едськими володiннями, мiсцями галявини з травою високою, i квiтами, i суничником... i чагарники молодих дерев - грабини, дубини, ясенини... Тут i пташки iншi, не круки i не голуби, а соловейки, та синички, та жовтобрюшки, та всяке iнше дрiбне i крикливе сотворiння. Володько часто, як немає чого робити, штикiльгає сюди, здебiльшого самий, Хведотовi було б тепер з ним скучно, та й не хоче вiн мати з собою тiєї замороки. Сяде десь у травi - коники-стрибунцi бризкають довкола, дзижчать мухи, поволi побринькує череватий джмiль. Дивнi думки тиснуться в дитячу голову, а не так думки, як почуття. Якось тут так радiсно, так шириться маленька душа, стiльки родиться щастя. Нi, вiн нiколи, нiколи не перестане любити життя. Болюче, розкiшне, соковите! Думи несуться i несуться, сили наповняють зiв'яле тiло, гомiн дерев входить в душу... - Той наш мрiйник задрiпаний! - казала про нього мати, коли вертався додому, весь загорiлий, весь розсяяний, лише все ще на милицях, а очi її свiтилися вдоволенням. Володько лиш непомiтно шморгав носом i брався за якусь їжу. їсти йому тепер так само хочеться, як хочеться все любити. I знов свята надiйшли. На цей раз Зеленi, якi тут звуть Трiйцею. Цього року припали вони на недiлю двадцять шостого травня старого стилю. Перед тим цiлий тиждень дощило, але в суботу почало прояснятися i д'обiдовi зовсiм вибралось на добре. Приїхав на хутiр дядька Єлисея Василь. Було багато радостi i Володьковi, i Хведотовi, бо привiз вiн повний вiз клечання, яке мають позатикати скрiзь у землю на подвiр'ї. Потiм Володько поїхав з Василем на Запорiжжя, їдучи селом, скрiзь помiчався вже святочний настрiй. Втикалось клечання, верталися з полiв люди, бiля монастиря розташовувались на завтра буди, де продаватимуть всяку-всячину. На Запорожжi Володько зустрiвся зi своїми приятелями Мефодом та Архипом, але тепер вiн з ними не товариш. Вiн все ще на милицях i їм це дуже дивно. Постояли, поговорили i розiйшлися. А надвечiр приїхав батько i забрав Володька додому. Було дуже гарно того вечора. Вернувшись, Володько застав цiле подвiр'я замаяним. Матвiй привiз ще кленового та липового гiлляччя i все то також позатикали в землю. На дворi постав гай, i шкода лише, що Володько не може цього року, як бувало, лазити по тих деревцях, вдавати птахiв i викрикувати оклики захоплення. Зате Хведот гасав помiж тими деревцями, мов навiжений, лазив на них, подер штанята. Мати мусiла на нього крикнути, хоча вона тепер не має анi хвилинки часу. Завтра ж велике свято... А як став вечiр, не хотiлося зовсiм йти до хати. Небо пiсля дощу випогодилось, стало таким чистим i таким синiм. Золотi зорини появилися на висотi. Так би тут i заснув десь на травi, але треба йти до хати. Ось вийшла мати i гукає за ним. Уже i батько он пiшов з хлiва до хати, он i Василь докiнчив чищення своїх чобiт i понiс їх до сiней, мати вирвалась ще раз, цiла пiдтикана, схопила якогось цебра i понесла його до свининця. По хвилинi там закувiкали свинi, але дуже скоро знов утихомирились, i ось мати знов вертається назад: - Коли то ти пiдеш до хати? - каже вона. - Я, мамо, не хочу до хати,- говорить Володько. - А що ж ти, тут ночувати будеш? - Нi. Я трохи лиш посидю,- каже вiн. - Ти-но ходи молитись Богу та будемо вечеряти! При вечерi був гарний настрiй, вечеряли крупник зi старим салом, зовсiм не святочна вечеря, але всi до цього вже звикли. Пiсля вечерi Володько вiдважився промовити до батька. - Тату? Ви хочете продати наш хутiр? - запитав несподiвано. - Ну, ще нi... А тобi що? - Я так собi. Гарно тут у нас... - Хм... Гарно,- буркнув батько. - Садок такий гарний,- веде своє Володько... Батько на хвилинку вмовкає, хитає головою. "Бач - паршук"! - думає вiн. А вголос додає: - Ну, знаєш... Ти ще малий на таке. Ми мужики. Гарно не гарно, а як треба, кидай усе i шукай не гарного, а потрiбного. Хлiба треба, хлопче! От що. Бачиш, як мало маємо поля пiд скибу? Виростеш - побачиш. У Сибiр заманеться, там простору безлiч... У нас тут на Волинi тiснувато. - То наша, тату, земля Волинь зветься? - питає Володько. - Еге ж! Волинська губерня. Губернський город - Житомир. До школи от пiдеш - довiдаєшся. - А Хведот також пiде до школи? - питає далi Володько. - Певно! Усi! Всi вчитись мусите. Учення свiтло - невчення тьма... Поговорили так, поговорили, Матвiєвi, видно, i самому вгод отак погуторити з малим, мале то мале, а диви ось, думає. Росистий, свiжий ранок, зозуля кукає на Мартиновому, сонце зiйшло бистро, яскраво, трiпотливо, мов живе. Якiсь, видно, святобливi руки урочисто зносили його на висоту, щоб уся земля i всi люди на нiй бачили, що це сонце святочне. Володько прокинувся свiжим i здоровим, i не хотiв уставати, але пригадав, що це за день сьогоднi, i зiрвався одразу. На дворi довгi тiнi вiд хати, вiд молодої грушечки за причiлком, вiд клечання, що, мов гай, стоїть на подвiр'ї. За плотом вигналось кiлька стрiлок мальви, i на них з'явилися