ечi. Приходить борщ - один, другий... Тарiлки на бiлому настiльнику; блискучi, витертi, мiдянi ложки, ножi, видельця... Карафка з чистою, прозорою водою, тонкi кришталевi шклянки. - Будь ласка. Прошу... - Вам треба Заходу... - продовжує перерване Володьком Лазюк, розстеляє на колiнах серветку, бере ложку... - Казав вам... Вам треба туди. Тут... Так! I тут земля... Своя, дiдiвська, але там Берлiн, там Париж, там Рим. Що ви хочете? У нашому доброму Крем'янцi є все, тiльки нема головного: Європи! А нам треба її. Треба! Бiльше її, як сонця... Я там був i знаю. Мусимо казати: ми й Європа. Iнакше нiчого не вийде. (Вiн вдарив на "нiчого"). Ви пробуєте писати? А бачили ви велике мiсто, трамвай, копальню, готичну церкву? Тюрми та полiцая не вистарчить... Нi, нi, мiй голубе. Це був його тон. Слова, що вiд нього виходять, усмiшка, вiдблиск шкелець на очах, рухи - живе все, цiкаве, бадьоре. У нього повно думок. Вони вибризкують у реченнях, i Володько їх приймає. Вiн все бере з собою так само, як десять грошiв, i вiдходить. Одного йому не признався - нащо потребує тi грошi... Це слава... Будуче... Нi, нi! Про таке краще мовчати... Надвечiр Володько ступає додому. Веселий, щасливий. Погана дорога не шкодить, втома - дурниця, заляпанi чоботи не мають найменшого значення. Вiн несе в собi радiсть... Тепер тiльки чекати. Терпiння... Вже десь далеко за горою причаїлась i чекає його слава. Вона, мов любка, соромлива, але треба взяти її. Догоряє гарний, передвесняний день. Над заходом кiлька криваво-червоних хмарин, що погрожують нiчним приморозком. Сонце пересовується з крижини на крижину, ховається, то знов виринає, а потiм, потiм поволi, обережно спадає десь туди за землю. На тому мiсцi ще довго горить сяйво, ще довго, майже непорушне лежать червонi крижини хмар... Вони поволi тухнуть, блiднуть, пiдносяться вище... Одночасно барва неба гусне й з нього в рiзних мiсцях виступають дрiбнi, мерехтячi огники. На землi в той час западає присмерк. За такого присмерку прибув Володько до села. Все ще був веселий i бадьорий. Комусь треба б це показати. Хотiв зайти до Наталки. Навiть деякий час постояв на роздорiжжi перед селом, але все-таки не вiдважився. Ще рано... Бачили б зайвi очi... Пiшов своєю дорогою. Зайшов до Сергiя. Нема. Кудись подався. Пiшов далi. Дорога тут надзвичайно розбита. Чоботи глибоко грузнуть у болото, але вже все одно. Проти Тарасковоi хати гармидер. На вулицi в болотi троє, без шапок, людей. Обнiмаються, пхаються, кричать. Видно, п'янi. Володько пiдходить. - Добрий вечiр! - А-а-а! Во-ло-дько! Дай Боже! - це сам Тараско. Товстий, куций, без шапки, з розбитим волоссям... Розставивши руки, преться на Володька.- Гiсть... Оце так гiсть! - Що тут є? - запитав Володько. - А, знаєш... Це я... Справляю хрестини... Породив. Сина, сина зродив... Як той Iаков... Тiльки той зродив дванадцять колiн, а я щось п'ятнадцять, чи скiльки... А цi ось б'ються. Кум Никон за Ленiна, а кум Санько проти... I розбери. А я кажу: плюньте на Ленiна. У мене сьогоднi празник. Я сам кумунiст, а все-таки кажу: за царя жизнь лiпша була. Нi? Володьку, нi? Скажи сам. I "водка" була як слiд i свобода... Нi? Хто знає з "червоною головкою", нiколи не забуде Нiколки. Я сам його патрет повiсив... Їй-бо! У мене в хатi... Зайди побачиш... Висить... Скажуть, ти кумунiст, а я - дивись. I на Миколку... Який я кумунiст, коли в мене цар висить... Нi, Володьку? Скажи сам... А це мiй кум Никон... А це Санько... Помири їх! Плюньте на Ленiна... А ти, Володьку, ходи... Нi, нi... Ходи! Ти ж знаєш мене... Не знаєш? Забув? Забув, як колись у Никона... Е, я ще тодi був "халастой", вдовець, а сьогоднi п'ятнадцятий раз батько. Ти ж мене знаєш. Нi? Я ж Степан Тараско, нi? - майже за кожним словом вiн повторяв своє "нi". До Володька пiдiйшов також Никон: - Не впирайся! Йди! Кум Тараско вженив мою тiтку, тепер знову став батьком. А я хотiв його Килинку взяти. - Куме! - кричав Тараско так, нiби це вже йому остаточно вирiшене.- Вiзьмеш. Кажу: вiзьмеш. Даю тобi її. Моя дочка i я - одно. Даю! Будемо кругом свої. Тiльки ти того... Ну, кумунiст... Ну, безбожник... Але... Володьку? Чи правильно зробив? Скажи? Родився в мене син. Кум Никон вперся й нiзащо... Не хоче до попа. А я кажу: не бiйсь попа! Не з'їсть. Я кумунiст також, але хрестити треба. Нi? Володьку, нi? Нехрещена дитина - не дитина. Ну, от... А я ж двадцять нецьок продав, горiлки купив... Як же його не хрестити... Але зайдем! На дорозi не хрестини. Никоне! Саньку!.. Тягнiть його!.. Володька взяли пiд руки. Вiн пручався. Тараско пiдпихав... Тараскова хатка на пригiрку. У сiнях, у хатi люди. - Не пручайся, Володьку,- крекче Никон.- Йди! А, чорт! Побачиш, хто зо мною за куму... Ганка!.. Нi! Стiй! Тримай, Саньку! Не вирвешся! Гей, там! - кричав вiн ще з порога.