я. Звiдсiль веде стежка до кладки через Тису. Вояки вишикувалися, попереду Тулайдан, а за ним решта. З самого заду шкандибаю до смертi перетомлений я. Проходячи повз частокiл Розенкранца, побачили, як швидко зачинялися i як заригльованi ворота, що ведуть на подвiря. Ми зовсiм не мали намiру заходити туди, але Тулайдана це видно обурило. - Ей, ти там, сучий пасинку, Бог би тя побив! Чого замикаєшся? Ану, коли так... Хлопцi! До попа ще встигнемо. Ану вiдвiдаємо цього. Цiкаво, як нас вiтати буде. - "От i на нашiй вулицi празник", - мигнула думка. Чомусь воскресла в тямцi полонинська нiч, Григорiвка, мiсяць. Хлопцям подобалися Тулайдановi намiри. В одну мить два з них сидiли на воротях i вступ на подвiря отвертий. Забрязкали крiси. - Заходьте, заходьте! Просимо вiдвiдати нашу господу. Пан Розенкранц Йойна, могутнiй володар усiєї Гуцулiї, дома. Вiн сидить у своїй свiтлицi й нетерпляче чекає на вашу гостину, - говорив Тулайдан i, знаючи добре всi входи, попростував до покоїв Розенкранца. За ним ринула решта. О, яка шкода! Пан Йойна Розенкранц виїхали ... А куди виїхали? До Квасiв. Дуже, дуже шкода. Але дома, молодший брат. Ну, слава Боговi. Нас i молодший почастує. Увiйшли i навiть кресанiв не скинули. Не до кресанiв тепер. Це не те, що було. Колись зустрiвши на вулицi Йойну, самi кресанi летiли з хлопських голiв. - Ну, так значить, нас хочуть у цьому привiтливому домi почастувати якоюсь стравою. Це гаразд. Хлопцi! Рихтуйте свої черева. Тут вас, чортiв, понапихають, як бочки. От i бачите. Пивце i мясо. Так, так. Мяса ми вже, мабуть, давно не смакували. Дякуємо, панi Розенкранцова. А чого ж то ваш брат такi гнiвливi? Анi не обернуться, не заговорять. Не подобаються гостi? Ха-ха-ха! От дивак! Такi хлопи i не подобаються! Бачите, гей би конi регочуть. Розенкранц понуро сидить у кутi на заялозеному шкуряному крiслi й сам до себе бурмоче. Видно лише, як пейси та борода ворушаться. - Ей ти, хабарнику! - зривається раптом Тулайдан. - Чого там Боговi докучаєш? Ходи сюди! Той мовчить. Хлопцi регочуть. - Не чує. Оглух холера, - каже з спiвчуттям Тулайдан. - А не бiйся, як людей оббiрав, останню худобину з хлiва тягнув, як селян паленкою обпоював i виманював у них фальшивi пiдписи, тодi пес не був глухий. Нi, нi. Вiн завжди був глухий. Вiн не чув, як плакали на снiгу викиненi ним з хати дiти. Вiн не чув плачу матерей. Вiн завжди був глухий. Встав Тулайдан, випростувався, взяв у руки крiс, як палицю й мiрився на чорну постать в кутi. Перед нього бухнули на вколiшки двi жiнки. - Кинь, Тулайдан, - проговорив котрийсь з нас. - Ходiмо вiдсiль. Але Тулайдан махнув кулаком направо, одлетiла одна жiнка. Махнув налiво, одлетiла друга. Гвалт, вереск. Хлопцi один за другим виходили надвiр. Розенкранц раптом зривається i бiжить до дверей. Тррру, карий! - хватає його за полу Тулайдан. - Не спiши, ще встигнеш. Розенкранц почав рiзко i пронизливо верещати. Тулайданiв кулак пiднявся догори й кiлька разiв упав на щось тверде. Раз, раз, раз! Хлопцi швидко вибiгають надвiр, десь скавiчать жiнки. -Я вибiг також. Був так утомлений, що не зовсiм вiддавав собi справу, що коїться. В ту мить чути глухий пострiл i по хвилинi в цiлому будинку згасло свiтло. З темноти виринула Тулайданова постать. - Що? Що? - кинулися всi до нього. - Нiчого. Ходiм. Здається пiдстрiлив - трохи нервово проговорив вiн i швидко побiг вперед. Витворився особливий настрiй. Нiчого говорити. Мiсток пiд ногами вгинається i рипить. Пiд ним реве й пiнить повна Тиса, а небо залите чорнилом. Ось i будинок Бабчинського. Високий, розлогий, у вiкнах нiодного свiтла. Йдем до нього з острахом. Чуємо, що не варто б iти, щось не пускає, але кожний соромиться свого чуття й уперто йде вперед. Довгий знайомий частокiл. I тут, думаєш, частокiл. На стовбику настромлено якусь непотрiбну бляшанку. Бемц! Котрийсь вдарив по нiй прикладом i наробив галасу. - Який там чорт!.. - сердиться Тулайдан. На подвiрю зустрiв нас лютий псюра. Скрiзь темно, лише, здається, в кухнi свiтиться. Трах-трах-трах! Вiдчиняй! Там попадя, син Бабчинського i служниця. Несподiванка. Робляться великi очi. - Слава Iсусу Христу! Шукаємо пана превелебного. Дуже потрiбно. - Пан превелебний у покої й не мають тепер часу. - Таак? Але ми все таки хотiли б їх бачити. - Кажемо вам, що не мають часу. - Ми дуже перепрошуємо паню добродiйку, але в такiм разi змушенi самi викликати пана превелебного. Мусимо потурбувати. В ту мить, велика, тяжка постать Бабчинського зявляється у дверях кухнi. - Що ви, легiнi, тут хочете? - спокiйний запит. Легiнi познiмали кресанi. Та, пане превелебний... властиво ж... Тут у Стебнику, як зачули, умiрає мадярський вояк. Захищаючи вашу батькiвщину, вiн здається дiстав кулю в легенi й тепер умiрає. Кажуть, що ви, превелебний, вiдмовляєтеся його висповiдати. - Але-ж нi!.. Але-ж нi!.. Але-ж прошу вас... Хто вам таке сказав? Я зараз, ось тiльки приїде пiдвода. Вони не можуть