лапатi, рiзної барви - бузовi, червонавi, рожевi квiти. Драбиняк стоїть по лютрини вимощений свiжою горохвянкою i застелений новим, пасистим килимком. Батько вивiв за гриву свої "стаєннi" i запрiг їх. Конята, хоч малi, але круглi i жвавi i Василь зовсiм не має потреби на них нарiкати. Матвiй он знов подумує, як би то їх вигiдно продати i купити щось на викорм. Iдеться трусячком, глибокою, з гори на гору, дорожиною, згори видно широке стависько, що над ним звиваються бiлi птахи, якi весь час то зносяться догори, то знов падають i блискають на сонцi крилами. Бiля обох церков - монастирської i приходської, повно люду i пiдвiд. Здовж пiд монастирським муром постали намети зi стоянами, пiд ними виблискують низки хрестикiв, та намиста, та образкiв, i хоча ще рано, там вже товчуться юрбами хлопцi та дiвчата. Нелегко знайти мiсце для коней, але Матвiєвi пощастило, стиснувся помiж пiдвiд зараз тут же пiд муром в тiнi розложистого, величезного ясена. Одразу всi йдуть до церкви - батько й мати "до прихода", i беруть Хведота, а Василь хтозна-куди, нiхто його не питає, бо все одно не буде вiн сидiти на мiсцi, а перейде разiв двадцять вiд монастиря до прихода дорогою i стежкою, де повно таких же, як i вiн, богомольцiв. А Володько, як звичайно, мусить сидiти на возi, тепер вiн може вже i злiзти i дещо вiдiйти, але недалеко, i бiльше побачити. Цього року Трiйця дерманська дуже вдалася, люду сливе, як i в Гiльчi, хоча тут i нема цiлющої води, та сама каруселя, що i в Гiльчi, отам далi на майданi пiд "трахтиром" крутиться i крутиться. Пiсля церкви вiдвiдали Володька рiзнi свояки, а мiж ними залузька Катерина, що принесла йому рожевого коника з дуже смачного, крушного тiста. Хотiла взяти його на каруселю, але мати спротивилась: "А! Куди там з ним! Ще полетить". А Хведот знов дiстав глиняного пiвня, що свистить, i знов свище ним без милосердя так, що всi люди на нього оглядаються, хоча тут повно таких, що свистять, що трублять, що грають, що барабанять, що викрикують. Пiсля всi поїхали на Запорiжжя до дядька Єлисея. Є то мiсце, звiдки походить весь рiд Довбенкiв, там родились i там умирали їх дiди i прадiди. Тяжко сказати, чому це мiсце так зветься, кажуть, нiбито давно колись тут оселився козак з Запорiжжя, що вiд нього i пiшов цей рiд, але i самим своїм виглядом цей куток нагадує оту Сiч Запорозьку, що про неї iнодi Єлисей читає в своїх книгах. З трьох бокiв - полудневого, схiдного i пiвнiчного, замкнено воно, нiби клiщами, яром глибоким i тiльки iз заходу має сполучення з рiвниною. А яр, особливо той пiвденний, весь зарослий деревом усiляким - дубом, ясеном, липою, березою, а дерево все стрiмке, та росле, та густе. Схили яру вкритi овочевими садами та гаями, що їх тут звуть "лiтниками", бо росте в них переважно лiщина вперемiшку з кущами грабини, липи, десь-не-десь калини, крушини i диких черешень. Пiвнiчний схил яру голий, весь покопирсаний кар'єрами та завалений стосами бiлого камiння i зарвами жовтого пiску. У гаях та садах плоти та перелази, та копанки внизу, та кiлька криничин з коритами, черпаками й вербами, i там завжди гамiрно, голоси дзвенять лунко, смiхи дiвочi, брязкiт вiдер, ляскiт прачiв... А ранками та вечорами весiнньою порою, аж поки не висиплеться ячмiнь, безлiч соловейкiв засипає цiлу долину своїм дзвiнким переливом, i особливо їх багато у тому Михалковому гайку, що по другому боцi яру. Хто-хто, але Володько страх як любить це мiсце, завжди i завжди тягне воно його, i стiльки таємничого наслухався вiн про нього. То ж це тут оте Ляшове займисько, отi там дуби та берези товстючi за тим он бгiжем, що через нього веде стежка вниз до Шавронських лугiв, кудою ходять запорожцi до церкви, до школи i взагалi до села i де їх пiзнiми ночами нiби зустрiчає той страшний вiшальник. Тут також i та шопа городжена на сiно, де нiбито ночами чути тяжкi стогони. Тут також i те вiкно, куди втягнуло Ровiцького, i багато iншого цiкавого та незрозумiлого хоронить у собi це чудове мiсце. I поки гостi гостяться у дядька Єлисея, Володько лишає все i бреде стежкою сюди. Ще поки був здоровим, вiн нiколи не був самий, але тепер хлопцям з ним нецiкаво та й йому нецiкаво з ними. Пiсля минулої зими якась нова сила найшла на нього. Якiсь дивнi, незбагнутi думи з'явилися в його головi. Вiн полюбив самотнiсть, йому закортiло пiзнати багато дечого такого, про що до цього часу нiколи не думав. Ось, наприклад, той сад, що розлiгся по схилi яру на сонцi, що про нього Володько стiльки чув вiд батька, бо ж то батьковi руки його посадили. - А чи знаєте,- казав, бувало, батько,- що на цьому мiсцi однi дички, та кислицi, та кущi тернини росли... До цього часу Володько не зважав на такi слова, але тепер ось вiн починає все то розумiти i з великою приємнiстю дивиться згори на тi дерева, що одно за одним, нiби по шнурi, бiжать в долину ген аж до тiєї стежки над лугом. I для чого тато все то роблять? I навiщо вони все то