о - або. Або Гнат стриножить свою брикливу жiнку i вона сидiтиме дома та працюватиме, або хай собi пiд (енергiйно) три чорти вибирається з хати. Он є комора, роби з неї хату i жий там, як хоч. Ми не допустимо, щоб про нас люди таке говорили. Не допустимо, щоб нас викпивали через твою жiнку. За цим слiдувала сварка. Обидвi братовi змагалися голосами, i, розумiється, побила рекорд Марiя. Гнат наскоро робить з комори (що через сiни) хату, ставить стола, лави, стiльцi, чiпляє у кутi кiлька образiв i перебирається з Марiєю на самостiйне господарювання. Дiлилися садом, полями, городом. Дерлися за кожне дерево, за кожну п'ядь землi. Щастя ще, що Михайло розважливий, а Гнат неговiркий. - Ех, i дурний ти, Гнате, дурний, хе-хе-хе! - регоче Трихон при зустрiчi з Гнатом.- Дав себе осiдлати бабою i пропав. Був людиною, а тепер гiрше постола. Я таку жiнку коли б перегнув через колiно та всипав їй двадцять п'ять нарипникiв, не бiйсь. Пам'ятала б i дiтям своїм заказала б таке виробляти. Казиться з жиру. За хлопцями гицає, як кобила, а ти без ложки теплої страви сидиш. Яка у тебе сорочка? Коли вона прана? Вошi тебе загризуть. Гнат тiльки слухає. Е, говори, мовляв, говори... Трихон хльостко спльовує. - Був чоловiк як чоловiк, а тепер, пробач, гузниця!.. Тьху!..- Обертався i йшов геть. А Гнат також обертався i йшов геть. Йшов поволi додому, думав, носив цебром свиням, напував корови, приносив з льоху бараболi. Днi, мов краплини кровi, капали з пораненого життя. Минув рiк. Тяжкий, суворий рiк. Зимою пробував було Гнат читати Марiї книжки. Ах, її мало тепер цiкавлять тi байки. Вона краще поспiва. Любив Гнат її спiви, але тепер вони не так, як колись, звучали. Не те у них вкладено. Чулося розгульство, кпини над всiм. Такi пiснi спiвали тодi, коли в хатi немає образiв. Куди ж дiнеться вечорами Гнат? До сусiдiв не хочеться. Там з нього тiльки кпляться та висмiвають. Тодi йшов собi в садок, у лiшник. Тут зовсiм приємно. I тихо, i нiкого з людей перед очима... А ще, коли теплiшим вiтром дихне, коли мороз не припiкає, так тут зовсiм розкiшно. Сядеш собi на пеньочку, обiпреш лiктi об колiна, обiймеш долонями голову i яких не передумаєш дум. У кущах причаївся невидимий спiврозмовник. Вiн собi тихо сидить з тобою, дивиться одним оком i все до останнього розумiє тебе. Часом вiтер похитне дерева. З гiлля падає снiг i попадає тобi за комiр. Чуєш, що твiй мовчазний спiврозмовник i пожартувати вмiє. Усмiхаєшся, виймаєш з-за комiра снiг i думаєш далi. А вернешся - i як тодi щось гаряче смакує. Як приємно випити горня пареного доброго молока. А Марiя спить. Хай спить. Ступай, чоловiче, по можливостi легше, краще всього навшпиньках. Хай спить. Це добре, що вона принаймнi дома. Слава Богу й за це... Гiрше було, коли Марiя на цiлий вечiр зникала. Йшла до сусiдiв, там збиралися парубки, молокососи, пробачте, сопляки. Коли Гнат женився, телята пасли, а тепер парубки. Марiя не соромиться з такими скалозубити, грати в карти i вихiхiкувати по темних закутках. Тодi сидiв Гнат чорний дома у своїй порожнiй, непривiтнiй хатi. Втiхою його стала Бiблiя. Порiшив перечитати всю. Перегортав сторiнку за сторiнкою, черпав мудрiсть пророкiв. До нього сходили великi давнi мудрецi, говорили з ним, як зi старим, розважали про минуле i майбутнє. Гнатовi видавалося, що наближається дивна i страшна пора. Все буде зруйноване, не зостанеться каменя на каменi. Одного разу заговорила з Гнатом сусiдка Гапка Хомиха. У неї три роки тому помер "її" та залишив купу злиднiв i три малих лобурi. Всi знають, чим славиться на кутку Гапка. її славетний язичок вертiвся спритно i невгомонно. Перша, люди мої, клепарка. Вулична жива часопис. - Ну, що поробляєш, Гнате? - почала, як це вже до Гната пристало, з "ну". - Ет...- кинув Гнат своє постiйне i незмiнне.- Отак... Се-те... Аби день до вечора... - А як Марiя? Гуляє? - так нiбито Гапка i не знає. - Ет... Поки молода... - Постарiється, кажеш, перестане... Ну, це довго чекати. До того часу з'їсть вона тебе... Пропадеш. Зi смаркатими хлопцями прогуляє... Гнат навiть "ет" не вимовив. Повiсив носа i дихає. Гапка дивиться i продовжує: - А я тобi помогла б. I не чарiвниця, а помогла б... Ну? - Ет...