аразд. А головне, те село! Те село. Його болюча рана. Так багато було зроблено... Що буде з ним. Воно зовсiм хворе. Воно в гарячцi лихолiття, i треба негайно щось робити. Другого дня Володько встав рано, метелиця трохи ущухла, збиралося на вiдлигу. Матвiйове подвiр'я завалене заметами. Володько одразу взявся прочищати снiг, кормити коней, худобу... Матвiй знов мав дiло зi своєю спиною, а тому мусiв зрання полежати. Настя зробила снiданок i покликала Володька. Снiдали самi чоловiки - батько й сини. Мати поралась бiля печi, а Василина виносила свиням помиї. За звичкою, Настя почала бiдкатися за Володька... Знов з тим селом... Мало йому старої бiди, то шукає ще нової... Володько вiдповiдав рiшуче й остаточно: - Це, мамо, треба! Не можу стояти осторонь. Я мушу там бути! - Господи... Хоч, щоб знов замкнули. - Замкнуть, то замкнуть. До розмови встрявав батько: - То є, як було i зо мною. Я вивiв людей з Дерманя... Купив їм тут землю, а ти бачила, що вони робили? Тепер господарi, а тодi мало мене не загризли. Коли б був пiддався - затоптали б. Такi ми люди. Володьковi ця батькова мова не дуже подобалась, сподiвався iншого. Вiн знає, що старому та його мандрiвка дуже не була до серця, вiн сердився, нi разу не вiдвiдав у тюрмi... Старий як сердився, то сердився, але тепер це, здається, минуло. Володько розповiв про кооператив. - Я то вже чув,- сказав старий.- Того чортового комунiзму не допустiть. Я вже раз бачив його... В революцiю. Досить. Володько не гаяв часу, настрiй йому сприяв, надворi розпогодилось, потеплiло, свiтило сонце, слiпуче блищало бiле рiвне снiгове поле. Вiн одразу вибрався, просто через поля, сади i долину до Рони. Було бiля години десятої, але Рону застав ще у постелi. Вiн читав щось з Купрiна... У кiмнатi, як звичайно, "лiричний непорядок", а до того сьогоднi додавався ще й "собачий холод". У сiнях розчухраний Марко возився зi самоваром. - Володько? - викрикнув Андрiй Андрiйович, коли Марко доповiв про його прибуття.- У-у! Прошу! Розумiється! Володькiв вхiд нагадував вихiд на сцену якогось артиста Рона був дiйсно несподiвано заскочений, не мiг заховати свого вдоволення, просто як був у нижнiй бiлизнi, зiрвався з постелi i почав швидко натягати зiм'ятi, доброї темно-синьої матерiї штани. - Марку! Швидше самовара! У мене тут... чортячий холод... Немає дров. А це прекрасно! Коли ви прибули? А що там? А як там? Кажiть, кажiть, кажiть. I дуже добре, що вас там на тiй границi... Що? Недобре? Посидiв трохи. Ха! Велика справа! А ми тут по шию в клопотах. Безлiч. Жах. Сьогоднi у нас загальнi збори. Чули? Хочуть нас викинути. Ну? Що ви скажете? Мене? З мого кооперативу? То ж я його викохав. Я вдержав його при життi... То ж туди пiшли всi мої... Га! У мене он нема за що дров купити, а Йон: буржуй! Тобто, за Йоном - я буржуй... Ну? Що ви? Кажiть. Ви, напевно, за Йоном! Володько спокiйно посмiхнувся. - Нi, Андрiю Андрiйовичу,- вiдповiв вiн. - З нами? Чуд-дово-о-о! То ми будем дужi. Але чого хоче. той самий святий пролєтарiй Йон? Я ж йому казав: Йоне Трохимовичу. Хочете до управи? Прошу. Дамо вам функцiю. Тiльки працюйте. Нi, вiн, бачите, хоче сам керувати. Хоче викинуть мене, Сергiя, Антона... Але ж дурень. Не розумiє, що без нас це дiло не пiде. Не хочу хвалитися, але ж всi недобори покривав я. Зi своєї i так порожньої кишенi. Десятини продавав. Загляньте тiльки до книг... Приватники нас б'ють i в хвiст i в гриву... А вiн тут з тим комунiзмом... То ж там нi одної грамотної людини, i сам Йон женився на куркульцi i затiває он забрати мiсце козака. Як вам це подобається. А влада матиме блискучий претекст розв'язати всю ту нашу лавочку... - Рона говорив поспiхом, шукав без пенсне на столику цигарки, нiчого не бачив, нервувався... - Марку! Давай чай! Ви, Володя, вип'єте також скляночку... - Дякую. Я вже поснiдав. - Е! Вип'єте! Це вже обiд. Не роздягайтесь - замерзнете. У мене недавно був турнiр. Грали й комунiсти. Але мене тi турнiри зажеруть. Ледве хватає на призи, А ваш браток вже засiяв на моєму озимину. Чули? Навеснi переїде. Тринадцять десятин вiдпустив i вже просвистав... Хай хоч хтось працює. Я... Ет... Який я, скажiть, господар. Шаховi турнiри, пiсля кооперативу, театру, футбольної гри i пиятики - ще одна хронiчна пристрасть цiєї своєрiдної, загубленої у глибокiй провiнцiї, людини. Вiн помiтно, добровiльно, добродiйно здавав своє життя в ломбард i єдиною його чеснотою було - не сперечатися з долею. Так, мабуть, хтось хоче i нема потреби робити якiсь зусилля спротиву. Марко принiс на дерев'янiй тацi двi порцеляновi чашки чаю, обидва присiли до круглого, розколотого посерединi, мармурового, холодного столика, пили чай, i Володько, своєю плутаною мовою... (вiн завжди, в товариствi Рони, почував себе не свобiдно) намагався пояснити поступовання Йона. - Я знаю Йона,- казав вiн.