де, але на чому? Думав i думав, де б його тих грошей роздобути, бо просити в батька чи матерi, та ще й на скрипку, коли вiн зовсiм без штанiв, було б найбiльшим зухвальством, чого вiн навiть i не думав робити. Грошi мусить самий роздобути, мусить їх знайти на дорозi, мають упасти з неба, але мусить їх мати. Пробував кiлька яєць продати, думав iти до мiста на службу, пригадав i жида-онучника, що часто проїжджає дорогою i на все село горлає; "Онуч-онуууч! Онуч-онуууч!" - на що бiжать стрiмголов жiнки i дiти, несуть ганчiр'я, а дiстають голки, шпильки, олов'янi перстенi, скляне намисто, Дрiбненькi, як квасоля, рiзнобарвнi цукорки, сухi рiжки. Весь той крам дуже сумнiвної якостi, хоча його власник божиться i клянеться,- от хай вiн до шабасу не доживе, хай не побачить своїх дiтей, коли це не найкращий товар у свiтi, i що вiн за те дiстає? Ганчiр'я! Зовсiм нiчого не варто, непотрiбне ганчiр'я, яке вiн отам далi викине до рову. - Таке б ми тобi й повiрили. - Не вiрите? От хай менi обсохнуть руки, коли кажу неправду! - Скiльки то треба було б тих рук, щоб за кожним разом обсихали. - Та вiн же має на думцi, щоб обсохли, коли вiн їх помиє... - А! Хiба так. Володько рiшив збирати i собi ганчiр'я - по ямах, по смiтниках, по горищах i все те продати не за олов'янi перстенi, а за чистi грошi. Назбирав купу, а коли понiс продати, проклятущий ганчiрник не хоче навiть дивитись. За грошi? | Хто .за це дасть тобi грошi? Бери он двi голки, одну шпильку i шiсть квасолин цукеркiв. Не хоч? Будь здоровий! Немає часу з таким бавитись. Остання Володькова надiя зникла остаточно. Назбирати грошей на скрипку даремно й думати, а до того Максим йому сказав, що скрипка коштує найменше три карбованцi... Тодi вiн рiшив самий зробити собi скрипку, зрештою, це й не так тяжко. Приглянувся добре до Максимової, витесав денце, дiстав мiцних ниток, навощив їх порядно воском, натягнув на денце, пiдпер кобилкою - i скрипка готова. Смичка зробив з кiнської волосини, натягнутої на каблучку, i натер його живицею iз соснових дощок. Скрипка вийшла значно гiршою, нiж Максимова, але вона все-таки грає i Володько вдоволений. I все, що на нiй вигравав, брав умовно, збоку можна б подумати, що все то те саме i воно нiчого не варте, та Володько має не лише розум, але й уяву, а до того вiн став дуже корисним своїй дiточiй громадi, що хоче також танцювати. Христинка, Хведорка, Улянка, Ганнуся збирались старанно на ганку маказину, Володько брав свою скрипку, нiмий бляху овальну, що на нiй "Государственное страховое общество" вибито,| виходила сильна музика, а дiвчатка брались попiд руки i точились дрiбненько зовсiм так, як тi там в Ониська. Гiрше, коли хто з дорослих навинеться. Тодi та "зграя" безжалiсно розганялась, бо нiмий, мовляв, так сильно бив у свою бляху, що iншим "вуха трiскали", що дуже дивувало не лише нiмого, але й усе чесне товариство. Життя йшло тверде. Багато працi, небагато харчiв. Декому їх зовсiм не хватало i їли, що трапилось. Усi чекали новий урожай. Нарiки на Матвiя не вгавали, нiхто його не любив, нiхто не водив з ним дружби, хiба iнодi Стратон прийде щось радитись, зрештою, i сам Матвiй не дуже квапився з кимсось дружити, був завжди сам iз собою, а тепер де його вiльного часу взяти, коли навiть свята не було, не ходилосьдо церкви, зрiдка коли їздилось до мiста i то лише тодi, коли конче було необхiдно. Матвiй усе терпiв, як мiг, мав на все свою думку. Бог не обидив його волею, мав її справдi сталеву i не мiг нарiкати, щоб коли найшла на нього яка зневiра. Та одного разу i його терпець урвався. Замiняв вiн ото той город з Титком i разом з тим набрав на свою голову безлiч зайвих клопотiв. За панських часiв через город навпростець iшла широка дорога до водопою. Дорога та забирала дуже багато найкращого поля, а до того, по обох її боках, худоба геть усе чисто витоптувала й вибивала, так що з тiєї десятини мало що лишалося. Пановi це не дуже шкодило, бо в нього досить поля, але зовсiм iнша рiч селяниновi. I тому, коли краяли городи, всi одноголосно рiшили пустити дорогу боком, дебрею, уздовж сусiдньої межi, а що там не зовсiм для цього зручне мiсце, було домовлено, що всi прийдуть i толокою скопають нерiвнi мiсця, щоб зробити дорогу придатною для вжитку. Так було ухвалено, але iнакше сталося, коли город дiстався Матвiєвi. Про змiну дороги перестали й говорити. Копати нiхто й не думав. Тодi Матвiй самий дещо скопав пригiрки i пустив дорогу за планом. Але його спiвгромадяни заявили, що вони тудою не пiдуть i не поїдуть, а будуть користати старою дорогою. Але стару дорогу Матвiй старанно зорав i засiяв її викою. Не сподiвався там першого року якогось урожаю, але земля не смiє лежати дарма. Думав, що це змусить його спiвгромадян виконати свою постанову. Одначе помилився. Коли на городi нiкого не було з його родини, бо будувався вiн не тут, а на полi, люди ходили i їздили просто через поле, через рiллю, по засiву. Матвiй