не до впедоби. Вiн звик щодня бiгти на вулицю, назбирати юрбу хлопчиськiв i гасати з ними по вигонi та садах. Видерти кубло птаха, обiрвати чужу яблуню чи грушу, зробити якусь капость... О, на це Максим перший майстер. Корнiєвi не раз приходилося вислухувати вiд сусiдiв за Максимовi вчинки, але пiсля дiставалося i самому справниковi досить. Корнiй не попускав вiжок. Всяка провина мусить бути вiдповiдно вирiвняною. Марiя в таких випадках мовчала, їй всi рiвнi, всi добрi. Не робила рiзницi мiж дiтьми, не заважала батьковi давати їм накази, але й не боронила нiчого дiтям. Надто не боронила Демковi ходити на гулянку. - Пiдрiс, хай погуляє,-казала вона. - Прийде час - i покине. Молодiсть є молодiстю... Найулюбленiшою дитиною обох Перепутькiв була Надiя. Слухняна, весела, гарна. Встає разом з матiр'ю, допомагає їй, нiколи не ухиляється вiд працi. Вийде на город, копає, поле, а при тому весело виспiвує. - В матiр вдалася,- казали старшi люди. - Це i вона такою спiвачкою була. - Краще було б, коли в батька. Не буде мати щастя... - Ет, _забобон... I все йшло, нiби машина, своїм порядком. Коли можна було, Демко йшов на музики. У нього навiть вус не висипав, але дiвчатка вже задивляються на стрункого чорноокого парубчака. Максим мусив пасти конi. Корнiй iшов на сходини громади, весь час возився з купiвлею землi. Марiя сидiла дома, приходили сусiдки, i розпочинався сейм. Обговорювали неприсутню сусiдку Химку, з Химки переходили на господарськi справи, далi про сватання та весiлля розмова, i так до вечора. Малий Лаврiн, жвавий, з iскристими оченятами стрибун, гасає десь, Бог його знає де, прилетить увечерi додому i мамає їсти. Марiя любила свого мiзинчика, пестила i шанувала. Корнiй також нiчого проти не казав. У школi йде добре. Очi має бистрi. Будуть люди. Треба буде на школи пiслати. Хай хоч один вийде яким дохтором. А мине свято - знов праця. Село цвiло, родило овочi, вiдпочивало i знов цвiло. Вже кiлька рокiв обминали пошесть i неврожай. Люди пiднялись, багатiли i ширилися. Росли мурованi хати, заводили хмельницi, купували машини. За пару рокiв прийшло до Корнiя перше горе. Демко пiдрiс на рекрута i мусить йти виконувати свої обов'язки перед царем. Прийняли його до гармати i завезли на далекий Кавказ. Марiя гiрко оплакувала сина, нарихтувала йому торбу коржiв, ковбас та всякої всячини. Корнiєвi прикро також. Позбувається найлiпшого помiчника в господарствi. Вiн ось купив було жниварку, i Демко сам з нею дуже добре вправлявся. На жнивах стiльки працi. Там робiтники, там свої. Скрiзь треба доглянути, скрiзь встигнути завчасно. Не доглянеш, то й не будеш мати. На Максима Корнiй не мiг сполягти. "Не буде з нього господаря, - казав кожному.Тiльки й знає вечорницi, гульню та карти". "Вирiс перший син, як i коли, того цар не знав. Цар знає тiльки тодi, коли йому треба мого сина,- розважала Марiя.- Прийде вiйна, потягнуть бiдачиська, i хто знає, чи вернеться. Цар не знає, скiльки слiз, скiльки горя, скiльки страху коштував мiй син. Нi. Цар того не знає. I йому не треба знати. Нащо йому?" По вiдходi Демка, коли на Максима припало бiльше працi, вiн зовсiм вiдмовився "служити батьковi". - То ти, паршивцю, думаєш, що то менi служиш! Думаєш, що то я все для себе? Блазню ти вироджений! Пересварилися, i Максим покинув дому. Пiшов шукати легкого хлiба. Подався до мiста i там дiстав мiсце лакея при дворянському клубi. Корниiй мусив найняти чужого парубка до роботи. А навкруги тиша i спокiй. Гнат у монастирi виспiвує тужливi iрмоси, читає "часи", Марiя ходить до церкви, як i ранiш, стане десь збоку i молиться за здоров'я свого сина. Часом бачить Гната, Гнат бачить Марiю. Не сходилися i не говорили. Про що говорити? Старе поволi забувається, а нового не варто порушувати. Тихо, i хай так буде. Доля спить, не цiкавиться. Чи зла, чи добра - все одно. Не кричiть, не будiть її, ходiть на пальцях... Село мовчить, село тихо працює, село чекає... На дзвiницi воркують зграї голубiв. Свiтить ясно сонце, цвiрiнькають горобцi. Увечерi, коли западає сонце i надходить тiнь, капає i розливається над селом лагiдний дзвiн. Сходить великий мiсяць, по землi стеляться густi тiнi вiд каштанiв, яблунь i волоських горiхiв. Перед загратованим вiкном Гнатової келiї цвiте великий кущ рожi. Вiд куща падає тiнь i розсiваються приємнi запахи. Свiтиться нафтова лампочка. Зiгнувшись, сидить при свiтлi Гнат i читає... Мiсяць свiтить. VIII На полях хвилюються твердi тяжкi колоски золотої пшеницi i срiбного жита. Ще вчора ми жали на полi. Ще вчора натомилися, вернулися додому i спокiйно вiдпочивали. Сьогоднi йдуть з полiв дiвчата. На головах обжинковi вiнки. Поле вкрите довгими рядами пiвкiл. Лiтають урадуванi птахи i крячуть. На цi днi припало велике соняшне затемнення. Сонце не захотiло свiтити i почорнiло, а люди дивилися здивовано i пророкували бородачi, що настане брань велика i поллється скрiзь, як широка земля, людська