Рим епоху Рейну, Сени i Темзи... У простори Атлянтику i Тихого океану. Ця течiя мене зобов'язує i коли я в її засягу фактично й юридичне, я важу її вартостi унцiями найвражливiшої ваги, бо менi здається, що наша плянета не була б багато варта без цього плодоносного дiяння. А пiсля цього вiдбулося наше з Катрсю жорстоко - педантичне заручення, яке кiлька мiсяцiв пiзнiше, завершилось не менш педантичним, суворо - формальним, за всiма приписами й вимогами свiтських i не свiтських урядiв i законiв... весiллям. З великим, бурхливим приняттям, урочистими тостами, численними подарунками, голосною музикою i танцем до ранку. Це була щедра i заслужена данина Катеринi i тiтцi Ен, якi не уявляли iнакше цiєї процедури i було зворушливо дивитися, як виряджалося Катрусю в цю дорогу, нарядивши її у надмiрно розкiшну робу тяжкого срiбно - бiлого брокату з черевичками пiд цей кольор i бiлий, летючий вельон зi сяючим брильянтами вiнчиком. Мiй, кремової барви сако, з бiлою весiльною квiткою, пишнi чорнi штани з ляковими черевиками i бiлi, елястичнi рукавички творили з мене елеганцiю гiдну голiвудських фiльмiв, або журналiв моди. Наш вiнчальний кортеж блискучих машин тягнувся сливе на милю, а старенький, добрячий пан-отець Фiлiмон з церкви св. Володимира, що при вулицi Батерст в Торонтi, вiд щирого серця "вiнчав нас духом святим", урочисто "возлагав на главу вiнцi" пiд надхненне "Iсаiє ликуй" розкотистого хору диригента Головенка. Моя хата цiєї ночi, назовнi i внутрi, пишалася, нiби циганка, кольорами й огнями, обложена армадою барвистих авт з гомоном музики i зi зривами смiху, а цiла картина своєю динамiкою творила сумiш репiнських запорожцiв i пiвнiчних вiкiнгiв, одягнених у фраки i брокати, атакованих бурею музики i вогнем власної крови. Я був захоплений красою цих людей, вони незалежнi i свобiднi, а мiж ними вражаючою точкою вирiзнялася Катерина. Моя гарна, мiцна, справжня дружина. Цього жовтня на балi iнженерiв у готелi Роял Иорку, ми з Катериною виступали, як законно оформлена пара повноправних громадян, все бiля нас i в нас влягалося, вiдпадали й забувалися довголiтнi нашi збурення, заживали i гоїлись шрами двобоїв, втихали i вiдходили в небуття жалi i болi, все ставало неповоротною минулiстю, у якiй виростали й майорiли в туманнiй далi замки вiчної легенди про молодiсть. Ми вперто вростали у шир i твердь, наливались соками, нестримна сила нестримного гону прокладала нам дорогу, для нас це було безнастанною грою в чергуваннi днiв i ночей вiд ранку до ранку, у постiйному русi часу, карбованого биттям серця. Кожна секунда - частина вiчного, у якiй ми зi швидкiстю свiтла несли себе у простiр безконечного. Життя тодi гарне, коли свiдоме, без зумисних перешкод раю чи пекла, на шляхах проложених мудрiстю людей, якi вiд правiку були досконалiшими будiвничими, нiж корали чи бобри, i якi не конче здавалися на ласку неба, вважаючи її частиною свого дозвiлля, коли лежали нагi на гарячому пiску пiд пальмами зелено - синьої лагуни Гавайського едему. У цiй мiстерiї, можливо, у її ядрi, крутилися також i ми з Катериною. Рано вставали, пiзно лягали, вiдходили i приходили, гарчав мотор, дзвенiв телефон, приходив листоноша, лiтали ластiвки. Ми вiдпочивали, любилися, тiшилися, сумували. Такий щоденний крутiж i вiн нам подобався. Наш давнiй iдол - баль iнженерiв, якому ми щороку призначали частину часу, поту i навiть крови, цього року видався для нас з Катериною, щось