прибивав до нiг критого вiйськовою шинелею кожуха. Ага. Он вiн.оглянувся, обернувся. Видно, таки зауважив, бо ж став. Володько зупинився також. "Аа-о-у-е..." - видно, батько гукає. Вiтер рве на шматочки слова i розсiває, де йому хочеться. Ще й ще кричить батько, але син, хоч ти його вбий, не розбирає нi одного пiвслова. Он батько махає рукою, одвертається i борхається далi. Володько, мов тiнь, волочеться за ним, Матвiй ще раз оглянувся i йде назад. Тiкати? Стояти? Поки що стоїть хлопець i чує: "Ве-рр-ни-ся!" Куди ж ? Вiтер люто шарпає i пре вперед. Здається, коли б пустився та лiг на снiгову габу - понiсся б вихором, мов дубовий лист, просто на чорну лiсову стiну. - Вернися, ти, шмаркачу! Куди там полiзеш?.. Марш менi додому! Чуєш?.. Наказую!.. Брав той наказ хлопець, як те останнє, що одно хiба поверне ним - проти вiтру, проти метелицi i проти власного сумлiння - додому. Матвiй пiшов далi. Син його стоїть на мiсцi й дивиться йому вслiд. Фi-уфiii-iii!..- їдко i хижо вчепився вiтер якоїсь сухої билинки i висвистує беззубим ротом. Он плужаться сiрi оберемки. Здалека нi нiг, нi колiс не видно. Здається, щось над землею проти вiтру повзе. Щось, видно, надто вперте. Пiсля видно, що то пiдводи. На них... Хто ж має бути на них? Це пiдводи "земського обозу", що лазить отут кожний день i пiд мерзлими брезентами тягає сюди й туди якiсь клунки. Люди повлазили у кожухи, у валянки, в сибiрськi шапки, що й грiм їм нiщо. Конi якось тягнуть отi возиська, що нагадують мажi середньовiччя. Шпицi в колесах затинкованi багном та зледенiлим снiгом. Пропустив повз себе земцiв. Далi з лiсу вирвались козаки. До чорта, хiба в таку пору верхи їздити. Носи їм померзли, конi борюкаються з вiтром. Чи бачили вони Володька, що ось збоку стоїть чогось i чапить на холодi? Хто там їх знає. Чи ж їм до якогось там Володька тепер? Кожний щось своє має. А Володько ось постоїть ще трохи, поки батько не зникне з зору й вернеться. Що ж йому ще залишається? Не впаде ж отут серед снiгу i не дозволить вкрити себе заметою, поки серце його чiтко i мiцно стукотить у дзвiнких грудях, що нiколи, нiколи не вiдмовляли мiсця i простору отому метушливому куснику м'яса. Матвiй вже зник. Тiльки сiра завiса вiд неба до землi окружена чорним рубцем лiсу. I там десь по тому вже боцi i батько Володька. Хлопець вернувся... Але так трагiчно не було, як це видавалося. У штабi i своїх справ "до чортової матерi". Хто там, особливо за якiсь "барськi" стiльцi та бебехи, буде голову сушити. Був, правда, якийсь в окулярах, що самi до носа вчепилися, питав Матвiя, покартав, що, мовляв, не до свого дiла старий брався. Натомiсть старий делiкатно, уважно та докладно вияснив, що "ото жiнка i малий полiзли" туди, а вiн сам "Богу душу винен" i хай який суд прийде, то вiн на хрест присягне, що нiколи в життi чужої соломини для себе не взяв. Той в окулярах i не довго питав. Чогось розсердився, лаяв управляючого. - Вайна, а он чьорт знаєт з чєм лєзєт. їдi, старiк, домой i сiдi на пєчкє. От i все. Вернувся Матвiй i все до слова розповiв. Володько й очима, i ротом, i вухами впиває слова i з кожним згуком з душi його сповзає тягар великий. Але все-таки весь не сповз, а лишився десь там, мов рештки якогось намулу... У цей саме час за селом на тилявецьких, башковецьких i угорських полях риють окопи. День по день ходять до них сiльськi дiвчата та пiдлiтки хлопцi. Ходить i Катерина. Дощ, снiг, мороз, метелиця - все одно. Вiйна ж не стоїть у дощ чи метелицю. Хлопцям, що понад п'ятнадцять рокiв мають, платять руб', дiвчатам усiм на гул п'ятдесят копiйок. Справляють дороги. Рубають молодий лiс i жердям встеляють дорогу. Рубають хворост, в'яжуть в'язки, стелять по дорозi i присипають. Працi досить, та хiсна мало. Умерла тодi Марта - сестра Гнидки. Молода ясноока дiвчина. Володько на похорон ходив. Пiшла назяблася на окопах, дiстала якусь погибель, покашляла два тижнi, похирляла i вiдiйшла. Мала вiсiмнадцять лiт. Саме тодi i Гнидку - бiлобiлетчика потягнули. А Володько? Хiба вiн сам не працював для вiйни. Перед Рiздвом метелицi ущухли i почалась вiдлига. Химерний, лютий захiд жбурнув дикими теплими вiтрами. Щезли на вiкнах ласицi, поспiхом оголювалась земля, дорога погнулась, попустила й тяжкi батарейнi конi мiсять мерзенну багнюку. Гострий наказ: всi до працi! Погнали з кожної хати по двох, по трьох. Катерина не вилазить з окопiв. Василь лiг, кашель його душить, у грудях пекло, голова стяжiла. Простудився, видно. Забрали Володька. Пiшов вiн у казьонний лiс i день по день сiче хворост на дорогу. Сажень - руб'. Вечором тягнеться сiм верстов додому. Приходить i навiть роздягатись не хочеться, але лягти нiде. Скрiзь москалi з "маршових рот". На Рiздво, першого дня по всеношнiй, люди святкувати захотiли. Не вийшли до працi. Саперне начальство двох верхiвцiв замiсть старости в наказ по селi пустило. Тi буревiєм пролетiли селом, вiд п'ят до очей в