поставив вiху. I це не вплинуло... Матвiй не знав, що з тим робити, судитися не хотiв, а битися з усiма також не випадало. Та одного разу - був душний, лiтнiй ранок - Матвiй працює з рискалем i ломом бiля свого городу, рiвняє рештки з якоїсь корчми, що колись тут стояла, працює з усiєю вирвою, пiт ллється з нього цюрком, одiння мокре до рубчика... I бачить: Кузьма Запорука - повiльний i впертий дядько - веде свої мишатi коники через поле i не звертає на Матвiя нiякої уваги. Матвiй це бачить, його бере злiсть, розiгнув спину, оперся на рискаль i чекає. Кузьма їде верхи поволi й байдуже далi, i коли доїжджає ближче, Матвiй кладе на бiк рискаля, переходить дорогу i спокiйно каже: - Що тобi, Кузьмо, вже не видно, де дорога, що ти менi через засiв ведеш? - Дорога має бути де була! - бундючне заявляє Кузьма. - Але ж ти сам ухвалював, що дорога має йти долом. Що ж ти не по-людськи робиш. Вернися назад. Ти ж не дитина, а господар... Знаєш же, що й до чого. Кузьма мовчки намагається їхати далi. - Вернись, кажу! - твердiше каже Матвiй. - Не вернуся! Дорога має бути сюдою, це всi люди кажуть! - говорить Кузьма. - Не вводь мене, чуєш, у злiсть, краще вернись i їдь кудою належиться. Кузьма сидить охляп верхи i все-таки намагається їхати далi. Матвiй хватає коня за оброть i рiзким рухом повертає його назад. - Пусти повiд! - кричить Кузьма. - Вернись - пущу! - Не вернусь! Матвiй рiзко шарпнув коня за оброть, кiнь сiпнувся назад,. Кузьма миттю зiскочив на землю, схопив рискаля, що, лежав побiч, i шелестнув Матвiя по головi. З Матвiєвого чола одразу закапала кров. Цього було досить. Матвiй, мов роздратований слон, пускає коня, зводиться на весь свiй, зрiст i кидається на Кузьму. Дике i рiзуче - "гвалт, рятуйте!" - рознеслося довкруги. Недалеко працювала Настя, почула це i прибiгла. Прибiгло на гшвалт i ще кiлька чоловiкiв i жiнок. А Матвiй бив. Звалив Кузьму на рiллю i бив його кулаками, мiсив чобiтьми, гатив по чому попало, ах поки той не замовк. Люди кинулись було їх розбороняти, але вже не було потреби. Кузьма весь у кровi лежав, а Матвiй - страшний i великий, з обличчям, залитим кров'ю, з рискалем у руках,стояв проти всiх i кричав: - Гади! Нелюди! Вам не хлiба, а каменю в животи! Я вам, чортова голото, добра бажав, а ви ось як! Шпана чортова! Собача зграя! Тiчка паскудна - геть! Геть з очей! Розiб'ю! - i вiн кинувся на юрбу. Усi сипнулись врозтiч. - Розiб'ю! У гроб ужену! - ревiв дико Матвiй i гнався за ким попало. - Матвiю! Та втихомирся! Глянь он на свою сорочку! - гукала Настя i намагалася його зупинити. Матвiєва сорочка була дiйсно у кровi, вiн зупинився, тернув брудною долонею по чолi, розвiв ще бiльше кров, пiсля трiпнув рукою, нiби хотiв усе то струснути, i нагадував дикого, роздратованого звiра. Настя швидко з себе хвартушка зiрвала i подала йому. - На! Хоч обiтрись! Дивись, на що ти подiбний! Матвiй узяв хвартушка i байдуже витирав обличчя. Вiн весь тремтiв, очi його дико бiгали, ще нiхто не бачив його таким. Потовчений Кузьма лежав на землi i стогнав, конi його паслись збоку у вiвсi. - Ууу, будьте ви проклятi - таке гаддя, коли б був знав, що з такою халєрою прийдеться дiло мати - краще б їм чуму, нiж землю, виходив! - Чекайте,казав вiн сам до себе i лють його швидко, мов буревiй, минала.- Тепер я з вами поговорю iнакше, їм тiльки попусти - на голову вилiзуть, чортове хам'я! I дiйсно, з того часу все пiшло по-iншому. Дорога раз назавжди пiшла долом. Заповiв, щоб усi прийшли її рiвняти, i всi прийшли. Не з'явився лише Титко Коган. Матвiй самий зайшов до його хати - не було дома. - Де, Параско, Титко? - питає Матвiй Титкову жiнку. - Де? Та ж нiде! У полi! У нас праця! - Чув вiн, що сьогоднi треба йти до дороги? - Але ж у нас... - Цить! Не питаю! Зараз менi за лопату i марш копати! А за ним я сам пiду! I дiйсно пiшов. Тит орав. Побачив Матвiя здалека й зупинився. Матвiй пiдiйшов. У руцi пужално. - Казав тобi, Титку, Стратон iти сьогоднi до дороги? - Не казав... Я встав раненько... - Не бреши! Казав! Рiзун в твою-ма, хоч, щоб розбив на твоїй головi оце пужално до цурупалка? Уже забув, як плакав? Щоб менi зараз був там! З цим Матвiй повернувся i пiшов. Iде полем i розважає: - З таким народом по-iншому не вийде! Якась тупота! Якась мертвячина! Що вб'єш, те в'їдеш! Боротьба мiж Матвiєм i рештою товариства з явної перейшла в таємну. Його боялися. Уже не чути отих побожних побажань, але очi всiх горять по-вовчому. Кожне, видно, лише шукало приключки, щоб помститися. Матвiй, проте, не думав уступати з поля бою, не з такого тiста злiплений. Не кричав, не бешкетував бiльше, але й нiчого нiде не спускав. I це всi вiдчули. I стало спокiйнiше. Але не для Матвiя. Ледве втихомирив свою громаду, як он село почало капризити. Там, як i казав колись Деберний, люди не дуже ласкаво прийняли до себе нових спiвгромадян. Нарiканням не було кiнця i вони все множились i множились. - Понаходили якiсь