iтинг. Захопленi вiсткою дядьки вимагають "повної мобiлiзацiї всiх до п'ятидесяти лiт". Хто не послухає - пiд польовий суд i амба! В полудень прибуває начальство. З'явився Комаров, Камiняка. Серед полонених перевели ревiзiю i все, що знайшли, включно до чобiт, конфiскували на потреби армiї дерманської республiки. Пiшли чутки, що конфiсковано двадцять п'ять тисяч гривень, якi знаходяться на схованцi у Комарова та Камiняки. Одночасно перед "корпусом" почали все бiльше i бiльше прибувати й гуртуватися учасники походу. Коли i як встигли вони вернутися - невiдомо. У декого при поясi бомби, через плече кулеметнi стрiчки. Чоботи, руки, обличчя залiпленi грязюкою. Почали ширитися новi чутки, що успiхи дерманцiв зовсiм не такi блискучi, як це видавалося Скиданцевi. Кажуть, той сукин син навiть i не бачив бою. Вiн крутився з конем позаду, а коли на станцiї зупинили поїзд, що вирушував саме на Рiвне, в якому затримано вiсьмох старшин, так Скиданець першим кинувся шукати по вагонах, чи не знайде чого. А пiсля визвався провести полонених. Дома, куди Володько прибув на обiд, застає Василя. Вiн тiльки що вернувся разом з кiлькома сусiдськими товаришами. Усi вiд нiг по вуха в грязюцi. Усi лаються останнiми словами. - Комаров! Брехун, самозванець проклятий. Людей без оружжя пiд "пулємьот" пiслав, а сам у Здовбицi з лярвами цiлу нiч пиячив. Ми вночi пiдiйшли пiд Здолбунiв. Зо станцiї саме рушає поїзд. Нам подали команду: хто має "вiнтовки", смали по поїзду. Сипнули кiлька "залпiв". Поїзд став. Кинулись до нього. Найшли один вагон "вiнтовок", але всi без "затворiв". Корнiй i ще кiлькох вдерлися на перон. Там стояло кiлька "орудiй" i скриньки "снарядiв". Корнiй одразу за комiр, обернув її лицем до цементового заводу i почав кресати по комину. А там петлюрiвцi. Засiли в заводi i строчать, сукини сини, з кулємьоту. Нашi крикнули ура, але що онте ура, коли ми без вiнтовок. Ми тiльки за залiзничний вал показались, а тут по нас як сипнуть... Ми назад. Один Корнiй кашляє та кашляє по заводському комину. Ми ж прилипли до землi i лежимо. Холодно, мокро. Нарештi над ранок чуємо десь крик: "Слааавааа!" Послали кiлькох хлопцiв у розвiдку. Через пару мiнут тi летять: "Хлопцi! Спасайтесь, хто як може. Вiд Здовбицi "цепю" наступає петлюрiвська пiхота". Сучої матерi! Ще погибнемо тут, чорти знають защо. Зiрвалися i в ноги. - Гади! - закiнчує Василь.- Розстрiляти мало. Все Камiняка, чортова заволока, збурив людей, а тепер хто знає, що буде. Прийдуть, спалять село i все. Бо ж якого диявола ми туди йшли? То армiя, регулярна, вооружена, а ми, як барани, з голими руками... Тьху, бий тебе всi громи!.. - А я хiба не казав! - пiдхоплює Василеву злiсть Єлисей, забувши те, що сам радив iти на Здолбунiв.- Казав я: не йдiть! Не знаєте, проти кого i за ким - сиди один iз другим у запiчку i не рипайся. Нi, пiшли, всунули голову в багно й от маємо. Йди його тепер одного й другого вкуси за зад. Комарова й Камiняку пiд народний суд. Пiд суд їх!.. Надiйшов вечiр. У кожнiй хатi мiтинг. Село гуде i буриться. Невдоволення, протести, вимоги кари на "верховодiв". На другий день усiх скликають на велику сходку. "Верховоди" будуть виправдуватися за свої вчинки. Тьма-тьмуща народу посунула до монастиря. Там уже знову зiбрано роту вiйська, переважно зi сусiднiх сiл - Бущi, Борщiвки, Будаража. Вони не втекли додому, а лишилися при штабi. Першим виступив Комаров. Говорить з ганку "корпусу". - Товарiщi салдати й крестьяне! Да здравствует робоче-крєстьянская повстанческая армiя. До нашiх свєдєнiй дашло, что вєдьотся протiв нас пропаганда. Гаварят, что ми проїгралi пєрвий бой. Какой бой? Кто гаварiт? Виступай, кто гаварiт, что ми проїгралi. Дєзєртiри, труси, хами, бужуазниє прихвости так гаварят. Ho eтa явная лож! Ми iмєєм ваєнний атдєл лучшiх революцiонних сiл. Ми iмєєм плєнних петлюровцев, над каторимi сейчас устроїм наш народний салдатско-крєстьянскiй суд. За намi сiла народа! От Бєрдiчева наступает руская рабоче-крєстьянская красная армiя, которая смєтьот всю петлюровскую сволоч з лiца землi. Кто тєпєр скажет, что ми проїгралi? Виступай, сукiн син! Я сам пєрвий вганю тому мерзавцу пулю в лоб вот с етаво нагана... I Комаров вишарпнув з кобура револьвера. Обличчя його люте, червоне. Говорить рiзко. Дикий крик разом iз бризками слини виривається з його широких розтяжних уст. Це впливає на юрбу. Помiтне схвилюйання. Камiняка зiбрав гурт бабiв, вимахує перед ними револьверами: - Щоб менi до завтра був тут хлiб! Зрозумiли? А нi, куля в лоб! Комаров пiддає думку зараз розпочати суд над полоненими. Завести їх у залу в семiнарiї. - Пiд суд їх! Правильно! Чого лазять по наших селах i обдирають народ!..