асть, бо й сам нiчого не має. Ну так забрати у багатшого треба, а тодi всi рiвнi... - Не дозволимо! Досить! Треба кiнець зробити. Смерть комунiстам! Дядьки вхопились за обрiзанки. Пiднiмалося село за селом, висилалися делегацiї до петлюрiвцiв, всi як один рухнули на грабiжникiв. Вигнали. Втомлене i засапане село вертається знов до свого гнiзда i чiпляється рiллi. А хто новий прийде - байдуже... Хай чорт, аби не бiльшовик. Що хочеш роби, а тiльки не роби комунiї. - Я йому буду зi сонцем вставати, дертися, а якась халєра нетруджена має розпоряджатися моєю працею! Хай йому краще черево висохне, нiж дам якомусь Хаїмовi свою кривавицю... 1920-й i 21-й роки. Роки солi й хлiба. Валки босих людей з мiшками на плечах, сотнi верстов йдуть пiшки по сiль. З пiвночi сунуть обвiшанi торбами i кацапами поїзди. - А, чортова кацапня! Опаскудили цiлу Росiю, а тепер на Україну прете! Нам i самим немає чого жерти!- кричать селяни i погрожують кулаками. Повстанськi загони пiдкладають пiд рейки "шашки" i спускають з насипу обнизаний мiшочниками поїзд. I тут йшла сердечна розплата за братерство, за спiль- ний котьолок i за єдину недiлиму. Хлiб. Виривали один другому з рук, з зубiв... Сухi, жилавi руки простягалися за вiдiбраною торбою, а з розтрощеного черепа лилася жовтава кров. - Геть, ненажеро! Дiтей моїх обiбрав! Жiнку голодну лишив!.. Геть, бородатий дияволе!.. А поїзди все-таки сунуть. Сунуть безперестанку i без кiнця. Земля України стогне, п'є кров, насичуєть- ся, лускає, криється високими, дикими бур'янами. Шумить тирса, шелестить очерет, кряче ворон. У чорному лiсi повзуть тiнi. Повстанцi? Бiльшовики? Тi й другi. Зiткнулися, й нема милосердя. Не на життя, на смерть стялися. Сьогоднi тi, а завтра другi. Як зруч- но, легко стрiлялося, як вмiлося в'язать петельки й розвiшувать по дубах дiбров дiтей одної землi. I червоний, суворий бог не видержав. Зашироко розмахнувся. Свiт забажав запалити, стерти на порох... Жадав стоптати всi племена i раси, затерти i зогидити їх лице, йшов до мети через огонь i студiнь, гнався по купах трупiв, по гострих багнетах, ревiв болем бажання i пристрасного хотiння перемоги. Та нелегка була боротьба. З-за кожного стовбура i куща витягалася пальката з ножем рука, яка непомильно, з любовною дбайливiстю цiлила у волохате його серце. Не видержав скажений iдол. Впав i розплягущився по широчезних просторах чужих країн, стiкає рудою кров'ю, дивиться мiдяним зором на брудний мужиць- кий чобiт, що владно вже ступив на груди потвори. Тодi в пекельних кузнях готовить Сатана свiй сатанинський винахiд. На полотнищi свого прапора виписує: НЕП, УССР. Прокидається рано повстанець-мужик, дивиться крiзь прорiдiлий соцiалiстичний туман, бачить кривавий прапор i бачить сатанинськi лiтери. I опала йому бойова рука, схилилась до землi обрiзанка... Додому, чорний пiдземний брате! Перемога! До рiллi! До плуга! Тупнув дядько переможною ногою, зареготав соняшним криком i дико, пристрасно обнявся з скривавленою землею. На нiй вирiс твердий iржавий морiг. На нiй буяли патлатi бур'яни. Мужик, замiсть вiдiбраного коня, лiз у шлею, поров отупiлим лемешем твердiнь морогу, розривав бур'яни i кропив голодну рiллю вирваним вiд спраглих уст хлiбом, Земля млiла. Земля вiддавалася сонцевi й мужиковi. Скажено топтався кострубатий полюбовник по лонi п'яної своєї любки, захватно вдовольняв її ненатхненну пристрасть. I гнали паростки. I шкiра ланiв зеленiла. Сонце, пiт i кров злились у барви хвилюючих безмежних полотнищ найкращої з картин. Йшло лiто, гримiло лiто, лiто спiвало переможний гiмн життя на огидних руїнах злочинних доктрин!.. II Минув рiк. Налилася бiлим цвiтом весна. Небеса юрять патлатими хмарами, а сонце владно попирало заходом землю. Втомлена Марiя притягла з поля старечi ноги, сiла пiд залитою цвiтом грушею i слухала згасаючу пiсню сонця та вечiрнього дзвону. Вернулися - недiля, Бог, дзвони, вернулися тихi соняшнi вечори i очiкування недiльного вiдпочинку. Он прорiзала гострим крилом парене запахами цвiту повiтря невгамовна вертуха ластiвка, несучи ротатiй родинi здобич переднедiльного вечора. Он на причiлку рознiжена голубка, а коло неї топчеться i воркує проповiдь любовних засад її набундючений дружина. З поля вернувся Корнiй. - Гарно росте наша пшеничка. Тiльки багато волошки за цi роки розвелося,- каже вiн. - Надiя щодня кiлька ряден принесе коровi, навiть веприк їсть, коли покришиш i обмiшаєш грисом. Коли б бiльше часу i сили, пiшла б i я полоти пшеницю... - А де ж Лаврiн? - Ще не привiв коня з пашi. - Казав же йому не бути до самого смерку... Дяка Боговi, що маємо хоч одного сина як сина. Треба б вiддати десь, хай би вчився. - А хто тут буде? На землi?.. Цей же ж., бачиш...