г. I нарештi ворожий натиск помiтно ослаб. Передусiм його переднiх лiнiй. Ще кiлька хвилин, i вiн ослаб зовсiм. Троян бачив у бiнокль, як по схилi горба бiгли люди в протилежному напрямку, а три танки, що пiдiйшли були сливе пiд самий лiс, нагло повернули назад. - По танках! - закричав Троян, але його гармати чомусь мовчали. Зате бив збоку один його мiномет, i справдi по танках, хоча вони все-таки повзли далi i поволi сховалися за схил. Ще чверть години, i передпiлля Попiвщини спорожнiло. Далеко збоку стояли лише два танки i в рiзних мiсцях, навiть голим оком, видно було трупи вбитих i ранених. Легше ранених большевики, видно, забрали з собою. Тодi замовк i огонь троянiвцiв. Не було бiльше цiлi. Падали тiльки окремi пострiли, окремi кулеметнi серiї, але згодом затихло i це. - Чиста робота, хлопцi! - кричав розпалений Троян, коли здавалось, що вже атака не повториться. - Якщо з усiєї сили навали трьом десяткам вдалося винести звiдсiль цiлi костi - вони можуть говорити про успiх. Але, хлопцi, до дiла! Латайся! Вони нас так не лишать! Вилазили з ям бруднi, чорнi, нi очей, нi носа. Розметанi "салони", розритi окопи, потрощенi сосни. Почали грабатись, виноситись, обчищатись. По часi задимiла кухня, на губнiй гармонiї заграв польку-ойру Кобила... А що там Ведмiдь та Омелян на тiй самiй соснi? Живi! Їй-Богу - живi! Лише страху наїлись. - Маєте щастя, що не у ваш бiк лило, - казали їм. - Щастя завжди з хоробрими, - вiдповiдав на це Ведмiдь, що мало був не збожеволiв, як тiльки вгледiв цiль. - Знаєш, - казав вiн опiсля, - оця моя зараза, - i вдарив долонею по "дьогтяревi", - як тiльки їх побачила - сама почала гуляти. От нiби й нежива личина, а тiльки торкнешся хвоста, i вже сипле! Кажу, як тiльки вгледiла отих танкiстiв - бр-р-р! бр-р-р! Думали було п'яти мазати, а вона - бр-р-р! бр-р-р! - по п'ятах, по п'ятах! - Параноїки! - озивався Омелян. - Гадали, простягнем отак ручки - i бери! Голенькими! Ти, Ведмедю, далебi всi тi свої дурнi сльози сьогоднi викупив з процентами! Але тепер, братця, держись! Усi знали, що треба держатись, а тим часом, хоч сонце ще не сiло, половина бiйцiв уже спала покотом, хто де впав. Не стало нервiв, не вистачало м'язiв. Не помогло нiяке припрошування кашоварiв. Лише санiтари ще якось трималися - виносили мертвих та ранених. - Бра-а-атцi! - благав поцiлений у живiт. - Доби-и-ии-те! Його пiдiбрали на ношi i понесли вглиб лiсу, до санiтарних барачкiв. Горе - брак медичної сили. До Дерманя нема бiльше доступу, а тут самi санiтари. I рана на ранi. Поки що всi, i сам Троян, знали, що треба перевести дух, вiдпружити тiло. Кожного гнули до землi недоспанi ночi, перевантаженi нерви, перезужитi м'язи. Троян ще ходив, бо мусiв, але голова його була мов з олова, i, здавалось, ось-ось її не вдержить. - Тобi, комадире, слiд би проспатись, - казав Булава, який сам ледве рухався. - Ми тут i без тебе впораємось. Командир мовчав, обходив румовища, виходив на взлiсся, вдивлявся у мертвий простiр. Сонце сiдало за Борщiвкою, лягали тiнi, спокiйно стелились горби. I враз досянув до нього розпачливо-благальний крик: - Добє-е-ейтє! Добє-е-ейтє! Радi Хрiста - добє-е-ейтє! - Тваринний, смертельний, з останнiх сил. Троян ледве сприймав враження, але його вдарили тi дивнi звуки, i особливо якось контрастове прозвучало те знайоме "ради Христа". Ради Христа - добийте! То вони ще пам'ятають те iм'я? Чи, може, воно пригадалось лише тут? На гранi? А може, це викрик розпуки? Остання апеляцiя? Троян знайшов начальника своїх санiтарiв, такого Михайла, що його жартома ще звали Архистратигом. - Чи можете пiдiбрати ще й там тих, на полi? - звернувся до Михайла. - Але ж куди? - благальне спитав Михайло. - Знайдiть якесь мiсце! - Нема! Нiякого мiсця! I своїм бракує! Ледве ось перев'язали... Таж вони всiх наших добивають... I навiть полонених. Шiстдесят сторчанiвцiв упень вибили. А там же саме ен-ка-ве-де... I все лише тяжко раненi - легких самi забрали... Вони нiкого не беруть до полону, - ще раз повторив Михайло. - Так пiди й добий! - сердито сказав Троян. - Я? Ранених? Нiколи! - Тодi чого ми з ними воюємо? - Ви краще знаєте... Може, саме тому... Михайло ледве тримався, його бiлий халат був весь у кровi, вiн щойно зробив кiльканадцять перев'язок i одну наглу операцiю. Його помiчники так само падали з нiг. Проблема зосталась