кинув двадцятку, i тi шкварнули. - Танцюєш, Гнате? їй-богу, хлопцi, Гнат танцює!.. От так-так! - Танцюю! "Козака" сипте! Цимбали сипнули "козака". Гнат пiдняв поли i пiшов ходором. Дам лиха закаблукам, Дам лиха закабламi Вибиває Гнат, притупує кривою, як може. Вона тепер нiби i не крива. Випросталася i суче, як скажена. Пiт виступив на чолi, iншi хлопцi i собi пустилися в тан. Вигукують, пiдскакують мало не до стелi. От так Гнат! От так, хлопцi, загуляв! Не знали ви ще добре Гната.- Поля! - вигукують.- Поля козакам!.. I коли сорочка стала, що хоч скидай та викручуй, Гнат зупинився. Обтерся, до дiвчат звертається: - Дорогi мої курiпочки, коханi перепiлочки. Дуже менi мило, дуже менi втiшно! Бачу вас, i серце радiє, ноги не стоять на мiсцi. Погуляти з вами все одно що чути себе в раю на найпочеснiшому мiсцi. Але все-таки мушу вас, коханi, залишити. Мушу пiти додому, бо там важне дiло маю. Покликав мене брат, мушу послухати! - Гнат докiнчив свою мову i мов громом усiх покрив. - I де ж то, парубче, чувано i де ж то видано, щоб перед вечерею та втiкати з колодки! Ганна не знає, звiдки пiдбiгти, що вдiяти, щоб не пустити Гната. - Та бре, Гнате. Не до брата йдеш. Не вiрю. - Давай, Ганно, давай шапку. Мушу йти. На стiл подавали смаженю, а Гнат вiдходить. Музики вдарили марша, Ганна спустила голову. Зайшов додому, забрав обидвi пляшки i подався на цiлу нiч на другу половину кутка, за яр. VIII Нiч i мороз. Тиша. Срiблиться вiд мiсяця снiг. Стрiхи хат нiби дбайливо пообкладав ватою. З коминiв рине дим та тяжко-тяжко десь пiд саме небо зводиться. Гнат не йде. Чого б вiн мав тепер ходити, коли у нього вiдросли крила i вiн може лiтати. Гнат летить через сад, яр, минув копанки, знайомий перелаз, ось i пiд гору мчить. Стежка втоптана, слизька. Душно стає Гнатовi. Пiдходить до Домашиної хати, не молодик же вiн, а серце броварiї виробляє. Не вгамувати його, не втримати. У всiх вiкнах просторої мурованої хати свiтло. Вештаються люди, чути музики, спiв, гармидер. Зупинився, вiдсапнув, зняв шапку i пiдправив чуба. Пiдняв голову, випнув черево i смiливо вперед. Увiйшов-таки... Не встиг через порiг, а до нього Домаха: - А, добривечiр! З Водохрещем будь здоров, голубе! А чого то ти нас забув? А чого так пiзно? Прошу, прошу! Заходь... Гнат прямує до столу i виймає одну за другою пляшки. Коло столу сам Мартин з хутора i його син Роман. - На свята зi шкiл приїхали? - запитав його Гнат. Треба ж вченим наперед вiддати шану. Це Гнат добре розумiє. Не вперше мiж людьми. Мартин мiсце коло себе робить. - Сiдай, Гнате. Налий чарку... Випий та закуси... А на другу ж як? Ну, ну, перехили й на другу. Диви, _ми _вже тут i по десятiй хильнули. Де так забарився? Вихилив i другу. Божу Трiйцю прийшлося також ушанувати. З'явилася розчервонiла Марiя. Вiд неспо- дiванки Гнат мало не оскандалив себе. З'явилася й заслiпила. Язик не повертається, вся кров кинулася в лице. А їй смiх. Стоїть i смiється. Ох, тi бiсовi очi! Огнi!.. - Не думала, що ти такий прошений. Знав же, що у нас колодка, а оминув... Гнат мовчить. Що в таких випадках скажеш? На щастя. Мартин вмiшався: - Ay вас, мабуть, й помолотили? - Та нiби вже... - А я от нiяк не впораюсь. Конюшина лишилась. А як Цього року яблука? На нашому кутку черва зжерла цвiт, i нiчого не було. А он на Горбах дерева не видержали. Як-то воно дивно створено. Тут так, а там так... - У нас,- вставляє Гнат,- слава Богу, нiчого було, та продали, бачте, так, к бiсовiй матерi. За безцiнь восени вiддали купцям. Дай тепер, то сипнули б грошикiв.. - Кiнчили покої? - з пiдсмiхом Мартин. - Ет, якi там покої. От хатчина така собi... - Тепла? Не мокрiють кути? У мене, трясця ма, як поставив, три роки по кутах мокрота стояла. - Ми в кути добру цеглу дали i фундамент перелили смолою. - Це добре. А мої, рiзало ма, не догадалися... Далi пiшло про худобу, конi. Мартин похвалив кухарчукiвськi жеребцi. Такi коники хоч пiд губерна- тора. А тим часом перед очима пройшли вареники, смажена капуста, печеня, млинцi, голубцi... Доходило до кашi, i Гнат почав бастувати. Не йде далi. Не помогло й розпускання пояса. Випито було також немало. Гнат почав досить гамiрно пiдпускати свої дотепи. Почав i до Марiї пiдлабузнюватись та бiсики в усмiшках пiдшивати дiвцi. Музики тнули свою: "Свинi в рiпi, свинi в рiпi, ой годино моя!" Парубки з дiвчатами йшли навколо трусячка. Душно. Дiвочi хустинки не встигають отирати пiт. Гнат тримається бундючно. Хотiв пiймати на самотi Марiю i два рази вже виходив надвiр. У темних сiнях таки нарештi наткнувся на неї. Не пручалася i не тiкала. Навiть за руку взяла, а Гнатовi здається, що йому всi царства на свiтi подаровано, що вiн багатий, нiби сам цар. Шкода, що от нема чого казати. Стоїш i дивишся та ще дихаєш. А думав, усе скажеш. От тобi й скажеш... - Де то волочився? - питає вона. -_ Та де ж... Отак... Сюди-туди... - Добре менi сюди-туди." Думаєш, не знаю? За Ганною волочишся? Гнат не стерпить брехнi. - Брехня! - твердо й рiшуче заперечив.