- Марiя показала поглядом на другу половину хати, де жив вiддiлений Максим. - Е-е, Марiє... Гублю вiру... У все гублю вiру. Отак йдеш полями. Тi самi вони.,, i не тi. Перестаю у землю вiрити. Корнiй сiв i собi коло старої. Сонце заходить. Повiйнув легкий вiтрець. Зiрвалося i посипалося додолу кiлька пелюсткiв цвiту. По короткiй мовчанцi - Корнiй: - Поглянь на Божий свiт. Поглянь на наш сад, наше поле... Подивися, якi он дерева... А пригадай, Марiє... Вони ж коли зродилися... Поле було, рiвчаки. Отам одна вишня стирчала. А тепер? Ходилося по лiсах, запустах, збиралося дичечки, тицялося рiвними рядочками, щодня заглядалося до них: чи прийнялися, чи ростуть, чи нiчого їм не догаряє. I виросли. Виросли, бо за тим ходилося. Думалося, так, чоловiче! Життя твоє не належить тобi. Ти не для себе родився. Життя твоє належить отим дичечкам, отим щепкам, отим яблунькам. Сила твоя, кров твоя - хiба ти, вибраний чоловiче; потребуєш ту силу i ту кров? її ж потребують поля, земля потребує силу твою i твою кров. I вiддавав. I не думав над тим, кому буде, кому це дiстанеться, хто з'їсть ту овоч, оту пшеницю. Радiлося лишень з того, що це, чоловiче, твоє i ти, чоловiче, можеш свобiдно виконати Боже приказания: "В потi лиця твого будеш ти їсти хлiб твiй!.." Чоловiк, бувало, вставав разом зi сонцем. Вмивався росою, на ходу Богу молився. Скiльки, Марiє, вилилось нашого поту... Пригадай, скiльки поту вилилось... Страшно подумати. А тепер... Чула ж, що вiн (кинув на половину сина) сказав: "Заволота! Кулачня! Гидра контрреволюцiї!.." Подумай тiльки, що вiн сказав... Ех, Марiє... Хiба можна вiрити далi i хiба потрiбно жити? Подумав. Сиплються знов пелюстки грушевого цвi- ту. Воркує голуб. - У тому, Марiє, що дала менi земля,- пiзнав радiсть. Радiв, коли спричинився до чогось доброго. На тому мiсцi, де росло одно родюче дерево, хотiлося, щоб росло два. На тому мiсцi, де стояла городжена клуня, хотiлося, щоб стала мурована. Стару, зогнилу хотiлося замiнити новою, свiтлою, мурованою... I так було, i так сталося. I який же я грiх робив, коли у мене з двох десятин повстало дванадцять? Коли у мене з одної корови стало шiсть... Коли з десяти родючих дерев виросло двiстi? Який це був, розумна людино, грiх i пощо взивати мене сволотою, кулаком?.. Що я не хочу вiддати своєї працi даремно, що я не бажаю на старостi днiв тягнутися у жидiвський гайдер, у оту комунiю?.. Щоб я, що цiлий вiк лив пiт, що витворив стiльки хлiба, яким можна прокормити цiлу державу, йшов до отої комунiї i там щовечора наставляв старечу руку, щоб менi який-небудь Янкель давав кусень глевкого, з послiду хлiба? О нi! Ото вже нi!.. Тодi хай я буду кулак, хай буду сволота, хай роблю контрреволюцiю... Тодi я краще вiзьму паклю клоччя i запалю все, що витворили руки мої... Бо кпитися над собою нi одна розумна людина, хай навiть як я, стара, не дозволить. Нi, нi... Корнiй знов замовк. Тиша. Марiя зложила обидвi поморщенi старечi руки у пеленi i спокiйно, рiвно дивиться перед собою в далечiнь вечiрнього смеркання. У теплiй спокiйнiй ночi проносяться перед нею тiнi минулого, чує далекi смiхи, бачить погляди теплих очей. Бамкання дзвона замовкло. Голуб, видно, втихомирився i заснув. - I думаєш,- каже по хвилi вона,- нас таки осудять? Нiхто за нас не вступиться? - За нас? Чого за нас вступатися? Ми нiкому не зробили зла. Ми виннi хiба тим, що працювали... Що надто багато працювали... Корнiй замовк. З двору поволi пiдiйшов старий пес Сiрко. - От,- каже Корнiй,- хто є ще вiрний нам. Скiльки лiт стерiг вiн нашу працю. Але тепер, видно, i вiн не потрiбний. Немає тепер злодiїв. Його замiнив грабiжник, якому нема заборон... Ага!.. Чуєш? Заiржав кiнь. - Лаврiн вертається з поля. - Пiду поможу. Ходи зi мною, Сiрко. А ти, стара, йди та приготов щось Лаврiновi. - Вже все готове. Старий пiдвiвся i досить бадьоро пiшов на край саду. Западав вечiр. На молоду траву зсiдала роса. З iмлистої долини чути кiнське iржання та дзвiнкий молодий спiв. Хлопцi з дiброви їдуть. Пасли конi. їдуть i заливаються: - Гей, хто в лiсi, озовисяi I Хто за лi-i-iсом, обiзвися! Та викрешем огню, та закурим люльку, Не журися!.. Гей до-олино-о-о-о, гей ! Голоси молодi, свiжi! Пiд саме небо знiмаються, радiстю заливають землю... А пiсля спинилися коло криничини поїти конi, i пiсня урвалася. Чути тiльки пiдсвистування та реготи. Корнiй стоїть коло струхлявiлого передвоєнного плота, i чомусь веселiсть перемагає острах та смуток. Стоїть старий i очiкує... "А може, - думає вiн,- така вона, земля наша... А може, якраз вона i цих переможе... " Коло старого стоїть Сiрко. Вiн чує радiсть свого довголiтнього пана, i йому хочеться брехати. Стоїть, помахує хвостом, але не одважиться подати голос. Хай, аж пiсня, коли вiдкричаться люди, коли нiч настане... Ill Максим, що перед роком зо "всiх фронтiв" вернувся, що "страждав" i за "рабочий клас кров свою проли- вав", тепер доношував свою шкiрятянку, iнодi виймав нагана, яким "розстрiлював контрреволюцiю", i робив з себе велике начальство. У нього, подивiться, одно галiфе чого варте. Те його галiфе, тi червонi чоботи, тi настовбурченi