- почулися вигуки... - Що там з ними довго цяцькатись! На дзвiницю їх - вниз головою i амба!.. Комаров знайшов вихiд для народного обурення. Все захоплюється новою подiєю. У кожного заграли очi. Полонених вивели з "корпусу",- завели в залу семiнарiї i примiстили на театральному пiдвищеннi. Юрба хильнулась в залу. Через пару хвилин велика зала набита людьми. На сценi коло полонених прокуратори - Комаров, Камiняка i весь штаб. Стiл. На столi револьвер i кусень паперу. Секретарює Сергiй Корнiйчук. Юрба хвилює, мов розбурхане море. Що там ще, мовляв, довго з ними. От виведемо на могилки i дрючками їх!.. Поб'ємо i все!.. Нi! Нi! Розстрiлять! На дзвiницю! Вниз головою. Виступає ще раз Комаров. Вiн з'ясовує провину контрреволюцiйних прихвостнiв буржуазiї. Вiн вимагає для всiх петлюрiвцiв кари смертi. - Правильно! - реве юрба.-- Бий їх! На дзвiницю i вниз головою! Смерть їм!.. - Хто проти смертi петлюрiвцiв? Нiхто. Секретар. Прошу запротоколувати одноголосний присуд. Полоненi тихо сидять купою на сценi. Деякi хвилюються, iншi спокiйнi. Один, високий i стрункий, бiльше всiх виявляє неспокiй. Хвилюється, поривається щось сказати, просить слова. Але слова йому не дають. Аж коли запротокольовано смертний присуд, Комаров звертається до людей: - Чи маємо дати останнє слово тому петлюрiвцевi? - Дати! Нi! Дати! На останнє слово має кожний право! Хай говорить!.. - заревла юрба. Неспокiйний полонений зривається з мiсця, вибiгає на край сцени перед стiл i запальним, гострим голосом починає. - Люде добрi! Українцi!.. Чи знаєте, кого судите сьогоднi? Чи знаєте ви, що перед вами сидять найлiпшi сини таких саме людей, як ви, якi так само говорять, як ви, так само моляться, як ви! Ми не є петлюрiвцi, а вояки української армiї, яка бореться за нашу хату, за нашу державу, за нашу землю i волю. Ви не знаєте, що ми боремося не за помiщикiв та буржуїв, а за Україну, за цю землю, на якiй тисячi лiт живе наш народ. Але наш народ був цiлi столiття в московськiй неволi. Ним правили царi, що звели нас на хахлiв, на гнiй, на пiднiжкiв, на отаких от, як ви, дурнiв, баранiв, що слухаєте кiлькох оцих каторжанiв... - Стой! - гримнув Комаров. - ...Якi ведуть вас на загибель... - не слухає, а ще сильнiшим голосом кричить полонений.- Ви нас уб'єте, але знайте, що завтра прийде сюди... - Стой! - гукає Камiняка i хватає револьвер. - Хай говорить!.. Далой!.. Хай говорить... Кожний має право на слово! Слабода! - вибухнула юрба.- Слово! Слово! - ...А завтра,- продовжує полонений,- прийде сюди полк українського вiйська i вашi хати зрiвняє з землею. Але мало хати... На вас i дiтях ваших лишиться вiчна чорна пляма, що ви в цей страшний час, коли наша молода Українська Держава веде смертельну боротьбу з одвiчним нашим ворогом, москалями, виступили проти свого вiйська, своєї власної Держави Української... Подумайте, що це значить! Подумайте! Тут Камiняка не видержав, напнувся i, як тигр, плигнув на промовця... "Малчаать!" - ревнув його страшний голос. Але промовець, видно, не бачив перед собою нiчого, крiм лютi, жаху смертi i безоднi людської темноти... Всi сили його досягли найбiльшого напруження. Блискавичним помахом руки вiн вибиває з руки Камiияки револьвер, який летить мiж публiку. Сотнi голов ревли невиразними голосами. На допомогу Камiняцi кинулись Комаров i секретар, але проти них муром, як один, стали всi полоненi, якi зовсiм забули про небезпеку. Постава i вчинок полоненого миттю прихиляє до себе цiлу юрбу. Кiлька десяткiв чоловiкiв ринуло до сцени. - Стой! Не смiй пiднiмати руку на пленного! - гримнув дебелий дядько Сидiр, хватаючи Камiняку за руку. - Раз свобода - всiм свобода! Кожний має право слово сказати. Чи так, люди? - Правильно. Хай говорить далi! Далой Камiняку!.. - реве народ. Повстанчий штаб бачить, що справа стоїть кепсько. Промовець входить у силу. Вiн вiдчув вагу слова свого, вiдчув голод отих усiх, що стоять перед ним, на правдиве щире слово. I коли Камiняку з Комаровим вiдзброїли i посадили збоку, промовець почав говорити далi... - Люди добрi! Я, ми всi i цiла Україна не обвинувачуємо вас. Ви є, може, тi найлiпшi сини своєї держави, бо ви з ризиком життя свого йдете шукати "твердої влади", Ви хочете порядку i ми розумiємо це... Але вас обдурюють i бунтують усякi темнi продажнi типи на подобу ось цих, що судять нас ось тут в мурах цiєї української учительської семiнарiї... Нас, старшин української армiї! Нас, що несуть життя своє за визволення цiлого нашого народу з неволi московської, нас, що хочуть привернути цiлiй Українi спокiй, владу i порядок. А цi мерзотники обдурюють вас. Вони ограбували нас, забрали нашi одяги, грошi, а чи знаєте, для кого вони то забрали?.. - Правильно! Гу-гу-гу! Ага... Де, сукини сини, грошi? - заревiла юрба. Це влучає в саме серце народу. Дядьки приходять до притомностi, й один, той саме Сидiр, вискочив на сцену, високо здiйняв п'ястука i крикнув: - Люди! Прошу слово!.. - Говори! - крикнула юрба. - Правильно сказав цей український охвицер. Подозволю собi поставити товарищевi Камiняцi i товарищевi Комаровi следующий вопрос, де, спрашується, тi дєнгi, якi ви забрали в оцих людей? - Нема! Забрали! Пропали! - загомонiло скiлька голосiв. - Стоп, люди! - пiдняв руку Сидiр.