кров. Стояв незабутнiй 1914-й. Засурмили в сурми, задзвонили в дзвони. Заiржали конi, заплакали матерi й нареченi. Матерi! Чого ви плачете, матерi? Шкода вам ваших синiв? Не плачте, їх мiльйони в Росiї. Жiнки Невже не обiйдетесь без ваших чоловiкiв? Загинуть? Не журiться. Росiя дасть вам iнших! Дiвчата! Утрiть вашi яснi, гарячi з кохання очi i смiйтеся. Вашi коханi пiшли на герць i вернуться героями! Йдуть, йдуть чисельнi сини, чоловiки й коханi, їх проводять батьки, матерi з дiтьми та дiвчата. На полях парадують пiвкопи, а дорогами конi iржуть i тисячi мужицьких нiг збивають хмари куряви. Iдуть - обози, батареї. Iдуть козаки i висвистують. - Прощайте, матерi, жита, пiвкопи i дiвчата! Пiшет, пi-i-iшет цар герма-а-анской, Пiшет ру-у-ускому царю-у-у-у... Я Росє-є-єю заваю-ю-у-ю, Сам в Расє-є-єю жiть пайду-у! Рвуться виспiви пiд небо, топчуть мужицькi ноги курянi дороги, iржуть конi, й виблискують на сонцi багнети. Тяжкi батареї двигтять i насуплено повзуть пiд напором шести слонокопитних коней. Проти сонця, на пригiрках за селом, стоять матерi, батьки i дiвчата. Приклавши долонi над очi, напружено пускають понад стернями та пiвколами свiй зiр, туди, де йдуть, хвилюються й спiвають мужицькi полки й батареї. У церквi служать панахиди. Кадильний дим i тужний спiв. Диякон у чорнiй ризi пiдiймає правицю i гучним голосом проголошує: - Єще молiмся о на полi бранi убiєнному, христолюбивому воїну, за вiру, царя i отечество життя своє вiддавшому, Дiомiду, i подаждь Господи рабу твоєму вiчную пам'ять! - Вi-i-iчную па-а-ам'ять... Вi-i-iчную пам'ять...- розливається пiд високим склепiнням церкви. Люди клякають. Злiва, коло колони, перед великим образом припала до кам'яних плит Марiя, її ридання, уривнi i рiзкi, торкають iнших матерiв христолюбних воїнiв. Згуки "вiчної пам'ятi" заглушають материнський плач. Клуби кадильного диму повiльно знiмаються, сягають склепiння банi i розпливаються. На правому криласi у довгому чорному одязi сухенький старий чернець тонкими устами швидко нашiптує молитву. Вiн не бачить ридаючої Марiї. Нi, вiн не бачить її, але вiн знає, за кого моляться сьогоднi, i знає також, що Марiя є тут i що Марiя плаче. Чому ж чернець не пiдiйде до плачучої i не скаже: - Марiє! Встань. Згадай велику Матiр, яка стояла пiд хрестом розп'ятого Сина i чекала Його смертi... Чому чернець не нагадає Марiї цих слiв? Вiн же _пам'ятає їх. Не забув. Чернець не може пiти до Марiї, не може сказати їй слiв потiхи. Он стоїть також Корнiй. Вже не той, що тодi. Нi. Не той. Дебелий з сивиною чоловiк. У його великих втомлених очах повно смутку. На чолi його багато глибоких рис. Це роки i праця вирiзьбили їх... Хтось вернувся з германського фронту i оповiдав, що бачив на власнi очi, як пiд Варшавою нiмцi захопили руську батарею i як великий нiмець у шпичастiй шапцi прохромив Демка "штихом". Марiя не могла лишатися самою в темнотi. Перед нею ставав образ, як нiмець пробиває штиком її сина. Одного разу пiшла до льоху по капусту. Зверху ще не було темно, але в льоху була пiтьма. I коли Марiя спустилася по сходах униз, Корнiй, що був саме у кухнi, почув з льоху сильний i рiзкий крик. Побiг туди i знайшов на долiвцi непритомну Марiю. Мов дикий звiр, закричав, кинувся до неї, схопив на руки i винiс наверх. Холодною водою i розтиранням пульсу повернули Марiї свiдомiсть. Марiє!.. Боже, Марiє! Що тобi сталося? Марiя дивиться на людей, що зiбралися навколо неї. Дивиться, щось пригадує i починає плакати. Аж пiсля, коли їй вернулася мова, розповiдала: - Входжу, знаєте, до льоху, нiчого собi не думала. Там ще трохи яблук загнило, i думала: переберу їх та повiдкидаю гнилi. Вступила, чуєте, аж у тому, другому, льошку раптом передi мною мигнув Демко. Блiдий, страшний. Його нагнав величезний нiмець i втемидив йому... Боже, Боже!.. Не можу цього казати. Не можу, люди мої. Не маю сили... Я крикнула i впала- Минуло багато чорних днiв, уложених у мiру тижнiв. Одного разу приносять Корнiєвi листiвку. Читає... - Марiє! Марiє!.. Демко живий!.. Бiжить Марiя. - Де? Корнiю! Де вiн? - тремтить Марiя, рве вiд Корнiя папiрець...- Де, Корнiю? Тут? Тут це написа- но? О, очi! Чому ви не виллєтесь, коли не можете навiть бачити того, що там написано!.. Читай! "Дорогiї папаша i мамаша. Жив, здоров, кланяюся низьким, до самої землi, поклоном i цiлую вашi свiтлiї очi, сахарнiї уста i бiлiї руки. Знаходжуся в плiну у нiмцiв. Пришлiте, як можете, житнiх сухарiв". - О сину мiй! Житнiх сухарiв! Ой Боже, Боже! Де ж видано, де ж чувано, щоб було так вже скрутно. Житнiх сухарiв. Та чи я жалуватиму тобi пшеничних i чого тiльки захоч. Та я тобi хурою на край свiту завезу. Ой, людоньки мої! Чуєте, як страждають нашi сини!.. Марiя плаче. Корнiй витирає "свiтлi очi". Сусiди тошнiють. Як же то мусить бути, коли вже люди навiть житнiх сухарiв не мають. Як це мусить бути!.. - А ми за нього вже i панахиду вiдправили, оплакали, як покiйника. - Не дай