кляпи будьонiвки - все то кричало i агiтувало за владою, яку вiн носить. _Ах, який вiн "есервик". Сам дiдько не розбере, що то за мерзенне слово, але кожний знає, що то якийсь старшина, чи писар, чи щось подiбне... Це саме змусило його одного разу прийти до батька. - Знаєш що, старик! Вот бачу у тебе богомази вiсять... Чи не варто їх послати у пєчку?.. Добре, що цього не чула Марiя. Корнiй на такi речi бiльше звиклий, бо сам у матросах колись був i чув, багато чув... Але тепер не сказав нiчого, анi на сина не глянув, анi бровою не моргнув. Стулив мiцнiше уста i дивився впертим поглядом перед собою. Максим вийшов. Добре, дуже добре зробив... Через тиждень старi перебралися... Тут недалеко, через сiни у малу хатчину. Забрали того не багато, але дещо таки забрали. Всього не лишили Максимовi, бо той має i не потребує. Образи свої Марiя також перенесла. Цiле життя бачила їх перед собою, i на шлюб благословляли образом отiєї почорнiлої Матерi, що кормить дитину. Може, комусь це нiчого не каже, але їй це дуже i дуже промовляє... Глибоко, до самої душi, десь туди,, куди не заглядає нiяке людське око i куди немає доступу нiякому бiльшовиковi. "Мати Божа! Ти ж, пресвятая, у муках Сина родила! I Ти була, як всi матерi, пренепорочна, палаюча любов'ю, страждаюча... I Син Твiй був Сином живим з тiла i кровi... Заступи, Мати Свята, нас, всiх матерiв, перед найвищою силою". Марiя i молилася, i думала... Нiколи стiльки не думала, як тепер. Десь тi думи бралися, як чорнi хмари восени... I було їх так багато, i нема з ким слова промовити. Все навкруги мовчить, чекає... Все з опущеними руками, все дивиться перед себе, i, видається, нiчого нiхто не бачить. Трохи надiї ще є. Марiя має ту дитину, Лаврiна. Чує її серце, що це не Максим i що матiрного образу той з хати не вижене i не скаже їй геть. Але той все не дома, i такий вiн заклопотаний. Все вiн мiста тримається, а там тих хлопцiв. Терплять вони всi, живуть у тих дiрах на водi i сухому хлiбi. А скiльки вечорами говорять! Всi вони хочуть по-своєму зробити i не пiддатися зморi, яка налягала на цiлу землю та на всiх людей. Можливо, вони щось таки зроблять. Не можна усiм повiрити, що так-таки має бути, i це все. Мати не зовсiм добре, але все-таки знає, що Лаврiн "з нею", та з батьком, та зо старими звичками, та з землею, на якiй колись лив свiй пiт батько. Iнколи приїжджав додому i жив не у Максима, а у батькiв. Спав на вузькiй лавцi або у клунi... Але на цьому не скiнчилось. I був тут знов Максим. Довго надумувався, не повертався язик на слово, але надумався, прийшов до Корнiя, до малої хатини. Каже: -Ну... Знаєте... Я, собствено гаваря, женица хочу... Корнiй пiдняв голову. - Женись... - Я от i женюсь... Правильно. Але потребую хату... - Ти ж її маєш,- вимовив Корнiй, хоча спокiйно, але голос здригнувся. - Цiлу хату потребую... Корнiй встав i вийшов. Нiчого не сказав, бо зрозумiв. Син виганяє його... Кудись виганяє з тiєї самої хати, яку вiн збудував для себе, для дiтей i для цiлої своєї сiм'ї. Максим не лишив його. Розлютився, знайшов батька в садку... - Чого ти хоч? - вирвалось з Корнiя. - Хочу, щоб ви хату випорожнили. Подивився на нього Корнiй тугим поглядом. - А неба ти не боїшся? - Брось, старик. Немає часу на шутки. От там Закаблукова хата порожня... - Сам ти йди туди! - викрикнув зо всiєї сили Корнiй.- На чуже мене спихаєш. Не моє то, i не ступить туди моя нога. Вирване людям, нашим сусiдам... Що скажуть? Тi в Сибiрi, а я маю... I старий не договорив. Надто багато у цьому такого, що нiяким словом не вискажеш. Зуби цiпнуть, кулаки стискаються, кров пiднiмається до голови. Власний є то син, але хочеться наступити на нього чоботом i розмазати по землi, мов черва чи гусеницю. Така ненависть втискається, така буря лютi непокоїть кров... Пiсля цього до Максима зайшов Лаврiн. Марiя бачила, що Лаврiн все знає. Очi бачили, але серце її бачить ще бiльше. Коли Лаврiн пiшов до Максима, не витримала i сама вступила за ним. Лаврiн подивився на матiр i нiби спитав: що вам тут треба, мамо? Спи- тав лише поглядом... Пiдступив до Максима. - Ти! - сказав йому- Ти! Ти викидаєш з хати батькiв? Ти-и! Чорте! Сатано!вереснув Лаврiн. Максим дивився на брата вперто i гостро, а рука сягає до нагана. - Лаврiне! - кинулася до нього Марiя.- Дитино! Дi-ти! Кинулася мiж них i стала мiж ними, мов хвиля морська, що вирвалась з просторiв i сп'ялася. Справа син, злiва син. Обох їх породила... Звернулася до Лаврiна, пiдступила до нього зовсiм близько... - Вiдступи, дитино! Вiдступи! - казала вона тремтячим голосом.