- Нiколи з Ганною нiчого не мав!.. - А нащо ж ляпають язиками? - Коли б знав хто, ой, Марiє!..- урвав i замовчав. По хвилинцi: - Слухай, Марiє! Не можу так далi... Або - або... Кажи. Засмiялася. Не розумiє, мовляв. А розумiє, капосна, гаразд. - Будеш, Марiє, моєю? Будеш? Або ж... - Або ж що?.. - Побачиш - що. Це, Марiє, не жарт! Не можу далi терпiти цього... - Ну ти й нетерплячий! А що Одарка? Не бiйсь, почує, то з хати вижене. Лає мене, нi? О, напевно... Знаю сама, люди гуторять... - Ти скажи менi лиш слово... Перебила. - Слово, слово! Яка дiвка отак вiзьме тобi i випалить:_ - Голубчику. А бери мене... А приходь! Це може лиш твоя Ганна... Таж парубок... Але ходiм до хати._ Холодно,.. Коли Гнат вiдходив, Домаха вузлик гостинцiв нав'язала._ - Це, чуєш, вiд неї. Це вона... То знаєш, як то є... Дiвча молоде, дурне. Добре воно, але ще молоде... Пручається, соромиться... А ти не цурайся. Не цурайся... Заходь частiше. Вона тепер не на хуторi. Взяла її до себе... Заходь! Марiя теплу хустку на плечi накинула i провела його через сад. Хотiв постояти, та холоднеча. IX А Марiя все-таки листiв вiд Корнiя чекає. Ночi! Ох ви, дiвочi ночi! Пришли, подай вiстку, не покинь!.. Чи чуєш ти? Не чуєш i не бачиш! Гуляєш у далеких краях, забув, перестав навiк думати. Днi, тижнi i мiсяцi - i хоч би один листочок. Не поспала кiлька ночей i випила з Гнатом могорич. А дiвчата-цокотухи вже давно по селi виспiвують: "А Гнатуньо грушки тряс, Маруся збирала, а Маруся не йшла замiж, Гнатуня чекала..." Марiя чує спiви, i видається їй, що її ховають, що виряджають на смерть. Вiдгуляли бучнi заручини. Михайло та Одарка, як старшi, пiшли на оглядини. - То, чуєте, куманю, якi там оглядини. Що там у сироти оглядати? Але вперся. Що не робили, що не говорили... Де там... Нi й нi! Хоч ти йому, людоньки, кiл на головi теши. Ну хай. Не менi, а собi бере!..- гуторила на вулицi Одарка. Але на заручинах, коли приїхав сам Мартин, коли на стiл поставили i слив'яночки, i вишнiвочки, та коли варенички пiдсмаженi подали, та ковбаска запахла. О, тодi Одарка iншої заспiвала. Пiдпила, загомонiла: - То, чуєте, сватуню, вуха менi сусiди протуркали. А що, а куди... А я, чуєте, кажу: аби Бог здоровлячко дав та мир до господи. Працею люди щастя собi добувають... - То, кумо, що вже до працi, то знаєте... У мене народ не дармує. У мене як праця, то праця. А як самi знаєте, держу її сьомий рiк. Золота дiвка. Що не похопить - горить у руках. Дайбоздоровля! - Хай буде все на здоровля! - I свати випивали. "Ой Гнатуню молодий, веди конi до води; поки конi напоїш, з Марусею постоїш", - защебетали дружки. Одарка пригубляє та пригубляє наливку i до кiнця так напригублювалася, що й за оглядини забула. Домаха з невiсткою ведуть її по коморах. - I це її, i це... Ось тут кожушок... Купили, чуєте, бирок i дали кушнiревi виправити. Лiпше, коли сам вибереш i сам за всiм приглянеш... На ярмарку такий тендит пiшов, що Господи. Що не вiзьмеш, в руках розлазиться. Знайшли й подушки, i гунi. Оглянули й корiвку. Стоїть i пожовує собi спокiйно. Ось тобi воли i корови, думає Гнат, а Одарка що має казати? Не сподiвалася навiть. Казали,- вона тобi у Мартина, як удома. Як рiдну шанує. Правда, виходить. Про головне поки що замовчується. Краще, коли молодий не знає, що дiстане. Бiльше любитиме жiнку. М'ясницi цього року малi, тож треба спiшитися. Бiгалося, турбувалося. Гнат хотiв показати, що вiн допне, а Мартин також не осоромить себе. Докаже, що з нього господар не на жарт. До Марiї дiвчата бiгають. Рiднi не має, то кожна хотiла б за дружку бути. А, Марiє, те, а, Марiє, се... Радять, метушаться. А якого вони вiночка виплетуть, а як зачешуть косу... Збиралися молодицi, i цiлими ночами йшли наради, кого за першу сваху, кого за другу, хто буде дружком, хто пiде в придани. Посадженою матiр'ю одноголосно має бути Домаха. Вона ж їй була як рiдна мати. Не може Марiя поскаржитися на Домаху, свою стару господиню. Христя Мартинова, то чуєте, вже гострiша. У тiєї язичок, i Марiя не раз переслухала сповiдь. Що ж до Домахи, то грiх щось погане сказати. Лагiдна, i справедлива. Де треба - нажене, де треба - погладить i помаже. А сиротi чого треба? Ласки, доброго слова, i все. Згадала Марiя, що має десь хресних батькiв, але вони так мало в життi пiклувалися своєю хрещеницею, що Марiя майже не знала їх. Але все-таки пiшла просити їх на весiлля, i хресний батько став за посадженого. Треба на шлюб благословити. Спекли коровай. Дiвчата обсiли роєм стола, виспiвують та вбирають рiзку. Приїхала з мiста Мартинова дочка i причепурила молоду по-панськи. Бiлий вельон довгий, аж по землi волочиться. Марiя трохи соромилась, але вiдчувала приємнiсть i знала, що їй будутьзаздрити товаришки. З цiлого кутка зiгнали найкращi конi "в пiдводу". Музики взяли троїстi. Як заграли, всi пiджилки задрижали. Раненько приїхав