менi дати пiдводи. Не можу також i йти. А яке вам до цього, мої милi, дiло? Хто вас сюди послав? Це ж, здається, скорiше моя, нiж ваша справа. - Еее, пане превелебний! Що там таке питати. Та й пiдводу тут нiколи чекати, - пiднявши голос, каже Тулайдан i насадив кресаня. - Ми спiшимо. Там вмiрає вояк. Пiдсядьте лiпше, превелебний! - i подає Бабчинському стiльця. Зирк, зирк! Що сталося? Навiженнi? Бiлiє, червонiє, знов бiлiє. Син виступив було вперед. Ми всi стоїмо й чекаємо. Чого той хоче. Не хвилюйтеся! Прошу не хвилюватися. - Звернувся до нас: - Хлопцi! посадiть пана превелебного й допоможiть йому роззутися. А ви, паничу, i ви, панi добродiйко, не хвилюйтеся. Пановi превелебному нiчого не станеться Вони лиш пiдуть i висповiдають вмираючого. Два дужi козарлюги не чекали на дозвiл. Вони посадили Бабчинського, роззули. Забiлiли нiжки, затремтiли дучки. - Ну, от вам тепер i пiдводи не треба. Буде зовсiм легенько. Пiдемо. Бабчинський стояв. - Ах, лиши Тулайдан! - сказав котрийсь. - Ходiм! - рiзко викрикнув Тулайдан i очi його налилися червоним. - Раз, два! Марш! - скомандував по-мадярськи. Нi, нi. Це вже не жарти. Це зовсiм не жарти. Бабчинський пiдводиться та й iде. Йде до дверей, надвiр. Ось i вулиця. - Бiгом! - скомандував Тулайдан i ми всi пострiбали берегом Тиси в нiчну пiтьму. 3 А з другого боку за Тисою коло пошти чути рейвах, крики, мигають вогники. Ми ж бiжимо, квапимося до вмiраючого. Ми не звертаємо на нiщо уваги. Думка працює сильно, але нiби одурманена чадом. Все одно було пiзно. Ранений вояк помер без сповiдi. Пускаємо самого Бабчинського й вертаємося до села. По дорозi натрапили на хату одного з учасникiв славетнього нашого гурту. - Зайдемо, хлопцi? Вiдпочинемо. - Зайдемо! - i зайшли. Посiдали на лавi колом. Десь взялися моторнi дiвчата, горщик кислого молока. Дуже гарненька донька господаря Василинка. - Ех, i донька! Певно неньова й мамчина! - шкирить Тулайдан зуби. - Саме вiдгадав. Гейби пальцем в небо попав, - заливається Василинка. Тулайдан тягне молоко. - Пийте, козаки. Чули це слово? Зареготали. Але в ту мить зненацька брязнули всi тахлi вiкон i посипалися на долiвку. На їх мiсце втикнулося до середини з тузин крiсових цiвок. Одночасно вiдчинилися дверi i на порозi стали три цибатi мадяри. - Руки вгору! Iменем закону ви арештованi! Тра-та-та! - Цiвки крiсiв настовбурчилися просто на нас. Чотирнадцять рук пiднялося вгору. До хати увiйшло ще кiлькох i гарненько пiдiбрали нашу зброю. Я нiчого не мав, то i не було чого пiдбирати. - Є тут Цокан? - запитали одразу нашi добродiї. Прийшлося вiдгукнутися. Виступили два i зправа i лiва я вiдчув дбайливу охорону. По короткому часi ми опинилися в темнющому, як могила, льоху пiд сiльською хатою. Темнота, що спочатку не могли навiть знати, хто з нас тут є. Почали перегукуватися. Василю? Чого? - Є ти тут? - Та чуєш же! - Дмитре? - Та є, є, не бiйся. А де Тулайдан? - У, - сквернословить той. - Нас, видно, думають просто живцем до чорта пiслати. Тиша. Над нами рейвах. Тупотять i шурають ногами, нiби танцюють. Тулайдан зiдхає. - Свинське, пробачте, положення, - чути його голос. - Не важне, - вiдповiдає темнота. - Та не смердiть так, чорти, - бубонить з другого боку. - Мовчи, мовчи там. Пив кисле молоко? Пив. Ну, так i нюхай. А твоя сестра, Юро, дiйсно нiчого собi. Давай, пошвагруєм. - Ти-но, ади, буцигарню одсидь. А то поки вилiзеш, посивiєш. Мадяре жартiв не люблять. Три ночi не спав, але й четвертої не до спання. Обдумував усе, що сталося, розпитував, з чого почалося. До чорта дивно, їхав додому, а попав чорт зна куди. Але нiчого не вдiєш. Сиди й чекай. Що то зробили з рештою комiтетчикiв? Де Юра, Павло? Метушня на горi не втихає. Час тягнеться без мiри, нудно й довго. Раптом чути на горi крик. Впав пострiл, затупотiли ноги. Ми зiрвалися й завмерли. Але по часi гармiдер втихає i знов як було. Що там дiється? Що там, чорт би їх забрав, дiється? Ранок досягнув нашої яскинi значно пiзнiше, як йому це належало зробити. Скромне, загратоване на двi крихiтнi бруднi тахлi вiконечко, закрилося ззовнi непрозорою повiкою неохоче пiддавалося напоровi соняшного промiння. До всього й день, видно, неважний. Сiрий i, мабуть, нудний. Осiнь там кладе чiтко свої ознаки на перси стиглої землi, а вiтер, що порою й до нас застукає, щиро остуджував розжаренi коханням лiта гiрськi чола. 4 Сто чортiв. Просто неймовiрне щось. Частокiл, ворота, чорний халат. Не вiриться. I чого ми тут сидимо? Якого бiса ми тут сидимо? Ага, знов якiсь шматки вчорашнього. Стрiбаємо берiжком, а перед нами черевате людоподiбне єство. Далi тi скаженi цiвки у вiкнi. Хто заплатить газдi за вибитi тахлi? Вже давно ранок. Шлунки нашi громами обзиваються, а їсти нiчого. Хлопцi довго гуторили, пiсля затихли, сидять, сопуть, а вирази якiсь макогонячi. Нарештi, десь коло обiду, почали викликати. Першим мене. Це знов таки вказувало, що до моєї особи вони привязували найбiльше