- Володьковi горiлки! Не вип'єш - вб'єм! - Ти ж комунiст! Якого чорта! - Не ображай, Володьку! Мовчи! - А потiм, коли вже Володько випив i сидiв на покуттi, Никон казав:- 3 тим комунiзмом мовчи. Який я в чорта комунiст. - А що ти є? - Никон.Вiн це сказав i спохватився.- А раз "її" нема... Нi там, нi тут... Так що ж? Де та твоя Україна? - А Ленiн є? - гостро сказав Володько. - Ленiн? - Дай Боже! - перебив веселий Тараско.- Куме! А пий! Володьку! Ага! Ти ще не бачив? Дивись! Неправду я казав? Цар! Володько подививсь на стiну. Образiв на нiй не було, а цар висiв. У старих, з образу, рямцях. Володько пiзнав портрет. Це зi школи, тiльки обрiзаний. Тараско вказував куцим, грубим пальцем, i зуби його блищали вiд смiху. - Потягнуть вас за нього,- сказав Володько. - За царя? Нiколи! Таж це був цар усiм. Нi? А Варшава не була пiд ним? Забув? Того! До Володька присiла Ганка. Вона була напiдпитку... Тараско заспiвав: "Гей, куме, куме, добра горiлка, вип'ємо, куме, ще й з понедiлка!" Ганка йому пiдтягнула. За нею Никон, за Никоном iншi. Всi тягнули грубими, сирими й п'яними голосами. Володько вiдчув, що п'янiє. Йому пiдсунули пiсну, на олiї смажену капусту, i вiн їв заржавiлою, осiбно для нього принесеною ложкою. Потiм не видержав i сам заспiвав. Ганка присунулась до нього зовсiм близько. Очi її блищали. Вона обняла його за плечi й спiвала... Всi цi люди веселi й щасливi, їх тут повно. На лавицях, на лiжках, у запiчку. Чоловiки й жiнки, кiлька дiтей, Тарасковi дочки й та сама Килинка, що її хоче взяти Никон, i Горпина, що колись за вiйни гуляла з капiтаном, а тепер у короткiй спiдницi, у "тухлях" та довгих панчохах прибула на хрестини з мiста, де служить. Тараско дивиться на неї гордо. Справжня панi. Навiть коси пiдтяла. Володьковi також добре. Всi його люблять, всi до нього п'ють, всi смiються. Перед ним вирує людська маса, i вiн мiж нею як свiй, як одна цiлiсть. Никон кiлька разiв намагався виправдуватись. Вiн тодi... Знаєш? Там, у панському саду? Вiн там, їй-Богу, не був. Вiн має свiдкiв. Як почув, що Володька хочуть бити, вiн сказав: хлопцi! Подурiли? Як можна на Володька?.. Але Йон побив козака й уже не мiг спинитись... З полiцiї просто забрав хлопцiв i пiшов... Але вiн туди не ходив... Їй-бо, нi! Потiм вiн ще говорив. - Поїду,каже,- звiдсiль... Ну його к чорту. Минулої ночi хтось у Архипа вибрав з льоху бараболi, а мене знов тягали. Ну, подумай: потрiбнi менi бараболi? Що я, жiнку, дiтей маю? - вiн лайнувся матюком i сплюнув... - Володьку,шептала з другого боку Ганка.- Проведеш мене? Через голови Тараско подавав нову, гнiду пляшку... - Слухай! Кумо! Ганко... Вгости-но його цим! Га? Навмисне для нього... - То була слив'янка. Володько був п'яний, але Ганка наливала, вiн брав i пив. Одну чарку, потiм другу. А сам Тараско, нiби розчулився власною добротою, пiдсiв до Володька. - Тихо! Не кричiть! - умовляв його Володько. Вiн хотiв звестися та йти. - Нє! Досить мовчати! - кричав Тараско, схопив порожню пляшку i вимахував нею над головою.Кричати буду! Хай чують всi! Нє, нє! Ще не пiдеш! Сиди! - Пiду, пiду! Я вже йду! Йду! - вiн встав, а за ним встали iншi. Ганка також встала. Тiльки Никон сидiв. Опустив голову на руку й сидiв. Потiм зненацька голосно заридав. Всi обернулися в його бiк. - Никоне! - вдарив мiцно Володько по його плечах.- Баба ти? Никон зiрвався, вдарив мiцно по столi кулаком, аж пiдскочили шклянки, i диким, п'яним голосом через плач заревiв: - Не дозволю! Яке мають право мене робити злодiєм? Я не крав! Не крав! Я нiчого не крав! - Вiн гатив кулаком за кожним словом. - П'яний,добродушно проговорив Тараско.- Лиши його. Володько дiйсно лишив його й через натовп продерся до виходу. Надворi дихнув свiжий, холодний вiтрець, i стало краще. Але все-таки був п'яний. Хата, люди, дерева мали особливий, незвичайний вигляд. - Ти тут? - Це Ганка.- Проведеш мене? Володько не вiдповiв, пiшов у сiни, знайшов Тараска, розпрощався й пiшов. - Чекай! - неголосно гукнула Ганка.- Не йди туди-Там болото. Сюдою. Повела його городами, поза хатами, поза школою. Володько ступав навмання, спотикався. Нiч зовсiм темна, тiльки зорi яскраво блищать. Ганка говорила, а Володько мовчав. Пройшли попiвське подвiр'я. Десь там пiд хлiвом низьким голосом гавкав Казан. У кiмнатi о. Клавдiя свiтилося. Минули попiвське й перейшли на цвинтар. Тут витоптана стежка до церкви. Перейшли через цвинтар до перелазу, перейшли город. Ганка тимчасом вмовкла. Тiльки дiйшовши до свого городу, тихо сказала: - Володьку. Чекай. Тут вiн iшов наперед i на голос зупинився. Вона пiдiйшла, взяла його руку. - Володьку! Ти сердишся? - Чого? - Чого ж мовчиш? - А що казати? Вона взяла його другу руку. Зробилася рiвна, нiби твереза. Мовчки дивилася в його очi, цiлим тiлом нахилялася, щоб не схиляти голови й краще бачити його. У нього крутилась голова, намагався триматись рiвно. Дивився так само на неї, а потiм раптом обняв її й тiсно, тiсно пригорнув. Вона швидко закинула руки йому за шию й припала щокою до