втручається збоку Василь. - Як угодую картоплею веприка - попоїси салиська. А з собаки що? Сморiд та блохи. - Нi, мамо... Нi одної блохи немає. Направду. Ось я вам покажу,- i Володько пiднiс песика до самого столу. - Ну-ну-ну! Ти його ще й на стiл висади,- промовив уперше батько, що все лиш придивлявся до того збоку. - Геть з ним! Закинь його отуди пiд припiчок та самий мусиш i доглядати, бо я не маю на все часу,- гнiвно сказала мати i цим дала згоду на легальне утримання собаки. - Ми,- каже Василь,- зробимо для нього буду в хлiвi i будемо обидва доглядати. - Та... Хай буде. I собака часом на господарствi пригодиться,- додав до всього батько, i цим справа закiнчилась. Володько може вчитися. Але й це ще не все. Вiн лише чекає, коли то "нашi" поїдуть на ярмарок, а там вiн побачить. На Дмитра якраз i ярмарок, i Матвiй iде. Мусить конче продати свої карi "жеребцi", а купити якiсь "гардиги", аби з двору з'їхати. Дещо тих грошей, правда, зiбрав, але все ще не хватає. А тепер зима, працi для коней нема, стояти потраплять усякi шкури, а зате вiн заплатить свої борги - страх не любив заборження. Але майже не було ярмарку, щоб на нього не їхала мати. Чи треба їй, чи не треба - їде. Любила ярмарки. Любила вештатись помiж людьми, приглядатись, що там i по чому, обмацати гарнi речi, яких вона нiколи не купить, бо немає за вiщо, щось несподiване i непотрiбне купити, найкраще якусь особливу, небувалу забавку для дiтей, за яку їй конче мусiло вiд батька дiстатись, бо ж батько страх не любить, коли вона тi грошi на будь-що розтринькує. А мати тодi мовчить, нiчого не каже, знає й сама, що негаразд зробила, але що, коли їй так дуже то якраз сподобалось, коли вона сама була захоплена тiєю розмальованою дерев'яною грушкою, що вiдчиняється i що в нiй можна тримати перець чи щось iнше... i солодощi любила. Ходить, ходить i не витерпить: вiзьме та й купить отих найдешевших, барвлених, склянистих. I сама поласує i дiтям привезе. А тi вже дуже вдячнi їй... Батько тому не дуже охоче брав її до мiста, але все-таки брав. У таких випадках батько ставав лагiднiшим i з ним можна було говорити... I цього разу мати вже готується, хоча надворi холодно i непогiдне. I враз до неї пристав, як смола, Володько: - Мамо! - починає вiн. - А чого тобi? - А купiть менi букваря. - От тобi й на! А де ж я грошей на все вiзьму? Володько шморгає носом i каже: - Я дам вам тi двi копiйки, що менi тiтка Зiнька дали, а решту на Рiздво заколядую... - Ах, ти мороко лиха,- каже мати. I Володько шмигнув у запiчок по тi свої копiйки, вмить їх находить i несе. - Нате, мамо... А купите? - i аж сльози бринять в його очах. Мати зворушена, але виду не показує. - Ну, куплю вже, куплю. Бери тi свої копiйки i йди геть. Та он носа пiдотри! Замороко ти лиха! - Мамо! - звертається знов Володько. - Ну? Ще що там? - Купiть ще менi... "кiтрадь", i "карандаша", i грифльову табличку... Купiть, мамо! Я дуже вас прошу! У матерi забирає дух. Це щось уже таке, чого вона й зроду не чула. Де ж таки видано, щоб мужики такi речi купували. Пiде он до школи i там дадуть. - Ах, морочиш! - i не сказавши бiльше нiчого, пiшла, бо он батько вже на возi, а вiн чекати не любить. Не раз, бувало, взяв та й сам поїхав. Ну, й довгий же видався день сьогоднi. Такого дня Володько ще на своєму життi не пам'ятає. Зрання востаннє вигнав ще на жито корову, а в полудень почав падати снiг. Перший снiг. Лапатий, густий, вогкуватий - вергає i вергає з низького, сiрого неба. Володьковi така погода подобається. Вiн на пригiрку бiля лiсу... Довкола нi душi живої. Тихо так, що чути, як шерехтять снiжинки. Там дещо далi знаний яр, "рiвчак", як його чомусь звуть, там непорушне стоять i нiби засипають старi, гiллястi дуби та сосни, побитi громами, очухранi вiтрами. Вигукнеш i звук всякає, нiби у вату. Паша все грубшою i грубшою дергою снiгу вкривається. Володько стоїть, також непорушне, мов статуя, його облiплює снiгом, йому вiд того приємно, вiн вслухається в далеке i близьке довкiлля. Тиша велика i тiльки здалека, чи з Верхова, чи Дерманя, долiтає звук дзвону, що поволi то збiльшується, то завмирає зовсiм. - Ну,поворушився, нiби прокинувся зо сну, Володько. Пригадав, що мама поїхали на ярмарок i що, дуже можливо, вiн матиме букваря. Додому! Скорше додому! Досить! Худоба i так не може бiльше пастися. До побачення, дорогi поля, луги, яри i лiси! До побачення! Досить по них находився, та намерзся, та набiдкався. Тепер додому! I вiн жене перед собою Рябу i теличку... Iдуть поволi, по снiгу, їх ратицi поскрипують, Володько за ними борхається i навмисне човгає великими, старими, матiрними чобiтьми, бо йому подобається робити i залишити за собою слiди, довгi, наче вiд саней. Василь прийшов зi школи. Вiн би то i не прийшов, у Дерманi йому куди приємнiше, але вiн знає, що Володько самий дома i мусить йому помагати. Вiн весь захоплений першим снiгом, має що оповiдати, як то вони iз залужцями воювались свiтовими