ить так, як лежала тодi, коли в нiй спали воїни чужого народу, i навiть тi скинутi зi стiни чорнi олiйнi образи з прохромленими обличчями, все це говорить винятково дивною мовою, мовою, яка влазить у святе святих людини i розростається там до неймовiрних розмiрiв. Пiднiмаючись мiж колонами печерцiв по сходах нагору, Володько не чув святостi. Поведiнка ченця, прохромленi святi, солома... Яка це святiсть? Чому не встане Йов i не прожене тих, що поневiряють людським побожним наставлениям? I аж на галерiї, з якої вiдхиляється перед зором ширiнь рiдної землi, Володько знов бере себе в руки. Тримайся, хлопче! Ще не час тобi спотикатися i падати. Дивись, сонце яке i як горить воно великим огнем. I дивись, яка держава лягла направо й налiво, взад i вперед вiд стiп твоїх. Вона є державою духа i вiри. Iди вперед i будь... Зазначи своє буття вогнем нової вiри, розложеним на попелищi старого вогнища. Iди i будь!.. Обтяженi свистунами, кониками, iконами, шкляним намистом i всяким подiбним почаївським крамом, вертаються мандрiвники у свої села. Спека добiгає до найвищої точки. Захiд проривається, з-за обрiю догори рвуться гнiдо-чорнi клуби, розмальовують небо на бронзу, i стає шумно. Громи трiскають хльостко, сердито i несподiвано. Дощ люрить нараз потоками. Мандрiвники серед чистого поля, щойно минули шпилясту, на рiвнинi одиноку, гору Гостру. На нiй високий хрест i кiлька химерно покалiчених iнвалiдiв вiйни у виглядi дерев. Мандрiвники всi бачать, як гатять у тi нещаснi рештки гiрської окраси небеснi сили свiй гнiв i стрiли. На голову, за комiр, у рот, мов iз ринви, ллється теплувата безсмачна вода, i по короткому часi всi подiбнi на топленикiв, яких щойно врятували. Спiдницi дiвчат липнуть до нiг i перешкоджають у ходi. Вони пищать, гнуть голови, нiби при купаннi, коли бавлячись люди хлещуть один другому у вiчi воду. Але Володьковi це не шкодить. Навпаки. Вiд спеки розболiлася голова, потоки води охолодили жагу i вибухи кровi втихомирились. Жита похилилися, трава заярiла, лiс шарнувся сюди й туди, нiби бажає вихитатись iз грунту i вiдлетiти пiд гуркiт i свiтло неба, в невiдоме... Додому дотягнулися пiзно вночi. Кожний суглоб, кожний шматок м'язiв, кожна кiсточка щемить, догоряє. Втома звалює людей у провалля твердого сну. Сплять у клунi на соломi, а над клунею б'ють громи, котить хмара за хмарою, ллє ударно дощ. I так триває до рання. Спати в таку нiч мертвим сном у сухому i теплi, це втiшатись великою насолодою кпин з лютi могутнiх сил неба i землi, в певному переконаннi, що всi їх намагання безсилi перешкодити нам... Наступають жнива. Перед Петром приходить додому Василь. Вiн став справжнiм вояком. У його посвiдцi звiльнення написано "козак (такого-то) полку"... Говорить Василь по-українськи. Слова "загально", "головний" i багато iнших, невживаних на селi, замiнили йому "вобще, главний"... Вiн вирiс, став розумнiший. Батько спитав: - Що ж вас розпустили? А як же "государство" буде? Без войска?.. Нiмцi господарять?.. Василь оповiв, як їх полк подiлився, як українцi вiдiйшли i сказали: "Не бажаємо бiльше разом iз кацапнею! Дайош нашу армiю!" До Винницi сила москалiв стягнулось. Так ми викотили нашi "максими", як брязнули по них - не стало москалiв. Зброю, сучi коти, зложили i в Кацапiю вiдiйшли... - А проти нiмцiв так i не встояли?.. - Нi. Чому. I нiмцiв не боялися, та наказ прийшов. Склали зброю i роз'їхалися. Матвiй крутить головою, морщить широке чоло, мацає його цiлою долонею, нiби воно гаряче. Видно, вiн невдоволений. Жнива минають. Поля криються гострими стернями. Яснi, дзвiнкi днi, коли рiдке повiтря далеко переносить кожний звук. Падають з неба зорi. IX Цiєї осенi до школи в Дерманi виправляють Довбенки двох членiв своєї родини. Хведот скiнчив сiльську початкову школу, але що вiн там того навчився. Тепер чоловiк з такою наукою все одно що й без неї. Пiдросте дитина, пiде мiж люди - скрiзь розторопнiший той, хто грамоту знає. А хто своїй дитинi ворог. Хай iде, вчиться, росте, набирається розуму. Двадцять дев'ятого серпня виїхали Володько з Хведотом з Тилявки. Везе їх сам Матвiй. Обидва хлопцi мiцнi, загорiлi, з мозолистими долонями. Володько лишається по-старому в дядька Єлисея на помешканнi, а Хведота дають до тiтки Зiньки на Залуже. Це досить далеко вiд школи, геть аж пiд верхiвським лiсом. Але що робити. Батько вiд'їжджає... Володько знов у Дерманi. Знов рiднi сади, лiшники, займиська, стежки й перелази. Любить Володько це розлоге, хороше село. Сади знов сипнули овочем... Стоять яблунi, мов розцiлованi дiвчата. Ранок. Сонце зводиться над монастирськими шпичастими смереками. З листя яблунь скапують сльозини холодної роси. Десь-не-десь вдарить об вогку землю твердий соблук[15], чи воскова довгощепа, або золота ренета. Грушi хунтiвки, мов зеленi дзвiнки, обчiпляли галузки дерева. Сливи наливаються синiм вином i, коли п'єш оком їх барву, мимохiть п'янiєш. По взгiр'ях, по горбках та ярах