кидають? I чому знов роблять? Гарно провiв Володько цей день, хоча весь час був самий, бо навiть Хведот десь там з дiтьми гасає, але час тiкає, сонце похилилось отуди над Середiвськi садки, з другого боку, десь з того зеленого моря, що зветься Балабiвськими садами, вирвались звуки бубна, що лунко й лоскотливе розсипались яром i диви он стежками, через перелази вже мигають помiж деревами барвистi спiдницi дiвчат, що спiшать на заклик бубна. А за ними он i гурт парубкiв бозна-звiдки вирвався i їх регiт нiби вiдповiдає бубновi: йдемо! Зараз будемо! Там у садах, у клунi, на току танець буде, i все довкруги про це знає. - Волооодьку! - чує Володько згори голос дядькового Василя. - А чогооо! - вiдповiдає вiн знизу. - А ходи до хааати! - котиться вниз луною. - Я не хооочу! - вiдповiдає друга луна. - Ходи, ходи! Щось дiстанеш! Володько, хоч-не-хоч, а мусить йти. Гостей було багато, з'їхалася вся рiдня i дядькова, i дядинина, зо всiх кiнцiв великого Дерманя i навiть з чужих сiл. Дядько Омелько прибув зi свого Бiлашева, Володькова хрещена мати Домаха з Пiвча. Усi напiдпитку, всi веселi, повний двiр гамору. Матвiй збирається вiд'їжджати, його задержують, ще рано, а тут ще й не вечеряли, але Матвiй на це не зважає, а найпаче Настя, що i хотiла б ще в гостях побути, але ж "там у мене, знаєте, i худiбка, i свинi, i кури, i все то так на Божу волю залишене"... Нi, нi. Треба їхати. Довге обiймання та цiлування, i Матвiїв вiз викочується з дядькової брами в дорогу. Ще день, ще два - i по святi, незабаром навинулись i буднi. Лiто видалось гарне, але ж воно i вимогливе. "В потi лиця твого будеш ти їсти хлiб свiй" - каже Святе письмо, i є то чиста правда. Цiла Матвiєва родина по саму шию в роботi. Сам Матвiй знайшов для себе нову каторгу; десь там на Валах у нього та десятина поля i частина його каменем та шанцями та хтозна-якою повiтрою завалена, бозна-що там було, кажуть, якась фортеця чи щось таке, i Матвiєвi вже давно кортить все то на поле родюче обернути, i от вiн щодня туди ходить, весь день там копає, та носить, та рiвняє, а ввечерi приходить i ледве його пiзнати, такий замучений. Настя казала: - Цiлi вiки лежало, а вiн прийшов i хоче землю перевернути! Так. У Матвiя i камiнь мусить родити i "пользу" давати. Настя має також повнi-повнiсiнькi руки роботи, отой город, тi грядки, все то росте, буяє, бур'яни такi поймають усе дочиста, що страх один. А там далi на новинi те просо i та пшениця, i все то заростає осотом та будяччям, що й посiву не видно. На все рук, рук i рук треба, а Настя має їх лише двоє. Василь знов гонить товар пасти, як тiльки скiнчилась школа, одразу знов на пастуха обернувся. Пасе там ген на Мартиновiй долинi з хлопчиськами дерманськими, на сопiлцi трундикає, в карти ляпає, гасає, чуда вичворяє. В обiд прижене, i що вб'єш, то й в'їдеш, нiзащо не хоче хлопчисько помогти щось на господарцi. I Володько тепер не дармує, ще не ходить гаразд, ще лиш, як каже мати, "совається", але вже мусить за няньку бути, Хведотиська глядiти, i є то для нього справжньою карою Божою, лiпше заставили б його гори вернути, нiж пильнувати ту дитину. За зиму та за весну з нього щось таке виросло, що батьки з дива вийти не можуть. - З тiєї дитини якийсь кат, чи хтозна-що вийде. Все вiн б'є, все нищить,- скаржиться мати. На городi зовсiм молоденьку моркву позполював, на пiвонiї всi бульбашки позривав, а це ось, на саму Трiйцю, всi качата перебив, було їх семеро i всi до одного понищив. Настя аж руки заламала, як побачила, привела за вухо бахура, показує на мертвi качата i питає: - Хто то зробив? - Я,вiдповiдає той спокiйно. - I навiщо ти зробив? - тормосить його за рукав. - Так,вiдповiдає так само. I говори з таким. Лясь, лясь по задку, той у плач, але що то помагає. Десь за пару днiв лобур наглядiв малого, зацяпаного пiвника, що його чомусь курчата не приймали до гурту, почав гонити довкруг хати i так довго гонив, поки те сотворiння впало мертвим. - То я тебе, шмаркачу ти, роздеру! - трясе його за рукав мати.- Та я тебе розтрясу! - кричить вона. Але тому хоч би що. - Догляду до нього треба,- скаржиться Настя, i ця конечнiсть падає якраз на Володька. Господи, що це за муки для Володька! Хведот анi хвилини не посидить на мiсцi, все вiн кудись преться. То був ще тут, а то диви вже он там. Володько щось там одвинувся, коли чує, а за клунею на дорозi якiсь крики. Скаче на тих своїх милицях туди i бачить: його Хведот сидить серед дороги, бавиться пiсочком, а перед ним стоїть шiсть пiдвiд лебедських. - Гей, ти там, малий! З дороги! - гукають дядьки, але тому малому гей би що! Володько до нього, намагається його пiдняти, немає сили, кричить, свариться. А малий, замiсть зiйти на бiк, вереск страшний пiдняв, б'ється з Володьком, ногами пацає, не дається, i дядьки мусiли їх обох об'їхати боком, зачепивши колесом Григорчукiв овес, i коли тi поїхали, тодi тiльки хлопчисько посунувся на подвiр'я, грiзно