- вiдмахується Гнат. - Що ти "ет" та "ет". Коли тiльки зайдеш до мене на кiлька вечорiв, побачиш, що поможу. Пiсля цього, коли Марiя була дома i Гнат не мав де подiтися, вставав i шкутильгав спочатку надвiр, пiсля на вулицю i поволi опинявся у Гапки. Та його лагiдно зустрiчала, багато оповiдала клепiв, сипала свої знання, мов з мiшка... Гнат слухав, екав i вертався зовсiм задоволений додому. I так минуло кiлька вечорiв. Часто, вертаючись, Гнат думав, що бiльше не пiде до Гапки. Ще, чого доброго, почнуть бозна-що ляпати язиками. Але, коли приходив вечiр,- куди ж його? Думав, думав, зводився i поволi плiвся туди саме. I дiйсно, по кутку ширилися клепи, що Гнат залицяється до беззубої баби. Гапка сама бiгала i плескала: - Вчора, чуєте, прийшов, принiс цукоркiв. Зроду ще не бачила таких цукоркiв. Хiба що, може, пани такi їдять. На другий день Гапка хвалилася хусткою, а вневдовзi червоною з обшивками на сiм пiлок спiдницею. Навiть хтось ту спiдницю бачив. На цiлому кутку тiльки й мови, що за червону спiдницю. Дiйшло i до Марiї. Та спочатку махнула рукою: "Хай, про мене, i сам себе вiддасть тiй Гапцi. Байдуже..." Треба було таке казати. Байдуже, Марiє, чи не байдуже, чого-то у тебе бiгають так очi та червонiють щоки. А Гапка далi спiдницею вихвалюється. Марiя вечором лишається дома. Стемнiло, Гнат бачить, Марiя нiкуди не йде. Насовує шапку i береться за клямку. - Стiй-ної - звертається до нього Марiя. Гнат зупиняється, знiмає шапку. Допитливо дивить- ся, у руцi шапка. - Скажи, куди то ти щовечора ходиш? - Ет... Нiкуди... Вийду от...- мимрить Гнат. - Ти, голубе, не етай, а кажи!.. Що то є? Чого то кожного вечора, тiльки нажерся, за шапку i подався? Що ти, парубок, чи що? Думаєш, не знаю, куди тебе нечиста носить!.. Он цiлий куток говорить про твої походеньки. Замiсть посидiти дома, почитати менi що-небудь, то вiн повiється хтозна-де i чапить там цiлими ночами. Я цього не хочу! Чуєш? Щоб це було останнiй раз! Або сиди дома, або йди собi до тiєї красунi назавжди! З Богом, Парасю... Гнат цього вечора нiкуди не пiшов. Не пiшов i другого. Марiя також була дома. Два вечори промовчали, а на третiй з'явилася невеличка, у червоних палiтурках, книжечка. Говорилося в нiй про хлопчину-сироту, який пiшов у чужу сторону i там з доброго, порядного зробився великим розбишакою. I, коли вiн вирiс, одного разу закохався у черницю. Та спочатку не любила його, але обiцяла любити, якщо вiн змiнить спосiб свого життя i стане порядним громадянином. Той змiнився. Став не лише порядним, а й дослужився у мiстi багато почестi своїми добрими дiлами. Черниця за той час дiйсно покохала його, але вiн розлюбив її i мусив женитися з iншою. Черниця з жалю та розпуки кидає монастир i поволi стає вуличною потаскухою. Умерла п'яна на вулицi, i коли чорт прийшов по її душу, йому заступив дорогу янгол з мечем i сказав: "Вiдступися, нечистий! Ця людина життям своїм рятувала грiшну душу вiд загибелi. Рятувала її своєю любов'ю, а тому вона належить менi". "Але це вже пiзно",- сказав нечистий. "Не може бути нiколи пiзно, коли йде про спасiння живої душi",- вiдповiв Божий посланець. Коли скiнчив, помiтив її великi чорнi очi, якi дивилися на нього поглядом вдячностi. Гнат не видержав такого сильного, давно небувалого погляду i спустив свiй зiр додолу. Щось тепле заворушилося в його душi. Це було те саме, що й того осiннього вечора, коли Гнат почув з темноти "чого ти прийшов". Але за змiстом це зовсiм протилежне. Тут не було слiв. Тут був один тiльки погляд i, здається, сльозина, i цього вистачало Гнатовi. Одразу наново вiднайшов себе. Захотiлося знов пiднятись знизу, випростати спину, смiливо глянути вперед. Того вечора Марiя постелила постiль i не пiшла, як звичайно, на запiчок. Роздягнулася i лягла на лiжку. Лежачи у темнотi, Гнат боявся поворушити- ся i присунутися до неї. Боявся навiть торкнутися її, але по часi вiдчув, що стороння тепла рука злетiла з темноти i впала на його плече. Схопив її, приложив до гарячої долонi свої уста i заянчав так дико i так боляче... Тiєї ночi Марiя завагiтнiла по-третє. Гапка пiсля зустрiла Гната, шкiрить свої щерби i домагається хустки. Так. Гапка дiйсно дiстала хустку. XIII I родила Марiя третю дитину - дiвчинку. Назвала Надiєю. Гнат зовсiм забув своє "ет". Назганяв кумiв i горiлки, помирився iз Михайлом та Одаркою. Хрести- ни вийшли такими, яких вже давно на цьому кутку не було. Родiлля лежить у подушках. Гнат, як тiльки видере свобiдну хвилинку, вертиться коло неї. - I чого ти тут цiлий час вертишся, Гнате? - свариться баба Улита. - Хай буде тут,- каже Марiя.- Дивися, Гнате, на дитятко... Твої уста. Нi?.. Так i здається: усмiшка злетить. Гнат не знає, де подiти радостi. 'Скаче на здоровiй нозi, реготить. Тож дитина має його уста... А очi материнi. Чорнi очi... Ах, як радiсно iнодi буває на свiтi! Хiба ж не варт пожити для такої радостi?.. Росте дерево, росте стеблина жита, росте i Надiя. З непомильною точнiстю повторила життя малого Романця. Так само з'явилися у неї зубки. Так само починала рачкувати, так само зводилася на хисткi юженята i робила першi кроки. Так само тiшилася Марiя здiбностями своєї дитини. Життя з поновною силою обхопило Гната в свої обiими. Бiгав, турбувався. Працi мав досить. Його iайстерня так розрослася, що часто мусив брати юмiчну силу. Молоде i розхитане його господарство ючало швидко розростатися. Засiки засипалися зерном, кадуби борошном, крупою. У хлiвi стояли повнi корiвки, годувалася товстюча льоха. Придбав i коники поряднiшi. Воза зовсiм нового змайстрував. Через два роки Надiя бiгала, вигукувала "тату", "мамо", ластiвкою лiтала коло своїх батькiв i щебетала датячi