а мою "континентальну" постiль, розкидала руки, закрила очi i блаженно прошепотiла: - Я щаслива! Я, Павле, щаслива! - Свiтились i гасли свiтла, шумiли сосни, бив вiтер. * * * Так приходили i так вiдходили швидколетною панорамою, мабуть, останнi мої парубоцькi днi, минав i вiдходив, у безвiсть безвiстей, мiй найпотужнiший, великий рiк, я починав було розмашно жити, я повiрив, що я хочу, можу i вмiю жити, i я пiзнав, що можна жити гарно, i повно, i надiйно... Цiєї ж осени, зараз пiсля балю iнженерiв, я замiнив свою солодку фабрику "равнтрi" на алюмiньйовий палац Форда. Я зайшов було до його контори, виповнив аплiкацiю i по трьох тижнях, я вже стояв, як гладiятор, у великiй, довгiй, новенькiй залi, у якiй вертiлось сотнi колес, натискав один гудзик i витискав гiгантським пресом каркас машини, я мав лиш одну, денну змiну i всього десять хвилин їзди, а тим самим вiсiм круглих вiльних годин для моїх iнших комерцiйних комбiнацiй, якi засадничо вирiвнювали й крили мiй вибагливий бюджет. Чи був я вдоволений? Життя не вдоволення, це потяг, що бiжить по рейках i на перехрестях ричить ревом звiря, це перегони, у яких зiгнутi жокеї женуть своїх скакунiв на зламання карку, жиїтя нарештi сон. Хтось, десь бiг, втомився, впав i заснув i йому сниться сон. Сниться голуба далеч, вкрита приманами, а коли прокидається - бачить нiщо, а можливо все. А може i є Бог з бородою, який садить райськi дерева, помiдори, тютюн, рiпу. А може за сороковою галаксою Орiона у семисвiтських вiддалях, бiлiє, як завод Форда, топ самий рай на вiчному сонцi, за який ми зводимо смертельнi бої з бородатими нiгiлiстами. Вечори осени були, мов лiд холоднi i разом, мов дружня долоня, теплi. Багато з них проводив з Катрусею, далi нареченою, але бiльшiсть з тiєю вiддаленою вiд мене пiв-глобусом. Мiй добрий, теплий ватран у вiтальнi постачав не так тепло, як настрiй безпеки, перед яким я готов ставити вiвтар молитовної вдячности i любив, розложивши, як весталька, вогонь, пiд звуки когось з Бетговенiв погрузнути в глибини фотелю в тепле дрiмання на зло i перекiр вiтрам iз зовнi. Хвилi музики, хвилi вiтру, хвилi простору, хвилi Атлянтицького океану зливалися у одну хвилю i з неї, мов та бiла чайка, виринала то поринала моя Лена. Бачив її зусилля, вiдчував її квилення. Бiг їй назустрiч i стояв, як камiнь, на мiсцi. Такий ось був сон пiд музику Бетговена. На її останнiй провокуюче - розпачливий лист, я писав здержливо - провокуючу вiдповiдь: "Моя Ти Лено! Дякую за лист. Тiшуся Твоїми успiхами. Я вiрив у Тебе з першої секунди нашого зудару. I вiрю зараз. Твої яблунi дiйсно зародили, були тяжкi, гнулися пiд тягарами, але так само, як i Ти "трималися, бадьорилися, терпiли i не здавалися". Моя "Коломия" повна, гарна, сита, засилаю Тобi її фото. На тiй верандi часто стою, згадую iншу веранду i бачу Сiмко. I не розумiю. Що це за сили, що поклали мiж нами той океан? Ти писала, що чекаєш "янголятка", чи дочекалася? I якої воно статi? Вiтаю! Я, яблунi, Коломия... I чекаємо! Цiлую..." А на це в дуже скорому часi, дiстаю дуже поквапливу, точку над i: "Коханий Павле! Я справдi дочекалася "янголятка" i Твоя Коломия справдi гарна. Але годi стояти на її верандi i бачити Сiмко. Тобi потрiбна iнша вiзiя, у широкiй, рожевiй сукнi, повним бюстом, рожевими личками. Я бiльше не вернуся до Канади, хочу переїхати до Парижа i там зiстатися. Назавжди. Цiлуй шорсткими цiлунками великомученицi яблунi i вклонися Коломиї. I прощай! I "нiколи-нiколи не забуваюча"..." Нiщо не дається робочому даром! У-дар! За у-даром! У-дар! За у-даром! Можливо останнiй. Вона напевно дiстала iнформацiї вiд свого амбасадора в Торонтi, її милостi Манi 3. Довгий, довгий, дрiбним письмом, докладний опис, пункт за пунктом, вiрною старанною рукою. "Широка, рожева сукня, повний бюст, рожевi личка". А якже, а як-же! А Лена має гостру, як лезо бритви, уяву, її образнiсть феноменальна. Писати ще їй чи не писати - ось питання. Бi, ор нот ту бi! Чи можливо ревнувати через Атлянтицький океан? - питав я свого беззубого демона, що сидiв, як пес скулившись, бiля моїх нiг перед ватраном, курив чадну люльку i неуважно мене слухав. Певно, що можна, вiдповiдав вiн. Їй, казав демон, випадково трапилось пiзнати лиш один бiк правди - любов, а все решта для неї умовнiсть. Я переконаний, що вона злякалася самої себе i тiкає на край свiту. Але менi, казав я сердито, треба робити вибiр!... На це демон, виймаючи з рота люльку i випускаючи чадний дим, казав спокiйно: Нема вибору. Можливо, наша плянета також хотiла б зiрватися зi свого ланцюга i полетiти, хто зна куди, вiльною пташкою, але вона мусить, як сторожовий собака, кружляти на прив'язi, яку їй хтось визначив. Думаєш, казав я сардонiчне, що i Лена прив'язана ланцюгом до якоїсь ноги Божої? А як ти думаєш? - питав демон. Думаю, що вона могла б кожної години скористатися послугами шведської летунської лiнiї i за вiсiм годин бути тут бiля мене. А щоб ти тодi зробив? - питав