своїми кiньми Гнат. Так пiд'їхав на подвiр'я, що вiз мало не перекинувся, аж тахлi у вiкнах забряжчали. Дружки та свiтилки спiвами заливаються, музики марша тнуть. Пiднявся на цiле село гармидер. А Марiя сховалася у сусiдськiй коморi, сидить, як велить звичай, на скринi i заливається справжнiми щирими сльозами. Молодий з боярами знаходить її, виводить заплакану i провадить до хати розплiтати косу. "Розплiтальничка плаче, розплiтатися не хоче",- спiвають дружки. Боярин та сват садовлять молоду на подушку. Мiцно щiпила вона на головi руки, боронить свою заплетену косу. Сват розриває руки, розплутує безлiч навмисне нав'язаних косникiв, якi посплiталися твердими вузликами. - Ах, чого, чого, Марiє, плачеш? Дiвчатонька, голубоньки!.. Розплiтайте її, одягайте її. Благословiте, тату, благословiте, мамо! Раз, другий i третiй! - Хай вас, дiтоньки. Бог благословить раз, другий i третiй! Благословляли на шлюб непаристими образами. Не було часу поїхати та купити паристi. Один образ - мати Божа Молошна, другий - Iсус Христос, менший розмiром, а це недобрий знак. Сусiди потиху шепотiли. Нi, нi, сусiдко, як не кажiть, а це не є добре. Посiдали на пiдводи, а дружки заспiвали: - Вiдчинилися ворота, їде до шлюбу ойрота... Марiя в ще бiльшi сльози... Гнатовi тремтять уста, але стримується. Не личить йому ревiти, i несила втриматися. Пiсня нiби про нього навмисно зложена. I матiнка не бачить, i батенько не чує... На шлюб виряджають чужi людоньки, а коники шиї гнуть, i дружечки спiвають. Домаха обходить пiдводи молодих i обсипає їх зерном, намоченим у свяченiй водi. Ворота вiдчинилися - вйо! Рвонули конi, Гната повезли попереду, за ним Марiя. До шлюбу ще окремо їдуть. Пiд вiнцем Марiя блiда, як панночка. Тiльки опущенi тремтячi вiї та брови чорнiють, та кучерi, що вибиваються з-пiд вельона... Гнат сухий i суворий. Обоє тримають восковi свiчки. - I ти, невiсто, нарицаєма Марiя, будеш лi вiрною мужу своєму Iгнатiю? - питає священик. Марiя ледь помiтно кивнула головою, а з тремтячих уст вирвалося - так. Свiчки горiли рiвно, нi одна не згасла. Коли вiдходила молода, як годиться, зачiпала ногою рушничок, на якому стояла, i вiдволiкла його до порога - щоб щастя не лишилося стояти. А вiд шлюбу вже їхали разом на Гнатовiй пiдводi. Кiлька разiв дорогою перепиняли їх снопом жита, хлiбом та сiллю. Гнат брав на вiз снопа i частував горiлкою перепинщикiв. Дома у Домахи зустрiли молодих святими образами та хлiбом. Благословляли, молодi цiлували образи та руки батькiв, входили до хати i одразу за стiл, бо вiд самого рання нiчого не їли. Не годиться ж перед шлюбом їсти. У великiй свiтлицi довгi понакриванi столи. Навколо понасiдало гостей. Всi голоднi. Подають страви. Спочатку тихо та урочисто, але з часом, коли вихилили по однiй-другiй чарчинi, настрiй швидко мiняється. Загомонiли, заспiвали. Музики в цей час надворi для парубкiв та дiвчат грають. Там, чути, витанцьовують молодi гостi, яким не годиться за столом мiж старими бути. Марiя сумна, їла мало, не пила зовсiм. Гнат як мiг припрошував, пiдкладав їй, що видавалося йому смачнiшим, годував цукерками, як дитину. Але вона все-таки сумна. Думала весь час за Корнiя. В душi чула неспокiй. Здавалося, страшний вчинила грiх. Боялася кари за зламану присягу бути вiрною до смертi. Але де ж вiн? Пiшов i нiби у воду канув. Де вiн? В очах картини i картини. Як побачила його того вечора, як обняв її, смiливо, певно обняв... Його блискучi синi очi, його кучерi... - Ах, Боже, Боже! - виривається тяжке зiтхання. - Що тобi, Марiє? Чого сумна? їж, любаї Вiзьми ось цей кусник... Нi, ось цей... Це найкращий. Та випий що-небудь. Ось слив'яночка яка солодка, як мед, густа... - Дякую, Гнате. Нiчого... Нi, нi... Менi нiчого. Менi добре. Не хочеться їсти, не голодна... Нi, думає Марiя. Вiн не такий вже дуже поганий. Вiн добрий i щирий. Неговiркий, але Боже... Не всi ж мають бути говiркими. Якось звикне, полюбиться, забудеться. Що ж, коли доля така. Видно, проти долi не пiдеш... Коли б вiн трохи певнiшим був... Як той. Той смiливо йшов, а цей - скрадаючись. Той нiчого не носив, не купував. Навiть хотiла, щоб щось купив. Нi. Брав її, як свою, i цiлував, i смiявся. Цей же i цукорки, i хустку... Якось пiдкрадається, мовчить i вичiкує... Але i цей сильний, Марiя чує його силу. Сила його у витривалостi, у терпiннi. Марiя роздумує, а на хатi розлягаються пiснi. .