кулями, загнали залужцiв аж до Нечипорового млина, а пiсля на Монастирищi з Хведьком Толстим та Володьком Лисом бабу здоровенну злiпили, що її геть аж до чеського млина видно. "До самої весни стоятиме",- хвалиться Василь. Володька всi цi справи, розумiється, дуже цiкавлять, вiн би й сам не вiд того, щоб скотити здоровенну бабу, але не тепер. Тепер у нього на умi iнше: - I коли вже тi тато приїдуть,- виривається в нього вголос, може, вдесяте. Ходить, мов неприкаяний. А Василь скинув мокрi постоли, розвiшав на плитi наквашенi, бруднi онучi, а сам сiв на примурку, звiсив ноги над плитою i вголос, однотонно, по-школярському, виводить: Зiма крєстянiн торжествуя На дровнях обновляет путь Його лошадка снєг почуя Плєтьотся рисю как-нiбудь. Володько слухає i нiяк не второпає, що той Василь там меле. "На дровнях обновляет путь"? Гм!.. i коли вже тi тато вернуться? В саласкi жучку посадiв Сiбя в коня преобразiв... - начитує далi Василь, а Володько нараз регоче. - Чого, дурний, регочеш? - ображається Василь. - А що ж ти там лепечеш - в саласкi? Жучку посадiв? Ха-ха-ха! - А ти-но не дуже смiйся. Є то "стiхотворенiє" Пушкiна. Чи знаєш, хто був Пушкiн? - Нi. - Вєлiкiй рускiй поет,- пояснює по-шкiльному Василь. Але i цього Володько не розумiє. Може, то такий великий дiд Рачинець, що "саласкi посадiв", i йому чогось це видається великою люлькою зi смердючим тютюном. Йому i больно i смiшно А мать грозiт йому вокно. - Василю! Онучi! - викрикує Володько. Василь миттю зiскакує, просто на плиту, на онучi i, попiкши ноги, стрибає на землю, скидає онучi, що почали тлiти, i топче по них босими ногами. Володько схопив кварту i линув пiд ноги Василевi води. - От тобi "больно i смiшно",- каже Володько. А пiсля хлопцi мусiли смолякiв та корчакiв наносити, та два великих баняки картоплi намити, та пiд коровами, пiд кiньми та пiд свиньми пiдстелити, та капусти з льоху принести, та води з криничини наносити, та курей на сiдало загнати, та сiчки нарiзати. Конi ж батько новi з ярмарку приженуть, Василь дуже цiкавиться, що то буде, вiн дуже любить коней, мало не плакав, коли тамтi вели на ярмарок. Причому, коли заганяли курей, на Володька знов напав великий, рудий пiвень. Василь навчив його битись i тепер вiн ходу нiкому не дає, а Хведотовi то просто хоч з хати не виходь... А як тiльки почало смеркати, Володько не всидить в хатi. Все надвiр та надвiр вибiгає, часом геть далеко за хутiр на дорогу до самого трепетка виходить, а може, якраз над'їдуть, ставав там, довго стовбичив i все прислухався, чи не їдуть. А вони, як на зло, не їдуть. Iншим разом вже давно бували дома,- а це ось як на зло. Навкруги тиша велика i чути лише, як кляпотить здалека млин. А як зовсiм стемнiло, Володько пiшов до хати, став у вiкнi на лавi i дивиться, вдивляється i анi на хвилинку не вiдiйде, та все вслухається, та нидiє, та нетерпеливиться. Йому вже хтозна-що видається. А може, там їм що сталося, а може, нещастя яке. Вдивляється у темряву за вiкном i iнодi йому ввижається, що там щось ворушиться. - Приїхали! - i запирав дух. - Нi! - вiддихав. Ще нi, то йому лиш показалося. I знов стоїть, i знов чекає, i знов вслухається. I час тягнеться безконечно. Аж то, по довшому часi, на дворi, здається, дiйсно щось заворушилося чорне на бiлому. Володько знов нiмiє. - Тррр! - чує враз батькiв голос. - Василю! Приїхали! - верещить Володько, аж збудив Хведота, а сам з лави, на ноги швидко чоботиська насунув i прожогом у дверi. - О! О! Самашедчий! - свариться Василь, що має недобрий настрiй. У дверях Володько напотикається на окутану, заснiжену, замерзлу матiр. У обох руках i пiд пахвами у неї повно клункiв. - Купили менi букваря? - з мiсця викрикує Володько. А очi горять, а щоки палають, а в душi повно страху: а що, як не купили? - Дай менi чистий спокiй, дитино,- говорить повiльно мати.- Ось руки геть-чисто пограбiли, ще зашпори зайдуть, така та їзда, що хорони Боже, ледве тими шкапами доповзли додому, цiлу дорогу хода сунулись... Василь одразу пiшов подивитися на "новi" конi, а Володько лиш викрикує: - А купили менi букваря? - i вже копається тремтячими руками у кошику, де звичайно всiлякi дарунки. А що як не купили? - Купили! - враз викрикує на все горло. У одному завертку, у рудому паперi, i книжечка, i дощечка, i зшиток, i олiвець, i навiть грифель, про якого Володько й не згадував. О, Боже! Яка радiсть! Володько хапає свої скарби, зовсiм забуває подякувати, бiжить до столу, до лампи. - Але ж поволi, ще розiб'єш,- говорить мати. - Не розiб'ю! Не бiйтесь! - Там он i медiвника привезла,- каже мати i грiє свої закляклi пальцi. А, що там медiвник! На медiвник накинувся Хведот, а Володько вже ось оглядає свого олiвця, обмацує свою дощечку, швидко розгортає свого довгожданого букваря. "Гарний!" - було його висновком. I "укладки" гарнi, i "цяцьки". I дощечка гарна. Чистi, бiлi рямцi i грифель чудовий, золотим папiрцем обгорнутий. А який олiвець. Пробує ще раз