тiльки на нього чекають. Вiн навмисне спiзнився й зовсiм1 iз цього задоволений. Широкими, твердими кроками ступав, посвистував, крисань на бiк. Уже здалека чути музику й гармiдер. Над Тисою невеличкий майданчик. Там тепер утоптана трава, там порозсiдалися на колодах легiнi, там дiвчата позаквiтчуванi, купчаться, мов вiвцi в спеку, i чекають на танець. Коло церкви розсiлися торгiвцi. Дешевi бляшанi хрестики, образки, губнi гармонiки, свистуни, серця. Павло намiрився просто до музик. "Вона" напевно там. Не помилився. До нього вiдразу пiдiйшли кiлька хлопцiв. - Ну, що? Як? Погуляв у Ворохтi? - А який вам бiс уже так скоро все поросказував? - Павло сплюнув. Не любив говорити про такi речi. Став собi, гугля на опашки, руки на грудях зложив i дивиться на музики. Там йде безконечна гуцулка. Легiнi крутять дiвчатами, аж курява йде. Коломийки не вмовкають. Он i Марiйка. Червона, очицi горять. Воно безупинно витанцьовує з якимсь легiнем, який тримав себе, мов молодий пiвник. Пiдiйшов Тулайдан. - Не бачив ти Юри? - питає Павло так собi, щоб щось сказати. Вiн добре знає, де обертається Юра. Напевно з тою чортовою Рухлею. - Зрана тут був. Повертiвся, повертiвся й десь зник - каже Тулайдан. - А не знаєш, що то за пiвник он там коло Марiйки вертиться? - Та ти хiба не знаєш? Та це ж Гриць Янчеюк. Недавно з гонведiв прийшов. Живе пiд Цапком. По мадярськи чеше хоч би мадяр. - Видно одразу. Коли б так звернув йому щелепи, то їх може зацiпило б. • Не подобався Павловi той Янчеюк вiд постолiв до кресанi. Стояв i дивився. Гурт легiнiв коло нього, пiдбурюють до танцю. Але вiн не виявляв звичайного зацiкавлення танцем. Витяг i закурив люльку, яку тiльки в особливих умовах курив, попакував прудко димом i зпiд лоба слiдкував за танцюючими. Стояв так з пiв години. Його нiхто не пiзнає. Всi дивуються. Що сталося з Павлом ? Яка муха його вкусила? Побачив одного з тих, якому програвся й був винен, покликав, виняв грошi й прилюдно заплатив. Мовляв, дивiться собi й думайте, що хочете. Ще й у голос додав: - так, ти сучий пасинку, порядно тодi мене обiбрав. Але по-друге я тобi покажу, як грають. - "Ой, сучий сину, дограєшся ти менi!" - Це вiдносилося до того "пiвника". Бач, пнеться цурупалок огидний. Танцюй, голубе, танцюй! Пика твоя аж надто тендiтна. Як заїду ... Ех, як заїду, розсипляться тi твої скалозуби. Довго вибирав, кого б йому брати. Он химерне, соромливе дiвча. Раз-два, взяв i закрутився. А дiвча нiчого. Торкнувся легiнь i запалив. Моторно лiтає, дрiбочуть ноженята, синi очицi мигають, горять, гаснуть i загоряються знов. Вона боїться чогось. Хiба з нею легiнь танцює? Павло Цокан? Ах, нiколи думати, так мало часу думати. Музики грають i вертиться в очах стiльки барв. Рука його вже пече, вже пропiкає через рукав. Ух, i танець Вечiр. Павло втирає пiт. Маленька дiвчинка не може бiльше. Марiйка регоче так голосно. От вона й на нього глянула, а "пiвник" заступив. Чекай, пiвнику!.. - Пiду додому. - Що? Ага, ти додому. Чекай, проведу. Почекай ще трошки. Дiвча почекає на нього. Василинка пiшла, Оленка пiшла, а вона не пiшла з ними. Соромно, але рада. Жиє на грунi. Вилiзти на грунь i вже дома. Павло, мов камiнь, повчить. - Ну, то ходiм. Чорт з нею! - Взяв у долоню маленьку пiтну ручку й повiв, як дитину. Мовчить Павло. Тяжкi клятi постоли. Дiвча коло нього несе своє серце трiвожне, залякане. Трiпоче воно, на уста нi одно слово не йде. I чого вiн мовчить? Говорун, гуляка, а тепер ягня якесь. I от пiднiмаються вони пiд гору. Ступ за ступом уперед, далi. Все ширше й ширше розбiгається простiр, не дивлячись на вечiрнє смеркання. Он уже лiс. Ще чути з долини скрипку. Як вона бiдна охрипла. Там ще, мабуть, тупають ноги Марiйки. А впередi лiс. Стоять стрункi смереки, шумлять своїм вiчним однотонним шумом. Як там самiтно й затишно. Павло зненацька прокинувся. Квилення скрипки замовкло. Вiн круто звернув у напрямку лiсу, туди, де мякий мох убiрає шум води, мов вата. Чи бiляве, хрустке дiвчатко перечило? Нi. Воно також любило ходити по моховi. Ступиш i мяко торкнеться нога землi. Сядеш собi й слухай досхочу як шумлять смереки та ялини. Зайшли. Павло сiв. Дiвча стоїть, посмiхається. Усмiшки тiєї не бачить Павло, бо темно, але хоч би й не темно. Вiн сiв, обличчя закрив руками й задумався. Хтось перед ним стоїть. Хiба вiн знає, хто то перед ним стоїть? Видаються рожевi щiчки, двое чорних очей. Он одно, он друге. Вони дивляться на нього з жалем i любовю. - Оленко, - зненацька| обриває вiн тишу. - Йди, слухай, додому. Оленка здрiгнулася. .