нею й сила наповнили її iстоту. Почувся здушений крик, харчання, але це ще пiдсичувало її лють. Вона, мов тигриця, обняла своїми пазурами його шию й виразно вiдчувала, як бони все глибше i глибше внизаються в тiло її жертви. Чує пiд грудьми бiль, бiль неймовiрний, але зацiпивши зуби, не видала з себе нi одного згуку. На чолi виступив рясно пiт I цюрками збiгав по обличчi. Очi палали й заливалися розжареною кровю. Але бiль пiд грудьми починає меншати. Вiн сильно захарчав i почав хилитися до долу. По короткову часi ноги його пiдломалися й вона не втримала його тягару. Випустила з рук i вiн з грюкотом шелепнув на помiст. Перелякалася. Вiдчула нiто якiсь кроки, нiто чиїсь слова. Миттю оглянулася, побачила, що навколо порожньо, знов кинулся на свою жертву. Пустила його, коли той перестав дихати й коли почали холонути його пальцi. Його обличчя посинiло, очi вилiзли на верх. Кинула все й швидко шукає ключа вiд дверей. Ключ був у його кишенi, виймає й тремтячими руками швидко, швидко вiдмикає дверi своєї вязницi. - Ах, коли б там за дверима нiкого не було. Нi, за дверима нiкого не було. Янчеюк не бажав свiдкiв. Вiн вправиться й сам. Марiйка виходить у сiни, причиняє зовсiм легенько дверi, але їй здається, що вони кричать на цiле Ацетечко. Причиняє й замикає на ключ. Пiсля вiдчинила й другi дверi. Це вже вона на дворi. Де вартовий? Вартовий здалека в темнотi походжує й думає щось. Почувши легкий грюкiт, запитав по-мадярськи:- Це ви, пане четарю? Марiйка нiчого не сказала, а швидко тiнню попiд стiною проховзнула в невеличкi суточки й, почувши себе за хатою, пустилася стрiмголов бiгти, зовсiм не знаючи куди. Бiгла вуличкою, звернулася на якесь подвiря, перестрiбнула через плiт, один, другий i побачила, що далi починається стрiмка гора. Зовсiм темно, вергає снiг. У мiстечку тиша. Марiйка постояла, вiдсапнулася й подерлася на гору. Там вона вiльна. 25 Розсiкаючи темноту ночi й снiгову навалу, в напрямку Райова мчать два вершники. Снiг засипае очi й залiплює уста. Конi гарячi, мов огонь, рвуть вперед, перестрибують глибокi снiговi вали. Лiворуч шумить Тиса, з гiр з грюкотом падають лявiни. Павло не їде, а летить. Швидше, вперд! Острожить коня, вiн хропе й кулею мчить. Минули мадярську заставу, зустрiли передовi роз'їзди й далi. Пiзно в ночi прибули Рахова. Перше, що найважнiше для Павла - Марiйка. Вiн готовий "перегалушити" за неї всю мадярню. Одразу почав домагатися побачення з нею, заявивши гострий протест проти її арешту. Вона вже не смiє пiти до мiста купити собi на сорочку. Це чорт знає що. Довго сварився, довго дирчали телефони й аж нарештi прибiг до штабу якийсь переляканий старшина й заявив, що Марiйки нема й що в її арештнiй кiмнатцi знайдено труп Янчеюка. Зчинився розрух. Павло спочатку не повiрив, домагався вияснення справи, але його повели до кiмнати, де сидiла Марiйка й показали трупа. Дивлячись на скорчену, з висолопленим язиком i очима, постать покiйника, навiть Павловi стало нiяково. Постояв, подивився й подумав, що мусiла пережити та жiнка, коли була змушена на такий вчинок. Бiдна Марiйка. Куди вона пiшла? Де знайде притулок? У грудях Павла купчиться й тисне сильний жаль. Треба кудись бiгти, шукати. Треба кричати в нiчну порожнечу. Але навкола розжарена атмосфера надзвичайних подiй i обовязок покладений на нього вищим хотiнням стримує особистi бажання й пориви. Впередi невiдоме, за плечима - фронт, боротьба. Хто переможе? Якi наслiдки? Павло вiдправляється до мадярського штабу. Не дивлячися на пiзню нiчну пору, там гармiдер i метушня. Безлiч вiйськових снує перед очима. Думи Павла двоїлися. Однi переслiдували Марiйку, що страшною цiною добула собi свободу