назад дiбровою, долиною, аж до озера. Але на другий день вона лягла й вже не встала. Але вмерла легко. Вчора... Вночi... Десь так бiля дванадцятої. Володько вислухав це, а потiм оповiв трохи про свої переживання. - Ну що ж... Нiчого особливого... Я колись уявляв тюрму страшнiшою. Збита купа людей, сморiд, крик, брязкiт ключiв, вiчне тупотiння на коридорi... Але видержати можна. Призвичаюєшся... Глiб на хвильку також присiв до Володька. - Ви зовсiм не з тюрми вийшли... Повний, рожевий,- сказав вiн жартом. - Ну, а як вашi справи? - запитав Володько. - Ет... Лiпше мовчати.- Нахилився до Володькового вуха й прошептав кiлька слiв... - На другу осiнь мене пересадять,- добавив уголос.- Пан iнспектор цього року був до мене так ласкавий, що сказав: "Пане колего. Вєншуєн пану. Пан бендзє пщеложони до лєпшего мєйсца". А коли були в моїй кiмнатi, знов зачепив портрет Шевченка. Щось йому той Шевченко страшенно не подобається. - А куди, не сказав? - запитав Володько. - Нi. Не сказав, але я вже знаю. До Шумська. Буду вчити жиденят... Менi все одно. Але мама. Вона буде сама... Школа вже пропала... Я вже вчу тiльки два рази "русiнськєго"... Це на тиждень. Навеснi має нiби бути плебiсцит. То нiчого не поможе... То все так собi. Забавки. Перейшли на вчорашнi загальнi збори, але Глiб не має багато часу. Треба йти. Прийшов Оле: - Що тепер робиш? - спитав вiн Володька.- Може б, ти розповiв про своє... Як там велося? Олег також питає за тюрму. Володьковi вже набридло вiдповiдати. Вiн жартiвливо сказав: - Тюрма чудова рiч! Це є теперiшня школа. Цiле наше поколiння вiдвiдає цю установу. А ти в семiнарiї? - Як бачиш. - Не зайдеш сьогоднi вечором до Рони? - Пiшов би, але... Ти ж. знаєш. Хто там буде? - Багато. Андрiй Андрiйович святкує перемогу. Вчора ж був бiй. - I ти пiдеш? - Мабуть, Я тепер мушу скрiзь бути. Тюрма збiльшує бажання жити. Нiде не здавалось життя таким привабливим, як там. I тепер дiйсно хочеться жити, хочеться змагатися. У мене кругом неприємностi... Маю ще суд... Але все-таки настрiй добрий. -Суд? - Так. Батько мав необережнiсть дати менi перед вiдходом шiсть золотих п'ятирублiвок. Їх у мене забрали, та ще й подали до суду... За моє жито мене й набито. Але пусте... Вишкрябаюсь. Тепер не хочеться про таке думати. А знаєш, що менi влiзло в голову? -Ну? - Думаю заснувати в нас дружину копаного м'яча. З театром кiнець. Бiльше дозволу не дiстанемо... - А думаєш, пiде? - Чому б нi. Тiльки шкода, що хлопцi розбилися на двi половини. Але все одно. На весну беруся за це дiло. Я вже. над цим думав. Нема кому тренувати... Я ж нiчого не тямлюся в тiй,справi... - А Михайло Рона? Вiн грає добре. Тiльки чи захоче вiн iти на село. А ти спробуй з ним поговорити. Вiн ентузiяст... Потiм Володько встав. Треба йти. До Левинських приходили й вiдходили рiзнi люди. Приїхала стара Роничка. Ольга була її похресниця. Стара увiйшла, вся закутана старомодними шалями, й одразу пiшла в дитячу кiмнату. Олег провiв трохи Володька. Прийшли аж до церкви. Вечорiло. Небо затягнуте сiрою хмарою, й починає падати рiдкий, тихий, лапатий снiг. На вулицi проти козака стояв гурт людей. Чоловiки й жiнки. Мiж ними Володько пiзнав Ганку. У чорному, довгому пальтi, зав'язана гнiдою, теплою хусткою. Вона тепер ще покращала. Повновида, рожева, мiцна, з ясними синiми очима. Володько не зупинявся, йшов швидко, сказав "добрий вечiр" i звернув у напрямку до Сергiя. Не застав його дома. Був тiльки його батько Макар i сестра Мотря. Макар, видно, спав, тепер звiвся з розбитого лiжка й закурив цигарку. Голова його розкошлана. - Не знаю, де вiн,- понуро буркнув на Володькове запитання. А пiсля додав: - Ну що ж?.. Ти з панами? - З якими панами? - Хiба не знаєш?.. Знаєш добре. Но, но... Тобi то не мине даром. Володько подивився на нього. Той курив, дивився вниз, спльовував собi пiд ноги й розтирав чоботом. - Сергiй пiшов до Рони,- сказала Мотря.- Прибiгала два рази Григоркова Вiрка, щось йому шептала. А потiм вiн пiшов. Взяв книжку й пiшов. Володько вийшов з хати й подався назад вулицею. Бiля школи зустрiв ту саму Вiрку. - А я вас шукаю,- сказала вона.- Була в Сергiя i то . два рази. Вона дивиться на Володька весело, її гарнi карi очi смiються. - Може, ви зайдете до нас? I тата нема, i мами нема, а Терешко десь повiявся. Я сама. Вас хтось хоче бачити. Зайдете? Можемо заднiми дверима. Перед козаковою "лавкою" багато людей. - Хто ж то хоче бачити? - Все будете знати постарiєтесь. Побачите. Володько зайшов з Вiркою до хати. Дiйсно, не було нiкого. За стiною в крамницi козака чути гамiр. Перед вiкнами на вулицi гурти людей. Часом хтось приходить новий, чи вiддiляється й вiдходить. Дехто йде вуличкою до Левинських. Швидко проїхали санки, запряженi парою гарних коней з балабонами. Хата роздiлена на двi кiмнатi. Вiкна вiд дороги завiшенi серпанковими завiсками. - Зайдiть до кiмнати,- сказала Вiрка. Володько зайшов. Бiля столу сидiла Ганка. Нероздягнута, так як її перед тим вiн бачив. Володько не виявив нi здивування, нi радостi. Звичайно привiтався. Вона була також поважна й байдужа. - Я хотiла тебе бачити,- сказала вона,- Ще вчора почула, що ти вернувся... (Коротка перерва. Вiрка в цей час вийшла). Ти здивований? - Нi, Ганко. - Я вже два тижнi Йонова. - Знаю. - Так сталося. Я...