розкидалися садиби. Здебiльша мурованi хати - критi бляхою. Клунi на мурованих стовпах. Кам'янi хлiви. Кожна садиба втопилася й захлинулася садом. Вiд садиби до садиби перелаз. Стежки збiгають садами, лiшниками, поплутанi без пуття i лiку. По них ходять босими ногами моторнi й химернi дiвчата, голоснi молодицi, стрункi та дужi парубки. Дерманцi не знають смутку. Життя їх пружне та метушливе. Палке кохання, буревiйна гульня i така ж їх революцiя. Нi одно село не знає стiльки сходок, стiльки крику, стiльки гамiру, як Дермань. Нiмцi дещо збили пиху того села, але бундючнi матроси, що зграями прибувають зо всiх морiв та океанiв, заповiдають буревiй. Щонедiлi коло церкви та монастиря юрбами стоять цибатi вiйськовики. Мова їх терпка. Бiда вам, нiмцi, буде... По гаях, лiшниках стрiляцина. Навiть Володько з Петром частенько беруть свої обрiзи, напихають кишенi "патронами" i тарахкають "по чом зря" у стару черешню пайкового липнику. Всадив патрон, тарах!.. Луна геть покотилася, а черешня рану нову дiстала, скорше зi свiта зiйде. I так порохнява. Досить настоялася, народилася. У Пилипiвку зчиняється метушня. Кажуть, нiмцiв пiд сто чортiв женуть. Повстанцiв веде якийсь Петлюра. Хай. Досить нiмецького "правлєнiя". Давай "рабоче-крестiянску" власть. Молодшому Володьковому дядьковi Пархвеновi бракнуло олiю. Всипав у мiшечок на макуху рiпаку, взяв баньку в руку i поклигав до Мiзоча. Пiшов i нема. Дядина Мотря метушиться, бiгає. - Щось менi, чуєте, так сутужно... Щось так не по менi... Хилиться до вечора день, вечорiє, смеркає... Нема Пархвена. По смерку прибiгає хтось i гукає: - Їдьте скорше, бо пiд Мiзочем нiмцi Пархвена ранили. Дядько Єлисей за конi i гайда. За годину привезли Пархвена. Лежить на санях блiдий, мов iз крейди рiзьблений. Пiд носом кров, на чолi кров, руки в кровi. Ноги замотанi замерзлою в кровi рядниною. Права нога його перебита. Ледве живим довезли. Кажуть: у Мiзочi "отряд" Рикуна напав на нiмцiв. А вони лютi, мов роздратованi оси. Оточили Мiзоч i нiкого не випускають. Винесли над гору вiд Мiзоча кiлька кулеметiв, сiкнули по жидiвських хижах. Тiльки вiкна висипались, а з людей нiкого не чiпило. Пархвен олiю набив i несе спокiйно в баньцi. Пiшов стежкою i якось минув нiмецьку заставу. I вже коли був далеко пiд пригiрком, побачив його нiмець. - Гальт! - крикнув вiн. Пархвен не чує. Вiн спiшить з олiєм додому. Там чекає на нього Мотря. Нiмець прицiлився, бабахнув, i пропала Пархвенова нога. Впав у рiв коло дороги. Холод, снiг. З ноги тече рiчка. Навкруги нi одної людини, тiльки вiд Мiзоча кулi посвистують. Щастя, що хтось його там побачив. А нi, то гегнув би й кiнець. Одвезли Пархвена до Острога. Хто знає, чи вилiкують. У селi шириться iспанка. Мруть люди. В сусiда Iвана помирає одна за другою три молодi дiвки. Плач, похороннi спiви. Одночасно по займиськах курить дим. Це самогонщики. Юрба людей у кожухах та "шинелях" оточила "куб" i очiкує "перваку". Куб стоїть, побулькує всерединi. З рурки холодильника попшикує пара. Пiд рукою вже приготована пляшка. Ще хвилина, друга, i пара перестає йти, а натомiсть тоненьким цюрком линувся первак. Червона, зашкорупла рука пiдставляє чарку, тримає, поки набiжить повна i несе її пiд зарослi вусом уста. Хильнула... Ааах! Ух! Мiцний чортяка! Пробуйте, куме! Кум пробує, сусiд пробує, всi пробують. Було мовчки, а по пробi стає гамiрно. Вечорами в хатi Єлисея "зборня". Вернувся матрос Балтiйського флоту, Сергiй Корнiйчук. Вiн одинак. Хату має, кiлька десятин землi. Але не має нi батька, нi матерi. Прийшов додому i "повний пролетар". Одна з вибитими вiкнами пустка в садку i це все. Але iз себе "герой первого сорта". Карк, пика. На руцi годинник. 1 грамоту знає, на крейсерi писарем був, а пише здорово. Виведе стрiчку i без лiнiйки, а як струна проста. Бував у Кронштадтi, Петроградi, Гельсiнгфорсi. Знає, чим вiдрiзняється Корейський вiд Ленiна. Перший - сукин син, буржуазний прихвостень, другий - товариш Лєнiн, вождь большевикiв-комунiстiв, що несе всьому трудовому народовi свободу, рiвнiсть i братерство. Селянам усiм несе вiн землю без викупу, скiльки кому треба. Касує приватну власнiсть, бо земля не належить нiкому, тiльки тому, хто на нiй працює. t ще знає вiн, хто такий Троцький, Мiлюков, Гучков, Терещенко. Перший пролетар, решта буржуазiя i капiталiсти, що ссали кров трудящого пролєтарiяту. Знає вiн i про Петлюру. Контрреволюцiйна зволота, кiлька тисяч десятин на Полтавщинi. Не менша "гидра контрре- 454 волюцiї" i Грушевський. Кому не вiдомо, що в Києвi його миловарний "завод". Це ж тi, що хочуть "самостiйної". Це ж вони, що пишуть "мовою оголошення". Але нас не вiддiлиш вiд "руского брата, з котрим чотири роки разом кров проливав, з одного ко- тьолка їв". - А я ж що кажу,- зазначує Єлисей.