грудей. - Будеш? - Пристрасно, ледве чутно шептали її уста,- Будеш? Вона сама не знала, якi то слова й нащо вони. Вона швидко, тяжко дихала, все тiснiше й тiснiше горнулась... Потiм пiдкинула голову й впилася в його уста. "Пiдем!" - так само пошепки кинула. Вiн пiддався. Був весь обнятий жагучим, сильним почуттям. Щоки його горiли. Швидко вела його попiд вiкнами за руку. Широкi дверi... Вiдчинила й потягнула його за собою. Дверi знов зачинилися. Густа, мертва темнота. Далi, далi... далi... Пiд ногами зашелестiла солома... Обняла його знов мiцно, i обоє звалились у якусь бездонну прiрву... Над ранок Володько вийшов з клунi. Не хотiв iти додому дорогою, через село. Там болото й можуть його зустрiти люди. Ганка провела його через садок на городи. Бiля заднiх ворiт поцiлувала, спитала, чи прийде ще... Лишив її й пiшов. Схiд вже сiрiв. Земля трошки примерзла. Йшов дуже швидко. Йому було дивно, неприємно, соромно. Зупинився аж на зрубi й зненацька згадав собi: весна, пролiски... Струнка дiвчинка, покрапаний ластовинням носик, розумнi, синi очi. "Що ти тут робиш, Володьку? Де твої пролiски... А хоч, я дам тобi цю квiтку ?.. Ну, то хочеш цю, чи цю?" Засмiялася... Бiлi, рiвнi, дитячi зубки... Бiлi квiтки й синi, блискучi очi... Тодi були дiти... У душi, у серцi, в головi... Спомин... Йде по тiй самiй землi, тiльки тепер не той. Але так мусить бути. Збоку стояв дерманський лiс. З заходу вiяв холодний вiтер i лiс безупинно шумiв. Небо швидко крилось сiрою хмарою й обiцяло снiг... Деякi снiжинки вже спадали, але не падали на землю, а летiли наперед по вiтрi. Володьковi не хотiлося йти додому. Краще оминув би його... Але треба йти. Прийшов. Вже було зовсiм видно. Мати поралася бiля печi, Василинка пiшла до льоху по капусту, Хведот ще лежав. Батька вже не було дома. Вчора приїхав з Дерманя Василь, переночував тут, i, ледве свiт, вони обидва поїхали на Ронiвське. Володько скинув свої бруднi чоботи. Вiдчував, що мати робить йому в душi докори. Вона мовчить, але вiн чує її мовчазнi слова. Знає їх. Також знає, що й Василинка недобре про нього думає. Це творить негарне, прикре почуття, i вiн навмисне швидко зриває з себе зiм'ятий одяг, падає на лiжко, огортається ковдрою й засипає. Прокинувся перед обiдом. У хатi не було нiкого. Вiн швидко почав одягатися. Увiйшла мати й казала: - Там для тебе папiрець. Принесла Григоркова дiвчина. Папiрець лежав на миснику. Взяв його й розгорнув. "Ниприходь володьку вернувся iон". Незграбнi, кривi, вправо, влiво лiтери, писанi олiвцем. Нiяких знакiв, нiякого пiдпису, але Володько його зрозумiв. Вернувся Йон. Ця звiстка розлетiлася миттю по цiлому селi. Володько пiшов до читальнi й перше, що довiдався - вернувся Йон. Зустрiв Сергiя. - Чув? Вернувся Йон. У козака, у Габеля, у Левинських, у Ронiв говорили про Йона. Вiн був у селi, про нього говорили, але його нiхто не бачив. Про нього тiльки говорили. Кажуть, що ще бiльше сердитий, нiж був. У тюрмi його били. Тепер вiн комусь казав, що не вернеться так довго назад до тюрми, поки буде жити на свiтi козак i ще дехто. Це не погроза. Це може бути. Пiд "ще дехто" Володько мiг розумiти й себе. Тим бiльше, що Володька знайшла Григоркова Вiрка й пошепки (хоч навкруги нiкого не було) сказала: - Я бачила Ганку. Казала, ви маєте стерегтись. Йон погрожує. Лютий страшно... Ганку дуже бив, i вона втекла до своїх. Подiбнi чутки доходили не тiльки до Володька. Вони розходились по всьому селi. По всiх хатах говорили про це й чекали чогось... Тим бiльше село було напружене, коли одного разу трапилася знов покража. У Дмитра Шепеля вибрали комору. Нiхто не думав на Йона, але це з ним зв'язувалося. Арештували знов Никона i його швагра з Башковець. Це було на поклони... А за пару днiв рознеслася чутка, що на Угорщинi напали на двох жандармiв, одiбрали вiд них зброю й дуже їх збили. Пустили їх живими, але хто то був - невiдомо, їх було п'ять i всi в масках... Того дня хотiли знов забрати Йона, пiшли за ним, але його не знайшли дома. Перешукали скрiзь, та даремно. Розпитували сусiдiв, робили ревiзiї у Тараска, у Макара, у Трохимового Кiндрата... По селi ходила озброєна, полiцiя. Був передостаннiй тиждень великого посту. Все принишкло, втихло. У церквi сповiдалися... Але читальня йшла. Володько приходив, як звичайно, урядував, органiзував свою футбольну дружину. До йонiвських погроз вiдносився легковажно, Сергiй також кожний день приходив до кооперативу. Рона грав у шахи й щочетверга скликав засiдання управи. Крамниця торгувала. Перед святами купували бiльше, нiж звичайно. Привозили новi товари. I от у Вербну суботу, коли всi були в церквi, до кооперативу хтось забрався й вибрав багато краму. Бухлова не було дома. Злодiй вийняв шибу в вiкнi крамницi й так влiз. Це знов зворушило селом. Управа робила засiдання, сходилися пайщики, прийшла полiцiя... Писали, говорили, обдивляли будинок, шукали слiдiв, але все марно. Никона ще