- Ходи звiдсiль, сину! Взяла його за руку. Це рука не дитяча. Це рука мужчини, але вона взяла ту руку, мов дитячу, i потягнула за собою. Вiн не вiдважився перечити, бо чув, що тут воля її, воля матерi говорить до нього. Чув i розумiв, що iнакше було б зле, що могло б статися дуже багато. На дворi вже вечорiло. Мiж тим вечором, мiж тiєю темнотою чути розлите прокляття, яке плаває тут i запливав до кожного закутка, до кожної дiрочки. Збоку он Закаблукова хата. Син Закаблукiв Марко був у петлюрiвцях... Вiн десь пiшов i не вернувся, але тут була його тiнь, була про нього згадка. Тому i вислали Закаблукiв десь далеко, де та тiнь не може бути анi страшною, анi небезпечною. Тепер ту хату мають зайняти Корнiй, Марiя i Лаврiн... Лаврiн довго над цим розважав i нарештi рiшився. - Нi, тату! Хату ми займемо... Так буде краще... I для нас, i для Закаблукiв... Iнакше вона розвалиться. А там побачимо. Як Корнiй, так i Марiя на це не вiдповiли. У них обох однаковi думки. По вечерi, коли запала нiч, Корнiй вийшов на двiр, поглянув на зоряне небо, подивився навкруги. Пiсля пiшов у сад. Великi, розлогi дерева. Вони щойно одцвiли. Зав'язуються зеленухи, шелестить i шепоче молоде листя. Сад тягнеться далеко, аж до рову, де починаються старi закинутi каменоломнi. Колись там камiнь били i мурували. Там i Корнiй чимало сили своєї залишив. Попотягав пудового лома, тяжечого молота. Рвав з земної утроби вапняк, возив додому, складав мури... I от стоять вони тепер запущенi, занедбанi i порожнi. Заросли покинутi каменоломнi. Не б'ють там уже каменю. Не вiрять люди самi собi. Хто знає, чим i як все те скiнчиться. Поволi, мов тiнь, обходить Корнiй своє колишнє господарство. До нього пiдбiг пес. - Так, так, собако! Виганяють нас звiдсiль. Глибоке зiтхання вирвалось у Корнiя. "А що, як вiзьму паклю? Нащо воно стоїть? Кому яка користь?" - думає Корнiй. "Нi. Не вистане сили, не знайду вiдваги. Все ж то оцими руками робилося. Кожний камiнь хоронить на собi дотики моїх долонь. Немає сили... А ще, коли б не Лаврiн. Хто його знає... Не можна думати i навiть припустити, що тi каналiї перемогли нас". А нiч пливе собi. Зорi горять. Дихає теплий з полiв вiтер, приносить запахи жита i польових квiтiв. На траву завпала роса. Не хочеться йти спати. Немає сну. Хочеться йти серед ночi, йти по полях, високими житами, пшеницями, збивати росу, дихати вiльним повiтрям волi. Життя висковзує з-пiд старечих нiг - дорого, потом i кров'ю куплене життя. Корнiй i Марiя, мов старi птахи, залишили своє давнє гнiздо i вилетiли... Чулися вiдiрванi вiд землi. Боялися ходити по чужiй хатi. Боялися голосно говорити. Все здавалося, що прийде справжнiй власник цього гнiзда - i прожене, i посмiється, i оганьбить їх... Днi йшли. Надiя приходила до матерi i казала: - Ну, знаєте, мамо, мiй починає господарювати... - Слава Богу,- говорить Марiя.- А я так боялася, так, знаєш, боялася... То, чуєш, i батько наш таким був. Але як людина чесна - оговтається. То лиш вiн, отой Максим, таким виродком вдався. Нiчого у нього святого. Господи! Господи! I що то за страшна диина... - А мiй ще вчора каже: знаєш, Надiє, коли, каже, перейде ота комунiстична дурiйка, так зачнемо господарювати. Шкода, каже, на таких, як у нас, полях робити чортзна-що. До них треба господарських, працьовитих рук. А я смiюся. Що ж, кажу, не вiриш бiльше у рай? Усмiхнувся тiльки i махнув рукою. Ет, кинув. Все то, каже, дитинство було. Купили собi веприки, заводимо конята. На другу весну, як не погiршає, поставимо клуню. Хата ще добра, але нема де зложити збiжжя. Але я, мамо, чуюся тяжкою... Марiя подивилася на дочку. - Нiчого, дитино,- каже по хвилинi.- У цьому наше щастя.- Згадала своє перше материнство i тяжко зiтхнула.- Мала i я багато горя, але коли б не дав Бог гiршого, все ще можна було б пережити. Не можу скаржитися. I ти роди, i якщо твiй починає до землi братися, все буде добре... Надiя не має часу довго баритися у матерi. Забiгала часто, але постоїть хвилинку, навiть не сiдає, подiлиться з мамою думками, горем чи радiстю i бiжить знов додому. Там стiльки тiєї працi. Куди не кинь оком, скрiзь треба приложити руки, скрiзь треба дати лад i порядок. В хатi у неї чисто i весело. Образiв не викидала, не допустила до такого. Вбрала їх так, як колись убирала дома. На стiнi велике дзеркало, на нiм рушник, коло дзеркала кiлька фотографiй Архипа у матроському та велика картина морської паради воєнного флоту. Крейсери, дредноути, мiноноски... Архип не раз пояснює Надiї, що значить кожний такий корабель i яке його призначення пiд час вiйни. До всього Архип скоро примирився з Лаврiном i тепер, особливо пiсля голодових рокiв та висилки багатьох селянських родин на Сибiр, погляди щодо полiтичних питань, а особливо вiдношення українцiв до москалiв не рiзнилися. - Чорти його могли знати, що з того вийде,- казав вiн не раз.