Свахи, дружки, свiтилки гармидер пiдняли, що нiчого, крiм них, не чути. Розчервонiлися, очi всiх горять. Рвуться з-за столу i швидко в танець. Коли дiйшло до перепою, Мартин пiдкреслено кинув на талiр золотий п'ятикарбованець та заявив: - Дарую тобi, Марiє, цi грошi на щастя, двi десятини на розжиття та корову на розплiд!.. Пiднесена i урочисто чиста Марiя приймала свої дари, цiлувала кожного в уста, а Мартина - схилилася i, як батька, поцiлувала в руку. Гнат був заскочений. Зовсiм не сподiвався, що, крiм красунi жiнки, буде мати ще й такий маєток. - То,- говорив Мартин Михайловi,- у мене так... у мене роби, як у себе, але й дiстанеш, як у себе. Коли б за голодранця виходила, не дав би нiчого... За господаря, якого знаю, що не змарнує, на! Май, працюй i доробляйся, щоб твої дiти i внуки мали... Уночi виряджали до молодого. Повантажували вози рiзним майном, свати шугали потай по Домашиному господарствi i що могли похопити, перли i пакували на пiдводи. Кури, гуси, якiсь коноплi, стару ступу. Ну й реготу пiсля було! У молодих знов зустрiчали повiнчаних з образами та хлiбом. Знов вели до хати, садовили за стiл, їли та пили. Пiсля вели молоду до комори, вдягали "тура", уводили до хати, дурили молодого. Уводили замiсть Марiї накриту рядном стару бабу. Приводили, ставили перед молодим i спiвали, чи вгадає, кого привели. Було гармидерне i приємно. Марiя намагалася бути веселiшою, бiльше говорила, часто у рiзних справах зверталася до Одарки, як старшої. Виряджаючи, Домаха наказувала Марiї: "Слухай, дитино, її... Не забувай, що все-таки вона там старша. Вона тобi має замiнити свекруху. Слухайся та будь привiтливою..." Марiя намагалася слухати та бути привiтливою. Одарцi дещо не до вподоби, що Марiя занехаяла старосвiтськi звичаї i не вбиралася до шлюбу, як це було прийнято, але такi вже настали часи. Що сторона, то й новина. Гнат купив Домасi чоботи. Чоботи купувалися для матерi молодої, але матерi не було... Домаха тiшилася подарунком, але до чобiт треба спiвати - як же вона буде спiвати своїм старим голосом. - За мене, людоньки, проспiває Марiя. Сядь-но, дитино! Ти ж вмiєш, нi? Марiя сiла за стiл. Одягнута i зав'язана по-молодицьки. На головi попеляста шовкова хустка, перев'язана червоною стрiчкою. На шиї багато справжнiх дорогих коралiв. Сама свiжа, пишна, натхненна. Очi невинно спущенi додолу i закритi рiвними гребiнчиками вiй. Перед нею, на великому талiрi, перев'язанi стрiчкою чоботи. Марiя дивиться хвилину на них. Гостi замовкають. Робиться зовсiм тихо, i, пiднявши високо повнi груди, Марiя сильним, дзвiнким голосом починає: Ото тiї чоботи, що зять дав, А за тiї чоботи дочку взяв.., Чоботи, чоботи ви мої, Наробили клопоту ви менi... Марiя спiває, а голос її плаче. Чути скаргу, чути жаль глибокий. Гнат дивиться на Марiю, дивиться, мов на святу. Здається, що це янгол злетiв з небес, сiв у нього за столом i виспiвує тужливу, але чарiвну пiсню. Пiдiйти до неї, стати прилюдно на колiна i поклонитися до землi. - От так дiстав жiночку! - говорили сусiди. - Така кривинда, а таку пiдчепив кралю. Га!.. А гостi ще довго бавилися, пили та їли. Вигравали музики. Парубки добивали свої гопаки. У просторих сiнях таку завели гульню, що, здавалося, хата не видержить, що стiни рухнуть. Навiть Марiя дещо розвеселилася, її брали до танцю. Здебiльша вiдмовлялася. Вiн не танцює, так i вона не повинна танцювати. Мусить звикати. Трималась бiльше Гната, у всьому радилася з ним. Вiн радiв i бiгав мов навiжений. Йшли разом до комори, розглядали та упорядковували свої подарунки: хустки, спiдницi, полотно... Дiстали, хвалити Бога, досить. Хватить на кiлька рокiв. I Марiя поволi втихомирюється. Для неї починається нове життя, i треба з цим помиритись... Буденнi днi. "Коли б хоч,- думає Марiя, - менше зо мною сидiв. Нiчого не говорить, сидить i дивиться посоловiлими очима. _Ах, нащо вiн так любить! Коли б хоч не так докучливо i не так нагальне любив. Завше коло тебе, завше: "Може, хоч те? Може, се? Чи не потребуєш на нову спiдницю?" Скiльки не поїде до мiста, нiколи без гостинця не вернеться. Доглядає, як малу дитину". Дiзнався, що Марiя любить слухати читання. Щотижня ходив до шкiльної книгозбiрнi i вечорами та святочними днями перечитав їй чимало всячини. Часом траплялися книжки, вiд яких Марiя не могла вiдiрватися. Гнат мусив постiйно сидiти й читати. Марiя переживала прочитане, радiла чи плакала разом з тими людьми, про яких оповiдала книжка. Ще бiльшу втiху мала, коли почула вагiтнiсть. Тепер хоч не буде сама. Тепер має хоч про що думати. Родиться таке манюсiньке крикливе с створiннячко. То буде хлопчик, обов'язково хлопчик. Назве його Романом. Це iм'я давно подобалося Марiї. Марiя тiшилася i працювала, як могла. А працювати вмiла i не цуралася працi. Вмiла варити, пекти хлiб. З першого тижня Одарка багато домашньої роботи спихнула на Марiю, i та сумлiнно i справно виконувала свої обов'язки. Родився у Марiї дiйсно хлопчик, i назвала його таки Романом. Це було великим святом. Гнат бiгав, землi не чув. Боявся за Марiю, хотiв їхати бозна-куди за лiкарем, але все обiйшлося щасливо, i то без лiкаря. Марiя родила опецькуватого хлопчиська, який вере- щав на цiлу хату. Прикликали бабу Улиту, i та зав'язала новонародженому пупок. Коли Марiя кор- мила дитину, вiдчувала велику радiсть. Сидiла над маленьким чоловiчком, який ледве ворушився, i безупинно дивилася на нього. Хрестини вiдбулися за тиждень. Першим кумом взяла Марiя Мартинового Романа, першою кумою дячиху. Гнат не мав нi в чому голосу, зрештою, i не потребував його. Був надто i так щасливим. Був щасливим, що з очей Марiї зник вiчний смуток, який не сходив у неї й тодi, коли смiялася. Тепер нiколи i нiчого сумувати. Тепер вона мати, молоденька, повногруда, усмiхнена мати, i чого їй ще потрiбно? Тiшилася, i смiялася, i свiт не раз обняти бажала б. Гнат став кращим i поважнiшим у її очах. Це ж вiн подарував їй сина. Це ж вiн, добрий, мовчазний Гнат. - О мiй ти цвяшечку!. О мiй крикунчику!.. Моє янголяточко любе!..