неоправданої уваги. Стiл. За столом люди й усе вiйськовi. Папiр, пера, чорнило, пишуча машинка фiрми "Адлер". Це досить стара фiрма. У нашому полку були аж двi такi машинцi. Коло машини сидить досить знайоме менi дiвча, ясiнської прачки. Водо дивиться на мене перелякано. Всi решта виглядають також досить дурнувато. Пики переборщено поважнi. Один, з перетятою верхньою губою, якого я нiколи до того, анi пiсля того, в Ясiню не бачив. Навiть монокля для невiдомих цiлей у лiве око вставив. Але вигляд його вiд того анi на йоту не став поважнiщим. Дуля якась. Довiдавшись моє iмя, прiзвище, роки й решту подробиць моєї бiографiї, запитали, як я попав у ту банду. Так i так. Їхав. Давно не був дома. Мiтiнг. Хто й що говорив не знаю, але в революцiйному захопленнi i т. д. i т. д. словом, як бачите. - Хм, хм... Так, так. - До нiякої вини не почуваюся. Хто вбив жида, не бачив. - Не бачив? - Не бачив. - А нам здається бачив. Шкода, шкода. Прийдеться вам ще трохи посидiти. Може побачите. - Ну, що-ж. Сидiти, то сидiти. Хiба мало вже находився. Варто й вiдпочинути. Смiшок. Це так розтята губа хiхiкає. Чорт з тобою. До побачення. За мною Тулайдан. Цього продержали довше, а коли вернувся, вигляд мав неважний. Пiдсiв до нього i почав пiдбадьорувати. Вiн сказав, що можливо ще цiєї ночi нас вивезуть до Сиготу. Це вже дещо гiрше. Перебравши всiх, нам внесли якусь юшку й по кусневi кулешi. Зiли до дрiбочки й сидимо далi. Де-ж у бiса нашi? Де Юра? Чому-ж вони не дадуть нiчого про себе знати? Але хiба ми можемо подати щось про себе? От сидимо й усе. Надходить вечiр, а за ним нiч. Сидимо. Чекаємо, що кожної хвилини зайдуть i скажуть: збiрайтесь! I що тодi? Тиждень добивався додому, а тепер знов поволочуть тебе, хто зна де. Гемно, як у чоботi. Сморiд також прибрав особливої мiцi, бо нас i не думали кудись виводити "до вiтру". Внесли вiдро й усе. Вже нiхто з нас не говорить. Всi мовчать, мовчу з солiдарностi й я. Над нами, як i минулої ночi, безупинна метушня. Час тягнеться, як смола. Аж чуємо, хтось до нас доберається. За дверима кроки, гутiрка, брязкiт ключiв. Ми переконанi, що йдуть по нас. Прощай Ясiня й революцiя' Дверi вiдчиняються i смутний, виразом вiдчаяного песимiста, лiхтар дещо освiтив нашу яскиню. Сидимо всi на землянiй вогкiй долiвцi i зовсiм не думаємо вставати. Вдень я дещо закорхнув, а тепер збiрався знов i на тобi. - Дмитро Цокан! - чую голос лiхтаря, чи тiєї пики, що сторчала за ним. Розчарування. По короткiй мовчанцi вiдповiдаю. - Збiрайтесь i виходьте. - Куди? Що? - Виходьте й кiнець. Не будемо-ж вас виносити, - жартує пика. Оглянувся на товаришiв. Шкода стало. Виведуть сучi коти i не вернешся. - Ну, кажу, братва. Будьте здоровi. Видно мене там таки полюбили. Пiду на зобачення ... Ет! ... - А ти не йди, - каже Тулайдан. - Не йди, - кидаються до мене решта. - Коли йти, то всiм. Одного не дамо. Куди там серед ночi. Не дамо!.. Я встав. Що його робити? Пика й лiхтар настирливо сторчать у дверях. За ними ще кiлька пик визирають, а з ними видно й крiси. Подумавши, кажу: не пiду я, добродiю, сам. Чого ви хочете?... - Но, но! Не морозь дурницi. Пiдемо, пiдемо, хлопе, i баста. - I по цих словах до ями ввалилося з пятеро барчистих люда, зтероризували наших бравнiнгами, пiдхопили мене й метеликом випурхнули "на свiт Божий". Там темнота, хоч стрiляй у морду. Коло мене двох озброєних до зубiв. Вийшли заднiми дверима i, пройшовшi короткими суточками, опинилися на дорозi. Тут чекає запряжений фаетон. Конi направленi в сторону Лазещини. Коло того ще двоє озброєних. У мене по спинi пробiг холодок. Поважно й урочисто пiдводять мене до фаєтону. Всiдаю. Коло мене вмощуються два озброєнi, запона спускається i конi прудко рушають. Серце чiтко й нагальне тукотить. У головi бавляться в перегони думи. Колеса возу стукотять i стрiбають по камiнцях. Вiйна. Знайомi обличчя, батько, мати... Кiтi? Де ти є, моя Кiтi?.. 5 Передминулого дня, пiсля страшного вiча на площi лiсової управи, перелякана та зтурбована Кiтi припала до матерi, мiцно тиснула її суху, теплу руку. - Ходiмо! Ходiм звiдсiль, мамочко! Ходiм скорiше!.. Вона тремтить, серденько стрiбає в грудях, в очах пекучi жарини. Дивиться на трибуну й боїться. Що за дивний i чужий має там прапор. I зненацька... Боже, Боже!.. Кiтi не хоче цього бачити, Кiтi клене свою долю, яка допустила нещастя пережити цей мент. На трибунi обiймаются брати Цокани й мiж ними також вiн. Невже-ж i вiн?.. Зрадник?.. На короткий мент занiмiла. У грудях давило й пiд горло тиснулися болючi сучки. На обличчi збiгають рожевi плями, а в залитих слiзьми очах зявляються i зникають гострi прудкi огники. - Ходiм, мамусю, ходiм! Тiкаймо звiдсiль! Мама не знає, що є з Кiтi. Кiтi тiкає, боїться? Кiтi тремтить за долю батька й матерi? Але-ж тi лобуратi, похмурi дядьки нiчого не зроблять. Вони не осмiляться напасти. Вони надто несмiлi. Але все таки дiйсно краще, як мога скорiше виборхатися з цiєї жахливої