Бог, щоб десь там з голоду згинув. Краще вже хай вiд кульки, нiж вiд голоду... О, то правда. Найстрашнiша смерть - цесмерть вiд голоду. Не дай Бог навiть вороговi вмирати такою смертю... Пiсля того Марiя напекла сухих коржикiв на маслi, вложила у скриньку, дала туди ковбасу i вiдвезла на пошту. Там зважили i сказали, що тiльки третина того, що вона привезла, може бути переслана, а ковбасу прийдеться зовсiм викинути. - Але ж, люди добрi... Це ж для мого сина. - Ми знаємо. Але це нiчого не значить. Не можна. - Та я для нього цiлу хуру можу послати. Слава Богу, є досить, а вiн голодує. Ми маємо, скiльки хочете. У нас хлiба ще нiколи, поки стоїть свiт, не бракнуло, а там же голод. Ви ж знаєте, що там голод... Люди не мають чого їсти. Мiй син сидить i чекає, сидить i весь час сподiвається, що _ми вишлемо йому, що ми допоможемо, а ви тут не допускаєте, не хочете, щоб я помогла свому синовi. Поштовий урядник не мiг вияснити Марiї, чому вона не смiє, скiльки хоче, вислати синовi хлiба. Вiйна. Двi держави б'ються. Не можна висилати туди хлiба, не смiємо їх пiддержувати... - Але ж там i нашi сини...твердить Марiя. Обкраєна, маленька посилка пiшла. Через кiлька днiв Марiя вислала другу посилку. Прийшла листiвка, i в нiй не говорилося нiчого, чи одержав вiн тi посилки. Було знов те саме - вишлiть менi житнiх сухарiв. Марiя ламала у вiдчаї руки. Вона ж висилає. Де тi посилки? Куди вони дiваються? Марiя посилала далi. Посилала i чекала вiдповiдi. Чекала довго, вперто. Щодня виглядала пошту, ходила сама до старости, до волостi. Немає. Йшла велика вiйна. Забирали все нових новобранцiв. Йшли маленькi хлопчики, старi батьки. Середнiй син Марiї пiшов добровольцем i вештався десь при обозах. Прийшли додому у вiдпустку. Але вiд Демка нiяких вiсток. У селi тиша i смуток. Замовкли спiви, нiхто не жениться, рiдко хрестини. Лиш деколи хтось вмирав, але панахиди правилися щодня. Вмирали не дома. Вмирали десь далеко, i там їх хоронили. Не було, при тому кому плакати i кому втiшати. IX Поволi, непомiтно пiдкрадався 1917-й... Зима непев- на. Метелицi, вiдлиги. Розтає снiг, заливає водою яри, луги. Вдарить мороз - i знов замерзає все. В окопах сидiли раненi й перераненi. В окопах молоденькi хлопчаки у постолах. Йдуть у наступ i гукають на допомогу маму. На села натискали все новi й новi вимоги. Приходи- ли калiки, оповiдали, кляли, рвали з грудей вiдзнаки геройства i топтали калiченими ногами. _Тихий люд щетинився, набирався лютi, розправляв пазури. З-пiд непорушних, забутих сiл вилiзав жорстокий звiр. Березень. У церквi дзвонять. Чого у церквi дзво- нять? Дядьки надягають "шинелi" (хто тодi не мав шинелi) i квапляться до церкви. Виходить на амвон пiп i проголошує: - Брати i сестри! Наш цар iмператор всеросiйський Микола II зрiкся царського престолу. Вiднинi наша держава буде зватися республiкою!.. Народ шумiв, як лiс пiд натиском бурi. Коло церкви з'явився ранений "унтерцер". У нього на бiлому перев'язi прикрiплена до шиї рука, на чолi великий червоний свiжий рубець. Вилазить на церковну огорожу, i з його уст поперше зривається: - Товаришi!.. Люд здригнувся. Цього слова ще нiколи не було чути. Так не говорив нiхто. "Цар наш, iмператор всеросiйський, не вiдрiкся вiд свого престолу. Його скинули з нього. Нами правили всякиї буржуї i капиталiсти. Три роки лили ми кров на фронтi. Далой вiйну! Далой буржуазiю! Далой помiщикiв! Вся земля, за яку нашi брати три роки ллють свою кров, складають свої голови по всiх фронтах, вертаються додому вiчними калiками,- та земля мусить належати нам! Чуєте? Нам, селянам, тим, що на нiй працюють!" - Правильної - гукнув народ. Гукнув з глибини, з переконання... - Тепер настає новий час. Починається свобода... - Правильно! - гукає народ.- Свободи! Давай свободи!... Бiгли на дзвiницю, били в дзвони, гукали - хай жиє революцiя!.. Попи виголошували свободолюбив! проповiдi, виклинали кровопийцiв-царiв. Ченцi стали революцiонерами. Хто не чув у словах, що та земля, за яку три роки лили ми на всiх фронтах кров, має належати тим, хто на нiй працює,- великої неухильної правди? Кому не промовляли до серця - геть криваву вiйну! Миру дайте! Бажаємо миру!.. Всiм. Не було контрреволюцiї. Всiм революцiя. Пiд селянськими стрiхами гуторили на всi лади про землю. Земля, земля й земля. Дайте нам землi! Той, хто дасть селянам землю, той здобуде душу народу! Треба землi, мало землi, народ не може без землi! За що ж тодi воюєм? За що? Нащо взагалi цiле життя, цiла та iмперiя, яка має безлiч землi, а селянин тиснеться на клаптику поля, де не має мiсця поставити порядний будинок? Революцiя! Робiть революцiю! Землi-i-i! Землi-i-i!.. I стала небувала ще революцiя. Лiто минуло, осiнь. Надходить зима. Сонце свободи ярко горить над цiлою iмперiєю. Нащо ж фронт? Доки фронт? Зима i фронт. Досить!.. I рухнув фронт. Рухнув раптом, мов крига веле- тенської рiки, весною. Мiльйони сiрих, обурених, з