в селi не було. Вiн сидiв за комору, хоча йому не могли нiчого доказати. Його тримали тiльки через його швагра. Тепер навiть не знали, кого арештувати. Чiплялися до Тараска, але той ту нiч мав варту на селi, його бачили рiзнi люди. Володько легковажно вiдносився до погроз Йона, але цi крадiжi поважно його турбували. Село нервувалося. "Хто те все робить?" - це питання ставилося зо всiх бокiв. Деякi дядьки почали натякати: - Е-е! Поки було по-старому - був спокiй. А почав отой свої ханаберiї... Цi закиди обережно пiдтримував Габель. Читальня йому перешкоджала, бо, хоч село пило, але не так, як до цього часу. Володько сам нiколи до Габеля не заходив i нiколи не купував у нього. Навпаки. При кожнiй нагодi, наскiльки мiг, стримував хлопцiв вiд п'янства. А Габель був обережний. Вiн не говорив проти Володька одверто, але з приємнiстю пiдливав оливи до огню. Десь довiдався, що Володько ходить за Йоновою жiнкою. Зараз це пiшло, куди треба. Довiдався, що зустрiчається з Наталкою, й уже зачепив цим Iлька. Габель знав все, що робиться в селi. Вiд його уваги не уникало нiчого. Одночасно при зустрiчi з Володьком вiн робив солодку мiну, розпитував, коли буде нова вистава, ремствував на староство, що не дає дозволiв. - Все через староство. Коли б не робили перешкод спочатку, все було б добре. А то подражнили... Володько знав, нащо то говориться. Вiн не вiдповiдав Габельовi... Намагався уникати його товариства... Але це впливало на Володька зле. Село збурене, розбите. Там Симон iз своїми вiрниками. Зачиняться й виють, кличуть Бога рятувати їх, бо наступає страшний суд. їх виття затроювало село. Людям здавалося, що дiйсно станеться щось погане. Може, той Симон щось розумiє... Пiд таким настроєм Володько проводив свої днi. Праця йшла i дома i в читальнi, але вiн кожного вечора не засиджувався довго, а вертався скорше додому. До дiвчат зовсiм не ходив. Ганка не показувалася в селi, а хоч Наталка кiлька разiв переказувала, щоб прийшов, одначе вiн вiдмовлявся. Бачив Мокрину, i вона сказала, що Наталка поправляється, вже ходить, була навiть на сповiдi. Володько хотiв її вiдвiдати, але тимчасом не мiг цього зробити. На Володькове щастя, його батько не дуже переймався сiльськими справами. Вiн мав досить своїх. Василь поволi перевозився, i Матвiй весь час йому помагав. А до того треба й своє доглянути. Почали орати на весняний засiв. Скрiзь стiльки роботи, що старий не може собi дозволити думати про село. Вiн має там сина. Хай той думає. На його плечах господарство... XIII Великдень злагiднив настрiй села. Люди йшли до церкви... Христос Воскрес... Дзвони... Сонце. Дiвчата спiвали веснянки й виводили кривого танця. Йона в селi не було. Нiхто не знає, куди вiн зник. Володько намагається знов обняти село, чимсь його зацiкавити. Вiн старанно пiдготовляє виступ своєї футбольної дружини. Вiдбулися збори, запис охочих займатися спортом, вибiр капiтана. Цей обов'язок взяв на себе Володько. Вiн весь вiддається своїй дружинi. Забув, що вiдiслав допорученого листа, що минуло стiльки часу, а вiдповiдi нема. Було, заглядав до старости проглянути пошту, а тепер дав спокiй. Земля пiдсохла. Розцвiли черешнi. Одного гарного дня пiд вечiр на тилявецькому вигонi вперше стало двi дружини копаного м'яча. Двi одинадцятки молодих хлопцiв. Цiле село зiйшлося поглянути на таку дивовижу. Люди смiялися, жартували. Дiвчата соромились хлопцiв у коротких штанцях. Тренера поки що не було, i Володько сам керував тренiнгом. Увага! Свисток! Дружини зарухались, м'яч застрибав. Хлопцi моталися по грищi, незграбно тупцяли, вимахували руками, гукали. Ось женуть у браму м'яча. Антiн завзято на мiсцi тупцяє, розмахує руками, сопе. М'яч добiг, Антiн розмахнувся ногою, але поки вдарив, м'яч вже пробiг браму й був далеко за нею. Сергiй на нього кричить, лається, але наступний раз та сама штука повторюється з ним самим. Володько грає в нападi, як правий "хорварт". Розiгнався, жене люто м'яча. Ось йому пре назустрiч Демид. Хотiв вибити з-пiд нiг м'яча, зо всiєї сили копає сильною ногою... М'яч вiд цього вилiтає вбiк, але й Володько падає, мов пiдтятий, на землю. З ноги рине кров. Здається, вона перебита. Поволi рухає нею i впевняється, що ще не перебита, але встати не може. - Бiжи, бiжи! - кричить вiн лежачи,- Сергiй! Бий! Романе! Увага! Темпо, хлопцi! Темпо! Браво-о-о! Браво-о-о! М'яч полетiв у протилежну браму, Володько свистить, хоче зiрватись на ноги, але одразу знов падає. - У, чортова нога! - лається й кричить що має сили: - Браво, хлопцi! Добре! Нова тура! Ти, Антоне, так не тупцяй! Скорше! А ти, Демиде, женеш добре, тiльки делiкатнiше. Не куй, а то ми скоро всi. мов снопи, лежатимем. Через двi години засапанi, залитi потом i болотом хлопцi вертаються до читальнi. За ними йде цiле село. Всi регочуть. Багато з грачiв шкутильгає, але нiхто не звертає на це уваги. Завзято сперечаються. - Неправда! - перечить весь червоний Антiн.