- Ще вопрос. Камiняка зiрвався i почав кричати: - Я тебя, сукин син, на мiсцi вб'ю!.. Як собаку!.. Ти!.. Але Сидiр стоїть непорушне, мов кам'яний стовп. Старшина промовець за ним. Решта полонених напружено чекають, що буде далi. Вони чують, що бiльшiсть у залi на їх боцi. Виразно помiтно гнiв народу проти Камiняки... Комаров уже не пнеться бiльше наперед. Цiла його хробрiсть погасла, мов свiчка. Блiднуватий, прищулений, вiн забився пiд самi лаштунки сцени i звiдтiль визирає... Сидiр розтягнув широкi, барви буряка, губи, внизив зiр у Камiняку. - Тии! Як ти не замовкнеш... - зашипiв вiн люто.- Досить iз тебе, зволота ти проклята, народ дурить. Бандити!.. Ууу!.. Де грошi дiв?.. Народе! - звернувся Сидiр до людей.От моя думка... Всiх оцих плєнних товарiщов вiдпускаймо на всi чотири сторони. Хай iдуть собi, звiдки прийшли. А щоби вони не наробили нам у селi какiх бешкетiв, то виведемо їх за село i пустiм... Кто желаїт, може пригласiтся в конвой. Тольки за село i досить... А оцих,- показав на Камiняку i товариство,маємо посадити на їх мiсце, бо вони не отвєтiли на наш вопрос... Чи не правильно я кажу?.. - Правильно!.. Само собою... Де дєнгi народниє?.. Хай вiдповiдають... Виступив Камiняка. - Товаришi крестьяне! Дєнгi єсть!.. Я прi сєбє не iмєю, но анi сховани на потреби войска. Плєнних можете вiдпустiть... Як хочете... Але дозвольте нам з товарiщом Комаровим пiти до штабу i принести всi нашi отчета. Сидiр на таке не погоджується, але юрба дiлиться надвоє. Однi дозволяють Камiняцi й Комарову пiти до штабу. Iншi нi. Врештi всi годяться вiдпустити їх. Полонених вiдпускається також на волю. В допровiд зголошується знов-таки Скиданець... Вечорiло. Люди наговорились i почали розходитись. - Еет... Чорти зна що... Хай про мене один другого живцем зжере.. Халєра їх бери всiх разом. - Однi так, другi отак... Однi за Ордiя, другi за Овсiя, i розберися в них. Чесному чоловiковi спокою не дають... - А все-таки той "Петлюра" здорово того... Молодець!.. Я покметив, що вiн рехтельний чоловiк. Коб заслати отаких на села бiльше, i знав би чоловiк, за кого i що держати... А то ж стовпотворенiя. Чи ж не ганьба, щоб отакий Камiняка, шмаркач, пробачте, якого я знаю ще отаким зiркатим бахуром без штанiв, цiлою громадою кермував. Де ж таке видано? I батько його не був господарем, i дiд, кажуть, зi Знахорцем кiнською полiтикою через Бущенщину управляв. Хiба люди забули, як якого дiдовi по смертi Доманиха зуби коцюбою вибила. Оце, каже, за мої гуньки! А це за кожухи! А це за намiтки та полотно! Бразь, бразь по зубах коцюбою, i поки люди бабу вiдволокли - у мертвого злодюги зуби висипалися. Але нiчого не сталося. Люди його ломаками прилюдно забили, щоб на Сибiр не заслали. Бо що, кажуть, Сибiр. Завезуть туди, пошляється мiж каторжниками, набереться ще бiльше злодiйського ремесла, вернеться i знов бiда. Кажу. То вже кров така. Большевики... Кажуть, дають без викупу землю. Го-го-го!.. Якщо ними такi Камiняки управляють, то та даровизна в сто раз боком вилiзе... - Ну, а куда ж?.. За ким пiдемо?.. - Куда. Нiкуда! Пока незвєсно, хто управляє - нiкуда! Коли темно навколо - люди сплять... От i все... Просвєщенiє треба людям дать... А з Камiняками нам не по дорозi. От забрали у людей грошi, й уже, один з другим, у кулацi затиснув. Дiдова кров... Твойо - мойо, а мойо - не твойо!.. - Хо-хо-хо! Правильно, кольки його матерi. Так гуторять дядьки i поволi розходяться. Камiняка з Комаровим i рештою штабу подалися до "корпусу". Полонених з мiсця вирядили в дорогу. Скиданець миттю з'явився з конем i повiв їх. Дорога мокра. Поволi розтає снiг. У деяких мiсцях земля випнулась назовнi чорними м'якими латами. Полоненi почвакали вимiняними чобiтьми в напрямку Мiзоча. За ними на конi бундючне їде Скиданець. У приходськiй церквi ударили в рейки та щити на вечiрню... Володько вернув додому i не встиг доїсти своєї вечерi, як до хати увiгналась Тетянина Харитина i крикнула: - Петлюрiвцi! Всi - Єлисей i цiла родина - зiрвалися мов опаренi. -Де? - На Поповому! Он на Тихонах уже ловлять людей. Чути стрiльбу... Люди вибiгають на поле i бачать: вiд Мiзоча наступає на Дермань видимо-невидимо петлюрiвцiв! Тiкайте, хто куди може!.. - Чорт зна що! - виривається у Василя. Куди пiдеш вночi? В Бущенщину!.. I Василь побiг надвiр. За ним вибiгли всi. Надворi рейвах. На всiх подвiр'ях люди. До Володька прибiг Петро... - Ну, що?..питає Володько... - Петлюрiвцi! Наступають... Вiд Попового!.. Бiжiм до монастиря... - Нi! - каже Володько.