зачовганими окопною грязюкою обличчями людей, рухнули в запiлля i розпочали шалений герць по розтрощенiй iмперiї. У селi обоз "третього розряду". Спокiйнi, бородатi обозники варили чай, кашу, лаялися i слухняно виконували свої обов'язки. Блиснуло сонце свободи. Бородатi обозники пiднялися, нашорошились, рвали на собi "пагони", рвали "кокарди" з сiрих зiм'ятих кашкетикiв. Сотня возiв, двi сотнi вибраних киргизьких коней. Збруя, майно. Далой вiйну! Додому. Кинули вози, конi. Вибрали комiтет i почали грабувати село. Бородатi дядьки! Ви, що ви робите? Новий рiк. Церква наповнена людом. У монастирськiй церквi на самому передi в шапках два матроси пiд час служби курять цигарки. Курять i посмiхаються. Свобода ж! Коли, як не тепер, встругнув би чоловiк таку штуку. Люди дивляться, тошнiють. їх охоплює жах. Чому ж не проваляться у землю тi страшнi грiшники, тi блюзнiри? Чому не спаде з неба вогонь i не пожере їх? Нi! Вогонь не впаде i не пожере. На криласi "во Хреста крестiтiся" спiвають, а з натовпу людей мужньо i певно виривається Корнiй Перепутька i зупиняється коло матросiв. - Просимо, товаришi, вийдiть з церкви... - А ти кто такой? - От сукин ти син, хто я такий! Маєш!..- I матрос звалився з скривавленою пикою на помiст. Товариш його вхопив револьвера. Ба-ах!.. Гримнув пострiл. Куля посвистiла вгору i пробила крилатого херувимчика в склепiнню церкви. Рейвах, крик, але служба не переривається. Матросiв ногами викопують з церкви. А надворi бiгають озброєнi бородатi обозники, розбивають дверi монастирських льохiв, викочують бочки сушених слив, виносять з магазинiв муку i все, що там є. З церкви рине народ. Селяни жахаються видовиськом на дворi, але одночасно їм стає шкода. Як так! Хто смiє грабувати те, що належиться їм. Гей, фронтовики! Де ви? Є. Тут ми!.. Фронтовики кидаються на магазини, на льохи. Дядько в шинелi силиться здвигнути на плечi мiшок з борошном. Пiднiмає, кричить, мiшок розв'язується, i борошно засипає дядьковi голову, очi. Кидає все i лає. Долиною розлилася пожежа. Палахкотить у ранкових святочних туманах монастирська клуня, напхана немолоченим збiжжям. Люди оточують пожежу, див- ляться. їм робиться навiть весело. Вогонь, дим. Рвуться навколо ручнi гранати, стрiляють старi обозники. Це ж свято. Це новий, перший революцiйний рiк. Справляють свято революцiї. Чому ж не тiшитися? Як не радiти! Навiть ще мало. Бiльше треба. Ми весь, ми старий мiр разрушим до аснованья, а затем ми наш, ми новий мiр настроїм, кто бил нiчем, тот будет всем...- виспiвують фронтовики. Так треба. Мало це ще. Бiльше давай! Спалити все, що нагадує спокiй, добробут. Революцiя!.. Обозники йшли селом, вибирали слив'янки, вишнiвки, напивалися, стрiлялися. А за селом, по безкраїх снiгових полях снували кiстяки вибраних киргизьких коней. Це ж не вiйна. Це революцiя. Не треба коней. Зайвi ви тепер, спокiйнi, терпеливi, з воєнними таврами сотворiння. Ви пройшли крiзь гори Карпати, ви вивозили нас через мазурськi багна. Ви все йшли, йшли,- в дощ, сльоту, метелицю. Ви не нарiкали, не скаржилися, не робили революцiї... А за те ви, милi, спокiйнi сотворiння, викинутi тепер за село, на чисте поле. Вам_ навiть не дозволено наближуватися до села. Ви ходите по снiгових завiях, шукаєте сухi стебла билин, огризуєте, як знайдете, якiсь дерева. Виголоднi, i кожний день наближує вас до страшного безславного кiнця. Он село, i там ви бачите скирти сiна, соломи. Ви зупиняєтесь серед снiгу i метелицi, витягаєте довгi шиї i боляче домагаєтесь у людей їжi. Вашi голоси рiжуть застигле, заморозене повiтря i не долiтають до вух людей. Тодi ви поволi самi наближаєтесь до села, думаєте, що вас так само, як не почули, не помiтять. Думаєте, знайдете хоч якусь стеблину, зайву, викинену на гнiй, i зi смаком з'їсте її. Нi, конi. Ви помилилися. Ви ще не встигли наблизитися до людських будiвель, як там вже вас помiтили озлобленi вашою настирливiстю до їжi люди. Вони вибiгають з кiлками i без найменшого спiвчуття гатять по ваших випнутих ребрах. Тож вам болить. Ви гостро вiдчуваєте страшну несправедливiсть i думаєте, якi жорстокi i якi нерозумнi ви, о люди! Ви женете нас на виразну смерть, а хто, як не ви, завинив, що ми мусимо вмирати тут, на ваших полях?.. I конi - карi, гнiдi (переважно гнiдi) - розходяться на всi сторони, тремтять вiд холоду, витягують шиї. Он йде чудесний примiрник киргизького рисака. Колись за ним ходив бородатий тамбовець, кормив його вiвсом, крав у мирних жiнок сiно i давав йому. Кликав його лагiдно Ваською i чистив згреблом та щiткою. Тепер немає тамбовця. Кинув усе, бо почув революцiю. А кiнь ходить по полю. Три днi не вдалося йому нiчого дiстати до свого невибагливого шлунка, а на третю нiч, серед морозу i метелицi, загрузит одною ногою у снiгову намету, так довго пручався, намагаючись визволити ногу, що знесилився, впав i, розiгрiвши рештками свого тепла снiг до самої землi, бiльше не встав. До ранку снiг