- Вона опустила очi вниз. Довгi вiї прикрили їх. - Я не знала, як все буде... - Мова її затиналася. Слова виходили нерiвне. Володько присiв на лавi, заложив руки в кишенi й витягнув ноги. Дивився в ЇЇ обличчя. - Все добре, Ганко... Так,- сказав Володько.- Ти добре зробила. Я не маю нiчого сказати. Те, що мiж нами було? Ну, Боже мiй... Так буває не раз i не тiльки з нами. Життя обертається й все обертає з собою... Ганка мовчала. Володько встав. - Я мушу йти,- сказав вiн. Ганка пiдняла на нього очi. її погляд можна було читати... Такий вiн був виразний i ясний. Вiн казав: ще почекай, ще не все сказано. Але слiв не було, i Володько намiрився вийти. Навiть не подаючи руки. Вже на порозi почув: - Володьку! Вiн повернувся й зупинився бiля одвiрка. Допитливо дивився на неї. - Я хотiла тобi сказати... Вчора Йон був дуже сердитий... Дуже сердитий. Ти його оберiгайся. В той час у сiнях хтось застукав. Чути рiшучi, енергiйнi кроки. Ганка швидко привстає. Вона когось пiзнала. Так. Швидко вiдчинились дверi, i увiйшов Йон. Володько не встиг вiдступити в другу кiмнату. До того вiн i не мав намiру це робити. У хатi робилось темно. Першу хвилину Йон не мiг роздивитись, хто є. Вiн ще раз обтупав снiг на чоботях i швидко проговорив: - Є хто? А-а, ти?.. Дядько є? Кинув погляд далi й побачив Володька. Це Йона здивувало. - Здоров! Що тут робиш? Бавиш мою жiнку? - сказав вiн енергiйно.- Це добре. Старе приятельство... А де дядько? - звернувся знов до Ганки. Ганка була схвильована, але вiдповiла спокiйно: - Дядько з тiткою на хрестинах. Володько насторожився. В його вухах звучали ще останнi Ганчинi слова. I ось перед ним сам Йон. Високий, дужий сердитий. Нi. Вiн не сердитий, але прудкий i енергiйний. Вiн зробив кiлька крокiв до Володька, круто повернув, швидко присiв, але по часi встав знов. Володько слiдкує за ним очима. Ось вiн пiдходить щiльно до Володька, руки має в кишенях, очi мружить, уста кривить у в'їдливу усмiшку. - Ти мав би бути сьогоднi в Рони,- процiдив вiн крiзь зуби.- Один з iдiотiв буде справляти "перемогу"... Ха-ха-ха! - зайшовся вiн зненацька реготом. - Ти мене вважаєш за великого дурня,- спокiйно вiдповiв Володько. - За середнього... Йди, йди, голубе... Будь свiдком, як стiкатиме гiркою чаркою Ронова земля в Кiндратове черево. Iдiоти думають, що це "перемога"... Рятують себе шахами, кооперацiєю... Все одно... Що вже гниє - згниє. Володько дивився йому на прю. Коли той скiнчив, вiн йому вiдповiв: - Ех, Йоне, Йоне! На це Йон: - Ха-ха-ха! - засмiявся так само в'їдливо, обернувся й вийшов. Дверi за ним брязнули. Ганка зiсталась на тому самому мiсцi, що й була. Вона уважно слiдкувала за обома. Її зiр перескакував з одного на другого. Володьковi ця сцена здавалася дивною. Так, нiби хтось її пiдготовив. Але Йонiв смiх загачив його. Йому було прикро, що той кпиться над ним. Так. Це кпини. Йон чує у всьому свою силу. Володько проти нього хрущ. - От... Бачиш,- впало два слова. Це проговорила Ганка. Володько повернув до неї голову. У хатi вже настiльки стемнiло, що на вiддалi видно її тiльки загально.- Вiн такий завжди,- казала вона.- Я сама його боюсь. Я його боюсь. Meнi здається, що вiн мене один раз задушить... Думаєш, вiн , любить мене? I ... Нi. Менi це боляче... На другий день по весiллi я вiдчула це. - А було весiлля? - запитав Володько. - Не в церквi... Вiн не захотiв. Ми тiльки записалися в волостi. - I ти згодилась? На цей запит не було вiдповiдi. Хвилинка тишi. За стiною в козака вибухнув регiт. Потiм регiт втих, щось нiби впало, вдарилось об землю. Потiм почувся крик, i перед вiкнами побiгло кiлька людей. - Б'ються! - викрикнула Ганка, Вона пiдбiгла до вiкна, потiм вибiгла надвiр. Володько не хотiв показуватись мiж люди. Вiн дивився через вiкно. Було видно натовп людей, рух, чути невиразнi вигуки. Всi тиснулися до порога крамницi й далi їх вже не видно. Але це тривало коротко. Ось вивели пiд руки Йона. Вiй сильно шарпався, але кiлька дядькiв мiцно його тримали. Навколо них великий натовп людей, а мiж ними видно Ганку. Володько залишив своє мiсце, заднiми дверима вийшов на подвiр'я, обiйшов хату й зупинився збоку на дорозi. У дверях козакової крамницi все ще товпляться люди, але що там сталося, не можна бачити. Отам стоїть Вiрка. Володько покликав її. - Йон побив козака,- сказала вона.