зi сарказмом демон. Думаю, продовжував вiн, що канадська летунська лiнiя могла б виконати те саме, але ти ось сидиш i квилиш, як мокрий цуцик, замiсть скористатися адресою, що лежить у твоєму столi. Ах, все це дурне! Але менi здається, що я все таки доходжу до якогось рiшення, не знаю ще точно якого, але ця осiнь видавалася менi остаточною. Це ж моя п'ята тут осiнь. Я можу вносити заяву на громадянство. Я можу мати право не тiльки б у т и в Канадi, але й м а т и Канаду. Бути однiєю вiсiмнадцятьмiльйоновою частиною її власництва. Бути спiвчастиною Комонвелту. I це сталося. Це був четвер 29 жовтня, п'ять рокiв i шiсть днiв, вiд коли я ступив на цю землю. Це був справдi яблучно - соняшний день, я не пiшов на роботу, а сiв до авта, заїхав до Оквiлу, знайшов мiську управу, знайшов кiмнату номер п'ять. Молода, гарна у бiлiй блюзочцi секретарка, гарними пальчиками з полiрованими нiгтями, заповнила коротку заяву, я її пiдписав, додав двi фотографiї i рiшення запало. Залишається тiльки чекати. Не маю причин чогось боятися. Всi мої 1831 день канадського буття яснi i чистi, як цей соняшний день. Можу дивиться назад, вперед, на всi боки i бачити себе серед однiєї багатої, розмашної iдилiї. Вiд океану до океану, вiд полюса до границь США, мiльйони й мiльйони гектарiв неосяжного простору - тундр, прерiй, лiсiв, гiр, озер, ланiв i рiк! Така вийнятково проста, виразна, пречудова земля. Мудрої працi i великої свободи! Я брав iнодi глобус i шукав по п'ятдесятому рiвнобiжнику на другому боцi плянети мiсце свого народження. Це мiсто Харкiв. Мого батька забрали серед ночi, моя мати померла з голоду. Менi було тодi шiстнадцять рокiв. Тепер я в це не вiрю, так само, як i тiтка Ен, як i мiльйони й мiльйони iнших тiток, бо це справдi грубий наклеп на людську гiднiсть. Хто б справдi мiг таке вчинити ? I для чого ? Сьогоднi я в це ще менше вiрю, я ось тiльки що вернувся з мiської управи, це одинадцята година ранку, я залишив своє авто на вулицi, забiг на хвилину до свого кабiнету, набрав телефон Снилика. - Слухай, Степане! Маю вiльний день, - казав я. - Але не маю вiльного я, - вiдповiв вiн. - В такому разi чекай на мене о першiй у "Вiкторiї". - Щось маєш? - Щось маю. - Чекаю. А за мить я вже мчався здовж озера двiйкою, бiля Клекстону повернув влiво, пересiк автошлях Єлисавети, доїхав до п'ятки, повернув вправо, в Куксвiлi повернув влiво i далi по кiлькох зворотах опинився у затишнiй, зарослiй садами мiсцевостi, на схилi долини, по якiй зi шумом тече бурхлива рiчка Порт Кредiт. Мене заманив сюди привабливий шматок простору, зарослий бур'яном, травою i рештками старого саду з покрученими деревами, на яких все ще червонiли перезрiлi овочi, закритого вiд пiвночi стiною пралiсу десь з часiв iндiян. По землi у густiй, сухiй, нiколи не кошенiй травi, догнивали купи яблук, а все разом виглядало, нiби залишений Адамом i Євою рай з кущами перестарiлого бозу i лозами повитого на дерева дикого винограду. При заїздi до цього едему стояла табличка "на продаж" - "Чемберс - Мередiт", а його загальний простiр на перше око, обiймав не менше сотню акрiв з дуже спокусливими будiвельними перспективами. Один той стихiйний краєвид з тiєю бурхливою рiчкою набивав смак, але й разом оскому, бо цiна його напевно не менш вражаюча, нiж самий краєвид. Мiж iншим, мiй записник нотував цiлу серiю всiляких "об'єктiв", але цей останнiй вражав мене особливо i їдучи назад в напрямку Торонта, в моїй головi мимохiть снувалися привабливi пляни його освоєння. Ця справа у мiй теперiшнiй стадiї розвитку видавалася менi рисковною i дуже невиразною, особливо з точки погляду фiнансiв, я ще не знав її цiни, але я знав, що вона напевно засолона, на що вказувала також та сама табличка "на продаж", яка вже стоїть там з самої весни. Перед першою годиною я був в їдальнi "Вiкторiя", замовив обiд i чекав на свого чудодiя в цих справах Снилика. Ця сама славетна "Вiкторiя", яку менi приходилось не раз вiдвiдувати, притягала нас своєю щирою, хаотичною безпосереднiстю i своєрiдним пролетарським шармом, вiд якого ми ще не встигли звiльнитися. Вона нагадувала тунель чи вагон пiдземної дороги, у якому безнастанно товклися рiзної шерсти люди, переважно з цiєї самої вулицi Квiн, на якiй, як казали, можна iнодi почути також англiйську мову. Засадничо тут зiбралися мови чи не всього свiту - ось тi двоє дiвчат бiля столика говорять по-нiмецьки, тi он понурi добродiї при барi лаються "пєруном" польською мовою, дiвчатка у бiлих, не дуже чистих халатиках за баром гомонять по-українськи, маленький, хрипливий радiо-апарат на полицi пiд стелею бiля плякату "кока-коля" i цигарок "плеєрс", передає польську передачу з Боффало, купа зашмарованих шоферiв спереду бiля бару регоче виразно iталiйським реготом. Все це нагадує давнi роки, можливо нашу революцiю, можливо останню вiйну, табори Дi-Пi. А також якусь пiвнiчну, трохи мрачну, трохи надривну атмосферу, у якiй сили Демона i сили