н". - Як, як? - Їх габе зi герн. - А як ще? - Їх габ' зi лiб. - А ще є одно. - Їх лiбе зi. - А вмiєте вiдмiнювати? Їх лiбе, ду Лiст... Ду лiбст? Лiбст-ду? Як буде справно? Ду лiбст, чи лiбст ду? А коли ви вiдїзджаєте на фронт? - Пiсля завтра. - Пiсля завтра? Куди? Далеко? - До Iталiї. - А ви так i не сказали, як справнiще. А за хрестика також не розказали. Завтра в шостiй ви розкажете менi. Добре? Добре? Комiчно, "їх габ' зi лiб". Дивна нiмецька мова. Добранiч. Бiжу. Завтра тут! Добранiч! З мiсця рванулася й побiгла. Я лишився й стояв на мiсцi. Стояв довго, поки темнота не проковтнула її. 22 В шостiй був на тому саме мiсцi, де ми гуляли вчора. Година гарна, тепла, лагiдна. Снiг змячав i набрався вогкостi. Кiтi ще не було. Зупинився й розглядуюсь навколо. Ось нашi вчорашнi слiди. Ми вторували тут справжню стежу. Це її слiди, а це мої. Раптом на мене падає велика груда снiгу. Оглядаюся, немає нiкого. Що таке? Снiг упав десь згори. Задераю голову й бачу, на зiгнутiй i покрученiй ялицi, недалеко вiд того мiсця, де я стояв, сидить спокiйно Кiтi. Їй дуже невигiдно, але сидить зовсiм тихо. Одягнута в сiрий вiйськовий плащ, на ногах чобiтки з високими лякованими холявами. На головi бiла вязана шапочка. - Добрий вечiр, панночко! - кажу. - Це ви? А я думала, що ви взагалi не прийдете. - Поволi незграбно пручається й видно хоче злiзти. - Ви б хоч помогли менi злiзти. - Плигайте просто на мене, як вивiрка, - кажу наставивши руки. - Нiби то ви мене й удержали б. А що, як плигну? - Ну, так плигайте. - Тримайте! - i плигнула. Я пiймав її на лету й винiс на стежку. - О, ви все таки дужий. Я важу... Ну, вгадайте. скiльки я важу? - Мабуть кiль шiстьдесять. - Ха-ха-ха! Порядна гуска важить бiльше. Шiстьдесять одно й тридцять дека, без цього пла'ща. Це тяжкий плащ. Знаєте, що я сьогоднi довiдалась? У Росiї революцiя. Скинули царя й узагалi усе начальство. Цiкаво. Мама плаче. Наша сiра кицька чогось об'їлася, чи що i здохла. Мама її дуже любила. Я-ж не люблю котiв. А ви любите? - Нiколи не мав нагоди подумати над цим. - Це дивно. А коли ви сидiли там на полонинi в окопах. I там не думали про це? - Про це якраз нi. - А про що? - Про все. Багато передумалося. Було досить часу. - А це цiкаво. Ну, про що ви думали? Ну, от сидите. Уявляю собi глибокi землянки. Там душно, мокро й повно воякiв. Усi сiрi, дужi мужчини. Усi бруднi й усi сердитi. - Не всi сердитi. Є й дуже веселi. Деякi смiються навiть тодi, коли їм вiдривало кусень тiла. Одному куля пролетiла через кишки, а вiн смiється. Кiтi подумала. - А болить, каже вона. Цiкаво. Що мене в мужчин дивує, це що вони такi терплячi й витривалi. Я ще не бачила, щоб мужчина плакав. Отже ж їх болить. Правда, болить? Я усмiхнувся. - Розумiється, болить. Є такi, що i плачуть. Скiльки я бачив таких, що плачуть. Усе це залежить вiд духового стану людини. Були такi, що при одному виглядi фронту плакали. А побули довший час, загартувалися й зовсiм не звертали на це уваги. - А ви були раненi? - Хто-ж з тих, що були на фронтi, не ранений? - Як це було? Розкажiть! Почав оповiдати. Довго ходили по дорiжцi втоптанiй нашими ногами. Оповiв їй усе, що пережив i передумав. Коли скiнчив, питає: - Маєте ви ту стрiчку, що вам дала Параня? - Маю. - Маєте тут? - Так. - Покажiть. Виняв i показав. Подивилася i сказала: - Жовта й синя. Цiкаво. Вiзьмiть. А розкажiть, за що вам дали хрестика. А це все таки сильно. Велика церква, а в нiй повно образiв iз виколотими очима. Ви вмiєте оповiдати. Це мабуть iнак було. Не так сильно. - Я зовсiм не вмiв оповiдати. Я й не вмiю. У мене це лиш iнодi буває. Це треба настрою. Я мушу шукати слова й вирази. Я чую значно бiльше, нiж можу висловити. Мене часто мучить страшна й разом велика думка. Ходжу, ношуся з нею, а висловити не вмiю. Я ще був зовсiм малим i вже вiдчував це. Це було i смiшно й разом прикро. I аж коли зустрiвся з Борисом, той навчив мене багато говорити. Ах, коли б ви почули, як вiн чудесно говорив! Я ще нiколи не чув, щоб хто вмiв так приємно, так розумно i так просто говорити. А сам я ... Нi, я не вмiю. Менi бракує чогось. Бракує спритностi, гнучкостi. Я ввесь сучковатий, грубий. Пiсля почав оповiдати "про те, як заслужив хрестика". Кiтi уважно слухала. Пiдчас розмови взяла мою руку й увесь час з нею бавилася. - Дивний той Янчеюк - каже вона, коли скiнчив. - Не вже вiн так любив Марiйку? Невже гуцул вмiє так любити. А Марiйка. Цiкава б побачити її. Ця пережила. А ви завтра їдете? Невже ви завтра їдете? От дивно. Є тут, а завтра вже Бог зна де. Поїдете, пiдете знов на фронт. Згине скоро снiг, настане весна, а вас тут не буде. Всi будуть тут, а ви нi. Чи-ж не комiчно? I вона почала голосно смiятися. - Пригадала собi, як мама плакала за кицькою. Ха-ха-ха! Ви ввесь суковатий. Ха-ха-ха! Це мене все так смiшить. Усе залежить вiд духового стану людини. Це ви вичитали з якоїсь книжки. Це ви напевно вичитали. А як поїдете, то напевно забудете