- Як також про що їм ходить. По-перше, Йон не з тих, щоб дiлився з кимсь владою... По-друге, вони мають згори iнструкцiї перебирати на мiсцях всi органiзацiї... Що тi органiзацiї, пiд претекстом комунiзму, влада може закрити, це їх мало турбує. Для них важливе не органiзацiї, а настрiй народних мас... По-друге, це буде корисне i цим i тим, i там у Москвi, i тут у Варшавi... Буде рух, фермент, невдоволення, покривдженi... Причина для визволення тим i причина для лiквiдацiї цим. - Можливо, можливо,- байдуже казав Рона,- але у нас тут... Тож кооператив народовi... Це його хлiб... Коли я вiдiйду... Що це їм дасть? Володько делiкатно перебив: - Дозвольте, Андрiю Андрiйовичу... Хочу звернути вашу увагу на одну справу... Оповiдають, що ваш прикажчик приятелює з козаком.- Володько на хвилинку замовк... - I ще бiльше... Що вiн посилає покупцiв до козака, навiть коли має потрiбнi товари у себе. - Не вiрю,рiшуче вiдповiв Рона.- Не може бути... Що Бухлов сволота - так, але що аж така сволота - не вiрю. - Але чим пояснити, що постiйно маємо недобiр? - Бо мало купують. Всi iдуть до мiста. - А чому козак не має недобору? - Бо вiн, по-перше сам... По-друге - наш народ ще не звик до кооперацiї. Це... Зрештою, ви це добре знаєте... - казав Рона. - За шiсть рокiв був час призвичаїтись. Колись же торгiвля йшла... I були зиски. - Розумiється... Були зиски... Бо були люди... Зацiкавлення... Тепер молодь думає за все, лишень не за те, що треба. Володько не вважав за потрiбне вдаватися в суперечки, вiн мав на це свiй усталений погляд. Козак вiв справу сам, особисто, незалежно... Кооператив це iнституцiя, форма, бюрократiя. Все догори ногами... У м'ясницi привезуть оселедцiв, у пiст їх забракне. Але такi думки на Рону не впливали... До того ж вiн не економiст... Вiн тiльки цю справу любить i в неї вiрить... Хоча самої вiри для цього мало. Зрештою, це цiла фiлософiя, тим часом треба думати про конкретне. Всi їх справи поважно загроженi i треба знаходити вихiд. I саме про це йде мова... Яка кiнчається ген по обiдi... - Ах, Володимире Матвiйовичу,- казав на закiнчення Рона, весь зачаджений тютюновим димом,- село страшна потвора. Головне, що воно дуже глибоко вросло у землю... А треба б трохи i неба... Цього самого часу у хатi Трохима Пацюка, у тiй самiй низькiй з малими вiкнами кiмнатi, де то за вiйни штабс-капiтан Смiрнов робив звичайно свiй "рощот" за працю на окопах, велася жива нарада. Сидiли, стояли, ходили Йон, Iлько, Никон, Демид, кiлька молодших парубкiв... Було i пару старших хазяїв - Терешко Соловей i Гнат Чорноокий... Одягненi у чорнi ватовi пiджаки, настроєнi ударно. Йон вiв промову... Одруження надало йому поваги i взагалi вiн, як казав Сергiй, "є дурний дядько". - Отже, кажу вам, товаришi... Наша перемога в наших руках. Маємо сiмдесят п'ять вiдсоткiв членства. Я був у старости. Так i так, кажу... Мусимо забрати дiло в нашi руки".. Дамо молодших людей, рухливiшу управу... А то цi проп'ють. Сам пан Рона проп'є ту крамничку. Тепер нiби вiн її пiдтримує, але, питаємо, чому? Бо вложив туди свої грошi... А коли не стане грошей, що тодi? Пан Рона набирає все в борг, розплачується раз на пiвроку, капiталу нема. Його прикажчик веде коншахти з козаком... Це ж ми всi знаємо i знає це пан Рона. Але чому не розщитають Бухлова? Бо ж з ким пан Рона, коли прийде до крамницi, буде грати в шахи. Це, товаришi, нiякий жарт... А прав да... Гниль... Залишки зi .старого часу... I чи треба це терпiти далi? Вiдповiдь на це була проста: - Викинути їх всiх до ста чортiв i все,- загули всi майже в один голос.- В кооперативi треба навести порядок! До Йона пiдступив маленький, згорблений, у пiдраному ватовому пiджаку, спитий дядьчина. Це Сергiїв батько Макар. - Знаєш, Йона,- казав вiн.- Вернувся Володько. - Товаришi! Вернувся Володько,- оголосив на голос Йон. - Вернувся? Гов! - загули довкруги голоси. I в цьому гаморi була ще одна мовчазна людина, яка почула цю вiстку i сприйняла її дiткливо. Це молода Йонова жiнка Ганка, яка поралась у ванкiрi за бугаєм i виглянула на хату, нiби хотiла краще чути, що скаже Йон. - Ви його бачили, Макаре? - запитав вiн. - Був у нас вчора. Йон не питав бiльше, але Макар сам додав: - Було там бiльше. Мабуть, радились. - Нам їх наради не цiкавi,- вiдповiв Йон рiшуче,- Хочу сам з ним бачитись. Йон довго не роздумував, зняв з вiшака короткого кожушка, пiдтягнувсь поясом, нiчого не сказав i вийшов. Було пiсля полудня, через молошно-сiру поволоку неба просвiчувало сонце, зi заходу подував теплий, одлижаний вiтер. Йон одразу подався "на Дерманцi", мав намiр зайти до Володька, не застав його дома, невдоволений вертався назад, але бiля Стратонової хати вони все-таки зустрiлися. Володько вертався вiд Рони. - Здоров, товаришу! - весело привiтався Йон. Його широкi енергiйнi уста дiйсно посмiхалися, мiцне пiдборiддя напружено витягнулось. - Здоров, Йоне! - i потиснули мiцно руки. - А виглядаєш добре. Коли прибув? Не хотiв би пройтися зi мною? - енергiйно говорив Йон. - Спiшу додому, ще не обiдав. А