- Куди його вiддiлятись. На яку погибель, сто болiв ув його ма', дiлитися. Сказано: чим бiльше хазяйство, тим i "пользи" бiльше. Нi? - 1, виговоривши своє переконання, Єлисей по-свойому кутом рота прудко спльовує, що значить поважне ставлення справи. Володько горить, мов сiрник. У нього немає нi слiв, нi вiдваги, але казати щось треба. Не можна про такi речi мовчати. - Не треба, кажете, дiлитися. Бо ви не знаєте... Вам здається, що москаль ваш брат, а вiн ваш "експлостатор". (Оо, Володько вмiє i вчене слово пiдпустити). Подивiться: де на Українi великi фабрики чи заводи? Де "оружейний завод"? В Тулi, в Iжевську. Де обробляють українське залiзо? У Москвi, Петроградi, бо в Українi, бачте, небезпечно. З неї тiльки хлiб та хлiб помпують, всi заграницi, всi чужi держави кормлять та московську казну поповняють. Володька слухають, мов старого. Раз вiн i за українське залiзо знає, tq чого ще треба. Навiть Сергiй нiчого лiпшого не втне. Тiльки Сергiй "сам був, сам бачив", а Володько? Хiба з книжок. А книжка хiба що? Бог? t книжка бреше. Та Володько не думає пiддаватися без бою. Вiрять йому, не вiрять - все одно. Слово по слову, ступ за стулом, в гущу, в незнання, в несвiдомiсть! Вперед, Володьку! Сергiй пригадує про "залiзяку на пузяку, геп!" Це, мовляв, "мова" зi "самопер попер до мордописнi". Регiт. Володько гарячиться. Вiн чує в цьому щось жорстоко дике, але йому бракує витривалостi, такту переслухати, стати понад це, злегковажити тих близьких i дорогих людей. Володько вибухає, мов динамiт. Вiн хотiв би побити того матроса, але не чує досить сили, тiкає у другу темну кiмнату i там пiд бугаєм на тапчанi реве ревом лютi, болю i жалю. Тут уперше вiдчуває Володько трагедiю свiту, з котрого вiн походить, але який вiн любить i в який вiрить. Тато, дядько, Сергiй i безлiч Сергiїв. Всi вони яскравi, виразнi здоровi постатi, справжнi герої працi i якiсь самi не свої. Хтось сидить у їх душах i говорить їх власними устами хулу i зневагу на самих себе. Хто? Хто ти, бiсе, що сидиш у душах моїх батькiв, дiдiв?.. I Володько починає гарячкове шукати вiдповiдi на пекучi питання. Починає вiд себе i того вогнища, коло котрого зав'язалось i розрослось його життя. Починає згадувати кожний виразнiший мент свого короткого життєвого шляху, починаючи вiд того цвiркуна в печi, що навiв його i батька на розмову про Росiю i рускiсть... Так. Вони були рускi... "Не такi рускi... Не кацапи... Нi. Ненастоящi... А хахли, люди, простий народ"... Але українцi? Нi. Українцями вони нiколи не були, тому яка жура, що честь i шана того iменi топчеться. Але як тiльки їх свiдомiсть приняла цю нову назву, коли вiдчули її близькiсть, вони зненацька оберталися "до фронту" iншою, незнаною, новою стороною i на обличчi їх родились: самоповага, гострота зору в майбутнє, гордiсть iз того, що належать вони до цього обновленого, воскреслого з небуття народу. Це Володько перший зi свого оточення пiшов незнаною дорогою самопiзнання. I, переболiвши першi прикростi, вiн навiть не гнiвається на своїх батькiв. Вiн iде далеко наперед i, виперши дурну сльозу образи, гукає веселим дзвiнким голосом: таату! дядьку, Сергiю! Сюди! Не бiйтесь. Тут обiцяна земля! Тут сонце i виноград! Ну й чого я сварюся? - думає Володько. Так нiби менi не ясно, як два рази два, що перемога за мною. Терпiння! Праця! На цьому ось Запорiжжi родились, росли, дiставали iмена та прiзвища безлiч цiкавих, дужих людей. Вони геть-чисто такi, як треба їм бути, тiльки на очах полуда. Зiрвати! Мова, старi хати, призьби.. Солома мiняється залiзом. Поволi, крок за кроком. Не можна дико обертати думок. Розум треба тримати при собi, як вiрного слугу свого. Бо все те, i хати, i призьби, i мова, творить цiлiсть одну, велику, нерозривну з тим, що було, з тим, що є, i з тим, що буде. I чого цi слова пруться наввипередки? Хай пруться. З них буде дiло. Велике буде дiло. Прийдуть люди колись, дивуватимуться, що були великi майстри, якi творили такий величний, такий хороший твiр у вогнi найбiльшої з пожеж... Разом iз хуртовиною женуться у безвiсть днi. Нема часу на довгi думки. Бризкає у вiкно льодовий дощ. Мов божевiльний, шарпається перед вiкном горiх i шкряботить пазюринням по огольоденiй блясi стрiхи. На повiки нижуться голочки iнею, ломляться, падають на червонi гарячi щоки i стають перлистими краплинами. Ще вчора, сидячи самiтно в темнотi, Володько кулився вiд прикрих розмов. Сьогоднi знов, радiсний i повний надiй, женеться з Петром до школи. Там остаточно "українiзацiя". Читанки Курила, прикметники, дiєслова. Зникли "глаголи" й "прилагатiльниє". Все пiддається, бо йде Україна, так, як повiнь, як буревiй. Нема перепон її шаленому маршевi. Один Ферапонт Яковлевич - кам'яна душа, "так сказать", малорос, чiпляється за кожний сантиметр своєї глупоти. Класи, коридори, дроворуби, кухарка Грущиха i навiть е-е - Михайло Петрович "вєлiкiй прiкмєтнiк" - всi проти нього. Очi й нiс Ферапонта виявляють неспокiй. Усмiх його гiркий. Двадцять рокiв учив вiн про "Стєпниє края, Чернозьомную полосу", i тут зненацька Україна. Дiд Днiпро, Тарас Шевченко, мова... З