Вотана змагалися в перегонах за першiсть перемоги. Степан Снилик мене дослiвно сердив, вiн неймовiрно на цiлу пiв годину спiвнився, я з'їв свiй борщ зi сметаною, свою телячу котлету з пюре i салатою, випив навiть прохололу каву зi сирним пирiжком i тодi вiн щойно, весь заклопотаний, появився i перше заявив, що це мiсце для нього тепер дуже незручне, що вiн тепер бiльше перебуває на Ронцесвейл, що взагалi у нього час - то грошi, а тому я мушу... iтд, iтд, а коли я пояснив свої пляни з останньої моєї поїздки, вiн заявив, що все це вiн добре знає, що в його реєстрах тисячi подiбних об'єктiв, а цей там на Порт Кредiт, нотується на бiржi, як один з найдорожчих, бо той вельмидостойний, бувший королiвський суддя, таємничий радник Мекмiлан, що є його власником, вважає, що це одна з найсфектовнiших мiсцевостей майбутнього люксусового поселення, а тому вiн за той шматок пригорбка вимагає не бiльше - не - менше, як триста тисяч долярiв. В той час, коли подiбнi об'єкти ще можна дiстати за сто - сто-двадцять тисяч. - Там є сто акрiв? - запитав я. - Сто акрiв. Але вони поза пляном розбудови великого мiста. З цим можна почекати, воно так скоро не продасться. - Чи мусимо брати конче всi сто акрiв? - питав я. - Не в цьому справа. Справа в цiнi, - казав Снилик. - Менi це мiсце... - Я знаю, знаю, - перебив вiн мене. Це не жiнка, це комерцiя... Зрештою, звiдки взяти такi грошi? - Я сам не знаю. Я нiколи не знав, звiдки беруть грошi, але звiдкись беруть, - казав я. - 3 цим ще зачекай, - казав вiн наполегливо. Вiн запропонував менi iнше мiсце, п'ять акрiв i недалеко вiд Оквiлу. Ми рiшили i це оглянути. Я мусiв знати цiни, мiсця, ринок. Снилик мав сотнi ферм в рiзних мiсцях Онтарiо, далi вiд Торонта, за десять тисяч дуже добра ферма з будинками, але це мене не спокушало. Я не збирався займатися хлiборобством. Мене цiкавили будови осель, мотелiв, готелiв. I здавалось, ми могли щось тут зробити. До речi, Снилик бештав мене за моє марнотратство часу на заводi, мовляв я марную свої таланти, але я не хотiв вiдриватися вiд твердого грунту, поки не здобуду ще твердiшого. Як також, я не хотiв в'язатися якимись тривалими вузлами з моєю чарiвною приятелькою тiткою Ен, поки не здобуду своєї власної, незалежної i мiцної позицiї. Це можливо пахне мiщанством, але добрим мiщанством i тому його запахи мене не бентежать, а пiдбадьорюють. Хоча мої стосунки з тiткою Ен невтомно продовжувались i не лише бiля мого ватрана i не тiльки вечорами, але як траплялось з нагоди, ми разом зривали яблука i переносили їх до пивницi, ми викопували корiння жоржин i ховали його на другий рiк, ми їздили на вистави меблiв до Торонта, ми просиджували в бiблiотеках за пошуками лiтератури про iталiйське ренесансове мистецтво, чи читали перед ватраном черговий номер якогось чергового журналу, ми розмовляли про новий фiльм "Во вiки вiчнi", ми їздили до Месi Голу на концерт хору бандуристiв Китастого i ми навiть танцювали у якiйсь кав'ярнi "Панама" в Торонтi. Розумiється, що Катруся була постiйною нашою дуже активною, але переважно мовчазною, супутницею. Рiздво цього року припадало на п'ятницю, отже ми мали вiльнi три днi i всi їх заповнили нашими домашнiми справами, включаючи сюди велику, шпилясту зi справжнiми шишками сосну, яку ми з Катрусею привезли з Оквiлу, обнизали величезними синiми i золотими електричними лямпками i з великою помпою, пiд звуки колядок з платiвки хору Городовенка з Монтреалу, встановили у моєму просторому сальонi. Самий Свят - вечiр зробили з кутею, снопом пшеницi, урочистою вечерею з варениками, голубцями, запеченим у тiстi судаком i всiлякими iншими дванадцятьома стравами, на чому наполегливо настоювала Катря, а до неї згодом, як тiльки зрозумiла про що йдеться, долучилась також тiтка Ен. Не обiйшлося без голосних i багатих подарункiв, як то цiлого комплоту бiлизни з тузином нейлонових панчiх ("садизм") для Катрусi, домашнього жовтогарячої барви, сатинового на ватi халату ("тисяча й одна нiч"), для Ен i стiльця-гойдалки, iндiянської люльки i нiчного каптура ("райське блаженство"), для мене. При тому, розумiється, вислухали цiлий концерт колядок на багатьох мовах, з яких особливо припав до вподоби "Щедрик" Леонтовича, якого весь час передавали рiзнi радiостанцiї Америки й Канади. I мали пречудовий настрiй, смiялися до слiз, бавилися, як дiти, провели сливе всю нiч, Ен божилася, що за цiле своє життя не мала такої живої i радiсної ялинки. Невiдомо чому, а може наперекiр тому, що я не люблю вiдписувати i взагалi не маю замилування до святочних привiтань, я дiстав пару тузинiв рiздвяних i новорiчних карток з рiзними гуцульськими краєвидами, позолоченими дзвiнками, свiчами, яслами, а мiж тим також картка трагiчно абстрактного малюнку, правдоподiбно якогось народження, оригiнальної роботи з криптонiмом Е. Г. з пiдписом "Той, що родився", без зворотної адреси з печаткою "Парi - 7. 21. 12. 