- Зайшов до крамницi... Там були люди. Йон почав придиратися. Каже: ви козак? ви козак? Ви, каже, не соромитесь в'язатись?.. Козак, а гне шию... Тут вiн сказав погане слово. Люди засмiялися. Козак йому сказав; "Йоне! Вийди з моєї крамницi". "Як?" - крикнув Йон. Трiснув козака в вухо. Козак на нього. Перекинули прилавок, розбили лампи. Йон схопив пляшку й вдарив козака по головi. Той впав... Йона схопили й повели. Смеркало. Володько покинув Вiрку й пiшов дорогою. Бiля полiцiї знов натовп. Володько на хвилинку зупинився й довiдався, що Йона заарештували. Люди самi придержали його й вiддали комендантовi. Потiм Володько пiшов до Рони. Йшов пiвгодини. Там повно своїх людей. Кiндрат, Сергiй, Антiн, навiть Демид. Всi веселi, червонi, на столi пляшки, свiтиться велика лампа, топиться в грубцi. Проти Володька появився Рона з пляшкою та шклянкою в руках. - Швидко!.. В стелю!.. - наказував Рона. Володько випив. - В стелю!.. - Нi,протестував Володько. - Тепер за ваше здоров'я. - В стелю! - крикнув Рона.- Кiндрате. Скiльки ми випили? 247 - Нєзвєстно,- хрипло вiдповiв Кiндрат. Володько ще раз випив у стелю, зробив рiшучi кроки до столу й твердо поставив шклянку. Вiн швидко п'янiв. - Сiдай! Де був? - казав Кiндрат,- Справимо перемогу й твiй вихiд. Хай згине наша комуна! Хай живе!.. Ех, все одно! Ми трохи дiйсно iдiоти... Але мусить i так бути... - Брось дурака валять! - крикнув Рона.- Iдiоти - хто не вмiє жити. А ми живем! - Правильно! - крикнули всi хором. - "Бистри как волни всє днi нашей жiзнi! Что час, то короче к магiлє наш путь. Налєй, налє-є-єй, та-а-ава-арiщ, заздравну-у-ую чару!" - затягнув фальшиво Рона. Йому пiдтягнули Антiн, Кiндрат. Володько мовчав. Йому хотiлося закусити поганий смак горiлки, але не було чим. Вiдчував, що всi його нерви опадають, що голова туманiє. Вже давно не пив горiлки. Голова не хотiла триматись на в'язах i все хилилась. Кiндрат мiцно вдарив рукою по плечах. - Що? - крикнув вiн.- Втомивсь? Володьковi ще одну! "Гей, хто п'є, тому наливайте! Хто не п'є, тому не давайте!" Закури! Ось "табак, пєрвий сорт мiсаксудiй"... Не куриш? Чорт з тобою! -- Йди геть, Кiндрате! - грубо сказав Володько. Його нападає злiсть. Якого чорта вiн сюди зайшов? Встати й говорити? Що? До кого? Проповiдувати? Йому стає шкода Йона. Зараз вiн думає про нього, а головне, чує Йонiв смiх. Гордий, в'їдливий смiх.Ти, Кiндрате, як барило! Ллєш, ллєш у себе, й нема кiнця. Коли перестанеш пити? Он Йон побив козака! - Побив козака? - здивувався Рона. - Побив козака? - вiдгукнулись решта. - Хлопцi! - заговорив Кiндрат.- Вип'єм за ко... тьху, чорт!.. За Йона! За хороброго Йона! Рона вже був пiдняв шклянку, але одразу роздумав. Вiн ще був здiбний думати. - "Дядьо" (так зве вiн Кiндрата), забiгаєш наперед. Наш Йон скiнчить на шибеницi. Так, так... Це безперечно. А цiкавий i винятковий тип. У своїй останнiй п'єсi... У цей час увiйшов новий гiсть. Всi знов встали. Був це Олег... - У-У, Олег!.. - продовжував мову Рона.- Якими вiтрами? - пригадав, що в Олега померла сестра, намагався стримати настрiй.- Пробачте... Дуже й дуже пробачте. I матушку Лiдiю Константиновну перепросiть за мене. Сьогоднi я не мiг... Якраз веселе перебило смутне... Але я заїду завтра зложити мої спiвчуття... - Але ти все-таки вип'єш? Вип'єш? - приставав Кiндрат. Не чекав на вiдповiдь i наливав... Олег, мiж iншим, розмовляючи з Роною, взяв чарку, не дивився на неї, а говорив... Потiм, нiби пригадав, що в нього чарка, кинув на неї побiжний погляд, проговорив "за здоров'я всiх" i вихилив. Кiндрат налив ще... - Я,- казав вiн,- розумiю. У мене також вмирали сестри. Пий, пий, брате! I предки нашi колись лили за померлих, а ми також... Як це ти кажеш, Володьку?.. Тра... тра... - Традицiя,пiдказав йому Олег. - Трамтадицiя! Чу-у-удо-о-ово! От слово, хоч i не наше... А що всi пили, то це так... Пили, небiжчики. Завжди й скрiзь... Родились - пили, женились - пили, вмирали - пили... Купували щось - також пили, а продавали... Пили-и-и! Ух, i пили! А ми, брате, також... Не вiдстаємо й ми... О-о, нє-є! Бо от я так думаю: наша людина... ну, як вам сказати... Мала, безсловесна, нудна... Сидить, чухається, як Сергiїв батько, й думає, думає, як наш Тараско... Все думає та зо всiх бокiв думає... А вип'є чарку й одразу: рух, мова, спiв... Гори верне... Подивись на одного, коли пiд чаркою! Не мужик, а людина. Щось їм, нам, вам - всiм бракує... Мабуть, ми надто тверезi... Нi, Володьку? Скажи от ти. Ти завжди нас навчав, а тепер мовчиш i також думаєш, i горiлки не п'єш, i дiвчат не так любиш, i не куриш... Ну, от кажи: неправду кажу? Га? Не є ми до чорта тверезi i, коли щось до чогось, мусимо трошки п'янiти, щоб показати себе... Юнаки... Ми всi юнаки... З бородами... Не вiдважнi, i вiриться, i хочеться, та мама боронить... - Кiндрате! Закрий сплювачку,- проревiв Антiн. Кiндрат урвав мову й подивився на Антона, на Сергiя, на Рону, на всiх по черзi... - Що? - гостро запитав вiн.- Образив кого? - Бога. - Нi... Жартуєш. Бог на таких не гнiвається. На п'яних нiхто не гнiвається. П'янi роблять грiх - нiчого. Б'ють слабших - добре. Рвуться наперед i завжди своє беруть... Але я тебе, мудреця, одного й другого, спитаю: як бути п'яним без оцього? - Вiн загорнув широкою долонею пляшку й стукнув нею об стiл. Швидко подивився на всiх - очi бiгали.