о неслухняних склянок з мармелядою, витирати в кухнi посуд. Я нiколи не подiзрiвав, яка це приємнiсть витирати посуд, коли його миє якась особлива партнерка. Iнколи це може видаватися, що ти граєш на пiянiно в чотири руки якусь музику. Всiлякi тi варiяцiї поглядiв, тi фуги рухiв, тi консонанси окремих слiв, все це вкладається у рапсодiю про Паганiнi. Але наша музика не тривала довго, по тижневi, а властиво по дев'ятьох днях, вернулася панi Сомерсет, її хвороба попустила, лишень їй було заборонено пити й курити - найсуворiшнй присуд, з яким вона ледве чи дасть собi раду. Я, очевидно, вернувся до моєї принишклої хатини, яка безнадiйно втратила для мене всi свої принчди. Зате я набув щось багато бiльше, можливо найбiльше, можливо рiшальне... Я ще, очевидно, не здавав собi справи у цих моїх розшуках, дослiдах, спостереженнях, але я виразно вiдчував, що я починаю вростати у якийсь певний грунт. Катруся, звичайно маломовна, по деякому часi ще бiльше замовкла, її вся мова перейшла до очей, до рум'янцiв щiк, до мелодiї рухiв. Коли я вечорами, або ранками вертався з працi, моя хатина була насичена Катрусею, як губка водою, все там мало її запах, на всьому намацально вiдчувалась її присутнiсть Всi мої речi, моя бiлизна, мої одяги, моє взуття, моя їжа. Вона входила до мене не питаючись, вiдходила не питаючись, наповняла мою уяву не питаючись, бунтувала мою кров не питаючись. I взагалi її бiографiя це бiографiя мого приречення. Їй двадцять п'ять рокiв. Вона розвинена i здорова. Вона не мала товариства. Вона вiддана своїй господинi. Вона вдячна долi. Вона їздила iнколи на забави до Торонта. Вона шукала пари. Через неї Снилик дiстав цей "об'єкт" продажу. Через неї я набув це мiсце. Через неї я i пiзнав панi Сомерсет. Сам Господь Бог - Пантократор, на своїй ласкавiй долонi, пiдносив менi цей неоцiненний дарунок. Лишень... Поза цим... Десь там гень за тим озером, як схiд сонця, у тому просторi рiки св. Лаврентiя, за тими тисячами островiв, лежав град хмарочосiв, стояла Монт-Роял i сонячний, осiннiй день, i шелестюче i ржаве листя i готель ля Саль. I ще те Сiмко з блискавками i громами, як один страшний суд i присуд. Нi. Це було невловиме добро, вийнятково брильянтини перстень пiзнань, наддосвiтнiй свiт огненних горiнь. I я не певен, чи Катруся могла бодай припускати, що щось таке на землi iснує. Вона бачила стiни моєї хатини, бачила дивовижнi на них малюнки, бачила фотографiї розставленi по всiх кiмнатах, бачила мою порожнечу, мою самоту i тугу, мою заворожену печать добра i зла, застиглого в моїх очах, як тяжiсть каменю. Хто мав порушити цi забльокованi границi вiдсутности пана цiєї господи ? До цього додалося ще одно дiйство: я дiстав вiд Снилика повiдомлення, що вiн має для мене новий "об'єкт", про який я просив його недавно - вийнятково занедбана споруда хати в захiднiй частинi Торонта, трохи бiльша розмiром вiд моєї попередньої з гаражем, але в такому мальовничому образi, нiби там була повiнь i вона довший час простояла пiд водою. Я не вагаючись кинувся на цю жертву, як шулiка, як шакал, як акула. Все це я мав взяти у свої руки i привернути йому нормальний вигляд. Протягом трьох тижнiв, вiд кiнця сiчня до половини лютого, я не вертався до Оквiлу, я жив у бруднiй, порожнiй хатi, був загнаний, забутий, задрипаний, як колгоспний герой працi, але протягом двадцять одного дня, весь той зачумлений "об'єкт", що коштував менi тринадцять тисяч, обернувся в "суб'єкт", швидко побiльшив свою вартiсть i додав до мого рiчного бюджету двi i пiв тисячi готiвкою, яку я негайно направив на погашення частини свого заборгування. З тебе будуть ще люди, казав дуже авторитетним тоном мiй пречарiвний Снилик, лишень я не думаю, що це найiдеальнiший засiб стати мiльйонером. Ми вечеряли з ним у одному китайському ресторанi на "Лейк-шор" i снували сiтку плянiв майбутнього. Нi-нi-нi! Ми повиннi взятися за щось поважнiше, ще не знали детально за що саме, але в кожному разi не зачумленi старi будинки. Хоча будинки взагалi це все таки поважна порцiя, головне ж той пiд ними грунт. Тi шматки площi нашого пречудового континенту. Снилик мав повнi руки готових плянiв, вiн знав, що у мене пiд носом будується Форд, що трохи далi за автострадою вгнiзджається Рокефелер, що здовж дороги виростають з години на годину "фольксвагени", "гуд'їри", "голянд-кенедiєн", "ан-глокенедiєн", "вестiнггавзи" - така безконечна черга безконечних назв з такими головокружними фантазiями. Ми зi Сниликом сидiли непомiтно, мали вигляд на озеро, покрите частинно льодом, а частинно дикими хвилями з бiлими гривами i мiркували, як догнати фордiв й рокефелерiв. Не було вже часу, земля крутилася i до нас, але ми все таки, навченi досвiдом наших перших дитячих крокiв, вдавали також божевiльних доляро-робiв... А коли я знов появився у моїй хатинi на Оквiлi, панi Сомерсет вiдмовилась мене пiзнати. - Хто ви такий? Де ви були? У якому госпiталi ви лежали? Скiльки ви