мене. Мене зовсiм легко забувається. Не думайте нiколи й усе. Ха-ха-ха! I звiдки я взяла, що ви будете за мене памятати? Ви страшно смiшний. А мене, знаєте, болить голова. Дуже болить. Тому я така дивна. Я хотiла сьогоднi зовсiм не те сказати. Зовсiм не те. Але вже пiзно. В мене так часто буває, що я не те скажу, що хочу. Часом це добре, але здебiльшого зле. А коли вiд'їдете ви, все таки напишiть. Розумiєте? Менi буде приємно мати й вiд вас листа. Я дiстаю так багато листiв. Зо всiх сторiн, уявiть, зо всiх сторiн. У мене цiла збiрка листiв. - I хочете до неї долучити й мiй? - Це вирвалося в мене зовсiм наперекiр мого бажання. Я-ж мiг її образити. - А ви й ображатися вмiєте. Це дуже гарно. Ну так бувайте... Менi вже треба йти... Треба йти! Ну? Чого ви на мене так визвiрилися? Ви! Ви! В неї тремтiв голос. Узяв її гарячу й мягеньку рученьку. "Моя рученька! Моя мила рученька!" Взяв i пiднiс поволi до уст. Ручка затремтiла. Разом з ручкою наближалася до мене й вона вся й я вiдчув дотик її грудей до моєї руки. Мої уста зовсiм скривилися. Пiдборiддя подалося вперед i кути рота затремтiли. - Кiтi! - вирвалося з моїх грудей. Це згучало, як клич, як наказ. Вона злякалася, рванулася вперед. Мої руки блискавично охопили її пружнiй стан, а вуста вїлися в її уста... Я заянчав, мов сильно ранений. Нараз занiмiло все навкруги, провалився лiс i гори й ми двоє огненних i хистких стояли в усесвiтi на зовсiм маленькiм клаптику непевного грунту. А навкола безмежна темнота й порожнеча. 23 - Куди ти, Кiтi? - Боже мiй, мамусю! Ти завжди лише куди й куди? Вийду от. Мене болить голова. - У тебе, дитино, кожний день щось болить i все таки йдеш, iдеш. Iдеш, йдеш i йдеш. Лазиш по тих горах. Там був фронт. Там стiльки валяється всяких бомб, усяких..... - Маа-мо! Кричу й не можу тебе перекричати. Всяких, усяких! Нiчого там не валяється. Я хочу, я пiду. Мене болить голова й усе! - Ну-ну-ну! Йди-йди! Я-ж не кричу. У сiрiй, з вiйськового полотна, блюзi, в коротенькiй спiдничцi, оперезана жовтим вiйськовим пояском, тонка, легка й рухлива Кiтi, виходить з дому, повертає до залiзничного мосту й, навпростець, пiднiмається на полонину Григорiвка. Ноги її, взутi в грубi з твердого юхту черевики, енергiйно й мужньо топчуть мокрi вiд роси комердяки воєнної дороги, на котрiй видно ще слiди гарматнiх колiс. Груди пiднiмаються й опускаються швидко, а биття серця перешкоджає йти. Зупиняється й слухає. Владно запанувала весна. Мовчать напруженi смереки. Сонце страшне й слiпуче вигналось у височiнь i жбурляє об землю своє промiннi. Повiльно, мов дами з часiв рококо, пливуть хмаринки, орамленi бездонньою синьотою. Пробившися через гущавину старого пралiсу, Кiтi видрапується на скелю Климпуш. Перед нею широчезнi простори. Над нею сонце й хмари, пiд нею далеко в долинi рiчка, село, залiзниця, по котрiй без перерви повзуть довжезнi потяги. Немає бiльше вiйни. Вона вiдiйшла за гори. Звязали порванi залiзницi, замовкли полонини. Кiтi сiдає на повалений стовбур, який тут багато рокiв, нiби навмисне положений, щоб мiг на ньому вигiдно присiсти натомлений мандрiвник. I тут щераз виймає листа. Тiльки тут читати такi листи. Тут, де можна кричати, смiятися, ридати. Довго, довго мовчав, але не забув. О, вiн сильно може мовчати, забути-ж нiколи. I Кiтi читає: "Далека Кiтi! Коли будеш читати цього листа, не дивуйся. Перший раз такого пишу. Коли тужила за ним - даруй, за довгий час, коли байдужий - викинь. Пишу й думаю над кожним словом. Слова мої, мов каменi, тяжкi. Вони нетесанi, кладуться кострубате, а хочуть висказати тобi ввесь мiй бiль, вiд того часу, як вирвано мене з зальодинiлих наших гiр, де зародилася й розрослася моя страшна любов. На Монтi Гропi в Альпах куля дум-дум розторощила кiстку моєї правої ноги. Згадав тодi тебе й усмiхнувся. Бачив чорнi очi твої залитi слiзьми i коханням. Тепер лежу в лiкарнi. Зо мною ще двадцять чотири жовтих, воскових облич, чекають черги на смерть. Я-ж бачу очi твої й любов, що бушує в них, гоїть рану мою. Лежу два мiсяцi. Нога моя довго лежала на вазi життя й смертi, але тепер остаточно перемогло життя. Вона лишається для мене, лиш трохи попсутою, вона буде моєю, як i до цього часу. Ось я вже зводжуся, можу. сидiти, думати й навiть, як бачиш, писати. Кiтi! Що маю ще сказати? Тяжко дiбрати слова. Як любиш, - вiдчуй i зрозумiй. До побачення! Дмитро. Кiтi дочитує, руки спускаються на колiна i тримають листа. Очi довго непорушне дивляться вперед, зовсiм непомiтно наливаються сльозами та проливають їх. I капають сльози, стiкають по щоках, по кешенях на грудях, осипають руки й папiр. У тих очах через сльози вiдбився величний, синiй простiр, потяги, хмари, зриви гарматнiх вибухiв i велитенська постать людини з розторощеною ногою з усмiшкою на спраглих посинiлих устах. Ну, чого-ж ти плачеш, Кiтi? Смiйся! "Далека Кiтi?... Менi хочеться любити те, що дуже для мене далеке" ... Ну й чого-ж ти