невiдомого, з пiдземелля, з туманiв минулого виступає й заливає класи, коридори, обступає навкруги пана географа та iсторика Ферапонта ненависна Україна. Вiн не ходить, не сидить, не спить. Вiн гасає з класу в клас, брязкає невинними дверима, шарпає старенького Iванова, в якому короткi й довгi Пiпiни починають балакати "мовою". I не видержав Ферапонт. Цього особливого ранку з'являється в класi, робить кiлька напружених зусиль i починає: - Пановє! Вiд сьогоднi пiчнемо вiкладати iсторiю й географiю на українськiй мовi. Всi класи, зали й коридори розносять нечувану вiсть. Ферапонт упав! Великий малорос не видержав. Матроси i Пушкiн не помогли, зрадили. Йде мова i валить язик. Нема ради... По Водохрещах повертає з нiмецького полону дядькiв Василь. Вечiр. У свiтлицi на комiнку блимає маленька нафтова лампочка. На лавах куняє кiлька сусiдiв, що зiйшлися "посидiти", полаяти погоду, оповiсти, хто де помер на iспанку, згадати Петлюру. Переговорили все i замовкли. Одарка сидить на печi, Єлисей пiд бугаєм на тапчанi "пiдбиває" мотузом постiл. Йому зовсiм нiчого не видно, але свою роботу вiн знає, i пальцi зовсiм добре замiняють очi. Вiн виводить пiд носом якусь стару протяжну пiсню... У кухнi зовсiм темно, тiльки маленька смужка кволого свiтла продирається через напiввiдчинену половинку дверей. Сiннi дверi рипнули i хтось увiйшов до кухнi. Всi пiднiмають голови. Володько встає зi стiльчика, що стоїть перед горiючою грубкою, i вiдхиляє дверi. З темноти виступає Василь. - Добрий вечiр вам! - каже вiн повiльною мiшаною мовою. Вимовив i стоїть, оглядається, нiби хоче отямитися, куди вiн попав. Маленька хвилинка тишi. З тапчана встає Єлисей. З лав зводяться сусiди. З печi злазить Одарка. Очi в неї великi, здивованi. Вираз нiби переляканий. Палажки нема дома. Вона десь вийшла, може, до Харитини. - Василю! Це виривається майже одночасно в усiх присутнiх... Боже! Василь! З нiмецького "плєну" вернувся. Нiхто не вiрив, що живий. Так. Вiн живий, але вiн ледве тримається на тонких, мов патики, ногах у черевиках та обмотках. На ньому чорна по колiна "шинеля" з жовтим нарукавником на лiвому рукавi. Щоки повпадали, вiд чого вип'явся наперед великий, злегка горбатий нiс. Пiд носом великi вуса. Обiйми. Одарка плаче. Ну, ну... Чого? Вiн же вернувся. Не було i вернувся. Чотири роки не було. Ходив далекими дорогами, чужими краями, страждав, а ось живий вернувся i знов у рiднiй хатi, серед рiдних людей. Зняв чорну "капоту", сiв на лавi, опер довгi висохлi руки на колiна i дивиться глибоким зором по стiнах, по стелi, по долiвцi. - Знов дома,- проговорив.- Часом навiть не вiрилося, що буду тут...- I повiв широкою плиткою долонею перед собою.- Був у Остпройсен. Схiднiй Прусiї...- добавив. Одарка, мов задубiла, стоїть перед ним, Єлисей опритомив її - давай йому їсти!.. Чого ж ти!.. - Охляв,каже Василь.- Три тижнi в дорозi. По станцiях повно народу. Тьху!.. У Гомелi два тижнi в "лазаретi" пролежав. Тиф. Недавно встав. Трудно. Зi Здолбунова, коли б не пiдвiз отой... Вже й забув... Зi Шинковцiв один... Мабуть, не дiйшов би... Да. Одарка смажить нашвидку яєшню. Василь роззуває поволi черевики, розмотує отбмотки. Кожну рiч обережно i байдуже бере довгими бiлими пальцями i складає купкою на боцi. - Все вошиве. На станцiях без перерви сунуть. Зi Сибiру, з Германiї... Туди й назад. Валить народ. Отак клякне десь коло куба з кип'ятком i лежить, як стерво. Розмотав з нiг промоченi ганчiрки, стягнув протоптанi вовнянi панчохи, виглянули бiлi, кiстлявi, з довгими покоцюрбленими пальцями, ноги. Одарка цебричок теплої води пiднесла. Василь миє ноги, всi дивляться на нього. Володько слiдкує за кожним його рухом. Вiн не може погодитися з думкою, що це Василь. Веселий, радiсний Василь, якого вiн так любив, якого стiльки разiв згадував. Життя, видно, не проста рiч. Зiмне, зiбгає тебе, видушить iз тебе форму, яку захоче, i все... Ось Василь помився, пiшов у кухню, передягнувся у чисте своє. На столi чекає на нього їжа. - Ви менi, мамо, не давайте такого одразу. Це тлусте,- каже вiн, дивлячись на яєшню, на смажену ковбасу. - Ну а що ж? Що ти хочеш? Я думала як найлiпше... - Дайте менi молока... - Молока? Боже мiй! То ж нi одна корова тепер не доїться. Сиру хiба солоного, масла... Одарка побiгла до комори за сиром i маслом. Прийшла Палажка. Побачила Василя i залилася сльозами. Єлисей знов одвернувся... На очi набiгають сльозинки радостi, i вiн сам не знає, що казати. - Ферштеген зi дойч? - чомусь вставив якийсь мудрагель зi сусiдiв. - Я, я! - хитає Василь головою.- Яволь!.. - Ах, кiчкiне! Сусунате мутелi,- бурмоче Єлисей.