як ще один непроминальний i, можливо, нарештi останнiй, епiзод драми минулих рокiв... В його розгарi, знов таки бiля буфету, де звичайно збиралася сметанка нашого бiзнесу, передiмною, як докiр сумлiння, появилася Лена. Дуже в її стилi. Несподiванка. Шок. Здивування. Я ледве втримав рiвновагу. У гарнiй, дорогiй, виразно моднiй, короткiй сукнi, соковито пiдмальованi уста, фантастично збурене волосся. Мої очi виглядали напевно, як очi крiлика. - Аалльоо, Паавле! - свiдомо, театрально розтягала слова, оздобленi вiдомою iронiчною, як турецький перець, усмiшкою. Я вiдчув обурення. - Лена! - вирвалось у мене спонтанно i це звучало, як докiр. - Не пiзнав? - продовжувала вона свою мефiстофельську ролю. - Ти не в Парижi ? - ще одне моє фурiозо. - Як бачиш, - спiвала вона. - Що тут робиш? - розгублено питав я далi. - Танцюю, - вiдповiдала вона зi шармом скинутого з неба янгола. Я дивився, бачив i не вiрив. Тонка, струнка, фiлiгранна, великi, змiнливi, тепер майже сiрi очi, пiдкресленi юнiстю. Фантастично, неймовiрно, приголомшуюче. Менi вiдобрало мову, вона це бачила, на її обличчi, як на реклямi цигарок, вигравав шибеничний гумор. - Чи можу гратулювати? - питала вона. - Дякую, - вiдпорно сказав я. - Щасливий? - питала далi з почуттям вищости, нiби розмовляла зi школярем, який успiшно склав iспити i дiстав диплом зрiлости. - Розумiється, - казав я з ноткою демонстрацiї. А ти? - О! Як звичайно. У мене на це свої поняття. Ще кiлька гiрких питань i солодких вiдповiдей i я довiдався нечуване: виходило, що моя ця сама чарiвна вiдьма, до речi дуже загорiла i здорова, цiле минуле лiто провела у нас сливе пiд боком на озерi Сiмко у славетньому котеджi "Коломия". - О, це довга i марудна iсторiя, - казала вона на моє "як це сталося?" Ну, а Монтреал, а Париж, а всi тi глобальнi затiї? Вона посмiхалася зводницькою, шовковою усмiшкою. - Це ще не тiкає. Плянету я ще держу за хвоста. Але коли б ти бачив... Коли б ти бачив... - Слухаю. - Мою вулканну динамiку. Я готова до нової виставки. I тут у Торонтi. У залях мiської галерiї... I вона передала менi вибагливо оформлене запрошення власної композицiї на мiсяць листопад дня чотирнадцятого. - Колосально! - вирвалось у мене все ще скептично. - А що б ти думав. Виявилось, що наша "Коломия" пречудове мiсце не лишень для купання... Для надхнення також. Я навезла з Европи купу iдей i все це там перетворилося в мистецтво. До речi, дякую за Сезана. Це був ще один шок. -Ти його дiстала? - швидко запитав я. - Розумiється. I дякую. Королiвський дар. I ще раз дякую. Мiж iншим, той Сезан, зовсiм випало з голови... До цього часу не переконаний чи це не звичайна фiкцiя, пригадую розмову з Катрею на цю тему, ми дослiвно не були готовi сприймати це, як дiйснiсть, це виглядало фантастично, можливо звичайна примха Лени i ми рiшили позбутися його найлегшим способом - вислати його на її адресу. Вона його вiдкрила i їй вiн належить. I ми щасливо вислали... I щасливо забули. I нi коли про це не згадували. I навiть не знали, чи вона його дiстала. Менi лиш хотiлося, щоб вiн був не лишень випадковим мiтом, а також доказом, що життя може мати несподiванки доброї волi i великої приємности, тим бiльше, що я був перед Леною, як не кажи, весь у боргах i можливо, я нiколи не вiдчував цього так дiткливо, як саме на тому балi, коли вона стояла передiмною так сильно озброєна великiстю незалежности. - Надiюсь, що вiн... Що твоя