шморгаючи замурзаним носом. А дещо пiзнiше, не встиг Володько пiти води напитися, як Хведот знов зник. Володько сюди i туди, скаче на милицях, гукає - нема хлопця. Шкутильгає на город, довкруги хати - нема. Йде на дорогу - нема. Гукає щосили - нiхто не обзивається. Йде далi, дiйшов аж до трепетка, коли бачить свого Хведота: ген там далi в долинцi з якоюсь тичкою бiгає i щось там робить. Володько кличе: - Хведоооте! А ходи-но до дому! А то мааамi скажу! Де там. Володько мусить шкутильгати туди, i коли дiйшов, побачив величезне гнiздо в житi, виваляне Хведо-том, а там насипано цiлу купу пiску з дороги, i коли вiн усе то встиг зробити, дивується Володько, а пiсля того мiж ними счиняється справжнiй бiй. Володько тягне Хведота додому, Хведот не дається. Володько кричить - той також кричить. Володько погрожує, той робить те саме. Хоч сядь та плач. Стоять обидва i верещать на все довкiлля, аж поки мати не навинулася, прибiгла з гамором, схопила Хведота за руку i потягла, як щось непотрiбне, за собою. Але найгiрше було недавно... Хведот зовсiм зник i нiхто не мiг його знайти. Володько обскакав увесь город, усю дорогу, весь луг - даремно. Надiйшов вечiр, поприходили батьки, пригнав корови Василь, а Хведота нема. Володько весь в страху, бо це ж вiн винен; мати пiшла в поля шукати дитину, i аж геть смерком на подвiр'ї з'явився Настин двоюрiдний брат Титко: в руцi у нього хлопець. - Ти-но, Насте, не пускай так ту дитину саму - каже Титко. Настя до хлопця. - А де ж ти його вискипав? - кричить вона i не знає, чи дякувати Титковi, чи карати хлопця. - Та де... Он геть на лебедському. Сидить пiд сосною i кричить. Я до нього: ти чий? А вiн ще дужче кричить. Це, думаю, нiчий iнший, як Настин, i ось маєш його,- каже Титко. Настя шарпає, як звичайно, за руку хлопця, тягне його до хати, миє, дає щось їсти. Титко також заходить до хати, починається розмова. Скаржиться на дiда Улiяна, що той десь там межу його переорав, що в суд його за це подати хоче. - А чого ж ти, Титку, тиснешся з ними на тому городi,- каже Настя.- Шматок - двi добрi баби задами засядуть, а ти чогось там чапиш. - А що порадиш? Вiшатись! - Чого ж вiшатись? Землi шукай. Стiльки он землi в свiтi... - У свiтi, у свiтi! Думаєш, отак устав i пiшов,- перечить Титко. - А ти-но з моїм порадься, вiн тобi щось порадить. Титко пошкрябався за ухом, напився води i пiшов. Коли прийшов Матвiй, що десь там на садку вештався, Настя нiчого не сказала за Хведота, а щоб одвести розмову на iнше, почала за Титка. - Був он Титко. Знов на батька скаржиться. - Дурний вiн, той твiй Титко. Я б на його мiсцi давно звiдти вибрався. Батьки починають говорити про конюшину, що, як лiс, поросла, про пшеницю, що її геть будяччям поняло, про худобу, що щось та Ряба замало молока дає, про собаку, що його нема чим кормити. Володько лиш тiшиться, що бодай про нього не згадують, вiн i так за той день набiгався та настрахався. А Хведот вже лежить на полу невкритий, босi ноги з розчепiреними короткими пальчиками зовсiм подряпанi, i спить. Його нiчого бiльше не цiкавить. Володько починає власними ногами, без милиць, обходитись. Спочатку то йшло зле, але згодом покращало. Одної суботи, пополуднi, пiсля доброго дощу напередоднi, коли небо випогодилось i засяяло всiма своїми барвами, вiн вибрався в далеку мандрiвку - верстви двi вiд дому, до Василя, де той пасе корови. Йшлось дуже довго. Часами вiн сiдав, спочивав. Iнколи його цiкавили тi чи iншi речi. Ось вiн бачить рiвненьке, гладеньке мiсце, нанесене вчорашнiм дощем. Сонце намул пригрiло, i вiн почав репатись. Володьковi приємно шляпати по тому босими ногами, вiдколупувати вiдсохлi кусники намулу, виписувати на них лiтери. В iншому мiсцi вiн зупиняється бiля потiчка, що тече через дорогу без мiстка, зупиняється над ним i вдивляється у воду, що по нiй швидко бiгають лапатi водянi павуки. Володькове прибуття дуже було вгод Василевi. Пасовисько широке, але все-таки з обох бокiв шкода. Василь зi своїм приятелем Семеном ляпають у карти, а Володько ходить i одвертає вiд шкоди корови. Пiсля Семен почав грати на сопiлцi; засюрчав, запищав i Володьковi це дуже подобалось. Виходив якийсь танець чи пiсня. Володько почав думати, щоб i йому купили таку сопiлку, це куди краще, нiж гармонька, а до того дешевше. Таку сопiлку можна купити за двi копiйки, а гармонька коштує три. А Василь усе-таки купив не сопiлку, а якраз гармоньку, i не таку просту, дешеву, а дорожчу, широку, i заплатив за неї десять копiйок. I гарно грає. Тепер вони з Семеном виграють гопака, польку, а як навинуться дiвчата, то й в танець iдуть. До того Василь має ще пiсенника i байкаря. Гарнi там пiснi - i сумнi, i веселi, i жартiвливi, i байки даже гарнi, стiльки з них смiху, i про цигана, що залiз у чужий город i просив господаря, щоб викинув його лише за плiт, i про одного дядька, що шукав дьогтю в мiстi, i багато iнших. Володько i нестямився, коли сонце стало над заходом. - Смали додому, поки заповзеш - смеркне,- каже Василь.