стратили фунтiв? - Я їздив на Сант-Агате-де-Монт на лещета, - сказав я переконливо. Катруся знала причини моєї вiдсутности, моя хатка на курячих нiжках стояла чепурна, як звичайно, її казковiсть з голiвкою Нефретете нiяк не постраждала, панi Сомерсет, також поблiдла з великими попiд очима синцями, сидiла у моєму гранiтному фотелi i ми вели гiдну уваги розмову. - Як почуваєтесь мiсiс Сомерсет? - питав я її. - Лявзi, - казала вона сердито. - Не смiю навiть курити. Але ви мусите бути вдячнi, що мене скрутило. - О! Ледi! Це жорстоко! - протестував я енергiйно. - Яке жорстоко! Мали нагоду спати з такою дiвчиною, - казала вона. - Лишень пiд одним дахом. I не так завдяки вашiй недузi, як завдяки духам, - далi перечив я. - Ой, тi менi духи! Кетрин також все скидає на духiв, але хто до дiдька вам повiрить. Коли я була у вашому вiцi я брехала направо й налiво, як сука. Я мала трьох коханцiв - судiть самi! А Кетрин за вами гине. - О, ледi Сомерсет! - Не кажiть менi ледi, не кажiть менi Сомерсет. Кажiть менi Ен! А за Кетрен я вам дякую. Добре що ви її берегли вiд тих духiв, їй вже час. А наша буда таки виглядає моторошно, колись це був "контри гавз", бо жили ми у Торонтi при вулицi Блур недалеко вiд Батерст. Там тепер школа краси, а колись це був наш замок. А що до бiблiотеки. . Мiй милий! Йдiть, берiть, просвiщайтесь. Ви перша жива iстота, що пiсля смерти мого чоловiка нею зацiкавилась. Кому тепер потрiбнi Бронте, Дiкенс, Байрон! Змилуйтесь над нашим вiком! Звiдки ви родом? - З України. - Чула. А де це є? Росiя? - СССР. - Для мене тi лiтери порожнiй звук. Я знаю Росiю i була в Петербурзi. I як вони, скажiть, могли це перезвати на... Ах! Не моє дiло! Ви любите книги? Йдiть, берiть, ось вам ключ. День i нiч. Коли хочете. Разом з Кетрен. Дiвчина, як данський сир... їй треба... О, розумiю, розумiю! I вас розумiю. Всi тi там по стiнах абстракцiї? Чи не є це часом конкуренцiя моєї Кетрен? Я був зворушений цiєю мовою, вона була зворушена також. - Павле! Не берiть цього сентиментально: жити треба просто, - казала вона. Це я була мiзерно-забльокована, але бачите, що сталося. Зiрвалася. Зависоко лiтала. По смертi чоловiка... Ще була молода... Втрiскалась до фiльмового артиста - божество, знаєте тi часи. А був красунь - розумiється. За ним тягнулися сотнi багато кращих за мене, а мiльйони вiн мав свої. Виїхав до Англiї Я лiтала через океан, як метелик. До Лондону, до Парижа, до Токiо, до Каїра... Кани, Рiв'єра... Обсмалила крила i стала смiшною. - Ви не були смiшною, - вирвалось у мене спонтанно. - Смiшною! Дурною! Не змiряла сил. На цiле життя зiсталась калiкою. З'їла сама себе, пропила нерви, прокурила легенi, нiодного щасливого дня. Скажете любов ? Не кажiть смiшного. Пасiя, патологiя... Гангрена, що зжирає тiло i душу, iдiть до психiятра i лiкуйтесь, чим можете. За всi свої поїздки тiльки й маю, що знайшла ту Кетрен, оте дiвча, що живе зi мною, якому я отруюю життя тiльки тому, що воно не має де подiтися. Я мушу говорити, пити, курити, кричати, дебошити. Не раз лежу п'яна, як свиня, а вона сидить надi-мною, як ангел, i прибирає за мною гидоти. Вона каже, що батька її заслали, що матiр вкрали, а я кажу: росiяни, можливо, жахливi, одержимi бiсом, але я жахливiша вiд них. Дурна та Кетрен! - Протестую! - вирвалось у мене. - Ви божевiльний! Проти чого протестуєте? - казала Сомерсет. - Кетрен не дурна! Кетрен щаслива! - Ви подвiйно божевiльний! Яке щастя? - Вам служити! Бути з вами! Мати бiля себе таку людину! - Нiсенiтниця! - викрикнула вона. - Не люблю таке чути! А зрештою - досить. Розплакалась! Вам треба вiдпочити. Добранiч! - I вона швидко встала i швидко вiдiйшла. Я провiв її через город до дверей її дому. Ми мовчали. Був великий мороз, свiтив ясний мiсяць. Купами, як смiття, горiли зорi. IV З Катрусею мав клопiт, чого i треба було сподiватись. Вона прибирала мою берлогу i готовила вечерi. I мала свою манеру поведiнки. Лишала записочки пiд подушкою - "спи гарно, Павле", або на столi "смачного, Павле", або при дверях "добранiч, Павле". Стелила мою постiль, нiби це був вiвтар, готовила їжу, нiби священнодiяла. Її цi таланти наводили на мене сполох, я ставав її боржником i не знав, як протиставитись. Я весь час був зайнятий, ми рiдко бачились, а як бачились - признаюсь: вона була пречудова, налита, як зрiла ягода, мала здорове, свiже, пружне тiло, яке пашiло жагою i якого, ще раз признаюсь, менi бракувало, як дихання й повiтря. Iнодi здавалось, що не видержу, забивало вiддих i вона це бачила, чула, розумiла, чекала, вiрила, її лазурнi очi були прозорi i яснi, промiнюючi, обiцяючi. Але я знав ще одно: її любов значила одруження, вона не надавалася на нiяку iншу ролю i я не мiг би собi на щось iнше дозволити. А для одруження я не був готовий. Даремно, даремно. Я не був ще готовий. Можливо, що на перешкодi стояло те саме, про що недавно говорила Ен - пасiя, патологiя, гангрена, але я це мав i мусiв з цим рахуватись. Я