й можливо десь замерзає в снiгу, другi торкалися справи громадської, загальнон. Батькiвщина в небезпецi. Раз на столiття трапляються такi подiї. Раз на столiття гноблений народ узяв у власнi руки свою долю й вiд нього самого залежить її вирiшення. Перед його очима в муках i страданнi родиться те, за чим пiдсвiдомо тисячi рокiв тужить цей бiдний гiрський люд i Павло з подвiйним болем переживав те народження. Кожний його нерв тремтiв, кожня думка виривалася з напруженням. Любов - лиш вона одна всеобiймаюча й усесильна здiбна пiрвати людину до подiбного чину. О, яка радiсть носити на плечах тягарi любови! Яка невимовна радiсть любити, вiрити й шалено бажати перемоги! Павло особливо чiтко вiдчував i переживав подiбне. Перед ним горiла певна й досяжна мета. Чин, напруження, хвилину витревалостi й ти могутнiй, гордий переможець певно й смiливо ставиш свою стопу на груди конаючого тирана. Дзвонити в дзвони! Спiвати гимни! Здвигати памятники до небес, i, вперто, ступ за ступом, нести вперед свою любов жагучу, творити там життя, де панувала смерть. Павло горiв, напружено думав i твердими кроками ходив по почекальнi мадярського штабу. На дворi вирує густа холодна нiч i в її неспокiйних струмах наростають величнi подiї. В повiтрi чується напруження й непевнiсть. Страшний потвор здiйнявся й занiмiв над горами й чекає короткого наказу, щоб реготом своїм заставити промовить гори. Обидва пiсланцi чекали, поки їх покличуть на переговори. Але це тривало надто довго. Видно, що цi не особливо квапляться, мають ще час i майже не звертають на своїх гостей уваги. Це сердило Павла. Вiн вже каявся, що згодився йти на тi переговори й вiдчував наперед, що то лиш комедiя й що з неї нiчого путнього не вийде. Можливо вони потребують виграти час i коли б не справа з Марiйкою, Павло ледве чи залишився б тут чекати далi. Нарештi тонкий з гострим носиком чоловiчок з друкованим листом паперу в руках, пiдiйшов до пiсланцiв: - Так, панове, скажiть, чого ви бажаєте? - проговорив вiн мадярщиною. Поручник, що прибув з Павлом, зовсiм його не зрозумiв, а Павло скипiв вiд злостi й майже крикнув: - Даруйте! Ми собi нiчого вiд вас не бажаємо й готовi зараз вiдiйти. Ви, здається, покликали нас на якiсь переговори? Той усмiхнувся. - Ви, каже, мене не зрозумiли. Маю на думцi, що бажаєте й чого добиваєтеся отоєю авантурою, що її зчинили на наших землях. Це, здається, вiдноситься виключно до вас, пане Цокан. Чого з вами прибув i цей чужий пан? Ви здається з-за гiр? - звернувся вiн до поручника. - По-перше - гостро заявив Павло - ми не прийшли сюди з вами розводити жарти, по-друге, цей пан зовсiм не розумiє вашої мови й можете з ним говорити через мене, але тоном, що ним належиться говорити не з авантуристами, а висланими людьми з табору, ваших военних противникiв. Iнакше ми ухиляємося вiд будьяких з вами розмов. Ми цього не потребуємо. Гостроносий чоловiчок поблажливо посмiхнувся. - Добродiю Цокан - заявив вiн десь звисока, не дивлячися на свiй куций зрiст - не можна вважати воєнними противниками своїх власних збунтованих горожан. Ця земля тисячу, лiт належала Мадярщинi й хто б на нiй не мешкав, належить виключно мадярському народовi. Але даруйте. Мушу закликати пана управителя жупи, що тут якраз перебуває Чоловiчок вiдiйшов. - Ми тут зовсiм зайвi. Це свинство! Бачу, що з ворогом добра розмова лише гарматами. Це ясно. Додому! В той саме мент викотилося з дверей бочкоподiбне людське сотворiння з англiйською люлькою в зубах. Воно рiвнож висловлювалося виключно по-мадярськи, але дещо iнше нiж його попередник. Сюсюкаючи, бочкоподiбне створiння заявило, що має намiр розмовляти лише з чужим старшиною. Рiвно ж воно заявило, що з Україною вже ведуться окремi переговори й що цi тут майже зайвi. - Тепер ще говорю до вас, як свого. - I тикнуло на Павла грубим коротким пальцем. - Нiколи не вважав себе вашим - заявив Павло. - Ну, про це пiзнiше - перебиває бочкоподiбний панок.