багнi, нагеями, кого зустрiли, списали здовж i впоперек. До кого в хати ввiгналися, застали людей при обiдi - столи, миски, горшки,- все стрiмголов на боки розлiталося, а хто був у хатi, кожний хапав лопату й до працi. Дiсталося й хворому Василевi, бо в Матвiя в той час якраз нiкого дома не було. Лютий сапер накинувся на хворого й сперезав його кiлька разiв нагаєм. Пiсля лiсу Володько ходив "до окопiв". По вiдлизi знов притиснув мороз. Гола земля закостенiла й тiльки де-не-де видно снiговi лати. Ранок. Усi зi свiтанком встають. Мати варить "кiрпiчний" чай, Катерина, Василь i Володько йдуть. Вдома батько, мати i малi. По полях копають глибочезнi ями, ярусами вкладають дерево, засипають землю. Копають окопи з ходами, блiндажами, скорострiльними гнiздами, перебiжками, захоронками. На весну, видно, наступу сподiваються. По цiлому запiллi фронту - йде чи повзе праця. Копають ями, їх заносив снiг, снiг розтавав i ями заливались водою, обвалювались, ринулись. Пiсля їх оправляють. Часто цiлу лiнiю окопiв касували i починали нову. Чому це так, пощо - Володько не мiг знати. Нiхто й iнший цього не знає. На то є там вгорi iнженери. В мудрiсть тих iнженерiв навiть останнiй непомiтний хлопчина Володько не вiрить. Стiльки народу, стiльки працi - зайвої, нерозумної. Стiльки грошей. Нiчого не робиться докладно, освоено. Знаряддя працi, якого цiлi гори навезли, не шанується, нищиться. Купи iржавих з вiдбитими ручилнами келепiв, лопат валяється без догляду, i їх розтягає, хто хоче. Доглядачi сапери вiд найменшого до найстаршого дивляться на все "з наплюватєльной точнi зрєнiя". По блiндажах горять огнi i там гуляють з дiвками Бикови, Рикови, Колумбаєви. Пики в них повнi, червонi. Одягненi у довжелезнi шинелi, взутi у валянки, в папахах, з-пiд яких стирчить лиш нiс, пiд котрими безупинно димить махорчана цигарка. Деякi дiвки набирають собi багато "днiв". Iншим їх знов недостає. Володько в своєму пальтечку та чобiтках надто гостро вiдчуває холод. На нього не звертає уваги нiякий Биков, а жене "у баранячий рiг". Тiльки Володьками й тягнулася праця, наскiльки ставало їх сили. Мозолi на хлоп'ячих руках, душевне огiрчення, злiсть на несправедливiсть. З Володьком сотнi iнших хлопчикiв, подiбних на виколупленi землянi брили. Всi вони довбають келепами, рискалями мерзлу землю. Бризки її сiчуть у вiчi. Вiтер стриже полями, смалить обличчя, що горить лютою барвою. Червоне буревiйне сонце поволi хилиться й спадає за вашковецький лiс. У суботу в хатi Трохима Пацюка коло церкви "рощот" за цiлий мiсяць. Низька, простора кiмната. У передньому кутi пiд двома ярусами образiв довгий стiл. За столом штабскапiтан Смiрнов. Червона, випещена пика. Чуб їжаком, випущенi сiрi очi, на них пенсне. Борiдка - шпаньолка. Перед Смiрновим скринька новеньких, нi разу не вживаних банкiвок: двадцятип'ятирублiвки, десяти-, п'яти-, трьох- i однорублiвки. Побiч Смiрнова секретар з трьома личками. Перед ним список i рахiвниця. Вiд столу до порога черга, плече в плече, людей. Дiвки, старшi дядьки, молодi хлопцi. Обличчя їх цегельної барви, чуприни розбитi, очi загнанi в свої мiсця мiцно й рiшуче. Черга вривається коло дверей, якi ввесь час рипаються. За дверми знов черга, а там море людських голiв. Все то за "получкою" за "днi" свої прийшло. Кожний добре лiчив тi днi, випiкав їх жарiючою думкою на мозку. Є мiж тими людьми троє з Матвiєвої родини - Катерина, Василь i Володько. Черга його, на щастя, не далека. Лiтера Д тут багато допомагає. Ось вiн уже добрався за порiг хати. Викликають: - Горпiна Гудз! - Є!.. - Сколько дньов? - Двадцять... Ого, думає Володько. От бреше. Вона бiльше, нiж вiсiм днiв, не має. Та й то лиш по блiндажах з Биковим перекидалась. Цок-цок на рахiвницi - i новенька десятирублiвка у Горпининих руках. - Та, Хресто святий, ота Горпина має щастя. Капiтановi замiтала пiдлогу, а диви...- шепочуть iншi дiвки. - А хiба тiльки капiтан?.. А з тим... як його, отим рудим Риком, чи як його... Хiба не бачила. - Софiя Гладюк! - викликують далi. - Є! - Сколько дньов? - Та двадцять... Цок-цок. Софiя дiстала дрiбними. Вона й рахувати не має часу. Скорше випихають геть, бо он ще сотнi ждуть. Раденька, що дiстала, бiжить надвiр, перед вiкном пiд свiтлом лiчить. - Маатiнко Божа! А, Хрестосвятий, вони менi рубля не додали. А грiм мене побий, коли не так. У дiвчини плач рветься. Але куди його бiгти, кому скаржитись? Он сидить той капiтан, але добийся до нього. Он вiн i виплату перервав, бо "диньчик" чай у глечику принiс i шклянку i блюдечко. Поставив шклянку, чай через цiдилечко блискуче процiдив. Блищить чай, мов огонь. А каштан сьорбає по трошки та малюсiнькими сухими коржиками закусує. Володько ще вiд полудня нiчого не їв, але, дивлячись на блискучий чай i на сухарцi, йому зовсiм не хотiлося їсти. Не тi почування виринають. Капiтан i його срiбнi "пагони", i гудзики блискучi з орлами, i чай з цiдилочкою та коржиками, i тi купи грошей... Все те щось не з цього свiту працi. Це щось iншого. Це щось недосяжне нам усiм, що стоїмо тут довгою чергою, щоб "получити" отi п'ять, десять, п'ятнадцять - по заслузi - рублiв. I люди коло нього, нiби пружини. Все "ваш' всок' бродь" та закаблуками цокають. Навiть отой з трьома личками, також в окулярах, а i той все: "Так точьно, ваш' всок' бродь! - Нiкак нєт, ваш' всок' бродь!.." Цок-цок-цок. Рубель, два, п'ять, десять, сто, тисячi... Тож там тисячi, їй-Богу, тисячi! I капiтан дивиться на них вилученими очима, байдуже то з тiєї, то з онтiєї коробки бере папiрець i дає Гординi, Софiї, Килинi, Ганнi. Кому скiльки хоче, як хоче, що хоче. "Боже, який я маленький проти того капiтана",- думає Володько.