зайди, забрали нашу землю... Тепер до них не пiдступиш, нi поговориш. Геть з ними. Не дозволимо їм їздити нашими дорогами, не пустимо до церкви. Матвiй казав до своїх: - Мовчiть i працюйте! Покажiть їм, що ви розумнiшi... Найбiльшим ворогом дерманцiв зробився Мельник Павло, кажуть, злодiй в минулому, на Сибiрi був i недавно вернувся. Крутий i жорстокий чоловiк, людину, кажуть, убиває, як муху. Так i звали - Каторжний-Мельник. I незлюбив вiн дерманцiв, що тi "багатiї", що набрали "через губу". Десь вiн там у тому Сибiрi всiляких дуже дивних думок набрався i все на багатих псячив. Хома Ет-Тоє поїхав з бочкою по воду, пiдгорою зустрiв його Мельник iз сокирою i порубав тому колеса. Вернувся Ет-Тоє i плаче: - Я, каже, собi їду, виходить той злодюга, присiкався i бах-бах по колесах. Не подарую! До суду! - Чекай,каже Матвiй, - до суду! Тепер колеса, далi вiкна, а там i до червоного пiвня дiйде. Краще зробiм ми от що: бачите, яка у них там криниця? Срам, не криниця! Калабаня в багнi - нi пiдiйти, нi пiд'їхати, вiк живуть, а криницi порядної не зроблять. А ми давайте от що: зберiмося всi отак, громадою, набиймо каменю i змуруймо їм криницю. Як належиться. З цебринами, з риштоком. Титко, а за ним ще дехто пiдняли голос: - Так, нiби у нас своєї роботи не хватало. Їди i їм ще криницю роби. - Не їм, а собi! Не повiдлiтають руки, коли пiвдня попрацюєш для громади. Я ось пiду до старости перебалакати, а там усi вiзьмемось до криницi. I Матвiй подався до старости. Хитрий, невеличкий iз широкою лисиною чоловiчок. Дуже примеленний, любить чарчину i куму Прiську. Хатина старосвiтська в зруб, троє вiконець, присiла до землi, як квочка. Матвiй увiйшов i лобом у сволок дiстав. Привiталися, i Матвiй почав, - так i, так, мовляв, я от до вас за дiлом, маємо непорозумiння, вашi люди не дають нам води, воно пiсля ми будемо свою воду мати, але поки те та iнше, чи не слiд би якось того... По-людському та по-Божому... I Матвiй подiлився зi старостою своїми намiрами. Еее! - заспiвав високим тоном, пiднявши вгору вказiвного пальця, староста.- Цим ви наших мужикiв не купите. - Як то не купите? Ми i не думаємо їх купувати, але... - Але чекайте, дядьку Матвiю,- перебив староста.- Я про вас чув i знаю, але в нас уже здавна-давен так водиться, що люди нашi не люблять того, що них якiсь новi порядки заводить. Добре, не добре, а не люблять. От не люблять i вже. I людей розумних нашi люди не люблять... Чекайте, чекайте. Я ще не доказав... Нашi люди люблять отако собi... Як сказати... I щоб розумний нiби, i не розумний, а найкраще отакий мiрний, середнiй, лагiдний та щирий... От як воно. I раджу я вам от що, коли хочете-наших людей позискати: зберiться одного разу отако гуртом та прийдiть до нас на сходку, та як слiд привiтайтеся, тому руку подай, тому слiвце добре, iншого за полу i: ану, там, куме, свате, чорте - зайдемо он до шкальнi. Та по шкалику, та по другому. О! Тодi iнша справа! Тодi за вас пiдуть горою! Їй-богу! - дрiбно i хрипло зареготав староста. Матвiй поворушився на лавi. Як це не по його, не по Матвiєвому; його права рука, що лежала на полатаному колiнi, нервово здригалася. - Але ж я, старосто, так думаю, що коли чоловiк говорить з толком, та до дiла... - Е,перебив його знов староста,- Чуєте! Не в дiлi справа, а в характерi. Люд наш метушню, гармидер, слiвце любить. Вони пiзнiше i по-вашому зроблять, зрозумiють же, що зерно, що полова, та знати вам не дадуть, що це вони вiд вас знають, що ви їх тому навчили. Такий ось гордий наш народ i не любить, скажу вам по правдi, начальства, особливо коли то з нашого, так сказать, брата. От ще коли якийсь такий iнший, не наш, так повiрять. А! То ж сказав... Знаєте? Срулевич! А не якийсь Дмитро чи Iван. Так, так... Тому розумнiшi нашi люди нiколи свою думку своїми устами не висловлюють, а завжди отак пiд когось, пiд когось. Не я це, мовляв, сказав, а от вiн, а можливо, ще б так i не сказав, це, мовляв, я тiльки так собi... Матвiй слухав i мовчав, дядько, видно, фiлософ великий, а потiм усе-таки промовив: - А! Скажу вам, що наш народ вiри тiльки тому йме, хто вмiє гнуздати. - А, то так, то так! i я би сказав - не вiрить, не вiрить! А боїться! А це не те саме, дядьку Матвiю. Боїться! От! А мiж тим так i шукатиме нагоди, щоб вас влучити! Так є, так - хе-хе-хе! Ага! От ви сказали, що каменю наб'єте... Аде, питаю, наб'єте? У нас? Пiд горою? Думаєте, нашi люди вам дозволять? А де, скажуть, вiвцю виженеш, а куди з гускою? Тете! Ви ще нас не знаєте! Так-то! - i староста смiшним похитом голови потвердив свої розважання. Вiн навiть, видно, гордиться своїм розумом, вiн усе розумiє, але Матвiєвi саме здається, що то не чужi думки, не громади, а його власнi... - А я вам от що скажу, старосто,- почав на це Матвiй.