нерiшеною, не було кому йти. Барачки й криївки переважно в руїнах. Барачок команди також пошкоджено, але вiн ще стояв, i в ньому за апаратом, весь чорний вiд сажi, сидiв Залiзняк, а бiля телефону незмiнний Кирило. Прохор робив порядки, усував грузи. - Ну, як там наш зв'язок? - спитав Троян. - Слабо, командире. Одна тiльки лiнiя. Порвали. Послав монтажистiв. Але чудо: лiнiя з Дерманя дiє. - Мабуть, забули, - сказав Троян. - Ти ту лiнiю прослiди, може, примазались... - Прослiдили. Здається, нiчого, - вiдповiв Кирило. - Нiчого то нiчого, а диви, як цiльно нас мотлошили, - сказав Троян. - Всi нашi точки знають. На Гурбенщинi з мiсця всi склади вiдкрили. Три роки збирали iнформацiї. А тепер он у Дерманi мiтинг, самi баби. Збирають нiби, щоб з дiтьми гнати на нас перед танками, - сказав Кирило спокiйним тоном. Троян мовчав, думав. Очi його закипiли, повiки спухли, губи порепались. - Тодi не можна далi чекати, - промовив. - Мусимо самi наступати. Цiкаво, де їх штаб? - Там-таки... в Дерманi... в семiнарiї. Якийсь Смiрнов. - Тодi от що, хлопцi... Лягайте по черзi i спiть. На другу годину ночi, Прохоре, буди i скликай командирiв. I тут же прилiг на нарах i одразу заснув. Весь табiр вiд краю до краю, з усiм добром i майном, з усiма соснами i березами поринув у глибини тяжкого сну. Була чорна як вугiль нiч. Нiде й нiщо не вказувало, що тут лише кiлька годин тому вiдiгралась величезна трагедiя. Як тяжко! Як неймовiрно тяжко! Не знайдеш нiякого слова, нiякої думки нi в кого i нiде. Занiмiла земля тугою, безмежною нiмотою! А точно о другiй годинi сонний Кирило будив командирiв. Троян сам встав. Почалася нарада. Було - за, було - проти. Виходу iншого нема. Коли пошлють жiнок... Зрештою, мiняти мiсце все одно треба. Наступати також. Особливо тепер, зараз, поки вони ослабленi, поки зайнятi бiльшим дiлом, мають великий фронт. А пiсля цього питання iнше: де знайти краще мiсце? Все-таки тут ще можна боронитися. Треба ж мати якусь випадову базу. I саме тепер, коли ще можна дiяти бiльшими з'єднаннями. На випадок їх перемоги на фронтi - прийдеться розбиватись на дрiбнi частини. Тут ще можна прийняти кiлька навал, навiть таких, як учорашня. Бiльшiсть присутнiх були за цей останнiй план, зрештою, й сам командир поки що не бажав вiдриватись вiд цього мiсця. Але як з тими жiнками? А що, як справдi їх поженуть на лiс? Питання було складне, i вiдповiдь на нього знайти було нелегко. Але воно рiшилось само собою. Не скiнчилась ще нарада командирiв, як у таборi вдарили на тривогу. Було не бiльше як п'ята година, небо на сходi щойно заяснiло, як вiд Верховеччини почався наступ. З сили огню можна було судити, що ворог досить чисельний. До того над лiсом пролетiло кiлька лiтакiв i в рiзних мiсцях упали бомби. Головна лiнiя бою цим разом лежала на пiвнiчно-схiдному вiдтинку табору. Ворог залiг у Верховецькому лiсi. Почалась стрiлянина, але справжнього наступу не було. Стало свiтати. Стрiлянина тривала. Над лiсом час вiд часу пролiтали лiтаки, скидаючи бомби. Творилося враження, що ворог хоче вiдрiзати табiр вiд великих лiсiв i витиснути троянiвцiв на чисте поле. Зi свiтанком стало вiдомо, що в самiй Бущi вже є якiйсь ворожий вiддiл, що збирається рушити на лiс у напрямку Попiвiцини. Незабаром прийшла вiсть, що ворожий вiддiл появився в Новмалинi. Це означало, що вiдрiзають вiд головного терену лiсiв. Це значило, що їх хочуть вивести на поля мiж селами Дермань, Борщiвка, Будараж, тобто назустрiч найбiльшим ворожим скупченням. I єдине, що ще до певної мiри облегшувало становище, було те, що в лiсi Бущi i Верхова знаходились досить чисельнi залишки куренiв УПА, якi нашвидку формувались у новi бойовi одиницi. Це до певної мiри поширювало обшир дiяння партизанiв. Зi сходом сонця натиск вiд Верховеччини значно послабшав, а згодом ущух зовсiм. Ворог вiдiйшов до лiсу, стрiлянина затихла. Наступила зловiсна перерва. Бригада поснiдала. Чекали чогось нового, можливо, того самого наступу з жiнками й дiтьми. Виступати з лiсу на чисте поле серед дня не було можливим. Час минав, але нiякого наступу не помiчалось. Нiчого нового не приносили також лiнiї зв'язку з Дерманем. Передпiлля лежало в такому самому виглядi, як його залишено пiсля вчорашнього бою. Не забрано нi мертвих, нi ранених. Не пiдiбрано навiть бойового знаряддя. Лiс стояв спокiйно, сонце