- Я бив добре. Але моя нога трохи тяжка. Це винен воротар. - Антоне! Не роби грiха! - перечить знову Роман, що стояв на брамi. - Коли б не я, нам влiпили б сто "голiв". Ти повертаєшся, як ведмiдь. - А Роман хоче, щоб Антiн одразу пурхав, як метелик,- перечить котрийсь. - Ну, як нога? - питає Володька Демид.- Я не хотiв так,- вибачливо додає. - Не бiда, Демиде! До весiлля заживе! - казав Володько й боявся поглянути на свою ногу, що зовсiм над п'ятою посинiла й скажено болiла. Спортовий клуб почав швидко розвиватися. Утворилося три дружини "Прометей" - перша, друга й третя. Закликали з мiста тренера. Став ним молодший брат Андрiя Андрiйовича - Михайло, що навмисне для цього вернувся з мiста на село. Село ожило. Скрiзь говорили про футбол. За Йона почали забувати. Його прихильники, крiм декотрих найвiрнiших, поволi зголошувались до читальнi. З тюрми вернувся Никон. Вiн бiльше не нарiкав i не плакав, а почав ходити до Крем'янця. Старався дiстати закордонний пашпорт i виїхати до Францiї на роботу. - Ти вiриш, що я крав? - питав вiн Володька.- Крадуть, але тих не чiпають... Я знаю хто... -Хто? Никон мовчав. - Ну, кажи! Кажи! - Приказчик,- одверто проговорив Никон. - Никоне! Не жартуй. Маєш докази? - Маю... Але я не дурний мiшатися. Я тобi нiчого не говорив... Так i розумiй... За пару днiв пiсля цiєї розмови Володько вертався вечором додому. Свiтив мiсяць, цвiли дерева, у дерманському лiсi на запустi виспiвували соловейки. Володько був утомлений, бо цiлий день працював дома, бiля хати (продовжували перервану роботу), потiм тренував iз дружиною. Хутiр Матвiя вiддiлений вiд решти дерманських хуторiв кiлькома полями. На полях сходить i яриться ярина. Тепло, приємно, весело. Перед своїм хутором вже здалека Володько помiтив чорну постать. Пiдiйшов ближче - "добрий вечiр" i... зупинився. Перед ним стояв Йон. Володько проти волi затремтiв i змiшався. Йон дивився на нього спокiйно, з усмiшкою. Вiн бачив, що Володько його боїться, i це його тiшило. - Я тебе чекаю,- сказав вiн нiби спокiйно, але це не зменшило Володькової неприємностi. Навпаки. Тим бiльше, що Йон весь час тримав праву руку в кишенi. Що вiн там має? Володько тимчасом тiльки стоїть i дивиться з голими руками. - Не бiйся! - байдуже сказав Йон.- Не хотiв би зiйти зо мною трохи набiк? Тут на дорозi нiяково. Хочу поговорити... - Я тебе не боюсь. Що можеш зо мною зробити? - нарештi проговорив Володько. Намагався надати собi бадьоростi, а на думцi мав: "Що буде, то буде... А я з ним буду битися..." - Можу вбити,- так само байдуже проговорив Йон i вийняв з кишенi руку. В руцi був револьвер. Володько випростався. Хвилинку вiн не знав, що йому робити. Крикнути? Хто почує. На щастя, на хуторi почав гавкати собака, i це його трошки пiдбадьорило. - Не бiйсь... Не бiйсь,- насмiшкувато проговорив Йон i сховав руку з револьвером.Нiчого не зроблю. Ходiм. Хочу поговорити... Вернулися назад i попiд Ет-Тоєвим городом дорожиною пiшли до дерманського лiсу. Володько все тримався обережно. Рука в кишенi не давала йому спокою. I коли вийшли геть пiд лiс, Йон почав... - Та не бiйся. Тебе стрiляти не буду. Так тiльки - налякав... Хоча ти й свиня, але жий. Чорт з тобою! Чую, зайнявся спортом... Втихомирюєш село? Iдiот. Культура!.. - iронiчно процiдив вiн крiзь зуби. Хвилинку помовчав i добавив: - А хлопцiв моїх не чiпай. Чуєш? Це я тобi зазначую. Жiнку - можеш... Плювать менi на неї, а до хлопцiв зась? Грай собi футбол... Можливо, виграєш свободу... Вiриш ти, що так щось зробиш? - Вiрю! - твердо сказав Володько. - I дурень! - не менш твердо вiдповiв Йон. - Ще не вiдомо, хто з нас двох... - Ти! Це ясно. Просвiта, футбол, пан Рона... Що той iдiот? Грає в шахи й виписує Iлюстрований Кур'єр Цодзєнни? Ха-ха-ха! Культуртрегер! А ти його прибiчник. Я не вiрив, що ти будеш така зрадниця. - Йоне! - Я не Йон! - рiзко перебив Йон Володька.- Я був ним. Сьогоднi я людина. Колись мiг мене вкоськати... Сьогоднi не вдасться! Стояли один проти одного. Мiсяць лив на них своє сяйво. Густi тiнi клались набiк. Недалеко чорною стiною стояв лiс. З другого боку хутори, молодi садки, бiлi хати пiд мiсяцем... Йон стояв спиною до мiсяця. Дашок його кепки кидав густу тiнь, що ховала в собi чiтко закроєне, виразне обличчя. Натомiсть Володькове моложаве, свiже лице зовсiм залите мiсячним сяйвом. Дашок його кашкета робить невеличку тiнь над чолом. Вираз його добрий, тепер поважний i трохи схвильований, - Знаєш, Йоне? - почав Володько. Голос його змiцнiв i вирiвнявсь. - Ну? - вiдповiв той понуро... - Менi здається, що ми обоє зле робим... - Що маєш на думцi? - I ти помиляєшся, i я помиляюсь... Йон подивився на нього, мов на божевiльного. - Ти помиляєшся,- сказав вiн рiшучо,- але я нi. Мене розуму не вчи. Сам вже вилiз з пелюшок,- Тут вiн говорив довго. Речення певнi, уривнi; слова сердитi, як i колись. Вiн розвивав перед Володьком свої плани. Видно