- Так-то воно так. Маєте правду. Але скажiть: хiба може сурйозна людина пускатись на хитрощi, на пiдлабузництво, на пiдкуп? Нi. Сурйозна людина буде чесно битися i чесним трудом доведе свою правду. Не кажу, що народ наш дурний; не дурний, а недовiрливий, непросвiщенний, не знає, де початок, а де кiнець, де добре, а де недобре, де мудре, а де немудре. А от вiзьми йому та покажи, та розтолкуй - i одразу сходить, i одразу пiде. От тi вашi люди. Прийшли ми сюди i почали пiд плуг бараболю, як ви кажете, садити. Вашi люди . одразу в крик: а! Не вродить! Лише пiд заступ треба! А я їм: от ми так завжди садили - пiд плуг i скорше, i справнiше - i завжди мали досить бараболь. А, кажуть, то у вас, мабуть, земля лiпша! А я їм: у нас земля не лiпша, а гiрша... А от побачите, що i ви будете так садити, як i ми... Кажу: i пшеницю, замiсть гречки, будете сiяти. I поросте... - Ну, от,розводить руками староста.- Так воно є, що зробите. Але нiчого. Якось-то воно буде i, можливо, краще... - Але я у вас таки засидiвся, а у мене ж там дiла стiльки,- почав було Матвiй... - Але, так все-таки, старосто, як ви думаєте нащот того? Староста помовчав, помовчав та й каже: - Думаю, дядьку Матвiю, що ви отак вiд мене не втечете. От що! Хтодорко! Стара! А знайди-но там чого. Нi-нi-нi! Че- i кайте, чекайте! Ви у мене поперве, у мене! У старости села Тилявки! Це була б для мене смертельна образа, бо ж ви . прибули здалека... Такого Матвiй не сподiвався. I як же йому тепер пити, коли там дiло. До всього, як велить звичай, коли той "поставить", не можна й собi вiдмовитись. А тут i шеляга нема за душею. Але нiчого не вдiєш, зiстатися треба. Одна чарка, друга. Голоси пiднялися, на щоках збiльшились рум'янцi. Староста пiдсунувся ближче до Матвiя, дихав йому сливе пiд нiс i казав: - Та... Що й казати. Дiло справне - видно одразу, криницю оправити! Чому нi. Хоча я i не беру там води, але все-таки iншим придасться. Хороша рiч, добра рiч, золота рiч! Що вже її нашi люди не напоправлялися, не нагатилися, i що її не попокленуть... А все нiяк не можуть до людського, до богоподобного образу довести. Пан, бувало, кожної весни привозив пару хур хворосту i гатив те багно. Та де там! Нiкому не вдалося його загатити. I не тому, що не вмiли... Боронь Боже! Не тому! А тому, що нiхто не хотiв перший почати. Ет, думає, всi мовчать, чого я маю наперед пертися. I так було. А тепер ви ось хочете... Добре! I зробимо ось як: ми зробимо сход. Прийдете ви, ще там хтось, скажемо, дядько Стратон, я вийду i скажу: так i так, люди добрi! Маємо ми от у себе нових громадян. Правда, шкоду вони нам учинили, землю пiд самим, так сказать, носом викупили, ну, але люди вони, як не кажiть, свої, тутешнi, православнi, як i ми, хахли... Дехто їм боронить доступу до води, але ж бiйтеся Бога! Вода рiч Божа i хiба ж можна людям води не дати. То ж ми не татари i не зувiри якiсь, але коли вже вам так хочеться, то зробимо ось що: бачите, яка та криниця? Їде баба вiдро води дiстати - мусить усi грiшнi мiсця показати, щоб не пiдмочити спiдницi. Так от хай тi нашi новi громадяне наб'ють отам у нас пiд горою каменю, хай пiдвезуть, а ми їм поможемо i зробимо криницю, що хоч самий цар бери з неї воду. Чи добре кажу? I тодi всi крикнуть в один голос: правильно! Добре! I зробимо. I вам нiхто нiколи не буде бiльше перечити. Е, чоловiче Божий, нашу людину треба знати, а це золота людина, що й казати! Так дай-бо здоровля! - На здоровля,- каже Матвiй i далi мнеться.- Я, як то кажуть, старосто... Iдучи до вас, не сподiвався i так, навiть, як то кажуть... - Но-но-но! Знаємо, знаємо! Що там! От просто - ви у мене, я у вас, сьогоднi ви до мене, завтра я до вас, по старому, як то кажуть, звичаю, та по-доброму, та по-християнському. Добре, що ви наважились та зайшли, а то все думаю: от приїхали i анi тобi носа нiхто не покаже, i якось воно було трохи дивно, як-не-як, а все-таки я тут якийсь староста, нi? Ну, але тепер усе добре! Тепер у нас пiде! Тепер пiде! А тодi i про церкву, i про школу гуторили... Народ є народ. Частувалися i частувалися, Матвiй з болем серця випивав кожну чарку, не подобається йому таке "наше" ставлення, та що вже тут поробиш. Староста показався i добрячим, i простодушним хитряком, який коли кому i пошкодить, то найбiльше собi. Тому й хатинка в нього ось така, тому i долiвка земляна, i вiконцята маленькi. Але почастувалися гаразд, як Бог наказав. Розходились також, як Бог наказав... Сьогоднi у себе, завтра у кума... I сталося, як казав староста, криниця прийняла "богочоловiчий" образ i дерманцi брали вiльно воду скiльки потребували, i по всi днi свого життя. А там i жнива... Першi жнива на новому мiсцi. Озимина ще засiяна паном, i припала вона на дiлянки Iвана Кушки, Матвiя та Стратона. Дiлили стосовно до кiлькостi десятин, але йшла сварня, як звичайно. В одному мiсцi полеглиця, в iншому випрiло. Матвiєвi лишили здебiльша полеглицю, але вiн махнув на все рукою: - Хай! Аби вже скорше з ними розв'язатися. Збиратиму лише коли вже сам посiю. По жнивах одразу оранка, сiвба озимого, докiнченая будiвель. Праця кипить далi. Сонце встає - люди встають, сонце лягає, а люди не лягають, а несуть свої потомленi руки затемна додому, щоб i собi лягти. Таке воно життя. НАРЕШТI ШКОЛА Осiнь. Перший вересень. У недiлю, передучора отець, Клавдiй заявив у церквi: - Люди добрi! Нагадую вам, що першого сентября починається школа. Посилайте своїх дiтей до неї i хай учаться там доброї нашої вiри i добрих людських дiл. Матвiй прийшов iз церкви i сказав про це дома. Володько як почув, то весь затремтiв. То ж вiн iде нарештi до школи, властиво, вiн мав iти ще минулого року, але так ось склалось, що не вийшло. Але тепер iде! Це вже рiшено! За цю весну i це лiто Володько зовсiм змiнився. Загорiв на головешку, дуже змiцнiв, був весь у шрамах, навчився лаятись, одiж на нiм, особливо штанята, самi дiри. Ноги бруднi, заскорузлi, порецанi. Спав не в постелi, а в кутi на мiшках. - Здичавiла дитина,- казала Настя,- ви тiльки гляньте! Одне страхiття! Але те страхiття дуже хотiло вчитися i воно йде до школи. I першого вересня Матвiй сам сказав до Катерини: - Сьогоднi, поки Володько вернеться зi школи, ти сама попасеш корови. Катерина погнала пасти, а Володька не будили, як звичайно, вiн спав довше. Устав, мився докладнiше, навiть ноги помив i навiть чесався, хоча все то йому дуже небагато помогло; пiсля довго розважали, чи можна йти до школи у таких штанях - латаних й перелатаних, хоча iнших усе одно не було, на що батько лише сказав: - Треба новi, але хай пожде. Тепер нема за що... Хай iде! Не панський син! Але Володько якось мало тим журився, вiн майже щасливий, знайшлась якась, ще стара Василева, торбина, до торбини клався кусень свiжого, натертого цибулею i здьором пiдпалка, i школяр готовий. Мати мусить провести хлопця, не пiде ж вiн самий, таке соромливе, дике, невторопне. Вона вийняла зi скринi лiпшу, не святочну, але охайнiшу спiдницю, зав'язала кращу хустку, i вони пiшли. Iшли урочисто, нiби до церкви, переходили селом, на них гавкали собаки, витягали свої довгi шиї i сичали гусаки. Володько все оглядався, чи не йдуть часом i iншi школярi, але щось таких не бачив, думав, як то там у тiй школi буде, як зустрiне його учитель i що йому скаже. Настя думала, як би все-таки малому якусь кращу одежинку справити, бо все-таки, не кажiть, а воно нiяково отакими жебраками помiж людьми як та сирота виглядати. Вулиця не бiжить рiвно та просто, вона собi сюди i туди вихиляється, по боках плоти, та частоколи, та садки, та городи. Хати все звичайнi, бiленi, пiд соломою, вiкна синькою обведенi, ворота до кожного подвiр'я. Ось дещо бiльша хата зараз за перехрестям, де лежать угрузлi в землю старi грубi колоди. У нiй, звiсно, живе дяк, бо довкола частокiл, пiд вiкнами великi кущi бозу, а на розi листаве оцтове дерево з червоними шишками. За дяковою хатою iз-за високих груш i церкiвця, крита зеленою бляхою, виглядає, садом довкруги оточена, а там i попiвська, просторiша, цiкавiша садиба, обнесена частоколом, розложилася. Школа трохи далi, над вулицею по правому боцi. Володько побачив її i його жаль пойняв. Цiле лiто не згадував Дерманя, забув зовсiм усе те, що там було, але, глянувши на школу, одразу пригадалось усе. Перед ним убога, крита соломою, на чотири вiкнi, мало що бiльша вiд звичайної селянської, хатчина. П'ять дерев'яних, погнилих схiдцiв вiд дороги ведуть до невеличкого, розхитаного ганочка. По боках двi здоровеннi черешнi, що сливе закрили цiлу ту будiвлю вiд сонця. I згадав Володько школу в Дерманi, i розвiялись його мрiї, як то вiн буде ходити по блискучих коридорах, та по широких сходах, та виглядатиме з вiкна другого поверху. Тут ось лише маленький ганочок, рипливий, подряпанi, небарвленi дверi з написом над ними: "Тилявецкая Церковно-Приходская Школа". Посерединi вузенькi сiни, направо клас, налiво мешкання вчителя. А ще дивнiше було Володьковi, а також i його мамi, що, не дивлячись на раннiй час i не дивлячись на перше вересня, тут навколо так тихо. Можливо.вони надто рано прийшли, а можливо, вже вчаться? Але довкруги, нi на ганку, нi на дорозi, нi на подвiр'ї, нiде жодної душi. Шкiлка стоїть понуро, стiни мiсцями облупанi, вiкна заляпанi вапном. Поволi увiйшли на ганок. Дверi зачиненi. Настя попробувала за клямку - не вiдчиняються. Що за бiда? Як же тудисi дiстатися? Де ж учитель? Почала стукати. За хвилю за дверима вiдчулись кроки i пiлка дверей вiдчинилася. У нiй постать, яку помiтив Володько вiд зелених штанiв починаючи. Чорна, з двома рядами блискучих металевих з орлами гудзикiв куртка здобила ту постать. На вiдлеженому, пiд саму шию комiрi - синi петлицi. Чорна, м'яка борiдка, темнi очi i буйне, чорне, розбите волосся значили завершення постатi. - Аа! - заговорила постать по-росiйськи.- Мабуть, до школи? - До школи, господине учителю, до школи,- загомонiла одразу Настя.- Ото маємо такого шмаркача,- i кивнула гловою на Володька, що з червоного зробився ще червонiшим.