юрби. - Де батько? Кiтi не слiдкувала за батьком. Вiн десь тут. Вiн дасть собi раду. Вiн мужчина. Там тi на трибунi просять не чiпати нiкого. Хай iдуть собi, хай розходяться. Батько може ще знайти багато можливостей доказати тим мужикам, хто вiн є. Може, коли захоче. Так думала щупла Кiтi. Одночасно її щось тут тримало. Не хотiлося вiдходити з цього мiсця, хоча вуста мимоволi все "ходiмо, ходiмо!" Проїжджає жидiвський вiзник. Конi подiбнi на, старi вичовганi ключки. Вони припнятi до брички ремiняками й видається бричка от-от попре їх назад. Кiтi i мати сiдають, вiзник очайдушно заголосив, конi напнулися i потягнули бричку за собою. Прибувши додому Кiтi не могла найти собi мiсця. Вiдчай, що ввесь час збiльшувався й дивний неусвiдомлений страх наповнював її єство. Знов, як i того страшного вечора, коли вона перший раз побачила революцiю на стацiї Зiмiрi, перед очима виступило огненно-кошмарне слово - "українцi" Що вони вiд нас хочуть? Чого їм тут треба? Це правда, що тi потвори з якогось небуття виходять i наводнюють собою всi краї. Це правда, що пiвмiльйонна їх армiя суне на захiд. Так. Це безперечно правда. Вони вже тут. Вона чує їх. Тихi, спокiйнi русини. Так, так. Це українцi їх зiпсули. Але це-ж неможливо, чуєте? неможливо! Тисячi лiт тихi, спокiйнi русини й як же так. Де взялися тi ворохобнi українцi? Це слово мучило, било її, стьогало її по обличчi. I не-вже з ними "вiн"? Уявивши постать Дмитра, його очi, його закоханi, мякi, теплi очi, не могла повiрити, що й вiн належить до тих українцiв. Це не можливо. Це сто разiв неможливо! Це хтось покпився над нею. Дмитро є мадяр, це ж так ясно. Вiн є вояк мадярської армiї, вiн носить нагороди тiєї армiїї вiн так хоробро захищав свою батькiвщину. Нi, нi! ... Такi люди не можуть i не смiють бути українцями. Українцi - розбишаки, а в кращому разi, страшна орда, що зтягнулася з безкраїх степiв пустельної Азiї якоїсь Гобi i тепер пре на Мадярщину, щоб її знищити. Гуцули також не українцi. Гуцули тихi, добрi, працьовитi й покiрнi люди. Вони хочуть бути завжди при Мадярщинi. Правда, що вони не вмiють по-мадярськи, але ж вони навчаться. Вони хочуть навчитися. Вони розумiють, як приємно; розмовляти такою благородньою мовою, як мадярська... Прийшов вечiр, а батька нема. Темнюща нiч облягала одинокий, закинутий серед хащавин i гiр острiвок Мадярщини. Навколо простягнулося жахливо царство українцiв i Кiтi ввижається, як вони величезними масами не зустрiчаючи опору, переливаються через гребiнь Чорногори. Вони скрiзь. Їх повно. Гори, лiси, в кожнiй гуцульськiй хатi - скрiзь українцi. Може вони зараз i до них увiйдуть. Що, як увiйдуть i заговорять своєю собачою мовою, брр! Швидко спускає тяжкi непрозорi вiконнi занавiси. - Мамо, зачини в кухнi -вiкно. - Нащо, Кiтi? - Прошу тебе. Нащо й нащо! Ввесь час нащо. - Боже, яка ти нервова. Я вже зачиняю. - Зачини добре й ходи до мене. Сядь. Скажи менi, мамусю! Цокани також українцi? - О, Боже! Звiдки? Цокани звичайнi собi гуцули. - Ах, звичайнi гуцули. У тебе все звичайнi гуцули. Вони зовсiм нiякi звичайнi гуцули. Знаєш ти, мамусю, того Цокана, що колись був у нас i пив каву? Тодi, за вiйни Хiба то звичайний гуцул? Вiн справжнiй мадяр. Хiба ти не чула, як вiн говорить i не бачила, якi в нього на грудях нагороди? А вона, звичайнi гуцули! Ех, Боже! Кiтi це обурило. Вона вперто думає й намагається довести нетямущiй матерi, як та глибоко помиляється. - Хiба звичайнi гуцули могли б так розмовляти, як Дмитро Цокан? Вона ж добре знає, що звичайний гуцул ледве потрапить на своїй дикiй мовi звязати двоє путнiх слiв. Вони не потраплять висловити свого захоплення й жалю й подiбнi до кращих пород малп. Он лист Дмитра... Нi, нi! I чого ти, мамусю, так завжди на мене дивишся? От не люблю, коли хтось на мене так дивиться. Я ненавиджу Дмитра Цокана. Чуєш? Ненавиджу! Вiн уже потрiбує книжки, пише дикi листи, вiн оповiдає про мистецтво. Ненавиджу! Задоволена? От i все. Але як ти глибоко помиляєшся, коли думаєш, що Цокани звичайнi гуцули. Боже, як часом старшi люде можуть помилятися. Мати виразно признає свою помилку, але Кiтi мучиться далi. Всi занавiси опущенi. Всi вiконницi щiльно зачиненi. Вже горить у бiчнiй, навiшенiй килимами кiмнатi, маленька лойова свiчечка, щоб бодай свiтло не прорвалося назовнi. За стiнами шумить i, гуде вiтер, чути вiчно знайомий вiддих лiсу й гуготiння Студеного потоку. Кiтi лягає на мякiй, укритiй килимом, канапi горiлиць. Чи хоче вона їсти? Нi. Вона зовсiм не хоче їсти. Вона ось полежить трохи з позакладаними за потилицю руками. Не заважайте їй. Стеля майже темна. Очi пнуться, але не встанi пiймити одного образу. Все лiзе щось iнше, не те, зовсiм не те. - Д.М.И. - Дми. Т.Р.