- Не маю на фiлософiю часу. Моя думка - ввесь той ваш карнавал уважаю за бунт. Розумiєте? Наказую негайно розпустити ту вашу банду, повернути все пограбоване державне майно й видати в руки справедливостi проводирiв. Iнакше буде зле. До побачення! I бочечка обернулася, рухнулася вперед i вiднеслася. Павло не мiг вiд лютi проговорити слова. Старшина пiсланник не розумiв нiчого й стояв, як приголомшений. - Додому! - крикнув Павло. - До бою! Залiза їм, чортам, не слiв. I обидва пiсланцi направилися до вiдходу. Але в ту мить з дверей виступило двоє озброєних людей, що заявили, що Павла Цокана затримують i арештують. Павло скипiв i мацнув за пiстоля, але проти нього виставлено двi крiсовi цiвки й скомандувано, негайно вiдложити зброю. Павло здався, а поручника виведено й вiдiслано назад до Ясiня. При вiдходi йому заявили, що Цокан лишається заложником за арештованого в Ясiню Йонаша й лише тодi видадуть його, як тi випустять арештованого. Павло, прощаючися, сказав: - Йдiть i скажiть на мене не зважати. Приготуйтеся й вдарте, але вдарте так, щоб чортам у пеклi стало весело. До побачення! Передайте усiм привiти, а коли б прибула Марiйка, хай не журиться. Докажу, що потраплю не гiрше вiд неї розрахуватися з боржниками! Старшина мчав назад до свого вiйська й нiс гаряче переконання, що тiльки зброєю й залiзом говорять iз тими, що носять iмя - ворог. 26 Вiстка, що принiс iз собою пiсланець, блискавично рознеслася по цiлому фронтi. Все збурилося й забажало помсти. По цiлому фронтi пробiг гострий наказ, щоб то не було, добути Рахiв. Павловi слова передавалися з уст до уст, бурили й пiдбадьорували.Камянiли затиснутi уста, затискалося й обкипало люттю серце. Вперед, вперед! Перемога чи смерть! Нема звороту назад. Помсти! Нас розсудять залiзо й гармати, кровю напишемо договори й печать смертi ворога закрiпить їх! Все на фронт! Усе, що живе й може нести зброю! З Ясiня швидко прибували новi рештки сил,закрiплялися наскоро позицiї, творився новий броневик. Вояки чистять зброю, клацають сердито замками й зубами, гармати наводять на цiль. У десять годин вiдкривається вогонь. Кiтi вiдвiдала матiр i вернулася до Ясiня.Сiрий, набряклий туманом ранок. По небi сунуть величезнi загони хмар, спадають вiд тягару на гори, чiпляються шпилiв i з боєм прокладають шлях вперед. Гуцул з далекої Косiвської Поляни привiз конем знеможену Марiйку. Продерлися дикими плаями, високими горами, кудою в зимову пору не ходить нi одна людська нога. Марiйка ледве жила й немогла зовсiм говорити. Кiтi перша почала розтерати хворiй пограбiлi руки, напувати гарячим чаєм i положила її вiдпочинути. Зараз заснула камяним сном. Лежала на постелi горiлиць, блiда, з опалими щоками, майже без дихання. Кiтi метушилася коло неї й тяжкi болючi думи краяли її мозок. Скоро пiчнеться наступ. Батько й Павло в небезпецi. Хто знае, чим скiнчиться. Марiйка не переживе смертi Павла. Боже, Боже! Що робити? Коли б зупинити боротьбу, вимiняти Павла, звiльнити батька. Краю мiй, любий, болючо-коханий! Що чекає тебе?! Кiтi гасала по кiмнатi, не знала, за що взятися. Пiсля порiшила бiгти до батька. Доб'ється вiд нього прохання, щоб звiльнили зараз Павла. Вiн мусить просити тих, щоб звiльнили його. Мусить! Iнакше вона вмре на його очах. Добiгла до в'язницi, бiгає, шукае доступу до арештованого, але це не так легко. Тепер до в'язня нiкого не допускається. Куди, до кого вдатися, щоб