- Ти тепер смiливо з черепахами в перегони ставати можеш. I Володько поплужився. Пастухи ще залишилися. Долиною в'ється дорожина на двi глибокi, виїждженi колесами, колiї, середнiй пруг порослий шпоришем, Петровим батогом, горiшиною. Справа й злiва смужка лугу, на ньому густо ромашок. Трохи вище в пшеницi цвiтуть червонi маки, синi волошки. Над головою зо всiх бокiв видзвонюють жайворонки. Володько не квапиться, має час. Його нагнав дядько, що веде пару конят. Конята маленькi, а дядько довгоногий, їде верхи, а постоли його по землi волочаться. - Гей, малий! Що це ти так повзеш? - гукає дядько. Володько зупиняється, не вiдповiдає нiчого, проводить дядька поглядом i йде далi. На половинi мандрiвки, де схрещуються дороги, стоїть великий копець, що вiдмежовує дерманськi поля вiд лебедських, i Володько присiв на ньому. Сонце над заходом, вiд млина доноситься кляпiт, здалека чути пiсню, що Василь уже жене свої корови i спiває: Повiй, вiтре, на Вкраїну, Де покинув я дiвчину... А слова "де покинув карi очi" вiн особливо високо витягав. Хутко вiн надiйшов i зрiвнявся з Володьком. - Ти ще не дома? - питає вiн i йде далi.- Ходи, на корову посаджу! - Iди, iди собi,- каже Володько. Гей, чук-чумайдра, Чумачина молода! Заспiвав Василь весело i пiшов далi. Корови лише поскрипують ратицями. Володько лишається на мiсцi, маєстатна краса вечора полонить його, очеретяний мур стависька - таємничий i грiзний, стоїть насупротив, кiлька чайок лiтає над ним, нiби вони сховзають по повiтрi, десь квакають дикi качки, що згодом вириваються з очерету i спiшать, нiби їх хто жене, в далечiнь. Батько, мати, Василь i Хведот сидiли вже бiля вечерi, коли Володько приволiкся. - О! Нарештi! Повзе наш рак,- каже мати.- Ходи-но, ходи, небораче! Ждемо тебе! Вечеряють надворi, мати насипає крупник до мисок, над головами звиваються i дзеленчать комарi. Батько оповiдає, що тут ще у нас не так багато комарiв, а от у тiй Смоленщинi... Говорять про се i про те, а потiм iдуть хто куди, батько ще огляне худобу - i спати. I спить вiн тепер надворi, пiд повiткою, а часом i просто пiд голим небом на соломi. Так йому подобається, легко, як вiн каже, дихається, щоб було тепло, прикривається кожухом. На нього падає роса, вiтер кошлає його волосся, дзеленчать комарi i з лугу доноситься безперервний крекiт жаб. У невдовзi починається косовиця; на лугу одного соняшного ранку, нiби на замовлення, з'являється багато чоловiкiв, i вiд рiчки до поля, впоперек лугу лягають валки покосiв. Косарi з'являються разом зi сонцем, вони переважно босi, колошнi їх штанiв по колiна закачанi, одягнутi у самi сорочки, на головi або бриль солом'яний, або якийсь старий, пiм'ятий кашкет. На поясi у кожного спереду висить кушка з бруском, а ззаду застромлена за пояс дерев'яна мантачка. Iдуть косарi легко, вiльно, ритмiчно, коса, здається, сама сховзає по землi, великi покоси соковитої трави лягають набiк, а ззаду залишається двi колiї нiг. I коли доходять до кiнця, витирають травою коси, спочатку гострять їх мокрими брусками, а потiм мантачать мантачками. Приємний брязкiт i шелест кiс розноситься лугом. Матвiй починає також косити, але вiн не має лугу, а має лише конюшину, що отам за лiсом насiяв минулого року. I поросла вона йому на доброму полi, як лiс. Йому радили посипати поле ще й фосфором, i для проби вiн висiяв тим погноєм своє iм'я, i тепер здалека видно було на конюшинi слово МАТВIЙ, пiсля чого вiн любив казати сусiдам: - Вiрте менi, що оте "удобренiє" добра штука. Треба назарiк спробувати, чехи то вживають, i диви як у них родить... Але i без того Матвiй накосив порядно конюшини, i любив вiн цю рослину, вийде не раз, щоб отак лише пройтися й полюбуватися, а вона, мов килим дорогий, розкладається, i тiльки джмелi гудуть... Разом з косовицею неодмiнно починаються i сльоти, небо затягається у брудну бавовняну отороку, без перерви сiє дрiбний дощ, на лугу мокнуть покоси, або вже копицi. Такий час не подобається господарям, не подобається вiн i Матвiєвi з Настею. У полi мокне конюшина, город заростає бур'яном, усе скрiзь мокре, збiжжя похилилося в один бiк, плаксиво лiтає i кряче ворiння. У Матвiєвiй родинi ледве-ледве хватає хлiба, вживають його дуже ощадне, їдять здебiльша картоплю, молоко, зеленину з городу, Настя умiє дуже смачний зi щав'ю борщ варити. I ще одна важлива подiя в родинi. Настя завагiтнiла. Матвiй став куди лагiднiшим. Щоб трохи Настi помогти - полоти, окопувати, вибирати коноплi плоскуннi, Матвiй пiшов i замовив дiвчат. Прийшли обидвi Катерини. На хуторi стало гамiрно. Дощi скiнчились i знов погода ясна. Дiвчата то бiля конюшини, то на городi, то бiля проса. Говорять, спiвають, жартують. Оповiдає одна однiй про своїх хлопцiв, але клопiтська Катерина анi здалека не може похвалитися таким, що залузька. Вона сама, на хуторi, та й вродою їй далеко до залузької. У тiєї там