- Одно слово його - i мене нема". Нарештi: - Довбенко Владiмiр! - Єсть! - викрикнув Володько i здригнувся. Тремтить, мов пропасниця його напала. Стояв у черзi, тиснеться наперед, шапку у руцi зiм'яв. - Сколько дней? - Двадцять.Вiн добре пам'ятає - двадцять. - Ти вот, - починає капiтан, пiдперши лiвою рукою клинцеву борiдку, - уже бальшой. Сколько тєбє лєт? - Я рождьон тисячу... i такого-то года,- мудро вiдповiв хлопець. - Да. Значiт, ти нє малий. А кто тєбя так научiл врать?..- i очi впер на хлопця гострi i сердитi. Володько знiяковiв до болю. Врать? Що ж вiн "вре"? I його очам так зробилось, нiби їм соромно стирчати в головi. - Да! - пiдносить капiтан голос.- Ти врьош, как хiд! Сразу вiдно, что вором будеш!.. На, палучай i марш атсюда!.. Як Володько брав тi грошi i як зробив "марш отсюда", про це можуть краще розказати iншi, що за ним стояли. Сам вiн якось не пам'ятає всього. Знає, що вилетiв на подвiр'я. Знає, що в темних сiнях зачепився кишенею за завертку дверей i як слiд розпанахав пальтечко. "Чорт його бери",- подумав вiн.- "Хай дереться. Уже є нова шинеля, i йому самi тато обiцяли одвезти її до Шумська та перешити". Ось i грошi є. Рахує їх раз, другий. Що там довго рахувати. Ось п'ять рублiв цiлих, а ось чотирi по рублi. Разом дев'ять. Рубля вкрали, а коли б не вкрали, мав би десять. Десять рублiв все-таки - копiйка. А так вже зжився був з думкою - десять рублiв... Но... Пiдпер носа кулаком i... "а що його сказати татовi? Що подумають... що взяв собi рубля... Хто там ще репетує?" Репетував Хома Ет-тоє. Перш усього йому перекрутили прiзвище. Написали Ет-тоє. Який вiн Ет-тоє. Етоє? Як його якась там дурна баба по-вуличному зве, то це не значить, що i в "бамаги" так записувать... - Моя фамилiя, ет-тоє, Бондарець. Так, ваше благородiє. Так є правильно. Мiй ет малий без слуху, онiмiв, а хтось за нього пiдсказав i вийшло Етоє. Я його законний отєц i прийшов за нього получить гєнгi. Бо що ет з нiмим. Його куди пхнеш - пiде, а находив вiн двадцять днiв по пiврубля (мало, чуєте, ваше благородiє, по п'ятдесят копiйок такому хлопцевi. Дуже мало) 10 рублi... Ет маю получити. Хома ще до свого "ет-тоє" не любить докiнчувати слiв у родових вiдмiнках. Смiрнов подивився на такого говiркого чоловiка, зняв окуляри, витер, знов наложив. Пiсля грошi вилiчив i мовчки дав Хомi. Той хотiв одразу й полiчити., - Вон, вон, старiк! Вон! Пшол, гварят тєбє! Там пощiтаєш дома на пєчкє. Пхають Хому, але вiн опирається i рахує.- Ееее,- крикнув вiн коло дверей.- Так це, ет звєнiтє, обман! Малий мiй лазив до отих окопiв... Ваше благородiє! Тут всьо вiсiм рублi... Такi ет щота менi... такi щота... - Куда прьош?! - визвiрився на нього солдат. Але Бондарець на таке не зважає. - Ваш' благородiє,- кричить вiн,- тут ось ошибка случилась. Мiй малий нiмой. Його... - Кто там шумiт? - пружньо встав i ревнув Смiрнов, а очi його ще бiльше вип'ялись, нiби їх хто видув зсередини.- Пазвать єво! Бондарця штовхнули в плечi, i вiн опинився перед самим благородiєм. - Так вот его ти врьош? - визвiрився Смiрнов, ах нижня челюстина подалася йому наперед. Юрба людей принишкла.- Ти вот шуметь вздумал? Бунтовать? Да? Атвєчай! Бунтовать хатiш? Салдат! - Слуш'ь, ваш' всок' броць! - Я,- не злякався, а смiло i навiть задавакувато почав Хома...- Я ет, ваше благородiє, тiльки за правду. У мене ет-тоє талько i єсть ще один отой нiмой. Старший мiй сни упав пiд Варшавою, а середнiй кузнiцой у кавалерiї служiть. Я маю право за свого нiмого сина слово пiднять... - Малчааать! - скипiв одразу Смiрвов. Вiн нiби з пороху злiплений, а тут якийсь паршивець Бондарець пiдсунув сiрника. I очi, i брови, i борiдка - все танцює по обличчi. Кулак раз, два брязнув об стiл i кiлька банкнотiв пiднялось i в темний низ вертко спустилося. - Ти што, салдат?! Взять єво! Завтра ми єво, разпрасукiнаво сина, в православную вєру обратiм! Хому вхопили, нiби вiн гарячий вуглик, i виперли... - Це кров моя! - гукав вiн.- Тут ет, як бачу, мошенство. Тут ет i слово не скажи!..