- Хiба ми знали що про Україну? Звiдки могли знати? З царської школи? З вiйськ? Рiзних соцiалiстичних агiтаторiв було бiльше нiж треба, але про українськi справи нiчого не говорилося. На жнива Архип взявся до працi. Поля дiлилися, забиралося багато до колгоспiв, але Архип твердо тримався власної господарки. Вставав раненько, йшов з косою в поле i розмахував нею на всю широчiнь. Клалася на грабки пшениця, вiдносилася на бiк i стелилася довгим, рiвним покосом. Надiя йшла за косарем, за спиною у неї пiвкопи перевесел прив'язано... Висмикує по одному i в'яже снопи. А Архип знай розмахує косою, знай пiдтинає стебла i кладе їх в покоси. Радiсно i приємно, хоч i нелегко. Сонце он пiдноситься, припiкає, смажить у спину. З чола по загорiлих щоках течуть потьоки поту. Не маєш досить часу втирати їх... Хай собi течуть. Хай капають на землю. Не чужа ж.. I кiлька днiв довгими рядками стоять по полях пiвкопи. Зграї ворiн та шпакiв кружляють над стернами, визбирують кузьок та хробакiв. - Ну, цього року, здається, не потребуватимемо журитися за хлiб,- каже Архип. - Коли тi грабiжники не вiдберуть... - Не дамо. У землю закопаємо, а не вiддамо. Стiльки працюєш, мучишся i вiддай чорт знає кому... По жнивах Надiя дiстала дочку. Треба охрестити. Архип, хоч все ще недолюблював попiв, погодився, щоб хрестили у церквi. Принесли вiд хреста маленьку нову людину, а iм'я їй Христина. Плаче i домагається їжi. їй хочеться вже жити. Так сильно хочеться жити. Дайте їй змогу пiднятися унизу, не розтопчiть її, - ви, великi, ви, божевiльнi! Того року родилося багато iнших нових людей. Вiдступив Маркс, голод, минулося безплiддя, вернулася гарна й розумна осiнь, вернулося мудре й святе життя. IV Коли б не така земля, коли б тут голi скелi росли, коли б тут не було стiльки сонця. На степи, яри, лiси навалилася зима. Хати, дим i жарiючi огники вiконечка. Скриплять намерзлi ворота, вулицею йдуть ошубканi в кожухи українцi. Пiд їхнiми ногами рипить мороз. Степами гудуть хуртовини. Широко розмахнувся захiдний вiтрисько i б'є могутнiм крилом український простiр. А село мiцно впилося ярiв та пригiркiв. Клiщем вгризлося у масткий чорнозем й накрилося стрiхами та садами. Сильне, тисячолiтнє, кулацьке село. У селi монастир. Багато вiкiв розносився над селом його великий дзвiн. А коли весни приходили, коли зацвiтали яблунi, коли небо набирало барв вина вiд заходу, вечiрнiй монастирський дзвiн тодi потужно виривався з квiтучого моря i довго дзвенiв пiд вишневими хмарами. I було так багато вiкiв. Мiнялися люди, мiнялися стрiхи, гусли i ширшали сади. Рили землю, виривали з неї камiнь. На мiсцi дерева ставали мури, а монастир, i дзвони, i весни з цвiтом, сонцем та соловейковим спiвом були тi ж. Минула остання зима. Зацвiли знов сади, знов загримiли солов'ї, а дзвону не стало. П'ятилiтка. Металу треба. Iндустрiалiзацiя. Зняли й вiдвезли дзвони. Селюх пiднiмає вiд землi очi i не пiзнає краю свого. - Брати! Одурили нас! До оборони! Але обрiзанка вже давно поржавiла. Навколо мужика мур багнетiв, селькорiв, гепiстiв. Обхопили його, незламного велетня, клали на землю, топталися по загартованому шорсткому лицi, крутили назад мозольнi руки... Крицевими дорогами мчать у далечiнь поїзди. Там снiги, морози. Там сосни шумлять i виють бiлi ведмедi. Соловки. Страшне, незабутнє слово, страховище i рана вiкiв. Мiльйонна могила України. - Мамо, мамо! Де нашi тато? - Цить, дитино! Нема нашого тата. Забрали нашого тата. Мовчи, сирото живого батька... Чорнi, з розчухраними чупринами хробаки українського чорнозему курчаться вiд стискiв пiвбiгунових морозiв, лiзуть у снiг. У допрi син сидить, виспiвує: Батько мiй в Петлюрах був, чу-чу-у-ра чу-ра-ра! Слiд по ньому десь загув, гу-гу! Коли б не така земля, коли б голi скелi росли. Над степами летить крилатий жах. Хмарами, мов сполохане гайвороння, здiймаються i вiдлiтають у безвiсть села. Падають вiд куль, топляться у хвилях_ рiк, пухнуть голодом на широких дорогах. Колективiзацiя. Перша колективна осiнь. Трактори, молотилки. Порванi i загнанi мужики. Очi олов'янi, очi сердитi. Вечiрнi, ранiшнi пайки, брехня i ударна праця. Невеличкий сучкуватий дядько, з хитрими малоросiйськими очима i з обтятими на правiй руцi пальцями, цiлий день вовтузиться коло будови спiльного барака для спання робiтникiв та решток перечавленої худоби. З безпальким дядвком працює тузин таких же хитрооких. Всi ударники. Першi дiстають пайок. Дiстають справно, щодня. Сонце, дзвони й молитви! Що ви в порiвняннi з радiстю щодня дiставати пайок? Дядьки тешуть, курять цигарки. Добудовують ударно спiльний барак. Стоїть новий, повний запахiв свiжої соснової смоли. Настав вечiр, як i завжди. Було i перед тим багато вечорiв, але того останнього ударний безпалький дядько забув у трiсках свою цигарку, загорнуту у вату. I як гарно горiв того вечора новий барак! Як метушилися бiднi ударники, пiдкидаючи в огонь трiски. Скiльки гармидеру, скiльки турбот. Але барак все одно зник. Ударники почали наново. Хитроокi дядьки тешуть далi. Жнива щороку мали свою пору, освячену святими, овiяну пiснями... Цього року спiзнилися. Поля злученi в один лад. Люди зсипанi у велику череду. Повзають де-не-де трактори, гицають по не згладжених ще межах. - Це ж моє було,- говорить дядько, вказуючи на поле зi зруйнованими межами.