- щебетала Марiя, пораючись коло дитини. Дитина пацала нiжками, помахувала незручно рожевими рученятами. - Як виросте, дамо його, Гнате, на школи... Хай вчиться. Дохтор вийде. Правда? А вiн буде гарно вчитися... Дивися, який розумний... Ах, ти тiльки подивися, який вiн розумний. Всього тiльки два мiсяцi, а чого вiн тiльки не знає... Якi розумненькi оченята. Вийме рученьки i так смiшно виробляє ними... Дивися, щось сказати хоче. Ну, сцо ти хоц? Ну, сцо сказис? Ти, ти, ти!.. Любе моє, дороге моє, щастя моє!..- Не видержувала, схоплювала дитину, пригортала до грудей i цiлувала, цiлувала. Дитя пручалося, слинило i махало тiсно затисненими кулачками.Гнат сам i колиску для сина змайстрував. Довго коло неї порався, вигебльовував, виточував нiжки, поруччя. Побарвив бiлим лаком. - Ти, Марiє, перекормйш його,- каже Одарка.- Дитина блює, а ти годуєш i годуєш. Коли був малим мiй Семенко, я не мазала його так, i то для дитини лiпше. - А коли ж кричить... - То, мабуть, йому догаряє щось. Подивися. Може, пелюшка мокра чи кусає прiль. Засипай йому мiж нiжками та пальченятами попiльцем. Дивися, який у нього бiлий язик. Грибок завiвся. Треба витирати шматкою. Коли купала, клала до води любистку, щоб любили дiвчата. Одягала сорочечку перед челюстю печi, вигрiвала i хрестила її. Огонь i хрест вiдганяють нечисту силу. Боялася i тремтiла, щоб, бува, не впав на нього злий погляд i щоб не наврочив. Кiлька разiв бабу Улиту приводила, щоб викачала переляк. Не спить добре, зривається зо сну та кричить. Днi йдуть, i Романьо росте. Марiя кожного дня тримає його в пеленi i кормить грудьми. Що є приємнiшим, нiж кормити так дитину? Одного разу зненацька почула у бубцi бiль. Зрадiла. Комусь треба сповiстити свою радiсть. Де батько? Батько он порається на подвiр'ї, згрiбає солому. Вибiгла. - Гнате, Гнате! А ходи мерщiй до хати! Гнат кидає все, що має в руках, i навзаводи пiдгицує до Марiї. - Ти тiльки подивися. У нього вже зубенята ростуть. Дивися, Гнате, подивися!..-Ах, як Марiя тiшиться, що у нього й зубенята ростуть. Це ж вiн має стати справжньою людиною. Не хочеться вiрити... Гнат дивиться, корчить приємну усмiшку, оббiгає зо всiх сторiн Марiю i дитину, а натiшившись, вертається знов до роботи. Далi минають днi. Марiя зовсiм призвичаїлася до синових зубенят. Часом так утне, що викрикне, але терпить. Романьо росте, грубшає, белькоче i ще розумнiше, нiж колись, дивиться на матiр. - Бе-бе-беї Агi! Агi! Агi! Па! - фiлософує малий. - Сцо, синуню? Сцо ти бе-бе-бе? - Агi, агi! На!.. - Ну, сцо з, янголяточко? Сцо хоцес сказати? Ну скази! Ну. Скази: ма-ма. - Агi, агi! Ма... - Ну, ну! Сце, сце. Ну. Ма-ма. Але скiльки не вмовляє Марiя, Романьо далi не подужає такої мудростi. Зате вiн вже сидить, спритно i завзято рачкує i, чим тiльки може, квапиться якнай- краще обмурзатися. Кожний день приносить Марiї новi несподiванки. То Романьо новий згук видумав, то зiп'явся на розкаракуватi нiжки i протримався так пару хвилин. Марiя тримає за рученята i вчить його ступати. Скiльки втiхи, коли вiн ненароком зробить один ступ уперед. А одного чудесного незабутнього дня Романьо настiльки розхоробрився, що зовсiм виразно замамав: - Ма-ма-ма!.. Марiя почула, заллялася i захлинулася втiхою, кинулася до свого мудрагеля i так цiлувала, що вiн ледь видержав, щоб не розкричатись. - О моє ти, моє!.. О ти моє миле, моє золоте!.. Де ж наш батько? Де той батько завсiди пропадає? Батько не дома. Батько поїхав до млина. Чекала не дочекалася, поки вернеться, а тiльки в'їхав вечором на подвiр'я, миттю вибiгла до нього i: - Ах,_ коли б ти тiльки чув, що наш Романьо сьогоднi сказав. Коли б ти чув!.. Зовсiм добре вимовив "мама". - _Хм,смiється Гнат, лишає в запряжi конi i швидко шкутильгає з Марiєю поглянути на свого мудрого сина, який нарештi втяв таку нечувану штуку. Михайло побачив запряженi конi без погонича i наробив крику. - То, рiзал ма, поставить в запряжi i пiде. Коли б яка нечиста сила наполохала, i тодi лови вiтра в полi. Хоче, щоб воза рознесли. Як дитина! Михайло випрягає конi та вiдчеплює посторонки. З хати бiжить веселий Гнат. - Ну, ну... Не сварися. Забiг на хвилинку, їхав i так, знаєш, захотiв пити, мало не вмер. З'їв солоного оселедця. - А коли б збурилися конi та розтаскали воза, про це ти не думаєш? Знаєш же їх. Не первина!.. XI Золота пахуча осiнь. Сади обтяженi яблуками i