- але твердий саперний кулак стукнув Хому просто по зубах i той заїкнувся на пiвсловi. Кажуть, кров так i полляла йому через шпакуватi вуса i бороду геть-чисто перебарвила. А Смiрнов бiльше не мiг виплачувати. Пiсля такого хвилювання хто б мiг виплачувати. Люди масово рухнули додому. - I треба було йому за якогось рубля знiмати бучу! - сердився хтось... - Нєєє! Я несогласен,- перечить другий.- Тут перву ролю грає справедливiсть. Хiба ж не сукин син отой самий капiтан... - Та це ж звiсно. А хiба вони не всi такi? Їздив я оце до штабу на стiйку. Стаю, мерзну я, мерзне худоба, а вiн, таку його мать, визвiрився до мене, що я, бач, килима з дому не взяв. А може, я того килима дома зовсiм i не маю. А якби й просто на в'язцi сiв... Що, йому вiдлетiла б?.. То-то... То зветься вiйна. Один на фронтi в мерзлому багнi лежить, а другий, бач, на в'язцi соломи не сяде... Бо, бач... Ееет! Тьху!.. Порядки... - Що, чуєте, про отого капiтана говорять, то тiльки "мразь i стид". Живе ото в школi. До нього нiби всi отi вищi члени з'їжджаються. Позавiшують, каже, вiкна червоним. На столi пляшок повно, "Боже цара" ревуть. То ж то ота сама Горпина й казала. Каже, впо'їли, роздягли її... Тьху, бий тебе Божа сила! Вона, бачте, нiчого собi, а от до чого докотилася. Шлюха! Сестри[12] навчили... Володько вертається додому i слухає, що гуторять. Бачив i сам вiн, що за школою багато бляшанок з доброї риби, з овочiв, з рiзними написами валяється. Горпина хвалилася, що вино туди "ящиками" привозять. "Чорт його бери, того рубля",- вертиться у хлопця думка. Добре, що принаймнi й тi дiстав. А рубля вiн дома має, доложить i все батьковi на перешиття шинелi вiддасть. Там, де село кiнчається i починаються хутори, зустрiчає Володько "маршовi роти". Сьогоднi пригнали їх видимо-невидимо. Нiби повiнь залили вони село, кричать, матюкають. Все молодi кацапчуки, що говорять з прихрапом у нiс, ковтаючи слова. Одягненi добре. Новi до самих п'ят шинелi, вовнянi сiрi шапки, добрi з довгими халявами чоботи. Казали, що наступ буде. Ага. То оце ж i женуть. Володько йде повз лави воякiв i, здається, не буде їм кiнця. Йдуть i йдуть, топчуть дорогу. Все по чотири, навантаженi. Бряжчать металевi речi. Дома застав повно. Увiйшов до хати i, здається, попав у густий чагарник з живих дерев. На лавцi, на печi, на миснику - скрiзь, де тiльки є якесь мiсце, гори наплечних мiшкiв, пояси з патронташами, мокрi шинелi, газовi маски, лопатки,сокири. Пiд плитою вже топиться, а на плитi два здоровеннi баняки води. Пiд комином безлiч котьолкiв i в кожному щось З харчiв видно. - Ага! Вот, вот! Мальчiк паявiлса... Рєбат', рєбат'! Вот нам мальчiк за булкамi сбєгаєт...загуторили солдати. - Хош', малиш, за булкамi iтi? Да? - Да! - кивнув головою Володько. - Рєбат'.' - загукав один солдатик,- Давай дєнгi. Мальчiк за булкамi йдьот. - Пачьом булкi? - Да чьорт знаєт. Па десятi, что ль... - Мне две. - Мнє трi! - Нам с Грiшкой п'ять. - Да нє галдiте всє, как лєшiє! Па парядку! Мiтька! Падай маю сумку. Вот та, каторая с пятном... Да нє брасай на голаву! Вот, сукiн син, мать твая вєдьма, нiкак рускiй чал'єк нє деєржiт парядка! - Пєтруха! Да, разтаку твою в самам дєлє! В мєня там сирь, а ти заднiцу туди прьош!.. -Ей, щенкi! Нє арiтє! Вот мальчiк ждьот! - встав i крикнув старший солдат. Вирвавшись на вiльний простiр з купою марок у руцi, Володько знов жене в село. Дивне вiдчування. Здається, село змiнилося, зникло. Неймовiрно велика кiлькiсть людей обернула його в якусь людську комашню. Все скрiзь ворушиться. Дим над стрiхами зводиться, подвiр'я гудуть, вовтузяться, дорога, не дивлячись на приморозок, стоптана до того, що розтає снiг i рiденька грязюка збiгає у рови. Сюди й туди, без перерви, снують люди. Своя мова зникла. Її залила чужа акаюча, горлова. Хмари круглi, мов барани, летять гладеньким небом, купляться навколо молодого мiсяця. Подекуди миготять зорi. Коло бувшої шкальнi черга за булками виповзає кiнцем аж на дорогу. До неї прилипають все новi i новi кiльця. Але Володько не дурень. Вiн знає ходи до крамницi i по короткому часi з мiшком булок на плечах вертається додому. Тут чай на столi. Парує, димить. З вояцьких облич стiкає пiт. Булки розхапали, i почалася жерня. Володько заробив пiврубля, але це його не так особливо тiшило. Нема де сiсти, а вiн i так цiлий день мерзнув надворi. За чаєм розмови i сварка. Найшовся старший вояк, який розносив начальство. В той час хтось застукав у вiкно. - Хазяїн! Хазяїн! Вийдi, атєц!.. Матвiй почув голос "бiловусого фуражира". Накинув кожуха i витиснувся надвiр. - Ти, атєц? - Я. А що таке? - Матвiй бачить, що фуражир не сам. З ним ще один кiнно-гарматник. - Прiнiмай, старiк, нас начєвать! - Ну,знизує плечима Матвiй.- У мене й так повна хата. Навiть сiсти нiде... - Нє лабєзь, атєц. Ми всю дєрєвню с'єздiлi... Там єщьо хужей твоєво. У сараях людi сплят... Що робити? Завiв конi до клунi, а люди втиснулися до хати. Вояк далi розмову веде. - ...