постiйно виймав одну фотографiю у чорнiй, сатиновiй пiжамi i вона так гостро пригадувала Сiмко, що у мене крутилась голова, нiби я дивився в безодню. Щоб забезпечитись перед Катрусею, я поставив ту фотографiю на свому нiчному столику, я говорив про неї навiть з Зiною, яка вийшла замiж за солiдного торгiвця, сильно згрубла i поводилась, як московська купчиха, повчаючи мене, що вона, тобто Лена, "поступила зi мною нечесно". Катруся приняла фотографiю у чорнiй пiжамi як належне зло i тiльки одного разу дуже обережно, нiби торкаючись павутиння, вона питала: - Хто вона? - Одна малярка, - вiдповiдав я. - Ваша наречена? - Нi. Сестра? - Також нi. - Любов? - запитала вона по короткiй перервi зниженим голосом. На це я не вiдповiв, що значило знак згоди, Катруся мовчала також, лишень спустила очi, якi, здавалось, на хвилинку згасли. Але це пiзнання не вплинуло на її поведiнку. Вона знала, що в цьому є щось невиразне. Любов? Минула любов? Далека любов? А життя - життя i воно диктує. Воно має вчора, сьогоднi, але має й завтра i Катруся добре знала, що кожне завтра може принести нам несподiванки - недобрi чи добрi... I вона трiпотливо насторожена, як дика пташка, на сторожi свого гнiзда, чекала свого завтра. Нi, Катруся не змiнила своєї поведiнки, а як змiнила, то, здається, ще її загострила. Здавалось, вона цiнила мої почуття, нiби вони були її власнi, вона злилася з моїми наставленнями, затратила рiзницю мiж моїм i своїм i це ставило мене у становище оточення. Я почував iнколи, що моє єство поволi розчиняється i поволi зникає, як окрема самостiйна дiя... I що поразка моя неухильна. У цих умовах годi було оминути господу панi Сомерсет, вона вже цiлком стояла на моїй дорозi, її бiблiотека була вимовною причиною i разом непереможним магнетом. Деякими недiлями я заходив до неї i бушував там, як садист. Це була особлива насолода забратися до тiєї похмурої за денного свiтла, обшитої брунатним шалюванням, зi запахом тлiнного паперу, святинi i в її таємничих, глибоких, мало не злитих вiд довгого стояння лавах книг знаходити якусь несподiвану рариту, яких була незчисленна кiлькiсть i погрузнути у її свiтах, промiрах i просторах. Мiй батько був учитель i без сумнiву це вiд нього я успадкував цю ненаситну жадобу знання. А ледi Сомерсет чи тепер просто мила Ен, сидячи у своєму затишному будуарi, одягнута у просторий, теплий, ватовий халат, нiби султан турецький, приймала мене з великодушною поблажливiстю до моїх книголюбних нахилiв i крикливо-прихриплим голосом, нiби пiсля перепою, питала: - Що ви там робите? - вона мала на увазi бiблiотеку. - Оглядаю книги, - спокiйно вiдповiдав я. - Слухайте, молодий чоловiче! Чи ви часом не iмпотент? Там на нього чекає гаряча, як грiм, дiвчина, а вiн возиться з книгами. Я цього не розумiю! I не розумiю... Не кажiть, не кажiть! А може краще скажiть: що у вас там за лубом? Кажiть! Все кажiть! Я сидiв проти неї на низькому, м'якому стiльчику i якраз мав у руцi книжку Теккерiя "Роман без героя". - Це для вас! Це якраз для вас! - гримiла далi панi Сомерсет, у вiдповiдь на мою розгублену мовчанку. - А, я знаю... Ви там з тими своїми... Чи ви вiрите справдi в любов? - I не дозволивши менi на вiдповiдь, вона одразу вiдповiдала сама. - Я в це не вiрю! Я це сама пережила! Я знаю! Я знаю! Це велика брехня! А що ви вiрите... - Я розкрив було рота, щоб сказати, що це не правда вiри, але вона не дозволила. - От ви будете читати у цього самого Теккерiя, що це є страшна iлюзiя. Власне iлюзiя! Це уроєння. Це такий паралiч реального... О, мiй Боже, мiй Боже! I як це ми люди не можемо збагнути, що... Ну скажiть, ну скажiть! .. Менi було не легко висловитись вистачально по-англiйськи, я шукав потрiбнi слова, у поспiху не мiг їх знайти i мiй вигляд напевно зраджував велику розгубленiсть. Я дуже добре розумiв її намiри i її тенденцiї, одначе не мiг дати їй остаточної можливости виконати її завдання. Одруження Катрусi було тепер для неї "головне питання кожного її дня, але я мусiв вдавати турка i уникати справжньої вiдповiдi. Я говорив про те i про це, про любов, як силу, як частину природи, як невiд'ємну окрасу розмноження роду, як поезiю, красу взагалi, мистецтво. Панi Сомерсет прекрасно це розумiла, але вимагала не краси й не поезiї, а звичайної прози. Мене знов виручив Снилик. Ми з ним безперерви були на лiнiї. Я не мав дома телефону, але я мав його у себе на роботi, як також я мав його на кожному кроцi моїх стежок. Внедовзi, при кiнцi березня, пiзно вечором, бiля години дванадцятої, у мене на роботi задзвенiв телефон. Я пiдняв слухальце i на моє "гальо" почув голос Снилика. Був помiтно втомлений, але як звичайно повний завзяття. - Слухай, Павле! Маю для тебе нову забавку. - Якась рудера ? - запитав я. - Но... Не так аж образливо. Прекрасна хатка на сiм кiмнат з гаражем... I з виглядом на озеро. Ха-ха! - казав Снилик. - А цiна? - Цiна твоя. П'ятнадцять грен. Можливо, можливо! Можливо