язиком, хоча вiн ще не заструганий - простий? Чорнильний? Простий. I добре. Йому зовсiм непотрiбний той чорнильний... (хоча вiн мрiяв якраз про чорнильного). А яка "кiтрадь" чудова i щось там на нiй написано i якийсь образок на окладинцi, пан якийсь кучерявий, з довгим носом. Пiзнiше вiн довiдався, що то i був той самий "вєлiкiй рускiй поет Пушкiн"... - Там же нiчого не видно, дитино. - Видно, не бiйтесь! - не перебивайте, мовляв. За той час батько й Василь упорались iз кiньми, Василевi вони зовсiм не сподобались, настрiй у нього зовсiм поганий. Увiйшли до хати. - А як не можна було iнших купити! Що ти думаєш? За тридцять карбованцiв стаєннi купиш? - говорить iз серцем батько. Йому й самому тi конi "не по нутру". - То й не треба було нiяких. А цi вам поздихають i будете мати. На люди стид показатись... - Не бiйся, не поздихають. А тамтi, як купив, були кращi? Побачиш, якi з них ще коники вийдуть. Вечеряли мовчки. Василь "дметься" далi. Батько також не в дусi. Вiн i сам сумнiвається чи що з них вийде, щось вони надто вже сухоребрi, але що зробити. Матвiй майстер до коней, вiн хоч яку шкуру вбере в м'ясо. А Володько до того не втручається. Щоб звiльнити стiл, вiн зiбрав свої скарби на оберемок i полiз на пiч, ближче до лампи, що блимає на коминку. Вiн також ще не вечеряв, але їсти йому нiяк не хочеться, а мати все лиш гонить та гонить. - Iди-но їсти, смаркачу! Ще надивишся! Володько вдесяте перегорнув свого букваря i хоч не хоч, а мусить усе кидати та йти їсти. По вечерi, хоч i пiзно вже, не пiшли спати одразу. Батько вийшов ще до коней, нiби ще раз переконатися, чи тi шкапи чогось ще вартi. А Василь спересердя не хотiв навiть дивитись. Вiн полiз на пiч до Володька i почав одразу того байдуже вчити. - Яка це буква? - сердито, незучаснено питає Василь. Володько у клопотi, вiн зовсiм не знає, яка це буква i чого той Василь сердиться. - Дурень ти! То Б. - То Б,погоджується безперечно Володько. - А ця? - ? -То В. Володько повторяє. - А ця? - показує знов на Б. - То Б,бездадуми каже Володько. -А ця? - Аа! То я вже давно знаю "Ааа!" - викрикує Володько, зрадiвши, що бодай одну знає. I так почалася наука. Iншого разу Володько нiзащо не стерпiв би такої Василевої поведiнки, але тепер йому здавалось, що так i треба. Василь також чувся в правах учителя, хоча сердився вiн за конi. Тепер, думав вiн, такими кiньми соромно буде мiж люди виїхати. Василь показав ще Володьковi: ге, де, е. Володько миттю все затямив i хотiв ще далi. Вiн хотiв ще трохи пописати на дощинi, але мама гукають спати. От лихо! Ну, нiчого! Завтра досвiта встану, думає вiн, то зараз i почну писати. Добре, що не треба гнати на пашу худобу. Але вiн так розхвильований, так пiднесений, що не може заснути. Вiн лежить, плющить очi, а в них стрибають А, Б, В, Г. На кожну лiтеру шукає вiн порiвняння. То як крокiвка з низькою бантою. То гачок... На деякi не мiг видумати порiвняння, але щось вони все-таки йому нагадували. В, наприклад, чомусь нагадувало йому Мотрю Нестериху. А вiн її знав з Дерманя. Зима розпочалася. Довга, смутна зимиська на хуторi. Нi тобi людей, нi вийти з хати. Снiгу наринуло, луг засипало, тiльки на льоду в деяких мiсцях вiтер снiг позмiтав i там можна ховзатись. Володько мусить сидiти в хатi i єдиною його розвагою є буквар. Батько перемолотив усе жито, поробив кулi, а снiпки десь на провеснi поробить. Тепер вiн пiшов до села i там з Єлисеєм "заняли собi кар'єр".[6] З торiшнього, був тут же поруч, вибрали ввесь камiнь, а лiзти глибоко небезпечно. Праця то неабияка. Справжня праця, не робота. Робота то щось там собi, як - орати, сiяти... А це праця. Як попогупаєш цiлий день вiд свiтання до смеркання пiвпудовим ломом, або великим трембом-молотом, то не бiйсь... I циганськi дiти будуть тобi не милi... По-перше, зверху треба зняти метрiв пiвтора землi. А вона замерзла, як камiнь. Опiсля молотами пробити верству каменю i ломами її виважувати. Коли добре земля промерзне, то каменярi не здiймають її весь час, а йдуть "у глиб". Себто роблять глибокi печери, залазять туди, роздягаються до сорочки i видобувають камiнь. Це, щоправда, досить небезпечно, бо часто трапляються обвали i тодi може прийти до нещастя. Не один дядько знайшов собi вiчний спокiй на днi виритої власними руками кам'яної могили, але це нiкого анi вiдстрашує, анi не зупиняє в працi. Передовсiм заробiток. За цiлий день копiйок вiсiмдесят на своїх харчах заробляли... А каменю потребували багато. Навколо всi села кинулися ставити кам'янi будiвлi - клунi, хлiви, льохи... Цiла велика пiдгора зрита отими "кар'єрами", а величезнi багатосаженнi стоси камiння стояли скрiзь, чекаючи покупцiв. Матвiєвi ще та невигода, що треба дуже далеко ходити. Верстов десять, а то й бiльше в обидва кiнцi буде. Устаєш - ледве на свiт благословиться, а вертаєш пiзно смерком. А скiльки подереш одягiв, постолiв... Чобiт до камiння не настачив би. Як на вогнi, усе горить, бо камiнь