У них, чортового сина, все якось не так. Там, наприклад, чи вояк, чи офiцир - все одно. Дiстiплiна то дiстiплiна, але не наша. У нас солдат - грязь, багно, сплювак,афiцир цар, бог, недосяжне щось. Салдату хоч сапогом по лицi - нiчаво, афiцир салфеткою тавос пiдпирає. Два рази був у плiну, два рази втiк. Три рани дiстав. Тепер пiду i посвищу... Сам в полон пiду. Досить воював, досить кров проливав, досить царя, от того самого невидимого царя, штихом i груддю захищав. Там он Распутiна робота наривом на Росiї сходить. Цариця у дворцi гуляє, а ти йди, бийся, по Карпатах дерись. От наженуть дiтвори... Ну, от ти! Ти, жовторотий? - Чаво? - витрiщив очi молоденький кацапчук. - Знаєш ти, куди йдеш? - Вєстiма. На фронт. - Дурак. На смерть. На гибель. Завтра з тебе, лупленого осла, однi ратицi лишаться. От заженуть вас, а завтра в атаку. Сто тисяч i виложать. З Пiтера, з Владiвасгока, з Бердичева, з Самарянських степiв - всiх дуракiв зженуть на бойню, на м'ясо гармат, на ганьбу, якої свiт не бачив. I вже, здається, досить! Париж, Карпати, Балкани, Альпи, Манджурiя - все ми, все наш брат солдат трупом вкладав, дорогу тисячi верст ногами своїми робив. А коли кiнець? Спрашую: коли кiнець? Далой!.. I зненацька в цю саме мить, коли всi напружено слухали промовця, тарахнув страшний вибух. Хатина здригнулась. Всi замовкли. Лампа згасла i хильнулась густа тяжка темнота. Настя дико викрикнула i майже умлiла. Мала Василина, що спала на полу, прокинулася i почала плакати. - Какой там сукiн син балуєт? - реве з темностi густий голос. Блиснула бензинова запальничка й освiтила хмарку диму, що поволi розповзався над головами солдат. Деякi з них поблiдли на папiр. Виявляється, "бiловусий фуражир" обурився мовою солдата i пострiлом револьвера припинив її. -Ти што, мать твою разтаку! - накинувся фуражир на промовця. Бунтавать? Бунтавать вздумал? Знаєш, что за такiє розгавори дають? Нє вiдiш, здєсь дєтi... - А ти кто такой? - смiло, вперто i виразно питає промовець.- Супчiк? Кожелуп? Тильная криса! Фронту ти, сукiн син, нє вiдал. Плюю я на тваї угрози. Миє всьо равно, хоть сєводня, хоть завтра пулю в лоб вганi. Плювать мнє на всю ету ваєнную жiзнь! Вiжу, рило твайо вот как разнесло, ряжка хоть памої вилiвай!.. Вiдрубав i тиша. I що ж? Нiчого. Тиша, нiби всi скам'янiли. Фуражир виразно пружився плигнути наподобу тигра, схопити нахабного збунтованого пiхтура за горло, але тут, нiби по командi, стало мiж ними кiлькох солдат. - Нєєєт, братци! Драться дудкi. Схопили обох i погрузили в масу солдат, одного коло порога, другого на лавi коло столу. Пiсля цього напружена мовчанка. Далi хтось щось заговорить уривком лайки. Матвiй i родина на полу, коло печi. Всi нагострили цiкавiсть. Матвiй бiльше байдуже, Настя уже хотiла кинутися розбороняти. Василь, Володько i Хведот з виразом недовершеного страху, цiкавостi i навiть якогось вдоволення. Клалися спати. Несли солому i хто де мiг, схилив голову. Володько чув надзвичайну втому, але пережите дня все-таки настiльки проймаюче, що уривки втомленої думки весь час чiплялися бачених i пережитих людей i картин. Перший раз почув кiлька незнайомих слiв. Перший раз бачив огонь в очах вояка, який сказав простими i певними словами те, що таїла в заледенiлому нутрi бiльша частина солдатської маси. I як рiшуче! Якi очi! Якi зморшки коло кутикiв уст i як цiпився кулак. Це, чорт бери... Сон, виплата, Смiрнов... Знов новенькi банкiвки. Чорний простiр i безлiч вояцьких облич у папахах, з торбами. Пострiл. Ще раз здригнувся хлопець, груди потягли струм густого тяжкого повiтря i почали рiвно й мiрно гойдатись, нiби спокiйне море пiсля ущухлого буревiю. V Чорний простiр без початку i кiнця, сiрi клуби туману в сприсках стрiльних iскор, що вириваються i зникають. Земля була не влаштована i дух Божий - всеможний шум несеться в серединi всього i лишає по собi творчi початки. Як дiлилось свiтло i тьма. Як радiв i яснiшав етер. Як завертався перший раз хаос, задзвенiв у пружнiх руках Великого Майстра, що дув на прискаючу вогнем масу своїм натхненним подухом творчостi. Клались гори вправо й улiво, океан вздовж сяючим плесом опав, вiдбив блакить i жбурнув в далечiнь i ширiнь. Родилась людина. Брав Майстер першу частину землi - як основу. Брав Вiн також частинку вiд дерева живого i вiд мертвого каменя. Брав воду солону i не забув барву вiд лiлей, i вiд рож пахучих, i вiд фiалок весни... I ще не все. От стоїть твiр перед очима Творця, має вигляд, барву, але не має того, що зветься кров. I тодi брав Творець частинки вогню, та дiлив їх на барву i тепло. Зачерпнув роси, з пiднебесних височин, що впала була на лист рослин, змiшав з барвою вогню. Далi все запалив. I вийшов твiр прекрасний. I сказав Творець: - Насолода творчостi хай буде вiчною. Хай нiколи не буде вiднятий менi мiй рiзець. Я буду безконечно нищити тебе, мiй великий твiр, щоб мав змогу безконечно творити наново. На ось i вложи у груди твої цей червоний злiпок. Барви його - барви вогню. Йому властивi властивостi хижого звiра i невинного ягняти. По цiй