в чому справа? - вiдповiв у тон Володько. Вони пiшли в напрямку дерманських хуторiв. Йон не гаяв часу i одразу коротко, ясно i рiшуче вияснив своє становище. Володько уважно його вислухав i без вагання заявив: - Я, Йоне, не схвалюю твоїх намiрiв! - Можливо, маєш на це свiй план? - запитав вiн стримано. - Мiй план простiший простого: не розбивати села партiйними чварами, кооператив лишити кооперативом - увести хiба до управи кiлькох енергiйнiших членiв i звiльнити Бухлова. - Залишити Рону? Симона? Чайо-шахо-пияцтво? - пiдносив тон Йон. - Краще це, нiж мали б закрити її взагалi. - Її закриють так чи так. Не сьогоднi, так завтра. Всi тi вашi чудовi читальнi та просвiти - закриють геть-чисто до цурупалка. Треба лишень, щоб закрили не задурно, не за прекрасне спасибi. Забрати все в народнi руки, i тодi хай нам вирвуть. - Про якi такi народнi руки мова? - питав невинно Boлодько. - Трудящi руки комунiзму! - патетично вiдповiв Йон. - А, Йоне! Якi там трудящi i якого там комунiзму. Коли ти став тим комунiстом i що ти на цьому тямиш? От пiшов би краще та побачив... А тодi й казав... Скiльки їх там щодня тiкає... З наших селян такi ж комунiсти, як з тебе китайський мандарин. Я нiколи не мав iлюзiї з цього приводу, але пiсля того, що я там побачив... Нi, нi, нi! Тепер мене на це не вiзьмеш. - Бачу, бачу! I не сумнiваюся. Видно, там тебе напомпували. I так скоро. Не маємо про що говорити, ти там не був, а судити по втiкачах може хiба слiпа курка. Всiляка та буржуазна сволота, класова наволоч, вiдпадки народу, i Тiкають, бо знають чому! - О, напевно, знають. Але ти не знаєш. Ти лиш можеш сердечно блюзнiрити, i коли б ти це розумiв - це був би страшний грiх, але ти, не дивлячись на всю твою бундючнiсть - звичайна, жалюгiдна, замотиличена вiвця... I одного разу... Пам'ятай! Ти будеш гiрко розчарований! - казав Володько i дивився гостро до очей Йона. - Так ось за що пустила тебе офензива,- вiдповiв в'їдливо Йон.- Нiяке диво. Аж тепер ми тебе розкусили - куркульська ти воша. Маєш щастя, що ти туди не попав, але ми i тут з тобою порахуємось. - Ха-ха-ха! - розсмiявся Володько.- Бiдний, зворушливий бiднячок Йон... Свiтовий пролетар! Ха-ха-ха! До побачення! - I Володько приспiшив крок. Йон було на хвилинку зупинився, був приголомшений, спочатку не знав що сказати, такої реакцiї вiн нiяк не сподiвався, сердито дивився у спину противника, нiби бажав i його знищити, а потiм круто повернувся i швидко пiшов назад. Цi двi чорнi постатi на бiлому тлi землi таїли в собi початок глибинної i вiчної протидiйностi, що на нiй, можливо, побудовано i саму цiлiсть дiї у всiй її маєстатнiй красi i славi., - Тут приходив отой... Як його... - казав Матвiй, що зустрiв Володька, виходячи з клунi запорошений, як мiрошник. - Йон! - допомiг пригадати йому Володько. - Еге. Хотiв з тобою говорити,- казав Матвiй, обкидаючи з бороди куряву, що набралася цiлими френдлями. I до цього додав: - А як воно там? Чи не мiг би i я заглянути на тi вашi збори? Володько здивовано глянув на батька. Що це, мовляв, має значити? Вiн ще нiколи не чув, щоб батько якось цими справами цiкавився. - Певно, що можете,- вiдповiв вiн.- Це дуже важливi збори. Навiть дуже важливi. Одразу, як тiльки Володько пообiдав, вiн знов подався на село. Не мiг допустити, щоб не бути там завчасно. Цiле село було на ногах. Ще далеко перед початком зборiв люди стягалися пiд будову кооперативу. У самiй будовi, у малiй кiмнатцi продавця, вiдбувалося приспiшене, надзвичайне засiдання управи. Володько не був її членом, але попросив дозволу там бути. Андрiй Андрiйович сидiв на своєму мiсцi голови, курив цигарку за цигаркою, дивився поверх свого пенсне i нервово ворушив своїми повними устами. Всi члени, навiть збунтований Iлько, були присутнi, але в цей момент центром уваги був Симон. З ним дiялось щось дивне. Вiн сидiв збоку на лавi розчервонiлий i розгублений... Про нього саме йшла мова. - А, Володько! Сiдайте. У нас тут забавна штука,- казав Андрiй Андрiйович.- Гiдна пера як не Шекспiра, то бодай Гоголя. Наш старий, добрий "бiдний чоловiк Симон", iменуємий Зелотом, задумав нас залишити. Признатися, я завжди був переконаний, що вiн майстер на всi руки, але такого, їй-Богу, не сподiвався. Ось послухайте, яким обдарував вiн нас апостольським посланiєм,- казав Андрiй Андрiйович своєю вченою мовою. Симон, як жар червоний, звiвся на ноги i, затинаючись, почав говорити: - Ан... Андрiю Андрiйовичу... Я... Я прошу не робити з цього кпини... Кожна людина має своє сумлiння i... Андрiй Андрiйович йому в тон перебив: - Дорогий Симоне. Дуже прошу. Не думаємо гвалтувати вашого сумлiння... Ми тiльки ще раз хочемо посмакувати вашою пречудовою, високовченою теологiчною елаборацiєю. Невiдомо, чи Симон зрозумiв вiдповiдно цi слова, але вiн, заїкаючись, казав: - Ну то... Може, я... з дозволенiєм... вийду. Iзвiльняйте! Будьте всi со Христом... Вiн встав, смиренно зiгнувся, втягнув