же, вiдомо, який. Розумiється, що в такi днi до батька не пiдходь. Вiн злий, як голодний вовк. Прийде, худобу огляне, наверещить, як тiльки щось не по своїй вподобi зауважить, попоїсть i спить тяжким сном, мов отой камiнь, який вiн ламає. Уночi хропе на цiлу хату. i так день за днем, день за днем. Дома рiдко коли буває, хiба в недiлю. Та й їсти не дуже є що. Годовану льоху продав. Цiлу Пилипiвку пiст. Хлiб iз цибулею та олiєм. Картоплю з огiрком та пiсний крупник. Цiлий тиждень не обiдає Матвiй гарячого. Зав'яже йому Настя вузлик i тим обходиться. Правда, на харчi вiн не вибагливий. Що йому "стара спартолить", те вiн i їсть. Але стара не жалувала йому нiчого, хоча нiколи не було мiж ними повної згоди. "Гризуться" мало не щодня i то за всяку дрiбницю. Трапляється, що й до колотнечi доходить. Тодi на хуторi стає дуже гармидерно. Кричать усi, властиво кричить тiльки Матвiй, а решта плаче та лається. Дiти нидiють вiд сиднi та поганих непоживних харчiв. "Завше те саме й те саме",- скаржиться Володько. - А що я тобi? Марципанiв дам, чи що? - насварить мати. I Володько мовчить, бо ще й дiстане за "велику губу". Вiн зблiд. Чуприна завжди розчухрана. Букварець його порядно обтрiпався. Совається цiлими днями з ним по полу та печi. Але зате вмiє вже багато. За всяку недотепнiсть дiстається йому вiд Василя. Називає його ослом, дурним, щипає за вуха, смикає за чуприну, виробляє з ним усе те, що робив у школi вчитель iз самим Василем. I Володько не суперечить, не противиться, а терпить. Що ж... Учитель. Найтяжче йому давалися склади. Букви то дуже швидко затямив. А тi: ми-а - ма, ми-а - мама - нiяк капоснi не хотiли слухатись. Ще "мама" то сяк-так. Але вiзьмiм отаке: бе-у - бу-к - бук... Ве-а - ва, разом "буква", до цього ще треба додати р i тодi нарештi вийде слово. Нелегке завдання. Але Володько мучився, терпеливо переносив Василевi кпини та прозивання, i за короткий час вони досягли значних успiхiв. Володько вмiє читати, писати каракулi. Вiзьме дощечку, напише щось i до Хведота: - Що то я написав? - питає, - А хiба я знаю? - Тут написано: Хведот порося... - i Володько смiється, а Хведот скаржиться матерi. - Маамо! Володько мене б'є... - Ах, ти. Ну, чекай,- нащ' ти брешеш? - i Володько робить грiзний вигляд. Мати щось там на хатi порається, товч мiшає, чи миє картоплю: - Ну, ну там... Я вам дам... Не сидiть-но менi тихо,- сварить вона на дiтвору. "Боже, коли б та вже весна швидше. Може б, отут не гиркались",- думає вона. Володько кидає Хведота i бiжить до вiкна. Вiкно замерзло. Квiтчастi ласицi розмалювали шиби i через них нiчого не видно надвiр. Навiть подвiйнi вiкна, i тi замерзають. Володько дихає на скло, видихує маленьку плямочку чистого i витирає пальцем. Скло пiд пальцем пищить. - Володьку! - гукає мати.- Як вичавиш шибу, то я тобi пальцi пооббиваю. - А дайте менi чоботи, то не буду,- каже Володько. - Ну, ну, ну! Он як прийде батько, то вiн з тобою пожартує... - Дайте, дайте, мамо,- просить вiн таким нещасливим голосом. - Що ти хоч? - кричить мати.- Куди ж, ледащо, полiзеш? Там тебе хуртовина завiє. Я мушу он води худобi принести, до льоху пiти, дров принести, у хлiвi пiдстелити,- починає вичитувати мати. I Володько знає, що поки вона все те зробить, то й вечiр прийде. А йому так дуже хотiлося б на годиночку надвiр, так дуже. Там мороз, але добре вкутавшись у мамин жупан, насунувши батькову вовнянку та обмотавши добре хустою шию, хiба змерзнеш? Зате вiн побачив би, якi вже високi замети, що робить лiс, луг, рiчка. Цiлими тижнями не бачить їх. - А як все поробите, то дасте? - пробує вiн вже використати останнi можливостi. - Ну, тодi дам... I Володько далi нудиться, вигадує всячину, пробує що-не-будь з Хведотом заграти, щось iз казки. Володько буде вовком, а Хведот лисом. Або нi. Хведот вовком, а вiн лисом. Вiн буде їсти рибу, а Хведот має прийти i питати: "Що ти, кумонько, їси?" А вiн вiдповiдатиме: "Рибу". А тодi Хведот: "То дай менi, кумонько, риби". Володько скаже: "Iди собi, кумоню, налови. Я ось наловила". "Де ти наловила?" - має питати Хведот. "А там в ополонцi, на ставу",- навчає Володько. А все це роблять на полу. Це має бути замерзлий став. В одному мiсцi розсувають дошки так, щоб була ополонка. Одягнутий Хведот у штанцi з камiзелькою та прорiзом ззаду. Через прорiз вилазить ворочком сорочка. Володько ще бiльше висмикне її i це має бути вовчий хвiст. Намуштрувавши так Хведота, вiн починає його навчати далi, як то ловити рибу: - Пiдеш на пiл, всадиш хвоста. Оце твiй хвiст,- i смикне його ззаду за сорочку. - Не тягни так! - скаржиться Хведот. - Отож всадиш хвоста в ту он щiлину i приказуй: ловись, рибко, велика i мала! I так наловиш. Хведот нарештi зрозумiв, i гра починається. Коли Хведот iде до ополонки, стромляє у неї хвiст та сидить i покрехкує, Володько миттю лiзе пiд пiл i бере за сорочку. - Вовись, вибко, вевика i мава,- шепеляє Хведот. А Володько починає знизу тягнути за ворочок. Хведот хутко