пустили? Всi на фронтi. Глянула на годинник - вiсiм. Побiгла на пошту й сполучилася телефонiчно з польовим штабом, а через нього з Дмитром Цоканом. Той сказав щоб пустили. Наслiдки взяв на свою вiдповiдальнiсть. По короткому часi, Кiтi увiйшла знов до тiєї кiмнатки, де перед кiлькома мiсяцями мала бурхливу розмову з батьком. Усе те саме. Стiл, стiльцi, тiльки обставини змiнилися. Увели Йонаша. Блiдий, опалий, постарiлий. Спочатку нiби не пiзнав Кiтi. Пiзнавши, здається, зрадiв i усмiхнувся. - Це ти, Кiтi? Як сюди дiсталася? - Це я, тату! Багато казати. Не можна гаяти нi хвилинки часу. Прийшла до тебе в важливiшiй справi. Ходить про твоє життя й життя ще одної людини. Все залежить, як поставишся до того ти. I Кiтi швидко оповiдає, як стоїть справа. Вона вся горить. Щiчки запалали червоною барвою. Очi блищать. Батько слухає байдуже,байдуже дивиться на захоплену дочку й обличчя його не виявляє найменшої змiни. Дослухавши,подумав i каже: - Нi, дочко. Не бiйся за мене. Я, бач, зовсiм спокiйний. Я буду живий. Люди, що пiдписують смертнi приговори й не виконують їх, не встанi бути небезпечними. - Тату! Що ти кажеш? Це я купила цiною власного переконання, невиконання такого присуду. - Не приймаю, дочко, такої жертви. Ти, моя дочка й ти ходила жебрати в ворога помилування. Ти своєю честю й ганьбою платиш за ласку збунтованого мужика. Не хочу тiєї ласки! Цiною власного життя... Хто вимагає вiд тебе цього? - Батьку! Немає часу на розумування. Треба жити, для того, щоб боротися за свободу. - Не хвилюйся, дочко! Йди собi до своїх приятелiв i скажи їм, що можуть робити зо мною, що їм захочеться. Я готовий умерти, але вмерти без ганьби. Я рiвно ж тiшуся, що смерть моя окупиться смертю одного ворога, а тому нiколи не вийду з вязницi, поки мене не визволять переможнi нашi сили. - Тату! Тату, що ти говориш? Що ти говориш? Ти вже не знаєш, що ти говориш. Йонаш устав. - Досить, дочко! I не благай, i не плач! Марно. Жертов твоїх не потребую. Вертайся до них, падай на колiна, гризи землю, благай... Мене ж бiльше не вблагаєш. Не пiд такою планетою роджений. Мiй закон, закон честi й сили. Я не попущу й не скорюся, бодай приходилося розлучитися з життям. Краще вмерти свобiдним, нiж жити рабом. Кiтi онiмiла. Кiтi не знаходить слiв. Встала, випросталася. Гострий, повний жалю й обурення погляд. Батько не видержав i вiдвернув голову. - Тату!... - через силу прошептала Кiтi. - Тату?! Ти направду не пiдеш звiдсiль? - Направду! - проговорив вiн з притиском. - Ти хочеш умерти? - знов прошепотiла вона. - Я хочу перемогти - сказав батько. - Тату! Благаю тебе! Я хочу, щоб ти жив! Хочу, щоб ти жив! Ти мусиш жити, мусиш! Не вiрю в смерть! Тату, не вiрю в смерть! Ти мусиш жити, для неї, для нашої батькiвщини! Кiтi заридала. Батько непорушне, мов камяна статуя, стояв перед нею, що ридала. - Нiкчемне, рознiжнiле поколiння! - прошепотiв вiн крiзь зуби. - Не бути вам свобiдними! Воля купується залiзом... - Нi! - викрикнула Кiтi. - I любовю! Йонаш обернувся й вийшов. - Боже мiй! - думає Кiтi. - Вiн навiть не попращався зомною. Куди-ж тепер? Що тепер? Бiгти! Бiгти на вiйну, вогонь. Зупинити її, бо в нiй сконає батько й його влада. Божевiльнi, безсилi раби з лицарськими словами на устах. Загинете! I вона бiгом побiгла до Кевелева. Вона прибiжить до Дмитра, молитиме його не стрiляти. А може... А може... Божевiльна дiвчино! Куди бiжиш? Дивися, он сонце зiйшло, хмари роздерлися, гори шпилi глянули назустрiч слiпучому сонцю. Промiнь з небес вдарив на землю, переливається й горить срiбна планета, дерева спiвають гiмн, водоспади рвуть льодянi перешкоди й дзвонять, на цiлий свiт дзвонять! Куди бiжиш, божевiльна