Чого вона має так скоро йти додому? "I неньо в бутинi, i мамка не скоро вернуться". - Йди, йди, Оленко. Вiн хоче тут посидiти. Вiн трохи собi тут посидить. Колись зайде до неї, а тепер йди. Не хочучи, поволi, Оленка пiшла. Пiшла, оглянулася раз, другий. Аж страшно. Вiн сидить i не дивиться за нею. А обличчя закрив руками, зовсiм закрив. Щоб вiн собi що не зробив. Може напився. Павло довго таки посидiв. Стало темно. Зiйшли зорi. Знов упала роса й чути приморозок. Смереки потиху шумлять, але вин того не чує. Йому приємно тут сидiти. Вiн сам, йому нiхто не перешкоджає любуватися тими чарiвними глибокими очима. Пiсля встав i пiшов у низ. I сталося так, що йдучи плаєм, який веде до рiчки Тиси коло Струкiвської церкви, Павло зустрiв Янчєюка. Той, видно, провiв Марiйку й вертався додому. Принаймнi так здавалося Павловi, що вiн провiв її. Пiзнав його здалека й спочатку думав минути та пiти собi геть. Але стежка, якою йшли, досить вузька й з обох сторiн огороджена. Зустрiлися й Павло зовсiм близько вiдчув свого ворога. Щось сильнiше, нiж вiн сам, сiпнуло його. Вiн раптом переступив дорогу. - Агiй! Кудою йдеш ? - викрикнув Павло. - Чи не видиш, що стежкою? - усмiхається той. Хiба вiн знає, чого той пяний хоче. Павло блиснув очима й щiльно пiдступив. - Знаєш, каже, мене? - Ще б нi. - Ну, так зарубай собi на носi, що коли не лишиш тоту дiвку, з якою днесь танцював, так бiльше сюдою не будеш ходити. Ноги перебю й усi ребра потрощу. Так затям! Тут уже Янчеюк дещо зрозумiв. - Ади який! А Ти що тут таке? - пiдняв той пiвнячу голову. - Так увидиш що, коли до того часу не повилазять. Я тобi зовсiм важно кажу. Затям!... - Погрожуючи кулаком, вiн пiшов швидко вниз. 6 Гори. Що є на свiтi краще вiд наших могутнiх, веселих гiр. Так веселих. У горах немає смутку. Гори багатi чарами краси, дивовижнiстю будови й невичерпанiстю стилю. Все тут на мiсцi й необхiдне. Все так є, як повинно бути. Але гори завжди наївнi. Цi потужнi, незграбнi велетнi даються легко на обман. Приходять дикi шахраї та зловживають їх невинною довiрливiстю. Говерля. Oт стоїть вона, цариця наших гiр, задумана в вiчнiсть. Я люблю тебе, наша розкiшна горо. Немає часу, коли б ти не була гарною. I тепер, над осiнь, ти приваблюєш мене. Я не маю сьогоднi нiякої працi. Сьогоднi свято. Я вже перечитав батьковi його "Недiлю" й можу йти, куди лиш бачать очi. Юра й Павло пiшли до Тиси на вiдпуст, але я не пiду туди. Це я ще вчора собi сказав. Менi приємно вийти собi з дому, зовсiм одному й перейти грунем до Лазещини. Дехто казав би, що там приємного, куди ти завжди ходиш? А я кажу. Менi приємно там те, що неприємне тобi. "Кожному городу нрав i права"! Я йду собi поволi та вслухуюся в оточення. Я любуюся горами й менi цього нiхто не може заборонити. Я переходжу до Лазещини й зайду до сестри Василини. Вона завжди спитає мене:- що роблять мамка? - А хiба ти не знаєш, що вони роблять? - Але я маю право спитати тебе, що вони роблять. А чого ти так часто туди ходиш? - Куди? - А туди за мiст. Там тебе завжди люди бачать. Сядеш i сидиш. - Бо там є гарне мiсце на землi. А я люблю гарнi мiсця. - Ой, дивися менi з тими мiсцями. Колись тебе пани зацькують псами. - Ет, нiчого ти не тямиш! - I я йшов собi геть. Йшов через огород до залiзницi, пiсля залiзничним пасмом до мосту. Тут розкiшний високий залiзний мiст. Он потяг їде. Засвистав i поїхав далi. Дим направо й налiво стелиться, а часом лише направо, або налiво. Сонце бє на скелю Климпуш. Ще минулої ночi ми там були. Правда, що гарно там? Так, там дуже гарно. Я ще колись пiду туди вночi. Але й тут у низу гарно. Он молоденький смеречняк. Там он пень той, де "сядеш i сидиш". Яке кому дiло, де я сяду й сиджу? Де хочу, там i сяду й нiкого не стану питати. Звiдсiль такий вигляд на лiс, на скелю. В низу загорода й садок.... Там ще до цього часу й геть до самого снiгу цвiтуть червонi та жовтi квiти. I хата гарна там стоїть. Такої хати в Лазещинi немає бiльше. Сад i хата й квiти тягнули мене. Хiба я не знаю, що там жие Йонаш, великий пан лiсничий. Вiн має чотири гончi пси й ходить на лови. Часом до нього ще якiсь приїдуть пани. Всi вони веселi, гарно вбранi. Ходять тодi по саду паничi й панянки. Часом грають i спiвають. Ходить там i Йонашова донька. Це ще маленька дiвчинка в куцому бiлому вбрана. "Сядеш i сидиш". Я й тодi так само сiв собi й сидiв. Сонце тодi так само заходило. Хто винен, що я вертався собi з полонини, був утомлений i сiв посидiти. З того гарного в долинi будиночку доносилася музика. Грали на грамофонi. Рiдко коли послухаєш у нас грамофона, ну я й сiв послухати. Це так зненацька сталося. Вона цiла бiленька вийшла з смеречняка, та просто до мене. Вся, кажу, бiла. I убранячко бiле й панчiшки, i черевички. Очi лиш дуже чорнi й чорне волосся, та рожева стрiчка, якою пiдперезалася. Занiмiлий i задубiлий, хiба я знаю нащо тодi був подiбний Якесь звiря, чи що.... - Minek ulsz te itten?