плачеш, Кiтi? Ти, далека, недосяжна! Кiтi всмiхнулася. Обернулася, глянула, навколо. Все спокiйне, байдуже. Скрикнула. Нiодна гiлка не ворохнулася, нiодна комашка не прискорила своєї ходи. Все байдуже й спокiйне. Природо! Ти-ж чуєш болi мої! Засумуй, засмiйся, викрикни! Нi. Це так їй байдуже. Це все так має бути, мусить бути! Зривається i швидко, майже бiжить, вище на полонину. Там висока, соковита трава. Нiодна корова не толочить її цього лiта. Виплетенi плотиками закопи, колючi дроти, мiж ними цвитуть гiрськi фiялки. Ще пахне скрiзь вiйною. В повiтрi лишилися вiдгуки квилення й вибухiв гарматнiх стрiлен. Валяються речi залишенi вояками, мiсця, де вони сидiли. Он скорострiльне гнiздо. Може й вiн тут був. Може оцi слiди його слiди. Кiлька обiрваних будзикiв лежить на камiнi. Кiтi бере й кожний з них обмацує. То-ж вони воювали, захищали її батькiвщину. Пiсля бiжить дещо нижче. Тут могили. Довга черга чорних з бiлими написами хрестiв. Читає написи: "Герман Пацiгофер, райхсдойч. 18 Б.Р.М.Г.Аб. "Адольф Брух, райхсд. Корпорал, 18 Б.Р.М.Г.Аб. "Карл Бероут i т. д. Звернула увагу на два чужi прiзвища. Як попали вони сюди? "Кирило Остапенко, рус. оф. "Нiколай Плюєв, рус. сол. Пiд усiми дата 24. сiчня, 1917. Дещо вище рознесена землянка. Так, думає Кiтi. Це вони тут були. Дивно. Тут ходив i вiн. Кiтi схилилася й помацала пучками пальцiв землю. Не гаряча. Така як i скрiзь. Вирвала на мiсцi кiлька фiялок i взяла з собою. Пiсля зробила з квiтiв маленького вiночка й положила його на братню могилу. "Мир вам!" - прошептали її вуста. Коли зiйшла на долину, вечорiло. Вiдчувала сильний голод. По залiзницi, майже без перерви, сунули на захiд навантаженi людьми потяги. Що це таке? Кiнець вiйни? Ось зовсiм помалу, сунеться довжелезний потяжисько. Зiбранi рiзнобарвнi вагони - тягаровi, особовi. У них набито людей, якi кричать, вимахують червоними хустками. В одному вагонi виспiвують по-мадярськи якусь незнану пiсню. - Ей, дiвчино! - гукає до Кiтi вояк. - Ходи сюди! - i додав кiлька поганих слiв. Кiтi оторопiла. Невже це був мадярський вояк? Не може бути. То був якийсь хам. Кiтi не йде додому, а бiжить за потягом. Потяг повзе зовсiм помалу й, дотягнувши до Зiмiру, зупиняється. З нього роєм висипає воячня. Крик, спiви. На двiрцi вже багато воякiв, якi змiшуються з новоприбувшими й усi разом нападають на вiйськовi склади одягiв i консерв, розбивають їх i починають швидко розбирати. Тут же на перонi утворився мiтiнг. Чорний, вилицятий чоловяга, вилiз на перекинуту бляшанку з бензини й, люто розкидаючи кулаками, реве: "Товаришi вояки! Хай живе революцiя. Геть з цiсарями, з кровопийцями народу! Всю владу в руки працюючих! Геть з вiйною! Досить пролили крови! Пора взятися за працю! Натовп воякiв в захопленнi. Ревуть, погрожують комусь кулаками. Над двiрцем замаячив величезний, червоний прапор, а при входi на перон вивiшено такий саме плакат з написом: "Хай живе революцiя!" Напис на двох мовах. Мадярськiй i "гуцульськiй". -Все це для Кiтi надзвичайно нове. Вона зовсiм розгубилася, замiшалася в натовп, пхається помiж вояками, не розумiючи, що сталося. От тобi й славна мадярська армiя. От i вiйна до остаточної перемоги. Що роблять усi тi, що на верху? Де подiлися старшини? Чому тут самi рядовики? У кутi, де була каса двiрця, розмахуючи кулаками, просторiкує дебелий, з довгими рудоватими вусами чоловяга. Вiн утiк з Галичини. Це бувший жандарм, але тепер переодягнутий у вояцьке. Вiн щиро обурений i майже одверто протестує. - Зупинили потяг. Улiзли. Ви хто такi? - питаю. - Де ваш комендант? - Як дам тобi, чуєте, каже один, кольбою по головi, то побачиш, хто ми такi! От i говори з ними. - Анархiя. Каже, офiцерiв i жандармiв шукаємо. Забрали мене й ледве втiк. Ми, каже, українцi. Хто не з нами, той проти нас. - Так, так, - загавкав хтось. - То українцi. Вони не пускають потягiв на Мадярщину. Ми ледве зiбрали якiсь старi вагони. У Коломиї двадцять пять паротягiв i всi зiпсутi. Українцi навмисне попсували, бо вони органiзують армiю й хочуть наново вiйну починати. Кажуть, вiд Києва пiв мiльйону вiйська рушило. Все тягне на захiд. Куди приходять - революцiя та встановляють свою владу. - Хай воюють, як їм ще необридло. З мене вже досить. Хай про мене цiлий свiт завойовують, матерi їм чорт! - фiлософує старий вояк i набиває величезну люльку. Кiтi чуб, бачить i нiчого не розумiє. Що сталося? Побожеволiли люди. Пiв мiльйону якихось українцiв суне на захiд. Чого їм тут треба? Вони ще й сюди присунуть i тут зроблять свою владу. Боже мiй! Це було б несправедливо й жорстоко. Смеркає, а Кiтi нiчого не їла. Вона зовсiм забула за їжу. Не до того тепер. На її очах валиться велика мадярська армiя й держава. Вона це чує й бачить i нiчого не може зробити. Смеркало, а вояки не вiдїзджають. Запалили смолоскипи й освiтили двiрець. З гiр насунуло багато гуцулiв. Всi вони виголоднiлi, сухi. Хтось сказав, що роздають страву. Вояки вказали на склади муки