голову у плечi i вийшов. Виглядав на блаженного. I коли за ним зачинилися дверi, захриплий Кiндрат зауважив: - Трохи забагато пив... Вступило в голову... Ось прочитай, що вiн там накатав... - Кiндрат взяв зi столу сiрий папiрець i подав його Володьковi. Володько намiрився читати мовчки, але Кiндрат вимагав: - Вголос. Хочемо всi чути! Маємо другого Йона... З другого кiнця... Володько читав: "До Управи Кооперативу в с. Тилявцi. Заява. Я, нижче пiдписаний член кооперативу в с. Тилявцi, бажаю уступити з партiї кооп. на пiдставi слова Божого, а саме: 2 посланiя до Коринфiян 6 i 14 вiрш i од св. Iоана 18-4 вiрш i за того я не хочу бути в спiлцi (до Галатамiв 5 розд. 20-21 вiрш, до Ефiсiян 4-31-32, фiлiянцiв 4 р. 5 вiрш). Зiстаюсь люблячий вас брат Симон Кисiлюк",прочитав Володько i мовчки положив папiрець на столi. I при тому думав: i що це справдi з тими людьми дiється... Рона мав свiй iронiчний вигляд, Кiндрат затиснув мiцно зуби, щоб не лайнутися, як вiн казав, "по матушкi", а всi iншi безвиразно мовчали. Сергiй запропонував поставити ту заяву на голосування, бiльшiсть було "за" i Симона виключено з "партiї кооперативу". Розiбрали ще кiлька питань, оминали справу опозицiї, переглянули книговодство, i на цьому скiнчилося. Швидко хилилося до вечора. У головнiй кiмнатi читальнi збиралися люди. Їх було скрiзь повно - на вулицi, у сiнях, у крамницi... Курили, спльовували, гуторили, смiялися... О сьомiй годинi, як було заповiджено, розпочато збори. Вiдкривав їх Рона. На голову пропонував Миколу Кочмарука. Саме в той час, дуже шумно, демонстративно прибув Йон з цiлим своїм штабом, а що всi переднi мiсця були занятi, вони розмiстилися ззаду по обох боках зали, переважно навстоячки. Йон якраз зачув пропозицiю Рони i одразу попросив слова. - Я пропоную на голову дядька Семена. Зчинилось замiшання. Всi знали Семена як того, що возив Габльовi горiлку, що добре пив горiлку, але не того, що вмiв би провадити зборами. Одразу пiдняв руку Володько. - Я б пропонував Сергiя,- сказав вiн рiшуче. Взагалi Володько мав поважний i рiшучий вигляд, що скоро всi помiтили. Бiльше не було зголошень, Рона подав всi три кандидатури на голосування, голосували одверто пiдняттям руки i... О! Сергiй дiстав бiльшiсть. Навiть чималу бiльшiсть. Це Володька пiдбадьорило, вважав це за добрий знак. Сергiй заняв мiсце голови... Це вперше головував такий молодик, що не конче всiм подобалось, дарма що Сергiй намагався втримати поважний i дiловий вигляд... А вже нiяк не подобалось це Йоновi, який, одначе, намагався цього не виявляти. Народу було багато, але постiйно прибували все новi i новi члени, простора кiмната читальнi ледве могла всiх вмiстити. Далеко не всi могли сидiти, а чимало мусило просто стояти по кутах i ззаду поза рядами лавиць. Було душно, свiтилась велика "лампа-молнiя", над головами стояла поволока диму. I було порiвняно тихо. Спереду говорив той чи iнший член президiї... Але ось багато голiв повернулося назад. Що сталося? Нiчого особливого. Це тiльки повiльно, незграбно втиснувся у дверi дядько Матвiй. У своєму жовтому кожусi, дебелий, широкий, повiльний. Увiйшов, сказав байдуже "добрий вечiр", зняв чорну вовняну шапку i розглянувся по читальнi. Багато здивування, бо ж, як вiдомо, останнiми роками Матвiя рiдко бачили мiж громадою, перестав навiть приходити на "сходки", за винятком хiба церковних вiдправ. Але вiн завжди робив особливе враження, де б вiн i коли б не появлявся, що одразу вiдчулося i тут. Сергiй перервав свою мову, а Рона встав i церемонно промовив: - Дядьку Матвiю. Ми дуже втiшенi, що бачимо вас на наших зборах. Прошу, панове, зробiть десь мiсце. Матвiй сприйняв цi слова дуже спокiйно, нiякої змiни виразу не виявив, а лишень сказав: - Та я... От так зайшов. Як дозволите - послухаю. Я можу й постояти. Але десь там з другої кiмнати видобули розхитане крiсло i пiдставили його Матвiєвi. Вiн сiв обережно на краю, лiвою рукою обтер мокрi вуса, у правiй держав на колiнi шапку i почав слухати. Управа робила звiти, якi були досить довгi, а згодом почалась над ними дискусiя. Перше слово над звiтами забрав Йон. Вiн зупинився спочатку над звiтом культурно-освiтньої комiсiї, а опiсля перейшов до касового. Не конче тримався змiсту звiтiв, i мова його була обов'язково напаслива: - Отже, товаришi! Ми тут заслухали звiти нашої управи... Звiти, як звичайно, звiти... Вислухали, скiльки то зроблено вiдчитiв, як то страшенно багато маємо рiзних газет, як намучились нашi iнструктори i, розумiється, багато такого iншого. Але не було багато говорено, що то були за звiти, який був їх змiст... I якi це були газети... Та якi то завелися у нас iнструктори... (Голос з мiсця: правильно!) Йон ще вище пiдносить голову, м'язи його шиї напинаються, його погляд обiймає цiлу залу. Однi слухають його дуже уважно, сливе натхненно, iншi знов з упередливою усмiшкою. Йому не подобаються вiдчити, не подобаються книжки, не подобаються