почало грiти. Бригада лежала на своїх бойових становищах. Щойно коло десятої вдарили на тривогу. Лiтаки. Незабаром з пiвнiчного боку появилось й пролетiло над лiсом з'єднання лiтакiв. Знову впали бомби. На цей раз запальнi. В кiлькох мiсцях лiс почав горiти. Бiйцi кинулися гасити, але даремно! Лiс був сосновий, густий. Облитi фосфором, дерева палали як смолоскипи. Потягнуло задушливим згаром пожежi. Саме в цих мiсцях розташувалась таборова санiтарна база, повна ранених, i їх спiшно приходилось переносити в iнше мiсце. А лiс горiв, з кожною годиною становище гiршало. Бiля дванадцятої години друга повiтряна тривога i нова серiя запальних бомб. Почало горiти i в захiдному кiнцi. - Як ти думаєш, Омеляне? - спитав спокiйно Ведмiдь, сидячи на своїй соснi i позираючи на грiзну стихiю, що бушувала перед його очима. - Чи не слiд нам кинути наше насиджене гнiздо? - Хм... Може, й слiд, - вiдповiв Омелян, дивлячись у тому ж напрямку. - Чорт би їх забрав! Хочуть нас, видно, з пiр'ям пiдсмажити... А знаєш, що менi при цьому лiзе на думку? - провадив далi Ведмiдь. - Мабуть, вареники зi сметаною. Щось нас зовсiм забув наш Пампушка, - сказав Омелян. - Нi! - заперечив Ведмiдь. - А що ж iще? - Iсторiя! - сказав Ведмiдь, вiдмахуючись вiд димової хмарини, що якось несподiвано завинула їх сосну. - Знаєш, ота Пляшова... пiд Берестечком... Як то вони там прощались i сипали у воду золото, - казав мрiйливо Ведмiдь. - Знайшов час! Золото! Ха-ха!-Ех, ти, Ведмiдь, Ведмiдь! Бачив ти коли золото? Чи знаєш ти, що це таке? - глумився Омелян. - Ось я пам'ятаю золотий зуб у мого слiдчого на Луб'янцi, але це до iсторiї не стосується. Козаки це робили на знак кiнця. Що вони не пiддадуться. Може, й ти хочеш свої висипати? Маєш ще яку сотню рейхскомiсарських карбованцiв? - О! Мої карбованцi, сам знаєш, ми вже скурили. Я вже тепер i страху не маю! Ось там вогонь, а вiн мене не пече! Колись, бувало, як зiрветься в селi пожежа, то всi мов скаженi бiжать... А сьогоднi? Бiжи! Кричи! Он! Ти тiльки поглянь на тi сосни... Бачиш, як той дим пiшов валом... Чуєш? Вже тягне! Дивись! Дивись! - уже кричав Ведмiдь. - Та чого ти кричиш?! - закричав i собi Омелян. - До нас iде! Огонь! Омельку, огонь! - заревiв на цiле горло Ведмiдь i враз повернув свого кулемета i почав довгою серiєю бити просто в полум'я. - Перестань! Заб'ю! - вхопив його за ногу Омелян. Але Ведмiдь не чув того крику. Вiн припав до кулемета зовсiм так, нiби перед ним був ворог. Його обличчя було страшне, очi нiмi, гарячi, застиглi. Омелян дряпається до Ведмедя, але саме в цей момент десь отуди, як Осовець за Дерманем, i на взлiссi по лiнiї окопiв лягла перша серiя огню, що зiрвала велетенськi фонтани землi. Били по становищах, по огню, по палаючих соснах, по димовiй хмарi. Вибухи зливалися в один вибух, гiгантськi сосни ломилися, мов сiрники, i з тяжким, повiльним скреготом валилися одна на одну, творячи одно велетенське багаття. Понад годину тривав цей шквал i враз затих. Дув лише гострий пiвнiчно-захiдний вiтер, зiрваний пожежею... Шум вiтру i пожежi видавався лагiдним, нiби шум моря, а поверхня землi нагадувала поверхню мiсяця - кратер на кратерi, i нiде нiчого живого. Минають мертвi хвилини, а потiм з-пiд землi i з кратерiв починають, мов черви, вилазити люди. На них немає лиця, але в їх руках автомати, i вони з мiсця кидаються, мов божевiльнi, на передпiлля i там залягають, без команди, за кожним горбком, у кожнiй ямцi. Чекають атаки. Але минають хвилини, десятки хвилин, а атака не приходить. Передпiлля лежить тихо, нiби мертве. Появляється i сам командир. Має нашвидку перев'язану лiву руку, брудне, подряпане обличчя. Вiн одразу кличе всiх назад, до найближчого рову, що дiлить Попiвщину вiд Тимошiвських нив, де заготовленi запасовi криївки. Їх небагато. Може, з тридцять. Де решта - не знати. Найпомiтнiше, що нема Булави, нема Прохора, нема начальника санiтарiв Михайла з усiєю його лiкарнею, нема Ведмедя й Омеляна. А тi, що є, - раненi, контуженi, пошарпанi. Троян легко контужений. Залiзняк ранений в руку, Терешко попечений, але всi вони швидко приходять до себе, один одного перев'язують. Якась надлюдська сила б'є з їх землянистих облич. Немає мiж ними й Царенка, але всi знають, що вiн iз своїми двома чотами, мабуть, далi займає позицiї, навпроти Верхова. Туди стрiляли з гармат, але