виставка... Розумiється. Розумiється! - я затинався, як школяр, який погано вивчив лекцiю. - А тобi там не було скучно? - нарештi вирвалось у мене. - На Коломиї? О, Павле. Я не мала часу. - Мала товариство. - Розумiється. Мольберт, палiтра, спогади. Не можеш уявити, яка я стала працьовита. Не ручаюсь за розмiри його тривання, але поки що... Га-га! Я вiд раня до вечора... А до того купалася, їздила човном. Таке багате дiяння. - Самовигнання в осамiтнення. - Повiр, що нам iнколи цього тiльки й бракує. Пiсля Парижу... Пригадую, ти говорив про простiр майбутнього. Я знайшла. Втеча! Далечiнь, пралiс, бiгуни. Але я була також i в Ню Йорку. I вгадай чому. - Також втеча ? - Нi. Їздила зi Сезаном. I уяви: вiн здав iспит. Оцiнка: сто п'ятдесят тисяч! На хвилинку я далебi отетерiв, мої очi напевно сильно побiльшились, це звучало провокативно. - Тiшуся, що вiн себе виправдав, - хотiлось звести мову на жарт. - I "Коломия" стала моєю. Я її купила - приїжджай, побачиш, - Там тепер змiни, змiни, все перевернуто, навiть не впiзнаєш. Недавно мала репортерiв Ти напевно не читав. У мене був вiдомий Мек... Мек... МекКонор. - Це менi нiчого не каже. - А вiн тебе знає. Це редактор мистецтва "Меклiну". Приятель Дейвiсона. Говорили i про твоє прийняття. Шкодую, що мене там не було. Панi Сомерсет вiдома колишня протекторка мистецтва. - Ти вирiшила направду мене приголомшити. - Це ще далеко не все. Мене вирiшили познайомити знаєш з ким? Слухаю. - Гантiнгом Гартфордом. - Порожнi звуки. - Добродiй мистецтва. Збудував село для мистцiв Косбоа бiля Лос Анджелес за проектами Лойда Врайта. - О! Врайта. Знане iм'я. Бачив його проекти в "Лайф-i". Феноменальнi. А взагалi, це, скажу, головокружнi новини. Як i коли i... - Багато поту i нервiв. Менi пропонували переселитися до Косбоа. Там, мовляв, пречудовi умови. Але я їх знаю... Я ж вiдвiдала i Грiнвiч Вiледж, i Лiвий Берег в Парижi i Бель Ер... Це все, розумiється... Довгi бороди... I все таке... Але чи я конче мушу з одної нудоти переселятися в iншу? Засадничо не зношу унiформности... А коли ще вiдвiдала тебе... Того останнього видання.. Пропало. Я рiшила жити по-своєму. Ти дав менi поштовх. Менi стало соромно вiчно вдавати когось. Тепер моїм завданням - незалежнiсть! Роблю виставки, ось Торонто, а там побачимо. Мрiєю - вилiзти на Медiсон Евеню i маю деякi дотики. Гратулюй. Але чому ми стоїмо ? Чому не запрошуєш на танець ? Ми танцювали i це так пронизливо пригадало попереднi нашi зустрiчi, що мене пройняло знайоме обезвладнююче збентеження. - Як там мама? - питав я, щоб розвiяти цей настрiй. - Нiчого Дякую. Вона звикла. I помирилася. - Не забула ще мене? - О, нi. Ти був завжди її фаворит. - Я мав iнше враження. - Помиляєшся. Вона сентиментальна. Не думай, що вона така шведськосталева. Нi-нi-нi! - А що доктор? - питав я далi. - Вiн також не здивований. Моя найпрекраснiша модель. Зробила з нього недавно кiлька нарисiв, був у мене на "Коломиї", йому вона подобається. Жива проблема людини майбутнього. I мiж iншим, також твiй добрий приятель. Ти йому також подобався. Як це не дивно, а вiн, можливо, найкраще тебе розумiє. А взагалi я знайшла своє мiсце i вiрю у сни. Пригадуєш мiй сон у тебе на канапi7 Ти вiдгадував, що це значило дому. Я знайшла дому. Найкраще, що можна знайти. Таке чудове мiсце органiчно пов'язане з краєвидом i освячене моїм першим коханням. Лишень, будь ласка, не дуже пишайся, мiж нами справа далеко не