й консерв i за хвилину з них не лишилося нiчого. Розпочалася сварка, бiйка. Деякi, дiставши щось, одразу сiдали тут i їли. "Боже мiй! - жахається дiвчина. - Вони голоднi. Якi вони всi голоднi. Революцiя, голод, українцi. Люди! Отямтеся! Ви всi загинете! Ви станете рабами своїх шлункiв!'' Перелякана Кiтi бiжить додому. Чому все це на неї зробило таке сильне враження? Вона навiть за Дмитра забула. Вона горить, шалiє. Як на те застає дома батька. Вiн, видно, щойно приїхав, мати радiє й закормлює його смачними стравами. Вона прибiгла, привiталася й почала плакати. - Кiтi! Що тобi? - Ах, вона в мене завжди така, - журиться мати. Батько переконаний, що вона плаче вiд зворушення зустрiччю. Намагається втихомирити. - Тату! Що сталося? Чого вертаються вояки? - Революцiя, Кiтi. Вiйна скiнчилася. Всi армiї розходяться. - Але-ж не всi - кричить Кiтi. - Не всi! Он ... I вона вже забула, як вони звуться. Вони, тi здалека починають наново вiйну. Не всi скiнчили. Це тiльки нашi покинули все, не видержали. Це тiльки нашим усе байдуже. Батько лише усмiхнувся. - Чого ти усмiхаєшся? Тату! А що буде з Мадярщиною? - Нiчого. Тепер цiлий свiт збурився. Всiм набридла вiйна. Революцiю роблять. Не видержали. - Так нащо починали, коли не видержали? Почнуть, нароблять стiльки лиха, перемордують, перекалiчать i пiсля не видержують. - Вiд нас, дочко, це не залежить. Це виннi тi панове там на верхах. Але Кiтi Ти не проймайся так. Кiтi дрiбно засмiялася. - Не проймайся. Тепер не проймайся. Колись скрiзь писали: - "Мадярськi жiнки! Цвiт i гордiсть наша! Всi сили на фронт. Пiдбадьоруйте ваших мужiв!" А тепер не переймайся. Для чого стiльки кричали? Нащо вiшали отих Гуцулiв? - Що з нею? - пошепки питає Йонаш жiнку. - Може вона читала багато романiв? Йонашиха тiльки знизнула плечима, а Кiтi почула це Я зареготала. - Ха-ха-ха! Так! Романи. Це ми з мамою цiлу цю зиму читали довгий кривавий роман. Це я мучила її тут, тримала "на фронтi", усмiхалася старшинам, зализувала їх рани. Так. Це були чудовi романи. Нiколи не забуду їх. Вiр, тату, що я, дочка твоя, глибоко пронята тими романами й ледве чи дасться мене вилiкувати. Вона сильно рознервувалася, випила каву й вийшла надвiр. Навкола велика ворохобна нiч. * * * А революцiя росте, розгоряється. На осiнь рухнув зовсiм фронт. Вояцькi маси захопили всi двiрцi, уряди. Заворушилися гори. Настав голод. Хлiба! - чути загальний крик. Зтурбувалися ясiнськi володарi. Йонаш виде наради з нотарем, iз Розенкранцом, з Бабчинським. Утворюється комiтет "рятунку батькiвщини". "Всi, як один муж, повиннi ми стати з Божим на устах словом, перетяти наближаючiй гидрi дорогу!" - заявляє Бабчинський. Розенкранц пропонує утворити вiддiл народної охорони. Вiн мусить бути зложений з мiсцевих людей, Йонаш подав голос, що треба поговорити з "самим народом". Вiн пропонує скликати в Ясiню велике всенародне вiче й пояснити людовi, що є й як треба шукати рятунку. До комiтету "рятунку батькiвщини" увiйшли Йонаш, Бабчинський, Розенкранц, мiсцевий нотар i студент Пластунєк. Всi разом видали вiдозву про скликання в Ясiню великого вiча. Скрiзь горами, вздовж Тиси й Лазещини рознеслися чутки, що буде зiбрано "сам народ" на велику нараду. ЧАСТИНА ДРУГА. "Заговорять i Днiпро i гори"... I На гори лiг туман. Тяжкий мов вiки й мертвий, як скелi. Шпилi Говерлi, Пєтроса, Близницi, Величного, як храм, Туркула, могутнього Попа Iвана гордо знялись у височiнь, сягнули хмар, продерли їх оливяну масу й виглядають далекого дорогого гостя - величне свiтило землi. Над горами пливуть хмари. Невидимий великий жрець приносить жертву й дим її поволi та урочисто зводиться до небес. Лiси, полонини, скелi, дикi звори брязком хрусталевих вод, спiвають величнi гимни. Вiчна, мов непомiрнiсть часу, земля твердо й непохитно тримає свiй шлях незрозумiла й урочиста. Родиться день. Притихли й скулилися велитнi гори. Ущухає i вкладається, забiраючи за собою слiд великого сну, довга, тяжка нiч i шпиль Говерлi вже вiтає перший промiнь жагучого свiтила, що чiтко й владно взноситься в порожнечу захланних просторiв. По горах котиться туман, котиться й розтає. Бренить роса, грає одинокою струною кришталевий водопад, летить орел, серна стрiбає по кущах, реве заспаний медвiдь i доживає свiй скромний вiк остання полонинська квiточка. I Нарештi туман розходиться. Зеленими прапорами замаяли зiмятi поверхнi розлогих лiсiв. Контури гiр усе яркiше й яркiще висуваються на кiн i по часi стають перед очима лавою велетенських постатей. Це, мабуть, на бiй приготувалися. Виступили з небуття, з туману. Вийшли, наблизилися й зупинилися в задумi несхованого гнiву. Стрiлою взлетiло й засяло сонце. З грунiв Бубне, Цапок, Верховинка, Лопушанка, зо всiх, усiх грунiв, зворiв i гiр, зо всiх близьких i далеких околиць, суне народ. Чорнi, тонконогi чоловiки. Ошубканi в кожухи, незграбнi їх жiнки, легкi легiнi та соромливi, безмовнi дiвчата. Все суне, збiгає, спливає