огонь туди ще не дiйшов. Вони не знають, чи лишилося що з їх складiв, запасiв, особливо таємних криївок, чи не поїв усе це огонь, що далi бушує з величезною силою. I що далi? Де вихiд? I єдине їх щастя, що наступу, якого вони чекали, не сталося. Не було взагалi нiякого руху. Троянiвцi деякий час лежали на бойових становищах, вдивлялися у передпiлля, але не бачили там нiчого. Все мовчало. Вони також мовчали. Троян просив не чiпати його, лежав хрестом, горiлиць, розкинувши руки. Його лiва рука нижче лiктя була обмотана ганчiркою, долоня облiплена змiшаною з кров'ю землею, очi були пiдпухлi i заплющенi, сiре обличчя заросло стернею бороди. Згодом принесли з яру дощової води, знайшлося в криївках дещо поїсти. Всi жували житнi сухарi i запивали їх водою. Було мрячно. Хмар не було, але сонце закривала димова запона. Була приблизно година п'ята пополуднi. По якомусь часi командир розплющив очi, поворушив раненою рукою. - Дайте, хлопцi, води! - були його першi слова. При тому вiн повернувся на бiк, сперся на лiкоть, подивився на своїх бiйцiв i спробував навiть посмiхнутися. - Потрiпали нас, га? - сказав Герешко, що перший побував там i сам оглянув яр, знайшов воду, вилазив на передпiльну сосну, незважаючи на своє попечения. - Як тiльки западе нiч, - сказав Троян, - а Бог пошле до того ще й трохи дощику, щоб приборкати отой огник, - пiдемо далi. Добре було б зв'язатися з Дерманем. Пилипе! Чи не мiг би ти отак пiд нiчку туди скочити? - звернувся вiн до одного з дерманцiв. - А ми тим часом... - не докiнчив речення, поволi звiвся на ноги, потягнувся, нiби залежався, i запитав: - Маєте котрий бритву? Знайшлась i бритва. Всi почали завзято чепуритися. Носили i носили з калюжi воду. Чудодiй Терешко вирушив у мандри, i вже пiд смеркання всi їли пшоняний кандьор, заправлений залежаним салом. Ще пiзнiше розiйшлись по кратерах, зiбрали пару десяткiв братнього трупу i, в сяйвi пожежi, вiддали його братнiй могилi. Один з бiйцiв проказав "Отче наш" i "Вiчну пам'ять", а Залiзняк, як звичайно Залiзняк, прочитав заздалегiдь приготовленого на такий випадок власного вiрша: Не знаю... Можливо, нiколи Не повернемось i не згадаєм... I, можливо, нiхто не знайде цих могил. Я лиш знаю, незнаний Миколо, Що пiд цим ось зеленим гаєм Ти упав, щоб народ твiй жив. I я знаю - настане врем'я, Що на цiй ось твердiй землi Проросте тверде плем'я, Що вимiрить жертви твої. Безiменнi жертви. Огненнi! Без кiнця i краю великi! О Христос, вселенний! У ласцi своїй столикiй - Схорони їх, простих, вовiки! З останнiм словом Залiзняка бiйцi опустилися на колiна. Запала мовчанка. Стояли на схiд сонця. З правого боку палала й шумiла пожежа, обливаючи їх огненним сяйвом, з лiвого, вiд пiвнiчного заходу, закладала небо темна хмара. Вiтер гнався над їх головами, патлав волосся i, здавалось, сурмив до бою, нiбито цiла його неосяжна армiя йшла в бiй з огненною стихiєю. Дим i огонь вгиналися пiд його натиском, люто, з якимсь драконiвським сичанням вiдбивалися вiд тiєї навали, але вiтер дув, небо закривалося чорним гнiвом. По якомусь часi полив дощ. Це було i добре, i зле. Добре, що заливало огонь, зле, що не було схоронища бiйцям. Але не було часу з цим розбиратися. Працювали пiд дощем. Вислали зв'язкових до Царенка, що далi тримав лiнiю вiд Верховеччини, дозброїлися, пiшли шукати унiформи ен-ка-ве-де на передпiлля, знайшли пiвживого енкаведиста, якого негайно пiдняли, принесли до командира, напоїли чаєм i розпитали про те про се. Довiдалися, що ворожий штаб стоїть у Дерманi, що його шефом є якийсь генерал Смiрнов, що з ним троє iнших спецiв цього дiла - Калачов, Самойлов i якийсь Дармограй. I що з ними "взвод" солдатiв, i що вони чекають на батальйон посилення з Рiвного пiд командою капiтана Бражньова. Згодом прибув з Дерманя Пилип i всi тi вiстi ствердив, додавши, що штаб мiститься в будинку семiнарiї i обставлений чотирма заставами - на Лисах, на мiстку "перед Яном", на дорозi до церкви i на Кладовськiй горi, так званих Могилках. Пiсля цього Троян зiбрав своїх "як гиря ланцiв" i в абсолютнiй темрявi, пiд прикриттям коренастої сосни, що нiчого не прикривала, бо крiзь неї однаково текло, почав розгортати свої плани. Для них є один i, можливо, останнiй вихiд: ударити просто на штаб! I то негайно! Зараз! Поки не прийшла потуга. Це - ризико! I то велике! Штаб напевно