i Павло якийсь там, що не дає проходу, приносить їй якiсь там дуже гарнi цукорки, i має вiн дуже гарнi, русявi кучерi... I залузька Катерина розповiдає й розповiдає, а клопiтська лиш слухає i беруть її заздрощi. А вечором дiвчата сидять на колодi i спiвають на два голоси, хоча їх тут нiхто, крiм своїх, не чує. Василь весь час тут крутиться i намагається їм щось "встругнути". Володько лише з залузькою Катериною дiло має. Вони вже ось i говорять, Володько оповiдає про Гiльче, про щось прочитане, багато вiн того не має, але що має, то має. А Василя гонять вiд себе, вiн їм робить збитки. Ось вiн, наприклад, дуже негарно обдурив клопiтську Катерину. Надер гороб'ячих яєць у клунi, нанизав їх на соломинку, пiднiс Катеринi пiд нiс i каже: -Дми! Катерина вагається. - Навiщо дути? - питає. - Дми! Побачиш. Млинок буде. Все то буде крутитися... Катерина дме, а Василь несподiвано збиває всi яйця долонями i обмазує Катеринi уста i носа. - О! О! Здурiв! - сердиться Катерина, обтирає уста хустиною, а Василь лягає зi смiху.Ото менi жарт! Дiвчата змовляються йти до рiчки купатися пiд мiсяцем. Вечором вода теплiша, нiж удень. Їм дещо страшно i вони беруть зi собою Володька, лише просять його не казати про це Василевi. Володько й собi вагається, йому трохи соромно самому з дiвчатами, але годиться. I ось вони так викрадаються, щоб "той кручений" не бачив. Викрались та йдуть лугом стежкою, тихенько, одна за одною, а за ними Володько; i знiчев'я з-за куща щось волохате з криком виривається i падає на стежку. Дiвчата у вереск, зриваються бiгти, але тут же чують голос Василя: - Та чого? Це ж тiльки я! - Ах! - вiдсапнули дiвчата, а клопiтська Катерина вже напустилась на Василя: - Чи ти, бува, не здурiв зовсiм, чи на тебе лиш памороки найшли? I чи ти при своїх? От менi втяв штуку! Соромся! Йди додому! - А що як не пiду? - каже здалека Василь. - Iди, iди, Василю, бо можеш побачити таке, що тобi брови посмалить, - каже залузька Катерина, що все сприймає жартiвливо... - А куди це ви йдете? - питає Василь. - Не тобi знати,- вiдповiдає клопiтська Катерина. - Може, часом купатись? А там, знаєте, русалки... Та водяник... Та в кущах Гук сидить... - Їй-богу, як ти менi не пiдеш,- сердиться клопiтська Катерина.- Як нарву кропиви - геть випарю тобi спину. - Васильку, голубчику! Ну, лишай нас. Ми хочемо купатися,- каже друга Катерина. Василь нiби їх лишає, iде геть, а дiвчата швидко-швидко бiжать у лози, тягнуть за собою Володька, тут ще деякий час прислухаються, а пiсля роздягаються. Володька проймає сором, вiн бачить двоє струнких, з розпущеними, довгими косами, зовсiм без одягiв дiвчат, а тут ще одна з них пiдбiгає до нього: "Володьку! Роздягайся! Швидше!" - i починає хутко-хутко роздягати його. Вiн весь знiяковiлий, йому хочеться тiкати, але все так швидко робиться, що тiкати нема куди. Вони вже ось над рiчкою, вже стрибають у воду, вже плюскаються. А вода лише спочатку холодна, пiсля вона стає дуже теплою, дiвчата плюскаються, пiдстрибують, хлюпають одна на одну водою, стишено, щоб далеко не чути, викрикують вiд захоплення. А Володько також тут, вiн уже не так соромиться, йому приємно вiдчувати свiжу насолоду води, Катерина його швидко миє, обливає водою... Пiсля дiвчата миють одна одну, над рiчкою стоїть туман. I враз щось у воду падає. Дiвчата притихли, перечекали. - Це знов той кручений! - каже клопiтська Катерина.- Ох, як зловлю його. - Нехай кидає,- каже друга Катерина.- Василю! - гукає вона.- А ходи! Але Василь не йде i вона знає, що вiн не прийде, вiн бiльше соромиться за них усiх. А опiсля обидвi Катерини з Володьком, свiжi, чистi, охолодженi вертаються додому. Дома оповiдають, як вони купалися i як Василь їх налякав. Настя лише говорить: - А навiщо ви того гниляка тягали з собою? - i показує на Володька. - Е, нi, мамо! Не кажiть. Володько не гниляк. Володько козак. Вiн нас оберiгав вiд русалок, вiд водяникiв...- i Катерина обнiмає Володька, розчiсує гребiнчиком його густе, мокре, неслухняне волосся. Матвiй на все то дивиться i лише посмiхається в ус. Сплять дiвчата на горищi на сiнi i беруть, знов-таки для охорони, Володька. Цiєї ночi Володько враз не захотiв з ними спати. Катерина дуже здивована - нi, так не можна, Володьку, нам самим страшно. Так. Володько йде, але цiєї ночi вiн довго не може заснути. Якийсь особливий запах вичував вiн вiд тiєї Катерини, якась свiжiсть, святiсть, чарiвна опоєнiсть, щось таке дивне, дуже дивне i незбагнуте промiнювало на нього, а ранком вiн уже не мiг так просто й вiдважно дивитися в тi чарiвнi, яснi i синi очi свiтло-русої своєї сестри... Дiвчата побули иа хуторi тиждень i вiдiйшли. Волопьковi робиться сумно. Вiн ось iзнов має на шиї того свого Хведотиська, тепер його ноги вже окрiпли, i коли Хведот кудись тiкає, негайно дiстає за те вiд Володька. Вiйна мiж ними жорстока. Б'ються чим попало, i внедовзi Хведот переконується, що все-таки Володько сильнiший вiд