дiвчино?! Але Кiтi бiжить. Вона не чує закликiв сонця, гiр. Перед нею смерть, жорстока й невблагана. Хто переможе? В ту мить, як вона була пiд горою, здрiгнулася земля, гарматня сальва пронеслася над горами, зареготали скорострiли. Огонь. Здвигнулись i заговорили гори. Кiтi злякалася, але не зупинила бiгу. Вперед, усе впред! Копається в глибокому снiгу, падає, рветься, зводиться й бiжить далi. Дихання розриває груди, очi заливає гарячий пiт. Пiд ногами двигтить земля, впередi реве страшна потвора, над головою рвуться шрапнелi. Не видержить, впаде. Ще трохи сили. Де Дмитро, той найлiпший, найсильнiший! Де вiн? Гей, зупинiться! Замовчiть гори! Не кричiть! Кiтi бiжить, Кiтi рве, дряпається вперед. Снiг мягкий, глибокий, сонце вирвалося з-за хмар, вдаряє об бiлу поверхню й слiпить очi. Вона рветься вперед, щоб вступити в бiй зо стихiєю, з горами. Вона любила, вона бажала перемоги батькiвщинi, вона поклала на карту гри всi сили, всi скарби розуму й серця. Коли ж нi, вона вiддасть себе, ляже пiд скорострiл коханого й тодi кiнець. Вiн не переступить через її труп. А гори ревуть, клекочуть. Гори палають огнем, дихають гнiвом. I нарештi Кiтi на верху. Снiговi закови. Он скорострiльнi гнiзда. Кiлька смертоносних машин завзято розсипають по горах свої пекельнi реготи. Коло них червонi, сердитi, з палаючими очима, люди. Он i Дмитро Так, це вiн. Зiгнувся, припав до скорострiлу. Вiн сам власними руками розстрiлює її батькiвщину. - Дмитре! - крикнула вона. - Дмитре! Але Дмитро не чує. Клекоче сердито скорострiл. Дуднить земля вiд гарматнiх зривiв. Кiтi ще гукає, пiдбiгає зовсiм близько до нього, але в той час по цiлому фронтi прокотилося гучне "славааа"! Скорострiли вривають свiй клекiт. Працює гармата. Зо снiгу зводяться люде, безлiч людей i з криком бiжать у долину. В той час Кiтi пiдбiгла до Дмитра. Зобачивши її, вiн зiрвався й увесь розчервонiлйй, захоплений крикнув: - Кiтi! Глянь! Там гори прокинулися! Бачиш? Дивися, радiй! Ти не можеш цього зрозумiти, ти не вiдчуваєш. Ти не повiриш моїм словам, але заклинаю тебе - почуй! Гори ж говорять! Але Кiтi не чула його. Вона вперла зiр у роздяглий перед ними простiр, на широку долину, що збiгає до Тиси, що по нiй у безладдi тiкали мадярськi вояки. У неї затуманилося в очах. Ноги тремтять i пiдгинаються. i - Кiтi, ти плачеш? - гукає Дмитро. - Бiжи до них! бiжи за ними! - Славааа! - вирвалося з її уст, зiбрала рештки сил й схопивши Дмитра за руку, рванулася вперед. Скорострiльчики зiрвалися зо своїх гнiзд i побiгли за Дмитром i Кiтi. * * * Минули роки. Стоячи над рiвною синьо-зеленої барви прозорою, як кришталь, поверхнею гатi Апшинець, у менi родяться дивнi, неймовiрнi спогади. Передомною великий, гострий, нiби кiнець стрiли, трикутник води. Зправа й лiва, до самого краю берега, збiгає амфiтеатром пишний лiс, а над усiм в перспективi випнувся забутий сталевий шолом Чорної Клеви. У вiддалi направо, свавiльно й дико по вчовганих камяних яругах, убрана в пiннi шати, спадає легка, мов лань, рiчка. Гремить i вирує розбита прозора вода, струнко стоять густо-зеленi смереки, цвiтуть квiти й вється блакитний метелик. Ми виїхали на прогульку. Я, Кiтi, нашi спiльнi приятелi - маляр Скобчевський i доктор права, а в дiйсностi торгiвець i спiвробiтник нашого пiдприємства, Сталь Роман. З нами великий пес-бернадин Льорд. - Нi, дорогий приятелю. Звiдсiль, станьте тут... Так. Звiдсiль бiльш релєфно виступають контури гори й верхи смерек вiдливають бурштином. Не правда? Мiй приятель згоджується, умощує мольберт, розкладає барви, озброюється палєтою, пензлем i, скупчивши свою увагу в одну, що знаходиться на шпилi Чорної Клеви, точку, починає