добре озброєний, але є чимало шансiв на успiх. Нiч, дощ, певнiсть енкаведистiв, що нас уже нема, їх перевтома. Коли цього ми сьогоднi не зробимо, завтра пошлють на нас свiжу силу, нас розгромлять, розпорошать. Коли ж ми це зробимо, ми виграємо час, здезорiєнтуємо ворога, пiдiрвемо його бойову мораль. Навiть коли наша виправа скiнчиться пiвуспiхом, вона дасть свої позитивнi для нас результати, в разi ж нашого повного успiху ми здобудемо шанси боротьби на довгий час. Далi обговорювали деталi плану. Головне - зняти безшумно застави. Здобути гасло. Здобути язика. Точно розвiдати розташування штабу i кiлькiсть бiйцiв. Свою групу Троян дiлить на двi частини. Одна, пiд командою Залiзняка, маршує через Залужжя, на Лиси, здiймає там заставу, маршує далi на Могилки, здiймає другу заставу, звiдти садом, вниз спускається до семiнарiї i залягає розгорненою розстрiльною з затильної сторони будинку. Друга група, пiд проводом самого Трояна, маршує через Горбайцi, спускається вниз навпроти монастиря, здiймає заставу "перед Яном", iде далi, здiймає другу заставу, вертається, чекає на знак Залiзняка, що його завдання виконане, i вдирається до семiнарiї з фронту обома головними входами. Бiчнi ж обидва входи до будинку повиннi в той час бути пiд контролем Залiзняка. - Тепер, хлопцi, вперед! Бути чи не бути! Головне - не боятися! Дух у таких випадках найсильнiша зброя! Коло першої години обидвi групи двома дорогами залишили Попiвщину. Було темно. Падав дощ. По годинi вони були на мiсцi. Комунiкацiя мiж групами втримувалась при допомозi дуже дискретних посвистiв. Вiддаль мiж ними дорiвнювала приблизно кiлометровi. Їм обом щастило. Троян без єдиного звуку зняв першу заставу, вiдразу здобув гасло, перейшов далi згорненою колоною i, подавши гасло "бражньовци", здiйняв другу заставу, здобув "язика", повiв далi свою групу назад до монастирської площi, де знав кожну стежину, схiдцями попiд каштанами i вийшов на подвiр'я семiнарiї. Там стояло кiлька вантажних i легких автомашин, мiж ними радiовисильня i ходив вартiвник. - Таварiщ генерал дома? - певним голосом спитав Троян вартiвника. - Нє знаю! - почув з темряви. - Спрасi дєжурнава! - А гдє дєжурний? - В каридорє! Гдє свєт! "Бражньовци" дiляться на двi частини, одна рушає до правих дверей, друга до лiвих. Одна по дорозi здiймає варту i ставить свою. Друга, з Трояном, у кiлькостi семи, входить до будинку. Просторий вестибюль. Свiтиться лiхтар. В правому кутку столик, а за ним - черговий. Лейтенант НКВД. Троянiвцi вриваються гуртом, їх автомати напоготовi. Вони обчепленi гранатами. З них тече вода. Обличчя їх напруженi. Троян миттю пiдступає до чергового. - Таварiщ лейтенант! Я - Бражньов! Я должен вiдєть генерала! - i одночасно сiм автоматiв скерувалось на чекiста. Чекiст розгубився. - Нi с места! Рукi ввєрх! - тихо скомандував Троян. Чекiст пiдняв руки. До нього пiдскочило двоє троянiвцiв i забрали зброю. - Лейтенант, - рiзко сказав Троян, - один звук - i тебе нема! Де генерал? Я мушу його арештувати! З наказу генерала Жукова! Це був найгострiший момент. За стiною у трьох класах спало тридцять чекiстiв. Один лише звук, i вони могли зiрватись. Троян пiдпихнув автоматом чергового: - Останнiй раз: де генерал? - Наверху! - озвався чекiст. - Де наверху? - Там! - вказав чекiст на лiвi сходи. - Скiльки їх? - Троє! - I бiльше нiкого? - Шафьори! - Скiльки? - П'ять! - Веди! Двоє автоматчикiв зайняли мiсце чергового, решта з черговим пiшли нагору. В коридорi свiтилась свiчка. Генерали спали у квартирi директора, шофери навпроти, в колишнiй бiблiотецi. Троянiвцi вскочили до генералiв, освiтили кiмнату електричними лiхтариками, забрали зброю. - Iменем верховного командування ви арештованi! Негайно збирайся! Всi! Без єдиного звуку! Генерал i двоє його товаришiв не перечать. Вони не знають, хто перед ними. Вони бачать лише автомати. Поспiхом, мовчки збираються, i їх виводять. Ведуть униз, до першого авта, кажуть сiдати. Сiдають. Авто рушає. Троянiвцi швидко дають знак своїм, що пiшли правим входом, i тим, що залягли за будинком, в саду. Негайно твориться двi групи, одна лишається на подвiр'ї з автоматами проти вiкон, друга беззвучно вступає до класу, звiдки вiдразу гуркочуть довгi серiї з автоматiв вперемiну з вибухами гранат. Крик, рух, брязкiт скла... У кiмнатах темнi силуети. Новi, зовнiшнi