сливами. Синi такi, повнi i соковитi... По городах ламають кукурудзу, копають бараболi, рубають капусту. Над яром висить дим i чути згари бараболиння. По лiшниках блукає без пастухiв худоба, шелестить листом i вибирає кращу поживу. Пастушки бiжать до школи, а вернувшись пополуднi, кладуть по лiшниках огонь, печуть у приску бараболi, яблука, варять сливове вариво. При тому наломлюють оберемки лiскових дубцiв, розпарюють їх у приску i згучно хльоскають об гладеньке дерево чи пеньок. У Кухарчукiв великий смуток. Пiвторарiчний Ро- маньо тяжко захворiв. Не їсть, сильна гарячка, кинувся висип, усточка затиснутi, спраглi. Марiя сидить над ним невiдступне. Гнат поїхав до мiста по лiкаря. Недавно снився Марiї дивний сон. Встала i оповiдала всiм. - Снилося, що ми з Гнатом вийшли на Проводи на могилки. Весна, цвiтуть рясно дерева, людей скрiзь повно, видзвонюють дзвони по всiх церквах. Йдемо з Гнатом, а коло нас бiжить Романьо. Вже великий, одягнений гарно у бiлу, з виложеним по-матроськи комiрцем блузочку, у легеньких, як то я завжди уявляю, чобiтках з лакованими халявками. Сiли ми коло наших могил, i тут десь взялися покiйниця мама. Так мало .пам'ятаю їх, але тепер бачу i пiзнаю їх виразно. Пiдходять до нас, христосуються, беруть за руку Романя i кудись вiдводять його. "Куди ви, мамо, його берете?" - питаю. Усмiхається. "Я,- кажуть,- пiду з ним до церкви. Тут така тiснота". Беруть i вiдходять. Пiсля ще повернули голову: "Не чекайте,- кажуть,на мене з обiдом",- i зникли мiж людьми. А я стою, чуєте, дивлюся, i так менi стало дивно. Якось так дивно. Здається, зникли навкруги люди, а я сама стою серед могил i хочу крикнути, хочу бiгти кудись. Але уста мої не розтуляються. Ноги такi тяжкi, що не в силi пiдняти їх. На цьому i прокинулася. Всi вiдчули наближення чогось неприємного. Того самого дня захворiв Романьо, i Марiя не спить другу нiч. Перший день думали: так собi щось. Другого - погiршало. Ледь свiток Гнат поїхав по лiкаря i дуже забарився. Приїхав з ним аж вечором. Дитина лежить у гарячцi, кидається, янчить. Серце Марiї рветься на кусники. Сердита, готова зо всiма битися. Прибув лiкар, оглянув. "Пiзно,- каже,- мене прикликали". Написав рецепта i мусив скорше назад. _Там ще на нього чекає багато людей. Марiя кинулася до нього i допитується, що буде. Лiкар знизнув плечима. "Сильна гарячка. А може, i видержить. Скорiше бiжiть по лiки". Гнат серед ночi конем погнав по лiки, а лiкаря повiз Михайло. Марiя далi на сторожi коло сина. Сидить i навiть плакати не має сили. Пiзно покликали. Чому ж пiзно покликали? Завше той Гнат спiзниться. Не мiг першого дня. I так завжди!.. Дитина лежить на руках. Ходить з нею по хатi, горне до себе. Всiм єством чує - щось невимовне страшне наближається, пiдходить. Марiя горне дитину. - Марiєї Положи його в колиску. Задушиш! Так йому недобре! - просить Одарка. - Гетьте! Всi гетьте! Не дам! Одарка боїться сама з нею бути. Побiгла кликати сусiдiв. Марiя лишилася з Семеном. Роман почав сильно кидатися i янчати. Боже мiй! Боже мiй! Дитино! Що з тобою? Боже, Боже! Ти ж бачиш! Не допусти, допоможи! Посходилися люди. Просять Марiю положити дити- ну i робити холоднi оклади. - Гетьте! Гетьте всi! Боже, рятуй його! 0-о-о-й! - раптом рiзко i дико викрикнула. Всi кинулися до Марiї. Дитина сильно сiпалася, нiби хто перетинав їй одну по однiй жили, ноги, рученята. Марiя ще сильнiше тиснула, ще сильнiше горнула i верещала. Здавалося, вона вирветься поночi надвiр i побiжить кудись. - Держiть її! Держiть!..- гукає Одарка. Люди кинулися до Марiї. Розпочалася боротьба. - Гвалт, рятуйте! Де ви! - гукала щосили Марiя. В той час дитина перестала сiпатися, зiв'яла. Люди вiдняли її вiд Марiї, i всi почали молитися. Хлопчик був мертвий. I коли вернувся Гнат, Романьо лежав уже на бiлому столi наряджений. Коло голiвки хрест i горять три восковi свiчки. Пiд образами свiтиться рiвно лампадка. Увiйшов з темнуватої кухнi до свiтлицi Гнат, глянув на стiл, зробив кiлька крокiв i бухнув перед стiльцем навколiшки. Руки зложив на стiльцi, сховав у них обличчя, i вирвалися ридання, ридання. Вони подiбнi на рев худобини. Уривнi, страшнi. Плечi сильно здригалися, а з вiддутої кишенi його одягу виглядали пляшечка лiкiв, велика булка i цукорки. Марiя сидить на покутi маняком. Не ворушилася, не плакала. Свiтло свiчок падає на її безвиразне обличчя. По хатi вештаються люди, порається у чистiй, бiлiй з виложеним комiром, сорочцi баба Улита, i невеличкий дядько - сусiд однотонно читає з псалтиря: "На руках возьмуть тя нєприткнєшi о камєнь ногу твою... Плач i риданiя слишу, о Господи, вонмi молєнiю моєму..." Одарка потиху витирає сльози. Сусiдки посхиляли голови i мовчать. Гнат довго стояв навколiшках перед столом. Нiч тягнулася, лiз у вiкно свiтанок, настав день. У шопi столярi ладнують трунчину. З комина хати валить дим. Варять, печуть. Михайло поїхав до шкальнi, Гнат пiшов замовляти церковний хор, у