класти на полотно мазки. Доктор Сталь розстелив на колiнах велику вiйськову мапу, зiгнувся над нею й, з неменшою вiд Скобчевського увагою, зазначує на нiй точки. Кiтi в бiлiй сорочцi та чорнiй спiдницi (мiй улюблений одяг) сiла на розiстеленому килимку й розгортає книжку. Присiдаю до неї й слухаю її мельодiйний голос: ... "i от я лицем в лице з Лiлi, - читає Кiтi. - Вона мовчки придивляється до мене, намагаючися пiймати те нове, що додали до моїх рис обличчя цi пятнадцать рокiв_. Але цього їй не вдалось пiймати. Вона, як i в колишнi часи, коли я вмiв так весело смiятися, вперто шукала розгадки в моїх очах i моїх зубах, але тепер вона таїлась у моїх втомлених повiках та щiльно затиснутих устах... Далi слова виховзають iз моєї уваги. Чую лише злитi згуки голосу й бачу смутнi обриси її голiвки. Вона ще й досi носить прiзвище Йонаш, хоч, здавалось би, варто його змiнити. На це свої причини, що про них тут не час розводитися. Дивне це дороге й незрозумiле менi сотворiння. Вона лишилася кiлька рокiв тому своєї матерi, вiдрiклася вiд батька й привязалася до мого гнiзда. Одначе прiзвища свого не забажала мiняти. Довгими зимовими вечорами, вона сидить перед голосномовником радiоапарату, щонебудь робить i слухає передачi з Будапешту. Iншої, навiть музики, радiопередачi, не хоче знати. Вона й до сьогоднi переконана, що все найкраще в свiтi є мадярське, що цiлий свiт, то Мадярщина, що українська мова, мова мужикiв, а ввесь мадярський народ, - графи та принци. Вона смiється зо свого переконання, але це не мiняє справи. Смiх її гiркий i зломаний. Переконавшися раз, вона не в станi змiнитися, одначе вона надзвичайно мила, неймовiрно приваблива й жар її неспокiйного серця нiколи не Згасає. Пiд монотоннi згуки її читання в мене виринає безлiч спогадiв. Хочеться багато розважати, хоч знаю, що це зайво й не практично. Але всетаки перебрати в памятi подiї минулого, згадати людей, що кровю писали суворi сторiнки недавнього минулого, варто й необхiдно. Варто згадати Павла. Вiн мало, мало не став жертвою нашої перемоги, але пiсля далося врятувати. Його вимiняли за Йонаша, що вiн й пiсля приходу до нас румунiв, не перестав робити нам прикростi. Кiтi змагалася, боролася з ним, аж поки не прийшло в них до остаточного розриву. I батько i дочка по-свойому мають рацiю, але по-мойому не мають її обидвоє. Павло з Марiйкою Одружилися, одначе подiї, пережитi тiєю жiнкою, не лишилися безслiдними. Нервiв її не дається привести до спокою, не дивлячися на дбайливе до цього вiдношення всiх членiв нашої родини. Вона спричиняє Павловi чимало турбот i життя того подружжя зовсiм не iдилiйне. Воно часто нагадує гiрку цибулю, що вiд неї мимохiть течуть сльози, але енергiя Павла перемагає все. Вона безконечна. Юра одружився також i то не хочеться вiрити з ким... Одружився з Паранею й причиною того був я. По вiйнi зацiкавився нею, вiднайшов, познайомив її з Юрою й той негайно увiв її в наш дiм. Пiсля звiльнення нашої країни вiд румунiв, та пiсля катастрофи визвольних українських змагань, до нас запрошено чехiв. Життя почало входити в нормальнi рямцi. Ожили грунi, заворушилися жиди й творили далi свою пасожитську роботу. Гуцул забився знов у цiлину. Мадяри, як панували, так i панують, тiльки пiд змiненою вивiскою москвофiлiв. Все по-старому. Одначе дещо й змiнилося. Ми не пiшли слiдами батькiв, залишили своє пастирське заняття, а взялися до пiдприємства. По часi в нас забелькотало перше немовля народнього промислу - наш тартачок, що здоров росте, розвивається й, не дивлячись, що пожерає щоденно кiлька сотень кубiв наших лiсiв, усе таки оплачується його годувати. Я-ж в останнi часи веду дике для наших