було, що вiн не стратив надiї переконати того "iдiота", спасти його, повернути на правдиву стежку. Володько мовчав. I коли той скiнчив, вiн сказав: - Так, Йоне! Коли б ми - ти i я - разом... Ми дещо зробили б... Можливо, колись ще зiйдемось. А поки що нашi дороги розходяться... I то протилежно... - Але хлопцiв моїх не зачiпай! Ще раз кажу! Тепер можеш iти. Для тебе буде краще, коли будеш за мене мовчати. Йди! Володько вiдiйшов. Йон довго стояв на мiсцi, проводив його поглядом. Потiм повернувся й швидкими кроками пiшов у лiс. Ця зустрiч здивувала Володька. Не знає чому, але Йон йому подобається. Можливо, вiн i сам хотiв би таким бути. Рiшучiсть, певнiсть себе, виразнiсть. Вiн був так пiднесений i схвильований, що не хотiв йти спати, а хотiв йти кудись, з кимсь бути, якось проявляти себе. Вiн же такий молодий. Навкруги така сильна, жагуча весна. Любити! Хай що - любити. Можливо, ще крок, i вiн назавжди стратить молодiсть, весну, любов... Йоновi слова влили в нього силу. Вiн не пiшов додому, а повернув назад у село. Через кущi, через Титiв город вийшов на дорогу, що веде вниз до криницi, повернув праворуч й пiшов долиною. За пiвгодини вiн пiднiмався пiд гору. Перед ним садок, хати й там Наталка... Але як її викликати? Зайшов пiд Настану хату й застукав у вiкно. - Хто там? - почув за хвилю, й у вiкно виглянула пелехата жiноча голова. - Є Настя? - спитав Володько. - Насте! Тебе кличуть,- чує Володько мову за вiкном... - А хто там? - питає Настя матiр.- Володько, чи яка бiда... За хвилину дверi сiней рипнули, i в їх обрамованнi з'явилась Настя. Вона боса, у бiлому, накрита рядном. - Володьку? Це ви? Так пiзно? - Не пiзно... Нам нiколи не пiзно! - весело сказав Володько... - А в мене була Наталка. Довго сидiла й недавно пiшла... - Йдiть за нею! Насте! Йдiть! - А Демида не бачили? - питала вона. - Бачив. Завтра прийдемо з Демидом! Настя пiшла й скоро сховалась у тiнi сусiдського саду. Володько зiстався сам. Сiв на призьбi, розставив колiна, дивився вниз i посвистував. За короткий час чує тупiт босих нiг, стрибки через перелаз, тiнi, тихий смiх. Вiн швидко встав. Назустрiч бiгли обидвi дiвчини. Наталка пiдбiгла, кинулась Володьковi на шию й при Настi почала цiлувати. - На! На! Це тобi за те, що так довго не приходив! Хай Настя дивиться. - Схаменiться! Не робiть нанiч оскоми! Здурiла, Наталко! Володько нагнувся, пiдняв її на руки й кiлька разiв обкрутив кругом себе. Наталка радiсно притиснулась i смiялась. Серце її билось щастям, молодiстю й коханням. З неба дивиться мiсяць... Над полем, за городами цвiтуть яблунi. А за пару днiв Володько був знову у тюрмi. Не сам. З ним були: Сергiй, Кiндрат, Антiн, Тараско... Це сталось так несподiвано, що нiхто не мiг дати собi з того повного рахунку. Всiх заарештували... Зробили ревiзiї у Матвiя, у Сергiя, в читальнi... Дуже гостру ревiзiю зроблено в пана Рони. Прийшли до нього серед ночi... Шестеро озброєних до зубiв людей. Розбудили. Переляканий Марко засвiтив лампу, заспаний Рона поглянув у вiкно, у дверi... I у вiкнi, i в дверях люди, багнети, кашкети з бiлими цифрами. - Прошен вставаць. Iменем права... Ордер на ревiзiю... Рону набiк... Нiхто не смiє виходити. - Панове! Цо то єст? - Пан Рона здивований до смертi. Вiн весь час повторює: - Я єстем пiсаж... Жадни полiтик. Тутай плякати мих п'єс... Єстем артиста. Тi все-таки шукали. По столi, в столi, пiд столом. На лiжку, в лiжку, пiд лiжком, у шафах, пiд шафами, на шафах. Вийняли одяги, викинули купу черевикiв, зняли з полицi книжки, колупали трухляву пiдлогу, заглядали за вiкна. Рона стояв у однiй нiчнiй сорочцi... Його волохатi ноги тремтять вiд хвилювання. Бiля нього два багнети. Потiм пiшли в iншi кiмнати, до дiвок у кухню, в їдальню... Тут оглядали старий, закурений камiн, довгий стiл, самовар... Їх гамiр i стукiт розбудив стару паню. У старомодному чепцi, у виступцях на босу ногу, в довгiй, обшитiй мереживом нiчнiй сорочцi, зо свiчником у руках, вона вiдчинила з своєї спальнi дверi, побачила озброєних людей, крикнула й зомлiла... Двоє полiцаїв кинулися її пiднiмати, пiдняли, положили на лiжко, а самi обшукали комоди, столи, старе трюмо... їм, здається, було шкода, що тут так мало речей i нема чого розкидати, обдивлятися, забирати з собою. Жiночi старомоднi спiдницi, комбiне й чепцi не могли їх вдовольнити, i, вернувшись до кiмнати пана Рони з порожнiми руками, вони уважно заявили; - Нам донесено, що маєте склад зброї. Тут настала черга зомлiти самому Ронi, але вiн мужчина. Вiн вже встиг прикрити свою наготу й набратися духу. Вiн рiшуче протестує проти такого поводження з ним органiв безпеки й судовою дорогою буде шукати справедливостi... Органи безпеки сказали, що вiн може це робити, вибачились, взяли з собою купу невiдомих їм паперiв (недописанi Роновi п'єси) i вiдiйшли. Раненько пан Рона побiг у села, але вже нiкого не застав. Не мав кому навiть поскаржитись. Потiм