О! Он тi лiтери горять. От якi вони вогнянi, то наближуються, то вiддаляються. Плющить очi. Нi, нi! Не нахиляйся так. Не дихай. Чого ти так дихаєш? Чує, як бракнуть її юнi груди, як солодко болить коло серця. Мимоволi пружньо й сильно до болю напинається, плющите очi, та швидко дихаючи, стуляє вуста. "Це ти? У мене шумить у головi. Який гарячий, рожевий туман". У грудях палає вогонь, пече, топиться, як кусень воску серце, а цiле тiло млiє у дрiбному трепотiннi хвиль рожевого гарячого туману. Зненацька зривається та рвучко обертається на другий бiк. Коротенька спiдничка щiльно обгортається й звязуе вище колiн її ноги. Обличчя закопується в мяку плетяну полушку i, стримуючи ридання, вона мiцно та пристрасно цiлує, тiсно обнiмає подушку, горне до мокрих щiчок, смiється i плаче. Сльози котяться й сиплються дрiбними перлинами ... У сусiднiй кiмнатi чути рейвах. Низький мужеський говiр i стукiт пiдкованого взуття по помостi. Кiтi миттю зривається, швидко витерає хусточкою обличчя, оправляє зiмяту спiдничку. "Хто там? українцi?" - мигнула думка. Ага. Це батько. Це його голос. З розбурханим серцем вибiгає до передньої кiмнати й бачить батька, худого, блiдого, виснаженого, оброслого великою чорною щiтиною. Вiн сидить на небарвленому ослiнчику i з зусиллям роззуває великi вояцькi черевики. Двi грубi замащенi гетрi лежать на помостi, а коло стола сидять два, подiбнi на них, вояки. У них крiси й при поясi бомби. Сидять понуро та слухають, що говорить батько. I чує Кiтi, що до села прибула потуга. Якась частина гонведiв, яка не встигла ще демобiлiзуватися, спiшно прибула з Рахова. Про це подбав Розенкранц, який одразу зрозумiв положення й подався до Рахова за допомогою. Брата вбито. Дивно, як це так скоро сталося. Це безперечно Цоканова робота. Чому було одразу не заарештувати того Юру Цокана. А тепер лови вiтра в полi. Вiн ще українцiв сюди наведе. Гуцули самi не потраплять виступити зi зброєю. Вони лише можуть зiбратися бандою та вбити якого жида. Зовсiм не сподiвався, що Дмитро Цокан одразу покаже себе таким розбишакою. Що то значить. Вовк залишиться вовком, скiльки його не привчай. I бiдного отця так потурбували. - Але й попалися. Всiх, як баранiв накрили. Хай тепер попробують бунтуватися. Ще й Юру приберемо. Павла вже припнули. Сидить у касарнях - Закiнчує Йонаш. Кiтi стоїть, дивиться на них витрiщеними очима й нiчого не розумiє. Батько й вояки пють каву та їдять. Вони, видно, дуже голоднi. Вона хоче їх щось запитати, але не може. Батько готується до спання, турбується, де будуть спати вояки, виймає з задньої кишенi штанiв револьвера, репетує ним, дмухає до середини i при тому говорить про польовий суд. - їх так не оговкаєш. Тут треба енергiйної руки. Там у Будапештi i не уявляють собi тутешнього положення. Бере свiчку й готується вiдiйти до спальнi. На Кiтi не звертає нiякої уваги. - Тату, - каже вона й направляє на батька прудкий зiр. Йонаш обертається з свiчкою в руках. - Ну, чого,ще? - Навiть не скажеш "добранiч"? - Добранiч, Кiтi. - Тату. Вiн обертається ще раз. - Став i дивиться допитливо Вона дивиться на нього також. - Вже скоро друга година, Кiтi. Я втомлений до смертi, а ти мене тiльки морочиш. - Я ще тебе нiчим не морочила. Хотiла б морочити, але ти такий сердитий. Iди, йди собi. Добранiч! Подивився на неї, змiряв поглядом вiд голови до нiг i мовчки вiдiйшов Вона вiдiйшла також. Мати у нiчному жупанi чекала на неї в її кiмнатцi. - Тато страх сердитий. Йди до нього. Хочу бути сама. Там тi вояки Хай там сплять. Добранiч, мамо! Стара похитала головою, кинула кiлька турботливих несмiливих слiв i вiдiйшла. Тiєї ночi, яка тягнулася так безконечно, Кiтi не заплющила очей. На дворi шумiв вiтер, гримали вiконницi. У кiмнатi душно, тiсно. Кiтi розбиває перину, бється рибою i тремтить. Страшно й боляче. У вухах суворi слова батька. Навколо твориться щось, що бачиш i не розумiєш. Одначе вона рiшуче мусить говорити з батьком. Зараз завтра рано. Але при сходi сонця знесилена заснула. Спала довго й мiцно. Коли прокинулася, нi батька, нi воякiв вже не було. Пригадала все вчорашнє, мову батька, польовий суд. Не кажучи нiкому нi слова, Кiтi нашвидко пє каву й бiжить у село. А це десять кiлометрiв. 6 У лiсовiй управi, де товклося безлiч рiзного люду, Кiтi не знайшла батька. Казали, що вiн у Бабчинського. Побiгла до Бабчинського. Там плач i скрегiт зубiв. Старий лежить з обмотаною шиєю. Дуже, дуже тiшиться, що свiтла панночка навiдала його. Жiнка Бабчинського через плач оповiдає: - Прийшли. Всi червонi, як чорти. Присiкалися задармо. О, Боже! Ти мусиш покарати їх лютою карою. Подумати лишень. Як стоїть свiт, як свiтить сонце, такого ще не було на землi. - I був з ними Дмитро Цокан? Як вiн себе поводив? - Той, здається нiчого. Я його якось i не зауважила. Зрештою всi, всi вони бандити. Гуцул буде завше гуцулом. Його треба, як пса, на привязi тримати. Кiтi морщиться. Кiтi була блiда, але тепер щiчки її знов горять. Але нiчого. Вона хоробро себе тримає. Вона схвильована, але хто тепер не схвильований? Вона навiть розпитує про рiзнi дрiбницi, але крiм плачу i проклонiв нiчого не довiдалася. А пана лiсничого тут