газети. Все це вiдома жовто-блакитна макулатура, слинява петлюрiвська агiтка... Не подобається йому також торговельна справа... Млява, хронiчний дефiцит, вiчний непорядок. З кожним реченням його голос набирає все бiльшої i бiльшої гостроти, вислови все менше i менше вибагливостi, рухи все гвалтовнiшої рiзкостi. Зала починає хвилюватися. Там то там встають то сiдають неспокiйнi постатi, нiби їм хочеться щось також казати або кудись звiдсiль тiкати... Обличчя їх набирають барви, очi огню. Падають вирази: "Правильно! Так! Геть з ними!" - Я думаю, товаришi,- казав переконано Йон,- що вже давно настав час, i то найбiльший, зробити з цим якийсь порядок. Тi люди мають бути там, куди вони належать, але не тут, у нашому кооперативi. Хай хто скаже менi, що кажу неправду, хай хто спробує виправдати їх злочини перед працюючими людьми, що їм повiрили, що за ними пiшли i що, нарештi, довiрили в їх руки свої тяжко запрацьованi грошi.... - Вiн розвиває це своє твердження все новими i новими зворушливими, повними розпачу фразами i завершує мову гострим закликом: - Взиваю до всiх тут присутнiх: не майте до них милосердя! Женiть їх вiд себе! Кермо i влада належать нам! Працюючим! Мова урвалася, буревiй крикiв i оплескiв покрив останнi слова промовця, на залi зчинилась метушня, деякi зриваються з мiсця... Сергiя вiдчайдушне дзвонить i на цiле горло кричить: - Тихо! Це не ярмарок, а збори! - Геть! Не хочемо тебе слухати! Ти з буржуями! - Прихвостень! - Сволота! На весь зрiст зривається могутня постать Кiндрата. - Хочете битись! Битись хочете! Хто перший? Ходи! - i при цьому здвигнув свого тяжкого стiльця. Але бурю втихомирив Йон. - Товаришi! - казав вiн вже спокiйно.- Прошу спокою! Зала поволi затихала, всi сiдали на мiсця... Останнiй сiв Кiндрат... Вiн попередливо ще раз оглянув всiх присутнiх, поставив на мiсце стiльця i обережно присiв. Слово забрав Рона, вiн був вже знервований, а тому його мова втратила звичайну його грайливу блискучiсть. - Так,казав вiн.-Вам тепер можна все казати... Язик без костей - розумiється. Тепер може кожний щось казати: i те не так, i тамте зле, i того їм ще бракує. Тепер, само собою, все дозволяється... Особливо коли ми тут, а не там деiнде... Коли вже маємо цi ось нашi, напевно, не такi, як хотiв би товариш Йон, але все-таки певнi, реальнi здобутки... Коли маємо тепло огрiтий i ясно освiчений будинок, i крамницю, i читальню, i часописи... Але де, питаємо, були тi мудрi голоснi люди, коли нiчого цього не було? О, вони були, розумiється, занятi... Наприклад, розбивали один одному голови... (на залi свист)... Сердито задзвенiв Сергiїв дзвiнок, i його глухий голос викрикнув: - Прошу не перешкоджати говорити! Хто буде робити непорядки - попросимо за дверi! Рона продовжував далi: - Так. Визнаю. Маємо чимало недолiкiв... Бракує i досвiду, i традицiї... I взагалi того всього, що зветься культурою... Але поки що ми гордi i тим, що маємо... Що ми нашими власними, дуже скромними силами досягли те, що ось вже є. А коли є то зле,- прошу направити. Прошу. Ходiть, берiть у руки книги, працюйте. Перешкоджаю я - буржуй, експлуататор, народна п'явка... Дуже добре. Я вiдiйду. I так я вже бiльше нiчого не зможу на це давати... Всi мої десятини вже пiшли... I здебiльша на це саме... Але для чого той вереск, та iстерiя... Ми ж, дяка Боговi, не циганський балаган, анi большевицький мiтинг... А загальнi скромнi збори кооперативу... У залi нова буря - крики, свисти. Рона розводить руками, дивиться понад головами, його шкельця пенсне поблискують. Крики не втихають i Рона зрезигновано сiдає. Його повнi уста нервово стискаються, йому напевно смертельно хочеться курити. До слова зголосився Володько. - Поки що слово має Андрiй Андрiйович! - кричав Сергiй. - Я зрiкаюся,- махнув той рукою. - Тодi прошу Довбенка,- сказав Сергiй. Володько встав, гамiр на залi втихомирився, його давно вже не бачили i були цiкавi, що вiн скаже. - Я,- почав вiн,- не маю намiру i не можу говорити багато i красно... Є дивно i одночасно приємно ствердити, що, порiвнюючи за короткий час, я не пiзнав свого власного села. Видно, життя жене нас в шию i ми все-таки рухаємось. Ще вчора ми нiмi риби, а сьогоднi, диви, вже кричимо на цiле горло... I непоганi маємо голоси, шкода, що нема диригента, а то вийшов би добрий хор... Хочеться думати, що старi знанi часи святителiв архиєпископiв Антонiя та Євлогiя минули безповоротно, коли то було "малчать i нє разсуждать"... Трохи гiрше, що вони лишили по собi спадщину... I досить-таки тяжку, досить глибоку i досить погану, якої ми ще не скоро позбудемось... Ми ще все i все - паки й паки - не знаємо самi себе - раз монголи, раз хахли, раз малороси, а тепер ось ще одна нацiя - товаришi... Хтось, звiдкiльсь, щось нам нашепче до вуха i ми вже готовi за те розпинатися, битися, ненавидiти один одного... Отже ж, здавалося б, що кожний з нас має на плечах свого власного баняка i кожний