- Вибiжiм "пiд гору" i подивимось. - Добре! Володько гукнув, що вiн з Петром женуться на розвiдку... Вибiжать за Тетянину хату, подивляться, прибiжать i скажуть. Добре. Раз-два i хлопцi за селом "пiд горою". Темно. Повiває захiдний вiтер. Пiд ногами мокро. Засапанi, зупинилися. У грудях сильно калатає серце. Заперли дихання i слухають... У темнотi за ровiцькими хуторами чути бiганину, рейвах. Хлопцi присiдають до землi. - Бачиш? - питає шепотом Петро. -Нi. - Не бачиш! Дивись... Отам... Отам... Лавами... Оооо! Встають, бiжать i падають знов... Наступають... Бачиш? Володьковi виразно мигнули в очах якiсь чорнi постатi на ровiцьких полях, що зриваються вiд землi, бiжать i знов падають... Саме в той мент з Тихонiвських займиськ виривається i розноситься в темнотi вечора протяжне: - Рятууууйте!.. Ратууууйте!.. Гвааалт!.. Нема нiякого сумнiву. На село напали петлюрiвцi. В очах хлопцiв мигнули страшнi картини. Пiдпаленi хати, стрiлянина... Тiкати! Бiгти до монастиря. Бити на сполох. По цiлому тiлу, мов блискавиця, пробiгає жах, сила й бажання життя. Де рятунок?.. Мов шаленi, хлопцi бiжать до села i кого не зустрiнуть, гукають: - Спасайтесь! На село наступають петлюрiвцi. Люди метушаться. Баби в плач. - Бач! Не казала я... Сидiть тихо. Не рипайтесь, поки вас не зачiпають. Нi! Що то ви, дурнi баби... Ми ось вам!.. I бачите. Послухали отого каторжанина, отого западющого безбожника, отого злодюгу... А тепер їх халєра найде, а ми за все покутуй!.. Молодшi, особливо учасники славетного здолбунiвського походу, накинувши на себе, хто що мав теплiшого, дали чосу в Бущенщину. Поважнi дядьки хапаються за палицi i палкують до монастиря. Володько з Петром поперли також туди. Коло монастиря Содом i Гоморра. Перед "корпусом" велетенська юрба дядькiв. Гукають, вимахують руками. До них прилучаються все новi i першим питанням є: - Де той сукин син? Де вiн?.. - Втiк! Втiкли всi. I грошi забрали... - А хто вартував? Такi ж собаки, як i тi, кого вартували. Давай їх! З-пiд землi давай! Он село в "опасность. Пiдпалять село, а тi каторжани втiкли. Давай їх!.. Але крики дядькiв даремнi. Камiняка i вся чесна кумпанiя встигли щезнути, як вiск вiд лиця вогню. Дядьки ввiрвалися до "корпусу", рознесли на трiски штаб, розбили машинку. Сидiр, який i тут виявив найбiльше притомностi духа, почав кричати, щоби втихомирились, бо вiн просить слова. Поволi втихомирились. Сидiр пропонує вислати напроти петлюрiвцiв депутатiв вiд села з бiлим "хлагом". Не татари ж вони. Зрозумiють нас. - Добре! Правильно! - Наскоро вибирають депутацiю, але як тут серед ночi йти з бiлим "хлагом". Все одно не побачать. - Ну, а що ж тодi? Зложити руки i чекати Божого змилування? Село! Люди! "Обчество!" Я вам кажу... Коли ми такi будемо, коли: а що? а як? А...аа!.. Тьху! Бий тебе сила Божа! Загорнуть нас в онучу всi, кому тiльки захочеться. Бо ми гречкосiї, хлiбаки, борозняна черва... Ось пожалуста!.. Явиться вам такий паскуда - ось iз тамтого кутка, надягне тобi матроське кльош, i вже йому цiла громада в ноги... Проше пана капiтана! Веди нас, баранiв, хоч у прiрву... I ми лiземо в прiрву... Найшли рай! Рай! Земля даром, море по колiна, грушi на вербi... От що! I вже ми роззявили рота i вже повiрили. I вже дайош Здолбунiв, батарею, ароплани. Вже готовий у прiрву. А шубовснув з головою, попав у халепу - розум тодi вилетить з макiтри на плечах i хоч патиками його бери... Ради нема... Сидiр аж засапався. Дядьки слухають, ахкають. Пiсля виривається один iз натовпу: - А куди пiдеш? Не бачиш?.. Нiч навколо... Тьма! Тьма-тьмуща!... Гадаєш, вийдеш на горби, станеш i гукнеш: сонце, зiйди! Освiти нас i наш "хлаг", бiлий, невинний, чистий "хлаг"! Дiти ми! От що! I ще раз кажу: дiти! I сонце нам не зiйде, а поки не дочекаємся його сходу. Бог сам пiднесе його i з ночi стане день. Кричиш, Сидоре... Ми всi кричимо, а крик криком i є... Справа, злiва, звiдти, звiдци наступають - петлюрiвцi, большевики, Камiняки всякi... А от ти вийди i крикни нам так, щоб одразу пiзнали ми: це вашi, а це не вашi. От ти господар первий сорт, а Петлюри од Ленiна не розрiзниш... Не є це, скажете, саме главне?.. - Чекай, поки воно зiйде... Поки Бог його сам пiднесе... Роса очi твої вигризе... Нiч не стоїть. Село кипить, клекоче. Всi, хто чувся молодим i винним, покинули свої хати i подалися в Бущенщину. Там лiс, яри, є де знайти притулок у цей терпкий час. У вiкнах хат блимають слабенькi вогники свiтла. Жiнки ломлять руки, нарiкають на нерозважних своїх чоловiкiв. Всi сподiваються: ось увiйдуть, оточать, запалять першу хату вiд заходу, пустять огонь з вiтром, i не стане Дерманя на цих пригiрках, ярах, лугах. Згинуть сади, а працьовитi люди кинуть селище i пiдуть на всi чотири боки шукати мiсця, де би притаковити свою голову. Нiч. Жорстока, чорна, цвяхована зорями. Непевнiсть, рейвах, виття собак... Минає час. Година за годиною проходить над селом засудженим, як Содом i Гоморра, на пожертя вогневi пекельної помсти. Та все це скiнчилося значно простiше. Переляк i рейвах зчинили ж тому, бо товариша Скиданця, того "морового" кавалера i вiдчаяного революцiонера, спiткала дивна пригода. Вiн привiв зi Здолбунова полонених i визвався їх провести назад, поза володiння дерманської республiки. Коли опинилися на полi, полоненi