, оточили курiнь Сторча, що сторчанцi бились до останнього, а тих, що за браком амунiцiї мусiли здатись, вибито впень. Сотнi трупiв - вiйськових i не вiйськових. Москалi мали також великi втрати, були знищенi одна їх батарея, кiлька танкiв. Але бiй тривав далi. Куренi Докса, Довбенка i Мамая вимкнулись з оточення i зайняли новi позицiї далi на пiвдень у напрямку Суража. На Попiвщинi не було весело, нiч з вiвторка на середу була тривожна, сподiвались атаки, тим бiльше що звечора над табором пролетiло кiлька лiтакiв i скинуло кiлька бомб. Бомби не спричинили нiякої шкоди, але це був знак буревiсний. Бiйцi i командування їли й спали на становищах. Панувала сувора тиша, але все мовчало. Спробував був, як звичайно, гомонiти Ведмiдь, що iз своїм незмiнним Омельком займав тепер, як вiн казав, найвище становище, бо на старiй соснi. Мов звiдтiль найкраще поле обстрiлу, усе передпiлля, з усiма горбами аж до Залужжя. Омелько спочатку перечив, мовляв, нас тут зiстрелять, як ворон, але Ведмiдь настояв на своєму, влаштував гнiздо, i навiть зi сталевим щитом, що його вирвав iз старого танка. - Мене навчили фiни, - казав вiн, не уточнюючи, коли i де. - Там била на тебе кожна сосна. Диви, яке "полюшко-поле" перед носом! Лише коти кулею! - Гаразд, гаразд. Але ти там загачись за сучок i здрiмни бодай на хвилину, - вiдповiдав Омелян, якому Ведмiдь надокучив своїм вiчним гомоном. - Встигну! Надрiмаюсь! Буде час! Дай хоч душу вилити! - Та вже нарештi вилий! - сердився Омелян. - Такого одним словом не виллєш. Надто воно накипiло! А тут диви яке повiтря. I ось вечероньку пiдносять. Ей, ти там! - гукав Ведмiдь згори на кухаря, що розносив вечерю. - Останнього разу я на твоїй котлетi зуба зламав! - А навiщо вони тобi, зуби? - казав спокiйно куховар, накладаючи до спущеної на мотузцi їдунки якоїсь саламахи. - А чим танки гризтиму? Ех, - казав Ведмiдь, заїдаючи саламаху, - прийшов i мiй час. Я йому не раз казав, тому Звереву на Луб'янцi, тому чортовому синовi, а вiн тiльки смiявся, не розумiв мене. Що значить - прийде? Поки вiн прийде - з тебе хiба мох лишиться. Ей, братiк, братiк! Єдинокровний! Ось дай дихнути! Допекли! Так уже допекли, до самого дна доїли, до печiнок... - Омелько на нижнiй гiлцi поворушився. Ведмiдь на нього не зважав: - Трапиться тобi на сто лiт одна така нагода, i хочеться все зголити. Всi тi сто рокiв! До останньої волосинки! - Набридло, Ведмедю, все те твоє скиглення! - озвався Омелян. - Менi ще бiльше обридло! Тому й залiз на оцю сосну! Менi також було б приємнiше потанцювати на балу у фраку, нiж тут сидiти. Що? Може, не так? Але ж вигнали з хати в п'ятнадцять рокiв, гонили по всiй шостiй частинi земної кулi, поки не загнали сюди! Менi це також набридло! - Але ти завжди те саме й те саме! - перечив Омелян. - Чим, знаєш, бочка накисне, тим i смердить. А коли думаєш, що краще все замовчати, - твоє дiло. По-моєму, замовчана правда нiкому не принесе добра. Таке мусить переболiти! А тодi, може, хтось отямиться. Звичайно, не я... I не ти... Колесо iсторiї, як кажуть, крутиться, i, може, з'явиться якийсь такий Вашингтон i на цiй землi... А може! А може, якраз! Не вiриш? Не така, кажеш, душа? Знесе Сталiна, але не знесе Вашингтона? А саламаха, кажу