щебети. Марiя пишно одягала її, купала, мила. у недiлю чи свято виведе до церкви - _куми i рiднi не натiшаться. "Боже, яке миле дитятко!" I, Надiйцю, те, надiйцю, се... Той дає десятку на цукорки, та ще чогось. Гнат i Марiя чують пiд собою твердий грунт. Все, що було, стерлося з пам'ятi. Жиють спокiйним селянським життям. Сiють, збирають збiжжя, святять паску iкожний день зустрiчають i проводять сонце. Не думалося i не могло думатися, що i цьому буде край. Видалася сильна зима. У Великий пiст на село вдарив тиф i шкарлатина. Лiкарської допомоги нiякої. Влада, яка невiдомо де - за бiлими морями, за високими горами, за темними лiсами,- не знає i не вiдає, що дiється з її безчисленними народами. Посипалися люди, мов мухи восени. Кожний день десятками вiдвозили на мiсце вiчного вiдпочинку. На село налiг смуток, вiдчай, плач. Темними морозними ночами виють голоднi собаки. Вони чують, як шествує з подвiр'я на подвiр'я жорстока смерть i косить, не линаючи нi старого, нi малого. Вступила вона i до Гнатової хати, i не минув мiсяць, як весела говорунка Надiя в муках та в стражданнi покинула назавжди наш мир. Марiя думала: нема бiльше справедливостi. Це ж жорстока несправедливiсть. Тож безглуздя. Якiсь кпини над нею... Зрештою, навколо смерть, смерть i тiльки смерть. Де ж життя? Коли ж начнеться життя? Навколо покотом люди. Чого вмирають люди? Чому не жиють? Горе Марiї не мало границь... До того ще сталося друге нещастя, яке дещо притупило перше. Гнат цiлий мiсяць лежав хворий i змагався зi смертю. Тиждень пролежав у непритомностi. Дома вийшло паливо, борошно. Треба було до лiсу, до млина, i, як тiльки почав зводитися, не мiг всидiти вдома. Навколо стiльки роботи, що нiколи хворiти. Одного дня приїхав у лiс, попав пiд деревину, яка потрощила йому якраз криву ногу. Був ще не зовсiм видужалий, щоб мiг як слiд справлятися з працею. Пiзно уночi майже непритомного, витiклого кров'ю, привезли Гната додому. Марiя не розумiла, що це твориться. Бiгала i благала когось рятунку. Але нiякого рятунку не було. Гната вiдвезли до лiкарнi, двадцять двi версти далеко вiд села. Марiя залишилася сама на господарцi. Тиф якимсь чудом оминув її. Не було родини, де б не лежали усi покотом. Марiя часом навмисне заходила до Михайла, де всi лежали, поралася там, допомагала - i нiчого. Щотижня їздила Марiя до Гната i вiдвозила йому харчi. Вiн потребував доброго вiдживлення. Довго змагався зi смертю i врештi її перемiг. Його ногу рi- зали, вибирали потрощенi скалки i заправляли в лубок. Коли заживе - невiдомо. Скоро це не буде... Мiж тим земля поволi оберталася обличчям до сонця... Дихнув лагiднiший вiтерець, i вступила весна. Перед Великоднем сталася подiя. Вiдслужив свою службу i повернувся додому, живий i здоровий, матрос Корнiй Перепутька. Дужий, кров з молоком, "что да как", носа в хустинку сякає. Всi сусiди збiгалися подивитися, а вiн стоїть - дубило серед потрощених тифом кiстякiв - i тари-бари розводить. Мiцний тютюнище окаджує його низеньку хатчину. Стоїть, i голова у сволок впирається. По лавицях навколо дядьки. Слухають, слухають i слухають. Самого царя бачив i кричав йому "ура"... Сонце допомагало життю. Он парує широке поле. Воно вимагає зерна. Встає раненько селянин, хреститься на схiд сонцевi i плужиться на ниву. Марiя зустрiла Корнiя. Глянув на неї: - А-а! Здравствуй! Как пожiваєш? Що ж, саломя- ной вдавой осталась?.. У Марiї вiд несподiванки занiмiв язик. - Малчiш? Да! Многа лєт тєбя нє вiдал, а всьо-такi нiчево!.. Красавiца. Глазiща, как углi гарят. Нє скучна адной? Нєбось скучна. Да?.. Хiба вона знала, що на це сказати. Коли б хоч полюдськи говорив, а то бозна-як... Марiя червонiла, як дiвчинка. Серед усiх тих, кого перемолов тиф, видавалася красунею. Що йому сказати? У нього пiдкрученi догори вуса, у нього голена потилиця, у нього годинник на бiлiй волохатiй руцi. - Атучiлася, вiдна, гаварiть. Раньше как запойоть, нє пєрєслушаєш, а тепер малчiть. Марiя не забороняла йому приходити. Хай. Поможе що-небудь. Тепер весна. Робочi руки потрiбнi. Марiя мусила хлопця взяти, але i хлопець сам зо всiм не впорається. До того у Корнiя дома навiть хлiба не було. Мати з сестрою так догосподарилися, що тiльки й зiсталася напiврозвалена хатина. Корнiй вештався по господарству Гната, як у себе дома. Хлопець, що служив у Марiї, оповiдав цiкавим сусiдкам, як Корнiй серед ночi скидав Марiю з лiжка, лаяв її матiрною лайкою, а Марiя цiлу нiч стояла розiбрана коло порога, тремтiла i навiть не смiла голосно плакати. - Ну, - моргали хитро сусiди,- це їй не Гнат. Так їй, суцi, i треба. Гнат лежить, сумує за рiллею, за Марiєю. Бачить сонце, весну. Он за вiкном гiлка вкривається зеленим, птаха якась навiжено виспiвує, а вiн не може пiдвестися, вiн прикований до лiжка. Марiя, видно, не має часу. Вже другий тиждень не приїжджає. Де ж той, у Бога, час навеснi. Там же працi, по вуха працi... Дома, дiйсно, немало працi. Одарка