це помiчає i починає пручатися та хоче встати. Але Володько тягне сорочку додолу так, що Хведот змушений сiсти на полу i починає кричати. Володько ж нашвидку пiдв'язує до сорочки якесь полiно чи ожог i сам вилазить на пiл. - Тягни, тягни! Це ж рибка вчепилась,- гукає на Хведота. Прив'язаний Хведот не хоче вiрити, що то риба, i верещить на всю губу. Гру розв'язує мати, яка вбiгає з налигачем, потягне через плечi Володька, визволить Хведота, насварить на обох i йде знову геть... А Володько, виплакавшись, починає: - Ну, чекай! Бiльше з тобою не буду гратись. Там у казцi, як вовковi примерз хвiст, то вiн нiчого. А ти, дурний, ревеш... I рiзниця мiж казкою та дiйснiстю та, що в казцi, коли вовк примерз, прибiгають мужики й починають його бити, аж поки бiдолашному ие одiрветься хвiст, а тут навпаки. Дiстається не вовковi, а лисовi. I так минають днi, тижнi. Кожний день приносить новi Володьковi вигадки. Кожний день приходиться дiставати "прочухани". Ростуть дiти одинокi, замкнутi в чотирьох стiнах брудної, пiвтемної хати. Ростуть далеко вiд людей, нелюдянi, соромливi. Зате не знають вони нi лайок поганих, нi божби. Володько нiзащо не може виговорити: їй-Богу. Хай би йому не знаю що давав, не сказав би, Коли ж дiстане материнi чоботи, iде куди-небудь. До побережника в лiс, або до мельника. Буває так, що прийде кудись, увесь змерзлий, стане коло порога, а "День добрий" чи "Помай-Бi" соромиться сказати. Стоїть так i мовчить. - Чого ж ти прийшов? - питають. Володько паленiє вiд сорому. Вiн i сам не знає, чого вiн прийшов. От прийшов, та й уже. А з нього починають смiятися, його не розумiють, його вважають за великого дурня. Це все добре Володько розумiє, але мовчить. - Чого ж ти прийшов? Що, тобi язика зацiпило, що мовчиш? - Так... - здобувається нарештi вiн. А коли хтось, що його не знає, запитає: - А чий ти? Вiн вiдповiдає: - Нiчий... - i всi регочуть. - А як ти звешся? - Нiяк.Знову регочуть. - Як же то так? Нiчий, нiяк? Що ж ти, з неба впав? I доведуть його до того, що вiн мало не плаче. Тодi, нiчого не сказавши, швидше насуває шапку i драла. За ним усi регочуть. Дуже не любить, коли на нього звертають увагу. Слухає дядькiв у млинi так довго, поки його не зауважать; а тiльки зауважать, миттю втiкає. Це найлегший спосiб позбутись отих осоружних запитiв: "А що? А чий?" "I яке їм дiло? Я ж їх не питаю?" - думає малий. Але чудово розумiє, як виглядав вiн у таких випадках. Вiн розумiє, страждає вiд цього, заздростить тим, що можуть говорити й поводитись скрiзь, не соромлячись. Заздростить тим; що мають добрi, до мiри, одяги, маленькi, свої власнi чоботи. Заздростить тим, що можуть кожний день iти надвiр, робити там, що хочуть, бiгати, верещати, битися. Вiн усiм заздростить, але що то значить? Вiн знає, що для нього свiт маленький. Вiн має порваного букварця, якого вивчив напам'ять. Має дощечку, образок, олiвець, жмут пописаного паперу, кiлька невибагливих цяцьок, шматок простору в хатi, де скрiзь тiльки: "Не руш! Посидь! Не гарцюй! Не займай! Розiб'єш! Порвеш!.." I скрiзь, що не вiзьме, куди не кинься, все заборонено, все не можна. А важне, чому? Чому йому все забороняють? Чому вiн мусить вiчно коптiти в тiй хатi? Хоч би песика впустили коли, так нi. "Поганий. Блохи розносить". I не поганий вiн, i не розносить блiх. Скiльки вже вiн у них, а Володько не бачив нi одної блохи. НА РIЗДВО Тиждень перед Рiздвяними святками залишив батько каменоломню i був дома... Тут також завелося досить роботи. (Це вже робота). Треба було з Григорчуком закiнчити. Вiд коней залишилося йому бiльш, нiж сподiвався, бо аж вiсiмдесят карбованцiв. До коней має, видно, Матвiй щастя. Купленi "шкапенята", що спочатку ледве ноги волочили, почали дуже швидко поправлятися. Не їли вони вiвса, бо все пiшло "на землю", зате їли добру сiчку, облиту картопляною юшкою. До того мали досить конюшини, а це не те, що тобi яка-небудь болотяна смердяча отава. До всього, каже Матвiй, худоба любить, щоб за нею припильнувати, доглянути. В час накорми, в час напiй, вичисти, не давай якої-небудь води, а завжди джерельної, бо худобинi також погана вода шкодить. Свої мiркування Матвiй здiйснює на практицi i може похвалитися добрими вислiдами. Його конi й худоба виглядали завжди добре, сито, чепурно. Рано та ввечерi переважно сам усе то оглядав, а в полуднi, коли не було й Василя, мусiла то робити Настя. У хлiвi було тепло та сухо, в жолобах завжди щось iз корму, i тому не диво, що тi двi шкапи, якi ледве долiзли з ярмарку, дуже швидко пiдняли вуха i почали вбиратися в стерво. При входi Матвiя вони вiтали його своїм "гi-гi-гi!", що тому дуже подобалося. Також дуже велике замилування до коней має Василь. Любить до них i зайти, i поплескати по стегнах, i почистити згреблом, i нiколи не минає нагоди, щоб не похизуватися перед iншими своїм знанням цих тварин, їх породи, їх вiку, їх цiни. I як трапиться яку чужу коняку надибати, завжди її обмацає, потягне за