замiв Ваську. Лишився невеличкий снiговий горбик. Один, другий, багато горбикiв. То лежать i спочивають вiчним сном незнанi воїни великої вiйни. А Корнiїв Сiрко, коли ночi морозянi i прозорi, коли свiтить гострим поглядом великий набубнявiлий мiсяць, а по деревах нервово осiдають i їжаться випари працьовитої вертухи Землi, коли сад обер- тається у кораловий чагарник i стоїть непорушне, зачаровано, залитий мiдяним зором неба, тодi старий Сiрко вилазить зi своєї нори, волоче за собою кострубату тiнь, протикаючи м'якими лапами снiговий цiльник, виходить на край коралового гаю i тут, увiткнувши пащеку у мiсяць, заходиться довгим i пронизливим воєм. З долини, там, де колись били камiнь, викочується та розкладається по снiгу димовий валун. Час вiд часу виприскує в небо i знов зникає подратована вогняна пляма. Низько над землею розливається ледь чуйна хвилька самогонного випару. У кудлатих, притрушених iнеєм папахах сидять на каменюках дядьки i вичiкують перваку. Перед ними двигтить i буриться череватий куб. В його холодильнику люлюкає передвiсник дядькiвських мрiй. Їх чола напинаються, очi втикаються в одну точку, нiздрi нервово виграють. З печi прискає вогняне сяйво, б'є по залiзних носах, по мiцних вичовганих вилицях та непорушних олов'яних очах. Дядьки чекають перваку. Першi ударники революцiї. Першi з останнiх, яких не розтрощив фронт, якi загусли, закам'янiли, злилися всi в лавину вулканiчного вибуху гнiву, обурення i нечуваної мерзоти. Френчi, чоботи й галiфе. Крекотом потрясає планету страшний росiйський мужик. Земля України дуднить вiд тупоту орд революцiї. Крицевими дорогами у далечiнь несуться поїзди. За обрiями моргають заграви пожеж i розливаються сердитi рокоти гарматних передгромiв. Демко, син Марiї, трупом лiг. Чекала, видивлялася. Горiли й виливалися старi очi. Даремно. Зате вернувся Максим. Серед очей гранатних i скорострiльних бiлих зубiв вбирався молодий селюк у бiльшовицьку шкуру. З тупоту вояцьких чобiт, з випарiв фронтових мiтингiв вирвався й шубовхнув вiн, з гранчастим чолом, у розхристаний, шалений тан. На ньому френч i галiфе. Цегельної барви обличчя крите шорсткою щетиною. Пiд носом колюча пляма рудуватих вусикiв. У кишенi шестибiйний наган. I що йому Бог Саваоф i вся небесна канцелярiя? Звiв нагана, бацнув раз, i дутий київський образ розсипався на скалки. Скам'янiла Марiя, не поверне язиком. - Ну что ж, мать? Чево таращiш глаза? Iдола твоєво разстрєлял,- i додав мерзотну лайку. Марiя не знайшла слова. Вийшла у темнi сiни i там плакала. Здавалося, не образа, а її розстрiляв Максим. Ох, якi у нього очi! Дитино, дитино! Якi в тебе очi! Червонi, а у батька твого синi були. Корнiя не було дома. Марiя зiбрала скалки образа, залiпила ранене мiсце стiни i заставила похапцем iншим образом. "Хай вiн не знає. Хай краще не знає..." I Корнiй не знав. "А все-таки воно так не пройде. Бог не прийде києм карати",- думає Марiя. I вiд того дня носила у собi страх. Вiд того дня бiльше клякала перед образами, теплiше молилася. Ходила навшпинь- ках, боязко. Голос тихшав, а очi таїли неспокiй. Був це рiк дев'ятнадцятий... Кудлатi каштани, ялиннi шуми корилися сокирам. Розбитими догорали кiстяки розтягнутих дворiв. - Ей, Сидоре! Куди "картопляна" тягнеш? - Трру!.. Що ка? - i зсовує з чола шапку на потилицю. Пiтно пiд нею. -_ Куди, кажу, оте волочиш? - Хай йому кат, поки вложив! Ото-то намучився. От привезу... Досить в буржуазiї настоявся. Хай ще постоїть i в мене... Вйо, булана!.. Х Твердою, вправною рукою вiв Корнiй розхитану свою господарку. Вигнав кiлька кубiв самогону, але скорше на брагу для худоби, нiж собi Весна наближається. Поле знов тягне. А Максим не лишився дома. Посварився з Марiєю i Корнiем, назвав їх контрреволюцiєю i подався. Лаврiн ходить до школи i вечорами читає вголос Кащенка. Корнiй слухає i втирає сльозу. - Так жалiсно написано, що Господи. Ах, коли б тепер козаки... Надiя давно дiвка. Вернувся з вiйська додому славний одинак матрос Архип Панькiв. Побачив Надiю i, заходив. Вiн не простий парубок. Бачив свiт, Кронштадт, "Аврору", самого Ленiна чув. Останнє - правда, сумнiвне, бо вернувся перед "Октябрем", але хто буде перечити. Надходить весна. -_ Ах,_ коли б вже яка тверда власть прийшла,- зауважує Корнiй.- Сiяти он треба, а вони кожний день мiтинги i мiтинги... Україну якусь видумують... - Тату! - кричить Лаврiн.Are ж ми козаки! Москва зруйнувала нашу Сiч. Україна поверне козаччину... - Сiяти треба, хлопче... Козаки козаками, але поле не чекає. А вiддiлитися вiд Расеї не жилаю. То значить, що i Сибiр не наша буде. Захоч куди поїхати, а тут тобi границя. Нi, сину... Не жилаю такого... - Сибiр! Сибiр! На чорта нам та Сибiр! - Земля там добра i багато... - Каторга там добра, не земля. Колись, може, ще москалi i нас поженуть туди, як гнали в старi часи козакiв... - Всьо его чепуха i єрунда,- заявляє Архип.