не раз дивилася, як Марiя догоджала Корнiєвi, як ходила навшпиньках коло нього. Набере вузлик муки i до Оксеньки. Закололи веприка, половину Марiї, другу забрав Корнiй.,Скiльки тiєї навеснi працi... Марiя ж пережи- вала весну... Навколо весна! Хiба ж не бачите весни?.. Пiднiмається зелена озимина. Цвiтуть яблунi бiло- рожево... Соловейко ллє спiви... Сонце - як смiється! Подивiться, як воно смiється!.. Пiд вiкном лiкарнi, де лежить Гнат, цвiте яблуня. На яблунi виграє ранкова заграва. Яблуноцвiт блищить росою i спiвами птахiв. Де ж Марiя? Стiльки у неї, бiдної, працi... Одного разу, замiсть Марiї, заїхав до Гната Михайло. Привiз пирiжкiв з сиром. Гнат зелений, як весняне поле, але мiг уже повертатися, мiг спертися на лiкоть. Коли Михайло скiнчив розповiдати, Гнат пожовтiв. - Ах,_ краще б не говорив такого! Хай би не знав. За вiкном погасла яблуня, сонце почорнiло, як пiдбите око. Витягнувся на лiжку i замовк каменем... Бачив Марiю, що скидає матросовi брудного чобота... Бачив Марiю, що хмелиною в'ється навколо дужого тiла ворога. Бачив Марiю-рабиню, Марiю, що цiлує ту руку, яка її б'є по лицi. Михайло вiд'їхав. XIV На Зеленi свята Гнат повернувся. Ходив на милицях. Цвiли дзвiночки, братчики, кружляли метелики. За перший день обходив подвiр'я. Обходив, як тiнь. Зазирав до хлiва, до комори, до льоху. Другого дня обходив садок. - Ти, Марiє, не обкопала яблунь. - Ти лежав, а хто то мав обкопувати?.. - Але ти й грядок на городину не приготовила... - Треба було не бути там так довго i приготовити... Гнат мовчить. Марiя сильна, випростана, обновлена. Вечорами переходила босими ногами пекучу жижавку, трiщали трухлявi хворостинки плоту, лiшник закривав Марiю молоденькими свiжими листочками. Гнат брав тесака, стромляв його за пояс i дибав на милицях у браму. Смiшний Гнат. Хiба ж вiн пiде через браму? Стояв, тремтiли хворi ноги, минала нiч. Вертався до хати i заставав Марiю в обiймах натхненного i радiсного сну. Одне її око дивиться крiзь вiї. Гнат виймає тесака, кладе його на полицю i довго сидить в темнотi над столом. Пiсля засипає. У запiчку, де колись спала Марiя, обрав собi мiсце. Там найкраще. Ах, нога!.. А-х,_ як вона, клята, болить... Вечори. Йдуть, йдуть вечори, мов чорнявi веселi парубки. Йдуть i виспiвують. - Далi так жити не можна, Марiє,- сказав одного разу Гнат. - Нi. Так далi не можна, Гнате,- вiдповiла Марiя. У Гната не хватає слiв. Замовк. Але у Марiї хватає. - Я,- каже,- не видержу цього. Дозволь розлуку. Гнат ще нижче повiсив голову. Такого вiн не сподiвався. - Мовчиш?.. - Ет...- витиснув вiн. - Знов те западенне "ет". Кажу до нього, як до людини, а вiн своє "ет". - Марiє! Не думай так... - О Боже мiй! Боже мiй! Я ж не люблю тебе. Я нiколи не любила тебе. Я зраджую тебе з iншим, якого завше любила i без якого не можу жити. Розумiєш ти це? Довга мовчанка. Нарештi Гнат: - _А я без тебе... думаєш, можу?.. - Але ж... але ж... Господи Боже мiй!.. Тож це неможливо... Це не те... Ти... ти!.. Ти мучиш мене, Гнате! Ти силою забрав мене... Сiм лiт терпiла тяжку каторгу. Сiм довгих лiт. Сам Бог не хоче, щоб ми жили разом. Пусти мене, дай менi розвiд, не муч себе i мене... - Нiхто не знає, чого хоче Бог - А ти ж все-таки присягнула менi... в церквi ж присягнула... Марiя з вiдчаєм вiдiйшла. Що має далi робити? Через кiлька тижнiв Гнат уже знов мiг дещо робити по господарствi. Вийшло борошно, треба їхати до млина. Поїхав i забарився. Коли вернувся, не застав дома Марiї. Сiв i їсть кусень сухого хлiба. Вечорiло. Чекав на Марiю, обдумував, що має сказати. I ненароком поглянув на образи. Впало в око, що там одного бракує. Бракує Матерi Божої, тiєї, якою благословляли їх на шлюб. Тяжкий здогад огорнув Гната. Пiдiйшов до скринi - порожня. До лiжка - нема подушок. Оглянув все i не знайшов нiчого Марiїного. Винесла. У хатi порожнеча i тиша. Сiв коло столу... Думав, думав i думав... Прикро i боляче. Пiшла все-таки. Кажуть, б'є її, тиранить. У нього ж немає чого їсти. На подвiр'ї навiть хвостяки нема, хата ринеться. А все- таки пiшла. Любив, шанував... Не сказав марного слова... Терпiв стiльки, що навiть кiнь не витерпiв би, i все-таки пiшла... Марiє! Чого ти вiд мене пiшла? Вернися, Марiє! Не скажу тобi нiчого прикрого. Вернися! Коли б ти знала, як болить у мене тут i тут... Коли б ти могла усе знати... Чого ти пiшла, Марiє? Може, сказав тобi за сiм лiт одне погане слово? Може, скривдив тебе одним недобрим вчинком? Може, скажеш, не дбав про тебе? Дiти нашi... Чи ж я, Марiє, винен, що вони повмирали? Нi, я не винен. Любив їх, турбувався за них, болiв їх смертю... I хiба ж, Марiє, я винен? Чого ж ти тодi пiшла вiд мене, Марiє?.. Того вечора Гнат не мiг молитися. Гляне на образи, а найсвятiшого немає. Порожнеча i павутиння на тому мiсцi, де стояла вона, велика i усмiхнена Мати. Немає слiв для молитви. Рука не пiдноситься, щоб положити на себе знак хреста. Нiч тягнулася тепла, лiтня, пахуча. Цвiли