рипицю, "чи тверда", загляне в зуби, "скiльки рокiв", скаже скiльки за неї "можна дiстати" i особливо добре пам'ятає мастi коней усiх знайомих i незнайомих ген навкруги у Дерманi, у Лебедях i навiть iнших селах. Любив надто мастi сiрi, гнiдi i карi, особливою пошаною користались у нього лисi, бiлокопитi, i винятково не любив рябих. Рябих коней не може терпiти. Володько то вже на такому не розумiється. До коней, правда, вiн ще не дорiс, але i взагалi вiн мало цiкавиться господаркою. Його бiльше цiкавлять книжки, та малюнки, та спiв, та музика, та школа, та мiста, та краї далекi, та всiлякi розповiдi про страшне, про незбагнуте та про Боже. Про це лиш думає i мрiє, забиває собi i iншим тим голову i не дає нiкому спокою своїми вiчними запитами, на якi рiдко дiстає вiдповiдi. Поволi наближались до Рiздвяних свят. Приготування до них почалися вже тиждень перед ними. Цього року не виглядатимуть вони надто пишно. Льоху, що годували, "земля з'їла", а без "свiжини" що то за свята. Анi тобi ковбас, анi печенi, анi сала. Але все-таки - звiдки-звiдки i якось зiгналось. Мовляв, коли вже цiлий пiст на хлiбi та водi, то хай хоч у свято дещо по-людськи. Куплено риби, рису, цукру. Сушенi грушi, сливи та яблука свої. Господи Боже - мало не два карбованцi готовими грiшми видалось, аж страх подумати - таке нечуване марнотратство. Але ж на Свят-Вечiр, як не кажи, а без дванадцяти страв обiйтись не можна, хоча тепер тi "забобони" вже вiдходять i хоча Матвiй усiма силами проти тих забобонiв. Що там казати, що видумувати, наїжся по-людськи, Богу помолися, пiди, як можеш, до церкви, книгу добру, божественну прочитай i маєш свято. Але за забобонами горою Настя - як батьки, як дiди, так i ми будемо робити, не ми тi закони писали, не нам їх i касувати, а не добра та пташка, що свого гнiзда цурається. I вона пече, i варить, i смажить, правда, дванадцять не два-надцять страв, а до половини завжди доходила. I фасольову юшку з олiєю, i смажену та запечену в тiстi рибу, i душену капусту на вареники, i кутю з узваром, i всiлякi там iншi калачi, книшi, ковбаси, та рiзнi, рiзнi витребеньки, що їх i не перелiчиш. Не забуто також i за пару пляшок, якби то хто надумав навинутися з Рiздвом Христовим привiтати далеких хуторян. I хiба для такої бiдної родини треба ще чогось iншого? Що це пани якi, чи хтозна що. Сiна на покуть та дiдуха з жита - це вже Володькова турбота, i виконує вiн її дуже ретельно, дай Боже, щоб усi свої справи так пильнували. I носив, i розволiкав скрiзь сiно, i смiтив, i вигляд мав при тому, нiби вiн пiп який, що служить урочисту службу в церквi. Чекав же вiн того свята i не мiг нiяк дочекатися, так йому вже той пiст набрид, цiла та проклята цибуля, та картопля, та огiрки, а особливо та самота i та щоденна праця. А тут ось свято, усього буде повно, i поїдуть до церкви, i побачать усiх своїх, а потiм напевно приїде дiд iз Запорiжжя, тiтка Зiнька iз Залужжя, можливо, обидвi Катерини - залузька й клопiтська, дядько Єлисей, можливо й дядько Омелько... Володьковi копiйки, гостинцi, щось почує нового, похвалиться, як то вiн уже читати та писати вмiє, а там пiде з колядою до мельника та побережника, заколядує копiйок з п'ять грошей, а там i до них колядники навинуться чого доброго зi звiздою та з дзвiнком церковним. I як тут не радiти зi свята i як тут не метушитися? I от нарештi останнiй день - Свят-Вечiр, i от нарештi вечорiє. На дворi все впорано, сiчки на цiлий тиждень нарiзано, дров цiлу стосу наколено, води повну дiжку наношено. У хатi усе також напечене та наварене, i такi тут пахощi, що хоч би святим був, то i то не вдержишся, щоб не згрiшити i чогось смачного, як мама не бачать, заздалегiдь не покуштувати. I нарештi всi сходяться до хати, i нарештi всi готовляться сiдати за святу вечерю. Розумiється, що Володько скрiзь першим товчеться. Мати каже, що де ного не посiй, то вродиться. Хведот i здалека йому не дорiвнює, хоча i той не дармує. А для Володька то все так чомусь робиться повiльно, всi такi вайлуватi, нерухливi, i чому б, коли вже свято, та не сiдати раз-два за стiл, брати новi ложки i їсти. i чого тут ще всiлякi тi проволоки. А тут ще ось засвiтили перед образами лампадку та свiчки i всiм кажуть ставати навколiшки i молитися. Хоча все це Володьковi досить подобається, i та лампадка, i тi свiчечки... у хатi напiв'ясно, i тепло, i гарно. Мати он застелила стола таким чистим i вишиваним настiльником, що до нього аж страшно доторкнутися. А на столi пiд настiльником жито та всiляка пашня, а зверху з одного кiнця калач бiлий з плетiнкою, а з другого книш круглий з кружечком зробленим квартою, з якої п'ють воду. I от усi, не виключаючи i Хведота, моляться. Батько, звичайно, спереду, з книжкою, молиться вiн довго, сорокате "Господи помилуй", та iрмоси, та кондаки всiлякi, широко i уважно хреститься. Зате Василь, а особливо Володько гонять, нiби на рекорд, нiби їх хто жене в шию, тому їм духе хутко не хватає