53". Моя уява бунтувалася, я читав в халатi статтю "Червоний Гемiгвей", пив рай-вiски з джiнджерелом, але не мiг нi запити, нi зачитати маленької картки з дивовижним зображенням якогось народження. Зрештою, Париж для неї найвластивiше мiсце на плянетi. Латинський квартал, мансарди, Сартр, бородатi мученики, патлатi красунi - атмосфера, яка допоможе рiшити проблему "народження людини", бо наша юна Канада лякає її своєю безпосереднiстю i прямотою понять. Їй iмпонує рафiнованiша правда i старечiша непокора. А також наближався Новий рiк. Мiй сороковий. Водороздiл за яким починається дорога вниз. I хто знає, чи не в ту долину, де починається "земля обiцяна", яку можна бачити, як на ласкавiй Божiй долонi, з непередмiрного висока. Катруся i Ен вимогли терором i настояли, що цей Новий рiк має бути вiдзначений в лiтописi наших подiй огненною печаттю випаленою на брамi трiюмфiв нашої розбудови. Ен не могла забути нашого минулого року, а тому їй хотiлося повторити його у поширенiм розмiрi, на цей раз у моєму будинку. Ми намагалися домеблювати недомебльоване, ми декорували нижню забавову залю ми заставили бар пляшками й чарками, ми запросили дванадцять пар гостей рiзних мов, мiж якими не бракувало навiть мови японської. Ен пригадала деяких своїх старих друзiв - посла до провiнцiйного парляменту прогресивно-консервативної партiї Джона Лавлока з прекрасною дружиною Джоселiн, iнженера компанiї Месi - Гаррiс Елана Говела з дружиною Джiн, редактора "Сатердей Найт" Вiльяма Дейвiсона з дружиною Россл, iнженера того ж Месi - Гаррiс Нiкаїдо Садао з дружиною Кiмi... З моїх приятелiв, розумiється, запрошенi Бояри, Медики, Снилик все ще з нареченою Ольгою i кiлькох iнших сливе випадкових, як наприклад, новий мiй знайомий прекрасний акордеонiст Iван Смолик iз заводу Форда i приятелька Катрусi панна Лариса Петренко з Гамiльтону, яку ми покликали для товариства Смолика. Була п'ятниця, був легкий, двадцять ступенiв, мороз, падав i не падав пiр'їстий снiжок, довкруги на всiх будовах горiли кольоровi свiтла, сосни шумiли таємничим шумом, всi вiкна нашого будинку сито розсвiченi, широкий заїзд майористо iлюмiнований. Пушистий, бiлий, як неполiрований мармор, снiг обтуляв веранду i бавився iскристими переливами з гостротою сяйва електрики, спрямовуючи всю свою наснагу на пiдкреслення чiткости i простоти пейзажу. Моя стара, забута хатина, що стояла трохи далi на границi моїх володiнь, видавалася старенькою жебрачкою, яка прийшла жебрати права для свого iснування i її поблiдлi тiнi молодого пiв-мiсяця пiдпирали її своїми милицями. Гостi почали з'їжджатися бiля години дев'ятої, машини з притишеним, блаженним муркотом пiд'їжджали i зупинялися покiрною чергою вздовж переднього фасаду, їх рiзнокольоровi силуети вiдбивали свiтла будинку. Ми з Катрусею вiтали гостей зараз при входi, тiтка Ен оперувала на теренi великої вiтальнi, яка вперше мала вiдограти цю свою генеральну ролю. Огонь ватрана iдилiйно поблискував, її лямпи дискретно заливали простiр яснiстю, її буфетний столик виблискував рай-вiскi, скач-вiскi, смiрновкою, сколом, альбертою, мартелем, австралiйськими, пiвденно-африканськими i нашими домашнiми винами, рiзноманiтними водами, склянками, чарками, чарами. Однi наливали самi, iншим пiдносили, настрiй помiтно, тепло, обережно зростав. - У вас тут екселент. Як давно ви в Канадi? - питав мене мiстер Дейвiсон зi своєю склянкою скачу, коли ми стояли перед широкою панорамою вiкна з його снiжинками, що повiльно спадали донизу. - П'ять рокiв, - вiдповiв я спокiйно. - Похвально. Дуже похвально, - казав вiн на це. До нас пiдходили iншi панове, як i ми зi склянками, створився чоловiчий круг, почалась розмова, яку провадив мiстер Дейвiсон - високий, тонкий, з худим обличчям, у звичайному, темному одязi, який помiтно цiкавився моєю особою. - А як ви дивитесь на цi справи взагалi? - питав вiн мене пiзнiше. - Якi наприклад ?... - хотiв я уточнити питання- - Ну... Наприклад... Творення Канади... модерної нацiї... з рiзних елементiв... - Позитивно, - вiдповiв я. - Думаєте, це нам вийде? - продовжував Дейвiсон з виразним намiром витягнути з мене думку. - Це нам вже вийшло, - вiдповiв я тоном безперечности. На мою думку, Канада готова, модерна нацiя. - До нас долучився Медик, який любить розмови на цю тему. - Як-що Канада, казав вiн, позбудеться почуття меншевартости i якщо її основнi складники англо - французи перестануть сперечатися хто з них кращий - Канада буде не тiльки модерною нацiєю взагалi, а зразком модерних нацiй всесвiтнього значення. - Чому так думаєте? - питав Дейвiсон. - Вона має стиль, розмах, свiжiсть почувань. Вона може оминути почуття вузького шовiнiзму. Шануючи гiднiсть всiх своїх складникiв, можна знайти їх синтезу. - А питання раси? - продовжував Дейвiсон. - Мiж нами багато знавцiв цiєї проблеми. Не треба її уникати... Анi баналiзувати... Не мiшати елементiв непоєднальних i не стримувати поєднальних. Не насилуючи бiологiї, засобами зовнiшнього прикладу, впливу, наставления