тобi, Омеляне, цим разом смакує, як марципан. Лише трохи замало, - закiнчив свою мову Ведмiдь. - Здається, ти й на Кавказi бував? - по короткiй мовчанцi озвався знизу Омелян. - Де я, спитай, не бував... Як видужали мене з мого столiтнього миргородського гнiзда отого проклятого тридцять другого - отаким ще голопузим, так аж до цiєї сосни мотаюся мiж конституцiями i проституцiями, мов замотеличена вiвця. Батька десь там... на Воркутi... на драглi... А мати пiд тиском сталiнської опiки вiддала Богу душу... Таки того ж тридцять третього. Географiя, що й казати. - А як ти попав до фiна? - зацiкавився Омелян. - Та... попав... - неохоче вiдповiв Ведмiдь. I по хвилинi додав: - Ех, фiни! Ех, скажу тобi, народ! Ведмiдь замовк, чекав, либонь, ще запиту, але знизу почулося щось як собаче гарчання. Вiн глянув униз i побачив, що Омелян, звiсивши голову каблучкою, спить. - Ей, там, герої ще живi? - почувся з землi голос командира. - Живi, живi, командире! Як бiлочки! - Тримайтесь! - Тримайтесь, командире! Троян iшов вiд застави до застави, вiд гнiзда до гнiзда. З ним його новий ад'ютант Прохор. Пiдходив до кожної стiйки: - Здоровi, молодцi! - Здоров, командире! - Як дихаємо? - Гаразд, командире! - Повечеряли? - Ще й як! - Так крiпiться! - Видержимо, командире! Йшов далi. Було темно. Неба не було. Часом накрапало. Як звичайно, шумiли сосни. Пiд ногами потрiскував трусок. Iнколи ноги на щось спотикались. Троян бурчав. Прохор присвiтлював лiхтаркою, ощаджуючи батерiйку. Доходили до передових, до далеких i найдальших. Поле. Нiч. Вiтер. Над Бущенщиною заграва пожежi. - Спiть по черзi, - казав командир. - Змiни не буде. Але не проспiть царства небесного! - Як бетон, командире! - вiдповiдали йому. I так до четвертої години. О четвертiй Троян iде до свого лiгва. Там блимає каганчик, бiля телефону чапить помiчник Залiзняка, Кирило, а сам Залiзняк прiє бiля свого радiоапарата. - Щось нового, Кириле? - питає Троян. - Нiчого, командире, - вiдповiдає Кирило. - Товаришi пiдбирають свою згубу! - додав по хвилинi. - Цiкаво, скiльки їх там згубилося? - Соток на сiм, кажуть... - Но! Думаю, переборщили. - Хтозна. Перли просто валом... А їх чекали на честь i сумлiння. - А як там свiт? - питає Троян Залiзняка. - Стара юшка, командире. Здають Крим. Готовлять нiби офензиву на Броди. З Iталiї якiсь там дивiзiї перекидають. Троян зробив якийсь неозначений порух рукою i, не роздягаючись, прилiг на лавцi з нетесаних соснових тичок... По хвилинi вiн уже хропiв. А ще по хвилинi заснув i Залiзняк, просто сидячи, спершись на глиняну стiну. Згодом заснув i Кирило. Бiля телефону сидiв залiзний Прохор, що мiг найбiльше видержати, але його очi також злипалися. Поволi, обережно, пiд дрiбний весняний дощик надходив по-вовчому сiрий ранок. Лiс ще спав. Лише час вiд часу хтось десь кудись, мов сновида, рухався. Прокидались звiльна птахи, що ще якось тут задержались, починала просiкатись, мов мереживо, перша зелень берiз, пiд ногами забринiли рослинки, що висотувались з пiтьми ночi. Зi свiтанком прокинувся i Троян, але дiла для нього ще не було. Телефон мовчав. Змiнена варта не принесла нiчого нового, розвiдка з Дерманя, Мизоча й Лебедiв також була скупа. Небо так само було спокiйне - лише затягнуте