вниз. Усе цвiте й барвiє, смiється до сонця, все, що вийшло з гiр, хащавин до долу "правди послухати". Йде народ правди послухати. Йде народ сказати своє слово, що сотнi лiт було замкнуте в його устах i неодважувалося вирватись у свiт. Iде народ урочисто, нiби процесiя, нiби на молитву. На широкому майданi, що належить до управи державних лiсiв, де стоїть кiлька незграбних камяних будiвель, по серединi приготовлена трибуна. Вона обмаяна зеленим вiттям ялини й обвiшена державними мадярськими прапорами. Коло трибуни гуртується верхiвка. Поважнi, надутi, з вiдкритими головами, чекають i видно нервуються. Навколо море народу, якого безупинно прибуває. Кожухи й вишивки мiшаються й переливають у соняшнiм сяйвi, як свiжi барви маляра на полотнищi. Тиша. Народ гомонить, але майже пошепки. Насупленi чола, брови, забитi глибоко очi гуцулiв, застигли в вираз загадкового очiкування. Проходять години. Нарештi в повному одязi духовного пастиря, зявляється Бабчинський i починає правити Службу Божу. Народ вклякає навколiшки й гаряче шепче молитви перед обличчям розпитого на хрестi, за котрим стоїть Бабчинський. Народ бе себе в груди великими чорними кулаками, молиться за свої невiдомi грiхи з сльозами у глибоких ямах очей. А пiсля Бабчинський виходить на трибуну. Велика тиша сковує тисячам люду вуста, заперає у грудях вiддих. Чути, як хмари проховзають у блакитi. По вiдкритих головах гуцулiв топчеться вiтрець i кошляє волосся. - Любезнi во Христi братия - глухо з нутра починає Бабчинський. - Нинiшнiй день для нас русинiв усе одно, що день воскресения. Наш народ, що довгi вiки жиє в оцих горах, працює, плекає свою маржинку, нiколи не займався такими справами, як справи державнi. Цебто, народ наш завжди був занятий газдiвством, маржиною, жiнкою, дiтками, а владу, полiтику робив за нього хтось iнший, хтось, хто турбувався цим i бажав вам усiм лише добра. Згадався рознятий Христос, який казав вiддати "кесареве кесаревi, а Боговi Боже". Пригадались упавшi з неба, янголи, яких прокляв Господь Бог за непослух i якi поробилися на землi злими спокусителями людського роду, i якi до наших днiв баламутять "почтивий" працюючий i молящiйся до Бога люд. Пригадалася велика вiйна. "Перед нашими очима впали тисячi й тисячi трупiв Всi вони були живi люди й усi вмерли. А чого вони вмерли? Думаєте, їх "розтерзала" ворожа граната? Нi, вони потрiбнi були на тамтовому свiтi Боговi й вiн їх забрав до себе". Iменем розпятого Галiлея, кличе народ скоритися, каятись у своїх великих грiхах, бо прийде суд i тодi вiддiляться грiшнi вiд праведних. I духовний пастир скiнчив. Мiж народом зiтхання, биття у груди кулакiв. Тисячi тяжких зiдхунiв, тисячi, тисячi рук кладуть на себе знамення хреста, тисячi слiз падає на сиру землю. На трибуну плавною ходою вступає молодий, жвавий, пристойний студент Пластун. Це син Пластунєка, нащадок славного прадiда, який боровся з мадярами, пiдчас їх повстання. Пружними, рiшучими кроками входить на трибуну. На нiм барви мадярської держави. - Громадо! Чеснi газдове! - дзвенить молодий голос. - Iменем високої мадярської влади, промовляю до вас угро-русинiв, щоб вказати вам усе, що маємо тепер дiяти. Превелебнiший наш пан-отець сказав нам, який великий! маємо нинi день. I дiйсно це великий день. Рушиться старе життя, твориться нове. Цей день пророчить весну нашому народовi... Дзвiнкi слова вириваються з уст молодого гарячого промовця. Гуцули кивають головами i хрестяться. А Пластун обiцяє, що "нова мадярська влада забезпечить нам наш добробут, наше спокiйне життя. Вона вiддасть у наше володiння всi лiси й полонини. В наших руках, вiдтепер, буде уся влада. Нашою мовою напишуть книги й будуть учити по них у школi. Все буде наше. Все, що належить нам, буде наше". I Пластун закiнчив. Останнє зрозумiли гуцули. Зрозумiли й мовчать та кивають головами. Пластуна здоровлять Йонаш, Бабчинський i вся чесна братiя. Серед мертвої тишi виривається голосний селянський зiдхун i глухi слова. - Так, так. Усе наше, лише зверхнiсть мадярська. Слова цi вирвались i замовкли. Але народ їх почув. Почув i зрозумiв по-свойому, по-хлопському. Нiодна з промов не зробила такого враження, як цi останнi, непомiтнi слова. Почули це й Йонашi з Бабчинським, почули i Пластуни. Мов на спокiйну поверхню води падає якийсь предмет i вiд нього розбiгаються на всi боки круги, так розбiглася луна того випадкового зiдхуна. У думку кожного гуцула вдаряє те слово. Воно ранить i розгражує приспану його свiдомiсть i той починає на мiсцi тупати i хвилюватися. Юрба ворушиться. Само собою на голови вкладаються кресанi. Урочистiсть розтає i зникає. Але на трибунi знов духовний пастир. У руках його хрест. - Покайтесь i скорiтеся! Хрест пiднiмається догори й народ утихає. З голiв сповзають кресанi. Нехотя й поволi приходить тиша. Духовний пастир вказує, що для охорони молодої держави потрiбне хрестолюбиве воїнство. Приходять злi душi та намовляють