легенько пожартували з ним. Стягнули Скиданця зi сiдла, зняли з нього все, до сорочки включно, i пустили стрибати босонiж по примерзлому рiзучому снiжку через ровiцькi поля до села. До всього котрийсь халамидник пустив за стрибуном кiлька шворких куль з його власної карабiнки. Кулi продзижчали пiд самим вухом Скиданця, але намiри їх були виключно виховничi та заохотливi. В той час в очах Скиданця постали лави, полчища петлюрiвцiв, що ринули на нього зо всiх сторiн. Вiн не жалував нiг своїх, гнався через поля, мов божевiльний, i, прибiгши до першої хати, наробив шелесту на цiле село. А Камiняка, Комаров, весь штаб i хоробре воїнство республiки залишили свою столицю на волю Божу. Дядьки гострять зуби: - Ех, коли б так одного з другим розклав на стiльцi та вилiчив кожному пiвсотню шомполiв... Отодi знав би, як чесний народ з пантелику збивати. Минула нiч, а село стояло собi, як i до цього часу. Навпомацки вертаються втiкачi. Деякi одразу, щоб не гаяти часу, беруться за працю. Грицько Сидорчук потребував до млина. Наклав на вiз мiхiв, всунув пiд солому "люшню" i пособкав до мостиського млина. Приїхав, знiс мiхи, зважив i очiкує на чергу. Стоячи коло воза, Грицько бачить, що дорогою широким кроком палкує хтось нiби знайомий. Iде, зрiвнявся. Сiра вовнянка на потилицi. Комаров! Їй-Богу, вiн... I як вiн сюди в це глухе село попав? - Ей! Товариш Комаров? Куди? - гукнув Грицько. Але Комаров не чує. Це розбирає Грицька. Вiн же знає, як радо поговорили б тепер дерманцi зi своїм проводирем. - Стой, Комаров! - крикнув Гриць рiшуче. Комаров почув, але одразу в ноги. Гриць висмикнув iз соломи "люшню", приложив до плеча, прицiлився - бац!.. Влучний був той бац... Комаров пробiг ще кiлька десяткiв крокiв i клякнув до мерзлої землi, влучений пiд саму лопатку. Зчинився рейвах. Повибiгали з хат, iз млина люди. Он на дорозi на мерзлiй гноївцi лежить чоловiк. Вiн вовтузиться. Ноги його совгаються по землi. З грудей вириваються тi звуки, в яких не чути вже нi гордощiв, нi злоби, нi любовi... Це тi звуки, якими людина ловиться за останню можливiсть, щоби втриматися на цьому свiтi. Вiн не хоче вмирати... Нi, нi. Зовсiм навпаки. Йому неймовiрно хочеться жити i, почувши коло серця дотик смертельних щупок, вiн згадав усiх, хто б тут не був, i кличе на допомогу своїм стогоном... Гриць сам отетерiв. Вiн i не думав, що за чотири воєнних роки його зiр навчився так непомильно вцiляти. Кинувся до коней, поправив їх i пiд'їхав до Комарова. Люди допомогли йому положити раненого в обшивнi, i Грицько повiз свою здобич на вiчний суд. Вечорiло, коли Грицько довiз Комарова до Дерманя. В останнього ще жеврiла iскорка життя, хоч стогнати перестав. Його рот наповнявся червоною пiною, що переливалася кутками уст i стiкала по щоках до вух. Шкiра його обличчя набрала барви чищеного воску i вiдрослi волосинки неголеної бороди стирчать наїжено... - Комаров! Комаров! - загули тi, що чапiли коло "корпусу". - Давай його! Давай, сучого сина! Втiк! Обдурив, обiкрав i втiк!.. Ууу! Кiлька десяткiв дядькiв хижо кинулося на Комарова, муром оточили залубнi Грицька. Здавалось, вони всi накинуться i розiрвуть Комарова на шматочки... Але Комаров уже не боїться. Вiн лежить горiлиць у залубнях, ворушить губами, повiльним рухом язика випихає з рота кров. Вiн силиться щось промовити. - Та-ва-рi-щi! - зовсiм тихо виривається з його кривавих уст.- Та-ва-ри-щi!.. Атвє-зi-тє меня к Гна-тю-ку!.. Мур дядькiв миттю холоне i нiмiє. Вираз облич мiняється... - Вмирає! - хтось, майже пошепки, промовив... - Може б, кликнути попа?.. - додав другий. - Куди там... Цей в Бога не вiрив. Каманiст же... Не знаєш? - А все-таки, хто знає... Може б, його й... - слова останнього дядька не вийшли назовнi. Комаров якось особливо захарчав... -- Ей! Хто там привiз його? Ти, Грицьку? При його до Гнатюка! Бач, вiн просив... - голосно i зненацька гукнув один дядько i тикнув пальцем на Комарова. - Проступiться! - поганяючи конi, заговорив Грицько. Всi, без одного слова, розступилися. Обережно рушили конi, сани поповзли по мокрiй голольодицi дороги. За ними пiшли дядьки... - А... знаєте... Воно, як сказати правду... Хто його розбере... Може, вiн i не був такий... - Який? - Ну... Отакий... Хто там бачив, чи вiн тi самi грошi того... Дядьки виразно розчулились. Вечiр все смiлiше огортає землю. Над хрестом .