i брудне. Большевики, видно, зализували рани i пiдтягали резерви. Годинник вицокував хвилини i години. О шостiй задимiла кухня. О сьомiй прийшов чай. О восьмiй змiнено варту. Бiля дев'ятої почало яснiти небо, вiдкриватись поле. Бiля десятої затих дощ. Обережно проглянуло молочної барви сонце. Потеплiшало. Запарували поля, горби, сосни. Пiд вечiр протряхли польовi дорожини, засiрiла глинковатка. Вечiр iз своїм червоним, на вiтер, заходом мiг би вважатися також спокiйним, коли б не лiтак, що появився над Попiвщиною i сипнув жмутами задрукованого паперу. Сталiн i всi iншi закликали пiддатися. Нiчого, мовляв, не станеться. Амнестiя. Хлопцi були вдоволенi з паперу. Ведмiдь знов обговорював загальне становище, не зважаючи на протести Омелька, що бажав лише спокою. - Дивуюся, - бурчав Ведмiдь, справдi по-ведмежому. - Ти завжди дивуєшся, - вiдгризався Омелян, якому тi коментарi в'їлися в печiнки. - А ти нi? - питав спокiйно Ведмiдь. - Ну, чого? Ну, з чого? - А хоч би з тiєї амнестiї. - О! Сам кажеш, що накис тим квасом до шпiку костей, i все ще дивуєшся! - Бо дивуюся! I буду дивуватися! I до самої смерти! Бо це диво! Скiльки вони разiв уже прощали! - Сiм разiв по сiм! - глумився Омелян. - I нiкому нiколи не простили, - мрiйливо продовжував Ведмiдь. - От уже дiйсно характери! - О! Тобi лише прости! - казав на це Омелян. - Та... Вони це знають! Але все-таки вони чогось i не знають... Вони, наприклад, не знають або не хочуть знати, що кожна брехня - брехня! Якою б вона не була мудрою! - А ти гадаєш, що вiдкрив цим якусь Америку? - питав Омелян. - А що думаєш?.. Є Америки, що їх вiдкриваєш, а не вiдкриєш. Що на брехнi не можна будувати правди - нiяка Америка, але разом Америка. Так! Ти знаєш, я знаю, всi знають. Говорять, повчають... А є iстини, що їх не можна обходити! Не можна, Омеляне! - Чого до мене чiпляєшся? Глупота! Все глупота! Нiчому не дивуйся! Люди є люди - такi, сякi, але завжди люди, а тому вони роблять по-людському. Вискочити з власної шкури нi тобi, нi менi, нi їм не вдасться, а що ми ось нiби даремно ллємо кров, борюкаємось за свiчку, яку завтра згасить вiтер - нi нам, нi їм, - це вже iнший табак, але з того ж поля. Можна б, можна б! Усе можна б! Але, видно, не можна! Нашi мозки так злiплено, що вони ось бачать, але не бачать. Заспiвай краще "Стелися, барвiнку". Не люблю пустих слiв. На цьому глибока фiлософiя Ведмедя урвалася. Вiн замовк i мовчки дивився в небо. Омелько також замовк, але вiн дивився у землю. Чекав на вечiрню мамалигу. Нiч була знов довга i марудна, на цей раз ясна i холодна. Далi всi сидiли на становищах, лише у землянцi командира було рухливiше. Десь опiвночi прийшли люди i сповiстили, що ранком може щось статися. З передньої застави привели чоловiка. Казав, що з куреня Докса, але як притиснули - признався, що його послали, що вiн недавно вернувся з Сибiру, що втратив там око i що йому й так "жизнь махорка" i вiн найрадше пристав би ось до цього гурту. Залiзняк на це вiдповiв гостевi, що пристати йому сюди годi, бо тут i так затiсно. - Йди собi, чоловiче Божий, звiдки прийшов, вiднеси їм лише оце, - сказав i передав одноокому саморобного конверта з летючкою, на зворотi якої красувався образ осла з написом: "Хiба