- Мовчите? Так. Нiхто не скаже. Без цього ми швах... Ми нiщо... Ми отакi... - I показав рукою при самiй землi.- А я вам скажу, що є люди на землi, що й без цього п'янi... От як. Завжди п'янi! От такi, як ми тепер... Нi, Володьку? - Йон каже, що ми iдiоти,- проговорив понуро Володько. - Ха-ха-ха! - розреготався Кiндрат. За ним посмiхнулись iншi, кожний на свiй лад.- Кажеш, Йон? Йон ще нiчого не знає. Йон ще зелене... Вiн на фронтi не був. Вiн смертi не бачив. Вiн ще лiтає... А! - зненацька зупинився Кiндратi з пiднесеним, брудним, зачовганим пальцем.- А знаєте?! Маємо! Ми маємо п'яного й без цього... Йон! Вiн, вiн! Ах чорт бери! Вiн большевик, а тi п'янi... I через те вони беруть. Нi, Андрiю Андрiйовичу? Тож ми з вами як-не-як, а... гниємо... Ми старi, добрi люди, що ллємо пляшками горiлку... А тi, сучi дiти... Треба б хiба й нам щось таке... П'янюче, отруйне, щоб кров заграла, щоб ми могли бити козака за те, що той зi злими людьми... Що видає нас... Що продає... Та ж ми мовчимо. Нi? Мовчимо! А Йон б'є його! Тут Кiндрат рiзко урвав слова. Дивився на всiх своїми глибокими, малими очима, що бiгали, нiби в слiпця. Здавалось, вiн намагається щось особливе побачити. Здавалось, перед ними завiса димова й вiн швидко шукає мiсця, куди б можна глянути й побачити. З його уст виривались i бризкали I навкруги слова - спочатку смiшнi, потiм поважнi, ще потiм сердитi. Всi дивилися на нього i, хоч у всiх очi п'янi, бачили, що Кiндрат паленiє не тiльки вiд горiлки, але й сам вiд себе., У ньому вже щось засiло й вимагало прояву. У ньому є другий Кiндрат, i це всi вiдчули. Ну, але де його прояв? Це питання вже не раз ставив собi Володько. Це розумiв також Сергiй. Рона над цим не думав, бо його думки йшли в iншому напрямку, але йому не чуже розумiння дiйсностi. Хворої дiйсностi, п'яної й нерозумної... Одначе цього досить. Всiм обридає таке положення, й всi пiднiмають чарки. Дзвенить шкло, переломлюється свiтло в чистiй рiдинi, горять променистi очi, гримить сильна пiсня., Антiн, Демид, Олег - з другого боку Кiндрат, Сергiй, а над всiм Рона. Десь опiвночi всi вийшли. Глибока, чорна, мов угiль, нiч Все мовчить, тiльки вiтер поволi по верхах дерев ступає зачiпаючи ту чи iншу галузку. Але внизу кущi бозу, що от чують ронiвський будинок, мовчать зовсiм, I молодi смеречки мовчать. Грабовий висад також стоїть непорушне й мовчки. Далi садовi дерева - яблунi, що закривають гiллям i невидиме небо, творячи темноту густим мороком. Парубки йшли поволi. Спереду Володько й Олег. За ними сам Сергiй. Кiндрат зiстався в ронiвської наймички. Антiн з Демидом обнялись, тупали по вогкому снiгу й намагалися спiвати... Трохи нижче над самою дорогою, де було кiлька кущiв лiщини, на стежцi щось лежить. Щось чорне.... Володько й Олег насилу помiтили й майже спiткнулись. Чорне миттю зривається й свiтить Володьковi в обличчя електричним лiхтариком... - Який чорт! - гукнув Володько. Але в той час зо всiх кущiв вибiгли люди. Володько вiдчув на головi мiцнi удари чимсь твердим. Миттю пiдняв руки й схопив чийсь кiлок. Вiд несподiванки з'явилось безлiч сили, рванув кiлок через голову наперед, вiдчув на плечах тягар, але крутнувся, й тягар спав. Кiлок зiстався в його руках. Був на пригiрку. Знизу бiгли проти нього три чи чотири чорнi постатi, але вiн розмахнув кiлком i бив зверху просто по головах. Бив пристрасно, з запалом... Чув, що влучає добре, i, хоч це йшло швидко, вiдчув насолоду справжнього, небезпечного бою. Але саме тодi його вдарено по головi. Раз, раз, раз!.. Чути, б'ють, хоч не болить, тiльки бризнула кров i посочилася з-пiд кепки на чоло. Потiм хтось схопив його кiлок. На голову падали все новi удари... Вiн пригнувся, й кiлок виховзнув з його рук. Почав тiкати й бiг вниз понад проваллям дороги. Не бачив нiчого, крiм снiгу пiд ногами, нiчого не чув i навiть забув, що тут десь його товаришi. Здавалось, що вони десь зникли, а все, що сталося, рухнуло на нього самого. Пробiг крокiв п'ятнадцять i оглянувся. Майже за його плечима хтось гнався з довгим кiлком, i Володько побiг далi. За ним чути матюк, i одночасно на його голову вище вуха над чолом паде сильний удар. Володько одразу клякнув i пальцями обох рук торкнувся снiгу. Але зараз зiрвався знов i смертельно схвильованим голосом викрикнув: Iльку! Вiн не здавав собi рахунку, що це дiйсно Iлько, але голос, що матюкав, здавався Iльковим... Володько побiг три кроки й клякнув знов... Знов торкнувся пальцями снiгу й знов зiрвався. Потiм ще раз клякнув над самим проваллям дороги, причому послизнувся й полетiв сторчголiв. На цьому скiнчилось. Ця подiя налетiла несподiвано й швидко, як буревiй. Загуло, закрутило, кiлька неясних викрикiв, тупiт i - зникло. П'ять-сiм хвилин -не бiльше. - Володьку-у-у! Володьку! - це бiжить згори Олег. - Олег! - викрикує