сторонi його добро, по цiй зло. Вони є тим коромислом, на котрому спочиває тягар життя. Увага! Вiдкрий свої очi i вуха! Бач i чуй! Щум океанiв, пралiсiв, спiви птахiв, рокоти грому брязнули зi всiх бокiв. Небо дивилося синiм оком i вiдбились у нiм квiти, дерева, мов у дзеркалi. I сказав Майстер: - Збери всi шуми, спiви, вигуки i вибери з них найлiпше. Це буде твоїм словом. I всi барви, якi є, якi я складаю в число днiв мого творення, хай будуть доступнi оку твоєму. Я так хочу! Сталося слово, росло навколо воно, множилося, обняло свiт. Найбiльшим даром нагородив тебе Майстер, тебе одиноко - людино... Полем iде Матвiй. Захiдний вогкий вiтер протискається до чорної плотi землi i жере хрусткий соковитий снiг. Гарматнi рокоти трiпотливо мiшаються з першим спiвом жайворонка. Повiтря крає лiтак, що прямує над жолобецький лiс. Там гу-понуло кiлька вибухiв, на котрi вiдповiв дрiбним цокотом скорострiл. Маршовi роти, що вилазили з лiсу, лягли, мов кошена трава. А лiтак все кружляє. Ось вiн над головою Матвiя. Став чоловiк, задер галову: "Дивись, рiзун його ма', гармидер..." - i не договорив. Щось неймовiрне брязнуло в його вухах. Дикi дзвони дзвонили навкруги, пiтьма з блискавками линула у порожнечу свiту i вже не хотiлось йому бiльше нiчого. Клякнув до чорної лати землi, що вилiзла з-пiд снiгу, руку праву вiдкинув вiд себе, на лiвiй лежала голова. З-пiд рiдкого волосся на чолi виступила червоної барви роса, збилась в струмок, стекла чолом, через перенiсся, лiве око i покапала на землю. - Тааатууу! Тааатууу! - женеться i гукає Володько. Бiжить через поле, грязюкою. Земля рветься за його чоботятами i розлiтається закарвашами навкруги. Вiн вже не чує нi лiтака, що все ще кружляє у блакитi, нi вибухiв, зривiв, нi крикiв, що несуться з-пiд лiсу. Здалека бачить вiн, що там, де йшов батько, порожньо. Чув вибух, i серце його йокнуло таким рiзким болем, якого ще не вiдчував нiколи. Тисячi тисяч вибухiв шаленими рокотами згучали в його вухах, але всi вони не торкались його нутра. Цей один трiпонув ним цiлим. Затремтiли руки, ноги. У очах чорний дим вився дивовижними клубами. - Тааатууу! Тааатууу! Прибiг. - Таа!..впав на батька. На руках, на ногах, на тiлi купи грязюки. Дивно i страшно лежить голова. У горлi Володька засiкся вiддих, i вiн не знає, що робити. Судорожно стискає батька, а колiна його вгрузли в землю. - Тату, тату! - вирвалося нарештi в нього.- Ой, тату?! Що з вами?! Вiн знав, що з татом. Долоня його торкнулася чола i на нiй лишилась одна пляма. Вiн швидко тернув нею об штани. "Ой!" - вирвалось у нього, нiби йому пекло. А батько непорушний... Але переляк, окам'янiлiсть змислiв, вiд чого, здавалось Володьковi, окам'янiла також цiла природа навколо, одним штовхуном зрушив у рух один удар батькового серця. Хлопець вигукнув, ще раз припав вухом до грудей i навiть затримавсь. Чує... Так!.. Б'ється! З неуявної глибини доходять, удар за ударом,- кроки батькового серця, i Володько переконаний, що це б'є рiвним боєм могутня чорна земля. Дикий i розгублений побiг в напрямку своєї оселi, з подвiр'я котрої, незважаючи на небезпеку, бiгли мати, Василь, Катерина, Хведот. Всi блiдi, всi окатi, i вiтер, як на те, пружно б'є проти них. Коли добiгли, батько вже дивився. Дивився рiвно й спокiйно. Очi темно-синi й яснi, а Володько перший раз надмiрно звернув увагу на той погляд, що дивився просто у вiчнiсть неба. Земля мокра. Колiна Матвiєвої родини вгрузли в її поверхню. Жах, надiя, благання Бога. Нi, це не родина. Це сам-один Матвiй у своєму великому продовженнi. Це вiн - безперечно, вiн. I той жахливий рев "Юнкерса", що летiв з висоти, i тi вибухи, що гулкою луною стрясали лiсом, не в станi стлумити непереможного бажання жити... Вiн жив, хоч не раз, бувало, виривалось з уст його: "Чесна людина смертi не боїться. Страшно хiба те, що ти переконаний, як ще багато дiла не довелося довести тобi до кiнця. А решта..." I правда. Матвiй не брехав. Спокiй, який спочивав на його обличчi, пiдтверджував силу його душi... Так. Такi люди, як Матвiй, не кидають своїх слiв на вiтер. Кажуть те, що виходить з їх глибинного переконання, i замовчують те, що не повинно голосним бути, бодай би гострим цвяхом стирчало воно в думцi. Мати пiзнiше казала: -I от, кажуть, що нема чуда. Хiба ж то не чудо?.. А пiдiть-но, людоньки, та подивiться... Яму таку вирило, що кiнь сховається, а "його" тiльки приголомшило i дещо на лобi дряпнуло. Кому не суджено - Не вмре. От дивiться... казали: ее, що йому... Вiн старий, його на "позицiю" не заберуть... А тут нечиста сила "аропляна" принесла, i на тобi позицiю... Матвiй кiлька днiв лежав. Володько не вiдходив вiд його леговиська. Видумував, що б батьковi дати поїсти. Бiгав до "лавки" i принiс булки. Матвiй усмiхнувся. Володько, безперечно, нiколи не забуде тiєї усмiшки. Вона розвiяла той чорний липкий острах, що твердо залiг у душi хлопця. - Еее, цим мене не накормиш. Булка - пiнка, а менi щось поживного треба,- сказав Матвiй. Мати зарiзала двоє курей. - Не першина менi,- говорив батько.