скiнчена... Менi твої проекти дуже iмпонують, а я маю деякi також. Наприклад, збудувати щось... щось... Якийсь такий "вiледж" для нашого мистецтва? Чому б тобi не стати Гартфордом? - Дуже iмпонуюча роля, лишень... - Що лишень? Така безодня, тих всiляких мистцiв... письменникiв... артистiв... науковцiв. Це ж в дiйсностi скарб - один шматок Сезана - сто 'п'ятдесят тисяч. А скiльки дасть одна книга! Це ж робить з нас пантократiв землi i неба. А мiж iншим... Там на Кесвiку... знаю будинок. Над озером. Парк. П'ять акрiв. Вiсiмнадцять кiмнат. Краєвиди... За одного Сезана? - Вона дивилася на мене своїм знаним, заповненим видимим чаром зором i я розтавав, як вiск, у мене щемiло пiд кожною жилкою. Вона була невмолимо жорстока, та плямиста, струнка чiта з гарячим, сiрим оком. Вiсiмнадцять кiмнат! Краєвиди! Парк! Над озером! Це щось, як пошесть, у мене зароїлося вiд нових плянiв i я зрозумiв iдею Лени в її дiйсних вимiрах у цьому найновiшому виявi. Її пiдроблення пiд мої смаки пiсля її паризьких ескапад напевно не було випадко вин трюком i, танцюючи з нею твiста манерою звичайної польки, у моїй уявi заповнявся берег озера Сiмко людьми мистецтва i науки. Я зовсiм вiдрухово мiцно притиснув її до себе, вона глянула менi у вiчi i побачила вiдповiдь. Це була мрiя - знаю, але що не є мрiєю, як зерно початку i взагалi, як промiнь променiв ма" бутнього свiтла. - Але де Катерина? Я її не бачу, - раптом змiнила мову Лена. Катря в цей час захоплено танцювала свiй черговий твiст з черговим адоратором, її звинне, здорове тiло, нiби метелик квiткою, бавилось стаккато крови, м'язiв i звукiв, а коли це нагло урвалося, все довкруги зупинилося i ми з Леною вдалися шукати її i знайшли розчервонiлу, захоплену i щасливу в гуртi молодих людей, обсотану серпентином з букетом червоних рож i великим червоним бальоном. Побачивши Лену, кинулась до неї, обняла її мiцно i радiсно викрикнула: - Яка я рада вас знов бачити! Ви чудова! А Павло казав, що ви в Парижi. Ми вас часто згадуємо. А де ваш чоловiк? Лена, здавалось, була приголомшена, дивилась на Катрю з виразом розгублення... - Вiн дома. А я вам вдячна... - намагалась вона втримати рiвновагу. - Щасливий, що може пускати вас саму. Мене б на таке не хватило, - смiялась гарно й барвисто Катря. - Вiн мене знає. Я дуже безпечне сотворiння, - - казала Лена. - О, я вiрю, я вiрю... Але, Павле. Маю iдею. Такий чудовий вечiр. Але вiн ось кiнчається... А хочеться ще. Їдемо до нас. I з нами Лена. - Але, шановна панi... - почала Лена з виразним намiром протесту. - Нiяка панi, нiяка шановна, а ваша кузинка Катря. I нема мови. Їдемо! Запрошуй, Павле, наше товариство... Така нагода. Святкуємо! - перебила, вона Лену дуже резолютним, незаперечним тоном. Така мова на всiх вплинула, вона менi подобалась також, наш настрiй виразно вимагав жертви, баль направду за годину кiнчався, а наше товариство нiколи не звикло розходитись одразу пiсля гiмну, ми завжди заїжджали кудись "на каву", а на цей раз ми спонтанно пригадали нашу хату. I це рiшило. Далебi така премудра мудрiсть долi, що вона зi всiма своїми безконечно рiзними i незчисленне численними, добрими й недобрими несподiванками могла обдарувати вас одного разу затишною й довiрливою домою, у якiй зараз за порогом, разом з песиком Мiркою, на вас чекатиме запобiгливо-ласкава благодать родинного вогнища з чаклунськими прикметами гоїти втому i наснажувати новою силою. Ваша перлинне