можна дiйти до вирiвняння протиставлень, - казав я тим самим своїм незаперечним тоном, що так менi не подобався. - А колись, згодом, - пiдтримував мене Медик, можна дiйти до вирiвняння самої бiологiї. Раси схильнi мiнятися пiд впливом клiмату, психологiчної атмосфери i навiть полiтичної системи. - Це практикується у з'єдинених стейтах, - докинув хтось. - У нас це може дати ще ефективнiший вислiд, - казав я. Маємо нiвелюючий простiр, нас формує; стихiя. У третьому, четвертому поколiннi годi сказати, хто звiдки походить. I не лише зовнiшньо... - Але багато з моїх землякiв, казав Дейвiсон, переконанi, що коли керiвнi функцiї переберуть не англо-сакси - країна опиниться на краю загибелi. - О, це, можливо, страхи оправданi засадничо, - казав на це я, але практично цього не може статися тепер, бо англо-сакси i французи лишаються далi ведучими силами, але потенцiяльно це все європейськi елементи i їх нема потреби боятися. Всi вони збагачують смаки. Англо-сакська солонина. Французькi вина. Нiмецька шинка. Українськi голубцi. Польська ковбаса. Китайський чап-суй. Мадярський гуляш, - казав Дейвiсон. Чи Торонто тепер англо-сакське ? - питав вiн далi. - Тепер воно по дорозi в канадське. Його архiтектура наближається до Америки, а коли взяти на увагу, що його архiтектори у великiй мiрi належать... - До нас наближався iнженер Садао i всi ми засипали його питаннями на цю тему. Вiн дескретно посмiхався i нарештi сказав: - Ми японцi не любимо про це говорити. Коли ж говоримо - тратимо рiвновагу. - Найкраще дiяти, - додав Медик. - Можливо. Дiяти. Думати. Шукати. Ми в Азiї й iталiйцi в Европi маємо тi самi завдання: навчитися мовчати. - Мовчати? - хтось викрикнув. - Чи це не є також золото? - питав Садао. - Але ж чи можливо мовчати людям з таким чудовим голосом, як мають iталiйцi? - запитав той самий голос. Всi засмiялися. I поки ми так рiшали основнi проблеми Канади, решта гостей, особливо нашi дами, пiд впливом чарок, а також пiд диригентурою тiтки Ен, почали проявляти бiльше руху, мiнятися мiсцями, пiдносити голоси i по часi все обернулося у загальну, гомiнку каруселю. Метка, говiрлива чорнявка, панi Дейвiсон, пiдбiгла до свого чоловiка. - Вiльям! Не думай, що ти тут сам. Ти нам зовсiм забрав пана Данилова. - Но-но-но! Я вам його не забрав! Ось вiн - маєте! - До ваших послуг, мiсiс Дейвiсон, - казав я. - Я лиш хотiла сказати, що у вас тут так приємно, що хочеться танцювати. А ваша наречена! Чудо! I де ви таку взяли! О, пане Данилiв! Кажiть менi просто Росел. Так буде краще. А я вас буду звати Павль. Гаразд? - казала вона. Вона взяла мене пiд руку i ми обiйшли довкруги всiх гостей, з кожним щось розмовляли, а коли дiйшли до Марти, вона сказала: - Попереджую, панi Дейвiсон, що той пан дуже небезпечний. - Це ви знаєте з досвiду? - питала панi Росел. - 3 гiркого, - сказала Марта. - Це мене iнтригує. - Дехто дорого за це поплатився. - Ви знаєте, що цiна в таких випадках не грає ролi, - казала Росел. До нас пiдiйшло ще кiлька пань. - Тут роблять проти вас змову, - казала гарненька японка Кiмi... - враховую i таку небезпеку, - казав я. - Панi хочуть танцювати. - Приєднуюсь до змовникiв. Панi i панове! Вiдкриваємо похiд вниз. - До мене пiдбiгла Катруся. - Але тiтка Ен просить на перекуску. - Нiякої перекуски! Пiзнiше, пiзнiше! На танець! Хто за танець? - Всi! - В кожному разi, казала Катруся, буфет до ваших послуг. - Гууу! - Всi кинулись вниз прожогом, де чекав на нас простiр замаяний бальонами, бар, мiй "Фiлiпс", купа платiвок - танго, мамбо, рокен-рол, бiм-бом-ба, ча-ча. Я зайняв становище диригента, але довго на ньому не вдержався, бо тiтка Ен вимагала першого танцю з нею, а потiм прийшлося танцювати сливе з кожною з моїх гостей i коли б не треба було мiняти платiвки, я мусiв би танцювати без перерви. А коли музика на хвилинку зупинилася, хтось з гостей заявив: - Панi i панове! Бар! Не забувайте бару! - А тодi наливались чарки, все вирувало, музика грала, понад головами прошумiли серпентини, вибухло кiлька бальонiв, наближалася година дванадцята i моїм завданням було розлити шампанське. У цьому випадку моїм помiчником став Снилик, вiн був червоний, як буряк, на головi мав дивовижний, позолочений, папiровий каптур, його смокiнг був чимсь облитий, на шиї мав хомут серпентину, ми стояли за баром, розливали шампанське i не тiльки до бокалiв, але також на стiл, перед нами все крутилося, а Снилик казав: - Слухай! Цей рiк! Пам'ятай!... - Що маю пам'ятати? - Цей рiк! - О! Цей рiк! Чудовий! Що маєш на увазi? - Багато. Передусiм... я женюсь! - вирвалось у нього. - Гратулюю! - казав я. - Але й ти, чорте, маєш нарештi також того... Я сказав Катеринi, що коли... Пам'ятай. - А що вона? - Я їй казав: не вiн так я. - А що, питаю, вона? - Запiзно! Ось наближається дванадцята! Та ваша тiтка Ен. Сам Господь Бог власними руками пiднiс вам її на золотiй тацi. Вона ж Катрусю адоптує. Чисте золото з брильянтами. Думаю, що