- За сто лiт пiзнаю... Повiльно повзуть трактори, один по другому, мов по черзi, псуються i вiдходять на сторону. А жнива стають. Збiжжя жовкне, бiлiє i починає клякати. Хитроокi дядьки курять махорку. - Почекай, кольки тобi в ребра! Наїсися. Нам спiшити нiчого. Все одно вiд пайка не втечеш, бодай зi шкури лiз. Зi столицi, пiвстолицi i далi - бiжать накази: - Хлiба! Давай хлiб!.. Хлiб ще на полi, у колосках клякає до землi. По полях зграї череватого вороння, вiд краю до краю лунають матюки. Ночами дiти лущать у пеленi дорогоцiнне зерно i несуть голодним батькам. "Україна, хлєба! Давай хлєб!" Телеграфнi дроти, телефоннi дзвiнки, голосномовники й надавачi - "хлєба!". По станцiях, по редакцiях, по бюрах урядiв цокотять машинки, вистрочують статистики, вистрочу- ють накази, вистрочують нервово: "Хлєба, хлєба i хлєба! " Україна дала вам "хлєба". Україна корчиться з голоду колгоспiв, обливається потом, риє свiй чорнозем i видирає з землi "хлєб". Не хватає рук. Риплять i розвалюються трактори. З незiбраних пiль зганяють колгоспника, знiмають останнього трактора i починають молотити. Безконечнi скирти зiбраного збiжжя. Небо затягається сiрою поволокою, подуває вiтерець i починає посiвати дрiбний осiннiй дощик. А колгосп молотить. Коло машин гора дорогого зерна. Дощик сiє, поливає його, а дядьки курять махорку i зацiплюють кулаки. - Наїсися, проклятий чорте! Вилiзе тобi боком даремна праця! - гуторять i спльовують.- Такого марнотратства ще свiт не бачив. - Ну що ж... Савєцька, значить, власть. Що захоче, те й зробить,- зауважує якийсь посмiшник.- У них, бачите, усе по плану, тьху! - виплювався, i легше стало. - Коли б вона, так Бог дав, по плану i ноги витягнула... Теж власть... - Прийде й на неї. Як не попухнем з голоду, дочекаємося... Цар не так стояв, i то полетiв, полетить i це страхiття... А дощик посiває. Дерчать телеграфи, летять гострi накази з матюками. Мiняються плани працi, мiняються управителi. Старi пiд суд, а на їх мiсце приходять новi жертви Соловкiв. А хлiб тим часом пускає паростки i зеленiє. Дядьки курять махорку i з'їдають сарказмами владу. На совхозний край робить наступ люта зима. Корнiй забожився, що не пiде у "той западенний гайдер". I не пiшов. Лишився "iндусом". Хай вже собi дурiють. Хочу дожити без пайка. Хай менi дадуть тiльки спокiй святий. А я без них обiйдуся. Жив з Марiєю та сином на господарствi Закаблука i обробляв три гектари, якi лишилися старому. В час зiбрав, стягнув конякою до клуньчини i молотив поволi цiпом. Машину забрали. Син мудрий подбав про це. Кулаки не смiють мати машин. Зимою Лаврiн у мiстi. Старi жиють самi. Час вiд часу забiгає Надiя, їх сколективiзували. Архип змагався як мiг, але не помогло. Забрали все, що мав, коняку забив сам. Казав, як має дiстатися чортовi, хай краще здихає. Надiя прибiжить i скаржиться. I того нема, i того бракує. Марiя, що тiльки мала, давала. Вiдривала вiд уст, але ж дитина просить, i що б то вона була за мати, коли пожалiла б чогось власнiй дитинi. Не винна ж вона, що її зробили жебраком. -А як Христуся? -_ Росте. Тiльки нема чим кормити... - Боже, Боже! Що то вийде з таких людей, якi з дитинства голодують, - журиться стара. - I ми не в розкошах жили, зазнали всього, але такого ще, певно, свiт не бачив. - Вчора, чуєте, вигнали в поле, i збирай йому з-пiд снiгу бараболю. Розгрiбали, копали, але хiба то робота? Мука i кара. Марiя стоїть, дивиться у вiкно i мовчить. У неї тiсно затиснутi вуста, у неї погляд залитий болем. Марiє, Марiє! Ну, що? Чого плачеш? - Мамо! А ми все-таки будемо жити!.. Марiя соромиться старечої сльози. Не можна тепер плакати. Що це поможе, та i слiз нема. Всi вилились. - Все, все забрали нам. Ах, мамо! От вже нiяк не знаю, за що нас покарано. Ну й за що, - продовжує Надiя.- Думали, дадуть людям щось. Мусять же щось їсти. Думали, роздiлять бодай на душу, а решту хай вже беруть. Чому б нi?.. Навiть їм не хватило. "Що ж будемо ми їсти?" - питають люди. "Нам до того нема дiла. Їжте те, що на полях лишилося". Мусили, чуєте, всю солому перемолочувати, щоб їм досипати хлiбозаготовку. А хiба ми виннi, що у них такi машини? Коли б ви тiльки бачили, якi то машини. Пустиш снопа - i половина зерна лишається. А все ми виннi. У всьому ми, бо ми голод робимо. Не вони - ми! А пiсля все змокло, поросло. Нагаями гнали людей з пiль, не дали навiть докiнчити зiбрати, а молотити мусили. I знов ми виннi. Виннi, що почав падати дощ, виннi, що молотили пiд голим небом. Ну, а хто ж буде винним? Тi, що там, високо? Чи тi, що видумали все оте божевiлля? Певне, що треба на когось зiпхнути вину. Треба когось покарати. I от маєш... Пухни з голоду... Надiя все говорила. Не могла зупинитися. А Марiя i так це знає. Не заслiпли ще старi очi. Бачить, бодай би лiпше таки заслiпили... А пiсля Марiя йде до комори i несе вузлик. - На, дитино. Давай хоч малiй їсти. Та вже напевно не винна... - А що ж вам? Що будете їсти? - Ет, дитино. Не