Володько. Олег пробiг було, але круто повернув i стрибнув просто в провалля до Володька. Той намагався звестися... У головi i шумiло й очi запливали мокрим. "Ах, чорт... Ах, чорт!.." - повторяв вiн. Правою рукою впирався в снiг, лiвою згрiбав з чола кров, що лилася безупинно. Болю не вiдчував, тiльки в головi шумiло... Олег був надзвичайно схвильований. - Що тобi? Що тобi? А я пiзнав. То був Iлько. Я спiймав за полу його венгерки, але вiн мене навiдмаш вдарив. Ах, коли б я мав кiлка... А Антiн одного здушив. Повалив на землю й здушив... Йон також був... Вiн вдарив Демида... їх було з десять... - Але ж Йон у полiцiї... - Демид добре його бачив... Мабуть, пустили... Надiйшли Антiн, Сергiй i Демид. Володько вже вилазив з провалля. Сергiй засвiтив лiхтарку. - У-У-у! - вигукнули всi, побачивши Володька. - Що? - казав вiн спокiйно й посмiхався. Той смiх виглядав дивно. Криваве обличчя й бiлi зуби. - Розбили голову? - падали запити. - Це так, як менi у Башкiвцях,- сказав байдуже Антiн. - Ах, шкода... У нас не було нiякого патика... А напали на одного... Всi погналися вниз... I Йон, Вiн був. Я бачив. - I я бачив,- сказав Демид.- Вiн мене потягнув через спину. Я розмахнувся, але вiн втiк. - А я пiдбив одного... Здається, Трохимового Кiндрата... I Впав на нього, а вiн вереснув, як заєць... Так запищав. - Куди ж тепер? - питав Сергiй. - Тiльки не додому,- сказав Володько.- Вернемось назад. Я мушу обмитися... Вiн зняв кепку й обережно обмацував голову. - Цiла ще... Нiчого! Загоїться... Той останнiй удар мене зрiзав... Це був Iлько... Чув його лайку. - Хто б не був, але ми їм цього не подаруємо. Як вiйна то вiйна! - сказав рiшуче Антiн. XII На голову Володька, крiм тих кiлкiв, валилось все бiльше й бiльше неприємностей. Кожний день приносив нове. Воно входить у його звичку. Болiла голова. Не зав'язував її, щоб не страшити матерi. Прикрив струпаки волоссям i так ходив. Але з кожним днем бiль не зменшувався, а навпаки. По селi скрiзь говорили... Про нього, про Йона, про козака. Втручалась полiцiя. Кликали всiх i питали. У понедiлок прийшла "повiстка" на суд. У вiвторок мав iти на похорон, але замiсть того пiшов до суду. Принiс тридцять злотих кари. "Фатальне число". Тридцять, тридцять i тридцять... Запас тридцять, рублiв тридцять, кара тридцять... Читальня йшла зле. Село подiлилось на два табори. Пiсля останнiх подiй не було вигляду на якесь примирення. Навпаки. Кiндрат не хотiв нiчого чути. "Зiб'ю Йона на квашу й кiнець". Говори з ним. Вечором село жило обережно. Тi й другi ходили з дрюками. Червонi (до них придали цю назву) сходилися в хатi Йона або в когось з "товаришiв". У читальнi грали в шахи, спiвали, читали часописи. Вечорницi частинне скасовано. Останнiми днями село облетiла вiстка, що в хатi Симона Кисiлюка сходяться якiсь "баптисти"... Кажуть, сходяться, Симон їм читає, вони слухають, потiм Симон проповiдує, що настав час наближення страшного суду, на землю зiйде Христос, що буде карати грiшникiв. Має нiби приїхати якийсь чужий проповiдник. Навеснi буде хрещення. Вже нiби приступило п'ятдесят людей, бо, кажуть, "вони" мають правду. Вони за те, щоб не пити горiлки. Вони, щоб не вбивати. Вони, щоб не красти. Вони, щоб любити свого ближнього, як себе самого... А тут всi, як вовки. Жеруться, б'ються, розбивають голови, проливають людську кров. Нащо це людям? Краще жити за словом Божим, а коли нема доброї церкви, коли її слуги впали в грiх i коли священики стали єретиками, тодi сам Бог посилає людей праведних, щоб виводили з неволi сатанинської грiшникiв. I таким правовiрником, таким Божим посланником у селi став колишнiй столяр-п'яниця, тепер брат Симон Кисiлюк. Вiн працює кожний день у потi лиця, як Iосиф праведний. Струже, теше... З хати повиносив "iдолiв", бо "Бога чоловiку невозможно видiти", а люди саме Святе письмо поганять i малюють Бога з бородою, з вусами, з носами i рiвняють до себе, нiби вiн їх брат. Симон зрозумiв, що, як так буде далi, страшний суд неминучий. Земля провалиться, вибухне огонь i все спалить, як це було в Содомi й Гоморрi. Переконати його нема сили. Вiн вже iнша людина. У нього руки, ноги, голова, але вiн не такий, як всi. Вiн якесь дерево. У ньому нема нi гнiву, нi смiху, нi захоплення, нi обурення. Вiн, мабуть, своєрiдно вмер, тiльки один натяк його зiстався на землi. Вiн виразно бачить Бога. Вiн говорить з ним у своїй робiтнi. Геблює, струже... З нього капає пiт, а уста його шепчуть: "так, Боже!" Або: "даруй менi. Боже. Ти ж знаєш... Я слаба людина. Я подумав зле... Грицько надi мною смiявся. Я в душi сердився на нього, але це було зле. Я мусив прийти до нього й вклонитися йому до землi. Нi?" А Бог йому живими словами вiдповiдає: "Певно. Так. Ти, коли хочеш спастися вiд вiчних мук, мусиш якраз так робити...". "Але це, Боже, також грiх. Я хочу себе спасти, а мої брати мають iти в гесну огненну, у пекло". "Ти думаєш правдиво,- каже Господь Бог.