той сад над Порт Кредiт буде твоїм. - Пам'ятай за дванадцяту, - вiдповiв я. Панi i панове! - проголосив я. Панi i панове! Дванадцята! Iване! Став музику. Панi i панове! Тост за Новий рiк! Всi кинулись до бокалiв, я пригасив свiтло, радiо проголосило дванадцяту, приготована платiвка заграла "Добрий вечiр тобi, пане господарю". Всi випили, а потiм за чергою i без черги, вперемiшку, хто з ким i де з ким цiлувалися, раз, i другий, i хто зна ще скiльки. Ми з Катрусею привiталися першi, вона кинулась менi на шию i шептала: - Милий, милий, милий! - Пiсля ми вiталися з Мартою, з Росел, з Джоселiн, Кiмi, Олею, Ларисою, Iриною, тiткою Ен, зо всiма їх чоловiками, з цiлим простором, з повiтрям, настроєм. Ми були облiпленi кармiном жiночих уст, обсотанi серпентином, обнизанi забавками, радiо нам щось грало i ми щось танцювали. Усе разом уявляло рухливий, гомiнкий злiпок силуетiв обнятих шалом вдоволення. Менi здавалося, що з цього мiсця, як з найвищої точки буття, я бачу своє минуле - неймовiрнi роки, дивовижнi подiї, незбагнутi люди. Хвиля за хвилею пiдпливали i вiдпливали порванi згадки, губилися в далекiй вiддалi тiнi, закривалися обрiї, обривалось здивування. Крапля за краплею, нiби лава вулкану з подихом сiрки, вiдпивалися й гасли жорстокi роки. I чому те "щастя людства" мусить оплачуватися такими не людськими жертвами? I от нарештi цi останнi п'ять коротких рокiв, якi минули, як одна мить, i ми ось тут разом - Друзi, в обiймах, в поцiлунках, танцюємо танець трiюмфу i любимось любов'ю єднання. - Павле! Танцюємо! - чую захоплений, змiнений, екзальтований голос Катрусi. О! Що з тобою? Ти сумуєш! - тривожно питалась вона, намагалася вгадати мiй настрiй у цьому притьмареному освiтленi. - Нi! Нiколи! - заперечив я. Танцюємо! - I ми бурхливо, безладно, порвано танцювали гарячу iталiйську польку, всi шалено крутилися i в цьому вирi, разом з нами, мiшався, бiг, крутився космос, системи плянет, сузiр'я Андромеди. А пiсля цього тiтка Ен нагадала, що нагорi чекає на нас перекуска. Одразу, як голодна зграя, всi кинулись наверх - бурхлива орда виряджених, безтурботних... Бiгли по сходах, накинулись на стiл їдальнi, набирали їжу, розходились хто куди, творили панораму, а разом живий паноптикум стола, iндикiв, курчат, риби, холодцiв, салат, оливок, огiркiв, помiдорiв, червоних гвоздикiв, бiлих орхiдей, жовтих, зелених, червоних, брунатних суконь, чорних одягiв, бiлих манiжок i м'якого, ласкавого свiтла, у якому, заклопотано на всi боки оберталася маленька тiтка Ен у своїй жовто-бронзовiй вовнянiй суконцi з великою низкою дерев'яного iндiянського намиста, подiбна до жрекинi ацтекiв; бачив повногруду, звинну Катрусю обтягнуту, як риба лускою, блискучою, елястичною, голубою шатою, бачив наших гостей, бачив друзiв i коли я усвiдомлював мою з ними пов'язанiсть, менi робилось тепло вiд повноти й сили цього судьбоносного єднання. - Бачу, що нашi панi сьогоднi не дуже дбають про лiнiю, - казав iнженер Садао. - Коли так смакує? - вiдповiдала його дружина Кiмi. - Хто сьогоднi думає про лiнiю? - озивався з другого кiнця редактор Дейвiсон. - Як хто? А я! - А також я! - Я вже замучена дiєтою! - озивалися жiнки. - Бiднi жертви пересичення! - А ви не злорадьте! Це загроза! - Пильнувати лiнiї? - Краси! Краси! Що таке лiнiя? - А що таке краса? - О, Вiльям! Ти скучний! - Але не сьогоднi, не зараз! Я вже давно так не танцював ча-ча! - А справдi! Ти розминувся з професiєю. - Епоха рокен-ролю! Нiчого не поможе! Дуже ефектовно, як звичайно, виглядав мiй прекрасний Снилик з його неймовiрними талантами обливатися. Його сорочка, навiть при цьому матовому свiтлi, виглядала, як райдуга зо всiма її кольорами, а коли додати всi тi звої серпентини, навiшанi навiть поза вухами, вiн мiг би правити за рiздвяну ялинку. Його кругленька наречена Ольга старанно набирала йому з кожної страви i вiн все те не менше старанно споживав, не дивлячись на те, що основним його теперiшнiм мотивом було твердити всiм i кожному, що для здоров'я треба зберiгати найгострiшу норму харчування. Моя пречудова, на цей раз мрiйливо-лiрична, давня, перевiрена i невтомна адораторка Марта, виявила справдi "найстрогiшу норму", але не тiльки харчування, а передовсiм своєї звичайно темпераментної i не конче обрахованої поведiнки. Вона була безнадiйно загублена мiж трьома соснами долi, при чому присутнiсть трiюмфуючої Катрусi паралiзувала всi її, i тi найрисковнiшi, замiри. Ми тiльки раз з нею танцювали танго - раз i тiльки "з новим роком" обмiнялися гарячим поцiлунком. Поза тим, вона була "однiєю з гостей" i однiєю зi зграї чудових представниць кращої половини людей. Вона сидiла з панi Iриною i, здається, чимало уваги придiляла її чоловiковi Iвановi, у той час коли її власний Михась зарядившись поважною дозою "альбертiвки", вiв безконечнi, пропагандивнi монологи з котримсь з наших англо саксонських друзiв. А взагалi багато, дуже багато i дуже вiд душi говорилося, ще бiльше