- Настайот новая власть, власть рабочих i крестьян. Нiкакiх москалiв i нiкакiх козакiв. Всє равни, всє братья. Что за Україна такая взялася? Пять лєт на флотє прослужiл, з товарiщамi с адново катєлка єл, братом називал, а тєпєр дєлiться. - Москаль нам нiколи не був брат,- сперечається Лаврiн. - Вони знищили наше козацтво, московський князь Андрiй Боголюбський у тисяча... - А, єрунда! Тєпєр нiкакiх тобi князєй. Все равни. - Ну, щодо всє равни,- вставляє своє Корнiй,- то вже, Архипе, пробач. Тут уже не те... Бо як, скажемо, який-небудь там свинар може рiвнятися з таким генералом, чи що... Абсурд... По-моєму, вже досить тої революцiї. Треба б до дiла. От би тверду власть завели, а то чорт знає що. Кожний день новi оголошення та оголошення, а властi нiякої. Що хоч, то й роби... Якусь там Центральну раду завели i тiльки знай - радять. Де власть? Де, справдується, власть? От саме главне. Коли хочуть селянам дати землю - правильно. Не перечу. Селянам надо землi, потому вони безпартiйнi хлiбороби. А далi закройсь, i кiнець, i всьо. I нарештi "тверда влада". Настав гетьман. Покликали дядькiв до волостi i "потребували" вернути все, що забрали у пана. А як його тепер повернеш? Хiба ж Галка чи Прiська може вернути отi перини, якi вже давно попорола i поробила з них своїм дочкам подушки на придане? Хiба ж Сидiр у станi повернути "картопляна", коли вiн давно не iснує на свiтi? Стояв, стояв у шопi, заважав, а нарештi: "I на якого бiсового батька притягнув оте доробало! От не було кому мене бити!.." Взяв сокиру - трах, трах, i з "картопляна" трiсочки. А тепер поверни... -_ Воно панятно... Плохо було, када всьо майо твойо. Розтащили, розбили, а тепер нема. Але хiба людина все може знати? Нащо ж тодi давали слабоду? От тобi й слабода. Дали, а тепер ти, селянине, вiдвiчай! Несправедливо. Далой!.. Чагарниками, ярами з обрiзами, "кольтами" та поiржавленими "максимами" повзуть повстанськi тiнi, тримаються землi, наслухують. Нiч. Тиша. Станцiя он. Видно - приїхав поїзд, гуде свисток i хрусталiють огнi. - Хто там, сукин син, закурив? - шипить ватаг.- Замри!.. Чорнi тiнi припадають до землi, завмирають. Стан- цiя як на долонi. По рейках маневрує поїзд. Пiд великими лiхтарями повiльними кроками сюди й назад ступає чорна постать в шоломi з наїженим багнетом. Повстанським обрiзом бере її на цiль. Навколо тьма, а лiхтар свiтить. Обережно!.. "Бах!.." Блиснула i ревнула темнота. Чорна в шоломi постать згорбилася, мов кишеньковий нiж, i припала до землi. Повстанцi бiжать. З-за залiзничного валу брязнув "кольт", загаркали обрiзи, трахнуло кiлька бомб. Ми не шукаєм параграфiв, ми самi творимо закон... Тi там заметушилися, сиплють з поїзда i розсипа- ються в пiтьмi. На ранок лишилися вони розсипанi по нерiвному бруковi, мов потоптанi лантухи. Сталевi шоломи впираються об камiнь i закривають очi. Iван Казмирець дбайливо обмацує трупа, шукає "часiв" i лається поганим словом, що сволоч не має. Вже хтось витягнув. - Iван! - гукає його товариш Середа Хоть.- Оберни його. У нього ще й на с... кишеня... -Iван обернув. Дарма. Там книжечка i збiрка фотографiй. Розсипав їх, сплюнув i покрив матюком. Минула тверда влада, i настала знов м'яка. На мурах оголошення. "Вся влада, український народе, у твоїх руках. Виконай свiй святий обов'язок, стань у ряди народної армiї" - скиглить плакат. Українсь- кий народ гуртується пiд плакатом. - Знов голошения, пiдсвiчення та постачання. Ану читай, Петре... Знов шиються чортовi буржуї пiд мужика. Петро поволi читає, а український народ за кожним словом заходиться вiд реготу. - Який йому дурень пiде сповняти обов'язок, в'язало б його до банти. Цар як хотiв брати, не просив, а брав. - Та й то не йшли,- добавляє другий. - Табакою засипав очi, а не йшов, а ха-ха-ха!.. - Кажуть, якийсь ламєщик Петлюра знайшовся. Двадцять п'ять тисяч десятин на Полтавщинi має... Звєсно, чого хоче... --А Грушевський, думаєш, що? Капiталiст. У Києвi миловарний завод. Сам на ньому работав. - Звєсно, чортова буржуазiя. Сидiв дома, випасав черево, ти лив на фронтi кров, а тепер починай знов. О, то вже дудки! Не пiдведеш. Село Гнилориби захотiло сповнити свiй обов'язок, дало "наряд" i повезло своїх героїв у ряди народної армiї. Повiтове мiсто сорок верстов. Приїхали. - Де тут приймають у войсько? До українського нiби войська голосимося. Де тут присутствiя? Показали. Там бiгають жижлики у галiфе з цигарками в зубах. - Товаришi селяни! Наша влада поки що не має зброї, а тому не може вас прийняти, їдьте назад... - От тобi i влада. Поки була власть, то, можна сказати, була. А то - тьху! - не власть. Влада якась... -_ А то ми що? Собаки? Дурити нас? Що у нас, дома нема роботи? Хоч би, рiзун йому в ребра, в зуби заглянув та папера якого дав... Знав би бодай, що на комiсiї був... З'явився чужий матрос, i - мiтинг. Вилiз. - Товарищi! Куди ви приїхали? Повертайтесь назад, берiть аружiє i гонiте проч всякiє влади. Помєщiкi, капiталiсти! Там з севера наступает