[4] - запитала по мадярськи. - Nem tudum[5]. He розумiю. Дивлюся на неї. Оглянула мене, обмацала, торкнулася моєї руки. Глянув я на свою руку, на її, злякався й швидко заховав свою. Моя, як кусень цегли, а її нiби з хрусталю рожевого. Також їй подобався мiй кожух. Обмацала, оглянула, щось говорила. Зрозумiв з того тiльки останнє: - Так ти не знаєш по-мадярськи? - Знаю "нем ту дум". - Усмiхнулася й каже: то дуже мало. Навчися. Всi поряднi люди говорять по-мадярськи. Як звешся? "Як звешся" було по-нашому. - Ага, Цокан! - i далi щось белькотала, так що зо всього я лиш пару разiв зрозумiв Цокан. Пiсля вона ще раз торкнулася моєї лаби, усмiхнулася й зникла. Лишилася усмiшка та запах. Довго ще сидiв. Думав, ще вернеться, але нi. Встав i забрав з собою усмiшку й запах. Чого менi тодi так легко йшлося, не знаю. Я нiс пишно усмiшку й запах, нiс i собi усмiхався. Лiг спати, а усмiшка й запах коло мене. I я нераз, дурний i соромливий, лiтав пiд хмарами, де сяючi озера горять у сяйвi рожевого свiтла, а по них плавають дiяментовi палаци. Мене несуть до них конi з огненими гривами, а я цiлому свiтовi усмiхаюся. Ох, який я був дурний! I цього дня й багато минулих, нераз приходив до того пеньочка, щоб посидiти. Але вона вже бiльше не вийшла. Одначе чому б менi не прийти сюди й не посидiти. Це менi вiльно робити, я цим нiкому не перешкоджаю. От я собi сиджу й дивлюся в низ. Там брешуть собаки, снують люди. Часом почую знайомий вальс грамофону. Досить щось мучить, але не скаржуся. Я, зрештою, як i кожний гуцул, не вмiю скаржитися. Для мене все добре. От щось менi здумалося, пiднiмаюся та йду в лiс. Тихо тут i урочисто. Нi в однiй церквi не чую такої побожностi. От на колiна впаду й почну молитися. Пiд ногами вiчне мокрий мох. У нього грузнуть ноги й пахне чимсь гострим. Поваленi буреломом погнилi колоди, нагадують трупи. Колись це, мабуть, були люди. Вони обернулися в дерева, а опiсля в трупи. Одного разу, здається, пiймав її. Падав дощ i вiтер зухвало розгойдував ганебно тонкi хоч i високi смереки. З рушницею йшов лiсничий, а коло нього два пси. I була з ним також якась, невисока, тонка, загорнена в чорний блискучий дощовик, особа, обличчя якої не бачив. Але я рiшуче був переконаний, що то вона й то була вона. Дуже скоро знов стратив її. Це смiшно. Вона поїхала до школи, а я дурень, чорт зна чого, лазив по тих лiсах. 7 За тиждень по Пречистiй Юра, вiдiйшов до вiйська. Погода скоро змiнилася. Небо затягнулося й загусло. Полилися дощi. Я все ще ходив у Лазещину, а Павло до Ясiня. Час повз безконечно. Мамка плакала за Юрою. Ночi довгi й бурхливi. Дещо краще було, як ходили до бутину. Натягнешся за день, приволочишся поночi додому й спиш камяним сном. Ходили зрiдка й на вечерницi. Дмитриха-вдовиця, чоловiка котрої забило в бутинi дерево, боялася сама, - "чоловiк ходить", скликала до себе дiвчат... Приходили, приносили вовну, микали, пряли, спiвали пiснi. Приходили й легiнi. Пару разiв, не дивлячись на далеку дорогу, приходила й Марiйка. Павло рвав i метав, бо якраз у тi вечорi був деiнде. Три рази перед Рiздвом приходила й три рази прогавив. Лютував, але дарма. Пiсля вже кожний день заходив, але Манiвчук спостерiг, куди бiгає донька, й поклав тому край. Глибоко ненавидiв вiн Цоканiв. Краще смерть, нiж вiддати доньку за ворога. Перед Рiздвом рознеслася чутка, що Марiйка засватана. Ось лише пiст мине й до шлюбу. Павло, як стояв (почув це вперше в бутинi) з сокирою, так нею рубнув, що по самий обух ввiгналася в колоду, аж скалки бризнули. - Що тобi сокира винна, чоловiче? - кпить Нiмчук, який йому ту чутку передав. Цей стоїть, набиває люльку й посмiшки подивляється на Павла. Багато гуторок ходить тепер за Павла й Марiйку. Лазив до неї Янчеюк, а Павло бiгав, як скажений. Нiде не мiг її пiймати. Ходив легiнь по бутинi, мов роздратований бугай. Тяжечi колоди двигав, лаявся. А Нiмчук ще й пiдюджує: - А знаєш, Янчеюк казав, що ти його злякався. Похвалявся, що як тебе зустрiне, то вибє з твоєї макiтри всю решту згадок про Марiйку. Я йому, хвалиться, ще утру носа й зiбю ту його пиху. Павло суворо зиркнув на Нiмчука. - Коли ти, голубе сизий, брешеш, то дивись, щоб я тобi ребер не полiчив. Не думай собi, що я дурний баран, який бє лобом у мур. Що Янчеюк вiд мене дiстане, то вже йому сам Бог вiд народження приписав, але не цькуй! Приїхали ввечерi додому й Павло одразу подався до Ясiня. Iншим разом батьки счинили б бучу, але тепер це не було безпечно. Лише мати при вiдходi гукнула: - Ти хоч наївся б як слiд! - Вiн щось муркнув i вiдiйшов. Нiч темнюща. Мете снiгом i засипає очi. Ноги глибоко грузнуть у заметах. Пiшов просто через Буковинку до двiрця, де живе Манiвчук. Дiйшов i крокiв зо сто перед Марiйчиною хатою зупинився. Бачить будинки й подвiря. У хатi свiтиться. Тихо. "Йти, чи не йти?" - ввагаеться думка. "Зайти, напевно бiда станеться. Не зайти ... Нi, будь вiн сучий син, останнiй з останнiх, коли вiн вiдпустить тому драбовi таку дiвчину". Нi, вiн ще не зайде. У нього майнула iнша думка. Мусить перше зайти до корчми ... Але як той чорт за цей час утiче. А вiн напевно тут є. Павло стояв i ввагався. Вiтер обсипав його снiгом. Навколо нiч темнюща. Де-не-де мигають ледь помiтнi огники гуцульських хат. Верхом Тиси перли з гамором насхiд вiтри. Вони реготали, висвистували на тисячу ладiв дику сатанську музику, торзали й шарпали намучену