приходської церкви сторчить серп молодика... Всi днi триває одлига. Небо обложило. Дме вiтер заходу. Верхами садiв котять хвиля за хвилею вогкi подихи далеких морiв. Комаров сконав. Знайшлися теслi, що збили йому домовину зi соснових пiвторачок. Два днi простояла вона у "корпусi". Сходилися дядьки, гуторили так i так, мiркували. Нарештi прибула жiнка покiйника i забрала його. Не в щасливий, мабуть, час прийшов вiн до цього дивного села. Ще через пару днiв, у суботу надвечiр, з пiвнiчного сходу, там, де за пригiрками та лiсами села Лебедi та Гiльче, почулися першi потужнi вибухи гармат. Люди виходять з хат. - Бууувв-шшш! Фi-ii! Пааах!.. Пахнуло десь там за могилками. Луна хльостко вдарила i вiдбилася вiд семiнарської будови. За хвильку знов. Чути, як у повiтрi свистить стрiльне. Чути, що неухильнi його дорога та мета. З Iванової пасiки бiжить Трохим. Вiн без шапки. Вiтер патлає його волосся. - Б'ють! - гукає вiн, не дивлячись на те,що всi бачать i чують, як у лузi та пiд семiнарською горою лускають усе новi i новi стрiльна. Метушня. Люди з долини бiжать на гору. З гори в долину. - Це вони в семiнарiю б'ють. Нi. В корпус. Е, нi. В монастир. Кажуть, дзвiницю зсадити хочуть... - Та нащо? - Нащо? Щоби показати. Ясно... Он завтра в село прийдуть i каменя на каменi не лишать. А стрiльна все виють над Дерманем. Рвуться i рвуться. Володько з Петром з цiкавостi бiжать до монастиря, не дивлячись, що туди саме стрiляють. Коли в повiтрi засвистить, хлопцi зупиняються, напнято вслухуються в посвист i вгадують, куди паде. - В лiшник, в лiшник! - викрикнув Володько. В ту саме мить внизу, в лiшнику, коло самого лугу, де росте гурток густих струнких осичок, з демонiчним рокотом бризнуло стрiльне. Хлопцi самохiть дали сторчака i припали до пня коронатого дуба. Черешнi, клени, берези шарпнулися назад, нiби дiстали поливника, а молода осичина, куди шелепнуло стрiльно, наполовину вилетiла в повiтря. Хлопцi бачать, що це не жарт. З гори через городи бiжать парубки. Вони шукають кращого мiсця для сховки. Володько i Петро зриваються i женуться до монастиря. Там повно народу. Вже вислано до Гiльча пiсланцiв з бiлим "хлагом". Через деякий час стрiлянина вмовкла. Коло семiнарiї в саду лишилися двi лiйки вiд зриву стрiлен i вiкна другого поверху висипалися. Рейвах, розгубленiсть. Молодих нiкого не видно. Самi старi i жiнки. Люди йдуть на вечiрню. На обличчях острах i непевнiсть. Володько i Петро знаходять своїх товаришiв. Цi не виявляють анi найменшого страху. Вони навiть вдоволенi, що от нарештi прийдуть в село справжнi українськi вояки. Бачили салдат-москалiв, бачили большевикiв, бачили нiмцiв, а українського вiйська до цього часу не бачили, хiба тих полонених... Але полонений нiколи не дає повного образу вояка... Тому хлопцi тiшаться, що прийдуть "петлюрiвцi". Хтось рознiс чутку, що вони приймають до себе молодих хлопцiв, i помiж учнями з'явилося одразу кiлькох, що виявили бажання "повоювати". Майже цiла нiч у непевностi й журботi. Як розвиднiлось, до монастиря пiшло все, що не хотiло ховатися в Бущенщинi. Рано до села, вулицею вiд "Лисiв", увiйшов перший сiчовий полк. Молодi, веселi, у сiрих чемерках, хлопцi. На головах кашкети з тризубами. Спереду везуть кулемети. При входi в село поставили заставу. Коло монастиря на перехрестi вулиць кiлька "максимiв" з приготовленими стрiчками. Але дуже суворого вигляду в цих воякiв не помiтно. Проходять святочно одягнутi, дiвчата смiються, жартують... - Ей, дiвчата! А куди?.. - питає молоденький сiчовик... - А до церкви. Ходiть i ви з нами. - А воювати нас не будете?.. - Ха-ха-ха! А що ви за вояки, що боїтеся дiвчат? - А де то вашi хлопцi?.. - Нашi хлопцi такi, як i ви... В лiсi... - Ну... Попадуться вони в нашi руки... I дiвчата пiшли. Володько i гурток його приятелiв пiдходять до воякiв. Пом'явшись, Володько несмiло виявляє бажання вступити до "петлюрiвцiв". Тi регочуть. - А що ж, синку, ти в нас робитимеш?.. - питають... - Воювать... Воювати будемо! - горда вiдповiдь. - Кого? - Та всiх, хто проти України... - От так-так! А де ж ви були, коли вашi он на Здолбунiв iшли?.. Хлопцi вияснюють, як то сталося. Вояки вдоволенi. Володько знаходить одного земляка з Крем'янеччини. Той картає дерманцiв. Таке чудове село, а таке несвiдоме... Пiсля церкви проглосили велику "сходку" в залi семiнарiї. Покликали старостiв обох частин села. Гострий наказ, щоб з'явилися усi господарi. Зала набита. Прибув полковник. Молодий, меткий i рухливий вояк. На обличчi великий шрам. Одягнений у жовтий кожушок, штани-галiфе. На ногах жовтi елегантнi чоботи. При його появi в залi народ розступається на двi лави. Посерединi лишається порожнє мiсце. Не входячи на пiдвищення, полковник починає з мiсця енергiйним, рiзким тоном свою промову: - Селяни! Не бачу мiж вами нi одного молодого обличчя. Це добре. Добрi з ваших синкiв герої. Заварили, мовляв, кашi, а ви, батьки, розхльобуйте. Дуже менi прикро, що я, полковник українського вiйська, мушу знiмати свiй полк iз фронту проти москалiв i обертати його проти своїх збунтованих, збаламучених несумлiнними агiтаторами селян... Бо чи ви знаєте, проти кого ви бунтувалися? Чи знаєте, на чий млин лили i ллєте ви воду? Нi. Напевно не знаєте. Ви не знаєте, що пiшли ви зi зброєю в руках проти свого ж вiйська, в якому служать такi ж саме українськi селюхи, як i ви... Ви не знаєте i вашi проводирi вам напевно цього не сказали, що те вiйсько, проти якого ви виступили, боронить вас, ваших дiтей i ваш добробут перед