найняв пiдводу й швидко поїхав до староства. На "лубенськiй рогачцi" в рiзних келiях сидiли тилявецькi хлопцi. Деякий час не знали за що. Їх виводили, питали: де були тодi й тодi? Що робили? Хто їх бачив? Чi не знають Йона Пацюка, Кiндрата Сливюка?.. Володька брали окремо... Вiн мусить признатись... Так, так... Мусить, признатись. Але в чому? О, вiн сам знає... Де вiн був тiєї ночi? Дома? Напевно, нi... За угорським заступом вбито жандарма... Вiн цього не знає? Нi? Нiяк не знає? А хто знає? Де Йон Пацюк? Не бачив його? А хто бачив? Не був з ним у спiлцi? Питання, питання, питання. Безконечна черга питань. Все тяжчi, болючi, а вiдповiдi на них нема. Де вiдповiдь? Володько може собi передумувати, має час. А вони все-таки, тi вiдповiдi, десь лежать. Пiд землею, на землi, у душах, у природi. Бог також їх знає всi до одної... О! Як приємно було б вiдповiсти, сказати собi щиру, добру, голу правду в вiчi... Не боячись її наслiдкiв... Не оминаючи найменшого питання... Не завиваючи його в нiяку вату... Бо чому ж так є? Чому вони себе вбивають? Закони, заповiдi, добрi люди кажуть: не вбий! Не вбий людини, й кiнець! Не можна з цим сперечатися. Так є. Правда. Не вбий, не сотвори прелюби, не кради, не бажай злого своєму ближньому, не вiднiмай вiд нього його добра, його землi, його мови... Не ображай його матерi. Не муч його дiтей... Господи! - скiльки заповiдей i скiльки треба скрижалiв, щоб їх списати! Але заповiдi пишуть, щоб їх топтати, щоб над ними кпитися, щоб навмисне робити навпаки й сердитись пiсля, що ростуть злочини, що треба тюрму, жандарма... Радiсть i щастя тим, що вмiють тримати за горло собi подiбного, а все iнше тим, що горло своє спасають i кажуть, що воно їх болить... О, свiте! свiте! Але за тиждень всi тилявчани знов були дома. Всi питання лишились висiти в повiтрi й нi один мудрець не дав вiдповiдi. Мовчав Володько, мовчав Кiндрат, мовчав Антiн, мовчав Сергiй... Тараско, i той на цей раз мовчав, хоч як любив говорити. Вiн би так хотiв говорити. Випити чарку, говорити, захлинатися словами, судити свiт, людей, царiв i королiв. Але на цей раз вiн мовчав, дивився, клiпав очима, розводив руками, шморгав носом. За той час Тилявка трошки змiнилась. Змiнився староста. У село прийшла сотня пограничникiв. Приїздив кiлька разiв "вуйт". Вiн кричав, тряс кулаками, погрожував. У селi не стало Трохимового Кiндрата та ще кiлькох. На вулицях у всiх кiнцях щовечора стояла варта. Тараско вернувся на своє подвiр'я веселий, щасливий. Перше, що зробив - пiслав до Габеля свою Калинку. Тепер вiн заговорить. Так. Царя з його стiни зняли - не побоялися. Нiчого. Своїх товаришiв горне в широкi, щирi обiйми. Ходiть! Пийте! Їжте! Знайте, що з вами чоловiк, муж, герой. Биймо лихом об землю, плюймо на нього. - Сьогоднi тiльки згадав свою молодiсть... - кричав вiн, взявшись у боки.- Жiнко! В танець! Третю жiнку загнав - все танцював, все присядом iшов через життя. П'ятнадцять зродив дiтей. Правда! Ось вони всi - живi, здоровi, тут, там у мiстi, в капелюхах... А-а!.. I вiн тупав пристрасно куцими ногами, тряс кудлатою головою, жмурив маленькi, блискучi очi, плескав у долонi... Поля йому! Мiсця! Танцює герой, мученик... Поля йому!.. Цiлу нiч у Тарасковiй хатi повно гульнi та спiву. Сходились сусiди, дивились, смiялись, випивали за нього, за жiнку, за дiтей i за гостей. Знайшлося на всiх i за всiх. На вулицi ходила варта, а вiн гуляв. Незаборонять же йому молитися й гуляти... На другий день на сiльському майданi, нiби нiчого не було, бiгають спiтнiлi "прометеївцi", б'ють мокрого м'яча, що весь час падає їм у рiчку. Крики, смiх, вигуки глядачiв, що йшли випадково дорогою й зупинилися... Мiж ними й вояки "Ков-у"[26] в своїх округлих, з чорним обводом кашкетах та широких, незграбних чоботях. Вони дивляться на гравцiв, смiються, вигукують... Їм казали, що то бандити, злодiї, гайдамаки, але ось вони дивляться на тих веселих бандитiв, що з таким завзяттям "кують" один другому ноги, падають, кричать, встають i, бiль не бiль,- бiжать за м'ячем... Дивляться, i їм в голову не приходить порiвняння з бандитами. Сонце тимчасом заходить на своє мiсце, з полiв женуть худобу, мукають корови, спiвають босоногi пастушки з бiлими торбинками при боцi... З гори їдуть вози з бочками по воду, йдуть молодицi з вiдрами на коромислi, весело вiтаються, гомонять дзвiнкi жiночi голоси, бряжчать вiдра. Перед заходом сонця на грищi натовпи людей. Дiвчата стоять гуртами... Вип'ятi, мiцнi груди, пiдтиканi спiдницi, загорiлi, твердi литки... Раз у раз заходяться реготом. Он бiжить дебелий Кiндрат, що таки не видержав i "вступив"..! Вiн ще не має "буцiв", нi "трусикiв", а скинув куртаха, закачав рукави i в своїх тяжких чоботях гасає по грищi. Ось вiн женеться за м'ячем. Йому назустрiч другий гравець, що намагається вирвати м'яча. Кiндрат з розгону спотикається й стрiмголов "вкривається" ногами. "Ха-ха-ха!" - розкочується