спустить... Але раджу взяти. Tiп топ! При певних твоїх... Ти розумiєш. Двi-три тисячки можеш залучити. Другого дня я вже ту забавку оглядав, третього пiдписав "оферту", а четвертого брався до роботи. Це вимагало лишень звичайної поверхової уваги, а за тиждень цей самий Снилик привiз своїм Фордом нового купця, якогось еспанця i ми погодились на сiмнадцять тисяч. - Вел, - казав Снилик. Не велика здобич, а все таки здобич. - I головне, що мене при тому найбiльше розiбрало, це розмiри мого дiла. Вони видались менi жалюгiдно малими. Десь приблизно в тому самому часi, ми сидiли зi Сниликом i моїм новим приятелем Медиком у "грiлi" мого, знов таки старого приятеля Пилипа Стецика, що при вулицi Квiн, один блок на захiд вiд Батерст, у його найзатишнiшому "сальонi", пили дешеву каву i обговорювали дивовижну, як на нашi умови, справу - заснування нової будiвельної компанiї. I на диво, це була моя iнiцiятива, до речi не останньої дати, бо ще будучи у Ванкуверi, я познайомився з деякими нашими, не дуже великої фахової грамотности людьми, якi мали вже чималеньку компанiю, яка в рiзних мiсцях того пречудового мiста, будувала не менш пречудовi бонгала... Менi це дiло подобалось. Будiвництво, це мiй коник взагалi. Я iнколи впаїдаю в iстерику, коли бачу гарну будову. Тим бiльше, що в Торонтi вже було кiлька наших очайдухiв, якi цим дiлом досить успiшно займалися. Один мiй товариш, земляк, з якихсь старих часiв емiгрант, який мав обтятi пальцi лiвої руки, вже на старостi рокiв, "впав на думку", що замiсть обтинати пальцi на чужiй роботi, чи не краще занятися будiвництвом, як вiн казав, на власне копито. Останнього лiта, вiн пiшов за своєю мудрою радою i власними силами, з не дуже великим капiталом, вiн збудував п'ять мешканевих котеджiв в околицi компанiї Дженерал Моторе i заробив не бiльше, не менше, - десять тисяч чистогоном. Це, казав вiн, нiяка ще сума, iншi на такому дiлi виробляли три рази стiльки, але по-перше я ще не мав досвiду в цiй роботi, а по друге, я такий досвiд набув, а за це треба платити. I я йому вiрив. Я сам намiрявся набувати досвiд i що менi шкодило - моя надмiрна обережнiсть. Я боявся рискувати, а це в рискованому дiлi, найбiльший риск. Не дивлячись на те й на це i на все iнше, ми заложили трiюмвiрат Снилик - Данилiв - Медик - перший: торговельний досвiд, другий: два й пiв акра будiвельної площi, третiй: будiвельна освiта. Чого бракувало - будiвельного капiталу. Але Снилик вроджений оптимiст, вiн постiйно повторяв ту саму iстину, що капiтали ростуть на вулицi Квiн, на полях, на автострадах, в телефонних книгах i треба лиш нагнутися, щоб їх пiдняти. Можливо, вiн мав рацiю i що нам залишалося - доказати це на практицi. Нагнутися i пiднести. I в кожному разi, наша чарiвна трiйця з грiлу Вiкторiя при вулицi Квiн, мала на увазi саме цим дiлом невiдкладно зайнятися. Рiшено i пiдписано. Наша розмова не тривала бiльше години. Ми встали з-за столу i, протискаючись через маси людей бiля бару, вийшли на мокру, брудну вулицю, зайшли за рiг вулицi Маркгам, де чекало на нас авто Снилика, всiлися до нього, гучно трiснули дверцi, авто рушило i побiгло вверх до вулицi Дандес. Це було мiж першою i другою годиною дня якогось, вже не пригадую числа в кiнцi березня. Тим часом надходила весна. Як я вже, здається, згадував, я назвав своє мiсце в Оквiлi "Коломия" i при в'їздi до неї, на однiй з моїх сосон, я примiстив табличку з цiєю назвою, виписаною чорними готичними лiтерами на брунатному тлi, запозиченою, розумiється, з прапам'ятного котеджу Лисого на озерi Сiмко. Сама ж Коломия, як така, не мала для мене нiякого меморiяльного сентименту i лишень Снилик, який, вдається, походив родом з околиць того символiчного мiсця, був цим пiдлещений i сприйняв це як мою данину патрiотизму старим нашим рiднокрайовим закутинам. Отже йшла весна... Вона заздалегiдь наводила на мене панiку. Я бачив мої здичiлi яблунi, нестриженi живоплоти, завалене сухим бадиллям поле. Що мав з цим робити? Залишити й надалi на волю Божу, як домену фазанiв, зайцiв та всiлякого зiлля, а чи пробувати привести його до якоїсь цивiлiзованої подоби. Тим часом я ще не мав на це остаточного рiшення, поле чекало долi, сонце лило на нього своє тепло, воно оживало i швидко на очах мiняло барву. Зi сiрого воно ставало сивим, зi сивого зеленим. Зграї перелетних барвистих птахiв невiдомих пород наповняли його гамором. Я ж шукав рiшення i був зайнятий. А в тому також купiвлею авто-машини. Ця справа давно непокоїла мою вражливу амбiцiю, засадничо вона була дуже проста i дуже зрозумiла, але для мене вона спричинила багато метушнi. Це далеко не те саме, що купити черевики, або штани, це щось подiбне до того, як колись купувалось коня, чи вибиралось наречену. Це безпосередня жива справа, авто це частина нашої природи, автостради, вулицi, гаражi ними заповненi, їх бiльше нiж людей, нiж собак - журнали, радiо, телевiзiя, неоновi свiтла спiвають їм такi ж оди i