Усе, чуєте, коли то та школа буде та коли то вона буде? Все ото питає та питає. А батюшка ото в церквi, казали посилати дiтвору, а вiн сьогоднi ледь свiт зiрвався i вже бiгти, а ми й кажемо: хай iде. Худобу якось i самi доглянемо, роботи до погибелi, але коли прийшов час на школу, що поробиш. А хлопець до науки, кажу вам, аж горить, тiльки розбещений страшенно, то ви вже, господине учителю, як що того... чи то за вухо потягнути, чи на колiна, чаї "лапу" датине шкодуйте... Воно що годиться то годиться, без того й наука не пiде, а дiтвора - воно, звiсно. Учитель посмiхнувся, Володько за цей час помiтив, що нижня його щелепа дещо бiльша, нiж треба, наперед висунута, а зуби має трохи попсутi. Настя ж нараз похопилася, чи не наговорила вона часом забагато i одразу додає: - А може, ми, господине учителю, спiзнилися? - Але,перебиває її учитель,- де там. Ви, певно, з дерманцiв? - питає, а Настi робиться нiяково, вона знає, що тут не люблять дерманцiв i ще чого доброго не приймуть малого до школи. - Так, господине учителю,- вiдповiдає обережно. - Одразу видно. У нас тут, тiтко, не заведено отак з мiсця i до школи. Батюшка казали, але наука пiчнеться геть пiзнiше, як снiг упаде. Ну, що ж... Хлопчина ваш, видно, бистрий, як хоче, хай зiстається, коли ще хто прийде - пiчнемо щось учитись. Настя помiтно розвеселилась, давала ще деякi поради, просила найбiльше молитов учити, не забувати божественого. Ще раз просила не жалувати, як треба на колiна чи щось таке, Володьковi наказала бути слухняним, шарпнула його легенько за вухо, поправила сорочку, пригладила рукою вихрясте волосся i вiдiйшла. - Ну, так ступай у клас,- сказав учитель до Володька i вiдчинив туди дверi. Володько, весь знiяковiлий, зовсiм не дихаючи, вступає до класу. Простора, низька, свiжо вапном бiлена свiтлиця. Купа пiд саму стелю довгих, тяжких, обляпаних вапном лавиць стоїть посерединi. У передньому кутi велетенський, вiд помосту до стелi, образ Христа з книгою, що на нiй написано: "Прiiдiтє ко мнє все труждающiєся i обрємєнєнниє i аз упокою ви". У другому, задньому кутi бiля печi велика чорна дошка. Помiст, мабуть, дерев'яний, але вiн зовсiм нагадує дорогу. Володько увiйшов, тримає у руцi пiм'ятого, з подертим верхом, кашкета i не знає, що робити далi. Учитель пiдiйшов до купи лавиць, зняв одну, постави її збоку, справа. - Садiсь вот здесь. Здесь будєт первая група. Ти вже хадiл у школу? - питає учитель, а руки свої тримає розчепiрено. - Нi,витиснув по хвильцi Володько. - Ну, от. Так сiлi. Может, єщьо кто прiдьот. Я патом зайду.- I учитель вийшов. Володько сiв. Коли затихли кроки вчителя, вiн несмiливо зiтхнув i повернув головою. Сам. Тиша. Перед ним шафа. Злiва заляпане вапном вiкно, справа малий простiр з грубкою i дошкою. Час вiд часу, десь звiдки з-за дверей, чути окремi стукоти, окремi голоси. Забамкав десь годинник. Володько не знає, що то бамкає, i уважно наслухує. Далi знов тиша, навiть мух нема. Надворi сонце i теплота. Далi за вiкнами город, на городi високi, головатi, мов решето, соняшники, череватi, жовтi, мов напасенi корови, лежать гарбузи, головаста, густа стоїть капуста, червонi, великi, мов кулаки, висять баклажани. Мiж тим вештаються високо попiдтиканi жiнки i щось там роблять. "Коли б, Боже мiй, хто прийшов",- думає Володько, бо ж як нiхто не прийде, значить, i навчання не буде. Значить, треба вертатись з нiчим додому, значить, не буде мати на завтра "уроку", як це мав, бувало, завжди Василь. Значить, йому не видадуть книжки i, значить, усi його сусiди будуть смiятися. З дерманцiв вiн сам один пiшов до тiєї школи, бо решта всi або то замалi, або вже завеликi. I довго, довго сидить так Володько, i гiркi думки лiзуть йому до голови, згадує i згадує Дермань, як то там цього дня всi йдуть до школи i як то опiсля вертаються назад з торбинками, повними книжок. Аж по деякому часi у сiнях щось заскрипiло. Володько насторожився. Хтось увiйшов до сiней i одразу шарпнулись Дверi класу. Володько чекає. Напевно, приходить ще якийсь хлопець, хай їх буде хоч двоє. Але дверi вiдчинилися i до класу вступив великий, дебелий дядько з рудою бородою i Розпатланою, без шапки, чуприною. Володько пiзнав у нiм одразу того самого, що свого часу ганявся за ним на тому Деревi, i занiмiв. Що то буде? За дядьком увiйшов малий, худенький хлопчина, що дуже штикiльгає на лiву ногу. - Ого! - промовив одразу дядько дещо здивовано.- Уже i школьник є! А ти ж чий? Володько зовсiм нiмiє, ось-ось, мабуть, пiзнає його, але вiдповiв: - Матвiїв. - А! Це, мабуть, з тих... З дерманцiв? А бiльше нема? - Нема,- каже Володько трохи легше. Дядько, видно, його не пiзнає. - Ага,кивнув головою дядько.