вас до непослуху. Мусимо боронитися. Мусите створити вiйсько, яке б iз мечем хоронило нашi закони й порядок. Вiн закликає добрих, "почтивих" легiнiв у ряди народньої мiлiцiї й буде за них молитися Боговi. Вiн благатиме всеблагого, щоб той з великого свого милосердя послав у їх душi спокiй i владi покiрнiсть. - Во iмя отця i сина i святого духа! Хто бажає вступити в ряди народньої мiлiцiї? Пiднiмiть руки. Мiлiцiя, то таке вiйсько, яке хоронитиме вас всiх перед злими духами Шепiт рознiсся над натовпом. До гори пiднялося кiлька рук. "Мало" - подумав пастир. - Дайте мiсця. Ану виступiть сюди всi, хто бажає взяти на себе важкий хрест народнього оборонця. Ми будемо бачити, хто є той хоробрий i вiрний син свого уряду й батькiвщини. Хай знаємо, бо кожний з них одержить нагороду, яка йому належиться. Кожний дiстане хлiб i грошi... О, вже є бiльше Ану-ану! Хто ще, Налiво, налiво! - Натовп почав ворушитись i робити перед трибуною мiсце. Зо всiх бокiв виступають молодi легiнi та старi газди. Всi вони не встигли ще скинути сiрої вiйськової унiформи. Одна за одною вилучаються з натовпу тi унiформи та стають у лаву. Ось уже одна лава набралася. Ось друга стає. Бабчинського очi не на мiсцi. Вони швидко, швидко бiгають i горять. Йонаш тупцює, як медвiдь на гарячiй блясi. Вiн хотiв би вилетiти на трибуну й у захватi випалити кiлька сильних слiв. Хай ще говорить "баган". його не зрозумiють, вiн ще потерпить. От будуються сiрi лави. Вони слухнянi та нiмi. За хлiб i грiш бери й жени їх, куди хочеш. Вертливе й неспокiйне знаряддя - Пластун, опоений самозакоханiстю й поблажливою усмiшкою пана Йонаша бiжить у натовп, гасає на спотикача, кричить, формує муштрує. I от став перед трибуною мур нового вiйська. Кожухи, петеки, запаски, вiдсунулися назад. Тепер розмова лише з вибранцями. Он як гордо стоять вони й чекають. Йонаш радить. Пiдшiптує свої мiркування Розенкранц, Онде Блютрайх ледве держить перед собою свого живота. Вiн також не без дiла. Вiн пропонує свої послуги. Вiн доставить для новоутвореного вiйська найлiпшi харчi й найдешевших цiнах. Вiн боїться, щоб йому не перебили гешефту. То ж не даром скрiзь тиснеться отой великий лiтик Розенкранц. Але з рядiв новоутвореного вiйська зненацька виступає один сiрий кусень. Хто то є? Ага. Це Цокан. Це Юра Цокан. Що вiн собi бажає? Вiн хоче промовити до народу. Але вiн не звертається до свого начальства. Нi. Вiн круто по-вiйськовому звертається до маси. Так, так. Вiн обернувся спиною до Бабчинського й до Йонаша, i до Блютрайха. Ось усi виразно почули: - Чесна громадо! Дозвольте з цього приводу й менi сказати кiлька слiв. Шу-шу-шу! - побiгло понад натовпом. - Просимо, просимо! - загуло з десяток одважнiщих голосiв. Начальство - пiп, лiсничий, нотар i гандлярi переглянулися. I якого бiса вперло сюди отого Цокана! Чи-ж вони не знають, що то за птиця Цокан. Хто його не знає, отого осоружного Цокана. Але хiба можна не дозволити йому говорити? Хiба тепер такий час? - Просимо, пане Цокан, - озвався з-заду Бабчинський. Вiн навiть "паном" його обдарував. А вiн - той пан, твердими мужнiми кроками входить на трибуну. Мiцний, щiльно обтягнутий у сiрий вiйськовий плащ, з загорiлим бронзовим обличчям, суворо дивився своїми сiрими очима вперед. В руцi у нього довга обмотана чимсь тичка. Вичекавши хвилину, поки натовп втихомириться, вiн почав: - Народе! Це слово пронизало гостро мовчанку й, мов стрiла, промчало понад головами слухачiв. - Народе! - по короткiй перервi повторив Цокан ще раз. - Зiйшлися ми тут, чеснi громадяне, перший раз, вiдколи стоять оцi нашi гори. Минали довгi столiття, тисячелiття. Нашi пращурi та прапращурi жили тут, випасали свою маржинку й тут умiрали. Ця земля хоронить i до страшного суду хоронитиме їх кости. Але вони вмiрали, западалися їх могили й затерався по них i слiд навiки. На їх мiсце родилися iншi, якi так само до найменшої дрiбнички жили, як їх дiди та батьки. Ми родилися й виросли по горах i лiсах. Ми випасали маржинку, ми їли, спали, працювали по чужих бутинах, нас використовував, хто хотiв, на нac дивилися, як на худобу, яка лише потрiбна на те, щоб добре тягнула ярмо. До нас налiзло безлiч чужакiв - хижих, ненаситних, якi скрiзь, де тiльки можна, де тiльки знайшлося краще мiсце, посiдали й, як тi павуки, порозставляли на нас свої сiточки. Корчми, обман зробили те, що в короткому часi усi долини, усi береги рiк, усi бутини, лiси й полонини опинилися в руках отих хижацьких заволок. Наш народ вiдтиснуто назад, на високi грунi, на скелi, туди, де лише мох та камiнь. Нас не стало видно нiде в низу. Ми сходили в долину хiба до працi, до корчми i до церкви, а вiдбувши своє, мов дичина, верталися назад у свої нори. А тимчасом долинами ростуть палаци чужих панiв, множаться корчми та прибувають усе новi зграї чужинцiв. Щоб ми не могли прийти до себе й не зрозумiли свого положення, нашi пани не дали нам нашої школи. Нашi дiти роками ходили до того