пеани, як i Де-борi Кер чи Фредовi Астеровi, i як зi всiм цим одразу розiбратися, особливо коли ви не мали належного досвiду. Спочатку я мав намiр дуже пуританський. Щось винятково скромне, якийсь з другої руки фольксваген за триста долярiв. Щось, що возило б мене туди i назад мiж Торонтом i Оквiлом. Але як тiльки я торкнувся цiєї справи, до речi дуже обережно, нiби початкуючий музика торкається струн скрипки, як вона одразу брязнула i загула на сто голосiв. Торонто має сотнi мiсць, заставлених барвистими, як великоднi крашанки, вживаними автами, всi вони блищать своїми кольорами пiд зливою свiтла i неонових реклям, всi вони рвуться до рук, всi вони готовi вести вас на край свiту, всi вони кокетливо, як балерини, манили й заражали вашi естетичнi смаки. Вимагалось тiльки вiдваги, якої я, признатися, не мав, триста долярiв, якраз моя цiна, але триста долярiв не моя амбiцiя. Вагаючись, я вдаюся до одного з моїх таборових знайомих, який працював у однiй фiрмi при вулицi Бей. Вулиця Бей це вулиця фордiв, крайслерiв, даджiв, шевролетiв, каделякiв, їх розмiщено там за склом, як iкони святих, i коли ви там появляєтесь, ви одразу вiдчуваєте непереможний вплив їх магiчної сили i глибоку пошану перед їх маєстатом. Я зайшов до великого за склом магазину, над яким неоновi свiтла висвiтлювали форд! форд, форд! монарх, монарх, монарх! меркурiй, меркурiй, меркурiй! Це свiтло било, як молоти, по моїй уявi i коли я опинився за склом цiєї мiстерiї, я почував себе, як святий Данило, в печерi з левами на картинi Рубенса. Мене одразу зустрiв мiй знайомий, якого я ледве пiзнав, я читав його рекляму в однiй з газет, я говорив з ним по телефону, я бачив його ще кiлька рокiв тому, коли ми появилися у цьому просторi, але тепер у цiй атмосферi вiн виглядав зовсiм вiдмiнно. Вiн мав на собi дуже елегантний темно-сiрий, прекрасно кроєний з прекрасного матерiялу одяг з бiлим, як перший снiг, комiрцем i розкiшною, шовковою, темно-бронзовою краваткою. Вiн був свiжо, дбайливо голений i старанно чесаний, його темне волосся блищало чистотою i, здавалось, вiн став вищий ростом. Вiн дуже приязно зi мною привiтався, завдав кiлька стандартних питань "гав-ду-ю-ду", повiв мене в глибину мiстерiї, показав серiю моделiв, пояснив їх привiлеї, вiдкривав i закривав мотори, роз'ясняв i з'ясовував дiяграми. А щоб вiн рекомендував менi конкретно? Форда, вiдповiв вiн без надуми. Форд це Америка. Це символ. А також довiр'я. Крайслер, Каделак, Дженерал Моторе - без сумнiву. Це марка. Розумiється. Але Форд, це також фiлософiя... Мудрiсть, поезiя. В цiлiй людськiй iсторiї ви не знайдете цiкавiшої епопеї розвитку цивiлiзацiї, як у цих чотирьох лiтерах. Той самий мiй знайомий обвантажив мене цiлинi оберемком вiдповiдної лiтератури, виданої на найлiпшому крейдяному паперi з превражаючими iлюстрацiями цих чудес, якi представлялися на тлi розкiшних будинкiв, пречудових краєвидiв, надзвичайних iсторичних мiсць, як Римський колiзей, як паризькi бульвари, як побережжя Монте-Карльо, як лагуни Гаваїв i завжди в супроводi найвибагливiших красунь у найвибагливiших одягах. Тексти цих публiкацiй належать до клясики лiтературного мистецтва, як i Гомер чи Шекспiр. "Невгамована елеганцiя! Цiлковито нова порода дорожнього хижака, породженого Меркурiєм. З європейським вiдчуттям стилiзацiї. З характерними прикметами форми, знаними лишень у дорогих марках. Приклад: завуальованi головнi свiтла, - стандарт! Послiдовнi заднi поворотнi сигнали, - стандарт! 289 куб. цалiв. У-8, - стандарт! Узгiдненi сидiння, - стандарт". Iтд, iтд... Цей пеан простягався на цiлу сторiнку друку, а коли дiйшло до цiни, то виходило, що цiла ця казкова розкiш вiддавалася майже задурно, за вийнятком невеличкого завдатку i зовсiм непомiтних мiсячних сплат. У наслiдку цих баляд на подвiр'ї моєї "Коломиї" появився справжнiй, новенький, блискучий фордiвський "Меркурiй", кольору, за моїми поняттями, "рембль-грiн - 108", тобто, на цей час, модерного сiро-зеленого чи краще оливкового вiдтiнку, який найбiльше промовляв до моїх вибагливих естетичних вимог. Нiякий вживаний фольксваген а широка, як степ, i вигiдна, як канапа, пружня, елегантна машина, яка нечуйно й елястично, як ангорський кiт, сковзала новенькою автострадою королеви Єлисавети. З дозволом на їзду не було труднощiв, ще в таборах я брав курси шоферства, у Ванкуверi я був власником старого Олдсмобiля, а тому, без нiяких особливих зусиль, я дiстав iнструкторське благословення тут же недалеко у Куксвiлi i єдиного, чого бракувало - це справжнього гаражу, бо моя ославлена шопа, яка бездоганно виконувала обов'язки дровiтнi, могла лишень ображати гiднiсть мого Меркурiя, цього спритного сина Зевса i Маї... Але й тут знадобилось втручання Катрусi... Панi Сомерсет запропонувала менi один зi своїх просторих гаражiв, у якому моє божество почувалося зовсiм вигiдно й щасливо. Отже я мав радiсть - велику, рiдкiсну радiсть. Це був раптовий, революцiйний