обставин життя. Обложившися книгами, часописами, узброївши вуха слухавками, а очi окулярами, цiлi днi проводжу за столом для писання. Брати кпляться й сердяться, але це не мiняє справи. Йонаш пiсля поразки Мадярщини впав у дитинство. Змiнився, спохмурнiв, уявив себе "русским" i одно, що його тримає при життi, це те, що край цей не став український, а тому рано, чи пiзно, може знов стати мадярським... Бо "цi", на його думку, не вдержаться. Вiн разом зо старим Бабчинським (що також щасливо перемандрував до того саме табору) та й з росiйсько-мадярським словником, компонують дописи до "русских" часописiв. Вони, наприклад, доносять: "не памятається на то, что провалєнiєм масовим у наших русских школах учебнiков на настоящом лiтiратурном язiкi, не будiм iмiти нiякой науки, а что самоє важно, что в днєшньом свiтi, корда i роботництво уже стримиться унеможливити конкуренцiю образованием на основi папiря (школьного свiдiтельства) станеться неможливим".- Це Йонаш. Натомiсць Бабчинський рече: "подїжджаючий автомобiль українскiє школьниє дiтi камнями обкидувают i таким способом огрожают жiвот сообщающимся у ньом людей". А з цього приводу Хомишин що йому недавно упокоїлася "його", через що вiн з подвiйною пильнiстю вчащає до корчми), сидячи за "гальбою" й схилившися до вуха сусiда, розважає: - То знаєте, сусiде, тотi мадяри хитрi! - Ооо!... - многозначуче киває головою сусiд, не розумiючи навiть, що той мае на думцi. - Тото кожний ади, що був заклятим мадяром тепер став "русским". - Айно, айно, - киває лисиною сусiд, вiд чого аж зайчик по стелi, нiби вiд дзеркала, бiгає. - Бо, - продовжує Хомишин, - прийде час... - i тут зовсiм нахилявся до вуха сусiда. - Та набезiвно... - моргає очима сусiд. - Бо ж "цi" не видержать... - Де там ... Сусiди нiколи не мали в таких справах двох думок, хiбащо в смаку пива. Один упевняє, то найкраще окоцiмське, другий - пiдгорянське. Так i пили. Хомишин смакував своє окоцiмське, натомiсць сусiд з насолодою тягнув пiдгорянське, хоч те i друге, химерний корчмар наливав їм з одної бочки. Спомини пливуть далi. Пригадую Iвана Щутку. Його ''маржинка" ходить тепер по полонинi Григорiвка. Коли виходить з бербеницями по молоко, завжди пройдеться, здовж окопiв i, притримуючи правою рукою "пiпу", похитує головою: - Айно. Билисi... I пiдходить до погряничного бiлого камня, сiдає на нiм i очi звертає на схiд. Там безконечно далеко хвилює горами земля, по полонинах пасеться маржина, бряжчать колоколи й чути здалека трембiту. Довгою стрiчкою здовж гiрського гребiня, через Григорiвку, Кукул i аж на Говерлю, бiжать гряничнi, бiлi палi. Щутка дивиться й мiркує. Що мiркує Щутка - сказати тяжко, але насупленi брови, дубовий, гiркий погляд, глибокi зморщки коло широких уст, - служать гуцуловi ознакою гнiву. Це особливий гнiв. Гнiв, що набiрається роками, десятилiттями й може вдержатися вiд вибуху. Коли ж вибухне, - навiть горам моторошно стане. Щутка жує пiпу й мiркує. На полонинi помiж поплутаними iржавими колючими дротам, спокiйно ходять до всього байдужi корiвки. Де-не-де маячать могили. Чорнi їх хрести опускають у зневiррю рамена, написи вилиняли й iмена, що таїлися в них, вiдiйшли в небуття. Малий Тулайдан, брат Гната, сидить пiд колибою й награє, замiсць коломийки, бурхливого гопака. Ця рiч йому неймовiрно подобається, а навчився її вiд пастухiв iз Кишача. На крисанi в нього забруджена й вилиняла стрiчка з жовтої й синьої барви, а в колибi над мiсцем, де спить, висить закопчена до непiзнання картинка. Придивившися добре, можна розпiзнати риси Тараса Шевченка. Пучечок свiжих квiтiв телiпається на гвiздку картини. Одного разу в Ужгородi зустрiв Артура Шульмана. Пяниця