великого будинку, що стоїть он у Кевелевi тiльки для того, щоб навчитися кiлька непотрiбних мадярських слiв. Ми ж лишалися темнi, невидющi, затурканi. Мова, якої силою навчали, не приносила нам нiякої користi, бо нiде в свiтi тiєю мовою не говорять. Нею говорить лише жменька мадярiв, а бiльше нiхто. Навiть зайдiть до Ворохти й там уже нiхто не розумiє ту мову. А задля неї ми мусимо зрiкатися нашого знання, нашої освiти. Мiж начальством помiтний рух. Бабчинський нервується. Йонаш хоч i не розумiє, що той говорить, але бачить по обличчях слухачiв, що то зовсiм не те, що говорили попереднi промовцi. - Зiгнати його, зiгнати! - шепче Йонаш Бабчинському, але не втримується й сам вибiгає на трибуну. - Пане Цокан. Ви не про те говорите. Сьогоднiшнiй день утворений не для того, щоб ви бунтували народ. - Сердито говорить по-мадярськи Йонаш. Цокай байдуже i спокiйно звертається, до нього... - Вас i всiх iнших ми не перебивали ... А чи я про те, чи не про те говорю, це вже дозвольте менi знати. Громадо! - звернувся Цокан до людей. - Тут менi кажуть, що я не про те, що треба, говорю. Маю я замовчати, чи говорити далi? - Далi, далi! - заревли тисячi голосiв. - Далi Цокан! Геть лiсничого! Народ пiдбадьорений своїми голосами вирiвнюється. До них звернулися зо словом. О, вони скажуть те слово. Вони розумiють i чують його. Ось воно якраз тепер через Цокановi вуста на вiльний простiр з глибини грудей вирвалося й бушує, мов буревiй. I Цокан розказав про вiковiчнi кривди, болi, страждання. Цокан розповiв про велику вiйну, на якiй впало безлiч наших людей за нiщо. Вiн сказав, що нас русинiв не лише стiльки, скiльки є в Угорщинi. Нас є багато. Нас мiльйони, десятки мiльйонiв. Вони живуть по рiзних державах, але всi вони однаково говорять i всi одної матери дiти. Всi вони вiками дерлися за чужi справи, але настав великий суд над їх гнобителями. Ось прийшла вiйна, революцiя. Для нас зiйшло сонце свободи. Всi гнобленi народи беруться до працi на своїй нивi й що це саме треба робити i нам. - Тут нам казали, що тепер буде все наше. Правдиво хтось їм вiдповiв: все наше, лише зверхнiсть мадярська. Як може бути все наше, коли ми самi в неволi. Тепер вони так нам кажуть, бо Мадярщина розторощена. В Будапештi революцiя й вони самi ще не знають, чи вдержаться. Але коли ми допоможемо їм, коли вони знов окрiпнуть, тодi вони не захочуть з нами говорити. Вони знов одберуть те, що дали й усе буде по-старому. Нам треба шукати не чужої зверхностi, а своєї. Треба робити так, щоб ми здобули ту свою зверхнiсть i закрiпили за собою. А де є та наша зверхнiсть? Тут Цокан швидко розвинув те, що тримав у руцi. Це був прапор з жовтою i блакитньою барвою. Вiн розгорнув його i вказуючи на пiдняте полотнище високим голосом проговорив: - Ось де наша зверхнiсть! Ця коругов, це наш знак єдностi i згоди. Це є прапор будучої нашої великої держави, яка повстане коло Києва над Днiпром i до якої маємо належати ми. Я пiдношу цей прапор перший раз i хай має вiн над нами, поки стоїть земля! Ми повиннi йти за ним, горнутися пiд ним у тiснi лави борцiв i нас нiхто не переможе. Слава нашiй будучiй державi! Слава нашому великому народовi! Тиша. Здавилося все завмерло. I раптом якась сила прориває мертвечину i зривається буревiй. Реве й бушує народня стихiя.Гордо стоїть з прапором Цокан. Тисячi рук пiднеслися до гори. Почали спiвати релiгiйнi пiснi, багато молилися... 2 Наш потяг кволо, нiби воєнний iнвалiд, штигiлькав пiд гору останнiй перегiн вiд Квасiв до Ясiня. Цiлий тиждень у дорозi. Рана моя зажила й нога залишилася при менi. Кiлька днiв не спав, мало їв, але радiсть, яка наповняла мене при виглядi рiдних мiсцевостей, так розбурхала, що втоми зовсiм не вiдчувалося. Вже в Кевелевi, де потяг зупинився на кiлька хвилин, до нас увiрвалася чутка, що в Ясiню якийсь бунт. Це нас усiх ясiнцiв, якi їхали разом зо мною, порядно зацiкавило. Дорогою ми багато розмовляли на полiтичнi теми й усi досить добре розбiрались у заплутаних подiях революцiї. Одначе те, ще дiялося в Ясiню, до деякої мiри нас дивувало. Свисток. Ще пару хвилин i дома. Засапана машина зупиняється й з неї на всi боки висипається воячня. Крик, лайка. Зупиняє якась мадярська варта. - Документи! - Геть до чортової матерi! Як дам тобi документи, то перекинешся догори ногами. Натиснули, варта розiйшлася, а ми вперед. Кожний рветься додому. Але вже здалека почули гармiдер. Бiжимо далi. Народ. Безлiч народу. Добiгаємо й собi, вливаємося в його море. На трибунi Юра. Вiн тримає жовто-синiй прапор i гукає "слава". У мене само собою вiдкрилися широко вуста й я заревiв. Чути було, як ревiли мої товаришi. Це захопило натовп i по хвилi кричало, здається, само небо. Хотiлося рватися на трибуну до Юри й обняти його на очах усього народу. Але зчинився такий рейвах i метушня, що пробратися до нього не було нiякої можливостi. Десь вирвався Павло й перебрав вiд Юри прапор. Юра робить народовi якiсь