журися за нас. Нам i вмирати можна. А от вам... Що з вами станеться? Думаєш, думаєш не раз... I що ж... Надiя пiшла. Пiд рукою понесла вузличок. Все-таки мама є мама. Десь серед зими приїхав був додому Лаврiн. Витягнувся i завчасу помужнiв. - Знаєте,каже,- хто знає, чи не заберуть i мене? - Куди тебе? - питає Корнiй. - Куди? Питаєте куди. Нема чого й питати. Туди, де вже погрузли мiльйони. У прiрву, яку людським м'ясом гатять... - За що ж? За що тебе? - Видно, робота Максима. Теж братика маю. Чистка пiдходить. Опiнiю мушу мати. А вiн же начальство. Побув три днi i вiд'їхав. А по тижневi Марiя йде до мiста i несе на плечах клунок харчiв. Снiг, метелиця. Дороги заметенi. У вiчi сiче, засипає, забиває дихання. Марiя пiдiйде i зупиняється. Вiдсапує, витирає мокрi очi. Вона не плаче. О, вона вже давно не може плакати. Не плакала i тодi, коли почула, що "його" вже забрали. "А чи має вiн що їсти? Де вiн спить? Вiзьму i бодай хлiба кусень вiднесу. Корнiй захворiв. Кашель його душить. Вiднесу вже сама. Якось таки дiйду". I пiшла. Пiшла i йшла через снiги й хуртовину. Йшла багато верств до того самого мiста, де колись лежав Гнат. Йшла i навiть згадала про нього. Де то вiн? Кажуть, жиє ще. Йшла далi i далi, i коли б треба було йти безконечно, на край свiта, i тодi йшла б. Там же, люди, сина її пiд землю дали. Єдиного... Єдину i останню надiю. I ви ще скажете не йти? Добилася до мiста. Хiба ж можна знати, де його знайти? Звiдки це можна знати? Що вона - тут виросла, чи що? Вона знає своє село. Там вона знає виходи... Йде просто до тюрми. Приходить: - Чи тут, люди, тюрма? - питає. - Нєт у нас тюрем, старуха. - Ну, але ж десь сидять вашi в'язнi? Допра вона, чи як? Не знаю. Стара я... А там мiй син. Невинно, хай мене Бог скарає, що невинно забрали... - Ну, ну, старуха, з Богом своїм. Не плач. А что твой син? - Єдиний, чуєте. Є ще один, але не син вiн, враг... - Нє то спрашiваю. Что он? Врєдiтєль, контрре- волюцiонер? -_ Який вредитель? Що ви ще видумали! У тих... у як його... у комсомольцях, чи ,що, був... - Аа-а!.. Значiт, рвач iлi петлюровец. Как називаєтся? Сказала. Пан подивився. Вернувся. - Напрасна, бабка, прiшла. Не дабйошся к нему. Нет здесь такiх. Такiє йдуть в центр... Стоїть i дивиться. - Пане! Голубчику! Товариш дорогий! Пустiть менi його. Прошу вас! Пустiть менi!..виривається раптом у Марiї. - Ну что ти, что ти! Какой я пан? Нєт єво здесь. Панiмаєш? Нєт. Нiма єво! Розумiєш? По-українськi ж гаварю. У центр такiх бєрут... Марiя знов думає. По часi каже: - Коли б то знала бодай, де той центр. Несла, несла. У мене ж спина болить. Коли б ще не такий вiтер. Снiг валить, очi засипає. Так, кажете, таки нема? - Нiма, нiма, старуха! Здесь нiма. Он у Москвi чi... Словом, не знаю. I Марiя вийшла надвiр. Смеркає. Голодна i знесилена. Вiтер вiє вулицями, замiтає брук. Хлiб у клунку замерз. Того самого дня "Пролетарська правда" мiстила таку заяву: "Я, Максим Корнiиович Перепутька, вiдмовляюся вiд своїх батькiв-кулакiв, якi цiле своє життя були врагами робочого класу i стояли на засадах власностi i навiть тепер не зрiкаються своїх ганебних засад. Рiвно ж осуджую, пятную i вимагаю суворої кари свому бувшому братовi Лаврiновi, який став до послуг петлюрiвської контрреволюцiї i своєю злочинною дiяльнiстю свiдомо шкодив ростовi соцбудiвництва нашої країни". Хтось принiс i читав це Корнiєвi. Марiя вернулась на другий день i лежала. Не мала сили звестися. - Тихше, тихше, читай. Хай вона вже не чує. Лiпше хай не чує,- просить Корнiй. I Марiя не чула цього. У неї гарячка i душить кашель. Замерзлий кусень хлiба принесла назад. VI Весна довго пручалася i перемогла. Зацвiли дерева, як i завжди. На Великдень боротьба за церкву. Монастир вже давно замовк. Взялися за сiльську i почали знiмати дзвони. Всього тридцять троє людей попало на Соловки, i церкву добровiльно самолiквiдовано. З боязнi, щоб не спiзнитися в сiвбi, почали сiяти в грязюку. Привезли з центру овес, ячмiнь. - I треба було з ним возитися,- гуторять дядь- ки.- То вiдвозять, то привозять... Трактори пороли мокру скибу. Зерно дали у глевку землю i приволочили. Скиба злилася, i, як пригрiло сонце, повiяв сухий схiдний вiтер, затвердiла, i стал репатись. Ярина ледве вибилася з землi i пожовкла. З центру нове начальство, матюки та змiна директора. Знищенi поля наново переорюють i нанов засiвають. Не хватило чим поруге досiяти, а що засiяли, вже було спiзнене. Зiйшли по полях буй- бур'яни, зерно перемiшане. Овес-зеленяк, овес-скорода, ячмiнь-гранчак, ячмiнь-плескач - усе нараз. Сiяли. Щось-таки виросте. I щось виросло. Це було в останньому роцi п'ятирiчки... Лiто минало Країна нiчого не думала, нiчого не знала, крiм думi про хлiб. Хлiб, хлiб i хлiб. Україна вкрита бур'янами З Москви б'ють тривогу. "Україна позорно отстайот Партiя i вся страна ждут от України полнаво випалнєнiя плана хлєбазагатовак... К кулакам i iх пасобнiкам нада прiмєнять самиє жестокiя мери воздєйствiя..." - Чекай, чекай того плану,- говорять голоднi обiдранi "кулаки".