щось там у ньому варить. Та будьмо ж нарештi самi собою! Думаймо своїми головами! Тож маємо ми i свої справи... Нашi, кровнi, тутешнi i не тутешнi... I мова, i освiта, i культура, i господарство, i полiтика... Чи маємо розпинатися лишень за когось?.. Кажемо - товаришi! Певно, що товаришi... Але мусимо також знати, хто вони, звiдки вони i чого вони вiд нас хочуть? Ви знаєте ось мене, я знаю вас... Знаємо себе як облуплених... Скiльки з'їджено разом капусти, скiльки випито оковитої... Скiльки наспiвано, натанцьовано... А тут ось враз ми чуємо, що ми, тобто моя скромна особа, є якийсь непрацюючий елемент, що я надавав вам якихсь недобрих газет, поганих книжок, що я буржуй, що Сергiй мало не якийсь банкiр Морган... Тут ось мiж вами i мiй батько... Хочте менi вiрте, а хочте нi - а як нiяк не менше працюючий, нiж наш шановний товариш Йон... I книги, якi ми тут читаємо, все-таки нашi книги, нами написанi i про нас написанi... I газети, якi ми читаємо - нашi газети, виданi у Львовi, у Луцьку... I нашими людьми. Про нашi справи... I я нiяк не можу зрозумiти, чому вони не подобаються нашому товаришевi Йоновi. Але я чую i бачу, що йому подобаються iншi книги i iншi газети... Виданi десь iнше... I кимсь iншим... Дуже добре знаємо, що то за книги i що то за газети... Там на них написано: пролетарi всiх країн - єднаймося! А хiба ж ми пролетарi? Ви, я, всi тут присутнi?.. Ось хай нам наш товариш Йон пояснить, що то є пролетарi... Це є тi люди, що нiчого не мають. Нi кола, нi двора, нi навiть iменi, їм навiть кажуть, що вони не мають батькiвщини... Маркс каже їм дуже виразно: пролетар не має батькiвщини. Вiн лиш сам по собi голий, босий пролетар... I що такi люди мають в цiлому свiтi поєднатися... Добре. Хай собi на здоров'я єднаються... Але менi не-вiдомо,чому товариш Йон i нас закликає до їх товариства... Ми тут у нашому селi живемо з дiда, прадiда i ще прапрадiда... Тисячi i тисячi рокiв... Це наша земля.. Наша батькiвщина... I маємо ми тут поля, городи, садки, хати, клунi... I кумiв, i сватiв, i буднi, i свята... Нi, нi, мої милi... Ми тут нiякi пролетарi... I я ось вас тут одверто питаю, чи хотiли б ви ними стати? Тобто стати тими самими пролетарями? Дуже п'яний вопрос, як сказав би наш товариш Корнiй... Бо цiла кумедiя в тому, що тi самi святi пролетарi, об'єднавшись поки що лишень на територiї царської iмперiї, пiд командою помiщицького сина Ленiна i куркульського сина Грецького, рiшили силою накинути свою владу всiм людям усiєї країни i все населення обернути в пролетарiв. Вiдобрати вiд них все, що хто мав, зрiвняти їх з тими найбiднiшими i почати життя вiд печi. На їх мовi це зветься диктатурою пролєтарiяту. На мовi людськiй це було б насильством, безправ'ям, грабунком. Але саме така штука на нашiй землi, отам далi за Шумськом вже переведена... Пролетарями Лєнiном й Троцьким... За допомогою таких пролетарiв, як наш бундючний товариш Йон... (На залi почувся смiх). Смiйтесь не смiйтесь, але це гiркий жарт. За це мiлiони людей позбавляють життя. Виганяють з дому, розбивають родини, ув'язнюють, засилають.. Зрештою, ви їх всi ще .бачили... Пригадуєте тi всiлякi "развьорсткi", "уравнiловкi", "продналогi", "лiквiдацiї iзлiшков", "всьо на фронт"... Як то чистенько обчищали вони вашi хлiви, комори, засiки, сади. Обiцяли все дати, але поки що тiльки все забрали. I коли дадуть, невiдомо, I тепер там одно лиш виразно ясно: люди не мають чого їсти. Так, мої шановнi друзi! Не мають чого їсти. I не мають чого одягнути. Вони обiдранi, босi й голоднi. I тисячами тiкають через всi границi, ними набитi всi нашi тюрми, їх ув'язнюють, їх вертають назад - найнещасливiшi сотворiння роду людського, пролетарi над пролетарями, колишнi такi ж селяни, як ось ми тут, на цiй землi... Батьки, мами, брати, сестри - дорослi, старi i дiти. Чи хотiли б i ви такими стати? Вiдповiдь тепер за вами,- закiнчив Володько свою мову. I пiсля цього сiв. Це зробило помiтне враження, на залi зчинились оплески, Йон миттю зiрвався з мiсця i викрикнув: - Я прошу слова! - Поступила пропозицiя припинити дискусiї,- вiдповiв Сергiй.- I мушу подати її на голосування. - Я прошу слова! - вперто домагався Йон. - Не можу дати слова, поки не проголосуємо пропозицiї,- стояв на своєму Сергiй. - Слова, слова, слова! - кричали прихильники Йона. - Тихо! Ви не худоба i це не є хлiв,- безцеремонне вiдповiв Сергiй. Але зала не втихала, а скорше навпаки... Всi встали з мiсць, i тi, що були за, i тi, що проти. Кiндрат не витерпiв i знов хопився стiльця. Навiть Матвiй, що так уважно i спокiйно слухав все, що говорили, не видержав i встав. - Люди добрi! - казав вiн. Хтось з публiки викрикнув: - Тихо! Дядько Матвiй хочуть слово сказати. Всi оглянулись на Матвiя, зала поволi втихала, деякi сiдали на свої мiсця, а згодом трохи заспокоїлись. Матвiй незграбно, як завжди, як i все, вiв свою мову. - Люди добрi! - повторив вiн ще раз те саме речення. його голос спокiйний, майже тихий, але слова звучали твердо i виразно.