- Так оце й маєш товариша,- звернувся до свого кульгавого,- А я от "скамєйки" розставлю, - бiжи-но, Євгене, до вчителя та попроси яку онучу та мiтлу, дещо заметемо, а ти, малий, устань поки. Володько встав, дядько почав двигати тяжечi лавицi, увiйшов Євген з ганчiрками i мiтлою, дядько подав одну ганчiрку Володьковi, другу Євгеновi i сказав: - Стирайте куряву! А сам загримотiв далi лавицями. Праця кипiла, курява виповнила весь простiр, сонце, що скiсно било до вiкон, клало густi стовпи, хлопцi старанно витирали вапнянi плями, увiйшов i учитель, з'явилось i вiдpo води, рудобородого дядька назвав учитель Сiмєоном Порфiровiчем, i виявилось, що це шкiльний сторож, а що той малий, кульгавий Євгенчик його син i що ходить вiн уже до школи третiй рiк, недурно вiн почувається тут, мов-би дома, бiгає, галасує, мовби їх тут було копиця. Працювали так довго, лавицi розставленi, курява стерта, помiст пiдметено, вiкна витертi. Знов увiйшов учитель i каже: - Ну, вот! i харашо. Тєпєр ступайте, мальчiкi, пака дамой, а завтра опять прiхадiтє. I прiводiтє с сабой єщьо каво-нiбудь. Панiмаєте? - Да! - розмашно кивнув головою Володько. У нього бруднi руки, бруднi штани i навiть пiд носом чорно вiд куряви. Учитель ще пояснив, як треба входити i вiдходити до школи. Треба увiйти, перехреститися до iкони i сказати: "Здраствуйтє!" Коли ж вiдходити, треба прочитати або проспiвати "Достойно єсть", поклонитись господину учителю i сказати: "До свiданiя!" - Ну, павтарi! - звернувся вiн до Володька. Володько, запинаючись, усе повторив. - Харашо. Ступай. А Євгенiй всьо уже знает, он у нас третiй год, да, Євгенiй? - Да, господiн учiтєль!.- вiдповiв Євген. - А будеш уже учiтся лучше? - Буду, господiн учiтєль. - Как будеш учiтся -пєрєвєдьом во вторую групу. - Да, господiн учiтєль! - Ну, так ступайте! I Володько поступав додому. У руцi нiс торбину. У нiй недоткнутий полуденок. Ах, як це неприємно. Коли б хоч був з'їв той полуденок, або коли б хоч нiкого не зустрiти зi знайомих. Вiн стiльки тiєю школою нахвалився нiмому i всiм iншим. Дома нiчого нiкому не казав, мати лише спитала: - То що? Накрутив тобi учитель уха? На що Володько не знайшов вiдповiдi, а, поївши, пiшов одразу на поле до корiв змiнити Катерину, бо там он "до повiтри роботи", бо ж, мовляв, корови пасти, нiяка робота, а лише марнування часу. На полях помiтна осiнь, чорнiють зоранi ниви, зграї шпакiв сумiш iз галками кружляють по стерниськах, лiси стоять не так зелено. Володько пасе "на Угорщинi" i зовсiм самий. Дерманськi поля межують тут з полями угорщан, що живуть отам далi за лiсом у долинi, i є то глибока долина, що її долом в'ється, на двi колiї, дорiжка, а по обох її боках тягнуться сiножатi. Схили ж долини покритi пасмами нивок i пiвнiчний з них втицяний ще й молодими, коренастими дубками, що мiсцями творять цiлу дiброву, де, крiм дубини, ростуть широкi гнiзда лiщини, поодинокi берiзки i кущi молодої грабини. Володьковi сумно. Ще й ще раз обдумує свою школу. Знов i знов пригадує дерманських учнiв у тих одностроях, у тих блискучих чоботях, з тими кашкетами зi звiздами. Ах, як все-таки шкода, що вони покинули Дермань, недурно мати стiльки плакали, i як виросте, вiн вернеться назад туди. I аж тепер помiтив Володько, що тут усе не так. I хати не такi, як у Дерманi, i вози трохи iншi, i зовсiм iншi плуги, i вiдмiннi борони, i люди багато iнакше виглядають, жiнки носять iншi жакети, не так зав'язують голови, i в мовi багато iнших слiв i вимовляють тут не хвiст, а фiст, i не звiдти, а стамiцци, i не через плiт, а без плiт, i хлопцi тут зовсiм не тi, що в Дерманi, дуже мало з них потраплять пiдписатися, а вже зовсiм не потраплять читати якусь книжку. Нi. Володьковi куди бiльше подобається Дермань, нiж ця Тилявка, бо хоча там i менше землi, але всi багатшi, от хоч би тi хати, або упряж на конях, або сади. Усе там краще, чистiше, поряднiше. Другого дня Володько все-таки знов iде до школи. I знов першим, i знов чекання. Згодом прибув Євгенчик i притягнув iз собою ще одного бiлявого, розчухраного хлопчиська i кликав його Радiоном. I перше, що вони обидва почали, це кпитися з Володька, чiплятися до нього, прозивати "дерманом". Володько мовчав, але приємно йому не було. Науки й цього дня не було. Учитель сказав, щоб привели ще когось, щоб було хоч п'ять. Володько почав думати кого б йому ще привести, обдумав геть усiх хутiрських i не знайшов нiкого такого. Зупинився на своєму Хведотовi. Йому, правда, всього шостий пiшов, але вiн досить великий вирiс i мiг би смiливо ходити з Володьком. I вiн почав просити Хведота: - Ходи зi мною до школи, Хведоте... - Я не хоцу! - вiдповiв той одразу. - От дурний. Ходи! Там так гарно. Побачиш учителя. -Я не хоцу,була та сама вiдповiдь. - Я дам тобi мого ножика-рачка,- каже Володько. О! Це щось зовсiм iнше. Хведот помiтно завагався. А Володько i матiр просить: - Пустiть, пустiть, мамо! Нас буде четверо, вже троє є. - Але ж вiн ще, бач, який... - То нiчого. Вiн уже великий... - То хай, про мене, йде, все одно нiчого йому дома робити... I Володько вже не йшов сам до школи, вiн тягнув за собою Хведота. Iдуть удвiйку селом, на них нападають собаки, гуси, Хведот боїться, Володько завзято вiдганяється. Євген з Радiоном притягнули ще Омеляна, i їх