десь рожi, спiвали пiвнi. На сходi розливалася заграва, у саду падали опадки i шелестiла широколиста яблуня-паперiвка. Цiлу нiч Гнат не спав. Як, прошу вас, можна в такий час спати? Зiйшло, як звичайно, сонце. Зiйшло, пiднялося i жахкотить. День минув, i знов нiч. Скiльки тих^днiв i тих ночей. Не перелiчиш. Тижнями йшли, мiсяцями, роками... Все днi, все днi... До якої тисячi дiйдуть? А Марiї нема й нема. Нi, є Марiя. Вона живе, болiє новими болями. Вона завагiтнiла. Корнiй довiдався й лютував. Найшла час вагiтнiти! Що вони будуть тепер з дiтьми робити? Родиться - обох викине. Хай собi до Гната йде. Нi, нi... Воно не родиться. Боже! Дай, щоб воно не родилося! Не хочу... Не можу!.. Пiшла до якоїсь баби. Та патралась у нiй, виривала живе тiло, нiби залiзом гарячим випiкала плiд. Цiпила Марiя зуби, янчала, заливалася кров'ю, але терпiла. Треба було терпiти, i навiть хотiлося терпiти. Вернула- ся до Корнiя хвора, але порожня, мов вилущений стручок. I Гнат зовсiм нiчого не знав... Осiнь. Село збирає багатi овочi i згортається равликом до зими. Гнат думав, чекав, сподiвався i порiшив дати їй розвiд. Хай розводиться. Все одно. Але витрати на розвiд має взяти на себе. Марiя втiшилася, але де взяти грошей? Треба на залiзницю, треба за сам розвiд. До Корнiя звернутися? Нi, до нього не може звернутися. Не дасть, накричить, та й не має вiн грошей. Побiгла до жида. Просить. Добре. Той дасть їй грошей, але за тверду заруку. Бери тверду заруку. Марiя готова все вiддати, аби дав грошi. I той дав грошi, великi грошi, цiлих тридцять карбованцiв. Пiсля їхали з Гнатом залiзницею до консисторiї. Раз в життi i їхала так. Там дали розвiд, але Марiї не хватило грошей. Мало не плаче, просить Гната, i що ж йому було робити, як не допомогти? Погодився завезти десять пудiв пшеницi, i на цьому справа скiнчилася. На двiрцi Гнат каже: - Ти, Марiє, нiчого сьогоднi не їла, а вже вечiр... Зайдем сюди... Тут можна поїсти. - Нi, нi... Не можу, Гнате... Не можу... - А ти не бiйся. Я грошi маю... I вони зайшли. Сiли коло стола, Гнат замовив шинки, хлiба i гiрчицю. Марiя їсть, їсть жадiбно, швидко кусає хлiб з шинкою. Гнат дивиться на неї. Змарнiла. Не така вона у мене була. Покликав кельнера. - Дайте менi ще пива. Два куфлi... I у Гната i у Марiї у кишенi папiрчики. Вони кажуть, що Гнат i Марiя вже не належать собi. Все, що було, що пережилося, все то можна забути i не думати бiльше про те... Марiя має пiд очима синцi, чує сильний голод, але не. почуває смутку. Нi. Весело їй. Здається, тiльки родилася, тiльки зачинає свобiдно, по-своєму жити i справедливо дивитися на великий Божий свiт. Мовчить Марiя, i Гнат також мовчить. Вiн тiльки дивиться на Марiю. Можна ж йому хоч надивитися на неї... - Марiє,- каже i робить перерву. Не хватало духу нараз довести до кiнця,- порвемо, Марiє, тi папiрцi... Вернися до мене... Мовчанка. Марiя перестала жувати, глянула на нього. Запер вiддих... Чекав. Остання соломинка..... - Хм!..- усмiхнулася вона криво.- Хiба ж можна про це говорити, Гнате? - Їж, Марiє, їж... Ти голодна... Марiя далi їсть. Гнат мовчить. Книга днiв Марiї I Корнiєва хата край села на пагорбку. Сюди ясно свiтить сонце i свобiдно дмуть вiтри. Майже пiд порогом плiт i межа. За межею братове, а за плотом лiтом цвiтуть соняшники i чорна рожа, зимою лежить величезна замета. За хатою кiлька груш, двi високi старi черешнi i одна короната лутова вишня. На нiй рiдко родили великi, прозорi i соковитi ягоди. Поля у Корнiя мало. Сад i город окремо, без заїзду. Треба було ходити через братове, i коли тому щось не подобалося, вiн вiдмовляв Корнiєвому приступу до власного городу. Скошували сiно, отаву i носили ряднами на плечах. Складали коло хати у копички. Клунi Корнiй не мав. Марiя забрала вiд Гната свої двi десятини i забрала також корову з теличкою. Корову зараз мусила продати, бо треба було вiддати жидовi борг. Лишилася теличка, яка стояла у гороженiй з лiскового хворосту причепi. Бiльше нiчого Корнiй не мав. Правда, мав Корнiй добру витяжну гармонiю, матроський "кльош" i кiлька з викладеними комiрами сорочок. У недiлю, свято одягне кльош, вiзьме гармонiю, залоскоче на її зубах пальцями... Марiя з побожнiстю слухала його гру. Приходили дiвчата, парубки i вибивали танцi. Йшли днi. З часом прийшлось вiдложити гармонiю. Прийшлось вiдложити i кльош. З руки зняв годинник i повiсив його в хатi на цвяшку пiд образами. Так само прийшлось розлучатися з московською мовою. Залишив собi "да, верно, например". Решта по-людськи було. Так теплiше. На господарцi що крок - праця. Руки почорнiли, набрались селянської цiнної шорсткостi. Марiя гнулася перед ним лозою. Кпини, лайки, стусани, а плакати не смiй. Чого ж їй плакати? Не для того рвалася, не того шукала. Сама винна, обiцяла i забула обiцянку, не чекала. Не вiрила в любов, захотiла багатства. Покутуй. А хiба вiн вiрним був? Дотримував обiцянки? В гуртi парубкiв оповiдав про