- Але мусиш i братiв вести за собою .." Через те кожного тижня Симон збирав до себе братiв i смиренно переказував Божi глаголи. Слухали його уважно, побожно. Приходили до нього з Жолобок, з Угорська, з Чугалiв. Вiн ходив на Одерадiвку. Це невеличке сiльце далеко вiд шляху, у долинi серед лiсу. Там люди завжди були похмурi, а тепер Симон забрав їх усiх, i вони зовсiм вмерли, так само, як вiн. Зникли пiснi, зникли вечорницi, зникли музики. По хатах тихо, тiльки час вiд часу хтось завиє побожну псальму. I взагалi село було якесь напружене... Так, нiби воно до цього часу не жило й не думало, а спало, тепер воно зненацька прокинулось i починає швидко думати про релiгiю, про полiтику, про науку. Думає не в порядку й надто поспiхом... Збивається, заплутується, але вперто думає далi... Матвiй дивився на все по-своєму. Спокiйно, поважно, розумно. Раз пiсля того, як Володька побили, сказав йому: - Знаєш. Якось треба тобi змiнити роботу. Так не пiде. Нас заморять карами. Сам подумай, скiльки я вже заплатив, а це не кiнець. У нас недобудована хата. Володько мав необережнiсть вiдповiсти: - Я не за це думаю. Батько подивився на сина суворо. - А що? - сказав вiн твердо. - Я таки тут не буду. - Ага! - кинув старий i вiдiйшов. Другим разом вiн казав синовi: - Як таки можна бути таким... Все кудись у чужину i в чужину... Ну, а тут? А своє? Не любиш землi? - Я хочу здобувати право,- вiдповiв син,- Для неї самої. Ви ж завжди мали землю! Нi? Матвiй допитливо подивився. Що, мовляв, хоч'... Володько продовжував: - Всi ми мали землю, а де було право на неї? Хто був наш дiд? Раб! Прадiд? Також раб! Ми? - I вiн зухвало пiдкинув головою, вимагаючи вiдповiдi. Батько мовчав.- I через те от треба йти. Думаєте, я знаю куди? Нi! Я не знаю, але йти треба. Це знаю! У нього гоїлись на головi струпаки. В нього вже зрiли новi плани. Бачив, що вiйна з "червоними" затягається. Ось одного разу Йона таки поважно арештували й вiдвели. Кажуть, вiн напав на екзекутора й потовк його. Потiм у "гмiнi" стявся з "вуйтом". Це трохи зменшило напруження в селi. Вечором можна було йти спокiйнiше. Йоновi прихильники самi не вiдважувались нападати. Одного разу Кiндрат стявся з Iльком i розбив тому голову. Це, казав, за Володька. А Володько покликав Кiндрата й сказав йому: - Послухай. Ти сам казав: як бути п'яним без горiлки? Пам'ятаєш? Кiндрат кивнув головою. - Вони вiрять, а ми? У що ми вiримо? Яка наша вiра? Ми розбиваємо один другому голови. Ранiше це було за дiвчат, тепер за Ленiна... Кiндрат думав. - Я такими дiлами не займаюсь. Твоє дiло дати нам вiру. Дивись, Симон. Вiн найшов- А дурень набитий... Читальня, кооператива, часописи... Ну, що ще?.. Україна? Але в Україну тяжче повiрити, нiж у манну небесну. Я так думаю. Був великий пiст. Поволi наближалася весна. Снiг гинув, знов падав, щоб мiг гинути далi. За цей час Володько нашвидко робив у читальнi переорганiзацiю. Тепер це не було так тяжко, як спочатку. Матерiал готовий. Почали складати спортовi дружини. Цiлi години посвятив Володько для пояснення значення спорту. Одночасно вчився сам. Ходив до Крем'янця, купив пiдручник копаного м'яча й самий м'яч. Мiркував, де б краще зробити грище. Не було iншого мiсця, як там на вигонi, де лежать колоди. Треба тiльки їх усунути. Вони вже вросли в землю. Робота йшла. Одно тiльки турбувало Володька - що з Наталкою? Не мiг з нею зустрiтися. Мокрина часом казала: - Хвора... Вас згадує. I це все. Тодi Володько звернувся до Настi. - Вона часом до нас приходить,- казала та.- Зайдiть... Умовилися, що Володько зайде... Вечором. Хай прийде, як може, Наталка. I вони зустрiлись. Наталка була блiда, худа... Очi її ще збiльшились. Здавалось, вона самi очi, як це часом малюють на образах святих. Вона намагалась усмiхнутися. Вiд хвилювання бракувало їй слiв. Вона пiдiйшла до нього зовсiм близько, дивилася в вiчi й обома руками гладила його плечi. Це було в хатi при Настi, але вона не звертала на нiкого уваги. Володько намагався бути веселий, та це йому не виходило. - Що тобi сталося, Наталко? - питав. Вона не вiдрив, вiд нього очей i мовчки знизувала плечима, що значило знаю". - Болить тебе що? - питав вiн знов. Вона, заперечую хитала головою. Вiн не знав, що її бiльш питати. - А ти за мене згадував? - запитала вона. Це були першi її слова. - Чи згадував? Певно! Завжди! Хотiв тебе бачити.., Але ти ж знаєш, як воно є? Ну, от... Але скажи: що тобi? Болить що? Вона знов заперечила похитом голови. - Нiчого. Я буду здорова. Я вже починаю їсти. Була в лiкаря, а той сказав: все буде добре. Мене болiли груди... Але все тяжке минуло,- закiнчила вона. Цим нiби хотiла змiнити розмову. Дивилася на нього своїми великими очима, в їх бездоннiй глибинi свiтилася радiсть, щастя, кохання. Було це справжнє кохання. Те, що чарує... Те, що в'яже й манить... Те, що опановує й полонить, володiє над душами i серцями. Володько, вже трохи збайдужiлий, торкнувся знов його променiв i вiдчув, що знов є такий, як був. Вiн любить її, хотiв би взяти її в обiйми й нести кудись з собою. "Моя ти, люба, мила, хороша, добра!.." - кричала його захоплена iстота. "Ти, що так полюбила... Що так вiддалася... що так зрiклася всього, крiм мене... " Вiн посадив її на лаву, взяв її руку й пiднiс до своїх уст. Вона злякалася... - Нi, нi, нi... Так не треба,- швидко заговорила вона.