- Як зiрвав грижу, живота рiзали, кишки на мiсце впихали. Три тижнi одною юшечкою жив. Як подумаєш... Цiле життя - одна вiйна... Руку вибив... Ет... Видно, iнакше годi. Надворi сильно вигравало сонце. По кiлькох днях Матвiй звiвся i дибав пiд клуню. Сюди, з неуявних висот, зливою лилися i впиралися цiлим тягарем пахучi променi. Рiй раннiх мух, мов струни, бренькав по дилях. Поля висихали. Брость дерев оберталась на бруньки. У Крем'янцi бовхали "зiнiтки" i рев лiтакiв нагадував осiннi гармидери молотилок. Але це ж весна. Так. Особлива, але все-таки вона - та сама, що викликала квiти з чорнозему i небо барвила наново. Маршовi роти йшли тепер ночами. Але йшли без кiнця. А скiльки, кажуть, залiзною дорогою перли їх. О, весна зрушить "їх". Не будуть вони далi стояти на мiсцi. Кажуть, генерал Брусiлов за дiло взявся. "Тамтi", видно, пронюхали також. День по день лiтаки пускають, нишпорять, скидають бомби. Парки все стрiливо пiдвозять. "Бiловусий фуражир" i безлiч iнших силою видирали в людей те останнє, що десь лишилось. Видирали солому, навiть гнилу. Сiна нiхто й не питав. - Ех, кеб Бог дав, щоб ви вибили отого австрiяку трохи туди далi,- говорить Матвiй. - Вибйом, атєц, вибйом... Ти толька саломи нє жалей. У Карпатах єщьо нє такiє дєла бивалi. Камандiр наш, бивала, как наставiт батарею - лiбо лєс рубi, лiбо гори раскапивай. I рубiлi, i раскапивалi. Да, да... Снасiлi гори, а снєгу бивала аршiн аль два. За ночь всьо снєсут. А сасни там - что чудо одно. I кто тєбя такую пасадiл здесь? - ругаються салдати... А здєсь... Пустякi... Вже перетомились люди. Загнав проклятий фронт. Весна рвонулася й розлилася океаном по садах, полях та лiсах. Птаство всiляке хоралами бризкає, та кому то потрiбне? Хто тепер зверне на це увагу? Все в огнi, все в русi, все у працi. Матвiй видужав i знов по рiллi тупчеться. Володько в полi, Василь у полi, Катерина в окопах, мати на городi. Спали знов у клунi. Солому вигребли до дна й одна потеруха лишилася. На нiй покотом спали солдати, воюючи поки що з легiонами блiх. Забирали також худобу. Цiкава iсторiя з Рогатою випала. Її мобiлiзували останньою, бо бiльше по закону не мали права мобiлiзувати. Лишилася одна тiльки корова. Рогату потягнули силою. Нi одна тварина так вперто не змагалася, як вона. Не хотiла виходити з хлiва. Москалi били її нагаями. Настя залилася слiзьми. Матвiй краще пiшов собi геть, щоб не бачити. Корову витягнули на шлях i погнали. Вона вперто оглядалася, жалiбно мукала. Але яке здивування постало в усiх, коли вечором перед дверима хлiва знайшли Рогату. Прибiгла i так протяжно, нiби людина, заголосила своїм добрим коров'ячим голосом. Настя одразу пiзнала її голос i вибiгла. Бiдна тварина. Уся в багнi. На спинi раз коло разу бруднi пруга вiд нагаїв. - О, ти, моя мила корiвко! - сказала Настя й обняла корову за шию. Тварина незграбно тернулась головою об її запаску. Корову пустили до хлiва, але другого ранку за нею все одно прийшли i забрали. Настав травень. На полях вже хвилi гарцюють. Фронт нiби затих. Сонце горiло по-лiтньому й обiцяло першi майовi сльоти. Тiєї ночi, як i завжди, Володько спав у клунi. У кутi, коло задньої стiни приробив собi полик, i це дещо спасало його вiд блiх. Батько спав у другому кiнцi. Москалiв якраз не було. Серед ночi Володько прокидається. Через шпари дилiв видно захiд, що горiв пожежею. Звiдти рвались дрiбно вибухи, нiби хтось бубонiв у якийсь велетенський бубон. Земля виразно тремтiла. Скорострiльна трiскотня злилася в один звук з лопотом рушниць. Володько зiрвався i вибiг надвiр. Над селом пролiтав цепелiн. Шляхом гналися вершники, а пiсля промчало авто. I цепелiн, i верхи дерев вiдбивали вiдблиски рефлекторiв. Здавалось, там горить i валиться у безодню земля. - Бр-р-р-р! Бр-р-р-р! Бр-р-р! - сiпали серiями гармати. Чути, як стрiльна довбали поверхню планети. "I там впакували всiх тих, що цiлий мiсяць гнали",- думав Володько. Але видовисько, якого ще направду не бачив, i хто знає, чи не навмисне вiн родився в такий час, щоб бути свiдком заповiдженого Страшного Суду. А це ж вiн i був. Он змiї рвуться у чорну небесну глибiнь, вигинають барвнi хвости, плюють iскрами. Он тремтяча корона вогню, що вирвався з преiсподньої i порскнув сяйвом до самого престолу Божого. Дуднiли гирла сталевих потвор... Матвiй також прокинувся, вийшов i зупинився у дверях клунi. Володько помiтив довгу бiлу постать i пiдiйшов до неї. - Бачите, тату, що там робиться? - приляканим голосом питає син. - Бачу, бачу, сину! - на диво спокiйно вiдповiдає довга бiла постать.- От так виглядає вiйна. Затям, а виростеш, розкажи iншим. Хай все-таки знають. Про це й варт знати. I бiльше батько не сказав нiчого. Стояв i мовчки наслухував, як дуднiла земля. Син мовчав також. До них скоро прилучився ще й Василь. - Здорово пражить,- сказав вiн.