- Помирiться! Ну, за що тут мова? Я не маю що бiльше сказати, за мене сказав син... Я ще трохи додам яснiше: з большевизмом нам не по дорозi! Ми люди, а там злодiї. Я їх бачив не раз i нiколи не забуду... - Правильно! - викрикнув якийсь дядько високим фальцетом. - Так! Правильно! Бачили їх! Досить! - встало ще кiлькох дядькiв.- Геть з большевизмом! До чортової матерi!! Здавалось, прихильники Йона, як звичайно, пiднiмуть бучу, але цього не сталося. Було помiтно, що їх значно зменшилось, а тi, що далi стояли на своєму, стратили свiй порив. Сергiй знов почав дзвонити. - Люди добрi! - гукав вiн.- Це ж не полiтичне вiче, а загальнi збори кооперативу. Прошу до дiла. Забороняю говорити не на тему, особливо тим, що не є членами... Ставлю на голосування пропозицiю припинити дискусiю. Хто за - прошу пiдняти руку. Бiльшiсть було за. Володько пiдняв також руку. Йон не пiдняв, був червоний, сидiв насуплено. Вiн уважно слiдкував за залою i був виразно невдоволений. Дискусiя припинилася. Дальша точка - вибiр нової управи. Володько запропонував удiлити старiй управi абсолюторiю. Бiльшiсть було за резолюцiєю. Стара управа уступила, оголошено п'ять хвилин перерви, щоб скласти список нової управи. Було вже досить пiзно, люди вставали з мiсць, збивались у гурти, заставляли проходи. Йон був сердитий, вiн намагався цього не показати, але його намагання були марнi. Вiн склав також свiй список i подав Сергiйовi. Рона пiдiйшов до Матвiя. - Дякую вам,- казав вiн.- Без вас було б тут погано. Матвiй, здавалось, не звертав на цi слова уваги, вiн збирається додому, бiльше вiн не має що тут робити, i непомiтно вiдiйшов. Збори тривали далi. Складались списки, голосували. Йон був остаточно збентежений, коли його список перепав. Вiн домагався переголосування. Йому дозволили. Голосували вдруге. Його прихильники пiдносили по двi руки, але i це їм не помогло, а скорше пошкодило. Управу вибрано за списком: Сергiй-Володько-Рона. Залишились переважно старi члени, на мiсце великого товариша Iлька увiйшов Володько, на мiсце блаженного Симона - дядько Михалко. Йон, Iлько, Никон i Демид лишились без нiчого. Демидовi нiяково й прикро, вiн потрапив до тiєї партiї тiльки тому, що був старий приятель Йона, але вiн нiяк з ним не годився колись, а ще менше тепер... Тепер вiн хотiв би вернутись, бо "що менi з того пролєтарства"... "I кому воно потрiбне взагалi"... Але Йон мав ще досить своїх прихильникiв i без Демида, особливо з молодших хлопцiв, як Трохимiв Кiндрат, як Деберний Сидiр... Хлопцi, хоч i молодi, зате бойовi i для Йона це добра потуга. - О, нi! - намагався вiн бадьоритися.- На цьому ще не скiнчилося. Ми ще поборемось... Повоюємо. Большевики так легко не здаються... I вiн вiдiйшов. За ним вiдiйшли всi його поплiчники, люди розходились взагалi i згодом залишились тiльки найвiрнiшi, старi, випробованi члени нової управи. Рона трiумфував... - Ой, чую, що буде у нас знов мокро,- казав вiн, натякаючи на гостину, якi вiн любив робити з приводу своїх успiхiв... - Кiндрате! Кажу! Буде дощ! - I є за що,- казав Кiндрат.- їй-Богу, є за що, Андрiю Андрiйовичу! А я, знаєте, вже був готовий розколоти крiсло на чиїйсь головi... - Но, но, но! У нас крiсла дорогi. Дядько Матвiй зробив краще. Одно добре, просте слово: i крапка! Кажу: для селянина часом важить одно слово. Коли воно в точку... Але, панове! Завтра недiля! Вечiр у мене! - казав Рона. Розходились. Була туманна, нехолодна нiч. Село спало, але там то там все ще стояли гурти дядькiв, якi захоплено обговорювали свої останнi збори. Таких зборiв у цьому селi не було, як свiт-свiтом. Свята, чиста правда! Кiндрат пiшов проводити Рону, а Володько пройшовся трохи зi Сергiєм. - Знаєш,казав Сергiй,- твiй старий сьогоднi себе показав. Нiколи не сподiвався... -- Вiн може. Вiн завжди був такий. Але Рони вiн не похвалює. Не за те, що Йон. Не за панство. А за те, що той не вмiє бути паном... На його мовi - господарем. - I дивись, як послухали. А там же були впертi йонiвцi. Як ось мiй власний батько. Я помiтив, що i вiн пiдняв руку за нашу управу... А диви! У Левинських свiтиться,змiнив тему Сергiй... - Хворi,вiдповiв Володько.