душу Цокана. Вiн готовий тепер на все. Готовий зайти до тих людей, упасти навколiшки й благати їх, молити, ридати перед ними. Коли-ж нi, - горе їм! Вiн ще побореться з ними, вiн докаже, що з ним кепськi жарти. У Манiвчукового сусiда також свiтиться. Павло зайшов до нього й попросив, щоб той пiшов до Манiвчука й у Павла миттю виник жорстокий i болючий здогад. Вiн там є. Сидить, розмовляє. Добранiч. Вiддячимося в корчмi. За мною пиво, - каже Павло. Сусiд пiшов спати, а Павло чекає. Свистить вiтер i пронизує до кiсток. Павло не завважує холоду. Немає часу думати про холод. Вiн тремтить вiд лютi й нетерплячки. Час... Ух, проклятий час! Повзе, як смола. I сидить вiн, чорт, так довго. Гавкає пес. Хтось вийшов. Видно мигнуло свiтло. Павло збiг вдолину й зупинився майже на стежцi. Надворi знов утихомирилося. У хатi згасло свiтло. У Павла миттю виник жорстокий i болючий здогад. Вiн там ночує. Нi, нi, це неможливо, це ... Лютує Павло й рветься вперед. Що буде, як не втримається й пiде до хати. Плювати йому тепер на чемнiсть. Але перед ним щось зачорнiло. Шшш! Зiйшов насторожу й пригнувся, йде. Вiн? не вiн?.. Вiн! Це вiн, пес пархатий. Зуби Павла зцiпилися й тiсно зложилися пястуки. Але пропустив його наперед. Мов хижак дичину, так переслiдував Павло свою жертву. Той пiшов у низ, пройшов глибокою стежкою попiд частоколом, дiйшов до струмка й перейшов через кладку. Ось вiн уже коло касарень. Бреше пес. У касарнях i на подвiрю свiтиться. Павло дещо зупинився, щоб той не помiтив. Той пройшов i не помiтив. Павло за ним. Ось вiн дiйшов до вулицi, вийшов на хiдник i, пройшовши крокiв сто, звернув налiво. Вiн видно направляється до кладки, щоб перейти через Тису. Ту великi стоси папiракiв i помiж ними веде лиш вузенька темна вуличка. Павло плигнув у снiг i оббiг другою стороною склад. При виходi з суточок зупинився й чекає. Той йде 'Веселий насвистує й раптом, як зпiд землi перед ним вирiс Цокай. - Стiй! - гукнув рiзко Павло. Той Здрiгнувся й став, мов задубiлий. Хвилинка напруженої тишi. В Янчеюка замерз язик, а серце затрiпалося, як курка, якiй; вiдтято голову. Павло пiдступив ближче, щiльно пiдiйшов до Янчеюка та згрiбнув його твердо пiд пiдборiддям. - Ти звiдки йдеш? - трiпнув його Павло. Той нi слова. - Питаю, звiдки йдеш? Зацiпило? .Уу, блазню мерзотний, i ти думаєш направду зо мною жартувати? - i знов трiпнув ним. Той щось забурмотав. Ноги пiд ним виразно тремтiли й пiдгиналися. I раптом сталось несподiване. - Повертай назад! - крикнув Павло. - Пiдемо! Янчеюк спочатку не зрозумiв. - Назад повертай! - щераз гукнув Павло. Той слухняно, мов ягня, повернувся. -Марш! Та не бiйся, чорти б тебе забрали! Нiчого тобi не станеться. Пiшли. Янчеюк увесь час утискав у плечi голову, мовчав, як грiб, лиш час-вiд-часу озирався. Павло мовчки широко ступав за ним. Вийшли з суточок на дорогу. Тут дещо вiдраднiше. Де-не-де ще свiтиться. Часом, мов тiнь, безгучно проховзне чорна постать жида. Дiйшли до корчми Табака. - Завертай направо. Випємо й поговоримо. - скомандував Павло. Янчеюк думав було щось перечити. - Раз-два вперед i нi слова. Зайшли. Корчма майже порожня Коло першого вiд дверей стола, сидiли два ковальськi челядники, шваби. Обидва напiдпитку голосно розмовляли, прибуття нових i таких неочiкуваних гостей .раптом урвало їх розмову. Все тут скучає. Сiрi стiни, бруднi липкi столи. Табак. Пiзно, сiро та скучно. Табак дуже нерадо зустрiв нових гостей, але що робити. Павло ввiйшов, зняв крисаню повiсив на ключку. Сiв коло столу, твердо оперся об спинку стiльця й витягнув обидвi нозi. - Табак Пива нам, та доброго! Сiдай Янчеюк. Сiдай тут. Так. На передньому столi жахливо позiхала пащека грамофону. Павло тикнув на неї пальцем. - Закрути-но, Табак. Хай реве. Ну що, брате, випємо? Гаразд. Чому б нам не випити. Табак миттю принiс пиво, став i смiється. - Ну-у-у, чого так нинi пiзно? - Не скали свої золотi. Як брязну по них - не позбiраєш. Крути грамофона. Дай, Боже, Янчеюк! - Ну, ти нинi чогось надто веселий - не здавався Табак. - Грай, Табак! Грай, рижий чорте. Знаєш, ти ввесь золотий. Золоте волосся, золотi зуби, лиш душа твоя мабуть з якогось смороду. Ну, ну, якого чорта морщиш пику. Налий йому, Янчеюк! Табак накрутив i грамофон захарчав якесь непорозумiння. Але Павло всетаки слухав. Випив нараз цiлий кухоль пива, сперся лiктем на стiл i заслухався. Табак принiс Ще пива. Янчеюк мовчав. Вiн зовсiм стратився. Вiн чув щось недобре. Хотiлося покинути все й пiти собi далi вiд грiха. Але боявся викликати вовка з лiсу. Павло тепер не свiй. Небезпечно з ним задератися. Грамофон замовк. - Грай, Табак, ще! Грай, заплачу. I давай сюди пива! Нi, паленку. Пий, Янчеюк. Ну, пий же! Ей, ви там, шваби! Пiдсувайтеся сюди. Табак, налий їм. Сюди, сюди! Отак. Тепер нам веселiше. От i гаразд, от i добре. Правда, добре, Табак? Що людина ще потрiбує бiльше? Випив, закусив, пiсню затягнув. Насмаруй ту свою машину! Бач хрипить, як люципер. А ти, Янчеюк, пий. Пий, брате, поки дають. Пили. Табак побачив заробiток i терпеливо зносив Павловi жарти. Ревiв грамофон. Янчеюк пiдпив i повеселiшав. Вернулася мова й навiть почав жартувати. Шваби, що зовсiм були замовкли, розворушилися знов. I коли було досить випито, коли гульня широко розгорнулася, коли шваби почали викрикувати якiсь мадярськi пiснi, Павло зненацька ввесь налився люттю, скривив уста та впер великi сiрi очi на Янчеюка. - Ну, як же буде, Янчеюк? Ну, ти мовчиш? Як буде?!