серiї. Напруження неймовiрне. I нарештi, по чверть годинi, западає знов тиша. Тiльки по коридорах, по класах, по сходах приглушений тупiт нiг, мигання огникiв, оклики. А потiм, коли все зливається вниз i будинок порожнiє, наповнюється тiнями подвiр'я. Знову рух, знов бiганина, знов оклики, когось несуть, тягнуть, кладуть. Швидко, старанно, дружно. Потiм гудуть мотори, машини поволi рушають, виїжджають на вулицю, повертають налiво i зникають у темрявi вулицi "на Лисах". Будинок лишається безлюдний. Нi живих, нi мертвих. Лише слiди на стiнах, лише вибитi вiкна, розкиданi папiрцi i... червонi, мокрi плями. Але все це прикрите нiччю i мовчанкою. На свiтанку бригада зупинилась на хуторi, за сiм кiлометрiв вiд Дерманя, на так званих Валах. Хутiр порожнiй. Нi вiкон, нi дверей. Нiде нiякого життя. Тихо i мертво. Але з появою машин зчинився легкий рейвах, заметушились силуети людей, залунали окремi слова. По хвилинi знов запала тиша. Бiля напiврозваленої клунi, бiля хлiва i повiток стояло п'ять машин. Темнi силуети зникли. Запав сон. Тiльки у двох кiнцях хутора i на пiддашшi головного будинку не спала варта. А ще не спали Троян, Залiзняк i Терешко з двома своїми помiчниками. Вони возилися в льоху з полоненими. Особливо тяжкий був генерал. Ситий, плеканий, пiвроздягнений, iз зв'язаними дротом руками, вiн творив жалюгiдний образ. Вiн був приголомшений i втратив мову. До нього пiдсiв Терешко, бiля Терешка з нотатником Залiзняк, окремо, збоку, пiд стiною стояв Троян. Два дебелi бiйцi з автоматами напоготовi завмерли при входi. Генерал сидiв у кутку на долiвцi, у двох iнших кутах сидiли Калачов i Самойлов. - Генерале, - спокiйно i тихо говорив Терешко, - тепер нема жартiв! Пiшло на гостро! Сам знаєш, скiльки ти вчоpa пiдсипав нам огню! Га? I тепер без кокетства! Спiвай! А нi - доберемося до твого язика iншою дорогою! Генерал мовчав, його лiва щока сiпалась, губи здригалися. Свiтло малої свiчки в руках Терешка падало просто на його обличчя. - Нiчого не поможе, генерале! - дуже спокiйно сказав Терешко, i цi лагiднi, неголоснi слова в контрастi з виглядом цих людей, обшарпаних, брудних, мокрих, напружених, творили враження. Генерал рiшився говорити. Про назви частин, їх розташування, склад, призначення, озброєння, про їх командирiв, їх плани, вигляд - про все, що тiльки можна було вiд генерала сподiватися. Окремо говорилось про головний штаб, про батальйон Бражньова. Не забуто вчорашньої батареї, її складу, командування. Не забуто вiддiлiв у рiзних ближчих селах i мiстечках. Битi двi години провозився Троян з генералом. Залiзняк заповнив свiй нотатник, Терешко задовольнив свою цiкавiсть. Потiм генералiв лишили в спокою, покликали сонного радиста, звелiли викликати штаб "окремого карального чекiстського вiддiлу" i надати депешу, що гнiздо такого й такого бандита i всю його банду злiквiдовано цiлковито; що минулої ночi на штаб генерала Смiрнова невiдома банда спробувала була напасти, але напад успiшно вiдбито i бандитiв знищено; що генерал iз своїм штабом, з огляду на пошкодження примiщення, переноситься на iнше мiсце, правдоподiбно, в район Мизоча, про що буде окремо повiдомлено. В кiнцi депешi рекомендувалось затримати батальйон Бражньова на мiсцi, бо в його присутностi потреби поки що немає. Депеша пiшла, потвердження одержано. Троян i двоє йог друзiв заходять до хати, на них нема сухого мiсця, вони ледве тримаються на ногах, але мусять ще докiнчити деякi деталi цiєї картини. Посiдали хто де мiг, бо ноги вiдмовлялися тримати. - Тепер, друзяки, - почав глухим, хрипким, але все-таки бадьорим тоном Троян, - тепер, друзяки, ми з вами трiшки в сiдлi! Тепер ми не Iван i не Степан, а Смiрнов i Ко! Ти ось, наприклад, Залiзняче... як його? - глянув на вiйськову картку, - Самойлов. Шеф операцiйної бази - трам-тара-рам - енного вiддiлу! Вручаю! Ось тут мундир! Погони. Бачив ти коли такi погони? А ордени! Ленiна, Олександра Невського. Словом, двiчi, а по-моєму, тричi Герой! Приймай! Про решту довiдайся i у самого бувшого Самойлова. Що i як, куди i чого. А ти, Терешку, таки дочекався свого. Сам, можна сказати, диявол Калачов! Майор войск - трам-тара-рам! Да здраствуєт Берiя i його соратник товариш Терешко-Калачов! Вручаю тобi цей документ, бережи його, як своє бiльмо, i виконуй пильно обов'язки перед родiною i Сталiним. Ну а