- Нiкого з них не було на зборах... Вони ще пройшлися разом ген до школи i розiйшлися. Володько вертався, мав добрий настрiй, але, проходячи побiля церкви, знов згадав Левинських, а в тому також Наталку, яка була так само хвора. Так би зараз пiшов до неї, лишень нiяк це не випадало робити. Йшов тим своїм знаним селом, i видавалось воно йому дуже дивним, надмiрно загадковим, повним всiляких таємниць, по-своєму глибоких, як сама вiчнiсть. Коли прибув додому, батько вже спав. Лежав, як звичайно, на полу пiд стiною горiлиць, прикритий кожухом. Вiн не мiг лежати на бiк з огляду на свою спину. Володько хвилинку дивився на батька, поправив на ногах покриття, а мати з. другого кiнця полу тихо казала: - Там на плитi юшка. Вже зовсiм вихолола... - Нiчого,вiдповiв Володько. Йому не хотiлось навiть їсти, був надто схвильований... I, напевно, йому не вдасться одразу заснути. Натомiсть йому хотiлось присiсти до столу i щось писати. Байдуже, що всi тут же спали, був звиклий, як також були звиклi всi iншi в цьому маленькому просторi. Останнiми часами на нього часто налягало це дошкульне бажання щось писати. Здавалося, цiле життя спиралося в його головi i вимагало, щоб про нього сказати людським словом. I Володько дiйсно роздобув шматок паперу зi звичайного шкiльного зшитка i присiв до столу. За тим шматком прийшов другий, опiсля третiй. Писав про минулий день. В його уявi, нiби на екранi кiна, мигали гарячi червонi обличчя, блискучi очi, звучали голоси. Вiн зовсiм забув, що це нiч i що треба також вiддати їй данину. Отямився, коли у вiкна лiз сiрий свiтанок i за вiкнами виводив свою ранiшню оперу пiвень... А коли прокинулась мати, вона злякалась: - Дитино! То ти ще не спав? - Я зараз, я зараз, мамо! - вiдповiв вiн, дуже швидко роздягнувся, прилiг тут же на лавi бiля столу на готову постiль, прикрився грубим рядном i заснув. Юшка на плитi так i зiсталась стояти прохолола... Володьковi приснився сон: вiн стояв на подвiр'ю Левинських i бачив, як з того подвiр'я через сад в глибину вiдходили двi глибокi колiї, так нiби туди хтось вiд'їхав тяжким возом... У цей час вiн також i прокинувся, або краще його розбудили, бо у хатi було зовсiм ясно i велася голосна розмова. Говорила якась незнайома людина, а потiм говорив батько: - Ну, що ж... Так мусило бути. Божа воля. Чужа людина говорила далi: - Бiдна матушка. Вона стiльки витерпiла. А далi запитала мати: - А коли буде похорон, не знаєте? Володько розплющив очi i пiдняв голову. Бiля другого кiнця столу сидiв Довгоногий Архип, i його направду довгi ноги були далеко виставленi на хату, так що вони одразу кинулись у вiчi Володька. Рудi, вузькi штани залатанi на колiнах круглими чорними латами. До Володька пiдiйшла Василинка. - Попiвська Ольга померла,- шепнула вона. - Ще не знати, коли буде похорон,- тим часом вiдповiдав Архип.- Панич Глiб поїхали до Крем'янця замовляти труну. Володько лiг знову на подушку i дивився на низьку, закоптiлу стелю. Ця вiстка не здивувала його, вiн знав, що Ольга давно хворiла i цього можна було завжди сподiватися, але вона навела його на iншi думки. Померла. Не стало Ольги. Така молода. Так часто її бачив, жартував, грав з нею на сценi, танцював гопака... I її вже нема... I нiколи не буде... Отець Клавдiй все-таки пережив її... Йшли ось такi простi, короткi думки. Вони зв'язували його, ще живого, з тiєю дiвчиною, вже не живою. То, значить, думка живе довше, нiж ми. Особливо коли вона кимсь висловлена... Тривалiшою, нiж людське тiло, мовою... По обiдi Володько пiшов до Левинських. Саме вернувся з Крем'янця Глiб. З ним прибув також Олег. Не було нi бурхливого вiтання, нi радiсних усмiшок. Глiб виступив iз саней у своїй довгiй, чорнiй з вовнистим комiром шубi, Олег у легкому сiрому регланi... На санях лежала обкидана зверху шматками мокрого снiгу бараниця. Конi мокрi, з позав'язуваними хвостами. З них хмарою пiднiмалася пара. Володько висловив братам спiвчуття i всi разом пiшли до хати. У кухнi поралася заклопотана матушка. У неї блiде, опале, мiшкувате обличчя... Володькового спiвчуття i привiтання вона майже не помiтила. - Глiбчику! А Льовочка? Приїде Льовочка? - питала i на швидко. - Вони приїдуть... Нiна i вiн. Мабуть, i Женя... Я замовив... Завтра буде готова... - Це малась на увазi домовив Галя, Роман, Саша. Короткi привiтання. Дитяча кiмната прибрана, одно вiкно вiдчинене, посерединi катафалк i на нiм витягнута, прикрита серпанком Ольга. Кiлька свiчок i хрест стояло в її головах. Обличчя її зовсiм маленьке i зовсiм воскове. Чорне, гладенько причесане волосся облямовує вузьке, делiкатне чоло. Бiлий, штучний вiночок оздоблює голову. Нiхто не плаче. Обличчя всiх спокiйнi. Це витворює настрiй побожностi. Всi люди видаються добрими. Навiть Саша, навiть Роман... Ольга, хоч мертва, впливає своєю добротою, усмiшкою, що застигла на воскових; устах, спокоєм, що сьогоднi втiлився й стоїть перед очима присутнiх. Полум'я свiчок освiчує його втiлення. Потiм всi зiбралися в їдальнi. Радилися над похороном. Де копати могилу, хто буде нести, якi мають бути вiнки. - Ну, а як вам? - спитала пiсля Володька Галя. Вона має на увазi тюрму. - Нiчого,вiдповiв Володько. - Виглядаєте добре. Не боялися бандитiв? А як є в тюрмi? Менi цiкаво... А ми не раз вас згадували. Оля також. Восени якось був дуже гарний день... їй було зовсiм добре... Так добре, що забажала проїхатись. У нас якраз були: Женя, башковецька учителька. Глiб мав час. Ми запрягли конi й поїхали. Боже, як вона радiла. Ви ж знаєте Ольгу? Вона така i мила, така наївна... Смiялася, хотiла кiлька разiв злiзти з воза й бiгти. Ми їй заборонили. Об'їхали до Жолобок, потiм лiс, потiм