- Я ж не попадя... Я проста дiвчина... Ти ж знаєш мене... Але все-таки їй це подобалось. Вона бачила й вiдчула, що вiн її не забув. Повiки його очей здригалися. Самi очi горiли тим, що було в них колись. На щоках цвiв рум'янець... - Сьогоднi я знову щаслива,- казала вона по часi.- А думала, що вже так догорю... Жила... Ах, як це сказати... Володю? Чи повiриш? Як ти вiдiйшов... Чи маю тобi казати? - Ну, ну. - Я собi подумала: бiльше життя не може менi дати. Я все дiстала. I тодi менi не захотiлось жити... Все одно... Нi що... Я зробилась, як не своя. От так iду, а землi не бачу Здавалось менi, що лечу... Нiчого не бачила... Навiть людей... Бог менi свiдок, що правду кажу... Я ходила по полях... Руки нi до чого не пiднiмалися, а тут до мене з весiллям... Дайте менi спокiй! Я не хочу! Вiдчепiться! Я ледве живу на свiтi. "Вiн" прийшов, а я йому кажу: "Iване! бачиш сам. Лiпше зречись мене. Я тебе не люблю". Потiм... мати, батько... Iлько. Ет... Я лягла i... Я... - вона не знаходила висловiв. Цiла її iстота хотiла говорити, тiльки не ставало слiв. Володько чув її й без слiв.- Я не була хвора... Я тiльки нидiла. Мене не брала їжа, i я навмисне не силувала себе. У мене з'явився кашель... Менi кажуть: iди до лiкаря, а я навiть не могла думати за лiкування. Мати були сердитi, а потiм i вони зм'якли... Привели Палажку, а та подивилась i каже: вона не хворiє, а в'яне. Так i сказала... Це мене. Господи, як здивувало... Хвилина мовчанки. Потiм вона дивиться й нiби сама собi не вiрить: - Невже це ти? - помацала його цiлими долонями.- Все думаю, що це менi сниться... Менi не раз ти снився. Раз, чуєш... - i вона присунулась трохи ближче. Голос її став iнтимнiший.- Сниться менi, що я вийшла в поле за черешнi... Сонце таке... Жита... А мiж житами дорожина... Тiльки не та, що йде до двора, а якась iнша... Йде десь туди, до дiброви... Така довга, довга... А навкруги жита... Я, знаєш, iду й зустрiчаю... тебе... - Вона подивилась йому в вiчi, так нiби ще тiшилася своїм сном.- Ти тодi був у тюрмi, а я лежала. Вiд того дня менi полегшало... Говорили довго. Настя тимчасом лягла спати. В хатi стало тихо. До того в лампi вигоряє нафта, i її свiтло починає поволi згасати. - Треба йти,- майже пошепки говорить Володько. - Чого. Сиди. Володько кивнув головою на тих, що сплять. Вона надула уста: - То нiчого... А ти ще прийдеш? Я так давно не була в селi. Ще не можу... А ти прийдеш? - повторила вона... - Прийди. Скорше. Я буду чекати... На наших не дивись. З Iльком я не говорю. Я в нього все одно не буду. Вона провела його в сiни, потiм до порога, далi на двiр, хотiла ще далi, але вiн не пустив. - Змерзнеш... Вернися... Але вона тримала його обома руками... - А ти трошки мене обiйми, i я не змерзну... Ну, от... Боже мiй, Боже мiй !..- I вона урвала слова. Вiн горнув її до себе щиро, обережно. Вона тулилася цiла, мовчки, з запертим диханням, пiдсилена й одночасно непевна. Нiч темна, передвесняна з приморозком. Небо чорне, густо втикане великими зорями. Густi обриси дерев закривали обрiї, робили затишок i творили спокiйний куток, де загорялась знов пригасла любов, готова ось-ось спалахнути ще небувалою пожежою. Пiсля того Володько мав добрий настрiй, I днi були гарнi. Свiтило сонце, гинув не тiльки снiг, а й лiд. Мiсцями земля, протряхала й сiрiла. Горобцi радiсно цвiрiнькали, стрибали, купалися в брудних калюжках. Пiвнi виводили свої родини на городи, високо пiднiмали гордi, оздобленi голови й дивилися, чи все кругом в порядку. Час вiд часу вони уважали за потрiбне затрiпати крилами, витягнути шию й голосно на цiлу околицю затягнути своє "кукурiку". Це для того, щоб i сусiд його чув i заздрив йому... А заспiвавши, довго вслухались, чи не почують гiдної вiдповiдi, й при тому кидали оком на всi боки та похитували "коралями"... Люди почали ходити говiти. Тi, що мали бiльше часу, й побожнiшi не бажали тягнути сповiдi до останнього тижня. Йшли "до запису", чекали своєї черги й кожного вечора слухали вечiрню... Настя також говiла. Потiм буде тiснота, а до того не буде часу. Вона кожного вечора надягала свого критого чорним сукном кожуха-бекешу i йшла до церкви. Сповiдав молодий пiп, що заступав хворого о. Клавдiя. Матвiй все вiв своє господарство. Як добрий капiтан корабля, так i вiн не покладав нi на кого надiї, а вiв сам свiй корабель. Вiн думав за те й за iнше; там щось поправляв, там готував до весни якесь начиння, там виносив на сонце пашню чи одежину. Мов добрий годинник, вiн iшов кожний день, кожну добу за заведеним