стало п'ятеро, як i хотiв учитель. I наука почалася, i Володько вдоволений. Учитель заходить до класу, хлопцi встають, Хведот i собi встає, Євген проказує "Отче наш" i всi кажуть "здравствуйте, господiн учiтєль", один лише Хведот нiяк такого не вимовить, тому вiн мовчить. Вiн весь переляканий, личко дуже маленьке, оченята дикувато дивляться, сидить за лавицею, i ледве помiтна його кругла, бiла, вигорiла голiвка. Радiон так само, як i Євген, ходить уже другий рiк до школи, але всi вони належать однаково до "первой групи", Омелян дуже шепелявить, не вимовляє "р" i йому чогось дуже тече з носа. У класi настали також змiни, на стiнах з'явилися картини. Були то самi царi i щось зi святого, на переднiй стiнi пiдряд три великi картини у нових золочених рамцях - цар, цариця i наслiдник. Учитель одразу пояснив, що всi вони тепер не звичайнi собi хлопцi, якi галасують отам по вулицi, а "ученiкi", тобто тi, що учаться. Вони тепер у школi, а школа це не звичайне, а посвятне мiсце. Володько слухає те все дуже уважно i гордiсть спинається в його грудях. А потiм учитель почав питати: - Що це за образ? - спитав вiн Євгена, вказавши на образ Христа. - Хрiстос Спасiтєль,- вiдповiв одразу Євген. - А вот там? - звернувся до Володька i вказав на царя. - Цар,вiдповiв Володько. - Так, цар, але вiдповiдати так про царя не можна. Треба сказати: цар Нiколай Алєксандровiч, государ i iмператор всєросiйскiй. Понял? Володько кивнув головою. Учителевi i це не сподобалось. - Треба вiдповiдати: понял, господiн учiтєль. Павтарi! Володько все повторяє, учитель вдоволений, питає Радiсна. Той устав на ноги i заплутався: - Iмпiратор цар Александрович... - i заникався. - Допоможи йому - Затварнюк Омелян! Затварнюк i собi встав, але сказати мiг ще менше. - Повтори їм ще раз ти, Довбенко,- ти маленькiй,- i тикнув пальцем на Хведота. Цей довго не мiг пiднятися за лавицею, весь залився червоним, голiвка ледве виднiє. - Iмiлятор... цал... - почав Хведот. - Ну, ти єщьо i гаварiть нє умєєш. Садiсь! Старшiй Довбенко! - Цар Нiколай Алєксандровiч, государ i iмператор всеросiйський! - вiдчитав Володько. - Харашо! Маладєц! Так надо атвєчать! Садiсь! А тепер дальше! Перейшли до царицi, до наслiдника, i на цьому перша лекцiя скiнчилася. Учитель виходить. Дiти бiжать на двiр. Володько з Хведотом держаться разом. Володько тут зовсiм змiнився. Там дома вiн такий розбишака, такий вiтрогон, тут нiби панночка. Боїться голосно заговорити, вiдважно ступити. Хлопцi те помiчають i одразу використовують. - Iмiлатол, iмiлатол, iмiлатол! От дурний, от дурний! От дурний дерман! - чiпляються до Хведота. - Не дуже-то розумнiший i ти. Ти вже другу зиму ходиш,- втручається Володько. - Ого! Хлопцi! - гукає Радiон.- Дерман прозивається. - Хто прозивається? - шкутильгає Євгенчик.- Дерман? Оцей? Ми йому, як хоче, дамо! - i замахнувся на Володька маленьким кулачком. - Не бийся! - насупився Володько.- Я тебе не займаю. То вiн прозивається. - Нi, нi! То вiн, то вiн! Я скажу господiну учителю! - кричить Радiон. - Я його не чiпав, а Хведот також нi,- обстоює Володько. - Хведот, Хведот, Хведот! Дерман дурний, дерман дурний, дерман дурний! - стрибають i верещать всi троє тилявчан. Володько збентежений, а Хведот майже переляканий, не знає, як боронитися, i найкраще б заплакати, але тут же не випадає. На щастя, вийшов учитель i погнав усiх до класу. Далi учитель пояснював предмети, що знаходяться у класi, i всi му сiли за ним повторяти. На цiй лекцiї наука на сьогоднi скiнчилася. Слiдуючого дня Хведотовi вже не дуже хотiлося йти до школи, але Володько його дуже просив: - Ходи, ходи! Я їм дам! Ти знаєш, що я зроблю? Я їх як наб'ю добре!.. Знаєш? То вони бiльше не будуть чiплятися. I Хведот погодився. Увечерi Настя зробила Володьковi незвичний подарунок. Володько спочатку не мiг навiть слова промовити вiд здивування. Вона пiшла до Давида i за двi яйцi купила цiлого олiвця. I такий гарний! Жовтий. I з гумкою, що стирає написане. Яка радiсть! Володько вже давно не мав цiлого олiвця. Має такий кусничок, що ледве в пальцях держиться. Який чудовий "карандаш". На другий день у класi Володько вийняв гордо свого нового олiвця i почав писати на справжньому бiлому паперi, що дiстав також вiд мами. Це було ще до приходу учителя. Радiон, Євген i Омелян гасають, кричать, лазять по лавицях, але враз один з них помiтив Володькового олiвця. - Карандаш! - кричить Радiон.- Хлопцi! Дивiться! Дерман має цiлого карандаша! Усi кинулись до Володька. - Ага! - каже Євген.- Учора ми мали тебе бити, ти з нього прозивався. Тепер, як хоч, щоб ми тебе не били, мусиш кожному врiзати по куснику карандаша! Вiд такого нечуваного блюзнiрства Володьковi потемнiло в очах. Карандаша? На кусники? Краще не знаю що. Вiн навiть он Хведотовi шкодував кусник урiзати, хоча той його так просив, а тепер цi ось хочуть?.. Нiзащо! - Не дам! - викрикнув Володько. - А! Бачите? Проклятий дерман! Вiн ходить до нашої ш