-- крикнув вiн дико й рiзко.. Янчеюк не встиг зiрватися на ноги, як вже лежав на запльованому помостi. Павло скипiв. Мов хижий звiр, плигнув вiн на свого ворога.- На! На! На! Ось тобi Марiйка. Стiл, кухлi,все полетiло до чорта. Полилося недопите пиво. Табак утiк за дверi й дико залементував. Шваби кинулися було розводити ворогiв, але Павло одним помахом руки вiдкинув їх обох. Счинився репiт. Павло червовий вилупленими палаючими очима, розмахував своїми здоровенними кулачиськами й репетував:- Я тобi, жабо слинява, докажу! Я з тебе тельбухи випущу. Я тобi докажу! Так, я тобi докажу! Вiн думав, що я буду з ним в суточках битися. Я тебе й прилюдно навчу, а тепер, кодло свиняче, йди до суду. Ви всi тут! Знайте. Я збив того гада за дiвчину, якої вiн нiколи не дiстане. Чули? Будете свiдчити. Павло швидко розплатився й вийшов. На долiвцi держав Янчеюк, а з його рота й носа точилася кров. Вiн пiдвiв голову й почав харкати. Виплював кiлька зубiв i, при допомозi швабiв, звiвся на ноги. Вже на другий день подiя ця рознеслася по цiлiй околицi. I в Ясiню, й у Ворохтi скрiзь гуторили про це. Спочатку говорили, що Павло зустрiв Янчеюка в суточках, хроснув його полiном по головi й мало не вбив. Аж рано знайшли люди побитого та й привезли додому. Говорили, що Марiйка, як почула це, побiгла до Янчеюка, довго плакала, що тепер вона захворiла, що її обложили подушками й не вiдомо, чи видужає. Вмiшалася до справи полiцiя. Покликано швабiв i Табака. Шваби сидiли собi спокiйно й попивали пиво. Поговорили собi з товаришами про те, про це й збиралися йти додому. Нараз приходить Цокан i Янчеюк. I тут шваби почали один одному противорiчити. Один запевняв, що Цокан спочатку дуже гарно себе поводив, жартував i смiявся й навiть їх запрохав до свого столу. Другий твердив, що вiн уже спочатку помiтив, що справа стоїть зле. Вiн бачив, що Цокан мав страшнi червонi очi й одна брова його ввесь час дригала. Котра саме брова? Здається права, а може й лiва. Цього вiн напевно сказати не може, а брехати не хоче. Пiсля Цокан увесь час виявляв нахил до втихомирення. Сперся ... Нi, нi! Цього ви не можете заперечити. Вiн уже був зовсiм утихомирився й навiть схилився лiктем на стiл. Це бачив i Табак. Правда, пане Табак, я не брешу? - Що є правда, то завжди правда, - вiдповiв Табак. I сталося з ним щось аж укiнцi. Вiн раптом почервонiв, очi загорiлись. Пiсля знов побiлiв i кинувся на Янче-юка. I коли б не вони обидва, коли б вони не засидiлися так довго, хто знає, чи Янчеюк ще жив би. Вони накинулися на Цокана, схватили його за руки й за ноги й викинули за дверi. Пiсля звели Янчеюка, якому висипалися всi зуби й одвели його додому. А що Табак? - Табак? Табак нiчого не знає й не бачив. Табак, як тiльки почув, що його "погарчики" забрязчали, побiг за дверi й там сидiв. Нащо йому втручатися в таку справу. Вiн нiколи не лiзе туди, де двох бються. Вiн зовсiм не бачив, чи шваби викидали Цокана за дверi. Вiн також не помiтив, щоб Янчеюковi висипалися всi зуби. Пiсля, як замiтав, нiкуди правди дiти, вiн бачив два зуби, якi вимiв на смiття. А що вiн там буде говорити про всi? Нащо про всi? Покликали Янчеюка. Обдивилися його запухле обличчя, полiчили зуби, - двох бракує... Поговорили, помiркували й на тому скiнчилось. Янчеюк подав Цокана до суду й усе. А Марiйка, навiжене та капосне створiння, зовсiм i не думала на другий день йти до Янчеюка. Анi її не напало. I нiколи вона не хворiла. Вона здорова, як i була. Ще навiть краще себе почуває, як дотепер. От її там обходить, що якiсь два пiвнi подерлися. А Янчеюка вона тепер i знати не хоче. Подумати - беззубий дiд. Той торкнувся й уже всi зуби вилущилися. Хай собi йде геть. 8 Павло цiлий тиждень не виходив у село. Ходив завжди похмурий i сердитий. Батьки дивилися на це, розумiли, що є з ним, але мовчали. Вiн щось мiркував. Хотiв конечно бачитися з Марiйкою. Вiн мусить з нею бачитися. Хай скаже йому сама. Он i Яринка щось натякає: А той шалихвiст Яринка кожний день бачиться з Марiйкою. Павло не вiрить, щоб то Яринка вiд себе видумала. - Ех, каже, коли б вiн трошки певнiший, вiн би вже давно мав Марiйку. Що то мало значити? Чому вiн не має бути певнiший? Питав її, допитував - усе марно. Треба самому братися за дiло. Вже на носi Рiздво. Павло не має спокою. Будь-що-будь, а вiн йде. Пiде, викличе. Одного вечора накинув гуглю й махнув до Ясiня. Перш усього зайшов до Яринки. Та служила в попа. Зайшов на кухню: хочу