крок вперед. Я почувався в сiдлi. Я помножив свiй засяг простору, я неймовiрно збiльшив швидкiсть. Жити швидко, багато, пружньо - вимога й заповiдь доби, жити, щоб зникав час i простiр, щоб затерлись границi вiддалiв, щоб пекло i рай злилися i засiли мирно на лавах Об'єднаних Нацiй в Ню Иорку. Але чи можливо справдi досягнути рiвноваги добра i зла? Знайти середнє аритметичне мiж правдою й кривдою i урядове скасувати митну сторожу мiж життям i смертю? I коли нашi предки вже знали потойбiчний простiр, як ми знаємо тепер Америку, коли вони посилали за покiйником його жiнку, коня, прислугу, запiканку i кашу зi салом, то чому б нам не спробувати ще один Меркурiй, який, за теорiєю релятивности i практикою електронних компюторiв, зумiв би перевозити нас у позапростори до життя вiчного без пересядки на ложi смерти... Тим часом я мав справжню велику радiсть. В парi з нею до моєї "Коломиї" завiтала ще одна завжди очiкувана подiя - лист вiд Лени. Невiдомо з яких побуджень вона робила цi рiшення писати менi, розумiється з допискою "нiколи не забуваюча" i з виразним наставлениям, що нашi стосунки нiяк не згасли i нiколи не згаснуть. Це пiдливання оливи до вогню наводило на мене тяжку, гнiтючу вiдповiдальнiсть, моє вагання набирало сили закону. На цей раз вона гратулювала за "Коломию" i повiдомляла, що "ми також переїхали" й подавала адресу "Монт-Роял", чи не тiєї самої "монт" з якої ми з нею оглядали те мiсто, з тими супер-урбанiстичними краєвидами. А також повiдомляла, що мала виставку, що нацiональна галерiя закупила двi її картини, що вона збирається знов до Европи. На тлi цих повiдомлень моя "Коломия" хиталася, нiби її корабель потрапляв зненацька у дикий вир буревiю. Мене проймало почуття Каїна, я не мiг примиритися з успiхами Авеля, тьмарилось сонце, залягали густi тiнi. Але час не стояв. Яка благодать, що нас женуть - згода - незгода - вперед! Кiнчався березень, обiцяла бути гарна весна, по новiй автострадi королеви Єлисавети напроти Оквiлу Форд будував чергову свою фiлiю у виглядi казкового, срiбного палацу, у моїй хатинi задзвенiв телефон, на протилежному боцi моєї "Коломиї" за рiчкою загарчав бульдозер, розчищались джунглi, плянувались новi побудови. Не було спроможности не реагувати на цей поступ. Ночами, на роботi i дома я думав, я викликав Снилика, я радився з фахiвцями. Приходила i вiдходила Катруся, приходила i вiдходила панi Сомерсет, тепер тiтка Ен, якi безоглядно снували проти мене змову й посягали на мою свободу. Своїми жiночими сейсмографами вони без слiв непомильно вгадували коливання моїх центрiв. - Павле! Кава! - Чистий, голубиний голос. Вiдчинялися наростiж дверi i я бачив її у всiй її пишнiй, повнiй, зрiлiй красi - силует за моделем Венери Мiлоської у бiленькому, легкому хвартушку, що його легко торкав i порушував раннiй, свiжий вiтер. Зо всiх бокiв замкненим перстенем облягав ворог, його стратегiя досконала, його тактика непомильна. Тiтка Ен подвоїла свої вiзити i останнього разу дала менi ясно зрозумiти, що її Катруся не є бiльше прислуга, що вона її дочка, що вона адоптована. - Час i вам прийняти якесь рiшення, - казала вона. Її мова звучала категорично. Я посмiхався виминаючою невиннiстю, але на її устах тримтiла погрозлива невмолимiсть - Скiльки вам рокiв ? - питала вона демонстративно - У моєму життi не було рокiв, - вiдповiдав я на це тим же виминаючим тоном. - Не кажiть нiсенiтниць! Ви людина зрiла! Можливо збоку моя постава виглядала маньякально, але я вже мав рiшення. Будуватися! Вростати у твердь. Iдея будуватися просякла мною наскрiзь. Скинути нашарування пасивности. Перед зором вiдкривалась безмежна Америка мiж двома океанами, в мою душу проникав ритм Ню Иорку. Будови, гiганти, дороги, мости, машини. Я був неможливо жорстокий, коли доходило до цiєї точки. Будуватися, значить жити за власною подобою, не гнатися за легким дешевим вiдрухом. Мене небезпечно спокушало видовище мого сусiдства за рiчкою, де на очах виростала фантастична споруда зi широкими скляними стiнами, розкритими краєвидами, кокетливими терасами... Чому б це не був я? Мої телефоннi розмови зi Сниликом набрали загрозливого розмiру, я був рiшений будуватися. У цих саме днях до моєї хатини пiд'їхала стара, обдрiпана, трьохтонка джi-ей i з неї без поспiху вилiз присадкуватий добродiй у чорних окулярах, який подав менi вiзитiвку - "Сарабiнi i Ко - Бюльдерс енд Девелоперс оф Модерн Говм Комюнiтi". Дуже приємно. Чим можу служити? Чи не є я власником оцього поземку? Я пiдтвердив. Його фiрма розбудовує весь цей терен i мала б намiр заокруглити свою територiю по цей бiк рiчки. Чи не мав би я намiру продати цей шматок грунту ? До певної мiри це збiгалося з моїми намiрами, лишень останнiм часом вони поважно вiдхилилися вiд своєї мети. Мiй всезнаючий Снилик минулої осени пророчив, що за два - три роки я дiстану по десять тисяч за кожний акр, але його пророцтво шалено розминулося з часом. Останнiй мiсяць, останнi