- Ми знов виннi. Виннi, що в грязюку сiяли. Виннi, що зерно змiшане. Виннi, ще спiзнилися. Ми виннi!.. Але чекай. Колись знайдемо того винного. Знайдемо i примiнимо мiри... Сади обнесли ще за лiта. Нема вже осини, нема запахiв горiлого бараболиння, нема шелесту кукурудзяного листу i розцiлованих барвистих яблунь, Село - колгосп згортається, гнеться до землi, селе цiпить зуби i нащетинюється. Ночами по полях тiнi. Це лущать лiпшi колоски i несуть додому. Малi дiти годують батькiв. Годують краденим. Годують з дня на день, не знаючи, що буде завтра. Для збору бур'янiв кинуто цiлий народ, вiйсько, пресу, письменникiв i вчених. Над зiгнутим голодним людом при працi вдень i вночi стоять озброєнi вартовi. З кiстлявих мужицьких рук, з занедбаної землi виривається зi скреготом зубiв кусень хлiба. Все життя велике й барвисте пiд знаком хлiба. Молотили, їiяли, сортували. Зерно забрали, а послiд подiлили мiж трацюючими. Зерно тим часом зсипали у монастирськiй церквi. . Настала зима. У Корнiя вигасає домашнє багаття. Зстаннє тепло кипучого родинного життя випаровується на очах. Марiя бiльше хворiє, нiж ходить. Лiто i сонце тримали її на ногах. Поля були доведенi до iуття, але не встиг Корнiй сховати своєї працi, як наїхали хижаки i вирвали йому її з рук. Забрали хлiб. Iишили йому дещо послiду i овочiв. Тримав ще також вухоребру коняку i старого Сiрка. Вечiр. У печi горить вогонь, i його сяйво освiчує хату. Надворi мете снiгом, виє хуртовина, квилить коминi. Марiя лежить на постелi, а Корнiй вешкається по хатi. - Десь скоро Рiздво, Корнiю,- каже вона. - Десь на цьому тижнi. - А як там ще з послiдом? - Ще на двi недiлi хватить. - А що ж далi! Чомусь i Надiя не приходить. Послабла, чи що. Як то та її дитинка. Коли б хоч воно пережило. Мовчать. У печi трiщить огонь, по брудних стiнах мигає неспокiйне сяйво. Вiкна замурованi ласицями. Тiєї саме ночi у монастирськiй брамi стояв вартовий з ручним скорострiлом. У церквi зсипанi скарби, i треба їх охороняти. Навколо вiковiчнi мури. На них помини татарських часiв, на них мох i кущi акацiї. Сiлька столiть з татарських дiб стояли зайвим погадом, а тепер старi знов у пригодi. У монастирькiй дзвiницi з'явилася брама i замки. Щовечора важно й дбайливо замикали i ставили варту. Шумлять старi смереки, свище вiтер у вiтах каштанiв. Церква понуро стоїть, обсипана снiгом. Вiкна загратованi товстючими чавунними гратами. За ними колись тендiтне свiтло свiчок жеврiло. З-за них проривався назовнi тихий, лагiдний спiв. Перед темними византiйськими облiками кволiють сяйва лампадок. Тепер там хлiб. За грубечими стiнами, за чавунними гратами... Зникли запахи воску i ладану. Тепер тут запахи цвiлої пшеницi. На вчовганих вiками кам'яних плитах хлiбова пiрамiда. У понурих сутiнках хитаються далекi шепоти молитов, чорнi постатi виходять, стають навколо i спiвають. I хлiбова пiрамiда ворушиться, зерна пшеницi поволi точаться, мов сльози, застиглi, бурштиновi. На них виблискує прилиплий промiнь сонця, червець, зелiнка i густа блакить. Ввiчливо посмiхаються старi пророки. У їх мiцних жилавих руках каламарi й крилатi пера. Вонми, людино,- не єдиним хлiбом живою будеш. Пастир великої отари, вiвця i вовк, лев i голуб, сонце i повна посвятна радiсть - додаток хлiба. Нинi пророче перо мочається у людську кров i на скрижалях доби виписує одне слово: хлiб. Зiйдiть зi стiн, великi пророки! Станьте на захiд сонця, здiймiте погляд ваш у далечiнь i свiтовi речiть: смерть тобi, свiте старий. Душа хлiба мороком спаде на твої мiста, на твої села, на цiлу землю. I впадуть вашi храми, барокко i готика. I не буде Фавста, вмре Мефiстофель, i квiтуча яблуня засохне, не принiсши плоду. Смерть вам!.. У церквi повно хлiба, зiбраного, зсипаного, вичавленого з земної утроби, вирваного з кулака-селюка, видушеного з живота ридаючої дитини. Зашаранi, кострубатi обличчя, жадiбнi погляди рвуться до похиленого хреста на церквi. На нiм хлiб. Напис сонцем горить, напис мiлiонiв уст, мозкiв, шлункiв, кiстлявих, хижих,гостропальких рук. Громоголосно звучить глевка смакота хлiба, крає мозок i поволi обертає кусники у липких гарячих пальцях. А в брамi дзвiницi твердо ступає вартовик. Крiст i захуканий iнеєм багнет. Туди й назад, туди й назад, крає багнет морок хуртовинної ночi. Не чути цокотiв пiдкiв... М'якi ведмежi валянки глухо топчуть погризяний брук. А побiч вузькi дверi, вартовня i храпаки... Там сплять вони - стражi хлiбового бога. Снiг сипле, завиває срiбнi кучерi навколо ялин, мете кометою i засипає вiдкритi очi мертвої церкви. Он коло муру старий закинутий колодязь. Навколо дикi рожi, бузина. Колодязь тихий, невинний... I кому снилося, щоб вiн цiєї буревiйної ночi пiдвiв на монастирське подвiр'я сiмох мужикiв-хлiбобандитiв. Сiм барчистих, сiм бiйцiв на вибiр. На чолi їх А