- Ах, май лiбер гот! - Вiн тепер знов має сина. Пропадав i знайшовся. Був мертвий i воскрес. I як не радiти, як не витирати шорстким кулаком мокрих очей i, не знаходячи справжнiх слiв, як не бурмотiти хоч чужi, незнайомi, в яких так само таїться i блищить велика радiсть, як у кам'янiй рiнi ховаються й блищать зернинки щирого золота. Днiв цих не забудуть нiколи. Вони нагадують дивну книгу, писану великим мрiйником. Зима лагiдна i небезпечна, мов тигриця. Вiтер заходу несе теплi хвилi, топить снiг. Льодовi фреидлi звисають пiд стрiхами там, де хороняться пучечки червоних китяг калини "прялкам на слину". З пiвночi чутки йдуть. Там десь петлюрiвцi курiнями, полками засипали станцiї. Звiдтiль прибувають матроси, що прагнуть великих чинiв, промов, походiв... Село нi. Село бажає землi та "твердої влади". Осточортiла вже ота западенна "слабода". Хоч i можна даремно рубати лiс, дiлити панський лан, зате порядку нiякого. Карбованцi пiшли. "Осиковi" папiрцi, а "миколаєвки" купами трухлявiють за образом, i не знаєш, чи ховати далi, чи викинуть... Був Нiколка, знав чоловiк, що хтось над тобою є... Хтось чатує, стрим робить. А тепер чортзна-що. Нi Бога, нi царя. "Послушанiє й почот" все тобi отак - тьху!.. Халєра знає - що... Бувало, приказ... Висить тобi бамага - номер, орел, печать... Чуєш, що уряд з тобою говорить, що тверда власть, хоч шапку з голови далой! А то: товаришi селяни! Громадяни!.. Сповнiть ваш обов'язок! - В'язало б тебе, недуга в твою м', до банти!... В недiлю на церковнiй та монастирських брамах появляються оголошення. "Товаришi сєлянє! Петлюра зi своїми радами не встановляє настоящого режиму. Вiн несе безвладдя, бандитизм, непорядки. Права селян i робiтникiв загроженi, бо до влади знов приходять рiзнi памєщикi й капiталiсти. Далой з памєщицькими та капiталiстичними акулами. Закликаємо вас усiх з оружiєм в руках встати для захисту народу. Хай живе соцiялiстична радянська республiка!.." Пiдписаний народнiй повстанчий комiтет села Дерманя. Заклик цей, мов блискавка, пролунав селом. Заповiдають мiтинг. Лави сiрих шинель заливають площу коло Яна. Виступають оратори. "Петлюра самозванець обєдiнiлся с галiчанамi, австрiйцамi, нємцамi. Он продайот наш народ в капiталiстiческую кабалу... Далой Петлюру!.." - Далой! Далоой!.. Камiняка дивиться люто на юрбу. Матроська його шапчина збилась назад. Чоло всiяв пiт. Вiн обiцяє пiдняти Дермань, повiт, цiлу Волинь. Вiн поведе народ визволяти Україну, встановить порядок, спокiй. Перший похiд на Здолбунiв. Там на станцiї цiла "батарея" гармат, скорострiли i навiть три лiтаки. Дермань готується до повстання. Он той двоповерховий будинок, що зветься "корпус"-ом, живе вдень i вночi. Там трiскотать "Адлер", там дзвонить дзвiнок телефону. Кабель його пролiз через вiкно, в'ється мiж гiллям слив i десь зникає. У штабi Сергiй Корнiйчук. Там i Камiняка. Не їсть, не спить, лиш курить цигарку за цигаркою, жує мiцними зубами папiросницю. Барва його обличчя нагадує барву шинки. Чоло зрiзане пругами випнутих жил i зморщок. На попрузi два нагани. Зi Здолбунова прибув Комаров. Куций, барчистий обрубок у соляному овечому кожушку. Очi сiрi й гострi. Неголена щетина бороди вiдливає золотом. Пiд носом "фузики", нiби повбиванi... Жижлик Гнатюк у галiфе, мов аероплани, в хромових чоботях. На френчi слiди "пагонiв". Весь чорний, мов баняк. Наолiєна голова розсiчена рiвним бiлим продiлом, а очi, мов двi шротини. Це штаб. Це своя "тверда власть" республiки Дермань. Коло корпусу щоденно юрби її громадян. Сходяться, зносять зброю, харчi, шикуються в роти, батальйони. З околичних сiл прибувають вiддiли, приєднуються. На перший день великого посту армiя дерманської республiки виступає в переможний похiд. Перша мета здобуття Здолбунова. Завтра Дермань покаже, що варта сила його в захистi здобуткiв Великої Революцiї, Вiн запише себе в iсторiю тривким чином... На семiнарському подвiр'ї шикуються батальйони. - Смiррнааа! Равнєнiє напррава! Смiрна!.. На крраул!.. Обвiшений наганами, у матроському бушлатi, Камiняка оглядає хоробру революцiйну армiю. Вiйсько муром стоїть i проводить зором свого вождя. Промова, наказ. Сурмач сурмить "вiльно" i розхiд. Останнiй день масляної. У монастирi бамкає дзвiн, правиться перша постова вечiрня. Але церква порожня. Все там, у вирi революцiї. Нiч надходить. Ясна зоряна з приморозком нiч. До штабу прилiтає вiстка, що до Будаража прибув вiддiл кiнних петлюрiвцiв. Командуючий збройними силами республiки Дерманя негайно засилає вiддiл вiйська для лiквiдацiї противника, що мав смiлiсть зайти на терен республiки. Над ранок герої вертаються переможцями. Вiсiм петлюрiвцiв попало їм у полон з кiньми, шаблями, сiдлами, добрими кожушками та чобiтьми. На першому поверсi корпусу замкнули полонених. Конi, чоботи й кожушки пiшли у "строй". Це перша кiнна сила республiки. Другий день - день виступу. Сурма скликає усiх громадян на майдан пiд монастир. Армiя у зборi. В саду закопанi казани, в яких вариться обiд. Нагода хотiла, щоб у той час мiзоцький жидок Янкель купив пару ялiвок i вiв їх попри табiр революцiйних сил. Варта затримала Янкеля та повiдомила про це уряд республiки. Той не завагався виявити цiлу велич своєї влади. Iменем революцiйного командування обидвi Янкелевi ялiвки