й живе на "хлiбах" у якоїсь сiмдесятилiтньої красунi "довiреним". Скрiзь i всюди, вицокуючи по-вiйськовому закаблуками, рекомендується: - капiтен. Зовсiм що iншого Браш, що його життьова хвиля прибила також до столицi цiєї країни. Великою проблемою була для нього його народнiсть, що її мiняв тiльки тричi. Тепер зiстановився на державнiй. I вигiднiше й поважнiше. Вiн добре одружився, неймовiрно збiльшив свою ширину, дiстав мiсце воротаря в мiськiй, "з мiсцевою мовою навчання", гiмназiї, дочекався парочку пухкеньких, з ямочками на щiчках i пiдборiддю, близнючкiв i тероризує державною мовою директора й увесь педагогiчний персонал. Директор у розпачi, професори розводять руками й говорять "по-мiсцевому", приклавши до уст пальця. Страшне й безнадiйне становище... Думи мої перебиває доктор Сталь. Пiдсовується до мене зо своєю мапою й починає виясняти мудрi проекти своїх прийдучих пiдприємств. Слухаю, пiдтакую. По часi закортiло пройтися, встав i йду до лiсу. - Куди? - питає Кiтi. Чорнi її очi мякi, мов шовк i теплi, мов вiдблиск сонця. - Пройдуся - кажу. - Надто привабливий вечiр. Пiшов. Вода гатi вiдливає зеленi тiнi дерев, контури гори й барву заходячого рожевого сонця. Де-не-де на її сильнiй поверхнi зявляються й швидко розбiгаються до берегiв концентричнi круги. Це рибки випливають i цiлують повiтря. Пiхнявся до лiсу. Схил гори вкрито густою верствою мякого моху. Напружено, але спокiйно стоять стрункi ялини. Їх верхи смiються ще сонцем, що владно осiдлало Чорну Клеву. Хруснула десь гiлка, крикнув готур, зпiд вивертня зiрвалася й пострiбала до гори серна. Забута, зруйнована колиба. Делi, що з них зложенi її стiни, погнили, обросли мохом i маленькими деревцями. Це рештки вiйни. Тут стояв якийсь штаб. Зупинився. Абсолютна тиша. Робиться моторошно. Злободеннi справи й цiлий бiг нашого життя на хвильку тратить свою привабу. Думи крають час i простiр, перевертають камянi сторiнки минувшини й зазирають туди, де писано все лiтерами крови й огню. Очi ж шлють гляд за глядом до шпилiв гiр, що вгрузли в саме нутро планети й лежать ось, нiби забутi на бойовищi шоломи якихсь велитенських воїнiв. У хмарах, у стрiльнiй блакитi грузнуть маєстатно їх верховища. На них лiг знак сонця, круглий, урваний, а над ними золотом кутий, троякий знак сильних, знак вiчно бажаючих перемоги. Перед ним - ген до стiп соняшного трону того мiсця, де воно благословляє день, хильнувся та й свавiльно розлiгся навкруги лудяний сонцем простiр. Там, на його ланах, у хвалдах його габи, у хвилях розкоту - степy, пралiсу, моря родилось i приняло металеву твердiсть. Якесь особливе слово... I проникло воно в глибини, у височi, вiдпяло далечiнь, загрiлось у буревiї душ i сердець небувалим полумьям, досягло камяних гiрських уст... I встали гори i промовили. I вже здавалось, столiття - десятки сивих сивих столiть царювала тут велика тиша, що сторожко вслухалась у безконечнi колисковi пiснi струнких смерек... I, здавалось,усi руки, всi уста, всi серця гiрського племенi - це камiнь, це гранiт, безмовний, безбарвний, холодний... Здавалось очi його залитi шклом, що на ньому стояла роса вiчних туманiв, що нiколи, нiколи не мiняли своєї жорстоко-безнадiйної барви. Але слово, що громом,стогоном виривалося з камяного нутра потужних велитнiв, нараз зтрясае самi основи царства вiкового спокою. Здрiгнулвсь i жадiбно затрiпотала сама земля. Вона уздрiла свого Творця в безмежних висотах неба, що дихав зливою сонця, натхнений страшною силою чину. Вона ожила. 1932 - 33. Ясiня - Прага. (Кiнець) [1] На Гуцульщинi коли кличуть, то скорочують iмена. [2] Басурканя - вiдьма. [3] Волоцюг [4] Ти чого тут сидиш? [5] Не розумiю