тижнi, а особливо останнi днi показали виразно, що питання цих акрiв, це питання не рокiв, а годин. I саме цей фактор поважно вплинув на мої намiри. Постало багато нових питань, а мiж ними i це, чи я мушу конче тi акри продавати. Ми вже мали нагоду зустрiчатися з нашим трiюмвiратом i думати про власну будiвельну базу, але коли б навiть не це, я маю всi данi, що мої акри можуть стати поважною пiдставою занятися будiвництвом навiть на власну руку. Саме тепер над цим я думав. А коли я запитав представника Сарабiнi i Ко про цiну, вiн без надуми подав десять тисяч за акр. Це значило, що моя цiна може бути значно вищою. Скiльки треба капiталу, щоб почати будувати на власну руку? Вiдповiдь Снилика була: сто тисяч. Я мiг на своїх акрах розраховувати на десять будiвельних об'єктiв. - Гаразд пане... - Артурi, - пiдсказав менi мiй гiсть. - Артурi. Маю вашу адресу i в короткому часi ви дiстанете вiдповiдь. - Добре. Дякую. Надiюсь позитивну. Тим часом допобачення! Не встиг ще пан Артурi завести свою джi-ей, як я вже набирав число Сниликового телефону. - Гальо! Тут Данилiв... Так i так. По десятцi за акр... - Що ж ти на це ? - Хотiв би зустрiтися з тобою... - Сьогоднi вечором. О пiв на восьму. Грiл Вiкторiя. Я мав нiчну змiну о годинi одинадцятiй. За дня я мусiв звичайно спати. Але була така спокуслива провесна, що я не мав вiдваги тратити днi. Представник Сарабiнi i Ко збiльшив пульсацiю моєї крови i я вдесяте виходив на терени моїх володiнь до того мiсця, звiдки починається схил до рiчки i де я плянував положити межу моєї майбутньої резиденцiї. Це було засадничо вiдважне пiдприємство, я мав намiр задержати за собою цього пiв акра здовж алеї Матiяса поруч з оселею панi Сомерсет в тiнi тих прекрасних сосон i тих яблунь з краєвидом на пiвдень, на долину, на плакучi верби, на рiчку i мої джунглi над рiчкою. Уявлялась картина новенького бонгало на вiсiм-десять кiмнат з розгонним баром у пiдвальному просторi, великими на всю стiну переднiми вiкнами i з виходом на розлогу вiдкриту веранду з балюстрадою, вазами i широкими сходами зi сiро-жовтого сирого каменю зi заднiм подвiр'ям, оточеним зеленими травниками i клюмбами квiтiв. I саме ця уроєна картина, яка стала для мене iдеалом, гальмувала цiле моє пiдприємство разом з будiвництвом, панi Сомерсет i Катрусею. Бо в центрi всiх моїх невральгiчних мрiй я бачив один тiльки фокус - Лену. Без неї все це не мало сенсу... Анi опертя, клiмату, стилю. Я бачив її на нашiй соняшнiй, заповненiй квiтами, верандi у її бiлому, поляпаному барвами робочому халатi з палiтрою перед мольбертом, я бачив її вечiрньою добою у темно-сатиновiй пiжамi й кiмоно у нашому са льонi, погрузлу недбало у глибокому, кольору слонової кости фотелi з книгою, освiтлену широким кругом свiтла зi стоячої лямпи, я бачив її у легкiй домашнiй накидцi зайнятою в її просторiй, завiшенiй, як картинна галерiя, робiтнi, я бачив її у довгiй, прозорiй, нiчнiй сорочцi нашої ясної, легкої, просторої спальнi.. Я бачив її спокiйну, величну постать на тлi нашої барвистої, соняш'ної оселi з її вишуканими кольорами, при сходi i заходi сонця, при мiсячних ночах, за злив, громiв i блискавок, за лагiдних, мирних, теплих вечорiв i ночей. Лена стояла у центрi, у центрi всiх центрiв, у найуявнiшiй уявi, у моїх тiльцях крови, у вiддиху, у смутку i радощах, у мрiях i дiлах щоденних. А разом стояла виразна дiлема: або то вона, Лена, або то будiвництво, фiрма, Катруся, панi Сомерсет. Або то я продаю частину своїх акрiв i будую свiй пiдхмарний замок, або то задержую всi акри, одружуюсь з Катрусею, закладаю родину... Ха - ха... Якi привабливi перспективи. Коли б не цей туман невiдомости, в якому я заплутався з душею й тiлом. Бо ж де є та моя чародiйна фiкцiя Лена, за якими далями, просторами, океанами? Чи вона справдi вернеться - туман, туман i непрогляднiсть. Iнодi здавалося, що вона ось тут на досяг руки, що вона лиш вийшла i зараз буде назад, а знов iнодi, пiд час моїх депресiй i зневiри, я був переконаний, що вона вiдiйшла i розчинилася в просторi назавжди. Де дiйснiсть? Куди скерувати погляд? Розумiється, я люблю будiвництво, це стара моя пасiя, маю в руках добрий початок, бачу мету... I разом... Засадничо, ця тема була основною наших нарад зi Сниликом. Вiн мав найбiльше досвiду в таких оправах, а також викликав у мене найбiльше довiр'я. Пiсля всiляких мiркувань, i не без мого натиску, ми прийшли до переконання, що моя iдея будiвничої фiрми є дуже добра, реальна i виправдана, але ми ще до неї не цiлком готовi. Потрiбного нам основного капiталу годi одразу дiстати, це було б понад нашi спроможностi, а будувати два-три будинки це не вихiд з положення. Це можна робити без нiякої фiрми, власними руками. Чи не краще зачекати, торгувати далi, чим дасться, а за рiк за два, мiцнiше пiдкувавшись, приступити до справжнього дiла. Це було рiшення опортунiстичне, воно мене не вдовольняло, я не мiг чекати, не було часу, поле