чорних муринок, як у Гамбурзi з "медьхен" гуляв. У Петербурзi справляв "афiнськi ночi". Нiчого, Марiє. Весна несе працю. Пригорнеться, пестить, просить: "Любий, хороший! Позичимо зерна, обсiємо поля, заворушиться, захвилює наша праця... Ну? Не добре буде?.." Сам бачив. Куди не кинь - порожньо. Минулися макарони, рис, порцiї. А їсти треба. Марiя зготовити потрапить, аби з чого... Почав ворушитися. На службу до Мартина нiяково тепер. Треба чiплятися за своє. Задумав поставити клуню i полiз в скалу. Кам'янi стовпи мiцнiшi. Одягнувся в лахмiття, озброївся ломом, молотом. Марiя тiшиться. Марiї подобається вiн в лахмiттi з молотом. Вернеться вiд працi, накормить, положить спати. Присипляти не треба. Не встигла докiнчити "отченаша", i праця приспала його. Спи, Марiє, i ти. Не дармувала також цiлий день. Початок зроблено. Корнiй все бiльше i бiльше втягався у працю. Ледача Корнiєва сестра не видержала нових порядкiв Марiї, пересварилася i пiшла до жидiв у найми. Вже одним ротом менше. Свекруха постогнувала i нарiкала, але Марiя не зважала на це. На весну обсiяли поля, взялися до мурування клунi. Марiя знов почула вагiтнiсть. Операцiя не пошкодила. Тiшилася, але боялася сказати Корнiєвi. А що, як знов пошле до тiєї страшної баби? Сказала. Обiйшлося лiпше. Вислухав, махнув рукою i сплюнув. До цього часу жили "на вiру". Тепер же сам виявив бажання "обкрутитися". Принiс кошик "шкалiкiв", зачавив порося, скликав сусiдiв i загуляв "свадьбу". Хомиха божилася, що Марiя ледь стояла пiд вiнцем, такий вже у неї. живiт, але це не так важно. Досить, що Марiя впертою працею, самовiдреченням добилася нарештi права бути законною власнiстю свого чоловiка. Не чула границь радостi. Весь час хотiлося кликати це iм'я - Корнiй. Заходить сонце. Виграють i дзеленчать мушки i комари. Марiя йде з долини i несе на коромислi повнi вiдра води. Засапується, стає, перекладає коромисло на друге плече, вiдсапується. Приносить воду, бiжить на вигiн i, приклавши до чола долоню, дивиться в сторону заходу сонця. Звiдти має прийти напасена її теличка. Сонце б'є по зелених садах, обливає в долинi стоси бiлого вапняку, мiнливi хвилi жита на протилежному схилi. Марiя стоїть з прикладеною до чола долонею, на обличчi чекання, живiт вип'явся. Вiтрець повiває з заходу, здуває спiдницю i бiльше округлює Марiї живiт. Хай. Не думає над тим, чи це комусь подобається. Он йде з пашi її будуча корiвка. Напаслася i додому. На, на, на! Ходи, ходи, красуле. А вечором над селом бамкає великий дзвiн. Завтра недiля. Марiя не може йти на вечiрню, i нащо їй туди йти? Вона ж вже не дiвчина. Стане в своїй убогiй хатинi перед образами, он Мати Божа - спомин минулого, згорне на грудях руки i молиться. Вона вдячна Боговi за соняшний день, за радiсть стояти з приложеною до чола долонею i захищатися вiд променя, за очiкування своєї телички i, нарештi, за свiй великий живiт. Корнiй приходить з працi, гострить бритву i голиться на завтра. У нього вже досить довга i досить колюча щетина. Любив нею поколоти свою половину, а та задоволена з такого жарту. Тепер Корнiй намилює пiдборiддя. Кiлькома помахами бритви вiн поверне себе на кiлька рокiв назад, а це має також свою приємнiсть. Родився синок. Марiя хотiла назвати по-своєму. Але Корнiй спротивився. Мав на флотi найкращого приятеля Демку. Охрестили Демком. Марiї це iм'я не зовсiм подобається, але раз хоче батько... Що може вона проти батька? Коли Демко перший раз закричав, Корнiй пiдiйшов, подивився i усмiхнувся в ус. - Ротатий вийшов. Гуде порядошно... Марiя переконана, що батько захоплений Демком. Iнакше й не може бути. Горне до себе сина, кормить грудьми - шкода, молока мало, кепськi харчi. Але хай-но зберуть з полiв. От-от зберуть. Марiя просить: - _Корнiю, любий. Маєш карбованця, купи маленьке поросятко. Вигодуємо, i на Рiздво ковбаска буде. Пiшов на ярмарок i принiс у мiшку порося. Марiя чим має кормить його, i за пару недiль уже пiдсвинок. Он доспiває ячмiнь, ростуть бараболi. Настали жнива. Корнiєвi поля не особливо вродили. Запущенi, дерном зарослi. Зате на Марiїних яка пшениця. Цi виробленi. На них Гнатовi слiди ще не затопталися. Марiя жне жито, пшеницю. У снопах кувiче Демко. Вiдiрветься хвилинку вiд працi, накормить, втихоми- рить i жне далi. Пшениця - як лiс. Тяжке, золоте колосся гнеться уклоном сходовi. Жахкотить слiпуче сонце i смажить зiгнуту спину. По загорiлому обличчю бiжить пiт. - Не бiйся, як була у Гната, не тягнула стiльки,- гомонять сусiди. Не розумiють вони Марiї. Але їй байдуже. Сонце сповзає, ховається - Марiя жне i жне. Сiдає роса. Марiя не в'яже снопiв, а розкладає нажатi жменi по стернi - пов'яже завтра, як висохне. Треба спiшити. Дожне своє, пiде на зарiбки, жатиме на спiл "на десятий снiп". Зiйшов велетенський урочистий мiсяць. Демко спить у снопах, загорнутий у теплу пелюшку. Марiя дожи- нає, бере сонного Демка i несе поволi свої тягарi та болi додому. Корнiй не