- Кажуть, австрiяки у цементовi ями позалазили... Але i там їх дiстануть. А Володько виразно уявляв собi тих австрiякiв, як вони сидять у цементових ямах, а на них з неба сиплються стрiльна[13]. Раз коло разу б'є. Тi гнуться, припадають до землi, кривлять тремтячi губи, очi лiзуть наверх. Ось уже пробили накриття такої ями. Гепає останнє стрiльне, проривається в яму i - гууух! Пiд саме небо вулканом летить земля, а в нiй руки, ноги, голови австрiякiв. Стояли так мовчки довго. Нарештi рушив рукою батько: - Ну,сказав вiн. - Все одно нiчого ми не зробимо звiдсiль. Це не вiйна, а правдивий Страшний Суд. Ходiмо. Пiшли всi три до клунi. Але хiба ж можна в таку нiч спати? Аж над ранком вдалося дещо прикорхнути, та не надовго. Уже перший день принiс першi наслiдки бою. З села чути глухий гамiр, який все збiльшується. По короткому часi за клунею справжнiй Вавилон мов. Через шпари стiни клунi Володько пiзнає тих самих австрiякiв. Пригнали чомусь аж сюди за село i лишили, видно, вiдпочинути. Пiд клунею i по обох сторонах дороги повно чужих воякiв, а мiж ними проїжджають козаки. Володько зiрвався швидко, натягає на себе штани i бомбою пре на шлях. Оооо, скiльки їх. Якi дивнi люди... Вони всi звiдти. От, дiйсно, дивно. Ще вчора, ще цiєї ночi вони були там. Якi чорнi їх лиця i як багато на них навантажили всякої всячини. - Хлопчику! Може б, ти менi принiс кусник хлiба? - встає з мокруватої землi i звертається до Володька один австрiяк. Володько оторопiв. Очi не хочуть вiрити i вуха, мабуть, помилилися. Вiн так гарно сказав по-нашому, що Володько дiйсно мусiв здивуватися. Володько знає ж добре, що в Австрiї нашi люди є, але що вони i воювали за неї, i вмирали, цьому нiяк не хочеться вiрити. Як може наш чоловiк битися за якусь мадярську Австрiю? Володько зiрвався i побiг. По двох хвилинах був назад з порядним куснем хлiба в руцi. До нього пiднялося зi землi безлiч полонених. - Глєба, глєба!.. - Хлапечку! Дай коусечек! - Брот!.. Гиб мiр... Боже, скiльки тих рук. Долонi все. На кожнiй з них грошi, годинники, ножики. Деякий ковдру простягає i тиче пiд самий нiс. - Гетьте! - кричить Володько.- Ей, ви! Наш! Нате!.. "Наш" ледве продерся наперед i дiстав хлiб. - Є то мадяри? - питає Володько. - Всякi, хлопче. Всякi... Ось на тобi...- i тикає кiлька нiкелевих монет. - У нас таких грошей не потребуються,- сказав хлопець.- Можете їх викинути. Проклятi мадяри! - вирвалось у нього мимохiть...- Це ж вони вiшали наших людей! - добавив по коротенькiй перервi. Полонений наш пакує у рот хлiб. Iншi заздрiсне дивляться на нього... В той час пiдходить до Володька якийсь цибатий вояк... - Добже, хлапечку злати! Добже! Я йсем чех... Це останнє Володько розiбрав зовсiм виразно. - Чех? - сказав вiн.- Не вмiю по-чеськи, але он стоять мої тато. Вони вмiють... Але чех, видно, не зовсiм розумiє Володька, щось говорить словами, з яких Володько чує дуже багато твердих i шиплячих звукiв. В той час Настя винесла в решетi кiлька бохонцiв розкраяного хлiба i роздає, кому попало. На неї сипнулися всi i сотнi рук тяглися наперед. За хвильку розiрвали все. Примчав козак. - Ей, старуха. Закройсь там. Куда їх кармiть. Всех нє накормiш. Настi вiддають, хто що може: ковдри, новi запаснi черевики, плащi, шатра i навiть заячi муфти... - Тоже воїни, чьорт бєрi! - зауважує козак. - Їх нє ваєвать, а на багамольє наслать би... Iш сколько на нiх барахла. Навючiлi, словна аслов... Але що Настi до того, чи вони можуть воювати, чи нi. Вона знає одно: люди їсти хотять, аж почорнiли... То ж "там" творилося... Боже, Боже... Як тi люди стiльки видержать... А Володько згадав солдата, що повiдав про "них". I ось вiн мiж "ними" сам, ходить, бачить, чує їх, до речi, прикрий запах. "У них, що вояк, що офiцир - все одно"... Може, i так. Все в них не так, як у нас. Он їх муфти... Хто б у нас муфту носив? Видно, у них все по-панському. Недармо їх кличуть солдати згiрдливо "пан"... - Ей, ти, пан! Iмєєш часи? Тащi, разтаку твою!.. "Пан" i годинник вiддає. Нащо йому отi "часи". Тут у Росiї хто по "часах" живе, коли тут стiльки сонця. А що тодi робитиме сонце? - Паднiмааайсь! - на цiле горло кричить спереду козак i показує нагайкою, як пiднiматися. Люди поволi рухаються, зводяться i йдуть... Iдуть, iдуть i йдуть. Здається, кiнця нема. Гармати ще бовхають, але, видається, вже далi. В полудень пригнали ще одну партiю полонених, а перед вечором знов. Хто там знав, скiльки їх тисяч було. Йшли, як хотiли Деякi пристають, падають на дорозi, дещо вилiгуються i йдуть самi далi. Скидають все зайве, непотрiбне i кидають, де попало. Дiти бiжать пiсля й пiдзбирують, але не так всякi речi, як набої, яких також багато валяється по дорозi. Минуло ще двi ночi. Шляхом вiд Жолобецького лiсу потягнулися першi обози. Це знак, що "нашi" вiдiгнали австрiйця, їдуть пекарнi, парки. За ними рушив штаб корпусу, що стояв у Жолобках. Гiрше за вс