не могло лежати, я мусiв дiяти i то зараз. Так чи так. Цiлу нiч на роботi я власне про це лиш думав, а другого ранку, коли я пробудився дома пiсля кiлькох годин сну, я одразу подзвонив Сниликовi. - Ральо, Степане! Я рiшився! - На що ти рiшився? - Продати два акри! Ти що, здурiв? - Здається... Але я все таки продам! I доручаю цю справу в твої руки. Вимагай п'ятнадцять за акр. - Що думаєш робити з грiшми? - Викинути... На смiття. - Нема часу на жарти. - Думаю будуватися. Для себе. - Зачекай. Я там буду! Перемогла Лена. Катруся, розумiється, не була втаємничена у цi мої вiдчаяннi рiшення, вона, як завжди i як звичайно, педантично i вiддано робила у мене порядки i по своєму очевидно прямувала до своєї виразної мети. Менi було соромно за себе, я уникав з нею розмов i довших зустрiчей i намагався вдавати невинну жертву величезного завантаження працею. Цього ж пiдвечора прибув Снилик. Вiн мав заклопотаний настрiй, здається мої пляни йому не iмпонували особливо, досвiдченим оком вiн ще раз оглянув мою територiю, зацiкавився справами далi за рiчкою, переважно мовчав, роздумливо дивився i коли вiдходив, нiби мiж iншим, з докором у голосi запитав: - Навiщо тобi будуватися? Ти не маєш де жити? - Як навiщо? - питав я здивовано. - Хiба для примхи, - казав вiн далi. - Змарнувати грошi. Зроби лиш око до тiєї он дами, - кивнув вiн головою у бiк моїх сусiдiв, i маєш будинок. А грошi в бiзнес. - Я й роблю бiзнес, - вiдповiв я. - Твiй бiзнес... Якась напевно примха, квiтники, поезiя... Який це бiзнес ? - Є рiзний бiзнес. Що для кого... - Шкода твоїх талантiв.. - Саме тому. Хочу їх вивжити. На цей раз ми з ним, можливо вперше, не зiйшлися в поглядах. Вiд'їжджаючи, вiн заявив, що дешевше, як п'ятнадцять тисяч за акр, цього тепер не можна пустити. Той он сусiд, можливо, дав би й бiльше. Треба б лишень зачекати... Я не перечив, я спокiйно доручив цiле це дiло в його руки, ми попрощалися дiлово i як тiльки вiн вiд'їхав, я негайно викликав телефоном сеньйора Артурi, пропонував йому звернутися в нашiй справi до мого посередника, а одночасно просив подати менi докладнi iнформацiї, за яких умов його фiрма могла б збудувати хату для мене особисто. - Завтра, о одинадцятiй годинi я буду у вас, - вiдповiв на це Артурi. Я вiдчув виразно течiю мого дiяння. Це був прорив. Я був рiшений. I коли це сталося, всi мої гамуючi комплекси розступилися набiк i на мене найшло гарячкове бажання акцiї. Я вже власними силами, не чекаючи Артурi, почав розробляти пляни моєї будови. Я переглянув безлiч всiляких журналiв з проектами, iлюстрацiями, описами будинкiв, квiтникiв, посаджень, родiв рослин, комбiнацiй форми. Я вже бачив будову, подiлену на частини з її кольорами стiн, з її висотою, шириною, розмiром вiкон, кiлькiстю дверей, розподiлу краєвидiв. Я вже бачив розлогiсть сходин, виложених зi сирого, жовто-сiрого з прожилками каменю, що нагадував мармур, я вже вiдчував враження цiлої будови, поставленої на цьому ще порожньому мiсцi, обсадженої вiчно-зеленими рослинами гостроверхих туй, розлогих боровцiв, округлих довгошпилькових сосон. Я вже вiдчував запах рож, засаджених двома вигнутими рядами здовж заднього заїзду перед сходами. Я виходив ще раз на мiсце, де мало це чудо постати, i я вже кроками вимiряв його довжину, ширину, напрямки, вiддалi. Менi хотiлось, щоб мої високi сосни здовж алеї Матiяса гармонiйно давали основне тло будови, щоб мої яблунi залишились, заразом допасованi до цi-лости, щоб моя стара хатина затримала своє мiсце. Весь цей день до самого вечора я вiддав цiй моїй вiзiї, а потiм на роботi моя уява невгавала дiяти, переходячи до меблювання, до частин речей, до картин, до оздоб, до фiранок, до кольору килимiв. Знов мало спалося, коли прийшов о п'ятiй рано з роботи, благо я тепер беру свiй простiр, мiж Торонтом i Оквiлем, значно скорiше, це виносить менi не цiлу пiв - годину особливо, коли раннi дороги вiдкритi для руху. До десятої години я сплю, а годину пiзнiше, недбайливо одягнутий i постiйно заклопотаний, зустрiчаю сеньйора Артурi, який прибув точно своєю джi-емкою, говорив дуже поспiшно i розложив передi мною десятки альбомiв з проектами плянiв, рисункiв, фотографiй - один кращий другого, найвибагливiшої творчости нащадкiв i сучасникiв Леонардо да Вiнчi, Джiо Понтi, Пьера Люїджi Нервi, з їх найвражливiшим вiдчуттям форми i стилю, якi за двадцять п'ять тисяч кошторису на власнiй дiльницi, могли вдовольнити дуже вибагливi смаки архiтектурного умiння. Я залишив цi проекти у себе i знов до самого вечора i цiлу нiч пробавився ними. Хотiлось знайти щось, дати справжнiсть, збудувати вартiсть. Мої нерви напруженi, серце билось мiцнiше, чоло горiло. Я мушу наситити жагучий голод на добрi речi, створений на моїй старiй бать кiвщинi... А разом, здавалося, що моя нова батькiвщина вимагає вiд мене вiдповiдного вкладу... I при тому я мав дивне вiдчуття всемогутности: я мiг створити не лшиеиь цей будинок, я мiг стати Морганом,