тебе, Яринко, щось просити. Добре. Вона зараз вийде. Хай почекає на неї. Тiльки не тут. Там, на вулицi. Вона ось лишень упорається. Павло довго ходив попiд частоколом. Холодно. Вiє вiтер i мете снiгом. Недалеко замерзла Тиса. В деяких мiсцях лiд зовсiм тоненький i видно, як пiд ним вирлує вода. Смеркає. Ага, Яринка. Так i так. Вiн буде їй дуже вдячний, якщо та пiде до Марiйки й викличе її до нього на розмову. Треба так, щоб нiхто не помiтив. Хай вийде до Теплого звору. Там вiн буде чекати. Добре. Яринка пiде. Вони пройшли село разом, а коло двiрця розiйшлися. Павло подався до Теплого звору й там чекає. Нiчого подiбного вiн ще в життi не пережив. Чого так палає голова? Серце! Замовчи! Вiтер стриже в обличчя. Холодний i колючий. Он тепле джерело. Воно нiколи не замерзає. З нього вiчно парує вода. Час тягнеться безконечно. Вийде? Не вийде? А що як i не вийде. Нiчого їй не зробиш. Тсс! Щось чорнiє. Серце тук-тук-тук! Чорна пляма на снiгу. Ха-ха-ха! Видалося... О, нi! Це не видалося. Пляма рухається, наближається. Ноги самовiльно пiдхоплюють його й несуть уперед. - Це ти, Яринко? А де вона? Де є вона? Кажи, ну-ж швидко! - Тсс! Мовчи! Зараз прийде. - Прийде? Яринко! Не брешеш? Прошу тебе, як прийде, лиши нас самих. Озолочу тебе. Маю з нею поговорити. О, та Яринка. Вона смiється! Їй смiх! Чого ти смiєшся? Але в ту мить, мов зiрваний камiнь, Павло полетiв уперед. - Марiйко! Ти? Це ти? - Вiн став перед нею, як онiмiлий. Довгий час лиш вимовляв: - Марiйко! Пiсля взяв її за обидва рамена й подивився їй у вiчi. Голова її нiби нежива спадає й у ту мить кидається до нього, обiймає руками шию й заливається плачем. Павло розгубився. Вiн чув у своїх раменах нiжний, пекучий предмет, який боязько пустити, боязько стиснути, на який боязько навiть дихнути, щоб не потурбувати його. Biн обнiмав її нiжно, незграбно. - Марiйко! Ти плачеш. Марiйко! Чого ти плачеш? О, скажи, скажи! Не плач! - Вiн не знав, що з нею дiяти. Вiн увесь тремтiв. Чувся щасливим, повним. Усе - свiт, люди - все зникло... Марiйка, коли виплакалася, пiдняла заплакане личко й промовила: - Павле! Мiй любий, Павле! Де ти так довго був? Я вже давно на тебе чекала. Я ходила до Дмитрихи, ходила скрiзь, де можна тебе зустрiти, а тебе нiде не було. Неньо знають, що я лиш тебе люблю. Вона не скiнчила своєї мови. Солодко-жагуче чуття розлилося по її тiлi. Вiн торкнувся чимсь гарячим її уст i вони загорiлися довгим пристрасним цiлунком. Обидвое млiли й ледве трималися на ногах. Пiсля, коли вiн опритомнiв, цiлував її очi, чоло, уста. Вона горнулася до його дужого тiла, вилася хмелиною й цiлувала. Як мило, як солодко! Вiн огорнув її своєю гугльою. Вони чули, як чiтко й полохливо билися їх серця. А вiтер вiє, мете снiгом. Небо затягнене хмарами. Яринка непомiтно зникла. Вони довго стояли, милувалися. Вiн питав її про любов, цiлував уста й очi. Вона тремтiла, горiла пристрастю. О, Марiйко, голубко моя! Вiн обiцяє вирвати її вiд батька. Вони пiдуть десь далеко в гори, збудують собi там хатку. Вiн буде спускати дараби, заробляти, а вечорами приходитиме додому, принесе їй усе, що лише їй захочеться. Вiн озолотить її. Вiн узує її в золотi топуночки, посадить на тронi й буде їй як царицi служити. Марiйка чує пристраснi його слова й мрiя тче звабливi чарiвнi образи. Вона вiрить йому. Як не вiрити йому, Павловi, тому дужому, непереможному Павловi! Вiн зробить усе. Вiн зрушить гори й поверне назад сонце. I все щiльнiше горнулася до нього, все пристраснiше шептала йому гарячi слова, а по палаючих її щiчках спливали й капали на снiг великi свiтлi перлини теплих дiвочих слiз. Чого лилися вони? Чого їй шкода? Нiчого, нiчого не шкода їй. Сльози тi - сльози любови, сльози великої радостi. Довго плила над ними зимова нiч. Нiхто, лиш вiтри, були свiдками їх милування. Вони гаряче клялися належати лиш одно одному й вiрили в свою клятьбу. 9 Вiд того часу Павло не жив, а горiв. Пiснi самi лилися з його уст. Праця для нього забавка. Майже щовечора вiн десь зникав. Приходив дуже пiзно. Наступили свята. Павло не мiг усидiти дома, а разом не мiг нiде прилюдно вийти з Марiйкою. Це його мучило й сердило. У свято зробили кiнськi перегони. Запрягали конi в сани й їхали на перегони, до мосту "Тридцятка". Звiдти гналися вниз до Кевелева. Прийшов на вiдпустку Юра. Оповiдав, що тяжко при вiйську, що треба вмiти по-мадярськи й хто не вчиться, того тяжко карають. Мати зiдхала й тошнiла. На перегони Цокани виїхали аж двома парами. Вичепурили свої коники, повiсили на них балабони. Павло править першою парою, Юра другою. Коли їхали, менi зiпсула настрiй невеличка пригода. Я їхав з Павлом. При виїздi з Лопушанки на широку дорогу, зустрiли легкi обшитi санки запряженi парою баських карих. Мене одразу проняло жаром. Це поїхав лiсничий. Конi його, розбиваючи копитами снiг, швидко промчали й зникли. Але в моїх очах ще довго стояв один образ, якого я й соромився й якому десь глибоко в собi