смiялося, робилося намагання спiвати, ходилося з мiсця на мiсце, вставалося, сiдалося, танцювалося, залицялося, спостерiгалося широкий, бiлий, нiчний краєвид з вiкна, виходилося пiд снiжок, розкривалося дружнi обiйми Новому роковi. Роз'їжджалися бiля третьої години ночi, були намагання задержати гостей до ранку, це нам не пощастило, всi запевняли про свою повну й незаперечну вiдповiдальнiсть за свою безпеку, iгнорувалися всi можливостi полiцiйного втручання, панi довго й гамiрливе одягалися у свої футра, сiни заповнились метушливими, одягнутими фiгурами, якi без перерви обiймалися, цiлувалися, прощалися i нарештi поволi виливалися у вiдкритi дверi пiд яснi зорi новорiчної ночi. Снiг перестав падати, температура помiтно падала також, небо очищалося. Одне за одним вибухало бурчанням авто i поволi висувалося на алею Матiяса. Я провiв їх усiх по черзi, аж поки наше подвiр'я не затихло i здивовано на всi боки оглядалося, чи це справдi вже все нарештi скiнчилося. Нiч була далi святочно-рухлива, сусiднi оселi далi свiтилися, наш будинок також довго пiдтримував загальний ритм настрою, аж поки десь за пару годин, пiд сiрий свiтанок нового дня i вiн нарештi неохоче втихомирився. Його вiкна одне за одним гасли, бiля нього, як вiрний пес. згорталася й залягала тиша. VII З кiнцем лютого я дiстав з мiської управи Оквiлу запрошення з'явитися до них. Там чекав на мене солiдний пан у звичайному одязi в окулярах i з лисиною, який попросив мене сiдати перед його бюрком i який почав завдавати менi одне за одним питання. Iм'я прiзвище, рiк народження, мiсце народження, подружнiй стан, релiгiйне вiроiсповiдання, головне заняття, коли прибув до Канади, яким кораблем, на який документ, скiльки провiнцiй має ця країна, яка в них найбiльша, яка найменша, яке головне мiсто Бритiйської Колюмбiї, як зветься прем'єр федеральної влади, як голова мiста Оквiлу, якими привiлеями користаються громадяни цiєї землi, який їх соцiяльний устрiй, що таке демократiя. На кожне питання я вiдповiдав, усе йшло без найменшої затримки, солiдний пан був помiтно вдоволений, його очi посмiхалися, на закiнчення ще одно питання: - Чи маєте нерухому посiлiсть? Я вiдповiв так. Що саме? Я вiдповiв також. - В якiй приблизно вартостi? - Приблизно пiв сотнi тисяч, - вiдповiв я. - I ви до цього часу не одруженi? - Нi, ваша достойносте (солiдний пан був суддею), але ми на добрiй дорозi, - вiдповiв я з усмiшкою. - Надiємось, що та дорога не буде далi аж така довга. I наперед вам гратулюю. Наша країна потребує активних людей. Дякую. Побачимось за три мiсяцi, - Солiдний пан приємно усмiхнувся, подав менi руку i ми розiйшлися. Коли я виходив з мiської управи i всiдав до свого "Меркурiя", я мав дуже повний, певний, вдоволений настрiй, а вечором дома, я ще i ще раз сам зi собою, перевiряв i передумував довгу чергу причин i наслiдкiв, я вступав у ще одну сферу, яка була поза мною, я вiдривався вiд якогось старого берега, менi трохи дивно, i сумно, i нiяково, i боляче, а разом менi спокiйно i радiсно. Чи я забув про землю предкiв? Нi. Не забув. I не залишив. I не зрадив. Земля моїх предкiв далi моя земля, з неї злiплена моя плоть i моя кров, i мiй дух, i моє минуле. Але мене змусили вступитися. Мене вирвали. Мене вигнали в океан, у простiр, у безмежнiсть. За мною замкнули й зареглювали залiзнi дверi, за мною спалили мости. Не я, не моє тiло i навiть не мiй дух у зударi, у зударi моя вiра. Я не скорився. Я не мiг скоритися. Я не мав сили скоритися. Не знаю звiдки i для чого ця моя сталево-тверда нескоренiсть, але вона є, вона буде. I нiколи, нiколи я не вижену її з моєї крови. Мiй дух так само не зносить насильства, як тiло отруї. Але разом з цим... Добрий Боже! Чи маю право нарiкати ? Он той сьогоднi суддя ласкаво пiднiс менi моє право, мої ключi до нової, гарної, багатої, великої свобiдної землi, розложеної свавiльно мiж двома океанами, як той бiблiйний рай мiж двома рiками, з якого вигньно Адама, а вселено працю, пiт, розум i побудовано автошляхи вiд краю до краю. Побудовано право, порядок, закон. Катруся була здивована, коли зайшла вечором i застала мене не в робiтнi, як звичайно, а у фотелi, перед ватраном великої вiтальнi з пляшкою пiвденно-африканського вина i двома чарами на столику. - О, Павле! Що це значить? - захоплено питала вона. - Нiчого, - казав я спокiйно. Ще покищо нiчого. Лишень... - я налив другу чару i подав Катрусi. - Випий зi мною. Я щасливий. Катруся брала чару, дивилася на мене питальне, ми випили, менi треба було щось казати, я вперто мовчав, заносилось на провесну, я не мав права далi зловжирати її терпеливiстю, питання суддi з Оквiлу робилося нестерпно важливим. Але я не мiг нiчого сказати, мiй язик не повертався, я все на щось чекав i чогось сподiвався. А що, як вона справдi вернеться? Я не був вiд неї звiльнений. Я тримався за мiсяцi, за днi i навiть за години. Ми стояли на гострiй гранi, на дуже вражливому мiсцi, у дуже дiткливому