я? Розумiється, сам Смiрнов! Павло Миколайович! Генерал-лейтенант! Люципер. Окремого, розумiється, вiддiлу. I також ордени i прочая, прочая, включно з цим ось портфеликом, заповненим душами, призначеними на пожертя драконам. А там он валiза з валютою, можна сказати, ще не вживаною, просто з-пiд станка. А все разом! Братiки, братiки! I як це блискуче пiшло! За таке справдi варто орден не лише Совєтського Союзу, але й цiлої земної кулi. А тобi, Залiзняче, поетовi з усiх бокiв, - нагорода Нобеля! Як ти їх зняв, сонних, можна сказати, як немовляток. А тебе, Терешку, вже й не знаю, як нагородити, бо коли я слухав, як муркотiв ти над тим куснем сала, менi нагадався кiт. Але знаєш який? Що потрапить бавитися навiть з левами. У мене самого, признаюсь, хололи печiнки, дарма що загартований. А все це разом - ура! Браво i ще раз браво! Тепер би сюди Царенка, та тих решту сторчанiвцiв з Бубенщини, та пару Енеїв. Чим, зрештою, чорт не жартує, може, якраз там далi щось станеться, i тодi ми... Ха-ха-ха! Га? Смiєшся? Ех, Терешку-, Терешку! Знаю, що ти гiркий скептик, старий чортяко! Але тепер ми нiяка зелена, а "спецвiддiл по лiквiдацiї", їздимо американськими машинами, жуємо "гем-консерви", грiємося в ультрапромiннi славнозвiсної конституцiї, що пише "трамвай", а вимовляє "конка"! Решту обмiзкуємо завтра! Мiняй, Самойлов, варту, забезпеч радиста та генералiв i лягай! А ти, Калачов, також! Да здраствує революцiя! Троян не шукав лiжка, його ноги вiдмовлялися рухатись, вiн зробив пару крокiв i в першому ж кутку, на купi битого скла, пiдкинувши лише генеральську шинелю, повалився. Лiтопис писався... Писався рiк Божий 1945-й. Серпня дев'ятого того року в Нагасакi поставлено другу крапку недописаної епохи... Планета вступила неготовою в другу еру буття. Димiли руїни храмiв, палацiв, моралi, ладу й порядку. Зливались i мiшались раси й нацiї, виринала нова амальгама, без часу i простору, в таборах, бараках i шатрах - майбутньої держави свiту. Нацiя атома. Дi-Пi. Бувши громадянином тiєї держави i блукавши румовищами попередньої епохи, стежками ченця Шварца, протестанта Лютера, олiмпiйця Гете, архигенiя Бетховена, релятивiста Ейнштейна, я прибився, цiлком випадково, на кiлька мiсяцiв до музейного селища Льоонзе - за тридцять кiлометрiв вiд великої руїни, що на мапi Нiмеччини значилась словом Ульм. Шукалось людей. Вiдповiдi. Шукалось часу, простору, перспективи. Шукалось назви. Хто, для чого i куди нас послав? На планетi, вiд часу Девону, ледве чи були бiльшi потрясiння пристрастей, нiж тi, що ми їх пережили. Одного разу через редакцiю таборової газети, якої я був спiвробiтником, дiстаю листа, писаного енергiйною жiночою рукою. Людина, що називала себе близькою моєю землячкою, просила вiдвiдати її, у важливих справах, у селi Кальтенбаху - за три кiлометри вiд мiсця мого осiдку. Найближчої недiлi червня, гарного, яскравого, насиченого сонцем ранку я рiшив iз запрошення скористати. Йшлося прекрасною польовою дорогою, легко дихалося, легко вiдчувалося. Непомiтно минули три кiлометри. Скоро знайшов потрiбний менi невеликий, привiтний, весь у квiтах будиночок на краю села, над схилом долини з видом на луг з рiчкою i другий схил, барвисте заповнений оселями. При входi мене зустрiла молода, чорноока, середнього росту, гарна панi, що видалась начебто знайомою. Назвала вона себе Павлiною Балабою. - Як я рада вас бачити! Я ж вас знаю! З Рiвного! I ми земляки! - її контральто мало призвук металу, її очi блищали, на нiй було легке, вiдкрите убрання з чорного атласу. Вона запросила мене до своєї кiмнати, шальованої сосною, з виходом на широку веранду. Хвилюючий, свiжий запах квiтiв i поля вривався через вiдкритi дверi веранди. Панi Павлiна жила не сама, з нею були хлопчик рокiв семи i дiвчинка рокiв чотирьох-п'яти - дуже, до речi, подiбнi, здоровi, веселi. I, коли я знайомився з дiвчинкою, вона подала менi навиворiт свою пухкеньку лiву "пацьку" i дуже поважно, дивлячись своїми великими, чорними очима, сказала: - То ви той дядьо, що пише книжки? - Той самий, - вiдповiв я радiсно. - А що робиш ти? - Б'юся! - О! А то ж з ким? - З котом! - А то ж чому? - Паскуда! Зловив мишку i мучить! - То вiн дiйсно паскуда! А як ти звешся? - Марлуся Балаба! Годину пiзнiше ми всi четверо гасали по схилi саду i старанно ховалися за кущами бузку, порiчок, агрусу. I, коли