большевиками, московськими бандами, якi напирають на нас iз Московщини i якi хочуть знищити вас, як господарiв... Вони хочуть заперти вас усiх до комуни, забрати од вас усе i зробити з вас слухняних рабiв своїх, наймитiв, щоб могли вами, як їм захочеться, каверзувати. От на чий млин лили ви воду, от кого слухали! Большевики, комунiсти розпускають скрiзь своїх агiтаторiв, якi бунтують народ проти нас... Але ми докажемо, що маємо ще силу в руках. Знайте, що за те, що ви зробили, наша українська влада по головцi вас не погладить. Вона покарає вас i то покарає суворо. Ми вимагаємо вiд вас, щоб протягом двадцяти чотирьох годин ви видали в нашi руки всiх своїх головарiв, яких список ми маємо зi собою. Iнакше ми знайдемо спосiб, як вiддячитись вам за нашi сьогоднiшнi у вас вiдвiдини. Я не погрожую, а кажу: коли не послухаєте своєї влади, будете вiчними невольниками чужих влад, якi розмовлятимуть з вами iншою мовою, Я маю великi повновластi i можу зробити з вашим селом те, що в ньому не лишиться камiнь на каменi. I це собi зарубайте на носi. Всi тi люди, що списанi на ось цьому паперi, мусять бути в наших руках. Старости! Наперед! - скомандував полковник. Вiд такої мови селяни споважнiли. На кожному обличчi з'явився острах. Обидва старости, цi вiчнi мученики революцiї, без єдиного слова спротиву виступили наперед перед очi сердитого полковника. Очi їх широко вiдчиненi, чола напруженi думкою. Полковникенергiйно пiдступив до них i рвучко запитав: - Видасте нам оцих харцизяк? - Господин... Ваше високоблагородiє! - заговорили обидва старости нараз. Вони не знають, як їм говорити. "По-мужицькому" нiяково, а по-русски зле. Пан же перед ними i то справжнiй, бо сердитий. - То пожалуста. Очiнь радо i даже з приятнiстю видали б ми вам отих сволочiв... Але змилуйтесь. Вони ще перед кiлькома днями втiкли. Одного, дякувати Боговi, пiдстрелили, а решта повiялись... А куди - хто його знає... Ось людей спитайте!.. - Правда, правда... Правильно! - загула сотня голосiв. Полковник не здається, хоча бачить, що мова i вираз їх облич щирi. Вони знають, що зробили помилку, але як її направити? Та й вчора мали нагоду безпосередньо вiдчути, що то значить, коли над твоєю хатою, де твої жiнка та дiти, прогуде ота пекельна страшна видумка. Нарештi полковник зменшує свої вимоги. Вiн заявляє, що в скорiм часi селяни помiтять самi свою помилку. Вiн не буде нищити села, але вимагає якоїсь нагороди за втрати, спричиненi цими подiями. До другого ранку до монастиря мусять знести таку-то й таку кiлькiсть сiна, вiвса та iнших необхiдних для вiйська продуктiв. Селянам нема iншої ради, як погодитися. Слава Богу, що хоч на тому скотилося. Могло бути значно гiрше... Багато помiг випадок Грицька коло млина на Мостах i та кулька, що одним доторком перетяла биття серця, зараженого страшним трунком зловинної iдеї... За пару день зi школи зник один з Володькових приятелiв. Кажуть, вiн "подався в петлюрiвцi". Також кiлькох парубкiв зi села пiшли до Здолбунова i там зголосилися до вiйська. Х Семiнарiя готується до великого свята. День-денно пiсля лекцiй вправляє хор. Прибирається зала. На стiнах з'являються плакати: "В своїй хатi своя правда, i сила, i воля", "I чужому научайтесь, свого не цурайтесь", "Встане Україна i розвiє тьму неволi", "Обнiмiться, брати мої! Молю вас, благаю!.." Мають жовто-синi прапори. Нарештi з'являється на сценi бюст. Це вiн. Це той, чиїм словом, волею повстала з мертвих приспана, окрадена... Повстала в огнi i муках. Найяскравiша Правда Правд... Великий Творче неба i землi? Зниспошли свою ласку на народ сей i дай очам його узрiти Правду вiд духа Твого iзшедшу. Ти благословив крiпачку матiр, що завагiтнiла i дала спiвця правди i волi, благослови i той чин, що вирiс зi слова любовi, слова страждання, слова, вирваного з мiльйонiв душ... Боже Великий! Ти хотiв, щоб малий пастушок ягнят пiдслухав мову кожної билинки степу, кожної пташини гаю, кожної сироти, кожної матерi - всiх, хто був, хто є i хто буде на цiй нашiй землi... Благослови ж, о Боже, днi сiї i сiї ночi, в якi над всесвiтом зводиться нова зоря, що єдина освiтить темноту неволi... Ти хотiв, щоб син темноти i неволi встав, розторощив трон, порвав порфiру i на сторожi отих рабiв нiмих поставив своє: слово - правду, слово - волю, слово - любов. Хай тричi буде благословенний той день, коли родилось те слово. I ще раз благаю тебе. Творче Всесвiту, вiдкрий вуха всiм живим тепер i тим, що будуть пiсля, щоби чули Слово Правди Правд. Пошли згоду, мир, пошли їм свободу i те, що дає право на неї - розум, силу i хоробрiсть. Та буде святе iм'я Твоє во вiки вiчнi!.. Так молиться Володько, слухаючи концерт. Не цими словами. Нi. Але душа його повна молитви, повна прагнення великого. Вiн не згадує слова Бог. Нащо? Хiба не приємнiше зацiпити уста, зуби, заплющити очi, забути всi слова i тiльки всупереч усьому i всiм вiдчути найбiльше зближення з Найвищою Силою. 