молитов, особливо у Володька, вони зовсiм не знають, що далi робити, а вставати нiяк не можна - грiх великий. Володько переказує тi самi молитви по кiлька разiв, швидко i часто хреститься, розглядається по всiх, як тi моляться, слiдкує за батьком, коли то вiн нарештi скiнчить, бо його думка вже давно десь там бiля риби та на покутi, бiля того сiна й дiдуха. А Хведот - той тiльки так для виду тут же вертиться, раз стає навколiшки, раз зводиться на ноги, то потiм знов навколiшки, i при тому "мухи гонить", бо вiн тiльки й знає, що "вомаця. Сина i Святого Духа" та, здається, першу половину "Отченашу". Найщирiше й найспокiйнiше молиться мати. Вона стоїть дещо збоку, щоб їй не заважали, поволi, виразно, шепотом переказує всi, якi знає, молитви, б'є глибокi, до самої землi, поклони, iнодi вдаряє правим кулаком у груди i переказує: "Боже милостiв, будь менi грiшнiй", а Володько все дивується, що "мама моляться по-мужицьки", не по книжному, а по-своєму, i йому здається, що така молитва не може бути справжньою, бо справжньою є лише та, що написана у книзi, он як та, що її читає батько. Але йому хочеться вже вставати, i вiн довго про це не думає. I кiнчається молитва лиш тодi, коли батько, вiдступивши пару крокiв вiд столу, сам б'є три поклони зi словами: "Господи Боже, i нам даруй життя вiчне!" I не встигне батько ще звестися на ноги, як Володько, а за ним Хведот, уже женуться i вже вмощуються за столом на найпочеснiшому мiсцi, очiкуючи на юшку та вареники i тримаючи в руках новi дерев'янi ложки, i, розумiється, й тут ще не без перешкод. Їх ще вiдтiль вигонять, мовляв, вони тут не найповажливiшi парсуни i що не гаразд дiтиськам скрiзь першими сунутись, але то вже не така бiда. Вони навiть за таке не ображаються. Ось i батько вже поволi на своє мiсце сiдає, за ним Василь, мати ставить першi страви, Володько i Хведот можуть нарештi вмоститися натривало, при чому Володько все намагається сидiти бiля самого сiна на покутi; тут йому дуже приємно, уявляє себе у якомусь iншому, небуденному свiтi, десь ближче вiд того маленького Христа, що цiєї ночi у яслах народився. А їсти доводиться поволi i уважно, бо при столi батько, i це те найгiрше для Володька, а особливо для Хведота. Цей просто знов i знов переживає свою вiчну трагедiю, бо немилосердно все розливає. Його ложка нiяк не хоче його слухатись, i чим бiльше вiн снажиться не розливати, тим бiльше розливає, аж поки батько змушений узяти його на колiна i годувати. Але як же пiсля того людина себе почуває? Настрiй Хведотiв зовсiм падає, i коли б не таке свято, вiн би напевно розревiвся, лише тепер вiн не наважується цього зробити. Така лагiдна тиша, так гарно горять над головами свiчi, такi всi спокiйнi i щасливi, i це триває, нiби добра лагiдна, весняна погода, коли лiтають метелики i спiвають птахи. - Ну, я ж i наївся! - крекче Володько, коли скiнчилась вечеря i вiн мусить покинути своє мiсце на покутi. - То проси Бога, щоб розсiвся,- додає Василь. - Я такоз наївся,- подає голос Хведот. - То молiться Богу i спати. Завтра на всеношну,- каже мати. Я, мамо, так налопався, що ось-ось лусну,- хвалиться далi Володько. - I я такоз навопався,- не вiдстає Хведот. - Не базiкайте менi тутенька, а молiтесь Богу! - каже швидко мати, що швидко збирає зi столу, в якої ще повнi руки роботи i якiй дещо неохоче помагає Василь. Знов молитись. Нi. Анi Володько, анi Хведот не мають нiякого молитовного настрою, їм хочеться погзитися, погарцювати, щось заграти, побiгати, як вовки в казцi, попiд лавами, що в їх уявi перетворюються на лiс. Володьковi дуже хотiлося б вийти на двiр, там так бiло, чисто, спокiйно, так якось винятково по-iншому свiтить мiсяць, i коли б вiн мав свої чоботи, вiн напевно вийшов би, щоб вiдвiдати свiй луг, свою рiчку, свiй млин... До лiсу? Нi. До лiсу вiн в цей час не наважився б. То все-таки не той лiс пiд лавами, а справжнiй, i хтозна якi там можуть страхи сидiти. Але ось батько затягає церковнi iрмоси. "Христос рождається", "Рождество твоє, Христе Боже наш". Вiн їх усi знає i все напам'ять. Василь йому дещо помагає. Потiм переходять на колядки. "Дивна новина", "Небо i земля", "Христос Спаситель в полноч родився". Батько сидить у чистiй сорочцi i в "куцанi" наопашки, бiля столу, напроти нього на стiльцi Василь. Волосся Василя, хоч i наолiяне та причесане, але стирчить на всi боки, як вiхоть пшеничної соломи. Володько i Хведот сидять просто на долiвцi i, задерши голови, дивляться сливе до рота батьковi, намагаючись вловити мотив. Володьковi це iнколи вдається i вiн пiдтягає своїм, надто ще молодим, дискантом, але Хведот лише може тут хiба роззявити рота i дивуватися, як то у них усiх так гарно виходить. Надворi мороз, але сьогоднi вiн не має доступу до цiєї родини. Тут сьогоднi i тепло, i затишно. Вiкна замальованi ласицями, мiсяць обливає їх своїм сяйвом, i вони горять переливно i дивовижно, нiби те пальмове листя, лите зi срiбла. Але настрiй Володькiв