дармує також. Нiяково дармувати, коли жiнка рве з останнiх сил. Не наймит же вiн тут, а господар. На свiтанку зводиться, клепає косу, набиває грабки i тягне на косiнку. Покосив ївоє, ходив косити на зарiбки. Щодня дев'ядесят копiйок, на осiнь мусить конята роздобути. Клуньчину звiв, ось тiльки змолотить жито, наробить снiпкiв i пошиє. Поки що свiтить ребрами. Все бiльше пiзнається смак i радiсть працi. Вiдходять i забуваються босяцько-пролетарськi звички. Земля втягує у своє нутро i наповнює жили, розум i цiле єство твердими звичками. Корнiй чує вже це. Матроство забувається, i вiн стає людиною. Поволi забуває матюки, переходить на рiдну мову, яка вертає йому родинний утулок. Пiзно вертається з працi Марiя. Корнiй не кричить, не вимагає тупцяти коло нього. - Йди,_ Марiє, вiдпочинь. Я вже повечеряв, а мати опорала пiдсвинка. Я он i дров на завтра приготовив... Нi. Марiя ще не пiде вiдпочивати. Вона знайде за що взятися, але праця для неї тепер не тяжка. Тi кiлька добрих слiв вiдняли всю її втому. А Марiя має ще досить i без пiдсвинка працi. Он малий Демко. Треба покупати, накормити i приспати... Марiя бiгає, руки млiють вiд утоми, але лагiдна усмiшка не сходить з її уст. - Не голодний ти, Корнiю? Натягнувся досить? Боже,.Боже!.. Коли б нам скорiше доробитися чого!.. - Ну, ну, досить. Не суши голови. Лягай i вiдпочинь. Як той крикун? Верещить? - О нi! Вiн у мене молодець. - Хай росте.- Пiдiйшов до сина, подивився i зморщив широку усмiшку.- Спить? - сказав наоста- нок i не добавив, як звичайно, "сукин син". Не повернувся язик. Украденi на сон години Марiя просипляє каменем. З свiтанком пiднiмається i наново бадьора. Корнiй вже набиває грабки, стара жене теличку пасти. Машина працi пускається в рух. На полях рядами пiвкопи. Тяжкi зернистi снопи. Край золотий, край працi i хлiба. Сонце любить його, опiкає, огрiває. Навколо соняшно i блакитно... На осiнь клуня наповниться пшеницею, житом, вiвсом i ячменем. Зверху накрилась грубою стрiхою. Корнiй ходить навколо i тiшиться. Багато, але не досить. Треба бiльше. Бiльше, далеко бiльше. Стiльки, як у Кухарчукiв, як у Трихона. Не гiрший вiн вiд них. Потягне бiльше, ось тiльки заждiть, хай випростається. З'являється снага ширитися. Щастя в зростi, в перегонах... I Корнiй доказав, що вiн не гiрший. Зiбрав, що мав,- яблук, слив, посортував i знайшов купця. Змурував кам'яний льох. Сам каменю набив, льох просторий, як стайня. По сторонах засiки, а в них "золотi ранети", пахучi червонобокi "тирольки", "зорi", "виноградки". Хай полежать, набираються запахiв i цiни. Половину продав з осенi, а другу лишив на зиму. Марiя подбала про вишнiвки, слив'янки. У льоху на полицi бокатi лавою бутлi. Стоять, повипинали блискучi животи i приманюють. Корнiй не доторкнеться до них. Бувало, не видержав би, все до краплини вихльостав би, тепер не те. Хай стоять. Оказiя трапиться, а тодi i на них черга прийде. Викотить на стiл перед гостями - i дивiться, яка моя жiнка... Корнiй вище пiдiймає голову. Завелися у Корнiя двi коняки. Гнiда i булана. За двадцять карбованцiв з ярмарку приволiк, а все-таки поорав i посiяв. своїми. На зиму сiна досить, овес також знайдеться, вил ожить, ребра стервом i матиме конi. Воза тим часом дерев'яного роздобув. На залiзняка не вистарчило. Все в свiй час. По молотiнцi знов до каменю. Приходить черга на хату. Побудує хату на цiлий куток. На фундамент потрiбно каменю, стiни виведе з цегли. На друге лiто задумує зробити маленьку цегельню i вже стягає поволi рiзнi комердяки на випадку. А Демко рiс, грубшав. На Рiздво готовилося свiжину. Веприк уже ледь пiднiмається. Марiя умiє годувати веприкiв. Будуть ковбаски, сало. Перед святими напечено гори повних паляниць, книшiв. Хату прибрала паперовими квiтами та рушниками. Купила шматок шпалера i також прилiпила пiд образами. Корнiй наготував дров, добрих, грабових. Не будуть мерзнути... Подумав також i про Марiю. До цього часу вона нiчого не купувала для себе. Доношувала все те, що принесла з собою вiд Гната. Тепер же Корнiй поїхав до мiста i, вернувшись, нiяково соромлячись свого вчинку, виложив перед Марiєю барвисту на спiдницю матерiю i нову хустку. Матерiя нiчого з себе не уявляла, але Марiя не могла натiшитися. Вона в життi ще не дiстала кращої спiдницi. Це ж купив вiн, той, який ще нiколи нiчого не купував. Кинулася йому на шию. - Дякую тобi, любий мiй! - Цiлує палко, а Корнiй пручається, повертає неголеною бородою i знiяковiло муркоче: "Ну, ну, ну, Марiє... Нiчого не сталося... Буде, досить..." Але Корнiй переживав не менше вдоволення, як i вона. Навiть i не догадувався, як приємно робити щось, що приносить людинi втiху. Тихий морозний вечiр. Корнiєва хатина напiвзанесена снiгом. У маленьких вiконцях горить червонаве свiтло. З великого, прикритого стрiшкою комина двома вусами виходить i пiднiмається дим. Мiсяць ще не зiйшов, але пiдбарвлення рожево-бузовими барвами сходу заповiдає наперед