беззастережно мандрують у казани армiї, а Янкель дiстає "талон" з печатями i пiдписами до скарбу великої республiки. В полудень з високої дзвiницi сурмач сурмить "призив". Усi, хто є, хоч-не-хоч мусять кинути батькiв, жiнок i дiтей та пожертвувати себе для великого дiла. Не минуло це й Єлисеєвого Василя, Вiн уже поправився i мусить також вiдiйти. Одарка з Палажкою витирають мокрi очi... - Тiльки що, люди мої, прилiз... Ледь живий був... Ще не огрiвся, не обувся i знов. Нема часу. Там вiйсько шикується в лави для виступу. На лiквiдованих конях гарцює начальство й розвiдка. Комаров наперед подався до Здовбицi пiдготовляти грунт. Там чекає на нього любка його - жiночка. Вона, мабуть, i не знає, що коханий її зненацька президентом республiки став. Надвечiр востаннє стали перед корпусом батальйони. Половина без зброї. Нiчого. Прийдуть, побачать i переможуть. Буде зброя. Там гарматна батарiя, лiтаки, скорострiли. - Поротно! Смiррна! С пєснямi шагом мааррш! - Раз-два-три! Лєвой! Лєвой!.. Гримнула перша озброєна рота. Хитаються сiрi шапки, хитаються рушницi на смiрно, разом з помахом рук... За нею друга рота, третя!.. Кожна пiсню виводить, ноги самi вибивають крок, а за ротами юрби дiтей, дiвчат. Позаду два вози i пара кiннотникiв. Пiзно вечором вертається Володько до дому. Цiлий день сторчав коло монастиря, придивлявся до всього, що дiялось на його очах. Спочатку навiть захопився рухом, гармидером. Повно народу, гутiрки, промови. I аж вечором, коли йшов додому, на нього сходить незрозумiлий острах за наслiдки всього, що власними очима бачив сьогоднi. Острах побiльшується дома. У хатi тихо i сумно. На комiнку, як звичайно, свiтиться маленька лампочка. Коло печi на стiльцi сидить Єлисей i читає якусь книжку. Одарка лежить на печi, Палажка десь пiшла. Лампочка дає дуже мало свiтла i куцозорий Єлисей тримає книжку обома руками пiд самим носом. Почувши Володька, вiн пiдводить голову i питає: - Ну що? Пiшли? - Пiшли,вiдповiдає понуро Володько i ходить по хатi. - А нашого не бачив? - питає Одарка.- Ми вже вечеряли. Отам картоплi в горщику й огiрки з олiєм,- додає... - Бачив,каже Володько.- Скиданець на конi... Пiшли всi, а половина з них без "вiнтовок". Чорт їх знає, що вони там робитимуть... Володько бере картоплю, огiрки i їсть. Одразу видно, що настав великий пiст. Одарка суворо притримується постiв. - А я от тут сиджу i читаю,- каже Єлисей.- Взяв у Iванового Захара оцю книгу. Iсторiя... Ото, як то воно, рiзун його матерi, i колись те саме було. - Так,- каже Володько.- I колись нашi на наших походами ходили, билися, нищились. Єлисей прикладає носа до самої книги i вголос прочитує: "i всi городи, i всi села, i весь люд хрещений, що називає себе русо-українським, встає, як один муж, для захисту краю своїх батькiв i дiдiв. Ворог не видержав великої сили i побiг. Шлях уступу його вкрився трупом, на котрiм виросла i розцвiла воля переможцiв". "Здавалось, треба тiльки прикласти рук i розуму, щоби на руїнах звiльненої батьковщини будувати й закрiпляти силу й потужнiсть свою. Так нi. Воля слiпила очi, п'янила розум. Надто довго предки нашi несли ярмо неволi, щоби, визволившися, втримати присутнiсть розважностi та рiвноваги. Всi стали, як були числом у сотнi тисяч, панами. I не один не хотiв признати зверхностi другого. Що вiн менi? - казав перший. Вiн так само говорить, як я, так само одягається, як я, так само молиться, як я... I чому я маю коритися йому? Другий казав: вiн не є нi князь, нi воєвода, анi пан великий. Його iм'я таке ж просте i зрозумiле, як моє. Як може бути вiн зверхником моїм? Були й iншi голоси. Вони подiбнi на цi, що я сказав вам. Всi зворохобилися... Встав брат проти брата i вбив один другого пiдступною кулею. I як холодний лик мiсяця з плямою вiчної ганьби перед цiлим миром стоїть, так холоднi тепер серця мертвих братiв, що лежать на землi. Нiхто не сказав їм: брати! Вас родила одна мати i старший хай буде старшим, а молодший його опорою. Брати! Вчините ганьбу велику, коли станете один проти другого з пiною лютi на устах i вогнем зненавиди в очах. Ви прохромитесь на вашi списи i ворог лютий реготатиме над вашими кiстками". Володько перестає жувати i слухає. Якi правдивi слова. Де взялися вони тут, якраз цього вечора? Єлисей зупинився. Володько питає: - А де ви взяли цю книжку? - Кажу ж - Захар принiс... Прийшов, i ми посперечалися. Я одно, вiн друге. Ну, каже. Принесу вам, каже, iсторiю. Пiшов i з монастиря принiс. По короткiй перервi Єлисей пристрасно спльовує i киває головою. Вiн, видно, сам собою невдоволений. Пiсля без нiяких передмов висловлює продовження своєї прикрої думи вголос: - А який чорт знає, що ми не рускi, а українцi?.. Я за руского царя воював, чин носив, татарами командував. Дiд наш польських харцизяк, що збунтувалися, по лiсах косою витинав... Звiдки я мав знати, що син мiй має за Україну встати? Га? Що, я Бог чи пророк? Правильно! Ми ось бунтуємо! Може, там i є яка власть, що думає добре, а хто її в нас бачив чи знає? Чому нiхто не покажеться, не скаже: народе, чорте, бiсе, чи як там!.. Так i так. Ми от, мовляв, задумали царя i Росiю збурити, а на їх мiсце Україну встановити. А пiсля розкажи все честь честю про ту саму Україну. Кожний, i такий i сякий, мусить знати, за що воювать має. А не отак на галай-балай...