нього, що його золотi де свободи минулися. Ось вони сидять обидва за хатою на землi, на них падає вечiрнє сонце, десь там далi в житi пiдпiдьомкають перепелицi, Володько довго їх слухає, а пiсля починає i собi їх наслiдувати. - Пiт-пi-льоп! Пiт-пi-льоп! - пiдпiдьомкає Володько. I враз сердито, поважно й категорично вiдзивається Хведот: - Не льоптай менi тутенька! Володько дивиться на брата i враз голосно смiється. Той не розумiє, що тут таке смiшне, i каже: - Дулний! Але бувають мiж ними i iншi вiдносини. Ось, наприклад, вечорiє, субота, така тиша, що чути вечiрнi дзвони з Дерманя. Володько самий вертається згори з-пiд лiсу i коли доходить до хати, бачить: на стежцi бiля тiєї молодої грушечки-цукрiвки сидить Хведот, а проти нього собака Пундик. Сидять, один одному дивляться у вiчi, похитують головами, а Хведот при тому вичитує: - На, на, цєнцiй баця - на! На, на, викий бака - на! - I це триває довго, i нiкого вони, крiм себе, не бачать, i похитують вони головами одним ритмом, i собака, здається, розумiє, що той його приятель говорить. Володьковi не хотiлося їх рушити, але першим вiдчув його наближення Пундик i все пропало. Хведот, нiби засоромився, пiдбiг до Володька i каже: - А! А! А ти сцо? Де ти був? Лови мене! - сам тiкає, а Володько бiжить за ним, i так уганяються обидва до хати. - Дiти, дiти,- казала мати вечором, коли тi йшли спати.- Що то з вас буде? - i в її голосi та її очах вичувалося стiльки до них любовi, стiльки великої, неповторної, матiрньої любовi, що свiт, навiть коли б його одним великим злом вважати, то задля однiєї крапельки тiєї любовi варто жити, болiти i на глибокому схилi життя вiдiйти у вiчнiсть. Велична, благословенна любов матерi! Кожний промiнь сонця, дихання кожного листочка, кожний погляд закоханого дiвочого ока, щирий порух звiряти, смiх i плач дитини i легiт небес - усе то з'єднано в одному теплому поглядi матерi! Будь благословенна! I здавалось, усе гаразд. Вiдколи Настя завагiтнiла, на хутiр упав спокiй. Та одного разу заходить до Матвiя Знахорець з панської частi. Це високий, тонкий, з рудуватою, цапиною борiдкою дядько, що дуже розтяжне, поволi, з сильною мiсцевою вимовою, говорить. Матвiй саме полуднає. - Доброго здоровля вам! Смачного! - привiтався Знахорець, стягнув з лоба кашкета, пiдтер кулаком рiдкi вуса i стоїть бiля порога, мовляв, не в час попав. - Дай-бо здоровля! Просимо i вас,- вiдповiдає Матвiй. - Спасибi, я вже пополуднав,-каже Знахорець. - Та заходьте далi. Сiдайте,- озвалась i Настя iз запiчка. Знахорець заходить, сiдає на лавi, виймає кисета, крутить поволi цигарку. Матвiй дивується: чого це вiн у таку пору прийшов, щось напевно важливе. Матвiй також знає, що Знахорець цiкавиться землею, i це ще збiльшувало увагу господаря. - Що там у вас доброго? - питає Матвiй. - Та що доброго! Стара бiда. Оце-о, знаєте, зайшов до мене один фактор i каже, що десь там земля продається. Матвiй пiдносить голову. - А де ж то є? - питає. - Десь аж у Калужчинi,- каже Знахорець. - О! Знов у кацапщинi. - Це нiби iнше. Нiби, каже, земля там добра. I дешева. - Ет! - махнув Матвiй рукою. - Чого ет? Воно-то всякому заволоцi вiри йняти негаразд, але подивитись можна. Чи не поїхати б нам, Матвiю? - Тобi, видно, по нутрi тi поїздки. - Ну, не постукаєш - не вiдчинять, дiло звiсне, само до хати не прийде, а хто шукає - знаходить,- каже Знахорець. До розмови втручається Настя: - Дайте йому вже чистий спокiй з тими поїздками. Он дiти їсти не мають чого, а вам поїздки. Кидай своє, рiдне i прися пiд повiтру лиху хтозна-куди. Нiкуди вiн не поїде! Матвiй мовчить, Знахорець каже: - Саме i їздимо, щоб дiтям було їсти, чи не так кажу? Пiд лежачий камiнь i вода не тече. Матвiй чухає потилицю. - Воно то кортить... Звiсно... Але щось менi та кацапщина не по густу, щось там... того... Не вiриться воно менi, щоб там лiпше вiд Смоленщини. З цього й почалось. Знахорець пiшов i понiс Матвiїв спокiй. А й справдi, може б, того... Думав, думав, а одного дня каже до Настi: - Спечи-но менi що на дорогу... Настя, розумiється, в лемент. - А ти зачекай з криком. Не для себе ж дбаю. Коли б бiльше варила головою - розумiла б... - Розумiла б, розумiла б. Я вже, по-твоєму, стовп дурний, що нiчого не тямить. Куди хочеш нас волокти? Де знайдеш краще мiсце на землi? Тут i лiтечко, дивись, он яке, тут i город, i садок, i свої люди, i могилки, а що там? Чужа-чу-жаниця! А де знов тих рублiв набереш на ту дорогу? I туди грошi, i сюди грошi, що ти, їх на дорозi збираєш? Старий, старий! Як не на мене - на тих дiтей зглянься! Голi ж, босi - жеброта не дiти, сором мiж люди показатися, дивись, що вони в тебе мають, а ти витрачуєшся бозна на що. А тобi кажу, мов на вiтер, але скорше мене нараженою побачиш, нiж я пiду в оту твою западенну кацапщину! - Но, но, но! Розспiвалася! - каже Матвiй спокiйно, i чим бiльше вона говорила, тим бiльше переконувався вiн, що їхати таки треба, що землi шукати конечно, що за краще життя змагатися є його обов'язком. - Ах,- казав вiн.