його урочисте пiднесення. На вулицях тихо i урочисто. У морозному повiтрi розлито спокiй i святiсть. Рiдко проходить запiзнiлий селянин, поскрипуючи замерзлими чобiтьми. У глибо- кому, сталевої барви небi горять ядернi зорi. Марiя не свiтила сьогоднi лампи. Нi, Марiя засвiти- ла лампадку, маленьку червоного шкла лампадку перед образами. У хатi пiвтемно, тепло, повно запахiв печеного хлiба, рiзних страв. У передньому кутi стiл, на нiм насипано зерно, сiно i застелено бiлим доморобним настiльником. На покутi жменя сiна; у сiнi горщик кутi, горщик овочевого узвару, покритi житнiми книшами. Над усiм поставлений дiдух, зв'язаний з рiзного збiжжя. Корнiй упорав уже все на дворi. Там бiльше немає роботи. Надходить велике свято. Як заспiвають першi пiвнi, треба вставати i поспiшати на всеношну. Корнiй, Марiя i стара мати сiдають до заставленого стравами столу. Все тут є. Бери що хоч, що заба- жається. Все це добре, все своє, зароблене працею i терпiнням. Бери, людино, святий хлiб, переломлюй i їж. М'який, пахучий, смаковитий. Перехрести своє чоло i скажи: "Дякую тобi. Боже, що сподобив мене ласки своєї i дав змогу лити пiт свiй на нивi моїй, щоб їсти цей смачний хлiб". Переломи i їж. їж хлiб, капусту, вареники, їж голубцi i смажену рибу. їж кутю зернисту i поливай її соками овочiв саду твого. Запий все медом, зiбраним з квiтiв краю твого. Корнiй, Марiя i стара мати сидять коло столу i їдять Святу Вечерю, їм весело i радiсно. На обличчях спокiй, видно сяйво щастя - короткого i проходя- чого, але все-таки щастя. "Ми,- кажуть Марiїнi очi,- не вимагаємо багато щастя. Щастя наше у повнотi iснування, але кiлька разiв на рiк ми скупчимо його у одно велике видиме щастя, щастя, яке випромiнює з наших вiч, з наших уст, з наших душ". Нiч йде. Велика, свята нiч. Спати в таку нiч не хочеться. Балакають про минуле лiто, про працю, згадують кожну пролиту краплю поту. Корнiй оповiдав Марiї про краї далекi, де сонце просто над головою i де тепер лiто. "Лiто на Рiздво?" - "Так, Марiє. Є такi краї. Рiздво, мав би пекти мороз, а воно смажить сонце, "цвiтуть дерева i спiвають птахи..." - "Боже, який дивний i великий свiт!" - "А ти думала, малий? Свiт дуже великий. У свiтi дерева рiзнi. У нас дуби, яблунi, липи. Там пальми, банани. Люди там чорнi. Є, Марiє, рiзнi люди, а там чорнi. Дикi звiрi там страшнiшi вiд наших. Там жиє лев, жиє великий гад, там птахи барвистi i великi. От якi є, Марiє, країни..." Марiя думає. -_ А море? Страшне, мабуть? - Море? О Марiєї Море страшне, але гарне. Сонце заходить, i бачиш чiтко його злиття з водою. Вiтер повiє, пiднiме хвилю, жбурне нею в просторi i покотить до самого краю. На березi - скелi з гранiту. Високi скелi, сильнi. Вдарить хвиля об скелю i розсиплеться, .вдарить ще i знов розсиплеться. Хвилi ж як наша гора... - Ох, Боженьку!.. - Так. А ще є краї холоднi, льодовi. Бував i там. Сонце так низько пливе над землею, завжди червоне i завжди сердите. А прийде зима - i зовсiм сховається... - На одну нiч, Корнiю?.. - Нi, Марiє. Не на одну, а на багато ночей i на багато днiв. - А як же є? - Хм... Як є? Темно. Темно на землi, а присвiчує iнше свiтло. Там мудрий Бог поставив iнше свiтло, барвне, як веселка, i воно свiтить... - I там також люди? - I там люди. Скрiзь люди. Б'ють дикого водяного звiра, вдягаються у шкiри. Там гори все з льоду. Море, вода, а на водi пливе гора... Такої у нас немає. Висока гора... - Як у Межигiр'ю? - Де там! Вища. - Як у Стовпцi? - Бiльша. У нас нема таких rip... Вони плавають по водi, сходяться i розходяться. Часом вiтер попхне одну на другу, вдаряться i розiб'ються. - Тi гори? - Певно. А що ж? - Корнiй! Ти все то бачив? А я, знаєш, догадувала- ся. Догадувалася, що ти стiльки бачив. От i моя правда. Бач. Iнодi людина не розумiє чогось, а серце каже: "Роби так i так". Йдеш i робиш. Коли б ти знав, як я любила тебе. От цього нiяк правдиво не розкажеш. Що не скажи, мало. Не можна, Корнiю, розказати любовi. - Понiмаю. Думаєш, я не любив? - I ти любив? Корнiю? Любив ти? Я думала, що ти любив. Думала так, їй-богу, думала. Раз прийшов ти на вiдпустку, йшов передi мною, не оглядуєшся, дiвчина з тобою... Йду ззаду, болiю i думаю: "А все- таки ти мене любиш. Коли б ти був добрим..." - Матрос не смiє бути добрим. Не смiє, Марiє. От що... - А ти ж?.. Ти ж матрос. - Я землероб. Цонiмаєш? Земля нiжить, а море гартує. Це вогонь i вода. От воно як. У морi гинуть люди на кожному кроцi. На кожному кроцi море каже тобi: "Ти є нiщо, людино, в порiвняннi зо мною. Стань тiльки на поверхню мою i погрузнеш..." А подивися - земля. Чим сильнiше станеш, тим певнiший... Земля i море... Так воно... - I ти любив мене? - Зрозумiло. Як звiр. Iнодi думав - пiду i задушу. Тебе i його. Думав - гад вiн, знищу. _Ах,_ їдять його комарi, думаєш. Вб'єш -_ на Сибiр. Пустяк внiманiя. I так терпiв, поки матросом чувся, поки море в очах мерехтiло. Товаришi твої зiйдуться i регочуть