не було. Вiя певно в сiльськiй хатi. Там тепер важнi наради. Туди також i син Бабчинського подався. Дiвчина бiжить до сiльської хати. Там повно воякiв. У великiй пiвтемнiй з одним вiкном передпокiйнiй кiмнатi пай нотар, пiднотар, пара пейсатих громадян i кiлька обнизаних зброєю воякiв. Нотар зiгнувся, мов лоза. - Цiлую руцi, милостивiй панунцi! Чим маємо щастя вам служити? - Де мiй батько? Нотар зривається, пiдводить її до дверей i вiдчиняє. Кiтi входить до великої, набитої людом, кiмнати. Довгий i широкий стiл. Навколо сiрi вiйськовi мундури. Засiдання. Он сидить зiгнутий студент Пластун i уважно пише. Кiтi хоче говорити з батьком. Той не має на це часу. Кiтi домагається. Вона мусить з ним говорити. Має дуже важливу справу. - Ну, так вiн до її послуг. Але раз, два. Прошу. - Нi, вона може з ним тiльки на самотi говорити. - Дитино. Не може вiн у такий гарячий час вiдриватися вiд працi. Це вже його нервує. Але Кiтi стоїть вперто на свойому. Це просто щось незрозумiле. - Прошу, вельмишановних панiв, вибачити й кiлька хвилин продовжувати засiдання без мене. Головування передається заступниковi. - Сюди, - показує невеличкi бiчнi дверi. Увiйшли. У кiмнатцi столик, канапа й два стiльцi. - Прошу занято мiсце, - енергiйно вказує на стiлець. - Але швидко. Не маю часу. - Сiдай i ти, тату, i не роби комедiй. Я до тебе по важливiй справi. Де сидять увязненi люде? - сказала енергiйно i зненацька. - Ця справа тебе не торкається. I якщо ти тiльки задля цього прийшла, то краще було не турбуватися. - Тату! - зривається Кiтi. - Я не дозволю говорити зо мною таким тоном. Справа ця мене обходить i то близько, бо мiж ними є той, якого я кохаю! - випалює Кiтi. Вона навiть сама злякалася свого признання. Зовсiм не мала на думцi цього робити, але це сталося якось само собою. Йонаш, почувши таке, зробив веселу й посмiшливу мiну. - Ти вже кривиш уста в усмiшку. Тобi це усмiшка. Ти скажеш, що вони бандити, злочинцi. Тату! Слухай! Прошу тебе вислухати мене, а тодi вже смiйся. Тату! Батькiвщина в небезпецi. Пiд ногами горить земля. Ми мусимо рятувати себе. Ми мусимо шукати пiд собою твердого грунту, а не плавати по крижинах розбурханого моря. Ви думаєте, що тiльки силою, кулаком змусите цей народ до покори. Але ви помиляєтеся. Тисячi лiт володiли мадяре цим краєм i за цей час не тiльки для себе нiчого не зискали, а... Вчора мав нагоду сам на власнi очi пересвiдчитися. Ти думаєш, що тут винен Цокан. Вiн лишень утримав розбурхане море, щоб вас зовсiм не проковтнуло. Тут виннi твої i твоїх спiвробiтникiв вчинки. Ось хто тут винен. - Кiтi! - грiзно викрикнув Йонаш. - Ти не смiєш цього казати батьковi. - Смiю й мушу! Це правда. Ти не хочеш її чути, але це правда. Ти не хочеш ще й тому, що я твоя дочка i кажу тобi те, що ти повинен сам знати. Ти сказав учора увязнити молодих хлопцiв i сьогоднi вже говориш про польовий суд. Ти забув, що сам ледь вискочив з-пiд того суду. Ти забув, що кара та може ще повергнутись i вергнутися на тебе самого. Ти забув, що не гуцул ворог, а ворог за горою i вiн кожної хвилини може зявитися сюди. Треба з ним боротися. I то боротися не так, як ти. Треба боротися силою. А де та сила? Розенкранц? Блютрайх? Бабчинський? Цi павуки? Цi хижаки, якi тiльки хоробрi тодi, коли їх жертва лежить перед ними звязана? Вони є виною, що народ кидається сьогоднi на нас. Вони ожебрачили його, зробили з нього безличну худобу, а тепер дивуються, що та худоба, почувши в собi трошечки сили, йде й убиває їх. Нi, не тi бандити, що ти думаєш. Шукай їх деiнде. I знай, батьку, що коли ти даси на розстрiл чи шибеницю хоч одного з них, я виступлю й убю твого Розенкранца, а. тодi бери й мене на суд разом з тими бандитами. Виговорила це й замовкла. Груди її хвилювалися. Очi все ще вибухали вогнем - Ти збожеволiла, дочко! - проговорив спокiйно Йонаш. Пiдчас мови Кiтi вiн увесь час мiняв барву обличчя. У ньому щось варилося. Кiтi голосно засмiялася. - Збожеволiла! Так. Я збожеволiла. Тiльки ти не збожеволiв, коли озброїв проти себе весь народ. Сором, батьку! Ганьба! Дивися, щоб не прийшлося тобi цього спокутувати й то гiрко. - Ти хочеш мене вчити! Гаразд, - видушує вiн через свою лють. Вiн закурює цигарку. Помiтно тремтить рука. Намагається тримати себе. - Ну, та як-же по твойому? - По мойому - вже пiзно. Ти вже нiчого не можеш робити. Тебе тут ненавидять, бояться й разом чигають на твоє життя. Тут треба здобути собi iнших, нiж ти маєш, людей. Тутешнiх, отих звичайних гуцулiв, проводирiв народу треба нам здобути i запрягти їх до нашого воза. Це, мiсцевi люде мусять боронити Мадярщину. - Тiльки чекай на них - каже Йонаш. - Ти дай їм тiльки змогу й через двадцять чотири годинi будуть тут українцi. - Розумiється. А що-ж ти думаєш? Думаєш, що та горстка збунтованих воякiв без гуцулiв загородить їм дорогу? Треба яко мога швидше рятувати положення. Треба перетягнути на нашу сторону гуцульських проводирiв. Цоканiв мусимо