по долинi... Мiж дiвчатами також Наталка. Вона зiйшла з гори, присiла на колодi, зложила руки на грудях i дивиться. Вона вже майже здорова, її великi, карi очi горять, нiби агати, а на устах смiх. Свисток. Дружини зупиняють гру. Вибивають славу, й гарячi, зi зрошеними потом очами гравцi збираються над рiчкою бiля колод. Їх пружнi, молодi тiла виграють, їм мало того руху. Ось Юхим вийняв свою губну гармонiю, обняв її обома широкими долонями, приложив до уст i заграв веселої. Хлопцi беруть дiвчат, i їх спiдницi мають у повiтрi. М'яка земля гнеться пiд ногами, що вибивають танець... Гарячi, червонi обличчя смiються, миготять, пашать. Володько взяв Наталку. Пiшла. - Це вперше пiсля хвороби,- сказала. Вiн нiс її обережно навколо; в очах пролiтали постатi, барви, усмiшки. Ще вчора був у тюрмi, а сьогоднi ось знов свої люди, луг, рiчка, сади... Широке небо й велика любов... Вечiр швидко спадав на землю. Ясне, чисте небо вкривалось зорями. На землю впала чиста, прозора роса... Село жило. Сто, двiстi, триста чи скiльки рокiв стояли на тому мiсцi купою хати й звались Тилявка, але цього, що тепер, вони не бачили. Вiйсько, полiцiя, ревiзiї, арешти... Люди приходять, люди вiдходять. Матвiй будує вперто хату. Василь перевозиться. Рух, рух, рух. Володько бiгає й тут i там, а одночасно уривками пише. Вiн купив недавно кiлька десяткiв аркушiв чистого паперу. Згортає у зшиток i надписує; "Щоденник-хронiка". Котре число? Останнi двоє чисел на сiрому паперi зiстались у дефензивi. Перерва. Першого травня в п'ятницю: ...(виривки) "бо цю землю люблю. Не можу, дивитись на свiт байдуже. Хай знають майбутнi, що ми жили, що я жив, що мiй батько жив. Предки лишили в землi костi. Я хочу лишити списаний папiр. Можливо, хтось прочитає... (небезпечнi мiсця)... Всього сказати не можу, бо живемо... (знов небезпечнi слова). Крапки. Тi крапки хай наводять кожного на думку. Тi порожнi мiсця хай кажуть, що в нас є думки, що їх не можна висловити тепер. Хай вiдгадають їх колись. У дужках завважу, що я цiлий день помагав бiля хати. Вечором тренували... А ще вечором у Наталки. Я її кохаю..." А за три днi писав: "З травня. Недiля. Пан Глiб уперше "святкував" конституцiю. Йшов зi шкiльними дiтьми до церкви. Мав обв'язану шию й виглядав на хворого. Кожна дитина вперше несла державний паперовий прапорчик. У церквi були самi дiти й пан Глiб. Вечором тренiнг. Менi пiдбили знов ногу. Все-таки був у Наталки... Я її кохаю...". На другий день нотував: "У нашому селi не переведено шкiльного плебiсциту. Я не мав часу, iншi не догадались. Але ось продовжили на пiвмiсяця термiн. Менi заслали нашвидко декларацiї. Я був у п. Глiба. Вiн дав менi список шкiльних дiтей, але просив: ради Бога! Не кажiть нiкому. У його кiмнатi зник зi стiни Шевченко. Зiстались тiльки двi листiвки - Мiцкевича й Толстого в довгiй сорочцi без взуття. Я роздiлив декларацiї наполовину - собi й Сергiєвi. Потiм ходив з хати до хати. Ось розмова з Кузьмою Музичуком (довго i вперто пояснюю закони).- I це треба пiдписати? - питає.- Так.- I йти до волостi? - знов питає.- Так.- I щоб вуйт затвердив? - Так. (Кузьма довго думає й довго чухає бороду).- А хто ще пiдписав? - Кажу. (Дядько довго розгойдується).- Та... - поволi, уривно говорить,- воно, коли сказати правду... Понятно... Дiло хороше... Понятно, що по-своєму воно так... Раз я, примером, українець... значить, по-моєму мусить бути... Але добре, коли дитина й чужих язикiв навчиться... Примером, нiмецького, або, скажiм, французького... Када я був на фронтi... Ми от, примером, стоїмо отак, як сусiдова хата, а ниприятель отак трохи далi... Рукою подать... Бували перемирiя... У нiмцiв водка, у нас хлiб... Вони, сукини сини, вилiзуть на окоп i махають руками; камрат! камрат! Гиб майн брот! А ти як осел... Хоч би одно слово тямив. I бачиш пляшку й не розумiєш... Аж посля догадалися, та революцiя прийшла... Тривало пiвгодини. У мене на чолi виступив пiт. Дядько все-таки пiдписав... Обтер два рази руку и пiдписав". "Уривок з розмови чорноокого Степана. (Не є членом кооперативу, неграмотний, п'є в Габеля, курить махорку й б'є жiнку).- Шкода? А на чорта вона менi? Хай там вчать i по-турецьки. Мене з мужика не згадять! На його обличчi багато вiкiв неграмотностi. Залiзна тупота. Я все-таки вирвав його три хрестики на декларацiї. До волостi також пiде. Як всi пiдуть - пiде... Фу! Втомився! Тридцять сiм декларацiй! Те саме в Сергiя". "9 i I0 травня. (Пишу одинадцятого). Двi бiди: протокол полiцiї за декларацiї й "вуйт". На останньому треба зупинитись. Приїхав у суботу... Жовта, нова бричка, гнiдi, з калаталами, конi. Зупинився в нового старости. Цього дня падав дощ i гримiло. Я трохи мав можливiсть вiдпочити. Зайшов до Левинських i заграв з Романом партiю шахiв. Вiн мене три рази обiграв. Потiм прибiг десятник... Задиханий.- А я,- каже,- за вами по цiлому селу ганяю... Вуйт! Вас