молився. Ми швидко були на мiсцi, коло мосту. Там уже чекало багато саней. Почалися перегони. Нашi конi були найкращi, тому Павло без великих труднощiв перегнав усiх. Але видно було, що вiн не тiшиться перемогою. Це не бавило його так, як це бувало минулих рокiв. Назад їхав майже спокiйно i лише роздивлявся по сторонах. Вiн шукав Марiйку. Ввесь час нiде не було її видно. Ми проїхали селом туди й назад, але даремно. А Павло мав на неї свої намiри. Повертаючи назад, коло мосту побачили Яринку. Павло прикликав її. - Де є Марiйка? - Легiнь з тебе. Ти й не знаєш, де вона. Вона давно вже на тебе чекає. - I показала, де чекає. Марiйка чекала коло садиби Розенкранца. Там був високий частокiл i за ним стояла Марiйка. Павло розгонно пiдїхав, твердо й раптово осадив коней, зiскочив з саней i в миг ока Марiйка була в санях Павла. В ту саме мить конi рванули вперед i понесли. Я не поїхав з ними, а залишився на мiсцi. Мене захопила надзвичайна зручнiсть Павла. Але пригода ця викликала в селi неймовiрну розруху. Хтось побачив Павла й Марiйку, якi швидко поїхали в напрямку Кевелева, побiг до Манiвчукiв, щоб сказати. Тi захвилювалися. Счинився рейвах. Миттю запрягли конi и помчали навздогiн. Кiлька саней з села рушило собi за ними. А Павло, обнявши Марiйку, гнав щосили в напрямку Квасiв. Конi мчать, розбиваючи копитами снiг. Iскряться гори, палають заснiженi ялини, водоспади оздобленi льодяними френдзлями, якi горять, мов дiяменти. Пiнна i люта проривається з-пiд снiгових шапок вода й, здається, рине просто з височини на голову. Гей, уперед! Гайда, мої каштани! Мчать конi, мигають смереки, водоспади. Коло залiзного мосту зненацька звернули й помчали глибоким мiжгiррям попiд Менчiлем. Ми з Юрою помчали також за всiми. Пiд Менчiлем надiгнали велику валку саней, коло котрих не було нiодної людини. Всi видно десь спереду. Зiскакуємо й бiжимо наперед. Там зiбралася величезна юрба людей, серед котрої кричить i розмахує руками Павло. Коло нього стоїть i плаче Марiйка. Вiн без шапки, голова розпатлана. Розкидаючи на всi боки кулаками, на цiле горло репетує: - I коли ви всi зiбралися тут i нехай вас ще тiльки буде, а я з свого не зiйду. Смерть кожному, хто осмiлиться вiдобрати вiд мене її. Перед людьми й Богом клянуся, що слово моє тверде, як камiнь Не попущу. Гетьте всi! Якого чорта поприходили сюди! Присутнi подiлилися на двi сторонi. Одна тримала за Павлом, друга проти. Павло килiв. Видно було, що кожний, до котрого торкнеться його кулак, клякне на мiсцi. По часi нам удалося розборонити сторони й дещо втихомирити. Люди поволi розходилися до своїх саней i вiдїзджали. Павло з Марiйкою мусiли повернутися й їхали разом зо всiми. До Ясiня верталася довга валка саней. Коло церкви Павло вiддав Марiйку батьковi, але прилюдно на хрест поклявся, що як тiльки їй щось станеться злого, - горе злочинцевi. Та не дивлячися на погрози, старий Манiвчук переслiдував Марiйку, не пускав її нiкуди саму й намагався як найскорше видати її за Янчеюка. Цей пiсля своєї поразки все таки не здався й уперто домагався свого. Павло кипiв вiд лютi. Ходив чорний, мов градова хмара. З кожним днем зростала його лють i всi були переконанi, що не вийде це на добре. Мати ввесь час тiльки тошнiла. Раз пробувала вона поговорити зо своїм "старим", - пiди, мовляв, до нього та поговори. Не звiрюка вiн, зрозумiє. Дочка його нiщо вже такого, але коли той за нею так упадає, що робити. Та й поле його коло нашого. Господар з нього не останнiй. - Щоб я до нього йшов? До Манiвчука? Чи ти не зїхала часом з глузду? Хай я умру, хай мої дiти згинуть, а до нього не пiду. А той перешумить i забуде. Такий здоровенний вигнався, а такий дурний. Заманулося йому. Та я б на неї, коли не хоче, сто разiв наплював. Тiльки свiту, що в вiкнi, чи що? - Та вона ж його хоче. Вона он бiгає, як дурна. Все той дурний старий. - Ну й чортяка з ним. Най держить свою ту цяцю. Дивись щастя яке. - Це ти так говориш. - I так добре. Коли б той наш бельбас подумав собi гарненько та розважив, - сам би те саме сказав. - Ой тошно та нудно менi. Господи, спаси та охорони. Що то з того вийде. Серце моє болить, ох, як болить Не буде з того добра. I на цьому старi кiнчали. Розходилися до працi й думали далi свої скорботнi думи. Зима стояла люта. Морози, метелицi, снiгу навергало скрiзь. Такої зими старi люди вже давно не памятали. Але робота в бутинi не зупинялася. Нас тепер трьох, їздили щодня. У працi Павло на хвилину забувався й дещо веселiшав. I от одного разу сталося велике нещастя. Через необережнiсть Павло попав пiд смереку й його тяжко почовпло. Додому привезли непритомного. З рота, носа, безупинно текла кров. Обличчя посинiло й очi заплющенi, мов у мерця. Мати йойкала й плакала. Негайно повезли його аж до Мармарошського Сиготу до лiкарнi й там вiн пролежав цiлого пiв року. 10 Прийшла весна. У нашiй родинi смуток. Дома нас троє. До того все частiше й частiше поговорювали про вiйну. Настало