за нами мати. - Ааа, он воно... - Не акай, а краще думай. Цокани тепер опанували масами, їх голосу послухають. За ними пiдуть усi. Все одно ти з Розенкранцом нiчого не вдiєш. I коли ти будеш проти Цоканiв, це значить проти всiх гуцулiв. Батьку! Випусти Дмитра Цокана. - Хо-хо-хо - заливається Йонаш. Вiн морщить чоло, закладає ногу на ногу. - Ти, дочко, аж надто турбуєшся долею цього парубка. Знай, але, що його народнiй комiтет вибрав командантом української залоги Ясiня. - Української? - Кiтiнi очi збiльшилися. - Розумiється. - Думала гуцульської. - Так. Але вони виступають разом з українцями та звуть себе цим iмям. Вони мають український прапор i ведуть переговори з українською владою про прилучення цiлого нашого Пiдкарпаття до України. Кiтi задумалася. Батько уважно слiдкував за змiнами виразу її обличчя. Подумавши хвилину, вона повiльнiше обертається до батька й лагiдним тоном питає: - А що ти думаєш з ними робити? Йонаш вiдповiв не одразу. Вiн нiби думав над чимсь iншим. Мiцно стуленi уста, очi впертi в одно мiсце - Це з ким? Ааа, з тими? - пiднiс до уст цигарку й затягнувся димом. - Те, що скаже суд. Думаю, що суд знатиме це краще вiд нас з тобою. - Проговорив вiн - Але-ж тепер ти маєш право над ними у своїх руках - Я видам їх судовi. - У ги добре обдумав цей крок'? - вона пiдступила ближче до батька. Той сидячи вiдхилився назад - А все таки, батьку, памятай за себе. Я також за тим, щоб карати зрадникiв батькiвщини, але коли це є коханий i навiть, коли рiдний батько. Але ... - Ну? - Але тут справа дещо iнша. Послухай, батьку. Те, що молодий Цокан призначений командантом української залоги. Ах, лиши ту твою мiну. Це мене направду турбує. В цьому криється глибока для нас небезпека. Гуцули, як там вони не настроєнi, а за смерть свого команданта завжди зумiють так чи iнак помститися. Я думаю пуститися тут на хитрощi. Слухай. - Ну, слухаю, - коротко й неповажно кидає Йонаш - Ах, коли б ти тiльки не вважав мене за таку дитину. Коли б ти хоч на хвилинку мiг поважно зо мною розмовляти. Признаюся. Я покохала Дмитра Цокана. Покохала, бо вiн на мою думку заслуговував цього. - Коли твоя думка грала таку ролю у твойому закоханнi, то добре було б, щоб вона допомогла тобi стати розумною. - Ти все своє. - Як i ти. - Вiн був хоробрий i вiрний вояк нашої армiї. Вiн вiд природи шляхетний та розумний. Зрештою серце не розбiрається в тому, хто вiн i що вiн. Воно загоряється i горить. I коли б його тепер розстрiляли чи повiсили - знай, я того не пережию. Думай собi, як хоч, роби, що хоч. Я чомусь вiрю, що вiн тут не є винен, а разом, менi здається, що його можна буде перетягнути назад до нас. Вiн мене також любить. Це я знаю й можу це доказати. Я хочу з ним поговорити одна на самотi. Хочу бачити його, хочу запитатися, що з ним сталося. Зрештою ти й сам добре знаєш, як потрiбнi нам такi люде, такi Цокани, Пластуни!... Це наша опора тут. I коли вдасться менi затягнути його до нас, уяви собi, яку дiстанемо потугу. По-перше, розiбємо братiв Цоканiв, по-друге командант української залоги буде нашим командантом Це все чиста монета в нашу кишеню По-третє, я зможу бути з ним також чинною в нашiй боротьбi. Ми, батьку, повели б її iншими шляхами. Ми не шукали б спiльникiв мiж Блютройхами i Розенкранцами. Тату! Ну? Вислухавши Кiтi, Йонаш сказав: - Це все гарне, але менi не подобається. - Чому? Ну, чому, тату? - швидко питає вона. Все то не реальне. А зрештою, як би ти думала це перевести? - Улаштуй менi побачення з Цоканом. - Ха-ха-ха! Це так. Допоможи донцi зустрiтися з її любим, та ще й з твоїм ворогом. Це гарно. - Але ж, тату! Тут справа поважнiща. Вiн є моїм коханим, але не в тiм рiч. Ти не роби з себе не розумiючого справи. Ти кажи менi: хочеш допомогти менi, чи не хочеш? Кажи! Тату! Кажи, а я зараз же пiду, кажи! А-а-а, ти мовчиш, ти думаєш, тобi прикро. Ну, тату, кажи! Йонаш зривається i швидко ходить по кiмнатi, робить широкi кроки, заложивши руки в кишенi. Кiтi також бiжить за ним. - Тату! Ну, чого ж ти мовчиш? Чому не скажеш? Тату; Коли ти любиш мене, коли любиш батькiвщину, за котру страждаєш, зроби менi це! Зроби, благаю тебе! Зроби, ради мене, своєї єдиної дочки. Йонаш зупинився. - Стiй, каже. Дай подумати. Ти вимагаєш вiд мене дуже багато. Ти зробила поганий вибiр. Ти мусiла б обережнiше, але добре. Знай, що роблю це тiльки для тебе. Тут комiсiя вирiшила їх всiх вiдправити ще нинi до Сиготу. Але я змiню. Вже досить пiзно. Ти втомлена та й я також. Йди додому й чекай його коло десятої години вечора в себе. Ну, задоволена? Бiльше не муч мене. Йди, Кiтi, геть. Маю ще безлiч працi. Хвилина тепер дуже гаряча. До побачення, Кiтi! Я можливо не прийду цiєї ночi додому. Занятий. Скажи матерi хай не турбується. До побачення! Виходь собi цими дверми. Кiтi пiдiйшла до батька, взяла його руку, подивилася чуло й щиро в його очi. Зiр батька й дочки зустрiвся. Вона бачила в тих великих чорних очах багато болючого. Вона не видержує й її, такi ж чорнi й такi ж великi очi наливаються сльозами. Не треба, Кiтi! Бiжи, бiжи! До побачення. Кiтi мiцно цiлує його i швидко виходить. 