1 тодi не страшне безвiр'я. I тодi навiть не страшне все те, що твориться там, за муром зали в селах, мiстах, степах широкої його батькiвщини. Вiн добре знає цей мент i має готове для нього iм'я. Не лякайся, хлопче, мук народження. Лякайся кiнця, смертi, забуття... Он вийшов на сцену хор. Мають барви, тi самi барви, яких повно серед ланiв, гаїв, степiв. Тi самi радiснi барви. Бризнули голоси. Такi голоси родяться тiльки в одному мiсцi на землi: там, де небо i земля широкi без меж... Вiнок дiвчат дзвiнких, мов струни... Якi щасливi мужi тiєї землi, на якiй виросли тi пишнi квiти. Якi радiснi дiти будуть сходити по сходах вiчностi зi самого низу до самого верху, їм вiчнiсть, їм слава, їм будуччина... З глибини грудей, з плотi i кровi виривається кантата: "Б'юууть порооги!.. Мiсяць схооодить!.." Цiла зала повна, повна людей, зникає... Нема вже нiчого в очах, тiльки Днiпро, тiльки пброги, тiльки величний, жорстокої барви мiсяць маєстатно встає з-за чорного муру дубового лiсу, пiдноситься вверх i зупиняється над самою серединою могутнього Днiпра. Неухильною лавою котять води. Тисячi самоцвiтiв знизу i згори сполучують низинь i вишiнь, мiж котрими гнучко рине велична рiка... Он каменi на дорозi. Скелi. Рiка не знає перешкод. Вона зводиться дуба, крає на тисячу скалок мiсяць, зорi i з лютим ревом плигає у пiнну безодню... I хочеться далi дивитися великим оком душi, i хочеться бачити: свобода, гiднiсть, честь. Бо так наказує закон землi. Так наказує кожна мить великого часу i простору всiх вимiрiв. Так у тому синовi крiпачки, бюст котрого стоїть, умаяний прапорами того народу i тiєї держави, про якi снився йому чарiвний сон. I який короткий час вiд сну до дiйсностi. Там, у цiй ночi, на полях боїв рев гармат говорить: "Встаньте! Кайдани порвiте!" Там вражою злою кров'ю кроплять волю. А тут, у великiй родинi, безлiч душ згадує незлим тихим словом ту дивну, ту особливу, ту незрозумiлу людину, що вiщувала цi страшнi й незабутнi днi. Концерт кiнчається. Володько встає зi свого мiсця, весь споєний образами, думами. До нього пiдходить його брат Хведот, i Володько не втримується. Кидається до брата, тiсно обнiмає його i на очах безлiчi товаришiв i незнайомих людей мiцно цiлує. Який немужицький прояв захоплення. Яка ганьба сентименту. Але що зробить Володько, коли ним так сильно заволодiв Бог любовi, вiри i прагнення. - Буде Україна! Буде, буде! - виривається з його уст. Виривається голосно i так певно, що Хведот i вся решта товаришiв не втримуються i починають гукати: - Слава Українi! Слава, слава, слава!.. Це пiдхоплюють iншi i сотнi голосiв одним звуком вигукують славу. Зi середини натовпу вириваються слова гiмну, всi пiдхоплюють, зупиняються, i звуки пiснi народу стихiйно заливають залу. Всi стоять, спiвають. Щоки червонi. Горiючi очi. Вираз натхненний. Спiвають старi, малi. Спiвають навiть тi, якi ще недавно глумилися з мови, прагнень свого власного народу. Он стоїть, витягнувшись, Ферапонт Яковлевич. На ньому ще старий "сюртук" бувшої iмперiї. Той сюртук прилип до кожного сантиметру його тiла. Вiн зрiсся з ним в одно, але все-таки i Ферапонт стоїть струнко i спiває. Бо ж як не спiвати? Сила вiдродження страшна, неухильна. Нема їй спротиву i нема їй кайданiв. За пару днiв Василь iде до Острога навiдати Пархвена, який все ще лежить у лiчницi. Володько й собi бажає поїхати з ним. Добре. Одягаються. День гарний, соняшний, хоч по полях ще скрiзь снiг. Дорога санна, але попсута близькою весною. Володько не був ще в Острозi вiд того часу, коли малим хлопцем їздив туди з батьком. Пригадує виразно те захоплення i тi переживання, якi викликав у нього кожний новий шматок простору, кожна нова подiя. Як далеко пiшов вiн наперед тепер! Мiсто для нього не має вже такого значення, як тодi. Пригадує ту жидiвку, що воювала з батьком за пiвня, пригадує пана на велосипедi, москалiв, що спокiйно маше-рували на подвiр'ї казарми, панночок, вiтрини. Зовсiм не те тепер. Перше, що кинулось, це полк вiйська, що вступав у мiсто. Василь зумiв з'їхати на сторону i перечекати, поки пройде вiйсько. Володько не може сидiти, захопившись тим полком. Звiдки взявся вiн. I наплiчники, i патронташi, i лопатки - все, честь честю, справжнє вiйсько, якого вже давно не бачив Володько вiд початку вiйни. Їдуть та йдуть вояки лавами, бадьорi, червонощокi, веселi. На вовняних шапках жовто-синi значки з тризубом. - Звiдки йдете? - питає Василь воякiв. -З фронту. На вiдпочинок. Дивно. Зовсiм не видно на них слiдiв фронту. Такi радiснi, такi голоснi. Володько не сидить. Нема сили сидiти. Вiн же власними очима бачить вiйсько України, своєї держави, своєї великої батькiвщини. Володько встає i зовсiм близько пiдходить до лав вiйська. I, побачивши його кiнець, кидає Василя зi саньми й iде побiч машеруючих лав у напрямку мiста. Там, коло казарм, назустрiч полковi виходить вiйськова оркестра. Блищать на сонцi мiдянi труби. Спереду