памятне лiто 1914 року. Вiйна вибухла. Павло тiльки що вернувся з лiкарнi, як його покликали до вiйська. У горах збудилося велике горе. Мадяри, якi до цього чaсу сидiли в нас тихо, розшалiли й почали шукати мiж населенням ворогiв. Лiсничий Йонаш разом з жандармами та попом Бабчинським ловив селян i вiшав їх без суду на очах дiтей i всього народу. В Ясiню, недалеко вiд церкви на майданчику, селянськими руками збудовано шибеницю й на нiй повiшено шестеро людей. Мали повiсити одинадцять, але тi повтiкали завчасно. У те число "одинадцять" попав i наш батько. Щастя допомогло нам схоронити його. Жив по хащах, у колибах. Вина його в тому, що час-вiд-часу читав церковну, легальну видавану з допомогою мадярської влади "новинку" "Недiлю". Нашого вуйка Штефана не минула страшна кара на шибеницi. Зрадник пiп Бабчинський запалав мадярським патрiотизмом i приказував: - "Вiшайте, вiшайте! Не бiйтеся, що не встигну сповiдати". Шибеницi з людьми довго стояли на площi й нiхто не смiв до них пiдступити. На населення нагнано страх. Усе, що могло десь сховатися, ховалося якмога далi з очей. Нiхто не знав, що сталося й за що вiшають невинних людей. А гори й сонце дивилися на те й мовчали. Лиш порою, здавалося, набiгав на них якийсь смуток i вони палали невидимим, але чуйним гнiвом. Надходила пора великих змiн. У повiтрi чулася напруженiсть. Навiть Павло, якого доля так покарала, з вибухом вiйни змiнився. Вiн знав, що мусить йти до вiйська, до того самого вiйська, яке вiшає його батька. Пiдчас його перебування в лiкарнi Марiйка вийшла за Янчеюка. Як це сталося, ми не знали. Знали лише, що легко це не сталося. I, вернувшись, Павло прийняв цю вiстку досить спокiйно. Вiн навiть сумно посмiхнувся. - Ну що-ж, - сказав вiн. Через кiлька днiв його покликано до вiйська й по короткому часi опинився на Буковинi при штабi 5 Гонведського Сегединського полку. З Марiйкою не прощався й навiть зовсiм перед вiдходом не бачив її. Жила тепер високо десь на грунi й, мабуть, нiколи не сходила в низ. Її Гриця забрали також при першiй мобiлiзацiї. Юра служив при 12 Гонведському полку й як "штандовий" вiдiйшов на фронт у "першi бої". Такий "перший бiй" пережив вiн коло Угнова в Галичинi. Москалi розбили їх "на голову" й панiка, яка напала на мадярських воякiв, розсипала врозтiч цiлi полки, з яких не лишилося майже нiчого. Москалi без бiльшого спротиву перлися на Львiв. У Яворках Юра був перший раз ранений i вiдїхав з фронту до Лiнкену на Чехах Фронт дiйшов До Карпат i заборсався в горах. На Тисi виникла потреба в Добрих керманичах дарабами для армiї. Оголосили це в полкових наказах на фронтах i Павло негайно використав нагоду та в скорiм часi появився знов у Ясiню, але вже як вiйськовий. За короткий час перебування на фронтi ожив, пiдтягнувся. Тяжкого побиття не можна було й помiтити. Лише на лiвiй щоцi залишилося кiлька знакiв, якi придавали йому ще бiльше задавакуватого вигляду. Праця на всiх гатях - Студенiй, Сухiй, Стебницькiй, Апшинецькiй у повному русi. Спускали безлiч дерева для потреб держави й фронту. Сподiвалися навали москалiв i закрiплялися, як могли. На всiх полонинах здовж мадярсько-австрiйської гряницi, прокладали деревлянi дороги, копали окопи та закрiпляли їх. Цивiльне населення також працювало для вiйни. Дiвчата, пiдлiтки, дiди, молодицi,- все, що могло орудувати лопатою, рискалем, келепом, вiд свiтанку до смеркання було при роботi. Ходив до працi й я, ходила також Марiйка. Доглядали над нами вояки саперних вiддiлiв. Праця тяжка. Воєннi працювали менше нiж ми, бо над ними не такий догляд. За Марiйку Павло, здається, забув. Перебуваючи в Ясiню, ходив вечорами з товаришами до корчми, випивав, спiвав, залицявся до молодиць та дiвчат. Вiн знав, що Марiйка сама, але зовсiм не квапився зiйтися з нею. Спав у касарнях коло двiрця, але часто дiставав вiдпустку й лишався дома, або ходив до дiвчат. 11 Холодний осiннiй ранок. Над горами пiднiмаються тумани, лiси окутанi сiрою непрозорою габою. Вiтер розгойдує смереками, шумить, гуде й пре в напрямку сходу. Плаєм, що веде на Бубне до гряницi, з рискалями на плечах пiднiмається юрба робiтникiв. Бруднi, обiдранi, в розкислих, якi ледь тримаються на ногах, постолах. Переважно молоденькi дiвчата й молодицi. Вони несуть у своїх тайстрах по кусневi мелайного хлiба, а деяка має до того шматок солонини чи сира. Йдуть понуро, мовчки. Кожне думає свою невеселу думу. Хлеще дощ, всякає через сукняний петек до сорочки, до живого й холодить, льоденить тiло. - А ти, Марiйко, знаєш, що Павло є в Ясiню? - Це питає її Яринка. Остання вже не служить у попа. Нехай йому бiс. Не хоче дальше в нього бути. Краще вже ходити "до декункiв". Марiйка мовчить. Чорнi її очицi глибоко сховались пiд чоло. Опалi щiчки зраджують поволi свiжiсть i молодiсть. Повипинанi вилицi, на котрих не змито бруд, мокрi вiд дощу й подiбнi на бараболини. - Умру. - Каже вона по часi. - Боже, Боже! Як то мало того щастя на життi.