всiх церквах на подзвiння i покликати попа. Похорон призначено на пополуднi. Почали сходитись люди. Приїхав пiп з дияконом, посходилися хористи. В хатi всi не вмiстяться, тому панахида вiдправиться надворi. День сонячний, лагiд- ний. З розлогого, що пiд вiкном, горiха поволi спадають широкi листки. Жалiбнi спiви, кадильний дим, ридання Марiї i жiнок. Наприкiнцi священик сказав: - Дорогi брати i сестри! Чую плач i ридання. Вiдлетiло вiд нас життя, яке ледь торкнулося мирської суєти. Тяжко i сумно стає на душi, сумно, бо вiдходить у вiчнiсть жива людина, яка тiльки розквiтала до життя. Але Господь Бог у великiй своїй мудростi створив наш мир так, що коли ми уважнiше приглянемося його творiнню, не знайдемо смiливостi перечити його великiй волi. Все, що стає з нами, все потрiбне, все необхiдне. Ми можемо плакати, можемо ламати з розпуки руки, але воля Всевишнього є неухильна... Певно, так є лiпше. Так хоче найвища воля. I, звертаючись до Марiї, промовив: - Сестрої Чую бiль твiй, бiль матерi, яка тратить свого первенця. Але пригадай, сестро, ту Марiю, ту Святу Матiр, що родила свiтовi Бога живого, який всiм людям кинув слова: "Прийдiте до мене, всi страждаючi i обремененi, i аз упокою ви". Його розп'яли за це. I пригадай велику Матiр, яка день i нiч стояла пiд хрестом розп'ятого Сина, чекаючи Його смертi. Пригадай її велику мужнiсть, попроси у Неї сили пережити твоє горе i видержати все так само, як це видержала Вона, найбiльша зо всiх матерiв... Марiя падає навколiшки, здiймає руки до неба i вголос молиться: - Боже великий! Але ж за що, за що покарав? Верни менi його! Верни менi мою любов, мою радiсть, моє щастя! О Боже, Боже! Люди нiмiли. Небо незрушно спокiйне, сонце свiтило, не виявляючи найменшої змiни. Марiю пiдня- ли, бо похiд має рушити. Дiвчата пiднiмали заквiтчану вiнками з дубового листу i барвiнку домовинку. Згуки "Вiчної пам'ятi" носилися ще в повiтрi. Похiд рушив не дорогою, а через городи i сади просто в долину. Назад Марiя не могла i не бажала вертатися. Хотiла зостатися там, коло могилки, її забрали силою i вiдвезли кiньми додому. Приїхала i, знеможена, вiдразу лягла. Не хотiла їсти, лежала горiлиць з вiдкритими очима, якi байдуже дивилися в одну точку. Так пролежала тиждень. Ночами, коли дещо засипала, схоплювалася i когось шукала коло себе. Гнат не смiв до неї пiдходити, не смiв показуватися на очi. Вiдверталася вiд нього, не могла дивитися. Але вiн все-таки не вiдходив вiд неї, не мiг покинути саму. - Тошненько менi та нудненько менi! Що то буде з тiєю жiнкою? Ото, людоньки мої, ковтне кiлька ложок молока i за тим жиє. Порадьте що. Ми вже не знаємо, за що взятися! - тошнiла Одарка. I коли тiльки змогла Марiя звестися на ноги, одразу йшла на могилки. Там тихо й сумно. Знаходила маленьку свiжу могилку, на якiй ще не засохли вiнки, ставала на колiна, обiймала її i довго-довго не зводилася. Догоряв день, насувався осiннiй вечiр, подував нетеплий вiтрець, шепотiв засохлий лист калини. Але все то не для Марiї. Не бачила нiчого i нiчого не слухала. Горнулася до сирої землi, яка забрала її хлопчика, її Романя, i благала розiйтися, забрати до себе i маму. - Хлопчику мiй любий! Дитино моя кохана! Де ти? Нащо ти мене покинув? А нiч iде, темнiшає. - Йди-но, Гнате, по неї,- каже Одарка.Коли вже пiшла, казала, на могилки i так довго не вертається. Щоб там чого не сталося. Гнат взяв сукувату палицю i подався. На лугах зустрiв Марiю. Верталася i ледве тягнула ноги. Темно. - Марiє! Прийшов за тобою,- каже Гнат. - Чого? Чого ти прийшов? Гнат не знав, що сказати, але те "чого ти прийшов" було для нього таким болючим, що хотiлося ревти. Мовчали. Що говорити? Почував себе ображеним i вiдкиненим. Не любить вона його, не має серця. Не чує. Вона хоче заповнити свою порожнечу в серцi. Заповнила дитиною, а тепер знов порожнеча. Гнат починав це розумiти i тяжко страждав. XII В той час Марiя була вже вагiтна вдруге. За пiвроку родилася нежива дитина. Але ця подiя не так доткнула її, як минула. Саме тодi прийшов на вiдпустку Корнiй. Марiя була блiда i неприваблива. Корнiй, хоч жив недалеко, нiколи не зустрiвся з нею. Раз тiльки бачила його в церквi. Високий, барчистий, мiцний виголений червоний карк. У Марiї темнiло в очах i млiли ноги. Слiдкувала за кожним його рухом. Стоїть непорушне, як мур. Одягнений пишно, чисто, у правiй руцi кашкет без дашка зо стрiчкою. На стрiчцi напис i двi котвицi на кiнцях. Додому вертався вiн з молоденькою сусiдкою, дiвчинкою Ганною. Жартує, смiється. Марiя оддалiк йде за ними. їй хочеться гукнути, щоб зупинився. Яке вiн має право так нехтувати нею? Здається, оглянувся. Помiтив? Нi? Не мiг не помiтити. Не голка ж вона, а Марiя. Колись мiж тисячами помiчав. Йде, жартує, смiється. Нi, нi! Це вiн не навмисне. Не може ж людина такою жорстокою бути. Вiн ось пройдеться, роздумає i оглянеться. Напевно оглянеться. Йдуть, йдуть, йдуть. Копанки, перелаз. Стежки