дещо зiпсувався, коли лягаючи, вiн пригадав, що на завтра, на розговiння, не буде, як звичайно, свiжої ковбаси, яку вiн так любить, а йому прийдеться вдовольнитися звичайною кашею зi шкварками та капустою без м'яса. Бувало, лиш на свiт благословилося, а вiн вже вставав i домагався: "Мамо! Ковбаси!" Ковбаса на Рiздво те саме, що на Великдень паска. Вона каже, що довгий, чотиритижневий скiнчився пiст i починається свято. Але цього року все то вiдпадає - пiст триває далi... Тому ранком Володько не квапиться вставати. Вiн лежить пiд кожухом, йому не спиться, хоча надворi ще темно, вiн самий тiльки з Хведотом, бо тато, мама й Василь ще опiвночi поїхали на всеношну, в хатi холодно, бо за нiч видуло все тепло, але пiд кожухом тепло, i вiн може полежати, помрiяти, помiркувати. Багато рiзних думок приходить i вiдходить в його головi. Має ось вiн i букваря, i грифеля, i дошку... I знає багато букв... Але що ж коли вiн усе такий малий i його нiкуди не пускають, i мусить вiн завжди сидiти тiльки дома. I чобiт йому навiть не куплять. Он мельниковi хлопцi, скiльки їх є, а всi мають чоботи i можуть собi ходити куди хочуть - i на став, i до монастирського млина, i до лiса, i до церкви в недiлю. I не мусять просити мами, щоб дала їм свої чоботи... Так. Не дуже воно весело так жити, i як вiн виросте, вiн усе то зробить iнакше. Вiн купить собi добрi чоботи i поїде далеко, далеко. За море десь i ще далi... До мiст i не таких, як Мизоч, а як Острiг i ще бiльших. У мiстах пани, i живуть вони бач як гарно, як чисто одягнутi, яке все смачне їдять - булки, та цукорки, та всяку всячину. А скiльки у них книг усяких, а картин, а... всього. Нi. Мужиком бути нiяк не варто. Володько не хоче бiльше бути мужиком, хай собi хто що хоч думає. I хтозна, як довго б вiн мiркував про свою долю, наколи б не почав рухатись Хведот, а пiсля i з церкви повернулись, почали обiдати та оповiдати про всячину. Дуже гарно спiвав у церквi хор з новим диригентом. Багато прийшло "москалiв" на "побивку". Махобеїв Iван у драгунах служить, Соловеїв Хведiр у гвардiї у Петербурзi. Той iнший у матросах, той ще десь там. Хтось помер, у когось народилась дитина, до чиєїсь дiвки ходани на М'ясницi збираються. Безлiч тих новин i є про що говорити. Одначе перший день свята минає досить сумно. Всi дома. Iти нiкуди. Сусiди далеко. Пiшов було батько на пару годин до мельника, випив пару чарок, з'їв "бухт", i це все. Мати з дiтьми нудилась дома, та, як звичайно, по господарцi поралась. Василь начепив свої дерев'янi ковзани i погнався десь туди на лiд. А найбiльше нудився Володько з тим Хведотом. Тi цiлий день у хатi. I бiгали попiд лавами на чотирьох, геть-чисто штани на колiнах попрочовгували, i на полу гарцювали, i цебрик води розлили, за що Володько негайно дiстав прочухана, пiсля Володько щось цiкавого знайшов у Василевих паперах i почав уважно читати, але нiчого не мiг зрозумiти. Мова була така дивна i друк такий дрiбний, що поки розбере слово, то зовсiм забуде, що там було спочатку... Зате другий день видався на славу. Було дуже весело. Уже зрання на двiр в'їхали обшивнi i Василь ще здалека по буланих конях пiзнав, що то їдуть залужнi - дядько Корнiй з тiткою Зiнькою i зi своєю дочкою Катериною. Володько на цю вiсть застрибав i забiгав по всiх лавах, нiби вивiрка по галузках дерева, коли її сполохають. I стрибав вiн не дурно. Вiд дядька з мiсця дiстав цiлу мiдяну, велику, мов долоня, десятку. Правда, сказали, купити цукеркiв i подiлитися з Хведотом. Вiд тiтки повну пригорщу горiхiв волоських i кiлька грудочок цукру. Вiд Катерини також горiхiв i два великi червонi яблука. Розумiється, що так само дiстали i Василь, i Хведот, але перший уже великий, а другий малий. Тим то не робить стiльки радостi, як Володьковi. Незабаром до двору в'їхали ще однi залужнi - дiдуньо Улiян з тiткою Марiєю. Знов горiхи, знов копiйки... Але найважнiше, що дiстав Володько? Чобiтки! Вiд дiдуня. Справжнi, малi, шитi зi старої халяви, чоботи. Радiсть неописана, щастя незмiрне. Несподiванка для Володька величезна. Мати була ото "у своїх" та вiзьми i поскаржись: сидять, нидiють, нi в що взути, щоб бодай провiтрилось. А дiд, нiчого не кажучи, i на... Знайшов десь там на горищi "ще зовсiм, добру" стару халяву, сам знає шевство, викроїв передочки, халявки i сточив чоботята. - Отой шмаркач! - радiє мати чи не бiльше вiд Володька.- Iди поцiлуй хоч дiдуня в руку... - Ось тiльки чоботи взую! - викрикує Володько. Вiн з мiсця взявся до чобiт i в одну мить вони були вже у нього на ногах. Добрi! Дуже добрi! I нiде не тиснуть, i такi гарнi! Нi. Таких гарних чобiт вiн ще, мабуть, i не бачив. Поцiлував гарно дiдуня в руку, дiдуньо сказали: "Носи на здоров'я" - i проходжується гордо, що до нього тепер не пiдходь. Хведотовi аж сльози стоять вiд заздрощiв, йому також треба було б, але той ще мусить почекати. - А вони витяжки,- хвалиться Володько i всi смiються з Володькової помилки. Володько зн