знаки. Видно хоче втихомирити. Але пiзно. - Геть з мадярами! Вiшальникiв сюди! На шибеницю ! Кари їм - Аж тепер зрозумiв в чiм рiч. За трибуною збилася докупи чередка людей, якi дуже вiдрiзняються вiд загалу. Мiж ними бачу Бабчинського, Йонаша, Розенкранца, Блютрайха, й багато iнших. Дещо ззаду кiлька пань. Он струнка, суха, в чорному йонашиха, а онде. Так. То Кiтi. Безперечно то вона. Вона не бачить мене й добре. Вона, видно, перелякана, тримає пiд руку матiр i щось гукає. А навкола бушує стихiя. Гремить буревiй народнього гнiву, котять хвилi обурення й, мов непомiтнi трiсочки, заливає кволих переляканих чужинок. Але Юра рiшуче взявся зупинити буревiй. Права його рука високо знялася над головою. Волосся патлає вiтер. Вiн гукає й закликає до послуху й порядку. Юрба, видно, починає поволi втихомирюватися. Юра пропонує не розходитися ще, а вибрати людей, якi розпочали б працю над органiзацiєю сiльської самоуправи та утворення дiйсно народньої мiлiцiї. А пiсля всi мусять спокiйно розiйтися додому. Згода, згода! Почалися вибори народнього комiтету. Це не тревало довго, бо Юра лише назвав кандидатiв i народ пiд таким настроєм не думав у чомусь не згоджуватися. Всi одноголосно признали Цокана за свого проводиря, який дбає про гуцульськi справи. Розiйшлися з спiвом церковних пiсень. Бабчинський i його компанiя розiйшлися також, їх пропустили свобiдно. Куди вони пiшли, це нiкого не цiкавило, хiба що Юру. Але вiн не мав часу. Вiн уже збiрав вибраних членiв комiтету i закликав їх до сiльської хати на нараду. Тут тiльки я змiг пiдiйти до братiв i привiтатися з ними. Ми цiлувалися, як на Великдень. У наших душах бушувала велика радiсть. Хотiлося обняти цiлий свiт. Додому не пiшов. Куди там у таку пору додому. Зайшов до ресторану Романчука, перекусив i до сiльської хати. Там повно народу. Наради, наради й наради. Юра мiж ними, як президент Сполучених Держав. Менi заявлено, що я командант усiєї полiцiї i що - раз-два, маю приняти це до вiдома. Утворено комiтет народньої оборони, до котрого увiйшли: Юра Цокан - предсiдник, Павло Цокан. Гнат Тулайдан, Нiмчук, старший газда Клочурєк Василь й порiшили покликати також студента Пластуна, бо хоча вiн не з народом, та все таки може в ньому заговорить народна кров. Той має бути за писаря. Я ж до комiтету не увiйшов. У моїм розпорядженнi збройнi сили новоутвореної влади. Всi уряди - нотарство, пошта, залiзниця лишаються в такому-ж станi, як були, а щоб не переривати нормального ходу урядування в сiльськiй хатi, комiтет порiшив обрати собi постiйне мiсце осiдку в бувшому вiйськовому кiнi, коло жидiвської синагоги. Вирiшили також, що робити з рештками вiйськового майна, яке залишилося на двiрцях Зiмiр i Ясiня. Все це мусить бути захоронено в цiлостi для потреб народнього вiйська. Решту мадярської залоги, що лишилася ще в касарнi, негайно обеззброїти i вислати до Мадярщину... Ухвалено також негайно вислати делегатiв до українського уряду та просити в нього допомоги. Делегатами обрано Юру i, заочно, не питаючи його згоди, студента Пластуна. А Йонаша, Бабчинського i кiлькох жидiв, якi своїми вчинками задокументувалися незмирними ворогами народу, поки-що залишити. Для цього буде утворено суд i все розбереться по закону. Для охорони народнього комiтету, зараз же має бути зорганiзовано вiддiл мiлiцiї, а одночасно необхiдно вести пiдготовку мобiлiзацiї народнього вiйська. Так згучали першi постанови Комiтету Народньої Оборони. Пiдчас обрад, до сiльської хати зайшов старий гуцул з Стебного. Кволий, немiчний, почув, що зроблено якийсь комiтет i прийшов поскаржитися на попа. Був це перший живий чоловiк, який звернувся до своєї влади. А що там сталося? Так i так: 3 вiйни вернувся небiж. Щось му сi стало. Куля застрягла у плуцах ци що - вмiрає. Коби хоч вiсповiдавсi. А превелебний не хочуть. Кажуть, не мають часу. Кажуть, що тепер най тотi сповiдають. Он як! Павло, як сидiв, так i зiрвався. Величезний його кулачисько тарахнув об стiл. - До чортового сина! Коли вiшали, то вiн мав час. А тепер не має. Хлопцi! Стiй, Павле! - зупинив його Юра. - Не гарячися. Тут треба пiдходити до всього розважно. В запалi можна наробити всяких неприємностей. - Розважно, чортового сина! На гиляку пса старого й кiнець. Що тут панькатися. - Прошу тебе, Павле. Ми не якась банда, а зорганiзована народна влада. Попа треба примусити, щоб вiн пiшов виконати свої обовязки, а пiсля утворити над ним суд. Суд має займатися такими речами, а не ми. - Поки до суду дiйде, то той чортяка втiче. А пiсля наробить вiн тобi шелесту. - Не втiче. Подбаємо про те, щоб не втiк. Нашвидко пiслали людей за Бабчинським. Повiв їх Тулайдан. Кiлька цiкавих пiшли за ним, щось дернуло й мене за всiми. Темнiло. Ворохобний день швидко тiкав. Нас пятеро, люда, а по дорозi приєдналося ще зо двоє, швидкими кроками подалися через мiст "Тридцятка" i звернули направо. Проходили вузенькими суточками, коло Розенкранцового обiйст