вибаглива, простора домiнiя особистого вимiру зi свiжими тонами кольорiв, стриманими свiтлами, м'якими килимами, магiчними лiнiями стилю, у якiй ви знайдете безлiч несподiванок у виглядi кота, картин, меблiв, родинного щастя, дитячих горщикiв разом з глибиною фiлософiї, зiбраної на полицях книгозбiрнi. Пiсля довгих блукань у просторах безгрунтя атомово-нуклеарної доби, така чарiвна точка на твердiй землi не може не зайняти центрального мiсця у кругах нашого зростання. Пропозицiя Катерини їхати до нас пiсля балю не була примхою, її зустрiли овацiйно, не робило труднощiв розшукати наших друзiв i по короткому часi валка машин заклопотано виплутувалась з невротичної метушнi нижнього мiста на прямiшi й свобiднiшi дороги набережжя. Промiжне, у зривах вiтру до кiкна сипало дрiбним дощем, чорна, як копальня вугiлля, нiч була обвiшана спалахами барвистих реклям, якi з фурiєю драконiв, накидались на все живе, озброєнi ковбасками Свiфта, мукою Робiн Гуда, бензиною чотирьох рож, напоєм кока-коля i цiлою невмолимiстю iнших приваб епохи, на креслених вогнем на чорному просторi, до якого в глибину тiкали мокрi, блискучi полотна асфальту, завантаженi колонами стрiмкобiжних машин. Скiльки разiв i за яких тiльки погод я не їхав цiєю дорогою, яку я знав, як старого букварця, i яка завжди викликала у мене почуття подиву своєю надмiрнiстю поєднання вогню, металю й кольорiв i в якому людськi iстоти розчинялися, нiби сiль у кип'ячому кiтлi. I хотiлося знати, якi саме причини викликали цю симфонiю руху, чому бiжать мiльйони твердих гумових колiс по твердому бетонi, ким i для чого пущенi вони бiгти по цiй упокоренiй поверхнi, пiд якою загрозливо таїться бездонна маса вогненного розчину залiза й базальту. Вражає сила твердi, на якiй невтомно здвигаються велетенськi споруди будiвничого гону маленької людини з її незломною волею, вложеною у цилiндри черепiв i цилiндри моторiв. Ця дорога простяглась стрiмко вперед, вона пройде попри залiзнi гути Гамiльтону, крiзь висотнi мости затоки озера Онтарiо, здовж глибокого корита Нiягари, пересiче границю, вирветься на простори Стейтiв Америки i там далi, побiля Гудзону, з розгону врiжеться в залiзо-гранiтне тiло Ню Йорку. Їхати нею, значило бути частиною цього унiверсу, який з точнiстю компютора виконував вимоги моєї волi. На цей раз я вiв свого потужного "Меркурiя" зi спокiйною певнiстю, в ритмi цiлости, мої руки звично тримали керiвницю, мої очi зосереджено скерованi впе ред... Минались перехрестя, вiядукти, написи, збiгались i розбiгались лiнiї дороги, швидкомiр показував шiстдесят, метромет множив цифри, прожектори заливали сяйвом мокрий асфальт. За мною, цим же темпом, рухались машини моїх друзiв i машини взагалi. Нас їхало поруч троє - Лена мiж мною i Катрею. Коли виїхали на автошлях Єлисавети, я включив радiо-апарат. Натрапили на концерт - перший номер бемоль - мiнору Чайковського, ми сидiли рiвно, мовчазно, на нас балевi одяги, ми дивилися у простiр. За двадцять хвилин часу, ми зменшили швидкiсть, зробили круг, залишили авто-шлях i повернули на лiнiю дев'ять. Кiлька хвилин пiзнiше, ми спокiйно в'їжджали у нашу рiвну, довгу, висаджену високими соснами, алею Матiяса. Ще мить i швидкомiр нагло спадає, метромет застигає на пiв зворотi, прожектор рiзко мi няє напрям i на секунду в його гострому сяйвi виринають з темноти, через галуззя безлистих яблунь, знайомi зариси, вугли й лiнiї мого дому. Торонто, 1963 - 66 КIНЕЦЬ