ще я можу вам повiрити!" По таборi пiшов, нiби шелест, новий наказ - поготiвля. Троян знов обiйшов усi становища. Рiшили обсадити й передпiлля, де на кожному з горбiв заготовленi криївки. Подали скоро снiданок. Холодний, сонячний ранок, вiтер за нiч змiнив напрям i вiяв зi сходу. I все ще було зовсiм спокiйно. Коло десятої години у землянцi штабу запiпiкав телефон: - Увага! З Дерманя на пiвдень виступив вiддiл силою батальйону! Автоматичне озброєння. Мiномети. - Галльо! Мизiч! Батарея з чотирьох гармат у ярку за три кiлометри на захiд вiд Дерманя! - Галльо! Лебедi! Звiдсiль вирушив вiддiл силою п'яти танкiв. - Галльо! Тут Царенко! У Верховеччинi помiчено рух! - Лiтаки! - доносили з переднiх мiсць обсервацiї. - Бригадо! Пiд землю! - пiшла команда. Хвилин за п'ять зовсiм низько, з ревом пролетiла ескадрилья з п'яти лiтакiв, i лiс зашумiв вiд вибухiв перших бомб. Задрижала земля. Фонтани зривiв. Затрiщали сосни. Тут i там появились свiжi кратери. Ще за хвилину пролетiла нова ескадрилья - i новi вибухи. А заразом узлiссям лягла перша смуга гарматного огню, за нею друга, третя, четверта, п'ята... На обрiї замаячiли силуети танкiв. I щойно тодi зрозумiли троянiвцi, навiщо копали вони тi ями, навiщо пролили стiльки поту. Вони тепер сидiли в них, як у запiчку. Зверху барабанило, товкло, за комiр сипалась глина, у вухах трiскали перетинки, очi слiпило димом, горло залягав згар. Здавалось, що це триватиме вiчнiсть, але минуло лише чверть години i знов запала глибока, приголомшлива тиша. I всi були зовсiм цiлi. Троян, що лежав на передпiллi у своєму бункерi i напружено стежив у бiнокль за полем бою, мiг бачити весь обрiй на пiвнiч, танки, що виринули вiд. Залужжя i почали поволi наближатися, чисельнi силуети людей за танками, Вiн дав наказ своїм гарматчикам i вже за хвилину мiг бачити першi розриви стрiлен i виразний розлад ворожої лiнiї. Другий наказ - i з трьох горбiв передпiлля впертим перехресним огнем брязнули його кулемети. Ворожа лiнiя зупинилась, задимiв чорним димом i вибухнув один з танкiв. На третiй наказ вся бригада ударила повною силою по всiй лiнiї, всiма своїми засобами. Ворожа лiнiя залягла. Але негайно в повiтрi засвистiли гарматнi стрiльна i взлiссям знов лягла огненна смуга. Били по самому Трояновi, били по лiнiї взагалi, вичувалися втрати, мiсцями вривався власний огонь. Ворожа лiнiя знов здiймалася i знов рухалась вперед, i її не можна зупинити. Ворожий огонь далi крив становища. Не можна було глянути, ворухнутися. Напружено, вперто, непомiтно бiгли хвилини. Ворожi лiнiї наближалися. Ось вони вже по цьому боцi взгiр'я, ось обертаються проти кулеметних гнiзд, ось уже заговорили їх кулемети, ось нарештi вривається ворожий гарматний огонь. П'ятсот-чотириста метрiв! - Прохоре! Готовсь! Ще п'ять хвилин! Триста метрiв! Двiстi п'ятдесят! Бригадо! Огонь! Слава! З дiр, з ям, з кратерiв, просто з-пiд землi вихоплювались люди, залягали на розтрощених позицiях, i полилась нова огненна злива - шквал за шквалом, мов ураган. Не було назад, не було здатися, до кiнця, до краю. Сам Троян також ухопив кулемета i строчив з нього по передпiллю, по всьому, що там рухалось. Не було бiльше команди, ладу, спiвгри. Били всi, скрiзь, чим хто мiг i як хто мi