розходяться. Просто стежка для Корнiя i Марiї. Налiво для Ганни. Туди колись i Марiя ходила. Так само повертала налiво. А куди ж Корнiй? Корнiю! А ти ж куди? Тобi ж направо. Нi, нi! Вiн, видно, забув, де його дома. Вiн звернув налiво з Ганною. Звернув i навiть не оглянувся. Ось вони пiшли пiд гору, ось закриваються гiлками дерев того самого гаю, того, який колись i її з ним закривав. Це ж i вона так ходила. Марiя зупинилася на мiсцi, де стежки розходяться. Стоїть i дивиться. В очах у неї не ясно. Напливають плiвки i закривають небо, дерева. Земля пiднiмається й опускається. Он берези стоять, гойдають косами. Марiї видаються вони вiдбитками у хвилюючiй водi. Гнуться i розтягаються. Постояла, ноги якось рушили i понесли Марiю звичайною стежкою, туди, де носили її вже пару рокiв. Нема тобi, Марiє, звороту. Йди до кiнця. В той час Гнат для Марiї не iснував. Вiн був дома, працював, сiдав до столу коло Марiї, але його можна було зовсiм не бачити i навiть не чути. Вiн розумiв усе. Хата для нього зовсiм мала, а в шопi стiльки працi. Дiстав новi замовлення столярки, i фуганок не струже, а горить в його руках. Сокира кусає дубовi полiна, креше iскри. Трiски навколо скалками гранати летять. Так, так. Гнат знав, у чому таїться спокiй його душi i де джерело його сили. Корнiй побув два тижнi i вiд'їхав. _Ах, Марiє, Марiє! Не плач i не ходи туди вечорами, де стежки тернами втиканi i де гаряча земля. Плiт, лiшник. У лiшнику кущi. У листi розтьохкався соловей. Ночi пахнуть медом медянок i цвiтучої лiщини. Молоденькi липи розгорнули свої листочки. Пахучi i липкi. Нагадують долонi новонародженої людини. Марiїна тiнь переходить садок, опiкає босi ноги об молоду жижавку, ломить кiлька хворостин струхлявiлого плоту i збиває попеченими ногами росу молодої травички Корнiєвого запущеного саду. Тьохкай, тьохкай, соловейку! Марiї буде веселiше дожидатися того, кого не дiждеться. Марiя забула про Романя, забула всю себе, повернулася у далекi царства, минулого дiвоцтва i от, вiльна з тисячами сердечних болiв, вичiкує ранньої зiрницi. Нема. Не може бути. Вернула- ся, пеклася жижавкою i плакала по-дiвочи. Мiзернi котилися для Гната днi. Розсипав рясно пiт вiдчаяної працi. П'янiв i забувався. Можна п'янiти вiд усього, але найприємнiше оп'янiння вiд працi i любовi. Марiя швидко наливалася соками i округлювалася. Знала, що вiд'їхав Корнiй, i не ходила бiльше тратити по гаях болючих ночей. Не бачила i не зустрiла його. Робилося шкода затраченого дiвоцтва. Хотiлося мстити комусь, а що пiд рукою Гнат, так на нього все. Вiн, а не хто iнший винний. Вiн, рижий, з маленькими гострими очима, упиром впився у її соковите дiвоцтво i висмоктав з нього першi найсолодшi соки. Так вона ж йому задасть! Вбиралася у барвистi спiдницi, голову крила по- дiвочи, заплела розплетену дружками косу. Домашня праця не цiкавить бiльше Марiю. Напрацювалася й натягнулася. Досить. Недiлi, музики, смiхи вечiрнього стояння по перелазах. Першою приятелькою Марiї стала Ганна. Повновида i моторна дiвчина. Марiя iнодi кидала на неї погляд змiї i не раз мала бажання впитися пазурами у яснi глибокi i невиннi очi. Але терпiла, робила усмiшки, танцювала на музиках, верталася поночi додому. Гнат. Ой Гнат, Гнат! Чув вiн, коли вертаєтся його дружинорька, як роздягається в темнотi, розщiпає натягнену корсетку, думає про останнiй прощальний крадений поцiлунок i усмiхається до темноти. Чув i знав. Все знав. Але Гнат камiнь, Гнат терпiння. Давав їй мiсце на постелi i уважно вiддалiк слухав, коли засипала вона, як дихала. Пiсля i сам засипав, а рано знов при працi з фуганком у твердiй руцi. Буднього робочого дня Марiя одягає святочнi одяги. Кудись iде. Гнат не питає, куди вона йде. Чи ж мало куди треба їй пiти. Краще ж пiти у святочному, нiж якоюсь задрипанкою. - Гнате! Коли б я не прийшла надвечiр, занесеш веприковi. Розтовчеш у цебровi бараболi i замiшаєш з грисом. Сказала i вiдiйшла. Гнат i не думав спитати, куди вiдiйшла. Це ж її, а не його справа. Пiшов до працi i зовсiм забув за веприка i грис. Вернулася, а веприк на цiле горло верещить. - Давав ти веприковi їсти? Вже ж вечiр... Гнат мнеться. -_ Не давав! Бачу по тобi, що не давав! Не бiйся, не перервався б. I братова твоя добра. Не зроблю я, так i лишається незроблене. Ти тiльки жерти вмiєш, але зробити щось - то нi!.. Гнат мовчить. Марiя вiд злостi розривається. Коли б, макогон проклятий, хоч слiвце промовив. Зацiпить зуби i - мов пень гнилий. Одарка почала й собi на Гната. - Так, чуєш, далi не можна. Вона тiльки потицянки та потицянки... За роботу зовсiм забула. Вибiжить на вулицю i хiхи-хахи, а дома як вовк. Що це є? Так, чуєш, не можна. Скажи їй що. Ну що ж вiн їй скаже? Якi є для цього слова? I дiйшло до того, що Марiя часом не приходила на нiч додому. Казала, що ночувала у Домахи, але злi язики говорили, що вона деiнде проводила свої ночi. Тодi Одарка i Михайло заявили останнє слово. Аб