становищi: чи мiг би я справдi залишити Катрю, наколи б з'явилася Лена? Не було вiдповiдi i я не був рiшений, я лиш вiдчував, менi лиш щось настирливо дошкуляло, я лиш не мiг вiд цього звiльнитися. Бiля мене невiдступне була Катруся. Ми їздили на танець, ми робили вiдвiдини, ми годинами говорили про те тiльки, що якась iнша Катруся "не так" на мене гляьула, або якийсь iнший Павло забагато притискав її пiд час танцю. Ми робили сцени, ми творили шекспiрiвськi дiялоги i кожну цю драму ми кiнчали бурхливим епiлогом у моїй постелi. Чи в такiй ситуацiї мала право вертатися Лена? З весною вiдновлялося багато роботи, ця запопадлива господиня вiдкривала бiля дому безодню безобразної наготи, сита, пахуча земля вимагала уваги, вже у квiтнi ми з Катрусею почали нашi муравлинi заходи з лопатами, рискалями, граблями, чи то при заходi сонця пiсля фабрики, а чи суботнiми та недiльними днями вiдпочинку. Вирiвнювалися и очищалися травники, закладалися новi клюмби, окопувались дерева, пiдстригались живоплоти. Моя робiтня завалена проспектами квiтярства, пiдручниками городництва, торбами насiння, купами корiння. Коли я торкався землi, вона хапала мене, як павук муху, i катувала мене своєю ненаситнiстю. Вона вимагала вiд мене квiтiв, кольорiв, запахiв, краси, уваги. Квiти милують зiр, очищають сумлiння, сприяють травленню. Коли хочете бути здоровим - виходьте кожного ранку зi сходом сонця i гляньте на квiти. Привiтайтесь з ними людською мовою, як зi своєю сестрою, вони вас почують, зрозумiють, дадуть вiдповiдь на всi вашi клопоти їх рiдною мовою, яку розумiє однаково Бог i людина. У травнi у мене цвiло навiть камiння. На початку травня я вже мiг сидiти на своїй королiвськiй верандi пахучою вечiрньою добою пiсля моєї фабрики, у легкiй бiлiй, розхристанiй сорочцi, нiби римський сенатор у своїй тозi, i любуватися запаморочливо-дiловим, лагiдним, упорядкованим довкiллям. Барвiли дахи котеджiв, набудованих здовж долини, приїжджали, вiд'їжджали, або стояли непорушно в рiзних мiсцях авта, поливалися стриженi, оксамiтово-зеленi травники, загорялися i рiвно свiтились широкi, вiдкритi вiкна, веранди, хiдники, вулицi. Свiжо, красочно i мальовничо, нiби добра картина старого майстра, вражав невеликий парк моїх сусiдiв злiва з його рядом гостроверхих, молодих тополь i великою, як хмара, плакучою вербою з її жовтим i зеленим звисаючим галуззям. Звичайно, коли заходило сонце, на тому мiсцi вiдбувалася богослужба поєднання землi i неба з великою участю робiнiв, кардиналiв, жовтобрюшок, щигликiв, якi так само, як i я, любили це святочне мiсце. Часто я звертав увагу на оселю сусiда зправа. Велика, гарна, нова господа, захована в яблунях саду як залишок з колишньої ферми. I вибагливий, валом, здовж межi квiтник з дуже пишними мальвами, рожами, iрисами i жоржинами. Її власник - високий, костистий, повiльний добродiй на прiзвище Фокс, за професiєю лiсник, за походженням англiєць. Весь тиждень вiн поза домом, приїжджає лишень на суботу й недiлю, займається квiтами, садом, дiтьми, має гарну, русяву жiнку, двоє гарненьких бiлявих дiвчаток i великого, ясно-зеленого "Меркурiя", яким кожної недiлi рано, цiлою родино, виїжджає до найближчої англiйської церкви. Ну i злiва, звичайно, вiлла тiтки Ен. Зву її вiллою за її маєстатно клясичний ренесансовий портик. З весною вона плястично, фотогенiчне i мiстерiйно-мальовничо прибирає патрицiяльно-iмперiяльний вигляд на тлi густо-зелених, гостроверхих туй, i великих валiв бузку, що заповнюють весь простiр своїм прозоро-свiжим запахом i в поєднаннi з цвiтом яблунь, i глибиною синьо-емалевого, вечiрнього неба дають настрiй пiвдня та квiтучого, томливого вдовiлля. Таке моє цьогорiчне довкiлля. Ще минулої весни воно було зовсiм iнше. Я до нього з кожним мiсяцем, з кожним тижнем i кожним днем все глибше i глибше вростаю i все бiльше i бiльше вiдчуваю його своїм. Як пригадую, це був, як i здебiльша, дощевий, холодний, зелений травень, але мої i мого сусiда Фокса яблунi дуже мохнато цвiли, кожна галузка, здавалось, обсипана роєм джмiлiв. I, здається, це було в п'ятницю, i як не помиляюся сьомого дня. Я вернувся, як i кожного дня, чверть по п'ятiй з роботи i, як кожного разу, мав намiр, зогляду на завтрашнiй вiльний, суботнiй день, одразу вiд'їхати до Торонта у справi моїх бiзнесових операцiй, якi дуже добре розвивалися. Цього дня, пригадую, я мусiв, було, пiдписати контракт на купiвлю нового поземка десь там у околицi Куксвiлу. Я поставив своє авто на подвiр'ї тiтки Ен, зогляду на легший заїзд, був трохи втомлений i одягнений у свiй звичайний, робочий, сiрий пасистий одяг i тiльки що зiбрався вiдходити до свого дому, щоб там повечеряти, коли несподiвано вибiгла гарно, легко, по весняному одягнена Катруся: - Павле! - гукнула вона. Я зупинився i питально дивився на неї. - Що там такого? - вiдповiв я. - Ти там маєш гостю, - сказала вона дуже спокiйним, нормальним голосом. I не дивлячись на цей її спокiй, як i н