У країна! Україна! А яка Україна, що за Україна, звiдки Україна!? Здраствуйте вам... Ось ми за Україну, мовляв. Добро пожалувати, будьте з нами, бо ми так само говоримо, як i ви... Мало хто сьогоднi не так само, як ми, говорить... Нє, нє... Це ще не все. А от iз цiєї книжки видно: царi й королi гризлися за нашi землi, а ми їм помагали. От i так. Але царство наше, царство руске знали ми всi i в душi носили його. Осьдечки Хмельницький Богдан до царя московського царство руске прилучив i я сам у Києвi бачив його пам'ятник. На баскому конi, нiби на небо виплигнути хоче... I на пам'ятнику виховано: "Єдиная недiлимая Росiя". От що... А я ще, як в Якутському полку старшим унтер-официром служив, не раз бачив: не єдино недiлимая. Кацапи були кацапами. Ми хахли - хахлами. Татари, яких я сам учив, татарами. I раз Хмельницький управляв нашим краєм, значить, вiн був наш князь рускiй, що до Московщини зi союзом пiшов. От як... I Московщина, як з цiєї книги бачу, союз зламала, землю нашу в пустиню обернула, iм'я наше собi присвоїла, а нас назвала хахлами - значить, кiнець. Значить, нема бiльше дружби. Значить, ти менi, а я тобi вороги смертельнi i нiчого нам не поможе, хiба брань войскова! А за той час, потайки вiд народу, край наш Україною став. Хто знав про це? Спiвали ми: повiй вiтре на Україну... Але то десь там далеко земля та лежала... Так звалась вона. Сьогоднi, видно, все так звати хочуть. От як... А власть українська, може, зараз i є в Києвi... Але в нас нi... У нас ще Росiя. Нiхто у нас не пройнявся Україною, тому i не диво, що ми бунтуємо. Хай би не боялися нас, а прислали якого оратора i все... Хiба ти не бачив, скiльки книжок розкидали мiж людьми отi-о, що революцiю повели... А що ж українцi? Чому нiчого нема?.. - Є,- каже Володько.- Он i Захар знає. У семiнарiї "Просвiту" роблять. Хуру книжок привезли... - Мало! - рiзко i твердо заявляє Єлисей.- На Дермань не хуру, а сто хур треба. У кожну хату. Хай не пожалують грошей. Осики хватить на папiр, а книжка хоч чорта впече. Та й не одна книжка. Живе слово повиннi мiж люд пустити. Скажiм, хто не знає читати... А є такi,- взяв книжку i скурив. А живе слово всiх сягне. Чому Петлюра цього не робить?.. - Сам вiн усього не може робити. Стiльки мiст, стiльки сiл,- пробує захищати Петлюру Володько. - То... Хм... Сам. Сам нi. Наказ треба дати. Послати когось. Мало горлаїв? Дивним став Єлисей. Вiн нiби сам на себе сердиться. Книжку цупко тримає у правiй руцi. Вiн сердиться, що все так нiби просто, а нiхто як слiд не зробить. Чому, мовляв, нема нiде чоловiка. Сказав так i є так. Не бере цiєї ночi сон. Усi знають, що дiється сьогоднi на свiтi. Володько довго вичiкує, поки дядько пiде спати, щоби скористати з його таємничої книжки. Нарештi до справи втручається Одарка. Вона сердиться: Старе дупло, а вiчно з отими книжками носиться. I нащо воно тобi?.. Хоч це вiдноситься до Єлисея, але ж йому не догаряє, бо це не первина. Як розтолкуєш "їй", що значить книжка? Де є таке слово? Чи ж зрозумiє вона, сухенька, оточена клопотами, горшками, кумами жiнка, що поза тим iснує величний свiт - вширiнь, вдовжiнь, взад i вперед, на безлiч вiкiв i верстов... Що в тому свiтi живуть люди... I люди творять iсторiю, вбрану ось у цю купку пов'язаного паперу. Вiзьмеш його, пiднесеш пiд нiс i твiй короткий погляд стає безконечно довгим. I вiдкривається перед ним страшна картина, подiбна на страшний суд. I чуєшся ти великим судiєю з насупленими бровами, бо серце твоє болить - чому так, а не так, сталося? Береш вагу, кладеш на терези добро i зло й бачиш безлiч зла i так мало добра. I думаєш: нi. Далi так не смiє бути. Моя мудрiсть - велика мудрiсть. Я зроблю так, як сам Бог хоче. Перед моїми очима тисяча помилок, якi я розумiю, вiдчуваю i якi напевно тепер обмину. Предки! Я болiю вашими хибами, але я благословлю вашу вiдвагу, з якою ви їх робили, щоби показати менi, як їх обминути. Єлисей думає. Пiсля кладе книжку i виходить надвiр. Поки вернувся, Володько вже заволодiв книжкою, вiдхилив першу завiсу до входу її великого свiту i захлинувся ним. Увiйшов Єлисей. Постояв коло Володька, а пiсля каже: - А знаєш... Коли вони збиралися, сам радiв. Треба ж нам твердої влади. А ось тепер. Вийшов, знаєш, надвiр, щоби послухати на Здолбунiв... Чорна нiч i тихо. Шкода, що вони пiшли туди. Вони ж пiшли, щоби покласти на наше село i на наш люд вiчну пляму ганьби... А хiба ж це справедливо?.. А хiба ж наше село не лiпше зi всiх сiл, що є навколо? I як то так? Цi питання заскочили Володька, Як на них вiдповiсти? Вiн подумав i сказав: - Може, то тому, що тут стрiлося двi сили. Сила порядку i сила непорядку. Сила непорядку взяла верх. А зрештою, хто знає. Отi матроси... Самi ж ви сказали, що Сергiй все знає, бо вiн усе бачив. Вiн бачив хтозна-що. Вiн усе торочить про Лєнiна i Маркса. Ви ж чули. А хiба ж наше село це потребує? Село хотiло твердої влади... Правда ж? А Камiняка з Корнiйчуком Маркса. Дурнi дурних пiзнали i пiшли валити Петлюру. А Петлюра... Хто знає, хто вiн... Але, що вiн не помiщик, це вiдомо. Вiн за Україну i все... - Бо вiн сам винен... Сам i бiльш нiчого. Я це казав, кажу й казатиму! - сердито з притиском зазначив Єлисей.