Маруся знаходила мене, вона заливалася таким смiхом, що не могла встояти, i я пiдхоплював її руками, високо пiдкидав у повiтрi i так само голосно й радiсно, як вона, смiявся. Було сонце, синє небо, були квiти, був смiх! Я провiв тут не один ранок, не один день i не один вечiр. Панi Павлiна менi оповiдала. Вона багато знала, багато бачила i пережила, її повiсть - повiсть доби, яку не висловити, не списати. - Iнакше й не могло бути, - казала вона. - Нi вiн, нi я не могли iнакше поступити. Нам не дали виходу. Може, це буде видаватись парадоксом: вiн не належав до радикальних типiв. Не був нiяким революцiонером, не любив доктрин, був людиною розумного компромiсу. Шевченкове "щоб усi слов'яни" було для нього побажаним сантиментом. Але разом... самi знаєте. Коли прийшло до дiла, коли нiякi сантименти не дiяли, вiн пiшов i упав останнiм. Вiд останньої кулi. Був людиною чести. Не зносив насильства. Не був для такого рождений. I тут уже нiякi доктрини. Тут уже його людське. Ви, зрештою, знаєте Дермань - його сади, яри, монастир, кутки. Його Запорiжжя. Пригадуєте лагiдних, простих, щирих, дуже працьовитих, трохи заповiльних його мешканцiв, з тим їх зворушливим "кинь, вил, виз, пушов", що, здавалось, вилiзли просто з Дулiбщини, дарма що мають тристалiтнюю традицiю школи. Така обросла мохом древнiсть, такий мiдяний запах вiкiв, така глибинна культура побуту, стiльки наївного чару легенд, переказiв. I така стихiйна панорама, коли, наприклад, вийдеш "на Турецьке" i глянеш на долину, де вже за Батия стояв Гай-Город, оточений трьома прозорими ставками, залишки якого й до цього часу хороняться землею... Або вийдеш до перелазу на край Гуцiвської садиби Запорiжжя i кинеш зором на Ляшове займисько з його вiковiчними, косатими, мов русалки, березами, на Шавронський луг з алеями верб, що нагадують Версальський парк, на пишну баню церкви, мовби вона з Рима чи Венецiї, з тим її золоченим хрестом, що так блищав пiд захiдним сонцем, або ту зелену баню монастирської дзвiницi, дзвони якої розливалися за Острозьких, Хмельницьких, з її гiгантськими, мов пiрамiдами, смереками, що так хвилююче, навiть у зовсiм тиху погоду, шумiли лагiдним шумом. А тi величезнi, мов хмарини, осокори бiля ставка, а тi безкраї, як море, квiтучi сади, а соловейки!.. Але знаєте, - казала панi Павлiна притишеним голосом, нiби боялася, щоб хтось не почув зайвий, при чому пальцi її руки, що держали цигарку, помiтно дрижали, - нема бiльше нашого Дерманя. Його стерли. Iсторiю, традицiю, честь, добробут. Його сади спустошено, його парки вирубано, його святинi обернено в руїни. Забрано навiть його древнє iм'я. Дермань, мiй дорогий земляче, названо... Устє Друге! Щоб посмiятись. А коли б ви знали, як вiн з ними змагався. Пiзнiше не стало бригад, доктрин, правих-неправих, пiзнiше всi злилися в єдину силу. Спочатку вiн очистив весь той терен вiд Острога до Крем'янця. Мав артилерiю, танки, машини. Мав лiтака. У монастирi був штаб, святили зброю, працювала радiовисильня, виходила газета. Була цiлковито самостiйна, суверенна територiя. I тривала вона майже повних два роки. I тiльки минулого року, тобто через рiк по закiнченнi вiйни, вона впала. Проти неї вислано три модерно озброєнi дивiзiї. Тижнями тривали фронтовi, законнi бої, вiдступали "на заздалегiдь приготованi позицiї", сирени проголошували повiтрянi нальоти. За самий Дермань бої тривали тижнями. В селi не лишилось майже нi одного цiлого подвiр'я. З боєм брали кожне пожарище. Витягали з нор живих чи мертвих оборонцiв або живими чи мертвими засипали їх у їхнiх норах. Впало понад п'ять сотень самих дерманцiв, а ще бiльше забрано в сибiрський ясир. Я була з ними до останнього, але бачилась з ним всього лише три рази. I завжди побiжно, майже мигцем. Не знаю, як вiн загинув... З його бригади нiкого не лишилося в живих. Я лише знаю, що вiн загинув у Дерманi i таки на своєму Запорiжжi. I, думаю, вiд власної кулi. Я не могла знайти його трупа. Правдоподiбно, його або забрали, або засипали в однiй iз криївок. А згодом i я вiдiйшла. I тiльки задля дiтей. Хотiлося, щоб вони виросли незграсованi. Це була довга, нелегка мандрiвка, але я її перемогла. Бо я до такого призвичаєна. Рiк пiзнiше Павлiна Балаба виїхала до Голландiї, а згодом кудись у простiр Тихого океану. Слiдiв по собi не залишила. Торонто, 1948 - 1958