- Думаєш, розкiш їздити. Не знаєш, що то людина намучиться, але треба! Жизня! Чортова жизня - мужича! А третього дня раненько Матвiй все-таки знов почимчикував до Мизоча на станцiю. Василь пiшов на Залужжя, щоб прийшла Катерина, Настя зiсталась сама. "ПРИЙДИ i ПИЙ ВОДУ ЖИТТЯ ДАРОМ" _ Володько з напруженням чекав Катерини, а прийшов дiд Юхим. Було надвечiр. Заплакана Настя вешталася бiля печi. Володько i Хведот, повитягавши шиї, чекали на картоплю, що вариться пiд комином. Старий мав намiр вiдвiдати Матвiя i дещо з ним перебалакати, та не застав того дома. Настя одразу почала вичитувати, i при тому по її змарнiлому, негарному, покритому жовтавими плямами обличчю текли патьоки слiз. З її мови старий довiдався про життя цiєї родини, хоча багато з того знав вiн i до цього часу. - Ну,- казав вiн...- Знаєш, Насте, воно, звiсно, не легко, але подумай сама: як же йому сидiти на мiсцi, коли ось так воно живеться, i я не раджу йому далеко їздити, пошукай отут, поза Дерманем, отуди на пiвдень, на Крем'янеччину. Там ще поля й поля,- казав Юхим. Але на Настю це мало впливає. Вона нiкуди не хоче, їй тут найкраще, а з часом усе полiпшиться i вони будуть жити, як i всi люди. Для Володька прихiд Юхима визначає цiлу подiю, нiколи не переставав його дiд цiкавити, хоча тепер, пiсля хвороби, хлопець став ще соромливiшим i нав'язати з ним якiсь стосунки, здавалось, не було нiякої надiї. Але дуже кортiло. У дiда такi приємнi, теплi, яснi очi, таке звичайне i одверте обличчя, така завжди спокiйна i рiвна мова. i коли той розмовляв з матiр'ю, Володько весь час iздалека позирав на нього, помiчав рiзнi дрiбницi його одягу, його рухiв. I йому здавалось, що дiд Юхим також цiкавиться ним. Нема, нема, а диви, i гляне, i щось нiби запитає поглядом. А потiм, коли скiнчив мову з матiр'ю, вiн цiлком перевiв увагу на Володька. - Ну? Що? Здоровий уже? Ну, бач, а то такий був. I вирiс... Бавишся з Хведотом? - Нi,вiдповiв одним словом Володько. - О! А то ж чому? - Бо вiн малий,- знов коротка вiдповiдь. Дiд, помiтно, посмiхнувся, а мати промовила: - Деруться весь час... Як тi пiвнi. Володько ще дужче засоромився, цiле обличчя палає, хотiв би дати драла, та ноги не слухають, кортить тут бути. - То ти з нiким не бавишся? - питає далi дiд. - Нi,- знов те саме i похитнув головою, а по хвильцi додав: - У Дерманi. З хлопцями. Ще поки був здоровий... До розмови встрянула Настя: - А, лазить усе. По лузi, по лiсi, дивиться, думає. Таке дивне видалось, дивiться, ще сопляк пiд носом, а виглядає нiби мудрець який. Володькiв зiр упав на матiр, i нотка легкого докору торкнулась її нiжного чуття. Їй стало нiяково, знiяковiв i Юхим. - Чи дозволиш, Насте, взяти менi його з собою? - обережно запитав старий. Вiн знає настрої Настi i не певний, чи та дозволить. - Ой, тошненько менi! Хiба такого обiдранця слiд куди пускати. То ж дивiться ж, якi в нього колiна. Володьковi штани на колiнах дiйсно самi дiри, вiн до цього часу якось того зовсiм не помiчав. Його зiр напружився, його увага збiльшилась. Йому хочеться йти з дiдом, але як це сказати. I не чекаючи згоди матерi, вiн запитав: - Хiба я так далеко... дiйду? - А ти хочеш? - запитав дiд. - О! - вирвалось у нього. Мати лише глянула i одразу вiдгадала його думку. - Такий замурзаиий! - промовила i цим дала згоду йти з дiдом. -Темно було надворi, коли тi вийшли. Настя провела їх ах за причiлок, де цвiтуть мальви та дикi ружi. Пiшли стежиною вверх. Було тихо. Земля руки свої долонями щедрими догори розложила, все спочивало, дихало теплом, вiд лугу долом клався туман i несло злегка болотом. Пiд ногами кашка й чебрець видiляє свої пахощi, у Трихоновому житi пiдпiдьомкає, не дивлячись на вечiр, перепелиця. У лiсi зовсiм темно, Володько не бачить дiда, лише вичуває свою руку в його теплiй долонi. Iшли повз "контору", де мешкав недавно Лiсовський, що його звали "Конєшно". Тепер та будова стоїть пусткою, i Володько наважився запитати: - А куди вибрався Конєшно? - Кажуть, до Верхова,- вiдповiдає дiд. - А чого вiн вибрався? - питає далi Володько. - То знаєш... Вiн служить у Таксарiв за побережника. Куди пiшлють, туди й мусить iти. - А хiба тут уже не треба побережника? - Видно, що нi. Лебедську соснину зрубали, а тут цей шматок лiсу не оплачується стерегти... - А кому цей лiс належить? - питає знов Володько. - Одному багатому жидовi,- вiдповiдає Юхим. - А де вiн, той жид? - цiкавиться далi Володько. - В Острозi. Вiн там живе. Питання чергується за питанням, Юхим на все вiдповiдає, Володьковi все то дуже цiкаве, здається, вiн iде глибше в життя, перед ним вiдкриваються новi простори. У лiсi щось засвистало, помiж вiтами дерев благальне хрусталiють зiрки, щось трiснуло, нiби там хтось ступив ногою на суху галузку, вичувається, як листя вдихає свiжiсть пiсля гарячого дня. На хуторi Юхима безлiч нового. По-перше, самий хутiр -