- Раз берешся за дiло, то роби так, щоби пальцi твої на всьому видно було. Щоб усi чули, що ти господар. З нашим народом усе можна зробити, але треба руки... Хiба не знаєш, як твiй батько перебирався до Тилявки. Поки давав попуст - все розповзалось. А взяв у жменю вiжки, закрутив на п'ястук i поїхав. От як треба. Пiсля цього Єлисей ще раз сердито спльовує i вiдходить до кухнi, де пiд бугаєм кладеться. Але спати не спить. Чути, як перевертається з боку на бiк, щось бурмоче пiд нiс, лається. А Володько пiшов у книгу. До нього заговорив його вiчний голос, голос бажання знати. Кожна картка це ступ у невiдоме. Вiн читає i бачить перед собою стару Україну. Степи, луги, пралiси, дикi трави. Це рай, повний звiра всякого, повний меду i квiтiв запашних. I ходить у тому пралiсi чоловiк, що зветься козак. У очах його далечiнь, за якою не бачить того, що перед ним. А коли гляне в землю - забуває, що, крiм цiєї плямки, на якiй спинилось око його, iснує великий мир навкруги. Нiхто не взяв козака за свого i нiхто не випустив його з рук своїх. I так тягнулось лiт триста. Ще оповiдає Володьковi книга про царства та королiвства. Встають в уявi якiсь, не то хижi, не то дикi царi. Набубнявiлi сiрi очi дивляться в чорну безодню, де плач, муки, слизька плiснява здовж i вширш безконечної тюрми. Сатана по нiй верхи на дикому огирi гасає, топче погнутi спини своїх пiдданих, сiче живi голови сатанинським мечем. I нiхто не вирве з його рук влади, бо за ним диявольськi, заклятi великим прокльоном, легiони. Вони такi ж безогляднi, як смерть, i рятунку вiд них нема нiкому. Володько бачить ще королiв. Нiщо в свiтi не може бути бiльш бундючне, зi закопиленою навмисне для показу губою, нiж цi безкостi постатi. Вони сходять угору i вниз по сходах, що нагадують мармур, а в дiйсностi є звичайним деревом, критим дешевою барвою, що наподоблює барву того каменя. I це якось так дивно виглядає, нiби в комедiї. Кунтушi, лемент, штучнi слова, штучнi постави, штучнi рухи. Одна, друга, третя дiя i падає завiса. Все зникає, тiльки лишаються спогади, лiси, повстанцi, дивна мова, химерна тiнь, чи свiтло, що час вiд часу вибухне i згасне. Далi Володько все знає сам. Знає iмперiю, що все пiд себе взяла: i короля, i козака, i самого сатану. Назвалась iм'ям предкiв цих самих, що сьогоднi, в цю страшну нiч, трощать ту назву i в боротьбi кують нову пiдвалину нової iмперiї. Бо сила цих людей - вiчна сила. Вона родить нову назву, що стане знов назвою усiм королям, козакам, царям... Так хоче вище Велiння. Одарка вже давно спить. Прийшла Палажка... Захекана, перелякана. - Стрiляють! - кинула вона одно слово. Володько шарпнувся i вирвав себе з цупких обймiв книжки. Його чоло, щоки, очi в огнi. Як сидiв, зiрвався i бiжить. У кухнi зривається Єлисей, натягає босонiж чоботи, накидає куцана. Всi бiжать надвiр. Там чорна, дзвiнка, зi зорями нiч. Там, де на небi Великий вiз, видно заграву вогню, що пiднiмається i промiнює знизу уверх. Звiдти ж чути глухе, довге, майже безупинне тукотiння, так нiби з якоїсь ями. Всi знають цi звуки. Луна їх ще не ущухла у вухах вiд часу, коли геть упоперек цiлої землi лежала лiнiя смертi, з назвою фронт. Це кулемети. Вони тукотять без перерви. Час вiд часу двократно вибухають сильнiшi звуки. Буувуу-буух! Буувуу-буух!.. Ту-ту-ту. Єлисей, Володько й Палажка стоять зi запертим диханням. Нема слiв i не тра слiв. Все ясно i зрозумiло. Там, у ту сторону, лежить Здолбунiв. Туди пiшли дерманськi хлопцi шукати, однi - твердої влади, другi Маркса i Лєнiна... Вернувшись до хати, Володько ще довго сам собi мiркує над тим усiм, що дiється на рiднiй землi в цей час. Пiсля заснув. Прокинувся вдосвiта. Ледь свiт побiг до монастиря. Там уже рух. Щойно привели полонених "петлюрiвцiв". Привiв їх Скиданець. Цей подiбний на справжнього рубаку. В кожушку, на раменi револьвер, через плече карабiнка, при боцi шабля. Здається, його куций зрiст створений на кiннотника. Просто вростає в сiдло. Полоненi, мабуть, старшини. Одяги все новi. Чоботи зi жовтого ременю. Їх долучили до тих, що привели перед парою днiв. Вiстки, якi привiз Скиданець, пiдняли дерманцiв. Успiх повний. Здолбунiв зо станцiєю в руках повстанцiв. До них пiдходять усе новi i новi ватаги. Захопленi цiлi потяги зброї та набоїв. Завтра вимарш на Рiвне. Пiд вiкнами "корпусу" м