настоящая власть, которая нєсьот на своїх красних знамйонах велiкiй лозунг - земля i свобода без огранiченiя! Управлять вамi будут вашi савєти, котория ви самiiз сєбя виберете. Нiкакiх Петлюр, нi Грушевських. Нашiмi вождями єсть борци за пролiтарiат товарiщ Лєнiн i товарiщ Сталiн. Онi несут вам велiкую iдею - марксiзм. Ето значiт - вся власть рабочему i крестьянскому трудовому класу. Вся помєщицкая земля, всє фабрiки i заводи, всє зємниє i нєбєсниє багацтва - всьо его прiнадлєжiт вам, ви должни єво получiть. Совєцкая власть всьо ето вам даст. I когда настанет марксiзм, когда совецкая власть укрєпiтся i вибросiт iз нашей Расiї всю буржуазную сволоч, тагда только наступiт настаящiй на земле рабоче-крестьянскiй рай. Тагда только загасподствують не гаспада Петлюри, не гетмани, не Грушевськiє - вся ета контррєволюцiонная банда, а загосподствуєте ви, крестьяне. Тогда не будет iной властi, кроме вашей властi, i будете делать всьо, что вам будет угодна... Да здравствует рабоче-крестьянская власть! Да здравствует марксiзм i єво велiкiй насiтель товарiщ Лєнiн!.. Скiнчив. - А говорить, сукин син, добре,- гуторять дядьки.- А може, i справдi. Хто його знає? Вернулися дядьки до села бiльшовиками. А де ж українська влада? Що робили жижлики у галiфе з цигарками у зубах? Стояли, придивлялися мiтинговi i боялися нарушити демократичнi засади нової влади... XI Архип Панькiв навiдувався до Корнiя частеньк.- Одночасно пiдробляв самогон. Видно, до чого то хилиться. Лаврiн вiв з Архипом завзятi бої за козаччину i за совєтську владу. Обидва однаково вiрили, лише в рiзнi справи. Корнiй нi туди нi сюди. У нього поле, а решта його не цiкавить. Про нього, хай чорт приходить, аби влада як слiд була та можна було працювати. Лаврiн же домагався абсолютної самостiйностi України. Читав про козакiв i твердо вiрив, що, як тiльки буде Україна, одразу стане козаком. Нарештi Архип посватав Надiю. Спочатку хотiв одружитися без попа, але Марiя i чути не хотiла про те. - Всьо равно,махнув Архип рукою.- 3 попом так з попом... I обвiнчалися у церквi Самогону було досить, i весiлля випало на славу. В той час зi сходу погрюкували вже гармати. Дядьки шепотiли, що йде "настояща" селянська власть. На весiлля прибув звiдкись Максим, випив добре i розпочав промову. Почав з "релiгiї, що є "опiум народу", i перейшов на подружжя. "Соцiалiзм несе нам нове життя. Жiнка не буде бiльше рабою чоловiка. З ким захоче, з тим буде спати. Вiнчатися не потрiбно. Все то забобони, видуманi попами... Любва всяка i тому подобие не iснує. Є тiльки задоволення полових потреб..." - Що вiн там торочить? - шепче дядько, на вухо другому. - А чорти його знають. От п'яний меле. Навчився ж... А Максим жарить далi. Вiд полових потреб перейшов на господарку. "Марксизм дасть людям змогу менше працювати, а бiльше мати. Замiсть коня i вола прийде трактор, зоре поле, потягне молотилку, ви- роблятиме електрику..." - Розжує i сам в рот вкладе,- перебив якийсь дядько. Всi зареготали. Максим перервав свою промо- ву i злiсно зиркнув на дядька. А той, червоний i веселий, раптом встає i шкварить: - Все то, Максиме, непочом... Все то панська видумка. У нас кажуть: як постелешся, так i виспишся. Як робитимеш, так i будеш мати. Земля, хлопче, така рiч, що коли на нiй не працюватимеш i коли не любитимеш її, не поможуть тобi нiякi трахтори. На землi перший трахтор - людина. Так? Щоб ти i знав, що так. Знаємо, який з тебе був господар, i знаємо, скiльки ти на тому розумiєшся. Ходив, шлявся, а тепер прийшов нас учити. А щодо жiнки, то, як ти хоч, можеш класти її, з ким'тобi захочеться, але я краще вмру, нiж захочу мати з такою, пробачте, лярвою щось до дiла. Той твiй сiцiлiзм, чи як там його звеш, назви лiпше ледарстврм i розпустою. Це буде лiпше... - Правильно!.. Верно!.. - загомонiли дядьки.- Ро- дити i жерти, звiнiть за вираженiя, потрапить i свиня. Тiй все одно. Шлюбу нема, родин нема, мерлин нема. Здохла, i закопали в землю. Але подозвольте. Як-неяк чоловiк є чоловiк. Створено його по образу iподобiю Божiю. - А хiба вони вже знають Бога? - виривається третiй дядько.- Для них всьо як єсть природа. А хто то, рiзун його мамi, створив природу? - Ото-то. А коли б то, Корнiю, так сказав мiй син, я б його викинув одразу за дверi. То тiльки дурень може таке казати. Чесна i розумна людина такого не вимовить... Шмаркач вiн є. Дурень!.. I я бiльше не хочу на такiм весiллю бути... Дядько так розкричався, що всi гостi збурилися, музики перестали грати, дiвчата зовсiм замовкли. - I в кого воно, Господоньку святий, вдалося! - тошнiла Марiя. - Ото так завсiди. Скiльки я вже з ним не намучилась, не наплакалась. Нiчого не помагає. Вродиться такий виродок... Корнiй далi не видержав, пiдiйшов до Максима. - Слухай-но, ти, мудрагелю! Коли ти менi зараз не виберешся до чортової матерi, то я кликну людей, щоб викинули тебе за дверi. Геть менi з моєї хати! Бач, шмаркач найшовся! Вчити