7 Була третя година. За двi годинi стемнiє. Досить далеко додому, але її несла якась велика сила й не вiдчувала втоми. У головi хаос. Вона ще не обiдала й зовсiм не думала про це. За пiвтори години вона дома. Мати зустрiла її з докорами та приготованим обiдом. Але Кiтi не квапиться їсти. Вона що-хвилини позирає на годинник. Боже, той осоружний годинник. Щойно показує пять. Кiтi бiжить надвiр, пiд лiс до молодого' смеречняку. Свiже повiтря освiжило її чоло, а запал смерек наповнив груди. Стає, мов укопана, на краю лiса, вслухається в тихий його шум, вдивляється в холодне бузове небо й довгу рожеву смужку над грунем Цапок. Десь там зайшло сонце. Десь там, де розляглася могутня Чорна Клева, стрункi, мов свiчi, смереки, бiжать у далечiнь i там, збiгши пiд гору, зникають. Кiтi хочеться впасти навколiшки й цiлим єством, повною душею молитися. Вона чує, що наближається якась особлива для неї хвилина. Вона знає, що це останнiй день її бурхливого дiвоцтва. Вона приготувала себе цiлу, для чогось, що покладе глибоку рису мiж учора й завтра. Що перенесе її на другу половину життьової дороги. Сонце гасло. На землю швидко напинається пiтьма. Гори нiмо, але велично, нiби колонни, що пiдпирають склепiння велитенського храму, стоять певнi своєї могутностi. Лiси шумлять, як i завжди. У сторону Галичини промчав потяг. Тепер це буває рiдко. Кiтi йде додому. Темно. Приходить до матерi, пестисься, цiлує її, обiймає. Мати здивована, втiшена. Вона не розумiє, що є з дочкою. Що є з Кiтi? Що є з Кiтi? Що їй сталося? Може вона чого потребує? Мама-ж любить її. Мама все для неї зробить. Кiтi шепче матерi про все, що думає. Згадала Дмитра. Вiн буде сьогоднi в них, увечерi, у десятiй годинi. Хай мамуся не лякається. Вона-ж розумна доня. Має з ним дуже важливу розмову. Тато знає про це. - Знає? Тато знає? - Знає. - А татко буде дома? - Нi, татко не буде дома. Вiн дуже занятий. Татко, мабуть, узагалi не приїде нанiч додому. Переказував не турбуватися. Мати щось думає. Уста тiсно, як i завжди, затисненi. Руки обнiмають дочку, а погляд скерований невiдомо куди. - Куди ти, мамо, дивишся? Що тобi? - Нiчого, нiчого, дитино. Я так собi. Я лиш так... Вiн, кажеш, приїде? Кiтi без слiв, як котеня, горнеться до матерi, зазирає у вiчi i дивиться довго й благаючо. "Не бiйся", казали її очi. I мати чує їх мову, чує й розумiє. Але все таки щось їй тут не подобається. - Ну, ну, - хитає вона головою. - Роби, як знаєш. Ти для мене все. Але дивися. - Ми, що пережили з тобою вiйну... Мамо, невже ти ще боїшся за мене? Добранiч, i не бiйся. Йди i спи спокiйно. Добранiч, мамо! Кiтi йде до своєї кiмнати, вiдчиняє шафу, виймає рiзнi одяги й оглядає їх. Скiльки їх зiбралося. Боже, як багато. Ось новi, тут старi. Ось тi, якi носила ще дитиною. Вони зложенi вже в паперовiй скринцi й до них нiхто не доторкається. Хай собi лежать. Це тi, що, носила пiдлiтком. Це шкiльнi. А це теперiшнi - мiцнi, суворi, воєннi. Деякий час вагається, щоб їй одягнути. Перебiрає - все гарне, все личить, але все таки, що його одягнути? I раптом їй приходить особлива думка. Сягає рукою туди, де лежать убрання, якi носила пiдлiтком, знаходить бiлу серпанкову суконочку та примiряє її. Дещо коротка, але личить. Стала перед дзеркало, держить суконочку, примiряє, - личить. А що, як одягне її? Ану. Швидко, швидко роздягається. Немає часу. Роздягається вся, до сорочки. То ж вона ще, дiйсно, як мала дiвчинка. Здається навiть мало виросла, лиш пережила багато. Вона вернеться трохи назад, стане такою, як тодi, того вечора. Вiн пiзнає це, вiн стiльки разiв, згадував їй той вечiр. Надягає бiлi панчiшки, бiлi черевики, розбиває й розпускає по плечах чорнi, хвилястi кучерi. Подивилася до дзеркала з-заду, з-переду, з бокiв. Чарiвно. Сяюча така, хрусталева. Чорнi мякi очi й рожевi, аж прозорi лиця. Їй уже не двадцять два, а шiстьнадцять. Ах, як хороше бути такою. Бiжить до пяна, вiдчиняє й бере кiлька акордiв. Що це, сама не знає. Так давно вже не грала. Ага, це мабуть з "Кармен". Якi сильнi, буревiйнi згуки. Пальцi самi бiжать по клявiшах i зпiд них вириваються цiлi гурагани страшнi та свавiльнi. I от вона вже повна музики. Повна любови, жаги, бажань i жахливої непевностi. Пiсля кидає пяно, бiжить до батькової кiмнати й шукає цигарки. "То ж вiн мусить щось закурити". Вiн також гарно курить. У нього це так особливо виходить. Ах, цiкаво, який вiн тепер. Що робить його нога? Найшла цигарки, найшла листа, якого так давно вiд нього дiстала. Заманулося закурити самiй. Сiла перед дзеркалом, заложила ногу .на ногу й закурила. Личить так? Личить. Чарiвний хрусталевий вiдбиток, тонкi пальчики делiкатно тримають цигарку, звивається синiй струмочок диму. "Далека Кiтi!" Ха-ха-ха! Боже мiй, що я? Злякалася й вiдложила ц