порядком, не дивлячись нi на болi, нi удари, що сипались на його стару голову. Вiн iшов спокiйно, певно й рiвно. Хай там що робиться, а вiн тут на своєму... господар i пан. Його око завжди дивиться за господарською машиною й тiльки помiтить маленьку перешкоду - вiн iде, торкається вправною рукою й усуває її. А Володько, крiм читальнi, куди кожного вечора ходив, зайнявся писанням. Що вiн писав? Хто може сказати. Пише. Папiр, чорнило, перо... Щось там, на краєчку стола сидить i пише. Чи є хто в хатi, чи нема, найкраще ввечерi. Нi батько, нi мати, нi тим бiльше Хведот не питали, що то буде. Колись питали, й що ж? Наговорив, наговорив, а хто то второпав. Хай, зрештою, пише. Iнодi вiн пише вiд самого ранку... Прилипне до того столу й не вiдiрвеш. Аж вечором якось встане - червоний, майже п'яний, нiчого не говорить, їсть, що дадуть, i вiдходить... - Ах, Боже, Боже... - таке зiтхання виривається в Настi i, коли вона в церквi, вона дуже довго молиться за сина. Так так... Дуже довго... Вона так за нього боїться, бо ж... Господi Та ж що з нього вийде? У цiлому селi нема такого. I то власний син... Мати Божа, з тим чорним, скорботним обличчям! Охорони його й поведи по добрiй дорозi Хай не зiйде на безпуття. Мати Господа мого,- благаю тебе я, грiшна й недостойна !.. Молитва матерi мусить бути вислухана. Нема Бога, щоб не почув її... Мати... Вона вкладає в молитву огонь своєї могутньої любовi, краплини кровi свого серця, свої гарячi сльози, цiлу, як є, себе... Нема бiльшої iстини, як та, що вложена в слово Мати, з якої вiдходить навкруги все, обняте життям. Одного дня Володько захотiв до мiста. А чого? Iду i вже... Вiн потребує на пошту... А що дорога розбита, що грязюка по колiна й що дома нема зайвого гроша, йому байдуже. Батько довго монявся в своїх хустинках, де хороняться вузлики з грошима... Потiм дав синовi вiдчепного пiвзлотка. Син подивився, взяв, але не сказав нiчого. Вiн переконаний, що це йому мало, а хто йому дасть тi десять чи кiлька грошiв, що будуть йому бракувати. Але казати щось батьковi нема вiдваги. Батько за нього вже стiльки наплатився, що йому прикро. Дорога дiйсно погана, але не стiльки, щоб не можна йти. Хто потребує - йде. Ноги грузнуть у розмерзлу землю, ковзаються... За чобiтьми тягнуться закарвашi болота... Ну... Воно погано... П'ятнадцять кiлометрiв на пошту, цiлий день - туди й назад... Але як треба... Володько вже великий парубок, а виглядає цього дня, як дитина. Вiн ступає по болоту, нiби за те йому заплатять, нiби вiн дiйсно пiймає те, що бачить перед очима... Те, щось велике, не означене нiякими словами, невловиме й неуявно далеке... Слава його манить. Цього не можна казати. Нiхто не смiє на землi знати, що й Володько хоче бути славним... Матвiїв син... Запханий в якийсь куток на землi... Трохи зацькований, зо всiх бокiв обставлений сторожею. Ах, яка та дорога брудна, грузька й далека... Але кому треба... На поштi сердита (обов'язково!), гарна панночка кинула Володькiв пакуночок назад. - Полєцони? Шестьдєсьонт гроши! Вiн це знав. Лист тяжкий, а так звичайно пустити його не можна... Можна б ще зайти до Лазюка. Тих десять грошiв... Позичить. Давно в нього не був. Соромно заходити. Вiн, нiхто iнший, казав Володьковi: нема там України, а той не послухав. За один неповний рiк людина може багато пережити й багато навчитися. Лазюка нема дома. Стара господиня сказала: - Посидьте. Вiн на лекцiях... Зараз прийде. Подивилась на стiнний старий годинник i додала: - Десь скоро. У кiмнатi висить велика мапа Європи. Є ще iншi оздоби, але мапа забирає всю увагу. Барвистi плями держав, державок, розкиданих випадково, в непорядку, червонi, поплутанi жили залiзниць, чорнi - рiчок... Велетенська, зелена Росiя... Зелена. Цiла зелена, нiби овоч недостиглий. Пiд нею синя Україна. Посерединi розгалужений Днiпро... Йде не просто до Чорного моря, а на пiвденний схiд до Азовського, але потiм роздумує й поволi вертається. Ах, Днiпре, Днiпре .. Дивишся на тебе й думаєш... Ми недостойнi тебе, старий дiду. Потiм Володько дивиться на Нiмеччину - ясно-жовта, нiби розлита пляма барви. Берлiн, Гамбург, море... I Англiя... Блiдо-червоний, розтягнутий острiвець, а навколо океан, вода, Атлантика. Дивно дивитися на той острiвець i думати, що на ньому живуть люди... Пани свiту... Володарi морiв, океанiв... У сiнях тупiт, брязкiт дверей... - Ой, йой! Кого я бачу! Зараз, зараз! - це Лазюк. Убiг розчервонiлий, в окулярах... За шкельцями блискучi очi. Володько уперше бачить його в окулярах. Вiн мусить краще витерти ноги. На вулицi таке болото... - Тепер поважання! Де пропадали? Дяка Боговi - знайшлися. Ну, ну... А виглядаєте добре... Я чув... Я все чув... Скiльки? Сiм мiсяцiв? Вiсiм? Ого! Трохи багато. Але тепер... Е, буде добре... Все буде добре. Альо! Панi Виспянська! Два борщi!.. Поїсте зо мною? Так? От це гаразд! Перерва. Говорить Володько. Село, боротьба, читальня - все нуднi й знанi р