задумав! Максим почервонiв, кричав, але, бачачи, що знахо- дить мiж дядьками мало спiвчуття, плюнув, вилаявся матюком i вийшов з хати. Весiлля йшло далi, але дядьки ще довго гуторили про порушенi тут справи. Бацила розкладу родини натрапила на свiй грунт. Настав початок кiнця. Днi Марiї скiнчилися. Сонце так саме сходило i заходило. Але знаки на сходi все бiльше i бiльше вказували наближення. Йшов, ступав i перемагав жорстокий дух руїни, i не було йому спину, бо анi Корнiй, нi Марiя, нi сотнi, тисячi Корнiїв i Марiй не знали i не могли знати, що близиться їх занепад, їх кiнець... Книга про хлiб__ -_ Як перестрiляють, вiзьмеш, Марiє, хлопця, i пiдете, перевернете на Довгiй конюшину. Я покосив її вчора, i хiба вони дадуть довести до пуття. А я пiду на сходку. Чогось знов десятник загадував. Знов якась контрибуцiя, грiм би їх побив... - Та не барись на тiй сходцi. - Не барися на сходцi. Добре тобi казати - не барися... Там тобi як зачнуть крутити голову, мусиш же боронитися. У полудень стрiляти перестали. Марiя бере вила i йде з Лаврiном обертати конюшину. Дорогою через поля суне довжелезний обоз. Спереду кiлька кiннотникiв везуть червоний прапор. На возах лежать i сидять люди. Розхристанi сорочки, загорiлi волохатi груди, немитi лиця, чорнi бруднi руки. Грає ручна гармонiя, i хриплий високий голос виспiвує: Ех, Україна, да хлєбародная... Марiя i Лаврiн перевертають покоси, вершники з червоним прапором наближуються, рiвняються з нею. - Ех, бабка! Харош клєвєр? Подавай сюда! Ребята!.. За работу!.. Марiя стала i витрiщила очi. Сотня "ребят" сипнула на Марiїне поле i з галасом та метушнею рвали, розкидали i топтали кiньми покоси. - Господоньку! Що це твориться? Що то за люди приїхали?.. - Малчi, бабка!.. Тепєр савєцкая власть. Нє бойсь, товарiщ Лєнiн всьо заплатiт. Он тєбє всю памєщiцкую землю отдал, а ти крiчiш... - Але ж ви не татари. Нащо ж розкидати, топтати!.. - Малчi, старая!.. Ето вiйна!.. Марiя дивиться, як твориться вiйна. - З ким, люди, вiйна? Покоси зникли. Обоз понапихав вози конюшиною i з гармидером потягнувся далi. - Пiдемо, сину, додому. Висушили конюшину й без нас. Ленiн заплатить. Марiя i Лаврiн пiшли додому. Ввечерi вернувся зi сходки Корнiй. - Ну що там? - питає Марiя. - Тьху! Бий тебе сила Божа! Прийдеться вiддати корову... - Як то? Кому? - Та кому ж! Савєцка власть. Пiвдня, сукин син, говорив i поголосували за "развьорстку". Нам записали корову. - А чому ж ти не боронив? - Ага, вборониш... Чорта два вборониш!.. Марiя оповiдає за конюшину. - Як? Забрали? Всю? Таж не може бути! - кричить Корнiй. - Не всю. Розтермусили i втоптали в землю... - От тобi й власть! Не дурно до неї пристав наш Максим. Там, видне, всi такi господарi... Чому ж ти нiчого не казала?.. - А чому ж ти нiчого не казав за корову?.. Мовчать. Що казати. Починає Лаврiн: - А я казав, що Україна лiпша. Були петлюрiвцi... - Мовчи ти менi з тими петлюрiвцями. Також вояки! Воювали, воювали i пiддалися бандi шарпатюг!.. Тра було строгий режим, i все... А то оголошення щодня... Нi, он не оголошують, а деруть... Через кiлька днiв десяцькi заказали по селi вести на мобiлiзацiю конi. - Подурiли, чи що! То ж це грабунок! Заберуть конi, чим засiємо поля? Хто ж так робить? Що будуть жерти пiсля... Не мав часу старий розважати. Скорше веди свої конi. Совєцка влада потребує їх. Думає Корнiй: "Вести? Як хто не поведе, буде пiслано воякiв- червоноармiйцiв i не тiльки заберуть конi, а i все, що вважатимуть за потрiбне. Це не жарти. Що їм, таким шарпатюгам. Нiчого не зробиш, треба вести. Прощай- те, мої коники! Довго вас хоронив, плекав. Послужили ви менi, а тепер заберуть, i хто знає, яка нова революцiя заморить вас голодною смертю..." Сiв Корнiй на коня i повiв. Комiсiя довго не загля- дала в зуби. Вiдв'язали одного коня, дали кусник па- перу - i до побачення. Бiльше тебе не треба. Привiв Корнiй додому замiсть двох коней одного. -_ Щоб вас Бог побив!.. Злодiї, гарештантюги, грабiжники... - Так, стара, почалося. Розживемося тепер,- каже Корнiй.- Була вiйна - не зломила, то прийшли банди голодранцiв, якi доконають. - Ах,_ доконають, доконають... Видно, що докона- ють. - Але погибнуть i самi. Що ж жертимуть? Тож не для себе тiльки людина працює... - Або вони за це думають. Або та сарана, що летить над землею та нищить все до пня, думає, що їстиме завтра? Так i вони. Хiба ж то вiйсько? Де i хто коли бачив таке вiйсько? Якiсь онучарi - не вiйсько... I коли зробили ще одну реквiзицiю лишкiв та дiйшли - "все на революцiю", дядьки не видержали: - То рiзал-ма, нарiкали на Петлюру, а воно був рай проти того большука. - Ее-е!.. Що й казати... - Не було кому вчити народ... - Не вчити, а бити. То було нарiкали, що пiдводу, яку вiзьмуть на пару днiв... А цi, дивись, зовсiм забирають... - А ще, люди, не те прийде. Кажуть, вони хочуть весь народ обiбрати, бо всi мають бути рiвнi. А як зробиш, щоб усi були рiвнi? Дати бiдному не д